Прадавня легенда

ДОДАТОК. ІСТОРИЧНІ ЛЕГЕНДИ

Як про дитячі літа людини, так і про перші таємничі дні зростання і розвитку народу, коли нема свідків, котрі б щось розказали, важко розповідати. Як дитина, котра, народившись на світ, швидко набирається сил і перетворюється в дорослу людину, так і народ у пітьмі первобутності, обдарований винесеною ще з колиски потенцією, в незбагненний спосіб формується для своїх майбутніх випробувань.

Отож нема нічого важчого, як підняти завісу, що закриває прадавнє минуле народу. Такі епохи залишають після себе мало пам'яток і слідів. Тільки аналогія, порівняння, певні сталі закони, за якими розвивається людство, дають можливість робити якісь висновки. З родин виростають роди, племена, общини і народи; але таємничий цей процес фактично не дозволяє себе дослідити, і ембріологія народу завжди залишиться тільки правдоподібністю й гіпотезою.

Історія слов'ян взагалі довгий час була оповита майже непроглядною млою: ніхто не знає їх, ніхто про них не згадує. В цьому мовчанні, коли тільки деякі докази, деякі характерні риси переконливо вказують на можливість існування їх на тих самих землях, на яких вони виступлять пізніше, розростаються незліченні племена одної крові і спільної мови; то невідомі й приховані від усіх, то помилково зачислювані до інших племен. В Геродотовій «Скіфії» знаходимо слов'янство ще в сповитку; таким же бачимо його значно пізніше, в «Германії» Таціта. Це має свій смисл. У той час, як інші племена та народи домагаються слави й широкого розголосу, слов'яни жадають спокою і переховуються у глушині, знаходячи біля домашнього вогнища все, що було необхідне для життя. І тому їх перша поява в історії цілком відповідає їхньому характеру в минулому.

Послухаймо того свідоцтва про них, котре має в собі щось містично хвилююче, коли зважити, що в ньому слов'яни уперше представлені світові. Близько 629 року Феофілакт Сімокатта пише:

«Наступного дня королівська сторожа схопила трьох мужів, родом із слов'ян (sklabenoi). Не було при них залізної, ні іншої зброї; зрештою, нічого при собі не мали, окрім гуслів. І король (грецький імператор Маврикій) розпитував про народ їхній, де він розселився і чому вони блукають біля римських границь. Ті відповіли, що родом вони слов'яни й живуть на узбережжі Західного океану і що Хакан, хан аварів, вирядив послів у їхні краї з численними дарами для володарів народу, щоб заручитися військовою підтримкою. Володарі дари прийняли, але укласти союзу не захотіли, твердячи, що для них надто обтяжливий далекий похід; для свого виправдання послали до Хакана цих ось — нині впійманих — людей. І вони здійснили цю подорож за п'ятнадцять місяців. Але Хакан, зневаживши право послів, вирішив перешкодити їхньому поверненню на батьківщину. Вони ж, наслухавшись про римський народ, що прославився багатством і людяністю (як можна сміло твердити), скористалися з першої ж нагоди і втекли у Фракію. Далі говорили, що ходять з гуслями, бо не звикли носити при боці мечів, оскільки їхній край не знає заліза, і це дозволяє їм жити у мирі та згоді; тому й грають на гуслях і не вміють сурмити у сурми. «Кому чужа війна, той повинен, — говорили вони, — віддаватися музичним вправам». Почувши це, самодержець полюбив народ, до якого вони належали, і гостинно прийняв їх, єдиних серед усіх варварів, яким доводилося зіткнутися з ним, і, дивуючись їх зросту і вродливості, відіслав у Гераклею».

В такому ідеальному світлі вперше постає перед нами плем'я слов'ян, яке не знало мечів, яке з піснею і гуслями ішло по світу, вирушивши до хана аварів, до двору імператора Маврикія. Такий самий характер колишнього слов'янського суспільства, миролюбного й недосвідченого у війні, підтверджує Йорнандес, коли пише про них «armis disperiti»[1].

В цій тиші під звуки пісень створюється якесь ніби ідеальне суспільство, інститути якого пізніше, при зіткненні слов'ян з іншими народами, змінені й зіпсовані, свідчать про справжню високорозвинену цивілізацію. Чим глибше ми вивчаємо цей міфічний побут, тим ідеальнішим він постає перед нами.

Віра в єдиного бога, подружнє життя, чистота звичаїв, пошана до чужої власності були розвинуті в такій мірі, що оселі не потребували замків; безмежна гостинність, патріархальне правління, організація общин і об'єднання їх у вигляді федерації — все це біля самих джерел стародавнього слов'янства було цілком очевидним[2]. Та от війни, потреба оборонятися від ворогів, носити зброю, проникнення чужих понять і звичаїв завдають самому по собі слов'янському організмові тяжку рану, і відразу ж настає процес його розкладу і утворення чогось такого, що мусить пристосовуватись до життя і умов, властивих оточенню слов'янства. Залишаються тільки уламки колишньої організації, яка, постраждавши, втративши самобутню силу для подальшого розвитку, повинна була пережити кризу нової метаморфози. Тільки відособлення, в якому жили колись слов'яни, дозволило їм формуватися відповідно до їх природи й творити власну цивілізацію; зіткнення з чужими племенами змінює ці умови. Немає ніякого сумніву, що перші періоди такої кризи в народному організмі означають завжди занепад і ослаблення, самозречення і короткочасне безумство.

У всій боротьбі слов'янства, особливо з германськими племенами, ми бачимо позитивні риси цього старого організму, який навіть вороги високо оцінюють, і як перший результат нової цивілізації появляється безсилля, хвороба, занепад. Вони втрачають те, що самі виробили в собі, і не можуть відразу засвоїти того, що приходить до них у формі малозрозумілій, не відповідній їхній природі. Ці гуслярі, котрі не знали заліза, протягом довгих віків проявляють свою натуру, залишаються мрійниками, дозволяють себе підкоряти, завойовувати й поневолювати.

У пізніші віки різні слов'янські племена підпадають під вплив різних сусідів, умов життя й формуються відокремлено. Слов'янство ділиться не на народи, а на безліч дрібних груп, яких необхідність оборонятись об'єднує в невелику спільність. Це і є та таємнича епоха, коли виникають елементи, з яких має складатися Лехія.

Над цією другою колискою Польщі панує той самий морок, що оповиває початок слов'янства. І тут, і там історичним матеріалом є перекази, легенди, тобто поезія, та речі, що знаходять при розкопках могил, хоч встановити епоху пам'ятки надзвичайно важко. Майже до того моменту, коли Лехія, прийнявши християнство, постає спершу в боротьбі, а потім у спілці з германцями, ми не маємо про неї жодних відомостей, крім невиразних легенд. Навіть ці легенди ми тепер черпаємо не з першоджерела, не з вуст народу, який про них забув, а зі сторінок хронік, де їх невірно записано, бо той, хто їх писав, намагався створити щось таке, що відповідало б поняттям його епохи.

Всі наші дослідники погоджуються з тим, що перекази про початок історії народу є мішаниною розмаїтих за своїм походженням елементів, склеєних в безформне ціле. Проте з них можна дещо почерпнути, так само як і з пам'яток, знайдених при розкопках могил…

Немає сумніву, що історія Лешків, Попелів, легенди про Ванду, Крака і т. ін. відносяться до певних поворотних моментів та раптових змін у минулому народу, або, скоріше всього, його складових частин, бо до П'яста і його потомства нема й поняття якоїсь державної цілісності. У глибині пущ, у тиші лісів тільки-но починають створюватися невеличкі первинні групи, які, об'єднавшись, потім становлять державу Болеслава. Літописці спочатку навіть по-різному іменують край, який то називається землею полян, то землею ляхів і лехів. Коли ж за Мєшка та його сина Болеслава раптом виступає ця держава на історичній арені, ми розуміємо, що це було результатом внутрішнього розвитку, який визначив її життєздатність.

Длугош, створюючи в п'ятнадцятому віці, відповідно до тогочасних ідей, історію Польщі, подав перекази та легенди, що передували історичній епосі, так само вільно і некритично, як і пізніші матеріали, — крізь призму свого часу. Проте в цьому не можна його звинувачувати, бо кожному поколінню повинно здаватись, що тільки воно найближче до істини. Отже, за Длугошем, найстародавнішою є легенда про Леха, від нього йде назва землі Лехії та її жителів — лехітів. Але Длугошу відомо, що різноманітні племена, споріднені з лехітами, називалися відповідно до місцевості, яку вони населяли.

Цей міфічний Лех Длугоша вмирає бездітним. Власне кажучи, невідомо, коли він жив, як давно владарював його рід; відомо тільки, що він помер, не залишивши потомства. Після першого монархічного, вірніше, патріархального правління, коли ватажком народу був батько роду, володар широко розгалуженої родини, настає общинне правління так званих дванадцяти воєвод. Переказ, що розповідає спочатку про патріархальне правління, а потім про самоуправління невеличких общин, аж ніяк не суперечить природі речей. В такій послідовності і повинен був відбуватись процес формування народу. Дванадцять воєвод, що стоять на чолі мирів, общин і т. ін., в прагматичному викладі Длугоша набирають невластивого їм характеру.

Згаданий після них Крак, очевидно, чеського походження, не має нічого спільного з лехітською легендою. В історичних переказах він виступає для зв'язку Лехії із слов'янством, і характер розповіді тут зовсім інший. В ній перемішались народна слов'янська казка, уривки якоїсь давньої поеми і силкування охарактеризувати епоху. Крак, володарюючи водночас над поляками і чехами, закладає Краків, який затьмарює собою значно стародавніше Гнєзно. Тепер усе життя зосереджується в цьому польсько-чеському місті, але в печері, під Вавельським замком, з'являється потвора нечуваних розмірів, казковий дракон (Olophahus), який глитає телят, овець і навіть людей.

«Коли дракон, зморений тривалим голодом, — пише Длугош, — не знаходив випадкової або підкинутої йому жертви, він з дикою люттю серед білого дня виповзав із лігва і, страхітливо заревівши, кидався на коней, волів, запряжених у віз або плуг, і давив їх. Не менш люто пожирав він і людей, що не встигали втекти від нього…»

Пойняті тривогою жителі хочуть залишити Краків; та от Краку спадає на думку нагодувати потвору стервом, начинивши його підпаленими сіркою, трутизною, воском та живицею. Дракон із жадібністю зжирає підкинуту йому їжу і від вогню, що випалює йому нутрощі, здихає. Врятувавши у такий спосіб свій край від лиха, Крак продовжує владарювати у щасті і спокої, а вдячний люд після його смерті насипає йому на горі Ляссоті, під Краковом, могилу, таку ж, як колись на честь своїх володарів насипали під старовинною Упсалою шведи. Ця могила й породила легенду про Крака. Чому одна з трьох дочок, які залишилися після Крака, владарює потім окремо, в Чехії, легенда не пояснює. Це знову вузол, який має зв'язати Крака та Польщу із слов'янством і легендою, що вже завоювала право на існування.

З трьох дочок Крака в переказі виступають лише дві: Лібуша і Ванда. Крім того, залишається після нього ще двоє синів: Крак і Лех, яких, певне, можна вважати представниками двох пізніше приєднаних областей — Хробатської і Лехітської.

Заздрісний Лех по-зрадницькому вбиває старшого брата Крака, розрубує тіло на частини і засипає піском, вдаючи, ніби його дикий звір розірвав на ловах. Отже, Лех владарює, нещирими слізьми оплакавши брата, і владарювання його триває багато років, але кінець кінцем злочин розкривається, знаходяться докази, поляки скидають Леха з престолу й назавжди виганяють із краю. Інша легенда розповідає, що він зовсім не був покараний, а просто до кінця днів своїх мучився від докорів сумління і помер, не залишивши потомства. Це братовбивство, про яке також співається в стародавніх піснях, має характер народного сказання. Заслуговує на увагу, що в далеко пізнішій легенді про житіє святого Станіслава знову згадується про четвертування.

Спадкоємицею престолу після брата виступає дочка Крака — Ванда, сказання про яку, незважаючи на пізніші додатки, має риси надмогильної легенди і в первісному своєму варіанті була, очевидно, створена народом. У згаданій легенді стільки привабливості, що вона вже не раз привертала до себе увагу поетів, але приземлення цього небесного образу завжди збіднювало його й позбавляло чарівності, властивої народному переказові: Ванда не бажає виходити заміж, хоче бути вільною господаркою своєї долі, а тому дає обітницю богам зберегти дівочу незайманість. Князь аллеманів Ритогар, відомий своєю родовитістю та багатством, присилає послів просити у Ванди руки, але вона ні з чим випроваджує старост. Ритогар, не маючи змоги інакше її схилити до шлюбу, вторгається в її землі з величезним військом. Ванда стає на чолі своєї раті і приймає виклик. Ритогар ще раз намагається схилити її до заміжжя, і Длугош навіть знає, які красномовні були посли і як чудово відповідала їм королева. Потім сурми дають гасло до бою, але німці, побачивши красуню королеву, розбігаються перед нею з забобонним страхом. Ванда перемагає їх силою своєї дівочої вроди. Ритогар, не змігши примусити вояків вступити в бій, з розпачу, після чудового монологу, прохромлює себе мечем. Ванда, уклавши з німцями спілку, аж тридцять днів святкує перемогу, а потім добровільно віддає себе в пожертву богам, кинувшись у Віслу. Тіло її, витягнуте з води, люд поховав на березі Длубні, за милю від Кракова, насипавши їй таку ж, як і батькові, могилу.

В майстерно відшліфованому сказанні про Ванду помітна пізніша епоха і в багатьох подробицях, і в прикрасах; проте безсумнівно, переказ це старовинний, тільки зіпсований непотрібними, штучними прикрасами.

Повернення воєвод після смерті Ванди прекрасно показує, в якому саме місці були встановлені взяті з вуст народу надмогильні сказання, котрими хотіли скористатися літописці для того, щоб зв'язати казкові події із слов'янськими, а саме — чеськими легендами.

Поява в процесі розвитку народу общинного правління воєвод наближає нас до дійсності. На тлі цієї історичної правди знову виступає сказання, але вже не хорватсько-чеське, а лехітське, не менш за своїм характером казкове, ніж попереднє.

Напади ворогів — свідчить воно — угорців і моравів змушують полян шукати собі вождя.

«Був у ті часи, — пише Длугош, — серед поляків чудовий лицар, Пшемисл на ймення (ім'я це лехітсько-чеське, або, вірніше, старослов'янське), добре вишколений вояк, великий знавець військового мистецтва, знаменитий не своїм походженням, а дотепністю і спритністю; до того ж відзначався винятковою чесністю та іншими хорошими рисами, і всі ставились до нього з великою повагою. Особливе довір'я він викликав у своїх земляків, бо вміло поєднував вроджені здібності з досвідом, набутим у різних походах та битвах. І ось цей лицар, помітивши, що ворог почав необережно й недбало діяти, склав план, скоріше дотепний, ніж сміливий… Ледь почало світати, він наказав порозвішувати на пагорбах, навпроти ворожого табору, велику кількість схожих на шишаки блискучих речей, поява яких у промінні ранкового сонця викликала замішання серед ворожого війська; квапливо вхопивши зброю, без належного строю й порядку кинулося воно, жадаючи нової перемоги над поляками, сліпо, з бойовим запалом, у той бік, де блискотіли уявні шоломи».

Длугош докладно описує, як Пшемисл, заманивши таким чином ворога в засаду, напав і розбив його дощенту; за цю щасливу перемогу Пшемислава було оголошено королем і названо Лешком.

У всій цій розповіді відчувається штучність у підборі фактів, потрібна для того, щоб зв'язати цю легенду з Лешками і їх родоначальником Лехом. В основі переказу лежить якась глуха традиція про владарювання над краєм племені чи стану Лехів. Варте уваги тільки одне, що переказ наголошує на простому походженні Пшемислава і що національна свідомість ставить вище особисті заслуги, ніж походження, як це буде видно пізніше і в легенді про П'яста. Пшемислав також убогий воїн, незнатного роду. Народне першоджерело тут маловідчутне, скоріше ми тут бачимо роботу літописця, до того ж не дуже майстерну. Цей Пшемислав-Лешек також помирає, не залишивши потомства; він причеплений до общинного правління дванадцяти воєвод як якась фантастична оздоба для нагадування про Лешків.

Настають вибори нового короля (тут уже відчувається вплив ягеллонської епохи Речі Посполитої). На корону претендує багато кандидатів, починаються суперництво і чвари; вибір важкий; для того, щоб уникнути звад, «після довгих суперечок (Длугош) було ухвалено закопати вдалині стовпа, і хай усі, хто домагається влади, у певний час зберуться і на конях різної масті наввипередки скачуть до нього; хто в цьому змаганні переможе, того, незалежно від походження, буде наділено князівською гідністю».

Перегони повинні були відбутись поблизу Кракова на березі Прондника, на устеленій дерном рівнині. Суддями мали виступити обрані для цього старійшини. Лукавий юнак, на ймення Лешек, вночі понатикав у землю залізних гостряків, які зверху присипав піском, збоку залишивши тільки йому одному відому стежку. Підступ його виявили двоє юнаків, що задля розваги кинулися бігти наввипередки до стовпа, але про це нікому не дали знати. Змагання були призначені на п'ятнадцяте жовтня, і на них зібралася сила-силенна народу. Длугош розповідає, що для старійшин поставлені були лави, а глядачі, запалившись, почали наперед обговорювати можливий результат перегонів. Ще на початку коні інших учасників змагань, розбивши копита, почали падати, тим часом Лешек, що до того ж підкував свого коня, помчав знайомою йому стежкою, перший досяг мети і вхопився за стовп руками. Проте разом з ним добіг до стовпа під загальний сміх і той, хто виявив підступ його. (У Лешка — Длугош напевно знав — кінь був у яблука). Витівку з гостряками було викрито, Лешка розірвано на шматки, а того, хто вирушив у перегони пішки, — скромного хлопчину, — проголосили королем.

Легенда, в якій згадується підкутий кінь, припадає на ті часи, коли вже геральдики вважали за свій обов'язок пояснити виникнення такої звичайної в польських гербах підкови. Навдивовижу штучно все це зв'язується з Лешками. Пшемислава прозвано Лешком; той, що завдяки хитрощам домчав до стовпа, мав ім'я Лешка; навіть убогий хлопець нарікається цим же йменням.

«…Бо було воно, — додає Длугош, — у ті часи широко розповсюджене; давали його князям, обраним на престол, як ім'я, гідне князівського сану». Цікаві самі по собі і це традиційне пояснення значення виразу, і захоплююча розповідь Длугоша, котрий до подробиць характеризує Лешка. Длугош визнає за ним багато надзвичайно позитивного: лицарські здібності, впровадження військових вправ, скромний спосіб життя, а також те, що він ніколи не забував про своє убоге походження.

«Часто на публічних зібраннях, — пише він, — коли необхідність вимагала виступати в князівських шатах, Лешек наказував повісити на найвиднішому місці свою стару груботкану кирею та іншу убогу одежину, в якій його було обрано князем, щоб весь час нагадувала, що він походить з простого стану».

Чи не здається, що ця подробиця взята з казки про якогось бідаря, про одного з кількох братів, який своєю скромністю заслужив підвищення?

Від цього другого Лешка й походить Попель (Pompilius).

Історія Попелів висвітлена Длугошем надто широко й докладно. Потреба змусила перенести столицю з Кракова до Гнєзна, і літописець переходить сюди, вірніше, перескакує, вважаючи цілком природним, що Попелю набридли гористі околиці Кракова, а потім і Гнєзно, звідки він і переселяється до Крушвиці. Після цього Попеля, який нічим не відзначився, з'явився ще один Попель, якого двадцять дядьків (двадцять слов'янських племен) обирають князем. У молодого нащадка великих предків ще з юних літ виявляються відворотні нахили; Длугош знову характеризує його якнайдокладніше. Він не любив встрявати в бій, був надто зніженим, тому й прозвали його Хвостком, тобто нікчемною істотою. Одружили Хвостка з німецькою князівною знатного роду, що жила по сусідству, привабливою з лиця, але погордливою і жаднющою, яка, природно, прибрала чоловіка до своїх рук. Поява на світ двох синів — Леха і Попеля — ще більше підсилила її значення і вплив…

Як не старались дядьки врятувати занепалого племінника, нічого не добилися; тільки викликали на себе зненависть його жінки, яка, побоюючись, щоб вони колись замість її синів не захопили престолу, почала намовляти чоловіка звести їх зі світу. Длугош вмістив з цього приводу цілу її промову до чоловіка, в якій вона намагалась з усією переконливістю довести, що він конче повинен позбутися своїх дядьків.

Лукава жінка наполягала на своєму. Попель вдає тяжкохворого, запрошує до себе дядьків і, ніби передчуваючи близьку смерть, жадає, щоб вони разом з ним справили поминки, тобто похоронну учту. Удаваний стогін і голосіння над нібито вмираючим князем були такими зворушливими, що «навіть бронзові статуї, котрі прикрашали королівський замок, почувши тужний плач і нарікання, вмилися сльозами». Ці бронзові статуї в замку Попеля і справді якісь особливі. Отже, після похоронно-релігійного обряду почалася багата учта. Вся ця комедія хвороби, розпачу, передачі під опіку дядьків дружини, що має стати вдовою, тривала довго.

«Поки вони розмовляли, — говорить Длугош, який у своїй розповіді не скупиться на подробиці, — сонце почало ховатись за небокрай, лише тоді Попель закінчив свою облудну гру, яку лукава жінка вигадала для того, щоб обдурити дядьків та інших панів. Дядьки й пани, виконавши все, що належало виконати за звичаєм над вмираючим або померлим князем, чекали, повіривши запевнянням про об'явлений богами вирок, тієї хвилини, коли він помре. Тоді Попель, ніби на прощання з дядьками і старійшинами, наказує слугам подати йому меду, щоб при останньому потискові рук ствердити випитою чашею укладену з ними спілку. Був же у нього золотий кубок тонкої роботи, майстерно вирізьблений, спритно підставлений йому королевою, в який хоч і не багато було налито напою, але він пінився і кипів так, що аж через вінця переливався, а як піну було здмухано, осів, як це відбувається з вируючим окропом, коли його знімають з вогню. Смертоносний напій, налитий до цього кубка, спочатку було подано королю Попелю, щоб він його покуштував і інші впевнилися, що цей трунок чистий і нешкідливий. Король удає, начебто п'є за присутніх панів; здмухнувши піняву каламуть, що піднялася вгору, робить вигляд, ніби пригублює кубок; насправді ж він і не торкнувся до нього губами, не те щоб покуштував; напій, що осів у кубку, дуже приправлений отрутою, пив по черзі кожен з дядьків, поцілувавши короля».

Ми навели цей уривок для того, щоб склалося уявлення про характер розповіді Длугоша. Дядьки корчаться від болю і помирають, а Попель цю смерть оголошує заслуженою карою за лихі наміри щодо племінника. Крім того, він забороняє ховати їхні тіла, а сам і далі веде розгнуздане життя, влаштовує учти, жлуктить вино, купається в пахощах, віддається насолодам. Тим часом між трупами дядьків розплодилася тьма-тьмуща мишей, які нападають на Попеля і його родину, «що бенкетувала за столом». Марно намагаються слуги їх відігнати; вони сунуть цілими купами, ні вдень, ні вночі не дають спочинку, кидаються навіть на сторожу, що їх відганяє, перескакують через вогнища, розкладені для налякування. Попель ховається на кораблі серед озера, потім у «дерев'яній вежі», оточеній з усіх боків водою; миші пливуть за човном, лізуть на вежу, з'їдають дітей на очах у батьків, потім дружину князя, нарешті самого Попеля, якого вони розірвали на такі дрібні шматочки, що від нього й сліду не лишилося. Згодом були поховані останки дядьків і був скликаний у Крушвиці з'їзд для виборів нового короля.

Тут через суперництво починаються незгоди і звади, утворюються партії. Із знеславленої родини нікого більше не хотіли обирати. Тим часом сусіди чинили наїзди і спустошували край. За такого становища в краї провидіння знову посилає, як і в кількох попередніх легендах, для його порятунку людину низького, простого стану…

П'яст — згідно з розповідями літописця, названий цим іменем тому, що мав невисокий зріст і міцну будову тіла, — був людиною простих звичаїв і вродженої чесності; жив він убого, з невеличкого клаптика поля, яке сам обробляв. Жінка його, така ж чесна, звалася Жепицею. Був у них син-одинак. Якось, іще за життя Попеля, невідомі пілігрими двічі просилися переночувати у князя; коли їм відмовили, вони подалися до хати П'яста. Тут їх гостинно прийняли, почастувавши ковшем меду і засмаженим поросям, що саме було приготоване для пригощення сусідів, запрошених на пострижини сина. Убога ця учта, як у Кані Галілейській, чудом перетворилася в багату, бо пілігрими привезли з собою чимало напоїв і м'яса. П'ястового сина вони нарікли Земовітом. Длугош вбачає в них ангелів, або апостолів Іоанна і Павла, бо самі, як тільки запитали, назвалися цими іменами.

Вони провістили П'ястові майбутнє його обрання і запевнили, іцо він нагодує й напоїть зголоднілий натовп, котрий зібрався на віче… Це годування і поїння (дуже характерне, коли згадати пізніші сейми) схиляє уми людей до обрання убогого П'яста… Він відмовляється прийняти владу, але врешті підкоряється волі провидіння. П'яст, як і той Лешек, що наказав розвісити його одежу, аби вона нагадувала йому про колишню убогість, захопив із собою личаки, зроблені з дубової кори, і звелів сховати їх у палаці й показувати всім потомкам, щоб вони не впадали в пиху та байдики не били…

На цьому закінчуються легенди, які у Длугоша передують більш певним історичним відомостям, — легенди такі докладні, повні незначних і виразних подробиць, ніби їх почерпнуто з якогось прадавнього джерела, де збереглися вони у всій своїй барвистості. Справді, важко тепер визначити, що коли додано до народних переказів, які були за тло і основу. В багатьох епізодах помітні геральдичні додатки, розповіді з лицарських часів, можливо, з часів Кривоустого, а в інших ще пізніші нашарування; нарешті, історика, котрий прикрашує, доповнює, розширює, драматизує давні перекази і разом з тим позбавляє їх первісної простоти.

Скуба, який допоміг Краку отруїти дракона, Якса, дядько Попеля, — це постаті, взяті з геральдичних легенд. Сказання про перегони Лешка, про Пшемислава і шишаки, очевидно, новіші за своїм походженням: про це свідчать подробиці в них. Длугош, шукаючи в цих розповідях моральний сенс, надає їм забарвлення, характерне для всієї його праці з історії.

Легенда у нього стає матеріалом, спираючись на який він намагається довести, що божа справедливість карає винних, що злочин ніколи так не мине, що доброчесність рано чи пізно буде винагороджена.

Зібрані легенди (в цьому відношенні можна переконатись, навіть поверхово ознайомившись з ними) складають собою незграбне ціле. Намагання зв'язати їх з якоюсь хронологією, з більш достовірними подіями в інших державах не витримує навіть найпоблажливішої критики. Майже одні й ті ж деталі повторюються кілька разів, місце, де відбуваються події, переноситься з Кракова до Гнєзна, з Гнєзна до Кракова без видимої причини. Лешки зникають і знову з'являються. Цілком ясно, що легенди про могили Крака та Ванди і чеські перекази були вставлені довільно.

Та, незважаючи на все це, в них не тільки імена, але й головні риси народних переказів збереглися. Тільки даремно б хтось намагався з цієї розірваної на шматки тканини, склеєної в довільному порядку, уявити послідовність подій.

Лешки і їхнє владарювання, первісне общинне правління, повалення князівської влади Лехів кметами, представником яких виступає П'яст, є єдиними ясними історичними свідченнями, що й досі мають значення. Одначе у всьому цьому повно поезії, повно чудових помислів, зібраних за довгі віки, і художня цінність цього плоду уяви й національного натхнення незаперечна. Вони — квітка, котра виросла на могилах і має щось у собі від тіл і духу останків, у них похованих.

1876