Прадавня легенда

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

У спустошеному городищі Хвостка кмети мали скликати віче, як тільки місяць буде на підповні. Однак за три дні до цього, — місяць ще не виповнився як слід, — старійшини почали збиратись по хатах і обійстях, радитись і сперечатися. Із усього видно було, що на цьому попелищі, яке бачило стільки страхіть, віче не відбудеться спокійно.

Сцібор, їдучи до своїх, зупинився біля двору П'ястуна, щоб і старого взяти з собою.

— Нічим я вам там не прислужуся, — відповів йому син Кошички. — Волію краще за вуликами доглядати…

Сцібор усміхнувся й похитав головою.

— Нам, милий отче, і потрібна ваша мудрість бортника, — сказав він, — бо у нас не на годину, а на страшну завірюху заноситься. Людей Лешкової крові, всіляких його далеких родичів, залишилось багато, та й серед наших кметів і витязів чимало є таких, що раді були б дістатись на городище й посісти князівський престол… Нелегко нам буде…

Обидва зітхнули, але старий господар стояв на своєму, вважав за краще йти до бджіл, ніж до людей. І вони попрощалися біля воріт; П'ястун закинув на спину короб і квапливо рушив у ліс; а пізніше, коли повз його двір проїжджали на віче інші кмети, на їхні запитання, де бортник, челядь і жінки відповідали, що його вже давно нема дома. З усіх усюд тягнулися кмети до Гопла; їхали й Лешки, похмурі, із страхом у серці, але поступитися не хотіли.

Місце для віча було тут вибрано, певно, тому, щоб воно нагадувало про невідкладність справи.

Вже довкола юрмились прибулі кмети, жупани, владики з кіньми, чекаючи, коли нарешті почнеться віче; інші, відпустивши коней на пашу, полягали на землю, а дехто ходив від гурту до гурту, щоб хоч про що-небудь розпитати й довідатися. Всім було зрозуміло, що Мишки, котрі з'їли Хвостка, візьмуть гору, але не всі йшли за ними і їх підтримували.

Хоч у них і наша кров, справжніх кметів, — мовили, — вони б, мабуть, швидко нам на голови сіли, як і той, кого оце позбулися ми.

Серед натовпу стояв і Доман, що встиг уже після поранення видужати, і Людек, Вішів син, та багато-багато інших — з далеких околиць, із пущ та лісів; тільки марно очікували П'ястуна.

— Цей би нам підійшов, — говорили кмети, — чоловік він простий, але зі здоровим глуздом, далекоглядний, хоч і скупий на слова і ні з ким не приятелює, зате громаді добра бажає…

Усі почали розпитувати, де він. Сцібор відповів:

— Пішов до своїх бджіл…

Бралося до полудня, а люди все прибували; декотрим уже не терпілось починати; нарешті посідали кружка, покликали найстарших, — їм годилося першими говорити. Найстаршим за віком був Жула, з роду Яксів, заможний кмет, що мешкав далеко в лісі; він любив супокій і не звик до нарад і віч. Його вважали суворим і навіть жорстоким, але він був справедливим, коли доводилось кого-небудь судити. Розгладивши бороду й вуса та насупивши брови, Жула коротко кинув:

— Вибираймо і чимшвидше… на кожного чекає дома робота. Захотілося вам змінити князя, спробуйте щастя… Нічого мені сказати, хіба тільки те, що бачу тут безліч князів, хоча й жодного немає в нас… а щоб усі підкорялися, з цим важче… Чому б і мені не стати князем?..

Мишки, як і інші роди, сиділи вкупі; та й віче розсілося сім'ями й общинами. Мишків, однак, було найбільше, вони й найдужче галасували. З роду Лешків також зібралось чимало людей; вони з кметами були на одній нозі і не перед ким не хотіли поступитися. Всі поглядали на них скоса. Прибув сюди і мовчазний старець Мілош з осліпленим Лешком, якого тримав при собі; спираючись на нього, він ніби хотів довести, як жорстоко постраждав від своїх найближчих родичів. На його боці було чимало людей, а серед них і Бумири. Громадами сиділи роди Яксів, Канів, Пораїв, Старжів, Візімірів та багатьох інших. Дивилися одні на одних, ніби промовляли очима: «Ми такі ж самі, як і ви».

Всі перешіптувались між собою, радилися.

— Треба Мишка обрати, — сказав один із їхньої дружини, — Мишка Криваву Шию. Він уже довів, що вміє вести у бій… А нам потрібен витязь і вождь…

— Та що ви мелете! — перебив його інший. — А чому б не обрати когось із Канів? Ці теж добре володіють списом, до того ж нам треба обрати заможного, щоб не довелось потім у складку утримувати його.

— То й Віші заможний рід, — кинув третій, — а старий Віш перший поплатився життям, що наважився віче скликати!

Зчинився гармидер; згоди не було; і тут почали горлати Лешки, виставляючи одного зі своїх.

— Досить із нас Лешків! — почулися крики. — Не хочемо!

Здійнялося сум'яття, дехто вже й кулак підвів. Коли дійшло до цього, Сцібор закликав людей опам'ятатись, нагадав, що вони на вічі, де все вирішує не кулак, а розумне слово. Найбільш сварливі замовкли, тільки зиркали й буркотіли собі під ніс.

Людек, Вішів син, хоч був і молодий, але виступив сміливо, наслідуючи батька, якого всі пам'ятали.

— Пішла чутка, — сказав він, — що про долю Хвостка стало відомо старому батьку Хвосткової німкені та їхнім синам. Кажуть люди, що в день вогненних віць його сини були в городищі, звідки мати завчасно переправила їх через озеро, щоб швидше привели підмогу. Хотіли вони звернутись до кашубів і поморців за підкріпленням… ці швидко вдеруться до нас, їх не треба довго впрошувати. Поки ми оберемо вождя, вони нам землі спустошать, попалять хати… Скільки б нас не було, а без глави ми нічого не варті.

Після цього виступив Добек. Був це багатий жупан; усі знали його як хоробру, розумну й великодушну людину. Він уже років із сорок прожив на світі, хоча цього по ньому не було видно. Такий був дужий, що ведмедя міг задушити, зчавивши за шию, і часто замість того, щоб хапатись за рогатину, виривав із коренем дерево і орудував ним, як легким списом. Коли сідав верхи і кінь не слухався його, він задавлював його ногами на смерть. З людьми теж іноді бував різкий, але в битві, під час нападу, не було йому рівних в умінні підтримувати порядок серед воїнів… коли б гарячковістю не псував того, що досягав мужністю. Він славився також своєю ненавистю до німців; схопивши на границі невольників, мав звичку запрягати їх у соху, щоб орати ними. У нього було чимало різних бранців, яких він тримав закутими в колодки й годував укупі зі псами. У мирний час він був балакучий до тих, кого любив, сердечний; ніколи нічого не боявся, а коли потрібно, то й хитрував, удавши гарячкового. І цей Добек, вилізши на купу каміння, промовив:

— Князь нам один потрібен, а сватається їх аж сорок чоловік… і за кожного рідня готова битись… і ніхто не хоче поступитися… Це не новина… Адже здавна у нас, як розповідають люди, так було: коли доводилось обирати старійшин, Лешки бігали наввипередки до стовпа — інакше не могли дійти згоди… Звичайно, нам не стільки потрібні кінські ноги, як людська голова… Отже… будемо… по-давньому… Кинемо жеребок… так буде швидше… Якщо люди не вміють, хай обирають боги.

Всі замовкли, не сподобались ці слова.

— До жеребків вдамося… коли не дійдем згоди… — сказав Мишко Кривава Шия. — Часу в нас вистачить… Не варто нам з цього починати, якщо за своєю волею вибирати можемо.

Підвівся Доман.

— А чому б і не кинути жеребка? — запитав він. — Не марнували б часу. Давайте покладемо списи, кожен — свій, приведемо білого коня, чий спис він першим зачепить ногою, того й благословляють боги.

Або пошлім когось на святий острів Ледницю, хай приведе жрицю від жертовного вогню. Покладемо в порядок перед нею шапки… Чию підійме, той і князем буде… — промовив Згожелець.

Зчинився страшний гармидер: мало не бились, так сварилися; нізащо не погоджувались на жеребкування ті, які були певні, що їх повинні обрати. Так і не дійшли згоди… а тут вже й ніч наближалась. Люди почали потроху розходитись. Одні так ні з чим і пороз'їжджались по дворах, інші розташувалися в городищі, а дехто отаборився в гаю. Одні хотіли Лешка, другі — Мишка, треті — Віша, четверті — Добка; і ще було названо з десяток імен. Були й такі, котрі, знаючи Добка, тут же запропонували обрати його, але він затулив їм роти.

— Не хочу! — крикнув їм. — Я волію сам слухати, ніж наказувати… до того ж бути зовсім вільним і не мати над собою безлічі панів. Я ладен утекти на край світу, ніж потрапити в неволю…

Мишки, які були впевнені, що їх оберуть одностайно, від'їхали розсерджені й засмучені. Але все більше було таких, котрі говорили:

— І ми не гірші від них… Майна маємо стільки ж, а то й більше, і землі багато, і рід наш численний… Якщо вже їм князювати, то й ми зуміємо.

Так і порозходились усі, незадоволені собою та іншими, роздратовані, сердиті, похмурі.

Увечері, тільки-но П'ястун повернувся з пасіки до свого двору, під'їхав до його воріт Добек і скочив з коня.

— Батьку П'ястуне, — звернувся він, — ви воліли піти до бджіл, а не до людей; а коли б до нас поквапились, то, може б, нам єдність принесли. Бджоли й без вас дали б собі раду…

— А що там у вас трапилось? — запитав старий.

— Та нічого… Тільки пішли чутки, що сини Хвостка ведуть на нас кашубів і поморян…

— Бачиш, Добку, — спокійно відповів П'ястун, — це якраз добре, що я пішов до своїх бджіл: там, у лісі, я знаю, що робити; на городищі ж нічого б не довів: надто вже убогий я чоловік, і надто слабкий у мене голос… Що, всі вже роз'їхались?..

— Одні розсердились і пішли геть, а другі лежать там і бурчать… Треті, такі, як я, роздумують, куди б його пристати… Нам треба якнайшвидше когось обрати, бо появиться самозванець і сяде на шию.

На другий день вранці й Доман під'їхав до воріт з поклоном, — старого П'ястуна всі шанували.

— Що це ви так зблідли? — спитав господар; він давно не бачив Домана, нічого про нього не чув.

— Мене штрикнули ножем у бік, крові багато витекло.

Раптом звідкілясь долинув пискливий голос:

— Якби не стара знахарка Яруга, давно уже вас не було б на світі… Ха-ха!..

Вони озирнулись і побачили стару бабу, яка, посміхаючись, їм кланялась, трясучи головою й руками.

— Ти на віче чи з віча? — насмішкувато запитав Добек. — Може б, і ти там знадобилася?

— Саме йду на віче, — аніскілечки не бентежачись, відповіла стара, — а чому б і ні? Я чула, на ньому згоди немає… Хто знає? Може, якби я була, то й настала б… Бо різні речі несу в торбі… І багато чого знаю…

Прибулі кмети без упину вмовляли П'ястуна поїхати завтра разом з ними на віче.

— Навіщо вам ще одного чоловіка запрошувати, все одно ж нема згоди?.. — відповів старий. — Збирайтесь без мене, чи ж я вам потрібний?..

Другого дня було те ж саме. З'їхались старійшини на раду, а почали зваду; цілий день сперечались. Біля вежі метушились люди, збившись у натовп; то раптом відскакували й розходилися, хто куди, то збирались докупи. Здіймалися кулаки… злітали вгору шапки, потім усі йшли геть, але незабаром знову з'юрмлювались. Згоди не було… Лешки верховодили на одному боці, Мишки — на другому.

Пізно ввечері під'їхав до хати П'ястуна Мишко Кривава Шия, похмурий як ніч.

— Вітаю вас, батьку.

— Що, вже з віча?

— Так, з віча, — зітхнув Мишко.

— Чим же воно закінчилося?

— Нічим, — з гіркотою промовив Кривава Шия, — порожня сума, як згоди нема. Мало не схопили одні одних за чуби. Кожен хотів би князем бути, а слухатись нікому не хочеться.

— А вам? — запитав старий.

— Та й… мені також… Але ж я маю право, — сказав Мишко, — хто задушив триклятого Хвоста, як не я й не мої? Хто підставляв свою шию й ризикував життям? Невже я гірший за Лешків, Яксів чи Каней?

— Воно-то так, — тихо мовив П'ястун. — Але що ж тепер буде? Кажуть, Лешек і Попельок ідуть сюди з чужою раттю?

— Про вибори нема чого й говорити, — додав Мишко придушеним голосом, — хто більше збере людей, той і проголосить себе князем… і владарюватиме собі в городищі.

— Тоді навіщо було того скидати? — спитав старий. — Адже й він має таке ж право сидіти на князівському троні.

— Якщо не дійдем згоди… — перебив його Мишко. — Що краще — коли німці будуть нас гнітити чи свій сяде на шию?

Господар мовчав, дивлячись на землю.

— Робіть, як знаєте, але віче шануйте, — сказав він після хвилинного мовчання. — Що сталося з Попельком і Лешками, те може й з іншими трапитись…

— Я не дозволю, щоб мною верховодили інші! — вигукнув Мишко, підносячи вгору кулак. І він поїхав, мабуть, розгнівавшись.

Другого дня на городищі не було нікого. Тільки літала над ним зграя горобців, збираючи смітинки після коней і людей; голосно цвірінькали, сварились між собою за зерна, як учора люди за те, кому стати князем.

П'ястун сидів на ганку й дивувався в душі, чого люди так сильно жадали страшного тягаря… і тішився, що він убога людина і йому не потрібно встрява ти в суперечки, що він може залишатись осторонь.

Віче, як розповідали, розійшлося з нічим, більше того: люди, що прибули на нього друзями, поверну лися ворогами, — з образою й ненавистю в серці. Особливо нажили собі ворогів і конкурентів Мишки, а Лешки тихенько раділи; не один повертав у їхній бік голову й казав:

— Хай править нами стародавній рід, аби тільки законів пильнували.

Кілька днів на городищі було безлюдно; зате вирувало й клекотіло по дворах. Наближався святковий день жнив. Тим, хто порядкував тут, здавалося, що коли віче збереться вдруге, воно пройде успішно, — князя буде обрано. Знову почали скликати раду над Гоплом. Мишки, Лешки та інші пороз'їжджались по обійстях, щоб зібрати друзів для поради й підтримки. Багато з тих, хто занепав духом, не хотів вирушати на віче. Були й такі, котрі раділи, що нема князя, бо не треба платити данину і відсип, служити в городищі; а коли мова заходила про наїзди, хитали головою й запевняли, що німцям у себе дома та на Лабі вистачить роботи, отож вони не так швидко вирушать на Варту.

Тим часом, оскільки новопризначений день віча випав на свято, деякі, вважаючи, що хлібом можна переманити на свій бік людей, навантажили вози м'ясом, калачами, пивом та медом і повезли все це за собою, щоб було чим пригощати. Так зробили Мишки; а коли про це довідався Бумир та його прихильники, то й вони не захотіли пасти задніх і, наваливши на вози, хто що мав, прибули до городища.

Зібрання не було таким велелюдним, як першого разу, але здавалось урочистішим. І люди, навчені досвідом, трималися спокійніше; більше слухали, ніж говорили, і намагались привернути до себе серця.

Саме мало розпочатись віче, коли в городище приплентався старий Візун з посохом у руці; мабуть, ішов здалеку, бо мав стомлений вигляд. Старець користувався серед людей повагою не тільки тому, що був розумним і досвідченим, — за своє життя він побував у далеких краях і знав майже всі слов'янські землі, вивчив звичаї, лад, закони й права усіх общин і племен, що жили за Віслою й Дніпром, біля Татр, над Дунаєм, Лабою, Одрою та коло Білого моря, — він був, до того ж, великим віщуном, який передбачав і пророкував те, що мало відбутись… Не раз до нього звертались за порадами, хоч він і не був на них щедрий. Старійшини дуже зраділи, коли прийшов Візун: сподівалися, що своєю промовою він усіх схилить до згоди.

Отож, тільки-но він показався здаля, як Мишки й Лешки пішли вітати його, проте, перш ніж завели розмову про справи, наказали поставити миски з м'ясом, напої, покласти хліб і запросили всіх підживитись. Розмістились на землі, біля возів. Візуна посадовили на почесному місці і в доброму гуморі почали частуватись. День випав на диво погідний, чудовий; стояла сила-силенна всіляких напоїв; вже як почали пити й закушувати, то й не помітили, як минула добра половина дня. Візун мовчав. Мишкам здавалося, що старець був на їхньому боці, а Лешки були майже впевнені, що він не виступить проти них. Тому ще до того, як мало початись віче, вони звернулися до нього за порадою, що треба зробити, щоб якнайшвидше завершити справу.

Старий подивився довкола і, трохи подумавши, почав:

— Через те я й причвалав сюди, щоб принести вам істину, але не від себе, а з того джерела, звідкіль плине вона. Я навмисне пішов на прощу до святих місць, — хотілося розпитати, як нам бути, щоб урятуватись від біди. І оце, власне, й повертаюся звідти. Я побував далеко: в храмах Світовида, Радегаста й Поревіта… Був у Колобжезі, Щеціні, Ретрі й на святому острові ранів, біля Чорного озера… Там живуть боги, що владарюють над усім нашим племенем, — як над бодричачами й вільками, так і над лютичами й полянами… Немає в нас таких храмів і таких богів, як у редарів і ранів… проте й ми шануємо Ругевіда з сімома обличчями й сімома мечами, Триголова з трьома головами, Поревіта з чотирма обличчями на голові і п'ятим на грудях та Світовида з чотирма головами, що дивляться на чотири сторони світу… Туди я ходив, щоб почути пророче слово, і звідти несу його вам…

Він озирнувся, всі мовчки слухали, один Мишко спитав:

— А як ви дістались до Ретри?

— Хто ж міг щось погане вчинити беззахисному старцю? — озвався Візун. — Я перш за все прийшов, щоб розпитати, що нас чекає в майбутньому.

— І яка була відповідь? — зацікавились кмети й владики.

Візун опустив очі.

— Я довго чекав… поки не почув: «Виберіть покірного…». Мене не задовольнила ця порада, і я вирушив на святий острів, що на Чорному озері, — на Ясмунд і Рекону… звертався до Триголова і Світовида… Світовид мені сказав: «Виберіть малого». А Триголов звелів передати: «Виберіть убогого». Розпитував у Рога Світовида через мед, що стояв у ньому, і він прорік, що нас чекає неспокій і війна, поки не піднесемо малого і не зробимо його великим.

Слухаючи Візуна, всі стурбовано перезирались між собою, а старий продовжував:

— Те, що провіщають боги, давно я виношував у серці своєму… Нам треба якнайшвидше домогтися згоди і єдності… Я обійшов усі наші племена й народи, що населяють землі від Дністра до Лаби і від синього до білого моря, і подумав собі: нас так багато, а як ми мало можемо… Одні з нас віддалися німцям і тримаються з ними; другі з братами-сусідами воюють; треті по лісах ховаються, а своїх, за межею, й знати не хочуть… Кожен живе, як кому заманеться, а зібратися докупи й діяти в злагоді — для нас найтяжча річ… Ходили не раз, як оце і я, наші поляни у храм до ранів, зустрічалися там із сербами, лютичами, дулібами, вільками та іншими племенами однієї з нами мови, пили з одної чари, хлібом ділилися, але на другий день і знати один одного не хотіли… Німці мають одного вождя, і, коли поб'ються, той їх мирить, як мати дітей за однією мискою, даючи ляпаса одному й другому; а в нас панує свавілля, і всі, хто тільки хоче, скубуть нас… І через це свавільство ми не визнаємо над собою влади князя і стаємо поживою для диких звірів… Якщо вже інакше не можна, то хай хоч наші землі й общини прийдуть до згоди й оберуть, як віщують боги, покірного, малого і убогого.

Коли Візун закінчив, надовго запало мовчання; раніш кожен хотів себе звеличити, а тепер радий був би стати якнайменшим або вдати, що він такий. Віщування богів було не до вподоби найвпливовішим, і вони нарікали на старого.

Раптом ззаду нетерпляче загукали:

— На віче! Сядьмо в коло!

Усі роди позбирались купками й вихваляли своїх людей. Умить забули про віщування. Мишки пишалися пролитою кров'ю й своїми заслугами, Лешки наполягали на якихось правах, а інші вихвалялися багатством. А оскільки прибічників Кривавої Шиї було тут найбільше, сміливіші почали проголошувати його ім'я; але тільки-но почали це з протилежного кінця, — здійнялася справжня буря, і половина відсахнулась, не бажаючи визнавати його за вождя. Тоді почали називати найсумирнішого з Лешків, та з протилежного боку зчинився гамір і заглушив поодинокі голоси. Старійшини, що сиділи колом, повставали й порозходились хто куди. Згоди не було… Багато хто відійшов до валів, ліг на траві і, попиваючи мед, нарікав на інших старійшин. Візун стояв собі збоку, спираючись на свою палицю, і посміхався. Сонце заходило за обрій.

Та ось на засапанім і вмиленім коні прискакав чоловік в одній сорочці; ще здаля він щось вимахував рукою й кричав. Усі схопилися й побігли до нього. Він зіскочив з коня й несамовито заволав:

— Сини князя ведуть проти нас німців, поморців і кашубів… Вже пущу перейшли на границі…

Зачувши про небезпеку, всі кинулися до своїх коней; переполох і незмірне сум'яття охопило людей.

— Ось чого ми дочекались у криках і сварах! — гнівно вигукнув Добек. — Якщо ми зараз, втративши розум, порозбігаємось, то всі загинемо, бо переловлять нас по одному… як горобців у стрісі…

Лешки мовчали, стоячи збоку, їм легше було порозумітися з синами Хвостка. А Мишкам тут ішлося не на життя, а на смерть, і вони з'юрмились окремо.

— На коней, хто живий! Хай кожен збирає своїх людей!.. — почали вони закликати. — Нема коли роздумувати… Треба громадою вийти і перетяти їм шлях… Якщо зараз не станемо проти них, тоді буде пізно…

Раптом Добек перебив їх:

— По домах, по людей! Зберіть челядь… і завтра всі, взявши з собою, хто що має, їдьте сюди, до Гопла… Звідси рушимо на ворога… Вечора й ночі вистачить! На коней! На коней!

Розіславши гінців, всі кинулися на пасовище і до возів, умить посідали верхи на коней, і раніш ніж смеркло, городище знову обезлюдніло й затихло.

Коли настала ніч, у тому напрямі, звідки чекали нападу, заясніло від далекої заграви небо. На другий день ніхто не прибув на місце збору; всі ще готувалися; багатьом бракувало списів і рогатин… Лише на третій день почали поволі сходитися до озера люди. Всіх стривожила звістка про напад ворога. Йшли навіть жителі з найвіддаленіших сельбищ.

Не чекаючи, поки когось оберуть, Добек, що перший появився на плацу городища, сам узяв на себе командування, і ніхто не відмовився його слухатись. Він був досить сильний, щоб домогтися свого, якби хтось і був проти.

Озброєний люд у ті часи навряд чи міг називатись військом. Поляни були мирним хліборобським племенем і ще не захоплювались війнами і грабунками. Лише необхідність оборони примушувала їх озброюватись, але озброєння мали вони поганеньке. Залізного оружжя було в них мало, а мідні старі мечі рідко в кого збереглись; челядь ішла з камінними молотами й сокирами, дрючками, луками, пращами і звичайним каменюччям. Лико з липи правило за обладунок, а чудовим вважався щит, обтягнений одною або двома шкурами. Сокири й ножі, — що у кого було, — прив'язували до поясів або приторочували до коней. Челядь і слуги йшли пішки, найвідбірніша дружина і кмети їхали верхи; голови їм прикривали шишаки, а то й звичайні шапки, а плечі — мосяжні нараменники, що захищали від удару мечем. Кожен рід вів свою громадку людей, не дуже слухняну: лише погрозами й страхом трималась вона в покорі.

Добек гасав по полю, оглядаючи юрби, й шикуючи їх; а коли челядь починала сваритися, києм заспокоював її. Мишкові слуги не хотіли стояти поруч з Лешками. Але Добек, розпалившись, не спав і не їв, не відпочивав і хвилини, поки не підготував людей до сутички з ворогом. Він любив війну і лише тоді оживав, коли, взявши в руку списа, сідав на коня. Очі в нього сміялись і здригались вуста. Надвечір Добек послав найспритніших у розвідку, щоб довідалися, де зараз зупинився ворог. Вирішив спершу дістати «язика», вже тоді виступати в похід. А тим часом, відійшовши трохи від озера, Добек розташувався з людьми в гаю, щоб уночі не зрадив їх дим, що вився від вогнищ.

Посланці повернулися й доповіли, що німці вже поблизу; тихенько підповзши, розвідники навіть бачили їх, але не змогли перелічити. Просуваючись, німці хапали людей, займали череди, палили оселі, забирали все, що потрапляло під руки, й залишали після себе пустелю й попелища.

Треба було якнайшвидше виступити проти них і не пустити їх далі, бо кожен новий день багатьом коштував життя й майна. Але громади побоювалися сутички й німецької, зброї, — тієї челяді, що зібралась, було недостатньо проти такої сили; отож Добек вирішив непомітно підкрастись і зненацька напасти на них тоді, коли вони зупиняться на ночівлю й позасинають.

І кмети тихо й обережно почали продиратися через ліс; вправо і вліво Добек послав лісових людей, котрі й по землі вміли повзти, і по деревах лазити, щоб розвідали вони, де знаходиться ворог і як його найкраще оточити. На другий день у глибині пущі вони натрапили на цілий табір жінок з дітьми, старих і хворих, що з чередами й майном утекли з дворів та хат і ховалися від ворога в недоступних урочищах.

Їх не покидали розпач і тривога. Жінки сиділи на землі, стогнучи й голосячи; коли здаля долинав найменший шум, вони тулилися одна до одної. Оповідали, що багато людей вже попало в полон, що мало кому пощастило втекти і врятувати собі життя. Ліс, кущі верболозу й очерет над водою правили втікачам за притулок, але й там їх знаходили собаки, бо бігали зграями за поморцями.

Німці й поморці спустошували край вогнем і мечем; молодих зв'язували ликом і забирали з собою. На чолі ворожого війська стояли князі Лешек і Попелек, які прагнули жорстоко відплатити за батьків. Як тільки хтось із кметів потрапляв їм до рук, вони відразу ж безжалісно накидались на нього і вішали на першому ж дубі. Голосіння жінок, плач дітей, жалібне волання старих не так розчулювали громаду Добка, як розпалювали в ній жадобу помсти. Втікачі перелякано розповідали про людей, з голови до ніг закутих у залізо, в металевих щитах, від яких стріли й палиці відскакували. За цими щитами вояки стояли, мов за муром залізним.

Серце у Добка закипіло від гніву, коли він почув, що німці, грабуючи обійстя, пиячать; нажершись і нажлуктившись, вони, мов ті свині, лежать уночі, важко дихаючи… Якби напасти на них у цей час, залишилося б тільки їх позв'язувати та повбивати.

Один із стрінутих у лісі втікачів, якийсь старий дідок, узявся показати дорогу до німців. Пролежали тут аж до смерку; коли запав морок, громади тихенько рушили, посуваючись узліссям на північ. Місяця на небі не було, і їх огорнула темним крилом похмура ніч. Вони йшли довго, звертаючи то в один, то в другий бік, поки нарешті не побачили вдалині, крізь дерева, розкидані по лісі догасаючі вогнища.

Добек висунувся наперед, щоб подивитись розташування вогнищ і визначити по них силу ворога. Але було їх стільки, що він перестав лічити; йому вже кортіло рубати мечем. Войовники, видно, не сподівалися, що хтось посміє виступити проти них, і безпечно собі відпочивали. Густий ліс з одного боку долини давав змогу підкрастися майже до самого таборища.

Люди, лігши на землю, тихенько поповзли. Табір поморців був ласою здобиччю, навіть якби ті ще й не встигли награбувати добра. Народ там у них зібрався з усього вендського узбережжя аж до гирла Лаби, — найбільші у світі розбійники і волоцюги. Поморці — вояки і водночас торговці — мали у себе вдома що тільки душа забажає. У Вінеді міняли шкури й бурштин на залізо, мечі, сукна та інші товари, що привозили з півдня, сходу і заходу. Хоча мова в них і залишалася слов'янською, але серця їхні стали німецькими; заради здобичі ладні були йти на своїх, кожному служити, палити і вбивати навіть рідних братів. Спонукали їх до цього жадоба й дика звіряча вдача.

Пройшовши чималу частину краю і залишивши після себе мертві згарища, дощенту знищивши кілька сельбищ і пограбувавши багато дворів, вони оце край лісу, в безпечному місці, отаборилися. Пуща, озеро й болота оточували їх з усіх боків. Вони спочивали, але сторожі не виставили. В казанах булькала їжа, щити й мечі валялися на землі. Вояки порозпускали пояси, поскидали лати, щоб легше було дихати. І, лежачи, горлали пісень; крізь спів раз у раз пробивалися страшні крики і зойки. Це вони знущалися з жінок і дітей, схоплених дорогою. Неподалік від табору можна було побачити громаду бранців, зв'язаних ликом і вірьовками; закривавлені від тяжких побоїв, голодні, вони лежали на піску, і ніхто їм навіть шматка хліба не кинув. Їх сторожила зграя псів. Нещасні не сміли стогнати, бо слабих убивали…

Жінки тримали на руках уже мертві тільця дітей. Живі і мертві лежали поруч.

Люди Добка підповзли ближче і з жахом, упізнали серед полонених чимало своїх краян, і в них закипіли серця.

Трохи далі стояли кашуби і німці, — цих було значно менше. Добре озброєні сакси, послані дідом у розпорядження внуків, тримались осторонь, охороняючи князів. Самі ж князі безпечно собі відпочивали в розташованім на пагорбку курені.

У таборі не вгавали сміх, регіт і спів. Іноді розбійники, посварившись між собою, схоплювались на ноги і кидались один на одного; вчепившись у барки, вони звалювались додолу й качалися по землі. А інші глузували з них. Часом дехто вставав і йшов до бранців, щоб випробувати на них свій лук.

Поляни мали час роздивитися і все як слід обдумати. Добек, що був бортником і добре вмів лазити по деревах, з верхівки старої сосни оглянув, як розташований ворожий табір, і наказав своїм, перш ніж накинутись на відпочиваючих, оточити їх з усіх боків, мов загнаного звіра, і перетяти їм шляхи до втечі.

Так і зробили; з одного тільки боку, з поля, не можна було підійти до них, бо завчасно вони б сполошилися, та за умовленим сигналом люди Добка мали звідти накинутись, щоб ніхто не вийшов живим. Частину людей Добек послав до бранців, щоб негайно підкрались і поперерізували на них пута. Вони також повинні напасти на ворога й допомогти його знищити. Коли все було готово, кмітливий Добек вийшов з мечем наперед і, знявши з пояса ріг, дав сигнал рушити на поморців.

У таборі, хоча й почули звук рога, ніхто не ворухнувся; гадаючи, що це трубить хтось із своїх, поморяни не злякались, не сполошилися. Усе голосніше лунав гомін і сміх. Раптом із лісу висипали поляни і, мов сніг на голову, звалились на поморян, що спокійно собі лежали; і вони не встигли навіть схопитися за зброю. Страшний крик, в якому зливалося безліч розпачливих зойків, мов грім, прокотився по лісі; почалася жорстока різанина. Бранці, також щось вигукуючи, накинулись на ворога, вхопивши, що кому потрапило до рук: головешки, кілки; жінки у розпачі впивалися пальцями в горла поморян і багатьох задушили раніше, ніж ті встигли схопитись на ноги. Тільки одній громадці, що лежала віддалік, вдалося встати; але в замішанні і сум'ятті вояки, забувши про зброю, чавили один одного і бігли то до озера, то в ліс, проте шлях їм був перегороджений.

Хоча поляни й відразу з усіх боків напали на табір, до пагорка, на якому розташувалися князі й німці, ні Добек, ні його дружина з кметів не встигли вчасно добігти. Помітивши згори, що на поморців напали поляни і знищують їх, закуті в залізо німці вхопилися за мечі, але було вже надто пізно. Поморці, стиснуті з усіх боків, металися, беззахисні, падаючи один по одному під ударами списів і молотів. Деякі повзли у зарості й гинули по дорозі, інші, лежачи на землі, марно просили, щоб їм дарували життя. Кашуби, що також отаборилися віддалік, зразу ж посхоплювалися і взялися до зброї, але на них накинувся величезний натовп і погнав через поле, всіяне трупами, до лісу, де вже чекали на них інші. Невеличка жменька німців оточила Лешка й Попелька; скочивши на коней, що стояли біля куреня, вони разом із князями щодуху помчали у поле. Темна ніч сприяла їх втечі. В погоню за ними пустився з кільканадцятьма вершниками Добек, але ті так швидко скакали, що наздогнати їх було неможливо. Згодом Добек повернувся зі своїми людьми, сподіваючись, що ця жменька втікачів, блукаючи по спустошеному краю, рано чи пізно буде схоплена і знищена.

Страшна різанина в таборі була помстою за знищення і пограбування сельбищ. Мало кому вдалося звідси втекти. Поморців, що валялись на землі, убивали їхніми ж мечами, а заготовленим ними ликом зв'язували тих, хто просив змилосердитись і обіцяв за себе великий викуп. Бранці, які кілька хвилин тому стогнали, зв'язані, й не сподівалися більше побачити свої рідні оселі, ніби знову народилися на світ; шаліючи від радості, вони цілували ноги своїх визволителів. Інші, мов п'яні, добивали поранених. Перемога була великою, бо мало кому із кашубів, що теж накивали п'ятами, вдалося втекти, — багато їх перебили в дорозі.

Опівночі все закінчилося; безмежна радість виливалась у піснях, що лунали у лісі. Добек лежав під дубом і витирав із чола піт. Тут же наказав повтикати в землю на галявині списи із священними корогвами, розпалити вогнища, а трупи вбитих, після того як вони будуть роздягнені, скласти на купу й спалити. Полонених набралось близько двох кіп. їх відразу ж міцно пов'язали ликом та вірьовками й зігнали докупи — на те ж місце, де ще зовсім недавно, стогнучи, лежали свої.

Коли все затихло, старші з полян пішли оглянути захоплених у полон, щоб виявити, чи нема серед них кого з воєначальників або знаті. Але вони лежали долілиць і доводилось підіймати за волосся їм голови, щоб зазирнути у вічі. Поморці, дикий люд, не звикли коритись і просити пощади. Вони нахиляли до землі голови, щоб затулити чола й очі, і навіть не стогнали, хоч їм і боляче врізалися в тіла вірьовки і кровоточили рани. Упертим насильно піднімали голови; але чимало з бранців розлючено, мов ті звірі, кидались на полян, хоч і знали, що за це зараз же прохромлять списом.

Крім інших, полонених оглядали Добек, Людек, син Віша, та Болько; проходячи, вони штурхали ногами тих, хто лежав і не хотів підводитись; та раптом збоку Людек помітив рудого, зв'язаного мотузкою чолов'ягу, який, зиркнувши на нього, квапливо заховав голову за плечі товариша. Його відразу ж витягли з гурту за ноги, і, коли відкрилося перед ними засмагле обличчя, Людек вигукнув:

— О, це, мабуть, він привів їх сюди, заздалегідь розвідавши дорогу! Я знаю його, він німець, зветься Генго!

Добек, скипівши, гукнув:

— На гілляку пройдисвіта!

Але Людек стримав його:

— Ні, дайте його мені: я накладу йому на ноги диби і запряжу до сохи, — за вола служитиме, бо ж дужий.

На поклик Людка підбігла челядь, щоб відвести його, але він упав долі і, ридаючи, почав просити, щоб змилувалися над ним. Присягався, що зовсім не винний у зраді, бо його князі силоміць схопили і взяли з собою, знаючи, що він бував у полян, але дороги він їм не показував. Змушений був піти з ними під загрозою смерті… Однак ніхто не йняв йому віри, і його повели у путах.

Увечері Людек наказав привести до нього Генга і, з жалості нагодувавши, почав разом з Добком допитувати його. Запідозрювали, що німець знав більше, ніж признався. Проте, не зважаючи на погрози, майже нічого від нього не вивідали. Одне тільки твердив, що дід молодих синів Попелька, який живе поблизу границі, за Лабою, і достатньо має збройного люду, щоб помститися за дочку й допомогти онукам, ладен на все; молоді князі теж запеклі й сміливі, а тому, якщо їм не вдасться повернутися на свої землі, будуть безперестанно непокоїти полян. Він дав зрозуміти, що можна легко дійти згоди, тільки треба постаратись. Так його й відпустили.

Добек пішов порадитися із старійшинами, що йому далі робити, — чи йти на границю і мстити поморцям за безперервні напади, чи вертатись додому. Всі, підбадьорені тільки що здобутою перемогою, готові були йти на край світу й воювати; ухвалили принаймні спустошити границю і настрахати ворога на його ж таки землі. Як тільки почне світати, вони вирушать у похід. Лише Людек і Доман мали повернутися: їм доручили супроводжувати полонених поморців і як невольників роздати їх кметам. Генга сам Людек вів на вірьовці, щоб той не втік.

Отож, коли Добек прямував на границю, син Віша повертався з бранцями й доброю звісткою; роздавав у кожен двір по кілька невольників, а це у жнива було саме вчас.

Людка як вісника перемоги вітали скрізь із великою радістю, бо заграва, що палала вночі, всіх настрахала. Люди бігли подивитися на захоплених у полон розбійників, проклинали й били їх. На тих, які залишалися, накладали диби, щоб вони не могли втекти.

Однак старійшини заздрили Добкові, котрому вдалось здобути перемогу над ворогом, — можливо, побоювалися, щоб він, маючи в руках військо, не захопив влади; тривожило їх, що він повернеться пізніше і що знову відкладаються вибори князя.

Спокій, який на короткий час гарантувала перемога, дозволив перепочити й приготуватися до нового віча.

Найзнатніші відчували, що все одно нікого з них не допустять до влади. Віщування ж богів не виходили в людей з голови; отож у всіх зародилась думка обрати такого князя, який, будучи покірною й малою людиною, залишався б вдячним їм за честь та звеличення й не зловживав би своєю владою. Йшлося тільки про те, аби знайти таку людину. Однак на кожне назване ім'я припадало більше таких, котрі виступали проти, ніж тих, які хотіли підтримати його.

Скориставшись затишшям, Доман готувався до весілля. Він хотів, щоб було воно бучним і розкішним; та й старий гончар, який видавав дочку за багатого кмета, прагнув показати, що в нього все є, отже, був готовий як слід прийняти й почастувати якнайбільше гостей. Обидві родини готувалися до цього з великим піднесенням.

Перш за все Доман, пишно одягнувшись і гарно вбравши челядь, почав їздити від двору до двору, щоб запросити до себе на весілля дружбів. Зупинившись проїздом біля Вішового обійстя, Доман відчув, як у нього стислося серце, — він мимоволі згадав про Дзіву.

Людка вдома не було; роздавши полонених, він поспішив на границю до Добка; дома господарював молодший брат.

Зустрівшись біля воріт, вони подали один одному руки.

— Я дівку сватаю, — звернувся до нього Доман. — Будь мені за дружка…

— Охоче буду твоїм дружком, — відповів молодий кмет. — Я дуже радий, що ти забув про нашу…

Глянув Доман йому в очі й невесело засміявся.

— Ти не думай, — відповів, — що я собі напитав таку, як ваша…

Вони знову потиснули один одному руки, пожартували якусь хвилину, і Доман поїхав далі. В хаті Вішів звістка про скоре весілля Домана викликала здивування, особливо серед жінок; Живя, стоячи біля вогню, сильно зашарілася й опустила очі. Може, гадала, що він до неї звернеться й візьме її? Тепер, без батька й матері, у хаті було тихо й сумно. Братови попихали нею, а брати не дуже заступалися… Вона пішла б за Домана, але він брав іншу. Така вже доля.

Старий гончар, готуючись до весілля, забув про свої горшки. Не давала йому спокою і донька, стільки речей їй потрібно було придбати. Мірш ні на що не скупився.

Удосталь було виділено на забій і баранів, і козенят; до того ж мали впасти жертвою і кілька кабанців. У бодні стояло сухе й просіяне борошно на калачі.

Якось в один із днів з'явилася на порозі Яруга, вибравши таку хвилину, коли старий гончар порався біля своєї печі. Вона глянула на Мілю, і обличчя в неї так скривилося і зморщилося від сміху, мов гриб, коли на нього наступлять ногою.

Взявшись у боки, вона запитала:

— Ну, то як, Мілюхно?.. Стара нічого не відає? І не вміє приворожувати? Може, зілля в неї не діє?.. От бачиш, — повільно говорила вона, посміхаючись і підморгуючи, — жупана тобі дала, будеш тепер шанувати… коли б не я і не мій любисточок… хо-хо! Або це зроду-віку б не сталося, або, гай-гай, ще б скільки чекала. Старі баби теж іноді можуть знадобитися молодим. Нашептати, відшептати… привернути, відштовхнути… Ми все знаємо… Він тебе кохатиме, — додала вона, стишивши голос. — А якщо в нього є інші жінки… то вони тобі служитимуть, мов ті невольниці… У заможних їх багато буває, та що тобі до цього?..

Міля знову зашарілась і затулила руками очі. Тепер, коли вона досягла того, чого так прагнула, їй було чомусь боязко й тривожно. Надто легко добилась вона свого, тому й проймав її страх.

А Яруга похитувала головою, не чекаючи, відповіді.

Засміялася й почала співати.

— Ой-ой-ой, що воно робиться, що діється на білому світі, — промовила вона, раптом посмутнівши, похитуючи головою. — Князь і княгиня… обоє… пішли до-прабатьків без вогнища й погребіння! Шкода мені їх… обезлюдніло городище! На згарищі росте трава… Княгиня розумілася на зіллі, знала, що з ним робити. Ого! Носила я їй зілля, на молодику рвучи по могилах… І вона часом по два й по три дні давала мені пити, їсти, а іноді — полотна шматочок чи клапоть сукна… Князь нацьковував на мене собак, — старих не любив… Та мене жоден собака не вкусить, хай тільки вкусить, то відразу ж сказиться… Тепер на городищі — пустка, одні головешки валяються… немає більш нічого. Та ще сороки стрекочуть… Я ходила, греблася в купах попелу… лише де-не-де біліють кістки… Шкода мальованих палат, ой шкода!

Яруга сперлась на ціпок і попленталась собі, наспівуючи:

Вирішивши сама собі побувати на весіллі, хоч її ніхто й не запрошував, Яруга, яка ніколи не могла всидіти на одному місці, кудись подалася.

В сусідньому дворі корова перестала давати молоко, треба було її обкурити, щоб відігнати чари й уроки… А в житі хтось зав'язав вузол на хворобу, і весь загін стояв незжатий; тільки Яруга без шкоди могла його розплутати. Вона знала немало всіляких таємниць: відшіптувала лихоманку, заспокоювала тих, кого духи кидали об землю, і часом сама дивувалася, що так багато усього вміла робити.

Доман, як того вимагав звичай, прислав сватів; призначили день весілля. Здійняли колесо, прикріплене до тички над хатою, — знак для парубоцтва, що звідси можна було когось вивезти.

З родичок, котрі жили поблизу, Міля підібрала собі шість дружок, яких не соромно було показати на людях: всі були гожі, молоді, свіжі, як і вона сама, веселі; проте жодна з них не була кращою від неї. І Доман підібрав собі шість дружбів, хлопці хоч куди, красені, сини кметів, — кожен чимось міг похвалитись: як не свитою, то шапкою, як не поясом, то конем, особливо ж спритністю; сміливістю й силою. Батька в Домана не було; заступав його Візун, ведучи за собою дружбів. Спершу, за давнім звичаєм, з вінками й піснями почали ходити від двору до двору, запрошуючи в гостину від імені батька дівчини й молодого пана. В хаті гончаря ще за день-два до весілля зібралася сила-силенна жінок — допомагали поратись; усі — в білому обранні; сестра старого Мірша була за матір.

Проте, як це нерідко буває перед такою подією, в той час, як усі раділи, Міля, що так жадала вийти за кмєта, відчула в душі якусь тривогу, а Доман, хоч і вважав наречену красунею, гнівався на себе, що його до іншої вабило. Жаль йому було і її, і себе. Але що ж? Слово вже дано, людей повідомлено… отже, весілля повинно відбутись.

Та й старий Мірш, хоч не ставав наперекір долі, ходив зажурений, — дочка піде, і хата спорожніє. Брати теж похмуро мовчали. Нишком у кутку вони говорили:

— Хай би вона краще вийшла за свого, за гончаря… Хто його знає, яка її там доля чекає і скільки їх там у нього?

Напередодні весілля все вже було готове. Хата побілена, підметена, обкурена ялівцем і ладаном, посилана півниками; біля дверей висіли вінки, стояло нове начиння.

Почало вже смеркати, як на дорозі почувся тупіт, і дружки, плескаючи в долоні, закричали:

— Їде місяць молодий!

Місяцем у цей день вважали Домана, якого на конях супроводжували шість молодих хлопців у хутряних шапках з пером, у пишних опанчах, підперезаних кованими пасами; через плече вершники були перев'язані вишиваними рушниками.

Молодий сидів коло Мілі, дивився на неї й зітхав, а в дівчини від страху серце завмирало. Ах! У ті дні, коли їй хотілося пташкою випурхнути з хати, не знала вона, що таке смуток і побоювання. Звідкіля ж у неї тепер ці сльози й тривога?.. Доман також бавився пасом, позирав на стіну і ніби мовчки усміхався, а куди він зараз линув думками, про це ніхто не знав.

Тим часом дружки співали:

— Прощай, мій домашній порогу…

Коли зійшло сонце, все весілля рушило до урочища, під святі дуби; старий батько мав там поблагословити молодих. Всі, хто був на весіллі, повинні були танцювати й веселитись як слід, щоб цей вечір не був для молодого подружжя призвісткою поганого життя.

Заспівали пісню про хміль — голови в гостей затуманились.

Цілу ніч від танців стугоніла Міршова хата, і на подвір'ї не стихав тупіт; дехто, втомившись, сідав перепочити на призьбі, але потім знову йшов витанцьовувати. Молодих уже провели в комору. Юрми прочан, що прямували на Ледницю, з цікавістю позирали на гончареву хату, зупинялись, потім наближалися: приваблювала музика і спів.

На світанні гості помітили в полі стару бабу; вона квапливо шкутильгала, спираючись на кий. Добігши до воріт, вона, ледве переводячи подих, крикнула:

— Тікайте! Тікайте! Сюди повзе дракон, змій! Поморці йдуть! Ворог суне — слідом за мною…

Тепер уже всі почули, але ніхто не повірив власним вухам і юродивій бабі.

— Пливе хмара куряви, дим клубочіє, земля стугонить! Тікайте, тікайте, кому любе життя! Рятуйтеся, люди! Поморці йдуть!

Здійнявши вгору обидві руки, вона скрикнула й безсило упала додолу.

Старий Мірш мовчки подивився вдалечінь і побіг у хату.

— На коней, хто може втримати зброю! — вигукнув він.

Хоробріші — чоловіки й хлопці — кинулись до дверей, дівчата й жінки забились у комору; пісні змінились набагато голоснішими, розпачливими криками.

Доман теж вискочив з хати, ведучи за руку Мілю, перелякану, в сльозах; вона, затуливши долонями обличчя, примовляла:

— Ой доле ж ти, моя доле!

Всі, мов навіжені, бігали по подвір'ї, лунали різні голоси:

— Німці!

— Кашуби!

— Вороги!

Молодь побігла на пасовисько по коней. Але що могла вдіяти ця жменька людей проти ворожої навали? Про оборону нічого й думати, треба було тікати. Міршів служник перший схопив біля плоту стару кобилу і піднявся на пагорб; побачивши хмару куряви вдалині і почувши тупіт і гамір, він одразу ж повернувся й загукав:

— Ідуть, ідуть!

Усі розгубились; думати вже ніколи, де сховатися, — можна б на острові Ледниці, але човнів уже не було; дехто першим добіг до них і, схопивши замість весел жердини, відчалив від берега.

Доман метнувся до стайні по свого сиваша, Міля, з розпущеним волоссям, без вінка, бігла слідом за ним, заламуючії руки й ридаючи. Не думаючи вже ні про кого, чоловік підсадив її на коня, сам сів, під'їхав до хати й гукнув до своїх:

— За мною, друзі!

Дружби теж вивели коней, — якого хто вхопив, на такого скочив і помчав. Жінки, голосячи й падаючи, бігли до берега. Човнів уже не видно було. Дехто стрибнув у воду і поплив. У цьому сум'ятті й переполосі кожен дбав тільки про себе і ховався, де тільки міг. У старого Мірша поблизу була яма з потайним входом; він не хотів виказувати її. Коли ж побачив, що Доман уже далеченько, Мірш перезирнувся з сином, звернув із ним кудись за повітку і зник. Не один такий напад старий гончар пересидів безпечно у ямі.

З-за пагорба все виразніше чулися дикі вигуки й кінський тупіт. Тьма-тьмуща поморців і кашубів летіла до озера, збиваючи хмару куряви. Раз у раз у цій хмарі миготіли голови і списи.

Яруга, знесилівши, лежала на землі мов убита і ледве дихала. Хата, де хвилину тому буяло весілля, обезлюдніла і стояла пусткою, з відчиненими навстіж дверима. На столі залишився шмат короваю, у бочках і барилах — недопите пиво і мед. На подвір'ї не було живої душі — тільки біля воріт валували собаки.

І ось на пагорбі показались поморці. Немилосердно стьобаючи коней, з диким криком кинулися в погоню за втікачами. Інші вже оточували хату й займали подвір'я, хапаючи всіх, хто потрапляв їм під руки. Собаки — єдині біля воріт сторожі — лежали перебиті. Люди, що стояли біля берега, пострибали в озеро й дременули в очерет та осоку. Поморці випестили кілька стріл, деякі з них влучили в ціль; почулися крики, потім запала тиша. Ті, хто залишився живим, відступили від берега, який зайняли густі лави ворога.

З Міршової хати оберемками виносили здобич: посаг молодої, подарунки молодого, майно старого гончаря, зібране за довгі роки. Горшки ж їм були не потрібні, і вони, з гнівом жбурляючи ними в стіну і вигукуючи щось після кожного удару, трощили їх. Весь пагорб, куди не кинеш оком, був зайнятий поморцями. Серед них показалось на конях двоє молодих воєначальників у супроводі численного почту. Одежею вони скидались на німців, ї ті, що оточували їх, мабуть, були німці; натовп поштиво розступився, і старшини, позіскакувавши з коней, попростували до порожньої хати. В обох — світле волосся, бліді обличчя, чорні очі; вони так схожі один на одного, як рідні брати; і справді ці двоє були рідними братами. Сини Попелька Хвостка знову прийшли, щоб мстити за смерть батьків і недавню поразку. Слідом тягнули на вірьовці сивобородого старця, що тримав у руках розтрощені гуслі. Схопили його десь по дорозі за наказом німців, котрі не могли терпіти сліпих піснярів, бо співали вони про давні славні часи. Його безжалісно шмагали батогами. Він засміявся і заспівав таким страшним голосом, що в катів руки похололи.

Ніби й не відчуваючи батогів, що скривавили його тіло, старий підповз до відра з водою, нахилив його обома руками до рота й почав пити. Один із воїнів замірився був ударити його списом, але стримався.

У хату втягли впійманих біля озера втікачів: вони лежали із зв'язаними руками й ногами і голосили. Німецькі воєначальники, обступивши молодих князів, радили з ними раду. Хотіли після грабувань зупинитися тут на перепочинок; про Ледницю й не думали, бо туди важко переправлятись і нападати ризиковано. Вони ще довго радились між собою, та ось на подвір'ї залунали веселі вигуки. Поставлена біля воріт сторожа залементувала:

— Ведуть їх! Ведуть!

Декотрі побігли до берега. Купка поморян, що кинулась у погоню, вела пораненого Домана, схопленого під час утечі. Він сидів на коні, а перед ним лежав труп його молодої дружини з увігнаним у груди списом; холонучи, з рани струмувала кров. Обличчя у Мілі побіліло — життя вже покинуло її. Доман зубами притримував нещасну за сорочку, бо руки у нього були скручені за спиною вірьовкою; він сам стікав кров'ю, але, як здавалося, болю не відчував. Його вмить стягли з коня, і все ж він, порвавши вірьовки, вхопив мертве тіло дружини на руки; її хотіли відібрати в нього, але Доман так сильно пригорнув до себе небіжчицю, що вдвох і навіть утрьох не змогли здолати його, і він разом з трупом звалився додолу. З одягу й обличчя легко впізнали в ньому заможного владику; з хати разом із німцями вийшли сини Хвостка і з цікавістю обступили пораненого. Один із князів, замахнувшись кулаком, схилився над ним.

— Сучий ти сину! — крикнув. — Коли спалювали городище і вбивали наших рідних, ти також, мабуть, там був, а може, ще й вів цих розбійників?

Другий примушував назвати ім'я того, хто повів на городище люд. Погрожував Доманові смертю, якщо нічого не скаже.

Але Доман не відповідав — німим поглядом дивився на труп. Вони стояли отак над ним і то термосили його, то штурхали кулаками, то радились між собою, — що б там не сталось, хотіли випитати у нього про все. Боялися, видно, щоб їх знову не заскочили кмети, але нещасний молодий чоловік мовчав, немов набрав у рот води.

— Ми ваші князі! — вигукнув молодший.

Доман лише тепер підвів голову й божевільним поглядом подивився на нього.

— З вашого роду жоден у нас не буде князювати! — пробурмотів він. — Не діждете! Ви вороги і вбивці, не князювати вам у нас, гадюче плем'я!

Він закінчив прокляття і замовк. Князі наказали відвести його геть і самі відійшли, розгнівавшись. Довго знущалися над ним німці, та Доман усе витерпів. Нарешті його, зв'язаного, разом з іншими повели на берег, де вже лежало чимало бранців. Під вербою Мірша Доман, знепритомнівши, звалився на землю. Руки в нього були скручені вірьовками, ноги ж залишались незв'язаними.

До вечора труп убитої Мілі самотньо лежав на березі. Як тільки сторожа поснула, Доман поповз до води, стрибнув і зник.

На острові Ледниці над озером зібралось багато люду; він стояв, вдивлявся у вечірню млу і прислухався. З далекої землі вітер доносив лемент і запах диму, по якому можна було здогадатися, що десь горять оселі; а вода прибивала до острова трупи і, здавалось, вони просили, щоб їх тут поховали. Пливли дівчата в зелених вінках, повбирані, як на весілля, літні жінки у білих намітках, які вже порозв'язувала вода, маленькі дітки зі стиснутими кулачками і широко розплющеними від жаху, сліпими оченятками. Западав морок, тільки на протилежному березі виднілись вогні і дим, що під вечір стелився, мов сині хустини.

Всі повибігали з храму і стали на березі: Візун, із костуром у руці, сивоволоса Наня, зблідла Дзіва та інші охоронниці Знічового вогню, біля якого зосталась лише одна жриця. Стояли мовчки, дивилися й слухали; коли ж припливав до берега труп, гнаний вітром, хто-небудь нахилявся, щоб подивитись — чи не свій це, бува?

«Невже прийдуть поморці? Невже нападуть на святий храм? Що ж тоді робити: кинути його і тікати чи залишитись біля святого вогню й дати убити себе?» Такі думки всіх гнітили, але ніхто не смів уголос висловлювати їх. Ніколи жоден з ворогів не насмілювався напасти на Ледницю. Не вперше по той бік озера палали пожежі й лунали розпачливі крики, але завжди вороги тікали, хоч як їх вабили у храмі скарби.

На острові було кого захопити в неволю, та для оборони цього люду — замало. В більшості це жінки, дівчата, недолугі старці та діти. Зброя б тут знайшлася: під навісами лежало вдосталь її, захопленої під час війни і принесеної сюди в пожертву богам, але ж хто міг узяти тут зброю до рук? Надто слабкі були ці руки. Всі поглядали на старого Візуна, який стояв на пагорку, спершись на костур, і дивився на другий берег. Хотіли прочитати з його обличчя, що він думає, але воно ніби закам'яніло від муки. Не зворухнулася жодна зморшка, не здригнулися вуста, не змигнули і не затуманились сльозою задивлені вдаль очі. Вже звечоріло і нічого не було видно, але всі стояли й позирали то на Візу на, то на протилежний берег.

Раптом щось плюснуло. Чи це риба скинулася, чи людина рятувалась — у темряві важко було визначити. Щось виринуло і знову зникло. Котилися одна за одною хвилі. Хтось поволі плив через озеро. Візун зійшов із пагорка й наблизився до берега: він помітив плавця. Над водою показалась голова з довгим і мокрим волоссям… Невідомий наближався до острова. Ще хвилина, і він би вже дістався берега, але, здавалось, йому забракло сил.

Візун сам метнувся йому назустріч, увійшов у воду — спочатку по кісточки, потім по коліна — і простяг руки: потопаючий наблизився, останнім зусиллям підплив до старого й ухопився за рятівну долоню. І старець витягнув його, вже зомлілого, на берег. Підбіг на поміч служник, нещасного підняли, — він ще дихав; здавалось, поринув у сон після тяжкої втоми. На його тілі запеклася кров і синіли рани… Візун приклякнув над ним.

— Домане! Дитино моя! Ти ще живий? — заволав він.

Очі в Домана розплющились і знову ж заплющились. Його підняли, розстелили на траві сіряка, якого Візун зняв із себе, поклали і вкрили опанчею. Старий стояв над ним на колінах. Віддалік юрмилися жінки. Дзіва, зачувши ім'я Домана, стривожилась і підійшла ближче. Візун крикнув, щоб вона принесла чогось теплого напитись. Доман уже ледве дихав і не міг говорити. Візун, нахилившись, розтирав йому долонями тіло. Всі кинулись рятувати Домана. Стара Наня побігла готувати зілля, яке могло б повернути життя. Поступово молодий владика почав ніби пробуджуватись зі сну; Дзіва, не тямлячи себе, забувши про свою сором'язливість, сама поїла його, присівши навколішки. Прийшла сивоволоса Наня, Доман розплющив очі, але повіки знову безсило склеплялись. Уже вночі його поклали на сплетені з гілля ноші й понесли до Візунової хати. Старий поступився Доману своєю постіллю і сів поруч на ослоні. Сам перев'язав рани. В храмі завжди зберігалося багато всякого зілля для хворих. Візун знався на ліках і сподівався відходити свого колишнього вихованця. Після розтирання і теплого напою Доман заснув глибоким сном.

Упевнившись, що йому стало краще, Візун знову вийшов на берег. Від зухвалих поморців усього можна було сподіватись, навіть нічного нападу невеличкого загону на Ледницю. Ніхто аж до самого ранку не лягав на острові спати. Усі в тривожному чеканні сиділи на березі. Починало ледь-ледь сіріти, а довкола панувала тиша; на озері вже не видно було плаваючих трупів, на другому березі погасли вогні; Візун помітив при блідому досвітньому світлі якусь чорну плямку на лисніючій водній гладіні… І ця плямка наближалась до острова.

Хтось повільно плив на човні, ніби його несла хвиля, — саме вітер віяв з того боку. Часом човник зупинявся, але знову під поривом вітру повертався і плинув далі. Світало, і старий незабаром розгледів у вутлому човнику згорблену жінку, що ніби куняла, накрившись плахтою. Коли розвиднілося, лупинка ця прибилася до берега і, загойдавшись, зупинилася. Жінка прокинулась, озирнулась навколо, підвелася, згорнула плахту, взяла ціпка і, ступнувши непевним кроком на берег, упала в воду.

Була то нещасна Яруга, якої поморці не вбили, бо побоялись її чарів. Уночі, помітивши на березі забутий кимось човник, вона сіла в нього, відштовхнулась ціпком від берега й віддалася на волю вітру і хвиль. Опинившись у воді, стара відразу ж прийшла до пам'яті: відчула в собі бадьорість і силу й вилізла на берег. Візун підвівся; Яруга впізнала жерця і, піднісши руки, повільно пошкандибала до нього.

— Живя, моя богиня, врятувала мене від смерті. Вже Марена хапала за горло, хотіла потягнути до ями… А Живя, як добра мати, прикрила мене своїм плащем…

— А багато люду загинуло? — запитав Візун.

— Чи багато? Всі, хто був… Усі загинули. Я бачила труп тієї, що вчора була дівчиною, а померла в очіпку… Списа увігнали їй в груди. Загинув молодий, загинули його та її дружки, всіх повбивали.

Стара скрушно хитала головою, дивлячись у землю і витираючи мокре обличчя.

— І хати попалили?

— Усе прахом… прахом усе пішло… Для круків пожива, а для людей скорбота і сльози, — зітхнула Яруга.

— Вони рушили далі? — спитав Візун.

На це запитання Яруга не змогла відразу відповісти й постукала себе пальцем по лобі, щоб зосередитись.

— Я лежала непритомна на землі, коли мене Живя накрила плащем… і нічого не бачила…

Тим часом підплив другий човен. Привіз він старого слугу, який, сховавшись в очереті, цілу ніч простояв по шию у воді й лише вдосвіта знайшов якийсь човник, щоб дістатись на ньому до острова. Він розповідав, що поморці, пограбувавши і спаливши весь окіл, настрахані вночі якоюсь звісткою, квапливо відійшли в свої ліси. Він чув, ніби вони хотіли плоти й човни зв'язати докупи і переправитись на Ледницю по скарби, але їх сполошив гонець, що саме примчав з границі. І от на тому березі залишились тільки попіл та руїни, витолочені поля й непоховані трупи. Заспокоївшись, Візун повернувся до свого хворого; Доман ще спав, а добудитись його було важко. Отож старий приготував страву і, сівши на ослоні, очікував, поки той сам прокинеться. Тільки іноді прикладав йому до лоба та до серця руку — лоб був гарячий, а серце збуджено калатало. Рани вже затягнулись і присохли. Опівдні, важко зітхаючи, Доман прокинувся; хотів було підвестись, але не зміг; не знав, де він зараз; тільки після того, як заговорив Візун, Доман поступово прийшов до пам'яті. Старий наказав їсти й пити і ні про що не розпитувати; коли хворий підживився, лише тоді дозволив йому заговорити. Мов крізь сон пригадав Доман своє весілля, несподівану тривогу, втечу з Мілею, погоню, смерть дівчини, потім неволю, знущання, останні зусилля врятуватись і боротьбу з водою, боротьбу, в якій, хоч і знесилений був, зумів перемогти і дістатись до острова. Пригадав, як у важкій гарячці він відчайдушно захищався від смерті й заціпеніння, як підкидали та несли його хвилі, як тонув та рятувався з топелі, аж поки, нарешті, вже біля берега не побачив над собою знайоме обличчя старого Візуна… Про нещасливе весілля Доман не міг говорити, Візун не хотів слухати.

— Вичунюй швидше, набирайся сил, — сказав жрець, — потім — на коня і гайда разом з усіма провчити поморцівї Ми тепер, мов бджоли у вулику без матки: нема кому вести нас, нема кому наказувати; усі загинемо, якщо так продовжуватиметься. Лешків не захотіли, то хай першого-ліпшого виберуть, без глави ж не залишимось. Боги нам віщують: «Виберіть малого, виберіть покірного й убогого…»

Ні цього дня, ні наступного Доман не міг підвестися з ложа: його палила спрага, він марив уві сні, пробуджувався від власного крику і знову поринав у дрімоту. Візун приходив, висиджував коло нього і йшов геть. Двічі, коли спав Доман, підкрадалася до хати Дзіва. Постоявши під дверима і впевнившись, що він спить, вона обережно переступала поріг, дивилася на бліде його обличчя і, зашарівшись, злякано вибігала з хати. Боялася, щоб хто не застукав її тут, а бачити його жадала, хоч і соромно їй було за саму себе.

На третій день Доман підвівся з ложа; він уже міг сидіти і трохи заспокоївся. Дзіва більше не з'являлась. Та ось надвечір прийшла її черга хворому й старому страву нести… Вона завагалася: їй хотілося йти і водночас боязко було. Коли прийшла, Візуна не було дома, застала одного Домана. Він побачив у віконечко, як вона випурхнула з сіней, і загукав:

— Дзіво! Дзіво! Іди рану мені перев'яжи та обклади свіжим листям, якщо маєш жаль у серці.

— Це тобі й Візун зробить, — здаля відповіла дівчина, намагаючись утекти.

— У старого руки трясуться, — мовив Доман.

Дзіва хотіла зайти і все ще вагалася, аж тут — Візун на поріг. Доман, побачивши його, повторив прохання.

— Іди перев'яжи йому руку! — наказав старий. — Кому ж, як не дівчатам, це робити?

Дзіва змушена була послухатись і, почервонівши, разом із старим увійшла до хати. Доман сидів на ослоні в сорочці та сіряку; сорочка розхристалась, і дівчина помітила у нього на грудях широкий шрам від рани, заподіяної її рукою. Дзіві здалося, ніби Доман навмисне відхилив комір, щоб той шрам показати. Вона мовчки, слухняно підійшла, квапливо приклала до руки свіжого подорожника, вискочила за двері й стрілою полетіла до храму.

Візун з Доманом багатозначно перезирнулись.

— Дівчина боїться тебе, — сказав старий, — а ти, безсовісний, знову на неї задивляєшся.

— Я, може, й забув би її, якби хвилею мене не прибило сюди, — відповів Доман.

— Так уже судилося, — прошепотів Візун.

— Так уже судилося, — повторив Доман, і вони обидва замовкли; старий поплентався в куток, ніби хотів, щоб хворий не побачив виразу його обличчя.

На другий день Доман спробував вийти і сісти на порозі, але дівчина вже не показувалася. І він пообіцяв собі за кілька днів, як тільки вичуняє й набереться сил, відразу ж повернутись додому. Тим часом, просидівши отак на холодному вітрі й росі до пізньої ночі, Доман знову занедужав. Візун поклав його на ліжко вже з нападом гарячки. З жалем дивився старий, як ослаб хлопець, і дуже засмутився; від цього, мабуть, і сам звалився, скаржачись на ломоту в кістках. Цього ж дня Дзіву покликали доглядати обох хворих. Вона не дуже відмовлялась; побачивши, що Доманові стало гірше, з усією ніжністю почала відходжувати його, намагаючись тільки не зустрічатися з ним поглядом, не вступати в розмову. Доман дуже зрадів, коли вона прийшла, і, боячись її злякати, сидів мовчки. І дівчина увесь час мовчала, тільки коли виходила, несміло звела на нього очі, проте, швиденько зачинивши двері, побігла.

З того ранку Яруга блукала по острові. Було тут старій непогано, бо пілігрими весь час до неї зверталися й годували. Та й від храму їй дещо перепадало. Вона, зв'язавши мітлу, підмітала коло тинів і порогів. Було тут з ким побалакати; хоч острів і невеличкий, могла вволю находитися за день, а засинала де-небудь під деревом, вкрившись плахтою, до чого вже здавна звикла. З цікавості Яруга зазирала у кожен закуток. То підсідала на лузі до прочан, що збирались купками, то примощувалась під старою вербою на березі озера, то на порозі одної з хат.

Якось помітила вона, що від Візуна виходила Дзіва, і сама захотіла зазирнути до хати старого. Прочинила двері. Доман сидів на постелі; стара пильно подивилась на нього. Побачивши, що він не забороняє їй увійти, повагом всунулась у хату.

— А-а! — промовила вона, коли очі її звикли до мороку, що панував у хаті. — То це ти, той самий, кому я рану гоїла, в кого жінку вбили! Ой, як же шкода її! Гожа була й весела, як пташечка, тільки ж їй у тебе не так би добре жилося, як удома.

— Чого? — спитав Доман.

— Бо ви, багатії, жупани, — вела далі стара, — жінок за ніщо маєте, у вас їх завжди багато є. О! То це тебе Вішева дочка ножем штрикнула? — засміялась Яруга. Доман здригнувся. — А тепер тобі зілля носить! — додала вона.

— Не мели, бабо, язиком! — вигукнув він. — Не згадуй мені про це.

— Вона тут розкошує, — мовила стара, — не хотілося їй у вас горщечків мити, воліє, склавши руки, сидіти при вогні, — неквапливо вела далі Яруга. — Бо ж звісно — кметова донька! Таким і князь невгодний. Ручки в них білі, працювати не вміють, а очки чорні, позирають з погордою…

Говорячи, вона пильно дивилась на Домана, бліде обличчя якого раптом запалало.

— А що, може, тут, на острові, ви й помирилися з нею? — спитала стара.

— Я майже не бачив її, — з удаваною байдужістю сказав Доман і замовк.

Стара замислено собі під ніс заспівала хрипким голосом, постукуючи у такт пісні києм:

А може, вже так… судилося, — додала вона, доспівавши, — що вода прибила тебе сюди, до її ніг?.. Краще вже було б не стрічатися вам одне з одним… а то ще рана відкриється, коли наблизиться дівка, що заподіяла удар… Кажуть, невідомщена кров витікає із тіла, коли підходить той, що пролив її… Отож вона й боїться тебе, — така зараз, як зілля, прибите морозом…

І Яруга похитала головою, але Доман мовчав, і вона знову заговорила:

— Невже тобі не обридла ця дівчина? Ну, скажи… признайся! Якщо й досі лежить до неї серце… гм… це ж моє перше діло дівчат до хлопців, а хлопців до дівчат приворожувати… Стара баба, що вже не меле на жорнах, рада хоч подивитися, як ото в інших борошно робиться. В мене знайшлося б зіллячко, я змогла б нашептати, наврочити… і вона слухняно пішла б, куди б ти їй не звелів… Гадаєш, мабуть, що я нічого не варта, коли в таких лахах блукаю по світу?.. Та я знаюся з такими, що багато чого можуть… Тільки-но гукну, і вони вже коло мене… і як накажу, так і вчинять.

Стара понизила голос.

— Мене привиди й літавиці бояться… Як ступну ногою, домовики летять взуття мені зашнуровувати! Ого! Де з'явлюся — підземки тремтять, примари й нічниці полишаться… бо я ж таки відьма!

Доман довго мовчав, нарешті спитав байдужим тоном:

— А що ви зробите, коли дівчина дала обітницю богам? Не хоче вона нікого…

Яруга засміялася.

— Ет! — вигукнула вона. — Не одна давала обітницю, але хіба мало пішло від того вогню, що в храмі, до того, що в хаті горить? Аби тільки захотіла, ніхто їй не заборонить, якщо у храм викупного дасть. У Візуна є кому прислуговувати…

Доман дивився на неї і слухав щораз із більшою увагою.

— Я прихилю її до тебе! — бубоніла Яруга.

— Це неможливо! — жваво відповів Доман.

Можливо! Я багато чого знаю, — засміялася стара. — Ну, хоч спробую…

До кінця днів своїх будете мати шматок хліба для старих зубів, — пообіцяв парубок.

Тсс!.. У мене вже нема в роті жодного зуба, — зареготала відьма. — Що мені сухий хліб? Не вгризу я його! Мені потрібне і молочко, щоб той хліб розмочити, і добрий шматок м'яса, бо від цього найбільше сил прибуває…

— Усе б мала, — відповів Доман, — навіть і кожух на зиму. Тільки ж це неможливо.

Яруга підвелася з ослона, наблизилась до ліжка і зморшкуватою рукою погладила хворого по голові.

— Не поспішай додому, якщо хочеш мати її… Мені багато що відомо…

Сказавши це, вона, мугикаючи під ніс пісеньку, вийшла з хати й попростувала до контини.

Але не зайшла туди; підняла краєчок сукняної завіси, зазирнула, опустила її й сіла на одному з каменів чатувати. Вона знала, що сюдою мають іти дівчата по воду. Тим часом під ногами рвала зілля й траву і, старанно перебираючи та зв'язуючи в пучки, клала в торбу. Довго довелося Ярузі тут просидіти, аж поки, нарешті, котрась із дівчат, проходячи повз неї, на її запитання відповіла, що стара Наня послала Дзіву в садок нарвати там квітів і різних трав, потрібних для вінків і обкурювання хворих. Вже вечоріло, коли Яруга, довідавшись, нарешті, де Дзіва, попленталась у сад, що ріс поруч.

Це був невеличкий клаптик землі, обгороджений плотом; сюди не кожному дозволялось, заходити; тут, край рову, що оперізував сад, росло кілька старих верб і вільх. Посередині простягались грядки, а на них зеленіло посіяне зілля: материнка, жеруха, боже дерево, бедренець, миколайчики, пижмо, дивосил. Дівчина вже нарвала всього, що їй було звелено нарвати, і, сівши на валу, обривала сухі листочки, перебирала зілля і зв'язувала його в пучки. З-за тину висунулась Яруга й заговорила до неї:

— Дочко моя! Може, допомогти тобі?..

Дівчина байдуже глянула на неї; а стара, не чекаючи її згоди, неквапливим кроком увійшла в сад, сіла на землі коло купок зілля й дуже швидко та вправно почала складати та зв'язувати його. Спочатку стара мовчки дивилась їй в обличчя, потім щось невиразно пробурмотіла. Нарешті промовила вголос:

— О-хо-хо-хо-хо! Не змогла б я тут, на Ледниці, жити… Тісно, тихо, світа білого не видно, мов у клітці.

Дзіва зв'язувала зілля й не озивалась.

— А тут іще й біля огню мусиш пектися… дим очі виїдає. Жаль мені твоєї краси, — все жвавіше й сміливіше вела вона далі. — Тільки мучиш себе, дівчино. О! Я ж знахарка й усе знаю та відаю… Наскрізь бачу, що в кого всередині робиться. Авжеж, що так!

Дівчина, вся зашарівшись, несміливо глянула на стару.

— А що в мені ви бачите? Що? Що?

— Що бачу в тобі? Щось та бачу… воно саме зав'язується, зароджується, — мовила Яруга, — а вже коли травиця пробилася з-під землі, вона швидко росте… Недаремно ж доля сюди Домана принесла. Що кому судилося, того не минеш.

Зачувши ім'я Домана, Дзіва здригнулася, похнюпила голову й почала швидко перебирати зілля, але стара добре бачила, що вона не перебирає, а ще більше змішує його.

— Ти знаєш казку про красуню королівну? — спитала Яруга.

Дівчина, не наважуючись підвести очей, заперечливо хитнула головою, а стара промовила:

— Жила собі на світі дуже гарна дівчина, донька короля, і він більше від життя свого любив її. Все, що хотіла, мала, навіть пташине молоко… Минали роки, вона росла, і от якось батько сказав, що вже час їй заміж виходити, та вона відверто відповіла, що ні за кого не вийде, хіба тільки за такого, котрий від неї розумніший та меткіший буде і припаде їй до серця. Отож над королівським палацом прикріпили на тичці золоте колесо, й почали до неї женихи свататися. Хто тільки не приїздив: королі, пани вельможні, кмети, жупани, князі, все дорідні й гарні хлопці… Але де там! Її воля була дорожча за все, і вона всім їм відмовляла. Один був надто високий, і дівчина його обром дражнила; другий — надто малий, вона його карликом називала; той здавався надміру червонощоким, інший — блідим; один був страшенно мудрий, другий — дурний, як пень… Отже, жоден не сподобався. Прогулюючись собі в садку, королева рвала квіти, співала пісень, насміхалася з добрих людей і, взявшись у боки, повторювала: «Жоден мене не візьме! Жоден!» Хто б не приїздив, до всіх вона ставилася зверхньо. Одному сказала принести їй живої води, яку оберігав семиголовий дракон. Той пішов по воду з золотим дзбаном та й не повернувся: дракон ковтнув його, а дзбан сам приплив до королівського палацу. Другого вона послала на крижану гору по золоті яблука, той їхав-їхав, упав в ополонку, і риби з'їли його. Тільки пір'їна з його шапки припливла до палацу. Третьому загадала зірок нанизати на шнурочок, щоб вона могла їх як намисто на шиї носити; той полинув високо вгору, і грифи, що стережуть небеса, розірвали його, — тільки червоний шнурочок упав біля палацу. Та ось приїхав до неї свататись королевич Сила, великий чародій; як тільки побачив її, відчув, що серце замліло у нього, і він сказав сам собі:

— Хоч би навіть життям довелось заплатити, вона буде моєю.

Королівна, побачивши його, злякалася, вся затремтіла й розплакалася. Однак сказала йому негайно їхати за море і дістати того зілля, що мертвих оживляє; а до нього не можна доступитись, бо росте воно по той бік полум'я, котрого й вода не гасить. Королевич умить обернувся на птаха, полетів за море, спустився вниз, відламав дзьобом галузку й приніс її дівчині. А саме в цей час у короля синок помер, і весь королівський двір був у жалобі. Та коли приклали йому те зілля до серця, хлопець одразу ожив, протер оченята й вигукнув:

— Дайте їсти! Ой і добре ж спалось мені!

Щасливий король обійняв королевича Силу і звернувся до доньки:

— Інакше й бути не може. Підеш за нього заміж

Королівна заплакала гіркими сльозами.

— Ну що ж, хай буде так, якщо ви хочете, — сказала вона, — але при одній умові: я сім разів сховаюся, а він мусить сім разів знайти мене. Лише тоді вийду за нього…

Вона була великою відьмою, отже, могла змінювати личину і собі, й іншим, як тільки хотіла; але й королевич був чародієм, до того ж іще кмітливішим за неї, і вмів у кого завгодно обернутися.

На другий день королівна відчинила віконечко і голубкою вилетіла надвір, приєдналася до зграї птахів і почала собі літати… А що голуби почули в ній чужий дух, то кожного разу, як тільки вона наближалась до них, зграя розліталася, і вона залишалась одна. Королевич же обернувся яструбом і погнався слідом за нею. Голубка страшенно злякалася, сіла на землю і знову'перекинулась у дівчину. Аж глядь: яструб коло неї вже королевичем стоїть і за руку бере її. Розгнівалась королівна, пішла до себе в світлицю, зачинилася там і цілу ніч плакала й роздумувала, що їй робити; на світанні вибігла в садок, сіла на грядці й розквітла лілеєю… Всі лілеї коло неї стояли білі, як сніг, а вона одна, — бо ж кров у собі мала, — рожевіла на грядці… Королевич з батьком красуні виходять у садок і бідкаються, де її шукати тепер, як знайти. Зупинились вони якось випадково біля грядки, на якій цвіла лілея; тільки-но підійшли, а вона зі страху ще більше зарум'яніла.

Королевич і впізнав її по рум'янцю, простяг руку — аж зирк: панна стоїть і плаче.

— Ти двічі впізнав мене, а втретє не вгадаєш.

І вона побігла в світлицю, замкнулася, сіла на ліжку і плаче, плаче, а сльози аж струмком біжать. Цілу нічку проплакала, все думала й гадала, а перед ранком відчинила віконце… і вилетіла золотою мушкою.

Летить, летить, і такий її страх пройняв! Пташки за мушками ганяються, — ось-ось котрась дзьобне її. Королевич чи сам підгледів, чи, може, хто шепнув йому на вухо, в страшного павука перетворився, за снував у повітрі величезне павутиння і чекає. Горобці погналися за мушкою, і вона потрапила в тенета… павук до неї… Стоїть королівна і плаче.

— Ой доле ж ти моя, доленько!

А павук і взяв її за білу ручку.

— Ой яка ж я нещаслива! Він уже тричі впізнав мене… Де ж бо сховатися?..

Знову вона йде в світлицю, сідає на ліжку, береться руками за голову, плаче й голосить.

— Доле ж ти моя, долечко!

Сестри до неї стукають, заходять і радять:

— Поплинь ти рибкою за море… глибоке море, широке море… він тебе там не знайде..

А вона голосить:

— Він тричі впізнав мене. Що мені тепер робити? Де ж бо заховатись? У морі живуть страховиська… Боюсь я моря.

Дівчина цілу ніч проплакала, а коли розвидніло, побігла на берег моря; не знала вона, що королевич дивиться з-за дерева. Королівна плюснула в воду золотою рибкою, а він у срібну перетворився. І де не опиниться золота рибка, там і срібна з'являється й женеться за нею. Стукнулись вони головами, і чує королівна слова:

— Ти вчетверте програла, мусиш бути моєю!

Як почула панна ці слова, попливла до берега, побігла до мальованих покоїв, замкнулася в світлиці й плаче…

Знову проплакала цілу ніч, а на ранок надумала собі: «На березі коло води он скільки гальки лежить… хто мене там упізнає, коли білим камінчиком ляжу?»

Ще не світало, як королівна побігла на берег, перетворилася в білий камінь і лежить.

Уп'яте було важко королевичу відгадати загадку. І він упав у страшний розпач. Де ж шукати її: на небі чи в воді, на землі чи під землею? І він пішов на берег моря, щоб утопитися. Ходить, ходить, нарікає, руки заламує і несподівано наступає на камінчик… такий гарнесенький! Королевич нагнувся, щоб підняти його, а тут як скрикне панна, хоче встати, та сукня не пускає: на поділ наступив він їй ногою.

— Я знайшов тебе вп'яте… ти повинна бути моєю! — вигукнув королевич.

До семи ще далеко! Буду я твоєю за сімома горами і сімома ріками!

Панна розгнівалась, кинулась до палацу, лягла долі у світлиці… так, нещасна, сумує, так сльози ллє! Коли бачить — по підлозі мишка біжить і шмиг у нірку, а королівна й подумала вголос:

— Ось я в мишку перекинуся… сховаюсь у норі… і він мене не знайде.

Але в цей час на вікні горобець сидів; почув він, що шепотіла дівчина, полетів до королевича, сів йому на плече та й шепоче:

— Панна мишкою зробилась… і у нірочку забилась!

Королевич обернувся у сірого котика, сів і чатує. Мишці захотілося їсти, а під столом крихти з хліба лежали. Ледве вона висунула голову з нори, як кіт перетяв їй дорогу:

— Так ось де ти!

Королівна злякалася, щоб він, бува, не ковтнув її, аж раптом чує слова:

— Я впізнав тебе вшосте… будеш тепер моєю…

Припала панна до землі та й плаче:

— Нещаслива година… Ой доле ж ти моя, долечко!.. Що ж мені з ним робити?

На сьомий раз зійшлися всі сестриці, всі подружки й чарівниці, радили цілий вечір і цілу ніч, вже й розвиднятись почало, а так нічого й не порадили… Королівна плаче й не знає, де подітися від стиду. Вона воліла б відразу піти за нього, ніж стільки разів осоромлюватись і потім у неволю попасти. У віконці вже благословлялось на світ. Що його робити, коли сонце зійде?.. Треба ще раз обернутись у когось, поки зовсім не розвидніло… Радили сестри, радили, аж поки королівна не перевтілилася в стару жебрачку, зморщену, жовту, таку ж страшну, як оце я… і пішла вона жебрати на битий шлях. Думає сама собі: «Тепер вже він не впізнає мене…»

Стоїть вона, стоїть на дорозі, аж їде король на коні: що то за баба стоїть? Звелів дати їй милостиню, а сам далі поїхав. Думає собі панна: «Рідний батько і той не впізнав мене. Цього разу я вже виграю…»

Їхав брат — глянув на стару бабу і зареготав:

— Що воно за жаба?.. Прогнати її з дороги!..

Панна відійшла й радіє: «Рідний брат не впізнав мене… Цього разу я вже виграю…»

Їде королевич на сиваші, взявся в боки й пісеньку наспівує. Шапка набакир, золотий чуб на вітрі розвівається… їде й горя не знає. Аж зирк: жебрачка стара стоїть… і він кинув їй золотий перстень. Панна злякалась, подумала, ще впізнає, і квапливо запнула обличчя плахтою. Цим і зрадила себе. Королевич зирнув, підскочив до неї, подивився в очі… А очі в неї такі ж самісінькі, і сяяли вони, мов ті сонечка… Підхопив він її на руки й посадовив на коня…

— І всьоме я впізнав тебе, тепер будеш моєю!

От і справив король їм весілля, і я там була, мед і пиво пила, — закінчила казку Яруга. — Гай-гай! Від долі своєї не втечеш!

Дзіва, вислухавши її, усміхнулась і замислилася.

— Може, — додала вона, — так і з Доманом буде, даремно ти від нього тікаєш. У мальованих покоях було б краще тобі, ніж тут, на острові Ледниці…

Докинувши це слівце, Яруга швиденько підвелася і, мугикаючи, пішла собі. Вона знала, що посіяне зерно не завжди швидко сходить, інколи мусить довго лежати в землі. В хорошому настрої пошкандибала вона до прочан ворожити, лікувати, відшіптувати, обкурювати зіллям, щоб біля них таки підживитися.

А Дзіва сиділа в садку; опустивши руки і втупивши в землю очі, тихо повторювала:

— Від своєї долі не втечеш!..

Від кашубів і поморців, яких підбурювали й приводили Лешки, не було у полян спокою. Ледве встигали відігнати одних, як нападали інші, все глибше заходячи в край і спустошуючи його. Люди не знали, звідкіль чекати ворога. Одного разу ті вдерлися з півночі, іншого — зі сходу… звідти, звідки їх і не чекали. А старійшини тим часом у городищі, серед лісів, збирались, радилися, сварились і так і роз'їжджались ні з чим. Не могли вони обрати собі князя… Нікому було наказувати й підкорятись, нікому було командувати й відганяти ворогів. І люди квапливо розбігалися по домівках.

Небезпека гнала в ліси, а голод назад вертав; випасені й витолочені поля стояли облогом. Багато вже було й таких, що жалкували за Хвостком. Мишки були здатні руйнувати, але будувати виявились незугарними. Тільки-но без нічого закінчувалось одне віче, як уже розсилали віці на друге. Іноді людей збиралось багато, іноді — лише кілька чоловік, а на границі тим часом панували меч і вогонь. Скликали найстаріших:

— Радьте!

І ті, важко зітхаючи, розповідали, як то воно за давніх часів бувало.

— Старі тепер ні до чого, — говорили люди. — Треба молодих скликати.

Зібралися молоді, в розмовах про війну та влови цілий день змарнували… а надвечір співали пісеньки про дівчат.

Коли Лешків з'їжджалося більше, Мишки йшли геть, але коли ж цих виявлялося більше, Лешки відкликали своїх. Ніхто не знав, що робити, але робити щось треба було.

Одного вечора, коли в городищі Хвостка віче знову закінчилось марними наріканнями, появилось двоє чужинців; як тільки вони під'їхали ближче, багато хто впізнав у них тих самих, що були у П'ястуна на пострижинах. Усі, за цілий день накричавшись та насперечавшись, саме збиралися вечеряти й відпочивати, і один з Мишків запросив їх до спільного вогнища. Вони злізли з коней, підійшли до громади й привіталися. Люди виставили перед ними калачі та м'ясо, пиво та мед. Проте до м'яса в цей день вони не захотіли торкатись; тільки відламали по шматку хліба й випили по кілька ковтків пива.

Молодший з них, бачачи, що всі сидять насуплені й похмурі, спитав, яка причина неспокою в полянських общинах і чого всі присутні такі сумні.

— Як же нам не сумувати, — озвався старий Сцібор, — коли ми одного лиха позбулися, а інше придбали. Хотіли ми волі, а стало неспокійно в нашім краї. Ми вигнали з цього городища кляте плем'я, що пригноблювало нас, а іншого не вміємо обрати. Ворог спустошує нашу землю, а ми не можемо боронитись від нього…

— І справді, — промовив молодший з гостей, — це велике лихо, що ви під час війни не маєте вождя… Ми багато країв проїхали — від Дунаю до Лаби і Одри, а не бачили жодного, де б не було князя або короля, вождя або воєводи. Сакси і франки з усіх боків натискають на нас, і треба оборонятись від них, — або, як бодричі, підтримувати їх і виступати проти своїх, або об'єднатися зі своїми, і проти них стояти… Інакше землі наші захоплять… Чого ж це ви, — запитав гість, — не можете обрати собі вождя?..

— Тому, — сказав Сцібор, — що кожен з нас хотів би ним бути і кожен боїться, щоб той, хто стане князем, не утискував його.

Молодший з гостей замислився.

— Якщо знатні не можуть дійти згоди, — сказав він, — тільки тому, що заздрять і бояться один одного, то чому б вам не вибрати з-поміж себе убогого, малого й усіма поважаного чоловіка і не зробити його князем?

Всі замовкли, вражені тим, що чужинці давали таку ж саму пораду, як і боже пророцтво. І вони перезирнулися, а Сцібор запитав:

— Це й вам підказали боги, щоб ми малого обрали?

— Ні, — відповів молодший, — але хто жив в убозтві і був смиренним і чесним, той і, ставши князем, зуміє справедливим бути…

А старший сказав:

— Убогим є й той, хто під час пострижин сина свого приймав у себе нас; ви ж усі шануєте його. Чому б йому не стати вашим князем?.. Для цього в нього вистачить розуму.

— П'ястун!.. — загукали старійшини. — П'ястун!..

І ніби тепер прозріли вони. Всі почали говорити про нього, хоч серед кметів він був одним з найубогіших.

Вже наближалась ніч, і чужинці, попрощавшись, поїхали, щоб завидна влаштуватись на ночівлю.

Люди ще довго радились, але вже без гармидеру, а дехто, сівши на коня, прямо звідси вирушив до П'ястуна. Старий саме стояв біля воріт, зустрічаючи коней, що поверталися з поля і весело іржали, побачивши господаря. Він спостерігав, як до матерів тиснулись лошата, як підстрибували й кусалися між собою жеребчики. З того часу, як завітали до нього двоє чужинців і скинуто було Попелька, якісь дивні, невеселі думки не давали йому спокою. Сцібор, Болько і хтось із Мишків, під'їхавши до воріт, позлазили з коней, увійшли в подвір'я й привіталися зі старим господарем.

— Я радий гостям, — весело промовив він, — заходьте, відпочиньте під моєю стріхою… тільки-от почастувати майже немає чим. Дома в мене порожньо, поки щось знайдуть, хлібом поділимось. Чи хоч із доброю новиною їдете? Вже обрали князя?

Гості перезирнулгісь і зітхнули.

— Ні, ще не обрали, — свободи в нас надто багато. Тим часом неситі поморські вовки наш край спустошують, а ми не можемо оборонитись від них… Дихнути не дають Лешки, що позоставались живі, знов і знов стягують проти нас ворожі війська… А ми час марнуємо.

Раптом у розмову встряв Болько:

— А ви все доглядаєте свої борті і не хочете на раду йти з нами?.. А ваше мудре слово мало б серед людей велику вагу.

— Що може зарадити слово там, де вже кров говорила, та й тієї не послухали? — тихо озвався П'ястун. — Я чоловік собі малий і вбогий…

Зачувши з його вуст слова, які збігалися з пророцтвом Візу на й порадою чужинців, гості перезирнулись. Ніби сама доля промовляла його вустами:

— Я чоловік малий і вбогий!

Їх пройняла якась тривога, здавалося, така вже була воля небес і богів, щоб він, а не хто інший, був обраний князем.

— Завтра, — вигукнув Болько, — останній день нашого віча… Не може бути, щоб ви не пішли з нами. Ми прибули до вас, і ви мусите прийти… всі вас кличуть… Якщо не прийдете, віче знову розійдеться, почнуться нарікання…

Старий нічого не відповів.

Вони отак сиділи, зітхаючи, коли поріг переступив блідий і ослаблий Доман, що саме повертався з Ледниці. Кмети без упину розпитували, як йому вдалося втекти й залишитись живим. Не хотіли вірити, що він доплив до острова. Розпитували про поморців та їхні сили, про Лешків та німців, — як вони були озброєні і чи не загрожують їхньому краєві. Доман відповідав на всі запитання, намагаючись надихнути присутніх жадобою помсти, що бурувала в його серці. Розпалившись, кмети почали здіймати вгору кулаки. Доман закликав якнайшвидше обрати вождя, бо навіть з поганим буде набагато краще, ніж без нього.

— Якщо незабаром не оберете його, — додав він, — то кожен буде думати тільки про себе. Згуртуються збройні загони, і хто відчує себе сильнішим, скрутить іншому в'язи. Я й сам зберу своїх усіх до одного, і хай лежать облогом поля, хай здихають і гинуть від зграй вовчих стада І нам треба йти на тих, хто хоче нас поневолити. Треба увірватися в їхнє гніздо й видушити це плем'я, щоб раз і назавжди встановити мир і спокій.

Довго отак розмовляли біля вогнища, потім полягали біля нього на землі й поснули.

Тільки-но почало сіріти, П'ястун тихенько приготував собі козуб, щоб уже йти в ліс, але Болько і Сцібор, помітивши це, взяли його під руки.

— Ви повинні сьогодні бути з нами, — сказали вони. — Цього жадає громада, а їй треба підкорятись. Хай і Доман їде, покаже рани й розповість, що бачив на власні очі.

Старий все ще намагався опиратися.

— Я більше годжусь до бджіл, аніж до віча, — сказав він.

Та це не допомогло. Всі навперебій переконували його, і він кінець кінцем мусив скоритись. Розбудили решту людей, і всі, посідавши на коней, поїхали до городища. А що П'ястунова челядь ще вдосвіта пішла собі працювати в поле і в ліс, з нею поїхав малий Земек, синок господаря; він мав стерегти батькову коняку.

Люди, що зібрались на віче, отаборилися коло вежі; з'їхалося їх цього дня чимало і все ще прибували й прибували. Згарища й руїни поросли травою, але подвір'я городища було так утоптане, що нагадувало тік, — тут безперервно збирався люд, намагаючись дійти згоди, однак і досі це нічого не дало. Чутка про наближення німців і небезпека нового нападу підганяли нетерплячих старійшин. Декотрі прибували зі скаргами, — їм уже поморці далися взнаки. Ці войовники найчастіше шукали заможних дворів і на них нападали, бо бідноті з її убогим майном легше було сховатись у лісі. Всі вже посідали кружка, коли під'їхали Сцібор, Болько, Мишко, П'ястун і Доман. Побачивши старця в простому сіряку, вони пригадали віщування богів і, з поваги до його сивого волосся, повставали з землі. Звільнивши місце йому, запросили до кола. І відразу ж звернулися:

— Порадьте, батьку, як нам бути, бо гинемо! Ми вже нагомонілися, тепер говоріть ви, послухаємо ва шого слова.

З усіх боків просили його, щоб він виступив.

— Хіба ви не знаєте, що робити?! — вигукнув він. — Я не скажу вам нічого нового. Треба тільки, щоб серед нас була згода і якнайшвидше ми князя обрали. Пожаліймо самих себе й дітей наших. Ладу в нас нема, розбрат панує. Отож встановімо лад.

Запало довге мовчання. Раптом один із старійшин, котрого. Краком звали, нащадок стародавнього князівського роду, підвівся з землі, здійняв угору шапку і вигукнув на повні груди:

— Ось цей і буде нам за князя! П'ястуна оберемо!

З хвилину було тихо, а потім залунало з усіх боків:

— П'ястуна обираємо!

— П'ястун буде князем! Наша кров!

І не було жодного, котрий не повторив би цього вигуку, жодного, котрий виступив би проти.

Старий відсахнувся, замахав руками, ніби намага ючись відіпхнути від себе голоси, що лунали все голосніше і радісніше.

— Я бортник, простий і убогий чоловік, — закричав він, — не вмію людьми правити! До того ж старий уже, і рука в мене надто слабка. Обирайте когось іншого, не глуміться наді мною!

В цю ж мить, скориставшись із того, що юрба заворушилась і збентежилась, він кивнув синкові, який стояв віддалік із кіньми. Перш ніж зрозуміли намір П'яста і кинулись запобігти цьому, старий вислизнув з їхніх рук. Гадали, що він прямує до інших гуртів, які голосно вітали його. Отож, поки люди вирішили затримати бортника, він скочив на коня і разом із сином помчав до своєї оселі.

Всі, хто тут був, метнулись до коней, але поки половили їх, П'ястун уже далеченько від'їхав, а його кобила, чуючи двір свій, чвалом летіла вперед. Це було надзвичайне видовище: може, з сотню вершників гналось за обраним князем, тоді як решта людей залишилась на городищі, заприсягнувшись не зрушити з місця, поки не вернеться П'ястун і не погодиться на своє обрання. Вершники скакали щодуху, не випускаючи з ока П'ястуна, але упіймати їм удалося тільки його синка, в якого кінь був менш прудкий; хлопчик, не знаючи, чого за ним женуться, і боячись за батька й за себе, залився гіркими сльозами. П'ястун перший домчав до узлісся і зник з-перед очей кметів, котрі хотіли схопити його. Вони уповільнили гонитву і, ведучи за собою сина, попростували до хати, — сподівалися, що батько вже там. Під'їхавши до двору, вони даремно розпитували, де старий: ніхто нічого не знав, бо в хату він не заходив; мабуть, відразу ж утік до лісу й десь заховався, бо кобилу свою відпустив, і вона, за звичкою, підійшла до воріт, поклала на них голову й заіржала, щоб впустили її на подвір'я.

Великий жаль охопив усіх на городищі, коли стало відомо про зникнення П'ястуна; але старійшини вирішили дотриматися свого слова — не рушати з місця доти, поки не буде знайдено обраного князя.

Минуло шість днів, і от біля городища з'явилася вічно мандруюча Яруга. Довідавшись від челяді, котра стерегла коней, про те, що П'ястун гайнув у ліс і десь заховався, стара жінка засміялася; їй не вірилось, щоб стільки людей, кинувшись за ним у погоню, повернулися ні з чим. Пішла потім до Сцібора й інших старійшин, але ті не тільки говорити, а й дивитись на неї не хотіли.

— А ось я приведу його сюди, — сказала вона. — Лісу ніхто краще від мене не знає, — не раз, бувало, і з ведмедями під колодою ночувала: від мене він не заховається, я його знайду.

Її підняли на сміх, але стара твердо обіцяла знайти П'ястуна. Яруга настільки впевнено говорила, що дехто подумав: так, з доброго дива, вона б не хвасталась. І двоє молодих людей пішли слідом за нею, щоправда, тримаючись оддалік. Удосвіта Яруга з городища відразу ж почвалала до лісу; йшла так упевнено, ніби наперед знала, де шукати криївку старого бортника. Кмети, що йшли за нею, ледве встигали продиратись крізь гущавину, а вона тут знала всі стежини, протоптані дикими звірами, як свої п'ять пальців. І ось, пройшовши добрий шмат дороги, вони побачили, нарешті, старовинний вал, зарослий травою й деревами, що свідчили про його вік. Посередині був вхід у старе городище. Яруга, озирнувшись навколо, прослизнула туди, а кмети, що йшли слідом за нею, зупинились і тільки позирали здаля.

В кутку, де сходилися дві стіни валу, стояв курінь, а в ньому на підстилці з сухого листя сидів П'ястун і плів собі личаки, які носили тоді убогі люди.

Яруга увійшла — П'ястун глянув і здригнувся, ніби злякався її.

Стара, спираючись на кий, стала навпроти нього.

— Таки знайшла я вас, — промовила, — бо вже ж і пора! Там люди побиваються, чекаючи вас, і Земко малий плаче, — його ніби в неволі тримають! Зжальтесь хоч над дитиною своєю і повертайтесь.

П'ястун, не відповідаючи, дав їй знак рукою, щоб замовкла, але раптом увійшли посланці віча Болько і Собіслав і низько вклонилися князеві.

Побачивши їх, старий заламав руки.

— Ми послані до вас, — сказали вони. — Все віче жде, люди просять повернутись, — така воля богів. І ми без вас не підемо звідси.

Наблизившись, вони почали уклінно просити його, щоб зважив на волю народу. І він нарешті погодився й коротко промовив:

— Гаразд, піду.

Яруга, що сиділа тут же, на землі, радісно засміялася.

— Це я вас, милостивий пане, виказала, — кинула вона. — Хай знають люди, що й баба здатна на щось. Вони б цілий місяць шукали і все одно не знайшли б, якби не я.

Коли Болько й Собіслав пішли з П'ястуном, котрий більше вже не опирався, стара баба роззулася й залишилась відпочивати. Не боялась ні диких звірів, ні гадюк, ні інших істот. Вирішивши заночувати, вона зручно вмостилася в залишеному курені.

П'ястун повів своїх супутників до себе додому; ідучи лугом, вони надибали пастуха з табуном, взяли у нього коней, щоб завидна дістатись до городища. Проте крізь лісову гущавину не можна було швидко їхати, отож до хати П'ястуна вони прибули лише вночі, а Собек поскакав далі, в городище, — повідомити людей, що князя вже знайдено і завтра його приведуть. Цілий вечір господар мовчки просидів на лаві. На другий день Болько встав раніше і був уже на сторожі. Але П'ястун, не перечачи більше, сів на коня, і вони поїхали.

На півдорозі до городища князя чекали старійшини, що вийшли йому назустріч.

— Милостивий пане, — спитав, простягаючи до нього руки, Крак, — чого ти покинув нас? Така вже воля богів, щоб ти панував і наказував. Ти єдиний, кого всі погодились обрати князем.

— Я не чувся і не чуюсь на силі, — сказав П'ястун, — мене пойняла тривога. Зжальтесь наді мною! В убогому житті своєму я свідомий того, що роблю, якою доріжкою йду; а якщо ви наділите мене владою, то чи ж знаю я сам, як користуватимусь нею?

Його заглушили голосні вигуки:

— П'ястун! П'ястун!

Раптом юрба розступилася, і двоє незнайомців, яких він приймав у себе під час пострижин, постали перед ним. Усміхаючись, вони підійшли і вклонились йому в ноги.

Ми приїхали ще раз, щоб в ім'я єдиного бога мужа справедливого благословити.

Велика радість охопила юрбу. Залунали веселі крики. Мишки, які, мабуть, загодя приготували князівську шапку з пером, протиснулись крізь натовп і простягли її П'ястунові; молодший з гостей, перехрестивши старого, одяг її йому на сиву голову. І знову здійнявся гамір, залунали веселі голоси. Старець стояв замислений, майже смутний. А коли всі обступили його, він сказав:

— Ви бачили самі, що я не прагнув і не домагався влади. Звеліли взяти її, я й беру; використаю її на збереження ладу і підтримання справедливості, а якщо доведеться суворим бути, я буду суворим; пам'ятайте, що ви змусили мене до цього.

— Наказуй і прав! — залунало з усіх боків. — Хай буде так, як скажеш! Хай буде так!

Ще раз проголосили П'ястуна князем, і Сцібор, вклоняючись йому до колін, промовив:

— Піклуйся про нас, як дбав про бджіл своїх.

Навколо стояв радісний гомін. Побачивши, що в новообраного нема меча, Сцібор умить відв'язав свій і як знак влади власноручно привісив П'ястунові до паска. Хтось простяг йому білий жезл. Чужоземних гостей попросили благословити меч і жезл, і вони виконали це прохання: звели до неба очі, склали руки і щось зашепотіли собі під ніс. Натовп подумав, що вони — ворожбити, котрі прибули сюди здалека.

П'ястун все ще ніби боявся того, що сталося, й довго мовчав, не вірячи вухам і очам своїм. Нарешті прошепотів, звертаючись до юрми, що оточувала його:

— Хай здійсниться воля богів і ваша воля! Якщо ви вже мене обрали, то й повинні мені допомогти.

Всі обступили його, мов рідного батька, і дорікали, що втік від них і противився долі. Вперше, зібравшись в одному гурті, Лешки й Мишки одностайно і дружно закликали підтримати нового князя.

Тим часом прибіг П'ястунів синок, якого нарешті відпустили; упавши батькові у ноги, поцілував йому руки, потім скочив на коня і поспішив до матері з доброю вістю. Стара Жепиця стояла біля діжі, як ось ускочив Земек і з радістю їй розповів, що батькові одягли на голову князівську шапку, до пояса причепили меч та ще й білий жезл вручили в руку, і тепер усі вклоняються старому. Жінка розплакалась, заламала руки, відчуваючи, що закінчилось їхнє тихе й спокійне життя і починається повна тривог і складних обов'язків служба. Вмиваючись слізьми, вона пригорнула до себе дитину і, хоча не промовила жодного слова, можна було здогадатись, що не втіху, а смуток і клопіт бачила в недалекому майбутньому… Втерши фартухом сльози, вона поцілувала Земка в чоло і повернулась до діжі: треба було якнайшвидше напекти хліба.

В радісних і схвальних, як ніколи досі, вигуках проминула одна і друга година; потім старійшини рушили до городища раду радити, а може, й довідатись, які будуть розпорядження.

Насамперед, — промовив П'ястун, — усі, хто живий і дужий, повинні сісти на коней. Поки в нашім краї війна, немає нічого важливішого від неї. Отже, хто може, на коней! Старійшинам зібрати людей під станиці й привести сюди.

І люди голосно загукали:

— На коней!

Це було перше слово й повеління новообраного князя. Потім П'ястун окремо скликав старійшин, призначив раду, що мала перебувати при його особі, виділив воєвод по общинах та мирах.

У той час, як П'ястун віддавав серед руїн городища накази й розпорядження, хтось крикнув, що слід негайно обгородити згарище частоколом і відбудувати дім з численними палатами, бо ж як там не є, саме в них князю годилося б жити.

— Ні, — відповів П'ястун, — це нещасливе, погане місце; я не хочу оселятися там, де пам'ять про Хвостка й руїни могли б стати між мною й вами. Моє городище й нова столиця будуть збудовані там, де ми здобудемо першу перемогу. Хай оця порожня вежа навіки-віків залишиться свідченням того, як ганебно гине твердиня несправедливості… хай цей паскудний смітник заросте бур'яном!

Увечері П'ястун повернувся додому. Його супроводжувала численна юрма. Коли виїздив з городища, услід довго лунали прощальні вигуки. Благословивши нового князя, чужоземні гості, ніким не помічені, щезли з очей. Було наказано їх розшукати, але ніхто не бачив, як вони вислизнули і куди зникли.

Коли обраний князь у супроводі почту зупинився біля воріт селитьби, назустріч своєму панові вийшла з червоними від сліз очима Жепиця. Доля попередніх князів не на жарт бентежила її серце; вклонившись низенько до землі й обійнявши чоловікові ноги, вона зайшлася плачем.

— Милостива княгине, — мовив він, підводячи її, — готуй, що там у тебе є найкращого, хай челядь розставляє столи, щоб люди, які виявили мені таку честь, не пішли голодними з моєї хати.

Однак те, чого побоювався П'ястун, сталося б, як би кмети, почувши про обрання, не поспішили (щоб князь їхньої крові не осоромив, бо ж знали, що він був убогий) приїхати з дарами. Отож у нього в коморах тепер було вдосталь всілякого їства.

З усієї околиці, з сусідніх селитьб і хат зійшовся народ і, оточивши подвір'я, радісно вітав князя-бортника; люди вважали дивом дивним обрання нового князя, призначеного віщуванням, і тих двох чужинців проголосили посланцями богів. Розпалили багаття, мов у ніч на Купалу, і цей день усі вважали святом, бо приніс він із собою надію на мир і згоду… Цілу ніч, до самого світанку, бігала з запаленими смолоскипами молодь, розносячи радісну вість, і все нові й нові юрми кметів прибували вітати князя.

Потім по краї були розіслані віці, щоб усі, хто міг тримати в руці списа, зголосилися до свого воєводи разом з родиною й челяддю. Хапаючи й міняючи на пасовищах коней, парубки мчали з віцями від двору до двору, від хати до хати. В тихому раніш обійсті старого бортника тепер удень і вночі не змовкали людські голоси. Звідси вирушали призначені на місця тисяцькі, сотники, десятники і старійшини скликати і збирати людей. Не минуло й тижня, як тисячі молодих мужів отаборилися на березі озера. П'ястун разом з воєводами щоденно їх розподіляв по загонах, шикував, оглядав, заохочував до бою.

Поморці й кашуби на чолі з німцями, спустошивши добру частину краю, тепер із здобиччю й невольниками повернулися майже з-під Ледниці, побоюючись наскочити на засідку і втратити награбоване майно; але добре було відомо, що Лешки не відреклися від зазіхань своїх і від помсти, якої так сильно жадали. Ворожі загони, що нападали заради здобичі, тікали з нею в ліс і, звільнившись від награбованого і відпочивши, вирушали в новий похід, залучаючи добровольців. Сини Хвостка відступили із жменькою найманців на Помор'я, але там не сиділи склавши руки: набирали людей, щоб знову напасти на полян. Люди, послані в розвідку, на границю, повідомили, що ворог готується до наступу. Але тепер його вже не боялися, ба навіть чекали сутички з ним: у полян було достатньо сили, щоб оточити і знищити нападника. По дорозі, якою він звичайно чинив наскоки на край, все вже було спустошене, і він не міг більше заподіяти шкоди; в лісі ж легко було оточити й знищити його до ноги. Отже, легко могли потрапити їм до рук і сини Хвостка.

Вість про обрання П'ястуна, поширюючись із двору в двір, за кілька днів розійшлася по всій землі. Чим далі від Гопла, тим інакше розповідали про віщування богів.

На наступних вічах старий Мілош, глава роду, більше не з'являвся. Замкнувся зі сліпим Лешком у пустельному городищі своєму, виставив варту, подвоїв залогу і тихо сидів собі. Жив він тепер лише одною надією: дочекатись від осліпленого сина потомка і відродитись у ньому. Знайшли для Летка дружину; стара мати стала тепер нянькою для обох, не спускала їх з очей. Оженили його на п'ятнадцятилітній дівчинці, а тому, що сліпота і його перетворила в дитину, вони обоє бавились біля матері, під старими дубами, ніби тільки-но починали життя. Дружина Лешка, котру Бєлкою називали, щось наспівувала своєму сліпцеві, вмостившись біля нього; він грав на гуслях, а стара мати розповідала їм казки про богатирів; отак і минали поволі дні. Іноді батько тайкома прислухався до веселого гомону сумної пари, не підходячи і не втручаючись у їхню розмову, щоб, бува, яким необережним словом не нагадати про муки й нещастя. Йому хотілося якось усолодити життя бідному каліці, для якого весь світ проявлявся лише через голос і серце. Непомітно, один за одним, одноманітно проходили дні; рідко коли чути було біля воріт голос чужої людини, а ще рідше впускали кого-небудь до городища. Старійшини з Бумиром на чолі кілька разів домагалися зустрічі з Мілошем. Але він тільки один раз дозволив їх впустити і, сказавши, що не хоче ні в що втручатися, випровадив, а коли вони повернулися, щоб знову наполягати на своєму, їм навіть не відчинили воріт.

В один із перших днів після обрання П'ястуна, коли Лешки почали непокоїтись за свою долю, хтось рішуче постукав у ворота; було це в полудень. Старий Мілош лежав під дубом; під другим сиділи, спершись на грубезний стовбур, Лешко з Бєлкою; коло них була й стара мати. До Бєлки з дубів злетіла зграя голубів, а вона годувала їх, сиплючи зерно. Поруч з Лешком лежали його пси, і він з любов'ю їх раз у раз гладив. У ногах старого Мілоша розпростерся і вдоволено гарчав ведмідь, з яким він ніколи не розлучався, та скакали дві ручні сороки. Коли біля воріт здійнявся галас, голуби розлетілись по деревах, собаки зірвалися з місця і люто загавкали, ведмідь, не підводячи морди, заревів, сороки застрекотали і то скакали по землі, то сідали на віти. Тим часом страж, що вартував біля брами, виліз на верх ній поміст подивитися, хто ж прибув.

По той бік брами стояло двоє людей з затуленими обличчями, у старих, поношених опанчах; вигляд у них був жалюгідний, убогий. За хвилину до цього сторожа, походжаючи по валах, бачила, як вони швидкою ходою вийшли з лісу, але, певно, залишили коней, бо в заростях щось мигтіло. Вартовий не міг розгледіти облич прибулих, але з їх рухів і голосу здогадувався, що вони були молоді. Обидва нетерпляче добивалися, щоб їх впустили поговорити з Мілошем. Брамний відмовив їм.

Князь хворий, до нього нікого не впускають.

Вони наполягали, лаялись, але і це не допомогло. Кінець кінцем один із них зняв із пальця перстень і, показавши його вартовому, звелів негайно передати панові. Відчинивши вічко у брамі, страж узяв перстень, що виявився переламаним навпіл і тримався лише на ланцюжку, почвалав до дубів і, низенько вклонившись, віддав його в руки князеві.

Мілош подивився на перстень і зітхнув; по щоках та бороді потекли в нього сльози; нарешті він дав знак жінці ввести дітей у хату, а вартовому наказав впустити гостей. Подвір'я спорожніло, навіть собаки подалися слідом за Лешком. Тим часом відсунули дерев'яні засуви, відчинили ворота, і в двір повагом увійшло двоє прибулих. По цей бік валу у них відразу змінились і постави, і обличчя. Там вони стояли похнюплені й покірні, а тут розправили плечі, піднесли голови, і очі в них заблищали. Це були Лешек і Попелек, сини Хвостка. Зневажливо позираючи довкола себе, вони наблизились до Мілоша, який, побачивши своїх родичів, підвівся, але не вийшов назустріч. Тільки повернув до них голову, щоб здалеку розгледіти їх. Коли стали перед ним, він жестом привітався і чекав, що вони скажуть. Старший звернувся до нього:

— Ми, пане, дістались до вас, ризикуючи життям, бо нас, спадкоємців князя, переслідують, мов диких звірів. А ви замкнулися тут і не хочете захищати прав свого роду… Ми прийшли примусити вас допомогти нам і дати людей.

Мілош подивився на них грізним поглядом.

— Ви? Мене? Примусити? — повільно запитав він.

— Так, — вів далі старший, — я успадкував після батька владу… І хоч і молодий… тепер я пан над усім краєм і над вами. Принаймні родові й крові не дозволю виступити проти мене.

Мілош слухав, іноді в нього спалахували очі; ведмідь, що лежав біля його ніг, чуючи незнайомих, чужих людей, дико гарчав. Здавалося, тільки й чекав знаку, щоб накинутись на них.

— Ми повинні, — вів далі старший, — відвоювати і нашу землю, й городище. Всі Лешки мають піти з нами. А цю чернь, цей набрід, що підняв голову, треба видушити, знищити, розгромити, прибрати до рук.

Він мовив повагом, раз у раз зупиняючись, — вичікував, чи не заговорить Мілош, але князь мовчав.

— Ми обидва прийшли спитати вас, із ким ви: з нами чи з черню та хлопством?

Старий Мілош, певно, весь кипів від люті, але стримував себе й мовчав. Часом підводив очі з запаленими повіками, закушував сивий вус, і його здоровенна кістлява рука, яку він тримав на коліні, нервово тремтіла. Останнє запитання, кинуте з викликом, вивело Мілоша з терпіння. Знялася вгору його рука.

— Ні з вами, ні з ними! — раптом вигукнув він. — Я вас не знаю й знати не хочу. Ви стоїте перед і мною обидва живі й здорові, а де мої сини?.. Як ви сміли увійти сюди?.. Ніби не знаєте, що ваш батько наказав одного з синів моїх убити, а другого осліпити? Ви прийшли нагадати мені, що я повинен відомстити за кров дітей своїх — зараз же наказати одного з вас убити, а другому виколоти очі і кинути їх псам.

Обидва сини Хвостка, почервонівши від гніву, мимоволі схопились за мечі, що висіли у них на пасі, і неспокійно перезирнулися. Старий вдивлявся в їхні молоді, квітучі обличчя, ясні очі, і гнів разом з жалем все сильніше опановував його. Молоді князі мовчали.

— Ви мені тут, у моєму дворі, смієте наказувати… примушувати мене?.. Ви… мені?!

Старший ще більше почервонів від гніву.

— Я маю таке ж право, як і мій батько! — вигукнув він, тупнувши ногою і гордо піднісши голову. — Я закликаю вас воювати за спільний наш рід. Мій батько тому й наказав убити вашого сина, що той виступив проти нього і зчинив бунт; а другого осліпив — бо цей ішов братовою доріжкою і робив те ж саме… Радійте, що він йому життя дарував.

Мілош раптом підвівся, витяг з-за пазухи ріг, підніс його до вуст і затрубив. З усіх кінців подвір'я почала збігатися челядь. Сини Хвостка, не знаючи, що їх тут чекає, тільки мечі стискали в руках, ставши пліч-о-пліч; обличчя в них зблідли. Попереду біг старий смерд, злякано дивлячись на князя, — хотів довідатись, що сталося. Мілош стояв і весь тремтів; показавши рукою на непрошених молодих гостей, він вигукнув не своїм голосом:

— Зв'язати їх… і кинути в льох! У льох!

— Нас — зв'язати? — гаркнув старший, кинувшись до Мілоша. — Як ти смієш?

— Ви самі шукали цього, самі попали мені до рук, щоб я відомстив за синів своїх… їх кров жадає вашої крові… Один з вас загине, а другий осліпне.

Він відвернувся й показав рукою на них людям, що поспішали сюди:

— Зв'язати їх!.. До темниці!

Умить налетіла челядь на князів, а ті, притиснувшись один до одного, добули мечі й приготувалися захищатись. Раптом слуга кинувся і, підчепивши молодшого, повалив його додолу, інші вхопили князів за руки. Зчинився гамір і крик, їх обох, незважаючи на одчайдушний опір, зв'язали на землі. Із хат повибігали жінки, слуги — всі, хто тут жив; загавкали собаки, хижо загарчав, спинаючись на лапи, ведмідь. Обох князів повели до темниці. Це була звичайнісінька яма, викопана під валом у землі, з усіх боків обкладена бруссям; вхід до неї закривала важка колодязна ляда. Звідси довгий спуск вів униз, у вологу печеру. Синів Хвостка несли на руках, волочили по землі, нарешті, хоч як вони опирались, вкинули в яму, одразу ж зачинили ляду й завалили її важким каменем.

Гамір умить затих. Старий Мілош, важко дихаючи і стогнучи, ходив по подвір'ю, раз у раз шарпав на грудях сорочку, потирав чоло й стискав кулаки; його довга сива борода розвівалась на вітрі. Здавалося, він боровся з собою. Обличчя в нього іноді лагіднішало, іноді дико перекошувалось, то смутніло, то веселішало. Він думав, як би його відплатити за власних дітей, але ті, на кому хотів помститися, були для нього онуками, сиротами без батька й матері. У той час, як Мілош метався, збираючись для здійснення вироку покликати Гулю, в дворі, незважаючи на затишшя, панували неспокій і тривога. Мілошеві люди впізнали дітей останнього князя і, хоча й розправились над ними так, як їм наказали, страшенно були вражені і настрахані усім цим, що довелось їм. вчинити. У них пробудилася жалість. Увесь двір був на боці Лешків. Невільницьки слухняні челядники були по-рабськи прив'язані до своїх панів. Вони якось дивно перешіптувались, поглядаючи здаля на Мілоша, котрий, широко ступаючи і щось говорячи до самого себе, походжав під дубами.

Гуля, якого ще називали Обром, стояв неподалік, відчуваючи, що може знадобитися. Князь Мілош сам вирізнявся величезним зростом та силою. В ті часи не один славився цим, але кат Гуля за всіх у дворі був вищий і сильніший. Подейкували, що рін потомок обрів, які колись підкорили собі дулібів і знущалися над ними, жінок їхніх впрягали собі до возів, аж поки сини нещасних не перемогли цих гнобителів. Гуля Обр мало чим нагадував людину: скидався скоріш на прирученого звіра, хоч би й того ведмедя, що завжди вилежувався біля ніг у старого Мілоша. Він не міг увійти в жодні двері, щоб не зігнутись удвоє; віз із сіном брав на плечі і ніс, як інші — в'язку сіна. Не було такого звіра, який зміг би встояти перед ним, а людей він м'яв своїми руками, як солому. Геть зарослий густим волоссям, Гуля майже не потребував одежі. Харчувався здебільшого сирим м'ясом, а взимку спав у снігу. Виконання найжорстокішого наказу було для нього приємною розвагою. Коли звертались до Гулі, він у відповідь сміявся і щось невиразно белькотів. У городищі Гуля багатьох заступав, бо ні оскаженілий жеребець, ні жодна інша жива істота, аби тільки впіймав її, не були для нього страшними.

Князь уже не раз спрямував погляд на Обра, а той неспокійно стояв і дивився на нього, — чекав кивка. Тричі Мілош повертав до нього голову, але слово в нього завмирало на вустах.

Раптом затарабанили у ворота й почулися крики; хтось вимагав, щоб випустили князів. Сторожа, зійшовши на поміст, що височів над брамою, побачила внизу цілий загін, а з лісу сунули все нові й нові лави. По одежі й зброї легко можна було впізнати німців, поморців, кашубів, а також Лешкових домочадців, що змішалися з ними. Щораз гучніше лунали крики юрми, що домагалася князів. Мілош палав бажанням наказати Оброві, щоб той задушив їх обох і викинув за ворота.

З кожною хвилиною збільшувався натовп; залишене в лісі військо за поданим гаслом стягувалось до городища й оточило його з усіх боків. Ті, хто стояв попереду, грізно наполягали, щоб випустили князів. Залога, вибігши на вали, почала, за тогочасним звичаєм, перемовлятися й лаятися з ворогом.

Старший смерд, побачивши біля замку рать, вжахнувся і кинувся до Мілоша повідомити його, що оборонитись не вдасться. Але Мілош аніскільки не злякався і з прокляттям прогнав слугу. Прибігла жінка, прийшов до батька сліпий син, та ніхто не міг умовити розлюченого князя. Згадка про дітей ще більше загострювала його жадобу помсти. Але він не смів дати наказу, що от-от мав зірватися з його вуст.

Тим часом настав вечір, запав морок, і вояцтво, стоячи по той бік валів та без упину горлаючи, отаборилося під самим городищем. З обох боків ще не наважувалися нападати, ніхто не починав бою, тільки перекидалися грубими лайками. Настала ніч, хоч в око стрель, і зорі не могли розсіяти її густої тьми. Князь іще нічого не сказав, але Обр, якого підкликали, вже стояв біля нього й дивився йому в очі. Смерд уночі зійшов на поміст і крикнув старшинам, які добивалися за Лешків, що, якщо вони увірвуться в городище, відразу ж обидва князі накладуть головою.

Незважаючи на темряву, вся залога в повному озброєнні розташувалась на валах. Були це люди, що з дідів-прадідів служили Лешкам; народившись невольниками, вони звикли до своїх володарів і, дивлячись на те, що тепер діялося, з жалем згадували давні часи. Слуги Мілоша добре пам'ятали батька Попелька і свою службу при його дворі. Мілош суворо поводився з людьми, його боялись, життя тут було нужденне й нестерпно тяжке. Уночі біля воріт обложники, замість лаятись, почали перешіптуватись і намовляти один одного до зради. У той час, як Мілош походжав віддалік, борючися сам із собою і не відаючи, що йому робити, — помститися над молодими князями чи відпустити їх на волю, — його людей підкупляли, щоб вони відчинили ворота.

Над ранок усе затихло; здавалося, і обложники, і обложені позасинали, потомившись за ніч, та раптом тихенько розчинилася брама, і невеликий гурт збройних людей, а за ним цілий натовп, увірвався у двір. Тріск воріт, падаючих під натиском ворожого вояцтва, розбудив старого Мілоша.

Коли старий князь із Обром та жменькою вірних слуг, яких мав при собі, метнувся зі списом до брами, дім його вже був у руках поморців і німців, що з великим гамом і криками розбіглися по подвір'ю і заповнили городище. Хтось відвалив камінь на льоху, в якому було ув'язнено молодих князів, і випустив їх з темниці.

Здичавіла юрба, запалена жадобою помсти, кинулася вбивати й мордувати усіх, хто потрапляв під руку. Першою жертвою впав старий Мілош, прохромлений списом. Обр, що не відступав від нього, вхопивши кількох чоловік, розтрощив їм голови об стовбури дубів; але і його врешті-решт збили з ніг поморці, що саме наспіли, і, гуртом навалившись, задушили. Інші вдерлися до світлиць; тут ні жінкам, ні дітям не було порятунку; все розграбували, а потім хтось підпалив дім.

Над кривавим бойовищем, усіяним трупами, зійшов ранок; навіть зрадників, що відчинили ворота, розтерзали озвірілі нападники. Нікому не дарували життя. П'яні дикуни горлали пісень, радіючи своїй перемозі.

Під дубами, серед трупів, стояли сини Хвостка, бліді, перелякані до смерті небезпекою, від якої ледве врятувались, і нещастям, викликаним їх власним зухвальством. Лише коли зовсім розвидніло, вони помітили, що Бумир та інші Лешки, їхні кревні, котрі досі виступали разом з ними, покинули їх і зникли. Вони зрозуміли, що ця перемога й кривава помста були водночас і їхньою поразкою. Останні, хто підтримував Лешків, порвали з ними. І тепер вони залишились самі, зі жменькою німців та з найманцями, які в кожну мить могли накинутись на них.

Страшно було дивитись на подвір'я замку — справжнє побойовисько. Навколо купами валялись роздягнені мертві тіла. Окремо лежали трупи сивобородого Мілоша, його старої дружини, сліпого Лешка і поруч — забитих псів, задушеного Обра, прохромленого кількома списами ведмедя. Високо на дубі перелітали з гілки на гілку сполохані голуби й стрекотали дві сороки.

Ті із залоги, хто випадково вцілів, поховалися по закутках, але їх знайшли і позв'язували. Бєлку кашуби залишили живою і, скручену вірьовками, всю в крові, повели у дар переможцям. Упала небога на землю біля трупа Лешка, закрила обличчя руками й зайшлася нестримним плачем, заголосила.

Дикуни, весело наспівуючи, нав'ючували на коней здобич. Серед старих дубів догорали будівлі. Пролунав наказ вирушати, і військо, не поспішаючи, посунуло з-за валу на рівнину. Довгою стрічкою тяглося воно з воріт, входило в ліс і зникало у хащі. Попереду збився густий натовп, але далі лави рідшали, в кінці купками тягнувся п'яний набрід і плентались поодинокі розбійники, що не хотіли ділитися награбованим майном. Ось уже й останній прошкандибав второваною через поле дорогою і зник у лісі.

З другого боку, з гущавини, вийшов сліпий гусляр з малим поводирем, що вів його мовчки до валу. Вітер доносив запах згарища. Пісняр зупинився, наткнувшись києм на труп, що лежав у воротях… Хлопчик весь затремтів, притулився до нього й заплакав.

— Старий Мілош лежить з пробитими грудьми… сліпий Лешек геть закривавлений… труп на трупі… жодної живої душі.

У гусляра затремтіли ноги, і він сів у воротях на камені. Рука його сама потяглася до струн, але вуста не змогли співати — він заголосив:

Коли поляни зібралися в похід проти поморців, П'ястун наказав усіх полонених, захоплених у попередніх сутичках, зігнати до городища над Гоплом і замкнути у вежі, — там їх найлегше було стерегти. По селитьбах нікому було наглядати за ними, і траплялося часто, що, забиті в колодки, звільнялися в полі від них, тікали в ліси й прокрадалися до своїх; отак, розвідавши дороги й розташування дворів, приводили потім чужинців.

Людек, Вішів син, відіслав з іншими бранцями і німця Генга, якого забрав був із собою. Цей вже раніше блукав тут по дворах і знав їх добре; бував він і в П'ястуна і попросив челядників, котрі вели його, щоб йому дозволили підійти до князя й поговорити з ним. Генгу страшенно не хотілося з різним набродом потрапити до вежі. Хитрий німець сподівався, що своєю красномовністю і ввічливим ставленням доб'ється звільнення.

Коли привели до князя зв'язаного Генга, він упав перед старим на коліна й почав скаржитись, мовляв, від усіх зазнав тяжкої кривди: спершу, коли мирно собі повертався додому, поморці насильно забрали його з собою, запідозрюючи в сприянні полянам, а потім, вже в їх таборі, поляни захопили його в полон, ніби він привів поморців.

— Я нікому не ворог і ні з ким не воюю, — говорив Генго, вдаючи з себе надзвичайно покірливого. — У мене й жінка була з вашого роду, — розмовляла по-вашому. Моя справа — обмін і заробіток; я людям служу й боюся війни; позбувся ж усього майна і жебраком став. Змилуйтесь, княже, наді мною!

Вислухавши його скарги, П'ястун спокійно відповів, що війна має свої закони, а край повинен оборонятись, дбати про свою безпеку.

— Якби ми вас відпустили, — додав він, — ви, повертаючись до себе, натрапили б на німців; ті почали б розпитувати, що у нас діється, і вам довелося б усе розповісти своїм і зрадити нас. Чи не краще і для вас, і для нас, коли ви залишитесь тут, поки не закінчиться війна?

Генго почав благати, заклинати, щоб хоч у вежу його не кинули, де пануватиме страшний голод. Він волів краще у дибах і в ликових путах молоти в кого-небудь на жорнах зерно. Німець умів скиглити й удавати з себе невинного, і йому вдалося розчулити старого.

Князь дозволив полоненому залишитись у нього в хаті, тільки сказав, аби Генго поклявся богом, в якого вірив, що не тікатиме. Німець перехрестився, став навколішки і заприсягся й кроку не ступити з подвір'я без дозволу. На другий день цей нещасний військовий бранець вже щось міняв, бо хоч його й обдерли, як липку, в своєму лахмітті він знайшов дещо з товару, чудом вцілілого, й пропонував жінкам персні, а чоловікам невеличкі ножики, які він невідомо звідки діставав.

На це не дуже звертали увагу. Генго й справді не думав тікати, навпаки, терся там, де було найбільш людно, готовий до всіляких послуг, і все хвалився, що в нього жінка по крові й мові — тутешня і він має від неї сина. Себе називав другом полян, а поморців і кашубів страшенно гудив, називаючи їх дикунами й грабіжниками. Став він у пригоді, бо краще від інших мечі й ножі умів гострити, направляти та тримати їх у чистоті. До нього звертались різні люди, і він кожному охоче прислужувався, а брав, що давали, навіть і мало на що придатні шкурки з ягнят.

Якось, коли Генго займався під навісом ремеством, підійшов до нього Добек, який саме прибув за розпорядженням князя; він упізнав Генга і, побачивши, як той майструє, дуже пошкодував, що не має під рукою в себе такого слуги, бо вдома в нього валялось багато різного залізяччя, з яким його люди не знали, що робити.

— А чого ж ви, взявши мене в полон, не залишили в себе? — спитав німець. — Хіба милостивого князя попросите, щоб відпустив мене до вас на кілька днів під присягою, я поробив би вам усе, що треба.

Так і сталося: після того, як Добек пообіцяв, що сам буде пильнувати за німцем, а Генго вдруге заприсягся, що не втече, йому було дозволено їхати з ним. Один із челядників наказав йому сісти на коня позаду себе, і так німець дістався на нове обійстя. Тут Генго побачив зовсім інше життя, не таке, як у посполитих кметів. Добек з дитинства вподобав фах вояка; у нього було дуже багато землі, але сам він не займався ні хліборобством, ні скотарством, ні бортництвом. Це доручив управителям, бортникам, стадникам та іншим слугам, а сам насолоджувався життям. Не був він і жонатим, хоча в домі у нього повно було жінок, готових співати й танцювати на перший-ліпший поклик. На ловах — у полі і в лісі — Добек був запальний і невтомний, а, повернувшись додому, мав звичку вилежуватись біля вогню або під деревом на травичці. Перед ним завжди стояв наповнений медом кубок, і або блазні розказували йому казки, або жінки розважали його теревенями й співом. Цілими годинами й днями він тільки те й робив, що вилежувався та сміявся, а часом сідав на коня й разом з челядниками своїми їхав у ліс і по кілька днів у голоді й холоді полював, не заглядаючи до двору. З калюжі ладен був напитися і їсти будь-яку їжу. Коли ж доводилося вирушати в похід, він найкраще проявляв себе в навальному наступі, проте витримкою не відзначався. За друга міг віддати життя, та тільки-но починалась найменша звада, — готовий був брата убити… хоч потім і шкодував. Запальний і дикуватий Добек вдався й навдивовижу хитрющим: умів до якогось часу затаїтись і все, що потрібно, випитати в людини. Цю рису його характеру, окрім челяді, мало хто знав.

Генго, познайомившись з Добком, почав уважно придивлятися до свого господаря, по дорозі не зводив з нього очей, прислухався до кожного його слова, і вже коли вони прибули на місце, німцеві здалося, що він бачить його наскрізь. З великим запалом Генго заходився чистити, направляти й гострити зброю. І незабаром всьому брухту, що лежав у коморі, дав лад. За кілька днів, незважаючи на те, що розмовляв каліченою мовою, він уже вмів так забавити Добка, що той із кутка перевів його до себе в дім.

Німець розповідав, як жили люди на світі, — зовсім по-іншому, ніж поляни; як одягались жінки, яку зброю носили воїни, як розкішно жилося панам. Він умів усе це подати в такому світлі, аж Добкові самому захотілося доконче побачити те, про що розказував Генго.

Ось так поволі, заходячи з різних боків, німець обробляв Добка, особливо коли не було ні жінок, ні челядників, котрі могли б підслухати розмову. Добку розстеляли під липами шкури, він простягався на них і, отак, лежачи на животі й попиваючи мед, слухав розповіді й пісні. Коли інші, розважаючи свого господаря, втомлювались, немов із-під землі виростав німець. Спочатку Генго несміло прохопився про свій край та його звичаї, а Добек, зацікавившись, куди той поверне, підохочував його запитаннями. Відчував, що німець недаремно починає таку розмову. А Генгові здавалося, що він натрапив на простачка.

— У нас зовсім не так, як у вас, — запобігливо говорив Генго. — Такому чоловікові, як ваша милість, жити б у нашому краї, бо тут дуже тяжке життя, нерідко доводиться жителям вашим терпіти голод, відбивати наїзди, вести війну; люди по лісах розбігаються, нічого не дістанеш, куди не глянь — земля, вода й хащі. Тут усі ніби й рівні між собою — нема панів, невольників мало. Навіть князям народ не дає великої волі, а в нас воїн — сам собі пан. Королівські й князівські палаци сяють золотом, сріблом і коштовностями. Всі будинки муровані, з тесаного каменю… чудові й розкішні.

Добек не перебивав його, ще й підохочував:

— Розповідай, розповідай, мені цікаво послухати.

— У нас люди не живуть по лісах, мов ті звірі, розпорошено, а збираються докупи по містах… Будинки зводять великі, світлі… Храми божі — високі, позолочені. Та й п'ють і їдять по-іншому. А жінка, як причепуриться, здається в десять разів кращою. Коли б побачили наші міста, ви б ахнули від подиву. А ремісники усе, що тільки захочуть, можуть зробити з металу.

Генго так вихваляв свій край, аж Добек з землі підвівся; очі в нього палали, особливо, коли той почав змальовувати, в яких кольчугах-сорочках із залізної луски та в латах ходять там лицарі, яка в них зброя, які шоломи й розмальовані щити. Розповідав також різні дива про білих, як сніг, жінок з чорними, як вугіль, очима, — про красунь, що чудово співали і грали на арфах.

Добек себе тішив думкою, що все це згодом і в полян буде, і розмірковував, навіщо ж німець так вихваляв перед ним свій край. Ні, це робив він не без причини!

— Те ж саме могло б бути і в полян, — говорив Генго, — але ви самі цього не хочете. Ваші князі були в родинних зв'язках з німецькими, і вони б тут запровадили такий самий лад, та ви їх скинули і обрали князем простого кмета.

Тепер Добек зрозумів, куди хилив зрадливий німець: той його випробовував; отож Добек удав, ніби й він такої ж думки, — мовив, що хоч, як і інші, схвалив вибір П'ястуна, проте не дуже це йому до вподоби.

— Кмет кметові рівний, — сказав він, — але якщо змогли його обрати, то чому ж не можна мене?

Німцю здалося, що Добек уже повністю в його руках, і він поступово дав волю язику — став переманювати свого господаря на бік Лешків, а той не опирався. Заговорив про те, який пишний у Хвосткового тестя двір, скільки при ньому лицарів і як весело їм живеться.

Добек лукаво підтакував йому, щоб той говорив далі. На другий день сам завів мову про це, і Генго вже сміливо молов язиком, підбиваючи Добка перейти на бік молодих князів. Мовляв, не буде ніякого віча, запанує послух і повний порядок…

У Добка так і свербіли руки, коли слухав німця, проте стримував себе й продовжував підохочувати його, щоб побачити, як далеко зайде він. І Генго тихенько зізнався, що перебуває на службі у діда молодих Попельків, і навіть відважився шепнути, що Добек повинен побачитися з ними, перейти на їх бік та інших підмовити, за що йому потім дістануться великі земельні володіння разом із відсипом і даниною.

— А як же добратися до них? — спитав хитрий Добек.

— Аби тільки ваша милість захотіла цього, — шепнув німець, — ми б уже поміркували, як це зробити.

Таким чином, траплялася нагода ближче пізнати перед війною ворога, і Добек, який любив надзвичайні пригоди, не міг стриматись від бажання здійснити те, на що б ніхто інший не наважився. Нічого він не боявся, тільки не хотілось йому, щоб зрадником його вважали. І от якось, удавши, ніби іде на полювання, Добек, нічого не мовивши німцеві, вирушив з дому і поскакав до П'ястуна порадитись, як йому бути. Повернувся з переконанням скористатися з послуг німця, пробратись до ворожого табору і все по змозі вивідати.

На другий день він із Генго (нишком, щоб нікому не вдалося підслухати) погомоніли між собою, після цього Добек покликав свого старосту і, доручивши йому наглядати за домом, вирушив з німцем до лісу, нікому не сказавши, куди й чого іде. Німець радів, не знаючи, яка йому загрожувала небезпека, й без угаву торочив Добку, що в молодих князів він буде правою рукою, шанованим придворним паном і володітиме величезними багатствами, а їх кревну візьме собі за жінку, аби тільки їм вірним залишався та інших потай схиляв зігнати кмета з престолу та підтримувати давніх князів. Добек мовчки кивав головою, а що робилось у нього на серці, важко було прочитати по його очах. Тільки іноді, скоса позираючи на німця, посміхався.

Отак вони їхали кілька днів, продираючись крізь лісові хащі, ночуючи в глухих урочищах, поки нарешті дісталися до пущі на границі поморської землі. Тут кожна стежина добре знайома Генгу, і він знав, де шукати людей, а з їхньою допомогою було вже легко потрапити до табору Попельків. Коли обхідними шляхами Генго з Добком наблизились до таборища, там усі очікували саме кашубів та інших людей, звиклих до наїздів і війни.

Обидва молоді князі укупі з дядьком Клодвігом стояли на границі, у лісі, що називався Дикою пущею. Табір розташований був на місці, дуже зручному для оборони: серед непрохідних боліт, між двома річками, що неподалік зливалися в одну. У древньому городищі розбиті були курені й полотняні намети. Тут зібрався вже цілий натовп збройних людей, і прибували інші.

Коли вершники доповіли про себе сторожі, котра стояла на вузькій греблі, що вела до таборища, хтось із старших повів їх до молодих князів. Для них серед городища із дощок і віття наспіх звели навіс, опорою для якого служили нетесані стовпи. Стіни в ньому були плетені, а зверху завішані запонами. Походжали тут лицарі, одягнені в німецьке строкате вбрання, з мечами біля пояса; дехто був у шоломі. В руках — окуті залізом списи, нд. деяких майоріли прапорці; не бракувало й камінних молотків та сокир.

Тільки-но Добек увійшов під навіс, де на засланих сукном пеньках разом зі своїм німецьким родичем сиділи молоді князі, відразу впали в очі ті розкоші, про які стільки торочив йому Генго. На змайстрованому наспіх столі він угледів червону узорчату скатерку й коване з золота начиння, на самих князях — майстерно пошите вбрання, облямоване тасьмою. Обидва були в голубих каптанах, довгих, аж до колін, обшитих по краях золотими бляшками, та в плащах, заколених на плечах товстими кільчастими шпильками; на ногах, щільно обгорнутих онучами та гарно перев'язаних шнуром, жовтіли вицяцьковані шкуряки. Але що найбільше дивувало Добка й викликало в нього заздрощі — то це прямі та довгі, цикуті з чудової криці мечі, всипані коштовним камінням паси та виставлені під стіною щити з рядами шипахів, з-під яких майже не було видно шкури. На деяких щитах, пофарбованих у червоний колір, ясніли набиті на них металеві прути. Голови князів прикрашали майстерно зроблені, вкриті позолотою шоломи. Багато тут було невідомого Добкові начиння, призначення якого він, по простоті своїй, не міг відгадати.

Коли вони ввійшли, Генго упав князям у ноги, а Добек, невимушено роздивляючись довкола, навіть і не подумав це наслідувати; німець і князі незрозуміло зашварготали, і та розмова тривала довго. Генго вважав, що він зробив своїм велику послугу, привівши Добка, і сподівався багатої винагороди. Молоді князі та їхній дядько, видно, побоювалися, щоб прибулий, бува, не виявився шпигуном, підісланим вивідати їхні сили.

Лише після тривалої розмови з Генгом старший з Лешків, котрий ще не зовсім забув ляську мову, звернувря до Добка; він говорив, що народ за благодіяння відплатив чорною невдячністю князеві, і вони, його сини, замість допомоги, зазнали переслідування й ледве врятувались від смерті. Ось чому загинув їхній дід Мілош, а самі вони змушені шукати підтримки в материних родичів або підкупом добиватись її, щоб повернутись на землі, які їм належать за правом спадщини. Потім другий з них, разом з дядьком Клодвігом, почали лаяти полян, сердито грюкаючи кулаками по столу та без упину сиплючи погрози.

Добек мусив терпляче й мовчки вислухати їх. Він стояв, як німий, поки розмова не стала спокійнішою, а князі не охолонули. Старший, полагіднішавши, почав його намовляти, щоб він перейшов на їх бік і перетягнув своїх приятелів; Клодвіг повторив де ж саме по-німецьки, а Генго переклав, додавши від себе, що його чекають всілякі ласки.

— З вас одного, — мовив дядько, — хоч би ви й пішли з нами, мало було б користі — дорогу показувати у нас є кому. Від двох рук, навіть найдійовіших, мала поміч. Якщо хочете прислужитися нам, то ви повинні інакше це зробити. Вертайтесь назад додому, візьміть на себе командування і вируште проти нас походом, але тримайтесь у тилу. А коли вже дійде до битви, ви накиньтесь з одного, а ми — з другого боку. Затиснемо ворога в лещата, щоб ніхто живий не вийшов. Та й інших, знатніших, підмовте, хай вчинять те ж саме.

Добек терпляче слухав, хоч у нього в душі вирувало й кипіло. Князі ж почали сипати обіцянки, запевняти, що наділять його величезними земельними угіддями, владою, значними скарбами, призначать намісником, а коли Генго, сміючись, щось шепнув їм, то й натякнули, що навіть видадуть за нього німецьку панну, свою родичку, за яку дістане посаг, що його і в десять возів не вмістить. Добек тільки слухав та кланявся, скоса поглядаючи на свого німця, і, хоча його душила лють, змусив себе прийняти цю ласку так, як було потрібно. Потім дуже люб'язно посадовили Добка біля себе на лаві й почали пригощати. Лешек, знявши з пальця перстень, віддав йому на честь угоди, другий подарував чудовий меч, а дядько, теж вдаючи з себе щедрого, простяг важкий металевий кубок, осушивши його за здоров'я Добка. Лише коли принесли меду, Добку стало трохи веселіше на серці; він тішив себе думкою, що обдурив німців; прикинувся дурником і, тихенько сміючись над ними, почав щось варнякати, а Лешек перекладав для тих, хто не розумів його мови. Так просиділи вони майже до вечора; домовились, що Добек повернеться додому і, що б там не трапилось, візьме в руки командування (як і личило йому) та й перетягне інших на бік Лешків. Все це, правда, крізь зціплені зуби, Добек пообіцяв зробити. А сам чекав тільки, щоб якнайскоріше вирватися звідси і хоч одним оком окинути ворожий табір. І от задарованого Добка Генго повів, нарешті, в один із куренів, що був завчасно звільнений для них, і, залишивши його відпочивати, повернувся до своїх.

Добек, опинившись у центрі табору, тепер мав і час, і можливість оглянути все, що цікавило його. З місця, де стояв курінь, добре видно було розташування війська: кіннотників, переважно одягнених у залізні панцери й кольчуги, та піхотинців, озброєних списами, рогатинами, мечами й сокирами. Перш за все тут впадала в око військова дисципліна, якої не знали поляни. Весь цей люд старшини тримали в покорі, мов невольників; за найменшу провину одних періщили різками, інших примушували носити тяжкі вантажі. Були й такі, що за вчинені проступки ходили в дибах. Воєначальники ставились до підлеглих, як до бранців, а тому, тільки-но хтось із сотників крикне, кожен з ратників тремтить перед ним. Добек усвідомлював, що хоча такий воїн і не був надійним під час поразки, однак легко його було вести у бій, бо до певного часу він корився зі страху. Звідси, де здіймався курінь, важко визначити чисельність війська, але, як здавалось, було його не так вже й багато; лише озброєнням переважало воно полян.

Пізно вночі, коли Добек уже добре придивився і до людей, і до порядків у таборі, повернувся Генго; примостившись поруч, він з цікавістю почав розпитувати, чи сподобалось тут йому. Добку так і кортіло вбити німця на місці, проте стримав себе й почав вихваляти молодих князів, говорячи, що вони справжні красені, привітні й веселі. До того ж, мовляв, дуже задоволений прийомом, навіть пообіцяв Генгові щедру винагороду. Подарунки, які він мусив прийняти, щоб не видати себе, пекли його вогнем.

У таборі молодих князів було вже відомо: П'ястун, зібравши сили, рушив на границю, щоб стати супроти них і перегородити їм шлях; отож на другий день вони, сподіваючись заскочити П'ястуна несподіваним нападом, по всіх усюдах розіслали гінців.

Рано-вранці, ні з ким не зустрічаючись і не прощаючись, Генго і Добек вирушили в дорогу — назад, у глухі ліси, і Добек вибрав такий шлях, щоб іще раз оглянути піхоту і кінноту ворога. Генго ні на крок не відставав від нього. Німець захопив з собою чимало всіляких подарунків, щоб допомагати Добкові вербувати людей. Ще вдосвіта у таборі серед частини загонів зчинилася метушня: гурт за гуртом вирушав у похід; ворог хотів, що б там не стало, перейти поморську границю раніше, ніж наблизяться до неї поляни. Зчинилася метушня, воїнів охопило дике бажання якнайшвидше вступити в бій, лунали погрозливі вигуки. Добек, пробиваючись крізь юрби цього наброду, багато чого наслухався; ледве стримуючи гнів, він підганяв коня, щоб якнайшвидше вирватися на волю. І от, минувши табір і проїхавши полем, вони заглибились, нарешті, в ліс. Генгові кортіло поговорити; Добек похмуро мовчав. Перстень обпікав йому палець, меч біля боку заважав, кубок за пазухою давив у груди, і Добку не терпілось помститися над, ворогом за виявлену зневагу. Поки зайшла ніч, вони далеко від'їхали від табору; Добек не боявся заблудитись, тепер він думав лише про те, що йому вчинити з Генгом. Прохромити його мечем дуже легко, але такої помсти для приниженої гідності Добка було мало.

Вночі, коли вони зупинились на ночівлю і мали спутати коней, щоб пустити їх пастись, Добек заметушився, кажучи, що загубив посторонки і що в нього біля сідла є лише кілька пучків запасного лика. Німець, чоловік передбачливий, запропонував свою міцну вірьовку, але Добкові вона здалася надто тонкою. Почали її вдвох скручувати — Генго охоче допомагав. Під старим дубом було вже розкладене багаття, і воно яскраво палало. Майстерно зробивши зашморг, Добек мовчки підійшов до німця, і не встиг той зогледітися, як він захопив його вірьовкою під пахви. Генго ще не здогадувався про небезпеку, сприйняв це як жарт, але Добек, перекинувши другий кінець вірьовки через гілляку, смикнув за нього, і німець, не на жарт перелякавшись, із криком завис над вогнищем, марно намагаючись вирватись із зашморгу. Міцно прив'язавши вірьовку, Добек спокійно собі ліг неподалік на траві і раз у раз підкидав у вогонь ломаччя, щоб Генго згорів живцем.

Трапилось це швидко, і приголомшений Генго майже знепритомнів. А Добек був настільки схвильований, що навіть не лаявся, тільки дивився вогнистими очима і втішався. Німець, стогнучи, просив убити його відразу, та Добек мовчав, немов онімів, тільки підкладав гілляки в багаття, щоб ще краще розгорілось воно. Дим і полум'я, підносячись усе вище, вже огорнули зрадника. Він щораз тихіше стогнав, і вірьовка, погойдуючись, крутилася разом з ним над полум'ям. Коли стогін почав стихати, месник привів з пасовиська обох коней, нав'ючив на них вантаж, надів вуздечки і тільки очікував, коли в тяжких муках сконає Генго. Німець усе ще метався, але стогнав щораз тихіше. Чекання, видно, стомило Добка. І він, вхопивши списа, засадив німцеві в груди і доконав його.

Потім відійшов від багаття; незабаром повішений разом з гіллякою, що раптом відчахнулась від дерева, впав у вогонь; у всі боки пирснули іскри й жарини, і полум'я поглинуло тіло. Не було вже ніякого сумніву, що Генго не зможе ожити. І Добек, плюнувши на труп, скочив на коня й швидко віддалився. Йому відразу полегшало на душі; ніч випала місячна, зоряна, і він, ледве давши коням перепочити, поїхав далі; поспішав не додому, а до озера Ледниці, де сподівався зустріти вже в поході воєвод із військом. Прагнучи із здобутими під час мандрівки вістями якнайшвидше дістатися до П'ястуна і своєї громади, він так нетерпляче рвався вперед, що збоку можна було б подумати, ніби за ним женуться відьми або якісь шаленці.

Усіх, хто в полянських мирах міг тримати в руках списа і пращу, П'ястун зібрав біля Гопла. Тисячникам, сотникам, десятникам віддав наказ розбити цей численний люд по загонах, на чолі яких поставив воєначальників і воєвод, що мали тільки йому підкорятись. Загонів виявилось значно більше, ніж цього вимагала оборона. І хоча він був не воїном, а звичайним бортником, все ж зумів дати раду цим роям, і вперше, замість безладних купок, що розбігались по гаях і полях, згуртував військо, яке навіть для німців було грізною силою. З озброєнням, хоч і все ще простим, тепер було краще, бо воєводи й підлеглі їм тисячники самі за кожним стежили, щоб не йшов з голими руками. Ті, для кого не вистачало коней, ішли пішки, озброївшись важкими списами, мечами й щитами. Щити ці заміняли собою обладунки, яких ні в кого не було. Наробили їх чимало з липової кори й дерева і потім довго користувалися ними.

І от в один із осінніх днів, зійшовши на пагорб, звідки видно було на чолі з воєводами все військо, в якому по богах і станицях, прикріплених до довжелезних списів, легко розпізнавалися загони кожної общини й землі, П'ястун зрадів у душі: рать стояла згуртована, вишикувана й весело відповідала на його вітання. По всіх загонах оголосили наказ, щоб міжрічани, куяв'яки, познанці, бахорці та інші племена в повному порядку, на чолі зі своїми воєводами вирушали трьома шляхами в напрямі границі. Кожен загін повинен знати про сусідні, щоб не перешкоджати один одному в поході та на пасовиськах і не спустошувати свого краю. Йти мали тихо, не розбігаючись, так, щоб ворог завчасно не довідався про них, не втік, не оточив, не встиг зробити засідки. Сам П'ястун разом із синком, якого, незважаючи на те, що той ще був малолітній, почав навчати військового ремества, йшов посередині, щоб усе бачити на власні очі.

Знаменно, що П'ястун призначив воєводами людей, які й не сподівались ними бути, і обминув тих, що прагнули до цього. Про Добка лише він один знав, куди той поїхав, а інші про нього різне говорили; в загоні його заступав, інший. І от якось увечері, коли військо полян лавиною сунуло до границі, було наказано чільному загонові зупинитись під лісом на ночівлю. П'ястун разом із синком і кількома старшинами сів погрітися біля вогню. Вони, тихенько розмовляючи, смажили собі на рожнах м'ясо забитого козла, як раптом недалечко щось зашелестіло, і перед князем з'явився Добек; був він блідий, дуже схвильований і, видно, зовсім знесилений мандрами, бо ледве стояв на ногах.

— Добек! — глянувши на приїжджого, вигукнув П'ястун, ніби нічого не знаючи. — Де це ти був? Що з тобою трапилося? А люди турбувалися, чи, бува, не спіткало тебе якесь нещастя?

— Зі мною і справді трапилось таке, — сказав Добек, — що і вгадати, й повірити важко, проте нічого лихого не сталося. Оце повертаюсь я з табору Лешків, що в Дикій пущі, — ось так, як бачите, ще навіть тхне від мене німецьким духом.

Усі здивовано скрикнули, а Добек почав розповідати:

— Я взяв у вас, милостивий пане, німця, щоб мені направив мечі, а він мало не відправив на той світ мене самого. Хитра ця гадюка намовляла перейти на бік Лешків і зрадити своїх. Тоді я, як вам відомо, зробив вигляд, що піймався на гачок, поїхав з ним аж на поморську границю у табір Лешків. Треба було подивитися зблизька, які в них сили і що вони замишляють. І от сталося так, що Лешки допустили мене до себе й почали підбивати на зраду; я мусив удати, до крові кусаючи губи, що погоджуюся з ними. І отак пощастило мені побачити їхнє озброєння, людей і все військо. Хотіли підкупити мене дарами, ось ці дари, — додав він, кидаючи П'ястуну перстень, меч і кубок. — Та й на обіцянки не скупилися. Але я, все розвідавши, вирвався від них і ось тепер — перед вами.

Добек важко зітхнув, дико повівши очима.

— А німець, котрий був з вами? Що з ним сталося? — допитувались старшини.

— Не міг вже більше терпіти його біля себе, — відповів Добек. — Під час ночівлі я для вовків засмажив його на розжареному вугіллі, щоб посмакували ним, бо інакше, мабуть, і не торкнулися б до нього.

Всі слухали Добка з великим зачудуванням; потім посипались запитання, як були озброєні поморці, німці і взагалі все вороже військо, про що говорили та в якому напрямі думали виступати. Добек відповідав, що вони поспішають стягнути підкріплення й готуються вирушити своїм звичайним шляхом, який веде до Ледниці, куди вже послані передові загони, аби перегородити полянам шлях до границі.

А тому треба квапитись, щоб не дати їм змоги далеко просунутися вперед. З того, що Добек побачив і почув, напрошувався висновок: дружина Лешків не така численна, як зібране П'ястуном військо, але озброєна краще. Старшини підбадьорились і загорілись бажанням якнайшвидше вступити в бій з ворогом, і тільки-но засіріло, за сигналом П'яста рушили на чолі вояцтва свого до озера Ледниці.

Збройні загони просувались до озера лісами, полями і нетрями тихо, ніби боялися сполохати звіра. Десь уже так судилося: воєводи, виступаючи з різних кінців, хоч і мало що знали в поході один про одного, вийшли на рівнину з навколишніх пущ в один і той же час. Це вважалося щасливою прикметою, і якби не наказ не порушувати мовчанки, мабуть, у всіх з грудей вирвався б радісний крик. П'ястун зійшов на пагорб; звідси йому видно було: загони посувалися в повному порядку, — загін приєднувався до загону. Вирішили затриматись тут до наступного дня і чекати на ворога, а якщо він не надійде, виступити усім військом у бік поморської пущі.

Не було ще й полудня; після прохолодної ночі осінній день випав теплий, погожий; у лісі ще блищала на листях роса, у полі весело світило сонце. Загони, сходячись із трьох напрямів, поволі почали шикуватися, коли раптом старшини, котрі стояли на пагорбі, помітили на узліссі юрму, що сунула на них із пущі.

Це було військо Лешків. Не сподівались вони зустріти полян у повній бойовій готовності, і перші їх шереги, виринувши з лісу й побачивши розташований на рівнині табір, стали як укопані. Серед ворожої раті, очевидно, почалося замішання; вершники поскакали в обидва боки, щоб розвідати сили супротивної сторони. В обох таборах панувала глибока, урочиста тиша. Поляни зовсім не злякались ворога і навіть не зрушили з місця. Та й поморцям, хоч, може, й раді були б відступити, вже пізно було тікати.

У цій долині, біля озера Ледниці, між Лешками і кметами мала відбутись рішуча битва. Молоді князі, вірячи в німців, яких привели з собою, в силу своєї зброї і, можливо, сподіваючись, що Добек зрадить П'яста, наказали своїм висунутись уперед. Дружина їхня, спочатку невеличка, почала зростати на очах у П'яста, розтягуватись і насуватись на полян, а він стояв зі своїми воєводами й дивився, не даючи жодних наказів. Лешки, що досі тихо трималася, відчувши на своєму боці перевагу, дали знак здійняти галас, як це завжди робили перед боєм, щоб настрахати супротивника. Дикий вереск розлігся серед їх лав. А поляни все ще мовчали.

Біля П'ястуна стояло шість воєвод — білобородих старців; вони мовчки спостерігали, як ворожий загін розростався, розтягувався й загрозливо розбухав. Попереду виступав Сцібор, який з Варти привів людей; дужий, з величною поставою чоловік, мудрий на раді і хоробрий в бою, мовчазний, стійкий, суворий до самого себе й до інших. Він сидів на коні, трохи згорбившись; зараз, як і завжди, був без шапки, і вітер куйовдив його чуприну, буйну і густу, наче грива. Розхристані груди, порослі густим волоссям, були в рубцях від старих ран. У руці він тримав окутого залізом списа, а на шиї висіли старовинні мідні обручі, які ще діди носили.

Поруч стояв другий воєвода, такий же сивий, але в цього ще пробивались жовті пасма рудого колись волосся; мав рум'яне і свіже обличчя, хоч був і старший літами за Сцібора; звали його Нагий. У нього на голові сіріла шапка з вовчої пащі. В жилах грала гаряча кров, і він нетерпеливився. Очі перебігали зі своїх на ворогів, з уст зривалися прокляття і лайливі слова. Якби командував він, поляни давно б накинулися на поморців, не давши їм розвернутись. Рука в нього то стискалася, то розтискалася, можна було подумати, що ратище обпікало йому долоню. Нагий підкидав списа й ловив, а кінь, ніби відчуваючи те ж саме, що й господар, раз у раз здиблювався, його ледве стримували натягнуті поводи.

За ним стояв Лютий, воєвода міжрічан, високий, сухорлявий, зовсім лисий, з блідим, майже без порості, обличчям, маленькими чорними очицями і низьким чолом; був він таким же запальним мисливцем, як і воїном, і не раз на свій ризик і страх із жменькою людей вдирався до поморців, нещадно знищуючи все на своєму шляху. Цей до списа не звик і завжди носив у руці величезний молот, а за поясом сокиру, бо в її часи воєначальники не тільки командували, а й самі мусили йти у бій, ведучи за собою військо.

Четвертим був Болько Чорний, за яким це прізвисько залишилося ще з тих часів, як мав чорну, мов пір'я у крука, бороду й волосся. Тепер їх припорошувала сивина. На малій голові з крутим, навислим чолом високою копицею здіймалось кучеряве волосся; він був кремезний, широкоплечий, міцний, як дуб. Засмагле обличчя ледве проглядало крізь густий заріст. Болько Чорний рідко коли розтуляв вуста, а коли вже змушений був говорити, то говорив наказовим тоном. Він відзначався працьовитістю, а не красномовством, і слухати не хотів марних балачок; його ніхто не бачив — ні дома, ні поза домом, — щоб він сидів склавши руки. Коли нічого було робити, стругав ціпи.

На другому боці стояв Мишко Кулик; як і всі з його роду, мав могутню поставу й міцне здоров'я, був запальний у бою і в мирній суперечці, упертий і безстрашний. Усі знали, що якщо вже він у чомусь упреться, то не відступить назад, хоч би довелося й головою накласти. Важко було з ним ладнати, але як вже з кимсь здружувався, то у всьому залишався вірним до кінця. Лише в бою він почував себе весело. І тепер посміхались у нього вуста в передчутті найсолодшої втіхи, яку мала принести йому кривава битва.

Останній, наймолодший з воєвод, Порай, ледве стримуючи під собою коня, не зводив очей з П'ястуна, з нетерпінням чекаючи наказу рушити на ворога. Був це муж у розквіті сил, навдивовижу спритний: сидів на коні так, ніби зрісся з ним; очі сяяли веселим огнем, з вуст не сходила посмішка. Носив пишне вбрання та блискучі прикраси, які дуже полюбляв. Скрізь, де б не з'являвся, хотілось йому бути першим, і він добивався цього, не жаліючи ні праці, ні зусиль. Порай кілька разів шепнув князеві, що вже час дати знак до бою, але П'ястун не дуже поспішав, — оглядав ворожі лави, які, не перестаючи множитись, безперервно сунули з лісу, ніби їх народжувала пуща.

Після довгих роздумів князь звернувся нарешті запитливим поглядом до воєвод: як бути? Чекати, поки поморці перші нападуть, і оборонятись чи всім натовпом накинутись на них?

Два табори стояли на двох пагорбах, між ними лежала долина. Посередині звивався маленький, майже пересохлий струмок. Ніхто з воєвод ще й словом не прохопився, коли за кільканадцять кроків показався Візун, що поспішав до них, тримаючи в руці спис, окутий залізом. Ступав бадьоро, весело, ніби помолодів на багато років.

— Іду із храму, від вогнища! — вигукнув вій. — Несу вам добру призвістку! Звертався я до вогню, води, дивився на літ птахів, вилитий віск і дим святого багаття… Все провіщає ворогові загибель!.. Дивіться! Над вашими головами злетів птах, білий, мов голуб, а он там, під лісом, кружляють зграї круків!.. Ой Ладо! Колядо! — крикнув він. — Ідіть! Наступайте!.. Хай жоден з ворожих ратників не повернеться звідси! Ладо! Вперед!..

Воєначальники і ближчі шереги повторили Візунів поклик, сприймаючи це як щасливе знамення. П'ястун вказав правицею на ліс. Сцібор з людьми, що стояли ліворуч, відразу ж рушив на ворога, намагаючись обійти його зліва. Лютий зайшов справа. Болько Чорний поспішав слідом за ним; Мишко — за Сцібором, а Порай з Нагим залишились посередині, біля П'ястуна. Все військо злагоджено, мов один велетенський чоловік, зарухалось; воїни підхоплювали з землі щити; знялися вгору станиці; тисячники та найдужчі з людей повиходили наперед, бойові лави наїжилися списами.

— Ладо!.. — гриміло з кінця в кінець.

На протилежному боці вже можна було розгледіти трьох воєначальників, які їхали попереду в червоних плащах і позолочених шоломах, а поруч них — обвішані залізом німці, котрі показували на щось руками, повертаючись то праворуч, то ліворуч. За ними сунула безладна юрма, то розсипаючись, то збиваючись у купу. Невеличка жменька німців, котрих легко було відрізнити, ні на крок не відходила від молодих князів; за ними поспішали поморці з залізними мечами й мотками вірьовок біля пояса, призначених для зв'язування невольників і пакування здобичі. Як тільки поляни пішли у наступ, вигукуючи: «Ладо!», поморці теж кинулись уперед з окриком, якого не можна було розібрати. Воєначальники в червоних плащах у супроводі німців зникли в юрмі, а вперед вирвалась купка найзапекліших поморців, звиклих до набігів. Вони мчали, розмахуючи мечами й списами, ніби викликали на сутичку полян, котрі чекали на них на схилі пагорба.

Відділяв їх лише пересохлий струмок, що протікав у долині. Загони Сцібора і Лютого, широко розступившись, насідали на поморців з боків. Вже не видно було, щоб з лісу виходила ворожа рать; останні лави її, несміло висунувшись на узлісся, наздогнали тих, що вийшли наперед.

Шум, що передвіщав бойову сутичку, наростав з кожною хвилиною. Обзивали одні одних псами й гадюками, падлом і стервом гнилим, найогиднішими словами… Передні плювались і здіймали кулаки, а коли з обох боків збудження перейшло у шал, глухо затарабанили по щитах молоти; перші лави кинулися вперед, налетіли одні на одних і відразу ж перемішалися між собою, так що не можна було відрізнити ворогів від своїх. Незабаром з передніх лав виник вал конаючих і трупів, що перегороджував шлях подальшим лавам. Ті, що лежали на землі, ще пручались і душили своїх супротивників, тоді як інші, топчучи й чавлячи їх ногами, продовжували бій.

Лютий, що вів людей своїх в обхід, помітивши навпроти себе Клодвіга, котрий сидів верхи на коні, відразу ж пробився через юрбу і яструбом накинувся на нього. Він по плащі й шолому впізнав у ньому воєначальника. Піднявши вгору молот, замахнувся і кинувся на німця; той відскочив убік, потім подався вперед і полоснув Лютого мечем по оголеній потилиці. Виступив кривавий пруг на його шиї, але кров не пирснула; а Лютий зметнув молот і, вціливши Клодвігу в груди, звалив його з коня на землю. Німці від жаху скрикнули і цілою юрбою накинулись на Лютого, а той, розмахуючи молотом, запекло оборонявся. Сікли його мечі, але серйозних ран не завдавали. Здавалося, його зашкарублої шкіри навіть залізо не могло взяти, тільки залишало пошкрябини. Оточений з усіх боків, Лютий змушений був відступити, а конаючого Клодвіга підхопили на руки товариші. З рота в нього юшила кров.

Болько Чорний разом з Мишком також увірвались у середину юрми, ганяючись за молодими Попельками. Але німці та придворні слуги, налякані долею Клодвіга, обступили Лешків стіною.

Пиха і лютість поморців охолонули після першої ж сутички, в якій не вдалося їм зламати ворога. Вони відбивалися й відходили під натиском полян, що уперто наступали і, оточивши з обох боків пагорби, поспішали зімкнути кільце. Вільний до лісу шлях звужувався з кожною хвилиною. Лешки з жахом побачили, що обидва загони полян от-от займуть узлісся. І поморці поквапно почали відступати.

А в долині точилася найзапекліша битва; тут зіткнулися люди, котрі думали не про перемогу, а тільки про те, щоб вдовольнити войовничий запал та намордуватись. Бій не вщухав: ледве переривала його втома, як поновлювала нестримна лють. Із куп мертвих тіл раптом вставали, оживши, трупи, щоб з новою запеклістю ринути на ворога і впасти убитими наповал. Коні кусалися і, оскаженівши, топтали людей; собаки поморців і князів, виючи, кидалися на воїнів і падали, прохромлені списами.

Сонце вже давно хилилось до заходу, а битва все ще тривала; розпорошені лави поморців квапливо тікали до лісу. Лешки, боячися, щоб їх не схопили, ще раніше непомітно відступили із жменькою своїх найближчих прихильників. А для решти шлях був відтятий. Всіх, хто біг до лісу, перестрівав із своїм загоном Лютий і зганяв із пагорба назад у долину, на поле битви; поляни натискали з усіх кінців. У полон не хотіли брати нікого; почалася дика різанина; жменьку поморців, що розпачливо оборонялись, розгромили дощенту, — молотами цілились у голови, списами — у груди. Всю долину і схили пагорбів покрили трупи, і коли стемніло, не було кому битись і кого вбивати. Старшини верхи об'їжджали поле бою, а воїни, пойняті диким шалом, добивали тих, хто ще ворушився і стогнав. Останнє проміння вечірньої заграви освітило жаске видовище — поле, всіяне вбитими. По бойовищу блукали коні, обнюхуючи трупи, шукаючи полеглих господарів.

П'ястун і поранені воєводи дивились на пагорби; люди, що стояли купами по схилах, підносячи закривавлені руки, проголошували перемогу. Коли запала ніч, поляни розклали багаття й заспівали пісень. Челядники із смолоскипами в руках обходили поле і роздягали забитих. Ховати їх не поспішали: вони мали стати поживою для круків, що неспокійно кружляли вгорі.

П'ястун з воєводами примостився біля вогню. Почали раду радити, як бути: чи далі наступати, чи відпочивати?

Старий князь, за своєю звичкою, довго слухав, що казали інші, й не поспішав говорити. Лише коли всі висловились, промовив:

— Двоє воєвод вирушать у погоню за втікачами і відомстять поморцям за напад. Цього досить, щоб їх настрахати… А ми — ось тут, де боги дарували нам перемогу, на кістках ворогів закладемо нове городище, столицю нашу, нарікши її К н е з ь н о м. Завтра погребемо тіла, щоб не псували повітря й землі, а як відпочине люд, відразу ж почнемо будувати городище і вал.

Всі радісно вигукнули: «Кнезьно!» А воєводи встали, один перед одним домагаючись дозволу йти на Помор'я. Кожен з них мав якісь заслуги, дійшло вже й до суперечки, та П'ястун легко розв'язав її, наказавши Лютому та Больку Чорному завтра ж вирушати в похід. Всі одразу ж замовкли, але із заздрістю позирали на них.

Збоку біля вогнища лежав поранений Добек, а біля нього стояли Людек, Вішів син, і Доман. Цього дня Добек бився з небаченою досі запеклістю і витлумив чимало ворогів, але один з них, вже звалений на землю, останнім зусиллям всадив йому в ногу списа. Хоч витягли древко й відразу, але рана залишилась глибокою, нога була понівечена, а листя та губка, які без кінця прикладали, не могли затамувати крові. Він лежав блідий і стогнав від болю, проте обличчя посміхалось і радісно блищали очі, а коли непритомнів, приводила його до пам'яті думка, що нарешті відомстили дикунам, котрі спустошували край.

— Гей, — вигукнув Доман, — нездорово тут, на вигоні, лежати й дивитись на трупи. Візун уже повернувся на острів, вмочивши у ворожу кров списа… ми перевеземо тебе до старого. Він промиє твої рани святою водою і краще від нас перев'яже… Так і мені там врятували життя. Я сяду за весла й перевезу тебе.

Самбор, що стояв за Людком, теж озвався:

— Може, й мене візьмете?.. Я буду голову йому держати на колінах.

Усі просились на острів: Доман, Добек, Самбор; їх вабило до Дзіви, хотіли побачитися з нею.

— Я з радістю поїхав би, — сказав її брат Людек, — але в мене серце защемить, як побачу рідну сестру, прикуту до жертовного вогнища; в іншому місці була б собі господинею… Ні, не поїду я… Привітайте її від мене… А ти, Домане?

— Я, звичайно, поїду! — вигукнув Доман. — Поїду! Вона штрикнула мечем і пролила мою кров, але потім, коли я, поранений і хворий, приплив до острова, доглядала мене і врятувала від смерті.

— Привітайте її, — повторив Людек. — Від мене, від брата і сестер, від наших стін і порога, від домашнього вогнища.

Добек не прохопився жодним словом, і пораненого взяли на руки й понесли до човна. Доман сам поклав його голову на коліна, а Самбору, що закутував йому ноги, передав весла.

Човен поволі поплив. Ніч була напрочуд ясна, і їм привиділося, ніби в місячному промінні танцювали на воді русалки. Нарешті показався зарослий деревами острів; над храмом удалині здіймався рожевуватий стовп диму, червоніли віконця хат, а на луці стояли табором люди, що сховалися від поморців; вони чули шум битви лише у тужнім завиванні вітру. Коли човен наблизився до острова, на березі з'юрмився натовп цікавих; Дзіва була серед них; вона стояла й дивилась у даль, ніби когось чекала. Доман перший упізнав її.

— Он вона стоїть! — вигукнув він. — Дзіва! Дзіва! У кого ж іще такий зріст? Така постава? Така королівська краса, як не в неї?

Човен зарився носом у прибережний пісок. Самбор вискочив, щоб витягнути його на берег. До них спокійно, без найменшого здивування, підійшла Дзіва, ніби чекала їх і передчувала, що вони приїдуть. Самбора, який припав до її ніг, цілуючи краєчок сукні, вона зустріла усмішкою, Домана рум'янцем, а над Добком заклопотано схилилася, коли він застогнав від болю. Стояли тут і Візун, і стара Наня, і кілька дівчат, охоронниць вогню.

Ворожбит, котрий ще задовго до кінця битви повернувся до храму і приніс у пожертву скривавленого списа, не розпитував, як закінчилась битва. Вигляд у нього був гордий і переможний.

— Ми розгромили їх! — вигукнув Доман, вискакуючи з човна. — Збулося ваше пророцтво. Мало кому з ворогів удалося вирватись живим… поліг один із їхніх вождів, однак Лешки втекли в ліси…

Візун майже не слухав; він схилився над Добком, щоб подивитись, куди той поранений. Добек показав на ногу.

— А ти… Чи ж відплатив йому? — спитав жрець

Залишив у полі крукам на втіху. Скарав на горло тим самим мечем, який німці подарували мені.

— Несіть його до святого джерела, — сказав старець, — сама вода вилікує, якщо вже не живе той хто поранив його…

Добка взяли під руки й понесли. Попереду йшла Дзіва, а всі — слідом за нею. Іноді вона озиралася й шаріла, зустрівшися поглядом з Доманом, що не спускав з неї очей.

Мовчки підійшли вони до хати Візуна, що стояла поблизу храму. Добка поклали, а Дзіва побігла по воду, бо до джерела важко було дістатися. Доман метнувся слідом за нею; дівчина замислено стояла над джерелом, поправляючи коси й вінок на голові як раптом побачила його. Щоки в неї залилися рум'янцем, вона повернулась, опустила очі.

— Я допоможу зачерпнути води… я сам понесу… — прошепотів Доман, ухопившись за дзбан рукою.

Дзіва нічого не відповіла, зирнула на нього і, засоромившись, відвела погляд.

— Що подумають люди? Що скажуть, — пробурмотіла вона, — коли побачать тебе тут?

— Що я приніс вітання тобі… Людек просив переказати добре слово від нього і передати поклін від брата, сестер, рідного вогнища, стін і порога.

Дзіва зітхнула.

— Вони всі за тобою сумують…

Слухаючи його, дівчина весь час відверталася, по тім, ніби для того, щоб якнайшвидше припинити розмову, схопила дзбан із водою й квапливо пішла, не сміючи озирнутися. Похнюпивши голову, Дзіва швиденько повернулася в хату Візуна, де біля постелі хворого зібралось чимало людей. Стара Наня перев'язувала рану, Візун готував зілля; коли дівчина ввійшла з водою із святого джерела, всі розступилися; вона вмочила у воду хустку й мовчки приклала до рани.

— Ви скоро одужаєте, — тихенько прошепотіла Дзіва, всміхнувшись до хворого. — А тепер тільки відпочивайте…

Візун показав на двері, і всі почали виходити. Дзіва вийшла першою, Доман навіть не вгледів коли.

Але податися вслід за нею не міг, бо його оточили люди і стали розпитувати, як здобуто перемогу, як точився бій і скільки загинуло людей. Доман сів на камінь під хатою, навкруг нього зібралась юрба, і він почав розповідати про битву, про те, як на диво дружно, в один і той же час зійшлися з усіх кінців юрми, як необачний ворог сам потрапив їм до рук, як вони з криком кинулися в бій, як молоти гатили в щити, як мечі мідні обручі розсікали, які чудеса хоробрості виявили воєводи, ведучи за собою людей…

— Коли ми їх оточили і стиснули, ніби змія, кільцем, — сказав він, — нікуди їм було тікати, і вони, захищаючись, запекло билися. Ворожі вояки падали, як снопи, звалювалися, як зрубані дерева. Черепи тріщали, як горіхи… кров лилась, мов потоки після дощу… стікала в струмок, а із струмка в озеро, і біля берега воно зачервонілось…

Доман розповідав, як у П'ястуна над головою літав білий птах, а над Лешками кружляли чорні круки, як вовкам і голодним псам залишили на ніч мертві тіла на поталу… Він говорив, потім замовкав, а юрба слухачів кричала:

— Розповідай… розповідай!..

Пізно вночі закінчив Доман розповідь і, бажаючи сьогодні ще зробити жертвоприношення богам, а, можливо, і сподіваючись побачити Дзіву, пішов до храму. Але її тут не було. Стара сивоволоса Наня пильно стежила за ним, не відходячи ні на крок. Доман вийшов з контини і попрямував на берег, до озера, щоб лягти в човні; раптом почув позаду себе шелест. Сміючись, слідом шкандибала стара Яруга. Він зупинився, обернувся до неї, вона підійшла ближче і, хитаючи головою, пробурмотіла:

— Вабить вас сюди… вабить… Ой, знаю, хто! А що я пообіцяла, пам'ятаєте?.. Зроблю. Умію я, паночку, приворожити й відворожити…

— А чом до мене ви не приворожили? — з докором запитав Доман. — Дівка, як і раніше, втікає!

— Ой-ой! — вигукнула відьма. — А того ви й не знаєте, що втікає та, котра хоче, щоб її доганяли.

Стара підійшла до нього, озираючись довкола, ні би боялася, щоб її не підслухали. Прикрила долонею рот і прошепотіла йому на вухо:

— Вже тепер, як її викрадете, не буде вона опиратися… Не покалічить вас…

— А як же я її можу викрасти з храму? — запитав.

— Бувало й таке… бувало! — сказала Яруга. — Спитайте у Візуна: забирали у нього жриць князі, забирали й кмети, а в храм привозили викуп.

Яруга злякано озирнулася, приклала до вуст пальця, насунула на лоба хустку, скочила у зарості і зникла.

Замислений Доман приплентався до човна, ліг, але ніяк не міг заснути. Удосвіта тривожно схопився й подався до контини. Ще здаля помітив Дзіву. Стояла вона біля розмальованої огорожі, спершись на стовп. Дівчина не бачила Домана; схиливши голову й опустивши руки, тихенько наспівувала:

Щораз тихіше лунала ця давня дівоча пісня, розливалася сумними звуками. Доман підкрався й кашлянув, щоб Дзіва поглянула на нього. І вона, зашарівшись, звела очі так, наче й сподівалася його тут побачити, проте була смутна. Приклавши до вуст фартушок, — спрямувала блукаючий погляд вдалину, ніби не хотіла дивитись на Домана, але й не тікала.

Він наблизився і весело привітався.

— Я загадав би тобі загадку, — промовив Доман, — якби ти погодилась вислухати її.

— Яку? — спитала вона.

— Про тебе і про мене, — сказав хлопець. — Що буде, коли я викуп дам і заберу тебе з Ледниці до своєї світлиці? За поясом у мене не знайдеш ножа… чим ти оборонятимешся?

Дзіва вся залилася рум'янцем, опустила очі й похитала головою.

— Що не судилося, тому не бути, — тихо промовила вона, — ти цього не вчиниш.

— А якби наважився?

Коли Доман, чекаючи на відповідь, звів очі, дівчини біля огорожі вже не було: вбігла в контину, сіла на камені, притисла до серця руку і то втуплювалася у вогнище, то тривожно озиралася. Доман притулився до стіни і довго стежив за Дзівою крізь щілину між запоною і стовпом, потім, сплеснувши в долоні, відскочив убік.

— Таке не раз траплялось… то хіба й зараз не може трапитись?.. Вона не піде з доброї волі, але й вовком не дивитиметься на мене… Без неї мені немиле життя.

І він ударив кулаком себе у груди.

— Хай буде, що буде… вона мусить стати моєю! Я заплатив за неї своєю кров'ю!

І Доман, не роздивляючись довкола, метнувся вже йти до човна, коли Візун схопив його дужою рукою за плече.

— Чого ти тут блукаєш і тиняєшся?

— Ще вчорашня битва шумить мені в голові… ну… та й те, про що гомоніли люди вночі, коли я не міг заснути. Це правда, отче, що князі Лешки з храму викрадали дівчат?

Візун кивнув головою.

— І що, вдавалося це і кметам? — продовжував запитувати Доман.

Старий промовчав і, почекавши з хвилину, похмуро зауважив:

— Лихі люди, то лихе й чинили… що ж тут дивного? А тобі що до того?

— А що їм було за це? — спитав Доман.

Вони подивились один одному в очі. Візун ударив у землю костуром, поглянув на небо й на сонце.

— Тобі вже час повертатися, — сказав він, — ніколи теревені розводити.

Жрець повернувся й пішов.

Зірвавши з дерева листок, Доман майже насмішкувато подивився вслід Візунові.

У човні чекав молодого кмета Самбор. Вони мовчки попливли назад, міряючи один одного очима, а Доман повторював у душі:

— Вона мусить бути моєю!

Вже здаля видно було, як юрми людей стосами складали трупи, і росли з них цілі пагорби, які засипали землею. Людей зібралось тьма-тьмуща, і, хоча праця й сумною була, вони щось вигукували, співали пісень:

Співаючи, вони насипали могили, чергуючись одні з одними; насипали день, другий, третій, аж поки всіх не покрила милосердна земля. А тіла полеглих полян, складені окремо, спалили на почесних вогнищах.

Коли поле було очищене і вітер розвіяв дим від багать, П'ястун зібрав на березі озера воєвод і старійшин.

— Тут, де ми здобули першу перемогу, буде столиця наша, нове городище… Як я сказав, так і буде Але ще не час насипати вал і звозити ліс, поки наші не відомстили ворогові й не повернулись. Не час насипати вал і класти дерево в зруб, поки Лешків не взято в полон і вони можуть намовляти проти нас сусідів. Хай спочиває військо й нові списи та рогатини смолить… Щось наших не видно з границі, підемо і ми на Помор'я та на Лешків…

Волю П'ястуна прийнято охоче, і всі заходилися готувати списи.

В Міршевій хаті, наспіх відбудованій з недопалених колод, гостював князь-бортник. Стояли вони тут день і другий, а на третій воєводи прийшли й доповіли, що люди й списи готові до походу. На четвертий рано-вранці мали вирушити. У всіх загонах нікого не було з Лешків; ні Бумир, ні інші, що з ними родичалися, не хотіли воювати з синами Хвостка. Їх залишили в спокої, бо ж було ясно, що кров своєї крові не битиме.

Удосвіта четвертого дня, коли весь табір пробудився і зчинився гамір, на пагорбі, з боку лісу, показався загін з кільканадцяти вершників. Попереду їхав Бумир, а за ним — інші Лешки. Збившись у купу, верхівці посувалися мовчки, з насупленими бровами й опущеними очима, не вітались ні з ким, і їх ніхто ні словом, ні жестом не привітав. Подивились довкола себе й повернули до хати, біля якої вже сиділи на конях воєводи. Під'їхали і спішились. Усі четверо воєвод зміряли їх суворими поглядами, але Бумир не звернув на це уваги. Кивнув своїм, і ті, не знімаючи шапок, зайшли разом з ним до хати. П'ястун сидів за столом і жував чорний хліб. Вони вишикувалися в ряд, а Бумир став попереду.

— Ви знаєте нас, — сказав він, — ми, Лешки, як і ви, — корінні жителі своєї землі.

— А тепер вороги кметів, які ще більш корінні жителі, — відповів П'ястун.

Бумир важко зітхнув.

— Не говори так, — пихато почав він, — ви перші пролили нашу кров.

— Ні, ми мстили за власну, — спокійно промовив П'ястун. — Проливали її Лешки, старий і молоді Попельки… Вволю напились нашої крові, перш ніж ми змогли над ними помститися.

Бумир поглянув на своїх.

— Гірше, ніж кров, те, що ви хотіли позбавити нас віча, прав наших і волі. Але відібрати їх ми не дозволимо. Це успадковано від батьків.

— П'ястуне! — запально промовив Бумир. — Ми сьогодні прийшли до вас не для того, щоб сваритися, не з гнівом і жалем, а з миром.

— Кажіть, із чим прийшли! — мовив князь.

— Ми несемо вам мир і згоду, — вів далі Бумир. — Споконвіку жили ми на одній землі і спілкувались між собою. Для всіх нас вистачало повітря, води і хліба. Чи, може, хочете рід Лешків дощенту знищити? Кажіть!

— Лешки разом із чужинцями нападають на нас, — мовив П'ястун. — Попелькові сини — вороги наші, і ми воюємо з ними як з ворогами.

— Вони мстили за батька й матір, а кров батьків свята для дітей, — вів далі Бумир.

— Невже їм не досить тієї, яку пролили вони? — спитав П'ястун.

— Ми з миром прийшли, — повторив Бумир. — Мир укладімо, поклявшись святим вогнем і кинутим у воду каменем. Хай Лешки і кмети живуть у злагоді! Дозвольте синам Попелька повернутись у рідний край і жити на своїй землі, і нам усім, хто належить до їхнього роду, дайте спокій…

П'ястун глибоко замислився.

— А чого турбуєтесь про це ви, а не ті, що раніше несли нам війну?

— Прийдуть і вони, — квапливо відповів Бумир.

— Хай сміло приходять і в очі мені, старійшинам та кметам скажуть, чого хочуть. Може, й не дійде до примирення, та все одно відпустимо їх. — Ми сьогодні зібрались вирушити на границю, але постоїмо й почекаємо, якщо вже з ними мають мир і згода прийти.

Бумир попросив, щоб П'ястун поручився в тому, що говорив, і князь простяг йому при свідках руку.

— Ідіть, — сказав він, — і приводьте їх.

Лешки пішли собі з миром; посідавши на коней, поїхали, і ніхто з натовпу і пальцем не зачепив від'їжджаючих, не вколов жодним, словом. П'ястун за ними вийшов на подвір'я до воєвод.

— Ви бачили їх, — сказав він, — вони пропонують нам мир; радьте, що робити.

Серед старійшин і воєвод зчинився гамір. Одні, запальніші, жадали продовження війни, другі наполягали на тому, щоб весь рід Лешків був суворо покараний; деякі зовсім не йняли віри їх обіцянкам і присязі. При одній лише згадці, що військо має стояти в таборі і що доведеться почекати з виступом у похід, обличчя усіх спохмурніли. П'ястун уперше зіткнувся з людьми, що по-іншому воліли б діяти, але він спокійно сказав:

— Ми почекаємо з походом; прийдуть Лешки, ви висловитесь, я послухаю і скористаюся з найслушнішої поради.

Відразу ж послали у табір гінців, і люди знову полягали біля вогнищ, багато хто при цьому невдоволено буркотів. Жоден з воєвод не радий був примиренню, Мишки не переставали підбурювати людей проти Лешків, боячись, щоб ці не помстилися над ними. П'ястун мовчав.

Минув день, другий і третій, але ніхто не прибув: люди ремствували, мовляв, Лешки хотіли виграти час і просто збрехали старому бортникові. Дехто з воєвод і старійшин почав дорікати князю в тому, що він дозволив себе ошукати, але П'ястун і на це не відповідав. Домагались, щоб дав військам наказ виступити в похід, проте князь спокійно і коротко відповів, що вони стоятимуть доти, поки він не накаже їм вирушати.

На п'ятий ранок на дорозі, що вела з лісу, показалась уже не маленька жменька, а численний гурт Лешків. Над їхніми головами майоріла станиця з зображенням дракона. Посередині їхали двоє братів — Лешек і Попельок, одягнені вбого, без князівських відзнак, а за ними — Бумир та всі інші. Вони поважно під'їхали зімкнутим строєм до хати і зупинилися, не сказавши жодного слова. П'ястун, ще здаля побачивши їх, скликав воєвод і старійшин. Сам він накинув на себе старого сіряка, лише меч причепив до боку. Всі посідали кружка, а П'ястун для себе самого, немов для молодої, замість стільця звелів поставити — на згадку про те, що був бортником, — перевернутий догори дном вулик. Воєводи були в найкращому вбранні, при повній зброї. З'явились вони в високих шапках і опанчах, з мечами й сокирами за поясом і, стискаючи в руках списи, оточили князя. Сторони перекидались недовірливими й неприязними поглядами. Лешки спроквола наблизилися й стали, і Бумир виступив наперед.

— От ми й прийшли, — почав він, — і пропонуємо мир вам та згоду.

— Порадимось, як нам бути, — відповів П'ястун, — хай висловляться старійшини.

Старійшини ще перезиралися між собою, як раптом з другого боку, крізь юрбу, що з цікавістю дивилась на це видовище, протиснулось двоє чужинців, тих самих, котрі вже не раз з'являлися в вирішальні хвилини; вони з повагою наблизились до П'ястуна. Той, побачивши прибулих, підвівся з вулика, на якому сидів, і привітав їх. З подивом почали розпитувати його, що воно тут за нарада і чого зійшлося сюди стільки люду.

— Це міжусобиця двох родів, що живуть на одній землі, — відповів старий князь. — Багато вона коштувала нам крові. А тепер Лешки пропонують мир і згоду, жадають дружби з нами.

— А ви? — запитав молодший з гостей.

Старійшини зараз порадять — заходьте й послухайте, що вони скажуть, і самі висловіться…

Побратими підійшли до старійшин, що колом сиділи, ті відразу ж упізнали їх і люб'язно привіталися з ними, радіючи, що ці молоді мужі братимуть участь у їхній раді. Потім заговорили найзапальніші, яким слова вогнем обпікали вуста, — накинулись на Лешків з погрозами й докорами, випоминаючи їм злодіяння батька і звинувачуючи в тому, що вони знову хотіли прибрати до рук владу. Деякі, особливо Мишки, виступали дуже різко, виливаючи всю злість на ненависний рід. Вони почали під'юджувати інших; вже пополотніли обличчя й здригнулися руки на руків'ях мечів, коли серед загального галасу підвівся молодший з гостей і попросив, щоб йому, як другу, дозволили слово сказати.

— Ми тут гості і прийшлі люди, — почав він, — але в душі у нас промовляє спільна матір. Шляхетні мужі, заспокойте ваші серця, простягніть одні одним руки, пробачте образи, забудьте кривди, живіть собі мирно! Ви ж самі кажете, що цих широчезних просторів землі для всіх вистачить, всіх вона прогодує. У вас є спільні, чужої мови і племені, вороги, проти яких ви повинні оборонятися. Кому ж на користь ваші звади і чвари, як не ворогам? Та чи ж не краще простягти одні одним руки? І оборонятися гуртом? Помиріться та живіть у згоді, помиріться!

Чужинець говорив так полум'яно і довго, так умів проникати в душі людські, що старійшини, котрі спочатку обурювались і невдоволено перешіптувались між собою, поволі заспокоїлись, полагіднішали, і по їхніх обличчях видно було, що вони схилялись до примирення.

Болько Чорний перший озвався:

— Тож хай буде згода між нами і мир, але чим ви підтвердите своє запевнення, що не порушите миру після того, як ми з вами його укладемо? Завтра ж німецькі діди або дядьки підмовлять Попельків проти нас, коли ми відпустимо людей додому, і підуть на громаду війною…

— Ми сидимо і сидітимем серед вас беззбройні, — озвався Бумир, — і наші голови в кожну хвилину можуть заставою бути.

— А хто заручиться, — додав Мишко, — що замість братерства, якого ви прагнете сьогодні, не зажадаєте завтра влади?

— Ми присягаємося врочисто на «камінь і воду», — відповів Бумир. — Дати слово, присягнутися, заставляючи голову, — оце й усе, що ми можемо зробити.

Нарада продовжувалась, висловлювались різні думки, а П'ястун та чужинці слухали мовчки, поки кожен не вилив гірких своїх сумнівів та застережень.

Нарешті новообраний князь підвівся і сказав:

— Ходімо до святого озера, хай кожен з нас візьме з собою для присяги камінець і, як колись батьки, перед лицем богів кине його на дно, примовляючи: «Як камінь у воду, хай підуть у непам'ять і наші міжусобиці, і чвари». Як камінь у воду!

— Як камінь у воду! — врочисто, в один голос вигукнули Лешки.

Воєводи та старійшини мовчали, але князь, піднімаючи камінець, глянув владно на них і промовив:

— Ходімо всі!

Люди з камінцями в руках урочисто рушили до озера, попереду Лешки, за ними — воєводи та П'ястун із старійшинами; підійшовши до води, князь перший кинув камінь; вслід за ним зробили те ж саме інші, сповнюючи околицю веселими криками. Потім потискали одні одним руки; всіх охопила велика радість, коли розійшлася по загонах вість, що війні кінець, що в полян згода і мир запанують, — Лешки і кмети віднині не ворогуватимуть, а житимуть за давніми законами, в братерській дружбі.

Сини Хвостка, хоч їм і неприємним, принизливим було примирення, — бо раніш вони б панували, а тепер мусили кланятись і коритись, — мовчки прийняли його. Інакше від них відрікся б увесь їхній рід.

Можливо, вони плекали надію що пізніше все обернеться по-іншому, і їм знову посміхнеться доля.

Всі, хто тут був, отаборилися на березі озера, звідси по дворах розіслали челядь по все необхідне для спільної учти. Мали відзначити свято миру й закладини стольного міста. Перший день пройшов в очікуванні — люди серед поля будували курені й напинали шатра. Торжество повинно було відбутись лише на другий день. Тим часом послали по гуслярів, старих співців і ворожбитів; послали й на Ледницю по Візуна, по святий вогонь для розпалення першого багаття, по воду із святого джерела. Поки йшли приготування, чужоземні гості, як це вже двічі траплялося, непомітно зникли.

Настав нарешті день закладин городища; ясно і весело сяяло сонце. П'яст із старійшинами, воєводами, гуслярами й ворожбитами вийшов у поле, де, за давнім звичаєм, мали парою чорних волів оборати межі майбутнього городища. Але сталося так, що за всіма готуваннями забули про волів та плуга і тільки тепер про це згадали. Всі дуже засмутилися. Старійшини почали оглядатись навколо, кого б це по них послати, аж зирк — стоїть серед поля чийсь новенький, перекинутий догори плуг, запряжений парою чорних волів.

Під спів гуслярів П'яст у супроводі старійшин та кметів, що перемішалися з Лешками, підійшов до нього, вхопив за чепіги, перевернув, запустив у землю, а воли, ніби його й чекали, рушили неквапною ходою, відвалюючи чорну лискучу скибу. Раптом, як і тоді, у день битви, високо в небі показалось двоє білих птахів і пролетіли над головою орача, а по обидва боки плуга крокували два лелеки, не боячись ані співу, ані юрм людських. Всі йшли за плугом П'ястуна, вздовж першої борозни, прокладуваної князем, а він, прооравши з добру стаю, передав плуг найстаршому після себе.

Моя скиба хай буде першою, але не єдиною; нехай усі об'єднають свої зусилля для побудови городища й столиці; а щоб швидко робота йшла, кожному треба прикласти руку.

— Ладо! — прокотилося серед юрм.

Після князя за плуг узявся найстарший з воєвод, а за ним усі інші; кожен, хоч хвилинку, а подержався за чепіги. Таким чином оборали довкола майбутнього городища, залишивши місце тільки для брами.

На пагорбі, край озера, розпалили святий вогонь, принесений з Ледниці; сюди вже навозили й колод, що мали послужити підвалинами для майбутнього княжого терема. За старовинним звичаєм, для того, щоб відігнати злих духів, будівлі закладали «на головах». Якщо не було інших офір, під першу підвалину вбивали півня. І тут стояло напоготові дванадцять полонених німців; вони б наклали головами, якби при розкопуванні раптом не виявили безлічі людських кісток; Візун оголосив це найкращою прикметою; тепер не було потреби позбавляти полонених життя: сама доля багато літ тому приготувала для Кнезьна пожертву.

І ось на колишнє попелище лягли колоди, окресливши на землі зруб майбутнього будинку. Посередині вже стояв стіл, засланий вишиваними рушниками, а на ньому лежав хліб, щоб ніколи не бракувало його в домі. Коли закладали зруб і поріг, за звичаєм, загнали сюди барана й забили в пожертву; лише після цього ввійшов князь, а за ним старійшини. Тут почали частувати всіх, хто б не завітав; годували й поїли цілий день і цілу ніч, співали пісень і веселилися.

На другий день розпустили по домах війська, вирядивши з ними воєвод; залишили тільки невеличкий загін для оборони нового городища й особистої охорони нового князя. Ратники з піснями розходились по лісах, благословляючи мир, що настав нарешті після наїздів і запеклих боїв.

У майбутньому городищі вже метушилися люди, квапливо ставлячи хати і щось будуючи. Не тільки для, князя, а й для його дружини зводились над Єленем та біля замку будинки; просто на очах росло поселення, яке, за переказами, колись уже тут існувало.

П'ястун, поки кінчали для нього терем, жив у звичайному курені, іноді навідуючи свою стару лісову хижу, за якою весь час сумував. Коли нарешті звели дах і можна було вже зачинити двері, а на черені розкласти вогонь, перевезли з-над Гопла в нове городище все майно П'яста, щоб колишня убогість і прості речі домашнього вжитку завжди нагадували князеві та потомству його, що він з кметів походить.

Хоч старий і носив князівський плащ та шапку, у світлиці він повісив свого сіряка, щоб постійно дивитися на нього; під вікнами мальованих покоїв звелів поставити вулик у пам'ять про лісові борті. А весною трапилася дивна річ: лелека, котрий жив на старій хаті, вимостив собі гніздо на даху терема. Свого єдиного сина Земовіта П’ястун виховував так, щоб не забував він звичаю землеробів і нарівні з убогими жив скромним життям, не боячись ні праці, ні голоду, ні спеки, ні холоду.

Нам залишається тільки оповісти про долю Домана і Дзіви, що теж незабаром вирішилась.

Коли кмети роз'їхались по дворах, повернувся й Доман до себе додому; але він місця собі не знаходив, тинявся з кутка в куток і все думав, що його робити: чи викинути дівчину з серця, чи знову її викрасти і вже господинею привезти у свій дім. Добек усе ще лежав із своєю раною на Ледниці, поволі набираючися сил і здоров'я; отже, саме була нагода відвідати його, і це нікого б не здивувало. Та вирушив він не сам… Взяв із собою кількох найхоробріших челядників. У зв'язку з будівництвом князівського палацу і городища на березі озера скупчилось багато люду — теслів та інших майстрів. П'ястун особисто наглядав за будівництвом городища. Доман, прибувши сюди, знайшов більше свідків, ніж сподівався, і разом з челядниками поїхав далі, щоб знайти безлюдний берег, звідки можна було б переправитися на Ледницю.

Облюбувавши між двома пагорбками невеличку заплаву, зарослу очеретом і кущами верболозу, вони залишали коней. Рибалки дали їм човни, і Доман десь аж надвечір разом з п'ятьма челядниками поплив на Ледницю; поки пливли, він пояснив хлопцям, що мають робити.

Причалили за храмом, у такому місці, куди рідко хто запливав; сховавши човни у високій траві, Доман подався до хати Візуна. Старець, побачивши свого вихованця, підвівся і розпростер обійми: він любив його й дуже радів зустрічі з ним. Не сумнівався, що Доман прибув навідати Добка, який, хоч і кульгав, але вже міг вийти за поріг і прогулятись, спираючись на палицю. Коли Візун пішов, Доман признався другові, чого прибув сюди.

— Як старий повернеться, — сказав він, — ти забавляй його. А почуєш крик, постарайся, щоб він не кинувся в погоню, поки мої човни не відчалять від берега. Я привезу за неї викуп до храму, все дам, чого б не зажадали, а таки візьму цю дівчину. Я купив її кров'ю своєю.

Уже вечоріло, і Доман попрямував до храму, де сподівався знайти Дзіву, бо вона найчастіше біля вогню сиділа. Та її тут не було.

Він вискочив з храму, подивився в садок, оббіг майже весь острів, однак ні в кого не смів запитати про неї. Вже почало смеркати, як нарешті Доман здаля помітив її; вона йшла берегом, і він поспішив до неї. Впізнавши Домана, Дзіва спершу хотіла було прискорити ходу, щоб не стрітися з ним віч-на-віч. Але хлопець так спритно перегородив їй дорогу, що красуня не змогла від нього втекти. Тоді вона зупинилася, щоб не виказати, що боїться його. Доман підійшов до неї і навіть не привітався, ніби вчора бачив її.

На щастя, недалечко від цього місця були сховані човни; отож, підійшовши мовчки до дівчини, Доман тільки про те й думав, як би її направити в той бік, щоб, не боячись погоні, схопити й посадити в човен раніш, ніж встигнуть збігтися люди.

— Я приїхав сюди по Добка, — весело заговорив Доман. — Але він, неборака, ще не загоїв рани. Погано ви його тут доглядали.

— Доглядали його старий Візун, Наня і я, — тихо відповіла Дзіва. — Страшна в нього рана, мабуть, від отруєного списа, через те так довго й не гоїться.

— А моя, хоч і на грудях, затягнулася швидко, — мовив Доман.

Дзіва опустила очі й замовкла. Він наблизився — дівчина повернула на край берега; так пройшли вони кілька кроків. Видно, її охоплював страх: вона почала озиратися, чи не йде хто, і роздумувати, як би втекти від Домана. Тим часом простувала уздовж берега, а він підступав до неї все ближче й ближче.

Та ось Доман угледів одного зі своїх челядників, що саме визирнув з очерету.

Довкола не було живої душі; і в ту мить, коли Дзіва, піднявши краєчок фартушка, кинулась тікати, Доман підскочив, вхопив її за стан, підняв угору, і хоч вона й крикнула: «Рятуйте!», побіг з нею прямо до свого човна. Його люди вже були напоготові й чекали. Він кинувся убрід до них, несучи поперед себе дівчину, що заламувала руки; скочив у човен, прив'язаний до двох інших, які мали тягти його за собою, і наказав відчалювати від берега. Дзіва плакала, затуливши очі руками, але не виривалася від Домана; впавши на дно човна, сховала від сорому обличчя.

Видно, Наня почула її крик, бо відразу ж з'явилась на березі; тим часом човни вже випливли з комишевих заростей на чисту воду. І вона нічого не могла побачити, окрім човнів, що швидко віддалялись. Наня стояла, марно вдивляючись і прислухаючись; наспів і старий Візун, — мабуть, здогадався, що тут щось негаразд. Глянувши на озеро, він одразу збагнув, що трапилось, і погрозливо підняв угору костур. Але веслярі гребли щосили, човни швидко пливли і незабаром зникли у вечірньому мороці.

Вже зовсім смеркло, як Доман причалив з нареченою до берега. Вона весь час плакала, але мовчала й не опиралась: тепер була переконана, що від долі їй не втекти. Він повіз її на коні — тільки не до себе додому, а до Вішів, нічого їй про це не сказавши. Мав намір узяти її з батьківського дому, аби не говорили, що схопив дівку по-розбійницьки. Коли на світанку, глянувши крізь сльози, Дзіва узріла знайому околицю, вуста в неї усміхнулися, заплакані очі повеселіли. Мовчазним поглядом вона подякувала Доманові.

Осінній ранок був прохолодний, коли вони зупинилися біля воріт. На подвір'ї Живя з братовими набирала воду, в дверях стояв Людек, лаштуючись іти на влови. Побачивши, що хтось під'їхав верхи на коні, і впізнавши Домана, а коло нього жінку з закритим обличчям, всі побігли до них. Тут Дзіва скочила на землю і, забувши про все, пломеніючи від щастя, замахала до своїх руками. Сестри з радісним криком кинулися одна одній на шию, невістки теж побігли обійняти її, прилетів брат запитати, що сталося.

Доман зліз з коня біля воріт.

— Людку, брате, — звернувся він, — я привіз вам сестру, доля призначила її мені, і вона мусить бути моєю, але взяти її я хочу з ваших рук, з-під батьківської стріхи. Тож благословіть нас і справте весілля!

Дзіва притулилася зашарілим обличчям до плеча сестри, плачучи і сміючись водночас. Людек з братом, що вибіг з хати, заплескали в долоні. Незабаром прийшли і свати, було запрошено дружбів, приїхав князівським поїздом молодий жених, відсвяткували весілля, на якому гості сім днів їли, пили, співали, танцювали й веселилися.

І я там був, мед і пиво пив, бо ж саме так має закінчуватись прадавня легенда.