Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1

ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК МУХА ХАХА БДЖОЛОЮ СТАЛА

Одного літнього сонячного дня зустрілися на лісовій галявині муха і бджола. Муха була весела і безтурботна, за що прозвали її Хахою. Літала собі де хотіла, їла, що траплялося, нічим не переймалася, і ні за що не думала.

Зате бджола, а звали її всі у вулику Волошкою, була роботяща. Кожного дня рано в ранці вона разом із сестрами вилітала на лісові луки і збирала нектар.

— Гей, подруго! Сядь тут коло мене, перепочинь! — гукнула муха заморену бджілку.

Та сіла, втерла лоба.

— Не розумію я вас, бджіл. Цілими днями ганяєте туди-сюди, світа божого не бачите. Сіла б собі, наїлася того нектару вдосталь, лягла б поспала, пішли б погуляли десь удвох. А то літаєш туди-сюди цілісінький день. А сенс?

— Тобі цього не зрозуміти. Ми працюємо, мед собі на зиму збираємо. Не назбираємо — загинемо. Наша королева каже, що бджола народжується для того, що б мед збирати.

— Вона вас усіх дурить, Волошко! Ви не на себе, а на ведмедика Бома працюєте. От побачиш, прийде і весь мед забере. А вам самі краплі лишаться! Я навіть думаю, що ваша королева із ведмедем заодно!

— Як ти таке казати смієш! Це неправда! — Волошка обурилася і полетіла геть.

У вулику все було, як завжди. Вартові бджоли пильно стежили, що б до вулика не пролізли чужинці, допомагали робочим бджілкам розвантажувати торби з нектаром. Волошка віддала весь нектар і поповзла до своєї комірки.

Настала ніч. Поснули всі бджілки. Тільки Волошці не спалося. Слова Хахи не виходили їй з голови. Ніколи раніше вона навіть не думала, для чого це все. Чому вона мусить щодня збирати нектар для вулика, чому мусить працювати? Чому вона не може пожити у своє задоволення, як Хаха?

Все! Не буду я більше так жити! Не хочу! — вирішила Волошка.

На ранішнє шикування вона не пішла. Спала, аж поки вартовий не прийшов по неї.

— Чого це ти спиш, Волошко? Вже сонце зійшло, на поле час летіти! Всі он вже порозліталися. З тобою все гаразд? Не хвора?

— Я нікуди не піду! Буду у вулику.

— Що? Як це не полетиш? Полетиш! Ти ж бджола! — вартовий розвів від здивування лапки.

— Не хочу бути бджолою! Набридло мені таке життя! Не буду я нектар збирати. Все, я йду геть! — бджілка змахнула крильцями і вилетіла з вулика.

Неподалік від вулика на гілочці ховалася від спеки муха Хаха. А тут і Волошка підлетіла.

— Все! Я тепер вільна. Що хочу, те й робитиму.

— От і правильно! Давно пора. — Хаха поплескала Волошку по спині. — Воля — це найголовніше. Без волі немає життя!

Спека трішки спала.

— Щось я зголодніла. Летимо, щось поїмо. — муха облизалася, потерла свої лапки.

— Куди ми?

— Побачиш! — Хаха взяла бджілку за лапку і потягнула за собою.

Летіли недовго. Сіла муха на дохлого щура, встромила носа і засмокталася. А бджола спробувала, і ледь не знудилася.

— Як це можна їсти? Це ж гидко!

— А мені смачно! Не хоч — не їж, ходи голодна.

— Ні, я такого не їм. Ходімо тепер я тебе нагодую! — Волошка відтягнула муху від щура і полетіла на суничну галявину. Коли прилетіли, сіла на квіточку і давай нектар смоктати.

А муха поруч сидить, лапки склала, нектар не їсть.

— Це ж смакота така! На, спробуй! — бджілка протягнула мусі краплю нектару.

Спробувала муха нектару, сподобався. Їсть, облизується.

Наїлася Волошка і за звичкою ще торбинку нектару назбирала. Політали по лісу, погралися, і на вечір знову на галявину завітали поїсти. І знову бджілка торбинку нектару назбирала.

— Навіщо ти його збираєш? — дивується муха.

— За звичкою. Забуваю, що я вже вільна. — так ті дві торби за собою до вечора й тягала.

Ось і сонце сховалося за обрієм. Настала ніч.

— А де ти спиш?

— Де прийдеться! — Хаха примостилася на гілочці, склала крильця і за мить вже спала.

Бджілці не спалося. Вперше вона ночувала не у вулику. Стало холодно. Непомітно підлетів кажан. Зачепився лапками за гілочку прямо над мухою, з'їсти зібрався. Муха небезпеку відчула, прокинулася, але перелякалася так, що слова сказати не може.

Побачила це бджілка, підповзла до мухи, крилами затулила.

— Йди геть! А не підеш — по вжалю тебе! — Волошка вистромила жало в бік кажана.

Здивувався кажан, що бджола муху захищає, але вирішив не зв'язуватися — полетів геть.

— Дякую тобі, бджілко! Від вірної смерті ти мене врятувала.

— Не дякуй. Ми ж друзі!

Пригорнулися вони спинка до спинки й заснули.

Зійшло сонечко й бджілка прокинулася від його яскравого проміння. А муха на інший бік перекинулася і далі спить. Спить та й спить. Не захотіла її Волошка турбувати, полетіла на квіткову галявину. Наїлася там вдосталь і за звичкою нектару торбинку зібрала.

Повернулася опівдні. Муха лише прокинулася, сидить, очі протирає.

— Ти знову нектару назбирала?

— Назбирала. Не втрималася. Лапки самі збирають.

— Все одно пропаде!

— Що б не пропав, його треба у вулик віднести.

— Ну то віднеси.

— Я у вулик не полечу. Не хочу туди повертатися. Але ти можеш віднести!

— Я? — оторопіла муха. — У вулик? Нізащо!

— Я тебе дуже прошу, віднеси нектар. Там він потрібний маленьким бджілкам.

— Ні! Страшно мені. Мене вартова бджола вжалить.

— Я тебе від смерті вчора врятувала, перед кажаном за тебе заступилася, а ти прохання моє виконати не хочеш. Невдячна!

— Добре, виконаю я твоє прохання. — погодилася муха.

Волошка дала їй три торбинки нектару. Муха у кожні дві лапки взяла по торбинці і полетіла до вулика. Летить, гудить, як величезний джміль. Тяжкий нектар, до низу тягне. Очі вирячила муха і з останніх сил до вулика підлітає. Що ближче, то страшніше робиться. Бджіл багато, кожна своєю справою займається і на неї уваги не звертає.

Вартові побачили, що муха летить, хотіли вже відсіч дати, аж раптом вгледіли, що вона три торбинки з нектаром несе.

— Муха! — каже молодший вартовий.

— Та ні, бджола! Хіба ж мухи нектар носять?

— Справді не носять. А чого ж вона так на муху подібна?

— Розпитаємо зараз.

Підлетіла Хаха до вартових. Ті її зупинили, торбинки з нектаром допомогли зняти, стали перед нею, обдивилися і питають:

— Чого це ти, бідолашна, так змінилася?

А Хаха мовчить, слово промовити боїться, що б не видати себе. Хочеться втекти, але як, коли бджоли перед нею прохід затулили.

— Може через те, що вона три мішки на раз узяла? — молодший подивився на дядька-вартового.

— Може й так. Де ж це стільки на себе брати. Це рекорд. Віднесу-но я її до лікарні. Хай на неї там бджілка М'ята подивиться. — З цими словами, вартовий узяв муху на плечі, і поволік у глиб вулика.

— Все! Пропаду я тут. — думає муха. — Аби не заговорити.

У вуликові лікарні лікуються усі бджілки. Головний лікар бджілка М'ята свої знання від мами отримала, а та від бабці. Так вже повелося у бджіл, що кожен, хто народжується, з самого початку знає, що він має робити. М'ята народилася лікаркою.

— Доброго дня тобі, М'ято! Ось, приніс тобі хвору. Приймай. — Вартовий ніжно поклав Хаху на лікарняне ліжечко.

— Хто це? — здивувалася М'ята. — Наче муха.

— Та ні, не муха. Все життя прожив, не бачив, що б мухи нектар до вулика носили. А ця бджола рекордсмен — принесла аж три торбинки меду на раз. Уявляєш? Може надірвалася, може десь дихлофосу надихалася. Нам такі роботящі треба, спаси її. А я йду, королеві доповім.

Здивувалася М'ята, але нічого не відповіла. Якщо до вулика нектар носить, то точно бджола. А от чого на муху так подібна, то з цим вже якось розберемося. Напоїла муху настоєм з чебрецю, поклала на голову компрес з меду і спати звеліла.

Заснула муха. Міцно спить і хропе. Так гучно, що аж вся лікарня дрижить. Муха спить, а інші не можуть!

— Ой, ця бджілка мені всіх хворих своїм храпом перелякає. — подумала М'ята. — До наступної ночі її треба виписати.

На наступний день Хаха ще до полудня полежала, а під вечір М'ята оглянула її, помацала лапки і каже:

— Можеш працювати! Зараз покличу вартового.

Вартовий відвів Хаху до чергового по вулику.

— Прибилася до нас бджілка нова. Їй десь треба соту виділити. Аж три торбинки нектару на раз узяла.

— Хай йде у волошкину соту. Та бджола позавчора геть здуріла — з вулика втекла.

Так Хаха оселилася у волошкиній соті. Не спалося їй. Все було навкруги новим і незвичним. От, думає, історія зі мною трапилася. Дивно, що бджоли мене за свою приймають. Буду робити так, як вони, може і не скривдять мене. І головне — мовчати. А як з вулика виберуся, то втечу.

Коли перші промені сонця освітили вулика, усі бджоли попрокидалися. Прокинулася і Хаха. Бачить, що всі летять на шикування, і вона за ними.

— Любі друзі! — звернулася до усіх королева вулика бджілка Мама.

— Позавчора до нас у вулик прилетіла новенька бджілка. Вона принесла аж три торбинки нектару на раз. — Бджілки здивовано загуділи, адже ще такого не було, що б одна бджола за раз три торбинки несла.

— Хоч вона й не така, як усі ми, німа і подібна на муху, але я вирішила, що вона буде жити у вулику. Роботящі нам потрібні. Прошу любити і не кривдити. — Мама вказала на Хаху.

Всі бджоли загуділи, заплескали. Кожна підходила, знайомилася і тиснула лапку. Скоро весь вулик гудів про роботящу бджілку.

Ось вже й виліт скоро. Зараз, думає Хаха, втечу нарешті. Але перед вильотом вартовий покликав її до себе і каже:

— Ти ще слаба, немічна. І жало ти десь загубила. Небезпечно одній літати. Тому ти лети, куди сама знаєш, але з тобою полетять чотири наших найкращих охоронці.

Хотіла б щось сказати Хаха, але ж прикинулася німою, то мусить мовчати. Кивнула головою, а в самої сльози на очах. Як же я тепер втечу?

Ось і полетіли. Летить муха, а навколо неї бджоли-охоронці: один попереду, два з боків і один позаду. Не втечеш ніяк.

Згадала муха, що Волошка її на суничну галявину водила, й полетіла туди, що б охоронці не помітили, що вона дороги не знає. Коли дісталися того місця, присіла Хаха на суничку і прикинулася, наче нектар збирає. А охоронці стоять поруч, ні на крок не відходять. Суворі такі, жала нагострені, за нею споглядають.

Нікуди подітися, треба нектар збирати. Пригадала Хаха, як це бджілка робила. Спробувала запхати свого хоботка у квітку, а той не лізе: товстий та тупий. Як не крутилася, так і не змогла встромити. Цілісінький день мучилася, а під вечір таки впхала. Поки працювала, зголодніла. В голові запаморочилося і муха втратила свідомість.

Узяли її охоронці попід крила і до вулика принесли. Розповіли, що бачили.

— В неї щось із хоботком. — почесав потилицю вартовий. — Треба її знову до М'яти.

Поки муха була непритомна, М'ята міцно перев'язала хоботок мотузкою із павутиння. Коли Хаха від болі прокинулася, та дала їй меду напитися. Хоч і не любила Хаха меду, але ж голод не тітка. Випила весь, ще й тарілку облизала.

Через три дні зняли з Хахи павутиння. Її хоботок став тоненьким та гострим, як у бджілки.

Знову полетіла вона з охоронцями на суничну галявину. Цього разу хоботок вільно входив до усіх квіток і до вечора муха назбирала торбинку нектару.

— Молодець! — Вартовий поплескав її по плечах.

Сподобалося мусі, що її похвалили, приємно стало.

Так муха навчилася збирати нектар. Щодня вона із іншими бджолами літала на поле і приносила по дві-три торбинки меду, більше за інших. За це її дуже поважали…

Цікаво було спостерігати за тим, як влаштовано бджолине життя. Всім тут заправляла королева Мама. Вона всіх породила, тому й керувала всіма своїми дітками. Вона теж працювала, щодня відкладала яйця, з яких потім на світ появлялися маленькі бджілки. Бджілки-годувальниці поїли її та маленьких діток молочком, дивилися, що б ті добре їли та росли здоровими. Трутні нічого особливого не робили, але без них Мама не мала б яєць. Всі решта працювали. Кожен мав свою роботу: будувати вулик, захищати його від ворогів, збирати нектар. Ніхто не байдикував і усі жили дружно. Однією великою сім'єю.

Минав день за днем. Прижилася Хаха у вулику і про втечу вже не думала.

Так би й було, та одного липневого дня все змінилося.

Всі бджоли знають про ведмедика Бома. Він час від часу навідується до вулика і забирає мед. Як його не проси, все одно забере. Залишає самі краплі.

От і цього разу всі очікували його з дня на день. Бджоли були сумні й невеселі.

— Працювали-працювали, а все Бому дістанеться. Ніхто його не спинить. До бджолиної отрути він вже звик, а більше в нас нічого немає. — жалілася Хасі бджілка-годувальниця. А муха слухала і співчувала. Якось миті вона зрозуміла, що Бом забере і її нектар, її мед, який вона сама збирала. Я не віддам! — вирішила муха.

— Йде! Бом йде! — вартовий щосили загудів на збір.

Бджоли-охоронці вишикувалися на злітній смузі. Вартовий вже готовий був наказати на бій із ведмедем летіти, аж раптом Хаха вийшла поперед них і каже:

— Не летіть, це не допоможе! Я знаю, як врятувати мед і вулика!

— Ти розмовляєш? До тебе повернулася мова?

— Так, але не це зараз важливо. Я врятую мед! Сховайтеся у вулик і не виглядайте. Треба, що б Бом подумав, що Вас тут немає!

Всі поховалися по сотах. Муха тим часом вилізла і почала по меду лапами ходити. Підходить ведмідь, а вона його гукає:

— Привіт, Боме!

— Привіт!

— Ти певно по мед прийшов?

— По мед!

— Послухай, я тут вже із ранку добряче попорпалася! Щось із цим медом недобре. От бач, і бджоли кудись поділися. Певно покинули цей вулик, бо мед зіпсувався.

Ведмідь почухав потилицю, а Хаха продовжувала:

— Я сьогодні зранку дохлого щура попоїла, а потім сюди вже на десерт прилетіла. Може то я якісь бактерії занесла. Краще б ти не їв цього зіпсутого меду. Раджу тобі, як другу!

— Дивно це все. Справді, де ж бджоли? Краще піду до іншого вулика. — ведмедик встав і пішов геть.

Коли він вже був далеко, Хаха гукнула бджіл і ті повилітали з вулика, щасливі і радісні. Зібралися всі в рій і нумо Хаху догори підкидати. Ось вона, справжня слава. Радіє Хаха, що мед врятувала, на очах сльози від радості.

Летіла якось Хаха до вулика, несла нектар. Аж тут її бджола Волошка перестріла. Здичавіла, зла, немита, крила пом'яті. Мало в осу не перетворилася.

— Де це ти, подруго, поділася? Я вже думала, що ти смерть свою знайшла.

— Ні. Я тепер у вулику живу!

— Як? — здивувалася Волошка.

— Як бджола!

— Що? Ти не бджола! Ти муха-брехуха! Я всім розкажу, що ти муха! Я з тобою більше не дружу! — Волошка сердито змахнула крилами і полетіла геть.

Поки долетіла Хаха до вулика, Волошка вже була там і розказувала всім про те, як попросила муху нектар до вулика піднести. Бджоли гуділи і озиралися на Хаху. Та, як завжди, здала нектар і в свою соту полізла.

Сумно їй стало. Привикла вона вже у вулику жити, подружилася із бджілками, навіть нектар збирати навчилася, а тут Волошка її викрила. Що ж тепер буде…

Зайшов черговий по вулику.

— Вставай! Тебе королева Мама до себе кличе.

— Все, от і кінець мені. — прошепотіла муха, зібрала свої речі і пішла за черговим.

Королева Мама звеліла покликати обох, Волошку та Хаху.

— Розповідай! — вона подивилася на бджілку.

Волошка розповіла все з початку. Як вона зустріла муху, як втекла з вулика, як врятувала муху від кажана, як попросила муху віднести мед до вулика.

Мама уважно вислухала цю історію, подивилася на Хаху:

— Це правда?

— Правда. — прошепотіла муха.

— Тепер ти розповідай!

— Я нікого не обманювала. Я хочу бути бджілкою і жити з вами у вулику. Більше мені нічого сказати. — муха схилила голову.

Королева звернулася до бджілки-годувальниці:

— Скажи-но, скільки нектару принесла до вулика Волошка?

— П'ять торбинок! А якщо порахувати ще ті, які через Хаху передала, то вісім.

— А скільки принесла Хаха?

— П'ятдесят торбинок!

— Добре! — королева задоволено кивнула головою. — А ти, вартовий, маєш, що сказати?

— Маю, ваше величносте! Ця мушка врятувала нашого вулика від ведмедика Бома! Як би не вона, то пропав би весь наш мед. А от Волошку я не бачив. Знаю лише, що втекла вона з вулика, бо працювати не хотіла.

Королева встала, підійшла до мухи і бджілки, подивилася їм у вічі:

— То хто з вас двох краща бджола? Волошка, яка сама втекла з вулика і забула про свій обов'язок? Чи Хаха, яка випадково тут опинилася, але полюбила вулик як свій рідний дім і працює для нього з усіма бджолами?

— Нам ледачі не потрібні. Не хотіла ти, Волошка, жити у вулику, той не має тобі тут місця. А ти, Хахо, залишайся і будь нам за сестру.

— Як? Я ж бджола! Справжня бджола! Так не може бути! Це не справедливо! — Волошка сердилася і тріпотала крилами, але вартовий узяв її та й з вулика випхав.

— Дякую Вам, матінко! — Хаха вклонилася королеві. Мама у відповідь кивнула і посміхнулася.

— Можна народитися бджолою, але нею не бути. А можна народитися мухою, а жити бджолою. Ти сама обрала цей шлях, сестро.

Засумувала Волошка. Дивно виходить: від неї бджоли відмовилися, а якусь там муху нерідну як свою прийняли. Якщо муха стала бджолиним життям жити, то значить, воно краще, ніж мушине. Пора й мені повертатися.

Підлетіла до вулика, а вартовий її не пускає.

— Чого це ти мене не пускаєш?

— Бо ти законів наших не знаєш! Хіба забула, що вдень до вулика лише з нектаром пускають.

— Так-так. Забула.

Полетіла бджілка до липи, назбирала торбинку нектару, і знов до вулика.

— Ось тепер інша справа! Здавай нектар і проходь. — вартовий пропустив її без вмовлянь.

Пішла Волошка до королеви Мами, впала на коліна:

— Пробачте мене, матусю, я хочу бути бджолою. Я буду працювати. Дозвольте мені повернутися додому, у вулик.

— Повертайся, Волошко. У вулику всім робота знайдеться і кожному в нашій сім'ї буде добре, якщо ми будемо працювати і думати за ближнього свого.

Подякувала Волошка і стала жити у вулику, як колись. З Хахою вона помирилася, оселилася поруч і тепер ці подруги усюди разом літають.

Хочеш — вір, хочеш — не вір, а це таки правда.