ІСТОРІЯ ПРО ЦАПА ГОРДАНЯ, ЦАРЯ НАД ВСІМА

1. Впертий та пихатий цап

Про впертих баранів ви, мабуть, вже чули. Як вже собі щось задумають, ніколи не відступлять. Але навіть серед них не було такого, як цап Гордань. Оце був впертий, так впертий. Самі подивіться який!

Задумав цап одного разу провідати свою куму козу Рогалю. Зібрався й пішов. Ось уже й її подвір'я. Аж бачить, хвіртка зачинена на клямку із середини. Він в ту хвіртку рогами: бум-бум!! Постукав трохи, але ніхто не відчиняє. Він знову, вже сильніше: Бум-бум!! Не йдуть його зустрічати.

Почула той стукіт сусідка вівця, вийшла, й до нього:

— Цапе! Ти чого грюкаєш? Подивися, паркану біля хвіртки немає. Усі до Рогалі повз хвіртку ходять! Вже навіть стежку протоптали. Хіба не бачиш?

— Ні, — каже цап, — я через хвіртку увійду!

Розізлився Гордань, розігнався і в ту хвіртку з усієї сили рогами вдарив: Бабах!! Аж задзвеніла вона.

Вже й коза почула, що хтось там хвіртку трощить. Вибігла, відчинила, бачить, цап біля хвіртки лежить, за голову тримається і стогне від болю. На землі роги валяються.

— Куме! Що то з вами?

Підвівся цап на лапи, стоїть-хитається, від болю кривиться. Побачив роги свої обламані, почервонів від злості. Поглянув на козу з-під густих кровей і каже:

— Усе! За те, що не одчинила мені хвіртки, знати тебе більше не хочу! Не кум я тобі!

Йде-хитається цап, а вівця сміється:

— Це ти за впертість свою рогами заплатив! Казала ж тобі: «Обійди!» Буде тобі наука на все життя!

Гордань зціпив зуби, заскреготав і з лютою ненавистю подивився на вівцю, яка ще дужче реготала:

— Я вам усім покажу, хто такий цап Гордань. Ви ще всі переді мною голови схиляти будете!

Образився цап на весь ліс. «Йолопи тут одні. Немає того, хто б мене поважав», думає. Вітатися з усіма перестав. Ходить сам по собі, голову високо здіймає, нікого помічати не хоче. Бувало скажуть йому «Доброго дня, цапе!», а він й очі не схилить. Скоро з ним вітатися перестали. Що засієш, те й пожнеш. Став Гордань самотній і від того ще зліший.

Наснилося якось цапу, що він на білій хмарі стоїть, в променях сонця, на Чарівний ліс згори споглядає. Всі на нього знизу дивляться, що він накаже, те й виконують. Сподобалося цапу це видіння. Задумав він вище за всіх бути, царем над всіма стати.

2. Шлях нагору

Підскочив Гордань так високо, як міг, побачив далеко-далеко білий вершок найвищої карпатської гори, зібрав торбинку і пішов шлях до царства свого шукати. Йде-йде, дерево за деревом, кущ за кущем, дерево за деревом, кущ за кущем. Ось і скінчився ліс.

Вийшов у полонину. А там миші та зайці шастають. Вони побачили новенького в своїх краях та й до нього:

— Доброго дня Вам, цапе!

Відвернувся Гордань від них і буркнув:

— Ви мені не друзі, а я вам не товариш, що б вітатися. — Й пішов собі далі.

Надвечір вперся в скелю. Висока-висока. Ні перескочити, ні обійти. Задумався цап. Спробував був драбинку зробити. І так, і сяк мостив гілочки, а нічого не виходить. Не тримається купи. Пішов до зайців й каже:

— Зайці! Допоможіть мені драбинку зробити.

А вони йому:

— Ти ж нам сказав, що ми тобі не друзі, а ти нам не товариш. То чого тепер до нас просишся?

— Так я погарячкував, браття. Доможіть мені! — винувато замекав цап.

Пожаліли його зайці. Взялися дружно допомагати. Побудували вони високу драбину, а вона така важка-важка, аж десятеро зайців несуть і крекчуть. Поставили драбину попід скелю, цап на неї скочив, по сходинці, по сходинці, й так на верх вибрався.

«Вони ж за мною піти зможуть, взнають дорогу до царства мого.» — подумав цап. — «Ні! Не буде цього!» Як дасть копитом по тій драбині, вона й розлетілася вщент, на зайців попадала.

Йде цап далі. Догори та й догори. Аж бачить струмок гірський. Такий стрімкий, що не перейдеш: з ніг потік зіб'є. Став цап, задумався. Назустріч йому баран з овечкою:

— Добро дня, цапе!

— Не чіпайте мене, я думаю! Не заважайте своїми вітаннями. Ви мені не друзі, а я вам не товариш. — Цап навіть не обернувся до них.

«От нахаба!» — розгнівався баран, але нічого не сказав. Пішли вони з овечкою далі.

Довго Гордань ходив бережком, шукав місце мілке, так і не знайшов. Лише копита всі промочив, змерз. Вода холодна, аж лапи сіпає.

Бачить, баран з овечкою повертається. Він їм ні добрий день, ні до побачення, просить:

— Допоможіть мені того берега дістатися!

— Ні, — каже баран, — ми тобі не друзі, а ти нам не товариш. Сам казав.

— Так сталося вже, я пожартував. Допоможіть, будь-ласка, мені треба на той берег. — Цап вдав, що вибачається.

— Пожалій його. Подивися, змерз, змок! — попросила за цапа овечка.

— А чого тобі на тому березі треба? — запитав баран.

«Що б це таке збрехати» — подумав Гордань й почухав потилицю. Правду ж не скаже. Й вигадав таке:

— Я до дідуся йду, провідати! — цап й оком не моргнув.

— Як дідуся поважаєш, то ще не пропащий. Хоч і нахаба. Добре! — Повірив баран, змилувався. Закотив рукави, заходився місток з камінців будувати. Камінчик до камінчика та й збудував. А цап на той місток, скік-скік, та й вже на іншому березі. Потім розвернувся і як вдарить копитом по тому місточку, так він вщент і розлетівся.

Йде далі. Вище й вище у гори дереться. Вже й кущів не стало. Одна лише трава, й та пожовкла. Над вечір холодно стало, аж зуби самі зацокотіли. Бачить цап, далеко вогник палає. Пішов на світло. Там цап гірський сидить. Старий, згорблений, роги у нього від тяжкого життя покручені, шерсть заплуталася, не розчешеш. Старовинне гуцульське вбрання на ньому. В лісі такого вже не має. Курить люльку і гріється біля вогнища.

— Дядьку, можна мені біля вас погрітися? — питає цапок.

— Можна. Йди сюди, поближче до ватри, грійся, бо вже зуби в тебе цокотять. — Старий поглядом вказав де сісти.

Присів цапок біля ватри та й гріється.

— Куди це ти зібрався? — питає його дід.

«Ще чого, так я тобі і скажу правду про шлях до царства» — подумав собі цапок і відповідає:

— Я подорожую, гори вивчаю.

— Будь обережний. Я — Бодай. Вище за мене вже ніякий звір не живе. Загинути тут дуже легко, а жити — важко.

Настала ніч, зорі засяяли. Тихо, спокійно поруч із старим цапом. Полягали спати. На ранок прокинувся Гордань і бачить, вкритий він кожухом дідовим, а старий коло вогню лежить. Вогнище вже ледь тліє.

Цапок з-під кожуха виліз, згорнув його, шапку прихопив дідову, закинув на плечі й навшпиньки пішов, що б старий не почув. «Мені цей кожух більше потрібний, аніж старому. Стану царем, він ще дякувати мені буде, що біля мене ночував.»

Нап'ялив Гордань на себе кожуха дідового, шапку на роги, які ще залишилися, начепив і в гори дереться крутою стежиною поміж величезних каменів. Навколо ні душі. Одні лише гори. Гори і Гордань.

Втомився цап, сів перепочити. Підвів голову і сокола в небі побачив. І сокіл його взрів, здивувався: «Куди ж це він дереться? Може заблукав. Може допомога потрібна». Злетів униз до цапа і питає:

— Доброго дня, цапе! Як ти тут опинився?

— Ще чого! Так я тобі і скажу. Це моя таємниця. Скоро я буду вище за всіх, і навіть вищий від тебе! Я дістануся найвищої гори і тоді ви всі взнаєте, хто такий цап Гордань!

Ще більше здивувався сокіл.

— Ти туди не йди! — каже. — Там небезпечно.

— Не потрібні мені твої поради. Я ссавець! Вищий за тебе, птаха. Ти мені не друг, а я тобі не товариш!

Образився сокіл словам таким, але нічого не відповів. Полетів геть.

Перепочив цап і поліз далі. Ще вище. Знову ніч настала. Знайшов він якусь печерку, згорнувся там калачиком, сховався під кожухом дідовим і спить. На ранок прокинувся, виліз з тієї печери, подивився на свою борідку, а вона вся блискучим інеєм вкрилася.

Лапи болять, але цап вперто йде, свого не покидає. Вище й вище. Оглядається вниз і весь ліс карпатський видно: і Чарівний, і Дикий. «От, — думає, — скоро вже я зацарюю над всіма. Ще трішечки!»

І знову ніч. «Мені ще трохи залишилося до вершини. — Втішає себе цапок. — За два чи три дні, а як повезе, то за добу втраплю туди».

3. Над усіма

Ось нарешті й вона — омріяна верхівка найвищої гори. Заскочив цап на неї, як на п'єдестал. Став, як кінь під Богданом Хмельницьким, голову задер. Як цар. Лише корони не вистачає.

Став цап на захід, до сонця, набрав повітря повні груди і закричав щосили:

— Я цап, над усіма цар!!

Ніхто не відізвався. Лише залунало у горах: «а-а-а… а-а-а…».

Повернувся Гордань на схід і знову:

— Я цап, над усіма цар!!

Не відповідає ніхто. Мовчить царство. Лише луна горами несеться: «а-а-а… а-а-а…».

Ні на південь, ні на північ, як не ставав цап, ніхто не відізвався. Призадумався цап-цар. «То вони певно, усі голови посхиляли переді мною, бояться відізватися, що б гніву мого царського на себе не накликати» — здогадався Годань. Аж тепліше йому від цієї думки стало. А в животику щось заворушилося. Зголоднів цар.

— Прислужники мої! Подайте мені їсти! Та не простого сіна, а травички свіжоскошеної!

Прислухався, ніхто не біжить, трави не несе. А голод не чекає. «Загадав я складну задачу слугам. Довго будуть нести. Треба спростити» — думає цап.

— Слуги мої! Змилувався я над вами. Несіть те, що є. Сіно, то сіно.

Чекає-чекає, ніхто не йде.

— Я вас усіх знищу! — розгнівався цап. — Ви моїх наказів не виконуєте! — затупотів копитами, замекав, каміння вниз з гори почав скидати. Та все марно. Ні душі навколо.

А їсти то хочеться. Як говорить прислів'я «Голод не тітка». Наївся цап снігу, бо більше нічого не було, і спати почав моститися. «Завтра, — думає, — зійду вниз, усіх покараю за неслух.» Тільки приліг, вітер десь узявся, хижий, колючий. По морді сніжинками б'є, під кожуха заглядає. Темно, холодно, моторошно. Сховався цап за кожухом і заснув.

Ранком прокинувся, їсти знову хочеться, живіт крутить: бур-бур-бур-ррр… Як на зло ще й ангіна десь узялася. Усе горло цапові заклало, дере, коли слину ковтає.

«Нема тут нікого, окрім вітру. Хто вище всіх — той сам. Треба повертатися» — вирішив цап. Оглянувся навкруги, а усі гори вкриті снігом, якого за ніч нападало стільки, що навіть дерев не видно. А від стежки, якою він прийшов, й сліду не залишилося. Спробував цап в бік ступити, а лапи в сніг провалюються й до твердого не достають. Де не ступав, всюди однаково.

Холодно, голодно і самотньо цапу. Кричати не може, то шепоче:

— Кхе-кхе, рятуйте, рятуйте мене! Хтось… Тільки вітер йому одзивається: «Шу-у-у… ф-у-у…»

«Певно тут я і згину» — злякався цап. Став міркувати, як з цієї халепи вибратися. Підійшов до краю урвища, подивився донизу і вдалині сокола побачив. Придумав сніжки ліпити і в нього жбурляти. Може побачить й врятує. Покидав-покидав та марно. Не долітають сніжки, вітер їх на скелю кидає, вщент розбиває. Зневірився цап, склав лапки, помолився востаннє, як перед смертю, і заснув.

4. Бодай-рятівник

Вночі прокинувся Гордань й бачить, над ним цап Бодай стоїть, солому та патички з торби виймає і вогнище розпалює. Поліз ще по щось в торбину.

«По сокиру поліз. — Думає цапок. — Пропаду я ні за цапову душу. Зарубає мене гуцул.» Поворушитися боїться й не може, бо ослаб від голоду, морозу та страху. Закрив очі, щоб своєї смерті не бачити.

Почекав, нічого не діється. Розплющив одне око, так що майже не видно, помацав шию, думає: «Ні! Ще на місці голова». Бачить, Бодай витягнув люльку та кресало, поклав тютюну, запалив, затягнув у груди сивого диму і на нього дивиться. Знову Бодай в торбину лапу запхав, а Гордань думає: «Тепер точно по сокиру. Зараз знесе мені голову!» Аж ні, бачить, той оберемок сіна виймає і перед ним кладе.

— На, їж!

Скочив цапок на лапи і до сіна припав. Яке ж воно було духмяне, яке ж смачне. Горданю здавалося, що нічого смачнішого за все своє життя він ще не куштував.

Наївся цапок, зігрівся біля вогню. Наважився очі підняти, на Бодая подивитися. Соромно йому стало. Вперше в житті.

— Вибач мене, Бодаю, що я був таким. Кожуха в тебе вкрав, шапку. А ти до мене такий добрий, від смерті мене врятував.

Старий подивився на нього докірливо, похитав головою. Нічого не відповів. Сиділи мовчки, поки вогонь блимав, кожен про своє думав.

Бодай шкодував молодого та впертого цапка і радів, що встиг його з лап смерті витягти. А Гордань мучився одним-єдиним запитанням: «Чому він мене врятував, якщо я його обікрав?»

Коли вогонь згас, Бодай підвівся:

— Ходімо! Ступай за мною слід у слід.

Йде Бодай попереду, копитом обережно стежку шукає, а за ним Гордань. Але ж молодим не терпиться. Хочеться йому поскоріше з гори зійти. Поспішив цапок поперед Бодая, вдарив передньою лапою в камінь, що під снігом сховався, і коліно звернув. Застогнав він, від болі скорчився. Цап до нього:

— Що таке?

— Ногу, дядьку, підвернув.

— Ех ти! Що я тобі казав? Ступав ти так, як я велів?

— Ні!

— От тепер маєш! Клади мені свої копитця на плечі і будемо йти так. — Ще повільніше пішли. Мало-помалу. Вночі дійшли до хатинки Бодая. Жив він просто. Грубка, ясла і трембіта на стіні — ось і все, що в хаті було.

Змучений Бодай туго копито малому перев'язав, зварив якоїсь настоянки з гірських трав і наказав:

— На, випий!

Гордань випив гірку та й ліг спати, бо й так уже з ніг валився. Бодай розпалив грубку та й заснув біля неї.

Три дні і три ночі Гордань не вставав. Бодай весь цей час біля нього був, настоянки варив й ними цапка напоював. Це не допомагало. Коліно спухло, почервоніло. Те саме й з горлом було. На вечерю зварив жменю пшениці, виклав у миску і цапку дає:

— Їж, малий, поправляйся.

— Ех, старий, — каже Гордань, — об'їдаю я тебе. Це ж ти, певно, на Різдво, на кутю беріг.

— Так. Але до Різдва ще далеченько, а ти без хліба на ноги не станеш. Їж!

Жує Гордань пшеницю, а думка з голови не йде.

— Чого ж ти мене не покинеш, не зарубаєш? Я ж там, на горі, був на вірній смерті. А ти тут панькаєшься зі мною… Хліб свій чесний віддаєш.

— Що посієш, те й пожнеш. Не шкода мені хліба свого для тебе, бо я знаю, що він до мене повернеться. А ось ти, як би помер, то вже б не повернувся. Поганого б ти вже нічого не зробив. Але хто ж би за тебе твої добрі справи зробив?

— Як добрі справи? — здивувався Гордань.

— Ті, які є шляхом до Царства Божого. Ті, які ти ще зробиш! До яких тебе серце закличе.

Задумався цап над цими словами, які йому весь світ перевернули. Через кілька днів справи пішли краще: малий почав одужувати.

Встав Гордань вранці, коли ще остання зірка з неба не зійшла, і хату підмітає. Бодай прокинувся, очі продер, побачив це й зрадів.

— Тільки на лапку хвору не ставай.

Настало Різдво. Сіли вони до столу, а на ньому лише жмутик сіна та сухий вінок із квітів. Те зерно, з якого кутя мала б бути, згадали. Помолилися богу й повечеряли, чим було, водою запили.

Прожили всю зиму разом. Подружилися.

Задихала весна. Зняв Бодай трембіту, виніс її на двір і засурмив. Горами йшло відлуння і поверталося назад. Здавалося, що то не Бодай, а вітер в трембіту гуде, а гори йому підспівують, кожна на свій лад, а разом — то величний карпатський хор. З сусідньої гори, а до неї було три дні ходу, теж засурмили у відповідь.

— Живий, сусіда мій! — зрадів Бодай.

Гордань і своїх сусідів згадав. «Десь там і кума моя, в Чарівному лісі». Тьохнуло серце, в дорогу покликало.

— Дякую, тобі Бодає. Врятував ти мене від смерті. Дякую за науку твою. Скільки жити буду, тебе не забуду. Ти мені тепер за батька. Піду я в свій ліс. — Обійнялися, потисли лапи одне одному і цап пішов.

5. Шлях добра

Йде знайомою дорогою, в Чарівний ліс повертається. Ось і до гірського стрімкого потоку дійшов. Але то вже не потічок, а річка повноводна. На човнах можна плавати. Сніги тануть й той потічок напувають.

«Піду бережком», — думає. Йшов три доби і дійшов до того місця, де бобрики місток будують.

— Доброго дня, бобрики! Пустити те мене через свій місток?

— Добудуємо, то й пустимо, — відповідають.

— Так давайте я вам допоможу! — визвався Гордань.

— Добре! — кажуть бобри. — Добрим тягачем будеш. Ми маленькі, що з нас. А ось ти — справжній силач!

— Давай, бобри будуть стовбури підгризати, а ти їх валити будеш. — запропонував старший бобер. Усі з ним погодилися.

Закипіла робота. Надвечір моста дружно добудували. Цап втомився, аж з ніг валиться. Побачили це бобри, не відпустили помічника: нагодували й спати поклали.

Зранку старший бобер Горданю лапу потис, вклонився, подякував:

— Якби не ти, то ми ще довго б цей міст будували. Дякую, цапе. Ми добру справу зробили. Ми тепер цей місток цаповим звати будемо. На твою честь!

— Та ні, це я вам дякую за допомогу! Якби не ви, я б не перейшов би цієї річки.

Перейшов Гордань через цапів місток і далі. Дійшов до скелі високої. А попід нею сокіл сидить зажурений. Цап до нього:

— Що сталося, соколику?

— Горе мені, горе. Мав я надію, що матиму сина, але ж біда трапилася. Вітер зруйнував моє гніздо, єдине яєчко впало і поміж каміннями застрягло. Ще година, і пропаде тепер моє дитинчатко, замерзне.

Придивився цап і соколине яєчко поміж здоровенними каменями побачив. Тьохнуло серденько, затріпотіло. Вперся задніми лапами в скелю, а рогами в камінь, натужився і зрушив камінь з місця. Знову вперся, а не йде далі камінь. Тоді він розбігся і рогами вдарив по ньому. Розтрощився камінь від такого удару, але й цапові дісталося. Побив голову й ті роги, які мав, втратив. Лише уламки від них по скелі порозліталися.

Сокіл вхопив своє безцінне яєчко, вкутав його і заплакав від щастя.

— Дякую тобі, цапе! — сокіл низько вклонився перед цапом. — Якби не ти, не мав би я сина. Шкода тільки, що ти роги заламав.

— Не кланяйся мені, я не цар. А роги — то пусте. Я їх давно вже зламав, ще коли малий та дурний був.

— За твій мужній вчинок я цю скелю на твою честь назву — Горданською. І всі її тепер так називати будуть і твоє добре ім'я прославляти.

— Не потрібно. Я не за славу це зробив, а за покликом свого серця.

— Тоді я твій боржник довіку. Свисни, як треба буде моя допомога. Я все покину й прилечу.

Перемотав сокіл цапу голову і той пішов далі. Дійшов до того місця, де зі скелі злаз колись був, поки він драбину не розтрощив. Побачив він внизу зайців і гукає:

— Зайчики-братчики, допоможіть мені вниз спуститися!

Впізнали його зайці, не забули.

— Ми тебе знаємо! Коли тобі щось треба, ти підлабузнюєшся, а коли своє одержиш, про добро забуваєш!

— Ні, зайчики, я змінився.

Не повірили йому зайці. Залишився цап на скелі заночувати. На ранок чує, хтось під скелею плаче. Придивився, а то бабця зайчиха.

— Чого ви плачете? — питає її цап.

— Загубила я свої окуляри, дороги не бачу. Тепер ні на що не згоджуся. Стара, сліпа. Живу навпомацки. Лисицю від онука не відрізню.

Пожалів Гордань старість. Свиснув й за мить сокіл до нього прилетів з малим своїм сином на спині.

— Соколику! Кажуть, що зір в тебе такий, що голку в сіні бачиш!

— Правду кажуть!

— То знайди бабусині окуляри.

Злетів сокіл попід хмари, оглянув поле, а потім донизу впав, наче камінь. Знайшов в кущах окуляри. Повернув їх зайчисі. Та почепила їх на носа й нарешті розгледіла своїх рятівників.

— Дякую тобі, соколику!

— Не мені, йому дякуйте! — сокіл вказав на цапа, що стояв на скелі. — Якщо б не він, то й мене б тут не було.

Вклонилася стара Горданю до самої землі.

— Не кланяйтеся мені, бабцю, я ж не цар.

— Байдуже мені хто ти. Я бачу твої справи. Що це ти, рятівник мій, на скелі робиш?

— Шукаю, як це б мені злізти звідси!

— Зачекай, я зараз онуків покличу.

Привела зайчиха своїх онуків-зайченят, розповіла їм, що цап добру справу зробив — окуляри допоміг знайти. Подякували й зайці йому. Змайстрували драбинку, як він вчора просив, і цап по ній донизу зліз.

Прийшов Гордань в Чарівний ліс. Всі, кого бачить, до нього спинами повертаються, пам'ятають його пихатість. Спам'ятав цап, що він всім тут набрид й сам першим вітатися почав. Кого зустріне, тому й «доброго дня» бажає. А йому те саме відповідають.

Найперше, до куми своєї, кози Рогалі пішов, полагодив паркан, який уже давно справжнього господаря не знав. Змастив хвіртку. На ній ще виднілися сліди від його молодих рогів. Згадав цап молодість, розсміявся, який він впертий та дурненький був.

Почула той сміх Рогаля. Вийшла, зраділа, що кум повернувся. А як побачила новий паркан, вклонилася цапу, подякувала, до столу запросила.

— Чого ж ти кланяєшся мені, наче я цар твій? — здивувався цап.

— Віддаю шану добрим справам твоїм. — відповіла коза.

Пригадав Гордань бобрів, сокола та зайців: усі йому кланялися, коли дякували. Зрозумів він, що не треба царем бути, що б мати повагу. Лише добрими справами можна заслужити справжню повагу й шану, і коли ти добро робиш, то воно тобі неодмінно повернеться. Правий був Бодай: що посієш, те й пожнеш.

6. Різдво

Різдвяна ніч. Старий Бодай розпалив грубку та маленького каганця, узяв жмутик духмяного сінця, набив люльку і поринув у спогади. Багатенько він вже пожив. Роки й роки. Сам. Один. Лише минулорічне Різдво було не таке. Бо був малий Гордань біля нього. Хоч і куті не було, але все одно було весело. Є що згадати…

Хтось постукав у двері.

«Хто б це міг бути?» — подумав старий. «Може заблукав хтось…» А коли відчинив двері, здивувався — на порозі стояв справжній вертеп. Бодай впізнав Горданя, зайців, бобрів і сокола, який сидів на зірці разом із своїм молодим синочком-соколиком.

Поки розгорталася чарівна різдвяна вистава, бабця-зайчиха на стіл накрила. Й всього там було вдосталь: куті, меду, вушок з грибами, риби, капусти й багато такого, що ви не куштували ніколи, бо такі страви тільки Рогаля вміє готувати.

Вистава закінчилася. Гордань пригорнув Бодая і простягнув йому жменю зерна.

— Ось, твій хліб до тебе повернувся!

І пили, і їли вони, і Бога славили.

Загрузка...