Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1

ІСТОРІЯ ПРО ГОЛУБА СИЗОКРИЛА ТА ГОЛУБКУ ПІР'ЇНКУ

Малий сизокрилий голуб, якого усі так і звали — Сизокрил, змалку знав, що коли виросте, буде поштарем. Так вже повелося звіку-зроду. І батько, і дід, і прадід його — усі поштарями були.

Підріс Сизокрил за літо, літати навчився, ось вже й у лісову школу час йти, науки різні вивчати. А що для поштаря найважливіше? Правильно! Географія. Тож урок географії малий голуб ніколи не прогулював.

Про вчителя географії, сивого та поважного голуба Чуба, казали, що він півсвіту облітав. Чи правда то, чи вигадка, ніхто не знав. Але коли розказував Чуб на уроці про міста та села українські, по степи широкі, про гори високі, учні слухали, мов зачаровані.

Чи не на кожному уроці Чуб наказував:

— Літайте та бігайте усюди, тільки Дикого лісу стережіться! Обходьте його десятою дорогою, бо й пір'я від вас не залишиться!

— Чому? — не втримався і запитав одного разу Сизокрил.

— Бо краще тобі цього не знати! Повір мені, старому: там не літай.

Більше Сизокрил не питав, але йому завжди кортіло дізнатися, що ж там, в Дикому лісі, таке страшне, що Чуб навіть сказати боїться.

Мав Чуб доньку — білу-білесеньку, тендітну голубку Пір'їнку. Батька вона не соромила, вчилася добре. Особливо подобалося їй домоведення. Навчилася полотно ткати, вишивати, борщ та галушки готувати і робила це вправно та з душею. От тільки зі співом у неї не склалося. Стидалася Пір'їнка на уроці співати.

Сизокрилові вона одразу сподобалася; байдуже, що не співала. Якось він їй додому провів після уроків. Якось зранку зайшов, що б разом в школу піти. Якось в очі її глибокі зазирнув. Пір'їнка сором'язливо погляд убік відводила, шарілася. Не угледів голуб молодий, як закохався.

На весну став голуб поштарем працювати. Чужих листів, на відміну від сороки Тріскоті, не читав. По зернятку за кожного листа брав і цього йому вистачало. Це зернятко Пір'їнці приносив, їли разом з двох боків. Сизокрил завжди більший шматок їй віддавав.

Вечорами злітали на високу гілку і милувалися заходом сонця. Мріяли, як скоро поберуться, зів'ють своє гніздечко і малих голуб'ят висидять.

Зайшло сонце, заснули.

Вдосвіта горобець збудив:

— Сизокрил! Прокидайся! Тебе ворон Карк кличе.

Скочив Сизокрил, навіть сон не встиг додивитися, і мерщій до Карка полетів. Робота є робота.

Старий Карк, директор лісової школи і голова лісової ради, був чимось стривожений. Він ходив, заклавши крила за спину, і морщив дзьоба. Було видно, що він заклопотаний чимось важливим.

— Доброго дня, пане Карк! Ви мене кликали?

— Так, Сизокриле. Є справа. Важлива. Винятково важлива. — Карк зупинився і подивився на голуба.

— То кажіть!

— Треба лисові Рудейку, який послом у Дикому лісі служить, листа таємного передати.

— Гаразд, я передам. Це ж звична справа, листи передавати! — посміхнувся голуб.

— Ти, мабуть, голубе, не зрозумів. Рудейко в Дикому лісі.

— В Дикому? — перепитав Сизокрил. Мурашки пішли по шкірі. Він пригадав розповіді вчителя Чуба і йому стало страшно. — Я там не бував ще…

— Що ти знаєш про Дикий ліс?

— Нічого. — знизав плечима Сизокрил.

Ворон знову задумався і голубу здалося, що він щось пригадував.

— Добре, розкажу. Ти маєш знати правду. — Карк прискіпливо подивився на Сизокрила. — Дикий ліс зовсім не такий, як наш. Там ніхто не вміє ні читати, ні писати, ні людською мовою розмовляти. Усім править тигр Смугар. Колись я його вчив. Здібний був учень. Але після школи щось змінилося. Захотів він панувати над іншими. Пішов на той берег, де жили дикі звірі і скорив їх. Тепер там Дикий ліс. Усі книжки, котрі були в лісі, позабирав собі і нікому не дозволяв вчитися.

Сизокрил мовчав і заворожено слухав.

— Знання — то сила! Смугар це добре зрозумів. — продовжував Карк, схиливши голову. — Він оточив себе невченими невігласами і вважає себе найсильнішим. Він — цар Дикого лісу. Його слово — закон. А той, хто його не послухає, жорстоко карається, живим не залишається. Має Дикий ліс свою авіацію — гостродзьобих яструбів, піхоту — гострозубих вовків та флот — зубатих щук. Панує Смугар на землі, на небі і в воді. Ось такий він, Дикий ліс.

— Що скажеш? — Карк підвів погляд на Сизокрила.

— Якщо я не полечу, то хто інший? Я готовий! — голуб впевнено кивнув.

— Добре. Дякую, що погодився! Ти — наша єдина надія.

Карк прив'язав Сизокрилу до лапки таємний свиток, потис йому крило і по-батьківськи сказав:

— Лети, синку, і повертайся живим та неушкодженим! Ти зможеш! Я впевнений у цьому.

— Чи можна мені з Пір'їнкою попрощатися?

— Звісно. Вилітай вдосвіта. Горобці тебе проведуть до кордону із Диким лісом. Я їм скажу. Далі вже сам мусиш.

Полетів Сизокрил до Пір'їнки, розповів про каркове завдання.

— Милий мій! Тривожиться моє серце. Не лети! — голубка дивилася на нього і мало не плакала.

— Я мушу, сонце моє. Мушу. Це ж моя робота. Якщо не я, то хто інший?

— Так, я знаю, що треба. — змирилася голубка. — Відпочинь. А я тут біля тебе побуду.

Сизокрил заснув. Голубка всю ніч просиділа поруч, дивилася на нього, сплячого. Спати не могла. Молилася за нього і просила Господа Бога, щоб повернувся живим і неушкодженим. Потім узяла шматок полотна і вишила жовто-блакитну стрічку. На ранок пов'язала її Сизокрилу на шию і промовила:

— Повертайся, Сизокрилику. Я буду тебе чекати. Завжди буду.

— Я повернуся. Обов'язково повернуся! — голуб обійняв її ніжно, потім подивився у чорні її очі, повні сліз, втер їх крилом, а далі змахнув крилами і не оглядаючись щез в ранішньому тумані.

Горобці, як і обіцяв Карк, провели Сизокрила до кордону.

— Все, голубе. Далі мусиш сам. Щасти тобі! Будь обережний!

— Дякую, хлопці. Бувайте здорові. — голуб ще вдосвіта перелетів у Дикий ліс.

На перший погляд, Дикий ліс нічим не відрізнявся від лісу Чарівного. Такі ж самі смереки та ялиці. Такі ж самі гори виднілися на горизонті. Так само сходило сонце. Але було в ньому щось непомітне, нечутне, тривожне. Голубу здавалося, що за кожним деревом, за кожною хмаринкою причаїлася небезпека. Тому летів він низько над деревами.

Сонце цього ранку не дрімало довго. За якусь мить весь Дикий ліс потонув в його світлих обіймах і прокинувся.

Голуб летів і роздивлявся ліс. «Нічого особливого. Все, як в Чарівному лісі.» Але ще не встиг намилуватися місцевим краєвидом, як побачив широку тінь над собою. Підняв голову і мало не оторопів. Величезний яструб каменем летів прямо на нього. А за ним ще два! Ледь встиг ухилися. Ще б мить і все! Довелось би закінчувати цю історію. Але голуб вивернувся. Склав крила і впав, прямо в терновий кущ. Усі крила поколов, але від яструбів сховався. Вони більші за голуба і в кущ залізти не могли.

Цілий день там просидів. Вночі, коли яструби вже поснули, тихесенько, навшпиньки з тернового куща виліз і втік. Пройшов трішки і почув, як хтось поруч гугукає:

— Гу-гу! Гу-гу! — То сова прокинулася і до нічного полювання готувалася.

Сизокрил підійшов до неї і на пташиній мові питає:

— Пані сова! Гарного Вам полювання! Підкажіть мені як знайти лиса Рудейка?

— Ще чого! — відвернулася сова. — В мене своїх справ повно, що б твоїми займатися.

— Підкажіть, будь-ласка! Я Вам за це цікавинки розкажу! — не поступався голуб.

— Цікавинки? Які цікавинки?

— Історії Чарівного лісу! Ви такого ще не чули!

Цікаво стало сові, погодилася.

— Гаразд! Ти мені розказуй, а я тебе проведу до Рудейка. Але гляди! Якщо мені буде не цікаво, зараз же покину тебе.

Розповідав голуб про слоника Дзвоника, про віслюка Якала, про черепашку Черепка, про дракона Вогника, про пінгвіна Льодика та інші історії, які знав, а сова то все слухала і дивувалася: «Бува ж таке!».

Йшли, поки обрій не зафарбувався сонячним ранком.

— Усе! Далі підеш сам. Мені спати час. — Сова вказала шлях до рудейкової нори і полетіла на захід.

Далі Сизокрил пішов сам. Намагався злетіти — не зміг. Крила ще не загоїлися від тернових голок. Скоро почув, як хтось плаче. Підкрався поближче, дивиться, а то мале дівча сльози ллє.

— Що це ти тут робиш? — не стримався голуб і по-людськи її запитав.

— Я загубилася! — відповіла дівчинка. Вона плакала і навіть не зауважила, що голуб по-людські розмовляє.

— Як тебе звати?

— Ксеня!

— Не сумуй, Ксеню! Я тобі допоможу! Йди за мною!

Ксеня підвелася і пішла за ним. Йде Сизокрил, з лапи на лапу ступає, а за ним дівчинка з кошиком.

Голуб не помітив, як на нього з неба кинулися яструби. Вони ще з вчорашнього дня пам'ятали про чужоземного сизого голуба-втікача. Якби не Ксеня, то тут би й кінець історії. Але дівчинка побачила, що задумали яструби і швидко накрила голуба своїм кошиком. Але яструби не поступалися. Позліталися зграєю і нумо той кошик перевертати. Тоді Ксеня виламала смерекову гілку і стала нею лупцювати тих яструбів, поки не розігнала усіх. Розізлився старший серед яструбів, до царя Смугаря із терміновим докладом полетів.

Сизокрил з Ксенею тим часом до руйдейкової нори дісталися. Правду казали, що кращої нори в лісі немає. Постукав Сизокрил у двері три рази, як йому Карк наказував, і людською мовою каже:

— Відчини мені, Рудейко. В мене послання з Чарівного лісу.

За мить двері одчинилися і лис впустив гостей в нору. Потім виглянув, подивився навкруги, чим не стежать, і зачинився на усі клямки.

— Що в тебе, голубе? — лис перейшов одразу до справи.

— Ось що! — Сизокрил відв'язав від лапки свиток і дав його Рудейкові.

Той розгорнув і прочитав таке: «Допоможи людині!». Рудейко подивився уважно на дівчинку, потім на голуба, а далі опустив очі додолу і замислився. За кілька хвилин лис промовив:

— Що ж, наказ, є наказ! Старий Карк мабуть знає, що робить.

Тим часом, старший з яструбів прилетів до Смугаря, вклонився перед царем до землі і каже:

— З'явилися чужинці у Вашому лісі. Нас кривдять і Вам служити не хочуть!

— Хто вони?! — рикнув Смугар.

— Мале дівча і голуб сизокрилий.

— Я знищу їх ще до заходу сонця! — прошипів розлючений Смугар. — Покажи, де вони!

Полетів яструб, а за ним Смугар побіг. Прилетів на те місце, де останній раз Ксеню із голубом бачив, але їх вже там не було. Рикнув Смугар три рази, голосно, аж луна горами пішла, і за хвилину вовки, вірні слуги, з'явилися.

— Розшукайте мені людину! — наказав тигр. — А не знайдете її, я вас усіх роздеру!

Заметушилися вовки, перелякалися, але слід таки узяли. Пішли по сліду і привели Смугаря до рудейкової нори. Підійшли, обступили нору з усіх боків.

— Рудейко! Виходь! — наказав цар.

— Це Ви, ваше величносте? — хтось відповів з нори.

— Так! Це я — цар Смугар! Виходь!

Перелякався Рудейко не на жарт. Чує, що розлютився Смугар. Вирішив хитрощі застосувати.

— Я не можу вийти до Вас! Я не помитий, не побритий, не вдягнутий! Як же я можу перед царем, перед Вашою Величністю, в такому вигляді на очі з'явитися?

— Збирайся, лисе, я почекаю!

— Негоже Вам, цареві, самому до підданих ходити. Я завтра до Вашої Світлості сам прийду, як тільки сонце зійде. Ви відпочиньте, а я завтра вдосвіта у Вашому палаці буду.

Задумався тигр. Справді, чого б це він, цар усіх звірів, якогось там лиса Рудейка чекав. Сам мусить прийти за царським наказом!

— Чекаю тебе завтра в палаці на сході сонця! — наказав тигр. — А не прийдеш, то це останній день в твоєму житті буде! — Рикнув Смугар на вовків. Ті посадили його на трон і до палацу на плечах понесли. А старший яструб летить, сонце затуляє, що б в очі цареві не світило.

— Богу дякувати, пішли геть. — полегшено зітхнув Рудейко.

Покликав він своїх дітей, малих лисенят, і каже їм:

— Дітоньки мої любі! Вчив я вас розуму, вчив я вас хитрощам. Настав час довести, на що ви, лисенятка мої, здатні. Ось бачите, є мале дівчатко. Його треба на край лісу до села провести, цілим і неушкодженим.

— Добре, тату! — зраділи малі лисенята. — Ми впораємося! — Вперше батько доручав їм таку важливу роботу і їм було приємно. Але й страшно водночас.

Настала ніч. Двоє лисенят пішли вперед, а за ними маленька Ксеня з голубом на плечах. Йдуть крадькома, лише пальцями землі торкаються. Але ж як не старалися, вовки їх таки почули. Запах людський нічим не переб'єш. Прибігла зграя. Обступили Ксеню і дивляться на неї голодними очима, аж слинка котиться. Так би й з'їли. Вже й підступати почали, от-от кинуться і роздеруть дівчину. Аж тут лисеня до них каже:

— Схаменіться, вовчики-братики! Лиха накоїте, якого вам Смугар ніколи не подарує!

— Що ти таке кажеш? — прохрипів вожак вовчий.

— Те й кажу. Смугаревої волі ви не знаєте! А він, що б ви знали, казав людину цю вивести на край лісу й там принести її в жертву. Ось ми й виконуємо його волю. Хочете йдіть за нами, а як не хочете — не заважайте! Розійдіться! — лис сміливо пішов вперед, прямо на вовків, і потягнув за собою Ксеню.

Вовки розійшлися в боки і пропустили їх. Потім пішли слідом за ними.

Йдуть лисенята попереду, принюхуються, за ними Ксеня з Сизокрилом на плечі, а за ними зграя вовків йде. Очі в них червоні, язики з зубатої щелепи вивалюються. Усю ніч йшли, а під ранок на край лісу вийшли. Вже й село вдалині видніється.

— Прийшли! — зупинився лис, який йшов першим. — Розпалюймо жертовний вогонь!

Розсілися вовки навколо Ксені, сніданку чекають. Позносили лисенята хмизу і запалили вогнище.

— Співайте тепер жертовних пісень! Славте Смугаря! — скомандували лисенята вовкам. — Хто голосніше витиме, тому й більший шматок дістанеться!

Вовки завили один голосніше за іншого. Не жаліють горла, стараються.

Почули люди те виття, і не так люди, як їхні пси. А були серед них й такі, які завбільшки за вовків! Вовкодавами звуться. Їх навіть ведмеді бояться, не те що вовки. А тут не один такий пес, а ціла компанія!

Біжать з села наввипередки, гарчать, гавкають, зуби на місячному сяйві поблискують.

Злякалися вовки і до лісу почали тікати. Один швидше за іншого. Дитину налякати вони можуть, а от з справжнім вовкодавом змагатися бояться. Лисенята на подяку теж не чекали, долі не випробували. Буває, що й добро забувається. Спочатку покусають, а потім, як взнають, що це вони Ксеню врятували, вибачатимуться. А яка користь з тих вибачень? Порвані боки від вибачень не гояться.

Згодом і люди прибігли. Серед них і матуся Ксені. Побачила вона дитинку свою, заплакала від щастя, що та знайшлася. Кинулася до неї, обійняла, поцілувала, слізьми своїми окропила і примовляла:

— Дякувати Богу, знайшлася. Дякувати Богу, дитинко моя люба…

— Мамо! Це голуб мене врятував! Це він та його друзі лисенята мене в село вивели! Ось він, мій рятівник! — Ксеня зняла Сизокрила з плеча, взяла його в долоні і простягнула поперед себе, показуючи мамі. — Скажи, Сизокриле, що це ти мене врятував! — дівчинка подивилася на голуба. Той мовчав.

— Добре-добре, Ксеня. Голуб, то голуб. Головне, що ти знайшлася. Ходімо до хати. — Мама міцно взяла доньку за руку і повела у бік села.

Минуло кілька днів з того часу, як Сизокрил полетів в Дикий ліс. Які ж це були довгі і тягучі дні! Пір'їнці здавалося, що вони нескінченні. Вона раз у раз виглядала з батьківського гнізда, дивилася в небо і кожна темна цяточка здавалася їй подібною на Сизокрила. Але кожного разу то був не він.

І засинала, і прокидалася вона з думкою про свого голубка. «Де ж він, милий… Як він там, на чужині… Чи долетів… Чому так довго його немає…» — ці думки займали її, не давали спокою.

Минув ще день. Ніч огорнула Чарівний ліс. Голубка не спала. Сьогодні він теж не повернувся. Вона підвела очі на повний місяць у зоряному небі. Стала приглядатися і побачила на ньому риси сизого голуба, її Сизокрила. Її серце заворушилося і заспівало:

Мовчав місць. Мовчали зорі. Під ранок заснула Пір'їнка. Приснився їй Сизокрил. Весь чорний, очі чорні, сумні. Дивиться на неї і наче шепоче тим поглядом: «Я ще живий! Я повернуся! Жди мене!».

Прокинулася голубка, сон пригадала. «Це знак!» — подумала. Пішла до батька за порадою.

— Тато! Не можу я більше чекати. Немає життя мені тут. Знаю я, що живий мій милий. Серцем відчуваю, що йому потрібна моя допомога. Відпусти мене в Дикий ліс! Благаю!

— Там небезпечно, доню, ти ж знаєш!

— Тато, мені однаково де загинути: чи тут від смутку та сліз чи там від яструбових пазурів. Але якщо я залишуся тут, то хто допоможе Сизокрилу в Дикому лісі?

Подивився на доньку старий голуб Чуб, побачив її очі, сповнені рішучості, відчув серце, сповнене коханням, і не став сперечатися.

— Лети донько! Ти зможеш! Я вірю в тебе! Немає таких мурів, які б не здолало справжнє кохання! Якщо ти справді так його кохаєш, то я спокійний за вас. — Він поклав руки на доньчину голівку і благословив її. — Нехай береже тебе Бог! І запам'ятай, доню: лети низько над землею, стережися яструбів!

— Дякую, тато! Дякую. — Голубка обійняла старого батька і подумки попрощалася з ним назавжди.

Зранку Пір'їнка полетіла в Дикий ліс.

На краю Чарівного лісу горобці-прикордонники зупинили голубку, попередили, що далі — Дикий ліс, повний небезпеки.

— Знаю-знаю. — відповіла голубка. — Але мені туди й треба. Я за Сизокрилом.

— Треба, то треба. Наша справа — попередити! — Горобці розійшлися і голубка полетіла в Дикий ліс. Летіла низенько, як наказував батько, попри саму землю. Ледь кущів не торкалася. Видно було як білі гриби ростуть, точнісінько такі самі, як в Чарівному лісі. «Ось зайчик, такий самий, як Вушок з нашого лісу. І калина, така сама червона, як у нас.» — думала Пір'їнка і летіла далі.

Аж раптом побачила на землі яєчко. Так! Справжнє яєчко! «Як так може бути, що б яєчко на землі було? Воно ж замерзне!» — сполохалася голубка і повернула назад, до яєчка. Позбирала сухої травички, підстелила і сіла на яєчко, гріти стала.

Раптом чує, як з вихор з неба падає! Підійняла голову й оторопіла з переляку: здоровенний яструб на неї несеться. «Він яйце певно хоче!» — подумала голубка і ще дуже його обійняла. «Не дам малого!»

— Йди геть, розбишака! — затріпотала крилами голубка, коли яструб вже мало не схопив її. — Не маєш права на беззахисних, ще ненароджених дітей нападати!

— Що? — здивувався яструб. — Це ж моє яйце! Віддай!

— Не віддам!

— Віддай негайно, бо розірву тебе зараз!

Ще не встигла голубка щось відповісти, як з гнізда, що було високо над тим місцем, злетіла яструбиця.

— Залиш її. Я все чула. Вона врятувала наше загублене яєчко, зігріла його, поки ти тут літав, шукав. Дякую тобі, голубко! — Яструбиця узяла яєчко в лапи і понесла до гнізда.

— Вона чужинка! Я повинен її розірвати! Це наказ Смугаря. — Яструб вже наготував своїх гострі пазурі.

— Зачекай! — зупинила його яструбиця. — Бачу, що нянька з неї хороша. Краще залиши її дітей наших доглядати.

Погодився яструб із яструбицею. Деколи і вона щось путнє казала. Байдуже, що жінка. Так Пір'їнка стала нянькою в яструб'ят. А було їх аж п'ятеро. А той, якого вона ще в яйці гріла, останній народився. Назвали його Крилатом. Пір'їнка за нього дбала найбільше, як за сина рідного. Так і називала, сином. Завжди найбільший шматок м'яса давала, найчистішу водичку, пір'ячко йому на ніч перебирала і казочки розповідала, які від матусі в дитинстві чула.

Коли усі яструб'ята-дітлахи засинали, злітала Пір'їнка на найвищу гілку найвищої смереки і дивилася на місяць та зорі. І все їй здавалося, що то не місяць, а Сизокрил на неї з неба споглядає. «Він живий. Я це знаю» — думала голубка в ці миті. Вона вірила, що колись вони зустрінуться знову і вже більше ніколи не розлучаться. Щоночі вона молилася Богу за спасіння свого милого.

Минали дні, тижні. Від смутку і страждань голубка почорніла.

Тим часом Крилат виріс, змужнів, став першим серед братів. Ось перше полювання й перша здобич. Приніс куріпку, Пір'їнці показує, а та не радіє, призадумалася. «Це ж він може й мого Сизокрила так порве і не задумається».

Якось підійшла до Крилата й каже йому:

— Сину! Як побачиш голуба сизокрилого, не чіпай, прошу. Вбережи його. Бо як згине він, то згину й я.

— Що Ви, няньо! Я заради Вас, самі знаєте, все, що завгодно! — І він ніжно обійняв голубку.

Ксеня доглядала покаліченого Сизокрила, як могла, крила йому лікувала, лапки перев'язувала. Надвечір, коли дорослі вже засинали, вона потайки вставала і йшла до нього, бо тільки вночі голуб дозволяв собі розмовляти з нею людською мовою. Вдень боявся, що б люди почули.

Сизокрил розповідав їй про Чарівний ліс, про друзів своїх. Ксені подобалося слухати усі ці історії, які нагадували казки. Особливо про Пір'їнку. Коли мова заходила про неї, голуб ставав сумним і невеселим. «Де ж вона, мила моя. Чи чекає ще?» — Сизокрил дивився на срібний місяць, наче чекав від нього відповіді. На його блискучій тарілці він подумки дзьобом малював свою Пір'їнку і йому здавалося, що вона йому усміхається. Тоді голуб казав: «Чекай, мила. Я повернуся. Я ж обіцяв.» Цими довгими ночами сумом огортало груди. Найбільше він шкодував, що не встиг сказати Пір'їнці найважливіших слів.

Коли усе село засинало, він співав. Спочатку тихенько, а потім на повні груди:

Його пісня луною розходилася горами і здавалося, наче й вони підспівують Сизокрилу.

Минуло кілька місяців. Голуб посивів, став білий-білий. Від сизих крил і сліду не залишилося. Сизокрил трішки підлікувався і вже так-сяк міг літати.

Однієї ночі, коли Ксеня прийшла слухати чергову історію, він сказав:

— Ксеню! Сьогодні остання ніч. Зранку я полечу. Мені час повертатися.

— Ні! Тобі ще рано! Ти ще слабий. Хіба ж ти забув тих яструбів з Дикого лісу?

— Я обіцяв Пір'їнці повернутися. Вона мене чекає! Однаково загину: чи тут від суму за нею, чи в Дикому лісі від яструбових пазурів.

— Знайдемо тут тобі голубку! Хіба тобі не подобаються наші сільські? Он сусідські голубки на тебе так і заглядаються! — Ксеня жартівливо подивилася на нього. Але побачила незворушливий погляд і зрозуміла, що тут не до жартів. Голуб вже все вирішив. — Гаразд, друже. Лети, як ти так вирішив.

Зранку-раненько, полетів Сизокрил додому. Летить, чує як люди співають:

Болять крила, але летіти треба. Трішки летить, потім сяде на гілку, відпочиває. Не ті вже крила.

Ось вже й Дикий ліс. Летить голуб лісом, за кущі та гілки чіпляється. Не такий вже спритний, як колись… «Я так і за тиждень цей ліс не перелечу.» — думає. Злетів над лісом, так легше стало. Справа пішла жвавіше.

Раптом з-за хмар яструб на нього кинувся. Побачив голуб його, ухилитися намагався, але марно. І яструб молодий та дужий, і голуб вже не той, що був. Схопив яструб його гострими пазурями, око виколов, і поніс. Тріпотів голуб крилами, але марно. Лише останні сили витратив, свідомість втратив.

— Мамо, я здобич приніс! — задоволений Крилат з братами-яструбами повернувся з полювання і кинув в гніздо білого голуба, який ледь ворушився.

— Молодець, сину! — похвалила мама. — Гей, голубка! Йди здобич розібрати допоможеш!

Крилат побачив, що голуб якусь стрічку має, зацікавився і доторкнувся до неї. Сизокрил відчув це, з останніх сил на лапи зіп'явся, пискнув «Не руш!» і дзьобнув яструба. А далі з гнізда вискочив і каменем полетів донизу.

— Втік! За ним браття! — яструб з братами кинулися донизу.

Голуб з гуркотом, чіпляючись за гілки, впав на землю. Пір'їнка була неподалік. Вона швиденько підійшла, подивилася на голуба і побачила ледь помітну на білому тлі стрічку, на якій ще було видно вишивку. Фарби вже повигорали, але голубка впізнала свою роботу.

— Сизокриле?… — прошепотіла вона і від почуттів, які переповнювали її, втратила свідомість, і впала, наче мертва.

— Що, неньо? Що з вами? — Крилат, який вже підлетів, підскочив до неї і почав махати крилами, наче вентилятор. Пір'їнка отямилася і кинулася до голуба.

— Це ж мій Сизокрилик! — Голубка підняла очі, повні сліз. — Що ж ти накоїв, сину… Ти ж його вбив!

Узявся яструб за голову, крила виламує, а серце вогнем пече. Кинувся до лап її і кається:

— Пробачте мені, ненечко! Білий він, а не сизий. Сплутав я. Що ж тепер робити? Як його врятувати? Кажіть! Я все, що завгодно зроблю!

— Охороняй його, синку, що б вовки не з'їли!

Повидирала голубка своє пір'я аби вмостити ліжечко Сизокрилу, накрила теплим пуховим одіялом. Не допомагає. Лежить голуб, ледь теплий, без тями, важко дихає.

— Що робити, ненечко? Як його врятувати? — ходить навколо Крилат, спокою немає. Відчуває свою провину.

— Якщо хто й може мого Сизокрила від смерті врятувати, то це тільки Фарма.

— Кажіть! Я приведу його!

— Це вона, змія! Живе в Чарівному лісі. Вона мудріша за тебе і сховається так, що й не знайдеш. Але я знаю, хто тобі допоможе! Лети до ворона Карка, що живе на старезному дубі. Він найбільший з воронів, ти побачиш. Постукаєш в дупло три рази, скажеш, що Сизокрил в біді. Він тобі допоможе! Лети, сину, не барися!

Наказав Крилат братикам своїм, яструбам, Сизокрила з Пір'їнкою охороняти, нікого не підпускати. А сам помчав до Чарівного лісу. До кордону лише підлетів, а горобці вже на сполох б'ють:

— Повітряна атака! Обережно, яструби!

— Не бійтеся, я не полювати! Я за лікарем! За Фармою!

Здійнявся високо в небо, що б добре місцевість розгледіти і побачив старого дуба посеред лісу. Кинувся до нього і на гілку біля дупла сів. Постукав три рази, як Пір'їнка казала. Карк відчинив дупло, бо так стукали свої. Коли ж побачив незнайомця, здивувався, подивився на нього повз окуляри:

— Чого тобі треба, чужинцю?

— Мене постала голубка Пір'їнка. Сизокрил в біді, може померти! Потрібна швидка медична допомога змії Фарми.

— То лети мерщій за мною! — ворон Карк знав, що швидка допомога, це коли більше роблять, ніж базікають, то ж про деталі вже не розпитував.

Стара змія Фарма лежала на камені і грілася на сонечку. Побачила вона, що яструб прямісінько на неї летить, перелякалася. Хоч і стара, але ж пожити ще хочеться! Мерщій з каменя та й під камінь! «Дзуськи! — думає — Не знайдеш мене тут, яструбе!».

Але ж чує, хтось карковим голосом до неї промовляє:

— Вилазь, Фарма! Треба голуба Сизокрила рятувати!

Виглянула змія обережно — точно, ворон Карк стоїть. А поруч яструб, вдвічі більший за Карка.

— А він мене не з'їсть? — Змія кивнула у бік яструба.

— Ні! Не з'їсть! Вилазь скоренько!

Повірила, вилізла. Розказав їй Карк про яструба та Сизокрила.

— Добре! Я згідна! Тільки як це я туди потрапити маю? Га?

— Я вас на крилах віднесу! — запропонував Крилат.

— В ось цих пазурях? — Фарма подивился на яструбові кігті і їй стало моторошно. — Ні, друже, не хочу псувати приємне враження від знайомства з тобою.

— Я знаю! — Карк по-вчительському підняв пальця догори. — Залазь, Фармо, в кошик, бери з собою все, що знадобиться, а ти, яструбе, бери кошик за ручку й неси в кігтях! Так і зробили. Змахнув яструб крилами, захопив кошика і полетів у бік Дикого лісу. Фарма з висоти на ліс споглядає, милується.

— Вище! Вище! — командує. Яструб вище піднімається. — Нижче! Нижче! — Крилат над самими деревами летить, ледь кошиком ялинкових верхівок не торкається. «Оце ж треба, — думає, — на старість авіатором стала. Буде що онукам розказати».

Відніс яструб Фарму в Дикий ліс. Таємно від Смугаря. Поклав кошик біля Сизокрила. Вилізла змія і одразу до справи. Витягла настоянки цілющі, води живої, масла живильного і Сизокрила тим поїти по крапельці і змащувати заходилася. І ніч, і день вона біля нього ходила та й на третій день виходила. А Пір'їнка молилася Бога за його здоров'я та й вимолила.

Прокинувся Сизокрил, розплющив око, яке залишилося. А над ним Пір'їнка. «Певно, я в раю. — думає. — Он і Пір'їнка моя. Добре, що хоч тут зустрілися».

— Сизокрилику мій! Ти мене чуєш? — питає його голубка.

— Чую, мила. Чую тебе… — прошепотів голуб і хотів звестися на лапи. Але тут же відчув біль. Таку сильну, що одразу зрозумів, що ще живий. Бо в раю немає болі та страждань.

— Відпочинь, любий! Я буду поруч. — І була біля нього, за крило тримала.

З кожним днем справи йшли на поправини. Голуб вже й ходити почав. Тільки говори ще не міг. Язика перекусив, коли падав.

Пір'їнка вже з ніг падала, бо шість днів і ночей біля Сизокрила ходила, очей не стулила. Цієї ночі сон її таки звалив. Пригорнулася вона до голуба та й заснула міцним сном.

А голубу не спалося. Ніч була місячна, зоряна, ясна. Ні вітерця, ні хмаринки. Замріялось. Старі мрії повернулися до нього. «Ось, — думає, — скоро видужаю і полетимо додому. Зів'ємо своє гніздечко, виростимо голуб'яток і заживемо щасливим пташиним життям».

Закортіло пити. Пір'їнку не став будити, пожалів. Встав сам і до відерця з водою пошкандибав. Схилив голову над відром, побачив своє відображення у воді, осяяній місячним світлом, і жахнувся. Те, що він побачив, не було голубом. Одного ока не було, а те, що залишилося, було спухле і подряпане. А крила? Лише де-не-де стирчали у різні боки залишки пір'я. Дзьоб, і той був скривлений. «Примара!» — подумав Сизокрил. Відійшов, подивився в небо і знову у відро, сподіваючись побачити там щось інше. А там та сама потвора!

Заплакав голуб гірко-гірко. З єдиного ока сльози котяться, в горлі застрягають, душать серце. «Все, що в мене було — це мрія. Мрія про Пір'їнку. Я так її люблю. А хто я тепер? Потвора! Що я їй зможу дати? Тільки життя їй зіпсую. Вона мене ще певно не розгледіла, як слід. Бо була б вже й сама втекла. Треба йти геть, поки ранок не настав!»

Сизокрил побрів до Дикого лісу. Пройшов повз яструба, брата крилатового, який спав собі і за службу забув, і пішов геть, куди йшлося.

Голубка прокинулася, Сизокрила поруч не було. «Де ж він?» — заметушилася Пір'їнка. Злетіла на дерево, оглянулася навкруги і не знайшла. Кинулася вона до яструба:

— Ти не бачив Сизокрила?

— Ні, не бачив!

— Ти ж чергував! Чи спав? — прискіпливо подивилася йому в очі голубка.

— Я… я… спав… — яструбу було соромно. Але ж справі той сором ані на йоту не допоміг.

— Сину! Крилатику! — закричала голубка. — Лихо! Лихо! Щез мій любий!

Злетів яструб попід хмари, очима кожен шматок землі проглядає, а Сизокрила не бачить. Ось вже й південь, а його все нема, та й нема. А голубка плаче, місця собі не знаходить:

— З'їли його вовки хижі! Ой чує серденько лихо.

— Не плачте, неньо. Смугар все знає. Лечу до нього, розкажу правду. Немає іншого вибору.

Прилетів Крилат до тигра Смугаря, вклонився і каже:

— Ясновельможний царю! Розкажу Вам правду, яка за душу хапає сильніше за будь-яку вигадку чи казку. Якщо не повірите, накажіть мене подати вам на обід до столу, а якщо повірите — допоможіть в тому, що я попрошу.

— Гаразд! Розказуй! — кивнув Смугар.

Розказав Крилат Смугареві всю історію Сизокрила та Голубки Як сам знав. Все, як було, і як тут записано. Зачепило царя слово яструбине. За живе зачепило.

Рикнув він три рази і за мить вовки перед ним з'явилися. Подивився на них суворо і питає:

— Голуба білого із стрічкою хтось сьогодні їв?

Переглянулися вовки поміж собою, плечима знизають.

— Ні, Ясновельможний Царю! Не їли голуб'ятини.

— Добре! Тож розійдіться по лісу і знайдіть голуба Сизокрила ще до заходу сонця. Живого! А не знайдете, то всіх вас зі служби повиганяю і по три шкури з кожного поздираю!

Розбіглися вовки по лісу. Вожак, мудріший, побіг до того місця, де гніздо Сизокрилове було. Принюхався, підняв голову догори, а потім по сліду пішов. А слід той вивів його до старого пенька. Під ним в коріннях сховався голуб. Почув він, що вовки його помітили і навкруги пенька поставали. «Ось тут мені і смерть. Добре, що чекати довго не довелося», — подумав голуб і вийшов із схованки:

— Ось я! Хто хоче попробувати голуб'ятини, давай, підходь! — А вовки стоять, наче вкопані.

— Гей, ви! Повилазило? Я тут! Не боюся я вас! Хто на мене? Будь-кого з вовків зараз задеру! — А ті не ворушаться.

Тут з неба, як завжди, не відомо звідки, узявся яструб Крилат. А за ним голубка Пір'їнка. Почорніла вона ще більше, жодного білого пір'ячка на ній вже не залишилося. Та й чорного мало що залишилося. Усе пір'я на ліжечко для хворого Сизокрила пішло. Обскубана, стара і літати вже не годна. Обійняла вона голуба, притулила голівоньку до грудей його і він відчув, як б'ється її серце. І не було жодного сумніву, що так може битися тільки любляче серце. Голуби якось вміють це відчувати. Погладив він її чорну голівоньку, обійняв, і серця їх з'єдналися в одне.

Стояли біля старого пенька на галявині пара потріпаних, покалічених голубів. Навколо сиділи вовки, позліталася уся яструбина родина, невідомо звідки взялися інші мешканці Дикого лісу, про яких тут і слова не було. Усі мовчали і не ворушилися. Боялися сполохати мить.

Ніхто не побачив, як підкрався Смугар. Зараз він не хотів бути царем. Царем зараз було кохання, яке оселилося в серцях цих маленьких беззахисних голубів. Смугар розчулився, відчув як з ока побігла сльоза, і пригадав розмову з Крилатом: «Правду казав. Хапає за душу! Ще й як хапає!»

Смугар наскладав молодим цілий кошик добра і наказав яструбу Крилату віднести їх до Чарівного лісу. Той залюбки наказ виконав, бо зробив би це і без наказу. Голубки звили гніздечко, де собі хотіли, а от де саме — нікому не сказали. Повідростало у них нове пір'ячко. Любляться собі, голуб'ят виховують.

Фарма розказала цю історію тим, кого знала. Особливо докладно зупинялася на техніці пілотування молодими яструбами. Може б і не повірили тій старій змії, але ж на те я тут, що б підтвердити, що усе це — чиста правда.

А як Ксеня врятувала Чарівний ліс, — то це вже зовсім інша історія.

Справжнє кохання сильніше за лютих ворогів. І не сумнівайтесь!