Правдиві історії Чарівного Лісу. Випуск 1

ІСТОРІЯ ПРО ЖАБУ ДУШКУ ТА ХОМ'ЯЧКІВ-СУСІДІВ

Жили в лісі на горбочку два хом’ячки. Одного звали Тут, бо жив він тут, а другого — Там, бо жив він там, на іншому боці. Були вони друзями нерозлучними. Вдосвіта прокидалися і сонечко зустрічали за чашкою чаю. Для цього столика між своїми норками зробили, рівно по серединці, що б кожному однаково йти було. Потім до роботи бралися, поле обробляти та зерно на зиму готувати. Тут йшов в поле направо, а Там — наліво. Врожай чесно порівну ділили. Вечором знову чай пили. Так було завжди. Жили не тужили друзі і горя не знали.

Якось, коли йшли в поле, побачили в долині земляну жабу. Вся її шкіра була вкрита бородавками та прищами. За спиною мала футляр зі скрипкою. І вона їх побачила:

— Доброго дня, хом’ячки.

— Доброго дня! — відповіли вони разом.

— Я — жаба Душечка. Ви не проти, як я тут в долині влаштуюся?

Хом’ячки переглянулися:

— Та ні, не проти. Влаштовуйся, жабо! Тільки зерно наше не їж.

— Дякую вам, сусідоньки. Щиро дякую. Зерна вашого не чіпатиму.

Так в долині біля горбочка, де жили хом'ячки, оселилася жаба.

Вечором, коли хом'ячки попили чаю і розішлися кожен у свою нору моститися до сну, до Тама хтось постукав у двері.

— Хто там?

— Це я, твоя нова сусідка, жаба Душечка.

Там впустив сусідку. Та зайшла, присіла.

— Я тобі комариків в'ялених принесла. Подякувати хотіла, що дозволили тут оселитися.

— Комариків? Я їх не їм. — скривився Там. — Але мені все одно приємно, що ти прийшла подякувати.

— Розказуй, як живеш. — Жаба вмостилася і приготувалася слухати.

— Живемо добре, дружно. Кращого сусіда, ніж Тут, годі шукати. І виручить, і допоможе, і порадить. Щастя, а не сусід.

Поки Там розказував, жаба усіх тих комариків, котрих принесла, з'їла. Коли хом'ячок усе розказав, жаба глибоко зітхнула, похитала головою, прищурилась і каже:

— Не справедливо.

— Що не справедливо? — здивувався Там.

— Все несправедливо. Ділитеся ви порівну, а в сусіда твого нора більша. — Жаба подивилася через вікно на небо. — О, вже місяць зійшов. Мені час йти. В мене концерт. — Відкланялася і пішла.

Скоро Там почув, як десь заграла скрипка і лісом полинула «Місячна соната». «Як красиво» — замріявся хом'ячок. Але музика несподівано стихла.

Саме час засинати, але не спиться Таму. Жабині слова з голови не йдуть. «Нора у Тута таки більша. Хай не набагато, але ж більша. То чому ж ділимо все порівну, як домовилися, а нора більша? Таки не справедливо.» Якось образливо йому на душі стало. Крутився цілу ніч, так і не заснув. Душило щось у грудях.

На ранок очі червоні, лапами ледь соває, з боку в бік його хилитає. Не пішов чай пити. Тут прийшов до столика, приніс чайника, а Тама немає. Здивувався. Не було ще такого, що б Там чаю не пив зранку. Певно щось сталося. Пішов до друга.

— Доброго ранку!

А Там мовчить, не вітається.

— Що з тобою, друже Там? — намагається Тут йому в очі заглянути.

— Нічого. — Буркнув той і відвів погляд.

— Ти чому чай не прийшов пити?

— Бо не хочу. — Там зібрався і пішов в поле.

«Дивно» — подумав Тут, але теж зібрався і в поле пішов.

Вечором вже ніхто з друзів не пішов на чай. Там не пішов, бо несправедливість його ще мучила, а Тут просто образився на друга, який навіть не пояснив, чому він зранку схід сонця прогуляв.

Чує Тут, хтось в двері стукає.

— Хто там?

— Це я, сусідка, жаба Душечка.

Тут впустив сусідку. Та зайшла, присіла.

— Доброго вечора, сусіде. От прийшла провідати тебе. Подякувати хотіла, що дозволили тут оселитися. Жуків тобі принесла. Будеш?

— Жуків? Я не їм жуків. — скривився Тут.

— Ну, як ти не будеш, я поїм. Розказуй, як живеш.

— Жив добре до вчорашнього дня. Мав справжнього друга і щирого сусіда, хом'ячка Тама. Все на двох завжди ділити: і радість, і біду. А тепер щось з ним робиться… Сам не знаю що.

— Так-так… Я теж помітила. Ти з ним, дивись, обережно. Мало чого він задумав.

— А що він задумав? — здивувався Тут.

— Не знаю, що саме. Але те, що під себе все гребе, то це точно.

— Як це?

— Дивися, ти на поле куди ходиш? Направо? А знаєш, що воно більше, ніж ліве? Значить і працювати на ньому більше треба, і врожай з нього більший. А ділите ви все порівну. Виходить, що ти працюєш більше, а заробляєш менше. Не справедливо!

Задумався Тут. Жаба у віконце подивилася, побачила, що місяць сходить.

— Ти, Тут, подумай. А я піду. В мене концерт. — Позбиралася і пішла.

Знову почулася «Місячна соната». Красиво так, мелодійно. Але несподівано обірвалася посеред акорду.

Довго думав Тут над жаб'ячими словами. «Таки правду каже. Якщо поле більше, то й роботи більше коло нього. То чого ж порівну? Не чесно, не справедливо. Треба цьому край класти.» Не спав цілу ніч Тут, душило його щось у грудях.

Зранку на поле пішов і Тама зустрів.

— Тепер я піду на ліве поле, а ти йди на праве! Попрацюй!

— Як? Це ж моє поле!

— Ніхто тобі його не давав! Сам узяв. Твоє вже було. Тепер моє буде. — Тут повернув наліво.

Що залишалося робити, пішов Там направо, на тутове поле, і думає: «Чого це я на чужому полі працювати буду? Не буду!» Позбирав, що міг, за щоки позапихав і в свою нору позносив, що б Тут не бачив.

І Тут працювати не захотів. Теж все поле тамове до останньої зернинки обібрав. Повні комори собі наскладав.

Вечір настав. Втомилися хом'яки за цілий день, весь врожай зібрали, навіть і той, який ще не достиг. Що б сусіду не залишати. Полягали вдома, ледве дихають.

Знову до Тама в двері стук-стук хтось.

— Ти, жаба?

— Я, сусіде. Прийшла спитати, чи треба моя допомога. Бачила ви сьогодні трудилися в поті чола.

— Ні, не треба допомоги.

— Ви ж знаєте, я за справедливість! Не можу не сказати, що на власні очі бачила: Тут все ваше поле обібрав. Не справедливо це: ви сіяли, а він пожав і собі врожай забрав. Ви дивіться, а то скоро і без поля залишитеся. — Позбиралася і пішла сонату грати.

Так душити Тама почало, що зірвався він з ліжка, помчав до лісу, нарубав гілочок і з них паркан до ранку поставив навколо свого поля та нори. От тільки не знав як столика обгородити. Він точнісінько на межі стояв. «Раз ми його разом будували, значить він наш, спільний. Чаювати ми вже не будемо певно ніколи, то значить Туту столик точно не потрібний. А мені в господарстві знадобиться». І столика до своєї ділянки відгородив.

Зранку прокинувся Там, вийшов на двір, що б вмитися, і жахнувся. Весь горб і поля були обгороджені високим дерев'яним парканом. На фіртці висіла здоровенна колодка. До вечора і Там відгородився. Коли вже останню штахетину чіпляв, жаба в гості прийшла.

— Що це ви робите, сусіде?

— Від Тута відгороджуюся.

— Правильно робите. Заздрить він багатству вашому. Не приведи боже, ще спалить. Що тоді будете робити?

Узяв до голови Там, що Тут його нору спалить. Він же без нори не перезимує. Якщо запаси згорять, це вірна смерть. Душити знову почало.

Не спав до ранку, очей не закрив. В кожному русі дерев, в найменшому колиханні вітру йому здавалося, що це Тут йде йому норму палити. «Якщо вже він спалить, пізно буде захищатися. Краще я цього негідника випереджу!» — думає. Узяв Там сірники, підкрався і підпалив тутову нору. Зайнялася вона, як солом'яна.

Вибіг Тут, сполоханий та розлючений, почав пожежу гасити. Побачив Тама і гукає його:

— Допоможи мені, Там! Допоможи!

— Сам собі допоможи! — він розвернувся й пішов спати.

Вщент згоріла тутова господарка. Ні нори, ні запасів. Зрозумів Тут, що то тамова справа. Свариться, верещить:

— Це все Там зробив! Якщо б не він, то допоміг би загасити. От негідник! Покінчу із ним раз і назавжди. Вб'ю злодюгу Тама!

А жаба сидить, споглядає, головою киває. Тут побіг до братиків, які жили на іншому краю лісу, по допомогу, а жаба до Тама поскакала і будить його:

— Прокидайтеся, сусіде! Біда! Тут задумав убити вас. Вам десь сховатися треба. Беріть все найнеобхідніше й тікайте. Як Тут з братами прийде, від вас мокрого місця не залишиться. Йдіть на болото, знайдете Ропуху. Скажете, що від мене. Вона допоможе.

Злякався Там. Молодий ще хом'як, пожити хочеться. Почав збиратися. А жаба йому:

— Не беріть зайвого. В дорозі заважати буде. Залиште. Я буду доглядати. Якщо Ви підете, то нора нічийна буде. Можна я за те, що вам життя врятувала, попередила про вірну смерть, оселюся в ній?

— Оселяйся. Я вже сюди не повернуся.

Покинув хом'ячок все своє добро, узяв зерна, скільки в щоки влізло, і пішов подалі від цього місця.

А жаба перенесла свої манелі до тамової нори і зажила, як королева. Мала цілу комору зерна, продавала його, збагатіла з того і ні в чому собі не відмовляла.

Три рази на день жаба влаштовувала концерти: рано, в обід і ввечорі. Коли вона ще малим жабенятком була, тато, знаний на болоті скрипаль, казав: «Навчишся доню, на скрипці грати, ніколи голодна не будеш!» Вона старалася з усіх сил, аж поки не зрозуміла, що саме тато мав на увазі.

Одного вечора вона заграла «Місячну сонату». Смичок ніжно сковзав по струнам і народжувалися чарівні звуки. Чарівними вони були не лише тому що гарні, але й тому, що приваблювали болотяних комашок. Вони, коли чули перші акорди сонати, зліталися звідусіль, обсідали жабу з усіх боків і слухали, слухали, слухали, поки не засинали… А ті, котрі запізнювалися на концерт, місця собі вже знайти не могли, тому на смичок сідали. А жаба тільки того й чекала. Понасяде там десяток комашок, а вона язиком їх зі смичка раз! і злизує. От і повечеряла. Правду тато казав, що скрипка годує! А коли вже поїла, то чого сили марнувати? Складала скрипку у футляр та спатки лягала. Тому й ніколи до кінця не догравала.

Коли ж комашкам вже набридало одне й те саме кожного дня слухати, жаба вчила інший твір. Потім вже помітила, що на різну музику різні комахи летять: захотіла жуками повечеряти — грає політ джмеля, комарами бажає поснідати — місячну сонату, а як довгоносиками — українську народну пісню.

Музику жаба не любила, але скрипку берегла, бо без неї б певно голодувала.

Тим часом Тут дістався іншого краю лісу, де жили його сім братиків. Пожалівся їм на Тама і допомоги попросив.

— Ми йому провчимо, як чужі нори палити! Ми йому задамо урок! — гримав кулачком по столі старший братик.

Зібралися усі й пішли по тамову душу.

Прийшли вдосвіта на горбочок, тамову нору окружили, чекають поки той вийде, що б напасти зненацька. Чують, двері риплять, значить ось-ось вийде! Аж бачать, з нори не Там, а жаба виходить.

— Жаба, а Там де? — питає Тут.

— О, пішов звідсіля назавжди. Злякався, що лиха накоїв і втік.

— А куди? Не знаєш?

— Пішов он в той бік, на болото! — жаба вказала куди саме. — Коли поспішиш, то ще його вистежиш.

Пішов Тут по сліду.

Там вже був далеко. На третій день під лапами почало чавкати і він зрозумів, що потрапив на болото. Заморився, бідолашний, сів перепочити. А до нього жабка підскочила й питає:

— Ви хто? Я вас не знаю.

— Я? Я хом’ячок Там.

— А що Ви тут робите?

— Я шукаю Ропуху. Ти її знаєш?

— Я знаю. Це відома в нашому болоті жаба.

— Відведи!

Жабенятко пострибало з горбочка на горбочок, а Там пішов за ним слідом. У відлюдкуватому, моторошному місці жила жаба Ропуха.

— Ква! Бабця Ропуха! Я до вас гостя привела!

Здоровенна зелена жаба вилізла з-під гілочок старої верби, які торкалися води. Обдивилася хом'ячка з ніг до голови своїми червоними лупатими очима, позіхнула широко й питає:

— Чого тобі треба?

— Я від жаби Душки! Вона казала, що Ви мене можете сховати.

— Від Душки? А, пам'ятаю-пам'ятаю… Від кого ти тікаєш?

— Від хом'ячка Тута, мого колишнього сусіда!

— Розкажи чому ти від нього ховаєшся?

Там розказав усе: як вони з Тутом колись дружно жили, як жаба оселилася, як вона в гості ходила, як душило після її відвідин, як він поле обібрав, як нору спалив.

Ропуха то все вислухала, не перебивала. А коли Там закінчив розповідати, підвела очі догори, подивилася на нього сумними очима:

— Дурні ви обидвоє.

— Чому?

— Тому що жабу до серця пустили, слухали її більше, ніж себе. Вона з нашого болота. Колись хороша була, а потім щось з нею сталося… Захворіла невиліковною хворобою — заздрістю! Всіх заразила. Прийде, наговорить, піде, а після неї душити в грудях починає. Тому її й Душкою прозвали. То одному нашепче, то іншому, все справедливістю прикривається! А насправді, заздрісна вона, а не справедлива. Сама усім заздрить і інших намовляє! Ми, коли це зрозуміли, її з болота вигнали. Так вона до вас перейшла.

Подумав Там, поміркував, наче очі відкрилися від цих слів Ропухи. Так і є. Насправді, все від жаби почалося. То ж вона про Тута почала усілякі вигадки розказувати.

— Дякую тобі Ропуха, що очі мені відкрила, правду про Душку розказала.

— Будеш ховатися?

— Ні, йду Тута шукати! Буду вірного друга та доброго сусіда повертати!

Повернувся Там на свій горбочок. Постукав в свою норку. Ніхто не відчиняє. Знову постукав.

— Хто там? — заскрекотала жаба.

— Ця я Там!

— Хто-хто?

— Та-а-м!

Замовкла жаба, впізнала Тама. Але дверей не відчиняє.

— Відчиняй!

— Не відчиню!

— Як це? Чому? Це ж моя нора!

— Не твоя! Моя! Ти від неї відмовився. Хіба не пам'ятаєш? Я тобі життя врятувала!

— Ти? Ти мені його зіпсувала! Посварила мене із сусідом, ще й нору мою забрала! Виходь, жабо!

— Не вийду! Буду тут зимувати.

Розлютився Там. Але що поробиш… пішов геть. Сів попід горбочком, дивиться в небо та й думку гадає. Непомітно вечір настав. Холодно стало, хом'ячок сховався в сухе пожовкле листя і заснув.

Тим часом Тут з братиками вже дістався болота. Зустрілося їм те саме мале жабеня. Питають його:

— Ти тут, малий, хом'яка не бачив?

— Бачив Тама.

— Де він?

— До жаби Ропухи ходив, а далі я не знаю.

— Відведи нас до тієї Ропухи!

Прийшли до Ропухи.

— Ми шукаємо Тама! Де Там? — Питає жабу старший братик-хом'ячок.

— Навіщо ви його шукаєте?

— Він мою нору спалив!

— Знаю-знаю… розказував він мені вашу історію. Тепер і ти розкажи, тоді скажу, де його шукати.

Розказав Тут Ропусі свою історію.

— Нерозумні ви, хом'ячки. Такі сусіди були хороші і заздрити почали одне одному. Ось ці заздрощі вас і посварили. Жабу хвору не розгледіли, почали вірити їй, а не собі. Йди і помирися! Він пішов тебе шукати, помиритися хоче!

Послухав він Ропуху і зрозумів, що правду та каже. Подякував, відпустив братів додому і пішов Тама шукати.

Прийшов пізно, вже темно було. «Приляжу, — думає, — заночую тут, у листі». Знайшов підходяще місце та чує, щось там в листі ворушиться. «Ага, — думає, — ось де Душка ночує! Зараз я задам їй перцю! Буде знати, як на сусідів брехати!» Кинувся Тут в листя, вп'явся зубами в щось і почав тягати туди-сюди. Аж дивиться, а то Там!

— Зупинися, Туте! Зупинися! Я тобі щось скажу!

— Я теж був на болоті, з Ропухою розмовляв, все знаю! Пробач мені Таме!

— Це ти мені пробач, Туте!

Розчулилися друзі, обнялися, як в старі добрі часи. Почали радитися, як жабу з горбочка прогнати і скоро придумали.

На ранок пішов Тут до жаби, постукав у віконце:

— Відчиніть, це я, Тут!

— Тут? — здивувалася жаба і впустила його в нору.

— Я Тама шукаю, ви не бачили?

— Бачила-бачила, він вчора навідувався, хотів мене побити і з нори прогнати. Ух, злодюга!

— Допоможи його позбутися!

— Залюбки! А як?

— Вириймо йому яму на стежинці, що до нори веде. Він йти буде і в ту яму впаде, а ми його землею засипемо! — запропонував Тут.

— Зле ти придумав! Живим Тама похоронити хочеш? Але ж ти нелюд… Знаю я, чим це закінчиться! Сам в ту яму і втрапиш! Не буду я тобі допомагати.

Здивувався Тут, пішов до Тама і розказав, що їх план не вдався. Знову зажурилися друзі. Дивляться, змія Фарма повзе. Питають її:

— Фармочка, порадь нам, як жабу прогнати!

— Я не знаю, — чесно призналася змія. — Я проти заздрощів нічого не маю. Не знаю, як від цього вилікувати.

— А хто знає?

— Якщо хтось і знає, так то лише старий вуж Феня-Шуй! Він все знає.

Розказала Фарма, де знайти вужа, хом'ячки їй подякували і пішли за порадою до вужа.

Старий вуж був диваком. Сам себе ніколи вужом не називав і іншим забороняв в своїй присутності. Казав: «Я — китайський дракон лун, а не вуж. Називайте мене „Феня-шуй!“» Жив він сам. Прославився, бо з землею і небом розмовляти вмів, вогонь слухав, по воді писав, по зорям читав, але говорив завжди загадками. Коли Тут і Там його побачили, він, скручений, лежав на великому камені, грівся на сонечку, тішився останнім теплим дням осені.

— Доброго дня, Феня-шуй!

— Всі дні добрі. Вітер сказав мені, що ви прийдете. Розказуйте, хом’ячки, про біду вашу. — Вуж навіть не оглянувся в їх бік.

Хом'ячки здивовано переглянулися, подумали: «Звідки ж він дізнався про нас?» Тут розповідав, а Там доповнював. Коли ж закінчили свою розповідь, Тут попросив:

— Шановний Феня-Шуй! Підкажіть, як нам жаби позбутися.

— Вона не винувата. Вона хвора. На заздрість.

— То як її вилікувати?

— Любов усе лікує.

— А де ж взяти ту любов, яка вилікує жабу? — допитував Тут.

— Любов є всюди. — Вуж скрутився калачиком і заснув.

Пішли хом’ячки, знову зажурилися. Як же ті слова вужові зрозуміти: «Любов усюди є, любов усе лікує».

Йдуть, засмучені, повз болото, чують — співає хтось гарним баритоном. Почали на той голос йти і скоро побачили жабія. Так гарно співав, що друзі зупинилися послухати.

— Добрий був би дует! Наша жаба-скрипалька і це жабій! — пожартував Тут.

— Геніально! Молодець! Це ідея! — зрадів Там.

— Що я таке сказав?

— Давай їх познайомимо!

— Давай!

Коли жабій завершив спів, Тут почав аплодувати. Жабій засоромився, аж почервонів.

— Як ви гарно співаєте! Я такого милого співу від роду не чув.

— Я полюбляю співати. Особливо українські народні пісні.

— А чого ж слухачів немає?

— Я на цьому болоті сам живу.

— Чому сам?

Жабій розповів свою історію. Колись давно він жив на болоті разом з усіма жабами. Та одного разу прочитав у книжці, що французи жаб поїдають. Приснився йому сон, що прийшли в ліс французи і почали жаб відловлювати та поїдати. Коли він розказав усім про цей сон, йому не повірили. Прозвали Жан-Жабом, на французький манер. Відтоді він почав до зустрічі із французами готуватися. Спочатку подумав, що французи, як прийдуть, то ловитимуть жаб там, де їх багато. Тому перебрався на болото, на якому ніхто жити не хотів, бо там сіркою смерділо. І жив сам. Вивчив французьку мову, бо ж не їдять французи французів, культурні ж люди! Вичитав, що французи також равликів полюбляють. Почав равликів тримати. Як прийдуть, то буде вже що до столу подати. Ось так і жив, французів з дня на день чекав. Але ті не йшли.

— Я знаю ще одну жабку, яка сама живе, — сказав Там, коли Жан-Жаб завершив свою розповідь.

— Хто? Де? Невже?

— Так! Біля нас, на горбочку, живе чарівна жабка. Має талант, якого ще пошукати треба. Грає на скрипці. Так грає, аж серце мліє. Щодня тричі концерт дає.

— Дивно… Не чув про таку, — цікаво стало жабію. — Познайомте мене з нею!

— Гаразд, познайомимо. Тільки Тут піде, попередить її, що Ви прийдете.

Тим часом Тут пішов на горбочок до жаби і після вечірнього концерту їй каже:

— В мене для вас приємна новина. Йде до вас принц французький свататися. Розумний, культурний, вишуканий. Кавалер, рівного якому в нашому лісі немає.

— Щось мені не віриться… — скривилася недовірливо жаба.

— Правду кажу! Завтра чекайте.

Хом'ячок пішов, а жаба замріялася, який-то він, той принц французький. А вночі їй сон приснився, ніби-то вона з принцом одружується. Позбиралися усі жаби, дивляться на неї, таку красиву, в білій сукні, і заздрять.

Настав день. Жаба щогодини виходила на горбочок і виглядала принца. Але не знала, звідки він з'явиться, то ж крутилася на всі боки. Але він не йшов.

Ось вже і зірка зійшла. Час концерт розпочинати. «От, — думає жаба, — здурив мене хом'як. А я йому, дурепа, повірила. Я ж прищава і потворна… Хто ж мене таку полюбить». Сумно їй стало… Навіть довгоносиків перехотілося… Але ж режим, є режим. Почала грати українську «Місяць на небі, зіронька ясна».

Тільки-но програш заграла, як почула, що хтось співає чарівним голосом. Жаба грала, не зупинялася, а голос наближався. Раптом вона побачила жабія в красивому чорному костюмі, білій сорочці з маленьким метеликом на шиї, та з букетом волошок. Він наближався до неї і співав під ту мелодію:

Жаба грала, думала вже не про довгоносиків, а лише про те, що б цей чудовий спів не припинявся. Жабій став поруч. Її серце тьохкало та палало від невідомих раніше почуттів. Довгоносики, що позліталися на концерт, теж милувалися тією парою, а коли пісня закінчилася, дружно зааплодували. Вони раділи ще й тому, що жаба вперше не з'їла тих, хто запізнився.

Жаба знову заграла, а Жан-Жаб заспівав. Поки не переспівали усіх пісень, які знали, — не зупинилися. Коли завершили спів, жабій уже впритул наблизився до жаби:

— Я — Жан-Жаб. Милішої музики, ніж твоя, Душечко, я ніколи не чув. — Він вклонився, поцілував жабі лапку, як справжній французький кавалер, дав їй квіти.

— Дякую, Жан-Жабе. Ви перший, хто мені про це каже. — Знітилася жаба. — Милішого співу, ніж ваш, я ніколи не чула.

— Душечка, давайте співати та жити разом! Переїжджайте на моє болото! Я пропоную Вам свою лапку і серце! — Жабій став на коліно і схилив голову.

Жаба радісно кивала головою і плакала від щастя. Може й тому, що ніхто ще її так лагідно та ніжно не називав: «Душечкою».

Почали вони жити разом на жан-жабовому болоті, співали, і кращого дуету, ніж в них, в Лісі не було. Тепер по гастролям їздять, а глядачі їх годують, ще й з собою дають. Лише зараз зрозуміла Душечка справжнє значення батьківських слів. Коли той казав «Скрипка годує», то мав на увазі, що справжній музикант завжди собі на хліб заробить.

Скоро Душечка почала радіти сама за себе, бо знала, що щасливішої за неї жаби немає. Кому ж заздрити? Хіба що самій собі. Так і вилікувалася від заздрощів. Любов'ю! Правду старий Феняшуй казав: любов лікує все!

Тут і Там знову оселилися на горбочку, зруйнували усі паркани, разом відбудували Тутову нору, і знову щоранку за чашкою чаю зустрічають сонце.