Празький цвинтар [без ілюстрацій]

17. Часи Комуни

9 квітня 1897 року

Я порішив Далла Пікколу у вересні 1869-го. У жовтні я отримав цидулку від Лаґранжа, в якій він запрошував мене на прогулянку по набережній уздовж Сени.

Ось такі вони, жарти пам'яті. Може, я й не пригадую найістотніших подій, але чудово пам'ятаю відчуття, яке з'явилось у мене того вечора, коли біля Королівського мосту я зупинився, вражений раптовим спалахом світла. Я стояв біля будівельного майданчика, на якому зводили новий офіс «Journal Officiel de l'Empire Français»[212] і який y нічну годину освітили електричним світлом, аби прискорити роботи. Посеред лісу балок та будівельних помостів усі промені палаючого джерела електричного світла були зосереджені на групі каменярів. Неможливо передати словами магію того зіркового пролиску, що сяяв у навколишній темряві.

Електрика… У ті роки дурні почувалися так, ніби їх оточує майбутнє. Відкрили Суецький канал, який поєднував Середземномор'я з Червоним морем, і тепер для того, щоб дістатися Азії, не потрібно було обпливати навколо Африки (нашкодивши багатьом достойним мореплавним експедиціям); урочисто дали початок Усесвітній виставці, й завдяки її винаходам стало очевидним, що те, що зробив барон Осман, аби понівечити Париж, було лише початком; американці добудовували залізницю, яка з'єднає схід та захід їхнього континенту, а зважаючи на те, що вони щойно дали волю неграм, ця чернь змішається з усіма націями, перетворюючи їх на болото напівкровок, гірше за євреїв. Під час війни між Північчю та Півднем Америки з'явилися підводні човни, на яких моряки вже не топилися, а задихалися під водою, добрі сигари, які існували за часів наших батьків, замінювали на нетривкі патрони, які згоряли в однісіньку мить, позбавляючи курця будь-якого задоволення, наші солдати вже давно харчувалися зіпсованим м'ясом, законсервованим у жерстяних бляшанках. Кажуть, у США вже придумали кабінку, яка герметично закривалася й могла за допомогою гідропоршнів піднімати людей на горішні поверхи багатоповерхівок: і вже повідомляли про те, як кілька поршнів зламалося у суботу ввечері й люди залишились замкнутими у тому ящику, без повітря, не кажучи вже про воду та їжу, аж поки у понеділок їх не знайшли там мертвими.

Усі були у захваті, адже тепер життя полегшувалося, вже вивчали прилади, які дозволяли говорити на відстані, а також машини, за допомогою яких можна писати механічно, не користуючись ручкою.

Чи ще залишаться авторські документи, які можна буде сфальшувати?

Люди раділи, дивлячись у вітрини парфумерних крамничок, де виставлялися дивовижні засоби на основі тонізуючого ефекту молочка латуку, відновники для волосся на основі хіни, крем маркізи Помпадур із соком банана, молочко з какао, рисова пудра з пармськими фіалками — і всі ці винаходи з'явилися задля того, щоб зробити привабливішими найхтивіших жінок, а тепер усім цим могли користатися й модистки, вже готові перетворитися на утриманок, адже у багатьох ательє тепер стояли машини, які шили замість них.

Єдиною справді цікавою річчю, яку винайшли за тих часів, була порцелянова штукенція, яка дозволяла випорожнятися сидячи.

Утім, навіть я усвідомлював, що це видиме пожвавлення ознаменовувало кінець імперії. На Всесвітній виставці Альфред Крупп[213] продемонстрував п'ятдесятитонну гармату небачених розмірів, яка заряджалася з розрахунку сто фунтів пороху на одне ядро. Наполеон так захопився зброєю, що нагородив Круппа орденом Почесного легіону, та коли чоловік показав імператорові перелік своїх збройних винаходів, які він уже був готовий продати будь-якій європейській країні, вищі французькі командувачі, в яких були свої фаворити серед судновласників, переконали імператора відмовитись від пропозиції купити винаходи. А от король Пруссії, вочевидь, придбав.

Однак Наполеон уже не міг міркувати, як раніше: через каміння у нирках імператор був не в змозі їсти та спати, не кажучи вже про їзду верхи. Він вірив консерваторам та своїй дружині, які були переконані, що французька армія досі була кращою в світі, хоча (це виявилося пізніше) вона нараховувала лише щонайбільше сто тисяч проти вчетверо більшого прусського війська. А Штьєбер уже слав до Берліна рапорти, у яких писав про chassepots[214], що їх французи вважали останнім зойком техніки серед зброї, які насправді вже годилися хіба що для музейних експонатів. Більш того, тріумфував Штьєбер, французи не мають розвідувальної служби, яка могла б зрівнятися з їхньою.

Втім, повернімося до фактів. Я зустрів Лаґранжа у домовленому місці.

— Капітане Симоніні, — мовив він без усіляких світських люб'язнощів, — що ви знаєте про абата Далла Пікколу?

— Нічого. А що таке?

— Він зник саме тоді, коли виконував невеличке наше завдання. Як на мене, ви останній, хто з ним бачився: ви хотіли з ним побалакати, й я направив його до вас. А що далі?

— Далі я передав йому ту ж саму доповідь, яку я давав росіянам, аби він показав її у певних церковних колах.

— Симоніні, місяць тому я одержав записку від абата, в якій він казав щось на кшталт: «Мушу якнайшвидше з вами зустрітися, маю розказати вам дещо цікаве про вашого Симоніні». Зважаючи на тон повідомлення, хвалити вас у своїй розповіді він не збирався. Отже, що сталося між вами та абатом?

— Я гадки не маю, що він хотів вам розповісти. Можливо, він вважав свавіллям з мого боку пропонувати йому документ, який (як він гадав) я виготовив для вас. Вочевидь, він був не в курсі наших домовленостей. Мені він нічого не сказав. І я більше його не бачив, хоч мені теж цікаво, що зрештою сталося з моєю доповіддю.

Лаґранж кілька хвилин пильно на мене дивився, а потім, сказавши «ми про це ще поговоримо», пішов геть.

Не було про що ще говорити. З тієї миті Лаґранж мені з душі не злазив, та, якби мав якісь більш конкретні підозри, навіть попри те, що я закрив рота абату, мене б усе одно спіткав знаменитий удар кинджалом у спину.

Тому я вжив деяких запобіжних заходів. Звернувшись до зброяра на рю де Лапп, я попросив у нього палицю-меч. У нього була одна, але дуже поганої якості. Тоді я згадав, що просто на моєму улюбленому Passage Jouffroy я бачив такий у вітрині крамнички торгівця ціпками. Там я знайшов справжнє диво: з ручкою у вигляді змії зі слонової кістки та палицею з червоного дерева, неймовірно елегантна річ — і міцна. Одначе ручка на тому ціпкові не для того, щоб на неї спиратися, якщо у вас часом болить нога, позаяк хоч вона трошки нахилена, та радше розташована вертикально, ніж горизонтально. Проте вона чудово годилася, якщо треба використати ціпок як шпагу.

Такий ціпок — феноменальна зброя, коли ти вступаєш у сутичку із супротивником, який озброєний пістолем. Удаючи зніяковіння, ти відступаєш назад і направляєш на ворога палицю, ще краще, щоб і рука тремтіла. Той регоче й хапається за ціпок, щоб вирвати його з твоїх рук, допомагаючи тобі вистромити з палиці гострезний, колючий стержень, і поки він ошелешено намагається втямити, що тримає у руках, ти швидко проколюєш його лезом, майже без зусиль розпанахуючи його від скроні до самого підборіддя, впоперек, а може, ще й розрізуючи йому ніздрю, якщо не виколюючи око; кров, юшачи з чола, заливає йому очі. Крім того, найважливіше у цій справі — ефект несподіванки: отоді ворога буде знешкоджено.

Якщо це дрібненький нападник, скажімо, якийсь злодюжка, то ти забираєш ціпок і йдеш собі геть, залишаючи злодюжку понівеченим на все життя. А от якщо супротивник більш підступна особа, після першого розрізу, майже підкоряючись рухові руки, горизонтально розвертаєшся й одним рухом розтинаєш йому горлянку, аби нещасному більше не довелося перейматися через свій рубець.

Я вже не кажу про те, який поважний та шляхетний вид маєш, ідучи вулицею з такою палицею, хай вона й коштує чимало, але вона варта своєї ціни: часом не потрібно скупитися.

Якось увечері, повертаючись додому, я зустрів біля своєї крамнички Лаґранжа.

Я трішки повернув ціпок, але потім збагнув, що таємні служби не послали б такого, як він, позбавлятися такої особи, як я, тож я налагодився слухати.

— Отже, палиця-меч. З такою головкою це не що інше, як палиця-меч. Боїтеся когось?

— Ви мені скажіть, чи варто, пане Лаґранж.

— Нас боїтеся, адже знаєте, що ми стали вас підозрювати. Наразі, дозвольте мені висловитись коротко. Війни між Францією та Пруссією не уникнути. Штьєбер заводнив Париж своїми агентами.

— Ви їх знаєте?

— Не всіх, і саме тут уступите у гру ви. Оскільки ви пропонували Штьєберу свою доповідь про євреїв, він вважатиме вас, як би то мовити, особою, вартою довіри. Гаразд, у Париж прибула його людина, Ґодше, з яким, здається, ви вже знайомі. Гадаємо, він вас шукатиме. Станете прусським шпигуном у Парижі.

— Шпигувати проти рідної країни?

— Не будьте лицеміром, це не ваша рідна країна. Та якщо вас це так турбує, ви шпигуватимете саме для Франції. Передаватимете пруссакам неправдиву інформацію, яку ми вам надаватимемо.

— Наче неважко…

— Навпаки, надзвичайно небезпечно. Якщо у Парижі вас викриють, ми будемо вимушені вдавати, що ви не маєте до нас стосунку. Тоді вас розстріляють. Якщо пруссаки дізнаються, що ви ведете подвійну гру, вас уб'ють і, певно, у набагато менш правомірний спосіб. Скажімо так, під час цього завдання існує п'ятдесятивідсоткова ймовірність того, що ви кісток не зберете.

— А якщо я не погоджуся?

— Тоді ймовірність дев'яносто дев'ять відсотків.

— Чому не сто?

— Через ваш ціпок. Утім, не надто на нього розраховуйте.

— Я був певен, що маю щирих друзів у спецслужбі. Дякую, що дбаєте про мене. Гаразд. Я згоден без усілякого остраху, погоджуюсь заради Батьківщини.

— Ви станете героєм, Симоніні. Чекайте на накази.

За тиждень, незвично впрілий, у моїй крамничці з'явився Ґодше. Опиратися бажанню його задушити було важко, але я впорався.

— Знаєте, я вважаю вас крадієм та фальсифікатором, — мовив я.

— Не більше за вас, — відповів німець, улесливо посміхнувшись. — Гадаєте, я врешті-решт не докопався, що ваша розповідь про зустріч на празькому цвинтарі була навіяна твором Жолі, котрий скінчив за ґратами? Я б і сам до цього дійшов, та ви скоротили мені шлях.

— А чи усвідомлюєте ви, ґер Ґодше, що ворожої поведінки на французькій землі достатньо, аби доповісти про вас моїм знайомим, і тоді ваше життя не буде варте й шеляга?

— А ви розумієте, що ваше вартуватиме не більше, якщо, у випадку арешту, я назву ваше ім'я? Отже, мир. Я сподіваюся продати той розділ з моєї книги надійним покупцям, як щиру правду. Поділимося порівну, адже тепер маємо працювати разом.

За кілька днів до початку війни Ґодше привів мене на ґанок будинку обабіч Нотр-Дам де Парі, в якому один старець понабудовував чимало голуб'ятень.

— Це чудове місце для того, аби пускати голубів, бо навколо Нотр-Дам їх сотні, тож ніхто не зважатиме. Кожного разу, коли матимете корисну інформацію, напишете послання, й старий випустить голуба. Так само й ви приходитимете щоранку до нього, аби дізнатись, чи є для вас настанови. Все просто, чи не так?

— Але що саме вас цікавить?

— Ми ще не знаємо, яка саме інформація про Париж нам потрібна. Наразі ми перевіряємо передову. Але рано чи пізно, якщо ми переможемо, Париж нас зацікавить. Тому нам потрібно знати інформацію про пересування війська, чи у місті імператорська родина, настрій люду, все й одночасно з тим — нічого; настала ваша година показати свій гострий розум. Нам можуть прислужитися мапи, й ви, напевно, поцікавитеся, як можна прив'язати географічну карту на шию голубу. Ходімо поверхом нижче.

На нижньому поверсі я побачив ще одного персонажа з фотолабораторії та невеличку вітальню, де одна стіна була пофарбована у білий колір і стояв один з тих проекторів, котрі на ярмарках називають «магічними ліхтарями», бо завдяки їм на стінах та великих простирадлах з'являються картинки.

— Оцей добродій візьме ваше послання, яке б воно велике не було й скільки б сторінок не мало, й зменшить його на аркуші колодію, який і відправлять із пташкою. У місці призначення ваше послання збільшать, спроектувавши на стіну. Так само буде й з посланнями, які отримаєте ви, якщо вони будуть дуже великими. Одначе тепер пруссаку у цих місцях уже не затишно, тож сьогодні ввечері я поїду з Парижа. Ми з вами переписуватимемось записками, як закохана пара.

Лише від самої думки мене пройняла огида, та, хай йому грець, я сам у це встряв, і лише тому, що прикінчив абата. А що ж тоді діється з генералами, які вбивають тисячі людей?

Так ми дожили до війни. Лаґранж, звісно, часом давав мені звістки, які я мав передати ворогові, але, як сказав Ґодше, наразі пруссаків Париж не цікавив, адже здебільшого вони переймалися тим, скільки війська має Франція в Ельзасі, Сен-Прива, Бомоні, Седані.

Аж до самісінької облоги Париж жив веселощами. Та у вересні вирішили позакривати всі концертні зали, не лише аби можна було брати участь у фронтовій солдатській драмі, а й для того, щоб відрядити на той самий фронт пожежників, які перебували на чергуванні, однак уже за місяць театр «Комеді Франсез» отримав дозвіл показувати вистави задля підтримки сімей полеглих солдат, хоч і показували ті вистави в умовах економії: без опалення, встромивши свічки туди, де мали б стояти гасові лампади. Пізніше у Амбіґу, Порт-сен-Мартен, Ле Шатле та Атенеї теж поновили деякі вистави.

Найважчі часи настали після Седанської трагедії[215]. Наполеон потрапив у ворожий полон, імперія впала, країну охопили майже (знову ж таки «майже») революційні заворушення. Було проголошено республіку, хоча, як мені дали зрозуміти, у лавах самих республіканців не було єдності: одні вбачали у цьому можливість соціальної революції, а інші — були ладні підписати мирову з ворогом, аби лишень не допустити такого реформування, адже, як казали, воно б обернулося справжнісіньким комунізмом.

У середині вересня прусські війська підійшли до брами Парижа й, захопивши укріплення, які мали б боронити це місто, почали його бомбардувати. П'ять місяців тривала нещадна облога, під час якої найбільшим ворогом став голод.

З політичних махінацій та маршів з одного кінця міста в інший я розумів небагато, а ще менше хотів розуміти, тож дійшов висновку, що у такі моменти краще надто вже не тинятися вулицями. А от питання харчів ще й як мене стосувалося, тож я щодня розпитував крамарів у своєму районі, як справи з поживком. Спочатку, під час прогулянок садами штибу Люксембурзького, складалося таке враження, ніби парижани живуть у череді худоби, бо у межах міста розгулювало багацько великої та малої рогатої худоби. Та вже у жовтні говорили про те, що лишилося не більше двадцяти п'яти тисяч биків та сто тисяч баранів, а цією краплиною в морі багатомільйонний мегаполіс не прогодуєш.

І дійсно, деякі сім'ї помалу почали смажити своїх золотих рибок, усі коні, котрих не забирала армія, йшли на конину, бушель картоплі коштував тридцять франків, а один кондитер, такий собі Боссьє, за двадцять п'ять продавав ящик сочевиці. Кролятиною вже й не пахло, тож м'ясники без крихти сорому продавали спочатку добре вгодованих котів, а потім і собак. Повирізали всіх екзотичних тварин із зоопарку Саду рослин[216], тож той, хто різдвяної ночі мав що тринькати, у фешенебельному ресторанчику «Вуазен» міг пригощатися міцною юшкою зі слонини, верблюжою печенею по-англійському, тушкованим кенгуру, котлетами з ведмежатини під sauce poivrade[217], м'ясом антилопи з трюфелями, котятиною з гарніром з молочних мишенят, адже наразі на дахах не те що горобчика не побачиш — пацюки та миші зникали з підвалів.

Гаразд, верблюда в їжу — ще півбіди, таке я ще стерплю, але пацюків на харч — оце вже нізащо. Навіть під час облоги у місті знаходилися контрабандисти та перекупники, тож я донині пригадую одну пам'ятну вечерю (шалено дорогу), коли я разом із кількома привілейованими особами (не всі серед них були людьми з вищого паризького товариства, але у такій скруті забувалися соціальні відмінності) не в якомусь дорогезному ресторані, а в одному gargotte[218], котрий розташовувався майже на околиці міста, смакував фазаном та найсвіжішим паштетом з гусячої печінки.

У січні з німцями підписали перемир'я, а в березні символічно здали Париж, і, мушу зізнатися, навіть мені було принизливо бачити, як пруссаки марширують у своїх шпичастих шоломах Єлисейськими Полями. Потім вони закріпились на північному сході столиці, залишивши французькому уряду керівництво південним заходом, тобто фортами Іврі, Монруж, Ванве, Іссі, включно з чудово оснащеним фортом Мон-Валер'єн, з якого (і це довели пруссаки) легко можна було обстрілювати західну частину столиці.

Прусські війська залишали місто, й починав роботу новий уряд на чолі з Тьєром. Та Національна гвардія, яка вже майже не підкорялася урядові, наразі конфіскувала й сховала на Монмартрі гармати, які придбала завдяки публічній підписці. Тьєр послав генерала Лекомта, аби той забрав гармати: спочатку він наказував своїм солдатам обстрілювати Національну гвардію та натовп, проте згодом, приєднавшись до повстанців, його ж солдати взяли генерала Лекомта у полон. Тим часом, не знати як, але хтось серед повстанців упізнав ще одного вояка — генерала Тома, який під час подій 1848-го залишив по собі не надто добру славу[219]. Одначе справа була не лише у цьому: чоловік був переодягнений у цивільне, ймовірно, тікаючи через якісь свої справи, та всі вирішили, що він шпигує за повстанцями. Отож його відвели до Лекомта, й обидвох розстріляли.

Тьєр відступив разом зі своїм урядом до Версаля, і вже наприкінці березня у Парижі було проголошено Комуну. Тепер уже Тьєр зі своїми урядовцями (версальськими) взяли Париж в облогу, бомбардуючи його з Мон-Валер'єн, а от пруссаки взагалі не встрявали, навіть дещо прихильно ставлячись до тих, хто зайде на їхню територію, тож під час другої облоги провізії у столиці було більше, аніж під час облоги першої: зморені голодом своїми ж співвітчизниками, парижани таємно отримували харчі від ворога. Тож уже були люди, котрі, порівнюючи чиновників Тьєра з німцями, тихцем казали, що, врешті-решт, ці любителі кислої капусти були добрими християнами.

Саме коли повідомляли, що французький уряд відходить до Версаля, я отримав від Ґодше листа, в якому той повідомляв, що німців уже не цікавлять події у Парижі, а тому голуб'ятня та фотостудія будуть демонтовані. Але тими ж таки днями до мене завітав Лаґранж, який, здавалось, здогадався, про що мені писав Ґодше.

— Любий Симоніні, ми хочемо, аби ви робили для нас те, що робили для німців: тримали нас у курсі. Ми вже заарештували двох ваших друзів. Голуби полетіли за своїм звичним маршрутом, але все, що лишилось у лабораторії, залишиться нам. За допомогою комунікаційних ліній ми налагодили зв'язок між фронтом у Іссі та тією самою мансардою неподалік Нотр-Дам. Звідти й відсилатимете нам свої повідомлення.

— «Відсилатимете нам» — це ж кому? Ви ж були, як би це мовити, людиною з імператорської поліції, тож мали б щезнути разом зі своїм імператором, натомість зараз ви говорите, наче розвідник Тьєра…

— Капітане Симоніні, я належу до тієї когорти людей, які залишаються, навіть коли уряди відходять. Наразі я відбуваю у Версаль до свого уряду, позаяк у цьому місті зі мною може статися те ж саме, що й з Лекомтом та Тома. Ці навіжені швидкі до розстрілу. Відплатимо їм тією ж самою монетою. Коли нам знадобиться якась конкретніша інформація, отримаєте докладні настанови.

Докладніша інформація… Легко сказати, зважаючи, що у кожному кварталі відбувається щось інакше, у тих самих районах, де поважні буржуа чекають на повернення законного уряду, замкнувшись по своїх домівках, марширують загони Національної гвардії, повтикавши квіти у дула рушниць і тримаючи червоні знамена. Ані з газет, ані з базарних пліток так і не вдалося зрозуміти, хто ж дійсно входить до складу Комуни: там є робітники, журналісти, лікарі, помірні республіканці й розлючені соціалісти, навіть справжнісінькі якобінці, котрі мріють не про Комуну 1789-го, а про повернення жахливої Комуни 1793-го. Проте на вулицях панувало справжнісіньке піднесення. Якби не люди у формі, можна було б подумати, що відбуваються народні гуляння. Солдати гралися у гру, яка в Турині зветься sussi, а тут au bouchon; офіцери величалися перед дівчатами.

Сьогодні вранці мені спало на думку, що серед мого старого мотлоху збереглася ціла коробка старих газетних вирізок того часу, які згодяться мені для того, аби відновити те, що вже не в змозі повернути моя пам'ять. Серед них були газети найрізноманітніших спрямувань: «Le Rappel», «Le Réveil du Peuple», «La Marsellaise», «Le Bonnet Rouge», «Paris Libre», «Le Moniteur du Peuple» та ще багацько інших. Гадки не маю, хто їх читав, напевно, лише ті, хто їх писав. Позаяк я купував ці видання лише для того, щоб подивитися, чи немає там чого цікавого для Лаґранжа.

Те, наскільки все було непросто, я усвідомив, зустрівши якось у безладному натовпі так само безладної демонстрації Моріса Жолі. Через мою бороду він насилу впізнав мене, та, впізнавши, признав у мені карбонарія чи щось таке, а відтак вирішив, що я теж учасник Комуни. Для нього я був щедрим та добрим товаришем по нещастю, тож він, узявши мене під руку, відвів до себе додому (надзвичайно проста оселя на рю Вольтер) і там за келихом «Гран Марньє» звірився мені:

— Симоніні, я брав участь у перших виступах республіканців, я закликав до продовження війни, але згодом збагнув, що цей захопливий люд хоче забагато. Революційна Комуна врятувала Францію від чужоземного вторгнення, та існують дива, які трапляються лише раз в історії. Революцію не виголошують декретом, вона народжується з життів простих людей. Країна, яка слабує на моральну гангрену протягом двадцяти років, не відродиться за два дні. Франція спроможна лише на те, щоб каструвати своїх найвидатніших синів. Я просидів за ґратами два роки за те, що був противником Бонапарта, та вийшовши на свободу, я не знайшов жодного видавця, який би надрукував мої нові твори. Ви, звісно, заперечите, мовляв, у нас ще й досі була імперія. Але ж після падіння імперії цей новий республіканський уряд віддав мене під суд за те, що я брав участь у мирному вторгненні в Отель-де-Віль[220] наприкінці жовтня. Гаразд, мене відпустили, бо не могли висунути проти мене звинувачень у насильстві, але ось яку винагороду отримують ті, хто боровся проти імперії й цього ганебного перемир'я.

Наразі здається, що увесь Париж не тямить себе від радості через цю комунарську утопію, але ви навіть уявити не можете, скільки людей намагається втекти з міста, аби не потрапити у військо. Кажуть, що буде проголошено загальний призов для всіх, віком від вісімнадцяти до сорока років, але погляньте-но, скільки хамлюг вештається вулицями у районах, куди не насмілюється ступати ногою навіть Національна гвардія. Тих, хто хоче віддавати життя за революцію, — обмаль. Як сумно.

Жолі видався мені невиправним ідеалістом, котрий завжди невдоволений обставинами, хоча маю визнати, що його життєві обставини й справді не назвеш чудовими. Однак мене стурбували слова Жолі про обов'язковий призов, тож я гарненько посивив волосся й бороду і тепер був подібний до поважного шістдесятилітнього добродія.

Проте, на відміну від Жолі, я стрічав на майданах та ринках людей, які підтримували нові закони на кшталт звільнення від квартплати, яку власники підняли під час облоги міста, повернення робітникам знарядь праці, які вони у той самий час заклали до ломбарду, відшкодування дружинам та дітям вояків Національної гвардії, які загинули при виконанні службових обов'язків, відстрочення терміну виплати по векселях. Усі ті прекрасні речі, котрі спустошують гуртові каси на користь наброду.

А тим часом цей набрід (варто було лишень послухати розмови на пляс Мобер та у місцевих пивницях) оплесками зустрічав скасування кари на гільйотині (власне, цілком природно), але противився закону про заборону проституції, за яким просто неба викидали чимало роботяг кварталу. Отож усі паризькі повії повиїжджали до Версаля, й я навіть гадки не маю, де ж хоробрі бійці Національної гвардії охолоджували свій запал.

А щоб спровокувати ворожість буржуазії — осьдечки вам закони про відмежування держави й церкви й відчуження церковного майна. Годі й згадувати про галас, який зчинився через арешти монахів та попів.

У середині квітня передові загони війська з Версаля просочилися на північно-західні території, у напрямку муніципалітету Неї, розстрілюючи всіх прибічників союзу, яких лише спромоглися вловити. З Мон-Валер'єн гарматним вогнем обстрілювали Тріумфальну арку. А за кілька днів по тому я став свідком найнеймовірнішої події за час тієї облоги: масонського параду. Я не уявляв собі масонів у якості комунарів, але ось вони марширують у своїх нагрудниках з хоругвами, вимагаючи від уряду у Версалі на час припинити бомбардування, даючи можливість вивезти поранених із селищ, які обстрілюють. Вони дійшли майже до самісінької Тріумфальної арки, куди, за збігом, не долітали кулі та гарматні ядра, хоч воно й цілком зрозуміло, адже більшість їхніх братів разом з легітимістами залишилася за містом. Загалом (ворон воронові око не виклює), для того, аби отримати одноденне перемир'я, користувалися допомогою версальських масонів, і угоду було таки підписано, й у лавах Комуни крокували масони паризькі.

З решти подій Комуни я пригадую вкрай небагато, позаяк вони відбувалися на землі, а я пересувався містом під нею. Лаґранж за допомогою записок повідомляв мені, що цікавить вище командування. Уявіть собі, що Париж покраяний підземними тунелями міської каналізації, про які так полюбляють писати письменники у своїх романах, але під мережею стічних труб, які пролягають не тільки до околиць міста, а й за його межі, лежать переплетіння вапнякових та крейдяних печер, а також споконвічні катакомби. Котрісь добре відомі, а котрісь не дуже. Військові знали про широкі ходи, які поєднували фортеці за межею міста з його центром, тож з появою пруссаків нашвидкуруч залатали деякі хідники, аби ворог не зробив якогось капосного сюрпризу, хоча ворог той навіть на думці не мав заходити до того підземного лабіринту, боячись ніколи звідти не вийти чи загубитися на мінному полі. Насправді ж про катакомби та печери знало небагато людей, здебільшого то були злочинці, які користувалися цими лабіринтами, аби контрабандою ввозити крам на злість митним кордонам і для того, щоб утекти від поліцейських облав. Моє завдання полягало в тому, щоб розпитати якнайбільше шахраїв й навчитися вільно орієнтуватися у тих тунелях.

Пригадую, як, перш ніж підтвердити, що наказ отримано, не втримався і передав: «Хіба військові не мають детального плану?» А Лаґранж відповів: «Не ставте ідіотських питань. Перед початком війни наш генштаб був так певен у нашій перемозі, що роздав лише мапи Німеччини, нехтуючи французькими».

У часи, коли розжитися пристойними наїдками було непросто, виловити когось зі старих знайомих у tapis-franc й відвести його у більш-менш пристойну таверну, де він би міг поласувати молоденьким курчам та першокласним вином, було зовсім не важко. Й вони не лише розпускали язика, а й провадили мені захопливі підземні екскурсії. Потрібен був лише ладний ліхтарик, щоб не сплутати, коли повертати праворуч чи ліворуч, і трохи пам'яті, аби відзначити найрізноманітніші позначки, якими були обмальовані стіни у тунелях, як-от обриси гільйотини, стара металева табличка з написом, зображення бісика, намальоване вугіллям, чи якесь ім'я, виведене кимось, хто так і не вийшов звідси. Й не треба лякатися, якщо натрапиш на якусь гуртову могилу, адже якщо правильно йти за черепами, можна дійти до східців, що ведуть до льоху якої-небудь таверни, де тебе радо обслужать і де можна знову споглядати зірочки на небі.

Декотрі з тих тунелів у подальшому відкрили для відвідування, а про інші дотепер знають лише мої інформатори.

Незабаром, попрацювавши з кінця березня до кінця травня, я вже набрався певних знань і відсилав Лаґранжу креслення деяких імовірних шляхів. Потім я добрав, що з моїх повідомлень мало користі, адже урядовці вже проникали у Париж, нехтуючи підземеллям. У розпорядженні Версаля було вже п'ять армійських корпусів, вояки з котрих були добре навчені й натреновані й мали в голові, як незабаром виявилось, лише одну думку: полонених не брати, кожного федераліста, котрого впіймають, треба вбивати. Був навіть наказ, і я на власні очі бачив, як його виконували: коли назбирається більше десятка полонених, то каральний загін треба замінювати кулеметом. До вояків регулярної армії приєднались brassardiers, бандити чи щось таке, з триколірними пов'язками на передпліччях, котрі були жорстокішими за регулярні війська.

О другій по обіді двадцять першого травня, у неділю, восьмитисячна радісна юрба зібралася у саду Тюїльрі на благодійний концерт для вдів та осиротілих дітей вояків Національної гвардії, не підозрюючи, що незабаром тих, для кого треба буде збирати благодійні внески, стане жахаюче багато. Насправді (хоч про це стало відомо згодом) концерт ще тривав, коли пів на п'яту урядові війська, зайшовши у Париж крізь браму Сен-Клу та зайнявши Отьой та Пассі, перестріляли всіх бійців Національної гвардії, котрих спромоглися впіймати. Згодом казали, що вже о сьомій версальців у Парижі було тисяч з двадцять, і хтозна, що у цей час робила верхівка Комуни. Адже для того, щоб учинити революцію, треба мати гарну військову підготовку, а якщо ти справді чудово обізнаний у військовій справі — тоді пристанеш на бік влади, а отже, я не бачу причини (принаймні розумної), щоб учиняти революцію.

До ранку понеділка версальці порозставляли свої гармати під Тріумфальною аркою, а комунарам було наказано порушити організовану оборону й стати на барикади, кожен у своєму кварталі. Якщо все справді було саме так, то союзному командуванню трапилася чергова нагода блиснути власною дурістю.

Барикади зводили повсюдно, навіть у кварталах, де люди вороже ставилися до вояків Національної гвардії, як-от Опера чи фобур[221] Сен-Жермен, де гвардійці викурювали з дому надзвичайно елегантних добродіїв, змушуючи їх виносити на вулицю їхні найдорожчі меблі. З одного кінця вулиці до іншого натягували мотузку, позначаючи таким чином місце майбутньої барикади, куди кожен зносив виколупані з бруківки камені чи чували з піском; з вікон викидали стільці, комоди, лави та матраци, часом спитавши власників, а часом забираючи без дозволу у заплаканих мешканців, які забилися, згорнувшись калачиком, у найдальші, вже спорожнілі кімнати.

Якийсь офіцер, прийнявши мене за свого, наказав:

— Городянине, зробіть і ваш внесок, ми й за вашу свободу йдемо на смерть!

Вдавши, що я теж взявся за діло, я пішов забрати ослінчика у кінці вулиці, а потім повернув за ріг.

Ці парижани вже майже століття тішаться зі зведення барикад, а той факт, що вони розсипаються після першого ж гарматного пострілу, мало кого бентежить: барикади зводять для того, щоб почуватися героями, та я хотів би побачити тих, хто залишиться до вирішальної миті. Вони вчинять точнісінько так, як я, а боронити їх залишаться найдурніші, яких пристрелять тут-таки на місці.

Зрозуміти, що відбувається у місті, можна було лише з повітряної кулі. Ходила чутка, що зайняли будівлю L'ecole Militaire[222], де розташовувалась зброярня Національної гвардії, інші казали, що бій відбувався на пляс Кліші, а декотрі стверджували, що німці відкрили урядовцям дорогу з півночі. У вівторок узяли Монмартр і забрали чотири десятки чоловіків, троє жінок та четверо дітлахів, і, відвівши туди, де розстріляли Лекомта та Тома, тепер уже з ними вчинили так само.

У середу я спостерігав за тим, як палають громадські будівлі на кшталт Тюїльрі, котрі, за плітками, підпалили комунари, аби призупинити наступ урядових військ, а насправді то були осатанілі якобінці, pétroleuses[223], котрі блукали, несучи відерце з бензином у руках, щоб учиняти підпали, а дехто божився, що то від урядових гаубиць, урешті, були й такі, що звинувачували бонапартистів, мовляв, вони, скориставшись нагодою, спалювали компрометуючі архіви; я із самісінького початку подумав, що на місці Лаґранжа учинив би саме так, одначе згодом, поміркувавши, вирішив, що добрий розвідник ніколи не знищить такі документи, а тільки гарненько сховає їх, бо ж може трапитися, що колись вони згодяться для шантажу.

Попри страшезні сумніви й страх опинитися у самісінькому пеклі сутички, я востаннє навідався на голуб'ятню, де знайшов послання від Лаґранжа. Він повідомляв, що зв'язуватися з ним через голуб'ятню більше не потрібно, й дав мені адресу в уже окупованому Луврі та пароль, аби я пройшов заставу урядових військ.

Саме у цей момент, почувши, що урядовці дісталися пагорба Монпарнас, мені спало на гадку, що якось мені довелося відвідати тамтешній винний льох, звідки, уздовж рю Д'Ассас та рю Шерше Міді йшов підземний тунель, який виходив у підземелля під покинутим складом у багатоквартирці на перехресті біля станції метро «Червоний Хрест», розв'язка, яку ще добре контролювали комунари.

До околиць Лувра, через острів Сіте, неважко було дістатися, та проминувши церкву Сен-Жермен-л'Осеруа, я побачив дещо, що, відверто кажучи, мене трохи здивувало. Я зауважив чоловіка та жінку з дитиною, що зовсім були не схожі на втікачів із завойованих барикад; я побачив, як купка п'яних brassardiers, котрі, вочевидь, святкували взяття Лувру, намагалися відтягти чоловіка від жінки, яка, ридаючи, щосили вчепилася в нього. Потім їх усіх трьох приставили до стіни й зрешетили кулями.

Я намагався йти лише поміж регулярних вояків, яким я мав змогу проказати пароль, потім мене відвели до кімнати, де кілька чоловік утикали кольоровими гвіздками велику карту міста. Побачивши серед них Лаґранжа, я покликав його. До мене повернувся добродій середнього віку, котрий мав цілком пересічну зовнішність (гадаю, якби мене попросили описати його, я б не згадав жодної прикметної риси), і, не подавши мені руки, ґречно привітався:

— Гадаю, ви — пан Симоніні. Мене звати Ебутерн. Віднині всі справи, які пов'язували вас з паном Лаґранжем, вестимете зі мною. Знаєте ж бо, навіть у державні спецслужби потрібно вливати свіжу кров, тим паче, наприкінці війни. Мсьє Лаґранж заслужив на гідну пенсію і, можливо, наразі рибалить десь із вудкою, подалі від цього гидкого безладу.

Наразі ставити питання було невчасно. Я розповів Ебутерну про тунель від рю Ассас до «Червоного Хреста», а той сказав, що конче необхідно провести операцію саме у тих місцях, бо долетіла звістка про те, що, очікуючи на прибуття урядової армії з півдня, комунари збирають чималеньке військо. Тож він наказав мені йти у винний льох, адресу якого я йому надав, і чекати там на невеличкий загін brassardiers.

Я вже збирався неспішно прогулятися від Сени до пагорба Монпарнас, аби дати змогу Ебутерну прийти до місця призначення першим, коли раптом, ще з правого берега, зауважив трупи двадцяти розстріляних людей. Напевно, вони померли зовсім недавно й, здавалось, були різного віку й походили з різних прошарків суспільства. Серед них був парубок із трохи роззявленим ротом і клеймом пролетарія, а поряд — зрілий кучерявий буржуа з добре доглянутими вусиками, що схрестив руки на ледь зім'ятому жилеті; недалечко лежав чоловік з обличчям, як у артиста, а поруч — ще один, котрого годі було впізнати, бо замість лівого ока у нього була чорна дірка, а навколо голови було намотано рушника: може, якась жаліслива душа чи, навпаки, безсердечний любитель порядку захотів зв'язати продірявлену хтозна-скількома кулями голову, яка вже не трималася купи. Поряд лежала жінка, яка, мабуть, колись була красунею.

Вони лежали під травневим сонцем, а над ними, приваблені запахом бенкетувань, кружляли перші весняні мухи. Здавалося, їх було обрано навмання, аби лишень комусь догодити; їх розклали на тротуарі, аби звільнити шлях, яким наразі проходила група урядових солдат, котрі тягли за собою гармату. Тієї миті в їхніх обличчях мене вразило лиш одне: безтурботність. Вони лежали там, ніби прийнявши вві сні долю, яка їх поєднала.

Дійшовши до кінця ряду, я побачив останнього страченого, й риси його обличчя вразили мене. Він лежав віддаля, ніби його поклали до інших пізніше. Його обличчя було вкрите кров'ю, що запеклася, але я відразу ж упізнав у чоловікові Лаґранжа. Спецслужби почали вливати нову кров.

Я не якась там тендітна баба, адже навіть зміг відтягти труп абата у каналізацію, але це видовище мене збентежило. Й не тому, що я жалів Лаґранжа, радше тому, що таке могло трапитися зі мною теж. Досить лише зустріти на Монпарнасі когось, хто впізнає в мені людину Лаґранжа, і краще б то був версалець, а не комунар, однак і той, й інший мали б достатньо приводів, щоб ставитися до мене з недовірою, а то були часи, коли, якщо тобі не довіряють, тебе пристрелять.

Розраховуючи на те, що там, де ще палають громадські будівлі, навряд чи досі залишатимуться комунари, а урядовці ще не патрулюють територію, я насмілився проминути Сену, аби пройти всією рю де Бак і вийти на поверхню на станції «Червоний Хрест». Звідти я мав змогу відразу зайти на покинутий склад і пройти решту шляху під землею.

Я боявся, що на станції захисна система завадить мені дістатися моєї багатоквартирки, але я помилявся. Подекуди на порогах стояли групи озброєних вояків, що чекали на накази, із вуст у вуста передавали звістки, які суперечили одна одній, адже ніхто не знав, звідки прибудуть урядовці, хтось ліниво збирав і розбирав невеличкі барикади, змінюючи в'їзд на вулицю відповідно до найсвіжіших повідомлень. Прибувала численна група гвардійців, і чимало мешканців того буржуазного кварталу намагалися переконати вояків не вдаватися до марного героїзму, мовляв, версальці теж наші співвітчизники, та ще й республіканці, і Тьєр обіцяв амністію всім комунарам, які здадуться…

Вхідні двері багатоквартирки були ледь прикриті, тож я, увійшовши, гарненько замкнув їх за собою. Спустившись у гамазею, зійшов нижче у льох і, прекрасно орієнтуючись у тунелях, дістався Монпарнасу. Там я зустрів з тридцять brassardiers, які дорогою назад ішли за мною слідом, з гамазеї вони рушили по деяких квартирах, аби позалякувати мешканців, та натомість їх радо зустріли добре вбрані добродії, котрі ще й показали, з яких вікон краще видно перехрестя. Саме у цю мить на перехрестя, з боку рю дю Драгон, в'їжджав верхи на коні офіцер, везучи наказ усім стати до бою. Вочевидь, за наказом слід було укріпити позиції, очікуючи атаки з рю Севр чи з рю Шерше Міді, тож на розі вказаних вулиць комунари вже збирали камені з бруківки, аби звести чергову барикаду.

Поки brassardiers розходились до вікон, я подумав, що лишатися там, куди так чи інакше колись долетять кулі комунарів, недоречно, тож, ще коли на вулиці панувала страшна метушня, я повернувся на склад. Знаючи траєкторію, за якою летітимуть кулі з вікон, я причаївся за рогом рю дю В'є-Коломб'є, аби у разі небезпеки непомітно вислизнути геть.

Більшість комунарів, зводячи барикади, відклали свою зброю, тож стрілянина з вікон захопила їх зненацька. Згодом вони опанували себе, хоч досі не розуміли, звідки їх обстрілюють, тож почали палити на рівні людського зросту у бік в'їзду з рю дю Ґреней та рю дю Фур. Тому мені довелося податися назад на випадок, якщо почнуть стріляти й по рю дю В'є-Коломб'є. Потім хтось уторопав, що вороги стріляють з гори, і почався обмін кулями з перехрестя по вікнах будинків і навпаки, от тільки урядовці чудово бачили, куди стріляти, й цілилися у натовп, а комунари досі не розуміли, по яких вікнах цілити.

Коротше кажучи, для урядовців це було легке побоїще, а от серед тих, хто відстрілювався на перехресті, кричали, що хтось їх зрадив. Отак завжди: коли зазнаєш невдачі в якій-небудь справі, завжди шукаєш винного у власній безпорадності. Яка там у біса зрада, казав я сам до себе, ви просто не вмієте боротися по-іншому, тільки й знаєте, що влаштовувати революцію…

Нарешті хтось вирахував, у якому будинку засіли урядовці, й ті, що ще лишилися серед живих, почали гамселити у двері, намагаючись їх вибити. Гадаю, коли комунари ввійшли всередину, будівля вже була порожньою, бо brassardiers на той час уже повернулися під землю, однак я вирішив піти геть, не дочекавшись на продовження. Як я дізнався згодом, версальці дійсно прийшли з рю Шерше Міді, та ще й чимало, тож останні оборонці з «Червоного Хреста», мабуть, були розгромлені вщент.

До свого завулка я дістався околяса, обминаючи вулиці, на яких досі чувся грім пострілів. Уздовж стін я зауважив нещодавно розклеєні маніфести Комітету народного порятунку, який закликав городян захищатися з останніх сил («Aux barricades! JJennemi est dans nos murs! Pas d'hésitations!»[224]).

У пивниці на рю Сотон я почув останні новини: на рю Сен-Жак розстріляли сімсот комунарів, підірвали пороховий склад у Люксембурзькому саду, на знак помсти комунари витягли з в'язниці у районі Рокет кількох полонених, серед яких був архієпископ Парижа, й приставили їх до стіни. Розстріл архієпископа був точкою неповернення. Щоб усе знову стало на свої місця, треба, щоб кривава ванна заповнилася до щирцю.

Одначе, поки я вислуховував найсвіжіші повідомлення, до пивниці зайшли жінки, яких постійні клієнти вітали радісними вигуками. Це були les femmes, котрі поверталися до своїх brasserie! Урядовці привезли з собою з Версаля проституток, яких повиганяла Комуна, й знову випустили їх вештатися вулицями, ніби показуючи, що все знову повернулося на круги своя.

Мені більше не ставало сил лишатися поміж цього наброду. Вони знищували єдину добру річ, яку зробила Комуна.

За наступні кілька днів, по останніх сутичках з холодною зброєю один на один на цвинтарі Пер-Лашез, добігли кінця дні Комуни. Переповідали, що ста сорока сімох чоловік, котрі вижили, зловили й стратили на місці.

Так вони навчилися не пхати носа у справи, які їх не стосуються.