Празький цвинтар [без ілюстрацій]

22. Диявол у XIX столітті

14 квітня 1897 року

Любий капітане Симоніні,

і знову ж таки, там, де ваші спогади плутаються, у мене вони жвавіші. Отже, гадаю, я спочатку йду на зустріч з паном Ебутерном, а потім з падре Берґамаскі. Назвавшись вашим ім'ям, іду по гроші, які маю (чи мав би) заплатити Лео Таксилеві. А потім, цього разу вже назвавшись нотаріусом Фурньє, поспішаю на пошуки Лео Таксиля.

Пане, запевняю вас, я не маю наміру прикриватися своєю сутаною, аби ви визнали Ісуса Христа, якого берете на кпини, й мені ні холодно ні жарко від того, що ви потрапите до пекла. Я прийшов до вас не задля того, щоб обіцяти вам вічне життя, я прийшов сказати вам, що ті кілька опублікованих творів, у яких розвінчуються злочини масонів, знайдуть розважливих читачів, але їхню кількість я без вагань назву мізерною. Ви, певно, не знаєте, який успіх може мати книжка, якщо її підтримують усі монастирські ченці, священики, архієпископи, й я не маю на увазі лише Францію, а врешті-решт, увесь світ. А щоб ви повірили, що я прийшов не навертати вас, а допомогти вам заробити грошей, я відразу розповім вам про мої скромні побажання. Вам досить лише підписати документ, який би гарантував мені (чи то пак милосердному товариству, яке я презентую) двадцять відсотків від ваших майбутніх авторських гонорарів, а я натомість познайомлю вас з людиною, яка розуміється на масонських таємницях краще за вас.

Гадаю, пане Симоніні, як ми згодом домовились, зазначені двадцять процентів від гонорарів Таксиля ми поділили між собою. Та я дарма запропонував йому ще дещо: «У мене для вас є ще сімдесят п'ять тисяч франків, і не цікавтеся, хто мені їх дав, бо, можливо, здогадаєтеся з мого вбрання. Ці сімдесят п'ять тисяч ваші (хоч ви ще не розпочали), якщо ви, давши слово, завтра привселюдно повідомите про своє навернення у католицьку віру. З цих сімдесяти п'яти тисяч, зважте, сімдесяти п'яти тисяч франків, ви не винні жодного процента, адже для людей, які мене до вас прислали, гроші — то диявольський послід. Ось порахуйте — тут сімдесят п'ять тисяч».

Ця сцена стоїть перед моїми очима, ніби я дивлюся на дагеротип.

Проте у мене склалося враження, що Таксиля вразила не стільки значна сума та обіцянки майбутніх гонорарів (навіть попри те, що щойно він побачив на столі стільки грошей, у нього засяяли очі), як можливість того, що він, затятий антиклерикал, зробивши різкий оберт на триста шістдесят градусів, перетвориться на ревного католика. Він уже носом чув, як здивується народ і скільки писатимуть про нього газети. Набагато краще за вигадане античне місто на дні швейцарського озера.

Він весело сміявся, уявляючи, якими будуть його майбутні твори аж до того, якими будуть ілюстрації.

— О, я вже бачу перед очима свій трактат про таємниці масонів, неймовірніший за будь-який роман. На обкладинці — крилатий Бафомет[254] з відрубаною головою на згадку про сатанинські обряди тамплієрів… Трясця тобі (даруйте, падре, за вислів), це ж буде новина дня! Тим паче, незважаючи на те, про що йшлося у моїх памфлетиках, стати католиком, віруючим і мати гарні стосунки з курією — це надзвичайно почесне діло, а надто для моєї родини та наших сусідів, які часто дивляться на мене так, ніби то я особисто розп'яв нашого Господа Ісуса Христа. Однак кого ви маєте на думці, коли кажете, що ця людина мені допоможе?

— Я познайомлю вас з оракулом — це створіння під гіпнозом розповідає про ритуали паладійців неймовірні речі.

Тим оракулом, певно, була Діана Воґан[255]. Здається, я завжди про неї знав геть усе. Пригадую, як якось уранці поїхав до Венсенна так, ніби я завжди знав, де знаходиться клініка лікаря дю Мор'єра. Клініка була невеличкою будівлею з маленьким, але пишним садом, де сидять, гріючись під променями сонця, байдуже, не зважаючи одне на одного, зовні цілком спокійні пацієнти.

Знайомлячись з дю Мор'єром, я сказав, що чув про нього від вас. Потім плутано послався на об'єднання милостивих дам, які опікувалися душевнохворою молоддю, й, здається, від цього у лікаря наче камінь з душі впав.

— Маю попередити вас, — мовив він, — що сьогодні Діана перебуває у фазі, яку ми називаємо нормальною. Капітан Симоніні, певно, розповів вам, що в цій своїй подобі Діана шаленіє, тобто вважає себе адептом таємничого масонського товариства. Аби не стривожити її, я представлю вас як побратима-масона… сподіваймося, вона нічого не матиме проти духовної особи.

Мене провели до просто вмебльованої кімнати, в якій стояли шафа та ліжко, а у кріслі, оббитому білим полотном, сиділа жінка з правильними рисами обличчя, м'яким волоссям з мідним відтінком, прибраним високо на маківці, погляд у неї був гордовитий. Побачивши нас, жінка враз насмішкувато зморщила рота й спитала:

— А що, лікарю, явилися кинути мене у материнські обійми церкви?

— Ні, Діано, попри своє вбрання, це брат, — відповів дю Мор'єр.

— Перед ким він преклоняється? — стрепенулася вона.

Відбити випад мені коштувало певних зусиль:

— Мені не дозволено говорити, — прошепотів я обережно, — можливо, ви знаєте, чому…

Відповідь була саме такою, на яку очікували.

— Розумію, — відповіла Діана, — ви від Великого майстра Чарльстона. Я рада, що ви зможете передати моє бачення фактів. Зібрання відбувалося на рю де ля Круа Ніве, у місцерозташуванні ложі «Les Couers Unis Indivisibles», яку ви, певно, знаєте. Мене мали посвятити у Майстрині храмовників, і я прийшла, сповнена покори прийняти єдиного милостивого бога — Сатану й пройнятися ненавистю до лихого бога — отця католицького, Адоная[256]. Я, сповнена жагучого бажання, це ви мені повірте, підійшла до вівтаря Бафомета, де на мене вже чекала Софія Сафо, яка почала розпитувати мене про паладійські догми, тож я покірно, як завжди, відповідала: «Який обов'язок має Майстриня храмовників?» — «Ненавидіти Ісуса, проклинати Адоная та шанувати Люцифера». Хіба ж не цього хотів Великий майстер? — і, питаючи, вона схопила мене за руки.

— Звісно, цього, — відповів я розважливо.

— Тоді я проказала ритуальний заклик: «Прийди, прийди, Люцифере великий, обмовлений священиками й королями!» Моє тіло тремтіло від збудження, коли я почула, як усі присутні в один голос, піднявши кинджали, як один, прокричали: «Nekam Adonai, Nekam!» Та поки я сходила до вівтаря, Софія Сафо дала мені патену[257], річ, яку я раніше бачила лише у вітринах крамниць релігійних предметів, тож поки я цікавилась, що тут робить ця парафернальна гидка річ римського культу, Велика майстриня мені пояснила, що, оскільки Ісус, зрадивши істинного Бога, підписав на горі Фавор[258] мерзенну угоду з Адонаєм, порушивши хід речей й обернувши хліб на тіло своє, то наш обов'язок — проколоти кинджалом блюзнірську облатку, якою священики щодня відроджують Христове відступництво. Скажіть-но мені, пане, чи бажає Великий майстер, щоб цей ритуал був частиною посвяти?

— Я не годен цього казати. Може, краще ви розкажіть, що ви зробили далі.

— Певна річ, я відмовилась. Адже проколювати кинджалом облатку — значить, вірити, що то дійсно тіло Господнє, а істинний паладієць не повинен вірити у цю брехню. Проколювати облатку — це католицький обряд для віруючих католиків!

— Гадаю, ви маєте рацію. Я стану вашим посланцем і повідомлю вашу думку Великому майстру.

— Дякую, брате, — мовила вона й поцілувала мені руки.

Потім, я б навіть сказав легковажно, розстебнула вгорі сорочку, оголивши білісіньке плече, й поглянула на мене, запрошуючи. Та раптом вона різко вивернулася, ніби від сильних конвульсій. Покликавши сестру, лікар дю Мор'єр разом з нею перенесли дівчину на ліжко. І чоловік промовив:

— Зазвичай, коли з нею трапляється така криза, вона переходить з одного стану в інший. Вона досі при тямі, це лише контрактура щелеп та язика. Варто лише трапитись невеличкому спазму в яєчниках…

Незабаром нижня щелепа опустилася, відхилившись ліворуч, рот перекосився, хоч був досі відкритим, і в глибині виднівся язик, що зігнувся півколом так, що зовсім не було видно кінчика, ніби хвора ось-ось його проковтне. Потім язик розслабився, різко витягнувся, звісившись з рота, швидко-швидко то засовувався, то знову висовувався, як у змії. Зрештою, щелепи та язик стали у своє природне положення, й хвора спромоглася промовити кілька слів:

— Язик шкрябає мені піднебіння… У мене у вусі — павук…

За кілька хвилин у неї знову трапились конвульсії язика і щелеп, та відчувши спазми у яєчниках, вона знову заспокоїлась. Незабаром її дихання стало важким, з язика злетіли кілька обірваних фраз, жінка поглядом утупилася в одне місце й закотила очі, все її тіло задерев'яніло; руки звело у колових рухах, зап'ястки торкалися один одного із тилового боку, нижні кінцівки випростувались.

— Кінська стопа, — пояснив дю Мор'єр. — Ця фаза скидається на епілепсію. Почекайте, далі буде клоунська фаза…

Обличчя жінки поволі налилося кров'ю, рот то відкривався, то закривався, і з нього, утворюючи великі бульбашки, текла слина. Наразі хвора випускала стогони й крики штибу «ух, ух!», м'язи на обличчі схопили спазми, повіки відкривалися й закривалися почергово, вона, ніби акробатка, вигнулася всім тілом, яке тепер обпиралося об ліжко лише потилицею та стопами.

Кілька секунд ми спостерігали за огидним видовищем, у якому лялька з вивихнутими кінцівками, здавалося, стала зовсім невагомою, але потім хвора впала на постіль, а те, як жінка поводилася далі, дю Мор'єр визначав, як «бурхливу поведінку»: спочатку вона поводилась погрозливо, ніби хотіла відбити атаку нападника, потім пустотливо, наче пускаючи комусь бісики. А потім ураз перетворилася на розпусну звабницю, яка хтивими рухами язика заохочувала клієнта у солодколюбній позі, вдивляючись йому покірно в очі, простягши руки й зімкнувши долоні, витягнувши губи, ніби благаючи про цілунок; урешті, закотивши очі до неба так, що видно було лише білу рогівку, вона вибухнула любовним маренням:

— О мій володарю, — мовила вона надломленим голосом, — мій любий змію, священний гаспиде… я — твоя Клеопатра… тут, на власних грудях, я вигодую тебе… О моє кохання, увійди у мене цілковито…

— Діані ввижається її священний змій, що проникає у неї, інші хворі бачать, як вони зливаються в одне зі Святим Серцем. Часом, коли істеричка бачить фалічну фігуру чи образ чоловіка, що підкорює її, — пояснював мені дю Мор'єр, — це все одно, ніби їй являється образ того, хто зґвалтував її у дитинстві. Можливо, ви колись бачили репродукцію Святої Терези Джанлоренцо Берніні[259] — відмінностей від цієї нещасної — жодних. Уся містика в тому, що істеричка побачилась зі своїм духівником раніше, ніж зі своїм лікарем.

Поза тим, Діана, розкинувшись, як на розп'ятті, увійшла у наступну фазу, в якій промовляла незбагненні погрози на чиюсь адресу й, несамовито перевертаючись на ліжку, переповідала жаскі одкровення.

— Нехай відпочине, — промовив дю Мор'єр, — коли прийде до тями, вона засмутиться, згадавши бридоту, якої наговорила. Скажіть вашим милостивим дамам, щоб не лякалися таких кризів. Треба лише утримувати її у випростаному положенні й заткнути їй у рота ганчірку, щоб бува не проковтнула язика, та й добре було б крапнути їй у рота кілька краплин речовини, яку я вам дам.

Потім він додав:

— Справа в тім, що нам доводиться ізольовувати її. А я не можу тримати її тут довше, позаяк це лікувальний заклад, а не в'язниця; люд у лікарні пліткує, й корисно, ба навіть необхідно у лікувальних цілях, аби вони спілкувалися поміж собою, маючи враження, що живуть цілком нормальним, спокійним життям. Мої гості — не є божевільними, вони лише мають розхитані нерви. Діанині кризи можуть уразити інших пацієнтів, а речі, які вона розповідає у своєму «лихому» стані, хай би які вони були, правдиві чи ні — усіх тривожать. Сподіваюсь, що ваші милосердні дами знайдуть можливість відгородити її від інших.

Після зустрічі з лікарем я напевне зрозумів, що він намагається здихатися своєї пацієнтки, стверджуючи, що вона у клініці ніби ув'язнена, й боїться, що вона почне спілкуватися з іншими хворими. Крім того, він боявся, що хтось повірить у її розповіді, тож він, відразу наголосивши, що йдеться про марення причинної, уживав застережних заходів.

Протягом кількох днів я винаймав помешкання в Отьої. Нічого надзвичайного, але місце досить затишне. Увійшовши до оселі, опиняєшся у типовій вітальні, як у буржуазних родин, з канапою кольору червоного дерева, оббивку на якій змінили на утрехтський оксамит, штори з червоного дамаску, на каміні — дзиґар з чотирма маленькими колонами по боках, по краях каміна — квіткові вази під скляними ковпаками, дзеркало й до блиску натерта плитка на підлозі. Поряд — спальня, яку я обрав для Діани: на стінах суконні шпалери кольору суміші сірого та муарово-перлинового, а на підлозі — товстий палас з червоними розеттами; з такого ж самого сукна, але розстрочені широкими бузковими смугами, що порушували загальну монотонність, було пошито запони над ліжком та портьєри на вікнах. Над ліжком висіла хромолітографія, на якій були зображені пара закоханих пастушків, а на поличці стояв інкрустований несправжніми камінцями дзиґар, обабіч котрого по обидва боки сиділи пухкенькі амури, підтримуючи букет лілій, що правили за підсвічник.

На горішньому поверсі було ще дві кімнати. Одну з них я віддав напівглухій старій бабці, яка полюбляла заглядати у пляшку, мала достоїнство бути нетутешньою й ладна була на все, аби підзаробити. Я вже не пригадую, хто мені її порадив, та мені здалося, що вона б чудово доглядала за Діаною, коли у хаті більше нікого не було, й за потреби чудово впоралася, з Діаниними нападами.

Між іншим, оце пишу й пригадую, що стара не отримувала від мене звісток, мабуть, десь із цілий місяць. Можливо, я залишив їй достатньо коштів на прожиття, але на який час? Треба поспішити в Отьой, але наразі розумію, що не знаю адреси: Отьой, де це? Чи, може, мені обійти увесь район, гамселячи у двері й питаючи, чи не живе тут істеричка-паладійка, хвора на роздвоєння особистості?

У квітні Таксиль привселюдно оголосив про своє навернення у католицьку віру, а вже у листопаді вийшла друком його перша книга «Les frères trois-points». Десь у той самий час я повів його до Діани. Не розповівши про її подвійну особистість, я мусив пояснювати, що нам вона буде у пригоді не як боязка діва, а як завзята паладійка.

За останні кілька місяців я, використовуючи речовину, яку дав мені лікар дю Мор'єр, навчився керувати змінами у стані Діани й ґрунтовно вивчив її поведінку. Одначе я усвідомив, що, очікуючи на свої непередбачувані напади, Діана нервується, тож треба було знайти спосіб змінювати її стан за моєю вимогою: зрештою, гадаю, саме так чинив зі своїми істеричними пацієнтками лікар Шарко.

Я не мав таких магнетичних здібностей, як Шарко, тому пішов до бібліотеки шукати описів більш традиційних способів впливу, як-от «De la cause du sommeil lucide» древнього (і цілком справжнього) абата Фаріа. Надихнувшись цим твором, а також деяким іншим чтивом, я вирішив стиснути коліна дівчини власними коліньми, схопившись за великі пальці рук, пильно вдивлятися їй в очі, потім, щонайменше за п'ять хвилин, забрати руки й схопити її за плечі, разів з п'ять чи шість пройти долонями уздовж рук аж до кінчиків пальців, після цього покласти долоні жінці на голову й спуститися від обличчя аж до черевної порожнини, тримаючи руки на відстані приблизно п'ять-шість сантиметрів, пальцями іншої руки тримаючи її під лопатками, і, врешті, спуститися вздовж тіла до колін або навіть до кінчиків пальців на ногах.

З точки зору сором'язливої моралі «праведної» Діани, цей спосіб був надзвичайно інвазивний, і дівчина заходилася таким криком, ніби (прости Господи) я замахувався на її цноту, але це діяло настільки безвідмовно, що вона майже миттєво вгамовувалась, потім, подрімавши кілька хвилин, просиналася у першому своєму стані. Втім, повернути її до стану другого було набагато легше, адже «лихій» Діані, здавалось, подобалися такі мої дотики, тож вона силкувалася зробити так, щоб я якнайдовше проводив свої маніпуляції, робила багатозначні рухи й стогнала, важко дихаючи. На моє щастя, невдовзі вона підпадала під гіпнотичну дію й також засинала, бо якби цього не відбувалося, я б мав величезний клопіт як з тим, щоб далі проводити свої маніпуляції, так і з тим, щоб тримати її бридку хтивість на припоні.

Гадаю, будь-який представник чоловічої статі вважав би Діану за винятково принадну жінку, принаймні на моє міркування, міркування чоловіка, котрого сан та покликання утримали подалі від статевого безсилля. А от Таксиль, вочевидь, був чоловіком з невситимим сластолюбним апетитом.

Віддаючи мені свою пацієнтку, лікар дю Мор'єр наділив мене також валізою, напхом напханою речами, яку мала з собою Діана, коли він поклав її на лікування: безперечно, її родина була заможною. Тож у той день, коли я повідомив жінці, що прийде Таксиль, вона, не приховуючи свого кокетування, ретельно прибралася. Хоч який відсутній вона мала вигляд, перебуваючи в обох своїх станах, Діана була надзвичайно уважною до цих маленьких жіночих дрібниць.

Таксиля вона враз зачарувала («гарна жінка», — мовив він прицмокуючи), тож, коли з часом він навчався моїх гіпнотичних маніпуляцій, то намагався якнайдовше торкатися жінки, навіть тоді, коли вона вже цілком очевидно занурилася в сон, тому мені доводилося робити несміливі зауваження: «Гадаю, вже досить».

Мабуть, якби я залишив його з Діаною наодинці, коли вона перебувала у своєму первісному стані, чоловік би дозволив собі й інші вільності, й вона радо б на них відповіла. Тому я намагався, щоб ми зустрічалися втрьох. Часом учотирьох. Позаяк, щоб пожвавити пам'ять та завзятість Діани-сатаністки-люциферистки (разом з її люциферським настроєм), я вирішив, що буде корисно звести жінку ще й з абатом Булленом.

Абат Буллен. Відколи паризький архієпископ відлучив його від церкви, Буллен поїхав до Ліона, де приєднався до спільноти кармелітів, заснованої Еженом Вінтра[260] — медіумом, котрий проводив месу в білосніжному вбранні, на якому був зображений великий перевернутий червоний хрест та вінці з індіанською фалічною фігурою. Молячись, Вінтра левітував, доводячи своїх прибічників до екстазу. Під час його служб з облаток крапала кров, але ходили чутки, що він практикував гомосексуалізм, причащав монашок-коханок й заохочував спокутувати гріхи необмеженою грою чуттів, загалом, провадив усе те, у чому, поза всіляким сумнівом, брав участь і абат Буллен. Тим паче, що по смерті Вінтра абат оголосив себе його послідовником.

Він приїздив до Парижа щонайменше раз на місяць. Дослідження такого створіння, як Діана, з демонологічної точки зору не видалося йому слушною думкою («А краще б вигнати з неї бісів», — казав він, але я вже добре знав, як саме він тих демонів виганяє). Чоловікові пішло вже на сьомий десяток, однак він був сповнений запалу й мав погляд, який я не побоюся назвати дійсно магнетичним.

Буллен слухав розповідь Діани, яку Таксиль ретельно занотовував, але, на мою думку, переслідував зовсім інші цілі, часом нашіптуючи на вухо дівчині підбивання та поради, з яких ми анічогісінько не могли второпати. Хай там як, а вона була нам надзвичайно корисною, адже з того, що вона розповіла про масонські таємниці, вдалося дізнатися про проколювання облаток кинджалом і найрізноманітніші види чорних мес, неабияким знавцем котрих був абат Буллен. Таксиль записував різні сатанинські церемонії, і мало-помалу, у міру того, як виходили його книжки, він чимраз більше цікавився чорними службами, які масони у його творах проводили на кожному кроці.

Видавши кілька книжок, Таксиль відчув, що йому вже замало тої дещиці знань, які він мав про масонів. Свіжими ідеями забезпечувала його лише «лиха» Діана у стані гіпнозу, коли, витріщивши очі, переповідала церемонії, де, можливо, була присутня, або про які чула в Америці, або ж ті, що просто вигадувала. Слухаючи деякі з її розповідей, ми сиділи, роззявивши рота, навіть я — людина досвідчена (я так гадаю) — був приголомшений. Приміром, якось вона взялася розповідати про посвяту її ворога — Софі Вальдер чи Софі Сафо, — називайте її як хочете. Ми так і не зрозуміли, чи усвідомлювала вона, наскільки кровозмісний характер мала та сцена, проте коли вона переповідала, в її голосі не було молебності, а навпаки — він був сповнений захоплення, ніби у людини, яка, маючи привілеї, споглядала церемонію на власні очі.

— Це був її батько, — повільно почала Діана, — саме він приспав її й підніс до губ розпечене залізо… Він мав упевнитись, що її тіло позбавлене будь-яких зовнішніх пасток. У неї на шиї висіло намисто — змія, що згорнулася калачиком… І от батько знімає те намисто й, розкривши кошик, витягає звідти живу змію й кладе жінці на живіт… Змія чудова, коли повзе, здається, ніби танцює, вона доповзає до шиї Софі й, знову скручуючись, стає замість намиста… А тоді, ставши проти обличчя, висуває до її губ вібруючого язика, ніби шипить у поцілунку. Яка ж вона… дивовижно… лискуча… Тоді Софі просинається, підводиться й стоїть непорушно, наче вкопана, а батько розстібає їй корсет й оголяє груди! Він удає, ніби виводить на її грудях питання, й літери червоним випалюються на її плоті, а змія, яка, здавалось, дрімала, просинається й на тому ж таки тілі Софі виводить хвостом відповідь.

— А звідки ти все це знаєш, Діано? — спитав я.

— Я дізналася про це ще в Америці. Мій батько посвятив мене у паладійки. Потім я поїхала до Парижа, мабуть, вони хотіли відправити мене якнайдалі… У Парижі я познайомилась із Софі Сафо. Ми завжди ворогували. А коли я відмовилась учиняти так, як вона того хотіла, Софі відправила мене до лікаря дю Мор'єра, сказавши йому, що я навіжена.

Я пішов у клініку лікаря дю Мор'єра, аби віднайти Діанині сліди:

— Лікарю, ви маєте мене зрозуміти, моє братерство не допоможе дівчині, якщо я не знатиму, хто вона, звідки й хто її батьки.

Дю Мор'єр глянув на мене так, ніби перед ним стіна стоїть.

— Я ж уже сказав вам, що нічого не знаю. Мені довірила її родичка, вона вже покійна. Хочете адресу? Вам видасться дивиною, але я більше її не маю. Рік тому в моєму кабінеті сталася пожежа й було знищено чимало документів. Про її минуле я нічого не знаю.

— Але ж вона з Америки?

— Може бути, хоч французькою розмовляє без жодного акценту. Скажіть вашим милостивим дамам, нехай не надто переймаються, бо такого, щоб вона вийшла з обох своїх теперішніх станів і повернулася в навколишній світ, ніколи не трапиться. Хай будуть до неї ласкаві й дадуть дожити їй віку у цьому стані, бо запевняю вас, з такої глибокої фази істерії ніхто не виходить живим-здоровим. Настане день, коли у неї в матці почнеться надзвичайно сильне запалення, й медицина буде безсилою допомогти.

Я переконався, що лікар обманює, можливо, він теж паладист (а не належить до «Ґранде Орієнте») і вирішив поховати живцем ворога товариства. Втім, це лише мої фантазії. Мабуть, продовжувати розмову з дю Мор'єром — дарма гаяти час.

Допитую Діану в обох її станах.

Наче зовсім нічого не пригадує. На шиї має золотий ланцюжок з медальйоном: на ньому, здається, якась надзвичайно подібна до неї жінка. Я зауважив, що медальйон відкривається, й довго просив Діану показати мені, що всередині, та жінка зухвало, налякано й з палкою рішучістю відмовилась, тільки торочила: «Мені його матуся подарувала».

Відтоді, як Таксиль провадить свою антимасонську кампанію, спливло вже чотири роки. Реакція католицького світу набагато перевищила наші сподівання: у 1887-му кардинал Рамполла[261] викликав Таксиля на аудієнцію до папи Льва XIII. Офіційне узаконення його боротьби — перший крок до шалених тиражів. І грошей.

У ті часи я отримав дуже коротеньку, але красномовну записку: «Вельмишановний абате, наша справа пішла набагато далі, ніж ми замірялися. Хочете докласти руку? Ебутерн».

Назад дороги не було. Я маю на увазі не гроші з авторських гонорарів, які пливли бурхливим потоком, а сукуп союзників усіх тих, хто чинив тиск, котрих завдяки їм було нажито серед католиків. Наразі Таксиль уже став героєм боротьби з сатанізмом і не мав бажання звертати із цього шляху.

Поза тим, я почав отримувати лаконічні цидулки від падре Берґамаскі: «Все йде чудово, чи не так? Але як що до євреїв?»

Отак Берґамаскі порадив, щоб у своїх творах Таксиль розвінчував не лише пікантні таємниці масонів, але й євреїв. Однак де там: і Діана, і Таксиль на цю тему — ані пари з вуст. Щодо Діани, я зовсім цьому не дивувався, можливо, на американських материках, звідки вона родом, євреїв менше, ніж у нас, і ця проблема для неї чужа. Але масонські кола заводнені євреями, тому я наголосив Таксилеві на цьому факті:

— А я тут яким боком? — відповів він. — Я ніколи не натрапляв на масона-єврея й гадки не мав, що такі трапляються. Я жодного разу не бачив у ложі рабина.

— Вони не ходять туди, вдягнувшись рабином. Я знаю від свого діда-єзуїта, надзвичайно обізнаного у цій справі, що монсеньйор Мерен, — не якийсь там кюре, а архієпископ, — у наступній своїй книзі розповість про те, що всі масонські обряди мають кабалістичне підґрунтя й що саме юдейська кабала штовхає масонів до обожнювання демонів.

— Тоді хай монсеньйор Мерен сам про це розповідає. У нас і так безліч справ розпочато.

Таке вперте небажання Таксиля говорити на цю тему досить довго викликало у мене питання (може, він сам єврей?), доки я не дізнався, що протягом своєї газетярсько-письменницької діяльності він, чи то через наклеп, чи то через непристойність, неодноразово був притягнений до суду й мусив платити чималенькі штрафи. Тож він багацько заборгував лихварям-євреям і наразі не міг віддати свої борги (ще й тому, що радо тринькав незначні заробітки від своєї антимасонської діяльності). А тому побоювався, що євреї, які досі не завдавали клопоту, відчувши, що на них нападають, за борги упечуть його за ґрати.

Та чи справа була лише у грошах? Таксиль, звісно, негідник, але на певні почуття він таки здатен, наприклад, він дуже міцно прив'язаний до рідні. Тож чоловік трохи співчував євреям, котрі зазнали стількох переслідувань. Казав, що папи захистили євреїв з гетто, хоч і вважаючи їх за другосортних мешканців.

Тими роками у Таксиля від успіху голова пішла обертом: вважаючи себе глашатаєм антимасонської та католицької легітимістської думки[262], він подався у політику. Він балотувався в одну з міськрад Парижа й став конкурувати й полемізувати з таким відомим журналістом, як Дрюмо, який брав участь у жорстокій антисемітській та антимасонській кампанії й мав неабиякий авторитет серед церковників; отож він почав натякати на те, що Таксиль — інтриган; і «натякати» — це, певно, надто м'який вираз.

У 1889-му Таксиль написав памфлета на Дрюмо, не знаючи, як його краще діткнути (адже обидва були противниками масонства), почав називати юдофобію Дрюмо видом психічного розладу. Дійшло навіть до взаємних звинувачень у російських погромах.

Та Дрюмо був чудовим полемістом й у відповідь написав памфлет, у якому висміював одного добродія, котрий обернувся на поборника церкви, обіймаючись з єпископами та кардиналами та приймаючи їхні вітання, але ще кілька років тому писав бридкі та вульгарні речі про папу, попів та монахів, не кажучи вже про Ісуса та Діву Марію. Але це було не найгірше.

Я часто приходив погомоніти до Таксиля на гостину, саме в ту оселю, де колись на першому поверсі розташовувалась «Антиклерикальна бібліотека», й нас нерідко перебивала його дружина, котра приходила сказати щось своєму чоловікові на вушко. Як я зрозумів згодом, чимало невиправних противників церкви ще й досі приходили за цією адресою, аби пошукати у помешканні ревного католика Таксиля антиклерикальну літературу, яку він без ліку наскладав у своєму підвалі, аби з легким серцем знищити її; тож, надзвичайно обачно, він, ніколи не показуючись сам, відправляв до них дружину, продовжуючи отримувати зиск з тої невичерпної жили. Втім, я ніколи не мав ілюзій стосовно щирості його віри, позаяк єдиний світоглядний принцип, що надихав його, — гроші non olet[263].

Ось тільки про цей його принцип знав не я один, але й Дрюмо, який тепер звинувачував марсельця не лише в якихось непевних зв'язках з євреями, але й у тому, що він донині не покаявся у своїх антиклерикальних поглядах. Цього стане для того, щоб вселити у найбільш боязких читачів нашого автора пекучі сумніви.

Треба було відбивати напад.

— Таксилю, — кажу, — я знати не хочу, чому ви особисто не хочете встрявати у боротьбу проти євреїв, але можна ж вивести на сцену когось іншого, хто б узявся за цю справу?

— Мене особисто це не стосується, — відповів він. А потім додав: — Насправді, моїх викриттів уже недостатньо, замало навіть байок, які розповідає нам наша Діана. Ми самі створили читачів, які прагнуть більшого, й, цілком можливо, тепер вони читають мене не тому, що хочуть більше дізнатись про ворогів Святого Хреста, а лише через палку любов до оповідань. Як часом трапляється зі шпигунськими романами, коли читача спонукають до того, щоб він пристав на бік злочинця.

Так з'явився лікар Жорж Батай.

Таксиль знайшов, чи віднайшов, старого друга-медика з морфлоту, який побачив чимало екзотичних країн, пхаючи носа у різноманітні храми таємних релігійних товариств, але над усе був широко обізнаний з пригодницькими романами штибу творів Луї Буссенара й фантастичних оповідей Луї Жаколіо, як-от «Spiritisme dans le monde» («Спіритизм у світі») чи «Voyage au pays mystérieux» («Подорож загадковими країнами»). Я всіляко підтримував бажання шукати нових сюжетів у світі фантастичної літератури (а з вашого щоденника я дізнався, що ви, надихаючись Сю та Дюма, дотримувалися такої ж думки). Люди читають оповідання про пригоди на воді й на суші, бо вони їм просто до вподоби, згодом легко забуваючи, про що читали, тому коли ти розповідаєш їм щось, узяте з роману, як події, які відбувалися насправді, вони лише якось непевно пригадують, що десь уже про те чули, знаходячи підтвердження своїм переконанням.

Чоловіком, котрого знайшов Таксиль, був Чарлі Гакс. Він захистився на тему пологів за допомогою кесаревого розтину, потім написав кілька розповідей про торговельний флот, але на цьому не зужив свого літературного таланту. Здавалось, він страждає на гострий алкоголізм і, цілком очевидно, не має грошей. З того, що я второпав з його балачок, він збирався написати ґрунтовну працю проти релігії та християнства як «хрестової істерії», та, почувши пропозицію Таксиля, він був готовий списати тисячі сторінок, неславлячи дияволопоклонників на славу й захист церкви.

Пригадую, у 1892-му ми почали, загалом написавши 240 окремих видань, що виходили одне за одним протягом двох з половиною років, створювати monstre[264] твір, який називався «Диявол у XIX столітті», на обкладинці котрого був зображений усміхнений Люцифер, що мав крила, як у кажана, й хвіст, як у дракона; крім того, був і такий підзаголовок — «загадки спіритизму, сатанинське масонство, повне викриття паладизму, чаклунство та гоетія[265] й усі види сучасного сатанізму, окультний магнетизм і медіуми-демоністи, кабала кінця століття, магічні обряди розенкрейцерів, прихована одержимість, передвісники приходу Антихриста» — усе це під авторством загадкового лікаря Батая.

Як і планувалося, у новому творі не розповідалося нічого нового, окрім того, про що вже писали в інших джерелах. Таксиль та Батай зібрали докупи всі твори, які були видані раніше, й зробили з того мішанку з таємних культів, появи демонів, обрядів, від яких у жилах холоне кров, відродження тамплієрських мес з тим самим Бафометом тощо. Навіть ілюстрації було змальовано з інших книжок про окультизм, які були вже писані-переписані одна з одної. Єдині малюнки, які ще ніколи не друкувались, — портрети масонських майстрів, котрі дещо скидалися на листівки, на яких у американських степах зображують злодіїв, котрих треба впізнати й віддати під суд, живими чи мертвими.

Робота кипіла. Гакс-Батай, добряче нажлуктившись абсенту, переповідав Таксилеві свої викриття, а той, прикрасивши розповідь, записував; Батай опікувався деталями, що стосуються медицини та отруйницького мистецтва, описуючи міста та екзотичні ритуали, свідком яких йому випало бути насправді, тоді як Таксиль прикрашав своїми вигадка ми те, що переповідала у своїх мареннях Діана.

Наприклад, Батай згадував Гібралтарську скелю як губчастий пагорб, пронизаний безліччю тунелів, печер та підземних гротів, де правлять свої обряди всі спільноти з найбільш блюзнірських таємних товариств, розповідав про масонів-шахраїв з Індії, чи явлення Асмодея, а Таксиль почав виводити профіль Софі Сафо. Прочитавши «Пекельний щоденник» окультиста-демонолога Коллена де Плансі[266], він вирішив, що Софі повинна розповісти про те, що існують шістсот шістдесят шість пекельних легіонів, кожен з яких складається із шестисот шістдесяти шести демонів.

Попри те, що Батай уже був напідпитку, він таки спромігся порахувати й налічив сорок чотири мільйони чотириста тридцять п'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят шість демонів. Ми перераховували й здивовано погоджувались, що він має рацію, а чоловік, торохкаючи кулаком по столу, кричав: «Ось бачте, я не п'яний!» І, винагороджуючи себе, доливав, аж поки не звалився під стіл.

Ми із захватом вигадували токсикологічну лабораторію масонів у Неаполі, де вони виготовляли отрути, аби звести ворогів ложі. Шедевром Батая була речовина, яку він без жодної причини з точки зору хімії назвав манною: у кухоль, повний змій, закривають жабу, годують лише отруйними грибами з додаванням цикути та дигіталісу, залишають тваринок помирати, збризнувши трупи пульверизованою склопіною та молочаєм, а потім відправляють у куб для перегонки, випаровують рідину на повільному вогні, наприкінці відділивши спопелілі трупи та вогнетривкий порошок, таким чином отримуючи не одну, а дві отрути: одна — рідка, а інша — порошкоподібна, але обидві мають однаковісіньку летальну дію.

— Я вже бачу, скільки єпископів будуть у захваті від таких оповідок, — казав Таксиль, усміхаючись і чухаючи собі пах, як він зазвичай робив, коли був дуже задоволений. І казав він це, добряче поміркувавши, оскільки після кожного випуску «Диявола» він отримував листа від якого-небудь прелата, де той дякував за його сміливі викриття, що відкривають очі багатьом вірянам.

Часом згадували про Діану. Адже лише вона могла вигадати «Містичну скриню» Великого майстра Чарльстона: малесенький ящичок, яких у світі існує лише сім. Відкривши кришечку, бачиш срібний мегафон, подібний до дзвоника на мисливському розі, тільки меншенький; ліворуч відходить кабель зі срібних дротиків, які одним боком приєднані до приладу, а іншим — до штучки, яку вставляють у вухо, щоб можна було чути, про що говорять шість інших власників приладу. А праворуч жаба циноберового[267] кольору, яка випускає маленькі іскорки з роззявленої пащі, ніби показує, що триває розмова, а сім маленьких золотих статуеток представляють семірко найголовніших чеснот за паладійською шкалою, а також сімох найвищих масонських майстрів. Отак, повертаючи на п'єдесталі одну зі статуеток, Великий майстер попереджав одного з майстрів у Берліні чи Неаполі про небезпеку. Якщо майстра наразі не було перед апаратом, він відчував легкий гарячий подув на обличчі й казав щось, приміром, таке: «Буду за годину», а з жаб'ячої горлянки у приладі Великого майстра чулося: «За годину».

Спочатку ми питали себе, чи не видасться наша розповідь надто фантастичною, ще й тому, що відтоді, як Антоніо Меуччі[268] запатентував свій винахід — «телетрофон», чи, як тепер кажуть, «телефон», спливло вже багацько часу. Втім, ті вигадки — то були цяцьки для багатіїв, наші ж читачі зовсім не обов'язково мали про них знати, а от надзвичайний винахід штибу «скрині» безсумнівно свідчив про диявольську наснагу.

Іноді ми зустрічалися вдома у Таксиля, іноді в отьойському помешканні. Часом зазирали до мишатні Батая, проте тамтешній застояний сморід (дешевого питва, віками не праних штанів та залежаних недоїдків) наштовхував нас на думку, що цих засідань треба уникати.

Одна з проблем, яка стояла перед нами: як описати генерала Пайка[269] — Великого майстра світового масонства, який з Чарльстона вирішував долю світу. Але на світі немає нічого більш невідомого, як те, про що вже написали.

Не встигли ми видати перший випуск свого «Диявола», як з'явилася очікувана книжка монсеньйора Мерена, архієпископа парафії Порт-Луї (де та парафія в біса є?), — «Франкмасонство — синагога Сатани», і Батай, який сяк-так умів лепетати по-англійському, під час своїх подорожей натрапив на опубліковану в Чикаго у 1873 році «The Secret Societies»[270] авторства генерала Джона Фелпса — запеклого ворога масонських лож. Тож нам не лишилось іншого, як переписати зміст цих книжок, аби якнайліпше описати образ цього Величного старця, великого святого отця світового паладизму, а може, навіть засновника Ку-клукс-клану й головного керівника змови, яка призвела до вбивства Лінкольна. Ми вирішили, що Великий майстер Вищої ради Чарльстона носитиме титули: Головний брат, Верховний командор, Найосвіченіший майстер Великої симфолічної ложі, Таємний майстер, Непорочний майстер, Таємний Секретар, Настоятель та Суддя, Маестро, Обранець дев'ятьох, Блискучий обранець п'ятнадцятьох, Верховний обраний лицар, Голова дванадцяти родів, Великий майстер-архітектор, Великий обранець Священного склепіння, Безгрішний і верховний масон, Кавалер Сходу та меча, Цар Єрусалима, Кавалер Сходу й Заходу, Верховний князь розенкрейцерів, Великий патріарх, Вельмишановний майстер ad vitam усіх Симфолічних Лож, Прусський кавалер неокіту, Великий майстер ключа, Князь Лівану й дарохранительниці, Кавалер бронзової змії, Найвищий розпорядник храму, Кавалер Сонця, Принц-адепт, Великий скотт святого Андрія Шотландського, Великий обраний кавалер кадоша, Бездоганний посвячений, Великий наглядач-інквізитор-командор, Найясніший і найвидатніший правитель таємного царства тридцяти трьох, Найусесильніший та могутній правитель, Головний командор, Великий майстер хранилища великого паладія, Верховний понтифік усесвітнього франкмасонства.

Ми цитували листа, в якому осуджувалися безчинства деяких італійських та іспанських священиків, що, «керовані справжнісінькою ненавистю до Бога та священиків», преклоняються перед його протилежністю на ймення Сатана — істотою, створеною священицькою брехнею й чиє ім'я ніколи не повинно вимовлятися у ложі. Так осуджували обряди генуезької ложі, члени якої привселюдно осмілилися підняти стяг з написом «Слава Сатані!», але згодом виявилось, що огуда була спрямована на сатанізм (християнський забобон), тоді як масонська віра має ґрунтуватись на щирій люциферіанській доктрині. Це священики, вірячи у Диявола, створили сатанізм та сатаністів, відьом, відьмаків, чаклунів та чорну магію, тоді як люциферіанці практикують світлу магію, як магія тамплієрів, які були їхніми древніми наставниками. Чорна магія — це магія послідовників Адоная, лихого Бога, якого шанують християни, котрий обернув лицемірство на святість, порок на чесноту, брехню на правду, віру на абсурд теологічної науки, всі вчинки якого виявляють жорстокість, підступ, зненависть до людини, дикунство та заперечення науки. Люцифер же, навпаки, ласкавий Бог, що протистоїть Адонаю, як світло протистоїть мороку.

Абат Буллен намагався роз'яснити нам, у чому полягає різниця між культами того, хто для нас був просто демоном: дехто вірить у те, що Люцифер — це провинний янгол, що вже розкаявся й може стати новим Месією. Існують жіночі таємні товариства, учасниці котрих вважають Люцифера особою жіночої статі, яка має добрий норов, на противагу лихому Богові. Інші вважають його Сатаною, якого прокляв Бог, але дотримуються думки, що Христос для людства зробив недостатньо, тож обожнюють Божого ворога — саме це й є справжні сатаністи, які відправляють чорні меси тощо. Є демонопоклонники, яким просто до вподоби відьомські ритуали, l'envoûtement[271], ворожіння, а є такі, що перетворюють сатанізм на справжнісіньку релігію. Серед них є люди, яких знають, як організаторів культурних спілок, як-от Жозефін Пеладан[272], гірше за Станісласа Ґуайта[273], що розвивав мистецтво зумисного отруєння. Поза тим, є ще паладійці, обряд для небагатьох обраних, до яких входив і карбонарій Мацціні. Пліткують навіть, що завоювання Сицилії Ґарібальді — це діло рук паладійців, ворогів Бога та монархії.

Тоді я спитав абата, як же він може звинувачувати у сатанізмі своїх супротивників — Ґуайту та Пеладана, коли, як я чув з паризьких чуток, саме його називають сатаністом.

— Ет, — мовив він, — у цьому світі окультних наук межі між Добром та Злом настільки хисткі, що те, що здається одній людині Добром, для інших буде Злом. Ба навіть у древніх казках різниця між відьмою та феєю полягає у віці та принадності.

— І що ж роблять ті ворожки?

— Кажуть, що Великий майстер з Чарльстона став на герць з таким собі Ґоргасом з Балтимора, головою дисидентського шотландського обряду. Підкупивши пралю, йому вдалося дістати хустинку свого суперника. Чоловік поклав її у солоний розчин і щораз, коли додавав солі, бурмотів: «Саграпім меланктебо ростромоук еліас фітг». Потім висушив хустинку над вогнем, спалив віття магнолії; затим, тримаючи на долонях складену хустинку, протягом трьох тижнів щосуботи читав молитву до Молоха[274], ніби пропонував йому дар. Надвечір третьої суботи спалив хустинку у вогні від горіння спирту, поклав попіл на бронзовий таріль і залишив у спокої на цілу ніч; а на ранок змішав попіл з воском і виліпив маленьку іграшку, ляльку. Такі диявольські вироби називаються «dagyde». Взявши виріб, чоловік поклав його у скляну кулю, з якої за допомогою пневматичного насоса викачав повітря, щоб у кулі утворився абсолютний вакуум. Тепер його суперник почав мучитися від гострого болю невідомого походження.

— Він від цього помер?

— Тут справа у тонкощах, може, не треба було так далеко заходити. Важливо те, що за допомогою чорної магії можна чинити вплив на людину на відстані, й саме так чинить зі мною Ґуайта та його поплічники.

Мені він більше не хотів нічого розповідати, але Діана, яка слухала його, із захопленням вела за ним очима.

У потрібний момент, завдяки моїй наполегливості, Батай присвятив чималенький розділ участі євреїв у таємних масонських товариствах, дійшовши аж до окультистів вісімнадцятого століття, стверджуючи, що існують півмільйона масонів-євреїв, котрі таємно входять у союз з офіційними масонськими товариствами, але їхні ложі не мають назви, лише номер.

Ми зробили це саме вчасно. Здається, у той період у якійсь газеті стали використовувати один чудовий термін — «антисемітизм». Тепер ми ставали частиною «офіційної» течії, й несподівана недовіра до євреїв віднині ставала доктриною, як християнство чи ідеалізм.

На наших засіданнях Діана теж була присутня, й якось, почувши назви, які ми вигадували для єврейських спільнот, вона кілька разів повторила: «Мелхіседек, Мелхіседек»[275]. Але що ж вона пригадала? А потім жінка повела далі: «Під час зібрання патріархів… відзнакою масонів-євреїв… був срібний ланцюжок із золотою дощечкою, а на ній був напис, який репрезентує скрижалі Закону… Мойсеевого закону».

То була вдала думка, й ось уже наші євреї збираються у храмі Мелхіседека, аби обмінятися знаками опізнання, паролями, присягами та вітаннями, котрі мали обов'язково носити єврейський характер, як-от «Ґразім Ґаізім», «Яван Абадон», «Бамакек Бамеарак», «Адонай Беґо Ґальколь». Певна річ, у ложі тільки те й робили, що сипали погрозами на адресу Святої римської церкви та самого Адоная.

Таким робом Таксиль (прикриваючись ім'ям Батая на обкладинці) і задовольняв своїх роботодавців з духівництва, і не дратував своїх єврейських кредиторів. Навіть попри те, що тепер Таксиль уже міг віддати їм свій борг, адже за перші п'ять років він отримав триста тисяч франків (чистого прибутку), з яких, серед усього іншого, шістдесят тисяч пішли до моєї кишені.

Пригадую, десь наприкінці 1893-го у газетах тільки й мови було, що про армійського капітана, такого собі Дрейфуса, який продав у прусське посольство воєнну інформацію. І як на зло, обманщик був євреєм. Дрюмо відразу ж кинувся на справу Дрейфуса, й мені здалося, що «Диявол» теж має оповідати про якісь неймовірні викриття. Але Таксиль заперечив, сказавши, що у шпигунські історії, пов'язані з військовими, краще не встрявати.

І лише згодом я зрозумів, що саме мав на увазі Таксиль: писати про внесок євреїв у масонство — це одне, а от витягувати на сцену Дрейфуса — означало б натякнути (чи викрити), що він масон, а у цьому вже не було ані крихти обачності, позаяк у війську масонство процвітало по-особливому й, можливо, багато хто з офіцерів вищого командування, які відправляли Дрейфуса під суд, теж були масонами.

З іншого боку, нам і так не бракувало джерел, з яких можна отримати зиск, а з погляду аудиторії, яку ми створювали, наші карти були кращими за карти Дрюмо.

Десь приблизно через рік після появи «Диявола» Таксиль сказав мені таке:

— Врешті-решт, усе, що ми написали, вигадав Батай, але чому йому можна вірити? Нам потрібна навернена паладійка, яка розкаже про найпотаємніші секрети секти. Де ви бачили роман, у якому немає жінки? Софію Сафо ми показали мерзотницею, й вона навряд чи викличе у католицьких читачів симпатію, навіть якщо навернеться. Нам потрібна жінка, яка вмить зачарує собою, навіть попри те, що буде сатаністкою, жінка з обличчям, ніби осяяним наверненням, що обов'язково станеться, паладійка, зловлена у тенета, яка мало-помалу звільняється від пут і повертається в обійми релігії своїх предків.

— Отже, нам потрібна Діана, адже вона — майже живе втілення навернутої грішниці, тим паче, що вона може бути майже за бажанням і тією, й іншою.

Отож у випуску «Диявола» номер 89 на сцені з'явилася Діана.

На сцену Діану вивів Батай, та, аби її поява була більш правдоподібною, вона зараз же написала листа, в якому виказувала своє невдоволення, ба навіть критику щодо того, як її, у стилі оповідок «Диявола», було зображено у творі. Маю зізнатися, що її образ вийшов надто мужеподібним, тож ми, стверджуючи, що один художник написав її портрет, відвідавши жінку в її паризькому помешканні, відразу ж зробили її образ жіночнішим.

Діана дебютувала у журналі «Le Palladium régénéré et libre», який позиціонував себе як журнал паладистів-сепаратистів, котрим стало духу в найдрібніших деталях описати культ Люцифера й блюзнірські прокльони, що промовляються під час їхніх обрядів. Страх перед паладизмом, у якому недавно зізналися, був настільки безсумнівним, що такий собі канонік Мустель у своєму «Revue Catholique» говорив про те, що вільнодумство паладійки Діани — це безсумнівне свідчення її скорого навернення. Діана особисто явилася до нього й дала дві сотні для його прихожан. Мустель закликав читачів молитися за те, щоб Діана навернулася в їхню віру.

Присягаюсь, що Мустель — це не наша вигадка й ми не платили йому грошей, однак він ніби дотримувався написаного нами сценарію. Поряд з його журналом з'явилося також «La Semaine Réligieuse», яке надихнув монсеньйор Фава, єпископ Ґренобля.

Десь, здається, у 1895-му Діана навернулася у католицизм і за півроку по тому, так само окремими випусками, видала «Мемуари колишньої паладійки». Ті, хто передплатив випуски «Le Palladium régénéré et libre» (який, звісно, припиняв публікації), міг вільно перейти на передплату «Мемуарів», або їм повернуть гроші. У мене таке враження, що, коли не враховувати окремих фанатиків, читачі добре поставились до зміни платформи. Зрештою, Діана розповідала про свою гріховодницьку подобу речі надзвичайно неймовірні, а читачі саме цього й хотіли, як вважав згодом Таксиль, і це стало його головним принципом: неістотно, про що розповідати — про любовні походеньки помічників Пія IX чи про гомосексуальні ритуали якогось масона-сатаніста. Людям подавай заборонений плід, і квит.

І саме такий плід обіцяла читачам Діана: «Я напишу про все, що траплялося у «Трикутниках», і чому я, скільки мала снаги, намагалася цьому завадити, або щО вважала праведною справою. Хай мене розсудять читачі…»

Молодець, Діана. Ми створили міф. Але жінка про те гадки не мала, адже її переповнювало почуття екстазу через ліки, які ми давали їй, аби вона була спокійною й корилася лише нашим (Боже мій, ні, їхнім) милуванням.

Я знову переживаю миттєвості несамовитого захвату. На Діану, що навернулася у віру, була спрямована жага та любов парафіяльних священиків та єпископів, матерів сімейств та грішників, що покаялися. У «Пелерін» написали, що якась Луїз, тяжкохвора жінка, надихнувшись випадком Діани, пішла у паломництво до Лурда й дивовижним чином вилікувалася. Найбільше щоденне католицьке видання «Croix» написало таке: «Ми вже бачили коректуру першого розділу «Мемуарів», які починає видавати міс Воґан, і наразі ми й досі перебуваємо у несказанному захваті. Якою ж дивовижною є ласка Божа у душах, коли вона проявляється…» Монсеньйор Лазарескі, посланець Святого престолу при Головному комітеті антимасонського об'єднання, наказав правити триденне богослужіння на знак подяки у церкві Святого Серця у Римі за навернення Діани, а також співати славень Жанні Д'Арк на честь Діани (то була арія з музичної оперети, яку один друг Таксиля написав для якогось мусульманського султана чи халіфа), що ми й почали його виконувати на заходах Римського комітету, присвячених боротьбі з масонами, і навіть співали по деяких церквах.

І тепер, наче за нашою власною вигадкою, на користь Діани з'явилася загадкова кармелітка з міста Лізьє, що, незважаючи на молодий вік, мала славу святенниці. Ця сестра Тереза Дитяти Ісуса та Святого Лику[276], отримавши примірник звірянь навернутої у віру, так була зворушена, що зробила Діану героїнею своєї театральної оперети «Тріумф смиренності», яку вона написала для своїх сестер й у якій серед персонажів була навіть Жанна Д'Арк. Вона прислала Діані свою світлину у костюмі Жанни Д'Арк.

Поки спогади Діани перекладали все новими й новими мовами, генеральний вікарій Рима Пароккі радо вітав жінку з наверненням, яке називав «чарівним тріумфом милості», папський секретар Вінченцо Сарді написав, що Провидіння дозволило Діані стати адепткою того таємного товариства, аби потім краще його придушити, а в «Католицькому Суспільстві» стверджували, що Діана Воґан, повернувшись з обіймів тіні до святого світла, наразі використовує свій досвід на службу церкві, оприлюднюючи матеріали, які не мають собі рівних у правдивості та користі.

Я чимраз частіше зустрічав Батая у будинку в Отьої. Які у них з Діаною були стосунки? Інколи, несподівано завітавши в Отьой, я заставав їх, здивованих, в обіймах одне одного. Діана при цьому витріщалася у стелю, маючи вигляд абсолютного раювання. Та, можливо, вона щойно ввійшла у свій другий стан і після сповіді насолоджувалася своїм цілковитим очищенням. Утім, значно більше підозр викликали у мене стосунки Діани та Таксиля. Щораз, коли я несподівано з'являвся у будинку, я бачив Діану, яка була на дивані розперезана й обіймала Таксиля, що сидів із синюшним обличчям. Чудово, думаю, хтось же має вдовольняти тілесні жадання «лихої» Діаниної подоби, бо я цього не хотів би. Мати фізичні стосунки з жінкою — це вже річ бентежна, а уявіть, якщо ще й з божевільною.

Коли я приходжу до Діани, що перебуває у «цнотливій» подобі, вона сидить, схиливши мені голову на плече, ридає, й просить втішити її. Тепло, яким віддає її тіло коло мого плеча, подих на моїх щоках, від якого віє каяттям, — від усього цього моїм тілом пробігає тремтіння, й я, враз відсторонившись, закликаю її піти преклонити коліна перед святим образом і благати прощення.

У паладійських колах (чи існують вони насправді — здається, численні анонімки засвідчують це, поза тим, аби щось дійсно виникло, тільки й треба, що говорити про це) тихцем погрожують на адресу зрадниці Діани. Тим часом щось трапилось, але ця подія повсякчас вилітає мені з голови. Відразу так і кортить сказати: помер Буллен. Та я, ніби в тумані, пригадую, що він був поряд з Діаною ще й пізніше.

Я надто багато хотів від своєї пам'яті. Треба перепочити.