Празький цвинтар [без ілюстрацій]

18. Протоколи

Зі щоденника за 10 та 11 квітня 1897 року

По закінченні війни Симоніні знову став до своєї звичної роботи. На щастя, незважаючи на значну кількість загиблих, проблеми спадку досі залишалися актуальними, численні молоді парубки, які загинули на фронті чи на барикадах, завчасно не склали заповітів, тож Симоніні був переобтяжений роботою й завалений шаленими грошима. Який же солодкий мир, коли йому передувало жертовне омивання!

Далі у щоденнику Симоніні нічого не розповідав про своє нотаріальне щодення, згадавши лишень, що протягом цих років не забував старі контакти, намагаючись збути свій рапорт про зустріч на празькому цвинтарі. Він не знав напевне, що робив Ґодше увесь цей час, але Симоніні мусив його випередити. Ще й тому, що, дивовижно, але за часів Комуни євреї, здавалося, десь зникли. Чи ці вроджені змовники таємно смикали за нитки Комуни, чи, навпаки, ховались у Версалі, нагромаджуючи капітали, аби підготувати події повоєння? Одначе вони стояли за масонами, й паризькі масони виступили на боці комунарів, які розстріляли архієпископа, отже євреї мали якось бути до цього причетними. Убивали дітей, а що там уже казати про архієпископів.

Якось одного дня 1876 року, блукаючи у таких спогадах, Симоніні почув, як унизу дзвонять у двері, а коли зійшов відчинити, побачив на порозі літнього чоловіка у сутані. Спершу він подумав, що то явився черговий абат-сатаніст, аби продати освячені облатки, та придивившись пильніше під копицю хоч уже й посивілого, але добре закучерявленого волосся, Симоніні впізнав абата Берґамаскі, якого не бачив безмаль три десятки років.

А от єзуїту, надто через бороду (яка наразі знову стала чорною, трошки присипаною сивиною, як і личить сорокалітньому чоловікові) було дещо складніше впізнати у чоловікові, що стояв перед ним, Симоніні, якого він востаннє бачив ще юнаком. Аж ось очі абата заблищали, й він промовив:

— Звісно, це ж ти, Симоніні, це дійсно ти, хлопчику мій! Чому ж тримаєш мене на порозі?

Чоловік посміхався, але хай ми й не посміємо назвати цю усмішку тигрячим оскалом, одначе котячим — безсумнівно. Впустивши чоловіка, Симоніні провів його до кабінету, а потім спитав:

— Як ви мене знайшли?

— Ох, Симоніні, хлопчику мій, — відповів отець Берґамаскі, — хіба ж ти не знаєш, що ми, єзуїти, знаємося на цьому краще за нечистого. Хоч нас п'ємонтці й витурили з Турина, але ми досі зберігали свої гарні знайомства у колах, на які, як я дізнався, ти, по-перше, працював, підробляючи заповіти, а по-друге, так уже трапилось, підсунув п'ємонтським спецслужбам доповідь, у якій згадував і моє ім'я, називаючи мене радником Наполеона III й людиною, що змовлялася на празькому кладовищі проти Франції та Сардинського королівства. Чудово вигадав, годі й казати, хоч згодом я второпав, що ти набрався цього у того антиклерикала Сю. Я розшукував тебе, але мені сказали, що ти був на Сицилії у лавах ґарібальдійців, а потім виїхав з Італії. Генерал Неґрі ді Сенфрон має чудові стосунки з орденом, тож він направив мене до Парижа, де мої брати мали знайомих в імператорських спецслужбах. Так я довідався, що ти зв'язувався з росіянами й що твоя доповідь про нашу зустріч на празькому цвинтарі перетворилася на документ, у якому йшлося про євреїв. Я дізнався, що ви шпигували за таким собі Жолі, тому розжився копією його книжки, яка лежала в конторі якогось Лакруа, що героїчно поліг у сутичці з підривниками-карбонаріями; тоді я зауважив, що Жолі також списав у Сю, а ти недолуго здряпав у Жолі. Врешті, мої німецькі брати повідомили, що такий собі Ґодше описав зустріч на празькому цвинтарі, під час якої євреї говорили приблизно те ж саме, що ти написав у документі, котрий продав росіянам. Ось тільки я знав напевне, що першоджерело, в якому згадувались ми, єзуїти, було твого авторства й складене воно було за багато років до книжки Ґодше.

— Слава Богу, хоч хтось віддав мені належне!

— Дозволь мені розповісти до кінця. У подальшому, під час війни, облог, Комуни, Париж став шкідливим для людини у рясі, як-от я. Я вирішив відновити свої пошуки кілька років тому, коли подібна до твоєї розповідь про євреїв на празькому кладовищі з'явилася у санкт-петербурзькому виданні. У ній ішлося, що це уривок з роману, в основі якого — реальні факти, а отже, уривок було взято з книги Ґодше. А тоді, вже цього року, приблизно таку ж саму історію надрукували у брошурці в Москві. Коротше кажучи, чи то там, нагорі, чи то там, унизу, затівають справу державної ваги проти євреїв, які перетворюються на загрозу. Однак вони й для нас стали загрозою, адже за допомогою цього Єврейського альянсу вони ховаються за спинами масонів. Тому Його Святість вирішив розгорнути широку кампанію проти всіх цих ворогів церкви. І осьдечки з'являєшся ти, Симоніні, який має заслужити моє прощення за жарт, що утнув проти мене разом з п'ємонтцями. Так знеславивши орден, ти йому тепер дещо завинив.

От трясця, ці єзуїти кмітливіші за Ебутерна, Лаґранжа та Сенфрона, знають усе й про кожного, їм зовсім не потрібні таємні спецслужби, бо вони самі собі таємні спецслужби, вони мають своїх братів у кожному куточку світу й чують усе, що кажуть кожною мовою, яка з'явилася на світ після падіння Вавилонської вежі.

Після подій, пов'язаних з Комуною, геть усі у Франції, навіть антиклерикали, пройнялися релігією. Йшла навіть мова про те, щоб звести на Монмартрі храм на знак загальної спокути за ті трагічні дні безбожництва. Отже, коли всі захопилися реставрацією, тоді треба стати гарним реставратором.

— Гаразд, падре, кажіть, що від мене потрібно.

— Підемо далі за твоїм сюжетом. По-перше, цей Ґодше продає таємну зустріч рабинів своїми силами, тому треба створити ще одну версію, ще більш дивовижну й яскраву, а по-друге, треба поставити Ґодше у таке становище, щоб він більше не міг поширювати свій варіант.

— І як же я зможу контролювати того фальсифікатора?

— Я попрошу своїх німецьких братів не зводити з нього очей, а згодом — нейтралізувати його. Наскільки ми обізнані щодо його життя, у ньому є чимало приводів для шантажу. Ти маєш скласти ще один документ про зустріч рабинів, зрозуміліший, з більшою кількістю посилань на сучасні події у політиці. Перечитай пасквіль Жолі. Треба, так би мовити, витягти на світ Божий єврейський макіавеллізм, а також їхні плани щодо того, як занапастити Штати.

Потім Берґамаскі додав, що для того, щоб зробити розмову рабинів більш правдоподібною, варто приплести туди розповідь абата Баррюеля, а надто — листа, якого написав йому дід Симоніні. Він спитав, чи ще зберіг Симоніні копію дідового листа, яка б чудово згодилася за оригінал, отриманий падре Баррюелем.

Копія листа знайшлася на дні комода у маленькій дідовій скриньці ще тих часів, і Симоніні зажадав від падре Берґамаскі винагороди за такі неоціненні дані. Єзуїти — скнари, але падре був змушений співпрацювати. І ось у липні 1878 року у виданні «Contemporain» надрукували спогади падре Ґрівеля, котрий був довіреною особою отця Баррюеля, більшість інформації Симоніні дістав не пише з дідового листа, а й з інших джерел. «Про празький цвинтар напишемо потім, — казав падре Берґамаскі. — Якщо певні вибухові новини подавати за одним разом, після початкового ажіотажу, читачі про все забудуть. А такі новини треба смакувати, й тоді кожна нова звістка збурить спогади про попередню».

Створюючи документ, Симоніні не приховував свого задоволення від repêchage[225] дідового листа, а пройнявшись зухвалістю, ніби переконався, що, роблячи те, що він робить зараз, він, по суті, точно виконує заповіт.

Симоніні з охотою взявся прикрашати розмову рабинів. Пильніше вчитавшись у твір Жолі, він зауважив, що на автора не так сильно вплинув Сю, як гадав Симоніні, коли вперше читав цю книгу, приписавши своєму Наполеону-Макіавеллі інші ниці вчинки, які, здавалось, вигадані саме під євреїв.

Поєднуючи документ в одне ціле, Симоніні усвідомив, що він надто яскравий і занадто розлогий: добра змова євреїв уразить ревних католиків, якщо в ній неодноразово згадуватимуть про замір зіпсувати мораль, ба навіть можна запозичити у Ґуґено де Массо ідею про фізичну вищість євреїв, чи взяти брафманівські правила, як скористатися нажитками християн за допомогою лихварства. А ось республіканці збентежаться, почувши про пресу, яку контролюють щодень сильніше, а підприємців та дрібних банківських вкладників, які ніколи банкам не довіряли (суспільна думка вже обізнана з виключно єврейськими страшезними статками), за живе візьме звістка про економічні наміри міжнародного клану юдеїв.

Отож мало-помалу в голові Симоніні заснувала думка, яка, хоч він того й не усвідомлював, була надзвичайно єврейською та кабальною. Не потрібно складати одну історію про празький цвинтар та вигадувати один варіант бесіди рабинів, а треба скласти декілька варіантів: один для курії, один для соціалістів, ще один для росіян, інший для французів. І не треба загодя робити шаблони для бесід, просто зробити все на окремих аркушах таким чином, щоб, скомпонувавши їх по-різному, виходила та чи інша розмова: тоді можна було б продати кожний примірник різним покупцям, залежно від потреби, кожному своє. Загалом, для гарного нотаріуса це все одно, що запротоколювати різні депонування, свідчення чи зізнання, які потім пропонують адвокатам, аби ті могли вести захист щораз по-різному. Отже, Симоніні почав складати свої записи як Протоколи, пильненько слідкуючи за тим, щоб падре Берґамаскі був у курсі, позаяк для святого отця він відбирав тексти, які якнайбільше стосуються релігії.

Симоніні завершує свою коротку розповідь про тогочасну роботу надзвичайно цікавим зауваженням: наприкінці 1878-го він радо відзначив, що зник і Ґодше, якого, вочевидь, придушило пиво, котре він жлуктив щодень більше, і бідолашний Жолі, що, як завжди у розпачі, прострелив собі голову. Мир душі його, він, урешті, був непоганою людиною.

Можливо, на пам'ять про дорогого покійного автор щоденника надто розтягував свою розповідь. Коли він пише про це, його почерк стає плутаним і сторінка обривається. Значить, він заснув.

Проте, прокинувшись наступного дня майже надвечір, Симоніні зауважив у своєму щоденнику кілька нотаток абата Далла Пікколи, який, потрапивши якимсь незбагненним чином до кабінету сьогодні вранці й прочитавши записи свого альтер еґо, поспішив вписати кілька моралізаторських уточнень.

Яких уточнень? Наш капітан Симоніні, котрий, якщо не намагався дуже вправно стерти з пам'яті згадку про це, то напевне був не в змозі пригадати все, як слід, не мав би так дивуватися смерті Ґодше та Жолі.

Після того, як у газеті з'явився дідів лист, Симоніні отримав від Ґодше листа, написаного французькою з досить сумнівною граматикою, однак з цілком однозначним змістом. «Любий пане Симоніні, — йшлося у листі, — гадаю, те, що побачило світ у «Contemporain», — це аперитив перед наступним матеріалом, який ви намірилися оприлюднити, а ми обоє знаємо, що авторство цього матеріалу належить мені й я можу це довести (маючи на руках «Біарріц»), а от ви не маєте на свою користь жоднісінького доказу, навіть того, що ви у тому документі коми розставляли. Тому я, перш за все, пропоную вам відкласти свій намір і зустрітися зі мною за присутності нотаріуса (звісно, з іншого гніздечка птиця, ніж ви), аби визначити авторство документа про празький цвинтар. Якщо не погодитеся, я напишу в газету про ваше шахрайство. А відразу по тому піду до такого собі пана Жолі й розповім йому, що ви поцупили один з його літературних витворів. Якщо ви ще не забули, що за фахом Жолі — адвокат, тоді ви усвідомлюєте, у яку халепу можете вскочити».

Стривожившись, Симоніні відразу ж зв'язався з падре Берґамаскі, котрий порадив: «Ти переймайся Жолі, а ми подбаємо про Ґодше».

Досі вагаючись, не знаючи, як учинити з Жолі, Симоніні отримав листа від падре Берґамаскі, в якому той повідомляв, що бідолашний ґер Ґодше відійшов у інший світ, лежачи у своїй постелі, благаючи помолитися за мир душі його, навіть попри те, що був він проклятим протестантом.

Тепер Симоніні втямив, що мав на увазі Берґамаскі, коли казав «перейматися Жолі». Одначе робити деякі речі Симоніні було не до вподоби, та й, урешті-решт, саме він був у боргу перед Жолі. Втім, він не міг наразити на небезпеку успішне завершення їхнього з Берґамаскі плану, як би сумління його не гризло. Але ми вже знаємо, як Симоніні активно використовував твір Жолі, абсолютно не завдаючи собі клопоту турбуватися через заперечні скиглення автора.

Отож чоловік, ще раз навідавшись на рю де Лапп, придбав невеличкого, малопотужного та ще й майже безшумного пістоля, якого легко можна сховати вдома.

Симоніні чудово пам'ятав, що у помешканні Жолі, хоч і невеличкому, всі стіни завішені гобеленами та килимами, які чудово приглушують багато сторонніх шумів. Хай там як, а діяти краще вранці, коли знадвору чутно стукіт екіпажів та омнібусів, які прямують з Королівського мосту на рю де Бак чи їздять туди-сюди вздовж Сени.

Симоніні подзвонив у двері. Відчинивши, адвокат, хоч і здивувався, але швиденько запропонував гостю кави. Потому Жолі взявся переповідати всі свої недавні нещастя. Для більшості людей, котрі читають газети, неправдиві як завжди (йдеться і про читачів, і про редакторів), він, хоч і покинув свої оманливі революційні переконання й запал його згас, усе-таки досі лишився комунаром. На його думку, він цілком справедливо обурювався марнославством Ґреві[226], котрий висунув свою кандидатуру у президенти республіки, тож Жолі склав докірливий маніфест, розрекламувавши й надрукувавши його за власний кошт. Утім, йому стали докоряти, буцімто він бонапартист і плів інтриги проти республіки, Ґамбетта[227] зневажливо згадав про «продажні пера, за плечима яких стоїть судова картотека», а Едмон Абу[228] поставився до нього як до фальсифікатора. Коротше, вся французька преса напустилася на нього, лише «Фіґаро» надрукувала його маніфест, тоді як усі інші не прийняли листа, який Жолі написав на свій захист.

Хоча, якщо добре поміркувати, Жолі таки виграв свою битву, адже Ґреві зняв свою кандидатуру, але ж це був один з тих людей, які ніколи не бувають вдоволені, прагнучи остаточної перемоги справедливості. Викликавши на дуель обох своїх кривдників, Жолі подав позов на десять газет за відмову прийняти його оголошення, наклепи й публічну образу.

— Захищався я самостійно, і запевняю вас, Симоніні, що я викрив усі скандали, які преса замовчувала, а надто ті, про які писала. А знаєте, що я сказав тим негідникам (я й суддів маю на увазі)? «Панове, я не боюся імперії, яка, маючи владу, змушувала вас мовчати, й тепер я сміюся з вас, бо ви наслідуєте ту імперію у найгидкіших її проявах!». А коли вони хотіли позбавити мене слова, я додав: «Панове, імперія судила мене за заклики до ненависті, зневагу до уряду, а може, й до імператора, але імператорські судді дали мені слово. Наразі ж я прошу суддів республіки дарувати мені таку ж свободу, якою я тішився за часів імперії!»

— І чим усе скінчилось?

— Я виграв, проти вісьмох з десяти газет мій позов задовольнили.

— То чому ж ви пригнічений?

— Адвокат, який був моїм супротивником у суді, хоч і похвалив мою працю, але сказав, що я зруйнував своє майбутнє через власну нестримну завзятість і що безталання ходить за мною, як кара за мою гординю. Що, торкнувшись то одного, то іншого, я так і не став ані депутатом, ані міністром. І що, мабуть, я мав більше успіху як письменник, ніж як політик. Та це цілковита брехня, адже про те, що я написав, уже давно забули, а по тому, як я виграв судові справи, всі значущі салони повиганяли мене геть. Я виграв безліч битв, але все одно лишився невдахою. Настає мить, коли всередині щось обривається, й тоді вже немає ані снаги, ані волі. Кажуть, потрібно жити, але життя — то морока, що, врешті-решт, доводить до самогубства.

Симоніні подумав, що зробити те, що він задумав, — то святе. Він позбавить бідолашного найвідчайдушнішого, та ще й вкрай принизливого вчинку, його останньої невдачі. Він зробить добру справу. А заразом здихається небезпечного свідка.

Симоніні попрохав адвоката проглянути деякі документи, з приводу яких він потребував думки Жолі. Він дав чоловікові величезний стос: то були старі газети, але для того, аби зрозуміти, про що йдеться, потрібно було кілька хвилин, тож Жолі, сівши у крісло, намагався позбирати всі аркуші, що падали йому з рук.

Поки той спантеличено почав читати, Симоніні спокійно зайшов йому за спину, притис дуло пістоля до скроні й вистрелив.

Жолі розм'як, з дірочки у скроні потік тоненький струмінь крові, руки звисли. Вкласти пістоля йому в руку було неважко. На щастя, подія ця сталася років за шість чи сім до того, як винайшли чарівний порошок, котрий допомагає виявити на зброї неповторні відбитки пальців, що торкалися тієї зброї. У часи, коли Симоніні зводив рахунки з Жолі, ще довіряли теорії такого собі Бертільйона, яка полягала у вимірюванні скелета та інших кісток підозрюваного. Ніхто й не запідозрив, що такий чоловік, як Жолі, міг не вкорочувати собі віку.

Зібравши стос газет і вимивши філіжанки, з яких вони споживали каву, Симоніні залишив квартиру в ідеальному порядку. Як він дізнався згодом, тамтешній швейцар, не побачивши свого пожильця кілька днів, зателефонував до комісаріату у кварталі Сен-Тома-д'Аквін. Вибивши двері, знайшли труп. З короткої замітки у газеті випливало, що пістоль лежав долі. Ймовірно, Симоніні надто слабко поклав зброю до рук покійного, одначе то було неістотно. Завдяки надзвичайному везінню, на столі лежало кілька листів до матері, сестри, брата… І попри те, що в жодному з листів прямо не йшлося про самогубство, однак усі вони були просякнуті глибоким, високомовним песимізмом. Складалося враження, що їх було написано заздалегідь. І хтозна, чи не мав наміру Жолі насправді заподіяти собі смерть, бо ж тоді Симоніні даремно так журився.

Це вже не вперше Далла Піккола нагадує своєму сусіду по квартирі те, про що, напевне, міг дізнатися лише під час сповіді й що той сусіда дуже прагнув забути.

Симоніні вже трохи до того звик, тож унизу сторінки з доповненнями Далла Пікколи він надряпав кілька роздратованих речень.

Звісно, текст, у який Оповідач тихцем заглядає, сповнений несподіванок, і, можливо, колись із нього варто буде скласти роман.