Празький цвинтар [без ілюстрацій]

4. Дідові часи

26 березня 1897 року

Моє дитинство. Турин… Пагорб на тому березі По, я з мамою стою на балконі. Потім мами не стало, і мій тато сидів на балконі проти пагорба, коли сонце стояло на вечірньому прузі, і плакав, а дідусь казав, що цього хотів Бог.

З мамою я розмовляв французькою, як і кожен п'ємонтець з гарного роду (коли я тут, у Парижі, розмовляю французькою, здається, що я її навчився у Ґреноблі, де вона чистіша, не те що тутешнє паризьке babil[61]). Змалку я почувався більше французом, ніж італійцем, як і кожен п'ємонтець. Тому вважаю французів нестерпними.

Дитинство для мене уособлював радше дід, ніж батько з матір'ю. Я ненавидів матір, котра пішла, нічого мені не сказавши, і батька, який виявився неспроможним стати їй на заваді, Бога за те, що хотів цього, і діда, який вважав нормальним, що Бог має такі бажання. Батько завжди був деінде — казав, що створював Італію. А потім та Італія його знищила.

Дід. Джованні Батіста Симоніні, на той час уже офіцер савойської армії, яку, як я, здається, пригадую, на час наполеонівського вторгнення він уже покинув, вступивши до лав флорентійських Бурбонів, а потім, коли й Тоскана відійшла під контроль Бонапарта, вже капітаном у відставці знову повернувся до Турина, викохуючи свої образи.

У нього був ґулястий ніс; коли я був з ним поряд, то міг бачити лише ґулястий ніс. І відчував на своєму обличчі бризки його слини. Він був з тих людей, яких французи називають ci-devant[62], ностальгічно згадував Ancien Régime[63] й не міг змиритися зі злочинами Революції. Він досі носив cullotes[64], мав гарні литки, застебнуті під коліньми золотавою защіпкою; пряжки на його лакованих черевиках теж були золоті. Через жилет, чорний костюм та краватку він мав дещо попівський вигляд. І хоча за правилами етикету колишніх часів слід було носити ще й напудрену перуку, дід від неї відмовився, кажучи, що напудреними перуками прикрашали себе й горлопани штибу Робесп'єра.

Я не міг утямити, які були у діда статки, але у добрій страві він собі не відмовляв. Про діда й про своє дитинство я найліпше пам'ятаю завдяки овочевому фондю «bagna caöda»: на плиту, що нагрівається від жару, в ємність з обпаленої глини, де кипить олія, в якій смажилися щільно вкладені анчоуси, часник та масло, обмокають іспанські артишоки (які спочатку вимочили у воді з лимоном, а дехто, але не мій дід, вимочує у молоці), перець свіжий чи варений, білі квіточки савойської капусти, топінамбур, молодесенькі суцвіття цвітної капусти або (хоч дідусь казав, що то для бідняків) варені овочі: цибулю, буряк, картоплю чи моркву. Мені подобалось їсти, а діду подобалось дивитися, як я округлююся (він казав це ніжно), як маленьке поросятко.

Оббризкуючи мене слиною, дід викладав мені свої головні принципи: «Революція, хлопчику мій, зробила нас рабами безбожної держави, більш нерівноправними, ніж раніше, брат братові вовк, кожен своєму брату Каїн. Недобре бути надто вільними, як і недобре мати все необхідне. Наші батьки були біднішими за нас, але й щасливішими, бо не втрачали зв'язку з природою. Сучасний світ приніс нам пароплави, які отруюють сільське повітря, і ткацькі машини, котрі відбирають у бідолах роботу, поза тим не тчуть таке сукно, як раніше. Людина, яку лишили на саму себе, надто лиха, щоб бути вільною. Ту дещицю волі, що їй потрібна, їй має забезпечувати хазяїн».

Але найулюбленішою темою для діда був абат Баррюель[65]. Згадуючи себе хлопчиськом, я майже бачу абата Баррюеля, котрий, здавалося, жив у нашій оселі, хоч давно вже мав би витягнутися.

— Бач, хлопче, — чую я дідів голос, — по тому, як Революція розорила всі народи Європи, почувся голос, який повідав про те, що Революція була не чим іншим, як останнім чи найновішим пунктом у всесвітній змові тамплієрів проти престолу й вівтаря, чи то проти короля, а точніше, проти короля Франції та проти нашої найсвятішої матінки-церкви…

Це був голос абата Баррюеля, котрий наприкінці минулого століття написав свої «Mémoires pour servir à l'histoire du jacobinisme»…

— Але ж, любий діду, до чого тут тамплієри? — питався я тоді, хоча вже знав цю історію напам'ять, проте хотів зробити дідові приємність розповіддю про його найулюбленіший доказ.

— Хлопчику, тамплієри були надзвичайно могутнім лицарським орденом, який розігнав король Франції, аби заволодіти їхнім добром, посилаючи більшість з них на вогнище. А ті, що лишилися в живих, зібралися в таємний орден, маючи на меті помститися королю та Франції. І дійсно, коли лезо гільйотини відтяло голову королю Луї, на поміст збіг невідомий і, піднявши вгору ту нещасну голову, прокричав: «Жак де Моле[66], за тебе помстилися!» Моле був Великим магістром тамплієрів, котрого король спалив у Парижі на найвищій вершині Ĵle de la Cité[67].

— Та коли ж спалили того Моле?

— У 1314-му.

— Дайте-но, любий діду, я сам порахую. Це ж майже за п'ятсот років до Революції. І що ж робили ті тамплієри всі ці п'ятсот років, щоб про них не дізналися?

— Вони просочилися до гільдій давніх кафедральних каменярів, саме з тих гільдій зародилося англійське масонство, яке має таку назву, бо члени цих гільдій вважали себе «free masons», або ж «вільними каменярами».

— А нащо каменярам треба було вчиняти революцію?

— Баррюель утямив, що власне тамплієрів та каменярів підкорили та підкупили баварські ілюмінати[68]. Це була страшна секта, натхненником якої був такий собі Вейсгаупт. Члени цієї організації знали лише свого безпосереднього наставника, геть ігноруючи вищих за званням та їхні приписи. Їхньою метою було не лише знищити трон та вівтар, а й створити суспільство, яке б не мало ані законів, ані моралі й у якому все добро й навіть жінки були б спільними, хай пробачить мені Господь, що кажу таке хлоп'яті, але все це скидається на сатанинські підступи. До баварських ілюмінатів нерозривно прив'язані ті безбожники, що не визнають ніякої віри, котрі склали гидку «Encyclopédie»: я маю на увазі Вольтера, Д'Аламбера, Дідро і все те поріддя, що, наслідуючи ілюмінатів, говорило у Франції про Століття світла[69], у Німеччині — про Просвітництво чи Просвітительство, і котрі, врешті, таємно об'єднавшись, щоб своїми інтригами скинути короля, створили Якобінський клуб, назва якого походить саме від імені Жака де Моле! Ось ким були змовники, котрі розпалили Революцію у Франції!

— Цей Баррюель геть усе второпав…

— Не втямив, як з купки лицарів-християн могла виникнути таємна спільнота, ворожа Христові. Це наче дріжджі у тісті: якщо їх замало, тісто не збільшується, не підходить, тоді й хліба не спечеш. Якими ж були дріжджі, які хтось, — сама доля чи диявол, — розпустив у ще здоровій плоті таємної спільноти тамплієрів та вільних каменярів, аби виростити з них найбільш сатанинську з усіх спільнот у світі?

Тут дід на мить змовк, склав руки так, ніби хотів краще зосередитись, і з вивірено-переможною скромністю мовив:

— Першим, хто мав сміливість про це розповісти, хлопчику мій, був твій дід. Коли я мав можливість прочитати твір Баррюеля, я без жодних вагань вирішив написати йому листа. Ходи-но сюди, дитино, візьми ту скриньку ондечки внизу.

Я послухався, дід відчинив скриньку позолоченим ключем, який завжди носив на шиї, і витяг звідти пожовклий від свого сорокарічного віку аркуш паперу.

— Оце оригінал листа, чудову копію якого я згодом відіслав Баррюелю.

У мене знов перед очима дід, що читає того листа, час від часу драматично змовкаючи:

«Прийміть, пане, від неосвіченого вояка, яким я є, найщиріші вітання за ваш твір, який цілком заслужено можна назвати винятковим твором нашого сторіччя. О, як чудово ви розвінчали ці мерзенні таємні товариства, що готують шлях Антихристу і є непримиренними ворогами не лише християнства, а й усякого віросповідання, будь-якого суспільства й порядку. Одначе серед них є ще одне, яке ви лише ледве згадали. Можливо, ви зробили це назнарошне, позаяк спільнота ця найбільш знана, а через те від неї чекають небезпеки найменше. Та, як на мене, якщо зважити на її незчисленні багатства та заступництво, яким вона користується в усіх європейських країнах, то влада цієї спільноти на сьогодні є найзначнішою. Ви, пане, чудово розумієте, що я маю на увазі юдейську спільноту. Вона видається найбільш відокремленою й найбільш ворожою всім іншим товариствам, але насправді все зовсім не так. Варто лишень якомусь з цих товариств виказати ворожість до християнського світу, як вони стають йому заступниками, годувальниками та захисниками. Та хіба ж ми не бачили, хіба ми не спостерігаємо за тим, як вони щедро розсипають своє золото, своє срібло, підтримуючи та направляючи сучасних софістів, франкмасонів, якобінців та ілюмінатів? Євреї, як і інші члени таємних товариств, є з ними не що інше, як одна порода, що намагається, за нагоди, знищити хрещений мир. Не вважайте, пане, що всі ці слова є перебільшенням. Я не розповідаю нічого такого, про що мені не повідали б самі євреї…»

— А як вам про це повідали євреї?

— Під час наполеонівського вторгнення в Сардинське королівство мені було ледь за двадцять і я був офіцером савойської армії. У Міллезімо ми зазнали поразки, після чого П'ємонт відійшов Франції. Це була перемога безбожних бонапартистів, які, жадаючи накинути нам на шию зашморг, влаштували за нами, офіцерами королівського війська, гонитву. Казали, що не варто досі розгулювати у мундирі, та де там — не варто взагалі носа на люди показувати. Батько крамарював і мав зв'язки з одним євреєм, що позичав гроші під відсотки і був батькові винен не знаю вже яку послугу, тож за його підтримки я на кілька тижнів лишився у його розпорядженні, поки все навколо не заспокоїться й я матиму змогу вийти в місто й поїхати до когось з наших родичів до Флоренції. Звісно, драв три шкури: кімнатчина у гетто, наразі вона знаходиться позад нашої багатоквартирки, між вулицями Сан-Філіпо та делла Розіне. Мені не надто подобалося перебувати серед того наброду, але то було єдине місце, куди б ніхто не додумався поткнутись: євреям виходити звідти було зась, а нормальні люди трималися від тої місцини якнайдалі.

Тут дід закрив очі долонями, немов хотів прогнати якесь нестерпне видіння:

— Отож, пересиджуючи бурю, я мешкав у тих запацьорених неприступних місцях, де в одній кімнаті було восьмеро чоловік, кухня та відро; кожен знемагав від анемії, мав обличчя як віск, з ледь блакитнуватим відтінком, наче севрська порцеляна, і шукав якнайпотаємнішого сховку, яке освітлювалося лише вогником свічки. Жодної краплиночки крові, жовтувата шкіра, волосся желатинового кольору, борода незбагненно червонуватого відтінку, а коли й чорна, то має відблиск потертого редингота. Я не мав змоги стерпіти сморід свого помешкання, тож чудово пам'ятаю, як блукав внутрішніми двориками Кортіле Ґранде, Кортіле деї Преті, Кортіле делла Віте, Кортіле делла Таверна та Кортіле делла Терацца, які поєднувалися між собою моторошними критими галереями, так званими Портічі Оскурі або ж Тьмяними Колонадами[70]. Тепер юдеїв можна зустріти й на площі Карліні, та й не лише там, бо Савойська династія схиляє шию, а тоді вони тіснилися один коло одного у вуличках, куди не зазирає сонячне світло, але між того бридкого, засмальцьованого народу (не через страх бонапартистів) мої сили мене не зрадили…

Дід витер рота хустинкою, ніби хотів позбавитися нестерпного смороду.

— І саме їм я зобов'язаний своїм порятунком — як принизливо. І якщо ми, християни, зневажаємо їх, то це лише тому, що вони були до нас аж ніяк не приязними, вони ненавиділи нас, як, зрештою, і зараз ненавидять. Тож я вигадав історію про те, що народився в Ліворно в єврейській родині, але в юні роки ріс у родичів, які, на моє нещастя, похрестили мене, та глибоко в душі я завжди лишався євреєм. Одначе моя розповідь їх не вразила, оскільки, за їхніми словами, серед них було багато таких, хто опинився у такій самій ситуації, тож це вже було неістотно. Та завдяки своєму звірянню я заслужив довіру одного старця, що мешкав на Кортіле делла Терацца, поблизу пекарні, де випікали мацу.

Розповідаючи про їхню зустріч, дід пожвавився, почав поводити очима й махати руками, показуючи, як він розмовляв з євреєм, про якого йшла мова. Отож, здається, цей Мордехай був сирійцем, який у Дамаску вплутався в сумну історію. Коли у місті зник арабський хлопчик, спочатку ніхто не підозрював, що до цього мають стосунок євреї, адже вважалося, що для своїх ритуалів вони використовують лише хлопчиків-християн. Але потім на дні канави знайшли рештки маленького тільця, яке, як скидалось, пошматувавши, товкли у ступі. Спосіб скоєння злочину був настільки витончений і подібний до тих, які приписували у першу чергу євреям, що жандарми висунули припущення, що з наближенням Великодня юдеям для того, аби скропити кров'ю мацу, потрібна була кров християнина, тож, не спромігшись замордувати християнина, вони взяли араба, а потім, похрестивши, по-звірячому вбили хлопця.

— Ти ж знаєш, — пояснював дід, — що хто б не похрестив людину, хрещення завжди справжнє, якщо тільки хрестили в ім'я Святої римо-католицької церкви. І мерзенні євреї це прекрасно знають, проте без усілякого сорому не бояться говорити: «Я хрещу тебе так, як це зробив би християнин, у чиє ідолопоклонство я не вірю, але якого він додержується, увірувавши всім серцем». Тоді маленький мученик, принаймні хоч і за волею диявола, матиме змогу потрапити у рай.

Ураз почали підозрювати Мордехая. Аби змусити чоловіка зізнатися, його, зв'язавши за спиною руки й прив'язавши до ніг гирі, кільканадцять разів піднімали блоком, а потім відпускали на землю. А потому, намастивши під носом сіркою, опускали голову в крижану воду, а як той намагався випірнути, топили його знов, аж поки чоловік не зізнався. А ще ходила чутка, що, аби покласти справі край, сіромаха розповів про ще п'ятьох своїх братів по вірі, які насправді не мали до цього жодного стосунку, але їх засудили до страти, а от його, хоч і з вивихнутими кінцівками, відпустили на свободу, щоправда, нещасний уже з'їхав з глузду, та якась добра душа зглянулася й посадила чоловіка на торговельний корабель, що відпливав до Генуї, бо якби той лишився, євреї б на смерть закидали його камінням. Дехто навіть казав, що на кораблі його знадила монашка ордену Святого Варнави, котра вмовила його прийняти християнство, й він, задля того, щоб отримати допомогу, щойно зійде на берег у сардинських землях, погодився навернутись, хоч у душі був відданий вірі своїх батьків. Отак він став тим, кого християни називають віровідступниками; от лишень, щойно прибувши до Турина і попрохавши прихистку в єврейському гетто, Мордехай заперечував те, що його взагалі колись навертали, тож євреї вважали його несправжнім юдеєм, гадаючи, що в душі він не зрадив свою нову віру. Отож і виходить, що він ніби двічі відступився від віри.

Проте через те, що ніхто не мав доказів, що він накоїв на тому березі моря, у Дамаску, через жаль, який зазвичай відчувають до божевільних, та досить кволе відчуття людинолюбства, Мордехаю зберегли життя, відправивши його до халупи, в якій жодному з мешканців гетто жити не стало б духу.

Втім, дідусь вважає, що б там не утнув той стариган у Дамаску, він зовсім не з'їхав з глузду. Він просто живився непогамовною ненавистю до християн і, сидячи у тій хижі, де не було жодного віконця, намацуючи дідів зап'ясток, з палаючими навіть у темряві очима розповідав, що відтоді присвятив життя відомщенню. Він казав дідові, як у їхньому Талмуді вчать ненависті до християн і як, задля того, щоб зіпсувати їх, вони, євреї, вигадали масонство, а він був одним з їхніх таємних магістрів і головував у лондонській та неаполітанській ложах, мусячи, втім, жити відлюдькуватим, непомітним, таємничим життям, аби єзуїти, котрі повсюдно переслідують масонів, не встромили у нього кинджала.

Розповідаючи, старий увесь час озирався навколо, ніби з кожного темного кутка мав вигулькувати єзуїт з кинджалом, голосно шморгав носом, потім трішки плакався на свою сумну долю, хитро і мстиво сміявся з того, що ніхто на світі не здогадується про його могутність, і, намацуючи липкою рукою руку Симоніні, знову поринав у свої фантазії. Чоловік казав, що, якби Симоніні лишень забажав, вони б радо прийняли його до свого таємного товариства, а старий увів би його у найпотаємнішу масонську ложу.

А ще він розповів, що Мане, пророк маніхейців[71], а також мерзотник Стариган з гори[72], який, обпоївши своїх асасинів, потім посилав їх убивати християнських монархів, теж були євреями. Що масонське товариство та товариство ілюмінатів створили двійко євреїв і що всі антихристиянські товариства, які наразі існували у світі, довівши свою чисельність до кількох мільйонів членів кожної статі, чину, верстви населення, включаючи чимало представників духовенства, навіть кілька кардиналів, невдовзі сподіваються залучити до своїх лав ще й папу (як пізніше зазначав дід, відколи на Петрів престол сів такий слизький тип, як Пій IX, усе це вже видавалося не таким неймовірним); і що задля того, щоб краще вводити християн в оману, вони самі часто вдають із себе послідовників християнської віри, мандруючи та переїжджаючи з країни в країну з підробленими свідоцтвами про хрещення, які вони придбали у підкуплених кюре, що вони, за допомогою підкупів та шахрайства, сподіваються стати громадянами всіх країн, як вони намагаються зробити це зараз, а потім, отримавши від урядів цих країн такі ж самі громадянські права, як і інші, почнуть скуповувати будинки та землю, лихварством відбиратимуть у християн їхні земельні наділи та багатства; що вони заприсяглися менш як за століття стати володарями світу, знищити всі інші спільноти, аби всіма керувала лише їхня, збудувати стільки ж синагог, як і християнських церков, й обернути в рабство тих християн, що ще лишилися.

— Ось про що я розповів Баррюелю, — підсумував дід. — Можливо, я дещо перебільшив, приписавши цілому народові те, у чому мені звірився лише один його представник, позаяк я тоді був упевнений і зараз упевнений, що старий не брехав. Отож, я дочитаю те, що написав:

«…Ось такі, пане, мерзенні плани єврейського поріддя, про які я почув на власні вуха… Отож було б дуже доречно, якби діяльніша й впливовіша рука, як-от ваша, підказала вищезгаданим можновладцям повернути цей народ на те місце, де їм належить бути і про яке для них не забували дбати наші дипломатичніші та справедливіші за нас предки. Закликаю вас від себе особисто, благаючи пробачити Італійцеві, солдату, будь-які помилки, які ви побачите у цьому листі. Я переконаний, що Господь винагородить вас найщедрішою винагородою за ваші визначні твори, котрими ви збагатили церковну скарбницю, і най він вдихне тим, хто читатиме їх, найщирішу до Вас шану та найглибшу повагу тих, до кого й я, ваш, пане, найпокірніший та найсумирніший слуга, Джованні Батіста Симоніні, маю честь себе зачисляти».

По цьому дід завжди знову клав листа до скриньки, а я завжди питався:

— І що відповів Баррюель?

— Він не посмів написати мені відповідь. Але оскільки у мене були знайомі у Римській курії, я дізнався, що той легкодух побоявся розкрити правду, яка б стала причиною масових убивств євреїв, а духу на це у нього не було, оскільки він вважав, що серед них траплялися невинні люди. Крім того, мабуть, подіяли якісь каверзи тогочасних французьких євреїв — коли Наполеон вирішив зустрітися з представниками Великого синедріону, аби заручитися їхньою підтримкою своїх намірів, то, певно, хтось натякнув абату, що не варто каламутити воду. Але водночас Баррюель не мав бажання мовчати, тому відіслав оригінал листа до святійшого понтифіка Пія VII, відправивши багатьом єпископам його копії. Та на цьому все не скінчилося, позаяк Баррюель передав листа кардиналу Фешу[73], тодішньому примасу Галлії, аби той показав його Наполеону. І голові паризької поліції теж відправив. А паризька поліція, як мені переповідали, провела при Римській курії розслідування, аби встановити, чи я надійний свідок, і, чорт забирай, я таки був надійним, і кардинали не могли цього заперечити! Коротше кажучи, Баррюель діяв тихою сапою, не бажаючи спричиняти більшого галасу, аніж того наробила його праця, однак, удаючи, що замовчує все, розніс мою історію на півсвіту. Треба сказати, що Баррюеля, до того, як Луї XV повиганяв їх з Франції, виховували єзуїти. Після цих подій він отримав чин світського священика, але щойно Пій VII остаточно узаконив орден, Баррюель знову став єзуїтом. Зараз ти вже знаєш, що я палкий послідовник католицького віросповідання й відчуваю глибоку шану до всіх, хто носить сутану, але єзуїт завжди лишається єзуїтом: одне говорить, а робить зовсім інше, одне робить, а інше говорить… І Баррюель не виняток…

Посміюючись, дід порскав слиною крізь ті кілька зубів, які у нього ще лишилися, тішачись зі свого нестримного нахабства.

— Отак, мій маленький Симоніні, — насамкінець казав дід, — я вже застарий, щоб горланити, немов мандрівник у пустелі, і якщо вони не бажали мене почути, то за це відповідатимуть перед Отцем Небесним, але зараз, коли єврейське плем'я стає все могутнішим, а наш боязливий суверен Карл-Альберт все поблажливіший до них, я довіряю вам, молодим, світоч доказу. Та вони зборють його своєю змовою…

— Хіба тут, у Турині, теж є змовники? — питався я.

У годину, коли кімнату огортали сутінки, дід озирався навкруги, ніби нас підслуховували:

— Тут і будь-де в іншому місці. Це проклятуще плем'я, якому в Талмуді, як стверджують ті, хто вміє по ньому читати, написано проклинати християн тричі на день, просити у Бога, аби їх винищили й довели до загину, а зустрівши християнина на краєчку урвища — штовхнути його вниз. Знаєш, чому тебе звуть Симоніно? Бо я хотів, аби твої батьки охрестили тебе ім'ям маленького хлопчика Симоніно з Тренто[74]— мученика, якого в далекому п'ятнадцятому столітті викрали євреї, а потім убили, пошматувавши задля того, щоб просто використати його кров для своїх обрядів.

«Якщо не зробиш доброї справи й не підеш зараз же до ліжка, вночі до тебе прийде страшезний Мордехай», — так лякав мене дідусь. І я, лежачи в ліжку у своїй кімнатчині під дахом, дослухався до кожного поскрипування у старому будинку, майже відчуваючи на сходинках кроки старого Мордехая, котрий прийшов потягти мене у свою пекельну халабуду й нагодувати мацою, скропленою кров'ю невинних діточок. Поєднуючи дідові розповіді з оповідками старої няньки Терези, служниці, яка ще татка вигодувала, але й досі шаркотить по хаті, я чую, як з повним ротом слизької слини Мордехай белькоче: «М-м-м, смачненько, чую дух християнця маленького…»

Мені вже чотирнадцять, і я багато разів намагався потрапити до гетто, яке вже переливається через свої старі мури, адже у П'ємонті збираються незабаром відмінити багато обмежень. Можливо, мандруючи майже аж до межі того забороненого світу, я зустрічав кілька євреїв, але я чув, що юдеї вже геть змінили свою подобу в миру. «Вони маскуються, — казав дід, — змінюють подобу, проходячи повз нас, а ми навіть не підозрюємо». Повсякчас доходячи аж до краю, я зустрів чорноволосу дівчину, яка щоранку проходила площею Карліні, несучи в руках якийсь кошик у крамничку неподалік. Палкий погляд, очі — оксамит, засмагле обличчя… Не може бути, щоб вона була єврейкою, що батьки з обличчями хижих звірів та отруйним поглядом, як їх описував мій дід, могли породити таке жіноче створіння. Все ж таки не може вона жити в гетто.

Уперше я дивлюся не на няньку Терезу, а на іншу жінку. Щоранку я тиняюся знічев'я, а коли помічаю здаля, як вона йде, у мене ніби серце вискакує. Тими ранками, коли її немає, я вештаюсь туди-сюди, ніби намагаючись знайти шлях втечі, але жоден мені не підходить. У той час, як дід, сидячи за столом і жуючи шмат хлібного м'якуша, чекав на мене вдома, я досі сновигав тими місцями.

Якось уранці я насмілився зупинити дівчину й спитати, чи можу я допомогти їй нести кошик. Вона пихато відповіла на діалекті, що може й сама впоратись. Вона казала мені не monsuü[75], а навпаки, gagnu, хлопчик. Більше я не шукав її, та й не зустрічав. Мене принизила дочка Сіону. Може, тому, що я натоптаний? Фактично, саме з цього почалася моя війна з дочками Єви.

Протягом усього дитинства дід не хотів віддавати мене у науку до шкіл Королівства, кажучи, що там викладають лише карбонарії та республіканці. Всі ті роки я прожив удома, на самоті, ображено спостерігаючи за тим, як інші хлопчаки граються на березі річки, ніби мене позбавили чогось, що мені належало; отже, я вчився у зачиненій кімнаті разом з отцем-єзуїтом, якого дід завжди обирав серед чорних круків, що його оточували, залежно від мого віку. Я ненавидів чергового вчителя не лише тому, що він навчав мене, оперіщуючи палицею по пальцях, а й через свого батька (у ті нечасті зустрічі, коли він неуважно зі мною балакав), який уселяв мені цю ненависть до попів.

— Але ж мої вчителі — не попи, вони отці-єзуїти, — виправдовувався я.

— То ще гірше. Ніколи не довіряй єзуїтам. Знаєш, як написав один святий священик — зваж, я кажу «священик», а не масон, карбонарій, сатанинський ілюмінат, ким мене вважають, а по-янгольському добрий священик, абат Джоберті? Цей єзуїзм дискредитує, надокучає, мучить, оббріхує, переслідує, винищує людей, яких благословили вільним духом, через єзуїтів виганяють з державних посад добрих та сміливих людей, саджаючи на їхнє місце боягузів та меланхоліків; цей єзуїзм обманює, заковує в пута, набридає, одурманює, знесилює, тисячами способів псує народну й приватну освіту, сіє між людьми, родинами, верствами населення, країнами та урядовцями, народами злість, підозри, ворожнечу, ненависть, сварки, відкритий й прихований розбрат, єзуїзм пригнічує розум, заглушає голос серця й жадання, слабкою дисципліною перетворює молодь на слабаків, розбещує похилий вік поступливою та лицемірною мораллю, нападає, розхолоджує запал, дружбу, позбавляє любові до сім'ї, синівських жалощів, убиває в більшості громадян святу любов до батьківщини… Коли йдеться про їхні інтереси, у світі немає більш безсердечнішої, суворішої та нещаднішої таємної спільноти, ніж єзуїтський орден. Під ласкавою і лестивою личиною, за солодко-медовими словами, надзвичайно сердечними і дружніми промовами стоїть єзуїт, що з гідністю кориться дисципліні свого ордену, виконуючи вказівки старших за себе, він має залізну душу, нечутливу до найсвятіших почуттів та найшляхетніших проявів любові. Він неухильно реалізовує на практиці заповіді Макіавеллі, для котрого, коли йдеться про добробут батьківщини, не існує ані справедливості, ані кривди, ані жалю, ані жорстокості. Тому їх ще замолоду в семінарії вчать нехтувати любов'ю до родини, дружбою, аби вони завжди були готові доповісти старшим у спільноті про найдрібніший промах навіть найближчих людей, погамувати у серці будь-які поривання, сліпо коритися дисципліні, perinde ас cadaver[76]. Джоберті казав, що індійські фазингари, або душителі, жертвували своїм божествам людей, умертвляючи їх, накинувши на шию ласо чи проткнувши ножем; італійські єзуїти вбивають у людині душу язиком, як рептилія, чи писаним словом.

Однак мене завжди смішило те, що деякі з цих ідей Джоберті були запозичені з роману «Агасфер» Ежена Сю, котрий вийшов друком за рік до того.

Мій батько. Його у нашій родині ненавиділи. Якщо вірити дідові, то батько зв'язався з карбонаріями. Коли він побіжно торкався дідових поглядів, то лише пошепки радив мені не слухати його маячню, але, чи то соромлячись, чи то поважаючи думку свого батька, чи то через те, що до мене йому було байдуже, мій тато ніколи не висловлював своїх справжніх ідеалів. Та мені вистачило й того, що я міг підслухати з дідових розмов з отцями-єзуїтами, та пліток, якими обмінювалися нянька Тереза та швейцар, аби второпати, що мій батько не лише належить до тих людей, що схвалюють Революцію та Наполеона, але навіть говорять про те, що Італія зможе скинути з себе Австрійську імперію, Бурбонів та папу і стати (слово, яке в присутності діда не можна було взагалі вимовляти) Нацією.

Початкові знання я отримав від схожого на куницю падре Пертузо. Він перший просвітив мене щодо новітньої історії (у той час як дід розповідав мені лише про минувшину).

Пізніше поширилися перші чутки про карбонаріївські походи, з газет, що приходили на ім'я мого батька, якого на той час не було вдома, — я забирав їх перш, ніж дід накаже знищити ті газети. Пригадую, як мусив сидіти на уроках німецької та латини, яких мене навчав падре Берґамаскі — вони з дідом були настільки добрими друзями, що у нашій господі для падре Берґамаскі була навіть окрема кімната, яка розташовувалася неподалік моєї. Отець Берґамаскі… На відміну від падре Пертузо, Берґамаскі був миловидним молодиком з кучерявим волоссям, чіткими рисами обличчя, принаймні вдома вмів гарно говорити і з гідністю носив сутану, про яку ретельно дбав. Мені спадають на гадку його білі руки й витончені пальці та його нігті: дещо довші, ніж мали б бути в особи церковного сану.

Побачивши мене за книжками, він часто сідав поруч і, гладячи мене по голові, застерігав від небезпек, на які може наразитися необачливий юнак, розповідаючи, що карбонарії — це маскування ще більшої нашої кари — комунізму.

— Ще вчора комуністи не видавалися таким злом, але сьогодні, після маніфесту того Марша (гадаю, так це вимовляється), ми маємо викрити їхні плутні. Ти гадки не маєш про Бабетту Інтерлакен — гідну правнучку Вейсгаупта, яку прозвали Великою Дівою швейцарського комунізму.

Хтозна-чому, та отець Берґамаскі, здавалося, з більшим запалом переймався не міланськими чи віденськими повстаннями, про які тільки й мови було тими днями, а релігійними сутичками між католиками та протестантами, що відбувалися у Швейцарії.

— Бабетта, народжена по-шахрайському, виросла серед розпусти, крадіжок, грабунків та крові. Про Бога чути не чула, хіба що щоденні прокльони на його адресу. Під час сутички під швейцарським містечком Люцерн, коли радикали вбили кількох католиків з нижчих швейцарських кантонів, саме Бабетта розчавила їхнє серце та виколупала очі. Розпустивши на вітрі свої біляві коси, як у вавилонської блудниці, за своїми жіночими принадами вона приховувала те, що є глашатаєм таємних товариств, демоном, який нашіптує всі таємні інтриги та лукавства тих загадкових збіговиськ; вона з'являлася раптово й так само зникала вмить, немов чортиця, вона знала таємниці, недоступні нікому, викрадала дипломатичні депеші, не зламуючи печаток, немов гадюка, прослизала у найпотаємніші кабінети Відня, Берліна і навіть Санкт-Петербурга, підробляла векселі, змінювала номери у паспортах; ще дівчиськом опанувала мистецтво трунків і вміла отруїти так, як наказували їй у таємному товаристві. Здавалося, що вона одержима Сатаною, такими несамовитими були її гарячкова життєва сила та чари її погляду.

Я витріщався від подиву, намагався не слухати, але вночі марив про Бабетту Інтерлакен. Силкуючись у напівсні стерти з-перед очей образ демона з білявим довгим волоссям на, безперечно, оголених плечах, думаючи про ту пекельну чортицю з ароматом парфумів, про груди гордої безбожниці та грішниці, котрі важко здіймаються від любострасного бажання, милувався нею, як взірцем для наслідування, або ж, лякаючись навіть самої думки про те, щоб хоч пальцем її торкнутися, я відчував бажання бути таким, як вона: всемогутнім таємним агентом, який фальшує номери паспортів, доводячи до погибелі своїх жертв протилежної статі.

Мої наставники дуже полюбляли гарно попоїсти, й зі мною ця вада лишилася аж до зрілого віку. Пригадую, як, якщо не весело, то смиренно сиділи за столами благочестиві отці, коли обговорювали, яким пречудовим було асорті з вареного м'яса, що приготував мій дід.

Для приготування страви знадобиться щонайменше пів-кілограма яловичих м'язів, хвіст, огузок, маленькі ковбаски, телячий язик, голівка, свиняча ковбаса, курка, одна цибулина, дві морквини, два листочки селери й жменя петрушки. Все вариться по-різному, залежно від виду м'яса, але, як згадував дід, отець Берґамаскі жвавенько мотляв головою, схвалюючи страву, щойно її ставили на тацю: для того, щоб у нього прокинувся апетит, часом достатньо було лише добренько посолити м'ясо, посипати жменькою петрушки й полити парою ополоників юшки. Гарніру їли небагато, хіба трохи картоплі — вирішальними були соуси: мостарда[77] з винограду, мостарда з фруктовою гірчицею, соус із редьки. Але найголовніше (дід абсолютно з цим не погоджувався) була зелена поливка: жменя петрушки, чотири маленьких філе анчоусів, м'якушка з булки, ложка каперсів, зубчик часнику, жовток зі звареного накруто яйця. Все легенько розтерти, додавши оливкову олію та оцет.

Пригадую, у цьому було моє дитяче та юнацьке щастя. Чого ще бажати?

Задушливе пообіддя. Я вчуся науки. Падре Берґамаскі мовчки сидить позад мене, поклавши долоню мені на потилицю, й пошепки каже мені, що такому богобоязливому юнакові, з такими чистими намірами, що хотів би уникнути спокус ворожої нам протилежної статі, він міг би дати не лише батьківську дружбу, але й теплоту й любов зрілого чоловіка.

Відтоді я жодному попу не дозволив себе мацати. Можливо, я сам перевдягаюся абатом Далла Пікколою, щоб мацати інших?

Утім, коли мені вже було майже вісімнадцять, дід, котрий хотів, аби я став адвокатом (у П'ємонті «адвокатом» називали будь-кого, хто вчив право), поступився й, випустивши з дому, послав навчатися в університет. Я вперше в житті спілкувався зі своїми однолітками, але вже спливло надто багато часу, тож я жив, нікому не довіряючи. Я не розумів, чому вони придушують осмішки й змовницьки переглядаються, коли йдеться про жінок, а ще вони обмінювалися французькими книжками з бридкими ілюстраціями. Тож я віддавав перевагу читанню. З Парижа дід за передплатою отримував «Le Constitutionnel», де іноді друкували уривки з «Агасфера» Сю, й ці випуски я, звісно, ковтав один за одним. З тих сторінок я дізнався, як мерзенний орден єзуїтів уміє організовувати найгидкіші злочини, нехтуючи правами нужденних та доброчесних людей. Та разом з підозріливим ставленням до єзуїтів, яке у мене з'явилося, те чтиво відкрило мені, як приємно читати новий для мене жанр — feuilleton[78]: на піддашші я знайшов цілісінький ящик книжок, які батько, ймовірно, позносив туди, уникнувши дідової перевірки (я теж намагався приховувати від діда цю мою єдину ваду). Я просиджував на горищі над «Паризькими таємницями», «Трьома мушкетерами» та «Графом Монте-Крісто» з обіду до вечора, аж поки вже нічого не міг бачити.

Настав дивовижний 1848 рік. Кожен студент радів, бо на папський престол вступав кардинал Мастаї Феретті, папа Пій IX, що два роки тому амністував політичних в'язнів. Рік розпочався антиавстрійськими виступами у Мілані, де городяни вирішили перестати палити, щоб спустошити казну Королівського імперського уряду (моїм друзям з Турина наші міланські товариші, що рішуче стояли проти солдатів та функціонерів з поліції, котрі дражнили протестувальників, випускаючи димок з ароматних сигар, здавалися героями). Того ж місяця у Королівстві обох Сицилій вибухнули революційні виступи, після яких Фердинанд II[79] пообіцяв конституцію. Та у той час, як у лютому в Парижі після народних повстань було скинуто з трону Луї-Філіпа і проголошено республіку (знову і, на щастя, назавжди), скасовано смертну кару за політичні злочини, рабство і було введено загальне голосування, а в березні папа дозволив не лише ввести конституцію, але й запровадити свободу слова та звільнив євреїв, котрі мешкали в гетто, від багатьох принизливих звичаїв та приневолень. Одночасно з цими подіями ерцгерцог Тосканський теж прийняв конституцію, а Карл-Альберт проголосив конституцію Сардинського королівства[80]. Врешті відбулися революційні виступи у Богемії, Відні та Угорщині, протягом п'яти днів відбувалося міланське повстання, завдяки якому з міста вигнали австріяків і п'ємонтську армію, що йшла війною на місто, щоб приєднати до П'ємонту звільнений Мілан. Мої друзі також тихенько пліткували про те, що з'явився «Маніфест» комуністів — ось це справді була радісна звістка не тільки для студентів, але й для робітників з нижчих верств, адже всі були певні, що незабаром на кишках останнього короля повісять останнього попа.

Звісно, не всі звістки приносили радість. Карла-Альберта, який постійно зазнавав поразок, міланці, та й взагалі кожен, хто був патріотом, оголосили зрадником; Пій IX, переполошившись через убивство одного зі своїх послів, сховався у Ґаеті у короля обох Сицилій і, діючи тихою сапою, виявився не таким ліберальним, яким здавався спочатку; багато конституцій, про які було проголошено, скасували… А до Рима тим часом прийшли ґарібальдійці та мацціанці, і вже на початку наступного року було проголошено Римську республіку.

Остаточно батько зник з дому у березні, і нянька Тереза запевняла, що він став до лав міланських повстанців. Проте наприкінці осені один з єзуїтів, що мешкав у нашому домі, отримав звістку, що батько приєднався до мацціанців, котрі поспішали боронити Римську республіку. У розпачі дід розсипав найжахливіші пророцтва, через які annus mirabilis обертався на annus horribilis[81]. І дійсно, саме цими днями п'ємонтський уряд скасував єзуїтський орден і почав відчужувати його майно, а щоб лишити після них лише випалену землю, разом з єзуїтами скасували й так звані єзуїтські ордени: облатів Святого Карла, Богородиці та редемптористів[82].

— Світ на порозі пришестя Антихриста, — скиглив дід, певна річ, звинувачуючи в усьому євреїв з їхніми каверзами, переконуючись у тому, що найгірші передбачення Мордехая справджуються.

Дід прихищав у нашій оселі кількох єзуїтів, що перечікували народний гнів, сподіваючись згодом знайти собі місце серед білого духівництва, тож на самому початку 1849 року багацько з них таємно повтікали до Рима, переповідаючи про звірства, що там коїлися.

Падре Паккі. Прочитавши «Агасфера» Сю, падре Паккі я бачив як викапаного падре Родіна, бридкого єзуїта, який завжди діяв тишком-нишком, жертвуючи всіма моральними принципами заради свого ордену. Може, через те, що падре Паккі завжди приховував свою належність до єзуїтського ордену, перевдягаючись у міщанина, вдягаючи зношений плащ з комірцем, забрудненим столітнім потом, а там, де має бути краватка, носив слинявець, був убраний у жилетку з протертого чорного сукна та завжди заляпані брудом величезні черевики, які він безсоромно ставив на наші килими. Обличчя він мав худе та бліде, із загостреними рисами, волосся жирне й липке на скронях, черепашачі очі та тонкі, посинілі губи.

Не обмежуючись тим, що від його присутності за столом ставало гидко, він ще й псував усім апетит, розповідаючи історії, від яких стигла в жилах кров, таким тоном і використовуючи такі вирази, наче був святим проповідником: «Друзі мої, хоч голос мій тремтить, я, однак, мушу вам розповісти це. Проказа йде з Парижа, адже Луї-Філіп, хоч і не був святим та божим, та все ж стояв на перепоні анархії. Я зустрічав римлян цими днями. Та хіба ж це римляни? То були розтріпані обірванці, шибеники, які за чарку вина зречуться Раю Небесного. Не люди — чернь, що злилася в одне з найстрашнішою підлотою й потолоччю міст італійських та іноземних: ґарібальдійці та мацціанці — це сліпе знаряддя всякого зла. Ви й гадки не маєте, як мерзенно все спаплюжили республіканці. Вони заходять у церкви й нищать урни з останками мучеників, розсіюючи прах за вітром, а посудини використовують замість нічних горщиків. Скидають священне каміння з вівтарів, обмазуючи його фекаліями, кинджалами шкрябають статуї Діви Марії, виколупують очі у святих образів, вуглиною надписуючи лайливі слова, як бордельна шльондра. Один священик насмілився висловитись проти Республіки, то вони затягли його за двері, скололи кинджалом, видлубали очі й вирвали язика, а потім, випатравши його, накрутили йому кишки на шию й задушили. Не думайте, що навіть якщо Рим звільнять (а вже подейкують про підтримку з Парижа), то мацціанці зазнають поразки. Вони сунуть з кожної італійської провінції, кмітливі і хитрі, вміють вводити в оману й прикидатися, вони рішучі й хоробрі, терплячі й незворушні. Вони й далі гуртуються у найпотаємніших кублах міста, удаваннями й лицемірством вони прослизають у тайники кабінетів, поліцію, військо, флоти і фортеці».

— І серед них — мій син, — плакався дід, зломлений тілом і душею.

Сказавши це, він поставив на стіл прекрасну печеню у червоному п'ємонтському вині «бароло»:

— Мій син ніколи не зрозуміє прекрасний смак цієї печені з цибулею, морквою, селерою, шавлією, розмарином, лаврушкою, гвоздикою, корицею, ялівцем, сіллю, перцем, маслом, оливковою олією, з гарніром з кукурудзяної каші чи картоплі і, певна річ, пляшечкою «бароло». Робіть, робіть свою революцію… Загубили смак життя. Хочете вигнати папу, аби напихатися bouillabaisse[83] по-ніццівському, як нас змусить той рибалка Ґарібальді… безбожники…

Частенько, перевдягнувшись у мирське, падре Берґамаскі зникав з дому на кілька днів, не сказавши, куди йде й навіщо. Тоді я заходив до його кімнати, брав його сутану й, вдягнувши її, біг до дзеркала, милувався собою й пританцьовував. Неначе я, Господи прости, жінка; чи це жінка той, кого я наслідував? Якщо врешті виявиться, що абат Далла Піккола — це я, то он з яких далеких днів ростуть ноги у моїх смаків до театралізації.

У кишенях я знайшов трохи грошенят (напевно, отець про них забув), тож я вирішив не відмовляти собі у тому, щоб згрішити ненажерством і дослідити кілька місцин у місті, які, як я чув, люди хвалять. Одягнувшись у таке вбрання, я, навіть не усвідомлюючи, що у ті часи це вже було провокацією, пішов лабіринтами блошиного базару у районі Порта Палаццо, де в ті часи збиралася вся туринська потолоч і де набирали у ватаги всіх найбридкіших негідників, якими кишма кишіло місто. Та, позаяк час був святковий, на базарі у Порта Палаццо панувало неабияке збудження: люд кричав, юрмився навколо лотків, служниці гуртом сунули до м'ясних крамниць, дівчата захоплено зупинялися біля торгівців, що тут-таки смажили мигдаль у цукрі та меду, ненажери закуповували птицю, дичину, ковбаси, а в рестораціях не було де миші прошмигнути; я торкався легковагих суконь панянок і, набожно втупившись поглядом у складені спереду руки, краєм ока помічав пані у капелюсі, очіпок, вуаль, хустинку; мене ошелешували екіпажі та карети, що снували з боку в бік, галас, шум, рейвах.

Захоплений веремією, від якої дід та батько, хай і з геть інших причин, тримали мене ув'язненим у домі, я прослизнув в одне з тогочасних легендарних місць у Турині. У єзуїтській сутані, лукаво насолоджуючись здивованими поглядами оточуючих, я зайшов у «Caffè al Bicerin», недалечко від площі Консолата, аби скуштувати келих напою під металевою кришечкою з ручкою, який пахне молоком, какао, кавою та іншими пахощами. Тоді я ще не знав, що про цей bicerin через кілька років напише Александр Дюма, один з моїх улюбленців. Та за два чи три нетривалих екскурси до цього казкового місця я скуштував усі божественні напої, прототипом яких була «bavareisa», хоч у тому напої молоко, каву та шоколад перемішують, а у bicerin з усього цього роблять три прошарки (залишаючи їх гарячими), тому можна окремо замовити bicerin pur e fiur з кави з молоком, bicerin pur е barba з кави та шоколаду та 'n рос' d tut, тобто всього по-трошки.

Яке блаженство сидіти у тому інтер'єрі із залізними зовнішніми рамами, рекламними щитами по боках, чавунними колонками та капітелями, дерев'яною boiseries[84] усередині, прикрашеною дзеркалами та мармуровими столиками, стійкою бару, з-за якої виднілися пляшки, мигдалевими пахощами і сорока видами цукерок… Над усе мені подобалося вести своє спостереження по неділях, позаяк цей нектар — напій для тих, хто, приготувавшись до причастя, щойно покинувши площу Консолата, шукав розради, тож усі вишукували bicerin, адже під час посту гарячий шоколад їжею не вважали. Лицеміри. Втім, якщо не зважати на насолоду від кави та шоколаду, я отримував задоволення від того, що видавав себе за іншу особу: від того, що оточуючі гадки не мали, хто я такий, я почувався вищим за них. У мене була таємниця.

Однак пізніше я мусив навідуватися туди рідше, а з часом узагалі припинив ходити, бо боявся наскочити на когось зі своїх товаришів, які зовсім не вважали мене лицеміром, гадаючи, що я теж охоплений їхньою карбонарською пристрастю.

Зустрічався я з цими юнаками, що палко прагнули повсталої батьківщини, зазвичай у корчмі «Золотий рак». На вузенькій, темній вуличці, над неосвітленим досі входом висіла вивіска, на якій під золотавим раком був напис: «Золотий рак: смачне вино, гарний відпочинок». Вхідні двері відчинялися у кімнату, яка була водночас і кухнею, і винним льохом, де були складені пляшки з вином. Ми випивали, огорнені пахощами ковбас та цибулі, іноді грали у морру[85], але частіше ми були змовниками без змови, просто сиділи, фантазуючи про прийдешні повстання. Завдяки дідовому кулінарному вмінню я став гурманом, тоді як у «Золотому ракові» можна було щонайбільше (якщо, звісно, маєш гарний апетит) утамувати голод. Та, щоб притертися у товаристві й утекти від домашніх єзуїтів, то вже краще засалений «Рак» з кількома привітними друзями, ніж похмурі домашні застілля.

На світанку ми полишали корчму зі стійким ароматом часнику та переповненим патріотичним запалом серцем, гублячись у втішній тумановій мантії — найліпшому укритті, — аби сховатися від пильних очей поліцейських шпигунів. Часом ми підіймалися на той берег річки По, аби з висоти помилуватися дахами та дзвонами, котрі гойдалися у туманових випарах, що огортали рівнину, а вдалині, здаючись самотнім маяком у морі, виднілася вже осяяна вранішнім сонцем базиліка Суперґа[86].

Втім, ми, студенти, звісно, обговорювали не лише те, що незабаром з'явиться Нація. Ми гомоніли й про жінок. З палаючими очима кожен по черзі згадував про усмішку, яку вдалося виманити у дівчини, дивлячись на балкон, те, як випадково торкнувся дівочої руки, спускаючись східцями, підібрану квітку, яку назнарошне випустили з молитовника (вихвалявся фанфарон), ще пропахчену парфумами руки, яка її поклала на ті святі сторінки. Сам же я сердито ухилявся від цих розповідей, заслуживши у товаристві славу суворого та доброчесного мацціанця.

Ось тільки якось увечері найбільший серед нас розпусник відкрив нам, що колись на горищі у скрині свого батька, гультяя й безсоромника, він знайшов книжечки, які тоді у Турині французькою називали cochons[87], але, побоявшись забруднити їх об засалені столи «Золотого рака», хлопець вирішив позичити ті книжечки нам, аби кожен по черзі прочитав їх, тож коли дійшло до мене, я вже не міг відмовитись.

Отож, пізньої ночі я почав гортати ті книжечки, які, мабуть, були дуже цінні й дорогі, адже були оправлені сап'яном, з корінцями з червоними прожилками та червоними написами, із золотими обрізами, позолоченими fleurons[88] на палітурці, а декотрі — aux armes[89]. Називалися видання «Une veillée de jeune fille» або «Ah! monseigneur, si Tomas nous voyait!», і, перегортаючи їхні сторінки, я здригався, бо через деякі гравюри на цих сторінках у мене від самого волосся по щоках і аж до шиї пробігали струмочки поту: молодиці задирали спідниці, показуючи свій сліпучо-білий зад, відданий на збезчещення хтивим чоловікам; і я не знав, що бентежило мене більше — ці безсоромні повні форми чи майже цнотлива усмішка дівчини, яка повернулася до свого збезчесника, лукаво дивлячись на нього з усмішкою до того чистою, що могла б осяйнути вид, обрамлений волоссям кольору воронячих крил, розібраним по боках на двоє пучків. Чи ще страшніше видовище: трійко жінок на дивані, що, розвівши ноги, показують те, що від природи мало б захищати їхній цнотливий лобок, до якого правицею торкається чоловік зі скуйовдженим волоссям, другий у цю саму мить проникає в її безсоромну сусідку, цілуючи її, а третій, ігноруючи неприкритий пах, зминаючи корсета, розстібає сороміцьке декольте. Потім я побачив кумедну карикатуру на абата з обличчям, укритим наростами, який, захотівши роздивитися ближче, опинився у сплетінні оголених жіночих та чоловічих тіл у найрізноманітніших позах, пронизаному величезними пенісами, чимало з яких спадали на потилицю, ніби утворюючи своїми яєчками густу шевелюру, оторочену опецькуватими локонами.

Не пригадую, чим скінчилася та приголомшлива ніч, коли я дізнався про секс у його найсвятобливіших виявах (у найвищому сенсі цього слова, як буває, коли, почувши гуркіт грому, ми, одночасно з побожним відчуттям чогось божественного, відчуваємо страх перед диявольським та богохульним). Пам'ятаю лише, що позбувся я свого збентеження, пошепки повторюючи, немов ревну молитву, слова вже не згадаю якого теолога, котрі отець Пертузо змусив кілька років тому завчити напам'ять: «Уся чарівність тіла — у шкірі. Позаяк насправді, якби чоловіки побачили те, що приховує шкіра, сам лише вигляд жінки став би для них відворотним. Жіночі принади не що інше, як сало, кров, рідини, які виробляє організм та жовч. Подумайте про те, що ховається в ніздрях, горлянці, животі. Тоді як ми, боячись навіть кінчиками пальців торкнутися блювотиння чи гнояки, як ми можемо зажадати обіймати мішок екскрементів?»

Може, у тому віці я ще вірив у Божу кару, тому те, що сталося наступного дня, я вважав покаранням за ту бентежну ніч. Я побачив, як дід лежав голічерева у своєму кріслі й задихався, тримаючи в руках зім'ятий папірець. Ми покликали лікаря, я підняв листа й прочитав, що мого батька під час оборони Римської республіки на смерть прошила французька куля саме того червня 1849 року, коли генерал Удіно[90] за наказом Луї Наполеона погнався захищати святий престол від мацціанців та ґарібальдійців.

Та, попри свої більш як вісімдесят років, дід вижив, тільки тепер цілими днями ображено мовчав, чи то ненавидячи французів та папістів, які вбили його сина, чи то свого сина, котрий безвідповідально насмілився кинути їм виклик, чи всіх тих патріотів, що так його споганили. Часом він жалісливо свистів, натякаючи на те, що в усіх подіях, що останнім часом розворушили Італію, так само, як і в тих, які кілька років тому зруйнували Францію, винні євреї.

Можливо, задля того, щоб вшанувати батькову пам'ять, я годинами просиджую на горищі, читаючи книжки, які залишилися після нього, а ще ту, яку перехопив, коли вона прийшла поштою, а він уже не мав можливості її прочитати, — «Джузеппе Бальзамо» Дюма.

У цій дивовижній книжці, як усім відомо, ідеться про графа Каліостро, який задумав оборудку з намистом королеви, одним ударом доводячи кардинала Роґана[91] до моральної згуби й фінансового банкрутства, компрометуючи королеву й виставляючи на посміховисько увесь двір, тим паче, що багато хто вважає, що шахрайство Каліостро неабияк підмочило репутацію монархічного інституту, створивши атмосферу недовіри, яка з часом призвела до Великої Французької революції.

Але Дюма заходить ще далі, він бачить у Каліостро, чи то пак Джузеппе Бальзамо, людину, яка свідомо не просто зшахраювала, а під прикриттям усесвітнього масонства вчинила політичну змову.

Увертюра мене зачарувала. Місце дії: Mont Tonnerre, Гора Грому. На лівобережжі Рейну, за кілька миль від німецького Вормсу, бере початок вервечка похмурих гір: Королівське Крісло, Соколина Вершина, Зміїний Гребінь і найвища — Гора Грому. 6 травня 1770 року (майже за два десятки років до вибуху Революції, яка стала пророчою), у годину, коли сонце ховалося за шпиль кафедрального собору у Страсбурзі, розділяючи світило майже на дві палаючі половини, з Майнца прибув Незнайомець і, піднімаючись схилами цієї гори, на півдорозі навіть залишив коня. Раптом двоє істот у масках напали на нього і, зав'язавши очі, повели на той бік лісу, до галявини, де на них чекали три сотні примар, загорнених у савани, з мечами в руках; вони взялися за надзвичайно ретельний допит гостя.

— Чого тобі треба?

— Побачити світло.

— Будеш присягати?

А слідом почалися випробовування на кшталт випити крові щойно вбитого зрадника, вистрілити собі у скроню водяним пістолетом, щоб перевірити, наскільки ти покірний, і подібні незначні витівки, що наслідували добре відомі навіть простим читачам Дюма масонські ритуали найнижчого ієрархічного щабля, аж поки подорожній, вирішивши якнайшвидше з цим покінчити, з гонором не дає всім зрозуміти, що він у курсі всіх цих звичаїв та трюків, і наказує їм припинити клеїти з ним дурня, позаяк він вищий за всю їхню спільноту й з Божої волі є Верховним магістром усіх масонів у світі.

Незнайомець наказав скликати всіх верховних магістрів масонських лож Стокгольма, Лондона, Цюриха, Мадрида, Варшави та кількох азійських товариств, які, очевидно, вже з'їхалися на Гору Грому.

Чому ж зібралися разом усі масони світу? Незнайомець усе пояснив: йому була потрібна залізна рука, вогняний меч та діамантові терези, аби вигнати із землі Нечисть, пригнітивши й урешті знищивши двох найбільших ворогів людства — престол та вівтар (і дід мені казав, що девізом мерзотника Вольтера було «écrasez l'infame»[92]). Отож Незнайомець нагадав, що, як і кожен поважний чорнокнижник, він уже живе чортзна-скільки років і прибув зі Сходу, аби повідомити, що година вже настала. Народи сходяться в один величезний гурт, що невблаганно рухається до світла, і, йдучи попереду всіх, очолює цей гурт Франція. Що вона вкладе собі в руку праведний смолоскип і запалить новим світлом увесь світ. У Франції король уже старий, йому лишилося небагато. А коли один з тих, хто зібрався на горі, — котрим згодом виявиться Лафатер[93], найвеличніший знавець людських облич, — зазначив, що на обличчях королівських наступників (майбутнього короля Луї XVI та його дружини Марії-Антуанетти) він прочитав знак доброти та милосердя, Незнайомець (у якому читач уже, ймовірно, впізнав Джузеппе Бальзамо й про котрого Дюма ще не згадував у своєму романі) нагадав, що не варто зважати на людську жалість, коли потрібно просувати вперед світоч поступу. За двадцять років французька монархія має бути стерта з лиця землі.

У цю мить виступили вперед представники кожної зі світових лож, пропонуючи своїх людей чи багатства задля успіху масонсько-республіканської справи під знаком lilia pedibus destrue[94], «топчи та знищуй французькі лілії».

У мене не виникало питання, чи змова між п'ятьма континентами — то не занадто для того, щоб змінити конституційний устрій Франції. Врешті, як і кожен тогочасний п'ємонтець, я був переконаний, що у світі існують лише Франція, звісно, Австрія, може, десь там далеко-далеко Кохінхіна[95], а більше жодної країни, гідної уваги, не налічувалося, хіба що, певна річ, Ватикан. Читаючи виставу, поставлену Дюма (я глибоко шаную цього великого письменника), я питав себе, чи не відкрив Вате[96] лише одним прикладом змови Всесвітню модель узагалі будь-якої можливої в природі змови?

«Забудьмо про Гору Грому, рейнське лівобережжя, тодішні часи, — подумав я. — Згадаємо про змовників з усіх куточків світу, що є щупальцями цього таємного товариства, котре розрослося в кожній країні на землі. Зберемо їх на галявині серед гаю, у печері, у замку, на цвинтарі, у склепі, аби тільки там було доволі темно, даймо одному з них сказати слово, яке відкриє всім очі, і вселімо бажання завоювати світ…» У мене завжди були знайомі, які повсякчас боялися, що проти них змовиться якийсь прихований ворог — для діда це були євреї, для єзуїтів — масони, для мого батька-ґарібальдійця — єзуїти, карбонарії для королів половини Європи, король, підбурений церковниками, — для моїх товаришів мацціанців, баварські ілюмінати — для поліції половини світу, і хтозна-скільки ще люду вірить у те, що їм загрожує чиясь змова.

Дюма дійсно був надзвичайним знавцем людської душі. До чого прагне кожен, тим більше, чим він нещасніший і чим менше до нього прихильна доля? Грошей і влади, отриманої без жодного зусилля зі свого боку (як же солодко командувати собі подібним, принижуючи його), а ще відомщення за кожну несправедливість, якої зазнав у житті (кожну людину хоча б раз у житті ображали, байдуже, якою незначною була несправедливість). І ось у «Графі Монте-Крісто» Дюма демонструє, як, маючи незчисленний статок, можна отримати й надлюдську владу, й змусити всіх своїх кривдників заплатити їхній борг. Але ось кожен питає себе: а чому ж доля до мене не прихильна (чи менш прихильна, ніж я того бажаю), чому мені не щастить так, як щастить комусь, хто вартий цього менше за мене? А позаяк ніхто й не подумає, що всі його нещастя від його ж власної нікчемності, то починає шукати винного. І ось Дюма, доводячи до фрустрації[97] (як окрему особу, так і цілі народи), пропонує пояснення їхніх невдач. Винний не ти, а хтось, хто, зібравшись на Горі Грому, планує твою згубу…

Втім, якщо як слід помізкувати, то Дюма не вигадав нічого нового, оправивши у повість те, що дідові розповів отець Баррюель. Завдяки цьому я усвідомив, що, аби якось продати розкриту змову, покупцю не потрібно давати нічого нового, а лише виключно те, що він або вже знав, або міг легко дізнатися у значно легший спосіб. Люди вірять лише в те, про що вже знають, і саме в цьому краса Всесвітньої моделі змови.

Був 1855 рік, мені вже було двадцять п'ять, я отримав диплом з юриспруденції й ще гадки не мав, що робити із власним життям. Я зустрічався зі старими товаришами, не надто переймаючись їхнім революційним трепетом, скептично чекаючи, що через кілька місяців вони розчаруються: ось у Римі знову панує папа, Пій IX, який з понтифіка-реформатора перетворився на ще більш відсталого за своїх попередників, ось розтають надії, чи то через безталання, чи то боягузтво, на те, що Карл-Альберт стане провісником об'єднаної Італії, ось після захопливо-стрімких виступів соціалістів, які запалювали безліч сердець, Франція знову стала імперією, а ось новий п'ємонтський уряд, замість того щоб звільнити Італію, посилає війська на нікому не потрібну Кримську війну…

І я вже не мав змоги читати романи, які вплинули на мою особистість більше, аніж спромігся вплинути будь-хто з моїх учителів-єзуїтів, бо у Франції під час Вищої ради університету, де не знати чому засідали троє архієпископів і єпископ, прийняли так звану поправку Р'єнсі, за якою кожна газета з додатком, яка випускає фейлетон, обкладається податком у п'ять сантимів за кожен номер. Для тих, хто мало знався на видавничих справах, ця звістка стала полегшенням, але ми з друзями швидко второпали, наскільки це важливо: податок був надто тяжким покаранням, тож французькі газети будуть вимушені відмовитися від публікації романів. Голоси тих, хто викривав суспільні болячки, таких, як Сю та Дюма, змовкли навіки.

Навіть дід, який з часом усе більше згасав, але іноді знову із запалом відзначав те, що йому видавалось ознаками повернення колишніх часів, жалівся, що п'ємонтський уряд, відколи їх схопили за рукав масони штибу Д'Адзельо[98] та Кавура[99], перетворилися на сатанинську Синагогу.

— Ти усвідомлюєш, хлопче, що закони цього Сіккарді[100] скасовують так звані привілеї духовенства. Нащо відміняти право прихищати людей у священних місцях? Чи, може, у церкви прав менше, ніж у жандармерії? Нащо відміняти церковний суд над тими, хто вчинив карні злочини? Може, церква не має права судити своїх? Нащо відміняти церковну цензуру у пресі? Чи тепер кожен може без угаву казати те, що заманеться, не поважаючи ані віри, ані моралі? А коли наш архієпископ Фальконе наказав туринському духовенству не дотримуватися цих заходів, то його засудили як злочинця до року ув'язнення! А зараз ми дожилися до того, що нами командують ордени старцювальників[101] та споглядальників[102], усього з шість сотень священиків. Держава відчужує їхні багатства, запевняючи, що воно піде на сплачення платні приходським священикам, але якщо порахувати добро всіх тих орденів, то набіжить сума, яка вдесятеро, де там — у сотні разів перевищить загальну суму платні по всій державі; уряд витратить ці кошти на державні школи, де вчитимуть того, що біднякам геть не згодиться, а як згодиться, то лише для вимощення бруківки у гетто! І все це прикриваючись гаслом «Вільна церква у вільній державі», у державі, де єдиний, хто насправді вільний, — то це держава, яка вільна зловживати своїм становищем. Справжня свобода — це право людини йти за законом Божим і заслужити собі рай або пекло. А зараз під свободою розуміють право обирати собі те, у що вірити й про що думати, як тобі заманеться, коли й одне й інше варте одне одного, — і державі байдуже, чи ти масон, чи християнин, чи юдей, чи послідовник Великого Турка[103]. Саме так правда стає байдужою.

— Отак, сину мій, — журливо заговорив якось увечері дід, через свій маразм уже плутаючи мене зі своїм сином, важко дихаючи, зі стогоном, — зникають з лиця землі лютеранські каноніки, каноніки спільноти Сант-Еджидіо, монахи ордену братів Пресвятої Діви Марії з гори Кармель та братів з ордену босих кармелітів, монахи-картезіанці, бенедиктинці з абатства Кассіно, цирсианці, олівети, відлюдники Святої Марії з Паоли, францисканці, капуцини, облати Святої Марії, монахи ордену Святої Марії Милосердної, служителі Святої Марії, монахи спільноти Страстей Христових, домініканці, ораторіанці, а разом з ними сестри Клариси, сестри-розп'ятниці, сестри бенедиктинки-селестинки, монашки ордену Благовіщення Богоматері, монашки-баттистинки.

А потім, читаючи цей перелік, немов молитву, чимраз швидше й швидше, ніби забувши набрати у груди повітря, він виклав на стіл циветту: із беконом, маслом, борошном, петрушкою, півлітрою барбери, кролячим м'ясом, порізаним на великі шматки, завбільшки з яйце, укупі з серцем та печінкою, невеличкими цибулинками, сіллю, перцем, спеціями та цукром. Він уже майже втішився, але в якусь мить, широко розплющивши очі, ледь чутно відригнувши, згас.

Дзиґар пробив північ, нагадуючи мені, як довго я вже пишу, майже без упину. Наразі, як би я не старався, я вже не можу пригадати нічого, що відбувалося у роки по смерті діда.

У мене паморочиться в голові.