Прибулець з Країни Нямликів

Розділ перший

у якому ми дізнаємося, що дівчинка Олянка терпіти не може манну кашу, а просто зі стіни її кімнати з’являється…

Я дуже, дуже, дуже не хочу іти в садочок, — думала Олянка, повільно натягаючи тісні смугасті колготки. — Надворі дощ, у садочку противна манна каша на сніданок, і вреднющий Сашко Ґудзик знову дражнитиметься й смикатиме за кіски.

— Тю, ну то й що? Хіба можна боятися Сашка? Він же боягуз, — раптом почувся тоненький пронизливий голосок. Олянка здригнулася і вражено втупилася у стіну, бо там відбувалося щось дивне й незрозуміле. Шпалера, розмальована дрібними блакитними квіточками, заворушилася, потім повільно розсунулася, і зі стіни вистрибнув крихітний чоловічок.

Про гномів Олянка чула багато; вони разом із мамою навіть прочитали цілу товстелезну книжку про родину гномів, що жили у підземеллі. Але ті маленькі чоловічки мали довгі бороди, червоні ковпачки на головах і ніколи не усміхалися. Адже вони стерегли підземні скарби і кожного, хто з’являвся у їхніх печерах, вважали злодієм чи грабіжником.

А чоловічок, що вистрибнув зі стіни, виглядав зовсім інакше. Вдягнений він був у кумедну курточку й штанці, які точно повторювали квітковий візерунок шпалер. Хвилиночку, та він же страшенно нагадував… Сашка Ґудзика. Такий самий худющий, витрішкуватий, із розкудланим рудим чубом. Тільки разів у сто менший за Сашка!

— Ну то що, ти врешті закриєш рота? — досить нечемно озвався чоловічок і усміхнувся.

Олянка й справді відчула, що завмерла із роззявленим від подиву ротом. Але те, що ця малеча вирішила з неї поглузувати, вмить привело дівчинку до тями. Нічого собі! Якийсь нахабний коротун завбільшки з коника-стрибунця знущатиметься з неї? Олянка ображено засопіла й заходилася натягати колготки, навіть не дивлячись на загадкового незнайомця.

— Гаразд, не ображайся. Просто я страшенно поспішаю і не маю часу чекати, поки ти пересердишся. Я — Буцик із Країни нямликів. І мені дуже потрібна твоя допомога, — проказавши це, чоловічок у кілька стрибків наблизився до Олянчиного червоного рюкзака. Потім спритно вхопився за шлейку, підтягнувся і заскочив до найменшої кишеньки.

— Гей, ти куди поліз?! — скрикнула Олянка, але цієї миті двері відчинилися, і до кімнати забіг тато.

— Скоріше-скоріше-скоріше! — він швидко підхопив Олянчиного рюкзака, посадив дочку на плечі, вискочив із квартири й побіг униз, перестрибуючи через три сходинки.

— Ой-ой-ой, — запищав нямлик, але так тихо, що його почула тільки Олянка.

Розділ другий

де виявляється, що існують чари, які перетворюють нямликів на здорованів

На вулиці, коли тато поставив її на землю, Олянка спритно вихопила свого рюкзака й помчала вперед. Добре, що її садочок був зовсім поруч — у сусідньому дворі. Треба було якомога швидше залишитися з Буциком наодинці й, головне, в жодному разі не можна було показувати нямлика дорослим Це дівчинка зрозуміла відразу.

У садочку, сторожко озираючись, Олянка обережно пересадила Буцика з рюкзака до кишені кофти і побігла на сніданок. їй хотілося хутчіше проковтнути слизьку, схожу на зварену медузу кашу й піти на ігровий майданчик. Там нарешті вона зможе дізнатися у дивного чоловічка, хто він і як опинився в її кімнаті. А головне — чому Буцик так нахабно прочитав її думки! Досі ще нікому не вдавалося ось так просто залазити їй у голову!

Дівчинка вже доїдала останню ложку, коли несподівано над краєм столу з’явилася розкудлана голівка її нового знайомого. Потім чоловічок швидко видерся на тарілку й почав пригорщами набирати манну кашу і з насолодою її поїдати. Буцик аж мружився від задоволення, ще й приказував:

— Ням! Ням! Ням!

Добре, що Олянка трохи спізнилася і в цей час решта її групи вже поснідала й побігла на вулицю гратися. Тому Буцика ніхто не помітив.

— Ану швидше ховайся до кишені! — прошепотіла дівчинка, сторожко озираючись. — Якщо тебе побачать, ти ніколи не повернешся до Країни нямликів. А я ж навіть не встигла у тебе про неї розпитати.

Та зголоднілий нямлик навіть не глянув на дівчинку. І Олянка зрозуміла, що його й за вуха не відтягнеш від манної каші.

До речі, це зовсім непогана думка — спробувати відтягти ненажерливого коротуна від їжі.

Та цієї миті Буцик перестав плямкати, пильно глянув дівчинці у вічі й дуже серйозно сказав:

— Тільки-но спробуй! Іще жоден здоровань не торкався вух шляхетного нямлика!

— Та що це таке?! Ти знову читаєш мої думки! — обурилася Олянка.

— Ну то й що? Ми всі це уміємо. Що ж тут складного — прочитати думку здорованя? Ніби у вас у голові можна знайти щось цікаве!

— Тоді чому ти виліз зі стіни, а потім ускочив до мого рюкзака?! — ображено запитала дівчинка й відвернулася від нахабного нямлика.

Вона чекала, що Буцик от-от попросить у неї пробачення, та замість цього хтось досить сильно шарпонув Олянку за рукав. Біля неї стояв незнайомий веснянкуватий хлопець і весело усміхався.

— Гей, ти що, не впізнала мене? — раптом заговорив він. Цей голос не можна було сплутати з жодним іншим — так, то був тоненький і пронизливий Буциків голос.

— Ну от, ти знову роззявила рота! — засміявся хлопець. — Що тут такого? Просто всі нямлики стають здорованями, щойно з’їдять хоч ложку Чарівної Страви! — останні слова Буцик вимовив так поважно, що Олянка на мить повірила, ніби в її тарілці й справді була чудодійна їжа.

Розділ третій

в якому Буцик починає чаклувати, і це призводить до несподіваних наслідків

— Олянко! Ти ще довго сидітимеш над тарілкою? — почувся суворий голос виховательки Ганни Петрівни. — Якщо зараз не закінчиш снідати, сидітимеш над тарілкою аж до обіду!

Двері до їдальні відчинилися, й на порозі з’явилася Ганна Петрівна — маленька кругленька жіночка в круглих окулярах.

— А це хто такий? — вихователька вже хотіла схопити незнайомого хлопчика за руку й потягти його до директора садочка, аж тут сталася дивовижа. Ледве вона торкнулася руки нямлика, як ураз завмерла, заплющила очі й… захропла.

— Що ти наробив?! — скрикнула Олянка

— А що? Треба було піти до директора і все йому розповісти? — визвірився Буцик. — Нічого, нехай бідолашна жінка відпочине. Знаєш, що я встиг прочитати у неї в голові?

— Щось про мою не з’їдену кашу? — прошепотіла дівчинка, відчуваючи, що це через неї вихователька заснула навстоячки. І ще невідомо, коли вона прокинеться.

— Нащо їй твоя каша? — відмахнувся нямлик. — Вона всю ніч не спала У Ганни Петрівни захворіла киця Сарделька. І все, про що мріяла твоя вихователька, — це скрутитися на ліжку клубочком біля своєї чотирилапої подпірки й заснути. А тепер їй саме це і сниться. Поглянь, яка вона щаслива..

Ганна Петрівна й справді солодко усміхалася вві сні й час від часу ніжно примовляла “Киць-киць-киць…”

— То що ж тепер робити? Не може Ганна Петрівна отак стовбичити посеред їдальні, та ще й голосно хропти і кицькицяти вві сні. Її ж звільнять з роботи! — вжахнулася Олянка.

Їй стало страшенно шкода улюбленої виховательки, яка тільки прикидалася суворою. Насправді вона дуже любила дітей і під час “тихої години” розповідала їм чудові казки. До того ж, виявляється, у Ганни Петрівни захворіла улюблена киця. А раптом вона не видужає? Що тоді робитиме бідолашна жінка? Адже, крім Сардельки, у виховательки не було нікого.

— “Що робити, що робити?” — передражнив дівчинку Буцик, знову підслухавши Олянчині думки. — Звичайно, треба мерщій рятувати нещасну тварину! В нас зовсім мало часу. Чари мусять подіяти, поки твоя вихователька спить.

— А що, коли її тут побачать? — захвилювалася Олянка.

— Не бійся! Я зачаклував Сардельчину хазяйку так, що її можемо бачити лише ми з тобою.

Цієї хвилини Ганна Петрівна знову забелькотіла крізь сон “киць-киць-киць”, та Буцик пояснив, що й почути сплячу жінку ніхто не зможе.

— А тепер — у дорогу! — вигукнув Буцик. — Чарівна Страва надає усім нямликам неймовірних властивостей. Головне — міцно тримай мене за руку і нічого не бійся! Бо додому до Ганни Петрівни ми ПОЛЕТИМО!

Розділ четвертий

в якому Олянка мало не потрапляє у повітряну аварію, а пасажири літака починають вірити у космічних прибульців

“Чому я весь час слухаю цього нахабу?” — лише встигла подумати Олянка, як Буцик весело усміхнувся, підморгнув дівчинці, й вони разом піднялися у повітря.

Зробивши два кола під стелею їдальні, діти вилетіли з вікна надвір, немов дві легенькі повітряні кульки. Ніхто й не помітив, як над садочком здійнялася в небо дивна пара — рудий веснянкуватий хлопчик у кумедному вбранні й розгублена дівчинка, яка смішно чеберяла в повітрі ногами й здивовано крутила головою.

— Треба піднятися вище, — сказав Буцик, і вони швидко почали підноситися у височінь.

Олянка раптом зрозуміла, що зовсім не боїться. Нямлик міцно тримав її за руку, під ними миготіли дахи будинків, автомобілі, автобуси, а люди здавалися крихітними рухливими цяточками. Навколо Буцика й Олянки кружляли горобці, голуби й ґави. Певно, пташки вперше бачили летючих дітей, тому голосно цвірінчали, а потривожені ґави каркали й намагалися дзьобнути Олянку в носа.

— Ти знаєш, куди летіти? — запитала дівчинка

— Нямлики знають кожен будинок у місті! — хвалькувато вигукнув Буцик. — Ти що, забула — ми живемо у стінах! Кожна родина має свою оселю. Щоправда, нам весь час заважають здоровані. Вони свердлять стіни, пробивають їх цвяхами, а найгірше — роблять нікому не потрібні перебудови. Пам’ятаєш, у нашому будинку минулої неділі гупали молотки? Це один багатий дядечко робив схованку в стіні. Пробив дірку, запхав у неї великого залізного яіцика — сейф називається — і хотів сховати туди свої гроші. И при цьому зруйнував спальню мого двоюрідного дядечка Юліана. Тепер Юліанова родина безпритульна. Довелося їм переселятися на горище. Живуть, бідолахи, у коробці з-під черевиків. Яка ганьба!

Олянка вражено слухала балакучого нямлика. То ось у чому річ! Навколо нас існує цілий таємний світ, де живуть маленькі чоловічки, а ми про це й гадки не маємо. Хоча ні, їй не раз здавалося, ніби у стінах і справді хтось є. Адже вона чула тоненькі голоси, які долинали звідкись з-під шпалер. А коли розповіла про це мамі, та засміялася й пояснила, що це працює телевізор у сусідів. І ще дівчинка пригадала дивне шарудіння і звуки тихеньких кроків. Ніби по підлозі дріботить якась маленька тваринка…

— Обережно! — закричав Буцик і щосили смикнув її вбік.

Олянка обурено зойкнула і тут побачила, як повз неї промчав літак. До ілюмінаторів припали пасажири. Вони вимахували руками, хтось фотографував її з Буциком, а якась тітонька сердито кивала вказівним пальцем і беззвучно роззявляла рота. Мабуть, сварила Олянку й Буцика за те, що діти мало не спричинили повітряну аварію.

Та Буцик тільки знизав плечима, помахав рукою услід літакові й сказав:

— Ну що ж, я трохи забалакався. Буває. Але ж усе обійшлося. Тепер пасажири літака розповідатимуть про космічних прибульців. Та ще й надрукують наші фотографії в газетах. Ото сміху буде!

Олянка вжахнулася — а якщо її фото і справді з’явиться у газетах, і його побачать тато і мама?! Що вона їм скаже? Мовляв, літала з одним знайомим нямликом по небу й мало не збила пасажирський літак?

— Та не бійся ти, — знову прочитав Олянчині думки Буцик, — я пожартував. Нічого з їхніх фотографій не вийде. Я начаклую так, що замість нас на знімках будуть зелені істоти з антенами на голові. А тепер приготуйся — ми прилетіли. Ось там унизу будинок Ганни Петрівни.

Розділ п'ятий

де Сарделька виявляє неабияку хитрість, а нямлик і Олянка ловлять її на гарячому

Буцик і дівчинка, тримаючись за руки, стрімко полетіли донизу. На щастя, далекі Буцикові родичі з діда-прадіда жили в цьому старовинному будинку. Тож він легко знайшов помешкання Ганни Петрівни й разом із дівчинкою влетів крізь відчинене вікно до маленької затишної кімнатки.

Олянка очікувала, що побачить хвору тварину, яка лежить десь у куточку, безпорадно розкинувши лапи. Та кицьки Сардельки ніде не було видно.

— Може, вона сховалася під диваном? — розгублено запитала дівчинка.

— Не думаю, — відказав Буцик і поглянув у бік кухні.

Звідти й справді чулися якісь дивні звуки. Щось голосно шкряботіло, дзенькало й клацало.

Нямлик по-змовницькому підморгнув Олянці, притулив до губів палець і почав навшпиньки скрадатися до кухонних дверей. Дівчинка пішла за ним слідом — їй було цікаво, хто ж це порядкує на кухні? Може, до квартири Ганни Петрівни влізли злодії?

Картина, яку вона побачила, змусила дівчинку затулити рукою рота, щоб не зареготати. Біля відчиненого холодильника хазяйнувала гладка біла киця. Вона доїдала сметану, старанно вилизуючи пластикову баночку. По підлозі були розкидані зім’яті папірці з масними плямами, хвостики від ковбаси, перев’язані мотузочками, й кілька крихт голландського сиру. Сарделька мружилася від задоволення і голосно муркотіла.

— Нічого собі — хвора киця! — прошепотіла Олянка на вухо Буцикові. — Вона ж просто дурить свою господиню!

— Т-с-с! — засичав Буцик. — Треба подивитися, як вона замітатиме сліди.

Їм не довелося довго чекати. Вилизавши останні краплі сметани, Сарделька почала наводити лад. Спершу спритно загребла недоїдки під холодильник, а тоді підчепила пазурами порожню баночку, скочила на підвіконня і іцосили жбурнула її крізь відчинене вікно.

Цього вже Олянка витримати не могла Її улюблена вихователька цілу ніч не стулила очей, доглядаючи хвору кицю, а насправді виявилося, що Сарделька — звичайнісінька котяча симулянтка.

— Та ще й яка симулянтка! — вголос вимовив Олянчині думки нямлик.

Почувши ці слова, кицька вмить впала на підлогу й жалібно занявчала. І якби Олянка ще хвилину тому не бачила, як підступна тварина вилизує з баночки сметану, то кинулася б на допомогу Сардельці.

Буцик нахилився над хитрою кицькою, пильно глянув їй у вічі й суворо проказав:

— Ану зараз же припини цю комедію! І розповідай, чому ти дуриш свою господиню?!

Зрозумівши, що її хитрощі не подіяли, Сарделька зіп’ялася на лапки й почала швидко й схвильовано нявкати. Буцик уважно її слухав, кілька разів похитав головою, потім почухав потилицю й переклав Сардельчину розповідь із котячої мови на людську.

Розділ шостий

в якому Олянка розуміє, що надмірна любов і турбота можуть бути шкідливими, а нямлик змушує її червоніти

П’ять років тому Ганна Петрівна підібрала Сардельку на подвір’ї. Тоді це було маленьке замурзане кошенятко, худюще й голодне. Жаліслива вихователька забрала бідолаху додому, й у Сардельки почалося щасливе життя. Поступово вона перетворилася на гладку й розпещену кицьку. Ганна Петрівна називала її “моя красуня”, купувала котячі консерви й пошила для своєї улюблениці чудовий будиночок зі старої ватяної ковдри. Та Сардельці цього було замало. їй хотілося, щоб добра господиня взагалі нікуди не виходила з дому. Хіба що — по продукти.

— От безсовісна тварина! — обурилася Олянка. — А як же ми обійдемося без виховательки? Всі діти у садочку так люблять Ганну Петрівну. От тільки вона що не день стає сумніша й сумніша. Певно, все через свою хитрющу Сардельку.

Буцик пильно глянув на Олянку й досить єхидно усміхнувся.

— Ти чого? — образилася дівчинка.

— Гм, а ти пригадуєш, як прикладала термометра до гарячої батареї, щоб мама залишилася з тобою вдома? Вона повірила, що в тебе висока температура, бо ртутний стовпчик у термометрі підскочив аж до сорока градусів! Мама перелякалася, бо думала, що в тебе якийсь страшний грип. А ти просто хотіла подивитися нову серію “Покемонів”!

Олянка відчула, що від сорому в неї палають вуха. Виявляється, нямлик знав про все, що відбувається в їхньому домі. Звичайно, адже він і його родичі мешкають у стінах, просто люди про це не здогадуються.

— Гаразд, не бійся, я нікому не скажу, — сказав Буцик і по-дружньому поплескав Олянку по плечі. — Тільки пам’ятай — не можна користуватися тим, що тебе люблять. Це нечесно.

Дівчинка похнюпилася, а коли підняла голову, то Буцика поруч із нею не було. Вона розгублено глянула на Сардельку, яка принишкла у куточку, а тоді почула звідкись з-під столу знайомий пронизливий голосок:

— Гей, здорованько, нахилися! Я тут!

І справді, Буцик сидів під столом, от тільки він знову був завбільшки з коника-стрибунця. Та, здається, це зовсім не засмучувало малого чоловічка

— Ну чого витріщилася? Ніби нямликів ніколи не бачила! — пропищав Буцик і захихотів.

— Зажди, — захвилювалася Олянка, — а як же я потраплю до садочка? І хто розчаклує Ганну Петрівну?

— Все буде гаразд, — заспокоїв дівчинку Буцик, — просто Чарівна Страва перестала діяти, і я знову зменшився. Ніхто й ніколи не знає, на скільки вистачить тих чарів. А тепер слухай уважно. Своє завдання ми виконали — Сарделька вже ніколи не знущатиметься зі своєї господині. Головне зараз — повернути тебе до садочка Там ще й досі ніхто не знає, що ти зникла.

— Але як ми полетимо? Ти ж мене не втримаєш!

— Спокійно! Кожен порядний нямлик знає щонайменше сто способів, як переносити здорованів у повітрі. Але перед тим, як ми з тобою попрощаємося, запам’ятай — щовівторка я чекатиму на тебе о сьомій ранку біля входу до своєї оселі. Ти тільки постукай тричі у стіну в тому місці, де на шпалерах намальовано найбільший блакитний дзвіночок.

— Постривай, а як же… — Олянка хотіла розпитати у Буцика про його загадкових родичів і про світ нямликів, що жили у стінах, і ще багато-багато про що. Але тієї миті малий чоловічок у кумедному квітчастому вбранні голосно клацнув великим і середнім пальцями, й Олянку підхопив і поніс у безвість шалений вихор.

Розділ сьомий

де вихователька прокидається, а Сашко ґудзик дістає добрячого щигля

Коли Олянка розплющила очі, то побачила, що стоїть посеред їдальні. Здавалося, за той час, поки вона мандрувала з Буциком, тут нічого не змінилося. Ганна Петрівна так само стояла із заплющеними очима, і видно було, що їй сниться щось дуже приємне. Може, сердешна вихователька бачила вві сні, як її улюблена киця одужала?

Дівчинка підійшла до Ганни Петрівни і легенько поторсала її за рукав.

— Ой, що це зі мною? — зойкнула вихователька, протерла очі й здивовано глянула на Олянку. — А де той рудий хлопчик? Чи то мені привиділося?

— Мабуть, привиділося, — тихенько проказала дівчинка.

— Ну, то ходімо надвір. Добре, що ти нарешті все зїла! Аж тарілка блищить, — задоволено сказала Ганна Петрівна і, взявши Олянку за руку, попрямувала на ігровий майданчик.

Надворі, біля іграшкового будиночка, саме відбувалася репетиція святкової вистави. Діти були переодягнені у зайців, білочок та жабеняток, а Сашко Ґудзик гордо походжав у вбранні гнома. Олянка аж засміялася, коли побачила, як хлопчик схожий на Буцика.

— Ти чого регочеш, комахо?! — крикнув Сашко і, скориставшись із того, що вихователька відвернулася, підскочив до Олянки й боляче смикнув її за кіску.

Іншим разом Олянка напевно розплакалася б. Але тепер, після знайомства з хоробрим Буциком, дівчинку ніби підмінили. Вона сміливо глянула Сашкові просто у витрішкуваті очі, а тоді дала йому по носі добрячого щигля.

Вражений Ґудзик вхопився за носа і раптом почав скиглити:

— Ганно Петрівно! А Олянка б’ється!

Почувши, як найбільший забіяка в садочку скаржиться, що його побила тихенька полохлива дівчинка, вихователька тільки рукою махнула. їй було не до Сашкових вигадок. Усі думки Ганни Петрівни були вдома, біля хворої киці. Як вона там? І, відпросившись у директора, Ганна Петрівна щодуху побігла додому.

За годину вона повернулася. Але тепер обличчя виховательки аж сяяло від щастя. На руках вона тримала Сардельку. Біла киця ніжно терлася об щоку хазяйки, а коли та спустила її на землю, почала показувати справжні циркові номери. Спритна тварина ходила на задніх лапках, перекидалася в повітрі й стрибала крізь металевий обруч.

— Це диво! Диво! — вигукувала щаслива Ганна Петрівна, а всі діти плескали в долоні й сміялися.

Врешті Сарделька закінчила виступ, підбігла до Ганни Петрівни й, підскочивши, лизнула господиню в ніс.

Усі кинулися до виховательки й почали вітати її з одужанням улюблениці. А Сарделька крадькома підбігла до Олянки і так, щоб ніхто не бачив, по-змовницьки підморгнула дівчинці. Олянка усміхнулася й собі підморгнула у відповідь. Тепер їх об’єднувала спільна таємниця. В усьому світі тільки вони дві знали про існування казкових чоловічків, що живуть у стінах.

І головне — завдяки кумедному нямлику дівчинка і кицька зрозуміли: ніколи не можна завдавати прикрощів тим, хто тебе любить.