Прибулець з Країни Нямликів

Розділ перший

у якому Олянка з Буциком міркує над тим, як можна розважити гостя з далекої Австралії

У вечері тато весело глянув на Олянку й запитав:

— Ну що, ти вже знаєш, як розважатимеш Дмитрика? Адже завтра вранці він уперше приїздить в Україну.

Дмитрик — це Олянчин двоюрідний братик. От тільки Олянка ніколи з ним не зустрічалася, бо Дмитрик народився й усі свої сім років прожив у далекій Австралії.

А мама похитала головою й сказала:

— Я не думаю, що такий дорослий хлопчик схоче бавитися з маленькою дівчинкою, яка замість того, щоб їсти манну кашу, ховає її в кишеню рюкзака… Це ж треба до такого додуматися! Ми навіть не візьмемо тебе з собою в аеропорт — зустрічати Дмитрика. Матимеш час подумати про свою поведінку, як сидітимеш удома!

Олянка похнюпилась, слухаючи мамині докори. Ну хіба вона могла розповісти батькам, що вже півроку дружить із чарівним чоловічком — Буциком із Країни нямликів? І що у стінах будинків живуть дивовижні створіння? Це для них Олянці доводиться крадькома носити кашу з дитячого садочка в металевій коробочці з-під льодяників. Хіба ж могла вона передбачити, що мама схоче випрати її рюкзак і знайде там схованку з грудочками холодної каші?

— Привіт! — раптом почула дівчинка пронизливий тонкий голосок.

Виявляється, Олянка так замислилася, що не помітила, як із маленьких дверцят у стіні вистрибнув Буцик. Він був одягнений у свій кумедний костюмчик.

— І чого б я так журився? — заспокоїв Буцик дівчинку. — Ну, приїде отой хлопчик з Австралії. То й що з того?

Олянка вже давно перестала дивуватися тому, що нямлик легко читав її думки.

— Тобі добре казати, — заперечила вона, — у тебе повно родичів і знайомих там, за стіною. А у мене немає ні братика, ні сестрички. І тепер, коли приїздить Дмитрик, я зовсім не знаю, чим його розважати. Ну іцо цікавого я можу показати йому в нашому місті? Ти ж не запросиш нас до себе, у Країну нямликів?

Буцик спохмурнів і дуже серйозно сказав:

— Олянко, ти ж мені давала слово честі, що ніхто із здорованів ніколи не довідається про нашу країну.

— Так-так, — злякано промовила вона, — я нікому й слова про вас не скажу!

Уявивши, що Буцик може образитися і зникнути у стіні назавжди, дівчинка злякалася: жити без чарівного чоловічка буде страшенно нудно.

— Гаразд, — заспокоївся нямлик, — я тобі вірю. А тепер давай разом придумаємо, чим можна здивувати твого братика. Діставай мерщій Чарівну Страву, щоб я вже почав чаклувати!

Олянка похилила голову і тихо промовила:

— Немає…

— Та ти що?! — вражено вигукнув нямлик. — Адже ти знаєш, що без Чарівної Страви я безсилий.

Олянка хотіла пояснити Буцикові, що коробочку з манною кашею знайшла й забрала мама, та цієї миті пролунав дзвінок — це приїхали з аеропорту батьки з Дмитриком

Нямлик розвів руками, докірливо глянув на Олянку й хутко зник за дверцятами у стіні, прикритими клаптиком шпалер.

Розділ другий

де з’являється пухнаста коала Ляля, а Дмитрик виявляється балакучим хвальком

Олянка подивилася на Дмитрика, і їй здалося, що з цим хлопчиком вона вже десь зустрічалася. Дмитрик так само пильно глянув на Олянку, а тоді усміхнувся й хитнув головою в бік великого дзеркала, що висіло на стіні.

Коли дівчинка й собі зазирнула в люстро, то зойкнула від подиву — вони з Дмитриком були страшенно схожі. Такі ж блакитні очі, однаковісінькі кирпаті носи, біляве волосся, і навіть крихітна родимка на лівій скроні у них була подібна — ніби хтось легенько торкнувся пензликом, вмоченим у брунатну фарбу. От тільки Дмитрик був аж на голову вищий за неї.

— Ну, привіт! — урешті озвався Дмитрик. — Я так давно хотів з тобою познайомитися! Поглянь, кого я привіз…

Хлопчик швидко скинув із плечей яскраво-жовтого рюкзака і витягнув звідти маленьке пухнасте звірятко.

Олянка здивовано зойкнула: це ж бо справжня австралійська коала!

— Її звуть Ляля, — пояснив Дмитрик, беручи звірятко на руки й притискаючи до грудей. Ляля довірливо обхопила хлопчика за шию, й видно було, що на руках у нього вона почувається цілком спокійно.

— Знаєш, я врятував Лялю під час пожежі у лісі. Ми саме були з класом на екскурсії в евкаліптовому заповіднику, коли туди підібрався вогонь. Усі діти й учителі кинулися навтьоки, тільки я затримався, виліз на вершечок найвищого евкаліпту й зняв звідти маленьке коаленятко. Потім привіз його додому, вилікував, назвав Лялею, і тепер вона — мій найкращий друг. Хоче скрізь бути зі мною, навіть до школи часом доводиться її носити у рюкзаку, бо якщо Ляля залишається вдома сама, то плаче. На щастя, коали страшенні сплюхи, і коли мені вдається тихенько зібратися й вислизнути з дому, то вона не прокидається аж доти, доки я повернуся.

Олянка вражено дивилася на Дмитрика і його пухнасту подружку. Вона ще ніколи не чула, щоб людина вміла говорити так швидко, як її австралійський родич. Коли ж дівчинка намагалася вставити слово, Дмитрик тільки махав рукою і продовжував цокотіти, мов заведений:

— Між іншим, я — чемпіон нашої школи зі стрибків у довжину! І я вивчив мову австралійських аборигенів! А ще я вмію кидати бумеранга! І переміг на змаганнях зі швидкісного спуску на гірському велосипеді!

Олянка тяжко зітхнула. їй стало зрозуміло, що братик, з яким вона так довго хотіла познайомитися, — звичайнісінький хвалько.

Нарешті Дмитрик замовк і заходився витягати з рюкзака торбинку зі свіжим евкаліптовим листям, щоб нагодувати зголоднілу Лялю. Дівчинці дуже-дуже хотілося розповісти цьому базікалу, що у неї є знайомий чарівник — маленький чоловічок, який приходить до неї з Країни нямликів. Але Олянка вчасно згадала про свою обіцянку ніколи й нікому не відкривати Буцикову таємницю. Тож вона тільки зітхнула й тихо промовила:

— А я навіть не знаю, що таке бумеранг…

Розділ третій

у якому нямлик мимоволі лякає хвалькуватого гостя і вчить Олянку користуватися Мандрівним Калейдоскопом

Утомившись після тривалого перельоту, Дмитрик уклався спати дуже рано, до того ж, на Олянчиному ліжку. Його вірна Ляля й собі вмостилася у зручному іграшковому ліжечку — Зюзиному.

“Нічого собі, дорогі гості”, — сумно подумала Олянка, Сама вона мусила лягги на старій рипучій розкладачці. Мама й тато пояснили, що Дмитрикові буде дуже незручно спати на такому благенькому ліжечку — адже він більший за Олянку, отже, й місця потребує більше.

Зненацька Олянка почула якісь дивні звуки, ніби щось процокало по підлозі. А потім пролунав голосний крик:

— Рятуйте!

То репетував відважний рятівник коали й переможець всіляких змагань Дмитрик.

До кімнати забігли мама й тато. Дмитрик сидів на ліжіку й перелякано озирався.

— Що сталося?! — стурбовано запитала мама.

— Я б-бачив… маленького чоловічка. Він заліз до мене в ліжко й, з-д-дається, хотів укусити мене за носа!

— Невже? А може, той чоловічок узагалі хотів тебе зїсти, — не міг стримати сміху тато. — Я й не знав, що австралійські хлопчики такі полохливі. Не бійся, це тобі приснилося. Ось і Олянка підтвердить — у нашому домі хижі чоловічки, які полюють на дітей, не водяться.

Олянці на мить навіть стало шкода хвалькуватого Дмитрика, але хіба ж могла вона зрадити таємницю нямликів? Тому дівчинка тільки ствердно хитнула головою і повернулася обличчям до стіни, аби батьки й Дмитрик не помітили, як вона усміхається.

“Усе зрозуміло! — подумала. — Буцик просто переплутав. По-перше, Дмитрик спить на моєму ліжку, а по-друге, ми з ним страшенно схожі, в темряві й не розрізниш”.

Коли всі заспокоїлися і знову полягали спати, Олянка обережно, так, щоб не рипнула розкладачка, підвелася. Тихенько підкралася до стіни, де під клаптиком шпалер був замаскований вхід до Країни нямликів, і ледь чутно постукала у стіну умовним сигналом: тук- тук-тук. Тієї ж миті на підлогу вистрибнув Буцик. У руках він мав якийсь дивний довгастий предмет, схожий на далекоглядну трубу.

— Що це? — здивовано запитала Олянка.

— Т-с-с! — приклав до губ маленького пальчика Буцик. — Розмовляй пошепки, бо цей твій полохливий герой геть перепудиться, якщо знову мене побачить. А тепер слухай. Поки ти не добудеш Чарівної Страви, я вирішив удатися до простіших чарів. Це — Мандрівний Калейдоскоп. Нямлики застосовують його, коли треба кудись помандрувати. Зараз я навчу тебе, як ним користуватися.

Буцик простягнув Олянці трубу і показав, яким боком слід прикладати її до ока.

— А тепер загадай те місце, куди б ти найдужче хотіла потрапити, — прошепотів нямлик.

Олянка пригадала передачу, яку нещодавно побачила по телевізору. Тоді вона, мов зачарована, дивилася на чудових риб, які мешкали в Червоному морі. Щойно дівчинка уявила барвистих рибок, що крркляли навколо коралового рифу, як на дні Мандрівного Калейдоскопа з’явилася жива картинка: піщаний пляж, сліпуче сонце і хвилі, що хлюпочуться, розбиваючись об берег. Ще мить — і вона вже пливла, оточена різнобарвними рибками. Вода була тепла-тепла й прозора, наче блакитне скло. До Олянки підпливали цілі зграйки яскраво-жовтих, фіолетових, червоних, салатових рибок, розмальованих смркками, цяточками й квадратиками. Якісь довгоносі блакитні рибини торкалися Олянчиних рук, ніби випрошуючи частування. Аж раптом із коралової печери виринула дивовижна рибина, схожа на метелика, що розіклав крильця.

“Та це ж риба-метелик, — раптом пригадала дівчинка, — у передачі розповідали, що вона має отруйні колючки. Треба мерщій тікати!” Варто було Олянці подумати про повернення, як вона вже стояла біля нямлика, стискаючи у руці Мандрівного Калейдоскопа.

— Ну от, — тихенько сказав Буцик, — тепер ти знаєш, як цим користуватися, тож я спокійний. Твій хвалькуватий братик зрозуміє, що й у нас є такі дива, про які в далекій Австралії навіть не чули.

Із цими словами нямлик зник у стіні.

Розділ четвертий

де Олянка з Диитриком розпочинають секретну подорож і несподівано знаходять власного пра-пра-прадідуся

— Ти спиш? — почула Олянка тихий і якийсь наполоханий Дмитриків голос.

Вона розплющила очі й побачила, що хлопчик стоїть біля ЇЇ розкладачки і розглядає Мандрівного Калейдоскопа, який Олянка забула заховати під подушку.

— Та ні, — озвалася вона, — хіба поспиш як слід на цьому рипливому одороблі, та ще й коли вночі дехто верещить мов різаний…

Було зрозуміло, що цієї ночі їй спати не доведеться. Тож Олянка підвелася зі скрипучої розкладачки, ввімкнула світло і побачила, що Дмитрик зашарівся й опустив очі. Коала Ляля, ніби відчувши, що її господар потрапив у якусь халепу, почала вовтузитися в іграшковому ліжечку й тихенько попискувати. Дмитрик понуро підійшов до своєї улюблениці, дістав із торбинки евкаліптове листячко й почав годувати пухнасте звірятко. І раптом Олянка з подивом побачила, що Ляля нахилилася над вухом хлопчика і ніби почала йому щось нашіптувати.

— Послухай, не ображайся, — перепросила Олянка, — я просто пожартувала. А взагалі я дуже рада, що ти до нас приїхав…

Тепер, коли Дмитрик перестав вихвалятися й без упину базікати, він видавався дуже симпатичним і навіть сором’язливим.

— Я так мріяв побувати в Україні… — сказав Дмитрик. — Цілий рік готувався до цієї поїздки. Ти ж знаєш, мої батьки переїхали до Австралії ще до мого народження, щоб досліджувати мову австралійських аборигенів. А я давно хотів побачити, як жили мої предки. І вихвалятися почав, бо думав, що коли розповім про себе багато гарного, ви мене одразу ж полюбите. Знаєш, я ж і справді врятував Лялю. І бумеранг я вмію кидати так, що він завжди повертається до мене, і…

— Гаразд, гаразд, — перебила братика Олянка, злякавшись, що він знову почне без упину базікати, — краще скажи, куди саме ти хочеш потрапити. Я знаю один секретний спосіб, і якщо ти пообіцяєш, що нікому про це не розповіси, ми зможемо вирушити в мандрівку просто зараз.

— Хіба так буває? Мабуть, ти глузуєш із мене? — ображено запитав Дмитрик.

— А може, ти просто боїшся? Якщо ні, то загадай якесь місце, де ти хочеш опинитися, і зазирни сюди, — дівчинка простягла хлопчикові Мандрівного Калейдоскопа.

— Зачекай, — захриплим від хвилювання голосом відповів Дмитрик. Здається, він повірив, що зараз має статися щось дивовижне й чарівне.

Хлопчик підійшов до ліжечка, де спокійно дрімала коала Ляля, вкрив її іграшковою ковдрочкою, потім понишпорив у рюкзаку, витяг звідти бумеранга, прив’язаного до шкіряного паска, і повісив його собі на плече. Тоді рішуче взяв Олянку за руку і зазирнув усередину Калейдоскопа. Там він побачив те, про що так довго мріяв у далекій Австралії.

“Цікаво, яке місце загадав Дмитрик?” — тільки й встигла подумати дівчинка, як вони вже стояли посеред старої сільської хати, складеної з товстелезних круглих колод.

У хаті солодко пахло свіжим сіном — земляна підлога була встелена сухою травою, на стінах висіли ікони, прикрашені вишитими рушниками, а в кутку стояла велика скриня. Картина, намальована на скрині, видалася Олянці знайомою. Там було зображено козака з “оселедцем” на голові, довгими вусами й люлькою в роті. Козак сидів на землі, склавши ноги по-турецькому, а біля нього стояв його вірний кінь. Олянка придивилася й побачила напис внизу скрині, під малюнком: “Козак Мамай — мене не займай!”

Дівчинка пригадала, що дуже схожа картина з таким самим написом висить над татовим робочим столом

— А ти знаєш, у нас удома, в Австралії, теж є така картина, — раптом сказав Дмитрик, пильно приглядаючись до козака. — Тато мені казав, що весь наш рід походить від цього запорожця. Ти тільки поглянь, у нього на скроні є точнісінько така ж родимка, як у нас із тобою! Уявляєш — це наш пра-пра-прадідусь!

Розділ п’ятий

у якому ми дізнаємося історію козака, намальованого на старій скрині, й розуміємо, чому так важливо ніколи не порушувати обіцянки

— Цікаво, а куди це ми потрапили? — сказала Олянка й почала пильніше придивлятися до дерев’яних стін старої хати, підійшла до малесенького віконця й з подивом виявила, що замість звичної скляної шибки вікно затуляється обтесаною дощечкою.

— Поглянь, — покликав Олянку Дмитрик, — тут на печі повно старовинних глиняних іграшок: і півники, й баранці, й возики із запряженими у них кониками.

Хлопчик підніс до губ кумедного півника-свистунця, подмухав у нього, і в хаті пролунав пронизливий свист.

— Тихіше! Ми ж навіть не знаємо, куди потрапили! — спробувала зупинити братика Олянка, але той тільки махнув рукою й показав на мідну табличку на стіні: “Музей народної архітектури та побуту України. Хата початку XIII сторіччя, перевезена з села Косарі Чернігівської області. Належала селянинові Омеляну Роздобудьку”.

— Зараз, серед ночі, нас тут ніхто не побачить, — заспокоїв дівчинку Дмитрик. — Головне — встигнути все тут гарненько роздивитись. Ось поглянь, може, на цій печі колись лежали такі самі діти, як ми. Тільки в них тоді не було ані мобілок, ані телевізорів, навіть комп’ютерних ігор. Уявляєш?

Такого, звісно, Олянка уявити не могла. Ну хіба може людина обійтися без комп’ютерних лякалок, блукалок і стрілялок?

— А що ж вони тоді робили цілісінькі дні? їм же, певно, було страшенно нудно!

— Та що ти, — заперечив Дмитрик, — знаєш, скільки часу треба було витратити хоча б на те, щоб зварити їсти? Принести води з колодязя, затопити піч, а тоді взяти горщика оцією довжелезною палицею — рогачем — і поставити оте — старовинне кресало. Знаєш, як із нього добували вогонь?

Дмитрик схопив два камінці, присів навпочіпки й почав викрешувати з них іскру. Аж тут у хаті почувся незнайомий голос:

— Ану, хлопче, відійди-но від печі. А то, бува, наробиш лиха. Ця хата простояла триста років і ще стільки має простояти. А як ти її спалиш, то де я житиму?

Посеред хати стояв козак, убраний у полотняну сорочку, жупан і широкі шаровари. На поясі в нього висіла крива шабля.

— Ви хто? — скрикнув Дмитрик.

Козак хитро усміхнувся у довгі вуса, стріпнув “оселедцем” і мовчки показав очима на скриню.

— Ой, намальований козак десь подівся! — вражено промовила Олянка і раптом здогадалася: — То це ж ви і є!

— Звісно, я, — зареготав запорожець. — І живу я в цій хаті вже сотні літ, відтоді, як мене намалював на скрині мій друзяка Стах Характерник. Щоб люди знали, що був на світі такий собі козак Петро Мамай, який зроду-віку нічого не боявся і поліг у бою з турками, коли заскочили вони нас зненацька серед голого степу. А все, що малював Стах, мало чарівну силу, бо володів мій товариш таємними знаннями. Через те й прозвали його на Січі Характерником.

— Ваш товариш володів таємними знаннями? — захоплено перепитав Дмитрик. — А може, й ви знаєте оті стародавні чари і розповісте нам про них?

— Е, ні, хлопче, хоч ви й не чужі мені, а таємниць зраджувати я не маю права. Бо слово дав, що мовчатиму. Та й звідки мені знати, чи ви берегтимете секрет? Малі ви ще. Ось підростіть трохи й приходьте до мене знову, тоді й поговоримо…

— Та що ви, ми нікому не скажемо! — почав запевняти козака Петра хлопчик. — Знаєте, я з батьками живу в далекій країні Австралії, і я там урятував від пожежі…

Раптом Олянка з жахом зрозуміла, що Дмитрик знову починає вихвалятися.

Та запорожець не дав хлопцеві договорити. Він тільки хитро примружив око й проказав:

— А у нас на Січі був один молоденький дуже балакучий джура, то прозвали його наші побратими — Панько Довгий Язик. Так до нього те прізвисько й прилипло. І всі його нащадки тепер звуться Довгими Язиками.

Дмитрик замовк, почервонів і похнюпився. А козак Петро, ніби нічого й не сталося, звернувся до Олянки:

— Гей, мала, а ти чого мовчиш? Може розкажеш мені, як ви сюди потрапили серед ночі? Мабуть, і ти маєш який секрет?

Олянці страшенно кортіло розповісти цьому веселому козакові, та ще й їхньому далекому предкові, про Країну нямликів і про те, як вона потоваришувала з Буциком І вона вже була відкрила рота, аж раптом пригадала Буцикові слова: “Пам’ятай, ти єдина зі здорованів знаєш про нашу таємницю. Нікому й ніколи її не розкривай!”

І дівчинка лише сумно похитала головою й відповіла:

— Я не можу, адже я дала слово…

— Ну ось, тепер я вже напевно знаю, що нашому козацькому роду — нема переводу. Навіть коли мої нащадки живуть за далекими морями й користуються зброєю, якої я й у руках не тримав, — Петро показав на бумеранг, що висів у Дмитрика на плечі, прив’язаний до шкіряного паска.

Дмитрик радісно усміхнувся, стріпнув головою і раптом запропонував:

— А хочете, я вас навчу кидати бумеранга?

Розділ шостий

де весь світ говорить про дивовижну подію, а Олянка й Дмитрик лише посміхаються…

Козак Петро обережно відчинив низенькі двері й вийшов на подвір’я, поросле вологою від вранішньої роси травою. Він зняв свою шаблю, аби вона не заважала йому. Дмитрик показав, як треба правильно вхопитися за один кінець дерев’яного трикутника, а потім, тримаючи тупим кінцем догори, щосили кинути його вперед. Тренування тривало цілу годину. Вже й небо почало світлішати, й на обрії з’явилася тоненька рожева смужка, коли козак Петро навчився кидати бумеранга так, що він, описавши величезну петлю, повертався назад.

— Усе, час прощатися! — сказав козак Петро, усміхнувся дітям і простяг Дмитрикові свою шаблю. — Бережи її, хлопче, може, вона стане тобі у пригоді. А я, коли ти не проти, візьму на згадку оцю дивовижу — ану ж колись знадобиться.

Запорожець застромив бумеранга за широкий пояс і зник у хаті. Рипнули старі двері, й надворі знову запанувала тиша, яку порушували лише голоси вранішніх пташок.

— Світає, — зауважила Олянка, — час повертатися додому, а то що скажуть мама й тато, коли вранці не знайдуть нас у кімнаті?

— Авжеж, і Ляля дуже засмутиться, коли прокинеться й не побачить мене поруч, — погодився Дмитрик.

Цього разу до вічка Мандрівного Калейдоскопа припала Олянка. Вона міцно взяла за руку братика, з яким уже встигла подружитися під час цієї дивовижної подорожі. Дівчинка уявила свою кімнату, перед її очима з’явилися знайомі блакитні квіточки на шпалерах, і за мить діти вже були вдома.

Про нічну пригоду не нагадувало нічого, окрім старовинної козацької шаблі в руці у Дмитрика і Мандрівного Калейдоскопа, який Олянка тут-таки сховала під подушку.

— А тепер треба швидко лягати спати, щоб мама з татом ні про що не довідалися! — сказала дівчинка.

Мабуть, діти таки добряче потомилися, бо прокинулися аж тоді, коли коала Ляля почала голосно пищати й смикати Дмитрика за носа, вимагаючи сніданку.

До кімнати увійшла Олянчина мама й радісно сказала:

— Ну що, ледацюги, прокинулися? Ану мерщій біжіть умиватися й снідати. Сьогодні у нас із вами буде чудесна мандрівка у минуле — поїдемо до Музею народної архітектури та побуту. Знаєте, цієї ночі там сталося справжнісіньке диво. Про це розповідають по всіх програмах телебачення і радіо. У козака, намальованого на старовинній скрині, раптом замість шаблі при боці з’явився… справжнісінький австралійський бумеранг. І, уявіть собі, вчені, що обстежили той малюнок, в один голос твердять, що це не підробка. До речі, Дмитрику, може візьмеш із собою бумеранга? В музеї стільки місця — навчиш мене кидати зброю австралійських аборигенів? |

— Та ні, щось мені сьогодні не хочеться кидати бумеранга, — відповів Дмитрик, ледве стримуючи сміх.

Олянка також мало не розсміялася. Вони з братиком по-змовницькому перезирнулися і без слів зрозуміли, що тепер їх на все життя об’єднує спільна ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ!