Прибулець з Країни Нямликів

Розділ перший

де ми дізнаємося про дивовижну історію підводного знайомства і розуміємо, що навіть акулячий зуб може стати чудовим подарунком

Нарешті цей день настав — сьогодні було перше червня, а отже, нарешті почалося літо. А головне, рівно десять років тому Олянчині мама й тато одружилися.

її батьки познайомилися дуже дивно — під водою. Вони займалися дайвінгом —1 пірнали з аквалангами на морську глибину і вивчали життя підводних мешканців. Олянка не раз чула цю захоплюючу історію. Тато спостерігав за довгою, мов змія, рибою-муреною, що сховалася у кораловому гроті. Аж тут він побачив, як до мами наближається риба-метелик і вже заміряється кольнути її гострою колючкою. На щастя, тато добре знав, як поводитися з морськими хижачками, тому вмить відігнав рибину.

А врятована мама, звичайно, тут-таки закохалася у тата. Вони почали разом їздити у морські експедиції, а коли вирішили побратися, то навіть весілля їхнє відбулося під водою. Про це потім писали в газетах, а одна стаття так і називалася: “їх тепер і водою не розіллєш”. Це означало, що Олянчині мама й тато завжди житимуть щасливо й весело.

Ось чому у перший день літа у них удома збиралися гості, й подарунків було так багато, що татові навіть довелося зробити спеціального подарункового стола. Цілий рік стіл стояв у комірчині складений, а цього дня його розставляли у передпокої, й там збиралося чимало дивовижних речей.

— Оцю рожеву мушлю я знайшов на дні Червоного моря, — хвалився дядько Андрій. — Я забрав її з-під щупальця велетенського восьминога, коли той спав.

— А цього акулячого зуба оскаженіла хижачка зламала, намагаючись зжерти мого підводного фотоапарата, — розповідав дядько Микола і весело підморгував дівчинці.

— А звідки ж тоді фотографії? — дивувалася Олянка, розглядаючи альбом зі знімками чудових різнобарвних риб.

— На щастя, акула виплюнула водонепроникний апарат разом із зубом, тож я зміг надрукувати ці чудові фото. А зуба підібрав, повісив на ланцюжок і приніс у подарунок твоїм батькам, — реготав дядько Микола і вдоволено погладжував довгі вуса.

Олянка ніколи не могла вгадати, що буде всередині кольорових пакуночків, коробочок та скриньок, які приносили гості. А от вона ніколи не могла придумати нічого цікавого. Хіба що малювала квіточку чи ліпила з пластиліну зайчика.

“Ну нічого, сьогодні я зроблю такий подарунок, що тато з мамою запам’ятають його на все життя!” “ подумала Олянка й усміхнулася.

Дівчинка тихесенько підвелася з ліжка, навшпиньки підійшла до стіни і тричі постукала по тому місцю, де на шпалерах був намальований найбільший дзвіночок.

Розділ другий

у якому малий чоловічок їсть Чарівну Страву і допомагає дівчинці довідатись, про що мріють її тато й мама

Тієї ж миті клаптик шпалер відхилився, і крізь потайні дверцята до кімнати застрибнув маленький чоловічок, вбраний

у кумедний квітчастий костюмчик. Це і був Олянчин друг Буцик — прибулець із Країни нямликів.

— Ну то що, — спитав Буцик, радісно потираючи ручки, — принесла? Цього разу її ніхто не забрав?

Олянка вмить зрозуміла, що йдеться про манну кашу, або Чарівну Страву. Але добувати її нямликам було дуже важко — на них скрізь чигала небезпека. Отут у пригоді й ставала Олянка.

— Пригощайся! — проказала дівчинка і простягла Буцикові круглу коробочку з-під льодяників, по вінця повну Чарівної Страви.

Буцик спритно вихопив із нагрудної кишені крихітну ложечку й почав швидко-швидко наминати кашу, раз у раз облизуючись і голосно примовляючи:

— Ням! Ням! Ням!

Не встигла Олянка й оком змигнути, як Буцик перетворився на рудого веснянкуватого хлопчика. На перший погляд він нічим не відрізнявся від звичайної шестирічної дитини. От тільки квітчастий костюмчик із точнісінько таким візерунком, як на шпалерах в Олянчиній кімнаті, надавав йому дивного вигляду.

— Тепер я готовий виконати будь-яке твоє бажання, — весело вигукнув Буцик і хитро позирнув на дівчинку, — тим більше, що я вже встиг прочитати твої думки і знаю, що ти загадала.

— То ти зможеш мені допомогти? Дізнаєшся, про який подарунок мріють мої тато й мама?

— Немає нічого простішого, — відповів Буцик, кілька разів провів у повітрі руками, і раптом Олянка побачила дві хмаринки. Дівчинка придивилася й розрізнила всередині хмарин малесенькі постаті. То були тато й мама. Взявшись за руки, вони йшли вздовж берега моря, на мокрому піску залишалися сліди їхніх ніг. Час від часу батьки нахилялися й піднімали камінці жовтого, медового, брунатного кольору. Вони підносили ті камінці до очей і роздивлялися їх проти сонця.

— Що це вони розглядають? — здивувалася дівчинка.

— Цей камінь викидають морські хвилі, й зветься він бурштин, — пояснив Буцик. — Твої батьки дуже давно мріють побувати на Балтійському морі й знайти хоча б маленький уламок цього сонячного каменя.

— І ти зможеш їх туди перенести? — захоплено вигукнула Олянка.

— Розумієш, дорослим важко пояснити навіть дуже прості чари. І я боюсь, що коли вранці вони прокинуться на морському узбережжі, то дуже перелякаються, навіть якщо навколо будуть цілі розсипища бурштину.

— То що ж робити?

— Негайно вирушаймо в дорогу. Май на увазі — здійснення мрій потребує купи часу!

Розділ третій

де стає зрозумілим, наскільки важливо зберігати корисні знайомства

Дівчинка відчула гострий запах водоростей і почула тихенький хлюпіт хвиль.

— Тепер слухай уважно і запам’ятовуй! — сказав Буцик і простягнув дівчинці камінь, завбільшки з Олянчину долоню. Та коли вона взяла його в руку, то відчула, що він дуже легкий.

— Це тому, що бурштин — не камінь, а смола, — пояснив нямлик. — Колись давно на місці цього моря ріс ліс. І дерева в тому лісі були величезні, з грубими стовбурами й товстою корою. Часом на деревах з’являлися тріщини, з них стікала смола. Вона застигала на сонці. А коли через багато-багато років ті дерева затопила вода, смола скам’яніла, і тепер її хвилями викидає на берег.

— Ти, мабуть, глузуєш із мене, — образилася Олянка.

— Та ні, це правда. Просто тобі важко у це повірити. Але згадай, як ти знаходила закам’янілі мушлі на городі у бабусі. Невже ти думаєш, що хтось привіз їх туди з моря?

— І справді, я навіть складала з тих черепашок візерунки, щоб на бабусиному подвір’ї було гарно.

— Так от, і на місці бабусиного села теж колись було море. Тільки відтоді минуло безліч років!

— А звідки ти про це знаєш? Хіба ти тоді жив?

— Яка ти смішна! Нямлики жили завжди. Тільки тоді вони звалися нямликозаврами і мали довгі хвости. І плавали вони в морі, а відпочивали у морських печерах. До речі, відтоді у нас збереглися деяїсі корисні зв’язки із морськими мешканцями. Адже рід нямликів шанують і на суходолі, і у морських глибинах!

“Який цей нямлик хвалько”, — подумала Олянка і вже хотіла нагадати Буцикові, що вихвалятися негарно, але вчасно згадала, що він дуже не любить, коли його критикують. А раптом він образиться і не схоче здійснити мрію її тата і мами? Залишаться тоді Олянчині батьки без подарунка. Доведеться знову ліпити якесь звірятко чи малювати картинку. Ні, нізащо! Ось зараз вона похвалить Буцика, скаже, що він найрозумніший нямлик у світі, й тоді…

— А я думав, ти не вмієш підлабузнюватися, — сумно сказав Буцик і докірливо похитав головою.

Олянці стало страшенно соромно, вона похнюпилася і почала мовчки роздивлятися мушлі й камінці, що валялися на прибережному піску. Було зрозуміло, що тепер нямлик уже точно розсердиться. І враз дівчинка зойкнула від подиву. Бо просто у себе під ногами побачила велику стрілку, викладену з бурштинових камінців. І стрілка ця показувала в бік моря.

— Авжеж, — вдоволено захихотів Буцик, — це підказка, куди нам слід рухатися. І не думай, що нямлики так легко ображаються. Особливо на правду. Ми любимо похвалитися, то й що? У нас навіть є щорічне змагання хвальків. До речі, цього року я отримав Хвалькуватий Орден Першого Ступеня! — і нямлик із гордістю поплескав себе по грудях.

І справді, Олянка побачила, що до його кумедної квітчастої курточки пришпилено значка у вигляді задертого догори носа.

— І я сподіваюся, що саме завдяки моєму таланту, кмітливості й спритності, не кажучи вже про глибокі знання й неперевершене вміння чарувати, ми здійснимо мрію твоїх батьків!

Промовивши ці слова, Буцик взявся руками в боки і задер носа точнісінько так, як на Хвалькуватому Ордені.

Розділ четвертий

де ми дізнаємося, як важливо правильно готувати Чарівну Страву і до яких небезпечних наслідків може призвести зміна старовинного рецепту

Олянка намагалася взагалі ні про що не думати, щоб нямлик, бува, знову не підслухав її думки. А Буцик дуже впевнено наступив на викладену з бурштину стрілку, простягнув дівчинці руку і вигукнув:

— Мерщій ставай біля мене! Зараз почнеться.

Варто було Олянці зробити крок назустріч стрілці й торкнутися нямликової руки, як сталося диво. Стрілка під їхніми ногами почала тремтіти, збільшуватися і раптом понесла малого хвалька і перелякану Олянку вперед — над хвилями, у синю морську далечінь.

— Нямлику! — зойкнула дівчинка. — Я зараз упаду в море, і мене зжеруть акули! І куди нас несе? Ця бурштинова стрілка страшенно слизька.

— Не бійся, — заспокоїв її Буцик, — по-перше, у Балтійському морі не водяться акули — воно для них надто холодне. А по-друге, нас несе саме туди, куди треба. І стрілка, якщо не схоче, ніколи тебе не скине. Головне — тримай мене за руку.

Олянка заспокоїлася, адже вона вже не раз потрапляла з Буциком у неймовірні історії і знала, що на чарівного чоловічка можна покластися.

— Ну от, ми майже на місці, — зрадів нямлик і показав рукою на острів, що з’явився на обрії.

Дівчинка замружилася — сонячне сяйво відбивалося від землі безліччю жовтогарячих, золотих, медових, червонястих променів. Острів був Бурштиновий.

— Так, ти вгадала, — промовив нямлик, — цей острів і справді бурштиновий, але на ньому ще ніколи не бував жоден здоровань. Якщо місцеві жителі — бурштинники — дозволять тобі зійти на його берег, ти будеш перша.

Стрілка вперлася в берег, і Олянка з Буциком ступили на суходіл. Та що це? Варто було дівчинці зробити кілька кроків по твердій бурштиновій поверхні, як каміння під її ногами почало тьмяніти й тріскатись. Здалеку, з глибини острова, почувся гуркіт, і до Олянчиних ніг скотилося кілька брил прозорого жовтого бурштину. Вона з надією поглянула на свого хвалькуватого друга, та Буцика ніде не було. Дівчинка розгублено озирнулася і з жахом побачила, що нямлик знову став маленьким.

— Буцику, що з тобою? Ти ж з’їв цілу коробочку манної каші! — запитала Олянка. Відчувалося, що вона от-от не витримає і заплаче.

— Ану не рюмсай! — пропищав нямлик. — Краще підніми мене і мерщій розкажи, звідки ти цього разу принесла Чарівну Страву? Сподіваюсь, як завжди, з дитячого садочка? Ваш кухар варить її за найточнішими приписами.

— Ні, — тихо промовила Олянка, — в нас у садочку вже цілий тиждень дають лише гречану й вівсяну кашу. Тому я знайшла вдома пакетики з розчинною манною кашею і сама приготувала Чарівну Страву. Це дуже просто — треба взяти склянку гарячої води…

— Який жах! — зойкнув Буцик і вхопився за голову. — Будь-яке порушення старовинного рецепту приготування Чарівної Страви може призвести до страшних наслідків!

— То що ж нам тепер робити? Поглянь, тріщина в мене під ногами росте. Ще трохи — і ми провалимося вглибину Бурштинового острова, де нас ніхто й ніколи не знайде!

— Ну гаразд, не бійся, — заспокоїв Олянку нямлик. — Ану швидко відчепи від моєї курточки Хвалькуватого Ордена і кинь його у тріщину.

Олянка здивувалася, але мовчки виконала Буциків наказ.

“Невже ця задерта до гори кирпа зможе нам допомогти?” — засумнівалася була дівчинка, та вже за мить відчула, що земля перестала тремтіти й тріщина зникла, наче її й не було.

Розділ п’ятий

де з’являється Бурштиновий Володар і Буцикові хвастощі стають у пригоді

— Перепрошую, чи я маю честь особисто зустрітися зі славетним Буциком із роду нямликів? — почувся тихий вкрадливий голос.

Олянка озирнулася і побачила, що з води до них наближається дивне створіння. На перший погляд воно нагадувало велику краплину смоли — гладеньку й прозору, ясно-жовту. Та коли дівчинка придивилася, то побачила, що ця краплина має маленьку голівку, ручки та ніжки.

— Вітаю вас, шановний Бурштиновий Володарю, — ґречно вклонився прибульцеві нямлик, і Олянка зрозуміла, що перед ними сам повелитель Бурштинового острова.

— Ви знаєте, які ми раді вітати у себе вас та всіх ваших родичів. Але що це?! — голос Бурштинового Володаря затремтів від гніву. — Нога жодного здорованя ще зроду-віку не ступала на наші землі. Уявіть собі, що вони зроблять, коли дізнаються про наші скарби!

— Ця дівчинка — моя подруга. Вона вже кілька разів визволяла мешканців Країни нямликів із біди. І ми їй довіряємо. До того ж, ми прибули до вас із проханням. Нам потрібна бурштинова кулька. Та, що здійснює мрії. І, якщо можна, із бджолою.

Олянка, затамувавши подих, чекала на відповідь володаря острова. А той кілька хвилин уважно розглядав дівчинку, а тоді махнув куценькою ручкою й проказав:

— Тільки під вашу відповідальність, шановний Буцику. Гаразд, хай ця юна здорованиха залишається на нашому острові. Але ж ви знаєте наші правила… Для того, щоб отримати кульку, треба розповісти таку історію, щоб я не втримався і зареготав. Нам відомі ваші заслуги, та й Хвалькуватий Орден свідчить про те, що ваші історії неперевершені, тож ви легко зможете одержати бурштинову кульку.

Олянка почула, як нямлик тяжко зітхнув, а потім тихо прошепотів їй на вухо:

— Ну от, без Чарівної Страви я безсилий. Доведеться тобі спробувати здобути кульку самій.

Дівчинка хвилинку повагалася. Вона дуже любила слухати різні цікаві оповідки, але сама їх ніколи не розповідала. Та зараз їй так схотілося здійснити мрію мами і тата, що вона вигукнула:

— Історію розповідатиму я!

Бурштиновий Володар із сумнівом похитав головою, та все ж промовив:

— Що ж, тоді ходімо до Зали Неймовірних Історій.

І подріботів до невеличкого отвору в скелі.

Розділ шостий

в якому Олянка виявляє неабиякі здібності оповідачки, а мешканці Бурштинового острова хапаються за животи

За мить Бурштиновий Володар завів друзів до зали, посеред якої росло товстелезне дерево. Стовбур його був такий великий,

що його, певно, не змогло б обхопити і десять чоловіків. Та навряд чи вони б зважилися на таке, бо все дерево було вкрите краплинами свіжої жовтої живиці. Кожен, хто б спробував притулитися до стовбура, вмить би прилип до нього, мов необачна муха.

— Затям, — суворо промовив Бурштиновий Володар, — це наш найцінніший скарб — Дерево Живої Живиці. Саме воно народжує смолу, яка згодом застигає і стає бурштином. І доки житиме наше дерево, існуватиме наш острів, і море викидатиме на берег сонячні камінці.

— А де ж ваші підданці? — поцікавилася Олянка, бо не побачила у залі жодного бурштинника.

— Придивися! Он вони визрівають на дереві, — усміхнувся Бурштиновий Володар.

Дівчинка пильніше глянула на дерево й помітила, що деякі краплини вже зовсім достигли й затверділи. Здавалося, що варто на них ледь дмухнути — і вони посипляться з дерева, наче достиглі груші.

Олянка набрала повні груди повітря й почала:

— Якось ми з татом пішли до лісу, і раптом на дереві серед густого листя я побачила пташку з червоною шапочкою на голові.

Олянка подивиляся на Бурштинового Володаря і побачила, що він весь труситься.

“Невже я його чимось образила?” — перелякалася дівчинка.

Та тут вона почула Буциків шепіт:

— Не спиняйся, розповідай далі!

— Так-от, — продовжила Олянка, — то був дятел. Він почав щосили стукати дзьобом у стовбур, від гілки відірвалася велика шишка й упала прямісінько у велику банку з водою. А в тій банці сиділа маленька зелена жабка, яку тато упіймав на озері й вирішив віднести додому, щоб вона пересиділа в акваріумі, поки журавлі не відлетять у вирій. Коли ж шишка булькнулася в банку, жабка з переляку вистрибнула звідти й скочила татові на носа. Я встигла це зняти на відеокамеру. Потім ми вислали нашу відеозйомку на телебачення, і я здобула перше місце на конкурсі: “Найцікавіше домашнє відео”.

— Ой, не можу! — раптом вигукнув Бурштиновий Володар і зареготав так, що печерою прокотилося голосне відлуння. Достиглі бурштинники, що хиталися на гілках Дерева Живої Живиці, також захихотіли, вхопившись крихітними тоненькими ручками за животи, й почали падати додолу.

— Дякую! Це найсмішніша історія, яку я почув за останні дві тисячі років.

Олянка гордо підняла голову і раптом відчула, що її ніс гнеться догори точнісінько так, як на нямликовому Ордені.

— Це ж треба таке вигадати, — не міг заспокоїтися Бурштиновий Володар, — на дереві росте листя! На ньому сидить пташка! З гілки падає шишка! Та це ж цілковита нісенітниця. Адже найменший бурштинник знає, що на дереві ростуть лише краплини живиці, що пташки літають тільки над морем, а оті дивні слова: шишка, жабка й домашнє відео — це взагалі найкумедніше, що я чув у своєму житті.

Олянка стояла ні в сих ні в тих. Вона не знала, радіти їй чи сердитися. З одного боку, вона виграла змагання і тепер їй належить кулька бажань, а з іншого, весела історія, якою вона так пишалася, здалася бурштинникам цілковитою вигадкою.

— Гей, чого набурмосилася! — почула дівчинка нямликів голос. — Хутчій бери кульку для здійснення мрій, поки Бурштиновий Володар не передумав. Він такий добрий лише поки сміється.

Розділ сьомий

де мама з татом згадують молоді роки, а Олянка розуміє, як приємно, коли здійснюються мрії

Дівчинка підійшла до Бурштинового Володаря, простягла руки, і він обережно вклав їй у долоні прозору кулю, що світилася чудовим жовто-золотим сяйвом. Усередині кулі сиділа бджілка. Вона тріпотіла крильцями, й Олянка навіть почула тихе дзижчання. Від цього звуку на душі ставало тепло й весело.

— Тримай, — сказав Бурштиновий Володар, — ти її чесно заробила. І скажи спасибі своєму другові Буцику.

Дівчинка подякувала і разом із нямликом швидко вибігла з зали. Треба було поспішати. Адже вдома от-от прокинуться тато і мама. А Олянці страшенно хотілося, аби перше, що цього ранку побачать батьки, була бурштинова кулька, яка здійснює мрії.

Та тільки опинившись на березі, дівчинка зрозуміла, що не знає, як вони повернуться додому.

— Даремно хвилюєшся, — як завжди, прочитав її думки Буцик, — на такий випадок усі нямлики мають недоторканий запас Чарівної Страви. Це якщо ми раптом опиняємося далеко від дому, а інших способів повернутися немає.

Буцик заліз до кишені своєї курточки, дістав кілька крихт манної каші й проковтнув їх. За мить Олянка вже стояла у своїй кімнаті, а про нямлика нагадував лише маленький клаптик шпалер, що ледь тріпотів, прикриваючи дверцята до Країни нямликів.

Дівчинка підійшла до вікна, піднесла до очей бурштинову кульку й поглянула на бджілку. Щойно промінь сонця упав на кульку, як вона почала мінитися золотим сяйвом, а комаха затріпотіла крильцями й тихенько задзижчала.

— Що ти роздивляєшся? — почула Олянка мамин голос.

— Це — подарунок для тебе й тата, — сказала дівчинка й віддала мамі кульку. — Тільки треба, щоб ви подивилися у неї разом.

Мама усміхнулася й за мить разом із татом уже розглядала кульку для здійснення мрій. Вони взялися за руки, і раптом дівчинка почула їхній молодий дзвінкий сміх.

— Ти бачиш, ми йдемо берегом моря? — сказала мама.

— А он, поглянь, ми знайшли бурштин! — зрадів тато.

— А тепер ми знову пливемо у Червоному морі, й ти відганяєш від мене рибу-метелика.

Олянка дивилася на батьків і розуміла: виявляється, найкраще заняття у світі — здійснювати мрії.