Прибулець з Країни Нямликів

Розділ перший

у якому ми дізнаємося, як небезпечно дратувати старих нямликів, і розуміємо, що час від часу треба відпочивати від міського галасу

Олянка збиралася в дорогу — складала до рюкзака іграшки, фломастери й книжки. Це вперше вона не вередувала, коли мама й тато сказали, що їй доведеться прожити в Липовому ціле літо. Адже батьки їхали у далеку експедицію аж на Північний Льодовитий океан. Звісно, іншим разом Олянка б казала, що в бабусиному селі сумно й нецікаво. Адже у Липовому зовсім не лишилося дітей — усі молоді сім’ї переїхали до міста, а з дідусями й бабусями, які мешкали у старих похилених хатках, дівчинці було нудно.

Щоправда, її бабуся Люба розповідала чудові казки, але Олянка вже всі їх вивчила напам’ять. Та цього разу дівчинка знала, що в селі їй ніколи буде нудьгувати. Бо з нею їхав її друг-нямлик.

— Я хочу подихати свіжим повітрям, — якось сказав Буцик, сидячи на краєчку Олянчиного письмового столу й доїдаючи манну кашу, яку дівчинка потай принесла йому з садочка. — У нас за стіною гарно й затишно, але світ здорованів не дає нам спокою. Крізь стіни весь час чути, як працюють ваші телевізори і грає ваша музика. А на першому поверсі тепер живе один ді-джей, то він днями й ночами готується до концертів. У мого дядечка Юліана, хоча він уже років триста недочуває, просто терпець уривається. Він готовий на все, аби змусити того нечему замовкнути.

— Сподіваюсь, Юліан не збирається кривдити ді-джея Равеля? — захвилювалася Олянка, котра знала, що той нямлик буває небезпечний, коли розгнівається.

— Та ні, він його лише трошки полякає. Наприклад, запише на його “плити” стогін Привида Однозубого Пацюка. Або зачаклує комп’ютер Равеля, і коли той схоче погратися у стрілялки, зробить так, що хлопець жодного разу не влучить у ціль. Може, це його трохи вгамує…

— Ну, це не страшно. Мені теж трохи набрид галас, який зчиняє Равель. Але я й так скоро їхатиму в село, тож музика мені не докучатиме. До речі, Буцику, якщо хочеш, то я можу взяти тебе з собою.

Як завжди, поївши Чарівної Страви, Буцик став веселий та жартівливий, йому схотілося робити різні дива й вигадувати неймовірні пригоди.

— Невже? У село? З тобою? Та це ж чудово — ми там стільки всього навигадуємо! Я й справді можу туди поїхати?

— Немає нічого простішого, — зраділа дівчинка. — І мені буде веселіше. Просто я боюся, що в селі тобі буде страшенно нудно…

— Та ти що! Немає на світі веселішого місця, ніж село. Та ще й влітку, коли прокидаються й бешкетують плавунці, хрюсики та перевертайчики!

— Ні, Буцику! У Липовому зроду не водилося жодних плавунців. Не кажучи вже про хрюсиків і… як ти там казав… пе-ре-вер-тайчиків?

— Та що ти там знаєш! Хіба здоровані звертають увагу на важливі речі? Адже вас цікавлять лише машини, телевізори й комп’ютери! Ну, гаразд. Давно я збирався відвідати своїх сільських родичів, і, гадаю, слушний час настав. Я пішов збирати валізу!

З цими словами Буцик спритно зіскочив зі столу і за мить зник за невеличкими дверцятами в стіні, що вели до Країни нямликів.

Розділ другий

де бабуся Люба намагається розповісти про дива, що кояться в її хаті, але тато її не слухає

Подорож до Липового була довга й нецікава. Нямлик згорнувся у кишеньці червоного Олянчиного рюкзака і так міцно заснув, що навіть тихенько хропів. На щастя, мотор татового мотоцикла деренчав набагато голосніше.

— От ми й приїхали! — радісно сказав тато, заходячи до хати бабусі Люби і, як завжди, стукнувшись лобом об низький одвірок.

— Синку, обережніше! — забідкалася бабуся. — Скільки разів я тобі казала, що моя хатка вже в землю вростає. Що не рік стає все нижча й нижча…

— Нічого, мамо, ось як приїдемо з Півночі, то збудуємо вам новий будинок — із високими дверима й широкими вікнами. І заживеться вам набагато веселіше. А поки що, аби ви не сумували, я вам привіз Олянку.

— Яка радість! — усміхнулася бабуся, пригорнула онуку до грудей і міцно поцілувала в щоку. — А от нудьгувати нам з Олянкою не доведеться. Тут, синку, такі дива кояться, що й розповідати ніяково. Ще подумають люди, що стара баба з глузду з’їхала. Але тобі я скажу. Ось, приміром, учора, тільки-но зібралася я лягати спати, аж тут з-під печі виліз…

Проте тато не дослухав бабусю. Певно, подумав, що її налякала миша, їжак чи вуж. Адже у садку бігало, стрибало, літало й повзало повно усіляких пташок, тварин та комах. Він швидко попрощався й прожогом вискочив із хати. Вже за дві години вони з мамою мали вилітати на Північ, і, звісно, лише заради нього літак затримувати ніхто не буде.

— Ну, гаразд, синку, їдь собі. А як повернешся — розберемося, — тільки й встигла сказати бабуся Люба йому вслід.

Але тато тих слів уже не почув. І, може, на краще, бо коли б він дослухав розповідь баби Люби, то, напевно, не наважився б залишати дочку у Липовому. Цілком можливо, що він як справжній учений схотів би дослідити й пояснити дивовижні явища, що відбувалися у хаті, де він народився й виріс. І, можливо, ці дива виявилися б набагато важливішими за чудеса далекого Північного Льодовитого океану. Але тато про це не здогадувався. А от Олянка жодного разу не пошкодувала, що опинилася в селі й потрапила у самісінький вир незвичайних пригод.

— Ну що ж, дитино, розкладай свої речі, мий руки та сідай до столу, — сказала бабуся й пішла поратися з мисками, горщиками та глечиками.

Олянка скористалася з нагоди і, поки бабусі не було в кімнаті, швидко розбудила нямлика. Той спершу не міг зрозуміти, куди потрапив, а коли оглянув хату, то враз вибрав для себе зручне місце. Він спритно вистрибнув із кишеньки рюкзака і, тримаючи в руці крихітну валізу, швидко здерся по драбинці й зник на горищі. Наостанок, уже з-за дверей горища, нямлик пропищав:

— Гляди не забудь про Чарівну Страву! Знаєш, яка вона смачна — зварена на молоці з-під корови…

Розділ третій

у якому до бабусиної хати навідуються нічні гості й Олянка знайомиться з перевертайчиками

— Т-с-с! Не грюкай ти так посудом!

— А ти не перевертай усе в хаті. А то розбудиш малу здорованиху!

Олянка прокинулася серед ночі й перелякано дослухалася до незнайомих голосів. Чутно було, що хтось нишпорить по кутках кімнати, де спала дівчинка. І судячи з того, що ті двоє робили це крадькома, наміри у них були лихі.

“А може, це мені просто наснилося? Я стомилася з дороги, бабуся розповідала про всілякі дива, що кояться в її хаті, от мені й примарились якісь страхіття”, — подумала дівчинка і вже хотіла перевернутися на другий бік, аж тут із гучним гуркотом упала ваза, до кімнати забігла бабуся й увімкнула світло.

— Ну що то за напасть! — почала сваритися вона. — Знову все поперевертали, вражі діти! Хоч би дитину пожаліли, дали б виспатися!

Олянка наполохано дивилася на розгнівану бабусю Любу й нічого не розуміла.

— Бабусю, а може, то кіт полює на мишей? — із надією запитала вона.

— Та де там той кіт?! Втекла бідолашна тварина світ за очі. І навіть миші дременули з хати. Ну, гаразд, дитино, спи. Ці бешкетники тепер уже заспокояться. Я ось світло залишу, то вони не поткнуться сюди вдруге. Та й до ранку вже недалеко. А ці бузувіри нишпорять по баняках тільки вночі. Ще й на городі геть усе поперекопували, й у коморі мішки порозривали…

Бабуся пішла до себе, а Олянка причаїлася у ліжку й почала чекати. Чомусь їй зовсім не було лячно і страшенно хотілося познайомитися з непроханими гостями. Та минуло десять хвилин, а потім і півгодини, але в кімнаті так ніхто і не з’явився. Аж урешті дівчинка здогадалася вимкнути маленьку лампу, що висіла над її ліжком.

— Я переверну тут усе догори дриґом, а таки знайду свого гребінця! — почула вона притишений тоненький голосок.

— А я не заспокоюся, поки не розшукаю своє люстерко! — озвався другий голос — хрипкий і застуджений.

Тоді Олянка дуже тихо, щоб не наполохати невідомих істот, запитала:

— Пробачте, а я вам нічим не можу допомогти?

У кімнаті враз запанувала тиша, а потім один із незнайомців усе ж не витримав і пропищав:

— Ми зі здорованями не розмовляємо.

А власник хрипкого голосу додав:

— Звідки нам знати, що ти заміряєшся з нами зробити? І взагалі, ти чому нас не злякалася? Всі дівчата-здорованихи мають репетувати, щойно нас побачать чи почують.

— Розумієте, мій знайомий нямлик Буцик розповів мені, що в селі живуть дуже цікаві істоти…

— Як, ти знайома із самим Буциком?! Та це ж зовсім інша річ! — вражено вигукнули невідомі й тут-таки стали видимими.

Посеред кімнати стояли двоє волохатих чоловічків, освітлених тьмяним блакитним сяйвом. На голові у них стирчали гострі вушка, носи нагадували маленькі картоплини, а ноги були взуті у дивні черевики з пружинами замість підошов.

Розділ четвертий

де нямлик Буцик з’ясовує прикре непорозуміння, а Олянка повертає волохатим чоловічкам їхні скарби

— Перепрошую, що змушений втрутитися у вашу розмову, але, здається, тут згадували моє ім’я? — раптом почула Олянка знайомий голос.

Буцик непомітно з’явився у кімнаті й зацікавлено оглядав двох волохатих бешкетників.

— Для нас, скромних сільських перевертайчиків, це велика честь — познайомитися зі славнозвісним приборкувачем здорованів нямликом Буциком, — хором відповіли чоловічки й ґречно вклонилися.

— Я також радий нашій зустрічі, хоча мушу визнати, що мене дуже засмутила ваша поведінка, — суворо проказав Буцик і насупив брови.

— Як ви можете нас засуджувати?! — вигукнув писклявий перевертайчик. Від хвилювання він підстрибнув на своїх пружинах і кілька разів перекинувся у повітрі.

— Ви знаєте, скільки прикрощів завдали нам здоровані?! — обурився волохань із хрипким голосом і собі перевернувся. — Мало того, що вони будують хати на місці наших нірок, та ще й узяли моду цупити наші речі!

Тут уже Олянка не витримала і втрутилася у розмову:

— Якщо ви маєте на увазі ось цей рожевий гребінець і це люстерко, оздоблене намистинками, то я їх загубила у бабусі, коли гостювала минулого літа. А тепер бабуся сказала, що знайшла їх випадково під старою скринею у сінях.

Перевертайчики на мить зніяковіли, а потім, перебиваючи один одного, почали пояснювати:

“ 3 давніх-давен існує народний перевертальський звичай: “Що у здорованя під ліжко впало, те пропало!” Або — під стіл упало! Або — під поріг! Ми чесно знайшли ці речі, а їх у нас підступно забрали. Адже під старою скринею якраз і є наша нірка!

— Ну, гаразд, — заспокоїв волохатих чоловічків Буцик. — Я й сам довго вважав, що всі здоровані тільки про те й мріють, аби завдавати нам прикрощів. Але, щоб ви знали, навіть серед здорованів трапляються цілком нормальні…

— І бабуся Люба зовсім не хотіла вас скривдити! — додала Олянка і простягла волохатим чоловічкам рожевого гребінця й люстерко.

Перевертайчики вмить вихопили з рук дівчинки свої скарби і, забувши подякувати, швидко зникли під скринею.

Розділ п’ятий

у якому Олянка вчиться, як розмовляти з хрюсиками, та обіцяє забезпечити мешканців бабусиної комори свіжими вітамінами

— А тепер я тебе навчу, що говорити плавунцям та хрюсикам, коли ти несподівано зустрінешся з ними, — навчав Буцик Олянку.

Вони сиділи під старою липою біля бабусиної хати і, здавалося, весь світ пахнув солодко й ніжно і гудів тисячами бджолиних голосів. Бо вся липа була вкрита чудовим блідо-жовтим цвітом, і бджоли прилітали до неї з усіх-усюд, щоб збирати солодкий нектар.

Бабуся Люба пішла в гості до своєї подруги на інший куток Липового, отож Буцик міг спокійнісінько розгулювати по її садибі й дихати свіжим повітрям.

— Так-от, запам’ятай — хрюсики живуть у коморі. Вони зовсім не страшні, якщо їх не дражнити й дати трохи свіжої трави або морквинку. Ось ходімо зі мною, — нямлик поманив дівчинку до старої комори, де бабуся зберігала пшеницю, овес та пшоно.

Олянка наскубла жменьку шовковистої трави, що росла під хатою, висмикнула на грядці кілька молоденьких морквинок і пішла слідом за нямликом. Коли очі дівчинки призвичаїлися до темряви, вона побачила, що в коморі панує безлад. Мішки з зерном продірявлено, й біля кожного стоїть невеличке цеберко з мотузочком

— Зрозуміло, хрюсики готуються до сніданку, — пояснив нямлик.

Він обережно постукав по дерев’яній стіні і проказав:

Буцик подав дівчинці знак, і вона високо підкинула догори морквинку. І тут з усіх щілин до неї кинулися хрюсики — опецькуваті, вкриті довгими голками й дуже голодні.

— Не розумію, чому вони отак пожадливо накинулися на одну-єдину морквину, коли у них тут повно зерна? — тихо запитала Олянка.

Але, як виявилося, хрюсики її почули.

— Тому, — озвався найбільший хрюсик, смачно хрупаючи соковитою морквиною, що нам катастрофічно бракує вітамінів! На город і в садок нам ходити не можна — це територія плавунців, отож і доводиться гризти сухе зерно.

— А нащо ви попрогризали всі мішки? — обурено запитала Олянка. — Ви ж такі маленькі, що вам би вистачило й кількох зернят!

— А назло! — визвірився той самий опецьок і вихопив з її рук жмуток трави. — Нащо твоя бабуся посипала по кутках комори смердючим порошком? Мишей тут уже давно немає. Ми їх усіх попроганяли.

— Краще б принесла нам вишень чи шовковиці, — тихо додав зовсім молоденький хрюсик, сором’язливо ховаючись за спинами дорослих.

— Я все зрозуміла, — сказала Олянка, вибігла в садок і вже за мить повернулася з цілим оберемком щавлю, кропу та петрушки.

— А коли достигнуть вишні, яблука, груші, абрикоси та сливи, я вам улаштую справжній бенкет! — додала дівчинка й обережно погладила найменшого хрюсика по голівці. Виявилося, що колючки у малого любителя вітамінів зовсім не гострі, а м’якенькі й ніжні.

Розділ шостий

де ми дізнаємося, що грубіяни водяться скрізь — навіть у сільських ставках, і як їх треба перевиховувати

— А з плавунцями ще простіше, — пояснив нямлик, підходячи до ставка, що починався в кінці бабусиного городу.

Він витягнув губи дудочкою й тричі засвистів. Тієї ж миті на поверхню води, вкритої дрібною зеленою ряскою, вигулькнула витрішкувата зелена голова. Спершу Олянці здалося, що це жаба, та банькате створіння раптом заговорило грубим басом:

— Ну і чого б я свистів? Ото ходють тут і ходють усілякі халамидники в дурнуватих костюмах у квіточку, порядним плавунцям спати не дають!

— Даруйте, — розгубився нямлик, — ви що, не впізнали мене? Я — Буцик зі славетного роду нямликів.

Та на лупатого мешканця ставка це не справило жодного враження.

— Тю, — сказав він зневажливо, — ну то й що з того, що ти нямлик. Бачили ми таких задавак! А я — плавунець! І я тут господар.

Спершу Буцик просто занімів від такого зухвальства, а потім дуже суворо мовив:

— Ні, господар тут не ти, а бабуся Люба. І тепер я розумію, чому вона скаржиться, що вночі хтось перекопує їй увесь город.

— Що хочу, те й чиню, — ошкірився плавунець, — і нічого ти мені не зробиш. Ось тобі, — додав нахаба і тицьнув нямликові під ніс велику зелену дулю.

Олянка вражено зойкнула — при ній ще ніхто не дозволяв собі так зневажливо поводитися з Буциком Почувши її зойк, зі ставка, ніби за командою, виринуло ще кілька десятків зеленоголових плавунців. І всі вони дружно ошкірилися й скрутили дулі.

— Гаразд, — дуже спокійно промовив нямлик, не звертаючи уваги на банькатих хуліганів, — доведеться застосувати нетрадиційні методи перевиховання. Олянко, ти, здається, прихопила з дому скрипку? Так? Тоді неси її мерщій сюди.

Олянка здивувалася — адже вона сама ледве витримувала звуки своєї скрипки, коли змушена була день у день розучувати на ній гами. Щоправда, її сусіди-нямлики не скаржилися, бо виявили, що від тих звуків панічно тікають із будинку геть усі таргани, миші та інші шкідники.

Дівчинка стала на березі ставка, звичним рухом приклала скрипку до плеча й ударила смичком по струнах. Вона знала, що не всі люблять скрипкову музику, але такої реакції все ж не чекала

Над ставком знявся голосий лемент та зойки. Банькаті нахаби, які так недавно тицяли їй та нямликові зелені дулі, гірко заплакали й почали благати:

— Ні, ні, ні! Тільки не це!!!

Буцик подав Олянці знак, і ввічливо сказав:

— Відсьогодні ми укладаємо з вами угоду. Ви живете у ставку й навіть не потикаєтесь на бабусин город. Згода?

— Згода! — хором зарепетували плавунці.

— Ви ніколи, чуєте, ніколи не лякаєте бабусю Любу, не підстерігаєте її у темряві і, тим більше, не тичете сердешній жінці дулі. Згода?

— Згода! — прокотилося над ставком.

— І майте на увазі, щойно ми почуємо, що ви знову наробили шкоди, Олянка прийде до ставка й гратимє на скрипці цілий день!

— Благаю, тільки не це! — запхинькав зеленопикий грубіян і пірнув на дно ставка. За ним зникли усі його підлеглі. Відтоді, як довідалася згодом дівчинка, бабуся жодного разу не бачила на городі вирваних буряків чи моркви, погризених кабачків та витолочених помідорів.

— Ось вона — сила мистецтва, — вдоволено промовив нямлик, запишався і, як завжди, коли йому було чим похвалитися, високо задер носа.

— А тепер ходімо до хати. Немає нічого кращого, як після доброї роботи смачно попоїсти Чарівної Страви, звареної на домашньому молоці!