Прибулець з Країни Нямликів

Розділ перший

у якому Олянка шукає зайця Зюзю і бачить таємниче жовте світло

Якби Олянка не загубила іграшкового зайця, все, мабуть, склалося б інакше. Але вона так любила свого вухатого Зюзю, що коли прокинулася і не знайшла його коло себе на подушці, почала нишпорити під ліжком. Зюзі там не було, і дівчинка вже хотіла пошукати його в іншому місці, коли побачила, що з-під шпалер пробивається тоненький жовтий промінчик.

— Буцику, це ти? — тихенько погукала дівчинка, але їй ніхто не відповів.

Щиро кажучи, Олянка й не чекала відповіді, бо Буцик з’являвся лише по вівторках, а нині була неділя.

“Цікаво, що це за світло? Може, сьогодні у нямликів якесь свято?” — подумала дівчинка, і їй стало страшенно прикро. Так прикро, що вона навіть забула, навіщо залізла під ліжко.

Ось уже півроку, як Олянка довідалася, що у стінах старих будинків живуть нямлики. Вона єдина у світі знала про їхній таємний світ. І найбільше дівчинка мріяла побувати у Буцикових родичів, але її ще й досі туди не запросили. А самій напрошуватися в гості було ніяково.

І ось тепер, коли зі стіни долинали якісь загадкові звуки та ще й пробивалося таємниче жовте світло, Олянка наважилася. Вона швидко вилізла з-під ліжка, знайшла на протилежній стіні намальований на шпалерах найбільший дзвіночок і тричі постукала по ньому. Буцик не озивався. Дівчинка спробувала ще раз, але дзвіночок на шпалерах і не ворухнувся.

— Ага, то ось ти як! — обурилася Олянка. — Виходить, я потрібна тільки для того, щоб манну кашу тобі приносити?! Стривай же, я тебе змушу вийти зі стіни…

Дівчинка кинулася до свого червоного рюкзака. Там, у бічній кишеньці, лежала металева коробочка із кількома грудочками холодної манної каші. Олянка дістала найменшу грудочку і поклала її біля стіни.

Розділ другий

де ми дізнаємося, на яку принаду можна зловити нямлика

Кілька хвилин нічого не відбувалося, та раптом клаптик шпалер відхилився, і з-під нього вистромилася маленька ручка. Мить — і грудочка каші зникла. Почулося голосне плямкання, а потім та сама ручка потяглася по нову порцію частування.

Ховаючись за велике крісло, Олянка обережно поклала на підлогу іце одну білу грудочку. Ручка вигулькнула знову й забрала її. Те саме сталося і з третьою грудочкою манної каші. Та коли ручка вистромилася вчетверте, на підлозі нічого не було.

Не намацавши Чарівної Страви, з-під шпалери обережно визирнув маленький чоловічок, убраний у квітчасту курточку й штанці — з точнісінько таким візерунком, як на шпалерах. Він сторожко озирнувся, а тоді стрибнув на підлогу. Спершу Олянка хотіла радісно кинутися до того чоловічка, але, пильніше придивившись, здивовано вигукнула;

— Ти не Буцик! — і почала уважно розглядати малого незнайомця. Він був трохи вищий від Буцика і набагато товстіший. З-під його кумедної курточки випиналося досить помітне пузце, а на голові виблискувала кругла лисина.

Огрядний коротун зневажливо глянув на дівчинку, взявся руками в боки й обурено вигукнув:

— Звичайно, я не Буцик! Я Юліан — двоюрідний дядько цього зрадника!

— Та що ви, який же Буцик зрадник?! — захвилювалася Олянка. Він дуже добрий і розумний.

— Нічого собі розумник! Розбовкав нашу таємницю якійсь невідомій здорованисі! Такого в нашому нямликовому роду ніколи не було! Адже здоровані — наші найстрашніші вороги! Вони неповороткі, ледачі й зарозумілі. Вони руйнують стіни наших будинків, аби встромляти туди всякий непотріб. І що залишається робити шляхетному нямликові, коли такий ось підступний здоровань, як ваш сусіда, знищить його оселю? От і доводиться бідоласі жити у якійсь жалюгідній коробці з-під черевиків. Яке приниження!

Від обурення Олянці перехопило подих. Ти ба — якийсь нахабний коротун поїдає її манну кашу та ще й свариться і ображає усіх людей, називаючи їх підступними здорованями.

Розділ третій

де виявляється, що над нямликами нависла страшна небезпека

— Ну, все, — ображено сказала дівчинка, — я з вами більше не розмовлятиму. Буцик мій друг. Із ним весело і цікаво, він увесь час щось вигадує. А ви — злий.

Промовивши це, Олянка відвернулася від Юліана і вже хотіла вийти з кімнати. Аж тут вона почула тихий і дуже сумний голос нямлика:

— Зажди! Я не злий. Просто я не знаю, що робити. Отой лютий здоровань, що зруйнував мою домівку, тепер замислив іще страшніший злочин — він хоче розвалити весь цей будинок.

— Навіщо? — вжахнулася Олянка.

— Щоб збудувати на цьому місці хмарочос. Найвищий у місті, — додав Юліан, і дівчинка побачила, що малий чоловічок ось-ось заплаче. — А нямлики у хмарочосах не живуть…

— Ну не плачте, — почала втішати чоловічка Олянка, — може, ще все влагодиться… До того ж, ви можете зачаклувати цього дядька. Буцик мені казав, що від манної каші в усіх нямликів з’являється чарівна сила.

— Так, — погодився Юліан, — але ти не знаєш найважливішого. На вашого сусіда — ми називаємо його Головним Руйнівником — не діють жодні чари, бо він винайшов універсальний античаклунський костюм. І не скидає його ні вдень, ні вночі. А ще він створив кілька механічних ляльок-манекенів — це його помічники. На вигляд вони точнісінько такі, як здоровані, а насправді в голові у них — пір’я, що й у звичайних подушках.

— Та ви що?! — вражено вигукнула Олянка. — Невже помічники дядька Петра — механічні ляльки? Оті поважні дядечки в чорних костюмах і темних окулярах?

— Так-так! Вони такі ж, як ось цей заєць, — запевнив дівчинку нямлик і показав рукою на Зюзю, що лежав під кріслом.

Олянка схопила свого улюбленця й притулила до щоки. І раптом відчула, що ніс у вуханя мокрий і холодний. Та що це — Зюзя раптом поворухнувся, а тоді вистрибнув з Олянчиних рук і почав стрибати по підлозі.

— Не бійся, — заспокоїв дівчинку Юліан, — це почала діяти Чарівна Страва. На кожного нямлика вона діє по-різному. Буцик стає великим і схожим на здорованя. А я можу оживити будь-яку іграшку.

— То давайте покличемо Буцика й інших ваших родичів і всі разом щось придумаємо, — запропонувала Олянка.

— Ой, якби ж то все було так просто, — зітхнув Юліан. — Я тобі ще не сказав, що Буцика захопили в полон. І саме зараз іде термінове засідання — старійшини роду нямликів вирішують, як визволити Буцика й урятувати наше місто від знищення.

— А мені туди можна?

— Куди? — здивувався Юліан.

— На ваше термінове засідання.

— Та ти що?! Жоден здоровань ніколи бував у Країні нямликів.

— Ну, раз ви мені не довіряєте, — тихо проказала дівчинка, — то й допомогти я вам, мабуть, нічим не зможу.

Розділ четвертий

у якому нямлики вирішують перейти у наступ, але не знають, як це зробити

— Гаразд, цього разу зробимо виняток. Для тебе. Тим більше, що над усім нашим світом нависла загроза. Я навчу тебе дуже простого способу, як проходити крізь стіни. До речі, у тебе ще є хоч трохи Чарівної Страви?

Олянка зазирнула в металеву коробочку і з полегкістю побачила, що по краях пристало трохи білих липких крихт.

— Ось, — винувато сказала дівчинка, — це все, що залишилось.

— Нічого, цього досить, — заспокоїв її Юліан, а тоді встромив у коробочку палець, набрав кілька крихточок і провів пальцем по стіні.

Просто на очах у дівчинки там утворився отвір, і, набравши повні груди повітря, Олянка зробила крок і опинилася у загадковій Країні нямликів. В останню мить вона озирнулася й поманила пальцем зайця Зюзю, який і далі стрибав по кімнаті. Вухань весело підморгнув своїй господині, одним стрибком наздогнав дівчинку й зручно вмостився у неї на руках.

Юліан дріботів попереду й показував дорогу. А Олянка весь час крутила головою. Вона й уявити не могла, що у стінах звичайнісінького цегляного будинку є ціле місто — з вузенькими вуличками, крихітними затишними будиночками і навіть з маленькими садочками й квітниками. Освітлювали його тисячі ліхтарів і ліхтариків. Вони сяяли усіма барвами веселки, й Олянці здалося, ніби вона потрапила на святкування Нового року.

Біля кожної хвірточки висіла табличка з написом:

— Ну як, подобається? — гордо запитав у Олянки Юліан. — І ось цю красу хочуть знищити підступний здоровань і його подушкоголові механічні ляльки.

— А це що? — Олянка показала рукою на дивну споруду, яка нагадувала… Так-так, вона нагадувала коробку з-під маминих чобітків.

Власне, це й була ота коробка, що пропала кудись кілька місяців тому. Тепер вона була прикрашена яскравими кольоровими ліхтариками, на її дні стояли малесенькі зручні крісельця, і в них сиділи поважні бородаті нямлики.

Зараз саме виступав чоловічок із довгою-довгою бородою. Голос у нього був тихий, і говорив він дуже повільно, весь час плямкаючи.

— Ми, ням-ням, довго терпіли сваволю здорованів. І врешті, ням- ням, наш терпець увірвався. Вони нас надовго запам-ням-тають!

Решта бороданів голосно зааплодували.

— Нам, ням-ням, лише потрібно проникнути у помешкання Головного Руйнівника, зняти з нього античаклунського костюма, знешкодити його механічних помічників і визволити Буцика. Залишилося тільки знайти того, хто це зможе зробити. Оце, ням-ням, і все…

— Оце й усе? — вїдливо перепитав Юліан і разом з Олянкою підійшов до коробки.

Рада старійшин захвилювалася, нямлики повистрибували з крісел і з жахом дивилися на Олянку.

— Кого, ням-ням, ти привів?! — вигукнув довгобородий чоловічок. — Це ж, ням-ням, здорованиха!

— По-перше, це маленька здорованиха — жоден дорослий не пройшов би нашими вулицями. А по-друге, вона — подружка нашого Буцика.

Розділ п’ятий

де виявляється, що люди, які не награлися в дитинстві, згодом стають злочинцями

Звідусіль залунали обурені вигуки нямликів. Вони щільно обступили дівчинку і почали прискіпливо її оглядати.

— І ти, Юліане, хочеш, ням-ням, сказати, що ця здорованиха не така, як усі інші?!

— Авжеж! Звідки, ви думаєте, наш Буцик діставав Чарівну Страву? Так-так, оця здорованиха щовівторка приносила йому цю дивовижну їжу, а їли її ми всі. Ще й хвалили! А бідолашній дитині доводилося ризикувати, адже вона приносила Чарівну Страву до своєї кімнати потайки. І ніколи, чуєте — ніколи ця шляхетна дівчинка не зрадила жодного нямликового секрету! Вона вміє берегти таємниці!

— А як тоді Головний Руйнівник захопив Буцика? — підозріливо запитав довгобородий.

— Усе дуже просто — Головний Руйнівник живе у сусідній квартирі. Він звик підслуховувати сусідів з усього будинку. Навіть сконструював спеціальні пристрої та провів їх у кожне помешкання. Всі думають, що він звичайний собі чоловік — дядько Петро. Знають, що у нього є невеличка фірма, де роблять подушки. А насправді Петро — талановитий винахідник і до того ж — підступний злочинець!

— А хіба так буває? — вражено запитала Олянка, — Хіба можуть талановиті люди бути поганими?

Юліан скрушно похитав головою і тихо сказав:

— На жаль, можуть. Люди, яким у дитинстві не купували іграшок, коли виростають, починають гратися у дуже жорстокі дорослі ігри. І ляльки у них також лихі.

— Ага, то через це дядько Петро зробив собі механічних ляльок-манекенів із пір’ям у голові?

— Так, і тепер, коли ти знаєш усе, тобі доведеться проникнути до квартири ГР — так ми для зручності називатимемо Головного Руйнівника. Бо нямликів він одразу ж відчує і схопить. Ти ж не забула про античаклунський костюм? ГР відчуває нас за сто метрів. А на звичайну дівчинку костюм не зреагує.

Олянка спершу думала відмовитися. Звісно, їй було дуже шкода Буцика, та потрапити у хитру пастку, поставлену дядьком Петром, їй зовсім не хотілося. Але тут її погляд упав на бородатих нямликів — членів ради старійшин, які стояли, понуро похиливши сиві бороди. Вони були такі маленькі й безпорадні, що серце в дівчинки стислося, вона стріпнула головою, міцніше пригасла до грудей Зюзю і впевнено сказала:

— Я згодна!

Розділ шостий

у якому Олянка розпочинає таємну операцію, Головний Руйнівник хропе, а іграшковий заєць Зюзя дає мудрі поради

Олянку пішли проводжати всі мешканці міста нямликів. Малі чоловічки тихо скрадалися навшпиньки, й Олянка теж намагалася беззвучно ступати по кам’яній підлозі. Її підвели до таємного тунелю, що виходив на поверх, де жив Головний Руйнівник, і дали ключа.

— Тепер нам треба попрощатися, — мовив Юліан. — Головне — будь дуже обережною.

— І обов’язково, ням-ням, вигадай щось, аби той підступний здоровило скинув свого захисного костюма! — додав довгобородий старенький нямлик.

Олянка махнула на прощання рукою і рішуче пішла вперед.

“Треба щось придумати, треба щось придумати”, — подумки повторювала дівчинка, коли обережно встромляла у шпарину ключа і тихо повертала його у дверях. Вони почали повільно відчинятися. Олянка вже хотіла полегшено перевести подих, аж раптом побачила, що у передпокої стоять троє помічників дядька Петра, вбрані у чорні костюми.

— В-вибачте, — розгублено прошепотіла дівчинка, але чоловіки й не поворухнулися.

— Та вони ж — подушкоголові, — пригадала Олянка, — без наказу свого господаря жодного кроку не зроблять!

Дівчинка обережно обминула завмерлих у безглуздих позах механічних ляльок-манекенів і попрямувала до спальні, звідки долинало голосне хропіння. Щоправда, вона не змогла втриматись і, високо підстрибнувши, торкнулася голови найближчого манекена.

І справді — це була звичайнісінька пухова подушка!

— Олянко! Набери з собою трохи пір’я, — раптом почула дівчинка тихий шепіт. Це озвався іграшковий заєць Зюзя, котрого оживив нямлик. Вухань хитро підморгнув Олянці й показав лапкою на купу подушок у кінці довгого коридору.

— А навіщо нам пір’я? — здивувалася дівчинка, але слухняно набрала з однієї розірваної подушки жменю м’яких білих пір’їн і простягнула їх зайцеві.

— Зараз побачиш, — відказав Зюзя, зіскочив із рук дівчинки на підлогу і пострибав до спальні.

Розділ сьомий

де Зюзя вдається до хитрощів і нарешті з’являється Буцик

— Дорога дитино, нарешті ти завітала до мене в гості. А я вже так давно на тебе чекаю!

На порозі спальні стояв дядько Петро і лиховісно посміхався.

Олянка пильно оглянула його. Найбільше дівчинку здивувало те, що на дядькові була звичайна піжама.

“Отже, нямлики помилилися, — з полегкістю подумала дівчинка. — Ніякого античаклунського костюма не існує”.

Цієї миті її Зюзя непомітно підкрався ззаду до Головного Руйнівника, раптом високо підстрибнув і всипав жменю пір’я дядькові за комір піжами. Той спершу не зрозумів, що сталося. А потім почав дурнувато хихотіти, смикатися і дриґати руками й ногами.

— Ой-ой-ой! — репетував він тоненьким голосом. — Що це? Я ж боюся лоскоту! Рятуйте!!!

На крик господаря з передпокою прибігли ляльки-манекени. Вони тупцювали навколо знавіснілого дядька, та нічим не могли йому зарадити. Адже замість мозку в голові у них було звичайнісіньке пір’я.

Дядько Петро покрутився й подригався ще кілька хвилин, а тоді почав швидко здирати з себе піжаму. Вона впала на підлогу і враз перетворилася на купку сірого попелу.

— То виходить, це й був античаклунський костюм. Просто хитрий дядько Петро замаскував свій винахід під піжаму, — подумала вголос Олянка.

— Авжеж, — почула дівчинка знайомий тоненький голосок, — поки цей костюм був на Головному Руйнівникові, жодні мої чари не мали сили.

Олянка радісно озирнулася і побачила Буцика. Її друг-нямлик сидів у дротяній клітці й весело усміхався.

— Ура! Буцика врятовано! — закричала дівчинка, кинулася до клітки й відчинила дверцята. Тієї ж миті до помешкання дядька Петра звідусіль почали прибувати нямлики. Вони з’являлися з-під шпалер і з-під паужетних доіцок. Деякі маленькі чоловічки спускалися зі стелі по фіранках. А хтось зістрибнув просто з люстри. Маленькі чоловічки оточили Головного Руйнівника, який тепер скидався на переляканого пацюка. Він почав швидко задкувати до дверей, потім ухопив з вішалки плаща, вискочив за поріг і, перестрибуючи через дві сходинки, чимдуж побіг геть. Його помічники — подушкоголові ляльки-манекени — помчали слідом за своїм господарем.

— Тю, то це і був ваш могутній ГР?! — зневажливо промовив Юліан, підходячи до Олянки. — Він же звичайний боягуз, хоча й небезпечний. А ти молодець, я тобою пишаюся, — додав нямлик і ґречно вклонився дівчинці.

— А тепер час вертатися. Тобі у ліжко, а нам за стіну, — втомлено сказав Буцик.

Він злегка торкнувся Олянчиної руки, дівчинку підхопив шалений вихор і поніс прямісінько у ліжко. За хвилину вірний Зюзя, тепер уже звичайнісінька м’яка іграшка, лежав біля своєї господині на подушці й лагідно дивився на неї блакитними намистинками очей.