Пригоди бравого вояки Швейка

Вперед! Вперед!

Наступного дня вранці старшини відбували якусь нараду, гонець прилітав за гінцем, а телефоністи звивали дроти. Бачачи це, вояки стояли такі байдужі й апатичні, мов стадо овець перед воротами ятки.

Ніхто навіть не хотів ні розмовляти, ні жартувати, усі стояли стовпами. А коли раптом відізвалися гармати і то дуже близько, а згодом загриміла також важка артилерія і то вже ззаду за вояками, вояки блідли й один на одного глядів допитливим зором, але бачив тільки те, що його сусід — так само поблід. Не оголошено навіть алярму, бо це було вже непотрібне. Вояки й так стояли готові до маршу. Тільки не один з них думав, відчуваючи на плечах гнітючий тягар наплічника, набоїв і кріса:

— Як тільки станемо втікати, то трохи цього тягару позбудуся.

Відтак капітан Заґнер крикнув: «Позір!» Станув перед батальйоном і почав говорити.

Пригадав воякам їхню присягу й обов’язок вірної служби. Підкреслив, що москалів уже викинули поза границі Австрії. Ще кілька міцних ударів і москалі на колінах проситимуть миру. Завзивав вояків, щоб нічого не боялися, бо він їх веде, а зрештою, боятися нема причини, бо залізний полк завжди перемагає і вкриває свій прапор новими славними подвигами. Дальше говорив капітан Заґнер, що чим скоріше прийде до вирішальних боїв, тим краще, бо тоді розіб’ємо москалів на прах і швидко підемо додому, до своїх любих домашніх вогнищ і до кохаючих, вірних жінок.

— Наш великий союзник, Їх Величність цісар Вільгельм заповів, що заки листя облетить з дерев — всі повернемося додому. Отже буде це восени, і то розуміється цього року. Це більш ніж певне. Великих і небезпечних боїв вже не буде, бо москалі вже не мають муніції і набивають ґранати і шрапнелі піском. Однак, коли б хто випадково був ранений, то нехай перев’яже собі рану і поспішить на перев’язочний пункт. Коли б тактика вимагала зробити відворот, тоді ранених забрати зі собою, а не залишати на полі. Легко ранені не сміють нічого покидати, особливо кріса. Кріс мусять віддати на перев’язочнім пункті.

— Кріс, любі вояки, це не бук, що його можна де-будь виломати. Кріс треба берегти, мов ока в голові. Хто вертається без кріса, той виставляє на небезпеку смерти свого товариша, що не матиме чим захищатися. Хто принесе кріс, дістане п’ять корон, а хто не принесе, не дістане по видужанню відпустки. А тепер на честь нашого найвищого вождя: Гурра! Гурра! Гурра!

Вояки повторили цей оклик якось блідо й глухо, а капітан додав ще більш жартобливим і товариським тоном:

— А в полон не пхайтеся, бо не повернете з Росії додому навіть по десяти літах. Зрештою, знаєте, що москалі наших полонених тортурують. Вкінці, коли б навіть хтось випадково поляг у бою, чого не сподіюся, то його жінка дістане 300 корон. Бо ж, остаточно, всі до кінця світа не будемо жити. А може хто з вас хотів би остати в живих навіки?

Капітан Заґнер вп’ялив при цих словах свій зір у вояків, а передусім у Швейка, який зі своєї сторони дуже уважно глядів на капітана.

В одній хвилині Швейк виступив з ряду і сказав:

— Мельдую послушно, пане капітане, що я не хотів би жити вічно. Як треба вмерти за найяснішого пана і його фамілію — то я готов.

— Славно, бравий вояче, — сказав капітан і видав команду для батальйону:

— Ходом руш!

Батальйон рушив вперед, але кожна компанія йшла окремо. Гармати гриміли щораз сильніше і частіше. Сальва слідувала за сальвою. Переходили якраз повз одну батерію і бачили, як по кожнім пострілі дрижить повітря, а гармата підскакує. Гарматчики поскидали мундири, позасукували рукави і працювали, аж спливав з них рясний піт.

Швейк йшов побіч Балоуна безпосередньо за Лукашем. Балоун був сумний і прибитий. З руками, зложеними побожно на ладівниці, шептав молитви. Швейк потішав його як міг:

— Не бійся, Балоуне. Якщо тебе вб’ють, то жінка дістане 300 корон, так чейже сказав пан капітан. За застрілену ворону дістає побережник три крейцари, за ласицю п’ять, за куну або тхора корону, а за лиса п’ять корон. Отже коли за мужа і батька родини платять 300 корон, то хіба доволі.

Нагло десь далеко якраз з протилежної сторони ревнули гармати і над головами вояків перелетіло щось з гуком і шумом.

Вояки, які були на фронті пораз перший, злякано задирали голови догори, зате вояки з воєнним досвідом говорили:

— Це шістнадцятка, або ще певніше вісімнадцятка. Доки така галушка летить собі у повітрі, то ще баґателька, але коли впаде між вояків, о, тоді, хлопці, треба тримати всі члени тіла вкупі.

Тим часом Швейк дальше патякав про те відшкодування за вбитого вояка.

Над головами вояків трісла шрапнеля, а кулі бризнули густо довкруги. Якийсь вояк, що йшов за Швейком, зловився за руку, з якої текла кров, і побіг назад.

— Цей має щастя, — сказав якийсь вояк, оглядаючись за втікаючим назад раненим.

В тій хвилині надбіг оберлейтенант Лукаш і несамовитим голосом гукнув:

— Сотня! Розстрільна! Напрям — за першою чотою!

Компанія мигом ока розсипалася на всі сторони під дикий крик підстаршин, що намагалися відповідно розставити людей. З третьої чоти якийсь фельдфебель відганяв від себе вояка і верещав:

— Геть від мене, ідіоте, чуєш, чи ні? Не бачиш, що робимо розстрільну?

— Я нічого не знаю і не розумію, — сказав майже крізь плач вояк. — Я з ляндштурми і в компанії я був тільки два тижні, а відтак лежав в шпиталі на запалення легенів. Я в цьому полку не служив, але в 42-му. Там нас вчили тільки повторювати, що «власником цього полку є архикнязь Фрідріх фон Кумберлянд Брухшвілліґ цу Ліннебурґ».

— Стули морду! Ти офермо! Герґот! Що тут діється! Посилають нам сюди останніх ідіотів! Вам хіба в перинах лежати, а не на фронті воювати!

Розстрільна розвивалася сяк-так, бо ті вояки, які ще цієї воєнної штуки не бачили, гляділи як виконують її досвідчені вояки. Шрапнелі падали дальше, але вже не робили ніякої шкоди. Падали вже поза ряди.

Оберлейтенант Лукаш, лейтенант Дуб і кадет Біґлер йшли відважно перед розстрільною. Досвідчені вояки звернули на це увагу і сказали:

— Ми йдемо тільки на поміч. Перед нами мусять бути якісь наші частини. Коли прийде до справжньої битви, тоді ті три відважні зникнуть, як камфора.

Розстрільна дійшла до левади, яку перерізувала річка, обросла вербами. Над головами залопотів літак, а оберлейтенант Лукаш скомандував:

— Вперед! В корчі і лягати. Крийтеся швидко, бо буде скидати бомби!

Велика грізна птаха воркотіла у повітрі, ширяла понад левадою і відлетіла наліво. До Лукаша прибіг ординарець від капітана Заґнера, що зі своєю компанією заляг у видолинці.

— Лежати аж до нових наказів, — скомандував Лукаш.

Вояки набирали тимчасом у фельдфляші води, пили її та міркували над тим, кого то прислали до оберлейтенанта і що з цього виникне.

— Сьогодні, а найдальше завтра дадуть нам доброго прочухана, — сказав один вояк.

— Це, колєґо, дурниця, — відповів інший вояк. — Це ще не є ніяка битва. Перед нами стоїть, здається, якийсь слабий російський відділ.

Біля Швейка лежав малий веснянкуватий воячина. Коли оберлейтенант Лукаш відійшов у сторону, воячина вийняв з наплічника російський крісовий набій, запхав його в перстень баґнета і став витягати кулю. Витягнувши її, висипав з гільзи частину пороху, а відтак запхав до патрона кулю назад.

— Що це за фіґлі? — спитав Швейк. — Чейже тепер не вистрілить…

— Не вистрілить? — спитав воячина. — Ого! Ще й як! Чому не мала б вистрілити?

— Гарно, але ти залишив забагато пороху, — сказав Швейк, догадавшись, що означають ті «фіґлі». — Гляди, братку, це може розторощити тобі цілу руку.

— Коби Бог дав, щоби москалі розпочали знов стрілянину, то я впакував би собі ту кульку в руку, ось тут в корчах. Ніхто навіть не звернув би уваги, а я пішов би собі любенько до лічниці. Я, колєґо, дістав уже раз правдиву кулю в живіт і ледве мене врятували і вже знаю, чим пахне війна. Вже маю цього доволі. Я вже свищу на ту цілу війну. Треба йти до голови по розум. Найкраще намочити шматку, обвинути її довкола руки, пустити в неї російську кулю, а тоді і наймудріший лікар на цій штуці не пізнається. Так, колєґо, я був на фронті уже шість місяців і маю вже добрий досвід. Довго тут місця я не загрію.

— То вже краще покласти на нозі бохонець хліба, — сказав якийсь інший вояк. — Комісняк задержить дим і обсмалення, а нога буде перестрілена як слід.

— На мою думку, — сказав ще третій вояк, — найкраще взяти кусень дернини, але густої, цілини. Вирізати спорий шматок, прив’язати гарненько де треба і тоді пакуй кулю, хоч би навіть австрійську. Тоді куля зробить тільки чистеньку дірку. Російська куля обтовкається в цівці і може бути шкідлива.

— До мене писав брат з лічниці, з італійського фронту, — відізвався якийсь голос з-поза корча, — що там вояки роблять собі це за допомогою каменів. Кладуть руку на однім камені, а другим каменем товчуть щосили. Мій брат пише, що так собі погаратав ліву руку, що ледве нею володіє. Але щоби таке собі зробити, на це треба мати сильний характер.

— Що ви таке базікаєте? — сказав ще один вояк. — Чи ви гадаєте, що нам конечно мусить щось злого статися? Абсолютно ні! Не стріляйте в ніякому разі, ось що. Ані одного пострілу. Я був вже на фронті п’ять місяців, але не стрілив ані разу. Не стріляй ти, то не буде стріляти тамтой! Не вбивай сам, то не будеш вбитий і не будеш скалічений.

Швейк слухав уважно цього голосу, який йому не дуже сподобався. Хотів щось заговорити до того вояка, але в тій хвилині надійшов оберлейтенант Лукаш, який побалакав щось з ординарцем капітана Заґнера і видав команду:

— Вперед! За мною!

Шрапнелі перестали падати, стрілянина притихала. Розстрільна перевалила через леваду і через одні гони поля стала вибігати на широке узбіччя. На вершку цього узбіччя побачили вояки нову картину війни: цілий вал російських трупів. Австрійського трупа не було там ані одного, бо команда розумілася на справі і видала відповідний розпорядок, щоби своїх трупів негайно прибрати.

Доки вояк не бачив цілої дійсности власними очима і безпосередньо в битві, доти з’ясовували йому війну так, як це роблять на ярмарочних картинах, на яких гинуть тільки неприятельські вояки. Наші вистрілюють їх, мов шпаків, виколюють баґнетами, женуть, січуть, рубають, гонять перед собою, мов отару баранів… Але самі ці рубаки дивним дивом виходять без ніяких втрат, так гейби неприятель не мав ні крісів, ні баґнетів. Ціла хмара ангелів-хоронителів стоїть за кожним австрійським вояком, бо за них буцімто молиться у Відні старенький монарх…

Купа російських трупів лежала обдерта з чобіт, горілиць, лицем до землі і на боці, як попало, а їхні вишкірені зуби і чорніючі обличчя мали додати відваги австрійським воякам.

Швейк аж затрясся, побачивши купу трупів, а відтак приглянувшись їм ближче, сказав до волонтера Марека:

— Я певний цього, що закопають їх так без усього і навіть не посиплють вапном. А чейже воякові належиться за його відвагу глибша могила і вапно…

На це відповів йому Марек словами, які торкалися зовсім іншої справи:

— Добре є або намочити кусень шмати, або взяти кусень дерну. Мені снилося, колєґо Швейку, що я був вдома на відпустці. Мати наварила кнедлів з черешнями і подавала їх на стіл, а в тій хвилині приходить до світлиці послугачка і каже:

— Пані Марекова? А де ваш син? — Бо мене з-поза макітри кнедлів зовсім не було видно. Тоді я відізвався, а послугачка підходить і каже:

— А з вами, паночку, що діється? А хто ж то вигадав так довго сидіти на фронті? Усі порядні вояки є вже або в Росії, або в лічницях. Чейже самі одні не дасте неприятелеві ради…

Чи віриш ти, колєґо Швейку, що сни походять від Бога? Бо я вірю. Мені, знаєш, ця війна зовсім не подобається. Я чую, що я по смерти ходив би і лякав би людей, коли б мене поховали нагого й босого.

Швейк, зворушений страшною картиною війни, відповів так, що ні пришити, ні прилатати:

— Господь врозумлює людей всяко. Щодо того дерну, то не знаю, але здається мені, що мокра шмата була б добра. Таку шмату можу тобі намочити, а відтак відведу тебе на перев’язочний пункт.

На самім гребені узбіччя ріс рідкий березовий гай. Коли лава вояків до нього дійшла, Швейк аж крикнув зі здивування. В тім гаю було повно війська. Були там прусаки, гонведи, босняки, піші драґуни, кілька відділів з метачами мін, гусари і маса піхоти з різних прерізних полків. Батальйон затримався перед босняками, а ті привітали свіжих товаришів словами: — Єбем ті душу! Буде штурм, буде рум. Без руму нема штурму.

З фронту доходив пекельний галас стрілянини і торохтіння скорострілів. Російська артилерія знов відізвалася і стала сипати шрапнелями, але досить рідко і нешкідливо.

— Не мають вже муніції, — шептав на вухо лейтенант Дуб оберлейтенантові Лукашеві. — І сьогодні знов будуть москалики брати ноги за пояс. Підемо за ними, мов буря…

— Ба, — сказав недовірливо оберлейтенант Лукаш, — ще не знати, як воно буде. А може ще доведеться нам йти на баґнети? Швейку! — сказав Лукаш, обернувшись назад, — а не забудьте, що ви є ординарцем, і держіться близько мене. А ти, Балоуне, драбе один, пильнуй добре моїх консерв, щоб не пропали у твоїм бездоннім шлунку. Тям, що коли б я вийшов ранений, то поїдеш зі мною додому.

Босняки мали добрий ніс. Як стало смеркати, позаду за ліском заторохтіли харчові вози, наладовані бочівками. Видавали рум. Частина за частиною підходила до возів і наповняла румом польові фляжки, а хто швидко впорався з одною, міг дістати другу. Рум зробив своє негайно. Настрій у вояків помітно поправився. У вояків вступив войовничий дух і бадьорість. Кидали грізні слова «Єбем ті душу». Німці стали співати якусь пісеньку. Один чех впився і, вчепившись берези, став п’яненьким голосом наспівувати:

— Той драб почне ще тут пхенькати, — сказав один вояк і відірвав п’яного від берези.

Коли вже зовсім смерклося, знов залунав наказ:

— Вперед! Вперед!

Маса війська знов рушила вперед. Вояки були здебільша п’яні і йшли вперед, мов барани до ятки. Йшли вмирати за славу Австрії. В тій хвилині вояки були в такому стані, про який пресове бюро писало:

— «Наші війська своїм безприкладним геройством і готовністю до самопожертви викликають загальний подив. Атакують ворога з нечуваною відвагою і погордою смерти. Йдуть вперед і ломлять перед собою всякий, хоч би й найбільший, ворожий спротив».

Ясна річ, що це саме пресове бюро ніколи не додавало, що тим чародійним засобом до збуджування такого геройства був просто рум, той підленький воєнний труночок, який «на ґвалт» фабрикували всі гуральні і промислові жидки від Судетів аж по Адріатичне море, заробляючи на цій фабрикації цілі маєтки. Вояки заливалися румом і падали на колючих дротах або на російських штиках, а вони збивали на цім гроші. Не диво, що зі свого боку російське пресове бюро не раз писало: «Ми частинно перекололи, частинно захопили в полон цілу австрійську частину, майже зовсім п’яну»…

Алкоголь робив своє: він викликав у вояка памороки і зовсім його засліплював. Він не вважав уже ані на своє здоров’я, ні на своє життя, ні на колючі дроти, ні на бренючі кулі. Йшов на смерть, мов тварина. Вистарчало з-позаду кричати:

— Вперед! Вперед!

Так воно було й тепер. Кулі свистали і дзижчали щораз густіше і щораз ближче голів. Швейк відганявся від них, мов від мух:

— Пропадай, пропадай! Геть від мене!

— Вперед! Вперед! — гукнув хтось з-позаду безпосередньо за Швейком. По голосу пізнав Швейк капітана Заґнера.

— Вперед! Вперед! — повторив якийсь інший голос. Був це голос оберлейтенанта Лукаша.

Швейк обернувся назад, але вже не побачив ніякого знайомого лиця. За ним йшли самі чужі вояки. Якийсь грубий прусак штовхнув Швейка під бік і зашваркотів люто:

— Гей! Ти, думаєш держати фронт позаду? Ти зафайданий! Позаду вільно бути тільки панам старшинам!

— Ба, ба, ба! — сказав легковажно Швейк. — Треба передусім знати, хто я є. Отже я, голубчику, є сотенний ординарець і мушу держатися близько пана оберлейтенанта, щоб на випадок чого поспішити йому з допомогою. Бо той ідіот Балоун напевно десь у цій метушні загубився.

В цій саме хвилині у лави вдарила ґраната. Величезна блискавка стрілила з землі догори, земля застогнала, а дим заслонив околицю. Від гуку Швейк аж покотився на землю. Лежав на землі доти, аж доки всі не порозбігалися на всі сторони. Відтак піднявся, обмацався по всьому тілі і сказав сам до себе:

— Що й казати! Гарний феєрверк! Кращий від тих, які пускають в Празі на фестинах. Тільки цей робить забагацько галасу і може когось забити.

В тій хвилині знов пролунало: — Вперед! Вперед!

Вояки гнали вперед, мов скажені пси, падаючи щохвилі на землю. Деякі з них вже не піднімалися, але велика більшість гнала дальше. Ґранати тріскали вже поза розстрільною.

Швейк використав хвилю і миттю перебіг до якогось великого корча, що ріс на межі. Там знов положився на землю. В тій хвилині підійшов до нього якийсь мадярський старшина з револьвером і пігнав його дальше вперед. Швейк помітив, що за розстрільною слід в слід йде ціла розстрільна польових жандармів і старшин.

— Це щось таке гейби поліційна облава, — подумав Швейк і чимдужче побіг вперед. — Коли поліція в Празі за кимсь шукає, то робить це зовсім так само.

Мадярський старшина йшов слідом за Швейком. Швейк оглянувся і сказав до мадяра:

— Мельдую послушно, я мусив трохи прилишатися позаду не з боягузства, але тому, що я чекав на свого пана оберлейтенанта. Прошу не денервуватися. Я здаю собі з цього справу, що дисципліна на фронті мусить бути!

Сказавши це, Швейк знов потиснув вперед, замішався в юрбу вояків і вкінці добіг до окопів, неглибоких і наборзі приготованих. В тих окопах напівстояли, напівлежали задихані і замурзані вояки і стріляли мов без пам’яти.

Стрілянина з кожною хвилиною змагалася, бо раз у раз лунала команда старшин:

— Стріляти! Жваво стріляти! — Кріси затарахкотіли, а від пострілів блимали в пітьмі тисячі маленьких вогників. Та стрілянина тривала з десять хвилин, а чверть години перелітали над окопами ґранати і шрапнелі. Відтак прийшла до голосу артилерія обох сторін, а в середині стрілянина замовкла, бо наказали припинити вогонь. Однак тиша тривала коротко і залунала вимовна команда:

— Байонет ауф! Штурм! Штурм! Форвертс! Форвертс!

Вояцька маса вискочила з окопів, щоби мордуватися з противником уже безпосередньо.

До голосу мали прийти за хвилю баґнети, що мали розпороти не один живіт, не одну грудь.

Ледве вояки вискочили з ровів, почала їх по п’ятах кропити австрійська артилерія. Чути було, як хтось кричить до телефону:

— Шперфаєр! Шрапнель-ґранати!

Техніка війни була вже в тім часі знаменита. Кого не загрів до штурму рум, того підганяла власна артилерія, обстрілюючи спини своїх власних вояків.

Швейка пірвала за собою юрба. Він миттю перебіг невеличку віддаль, яка ділила його від російських ровів, але ті рови були вже порожні. Залишилися в них тільки вбиті і ранені.

— Не затримуватися! Вперед! Вперед! — кричали безупинно старшини. Розстрільна перевалила через російські рови і пігнала дальше в пітьму. Швейк затримався серед ранених москалів.

— Ага! — сказав, — бачите, хлопці, що з нашим військом нема жартів. Бачите, як вас гарненько потовкли! А треба вам зачіпатися?! Ви чейже повинні знати, що навіть цивіль, коли заллє собі пельку румом чи чим іншим, то може іншого покалічити, чи навіть вбити.

Швейк добув свою польову фляжку і став деяких ранених поїти румом.

По хвилі австрійська розстрільна стала завертати. Москалі щезли в пітьмі і годі їх було наздогнати. З ровів виносили вбитих і ранених й передавали їх санітарам. Вояки проклинали:

— А щоб вони ноги поламали! Завтра вранці доведеться знов за ними гнати. Тепер не задержаться вже хіба аж в Москві. Кажуть, що німці є вже під самою Варшавою. Якщо дамо їм кожного дня такого бобу як сьогодні, то швидко перетеребимо їх усіх.

— Добре, добре, — сказав Швейк, — а чи їх ще багато там є? Добре було б поділити їх усіх на рівні порції і вигублювати кожної днини однакову порцію. Тоді був би якийсь порядок. Ці порції не повинні бути надто великі, бо як то кажуть: менше вкусиш, скорше ликнеш.

В тій хвилині якась постать стала підходити до Швейка і кинулася йому в обійми.

— Швейку, брате, ти жиєш?

— Жию, — сказав радісно Швейк. — Бачу, що й тебе, брате волонтере, лихо обминуло. Я думав, що не побачу тебе вже ніколи, бо підеш до лічниці.

— Капітана Заґнера забрали до лічниці, — сказав один вояк. — Здається, оглушила його ґраната.

— Не говори таких дурниць про ґранати, — сказав невдоволено якийсь вояк. — Капітан має такі піґулки, що викликають омління. Зажиє таку піґулку і вмліває. Я бачив його вже тричі в полі і за кожним разом, як тільки приходить до наступу, то він вмліває, паде і кричить, щоб його забрали до лічниці. Так, так, колєґи, наші панове старшини вміють давати собі раду, хоч би тому, що знаються, мов лисі коні. А нашого брата то хіба тоді дають до лічниці, коли вже несе свою голову під пахвою.

— Про ці піґулки я також вже чув, — сказав Марек, нахиляючись до вуха Швейка. — Не маю відваги самому собі щось вистроїти. Доведеться хіба таки впасти трупом від ворожої кулі чи ґранати.

— Знаєш, колєґо, — потішав його Швейк, — ранок є завжди мудріший від вечора. Переспися, а завтра побачимо. А що є там дальше перед нами? Ти не бачив?

— Нічого нема, — сказав Марек. — Є якісь три російські гармати і кілька скорострілів. Все це залишилося на полі, бо ніхто не хоче цього тягнути. До чорта кому цього треба! Всі такі потомлені!

Марек підніс ковнір, вигідно положився і як стій заснув.

Швейк тим часом курив файку, а коли якийсь капрал покликав його, щоб негайно пішов на варту, взяв кріс і пішов.

Проійшов кілька кроків серед темноти в напрямі, який вказав капрал, і нагло поховзнувся. Мало не перевернувся на землю.

Подивився під ноги і при відблиску жару файки побачив на землі людську ногу в халяві чобота разом з частиною черева, з кишками, обмотаними на халяві.

— Бідолахо, бідолахо, — прошептав наляканий трохи Швейк. — Санітари щось не дуже про тебе подбали. На страшнім суді будеш мусити по кусневі стягатися.

Швейк звелів іти спати вартівникові, якого заступив і по хвилині розпізнав в пітьмі залишені москалями гармати, а недалеко від них два скоростріли.

— А дивіться, дивіться! — сказав сам до себе Швейк. — Москалі мають скоростріли на коліщатах. Це таки краще, ніж носити ту погань на плечах. — Один скоростріл прив’язав собі до пояса, другий вхопив за замок і рушив з цією здобиччю в напрямі окопів.

— Гайда! Вперед! Марш! — підбадьорював себе весело Швейк.

Коліщата скрипіли, Швейк трохи сопів, але тягнув захоплено дальше. Вкінці станув на тому місці, де йому наказали вартувати, а коли по годині прийшла зміна, затягнув оба скоростріли аж до ровів і в якімсь розмріянім задоволенні заснув між обома скорострілами.

Досвіта в окопах загуло. Підстаршини стали гукати на вояків і будити їх зі сну.

— Кожний до своєї частини! Всі з 91-го полку виступай направо! Шістдесят шостий гонведів назад — зміна.

Швейк збудив Марека, а відтак викарабкався на окопи, запрягся до скорострілів і тягнув їх направо, де небаром стрінув оберлейтенанта Лукаша, що перейняв по капітанові Заґнерові команду батальйону й організував батальйон до нових боїв.

Батальйон втратив чимало вояків і Лукаш був щиро врадуваний, коли побачив Швейка, який не тільки жив, але ще й тягнув на поясі таку цінну воєнну здобич, як два російські «Максими» — скоростріли.

Швейк тягнув за пояс скоростріли правою рукою, отже мусив салютувати лівою:

— Пане оберлейтенанте, інфантерист Швейк слухняно голоситься в компанії як ординарець. Нового нічого не скоїлося, а битва цілком виграна. Ті два скоростріли я здобув вчора на москалях в часі бою, але коліщата страшно скриплять, бо цар забув казати їх намастити. Мельдую послушно, що цю воєнну здобич віддаю свому полкові, на більшу славу, щоб ґазети мали про нього що писати.

— Швейку, — сказав Лукаш дуже поважно, мало не гнівно, — чи ви знаєте, що жде такого ординарця, що в часі битви відійде від свого зверхника? Куля в голову!

— Мельдую послушно, що я це знаю, пане оберлейтенанте, — відповів смиренно Швейк, — але мушу сказати, що я на вас ждав під одним корчем, бо я знав, що ви за мною затужите. Але що було робити, коли якийсь оберлейтенант від гонведів хотів мене за те застрілити з револьвера, бо думав, що я сховався під тим корчем з боягузтва. Мельдую послушно, зате я допоміг виграти битву і здобув на москалях ці скоростріли. Гляньте, пане оберлейтенанте, які гарні скоростріли, на коліщатах. Чому в нас таких нема, чейже це практичніше, коли скоростріл їде собі на коліщатах. Мельдую послушно, чи сьогодні будемо фасувати рум?

— А, Швейк тут?! — сказав за плечима Швейка якийсь голос.

Швейк оглянувся і побачив лейтенанта Дуба. Дуб говорив дальше:

— А де ви були, як була битва і ми всі різалися з москалями? Га? Я дав би за це голову, що ви не дали ні одного стріла! Дивуюся навіть, що ви не є ще у москалів…

Швейк легковажно споглянув на Дуба і приготовлював вже якусь відповідь, але випередив його в цьому оберлейтенант Лукаш, який сказав гостро, показуючи на два здобуті скоростріли:

— Швейк є хоробрий вояк, маєш на це доказ і не дорікай Швейкові. Подам його до нагороди малою срібною медаллю. Така нагорода за два ворожі скоростріли йому справедливо належиться.

Дуб відійшов дуже невдоволений, а тоді Лукаш сказав до Швейка:

— Ти лайдаку, ти, звідки ти стягнув ті скоростріли?

На відповідь не було часу, бо негайно гуркнули гармати і три ґранати тріснули так близько, що Швейк розняв руки і сказав:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що москалі стріляють напевно з тих гармат, біля яких я стояв вночі на варті і звідки я відтягнув ці два скоростріли. Напевно з тих гармат. Стояло їх там три, пане оберлейтенанте.

— Як це? То ви здобули були навіть гармати? А чому ж ви їх там залишили?

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — зітхнув Швейк, — гармат, на жаль, я не міг на поясі сюди притягнути. Навіть для двох пар коней було б при них чимало роботи…

Стрілянина пожвавилася і за короткий час зробилася навіть нагальною. По півгодиннім бомбардуванні видно вже було, що москалям спішать на допомогу резерви. Йшли нові лави москалів, густі, спокійні і рішучі.

— Чи спробують нас обходити, чи перейдуть до фронтової атаки? — подумав Лукаш. — Здається, що ці не мають вже охоти втікати.

І справді так сталося. В одній хвилині серед російських лав загриміло: гурра — гурра — гурра! Москалі рушили до наступу.

Батальйон спочатку захитався був, але наступ відбив. Біля полудня москалі наступ поновили. Ситуація для австрійців ставала небезпечною. Лукаш отримав наказ до відвороту.

Зрештою, вояки завертали вже самі, не чекаючи наказів. Цілу околицю нагло залляли ворожі війська, що посувалися вперед, мов повінь. Команда кинула напропаще сотню гонведів, щоби хоч на короткий час стримувала ворожий наступ. Сотня почала свою роботу, але не встигла на довший час захистити відвороту.

Оберлейтенант Лукаш бігав серед вояцьких рядів, мов навіжений, і кричав:

— Назад! Назад!

Воякам не треба було повторювати цієї команди двічі. Вони як стій завертали з місця, обертали шапки на головах дашком назад і говорили:

— Тепер через який тиждень наступатимемо таким способом, бо москалів налізло, мов сарани. Гей, колєґи, мастіть п’яти заячим смальцем!

Відворот тривав аж до полудня. На заткання прориву на фронті кинули німецькі частини, які підвезено самоходами. Батальйон Швейка був вже в тій хвилі біля якогось залізничого двірця, що горів. На рейках стояв якийсь потяг, що також зайнявся. Горів також якийсь маґазин.

Москалі хвилево зупинилися і збирали наново сили. Під вечір повторили наступ. Російська артилерія гатила австрійські становища барабанним вогнем. Внаслідок того австрійський фронт завертав поводи щораз дальше. Батальйон 91-го полку дістав наказ обсадити і держати залізничий двірець. Батальйон негайно підійшов до самого двірця, але в тій хвилині ворожа артилерія звернула на нього всю свою лють. Запалений потяг мусив негайно покидати двірець.

— Двірець оборонити за всяку ціну, — приказав Лукашеві бриґадієр, отримавши від Лукаша мельдунок про грізну ситуацію на двірці.

— Ви скажіть, щоб пан полковник сам прийшов захищати двірець, — сказав Лукаш люто до гінця. — На двірці тепер не вдержалася б і собака.

Ворожа артилерія стала сипати на двірець стрільнами щораз густіше. Вояки почали розбігатися, а Лукаш кидав прокльони:

— До сто чортів! Що це за комедія?!

— Мельдую послушно, — закричав до вуха Лукаша Швейк, — що ґранати зовсім розбили нашу четверту чоту. Пан лейтенант Дуб…

Ґранати били, мов град, риючи землю і обсипуючи нею все довкруги. Швейк напружував голос і кричав щосили до Лукаша:

— Пане оберлейтенанте, найкраще зробимо, коли звідсіля заберемося. Ті ґранати можуть нас повбивати! Рятуймо свій гонор!

Вояки втікали тим часом цілими купами і щойно за двірцем вдалося їх стримати і звернути знов фронтом до ворога. Вояки вхопилися за лопатки і стали закопуватися. Поволі батальйон став знов стягатися докупи. Коли виявилося, що з одинадцятої компанії пропала майже ціла четверта чота, Швейк підійшов до Лукаша і салютуючи сказав:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що не було часу забрати пана лейтенанта Дуба, хоч пан капітан Заґнер наказав нам забирати з поля бою ранених. Мельдую послушно, що до самого вечора не були б ми могли позбирати усіх кусників з пана лейтенанта Дуба, бо в нього вцілила ґраната і розірвала на шматки.

— Отже наш лейтенант Дуб уже скінчив війну, — сказав задумливо Лукаш. — Про це, певно, не говорив з ним ще перед війною його староста.

— Саме там не мав пан лейтенант Дуб щастя, — сказав Швейк, — бо там якраз найбільше били москалі з гармат. Але, Мати Божа, — крикнув нагло Швейк, — адже я там мусив згубити свою люльку, ніде інде, тільки там.

Почав шукати по всіх кишенях, перетряс наплічник, заглянув навіть до хлібника і до ладівниць, але люльки не було. Швейк застогнав так жалібно, що аж самому Лукашеві зробилося жалко.

— Все, що дотепер сталося, це марниця, — сказав Швейк, — пан лейтенант Дуб уже пішов на «гіммелькомандо» і має спокій, але що я діятиму без люльки?

Лукаш потрапив у якусь тупу задуму. Ціла та війна і цілий світ видалися йому купою блазенств. Звелів Балоунові принести собі пляшку сливовиці і потягав з неї до самого вечора. Не чув вже навіть, що по обох сторонах притихла крісова й артилерійська стрілянина. Як сидів під якоюсь сосною, так і задрімав. Швейк нахилився над ним і сказав:

— Ґольнув собі, мов старий швець, а спить, мов дитятко. М’яку має натуру, сердега.

Прикрив оберлейтенанта плащем, сам поклався біля нього і став пригадувати собі гарні картини з проповіди фельдкурата, що говорив воякам про красу побоєвища, вкритого трупами, про зойки конаючих, про іржання коней і про заграву палаючих стодол.

— Треба було тому фельдкуратові сказати «панське» слово, — подумав Швейк і заснув. У сні бачив, як ґраната вдарила в лейтенанта Дуба, а він сповитий димом і вогнем піднімається до неба, немов пророк Ілія на полум’яній колісниці. При небесній брамі метушня і натовп душ, повбираних в найрізніші мундири, а душа лейтенанта Дуба пробивається крізь ту метушню і кричить на вояків:

— Пустіть мене! Що це за порядки?! Як стоїте? Ви мене ще не знаєте! Я згинув за Австрію і маю право розмовляти з Паном Богом перший.

Надійшов святий Петро і став втихомирювати душу лейтенанта Дуба:

— Стій, стій! По черзі! Тут кожний рівний!

Але душа Дуба закричала:

— Я впав за найяснішого пана, я маю право стати відразу до рапорту перед Богом. Прошу мене замельдувати і багато не говорити. Випрошую собі… Ви мене ще не знаєте, але не раджу вам, щоб ви мене пізнали…

В тій хвилі відізвався позад юрби якийсь величний голос:

— Хто там так горлає? Ага! То лейтенант Дуб? Лейтенанте Дубе, заспокійся! Ми з тобою зараз поговоримо. За що ти, лейтенанте Дубе, переслідував хороброго вояку Швейка? Га? За що ти на нього робив доноси? За що ти йому огірчував життя?

Душа Дуба тряслася, мов у пропасниці. Не відповідала ні одним словом, тільки тихенько йойкала:

— Йой, йой, йой, пустіть мене до рапорту, пустіть мене до рапорту!…

— До пекла! — відізвався знов маєстатичний голос…

В тій хвилі Швейк пробудився і сказав:

— Що за дурний сон. Тьфу, тьфу, тьфу!

Уже світало. Швейк сягнув рукою до кишені, шукаючи люльки. Пригадав собі знов, що люльку чейже згубив. Дрижав від холоду на всьому тілі, отже миттю зірвався на рівні ноги, щоби розігрітися. Всі довкруги ще спали, тільки вартівники вешталися поміж соснами. Швейк вийшов з лісу. Перед ним стояв вояк з його чоти. Почувши за собою кроки, вояк налякався і націлився до Швейка з крісом:

— Гальт! Вер да?

— Не кричи, дурню! Не бачиш, що це я? Виходжу на стежу. Ох, ти офермо рекрутська!

— Ах, то ви, Швейку? — сказав вартовий, опускаючи кріс. — Не знаєте ви, чи сьогодні буде кава? А кухня наша є, чи пропала?

— Цього не знаю, — пробурмотів Швейк. — Про це найкраще спитати кухаря, а не мене. Ще такими дурними справами стану забивати собі голову?!… Зрештою, сьогодні розігріють нас москалі і без кави…

— А польовий клич знаєте? — спитав ще вояк Швейка.

— Знаю, — сказав Швейк, — «загублена люлька».

Вже досвіта загриміла російська артилерія, але так нагально, начеб мала аж забагато муніції і не знала що з нею почати. Найгустіше обсипав ворог околицю двірця, де Швейк шукав якраз своєї загубленої люльки. Правдоподібно неприятель запримітив на двірці Швейка, бо став гатити густо шрапнелями. За хвилю заклекотів ще ворожий скоростріл, що також взяв за ціль залізничий двірець. Швейк вважав за відповідне скритися за муром спаленого станційного будинку. Скулившись під муром, став пригадувати собі як сюди були зайшли, а куди втікали. А коли гармати і скоростріл затихли, пішов у відповідний напрям.

Знайшов якраз ту яму від ґранати, що розторощила четверту чоту лейтенанта Дуба. Став довкруги тієї ями кружляти.

— Ну, довкола цієї ями можна кружляти навіть до судного дня і нічого не відшукати, — подумав спочатку Швейк, тратячи надію віднайти свою люльку. Обійшов яму раз, обійшов другий і нагло радість засяяла на його обличчі.

У вогкій траві лежала його люлька, його власна, кохана люлечка, а на ній мерехтіли краплі роси, мов сльози жалю по втраті свого пана. Швейк зігнувся, щоби підняти люльку з трави, але в тій хвилі ворожий скоростріл почав наново сипати кулі просто під ноги Швейка. Швейк миттю підносить люльку з землі і ще скоріше втікає знов під мур двірця, шукаючи там захисту. Тут вийняв з торбини пачку тютюну, набив люльку і хотів вже закурити, але враз помітив, що цибух люльки надбитий, а також бракує кінця мундштука. Аж тепер зрозумів, що тут сталося. В хвилі, як піднімав з землі люльку, почув був, що вона начеб хотіла вирватися йому з рук. В тій хвилі вдарила була в люльку куля зі скоростріла і так її покалічила.

Швейк висунув руку з поза муру і погрожуючи російському фронтові, сказав з погордою:

— Ох, ви голодранці! Такі з вас вояки? Псувати мені люльку, то у вас називається геройство?!

Відповіді на це питання не отримав. Ґранати і шрапнелі знов стали обсипати двірець. Тільки хвилями двірець був безпечний, коли російська артилерія переносила вогонь на австрійську артилерію, яка стояла за лісом.

За румовищем спаленого маґазину сидів Швейк і цмокав в губах люльку, притримуючи її в зубах за відламок мундштука. Рівночасно на догаряючій платві варив собі каву. Був дуже веселий, задоволений з того, що віднайшов бодай побиту свою люльку. Зарослий, як дід, і замурзаний, мов коминяр, став пити заварену чорну каву, а напившись, витягнувся вигідно на сонці і почав навіть підспівувати пісеньку:

Вояцька пісня Швейка гомоніла серед густої стрілянини, а співак додавав строфу за строфою, аж дійшов до того місця, де вояк дорікає дівчині, що заходила до касарні і через те втратила віночок. Вкінці Швейк замовк. Недалеко від себе почув якийсь людський стогін. Швейк пішов туди, звідкіля доходив голос і за маґазином знайшов молоденького вояка, що спираючись на руках, ліз на череві в сторону Швейка. Вояк мав у підштанцях повно застиглої крови. Йойкаючи, підлазив до Швейка серед великого болю, мов кіт з нарушеним хребтом. Побачивши Швейка, зложив руки, мов до молитви і заговорив до нього:

— Рятуйте, рятуйте мене, благаю вас!…

— А тобі що зробили, сарако? — спитав співчутливо Швейк.

Став оглядати вояка і ствердив, що він має перестрілені обі литки. Підніс його обережно і заніс до маґазину. Там стягнув з нього чоботи, розпоров штани, а відтак приніс з недалекої криниці води і обмив воякові рани. Воячина при цих Швейкових заходах тільки йойкав і стогнав. Швейк наклав йому сякий такий бандаж і сказав весело:

— Ну, ну, не пхенькай, нічого тобі, камрате, не станеться. Будеш жити до самої смерти. Куля перейшла, здається, через литки, але не зачепила костей.

— А, щоб на них пошесть! — стогнав воячина, проклинаючи москалів. — Ох, мої ноги, мої ноги…! — Вояк аж заплакав з люти і з болю.

— Не реви, не реви так, мов пастух, — втихомирював Швейк раненого. — Радше затисни зуби і спробуй заснути, то це принесе тобі полегшу. Зрештою, як будеш кричати, то готове ще бути нове нещастя. Можуть розпочати наново стрілянину. Але зажди, я перенесу тебе до тієї ями від ґранати, бо тут може впасти на тебе кусень муру. А тоді може з тобою бути амінь. А сам скочу, щоб роздобути дещо з харчів.

Переніс раненого вояка до ями і пішов на двірець. В канцелярії двірця не було нічого, тільки розбитий телефонічний апарат, але в пивниці знайшов Швейк кіш з великим плетеним бутлем. Баґнетом вилупав корок і понюхав, що криється в бутлі. Аж крикнув з радости:

— Герґот! Та це ж вино! Бігме вино! А воно як тут втрималося? Це справді щасливий трафунок.

Швейк налляв цілу їдунку вина і став пробувати його смак. За першим ковтком аж облизався. Вино було знамените. Приклав їдунку до губ і за хвилю випив вино до краплини.

— Тож то винце, винце, брате милий! Господь, видно, пам’ятає про нас. Але пити багацько вина натще, здається, не добре. Вперед добре було б дещо перегризти.

Виніс бутель з пивниці перед двірець, а відтак поліз до маґазину на розшуки. В маґазині було пусто, тільки в однім куті стояли якісь обсмалені скриньки. Швейк підійшов до тих скриньок, підважив баґнетом дощинку і занімів: у скриньці лежали російські м’ясні консерви. Швейк став негайно виймати їх і в плащі виносити перед двірець, де вже стояв бутель з вином. Відтак пішов до раненого, забрав наплічник і став у ньому зносити консерви до ями.

Ранений молодий камрат був увесь пообкладуваний коробками консерв, а коли Швейк притаскав останню посилку цих несподіваних скарбів, сказав з задоволенням до раненого:

— Ну, Богу дякувати. Назносив я тут харчів чимало, можемо тут навіть видержати облогу, москалі можуть нас поцілувати десь…

Відчинив кілька бляшанок і пішов з ними знов на двірець, де ще тлів вогонь. Загрів консерви і повернувся з ними до раненого. Сам став жадібно їсти м’ясиво і припрошувати до нього нещасного камрата.

— Їдж, хлопче! Москалі мають консерви, мов курятину. Аж шкода для них таких консерв. Повинні їх нам віддати добровільно.

Оба вояки стали харчувати з великим завзяттям, запиваючи консерви вином. Вино розгрівало кишки, а в душі викликало радість і надію. Від часу до часу ще вибухали ґранати і шрапнелі, але воякам здавалося, що це тільки музика грає в дні іменин найяснішого пана… Вже смеркалося, як Швейк весело підспівував:

— Ой, ой, ой, пощо йому того кріса, — сказав п’яним голосом ранений воячина… — Ой, від кріса болить, болить. А щоб їм ноги поломало, а щоб їх пошесть забрала, ой, ой, ой.

Рани відзивалися і боліли, дарма що вояк втихомирював біль знутра, заливаючись вином.

А тепер він знов нахилив бутля і налив собі в їдунку вина. Припав губами до їдунки і смоктав, як дитина молоко.

Біль у нього знов ущух і він за прикладом Швейка став і собі муркотати під носом якусь пісеньку.

Тим часом крісова стрілянина вже була вщухла. Противники відпочивали. Перестрілювалася з обох сторін тільки артилерія, марнуючи муніцію.

Таку хвилеву тишу на фронті описував австрійський генеральний штаб в ґазетах звичайно в такий спосіб:

Два дні і дві ночі перебував Швейк зі своїм раненим камратом у вирві від ґранати. Друга менша вирва служила їм за лятрину. Третього дня ворожа артилерія стала знов бомбардувати двірець, але раптом стріли затихли. Російський фронт перервали дальше на північ німецькі частини і москалі подалися знов на всьому фронті.

Коли ствердили, що противник справді вже втікає, переслідуваний свіжими військовими частинами, кількох старшин виїхали на побоєвище, щоб приглянутися картині смерти і знищення. На побоєвищі вешталися санітари.

Гурток старшин під’їхав під двірець, бо там кипіла найгостріша боротьба і біля двірця впало найбільше ґранат. Старшини позлазили з коней і заглядали до великих ям, виритих ґранатами. Нагло полковник Шредер зупинився, даючи знак, щоб старшини замовкли. З глибини землі доходив сумовитий, тихий спів:

— Що це, злий дух відзивається з-під землі, небіжчик, чи якийсь вар’ят? — сказав полковник Шредер, витягаючи револьвер.

Але в тій хвилині наче б виріс з-під землі вояк, моторним кроком підійшов з ями до старшин, зупинився перед ними за три кроки і голосив:

— Мельдую послушно, пане полковнику, що згідно з наказом я обсадив і держу залізничий двірець.

— Ви тримаєте двірець? Як це? Чейже двірець необсаджений, — сказав полковник розгублено.

У відповідь на це вояк знов сказав:

— Мельдую послушно, що двірець обсадив я в понеділок вночі, голодний і спрагнений і на цьому становищі я видержав аж до сьогодні, бо воякові не вільно покидати без наказу становища, а я, мельдую послушно, такого наказу від пана полковника не дістав. Мельдую послушно, що маю тут одного раненого і люльку з перестріленим цибухом.

— Чоловіче, чи ви з мого полку, — спитав крайньо здивований полковник. — З котрої ви компанії?

— Мельдую послушно, що я Швейк, ординарець 11-ї компанії, 91-го полку. А це, — тут Швейк показав пальцем на присутнього оберлейтенанта Лукаша, — є мій зверхник.

— Пане оберлейтенанте, — сказав полковник до Лукаша, кладучи Швейкові на рам’я руку, — цього рядового представити до нагороди великою срібною медаллю за хоробрість перед ворогом і за зразкову обов’язковість. Це винятково хоробрий вояк, а таких вояків наша армія потребує якнайбільше. Про його вчинок треба написати в наказі і прочитати воякам. Сервус!

Вийняв з кишені 20 корон і подав Швейкові руку.

Швейк передав свого раненого товариша санітарам, а сам напакував у наплічник консерв, зілляв до польової фляжки решту вина і помарширував під ліс до своєї компанії, де довідався, що Ходоунський є ранений в голову, а волонтер Марек ще в понеділок відійшов з фронту з простріленою рукою.

— Цього я й сподівався, — зітхнув Швейк. — Мої дорогі камрати вже щасливі. Сидять собі уже мов у Пана Бога за пазухою. Вже не потребують навіть мене, щоб я їх розважав. От, брате Балоуне, остали ми оба, мов ті останні могікани. Маєш тут, ненажеро, консерви. Бери, тереби їх, скільки можеш! За це будеш мені чистити медалі, які мені обіцяли. Ще сьогодні напишу до пані Мюллерової, щоби мені прислала кілька коробок «пуцпомади» до медалей.

Батальйон стягнули з фронту і відіслали на довший час для спочинку і поповнення до місцевости Ясенів. Батальйон був дійсно дуже перетереблений. Вистарчили дві більші битви, а здорових вояків і старшин залишилася тільки половина.

Від тієї хвилини життя батальйону потекло веселіше. Місцеві жидки добре заосмотрилися в різні напитки та інші товари, так що вояки не відчували вже ніякого недостатку. А ще коли над’їхали харчові вози і кухні, що стали видавати ґуляш з конини — настрій серед війська помітно зріс. Вояки жартували, що тим робом готові були б у Ясенові проливати кров до останньої краплі. Також польова пошта розвинула жваву діяльність. Кожного дня привозила для батальйону цілі купи листів, а далі й пакунків, а силу листів забирала щодня від вояків, щоб їх доставити адресатам в глибині краю. Вояки писали домів до рідні, до свояків, до знайомих, до жінок і до наречених. Оповідали в тих листах про свої болі, про недостатки, подвиги, згадували про страхіття боїв і про тих знайомих, які на полі бою не мали щастя. В свою чергу з домів приходили повідомлення про домашні події і гаразди, про те, хто як мається, що почому платиться, хто оженився, або умер, хто дістав на забаві палицею по голові і т. д.

Ненажера Балоун написав негайно, щоб з дому прислали йому три шинки і чотири сальцесони, полоть солонини і кілька пачок ковбас. Рівночасно наказував в листі жінці, щоб годувала відразу зо три пацюки, бо не відомо, як довго доведеться батальйонові стояти на відпочинку в Ясенові. Закінчив Балоун свій вимагаючий і наказуючий лист такими словами:

Солодко спав тієї ночі Балоун. Йому снився сон, що польова пошта доставила йому кілька величеньких пакунків, а кожний з них повний шинок, ковбас та сальцесонів. Особливо ж сальцесонів…

Одного дня прикликав до себе Швейка оберлейтенант Лукаш і сказав:

— Швейку! Завтра підуть компанії по черзі до Підгорець. Наша піде перша. Там вас викупають, відвошивлять і дадуть чисту білизну. Гляди, що кажу і не помішай одного з другим. Повтори, що я сказав.

— Мельдую послушно, що завтра підете, пане оберлейтенанте перший з нашою компанією до Підгорець. Там вас викупають, відвошивлять й дадуть чисту білизну. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, дивуюся, пощо треба йти аж до Підгорець, щоби вибити воші? Чи тут не можна цього зробити? Чейже і тут ми могли б вам те порадити. Признаюся, що я навіть не припускав, що й ви, пане оберлейтенанте маєте воші. Я гадав, що вони держаться тільки рядових.

Оберлейтенант витріщив на Швейка очі:

— Мати Божа! Як можна бути таким ідіотом…? Гей, хлопе, майте вкінці розум! Я відразу боявся, що ви все помішаєте і наробите дурниць! Нещасна ваша година, коли не зробите так, як наказую. Отже вважайте, дірявий тарабане, що я кажу. Підете з компанією і, очевидно, зі мною до тих Підгорець. Там викупаєтеся, розумієте, викупаєтеся — ви! Потім надінете чисту білизну і зачекаєте, аж вам в кітлі відвошивлять мундир. Той мундир відтак дбайливо вичистите, далі підете до фризієра, обстрижетеся й обголитеся, випуцуєте ходаки, а кріс мусите так «виґлянцувати», як на параду на іменини найяснішото пана і стріляти сальвами… зрозуміли?

— Мельдую послушно, що тепер вже розумію, — кивнув головою Швейк. — Слово чести, пане оберлейтенанте, що вранці буду чистенький, як шпунт від мазниці… Але, мельдую послушно, пощо маю чепуритися?

— Бо треба вам знати, — сказав з надзвичайною повагою Лукаш, — що до Підгорець приїде наслідник престолу архикнязь Карло Франц Йосиф і причепить вам дві срібні медалі.

— До Підгорець приїде Їх Цісарська Високість Карло Франц Йосиф і причепить мені дві срібні медалі? — сказав Швейк торжественно і з блиском радости на очах.

— Мельдую послушно, прошу мені дозволити сісти, бо ще з тієї радости впаду. Отже той високий пан приїде і сам особисто причепить мені медалі? Про це буду оповідати в Празі в кнайпі «Під чашею» аж до самої смерти. Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, можете бути певні, що на ту параду я не спізнюся. Я, пане оберлейтенанте, позичу собі від рахункового Ванєка годинника з ланцюжком, щоби наша компанія гарно презентувалася. Я розумію, це дуже важна річ, щоби завжди приходити впору. Коли я ще служив у Будейовіцах, мав до нас приїхати якийсь пан фельдмаршал-лейтенант, що був дивізіонером і мав робити інспекцію нашого полку. Дав наказ, щоб ми зібралися на «гофі» в годині одинадцятій перед полуднем, а попереднього дня мали ми цілий день відпочинок, бо той пан любив, щоби вояки були на параді не втомлені і свіжі. Полковник наказав майорам, щоби полк зібрався на «гофі» вже в десятій. Майори боялися, щоби не спізнитися і звеліли капітанам, щоби явилися вже в годині дев’ятій. Капітани видали лейтенантам наказ на пів до восьмої, а лейтенанти дали гострий наказ фельдфебелям, щоби були на гофі вже в п’ятій зрана. Очевидна річ, що фрайтри вигнали нас на гофу в повнім обмундируванні і під крісами вже в годині пів до п’ятої. Було це якраз по жнивах і сонце пражило немилосердно. Пан фельдмаршал-лейтенант трохи спізнився і приїхав пів до дванадцятої, так що хлопці гнітилися на сонці добрих кілька годин, двигаючи на плечах повні наплічники. Сімох вояків тоді зімліло, а чотирьох треба було завезти до лічниці. А той пан дивізіонер сам давав їм напитися коньяку, бо мав зі собою при сідлі кілька пляшок. Коли хлопці з третього батальйону побачили, що пан дивізіонер покріпляє зімлілих коньяком, стали й собі умлівати. Один по другім умлівав доти, доки у пляшках був коньяк. Щойно як коньяку вже не вистарчило і зімлілих стали поливати водою, тоді вояки перестали умлівати.

Наступний день був найщасливішим днем у житті Швейка.

Коли щасливий Швейк повернувся того дня з Підгорець, оповідав про своє щастя з захопленням:

— Роздягнули мене там, дорогі колєґи, до нага і пустили на мене холодний душ. Потім завели нас до санітарного стрижія і він обстриг і обголив кожного де тільки міг, щоб, мовляв не множилися на тілі воші. Відтак я мусив віддати мундир до якоїсь такої гейби вудильні. Я забув витягнути з кишені плаща пояс і він усмажився мені в тій вудильні на шкварки. По висмаженні кидали нам ті лахи на голови, а ми їх ловили й одягалися.

По мій плащ витягнув був пазурі якийсь босняк, отже я мусив йому дати по зубах.

Відтак прийшов якийсь лейтенантик і читав нам, хто має бути представлений найяснішому панові. Далі відлучили нас від тих, які ще мали воші і повели на траву за село.

Потім виставили там польовий вівтар і прийшла музика. Фельдкурат відправив богослуження, а коли якраз мала впасти команда: «до молитви!», появився на площі пан наслідник престолу, цебто, вважаєте, той, що має бути цісарем.

Я зміркував як стій, що з нього буде несогірший цісар і можу його кожному з чистим сумлінням пораяти. Впав мені в око відразу. Якийсь такий миленький і добряга. А коли підійшов до мене, то став мені ще більш симпатичний, бо від нього потягнуло дуже приємним запахом сливовиці і руму. То розумію, що своя людина. П’є рум, так як кожний з нас. Розуміється, що може трохи кращий, але годі, кожний цісарем не може бути.

Якийсь пан капітан читав відтак зі списку, що хто з нас зробив цікавого на полі бою і говорив, що на війні перемагає той, хто має сильніші нерви. Далі видав команду:

— Вправо глянь! — і ми стали приглядатися наслідникові престолу, як він припинає медалі. Один лейтенант держав ті медалі на порцеляновій салятерці, а найясніший пан наслідник престолу брав одну медалю по другій і причіпляв воякам на груди.

Підходить пан наслідник престолу до мене… Я підкидаю вгору голову і салютую. Він пришпилює мені медалю, але я чую, що його рука дрижить. Два рази таки добре шпигнув мене в тіло. Я ледве стримався, щоб не крикнути. Я гляджу йому гостро в очі, а він так само мені. Тоді він до мене каже:

— Спочинь! Чи я вас, вояче, десь уже не бачив? Чи були ви може в Брандисі? Було це при інспекції кілька тижнів тому…

— Мельдую послушно, що в Брандисі я не був, але одного разу довелося мені їхати до Молодої Болеслави по анґорського кота до одного пана Свободи. Той пан Свобода…

Не докінчив я ще казати про того пана Свободу, а найясніший пан наслідник тільки витріщив на мене очі, подав мені руку і сказав:

— Ґратулюю вам за відзнаки!

По тих словах підійшов до чергового вояка… І так обійшов нас усіх. То була парада, кажу вам, камрати. А тепер, ходіть, хлопці, до мене і понюхайте мою руку, котру стискав найясніший наслідник престолу. Беріть, нюхайте, щоб не казали, що я, може, скупий чи нещирий…

Після тієї паради ми обідали разом зі старшинами. Якийсь полковник сидів перший, а кадет, що повів нас на той обід, поучував і грозив нам усім воякам:

— Вояки! Герої! Будете обідати разом з панами старшинами. Памятайте, що носите медалі і що війна поробила з вас людей. Тому не поводьтеся при обіді, мов свині. Страви подаватимуть на полумисках насамперед вам. Не гадайте собі, що мусите самі те все ликнути. Ні, голубчики! Треба взяти тільки трошки, бо відтак братимуть з полумиска ще панове старшини. Це собі добре в пам’яті закарбуйте. Ви є герої, а героям не слід багацько їсти. Не забувайте, що ви є гістьми пана наслідника престолу, отже при столі не галасуйте, не мляскайте язиками, не цмакайте, мов поросята, і не штовхайте себе взаємно ліктями. Також в питті будьте скромні. Героям, властиво, навіть не ялося пити взагалі. Прийняття у пана наслідника престолу — це не хрестини або поминки у вас вдома. А тепер на честь престолонаслідника: Гурра! гурра! гурра!

Крикнули ми те «гурра» і кадет посадив нас довкола столу.

При тім дальше нас остерігав:

— Пан полковник, — каже, — буде на вас глядіти і як помітить, що хто з вас забагато їсть, то покарає прив’язанням до стовпа.

Кельнери принесли нам тарілки, ножі і виделки. Насамперед дали нам зупу. Ми вихлептали її дуже швидко, бо хіба пани старшини не могли проти цього нічого мати. Це не було з полумиска. Кадет ходив коло нас і щось невдоволено бурмотів під носом.

Стали відтак приносити на полумисках вепрову печеню, але дуже малі пайки. Пан полковник припрошував нас, щоб ми брали більше, ніж по одному кусникові, але знов кадет грізно моргав на нас очима, щоби ми не брали. І чорт лисий знав, кого слухати?! Я подумав собі, що може полковник умисне тільки пробує нас, щоби відтак покарати прив’язанням. Але апетит переміг мене і я стягнув собі з полумиска три куски печені. Все одно, думаю. Така оказія вдруге не легко трапиться. А той песик кадет копає мене ззаду в ногу. Я встаю і кажу до кадета:

— Пан полковник виразно нас припрошує, щоб ми брали більше і про прив’язання до стовпа нічого не згадує. Отже я беру більше. Пан полковник є моїм зверхником і як накаже мені, то я все стереблю! Так є, пане кадете, стереблю все до крихти і до краплі. Не забувайте, що мені сьогодні Їх Цісарська Високість подали руку.

В хвилині, коли полковник помітив моє непорозуміння з кадетом, пан кадет негайно від мене відчепився і пішов собі геть.

Подали кнедлі з капустою. Я наклав собі на тарілку стільки, що аж старшини витріщили очі. А що ж? Чи мав я скромничати, мов панночка? Гадаю собі: подивися один з другим, що герой потрапить!

Відтак була ще теляча печеня і печені курята з зеленим горошком, але вже тільки для панів старшин. До столу подали пиво, а на дорогу дали нам до польових фляжок руму. Той рум я вже, на жаль, випив у поворотній дорозі з Підгорець.

Так пережив хоробрий вояка Швейк великий день свойого воєнного щастя.