Пригоди бравого вояки Швейка

Швейк у ешелоні російських полонених

Коли Швейк у російській шинелі і кашкеті, помилково прийнятий за російського полоненого-втікача із села під Фельштином, виводив вугіллям на стіні свої розпачливі вигуки, ніхто на це не звернув уваги. У Хирові на етапі при роздаванні куснів черствого кукурудзяного хліба, він хотів докладно пояснити все офіцерові, який проходив повз нього, але вояка-мадяр, що конвоював полонених, садонув його прикладом межи плечі, додавши: «Baszom az élet[150]. Ставай у шеренгу, ти, російська свине!»

Так звичайно поводилися мадяри з російськими полоненими, не розуміючи їхньої мови.

Швейк повернувся до шеренги і промовив до найближчого полоненого:

— Ця людина виконує свій обов’язок, але вона сама себе наражає на велику небезпеку. Що б то було, коли б випадково гвинтівка у нього була набита, а затвор відведений? Адже могло статися, що в той час, як він товкмачить людину прикладом по плечі, гвинтівка бабахне і вгатить увесь набій йому в пащеку, і він ґиґне при виконанні своїх обов’язків. На Шумаві в одній каменоломні робітники крали динамітові запали, щоб взимку легше було викорчовувати пні. Сторож каменоломні дістав наказ обшукувати після роботи кожного робітника. Він дуже ревно заповзявся до цієї справи — і, зловивши першого ж робітника, як скажений, почав молотити його по кишенях, аж поки не вибухнули сховані там динамітові запали і вони обидва не злетіли у повітря. Коли сторож і каменяр летіли у повітрі, здавалося, немовби вони в останню хвилину схопили один одного в обійми.

Російський полонений, якому Швейк це розповідав, збентежено дивився на нього, і було цілком ясно, що він з усієї цієї балаканини не зрозумів ані слова.

— Не понімат, я кримський татарин. Аллах ахпер[151].

Татарин сів на землю, схрестив ноги і, склавши руки на грудях, почав молитися:

— Аллах ахпер — аллах ахпер — безміла — арахман — арахім — малінкін мустафір[152].

— Отже, ти татарин, — співчутливо сказав Швейк. — Тобі пощастило. Якщо ти татарин, то повинен розуміти мене, а я тебе. Гм! Знаєш Ярослава із Штернберґа^{58}? Навіть імені цього не чув, татарський урвителю! Той вам добре надер задницю під Гостином. Ви тоді, чорти татарські, мотали з Моравії свинячим галопом. Мабуть, у ваших читанках про це немає, а в наших є. Ти знаєш гостинську Діву Марію? Звичайно, не знаєш. Вона теж була при цьому, але так чи інакше, вас, бісів татарських, тут у полоні охрестять.

Швейк звернувся до другого полоненого:

— Ти теж татарин?

Той зрозумів слово «татарин» і заперечливо покрутив головою:

— Татарин нет, черкес, мой родна черкес, резім башка.

Швейкові дійсно пощастило. Він опинився в товаристві представників різних східних народів. У транспорті були татари, грузини, осетини, черкеси, мордвини та калмики.

Одне було погано — він ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі.

В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали. Це було дуже важко зробити, бо жоден з трьохсот полонених, пригнаних до Добромиля, не розумів російської мови фельдфебеля, що сидів за столом. Він колись зголосився як знавець російської мови і тепер у Східній Галичині виступав у ролі перекладача. Вже добрих три тижні тому він замовив собі німецько-російський словник і розмовник, але ці книжки й досі не прийшли. Тому замість російської мови він говорив каліченою словацькою мовою, яку так-сяк засвоїв, ще будучи представником віденської фірми на Словаччині, де він продавав образи святого Стефана, кропильниці та вервиці.

Він ніяк не міг порозумітися з цими дивоглядними створіннями і це його цілком притлумило. Він вийшов надвір і загорлав до групи полонених:

— Wer kann deutsch sprechen?[153]

З юрби виступив Швейк і з радісною міною підбіг до фельдфебеля. Той йому наказав негайно йти за ним до канцелярії.

Фельдфебель сів за папери — цебто за купу анкет, в які він мав вносити ім’я, походження і державну приналежність полоненого, і тут почалась кумедна розмова по-німецьки.

— Ти жид? Так? — спитав він Швейка.

Швейк заперечливо покрутив головою.

— Не відмовляйся! — впевнено продовжував фельдфебель-перекладач. — Кожен з вас, полонених, хто вмів по-німецьки — був жидом. І баста. Як твоє прізвище? Швейх? Ось бачиш, нащо ж брехати, коли в тебе таке жидівське прізвище? Ти не бійся. У нас тобі нема чого боятися, бо в Австрії не роблять жидівських погромів. Звідки ти? Ага, Прага^{59}. Знаю, знаю, це біля Варшави. У мене вже були тиждень тому двоє жидів з Праги, з-під Варшави. А який номер твого полку? Дев’яносто перший?

Фельдфебель узяв довідник і почав перегортати сторінки:

— Дев’яносто перший полк, єреванський, Кавказ, постійне місцеперебування — Тифліс. Ото більма витріщаєш, як це ми тут усе знаємо.

Швейка дійсно дивувала вся ця історія, а фельдфебель дуже серйозно продовжував, подаючи Швейкові свою напівскурену цигарку:

— Цей тютюн кращий за ту вашу махорку. Я тут, жидику, найвище начальство. Коли я щось сказав, все тремтить і ховається по мишачих нірках. У нас в армії інша дисципліна, ніж у вас. Ваш цар сволота, а наш — голова з розумом! Я зараз тобі щось покажу. Побачиш, яка у нас дисципліна.

Він відчинив двері до сусідньої кімнати і гукнув:

— Ганс Лефлер!

— Hier![154] — пролунало у відповідь, і в кімнату ввійшов зобатий вояка-штірієць із міною плаксивого кретина. В етапному управлінні він, як то кажуть, був дівчиною до всіх послуг.

— Ганс Лефлер, — наказав фельдфебель, — дістань мою люльку, візьми її в зуби, як собаки носять, і бігай на чотирьох навколо стола, аж поки я не скажу «Halt»[155]. При цьому гавкай, але так, щоб з рота не випала люлька, бо накажу тебе зв’язати.

Зобатий штірієць почав рачкувати і гавкати.

Фельдфебель з тріумфом поглянув на Швейка.

— А що, не казав я тобі, жидику, яка в нас дисципліна. — Фельдфебель задоволено дивився на німу солдатську тварину, яка потрапила сюди з далекого альпійського пастушого куреня.

— Стій! — нарешті сказав він. — Тепер стань на задні лапи і подай люльку! Добре, а тепер зайодлуй[156].

В кімнаті розляглося ревіння: — Голяріо, голяріо…

Коли вистава скінчилася, фельдфебель витягнув із ящика чотири цигарки «Спорт» і великодушно подарував їх Гансові, і тут Швейк каліченою німецькою мовою почав розповідати фельдфебелеві, що в одному полку, в одного офіцера був теж дуже слухняний денщик. Той робив усе, що б не побажав його пан, а коли його запитали, чи міг би він за наказом свого пана зжерти ложкою його лайно, він відповів: «Якщо пан лейтенант накаже — я жертиму, аби тільки мені не трапилася там волосинка, бо я дуже гидливий і мене може знудити».

Фельдфебель засміявся:

— У вас, жидів, дуже дотепні анекдоти, але я ладен побитися об заклад, що дисципліна у вашій армії не така, як у нас. Ну, а тепер ближче до справи. Я призначаю тебе старшим у транспорті. До вечора спишеш мені прізвища інших полонених, розділиш їх по десятеро. Будеш одержувати для них харчі. Головою відповідатимеш мені за кожного! А якщо, жидику, хтось утече, то ми тебе розстріляємо!

— Я, пане фельдфебелю, хотів би з вами поговорити, — сказав Швейк.

— Тільки не торгуйся зі мною, — відповів фельдфебель. — Я цього не люблю і відправлю тебе до табору. Ти щось дуже швидко у нас, в Австрії, акліматизувався. Вже й кортить поговорити зі мною наодинці… Чим краще стався до вас, полонених, тим гірше… Отже, забирайся геть! Бери папір, олівець і негайно складай список. Ну, чого тобі ще?

— Ich melde gehorsamst, Herr Feldwebel…[157]

— Ану, мотай звідси! Бачиш, я зайнятий! — Обличчя фельдфебеля набрало виразу людини, до краю змореної працею.

Швейк, козирнувши, попрямував до полонених, подумавши при цьому: «Муки, прийняті заради найяснішого цісаря, приносять свої плоди».

Звичайно, трохи гірше було із складанням того списку. Полонені довго не могли зрозуміти, що їм треба називати своє прізвище. Швейк багато чого бачив у своєму житті, але все ж таки ці татарські, грузинські і мордовські імена не лізли йому в голову. «Ніхто мені не повірить, — подумав Швейк, — що в когось на світі можуть бути такі прізвища, як у цих татар: Муглагалей Абдрахманов, Беймурат Аллагалі, Джередже Чердедже, Давлатбалей Нурдагалієв і так далі. У нас прізвища набагато кращі. Наприклад, у фарара в Жідогошті прізвище Вобейда[158]».

Швейк увесь час ходив між вишикуваними рядами полонених, а вони один за одним вигукували свої імена та прізвища: Джіндралей Ганемалей, Бабамулей Мірзагалі і так далі.

— Як це ти язика собі не зламаєш, — говорив кожному з них Швейк, добродушно посміхаючись. — Воно куди зручніше такі імена і прізвища, як у нас: Богуслав Штєпанек, Ярослав Матоушек або Ружена Свободова.

Коли, нарешті, із страшними муками Швейк переписав усіх цих Бабуля Галлеїв, Худжи Муджи, він вирішив ще раз пояснити фельдфебелеві-перекладачу, що він жертва помилки, що по дорозі, коли його гнали разом з полоненими, він кілька разів даремно хотів домогтися справедливості.

Фельдфебель-перекладач вже зранку був трохи напідпитку, а тепер зовсім втратив здатність що-небудь розуміти. Перед ним лежала розгорнута сторінка оголошень якоїсь німецької газети, і він виспівував надруковані в газеті оголошення на мотив маршу Радецького: «Міняю грамофон на дитячий візочок», «Купую скалки зеленого та білого віконного скла», «Рахувати і складати звіти та баланси навчиться кожний, хто скінчить заочні курси бухгалтерії» і так далі.

До деяких оголошень мелодія маршу не підходила, але фельдфебель докладав усіх зусиль, щоб перемогти ці перешкоди і тому в такт молотив кулаком об стіл і тупотів ногами. Його вуса, склеєні контушівкою, стирчали в різні боки, немов хтось увіткнув йому в кожну щоку по засохлому квачу від ґуміарабіку. Його запухлі очі, правда, помітили Швейка, але це відкриття не викликало жодної реакції, він лише перестав гупати кулаком і тупотіти. Зате він почав барабанити по стільцю, виспівуючи на мотив «Ich weiß nicht, was soll es bedeuten»[159] нове оголошення: «Кароліна Дреґер, повитуха, пропонує свої послуги шановним дамам у всіх випадках…»

Він співав усе тихіше і тихіше, аж поки нарешті не замовк, нерухомо втупившись у велику сторінку оголошень, і тим дав Швейкові можливість розповісти про своє нещастя, на що Швейкові ледь-ледь вистачало його скромних знань німецької мови.

Швейк почав з того, що він все ж таки мав рацію, коли йшов на Фельштин вздовж струмка, і він не винен, що якийсь там невідомий російський солдат утік з полону і купається у ставку, повз який він, Швейк, мусив іти, бо це ж був його обов’язок як квартирмейстера — знайти найкоротшу дорогу на Фельштин. Росіянин, тільки-но його побачив, утік, залишивши в кущах свою уніформу. Він, Швейк, не раз чув, що на фронті з метою розвідки використовується форма вбитих ворогів, а тому на цей випадок приміряв залишену уніформу, аби перевірити, як в такому випадку він почуватиме себе в чужій уніформі.

Роз’яснивши цю помилку, Швейк зрозумів, що говорив на вітер, бо фельдфебель заснув ще раніше, ніж Швейк дійшов до ставка. Швейк наблизився до нього і доторкнувся до його плеча, цього було досить, щоб фельдфебель упав із стільця на підлогу, де спокійно й далі спав.

— Вибачаюсь, пане фельдфебелю, — сказав Швейк і, козирнувши, вийшов з канцелярії.

Рано-вранці військово-будівельне командування змінило диспозицію і вирішило групу полонених, в якій знаходився Швейк, відправити прямо до Перемишля на відбудову залізничної колії Перемишль — Любачів.

Отже, все залишилося по-старому, і Швейкова одіссея між російськими полоненими тривала далі. Мадярські конвоїри гнали всіх і вся швидкими темпами вперед.

В одному селі на відпочинку полонені зустрілися з обозним відділом. Біля возів стояв офіцер і дивився на полонених.

Швейк вискочив з шеренги, виструнчився перед офіцером і вигукнув: «Herr Leutnant! Ich melde gehorsamst!»[160] Але більше нічого не встиг сказати, бо тут же до нього підскочили двоє солдатів-мадярів і штовханами у спину знову запакували назад поміж полонених.

Офіцер кинув услід йому недопалок сигарети, який швидко підняв інший полонений і став докурювати. Потім офіцер пояснив капралові, який стояв біля нього, що в Росії є німці-колоністи, вони теж мусять воювати.

Аж до самого Перемишля у Швейка не було нагоди поскаржитися, що він, власне, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Це стало можливим тільки у Перемишлі, коли їх звечора загнали до зруйнованого форту у внутрішній зоні фортеці, де в доброму стані збереглися стайні для коней фортечної артилерії.

У настеленій там соломі було стільки вошей, що вони підіймали короткі стебла, немовби це були не воші, а мурашки, які тягнуть матеріал на будову свого мурашника.

Полоненим тут роздали трохи чорної люри з чистого цикорію і по шматку цвілого кукурудзяного хліба.

Потім їх прийняв майор Вольф, тогочасний володар усіх полонених, яких надсилали сюди на відбудову Перемиської фортеці та її околиць. Це був дуже сумлінний чоловік. Він тримав у себе цілий штаб перекладачів, які відбирали з полонених спеціалістів-будівників відповідно до їх таланту і попередньої освіти.

Майор Вольф вбив собі в голову, нібито російські полонені прикидаються дурниками, бо часто на його запитання: «Чи вмієш будувати залізниці?» стереотипно відповідали: «Ні про що не знаю, ні про що таке й не чув, я жив чесно і благородно».

Коли полонені вишикувалися перед майором Вольфом і усім його штабом, він спершу по-німецьки спитав, хто з них знає німецьку мову.

Швейк рішуче виступив уперед, виструнчився перед майором, козирнув і відрапортував, що знає німецьку.

Майор Вольф, явно зраділий, відразу ж запитав Швейка, чи він, бува, не інженер.

— Мельдую послушно, пане майоре, — відповів Швейк. — Я не інженер, але ординарець одинадцятої маршової роти австрійського дев’яносто першого полку. Я потрапив до вас у полон. Це сталося так, пане майоре…

— Що таке? — ревнув майор Вольф.

— Мельдую послушно, пане майоре, це сталося так…

— Ви чех, — горлав далі майор Вольф. — Ви переодягнулися в російську уніформу?

— Мельдую послушно, пане майоре, саме так і було. Я справді дуже радий, що ви, пане майоре, відразу зрозуміли мою ситуацію. Можливо, наші вже десь воюють, а я тут можу марно прокалатати усю війну. Дозвольте, пане майоре, ще раз по порядку все пояснити.

— Досить, — кинув майор Вольф, покликав двох солдатів і наказав негайно відправити цю людину на гауптвахту, а сам ще з одним офіцером, не кваплячись, пішов слідом за Швейком і, розмовляючи з офіцером, несамовито жестикулював. У кожному його реченні згадувалося щось про чеських собак. Другий офіцер відчував в його словах невимовну радість, бо ж, на думку майора, він своїм гострим оком виявив одну з тих пташок, про зрадницьку закордонну діяльність яких вже кілька місяців усім командирам військових частин розсилалися засекречені повідомлення. Було встановлено, що деякі втікачі з чеських полків, забуваючи про свою присягу, вступають у ряди російської армії, служать ворогові і виконують у нього шпіонські завдання.

Австрійське міністерство внутрішніх справ ще ходило навпомацки в питанні місцезнаходження якої-небудь бойової організації, утвореної з втікачів. Воно ще не знало нічого певного про революційні організації по той бік фронту, і лише в серпні на лінії Сокаль — Милятин — Бубново командири батальйонів дістали таємні циркуляри про те, що колишній австрійський професор Масарик утік за кордон, де тепер веде протиавстрійську пропаганду. Якийсь дурник у дивізії доповнив цей секретний документ таким наказом: «У випадку затримання — негайно припровадити його до штабу дивізії».

Майор Вольф у цю пору ще не мав ані найменшого поняття, що саме в Австрії готують утікачів, які пізніше, зустрічаючись в Києві і в інших місцях, на питання: «Що ти тут робиш?» — весело відповідали: «Я зрадив найяснішого цісаря».

З цих секретних документів він знав лише про існування таких утікачів-шпигунів. І ось один з них, якого зараз ведуть на гауптвахту, так легко потрапив до нього в пастку. Майор Вольф був до деякої міри кар’єрист і уявляв собі, як він дістане подяку і нагороду від вищих інстанцій за свою обережність, пильність і здібності.

Поки дійшли до гауптвахти, майор Вольф вже був переконаний, що питання, хто знає німецьку мову, він поставив навмисне, бо йому зараз же під час перегляду полонених саме цей суб’єкт видався підозрілим.

Офіцер, його супутник, похитував головою і говорив про необхідність повідомити про арешт командування гарнізону для дальшого розслідування і віддання затриманого під військовий суд вищої інстанції. Абсолютно не годиться допитувати затриманого на гауптвахті, а потім, після гауптвахти, вішати, як то собі уявляє пан майор. Він своє дістане, але законним шляхом, згідно з військовим судовим статутом. Докладний допит перед шибеницею дасть можливість виявити його зв’язки з іншими подібними негідниками. Хто знає, що ще при цьому випливе наверх.

Майор Вольф став раптом непоступливим, у ньому пробудилось приховуване досі нице звірство, і він уперто заявив, що повісить втікача-шпигуна зараз же після допиту на свій власний ризик. Зрештою, він може собі це дозволити, бо має впливові знайомства і йому, власне, все одно нічого за це не буде. Тут як на фронті. Коли б шпигуна зловили й викрили безпосередньо на полі бою, його б тут же допитали і негайно повісили. Ніхто б з ним не розводив ніяких церемоній. А зрештою, можливо, пан капітан знає, що у тилу кожен командир, починаючи від капітана і вище, має право вішати всіх підозрілих людей.

Майор Вольф, звичайно, трохи щось переплутав щодо повноважень військових чинів у справі вішання.

У Східній Галичині чим ближче до фронту, тим більше ці повноваження переходили до нижчих і нижчих чинів, і не раз траплялося, що якийсь капрал, начальник патруля, наказував повісити дванадцятирічного хлопчика, коли той у залишеному пограбованому селі, в зруйнованій хатині, варив картопляне лушпиння і це здалося капралові підозрілим.

Суперечка між капітаном і майором загострювалася.

— Ви не маєте на це права, — схвильовано кричав капітан. — Він буде повішений на підставі вироку військового суду.

— Буде повішений без вироку, — шипів майор Вольф.

Швейк, якого вели трохи попереду, чув цю цікаву розмову від початку до кінця і лише сказав своїм конвоїрам:

— Однаково, що пішки, що за возом. Одного разу в шиночку «На Завадільці» в Лібні ми сперечалися з приводу того, чи викинути шапкаря Вашака, який завжди псував танцульки, тільки-но він з’явиться у дверях, чи тоді, коли він замовить собі пива, вип’є і заплатить, чи аж тоді, коли він один раз протанцює. Шинкар запропонував викинути його десь посеред вечірки, коли він щось з’їсть і трохи вип’є. Хай за все заплатить, а тоді вимітається із шинку. І знаєте, що нам цей харцизник тоді встругнув? Не прийшов зовсім. Ну, що ви на це скажете?

Обидва вояки, вони були звідкись з Тіролю, водночас відповіли:

— Nix böhmisch[161].

— Verstehen Sie deutsch?[162] — запитав спокійно Швейк.

— Jawohl![163] — відповіли обидва, на що Швейк зауважив:

— Це добре, бодай між своїми не пропадете.

Так, дружньо розмовляючи, вони дійшли до гауптвахти, де майор Вольф продовжував з капітаном дебати про долю Швейка, а Швейк скромно сидів позаду на лавці.

Нарешті майор Вольф усе ж таки приєднався до погляду капітана, що цю людину мають повісити аж після тривалої процедури з приємною назвою «законний шлях».

Якщо б Швейка запитали, що він сам про це думає, він би сказав: «Мені дуже шкода, пане майоре, хоч ви чином й вищий за пана капітана, але ж пан капітан має рацію. Хто поспішить, людей насмішить. Якось в одному окружному суді в Празі збожеволів один суддя. Довго ніхто нічого не помічав за ним, аж раптово це виявилося під час розгляду справи за образу честі. Якийсь Знаменачек, зустрівши на вулиці капелана Гортіка, який на уроці закону Божого набив його хлопця по пиці, сказав йому: «Ах ти, дурний воле, ах ти, чорна потворо, побожний ідіоте, брудний підсвинку, приходський цапе, ти, осквернителю вчення Христового, лицемірнику і шарлатане в рясі!» Божевільний суддя був дуже побожною людиною. Всі три сестри його служили куховарками у священиків, а він був хресним батьком їхніх дітей. Він так розхвилювався, що зненацька втратив розум і заверещав до підсудного: «Іменем його величності цісаря і короля засуджую вас до смертної страти через повішення, без права оскарження вироку. Пане Горачеку, — покликав він тюремного наглядача, — візьміть цього пана і повісьте його там, знаєте, де вибивають килими, а потім зайдете сюди, дістанете на пиво!» Пан Знаменачек і той наглядач, звичайно, скам’яніли, але суддя тупнув ногою і зарепетував: «Будете ви слухати чи ні?» Наглядач так злякався, що потягнув пана Знаменачека вниз, і не будь адвоката, який втрутився і викликав швидку допомогу, не знаю, чим би все це скінчилося для пана Знаменачека. Вже пана суддю саджали в карету швидкої допомоги, а він ще кричав: «Коли не знайдете мотуза, повісьте його на простирадлі, вартість врахуємо в піврічному балансі…»

Швейка під багнетами відвели у гарнізонну комендатуру. Там він підписав складений майором Вольфом протокол про те, що він, солдат австрійської армії, свідомо і без жодного примусу переодягнувся в російську уніформу і після відступу росіян його затримала польова жандармерія.

Це все була свята правда, і Швейк, як людина чесна, не міг цього заперечувати. Під час складання протоколу він намагався доповнити його своїми зауваженнями, які б, можливо, висвітлили ситуацію, але кожного разу лунав наказ пана майора:

— Мовчіть! Я вас про це не питаю. Справа цілком ясна.

У відповідь на це Швейк неодмінно козиряв і говорив:

— Мельдую послушно, я мовчу, справа цілком ясна.

Згодом у гарнізонній комендатурі Швейка посадовили в якусь діру, де раніше знаходився склад рису і водночас пансіон для мишей. Скрізь на підлозі був розсипаний рис, і миші, зовсім не боячись Швейка, весело бігали навколо і підбирали зернятка. Швейкові довелося піти по сінник для себе, а коли він у пітьмі розглянувся, то побачив, що до його сінника вже переселяється ціла мишача родина. Вони хотіли — в цьому не було жодного сумніву — зробити собі гніздо на руїнах слави спорохнявілого австрійського сінника. Швейк почав барабанити у замкнені двері. Підійшов якийсь капрал-поляк, і Швейк попросив, аби його перевели в інше приміщення, бо він на своєму сіннику може подушити мишей і цим зробити шкоду військовій скарбниці, бо, мовляв, все, що зберігається на військових складах, є державним майном. Поляк частково зрозумів, перед замкненими дверима погрозив Швейкові кулаком, згадавши про «дупу засрану», і відійшов, сердито мимрячи щось про холєру ясну, немовби Швейк бозна-як його образив.

Швейк провів ніч спокійно, бо миші не мали до нього великих претензій. У них, мабуть, була своя нічна програма, яку вони виконували в сусідньому складі військових шинелей і кашкетів. Їх гризли миші з великою самовпевненістю у цілковитій безпеці, бо лише через рік інтендантство схаменулося і завело у військових складах казенних кицьок без права на пенсію, їх занесли в інтендантські книжки під рубрикою: «К. u. K. Militärmagazinkatze»[164]. Цей котячий чин був, власне, тільки поновленням старого інституту, скасованого після війни шістдесят шостого року.

Колись давно, ще за часів Марії Терезії, на військових складах теж тримали котів, щоб панове з інтендантства не мали змоги складати свою вину за шахрайства з обмундируванням на нещасних мишей.

Проте цісарсько-королівські кицьки в багатьох випадках не виконували своїх обов’язків, і з цієї причини за цісаря Леопольда^{60} трапилась навіть така історія: у військовому складі на Погоржельці за вироком військового суду було повішено шість кицьок, прикріплених до військового складу. Уявляю собі, як лукаво посміхалися тоді собі у вус усі ті, хто ловив рибку у тому військовому складі.

Водночас із ранішньою кавою до Швейкової діри увіпхнули якусь людину в російському кашкеті і в російській військовій шинелі. Цей чоловік говорив по-чеськи з польським акцентом. То був один з тих негідників, що служили у контррозвідці армійського корпусу, штаб якого стояв у Перемишлі. Агент таємної військової поліції не завдавав собі зайвого клопоту, щоб якось делікатно витягати із Швейка правду. Він просто почав:

— Ну і до гарного ж шьвіньства[165] я вскочив через оту свою необережність. Я служив у двадцять восьмому реґіменті і зараз же перейшов до росіян на службу, а потім так по-дурному піймався. Напросився у росіян піти у фронтову розвідку… Служив я в шостій Київській дивізії. А ти, колеґо, в котрому російському полку служив? Здається, ми вже десь у Росії зустрічалися. Я в Києві знав багато чехів, які пішли з нами на фронт і потім втекли до російської армії. Але тепер я ніяк не можу пригадати їхні прізвища, хто вони і звідки. Може, ти пригадаєш, з ким ти там зустрічався. Я, брате, хотів би знати, хто з нашого двадцять восьмого полку залишився.

Замість відповіді Швейк турботливо поклав свою руку йому на чоло, потім перевірив пульс і, нарешті підвівши його до невеличкого віконця, попросив показати язика. Цей негідник зовсім не протестував проти цієї процедури, думаючи, що тут, очевидно, йдеться про якісь змовницькі знаки. Потім Швейк почав стукати у двері, і коли вартовий прийшов запитати, чого він здіймає такий гармидер, він по-чеськи і по-німецьки попросив негайно викликати лікаря, бо цей чоловік, якого сюди посадили, марить.

Але це не допомогло, за хворим чоловіком ніхто не прийшов, і він спокійнісінько залишився сидіти у камері, і далі базікаючи про Київ і про те, що на власні очі бачив, як Швейк марширував між російськими солдатами.

— Ви, напевно, напилися болотяної води, — сказав Швейк, — як той мій земляк, молодий Тинецький, загалом людина досить розумна. Одного разу він, знаєте, пустився в мандри й попав аж до Італії. Він теж ні про що інше не говорив, як про цю саму Італію, там, мовляв, самі лише болотяні води, і більше нічого вартого уваги. Аж нарешті з цієї болотяної води захворів на пропасницю. Вона хапала його чотири рази на рік. На Всіх святих, на святого Йосифа, на Петра і Павла і на свято Пречистої Богородиці Діви Марії. Коли це на нього находило, він точнісінько так, як ото ви, починав впізнавати зовсім чужих, незнайомих йому людей. Наприклад, у трамваї звертався до когось і запевняв, що він його знає, буцімто вони бачились на вокзалі у Відні. Всіх, кого б він не зустрів на вулиці, він бачив або у Мілані на вокзалі, або сидів з ними у винарні при ратуші у Штирському Градці. Якщо ця болотяна гарячка починалася у нього, коли він сидів у шинку, то він заявляв, що знає всіх відвідувачів, всіх їх бачив, бо разом з ними подорожував до Венеції. І проти цього не було інших ліків, крім тих, які застосував новий санітар в Катержинках. Він доглядав одного хворого на голову. Той цілий Божий день нічого не робив, тільки сидів у кутку і рахував: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість» і знову починав спочатку: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість». Це був якийсь професор. Санітар мало зі шкури не вискочив від злості, що той божевільний не може перескочити через ту шістку. Спершу по-доброму просив полічити: «Сім, вісім, дев’ять, десять». Але куди там! Той професорюга ані гадки не мав послухатися. Сидить собі в куточку і рахує: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість» і знову: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість». Тоді санітар оскаженів до краю, підскочив до свого підопічного і, коли той сказав «шість», тріснув його по голові. «Ось вам сім, — говорить, — а ось вісім, дев’ять, десять». Що не число, то лящ. Хворий схопився за голову і запитав, де він, власне, є. Коли ж санітар сказав йому, що в божевільні, професор відразу ж пригадав усе, і те, як він потрапив сюди через якусь комету. Він вирахував, що вона з’явиться через рік, 18-го липня о 6-й годині ранку, а йому довели, що ця комета згоріла вже кілька мільйонів років тому. Я особисто знав цього санітара. Коли той професор зовсім вилікувався і його випустили, він взяв собі цього санітара за слугу, і той не мав жодної іншої праці, як тільки кожного ранку відважувати панові професору чотири потиличники, це він виконував дуже сумлінно і точно.

— Я знаю всіх ваших київських знайомих, — невтомно продовжував співробітник контррозвідки. — Чи не був там з вами один такий товстий, а другий тонкий? Тепер вже не пам’ятаю, як їх звали і з якого вони полку…

— Хай вас це не турбує, кожному може трапитися таке: хоч трісне, а не запам’ятає всіх товстих і худих та як їх звуть. Худих людей, очевидно, важче запам’ятати, бо їх на світі більше, вони, як то кажуть, становлять більшість.

— Колеґо, — жалісно заскиглила ця цісарсько-королівська каналія. — Ти мені не віриш. Таж нас чекає однакова доля.

— На те ми і солдати, — недбало кинув Швейк, — на це нас матері породили, щоб, коли вже одягнемо мундири, нас посікли на цурки. І ми на це радо йдемо, бо знаємо, наші кості не надарма будуть порохнявіти. Ми поляжемо за найяснішого цісаря і його родину, заради якої ми здобули Герцеґовину. З наших костомах будуть виробляти кістяне вугілля для цукрових заводів. Про це свого часу нам товкмачив пан лейтенант Ціммер. «Ви, свиняча бандо, — говорить, бувало, — ви, неосвічені кнури, ви, нікому не потрібні нікчемні мавпи, ви свої ратиці не бережете, немов вони й ламаного шага не варті. Якщо ви колись загинете на війні, то з кожної вашої костомахи зроблять півкіля кістяного вугілля, а з цілого солдата з усіма костомахами і кігтями — понад два кілограми. Крізь вас, ідіоти, фільтруватимуть на цукроварних заводах цукор. Ви й не уявляєте, яку користь принесете своїм нащадкам ще й по смерті. Ваші сини питимуть каву, засолоджену цукром, який пройшов крізь ваші костомахи, йолопи ви несусвітні». Я замислився, а він як підскочить до мене, про що я, мовляв, думаю. «Мельдую послушно, — кажу йому, — я саме подумав собі, що кістяне вугілля з панів офіцерів мусить бути набагато дорожче, ніж з простих вояків». За це я дістав три дні одиночки.

Швейків співмешканець, постукавши у двері, почав про щось домовлятися з вартою, яка телефонувала про це до канцелярії.

За хвилину за Швейковим колеґою прийшов штабний фельдфебель, і Швейк знову залишився сам.

Виходячи, ця тварюка на ввесь голос сказала штабному фельдфебелеві, показуючи на Швейка:

— Це мій старий приятель із Києва.

Цілих 24 години, крім тих хвилин, коли приносили їжу, Швейк просидів на самоті.

Вночі він переконався, що російська військова шинель тепліша і більша, ніж австрійська, і якщо миша вночі обнюхує вухо сплячої людини, то це не так вже й неприємно. Швейкові це здавалося навіть ніжним шепотом, перерваним на світанку конвоїрами, що прийшли по нього.

Швейк і досі не може встановити, якої інстанції, власне, був суд, куди його привели в той смутний ранок. Що це був військовий суд, в цьому не було жодного сумніву. Там засідав навіть якийсь генерал, а ще полковник, майор, надпоручник, фельдфебель і якийсь простий піхотинець. Той, власне, нічого іншого не робив, тільки всім іншим припалював цигарки.

Швейка допитували недовго.

Трохи більшу цікавість виявляв майор. Він говорив по-чеськи.

— Ви зрадили найяснішого цісаря, — ревнув він.

— Господи милосердний, та коли? — вигукнув Швейк. — Щоб я зрадив нашого цісаря, нашого найяснішого монарха, через якого я стільки вистраждав?

— Киньте базікати дурниці, — сказав майор.

— Мельдую послушно, пане майоре, зрадити нашого цісаря це не дурниці. Ми люди військові, присягали нашому цісарю на вірність, а ту присягу, що її співали в театрі[166], я як чесна людина дотримав.

— А ось тут, — сказав майор, — докази вашої вини і вся правда, — показав він на чималу купу паперів.

Головний матеріал дав суду шпигун, підісланий до Швейка.

— Отже, ви і тепер не хочете признатися? — спитав майор. — Адже ви самі підтвердили, що добровільно переодяглися в російську уніформу, будучи австрійським солдатом. Я вас питаю востаннє: чи примушував вас хтось до цього?

— Я це зробив без примусу.

— Добровільно?

— Добровільно!

— Без натиску?

— Без натиску!

— А ви знаєте, що ви пропали?

— Знаю. 91-й реґімент мене вже напевно шукає. Але якщо дозволите, пане майоре, коротеньке зауваження про те, як люди добровільно переодягаються в чужий одяг. В 1908 у році, десь у липні палітурник Божетєх, з Пршічної вулиці в Празі, купався на Збраславі в старому руслі ріки Бероунки. Одяг поклав у лози і дуже зрадів, коли пізніше у воду до нього вліз ще один пан. Слово по слові, жартували один з одним, хлюпалися водою і пірнали аж до вечора. Потім той незнайомий панисько виліз із води перший, нібито поспішав вечеряти. Пан Божетєх ще хвилинку посидів у воді, а потім і собі пішов у лози за одягом, але там замість свого одягу знайшов подерте лахміття волоцюги і записку: «Я довго роздумував: брати — не брати, бо ж ми так гарно розважалися у воді, тоді я зірвав квітку ромену, і останній відірваний пелюсток сказав — брати. Тому я помінявся з вами своїм лахміттям. Не бійтеся у нього влізти. Тиждень тому в окружній тюрмі в Добржищі його відвошивили. Вдруге більше вважайте на того, з ким купаєтесь. У воді кожен голий скидається на депутата, коли навіть він вбивця. І ви теж не знаєте, з ким купалися. Але варто було викупатися. Тепер увечері вода найкраща. Влізьте туди ще раз, щоб опритомніти». Панові Божетєхові нічого іншого не залишалося, як тільки чекати, поки смеркнеться, потім він одягнув те лахміття волоцюги і пошкандибав до Праги. Він обминав головні дороги, а прокрадався луками, стежками, аж раптом напоровся на жандармський патруль з Хухлів^{61}. Його заарештували як волоцюгу і другого дня вранці відвели на Збраслав до окружного суду, бо це, мовляв, кожен міг би сказати, що він Йозеф Божетєх з Праги, палітурник з Пршічної вулиці, № 16.

Писар, який не дуже-то вмів по-чеськи, зрозумів, що обвинувачений повідомляє адресу свого спільника, і тому спитав ще раз: «Ist das genau Prag, № 16, Josef Bozetech?»[167]

— Чи мешкає він там зараз, не знаю, — відповів Швейк, — але тоді, у 1908 у році, він там мешкав. Дуже гарно оправляв книжки, але дуже довго, бо спочатку їх перечитував, а вже потім оправляв відповідно до їхнього змісту. Коли він робив чорну оправу, то книжку вже можна було не читати, бо наперед було відомо, що в цьому романі все кінчається дуже погано. Чи бажаєте ще якихось пояснень? Ага, щоб не забути. Він щодня просиджував «У Флеків» і розповідав зміст усіх книжок, які йому доводилося оправляти.

Майор підійшов до писаря і пошепки щось сказав, а той потім у протоколах і в усіх документах закреслив адресу нового вигаданого співзмовника Божетєха.

Це дивне судове засідання продовжувалось на манер польових судів, які влаштовував головуючий генерал Фінк фон Фінкенштайн.

Так, як у когось буває примха збирати коробочки від сірників, так і той пан пристрасно любив організовувати польові суди, хоча в більшості випадків це було всупереч військовому судовому статутові.

Цей генерал мав звичку говорити, що йому не потрібні жодні слідчі, що він сам скличе суд, а за три години обвинувачений мусить висіти. Поки генерал був на фронті, нестачі у польових судах не відчувалося.

Так, як хтось регулярно кожного дня мусить зіграти партію в шахи, у більярд або мар’яж, так цей знаменитий генерал щоденно влаштовував польові суди, головував там і проголошував дуже поважно і радо шах і мат обвинуваченому.

Якби хтось хотів бути сентиментальним, він би написав, що цей генерал мав на своєму сумлінні безліч людських жертв, особливо на сході, де він боровся, як говорив, з великоросійською агітацією поміж галицькими українцями. З його позицій, однак, не можемо сказати, що він мав взагалі когось на сумлінні.

На таке він не хворів. Коли з його наказу вішали учительку, попа або цілу родину на підставі вироку його польового суду, генерал так само спокійно повертався до своєї канцелярії, як повертається з шинку додому пристрасний гравець у мар’яж і думає про те, як йому дали «флек», як він дав «ре», а вони «супре», він «туті», а вони «боти», як він виграв і набрав сто сім.

Він вважав вішання чимось звичайним і природним, ніби хлібом насущним, і при вироках досить часто забував про найяснішого цісаря і вже навіть не говорив:

«Іменем його величності вас засуджено на смерть через повішення», а просто заявляв: «Я вас засуджую».

Іноді він знаходив у вішанні і комічні сторони, про що одного разу написав навіть своїй дружині у Відень: «…або, наприклад, моя дорога, ти не можеш собі уявити, як я минулого разу насміявся. Кілька днів тому я засудив одного вчителя за шпіонаж. Є тут в мене один дуже вправний фельдфебель, він їх всіх вішає. Має вже солідну практику, і це для нього ніби спорт. Я вже був у своєму наметі, коли після вироку до мене прийшов той фельдфебель і питає, де повісити цього вчителя. Я кажу — на найближчому дереві. А тепер уяви собі увесь комізм цієї ситуації. Ми були посеред степу, де, куди не глянь, нічого іншого, крім трави, не побачиш. На цілі милі — жодного деревця. Але наказ є наказ. Тому фельдфебель взяв конвой і учителя й поїхав шукати дерево. Повернулися аж увечері, і той учитель з ними. Фельдфебель прийшов до мене і знову питає: «На чому ж повісити цього типа?» Я його вилаяв, адже мій наказ був ясний: на найближчому дереві. Він сказав, що вранці спробує це зробити. Але на світанку прийшов увесь блідий і доповів, що той учитель вночі зник. Мені це видалося дуже смішним, і я простив усім, хто біля нього вартував, а в додаток мені вдався дотепний жарт, чи не пішов, мовляв, той учитель сам шукати дерева для себе. Як бачиш, моя дорога, ми тут зовсім не нудимося. Скажи малому Вільгельмикові, що тато його цілує і незабаром надішле йому живого росіянина, і Вільгельмик їздитиме на ньому, як на коникові. Ще, моя дорога, пригадую один смішний випадок. Недавно ми повісили одного жида за шпіонаж. Цей халамидник зустрівся нам на дорозі, хоч йому там нічого було робити. Він виправдовувався, буцімто продає цигарки. Так от, він вже висів, але лише кілька секунд, бо мотузок обірвався і він впав на землю, але тут же очухався і почав до мене кричати: «Пане генерале, я йду додому, ви мене вже повісили, а згідно з законом не можна двічі вішати за одну провину». Я розреготався — і ми того жида відпустили. У нас, моя дорога, весело…».

Коли генерала Фінка призначили комендантом гарнізону фортеці Перемишль, йому вже не так часто траплялася нагода влаштовувати подібні вистави. Тому він з великою радістю вхопився за випадок із Швейком. І так Швейк опинився перед цим тигром, який сидів у першому ряду за довгим столом, курив цигарку за цигаркою і наказував перекладати свідчення Швейка, схвально притакуючи при цьому головою.

Майор запропонував телеграфом запитати бригаду, щоб вияснити, де зараз перебуває одинадцята маршова рота 91-го полку, до якої згідно зі своїми зізнаннями належить обвинувачений.

Генерал виступив проти і заявив, що це затримає швидкість рішення польового суду і зведе нанівець суть цього заходу. Адже у них є цілковите зізнання підсудного в тому, що він переодягнувся в російську уніформу, і, крім того, ще одне дуже важливе свідчення, згідно з яким обвинувачений був у Києві. Генерал наполягав відійти на нараду, винести вирок і негайно його виконати.

Однак майор вперся на своєму: треба спершу вияснити, хто такий обвинувачений, бо це дуже серйозна політична справа. Установивши особу заарештованого, можна докопатися до його зв’язків з колишніми товаришами з його колишньої частини.

Майор був романтик-мрійник. Він говорив, що треба знайти якісь певні нитки. Вирок — це лише остаточний результат певного слідства, яке поєднує нитки, а ці нитки… Він вже не міг виплутатися з цих ниток, але всі його добре розуміли і схвально кивали головами, навіть сам пан генерал, якому ці нитки дуже сподобалися. Він уявив собі, як на тих майорових нитках висять нові польові суди. Тому він більше вже не протестував проти того, щоб вияснити у бригаді, чи дійсно Швейк належить до 91-го полку і коли та під час яких операцій одинадцятої маршової роти він перейшов до росіян.

Швейк протягом усіх дебатів стояв під багнетами у коридорі. Потім його знову привели до залу суду і ще раз запитали, якого він, власне, полку. Після цього його перевели до гарнізонної тюрми.

Генерал Фінк, після невдалого польового суду повернувшись додому, ліг на диван і почав роздумувати, як би, власне, прискорити всю цю процедуру.

Він був твердо переконаний, що відповідь надійде скоро, проте все ж таки це буде не та швидкість, якою відзначалися його суди, бо треба ще врахувати духовне напучення засудженого, а це затримає виконання вироку на цілих дві години.

«Та, власне, це все одно, — подумав генерал Фінк, — ми можемо дати йому духовне напучення ще перед вироком до одержання відомостей з бригади. Так чи так — однаково висітиме».

Генерал Фінк наказав покликати до себе фельдкурата Мартінця.

Це був нещасний катехит і капелан, звідкілясь із Моравії. Він підлягав дуже розпутному парохові і тому радо подався до армії. Дійсно побожна людина, він з жалем у серці згадував свого пароха, який поволі, але вірно йде назустріч своїй загибелі і немає йому порятунку. Згадував, як цей парох жлуктив сливовицю, як веселка воду, і як одного разу хотів силоміць увіпхнути йому до ліжка якусь волоцюгу-циганку. Він здибав її десь за селом, коли, петляючи ногами, повертався з гуральні.

Фельдкурат Мартінець сподівався, що, несучи духовну розраду пораненим і вмираючим на полі бою, спокутує і гріхи свого розпутного пароха, який вночі, повертаючись додому, вічно будив його і говорив: «Єнічку, Єнічку! Пухка дівка — це моє життя».

Але надії Мартінця не здійснилися. Його перекидали з гарнізону в гарнізон, де взагалі він не мав інших обов’язків, тільки раз на два тижні в гарнізонному костелі перед відправою виголошувати солдатам проповіді і переборювати спокуси, що виходили з офіцерського казино. Там провадилися такі розмови, в порівнянні з якими усі пухкі дівки його пароха були невинною молитвою до ангела-хоронителя.

Звичайно його викликали до генерала Фінка під час великих операцій на фронті, коли треба було прославляти нову перемогу австрійської армії. Тоді генерал Фінк з таким же захопленням влаштовував урочисті польові відправи, як і польові суди.

Потвора Фінк був таким завзятим австрійським патріотом, що ніколи не молився за перемогу німецької або турецької зброї. Перемоги німців з райху над французами або англійцями гарнізонний костел обминав цілковитим мовчанням.

Але кожну дрібну перемогу австрійського розвідувального патруля в сутичці з російськими передовими постами штаб роздував, немов величезну мильну баньку, до розмірів розгрому цілого корпусу. Це служило генералові Фінкові приводом для урочистих відправ, і у нещасного фельдкурата Мартінця склалося враження, що генерал Фінк є водночас і главою католицької церкви в Перемишлі.

Генерал Фінк сам встановлював церемоніал відправ, йому хотілося з такої нагоди влаштовувати пишні відправи, як на свято Тіла Божого — з восьмиденкою^{62}.

Він мав звичку після піднесення святих дарів при службі Божій скакати верхи на коні на плац, аж під вівтар, і тричі вигукувати: «Ура, ура, ура!»

Фельдкурат Мартінець, душа побожна і праведна, один з тих небагатьох, хто ще вірив у Господа Бога, не любив ходити до генерала Фінка.

Комендант гарнізону генерал Фінк насамперед інструктував фельдкурата, потім, як правило, наказував налити йому чогось міцненького і аж тоді починав розповідати йому найновіші анекдоти з найдурніших книжечок, які видавалися спеціально для армії гумористичним журналом «Lustige Blätter»^{63}.

У нього була ціла бібліотека таких книжечок з дурними назвами, на зразок: «Гумор в ранці, для очей і вух», «Гінденбурґові анекдоти», «Гінденбурґ^{64} в дзеркалі гумору», «Другий ранець гумору, наповнений Феліксом Шлемпером», «З нашої ґуляшевої гармати», «Перчені гранатні осколки з окопів», або такі нісенітниці, як «Під двоглавим орлом», «Віденський шніцель з цісарсько-королівської польової кухні, підігрів Артур Локеш». Інколи він співав йому веселих пісень із збірки «Wir müssen siegen»[168], при цьому безнастанно підливав чогось міцного і змушував фельдкурата Мартінця пити і горлати разом з ним. Потім починав сороміцькі розмови, під час яких фельдкурат Мартінець із смутком у серці згадував свого пароха, бо той ні в чому не поступався генералові Фінкові, якщо йшлося про масні слівця.

Фельдкурат Мартінець із жахом помічав, що чим частіше він ходить до генерала Фінка, тим нижче морально скочується. Нещасному поступово почали подобатися лікери, які він пив у генерала, та й генеральські розмови припали до вподоби.

Він уявляв розпусні сценки, а заради контушівки, горобинівки і старого вина у пляшках, обліплених павутинням, що ним частував його генерал Фінк, фельдкурат забував про Господа Бога, і поміж рядками в молитовнику у нього танцювали дівчатка з оповідань генерала. Відраза до відвідувань генерала потроху зникала.

Генерал полюбив курата Мартінця, який спочатку виступав, неначе якийсь святий Ігнатій Лойола, та поволі пристосовувався до генеральського оточення.

Одного разу генерал покликав до себе двох сестричок з польового лазарету. Власне кажучи, вони в лазареті не служили, а були тільки до нього приписані заради платні і поповнювали свої прибутки проституцією, як то було звичаєм у ті важкі часи. Генерал наказав покликати фельдкурата Мартінця, який вже настільки глибоко впав у бісові тенети, що після півгодинного залицяння взяв по черзі одну за другою, причому так розпалився і ричав, що аж заслинив усю подушку на дивані. Потім він довго докоряв собі за цю розпусну поведінку. Цей гріх він не міг спокутувати навіть тим, що, повертаючись тієї ж ночі додому, помилково впав навколішки в парку перед пам’ятником архітектора і голови міста, мецената пана Грабовського, який у вісімдесятих роках мав великі заслуги перед Перемишлем.

Тупіт військового патруля змішувався з його полум’яною молитвою:

— Не суди, Господи, раба свого, бо жодна людина не буде перед тобою праведною, якщо ти не даси їй відпущення всіх її гріхів. Хай не буде, благаю тебе, важким твій вирок. Молю твоєї допомоги і в руки твої, Господи, передаю духа свого.

З того часу, коли його кликали до генерала Фінка, він кілька разів намагався відректися від земних утіх і відмовлявся від запрошення, посилаючись на свій попсований шлунок. Вважав цю брехню потрібною, щоб його душа уникла пекельних мук, бо, як переконався, військова дисципліна вимагала цілковитого послуху. Коли генерал скаже фельдкуратові: «Пий, приятелю», той мусить пити із самої пошани до начальника. Інколи йому, щоправда, це не вдавалося. Таке бувало тоді, коли генерал після пишних польових відправ улаштовував ще пишніші банкети за рахунок гарнізонної каси. А потім у фінансовій частині змішувались усі витрати, аби для себе дещо урвати. Після таких святкувань фельдкуратові здавалося, що він морально похоронений перед обличчям святого і мусить тремтіти з жаху перед гнівом Всевишнього.

Він ходив, немов ошелешений, і, не втрачаючи в цьому хаосі віри в Бога, зовсім серйозно почав роздумувати, чи не повинен він себе щодня регулярно бичувати.

В подібному настрої він з’явився на запрошення генерала і сьогодні.

Генерал Фінк вийшов йому назустріч увесь сяючий і радісний.

— Ви вже чули, — захоплено вигукнув він, — про мій польовий суд? Будемо вішати одного вашого земляка.

При слові «земляка» фельдкурат Мартінець стурбовано поглянув на генерала. Вже кілька разів він відкидав образливе припущення, нібито він чех, і неодноразово пояснював, що до їхньої моравської парафії належать два села — чеське і німецьке і що йому доводиться одного тижня говорити проповіді для чехів, а другого для німців. У чеському селі немає жодної чеської школи, а тільки німецька, тому він мусить учити в обох школах по-німецьки, отже, він зовсім не чех. Цей логічний аргумент дав привід одному майорові зауважити за столом, що цей фельдкурат з Моравії, власне, крамниця з мішаним крамом.

— Пардон! — сказав генерал. — Я забув, це не ваш земляк. Це чех, утікач, зрадник. Служив росіянам. Буде повішений. Поки що ж заради проформи встановлюємо, хто він такий. Але це не має значення: висітиме негайно, як тільки прийде телеграфна відповідь.

Посадивши фельдкурата на дивані біля себе, генерал весело продовжував:

— У мене так: коли вже трапляється польовий суд, то все мусить дійсно відповідати темпам цього суду. Це мій принцип. Коли я ще на початку війни був під Львовом, я досяг такої швидкості, що одного суб’єкта повісили за три хвилини після вироку. Правда, це був єврей, але одного русина ми повісили через п’ять хвилин по нашій нараді.

Генерал добродушно засміявся.

— Випадково обидва не потребували духовної розради. Єврей був рабином, а русин — попом. Цей випадок трохи інший. Тут річ у тому, що будемо вішати католика. Маю чудесну ідею: аби це потім не затримало страти, ми дамо йому духовну розраду заздалегідь, щоб, як я вам пояснював, не марнувати даремно часу.

Генерал подзвонив і наказав денщикові:

— Принеси дві пляшки з тієї вчорашньої батареї. І за хвилину, наливаючи фельдкуратові повний фужер вина, привітно говорив:

— Розважтеся трохи перед духовною розрадою…

В цей страшний час через заґратоване вікно, за яким сидів Швейк на своєму матраці, почувся спів:

Духовна розрада

Фельдкурат Мартінець не ввійшов, а в повному розумінні цього слова впурхнув до Швейка, як балерина на сцену. Прагнення до небесних благ і пляшка старого «Ґумпольдскірхен» зробили його в цю зворушливу хвилину легким, як пір’ячко. Йому здавалося, ніби він в цей священний момент наближається до самого Господа Бога, а тим часом він наближався до Швейка.

За ним замкнули двері і залишили їх на самоті. Фельдкурат натхненно звернувся до Швейка, що сидів на матраці:

— Улюблений сину мій, я — фельдкурат Мартінець.

По дорозі сюди це звернення здавалося йому найбільш відповідним і по-батьківському сердечним.

Швейк підвівся зі свого ліжка, бадьоро струснув руку фельдкурата і сказав:

— Дуже радий. Я — Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку. Нещодавно нас перевели до Брука, над Літавою. Сідайте, будь ласка, біля мене, пане фельдкурате, і розказуйте, за що вас замкнули. Ви все ж таки офіцер, і вам належиться сидіти в офіцерській тюрмі при гарнізоні, а не в такій, як ця… Таж на цьому матраці повнісінько вошей. Звичайно, часом трапляється, що людина й сама не знає, до якої тюрми вона належить, але це не дивина: або наплутають у канцелярії, або це просто випадок. Якось раз, пане фельдкурате, я сидів у Будейовіцах у полковій тюрмі, і до мене привели одного молодшого кадета. Такий молодший кадет це щось подібне до фельдкуратів, ні свиня, ні миша, горлає на солдатів, як офіцер, а коли щось трапляється — його замикають разом із простими вояками. Вони були, пане фельдкурате, на положенні, так би мовити, покручів: обідів із унтерофіцерської кухні їм не давали, на солдатське постачання вони не мали права, бо стояли щаблем вище, а офіцерське харчування їм теж не належало. У нас їх було тоді п’ятеро. Спочатку вони жерли в буфеті самі сирки, бо в жодній кухні їм нічого не давали. Але одного разу на них там наскочив оберлейтенант Вуам і заборонив їм їсти в буфеті оті сирки, бо це, мовляв, не відповідає честі молодших кадетів ходити до солдатського буфету. Ну і що вони мали робити, адже до офіцерського буфету їх теж не пустили. Отак і висіли вони в повітрі і протягом кількох днів пройшли таку дорогу мук, що один з них кинувся у Мальшу, а один утік з полку, а за два місяці від нього до казарм надійшов лист, буцімто він у Марокко став міністром війни. Лишилося їх четверо, бо того, що кинувся у Мальшу, врятували. Коли він стрибав у річку, то від хвилювання забув, що вміє плавати і відмінно склав іспит з плавання. Поклали його до лікарні, а там знову не знали, як з ним бути, чи укривати його офіцерською ковдрою, чи звичайною солдатською. Нарешті знайшли вихід: не дали йому жодної, а лише загорнули в мокре простирадло, і він за півгодини попросився, щоб його відпустили до казарми. Це і був той самий кадет, якого зовсім ще мокрого увіпхнули до моєї камери. Він сидів зі мною, мабуть, чотири дні і розкошував, бо принаймні діставав харч, щоправда, арештантський, проте все ж таки харч, і, як казав, відчув ґрунт під собою. П’ятого дня за ним прийшли, а за півгодини він повернувся за шапкою і з радості плакав. Говорить мені: «Нарешті нашу справу вирішили. Від сьогодні нас, молодших кадетів, будуть замикати на гауптвахту разом із офіцерами, за харчі будемо доплачувати в офіцерську кухню, а годуватимуть нас, аж коли офіцери наїдяться. Спати будемо з солдатами, каву діставатимемо із солдатської кухні, а тютюн теж видаватимуть нам солдатський».

Тільки тепер фельдкурат Мартінець опам’ятався і перебив Швейка словами, які за своїм змістом нічого спільного не мали з попередньою розмовою:

— Так, так, улюблений сину, між небом і землею є речі, про які треба думати з полум’яним серцем і цілковитою вірою в безконечне милосердя Боже. Приходжу до тебе, дорогий сину, з духовною розрадою.

Він замовк, бо все якось виходило не так. По дорозі він накреслив собі план промови, яка мала навести цього нещасного на роздуми про своє життя і сповнити його вірою, що на небі йому відпустяться усі гріхи, коли він покається і виявить щирий жаль.

Тепер він роздумував, як саме будувати свою розмову далі, але Швейк випередив його питанням, чи немає в нього цигарки.

Фельдкурат Мартінець досі не навчився курити. Це, власне, було єдине, що зберіг він із свого колишнього режиму. Часом у генерала Фінка, коли вже бував трохи напідпитку, пробував курити сигару «британік», але зараз же звертав, причому мав таке відчуття, немов ангел-хоронитель для остороги лоскоче його в горлі.

— Не курю, дорогий сину, — з надзвичайною гідністю відповів він Швейкові.

— Дуже дивуюся, — сказав Швейк. — Я знав багатьох фельдкуратів, і всі вони димили не гірше за гуральню на Зліхові. Взагалі не можу уявити собі фельдкурата, який би не курив і не пив. Я знав, правда, одного, що не курив, але він замість курива радо жував тютюн і під час проповіді запльовував, бувало, ввесь амвон. А ви звідки, пане фельдкурате?

— З околиць Нового Їчина, — смутним голосом відізвався цісарсько-королівський панотець Мартінець.

— Так ви, може, знали, пане фельдкурате, Ружену Гаудрсову. Вона позаторік служила в одній винарні на Платнержській вулиці в Празі і потягла до суду відразу 18 осіб, аби платили аліменти за батьківство, бо в неї народилися близнята. У одного з тих близнят одне око було блакитне, а друге каре. А в другого близнятка одне око сіре, а друге чорне. Отож вона й вирішила, що тут замішані чотири пани з подібними очима, бо всі вони ходили до тієї винарні і щось там з нею мали. Крім того, одне з тих близнят було криве на ніжку, точнісінько, як один радник з маґістрату, той теж туди заходжав. А друге мало шість пальців на одній нозі, як один депутат, який був у винарні щоденним гостем. А тепер уявіть собі, пане фельдкурате, що таких відвідувачів було там 18, і ті близнята мали бодай одну прикмету кожного з тих вісімнадцяти, з якими матуся ходила або до їх приватного помешкання, або до готелю. Нарешті суд вирішив, що при такому ярмарку батька встановити неможливо, тоді вона все звернула на власника винарні, де служила, і подала на нього в суд. Але він довів, що вже понад 20 років імпотент, внаслідок операції після якогось запалення нижніх кінцівок. Нарешті її спровадили, пане фельдкурате, до вас, до Нового Їчина. З цього ясно, що хто хоче забагато, той звичайно дістане старого цапа. Вона повинна була триматися одного і не говорити перед судом, буцімто одне близнятко від пана депутата, друге від радника магістрату, або ще від когось іншого. Час народження дитини легко можна вирахувати. Тоді і тоді я з ним була в готелі, а тоді і тоді народила дитину, звичайно, якщо йдеться про нормальні пологи, пане фельдкурате. В таких готелях з кімнатами на годинку-дві завжди знайдеться за п’ятірку якийсь свідок — слуга або покоївка, готові заприсягнути, що він дійсно в ту ніч там з нею був і що вона сказала йому, коли йшли вниз по сходах: «А коли щось станеться?» А він їй на це відповів: «Не бійся, моя канімуро^{65}, я піклуватимусь про дитину».

Фельдкурат замислився, бо вся духовна розрада видалася йому тепер дуже важкою справою, хоч він перед тим склав собі цілий план, що і як він буде говорити з улюбленим сином про найвище милосердя в день страшного суду, коли з могил з петлями на шиї повстануть усі військові злочинці, і ті, хто покаялися, будуть помилувані, як той розбійник з Нового Завіту.

Він приготував, мабуть, одну з найкращих духовних розрад. Вона мала складатися з трьох частин. У першій він хотів сказати, що смерть через повішення легка, коли людина цілком уже помирилася з Богом. Військовий закон карає винуватця за зраду найяснішого цісаря, батька всіх солдатів, тому найменшу їхню провину треба розглядати як вбивство батька, як зганьблення батька. Далі він хотів розвинути свою теорію про те, що найясніший монарх є володарем з ласки Божої, і Бог настановив його керувати світськими справами так, як Папу Римського керувати справами духовними. Отже, зрада цісаря — це зрада, вчинена проти самого Господа Бога, і тому військового злочинця, крім петлі, чекає ще вічна кара і вічне прокляття. Але якщо світське правосуддя, зважаючи на військову дисципліну, не може відмінити вироку і змушене злочинця повісити, то ще не все втрачено, якщо йдеться про другу — вічну кару. Людина може уникнути цього блискучим ходом — покаянням.

Фельдкурат бачив перед собою страшенно зворушливу сцену, таку, яка йому самому допоможе там на небесі стерти багато записів про його діяння і поведінку в квартирі генерала Фінка в Перемишлі.

Він уявляв собі, як потім заричить на засудженого: «Кайся, сину, пади зі мною долілиць! Повторюй за мною, сину мій!» І як потім у цій смердючій завошивленій камері залунає молитва: «Боже, тобі притаманна властивість завжди змилуватися і простити грішника. Я молю тебе за душу цього солдата, що їй ти наказав залишити цей світ, згідно з вироком воєнно-польового суду в Перемишлі. Охорони піхотинця цього за його наполегливе і повне каяття від пекельних мук і дай йому зазнати вічних радостей!»

— Пробачте, пане фельдкурате, ви вже тут сидите 5 хвилин, як у воду опущений, немовби вам і говорити не хотілося. Відразу видно, що ви у тюрмі вперше.

— Я прийшов, — сказав поважно фельдкурат, — задля духовної розради.

— Аж дивно, пане фельдкурате, і чого вам та духовна розрада, як набридлива муха, вчепилася до мозку? Я, пане фельдкурате, не такий вже сильний духом, щоб дати вам ту духовну розраду. Ви не перший і не останній фельдкурат, який попав за ґрати. А зрештою, правду кажучи, пане фельдкурате, я не такий вже й красномовний, щоб міг когось напутити в його важку хвилину життя. Одного разу, правда, я спробував, але вийшло не дуже добре. Примостіться гарненько біля мене, і я вам розповім. Коли я мешкав на Опатовіцькій вулиці, був у мене один приятель Фаустин, швейцар з готелю, дуже добра, справедлива і услужлива людина. Знав кожнісіньку вуличну панянку. Ви, пане фельдкурате, могли прийти до нього вночі, о якій завгодно годині, і лише сказати: «Пане Фаустине, не маєте там якоїсь панунці для мене?» А він вже вас докладно розпитає, якої вам треба: блондинки чи брюнетки, маленької чи високої, худої чи гладенької, німкені, чешки, а може, єврейки, неодруженої, розведеної або й заміжньої дамочки, інтеліґентної чи неінтеліґентної.

Швейк по-дружньому притулився до фельдкурата і, обіймаючи його за талію, продовжував:

— Ну, припустімо, ви, пане фельдкурате, сказали б: «Мені потрібна блондинка, з довгими ногами, вдова, неінтеліґентна», — і за 10 хвилин ви б її вже мали в своєму ліжку разом з її метрикою.

Фельдкуратові ставало від цього гаряче, а Швейк разповідав, по-материнському тулячи його до себе:

— Ви, пане фельдкурате, і поняття не маєте, наскільки чесним і високоморальним був цей Фаустин. Від жіночок, яких вишукував і посилав у номери, він не брав і шеляга на чай, а коли котрась з тих красунь, бувало, забудеться і схоче щось там сунути йому в руку, ви побачили б, як він сердився і кричав на неї: «Ти, свиното, така-сяка. Якщо ти продаєш своє тіло і допускаєшся смертельного гріха, то не думай собі, що якась там твоя шістка[169] мені допоможе. Я тобі не звідник якийсь, безсоромна шльондро, я це роблю лише з милосердя до тебе, щоб ти, коли вже так опустилася, не мусила свою ганьбу виносити на очі перехожих та щоб тебе вночі не зловив патруль і ти потім не мусила три дні шурувати підлоги в управлінні поліції. Тут ти бодай в теплі, і ніхто не побачить, до чого ти докотилася». Не бажаючи брати від них гроші, як це роблять супровідники-опікуни[170] вуличних дівчат, він це надолужував на клієнтах.

У нього був свій тариф: сині очі коштували шістку, чорні — 15 крейцарів. Він все це вираховував до останньої дрібниці на клаптику паперу, і цей рахунок пред’являв клієнтові. Ціни за таке посередництво були в нього дуже доступні. За жінку без освіти він додатково накидав шістку, бо виходив з тих міркувань, що така проста посудина більше розважить, ніж якась там освічена дама. Одного разу під вечір пан Фаустин прийшов до мене на Опатовіцьку вулицю дуже схвильований, просто-таки сам не свій, немов його хвилину тому витягнули з-під запобіжної рами трамвая і притому вкрали годинника. Спочатку він узагалі нічого не говорив, лише мовчки витягнув з кишені пляшку рому, хильнув, подав мені і сказав: «Пий!» І так ми з ним нічого не говорили, аж поки не видудлили цю пляшку. Тоді він раптом каже: «Друже, зроби, будь ласка, мені послугу. Відчини вікно на вулицю. Я сяду на підвіконня, а ти мене схопиш за ноги і скинеш з четвертого поверху вниз. Я вже від життя нічого не потребую. Моя остання розрада, що знайшовся вірний приятель, який мене зведе зі світу. Далі жити я не можу. Я чесна людина, а мене обвинуватили у звідництві, немов якогось супровідника дівчат з єврейського кварталу. Таж наш готель першокласний, всі три покоївки і моя жінка мають жовті книжечки і за оглядини не винні панові докторові ні шеляга. Якщо ти мене хоч трохи любиш, скинь мене з четвертого поверху, не відмов мені в цій розраді». Я сказав, що, як йому вже так кортить, хай вилізе на вікно, і я його скину на вулицю. Не жахайтеся, пане фельдкурате!

Швейк виліз на нари і втягнув туди фельдкурата.

— Погляньте, пане фельдкурате, я його ось так ухопив і… шелеп вниз.

Швейк підняв фельдкурата і зіпхав його на підлогу. Поки переляканий фельдкурат підводився, Швейк говорив далі:

— Як бачите, пане фельдкурате, вам нічогісінько не сталося. Так і йому, панові Фаустинові, бо це було тільки втричі вище. Цей пан Фаустин треба вам знати, був п’яний, як ніч, і забув, що я мешкаю на Опатовіцькій вулиці на першому, а не на четвертому поверсі, як рік тому, коли я мешкав на Кршеменцовій вулиці, куди він до мене теж ходив у гості.

Фельдкурат з підлоги перелякано дивився на Швейка, як той, стоячи над ним на нарах, розмахує руками.

Фельдкурат вирішив, що має справу з божевільним, і, затинаючись, промовив:

— Так, любий сину, це навіть менше, ніж втричі. — Він поволі посунувся назадгузь до дверей і так шалено почав у них гатити та страшно стогнати, що йому зараз же відчинили.

Швейк крізь заґратоване вікно бачив, як фельдкурат поспішно іде через подвір’я в супроводі варти і притому схвильовано розмахує руками.

«Тепер його напевно ведуть до божевільні», — подумав Швейк, зіскочивши з нар і, проходжуючись військовим кроком, заспівав:

За кілька хвилин генералові Фінку доповіли про прихід фельдкурата.

У генерала знову зібралося багато гостей, провідну роль грали між ними дві приємні дами, вино і лікери.

Офіцери, що засідали у польовому суді, були тут у повному складі, не було лише того рядового піхотинця, який вранці усім припалював цигарки.

Фельдкурат вплив до гостей, як казкове страхіття. Він був блідий, схвильований і тримався з гідністю людини, свято переконаної, що її незаслужено натовкли по пиці.

Генерал Фінк, що останнім часом дуже фамільярно ставився до фельдкурата, потягнув його до себе на диван і п’яненьким голосом спитав: «Що з тобою, моя духовна розрадо?»

При цьому одна з веселих дам кинула в фельдкурата сигареткою «мемфіс».

— Пийте, духовна розрадо, — запропонував генерал Фінк, наливаючи фельдкуратові вина до великої зеленої чарки. Той не випив одразу, і тому генерал почав його власноручно поїти, і коли б фельдкурат не ковтав на все горло, той був би обляпав його усього вином.

Лише тепер почалися розпитування, як вів себе засуджений під час церемонії духовного напучування. Фельдкурат підвівся і сказав повним трагізму голосом:

— Збожеволів.

— Це, очевидно, мусила бути неабияка духовна потіха, — засміявся генерал. І все товариство почало страшно реготати, а обидві дами заходилися знову кидати у фельдкурата цигарками.

На кінці стола у фотелі куняв майор, який вже трохи перебрав. Він раптом очуняв, швидко налив у дві склянки якогось лікеру, проклав собі через крісла дорогу до фельдкурата і примусив ошелешеного Божого слугу випити з ним на брудершафт. Потім знову гепнувся на своє місце і куняв далі.

Лікер, випитий на брудершафт, кинув фельдкурата в сіті диявола, який простягав до нього свої обійми з усіх пляшок на столі, з поглядів та усмішок веселих дам, що, сидячи напроти нього, поклали ноги на стіл, так що з мережив виглядав сам Вельзевул.

До останньої хвилини фельдкурат не втрачав переконання, що тут грають на його душу і що він мученик.

Цю думку він не забув висловити двом генеральським денщикам, які його перенесли до сусіднього покою на диван.

— Якщо ви з чистою і неупередженою думкою пригадаєте собі, скільки прославлених страдників, відомих під іменем мучеників, стали жертвою за віру, перед вашими очима відкриється хоч і смутне, але достойне видовище. На мені бачите, як людина підноситься понад усі страждання, коли в її серці живе правда і чеснота і вони озброюють її на боротьбу за славну перемогу над найстрашнішими муками.

Тут Божого слугу обернули обличчям до стіни, і він зараз же заснув.

Сон його був неспокійний.

Йому снилося, ніби вдень він виконує функцію фельдкурата, а ввечері — швейцара готелю замість Фаустина, якого Швейк скинув з четвертого поверху.

З усіх боків на нього скаржилися генералові, бо замість блондинки він привів клієнтові брюнетку, а замість розведеної інтеліґентної пані приставив комусь неосвічену вдову.

Він прокинувся вранці мокрий, як миша, шлунок у нього розладнався, а з голови не виходила думка, що моравський парох супроти нього — янгол.

Швейк знов у своїй маршовій роті

Майор, який вчора до полудня на Швейковому процесі виконував обов’язки аудитора, був той самий майор, що ввечері у генерала пив з фельдкуратом на брудершафт і куняв.

Жодна душа не знала, коли і як майор вночі вийшов з дому генерала. Всі були в такому стані, що ніхто не помітив його відсутності. Генерал навіть не міг второпати, хто взагалі що говорить. Майора в товаристві не було вже понад дві години, але генерал, не дивлячись на це, підкручував вуса і, придуркувато усміхаючись, говорив: «Ви це добре сказали, пане майоре».

Вранці майора ніде не змогли знайти. Його шинель висіла у передпокою, шабля теж, не було тільки офіцерського кашкета. Всі думали, що, можливо, він заснув десь у клозеті. Переглянули усі клозети, але майора ніде не знайшли. Замість нього у вбиральні на другому поверсі наштовхнулись на поручника з генеральського товариства. Він спав навколішках, поклавши голову на унітаз, позаяк його здолав сон, коли він блював.

А майор зник, як камінь у воду.

Але коли б хто заглянув у заґратоване вікно, де був замкнений Швейк, він побачив би, що під Швейковою російською шинеллю на одних нарах сплять двоє. І з-під шинелі стирчать дві пари чобіт. Чоботи з острогами належали майорові, а без острогів — Швейкові. Обидва лежали, притулившись один до одного, як двоє кошенят. Швейкова лапа лежала під майоровою головою, а майор обіймав Швейка за стан і тулився до нього, як цуценя до сучки.

У цьому не було ніякої загадковості, просто пан майор усвідомив свої обов’язки.

Вам, певно, не раз траплялося з кимось сидіти і пити цілу ніч, аж до других півнів. І раптом ваш співбесідник вхопиться за голову, підстрибне та як закричить не своїм голосом: «Падоньку! Та я ж мав бути о восьмій годині на службі!» Це і є так званий приступ почуття обов’язку. Він з’являється, як якийсь побічний продукт докорів сумління. Коли людину вхопить такий шляхетний приступ, то ніщо не відверне її від святого переконання, що вона мусить в цю ж мить надолужити згаяне по службі. Ці люди і є ті примари без капелюхів, яких швейцари в установах ловлять по коридорах і кладуть у своєму барлозі на диван, щоб вони проспалися.

Подібний приступ дістав в ту ніч і майор. Коли він прокинувся у кріслі, йому раптом спало на думку негайно допитати Швейка. Цей приступ службового обов’язку виник так раптово та миттєво і був здійснений так поквапливо і рішуче, що взагалі ніхто не помітив зникнення пана майора.

Зате тим сильніше відчули присутність майора у вартівні військової буцегарні. Він влетів туди, як бомба. Вартовий фельдфебель спав біля столу, а навколо дрімали інші солдати у різних позах. Майор у кашкеті набакир так розкричався, що ті, хто позіхав, не встигли і рота закрити, обличчя їхні набрали карикатурного виразу, і на майора розпачливо і кумедно дивилися вже не солдати, а юрба скривлених мавп.

Майор молотив кулаками об стіл і горлав на фельдфебеля:

— Ви, бездарний пес! Я вже вам тисячу разів говорив, що ваші люди — це засрана свиняча банда. — Звернувшись до наляканих солдатів, він вигукнув: — Солдати! З ваших очей дивиться ідіотизм, навіть коли ви спите, а коли прокидаєтесь, то у вас, драбуги, такі міни, немовби кожен з вас зжер вагон динаміту.

Потім майор завів довгу і багатослівну проповідь про обов’язки всіх вояків у вартівні і закінчив вимогою, щоб йому негайно відчинили камеру, де сидить Швейк, бо він, мовляв, хоче ще раз допитати злочинця.

Таким чином майор і опинився вночі у Швейка. Він прийшов до нього в такій стадії, коли, як то кажуть, думки в голові шукають свого місця. Останнім вибухом приступу почуття обов’язку був наказ віддати йому ключі від тюрми.

Фельдфебель впав у відчай від вимог майора, але, пам’ятаючи про свій обов’язок, відмовився видати ключі, що несподівано справило на майора дуже хороше враження.

— Ви, смердюча бандо! — кричав він на подвір’ї, — якби ви дали мені ключі в руки, я б вам тоді показав!

— Голошу слухняно, — відповів фельдфебель, — я змушений вас замкнути і поставити заради вашої безпеки варту біля камери заарештованого. Коли схочете вийти, будь ласка, пане майоре, постукайте у двері.

— Ти пришелепкуватий, — сказав майор, — павіан ти, верблюд. Ти думаєш, я боюсь якогось арештанта, якщо збираєшся ставити варту, коли я буду його допитувати? Та грець з тобою, замикай мене і йди геть, щоб я тебе тут більше не бачив!

З отвору над дверима ледве блимала гасова лампа під сіткою з прикрученим ґнотом. І майор ледь-ледь знайшов Швейка, який прокинувся і терпляче вичікував, стоячи виструнчившись біля свого лежака, що, власне, вийде з цих відвідин.

Швейк згадав, що найкраще буде відрапортувати панові майору, і тому голосно вигукнув:

— Мельдую послушно, пане майоре, арештований тут один і нічого не трапилось.

Майор раптом забув, для чого, власне, він сюди прийшов і сказав:

— Ruht! Де в тебе той арештований?

— Це, мельдую послушно, я сам, — гордо відповів Швейк.

Майор, однак, не звертав уваги на цю відповідь, бо генеральське вино і лікери викликали в його мозку останню алкогольну реакцію. Він так позіхнув, що кожен цивільний скособочив би собі щелепи при цьому. У майора, однак, це позіхання спрямовувало його думки по тих мозкових звивинах, де людина приховує дар співу. Він спокійно завалився на Швейків матрац і голосом недорізаного підсвинка заверещав:

Він повторив це кілька разів підряд, вплітаючи в мелодію незрозумілі вигуки. Потім перекинувся, як мале ведмежа, на спину, скоцюрбився в клубок і тут же захропів.

— Пане майоре, — будив його Швейк, — мельдую послушно, ви наберетесь вошей.

Але це не допомогло, майор спав, як у воду впав.

Швейк ніжно поглянув на нього і сказав:

— То й спи, п’янюго, — і накрив його шинеллю. Потім і сам вліз під неї. Так їх притулених один до одного вранці й знайшли.

Біля дев’ятої години, коли розшуки майора дійшли кульмінаційного пункту, Швейк зліз з нар і визнав за необхідне збудити майора. Він кілька разів дуже енергійно струсонув його, потім стягнув з нього російську шинель; нарешті майор сів на матраці і, тупо дивлячись на Швейка, чекав від нього розгадки, що, власне, з ним трапилося.

— Мельдую послушно, пане майоре, — сказав Швейк, — сюди вже кілька разів навідувались з вартівні, чи ви ще живий. Тому я й дозволив собі вас збудити, бо не знаю, як довго ви звикли спати, щоб ви, бува, часом не проспали. В броварні в Угржінєві працював один бондар. Той завжди спав тільки до шостої години ранку, але коли перетягав бодай хоч чверть на сьому, то вже потім спав до самого полудня, і це він практикував доти, аж поки його не викинули з роботи. Тоді він зі злості образив церкву і одного з членів нашої цісарської фамілії.

— Ти дурнувата? — спитав майор не без деякого розпачу, бо голова в нього після вчорашнього була, як розбитий горщик. Майор не розумів, чому власне він тут сидить, чому сюди заходили з вартівні і чому цей тип, що виструнчився перед ним, плете такі дурниці, що аж в ніякі ворота не лізуть. Все це йому здавалось страшенно дивним. Майор неясно пригадував, що вже раз вночі був тут, але чому?

— Я вже тут вночі бути? — спитав він не дуже впевнено.

— Прошу пана майора, — відповів Швейк, — якщо я добре зрозумів пана майора, то, мельдую послушно, пан майор прийшов мене допитати.

І тут в голові у майора прояснилося. Він глянув поперед себе, потім навколо себе, неначе чогось шукав.

— А ви не звольте турбуватися, пане майоре, — сказав Швейк, — ви прокинулися зовсім так, як прийшли. Ви прийшли сюди без шинелі і без шаблі, але в кашкеті. Кашкет ось там, я мусив його взяти у вас з рук, бо ви хотіли покласти його під голову. Парадний офіцерський кашкет — це щось подібне до циліндра, спати на циліндрі вмів лише пан Кардераз з Лоденіци. Той простягався на лавці у шинку і клав собі циліндр під голову. Він, щоб ви знали, співав на похоронах і на кожному похороні з’являвся у циліндрі. Покладе, бувало, циліндр під голову і наказує собі: не зім’яти його. Отак цілу ніч ніби висів над ним незначною частиною своєї ваги, так що це зовсім циліндрові не шкодило, ба, навіть помагало, бо коли він перекидався з боку на бік, то своїм волоссям чистив його, як щіткою. І так його поступово виґлянцував, що циліндр аж вилискував.

Майор, який вже усвідомив собі, що й до чого, не переставав тупо дивитися на Швейка і тільки повторював:

— Ти розум загубити, правда? Я тут бути, я іти звідси. — Встав, підійшов до дверей, постукав.

Поки прийшли відчинити, майор сказав Швейкові:

— Якщо телеграма не прийти, якщо ти — це ти, тоді ти висіти.

— Щиро дякую, — сказав Швейк. — Я знаю, пане майоре, ви дуже про мене турбуєтесь, але якщо ви, можливо, пане майоре, тут якусь вош підчепили на цьому матраці, то будьте певні, коли вона маленька і має почервонілий задок — це самчик, і якщо він тільки один і ви не знайдете таку довгу сіру з червоними смугами на животику, тоді ваше щастя, бо інакше це була б пара, а вони, ці потвори, дуже швидко плодяться, гірше, ніж крілики.

— Lassen Sie das![172] — пригнічено сказав майор Швейкові, коли відчинили двері.

У вартівні майор вже не робив жодних сцен. Він дуже стримано наказав послати за візником і під деренчання таратайки по паскудному перемиському брукові весь час думав, що арештований — ідіот першого класу, але очевидно все ж таки невинна тварюка, а щодо нього, майора, то йому не залишається нічого іншого, або застрелитися тільки-но приїде додому, або послати до генерала по шинель і шаблю, поїхати викупатися до міської лазні, а потім зайти до винарні у Фолльгрубера, як слід під’їсти і замовити по телефону на вечір квиток на виставу в міському театрі.

Поки доїхав до своєї квартири, вирішив зробити те друге.

На квартирі його чекала маленька несподіванка. Прийшов якраз вчасно…

У коридорі його помешкання стояв генерал Фінк. Він тримав за комір майорового денщика і, смикаючи його на всі боки, верещав:

— Де ти подів свого майора, худобо? Говори, тварюко!

Однак тварюка не відповідала, бо генерал стиснув її за горло і вона лише мовчки синіла.

Майор, спостерігаючи цю сцену, помітив, що нещасний денщик міцно тримає під пахвою його шинель і шаблю, які він, очевидно, приніс із генеральського передпокою.

Ця сцена розвеселила майора. Він зупинився в напіввідчинених дверях, милуючись муками свого вірного слуги, який вже давно сидів йому в печінках, бо завжди обкрадав свого пана.

Генерал на хвильку відпустив посинілого денщика, щоб витягнути з кишені телеграму, якою потім почав тріпати його по пиці і по губах, вигукуючи:

— Де ти подів свого майора, тварюко? Де твій майор-аудитор? Худобо, я можу вручити йому службову телеграму?

— Я тут, — з порога відізвався майор Дервота, якому комбінація слів «майор-аудитор» і «телеграма» знову нагадала про певні обов’язки.

— А-а-а! — вигукнув генерал Фінк. — Ти повернувся? — В його тоні було стільки злості, що майор нічого не відповів і нерішуче зупинився.

Генерал запропонував йому піти до кімнати. Коли вони сіли, генерал кинув на стіл обшарпану від ляпасів по денщиковій пиці телеграму і сказав трагічним голосом:

— Читай, це твоя робота.

Поки майор читав телеграму, генерал бігав по кімнаті, перекидав крісла і табуретки і вигукував:

— А все ж таки я його повішу!

Телеграма була такого змісту: «Піхотинець Йозеф Швейк, ординарець 11 маршової роти зник 16 цього місяця по дорозі Хирів — Фельштин при виконанні обов’язків квартирмейстера. Негайно відрядити піхотинця Швейка до Вояличів у штаб бригади».

Майор висунув шухляду, взяв звідти карту і замислився: Фельштин знаходиться за 40 кілометрів на південний схід від Перемишля. Отже, було великою загадкою, де піхотинець Швейк дістав російську уніформу в місцях більш як на 150 кілометрів віддалених від фронту. Адже окопи тягнуться по лінії Сокаль — Тур’я — Кізлів.

Коли майор сказав про це генералові і показав йому на карті місце, де згідно з телеграмою кілька днів тому зник Швейк, генерал заревів, як бугай, бо відчув, що всі його надії на польовий суд розвіялися, як туман. Він підійшов до телефону, зв’язався з вартівнею і наказав негайно привести на квартиру до майора арештанта Швейка.

Поки виконували цей наказ, генерал зі страшними прокльонами висловлював своє невдоволення з того, що негайно на свій ризик не повісив Швейка без жодного слідства.

Майор заперечував і все говорив щось про право і справедливість, які ідуть пліч-о-пліч. Він пишними періодами висловлювався про справедливий суд, про судові помилки, вбивства і взагалі базікав про все, що йому спливало на язик, бо після вчорашнього дня з неабиякого похмілля він відчував потребу виговоритися.

Коли нарешті привели Швейка, майор зажадав від нього пояснень, що ж, власне, відбулося біля Фельштина і звідки він взяв цю російську уніформу.

Швейк, усе як слід пояснивши, підкріпив свою розповідь декількома прикладами із історії людських пригод. Коли майор запитав, чому ж він цього не сказав при допиті перед судом, Швейк відповів, що його власне ніхто й не питав, як він вліз у російську уніформу, а всі питання мали виключно такий зміст: «Ви визнаєте, що добровільно і без всякого натиску вдягнулися у ворожу уніформу?» Оскільки це була правда, то він і не міг нічого іншого сказати, як: «Звичайно — так — певно — так точно, немає сумніву». Він тільки з обуренням на суді відкинув закид, ніби він зрадив найяснішого цісаря.

— Це абсолютний ідіот, — сказав генерал майорові. — Переодягнутися на греблі ставка в російську форму, яку казна-хто залишив, і дозволити зарахувати себе до партії російських полонених — це може зробити лише ідіот.

— Мельдую послушно, — відізвався Швейк, — я і сам інколи помічаю, що я недоумкуватий, особливо під вечір…

— Замовкни, йолопе, — гаркнув на нього майор і звернувся до генерала з запитанням, що, власне, тепер робити із Швейком.

— Хай його повісять у його бригаді, — вирішив генерал.

За годину Швейка під конвоєм вели на вокзал, щоб відправити у Вояличі до штабу бригади.

В арештантській камері Швейк залишив по собі невелику пам’ятку, вишкрябавши на стіні уламком тріски список всіх юшок, підлив і гарнірів, як він їв до війни. Це було ніби якимось протестом проти того, що протягом 24-х годин він і рісочки не мав у роті.

Разом із Швейком до бригади було відправлено такий папір: «На підставі телеграми № 469 піхотинець Йозеф Швейк, який втік з 11-ї маршової роти, пересилається до штабу бригади для дальшого слідства». Конвой, що супроводив Швейка, складався з чотирьох вояків різних національностей. Тут були поляк, мадяр, німець і чех. Останній був за старшого у конвої, бо мав чин єфрейтора. Він приндився перед земляком-арештантом, показуючи свою необмежену владу над ним. Коли Швейк на вокзалі попросився до клозету, єфрейтор грубо відповів, що він піде до вітру аж у бригаді.

— Добре, — відповів Швейк, — тільки напишіть мені це розпорядження на папері, щоб, коли в мене лусне сечовий міхур, було відомо, хто в цьому винен. На все є закони, пане єфрейторе.

Єфрейтор — колишній пастух — злякався цього сечового міхура і тому на вокзалі весь конвой урочисто повів Швейка до клозету. Єфрейтор взагалі протягом усієї дороги справляв враження жорстокої людини і так надимався, немов завтра вже мав дістати щонайменше чин командира корпусу.

Коли вони сиділи в поїзді на лінії Перемишль — Хирів, Швейк сказав йому:

— Ото дивлюсь, пане єфрейторе, на вас і згадую єфрейтора Бозбу, який служив у Тренто. Коли його зробили єфрейтором, він почав з першого ж дня раптом товстіти й товстіти, щоки у нього спухли, а живіт так роздувся, що на другий день вже й казенні штани на нього не налазили. Але найгірше було ось що: у нього почали у довжину рости вуха. Послали єфрейтора в лазарет і полковий лікар сказав, буцімто таке буває з усіма єфрейторами. Спочатку їх аж пре, у декого, правда, це швидко минає, але єфрейтор Бозба — тяжко хворий і може луснути, бо єфрейторська зірка дуже впливає йому на пупок. Отже, щоб його врятувати, довелося відрізати зірку, і він одразу ж сплющився.

З цієї хвилини Швейк марно намагався зав’язати з єфрейтором розмову і по-дружньому пояснити, чому завжди кажуть, що єфрейтор це нещастя роти. Єфрейтор на це не відповідав і тільки похмуро кидав загрози: мовляв, невідомо, хто з них двох сміятиметься, коли приїдуть у бригаду. Словом, земляк себе не виправдав, а коли Швейк поцікавився, звідки він, єфрейтор відповів, що це Швейка не обходить.

Швейк заходив навколо нього з усіх боків. Розповідав, що це не вперше його ведуть під конвоєм і він завжди непогано розважався з тими, хто його супроводив. Єфрейтор мовчав, як риба. Та Швейк не вгавав.

— Мені здається, пане єфрейторе, вас, напевно, в житті спіткало якесь лихо, якщо ви втратили мову. Я знав багатьох сумних єфрейторів, але такої копиці нещастя як ви, пане єфрейторе, даруйте мені на слові, я ще не бачив. Довіртеся мені, розкажіть, що вас так муляє, може, я вам щось пораджу, бо солдат, якого водять під конвоєм, завжди має більший досвід, ніж ті, хто його вартує. Або знаєте що, пане єфрейторе, щоб дорога швидше минала, розкажіть мені що-небудь, ну, хоч би те, які у вас на батьківщині околиці, чи є там ставки, або, можливо, там є руїни якогось замку, тоді б ви могли нам розповісти якусь легенду, пов’язану з тими руїнами.

— Годі, з мене досить! — вигукнув несподівано єфрейтор.

— Ви щаслива людина, — сказав Швейк. — Деяким людям ніколи не буває досить.

— Нічого, тобі в бригаді покажуть, де раки зимують. А я з тобою воловодитись не хочу, — це були останні слова єфрейтора, після чого він остаточно замовкнув.

Розмова серед конвоїрів взагалі не клеїлася. Мадяр балакав з німцем на особливий манер, бо знав з німецької мови лише «jawohl» і «was»[173]. Коли німець йому щось розповідав, мадяр кивав головою і говорив «jawohl», а коли той замовкав, мадяр вимовляв «was», і німець знову починав говорити.

Конвоїр-поляк тримався аристократично. Ні на кого не звертав уваги і розважався тим, що сякався на землю, дуже зручно користуючись для цього пальцем правої руки, потім меланхолійно розмазував це прикладом гвинтівки по підлозі, а запаскуджений приклад елегантно витирав об штани, причому безперестанку бурмотів:

— Свята Панно.

— Ну, щось ти це не дуже вмієш, — звернувся до нього Швейк. — У нас на Боїшті у підвалі мешкав підмітайло Махачек. Так той звичайно сякався на вікно і так майстерно розмазував, що з того утворювалася картина, як Лібуша віщує славу Празі^{66}. За кожну картину він діставав від жінки таку державну стипендію, що завжди ходив з розпухлою пикою. Проте він цієї справи не полишав і безупинно в ній вдосконалювався. Це, між іншим, була його єдина розвага.

Поляк нічого не відповів, і під кінець увесь конвой занурився у глибоку мовчанку, ніби вони їхали на похорон і зі смутком думали про небіжчика.

Так вони й прибули до штабу бригади у Вояличі.

Тим часом у штабі бригади відбулися ґрунтовні зміни. Керівництво штабом бригади довірили полковникові Ґербіху.

Це була людина великих військових здібностей, які у формі подагри перемістилися йому у ноги. Але полковник мав у міністерстві дуже впливові знайомства, завдяки яким не вийшов на пенсію, а тинявся по різних штабах великих військових з’єднань, діставав підвищену платню з належними додатками воєнного часу і завжди залишався на одному місці, аж поки під час приступу подагри не робив якоїсь дурниці. Тоді його знову переводили до іншої частини, безперечно з підвищенням. З офіцерами під час обіду полковник звичайно ні про що інше не говорив, тільки про свій набряклий палець на нозі, який страшенно розпухав, і полковникові через це доводилося носити спеціальний чобіт.

Під час їжі він з великою приємністю розважав усіх розповідями про те, що цей палець у нього вічно мокрий, бо потіє, і йому доводиться обкладати його ватою і що випоти з пальця пахнуть прокислою м’ясною юшкою.

Зрозуміло, чому весь офіцерський склад від щирого серця завжди прощався з полковником, коли його переводили на інше місце. Проте, зрештою, це був дуже чемний пан. Він зовсім по-дружньому ставився до молодших офіцерських чинів і завжди розповідав їм, скільки бувало з’їдав і випивав усіляких смачних речей, поки його не здолала подагра.

Коли Швейка приставили до бригади і за наказом чергового офіцера повели з відповідними паперами до полковника Ґербіха, там у нього сидів поручник Дуб.

За кілька днів після походу Сянок — Самбір з поручником Дубом знову сталася нова пригода. За Фельштином 11-а маршова рота зустріла транспорт коней. Їх гнали до драгунського полку у Судову Вишню.

Поручник Дуб і сам не знав, як це трапилося, але йому заманулося продемонструвати перед надпоручником Лукашем своє вміння їздити верхи. Він скочив на коня і зник разом з ним у долині струмка. Пізніше поручника Дуба знайшли в невеличкій трясовині. Кінь його так міцно посадив туди, що і найвправніший садівник не спромігся б зробити це краще. Коли поручника за допомогою аркана витягнули звідти, він ні на що не нарікав, лише тихо стогнав, немов перед смертю. Його відвезли до штабу бригади, повз яку проходила рота, і поклали там у невеличкий лазарет.

За кілька днів він отямився, і лікар сказав, що після того як йому двічі або тричі помажуть спину і живіт йодом, він може сміливо наздоганяти свою частину.

Тепер поручник сидів у полковника Ґербіха і говорив з ним про найрізноманітніші хвороби. Він знав про загадкове зникнення Швейка під Фельштином і коли раптом побачив його, заволав гласом веліїм:

— А, так ти знову тут? Багатьох тварюк чорти носять по світі, але ще гіршими бестіями вони повертаються. І ти один з таких.

Для повноти картини слід додати, що поручник Дуб під час своєї пригоди з конем дістав невеличкий струс мозку, і тому ми не повинні дивуватися з того, що, підбігши до Швейка впритул і закликаючи Бога на боротьбу з ним, Дуб волав у віршах:

— Отче, глянь, взиваю до тебе. Димом сокриті від мене гармати гримучі, несамовито літають стріли зі свистом, а я до тебе, Отче, взиваю, ти, що вирішуєш битви, мене поведи на цього гультяя… Де ти досі блукав, ледацюго? Чий це мундир ти нап’ялив на себе?

Треба ще додати, що в канцелярії хворого на подагру полковника панував демократичний дух, правда, тільки між приступами подагри. У полковника бували всі чини, щоб вислухати його міркування з приводу набряклого пальця, що відгонив прокислою м’ясною юшкою.

В ті хвилини, коли полковник Ґербіх не відчував болю, в його канцелярії товклася сила-силенна всіляких офіцерських чинів, бо в такі виключні моменти він завжди був дуже веселий та говіркий, збирав навколо себе слухачів і розповідав їм масні анекдоти, що на нього дуже добре впливало, а його співрозмовникам давало нагоду вимушено сміятися, слухаючи старі анекдоти, мабуть ще з часів генерала Лаудона^{67}.

Служити у полковника Ґербіха в таку пору було дуже легко, всі робили, що хотіли. В якому б штабі не з’явився полковник Ґербіх, там обов’язково крали і казилися на всі лади. Так було і сьогодні. Разом зі Швейком до канцелярії полковника напхалося багато різних офіцерських чинів.

Усі мовчки чекали, що буде далі, а полковник поки що вивчав лист до штабу бригади, написаний майором з Перемишля.

Тільки поручник Дуб продовжував розмову зі Швейком у звичайній для нього милій манері:

— Ти мене ще не знаєш, але коли мене пізнаєш, то від страху задубієш.

Полковник не зовсім розумів листа майора, бо той диктував цей документ ще під впливом невеличкого отруєння алкоголем.

Незважаючи на це, полковник Ґербіх був у доброму настрої, бо і вчора і сьогодні йому не дошкуляв неприємний біль і його великий палець поводився зовсім як невинна овечка.

— Так що ти, власне, встругнув? — спитав він Швейка таким ласкавим голосом, що у поручника Дуба аж закололо під серцем і примусило відповісти замість Швейка:

— Цей солдат, пане полковнику, — відрекомендував він Швейка, — вдає йолопа, щоб своїм ідіотизмом маскувати свої негідні вчинки. Я, щоправда, не ознайомлений із змістом присланого нам акту, та напевно і на цей раз гультяй, як я здогадуюсь, знову щось встругнув і, очевидно, у великому масштабі. Якщо б ви мені, пане полковнику, дозволили ознайомитись із змістом акту, я, безсумнівно, міг вам навіть дати певні вказівки, як з ним обійтися.

Звернувшись до Швейка, він сказав йому по-чеськи:

— Ти п’єш з мене кров, правда?

— П’ю, — з гідністю відповів Швейк.

— Ось погляньте на нього, пане полковнику, — по-німецьки продовжував поручник Дуб, — ви ні про що не можете його запитати. З ним взагалі неможливо говорити. А раз таки натрапить коса на камінь і доведеться його суворо покарати. Дозвольте, пане полковнику… — поручник Дуб заглибився в акт, складений майором із Перемишля і, дочитавши його до кінця, вигукнув з тріумфом:

— Тепер тобі амінь! Куди ти подів казенну уніформу?

— Я її залишив на греблі ставка, коли пробував, чи зручно російським солдатам ходити у цьому лахмітті, — відповів Швейк. — Це все, власне, не що інше, як одна велика помилка.

Швейк почав розповідати поручникові Дубу, скільки неприємностей він витерпів через цю саму помилку. Коли він скінчив своє оповідання, поручник Дуб заверещав:

— Ось тепер ти мене пізнаєш! Ти розумієш, що це значить загубити казенне майно? Знаєш, що це значить, негіднику, втратити під час війни мундир?

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — якщо солдат втратить уніформу, йому мусять видати нову.

— Господи Ісусе Христе, — вигукнув поручник Дуб, — ти, дурний воле, ти, собача печінко, якщо ти і далі так заграватимеш зі мною, то після війни ще сто років служитимеш додатково^{68}.

Полковник Ґербіх, який досі сидів спокійно за столом, раптом зробив страшну міну, бо його палець, який до цього часу поводився тихо, із смирної овечки перетворився на рикаючого тигра, на електричний струм у 600 вольт, на живу кістку, поволі роздроблювану молотом на щебінь. Полковник Ґербіх лише махнув рукою і закричав голосом людини, яку поволі підсмажують на рожні:

— Геть всі, дайте мені револьвер!

Це була знайома картина, і всі кинулися за двері разом зі Швейком. Його, власне, у коридор витягли конвоїри. Залишився тільки поручник Дуб. Ця хвилина здавалась йому дуже слушною, щоб використати її проти Швейка. І Дуб сказав скривленому від болю полковникові:

— Насмілююсь звернути вашу увагу, пане полковнику, цей солдат…

Полковник занявчав і жбурнув у поручника каламарем.

Переляканий поручник Дуб козирнув і, пробелькотівши:

— Звичайно, пане полковнику… — зник у дверях.

Потім ще довго з полковникової канцелярії лунали рев і виття. Нарешті страждальницькі зойки вщухли. Приступ подагри минув, полковник подзвонив і наказав знову привести Швейка.

— Так що ж власне з тобою скоїлося? — спитав він Швейка.

Неприємний біль минув і полковник відчував таке блаженство, немов грівся на сонечку, на морському березі.

Дружньо усміхаючись полковникові, Швейк розказав усю свою одіссею, і доповів, що він ординарець 11-ї маршової роти 91-го полку і що він взагалі не знає, як вони там без нього дадуть собі раду.

Полковник теж усміхнувся, а потім видав такий наказ: «Виписати Швейкові військовий квиток через Львів до станції Жовтанці, куди завтра повинна прибути його маршова рота. Видати Швейкові зі складу нове казенне обмундирування та 6 крон 82 гелери на дорогу, замість харчового пайка».

Коли Швейк у новому австрійському мундирі покидав штаб бригади, відправляючись на вокзал, біля штабу стирчав поручник Дуб. Він дуже схвилювався, коли Швейк чітко по-військовому зголосився до нього, показав папери і турботливо запитав, чи не має пан поручник переказати щось пану надпоручникові Лукашу.

Поручник Дуб не спромігся нічого іншого сказати, лише: «Abtreten!» і, дивлячись вслід Швейкові, тільки пробурмотів сам до себе: «Ти мене ще не знаєш, чортове насіння, але ти мене ще пізнаєш».

На станції Жовтанці зібрався увесь батальйон капітана Заґнера, за винятком ар’єрґарду — 14-ї роти, яка десь загубилася, коли обходили Львів.

Увійшовши у містечко, Швейк опинився в зовсім новому середовищі. Із загального руху можна було зробити висновок, що передова, де йдуть запеклі бої, не так вже й далеко. Усюди, куди не глянь, стояла артилерія і обози. З кожного будинку виходили солдати різних полків, а перед ними як щось добірне сновигали німці з райху і аристократичним жестом роздавали австріякам цигарки із своїх багатих запасів. Біля німецьких кухонь на площі стояли навіть бочки з пивом, де німецьким солдатам на обід і вечерю точили у казанки пиво, а навколо тих бочок, як ласі коти, огиналися занедбані австрійські солдати з животами, роздутими від брудного підсолодженого відвару цикорію.

Групи пейсатих жидів в довгих лапсердаках вимахували руками, показуючи один одному на хмари диму на сході. Всюди кричали, що це на ріці Буг горять Утішків, Буськ і Деревляни.

Було виразно чути гарматний гуркіт. В іншому місці кричали, що росіяни бомбардують з боку Грабова Кам’янку-Струмилову і що бій іде вздовж усього Бугу, а вояки затримують втікачів, які вже хотіли повернутись за Буг, знову до своїх хат.

Всюди панувало безладдя, і ніхто напевне не знав, чи росіяни перейшли знову до наступу, чи продовжують свій безкінечний відступ по всьому фронту.

До головної комендатури містечка патрулі польової жандармерії щохвилини водили якусь перепуджену єврейську душу, обвинувачувану у поширенні фальшивих вигаданих чуток. Потім цих нещасних жидів до крові шмагали і відпускали додому з посіченими задами. І ось, потрапивши у таке безладдя, Швейк намагався розшукати у містечку свою маршову роту. На вокзалі в етапному управлінні він мало не встряв у конфлікт. Коли підійшов до стола, де давали інформацію солдатам, які шукали свої частини, якийсь капрал розкричався, чи, бува, Швейк не хоче, щоб він сам пішов розшукувати його маршову роту.

Швейк відповів, що він тільки хоче знати, де тут в містечку розквартирована 11-а маршова рота 91-го полку такого-то маршового батальйону.

— Для мене дуже важливо, — підкреслював Швейк, — знати, де 11-а маршова рота, бо я її ординарець.

На його нещастя, біля сусіднього столу сидів якийсь штабний фельдфебель. Той зірвався, як тигр, і загарчав на Швейка:

— Ти, свинячий вилупень, так ти ординарець і не знаєш де твоя маршова рота?

Поки Швейк зібрався відповісти, штабний фельдфебель зник в канцелярії і за хвилину привів звідтіля гладкого, що аж зі шкури перся, поручника, який виглядав так велично, наче був власником великого м’ясницького підприємства.

Етапне управління було водночас вовчою ямою для здичавілих солдатів, які всюди швендяли і, мабуть, усю війну шукали свої частини, товклися по етапах і з надзвичайною охотою стояли у чергах біля столів в етапних управліннях, де висів напис «Minagegeld»[174].

Коли увійшов гладкий поручник, фельдфебель вигукнув:

— Струнко!

А поручник спитав Швейка:

— Де твої папери?

Швейк показав свої папери, поручник, переконавшись в правильності його маршруту від штабу до роти в Жовтанцях, повернув їх Швейкові і, милостиво сказавши капралові біля стола: — Проінформуйте його, — замкнувся в сусідній канцелярії.

Тільки-но за ним зачинилися двері, штабний фельдфебель взяв Швейка за плече і, відпроваджуючи його від дверей, дав йому таку інформацію:

— Гляди, одуде смердячий, щоб і духу твого тут не було.

Отже, Швейк знову опинився в цьому хаосі і став тепер шукати когось знайомого з батальйону. Довго блукав вулицями, аж нарешті поставив все на карту. Спинивши одного полковника, він каліченою німецькою мовою спитав, чи той випадково не знає, де розквартирувався його, Швейків, батальйон і його маршова рота.

— Зі мною можеш говорити по-чеськи, — сказав полковник, — я також чех. Твій батальйон знаходиться в сусідньому селі Климонтові, за залізницею, а до містечка вони не сміють потикатися, бо люди з якоїсь вашої роти вже встигли побитись на площі з баварцями.

Отже, Швейк подався до Климонтова. Полковник покликав його, сягнув до кишені і дав Швейкові п’ять крон, щоб той купив собі цигарок. Потім, ласкаво з ним попрощавшись, полковник пішов собі геть, думаючи, які ж все ж таки симпатичні солдати трапляються.

Швейк крокував до села і, теж думаючи про полковника, дійшов певного висновку, бо пригадав, що 12 років тому в Тренто був полковник Габермайєр. Той теж так само ласкаво ставився до солдатів, а потім виявилося, що він гомосексуаліст: на курорті біля Адиджі хотів збезчестити одного кадета-аспіранта, погрожуючи йому дисциплінарним покаранням.

З такими понурими думками Швейк поволі добрався до потрібного села і без великих зусиль знайшов штаб батальйону, бо хоч село виявилося чималеньке, там була лише одна пристойна будівля — сільська школа. Її в цьому чисто українському краю побудували галицькі крайові власті для прискорення полонізації населення.

Ця школа під час війни пережила кілька фаз. Тут перебуло багато і російських, і австрійських штабів. У час великих битв, коли вирішувалась доля Львова, з гімнастичного залу зробили операційний. Тут відрізали ноги й руки, робили трепанацію черепів.

У шкільному саду за школою залишилась велика вирва від вибуху гранати крупного калібру. У кутку саду стояла стара груша. На одній її гілляці висів шматок перерізаного мотузка, на якому недавно гойдався місцевий греко-католицький священик, повішений за доносом місцевого директора школи — поляка. Священика обвинуватили в тому, нібито він був членом групи старорусів і в час російської окупації правив службу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда. Бо в той час обвинуваченого взагалі в селі не було. Він саме лікувався від каменів у жовчному міхурі на невеличкому курорті, якого зовсім не торкнулася війна, в Бохні Замурованій.

У повішенні греко-католицького священика відіграли роль кілька факторів: національність, релігійні чвари і курка. Нещасний священик перед самісінькою війною вбив на своєму городі одну з учительських курей, які повикльовували геть усе посіяне ним насіння дині.

Дім покійного греко-католицького священика залишився порожній, і кожен, можна сказати, взяв собі щось на спогад про панотця.

Один селянин-поляк відніс собі додому навіть старе фортепіано. Верхню кришку він використав для ремонту дверцят поросячого хлівця. Частину меблів, як це тоді було звичкою, солдати порубали. І тільки якось випадково залишилася у кухні велика піч із знаменитою плитою, бо греко-католицький священик нічим не відрізнявся від своїх римо-католицьких колеґ, любив смачно поїсти і помилуватися безліччю горщиків і сковорідок на плиті і в рурі.

Для офіцерів усіх частин, які проходили через село, стало традицією варити їжу саме в цій кухні, а велика кімната нагорі правила за офіцерський клуб. Столи і стільці поназбирали у селі.

Саме сьогодні офіцери батальйону влаштували урочисту вечерю: у складку купили свиню, і кухар Юрайда влаштував для офіцерів «свинячий бенкет». Кухаря оточували різні галапаси з числа денщиків. Серед усіх інших особливо визначався фельдфебель-рахівник. Він давав Юрайді поради, як розрубати свинячу голову, щоб і для нього залишився кусень рила. Найбільше за всіх витріщав очі ненажера Балоун.

Мабуть, так пожадливо і хтиво дивляться людожери, коли з підсмажуваного на рожні місіонера стікає сало, поширюючи приємний запах шкварок. Балоун почував себе, як той молочарський пес, запряжений у візок, коли повз нього ковбасний підмайстер несе на голові кошик із свіжими ковбасками. Ланцюг ковбасок звисає з кошика на спину, так що тільки підстрибни — і схопиш, якби не ці бридкі ремені на упряжці та цей огидний намордник.

А ліверний фарш, величезний ембріон ліверної ковбаси, звалений купою на стіл у своїй першій стадії народження, так дражливо пахнув перцем, салом і печінкою.

Юрайда з закатаними рукавами був такий поважний, що міг би правити за натурника для картин, як Бог з хаосу створює землю.

Балоун не втримався і захлипав. Хлипання ці поступово переходили в плач.

— Чого ревеш, як бугай? — спитав його кухар Юрайда.

— Та згадав рідну хату, — крізь сльози відповів Балоун. — Я вдома завжди був присутній, коли робили ковбасу, і ніколи навіть найкращому сусідові не посилав нічого в дарунок, бо хотів сам усе зжерти. І таки жер. Одного разу я так напхався ліверними і кров’яними ковбасами та вуджениною, що мої близькі навіть боялися, щоб я не луснув, і ганяли мене з батогом по подвір’ю, немов ту корову, яку роздуло на пасовиську. Пане Юрайдо, дозвольте мені покуштувати цього фаршу. А потім хай мене зв’яжуть, бо я вже цих мук не переживу.

Балоун підвівся з ослону, хитаючись, мов п’яний, підійшов до столу і простяг свою лапу до купи фаршу.

Почався запеклий бій. Усім присутнім з великим трудом пощастило перешкодити Балоунові накинутися на фарш. Коли його виштовхували з кухні, він у розпачі встромив руку до горщика з намоченими в ньому кишками для ліверних ковбас, і тут вже ніхто не встиг цьому запобігти.

Кухар Юрайда так розхвилювався, що кинув услід утікаючому Балоунові цілу в’язку дерев’яних шпичок і щосили заверещав:

— Нажерися шпичок, потворо!

Тим часом наверху вже зібралися всі офіцери батальйону і, урочисто чекаючи на те, що народжувалося внизу в кухні, пили, не маючи нічого кращого, просту житню горілку, підфарбовану цибульним відваром у жовтий колір. Жид-крамар запевняв, що це найкращий і найсправжнісінький французький коньяк, який він успадкував від свого батька, а той ще від свого діда.

— Ти, шахраю, — обірвав його капітан Заґнер. — Спробуй-но ще сказати, ніби твій прадід купив його у французів, коли вони тікали з-під Москви, я накажу тебе замкнути. Сидітимеш, аж поки наймолодший з твоєї родини стане найстаршим.

Коли вони після кожного ковтка проклинали заповзятливого жида, Швейк вже сидів у канцелярії батальйону, де не було нікого, крім волонтера Марека. Він як батальйонний історик використав затримку батальйону біля Жовтанців, щоб описати про запас деякі переможні битви, які, певно, відбудуться в майбутньому. Поки що він готував деякі начерки і в ту хвилину, коли увійшов Швейк, саме скінчив писати: «Якщо перед нашим духовним зором стануть усі герої, учасники битв біля села, де на боці нашого батальйону боровся один батальйон полку N і другий батальйон іншого полку N, ми побачимо, що наш N-ський батальйон проявив найвизначніші стратегічні здібності і, безперечно, сприяв перемозі N-ської дивізії, яка мала на меті остаточно закріпити наші позиції на N-ському відтинку».

— Ось бачиш, — звернувся Швейк до волонтера, — я вже знову тут.

— Дозволь тебе обнюхати, — сказав приємно зворушений волонтер Марек. — Гм, дійсно смердиш криміналом.

— Як звичайно, — сказав Швейк, — це було всього тільки маленьке непорозуміння. А що ти робиш?

— Як бачиш, — відповів Марек. — Відбиваю на папері геройських рятівників Австрії. Але щось не клеїться. Виходять самі лише N. Звертаю твою увагу на те, що ця буква здобула надзвичайне значення і в теперішній час, і на майбутнє. Крім уже відомого таланту капітан Заґнер відкрив у мене ще надзвичайний математичний талант. Мушу контролювати рахунки батальйону і на сьогодні прийшов до такого висновку, що батальйон до краю пасивний і чекає тільки на те, щоб дійти якоїсь фінансової угоди із своїми російськими кредиторами, бо найбільше крадуть після поразки і після перемоги. Зрештою, це не має значення. Коли б нас навіть вщент розтрощили, ось тут документи про нашу перемогу, бо мені як батальйонному історику зробили честь, дозволивши написати: «Батальйон знову кинувся на ворога, який вже збирався святкувати перемогу. Вилазки наших вояків і багнетна атака були справою однієї хвилини. Ворог у розпачі тікає. Кидається до власних траншей, ми його колемо без милосердя, і він безладно покидає свої окопи, залишаючи в наших руках поранених і непоранених полонених. Це — один з найвизначніших моментів. Той, хто залишиться живий, польовою поштою надішле додому листа: «Дістали, дорога жінко, по дупі. Я здоровий. Чи ти вже відлучила нашого крикуна? Дуже прошу не вчи його говорити до чужих людей «тато». Це було б мені боляче». Цензура, очевидно, викреслить в листі «дістали по дупі», бо незрозуміло, хто, власне, дістав. І можна було б це неясне речення тлумачити по-різному.

— Головне — ясно висловлюватись, — докинув Швейк. — Коли в 1912 році до святого Ігнатія в Празі приїхали місіонери, був між ними і один проповідник. Він говорив з амвона, що, мабуть, ні з ким у небі не зустрінеться. На тій вечірній проповіді був присутній також один бляхар Кулішек. Після відправи він говорив у шинку, що той місіонер, мабуть, багато дечого накоїв, коли вже в костелі на прилюдній сповіді заявив, начебто він ні з ким не побачиться в небі; так навіщо ж, каже Кулішек, таких людей пускати на амвон? Треба завжди висловлюватись ясно і виразно, а не якимись натяками. «У Брейшків» свого часу працював будівник льохів. Той, коли був трохи під мухою і йшов після роботи додому, мав звичку зупинятися в одній нічній кав’ярні, де цокався з незнайомими людьми, причому завжди примовляв: «Ми на вас, а ви на нас…» За це одного разу якийсь чемний пан із Їглави заїхав йому чемно по пиці, та так, що аж зуби посипалися. Власник кав’ярні, вимітаючи вранці ті зуби, покликав свою дочку, ученицю п’ятого класу народної школи, і спитав її, скільки зубів має в роті доросла людина. А оскільки дочка цього не знала, то він їй вибив два зуби, а на третій день дістав листа від будівника льохів. Той вибачався за всі неприємності, які йому завдав. Він, мовляв, не хотів сказати нічого грубого, але публіка його не зрозуміла, бо, власне, ця фраза має звучати так: «Ми на вас, а ви на нас сердитесь?» Хто говорить якісь двозначності, повинен їх наперед обмірковувати. Відверта людина, яка що думає, то й говорить, рідко дістає по пиці. А коли на її долю і випадає пара ляпасів, то така людина взагалі буде поводитись дуже обережно і в товаристві радше триматиме рот на замку. Правда, про такого думають, що він теж хороший, як та собака на морозі і теж не раздають йому доброго бобу. Проте це все залежить від його розважливости і витримки. Тут він сам мусить врахувати, що він один, а проти нього багато людей, які почувають себе ображеними, і якщо встряти з ними в бійку, то йому накладуть удвічі більше. Отож така людина мусить бути скромною і терпеливою. В Нуслях живе один пан на прізвище Гаубер. Одного разу в неділю він повертався з прогулянки від Братунського млина, і на гостинці в Кундратицях його помилково штрикнули ножем. З тим ножем він і прийшов додому, жінка, скидаючи з нього піджак, зручно витягнула той ніж із спини і пополудні вже краяла ним м’ясо на ґуляш. Ніж був із золінґенської сталі^{69} і добре нагострений, вдома у них ножі завжди були пощерблені і тупі. Потім їм заманулося мати цілий гарнітур таких ножів, і вона щонеділі посилала чоловіка до Кундратиць на прогулянку, але він був такий скромний, що ходив тільки у Нуслі до «Банзетів». Він знав, що коли сидить там в кухні, то його скоріше викине Банзет, ніж хтось інший ухопить в руки.

— Ти зовсім не змінився, — відзначив волонтер.

— Не змінився, — відповів Швейк. — На це в мене не було часу. Вони навіть хотіли мене розстріляти, але це ще не найгірше. Головне, що я з дванадцятого ніде не діставав платні.

— У нас ти її тепер теж не дістанеш, бо ми йдемо на Сокаль і гроші платитимуть аж після битви. Треба заощаджувати. Коли розраховувати, що там за два тижні щось відбудеться, то ми на кожному полеглому воякові заощадимо разом з додатками двадцять чотири крони сімдесят два гелери.

— А що ще нового у вас?

— Перш за все загубився наш ар’єрґард, потім офіцерський корпус влаштовує у парохії «свинячий бенкет», а солдати порозлазилися по селі і деморалізуються з місцевим жіночим населенням. Перед полуднем зв’язали одного солдата з нашої роти за те, що він поліз на горище за сімдесятилітньою бабкою. Він анітрохи не винен, бо в щоденних наказах нічого не говорилося, до скількох років це дозволено.

— Мені теж здається, — сказав Швейк, — що цей чоловік не винен, бо коли така баба лізе вгору по драбині, її обличчя аж ніяк не видно. Такий самісінький випадок стався колись на маневрах біля Табора. Одна наша чота розмістилася в корчмі, а якась бабулька у сінях шурувала підлогу. Вояка Храмоста прихахулився до неї і поплескав її, як би це тобі сказати, по спідниці. Ця спідниця була у неї дуже фізично розвинена. Він по ній плеснув раз — вона нічого, він плеснув удруге, плеснув утретє, а вона знову нічого, так, ніби це її і не стосується. Тоді він наважився на вирішальну атаку, а вона й далі спокійно собі шурувала підлогу, а потім обернулася до нього і каже: «От я й зловила тебе, солдатику». Тій бабі було понад 70 років. Вона сама роздзвонила про це по всьому селі. А тепер я б хотів тебе запитати, чи ти під час моєї відсутності не був також під арештом?

— Якось не було для цього нагоди, — виправдовувався Марек, — але стосовно тебе мушу повідомити, що по батальйону видано наказ про твій арешт.

— Це не шкодить, — відповів Швейк. — Вони зробили зовсім правильно. Батальйон мусив так зробити і видати наказ про мій арешт. Це був його обов’язок, адже про мене довгий час ніхто нічого не знав. Тут батальйон не перестругав. Отже, кажеш, всі офіцери у парохії на «свинячому бенкеті»? В такому разі, я мушу піти туди і доповісти, що я вже знову тут. Певне, й так пан оберлейтенант Лукаш дуже сумує за мною.

Швейк твердим військовим кроком пішов до парохії, виспівуючи:

Швейк прибув до парохії, зійшов сходами наверх, звідки лунали голоси офіцерів. Там патякали про все, і саме в цю мить чистили бригаду за непорядки у штабі. Ад’ютант бригади теж докинув своє полінце під бригаду, зауваживши:

— Ми все ж таки телеграфували в справі цього Швейка… Швейк…

— Hier![175] — вигукнув з за причинених дверей Швейк і, увійшовши до кімнати, повторив: — Hier! Melde gehorsam, Infanterist Švejk, Kumpanienordonanz 11. Marschkumpanie![176]

Побачивши збентежені обличчя капітана Заґнера і надпоручника Лукаша, на яких відбився якийсь тихий розпач, Швейк, не чекаючи на запитання, вигукнув:

— Мельдую послушно, мене хотіли розстріляти за зраду найяснішого цісаря.

— Заради Бога, що ви говорите, Швейку, — розпачливо вигукнув зблідлий поручник Лукаш.

— Мельдую послушно, це було так, пане оберлейтенанте.

І Швейк докладно почав розповідати як і що, власне, з ним трапилося. Всі дивилися на нього, витріщивши очі. А він розповідав про все з найдрібнішими деталями і навіть не забув додати, що на греблі того ставка, де з ним трапилося нещастя, росли незабудки. Коли ж почав перераховувати імена татар, з якими він познайомився під час подорожі, і назвав щось подібне до Галлімулябалібей, а потім додав ще цілий ряд вигаданих ним імен, як, наприклад, Валіволявалівей, Малімулямалімей, надпоручник Лукаш не втримався і зауважив:

— Я турну вас чоботом, тварюко, продовжуйте коротко, але зв’язно.

І Швейк продовжував далі з усією послідовністю, а коли дійшов аж до польового суду, до генерала і до майора, то зауважив, що генерал дивився лівим оком до правої кишені, а у майора були блакитні очі.

— Якими він, здавалося, з’їсти мене хоче, — додав він у риму.

Тут командир 12-ї роти Ціммерман кинув у Швейка глиняним кухлем, з якого пив міцну жидівську горілку.

Швейк спокійно продовжував розповідати про духовну розраду і про те, як майор до ранку спав у його обіймах, потім блискуче захищав бригаду, куди його послали, коли батальйон зажадав його повернення як загубленого. Нарешті, поклавши перед капітаном Заґнером документи на доказ того, що така висока установа як бригада зняла з нього будь-які підозри, він пригадав:

— Мельдую послушно, пан лейтенант Дуб перебуває в бригаді, у нього струс мозку, і він наказав усіх вас вітати. Прошу видати мені Lohnung та Tabakgeld[177].

Капітан Заґнер з надпоручником Лукашем допитливо переглянулися, але тут відчинилися двері, і до кімнати в якомусь цебрику внесли паруючу ліверну юшку.

Це був початок очікуваної насолоди.

— Ви, проклята бестіє, — сказав капітан Заґнер Швейкові, перебуваючи в приємному настрої перед майбутнім блаженством. — Вас врятував тільки «свинячий бенкет».

— Швейку, — додав до цього надпоручник Лукаш, — не дай Бог, якщо трапиться ще раз така історія, то з вами буде зле.

— Мельдую послушно, зі мною мусить бути зле, — козирнув Швейк, — коли вояка на війні, він повинен знати і відати…

— Ти зникнеш чи ні? — заверещав капітан Заґнер. І Швейк зник. Він подався вниз до кухні. Туди знову повернувся пригноблений Балоун і прохав дозволу прислужувати своєму надпоручнику Лукашу на бенкеті.

Швейк з’явився саме в розпалі суперечки між кухарем Юрайдою і Балоуном.

Юрайда вживав при цьому досить таки незрозумілі слова:

— Ти, пажеро ненажерлива, — говорив він Балоунові. — Ти б жер так, щоб аж піт з тебе лився. От зазнав би ти мук пекельних, коли б я наказав тобі віднести ліверні ковбаски нагору.

Кухня мала тепер інший вигляд. Батальйонні і ротні фельдфебелі ласували відповідно до чину і згідно з планом, складеним кухарем Юрайдою.

Батальйонні писарі, ротні телефоністи і кілька унтерофіцерів жадібно їли із заіржавленої мидниці ліверну юшку, розведену окропом, аби вистачило на всіх.

— Вітаю! — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк Швейкові, обсмоктуючи ратичку. — Тільки-но сюди заходив волонтер Марек і повідомив, що ви знову тут і в новому мундирі. В гарну ж халепу ви мене вплутали. Марек налякав мене, ніби ми через цей мундир ніколи не розрахуємось з бригадою. Ваш мундир знайшли на греблі біля ставка, і ми сповістили про це через батальйонну канцелярію штаб бригади. А вас я зареєстрував як утопленого під час купання. Ви взагалі не мусили сюди повертатися і завдавати нам неприємностей з тим подвійним мундиром. Ви таке наробили, що батальйону хоч живим лягай у домовину. Кожна уніформа у нас на обліку, а ваша записана як зайва в обмундируванні роти, тобто рота має на один комплект уніформ більше. Я вже повідомив про це батальйон. Тепер прийде з бригади повідомлення, що дістали нову уніформу, а тим часом у батальйонних рахунках відзначено один комплект зайвим… З приводу цього, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтендантства обов’язково надсилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює… А ваше обмундирування у нас тут пропало, — трагічним голосом додав Ванєк, висмоктуючи мозок з кістки, а решту виколупуючи сірником, який йому також правив за зубочистку. — І ось через таку дурницю до нас обов’язково припхається ревізор. Коли я був у Карпатах, до нас приїхала ревізія виключно тому, що нібито в армії не дотримуються розпорядження скидати із замерзлих солдатів чоботи без пошкодження. Отож ми їх стягали, стягали — на двох вони тріснули. А в одного були розбиті ще перед смертю. Приїхав до нас один полковник з інтендантства, і коли б не влучила його, одразу ж як прибув, російська куля в голову і він не звалився у прірву — не знаю, чим би все це скінчилося.

— А чоботи з нього теж стягнули? — з цікавістю спитав Швейк.

— Стягнули, — меланхолійно відповів фельдфебель-рахівник Ванєк. — Але невідомо хто, таким чином чоботи полковника ми не могли занести до списків.

Кухар Юрайда повернувся згори, і перш за все його погляд впав на пригніченого Балоуна. Той зажурено сидів на ослоні біля печі і з розпачем дивився на свій пласклий живіт.

— Ти мав би належати до секти гезихастів^{70}, — з жалем сказав вчений кухар Юрайда. — Ті також цілими днями дивились на свій пупок, аж поки їм не починало здаватися, що навколо нього засяяв божественний ореол, і вони завдяки цьому досягли третього ступеня досконалості.

Юрайда відчинив духовку і витягнув звідтіля одну кров’яну ковбаску.

— Жери, Балоуне, — сказав він привітно, — жери, поки не луснеш, щоб ти подавився, ненажеро.

В Балоунових очах заблищали сльози.

— Дома, коли ми кололи свиней, — плаксиво тягнув Балоун, уминаючи ковбаску, — я перш за все з’їдав порядний кусень шинки, ціле рило, серце, вухо, кусень печінки, нирки, селезінку, шматок бочка, язик, а потім… — І тихим голосом, немов розповідаючи казку, додав: — А потім приходила черга на ліверні ковбаски — шість, десять штук, на пузаті кров’яні ковбаски, начинені крупами і булкою, що навіть не знав, за яку хапатися раніше: чи з булкою, чи з крупами. І все це аж тане у роті та так пахне! А я напихаюся, напихаюся, аж ніс ходором ходить.

— Я думаю, — нарікав далі Балоун, — мене кулі не візьмуть, але голод доконає, і навряд чи я ще колись у житті засяду біля сковорідки з ліверним фаршем, як бувало вдома. А от щодо холодцю, то я його недолюблював, бо занадто вже він тремтячий. Жінка моя, так та аж побивалася за ним, сердешна. Але я не дозволяв їй взяти на холодець ані шматочка свинячого вуха, бо прагнув усе зжерти сам і так, як мені це було найбільше до смаку. Я тоді не шанував ні тих розкошів, ні того достатку, а тестеві, якого я зобов’язався утримувати до старості, я відмовився одного разу дати свиню, що по праву належала йому, заколов її і сам зжер. Навіть пошкодував послати старому бідоласі бодай маленький шматочок. І він мені ще тоді наврочив, що я буду колись з голоду подихати.

— І здійснилося, брате, — сказав Швейк, у якого сьогодні мимоволі спливали з вуст самі рими.

Кухар Юрайда раптом втратив усяке співчуття до Балоуна, бо той щось дуже швидко підсунувся до печі, витягнув з кишені шматок хліба і хотів вмочити його в підливу, у якій на великій пательні лежали чималі кусні свинячої печені.

Кухар так вдарив Балоуна по руці, що скибка хліба впала у підливу зовсім так, як на пляжі плавець плигає з містка у воду. Не даючи йому витягнути цей делікатес із пательні, Юрайда вхопив нещасного ненажеру за комір і викинув за двері.

Пригноблений Балоун бачив крізь вікно, як Юрайда витягає виделкою цю скибку хліба, просочену золотавою підливою, як підсував її Швейкові, як додає до цього ще шматок м’яса з вирізки і ласкаво каже Швейкові:

— Їжте, мій скромний друже.

— Мати Божа! — зойкнув за вікном Балоун. — Загинула моя скибочка, своїми руками кинув її собаці під хвіст. — І, вимахуючи довгими руками, пішов до села добувати хоч що-небудь на зуб.

Швейк, доїдаючи великодушний дарунок Юрайди, промовив з набитим ротом:

— Я щиро радію, що знову між вами. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.

Стираючи з підборіддя краплі підливи і жиру, він закінчив:

— Не знаю, не знаю, щоб ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.

Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю запитав:

— Як думаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?

— П’ятнадцять років, — відповів Швейк. — Це очевидно, бо вже одного разу була 30-літня війна, але тепер ми удвічі мудріші, ніж раніш, отже, тридцять розділити на два буде п’ятнадцять.

— Денщик нашого капітана, — відізвався Юрайда, — розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини і далі вже не рушимо ані на крок. Після цього росіяни почнуть переговори про мир.

— Заради такого не варто було й воювати, — сказав твердо Швейк. — Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо у Москві і в Петрограді. Інакше, яка ж з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів у час 30-літньої війни. Звідки ж вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Ліпниці, де все так перевернули догори ногами, що там ще й сьогодні у шинках після півночі говорять по-шведськи і один одного не розуміють. Або, наприклад, пруссаки. Ті також прийшли не з за перелазу, а в Ліпниці після них залишилося стільки прусаків, що хоч гать гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім повернулися назад.

— Між іншим, — сказав Юрайда, якого сьогоднішній свинячий бенкет зовсім вивів з рівноваги і вщент спантеличив, — усі люди походять від коропів. Візьміть, наприклад, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.

Дальші його міркування перервала раптова поява волонтера Марека.

— Рятуйте, хто може! — вигукнув він. — Щойно до штабу батальйону під’їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою смердючого кадета Біґлера.

— З Дубом коїться щось страшне, — інформував далі Марек. — Тільки-но вилізли з автомобіля, він як скажений вскочив до канцелярії. А я, коли пам’ятаєте, ідучи звідси, сказав вам, що трохи похроплю. Отож я і розлігся в канцелярії на ослоні і почав так гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь — стоїть біля мене кадет Біґлер та ще й верещить: «Habacht!» А поручник Дуб стягнув мене за ноги і почав: «Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов’язки? Спати дозволено аж після вечірньої зорі». А тут і кадет Біґлер додав свої шість крейцарів: «Розділ 16, § 9 казарменого уставу». Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: «Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає». Кадет Біґлер тим часом гортав на столі папери і вголос прочитав з одного документа: «Наказ по дивізії № 280». Поручник Дуб, гадаючи, що Біґлер глузує з його останнього речення, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну і нахабну поведінку щодо старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же піде до капітана скаржитись.

Згодом Дуб і Біґлер прийшли на кухню, через яку треба було пройти, щоб потрапити нагору, де зібралися усі офіцери і де, наївшися смаженої свинини, череватий хорунжий Малий співав арію з опери «Травіата», раз у раз гикаючи після капусти і масного обіду.

Коли поручник Дуб увійшов, Швейк вигукнув:

— Habacht! Всім встати!

Поручник Дуб впритул підійшов до Швейка, щоб глянути йому прямо в обличчя, і теж вигукнув:

— Тепер радій! Тепер тобі амінь! Я накажу зробити з тебе опудало на спогад дев’яносто першому полкові.

— Zum Befehl[178], пане лейтенанте, — козирнув Швейк. — Я одного разу читав, мельдую послушно, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король із своїм вірним конем. Обидві здохлятини відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять в Стокгольмському музеї.

— Звідки в тебе такі відомості, гультяю? — вереснув поручник Дуб.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.

Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біґлера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував у цирку долю пораненого гладіатора^{71}, він зробив жест великим пальцем правої руки і гукнув Швейкові:

— Великий палець вниз!

— Мельдую послушно, — крикнув йому вслід Швейк, — всі пальці внизу!

Кадет Біґлер був слабкий, як муха. За цей час він побував у декількох холерних медичних пунктах і, цілком природно, після всіх маніпуляцій, які з ним робили, як з підозрілим на холеру, призвичаївся несвідомо раз у раз пускати у штани. Аж нарешті на одному з медичних пунктів натрапив на якогось спеціаліста. Той, не знайшовши в екскрементах Біґлера жодних холерних вібріонов, закріпив йому шлунок таніном, як швець розбиті шкарбани дратвою, і відправив кадета до найближчого етапного управління, визнавши невагомого, як пара над горщиком, кадета Біґлера «Frontdiensttauglich»[179].

Той лікар був дуже сердечною людиною.

Коли кадет Біґлер звернув його увагу на свою кволість, лікар усміхнувся і сказав:

— Золоту медаль за відвагу ви ще в силі носити. Адже ви добровільно зголосилися в армію.

Ось так кадет Біґлер пішов здобувати золоту медаль.

Його укріплені кишки вже не виділяли рідини в штани, але часті позиви залишилися і всю дорогу мучили кадета, так що увесь його шлях від останнього етапного управління аж до штабу бригади, де він зустрівся з поручником Дубом, був маніфестаційним походом по різних клозетах. Кілька разів Біґлер відставав від поїзда, бо трохи занадто затримувався у вокзальних вбиральнях, і поїзд відходив. Кілька разів він не встигав пересісти з поїзда на поїзд, бо саме сидів у вагонному клозеті.

Але незважаючи на це, незважаючи на всі клозети, що стояли на його шляху, кадет Біґлер все ж таки наближався до бригади.

Поручник Дуб ще на якийсь час повинен був залишатись у бригадному лазареті, але саме того дня, коли Швейк відправився в батальйон, штабний лікар передумав, довідавшись, що після обіду в напрямку розташування батальйону 91-го полку від’їздить санітарний автомобіль.

Він з радістю позбувся поручника Дуба, який, за своєю старою звичкою, кожне твердження аргументував словами: «Про це ми ще перед війною говорили з паном окружним старостою». «Mit deinem Bezirkshauptmann kannst du mir am Arsch lecken»[180], — подумав штабний лікар, дуже вдячний тій нагоді, що санітарні автомобілі їдуть нагору на Кам’янку-Струмилову, саме через Жовтанці.

Швейк не бачив у бригаді кадета Біґлера, бо той вже понад дві години сидів у офіцерському ватерклозеті. Кадет Біґлер в подібних місцях, можна сказати сміло, ніколи даремно не гаяв часу, бо повторював усі визначні битви хоробрих австро-угорських військ, починаючи з битви під Ньордлінґеном 6 вересня 1634 року і кінчаючи Сараєвом 19 вересня 1888 року. Вже котрий раз смикаючи за ланцюжок у ватерклозеті і слухаючи, як вода з гуркотом вивертається в унітаз, він, заплющивши очі, уявляв собі рев битви, атаку кавалерії і гуркіт гармат.

Зустріч поручника Дуба з кадетом Біґлером була не дуже привабливою і, напевно, спричинила їх вороже ставлення один до одного в майбутньому на службі і поза службою. Поручник Дуб, вже четвертий раз добиваючись до клозету, вигукував:

— Хто там?

— Кадет Біґлер, 11. Marschkumpanie, 91. Regiment[181], — звучала горда відповідь.

— Тут, — відрекомендувався конкурент перед дверима, — поручник Дуб, з тієї ж самої роти.

— Я зараз скінчу, пане поручнику.

— Чекаю.

Поручник Дуб нетерпляче позирав на годинник. Ніхто б не повірив, скільки треба енергії і завзяття, щоб витримати в такій ситуації перед дверима ще п’ятнадцять хвилин, потім ще п’ять, ще п’ять і на всі постукування пальцем, грюкання кулаками і нарешті ногами — діставати одну і ту ж саму відповідь: «Зараз скінчу, пане поручнику».

Поручника кидало в жар, коли після багатообіцяючого шарудіння папером минуло ще сім хвилин, а двері не відчинялися.

Кадет Біґлер був таким тактовним, що не спускав кожного разу воду.

Поручник Дуб у невеликій гарячці почав розмірковувати, чи не поскаржитись йому командирові бригади, який, можливо, накаже виламати двері і винести звідтіля кадета Біґлера. Йому також спало на думку, що це, мабуть, є порушенням субординації.

Після наступних п’яти хвилин поручник Дуб відчув, що йому, власне, вже нема чого робити там, за дверима, бо йому вже давно перехотілося, але він принципово не відходив від клозету, тарабанячи ногами у двері, з за яких доносилось одне і теж саме: «In einer Minute fertig, Herr Leutnant!»[182]

Нарешті почулося, як Біґлер спускав воду, а за хвилину вони зустрілися віч-на-віч.

— Кадете Біґлере, — гарикнув поручник Дуб. — Не думайте, що я тут був з тією ж метою, що й ви. Я прийшов сюди, бо ви, прибувши до штабу бригади, не зволили з’явитись до мене з рапортом. Ви що, не знаєте порядків? Ви розумієте, заради чого ви мене обійшли?

Кадет Біґлер намагався пригадати, чи не зробив він чогось такого, що суперечить дисципліні і розпорядкам щодо стосунків між нижчими і вищими офіцерськими чинами.

В його обізнаності в цій галузі була велика прогалина.

В школі їм не читали лекцій, як повинен тримати себе в такому випадку нижчий офіцерський чин щодо вищого. Чи не мусив він, наприклад, не скінчивши потреби, вискакувати з дверей вбиральні, однією рукою тримаючи штани, а другою козиряючи.

— Відповідайте, кадете Біґлере! — з викликом вигукнув поручник Дуб. І тут кадетові Біґлеру спала на думку проста відповідь:

— Пане поручнику, я, прибувши до штабу, не мав поняття, що ви знаходитесь тут, і, уладнавши свої справи в канцелярії, я одразу ж подався до вбиральні, де і затримався аж до вашого приходу. — Потім додав урочистим тоном: — Кадет Біґлер доповідає про себе панові поручнику Дубу.

— Ось бачите, це не дрібниця, — ущипливо сказав поручник Дуб. — На мій погляд, кадете Біґлере, ви повинні були одразу ж, тільки-но дісталися до штабу бригади, спитати в канцелярії, чи нема тут випадково когось із офіцерів вашого батальйону або вашої роти. Про вашу поведінку вирішимо в батальйоні. Я їду туди автомобілем, і ви поїдете разом зі мною. Жодного «але».

Останнє було відповіддю на заперечення кадета Біґлера з приводу того, що він дістав у канцелярії штабу бригади залізничний маршрут, і цей спосіб подорожування здався йому набагато зручнішим, враховуючи слабкість його прямої кишки. Кожна дитина знає, що автомобілі не мають обладнання для таких речей. Не проїдеш і 80 кілометрів, як напустиш у штани.

Біс його знає, як воно сталося, але автомобільна тряска з початку виїзду не мала жодного впливу на Біґлера. Поручник Дуб аж гопки плигав, що йому не вдається здійснити свій план помсти. Річ у тім, що коли вони виїздили, поручник Дуб подумав: «Зачекай-но, кадете Біґлере, хай тільки тобі припече, ти помиляєшся, коли думаєш, що я накажу зупинитися».

Розвиваючи цей план, він і почав, наскільки дозволяла швидкість, з якою машина ковтала кілометри, приємну розмову про те, що військові автомобілі з визначеним маршрутом не сміють ніде зупинятись, щоб не марнувати бензину.

Кадет Біґлер на це дуже справедливо зауважив, що коли автомобіль десь на когось чекає, то він взагалі не потребує ніякого бензину, бо шофер виключає мотор.

— Але якщо він має, — вперто продовжував Дуб, — кудись приїхати в означений час, то він не сміє ніде зупинятися.

З боку кадета Біґлера вже більше не було жодних реплік. Так вони різали повітря більше, як чверть години, аж нараз поручник Дуб відчув, що в нього здувся живіт і треба було б зупинити автомобіль, залізти у канаву, спустити штани і випорожнитись. Він тримався, як герой аж до 126-го кілометра, але далі не витримав і почав енергійно смикати шофера за плащ, вигукуючи йому просто в вухо: «Halt!»

— Кадете Біґлере, — сказав ласкаво поручник Дуб, швидко вистрибуючи з автомобіля і спускаючись у канаву. — Тепер ви теж маєте добру нагоду…

— Спасибі, — відповів кадет Біґлер, — я не хочу даремно затримувати автомобіль.

І кадет Біґлер, якого теж приперло по саме нікуди, вирішив про себе, що радше накладе у штани, ніж змарнує таку чудову нагоду скомпрометувати поручника Дуба.

Поки доїхали до Жовтанців, поручник Дуб ще двічі зупиняв автомобіль, а після останньої зупинки сказав Біґлерові зі своєю звичайною упертістю:

— Я їв на обід біґос по-польськи. З батальйону відправляю телеграфну скаргу в бригаду: зіпсована капуста і непридатна для їжі свинина. Нахабність кухарів переходить усі межі. Хто мене ще не знає, той мене ще пізнає.

— Фельдмаршал Ностіц-Рінек — краса і гордість резервної кавалерії, — відповів на це кадет Біґлер, — видав книжку «Was schadet dem Magen im Kriege»[183], в якій не рекомендував під час воєнних злигоднів і різних нестатків взагалі їсти свинину. Кожна нестриманість під час походів шкодить.

Поручник Дуб не відповів на це ні слова, тільки подумав: «Я цю вченість виб’ю тобі з голови, каналіє». Але потім розміркувавши, все ж таки відповів Біґлерові на це не зовсім розумним запитанням:

— Отже, ви думаєте, кадете Біґлере, що офіцер, в порівнянні з яким ви мусите відповідно до свого чину вважатися його підлеглим, не в міру їсть? Чи не хотіли ви часом, кадете Біґлере, сказати, що я обжерся? Дякую вам за цю грубість. Будьте певні, кадете, я з вами ще порахуюсь. Ви мене ще не знаєте, але коли пізнаєте, то тоді згадаєте поручника Дуба.

На останньому слові він мало не перекусив собі язика, бо якраз в цю мить вони перелетіли через якусь яму. Кадет Біґлер і на це нічого не відповів, що знову розсердило поручника Дуба, і той грубо запитав:

— Слухайте, кадете Біґлере, я сподіваюсь, що вас вчили відповідати на запитання свого начальника?

— Звичайно, — сказав кадет Біґлер, — в статуті є таке місце, але треба все ж таки спочатку розглянути, в якому стосунку ми перебуваємо один до одного. Наскільки мені відомо, мене ще нікуди не приділили, і тому зовсім недоречно говорити про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те, що відповідати на запитання старших офіцерів необхідно, але в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо у автомобілі і не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане поручнику, аж в ніякому разі не була б службовою.

— Ви вже скінчили? — заверещав поручник Дуб. — Ви…

— Так, — твердим голосом заявив кадет Біґлер, — і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.

Поручник Дуб майже знепритомнів від злості і шаленства. Він, коли було розхвилюється, починає говорити ще більші дурниці і нісенітниці, ніж тоді, коли буває спокійний. Тому він пробурмотів:

— Вашу справу вирішуватиме військовий суд.

Кадет Біґлер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:

— Ти, колеґо, жартуєш.

Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.

— Один з нас мусить іти пішки! — забелькотів він.

— Я їду, — відповів на це спокійно кадет Біґлер. — А ти, колеґо, роби як знаєш.

— Їдьте далі, — немов у нестямі загорлав поручник Дуб шоферу і загорнувся, сповнений гідності, в тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизились змовники зі стилетами, щоб його заколоти.

Так вони приїхали до Жовтанців, де натрапили на сліди свого батальйону.

Тоді як поручник Дуб і кадет Біґлер сперечалися на сходах, чи має право нікуди не призначений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу у кухні всі були ситі, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, пихкаючи при цьому з люльок, як пароплави.

Кухар Юрайда оголосив:

— Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Думаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванєку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану до ліверних ковбасок.

— Herba majoranae[184], — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк, пригадавши свою аптекарську професію.

— Важко збагнути, — вів Юрайда далі, — як людський розум умудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству до цього часу й не снилося… Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого…

— Тобі треба було описати його запах, — відізвався з лавки Швейк, — ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати у тихій алеї квітучих акацій на пагорбі у Богдальці біля Праги…

— Але, Швейку, — перебив його благальним тоном волонтер Марек, — дозволь Юрайді скінчити.

Юрайда розповідав далі:

— В одній хаті я зустрів старого вояку з часів окупації Боснії та Герцеґовини. Він відбував уланом військову службу в Пардубіцах і ще до сьогодні не забув по-чеськи. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії до ліверних ковбасок дають не майоран, а ромен. Я дійсно вже не знав, що робити, бо кожна розумна і неупереджена людина мусить вважати майоран королем усіх прянощів, які тільки даються до ліверних ковбас. Треба було на швидку руку знайти таку заміну, яка б додала ковбасам спеціального пряного смаку. І ось я знайшов в одній хаті під образом якогось святого весільний віночок з мирту. Це було в хаті молодого подружжя, і тому гілочки мирту у віночку були зовсім свіжі. Я й додав цього мирту до ліверних ковбас; звичайно, весільний віночок я мусив тричі парити в окропі, щоб листочки пом’якшали і втратили свій гострий запах і присмак. Зрозуміло, коли я забирав цей весільний миртовий віночок для ліверних ковбас, було багато плачу, мовляв, за таке блюзнірство — бо цей віночок був посвячений — мене влучить перша-ліпша куля. Ви ж їли мою ліверну юшку, і ніхто з вас не розчовпав, що пахне не майораном, а миртом.

— В Їндржиховім Градці, — відізвався Швейк, — був колись ковбасник Йозеф Лінек. У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина усіляких приправ, яку він додавав до ліверних ковбасок і кров’янок, в другій — порошок від паразитів, бо ковбасник вже кілька разів переконався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків. Щодо блощиць, то вони, завжди казав ковбасник, мають присмак гіркого мигдалю, який кладуть до кексу, а ось прусаки в ковбасах смердять, як стара спліснявіла біблія. Тому він завжди приділяв багато уваги чистоті і порядку у своїй ковбасярні і всюди сипав той порошок від паразитів. Якось одного разу готував він кров’яну ковбасу і як на гріх мав саме на той час нежить. Вхопив він ту коробку з порошком від паразитів і всипав у фарш. Так щоб ви знали, з того часу в Їндржиховому Градці за кров’яними ковбасками ходили тільки до Лінека, люди просто юрбою валили до його крамниці, а він був людиною розумною і здогадався, що уся справа в тому порошку від паразитів і від цього часу почав замовляти цілі ящики того порошку, заздалегідь попросивши фірму, у якої той товар купувався, писати на ящиках: «Індійські прянощі». Це була його таємниця, і з нею він зійшов у могилу. А найцікавіше було ось що: з тих домів, які купували у нього ковбаски, повтікали геть усі прусаки і блошиці. Відтоді Їндржихів Градець належить до найчистіших міст в усій Чехії.

— Ти вже скінчив? — спитав волонтер Марек. Він, мабуть, також хотів втрутитися в розмову.

— Про це я вже скінчив, — відповів Швейк, — але подібний випадок стався у Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.

Волонтер Марек почав:

— Кухарське мистецтво найкраще пізнається під час війни, особливо на фронті. Я дозволю собі зробити невеличке порівняння. У мирні часи ми читали і чули про так звані льодові юшки, тобто про юшки, до яких додають лід. Це улюблена страва в Північній Німеччині, Данії і Швеції. Але ось прийшла війна, і цієї зими в Карпатах солдати мали стільки мерзлої юшки, що вони її навіть і не їли. А прецінь це ж делікатес.

— Мерзлий ґуляш ще так-сяк можна їсти, — зауважив фельдфебель Ванєк, — але не більше тижня. Через цей ґуляш наша дев’ята рота залишила позиції.

— Ще в мирний час, — з незвичайною для нього серйозністю сказав Швейк, — уся військова служба оберталася навколо кухні і навколо всіляких страв. Був у нас у Будейовіцах оберлейтенант Закрейс. Він весь час огинався навколо офіцерської кухні, а коли якийсь вояка бувало щось встругне, він ставив його струнко і починав: «Якщо, гультяю, це ще раз повториться, я з твоєї пики зроблю ромштекс, розтовчу тебе на картопляне пюре, а потім тебе ж цим нагодую. Полізуть з тебе гусячі тельбухи з рисом, ти будеш схожий на нашпіґованого зайця на жаровні. Ось бачиш, мусиш виправитись, якщо не хочеш, аби люди думали, що я з тебе зробив фаршировану печеню з капустою».

Дальша лекція і цікава розмова про використання меню у вихованні солдатів перед війною були перервані страшенним галасом нагорі, де скінчився святковий обід. Із хаотичної мішанини голосів виділявся крик кадета Біґлера:

— Солдат повинен ще в мирний час знати, чого вимагає війна, а під час війни не забувати того, чого навчився на учбовому плацу.

Потім почулось сопіння поручника Дуба:

— Прошу констатувати, мене вже втретє ображають.

Нагорі діялись великі справи.

Поручника Дуба, який плекав вже відомі інтриганські наміри щодо кадета Біґлера і саме тому потягнув його до батальйонного командира, офіцери зустріли неймовірним ревом. Жидівська горілка діяла на всіх знаменито.

Перебиваючи один одного, вони кричали, як скажені, натякаючи на кавалерійське мистецтво поручника Дуба: «Без конюха ні кроку!», «Наполоханий мустанґ!», «Як довго ви, колеґо, перебували серед ковбоїв на дикому заході!», «Цирковий наїзник!», «Улюбленець публіки, король манежу!».

Капітан Заґнер швидко налив Дубові чарку проклятої горілки, і ображений поручник сів за стіл. Він підсунув старе розбите крісло до надпоручника Лукаша, який привітав Дуба співчутливими словами:

— Ми вже, друже, все з’їли.

На смутну постать кадета Біґлера ніхто не звертав уваги, не дивлячись на те, що він згідно з приписами офіційно доповів про себе капітанові Заґнеру та іншим офіцерам навколо столу, повторюючи кілька разів підряд:

— Кадет Біґлер прибув до штабу батальйону.

Біґлер взяв собі повну склянку, сів скромно біля вікна і чекав на відповідну хвилину, щоб пустити у повітря феєрверк деяких відомостей, вичитаних ним із підручників.

Поручник Дуб, якому та жахлива смага вдарила в голову, стукав пальцем по столу і ні з того ні з сього звернувся до капітана Заґнера:

— Ми з окружним старостою завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самозречення — це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони.

До цих слів продиктував уже хворий Ярослав Гашек «Пригоди бравого вояки Швейка під час світової війни». 3 січня 1923 року смерть навіки замкнула його уста і не дала скінчити один з найвидатніших і найпопулярніших романів, написаних після Першої світової війни.