Пригоди бравого вояки Швейка

За ворогом

У кожному званні, в кожній праці людина збагачується досвідом і робить відкриття, що дозволяють їй пізніше влучно міркувати про майбутні справи.

Так було і в цьому випадку. Коли вояки маршбатальйону 91-го полку в Жовтанцях одержали раптом наказ копати нові великі лятрини, старі військові лиси говорили з великою повагою:

— Знайте, хлопці, що це має більше значіння, ніж би вам здавалося. Завтра, а найдальше позавтра підемо звідсіля геть. Тепер жартам буде кінець.

Ніхто на білому світі не міг би витолкувати, який є зв’язок між лятринами й австрійською армією, але був це факт, що одно впливало на друге, так як впливають плями на сонці на… вибухи вулканів. По селах ніхто ніколи не турбувався про те, де військові частини полагоджують свої природні потреби, але коли тільки надійшла яка вісточка про недалекий марш, тоді вояки діставали до рук мотики і сокири з наказом будувати великі й вигідні лятрини. Здається, що військові частини робили це тому, щоби ті відділи, що приходять зо села на квартири пізніше — не обмовляли своїх попередників.

В Жовтанцях вояки копали величезні лятрини вечером, а вже другого дня вранці був алярм. До штабу полку прибули в заболоченім авті двох старшин ґенерального штабу. Зацікавлені вояки стали їх оглядати і брати нишком на глум.

— А хай їм хрін! Коли тільки появляться ті панки в музикантських шапках, негайно маєш формарш. Господь то знає, чого ті івановаті москалі так тікають. Гадають, що це велика для нас приємність так безупинно за ними гнати!…

З цією хвилею почалося. До села стали приїжджати вози з провіянтами й амуніцією і вояки стали «фасувати». Двіста папіросів, два і півбохонця хліба на п’ять днів згори, дві консерви, кілька сухарів і торбинку кавової консерви. Був це вантаж на молодого слона, а не для людини, яка має зробити пішки 40 кільометрів денно. Але годі, така вже була ціла та австрійська система, бо ніколи нікому не було відомо, коли треба буде брати ноженята за пояс, або коли на чотири вітри розбіжуться провіянтові і муніційні обози.

Вояки, зітхаючи, впихали хліб і консерви до наплічників, а патрони всипали до ладівниць, наплічників, торбинок, куди тільки вдалося.

Позаду 11-ї маршкомпанії Швейк говорив до Балоуна:

— Тепер ми москалів гарненько торкнемо! Га! Аж закуриться. Як добре піде, то небаром будемо в Петербурзі. Я в кожному разі не згоджуся ніяк скорше заключити мир з російським царем. А ти, Балоуне, гляди, не схрупай нараз всього, що ти тепер вифасував, бо це видане на цілий тиждень. Скорше не побачиш нічого, як зозулі на комині. Насамперед мусимо розгаратати москалів, а щойно тоді дістанемо обід, а може навіть рум.

— Мати Божа! — скрикнув Балоун. — Я того не витримаю! Чейже я мушу все це з’їсти нараз, заки ще пан капітан скаже: марш!

— Не говори, Балоуне, дурниць. Пам’ятай про присягу і військову честь. Зрештою, як з’їш усе нараз, то на слідуючий день впадеш трупом з голоду…

Відтак відбулася нарада старшин, а по цій нараді розпочався славетний марш через галицькі бездоріжжя. Був це такий марш, що напаковані наплічники поранили воякам плечі, і взагалі шкіра на всьому тілі була покалічена. Усім попухли ноги і покрилися міхурями. Три дні тривав такий марш галицькими полями і селами. Нічлігували під голим небом. Вояки були такі потомлені, що як тільки зложили кріси — негайно засинали камінним сном. Навіть розмова між вояками не клеїлася, бо ніхто не мав кебети до розмови.

Патронів не можна було розкидати по полі, бо тричі на день була контроля, чи кожний вояк тащить дальше 200 патронів. Тому деякі вояки викидали хліб, консерви або білизну.

Третього дня маршу, коли батальйон розкладався на відпочинок на краю молодого лісу, більшість вояків виглядала, мов каліки. До пізньої ночі воліклися окремі вояки до табору і падали на землю колодами. Вранці чути вже було виразне гудіння гармат з правої і лівої сторони і зі сходу.

Вояки щойно тепер почали розмову, до якої втрутився і Швейк.

— То наші стріляють, — сказав один вояк.

— Ні, це не наші, це москалі. Чуєш чейже, що це зовсім інший гук… — сказав другий.

— В такому разі стріляють німці, — вирішив суперечку Швейк.

Оберлейтенант Лукаш спав останню ніч погано, бо від сідла мав попарені ноги. Коли Швейк підійшов до потічка, що плив через луг, застав там розібраного Лукаша, який змивав тіло холодною водою. Швейк засалютував:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, добридень! Чи сьогодні дістанемо каву? Чи кухня приїде?

— Сервус, Швейку, — сказав приязно Лукаш. — Ну, і що ж там? Як вам подобається війна? Не виключене, що ми ще сьогодні знайдемося в огні… Як вам це подобається?

— Мельдую послушно, — сказав Швейк, — що Бог допоможе нам обом гідно наложити головами за нашого найяснішого і його рідню. Я також мушу перед тим викупатися, щоби якось гідно й чисто станути на другім світі.

— Ей, Швейку, не крячте так, може це так швидко ще не прийде, жиймо ще трохи…

— Гарно, — сказав Швейк, — годжуся, але під умовою, що дозволите мені, пане оберлейтенанте, заглянути до вашої фельдфляші, яку онде бачу біля вас… щось мені недобре в горлі…

— Бери, бери, — сказав оберлейтенант, — але вважай, тільки один ковток.

Швейк потягнув з фляшки ковток сливовиці, обтер губу рукавом, подякував Лукашеві і присів на траві біля оберлейтенанта, що виставив на сонце й повітря свої мускулясті й волохаті ноги.

— Пан оберлейтенант, — сказав Швейк, — мають, за вибаченням, таке гладке і делікатне тіло, як невіста. В кнайпі «Під дзвоном» бувала на танцях одна Маржена Мразек, що мала також дуже делікатне і біле тіло…

— Ну, ну, Швейку, здогадуюся, що ви про це докладніше переконалися… Але глядіть, до нас підходить ненажера Балоун… Видно, вже наварив кави. Ходім!…

Балоун дійсно заварив вже був каву і подав її оберлейтенантові. Швейк засалютував і сказав:

— Смачного!

— Дякую тобі, — сказав Лукаш.

Почув це волонтер Марек і спитав Швейка:

— Відколи то ви з Лукашем на «ти»?

— А, ми саме над потічком запили з ним «братерство» його власною сливовицею, — сказав гордо Швейк. — Лукаш — то дуже добрячий пан. Як тільки починають грати гармати, він як стій починає «тикати»… Як почуємо крісові стріли, то й сам полковник буде з нами на «ти».

Довкруги гоготіло з десять ватер, а над ними сичала в їдунках вода. Вояки варили в тій воді кавові консерви, а з цього виходила чорна, смердюча й нудка рідина. Мокре дерево сичало й курилося, а вояки роздували вогонь надутими губами, аж сльози текли їм з віч. Деякі, змучивши губи, махали шапками, мов віяльцями.

Появився капітан Заґнер і сказав воякам, що є відпочинок. Очевидно, що вояки прийняли цю новину з великим задоволенням. Ще більшу втіху викликала вістка, що прибудуть сюди кухні. Це чудо біля полудня справді здійснилося. Кухня таки приїхала і то з готовою юшкою. Її негайно стали роздавати воякам, до того ж виявилося, що юшка була не найгірша, хоч деякі вояки почали жалітися, що була занадто худа. Це дуже злостило рахункового Ванєка, який сказав, що оскільки юшка худа, то винні в цьому хіба лайдаки кухарі, що в дорозі з’їли кращі куски м’яса.

Неабияку радість викликала вістка, що сьогодні роздаватимуть також вино.

«Фасунок» вина, шоколяди та деяких інших присмаків був в австрійській армії таким актом, про який вояцтво говорило завжди одним досадним словом: злодійство! Вина видавали одне відро на компанію: до того відра підходив штабовий фельдфебель і наливав собі повну їдунку. Другим з черги робив це саме рахунковий. Далі йшли кухарі, старшинські чури і кожний з них брав скільки вдалося. Рештою мала поділитися компанія.

Звичайно діялося так, що коли капрал підходив до своїх людей і кричав: «Гей, фасувати вино», — то на дні відра бачили вояки 2–3 ложки червоного фусу і 10 хлопа звичайно говорили: ну, ну, докінчіть вже, пане капрале, бо нам не варто вже й вусів мачати!

Тож, коли Ванєк сказав Швейкові, що сьогодні фасунок вина, то Швейк відразу відповів:

— Той цілий фасунок вина — то одна брехня, бо винце вип’ють панове старшини, а нам дадуть тільки понюхати, щоб хто не сказав, що «я, мовляв, вина ані не нюхав»…

— Е, Швейку, — сказав Ванєк, — не нарікайте знов на все! Не думайте собі, що воювати — то мід лизати. Але глядіть лиш, там вже понесли вино. Підіть довідайтеся, для котрої то компанії.

Швейк скочив вперед і стрінув вояка, що полотняним відром ніс з потока воду. До того вояка нагло підійшов лейтенант Дуб і спитав:

— Що ти несеш? Кому, нащо ця вода?

— Слухняно голошу, — сказав вояк, — що це вода для коней від кухні.

— Звідки ти набрав цієї води? З потока? До сто чортів! Відколи то вільно черпати воду з потока?

Вояк мовчав і споглядав на лейтенанта. Не міг в одній хвилі збагнути: чи він дурний, чи лейтенант дурний.

— Доннерветтер, — кричав Дуб. — І це називається дисципліна? Цуґсфірер! Чому тому воякові не додали для асисти шаржі? Чому з ним не пішов по воду фрайтер?

Замість фельдфебеля відповів Дубові Швейк:

— Мельдую послушно, що ця вода є зовсім здорова, бо пан оберлейтенант Лукаш мив у ній ноги і пив з неї каву. Ніхто до цієї води не міг нічого насипати, бо тепер коням стрихніни не дають, щоб не були надто прудкі. В Радешовицях, був, пане лейтенанте, гицель, який завжди говорив…

— Говорив… що я тебе негайно прив’яжу до стовпа, аж почорнієш, ти драбуго один, — заричав, мов ранений дик, лейтенант Дуб. — Ти корово одна, не кпи собі з мене, бо, Мати Божа, коли б ми не стояли перед ворогом, то я з тебе в той мент випустив би кишки! Ти, закало полку, ти, ти фільософе, щезай мені з очей, бо не ручу за себе!… Абтретен!

Однак лейтенант сам перший віддалився, не ждучи, аж відійде Швейк, бо побачив, що всі вояки починають з Дуба сміятися. По його відході один вояк сказав:

— Он, глядіть на нього! Як він собі покрикує, той голодранець! Великий пан, та діравий жупан. Коли я ще служив у Чаславлі, то був тоді при ляндвері один дідище Цибулька. Той так само ричав. Рапорт приймав завжди на коні, отже треба було кричати на всю губу, а він сам ричав ще голосніше:

— Ти, каже, шмаркатий рекруте, кричи голосно, бо розідру морду на двоє! Що то за бесіда так тихо говорити, мов стара повія, що йде каятися! До сто чортів! Чейже слід подумати над тим, що перед вами стоїть ваш зверхник, ваш капітан і що він не буде хіба наставляти вуха на ваше рекрутське скавуління!

По обіді перемінився цілий табір в стадо голих мавп, що витовкають свої комахи. Кожний вояк держав перед очима сорочку або підштанці і полював на воші і гниди з невтомним завзяттям. Деякі добули з наплічників коробки з сірою маззю і натирали нею бедра і плечі. Вояки, що цієї мазі не мали, завидували своїм товаришам. Розпочалася на тему вошей цікава розмова:

— Кажуть, що на воші найліпша є гвоздикова олійка, — сказав якийсь вусач. — Вистане, кажуть, кілька капель цієї олійки і на воші начеб зайшла пошесть. Гм, але я їх маю забагато… Мені треба було б денно хоч кватирку тої олійки. Не виплатиться шкіра за виправу.

— То вже краще і дешевше є вимаститися нафтою, — сказав інший вояк. — Нафта забезпечує від вошей людей і свиней.

— Найкращий засіб на воші — це ношення шовкової білизни, — сказав третій розмовник.

— Це правда, — сказав Швейк, — але що ж, не всі можемо ходити в шовковій білизні. Найкраще виводяться воші в грубих трикотах. По кількох днях є їх як маку. Цієї резерви ніколи не забракне. Та жарт жартом, але воші треба вибивати, бо інакше вони готові вояка загризти, а чейже вояк має згинути кращою смертю за найяснішого пана і його рідню.

Днина була ясна й тепла. Вояки випрали собі білизну, пообмивали ноги і стали грати в карти. З усіх сторін було чути: вино, черва, жир, сімка, краля, гати тузом, гррримм! А диви, мудрагель! Ах, ти ідіоте!

Швейк, що грав в карти до самого сумерку, пішов спати недалеко кухні. Там уже лежали, накрившись плащами: Балоун, Ванєк, кухар Юрайда й волонтер Марек. Усі гуторили, споглядаючи на зоряне небо. До голосу дійшов кухар Юрайда, начитаний в окультичних книжках і сказав:

— Бачите, колєґи? Кожна з тих зірок — то цілий великий світ. Коли уявити собі, що таких зірок, чи сонць є біля 20 мільйонів, що віддалення від деяких зірок є так велике, що світло потребує аж 537 літ, щоби до нас дійти, коли дальше подумаємо, що сонце є півтора мільйона разів більше від землі, то чим я є разом зі своєю польовою кухнею і що значить тих кількадесят кілометрів, які ми свіжо зробили? Всесвіт є великий і дивний, повний таємниць, яких ми, на жаль, не змогли дотепер відкрити. Не знаємо, чи мешкають там які живі сотворіння, чи ні…

— Я хотів би знати тільки одно, — сказав волонтер Марек. — Чи і там також є такі ідіоти, які зі собою за будь-що воюють?…

— Може так, може ні, хто його знає, — відповів Юрайда. — Може живуть там люди, може тварини, може мудрі, може ідіоти…

— Для мене одно є певне, — сказав у свою чергу Швейк, — що й там мусять воювати і гинути за якогось найяснішого пана і там мусить бути від часу до часу війна, на котрій вояки мусять бити неприятеля і воші…

В тій хвилі, мов вовк з кукурудзи, відізвався Балоун:

— Мені вже все одно, дорогі колєґи, що там є і хто там є на тих зірках. Чи живуть там люди, чи ні, не знати — але я певний, що краще там дають їсти, як тут. Я вже волів би бути на такій зірці, ніж тут, бо я вже тут з голоду не можу витримати.

Товариство під плащами зареготалося… Але Балоун на своє виправдання сказав знов:

— Добре вам сміятися, але мені бурчить в животі і я голодний, як пес… Здається мені, що я не одну таку зірку з’їв би, коли б це був сальцесон, або що…

— Не говоріть, Балоуне, такий річей проти ночі, бо ще вам присниться, що ви їсте сальцесон і покусаєте котрого з нас…

— Між небом і землею є багато таких річей, — сказав Швейк, — яких таємниці ми не збагнули. Візьміть таку справу вошей. Чи могли б ви мені сказати, пощо існують на світі воші? Сьогодні, коли я їх вибив, вимився і вбрався в чисту білизну, почуваюся, як мала дитина в колисці. На бедрах я вже мав струпи від бруду, а на колінах уже почав був рости мох. А чи вам потяться ноги, пане Юрайдо?

Кухар чогось немов загнівався і не давав відповіди, тільки волонтер, засинаючи, муркотів:

— Хай ґранати падають дощем, хай гримлять гармати, але з цього нічого собі не робить герой 91-го полку, наш камрат Йозеф Швейк… Він сміливо йде вперед і сягає по зелений лавр перемоги і слави…

По цих словах історик батальйону замовк і заснув. Не спали ще тільки Швейк і Юрайда. Оба споглядали в небо і кожний думав свою думу. З недалекого старшинського шатра доходили відголоси якоїсь суперечки, а Швейк думав у тій хвилині, чи місяць світить над Прагою, як ось тут над галицькою землею, заораною ґранатами і заскородженою шрапнелями.

За хвилю всі довкруги вже спали. Чути було ритмічне хропіння й посвисти крізь носи. Від часу до часу гомоніли кроки фрайтера, що розводив стежі. Вся околиця поринала в мертвій тиші. Раптом перервав її гук кількох гарматних пострілів.

Швейк уже поволі засинав, але ці постріли знов на деякий час сполошили його сон. Він почав знов мріяти й міркувати.

— Сапери під градом куль будували міст… — сказав в тій хвилині крізь сон історик батальйону Марек, теж кидаючись неспокійно на своїм твердім ложу.

Тим часом заснув вже був і хоробрий вояк Швейк, тільки один Юрайда ще нудив світом і мелянхолійно споглядав у зоряне небо…

Вранці ніхто не міг збагнути, що буде дальше. Капітан Заґнер не одержав ще ніяких наказів для свойого батальйону, а так само командант полку. Кадета Біґлера прогнав від себе капітан Заґнер геть, бо той запрошував його на леваду над потічок, де оберлейтенант Лукаш знов мочив ноги, щоби перед обома цими старшинами почванитися умінням відчитувати військові карти.

Настрій у вояків покращав, як тільки вони хлебнули гарячої кави. Вони стали дальше забавлятися грою в карти за сотики і сірники. Коли б не гарматний рев з півночі, могло б видаватися, що це звичайні маневри в мирному часі.

Десь біля полудня задеркотів телефон. Старшини зібралися негайно на нараду, а цуґсфірери гукали:

— Алярм! Алярм! До сто чортів! Киньте ті карти, чи не чуєте, що алярм?

По п’яти хвилинах цілий батальйон стояв в рядах з клунками на плечах і з крісами в руках і розпочав марш.

До пізньої ночі марширував швидким кроком. Перед батальйоном йшла, очевидно, передня стежа і зв’язкові. Вояки перейшли кілька сіл, в яких видно було сліди давніших боїв. Потім відпочивали в якомусь лісі.

Кухня наздігнала батальйон щойно на другий день вранці. Ґуляш, призначений на вчорашній день на обід, роздали тепер на сніданок. Гармати гуділи вже зовсім близько, а деякі вояки божилися, що вночі чути було виразно скоростріли. Деяких вояків ця вістка схвилювала, інші стали ще більше байдужі, ніж були дотепер.

Ледве вояки спожили ґуляш, як надлетів кінний гінець і знов підстаршини крикнули: алярм! Деякі вояки впихали ще поспішно до губ останки ґуляшу, а старшини кінчали нараду і дискутували над картою про маршрут.

Капітан Заґнер довго кивав головою над наказом, порівнюючи вказаний маршрут зі штабовою картою. Відтак всі старшини порозходилися до своїх відділів.

Капітан Заґнер виступив перед батальйоном і виголосив таку промову:

— Вояки! Завдання, що його маємо перед собою, це нічого страшного! Може бути, що ми до бойової лінії навіть не дійдемо, бо наша бригада стоїть у третій резерві. Які дві мильки від нас стоїть в лісі один російський батальйон, що просто заблукався. Москалі сидять в тому лісі і самі не знають, як з нього вийти. Наш полк одержав наказ оточити той ліс і попросту виловити москалів, мов баранів. Ми це зробимо дуже легко. Москалі тільки ждуть на це, щоби піддатися, може навіть без пострілу. Отже, не бійтеся, бо, як кажу, це просто іграшка. Гурра! Гурра! Гурра!

Вояки відгукнулися якимсь слабим і непевним «гурра!», а капітан Заґнер видав накази, в якому порядку і якою чергою мають марширувати окремі компанії.

Вояки, що вже були в боях, говорили:

— Мати Божа! Коли ми стоїмо у третій резерві, то найдальше за годину дістанемо гарячого прочухана. Під Городком коло Львова ми також стояли у третій резерві і за три чверти години аж дрантя з нас летіло. Це вже такий звичай, що воякам говорять про якусь третю резерву. Даю голову за це, що нас ведуть на якийсь такий відтинок фронту, де нема вже ні одного нашого вояка. Ну, затямте собі, камрати, що я вам тепер сказав. Побачимо небаром, чи я говорив правду, чи брехав… Заки нам в шлунках влежиться той ґуляш, дістанемо прочухана…

Варто відмітити, що чехи в австрійській армії ніколи не говорили: будемо битися, або: будемо їх бити, але завжди висказувалися про це способом страдальним: «Ой, дістанемо»!

Одинадцята компанія мала йти на самому переді як передня стежа. Четверта її чота йшла як «шпіца», а зв’язкових віддали під команду кадета Біґлера. Кадет марширував сам на чолі шести вояків, між якими був також Швейк, що зголосився на стежу як доброволець. Решта вояків розтягнулася: в довгу лінію, щоби творити неперерваний ланцюг і щоби один вояк міг давати знати іншому, в якому напрямі йде «шпіца».

Ті, що ворожили, що за годину дістане компанія прочухана — цим разом помилилися. Марш тривав вже добрих дві години, а про неприятеля не було ні слуху, ні духу. Вояки повеселішали, особливо тоді, коли стрілянина зовсім ущухла. Деякі з них вже потішалися, що москалі взагалі вже взяли ноги за пояс, або вже в лісах зложили зброю і ждуть, щоб їх забрати в полон.

Під вечір доплентався батальйон аж на край якогось лісу, де ждала на нього «шпіца», яка сама не знала, що дальше має діяти, бо не мала наказів. Щойно вночі прибув гінець з наказом, що батальйон має розложитися на місці і ждати на вияснення ситуації аж до ранку.

Капітан Заґнер завів свій батальйон глибше до лісу і наказав гостре поготівля. Всі мусили бути готові до бою на перший алярм. В лісі було темно, тягнув пронизливий холод, ще й мрячів дрібний студений дощик. До півночі ніхто не спав. Вояки перемокли до нитки, так що дощівка спливала їм по плечах і ногах. Пробували розпалити ватру, бо дерева було там доволі. Та ледве тільки блимнув перший вогник, як надлетів лейтенант Дуб і прошипів:

— Загасити! Що ви собі гадаєте?! Негайно загасити! Хочете, щоб нас неприятель вибив тут до ноги? Що? Що? Котрий з вас сміє щось воркотіти? Стулити писок! Думаєте, що хтось має охоту покласти життя через вашу дурну ватру? Тільки не доведіть мене до гніву, бо ще мене не знаєте!

Підбіг до розпаленої ватри, копнув її ногою і порозкидав тліючі тріски.

— Дайте спокій, пане лейтенанте, — відізвався з темряви оберлейтенант Лукаш, що аж дригонів від зимна і кланцав зубами, мов у пропасниці. — Дайте спокій! При ватрі й ви самі загрієтеся. Хлопці, розложіть відразу кілька ватер, також для нас одну. Чортзна, чи москалі взагалі є в цьому лісі, а ми будемо даремно костеніти…

Вояки охоче кинулися до зруба по дерево і небаром повернули з цілими оберемками полін. За хвилю затріщало і заблимало кілька вогнів.

При однім прикучнули старшини і слухали бесіди капітана Заґнера, що сердито вголос кляв:

— Чорт його зна, чи ми знаходимося в тому місці, в якому повинні були згідно з наказом знайтися. Хай то громи тріснуть! В штабі бриґади все поперекручують. Приймають мельдунки і видають накази, але ні одному з тих панів не прийде на думку розміркувати як слід, чи його наказ може бути виконаний.

Капітан вийняв карту, розложив її на колінах і подав оберлейтенантові Лукашеві наказ з бриґади.

— Прочитай сам. Згідно з повідомленням стежного відділу на горбку 431 держиться в лісі неприятель силою яких 600 баґнетів.

Наказ: маршбатальйон 91-го полку піхоти марширує в напрямі горбка 431 як окремий відділ з метою оточити неприятеля. Мельдунки спрямовувати просто до бриґади.

А тепер глядіть на карту: шмат якогось лісу, якась лінива, гнила річка, дороги нема, а довкруги мочари. Нема сумніву, що москалі відступають, але щоб якраз тут мали вони скритися, цього ніяк не второпаю.

Лукаш без зацікавлення поглянув на карту, але нічого не відповів. Замість нього вирвався лейтенант Дуб і заговорив:

— Не маємо права бажати собі, щоби москалі поступали так, як в даних обставинах поступали б ми. Москалів слід зрозуміти, особливо ж їхню тактику і спосіб думання. Москалі, мої панове, мають воєнний досвід, набутий у війні з японцями, а далі вони мають дуже легкі обози, що можуть перебитися навіть через дуже трясовинний терен. Для них це не страшне. А Східна Галичина — це терен такий самий, як в цілій Росії. Панове, це слід зрозуміти. Москалі можуть сидіти навіть в мочарах.

Капітан Заґнер не любив Дуба, бо цей завжди мусив сказати йому щось наперекір, але дав йому вибалакатися і потім сказав до оберлейтенанта Лукаша:

— Гарна ніч, правда? Ну, ну, гарно все це заповідається. Чортзна, чому ми маємо минати села? Хіба тому, щоби не напускати там вошей? Добре, але як знов витримати в чистому полі, чи в лісі? Га, га, га!… Як так дальше піде, то я не знаю, що то буде. На такі «штрапаци» треба мати коняче здоров’я. Здається, друже, що небаром ти потиснеш наперед на чолі батальйону, а я буду смарувати коліна, лікуючи свій ревматизм.

Капітанові Заґнерові починала така тяганина не подобатися. Фронту властиво нема… Чорт зна, де неприятель заліг… Кожної хвилі можна з батальйоном загнатися під дурного хату. Гм, куди краще було б залишитися в шпиталі… Зрештою, до біса, може та проклята війна вже небаром скінчиться? Так бодай всі говорять… Ось москалі вже підходять до своїх кордонів. І ми також повинні станути на свойому кордоні… По якого лисого чорта пхатися за ними за кордон?

— Якраз треба за ними гнати і то конечно, — відізвався лейтенант Дуб. — Москалі надіються тільки на просторість своєї держави і гадають нас перемогти своєю безмежною територією. Думають, що з нами може приключитися таке саме, як колись з Наполеоном. Але вони грубо помиляються. Рік 1812 і рік 1915 — це завелика різниця. Російські ґенерали хіба забули про те, що сьогодні інакше виглядає війна, як колись. Інакша зброя, інакша комунікація, інакший зв’язок — самоходи, телеграфи, телефони, літаки, артилерія… Тепер переможна армія будує за собою негайно залізницю і підвозить нею все необхідне. З голоду не загине і не замерзне на бездоріжжях. А морозів ми вже й так закоштували в Карпатах.

— Ваша правда, ваша правда, пане лейтенанте, — сказав іронічно оберлейтенант Лукаш, позіхаючи. — Тепер вслід за армією возять поштові карточки, порошок до зубів і бозна-що. Якщо війна ще трохи затягнеться, то небаром матимемо на фронті навіть дитячі ґумові пипки.

Бачачи, що базікання Дуба для нікого з присутніх не цікаве, Лукаш гукнув на Швейка, що сидів оподалік між вояками і розмовляв з ними про найкращі засоби до вигублювання польових мишей.

— У нас наставляють на ці миші лапки, — сказав один вояк. — В таких лапках миші дусяться. Влазить їх стільки до такої лапки, що годі за щораз випорожнити лапку.

— Краще вже ходити за плугом і вибивати ту нужду мітлою, — сказав другий вояк. — Тоді рівночасно вбивається й молоді.

Швейк хотів також забрати голос в цій дискусії, але почув поклик Лукаша. Тому зірвався з місця і станув перед оберлейтенантом.

— Слухайте, Швейку, — спитав Дуб, — про що ви там бесідуєте? Чи не ведете ви якої аґітації?

— Мельдую послушно, — сказав Швейк, — що ми балакали про війну. Колєґи кажуть, що москаликів є щонеміра і що треба багато бочок, щоби їх усіх пересолити, їх слід би так нищити як польових мишей, за допомогою мітли. Тоді можна їх вибити разом з молодими.

Лейтенант Дуб прикусив губи, бо помітив, що Швейк злегка глузує собі з нього.

— Що ж там, Швейку? — запитав у свою чергу Лукаш. — Не боїтеся лісу вночі? Ну, бачите, тепер вже починається справжня війна. Це вже не те саме, що було в Празі, Будейовіцах чи в Бруку. Такі нічліги, як сьогодні, можемо мати відтепер сім разів на тиждень. Як почуваєтеся?…

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що почуваюся двояко: від фронту я вже сухий, а по плечах ще тече вода. Але це, пане оберлейтенанте, нічого дивного. Нераз і в часі миру годі знайти вигідний нічліг та ще й з комфортом. Чи пан оберлейтенант були коли-небудь в Німбурґу? Коли ні, то шкода. В такому разі не знають пан лейтенант деяких особливостей того славного містечка. Є там, наприклад, гостинниця «Прага». Дуже солідна і годяща гостинниця, ані слова. Отож раз якийсь штукар, на прізвище Люпа, хотів подарувати своїй жінці на іменини расову козу. Я вже говорив вам, що я сам торгував собаками. Але хто забажав собі купити яку іншу расову тварину, то я не відмовляв йому своєї допомоги. І саме тоді я вичитав в «Політиці», що в Німбурґу, в домі ч. 286 є на продаж гарна расова коза.

— Швейку, — перебив Лукаш. — Ви знов починаєте свої анекдоти. І то в таку мокру ніч, перед лицем неприятеля? Оповісьте нам цю історію, як розіб’ємо москалів. Тепер йдіть і допильнуйте, щоб не змокли на сльоті наші клунки…

— Історія з козою недовга, добре було б оповісти її перед битвою, — відповів Швейк, споглядаючи в сторону капітана Заґнера…

Лукаш гострим поглядом очей прогнав Швейка, але той таки заспокоїв свою жагу балачки, бо оповідав історію про козу воякам сливе цілу ніч.

Дощ уже перестав був падати і від сходу заповідалася рожева, ясна днина. Було ще темно, але листочки на деревах нагло зашуміли, вітаючи ранок. Щойно тоді сон зморив і Швейка, але він таки не дався. Побачивши одну, непогаслу ще ватру, зняв з себе мундир, сорочку і підштанці і став це все сушити над вогнем. За його прикладом пішов один вояк, що якраз повернувся був з варти. Оба стояли напівголі і скидалися на якихось лісових чортів або чарівників. Вимахували сорочками і підштанцями, щоб таким чином ще більше роздмухати вогонь. При цьому вартівник прибалакував:

— Це найкращий спосіб на воші, колєґо. Вони розпаряться, повилазять і таким чином попадають в огонь. А гниди потріскають. Якщо сьогодні рушимо дальше вперед, то наші колєґи матимуть вошей як маку, бо як чоловік змокне, а відтак в марші загріється, то воші множаться, як холєра. А все з бруду! Та ціла війна — то одно свинство і нехарство. Гей, гей, коли б я тепер був дома, то клепав би тепер косу і йшов би на луг. Сінце, брате, найкраще шморгати по нічнім дощику, або по росі. Тоді коса бере, мов бритва. Такий ранок є дуже гарний. У фляшчинці маєш трохи тієї оковитки, потягнеш раз і другий, а тоді коса косить і косить… і косить, здається тоді, що сама кладе траву. А тепер що? Замість косити — лупимо воші й самі йдемо на ворожі позиції, щоб нас облупили. Скажи, брате, пощо взагалі та війна? Та глупа, нелюдська війна?

— Пощо та війна? — спитав Швейк, чухаючись під пахвою. — А яким іншим способом, колєґо, боронитимеш найяснішого пана і його родину?

— Ех, ех, ех, — стогнав вояк, — ось тут найбільше кусають. Поглянь, аж червоне тіло, так скубуть…

Вранці вояки милися в калабаньках дощівки і заходилися варити каву. Аж раптом надскакує на спіненім коні гінець і передає капітанові Заґнерові якісь папери. Капітан Заґнер перечитав папери, поговорив щось зі старшинами і за хвилину вже гриміло:

— Алярм! Алярм!

— Герґот! — кричали підстаршини. — Лайдаки, берете на плечі торністри, чи ні? Кваптеся, оферми останні, бо на нас валять вже москалі. Перевісити кріси!

Батальйон станув у лави і замість вранішньої молитви чути було вигуки прокльонів.

— Подуріли, чи що, — нарікали деякі вояки. — Навіть не дадуть зварити тієї нещасної чорної юшки?… Хлопці, поставмо ще їдунки на вогонь, може ще завариться.

— Ворог ніколи не є так близько, щоб я не міг собі ще зварити ґуляшевої консерви, — сказав якийсь моторний жартун.

Вислали знов передню стежу, а на «шпіцу» визначили кількох вояків з кадетом Біґлером на чолі. Батальйон знов витягнувся у довгий ланц. Частина посувалася вперед, але більше вправо, ніж дотепер.

На краю лісу частина стрінулася з самоходом, в якому їхав старшина ґенерального штабу. Він здержав батальйон, прикликав до себе старшин, щось розмовляв з ними і з великим невдоволенням водив пальцем по мапі ґенерального штабу.

Помітили це вояки і серед них відізвався придушений голос:

— Ого, ми певно знов зблудили. Дивіться, хлопці, як той наших «пуцує» за якусь дурницю.

— А хто зна, що в тім є, — сказав інший вояк. — Чули ви сьогодні стріли? Чейже від ранку не гукнув ні один стріл.

— А може вже підписали мир і той панок показує куди маємо йти до залізничного двірця, щоб вертатися домів, — сказав якийсь старший, боязкий вояк…

В тій хвилині зверещав капітан Заґнер:

— Напрям за мною! Ходом руш!

Передню стежу і «шпіцу» стягнули тим часом назад і цілий батальйон серед могильної тиші марширував дві години крізь непевний і таємний ліс. Згодом ліс ставав щораз рідший і небаром батальйон вийшов на шлях, обсаджений обабіч високими тополями. Кадет Біґлер знов висунувся наперед як «шпіца».

Після короткого відпочинку частина йшла далі вперед дуже жвавим кроком, начебто хотіла перегнати неприятеля. Вояки знов дійшли до якогось зруба, через який капітан Заґнер провадив свого коня за уздечку. Нагло одною ногою застряг у щось м’яке. Був це знак, що перед хвилею мусила сюди переходити, або тут бівакувати, якась військова частина.

На обличчях вояків появилася усмішка, зате старшини похнюпилися. Хто тут був? Москалі, чи наші? Збагнути цю тайну нюхом — було немислиме. В тій купці, що її капітан Заґнер розчавив чоботом, було кілька кісточок з черешень, якась полова, шкірка з ковбаси і кілька зерен гороху. Чи те «щось» було австрійське, чи російське? Могло бути так добре одно, як і друге.

Старшини мовчки споглядали на те щось, а оберлейтенант Лукаш висказав такий здогад:

— Може, це слід нашої передньої стежі? Але як на неї, було б цього трохи забагато.

Лейтенант Дуб заперечив:

— Передня стежа не могла тут затриматися, бо ми були б її тут наздігнали. Тут мусили бути москалі, а ці сліди, що їх тут залишили, то це зі страху. Видно, серед москалів панує страшна паніка. Тому по дорозі будемо стрічати тих слідів щораз більше і більше. Доведеться ще не один такий слід розчавити. Паніка у москалів — жахлива річ. Ми ще будемо у їхніх «слідах» поринати з головами.

Рівночасно з цими останніми словами лейтенант Дуб глянув зі співчуттям на капітана Заґнера. Усім здавалося, що Дуб як стій приступить до капітана і вискаже йому формальне співчуття з тієї причини, що капітан розчавив один неприятельський «слід».

Далі Дуб вдарився долонею в чоло і сказав:

— Мої панове, але це ж дасться легко устійнити.

— Хлопці, — крикнув лейтенант Дуб до вояків, — розгляньтеся негайно між тими «слідами» і принесіть ті папірці, які біля них знайдете.

Вояки скочили негайно в корчі і вже за хвилю несли на двох патиках таку чудасію: клаптик трави, прутики, листя, білу шкіряну дамську рукавичку, поштові картки, а один вояк приніс навіть кусник часопису з якимсь образком. Лейтенант Дуб приказав кинути все, а подати собі тільки часопис. Був це часопис, редаґований в мадярській мові і тому був для Дуба незрозумілий. Не дивлячись на це, лейтенант Дуб чогось дуже врадувався і сказав переможно до капітана Заґнера:

— Ага! Вже маю! Аж тепер я пригадав собі, що при захопленню неприятельського місця постою слід негайно і в першу чергу перевірити папери в лятрині. Таким чином найлегше можна устійнити, які неприятельські частини стояли на тім місці. Треба, очевидно, трохи побабратися, але годі, іншої ради нема. Ось тут маємо якусь картку, ось глядіть, панове, — але ні, цього і чорт не перечитає, бо все замазане… Але напевно не були тут москалі. Подайте мені шматок тієї ґазети. Що це за ґазета? «Кропива»? Та це ж чеська гумористично-сатирична ґазета…

Вояк держав перед лейтенантом Дубом на патику заваляну ґазету, а Дуб нахилився якомога близько до ґазети, крутив носом, але відчитував… Був це уривок якогось сатиричного вірша:

— Кажуть, що в часі війни замовкають музи і ніхто не займається писанням віршів. На щастя, у нашій дорогій австрійській батьківщині ще так зле не є. Доказом цього цей прекрасний, дійсно талановитий і патріотичний віршик. Дуже жалію, що не маю його в цілості. Я перечитав би його воякам для підбадьорення. Прекрасний вірш, ані слова. Так і видно, що наша славна Австрія гарно держиться. Зрештою, я відпишу собі бодай цей шматок віршика. Поки що можу панам сказати, що тут були справді наші, а не москалі.

Капітан Заґнер був злий і відвернувся на бік від лейтенанта Дуба, а оберлейтенант Лукаш сказав:

— От лайдаки ті вояки, така прекрасна, патріотична поезія, а вони читають її під корчами…

Після того батальйон помарширував дальше, а по цілій годині ходу ніхто не звернув на це уваги, що якось ніде не видно зв’язкових. Біля полудня батальйон дійшов до якоїсь толоки, з якої доходив гамір. Капітан звелів вислати стежу і довідатися хто там таборує. Небаром стежа вернулася з повідомленням, що там стоїть малий відділ нашої артилерії і пасе на толоці коні.

Вояки вступили на ту толоку і тішилися вже, що матимуть відпочинок. Але не минуло й кілька хвилин, як на краю лісу появився верхом якийсь старшина, що приґальопував і крикнув:

— Котрий полк? Дев’ятдесят перший? Куди ви його ведете? Герґот! Це ж зовсім хибний напрямок! Я чейже наказав йти наліво.

Сказавши це, старшина пігнав дальше, а тоді капітан Заґнер шпигнув свого коня острогами і почвалав за ним, щоби дістати точніші накази. Капітан пізнав у тому старшині команданта бриґади.

Однак точніших наказів не одержав. Той дідище бриґадієр повторював одно і те саме:

— Я чейже наказав йти наліво!

Капітан Заґнер завернув і сказав:

— Наказ, пане полковнику!

Щойно тоді та стара пережерта хворобою мавпа затрималася і крикнула до капітана Заґнера:

— Пане капітане! Затямте собі це раз і назавжди: в цьому випадку слід говорити: пане полковнику бриґадієре!

Капітанові Заґнерові щось мелькнуло в голові про ідіотизм того «полковника-бриґадієра», але він не сказав нічого голосно, тільки пігнав до свого батальйону і на злість «бриґадієра» дав воякам трохи довший відпочинок. Відтак звелів марширувати більше наліво. Ніхто не подумав про те, що передня стежа марширує в незміненому напрямку направо і що слідувало б її завернути.

Не звернув ніхто уваги і на те, що таким чином батальйон марширує незабезпечений, бо не виставлені стежі.

Кадет Біґлер, командант передньої стежі, раз у раз заглядав до карти і порівнював її з тією місцевістю, де в даній хвилі знаходився. Посувався зі своїми людьми обережно наперед, хоч властиво сам не знав куди має зайти і де менше більше зустрінутися з москалями. Одно тільки знав гаразд кадет Біґлер, а саме те, що йому доручили виконати дуже важне завдання, тому намагався з усіх сил, щоби оправдати покладені на нього надії і заслужити собі на признання. Отже йшов на чолі батальйону дуже «гостро» і примушував своїх вояків до жвавого маршу, а рівночасно розглядався безупинно по околиці за ворогом, бо хотів з ним якнайшвидше зустрінутися і подати до батальйону мельдунок, що зв’язок з ворогом осягнений.

У невеликій віддалі за кадетом Біґлером йшов Швейк як бічний зв’язковий в товаристві ще одного вояка, який на Швейка навмисне зачекав, бо одному йти було якось моторошно. Вояк забалакав до Швейка:

— У двійку буде нам краще. Одному йти небезпечно. Міг би хто напасти й пограбувати. Тут, брате, такі ліси, що тільки в опришки пишися! Чи твій кріс набитий? На кадета і на товаришів нема що рахувати, бо ті пруть вперед, мовби їм хто перцю підсипав, ані не обзираються. Остаточно заблукати тут хіба не можна, бо є тільки один шлях.

— Ні, — сказав Швейк, — кріса я ще не наладував. Бо й пощо? Заки ще на що придасться набій, можна собі через неувагу впакувати в черево…

— Ей, недобре робите, колєґо, — сказав Швейків товариш. — Ми йдемо в передній стежі, отже кожної хвилі можемо мати сутичку…

— Ну, й що ми оба вдіємо? Скажіть так самі? Зрештою, як ви маєте кріс набитий, то й цього вистарчить. Я боюся, що ми взагалі зайдемо під дурного хату. Хто зна, де тепер обертається Біґлер зі своїми людьми? В якому напрямку він пішов і чи стрінув ворога? Мені здається, що ми оба зійшли на манівці і що ані за нами, ані перед нами ніхто не йде.

Так воно було справді. Кадет Біґлер, держачись карти, помарширував направо межею, а батальйон пішов своєю дорогою — вліво. Товариш Швейка налякався не на жарт.

— Бачиш, небоже? — сказав залякано до Швейка. — Ти тут безупинно патякаєш, а тим часом ми йдемо манівцями, аж куриться. Вертаймо назад до тих гарматчиків на леваді. Тепер саме полудне, може там якраз дають їсти?…

— Та воно правда, — сказав Швейк. — Річ ясна, самі ми у двійку не станемо битися з російською силою. Мусимо прилучитися до якоїсь частини.

Командантом півбатерії був молодий лейтенант, на щастя чех. Коли Швейк зголосив йому, що вони оба є зв’язковими 6-го батальйону 91-го полку і що втратили з очей «шпіцу», передню сторожу і цілий батальйон, лейтенант засміявся і сказав:

— Пождіть ви, ґалґани, дадуть вам за це бобу! А ваші очі де були? Я не знаю, чи ваші сюди переходили. Ми тут стоїмо від ранку, а війська сюди перейшло тьма-тьменна! Бійтеся Бога! Вони є заявковими при погоні за ворогом і самі заблукали! Чи знаєте, що за таке розстрілюють?

— Мельдую послушно, — почав Швейк, — що ми розуміємо наше погане положення. Бо це правда, згубити в поході свій полк — то скандал. Вояк повинен невпинно продумувати над тим, як би то найкраще свому полкові прислужитися і вкрити славою його прапор. Коли я служив в Будейовіцах, то мали ми там одного капітана Мурка. Був він трохи горбатий, служив як шпигун в Сербії і за це його зробили капітаном. Отож той капітан Мурк казав кожному воякові в часі великих вправ впакувати до наплічника 250 гострих набоїв. Відтак сам по відході передньої стежі тинявся поміж зв’язковими, підслухував, що вони говорять і записував все підслухане до нотесу. Пізніше в часі відпочинку він взивав до себе тих зв’язкових і говорив: Чи ви знаєте, оферми, що це є мораль? Отже, мораль, осли кострубаті, це є найточніше виконування обов’язків, які вкладаємо на вояка. Але не є це мораль, ви морські свинки, коли ви, маючи в наплічниках всього по 250 патронів, лізете, як свині зі спущеними вділ рилами, ще й базікаєте щось на найяснішого пана.

— Абтретен! Завтра до рапорту! — крикнув на Швейка лейтенант.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — говорив дальше Швейк, — що ми зовсім не мали гадки заблукати і не мали наміру зменшити армію на два кріси. Слухняно прошу прийняти нас до своєї частини на менажу, хліб і фасунок. Платні від вас не домагаємося, бо може ще свій батальйон віднайдемо і рахунковий Ванєк виплатить «ґебюра» (належності).

— О, мій дорогенький, — сказав лейтенант, усміхаючись. — До батерії не можу вас прийняти, бо що з вами робитиму? Ви мусите віднайти свій батальйон ще сьогодні. Я гадаю, що він ще не є далеко. Польова жандармерія напевно знатиме, де він знаходиться і відведе вас до нього.

— Мельдую послушно, пане лейтенанте, — сказав Швейк, — нехай пан лейтенант добре надумається, заки нас від себе відправить, — сказав сумним голосом Швейк. — Ми всі стоїмо перед лицем ворога, мусимо триматися купи і взаємно собі помагати. Подумайте, пане лейтенанте, що ваша батерія дістане два хлопа більше, завжди то скріплення… Менажу і хліб могли б ми фасувати вже від сьогодні…

— Ні, ні, хлопці, нема мови, — сказав лейтенант. — Трохи страви дістанете і по кусневі хліба від гарматчиків, але зрештою суньте дальше за своїм батальйоном. Щасливої дороги!

Швейк і його товариш пішли до кухні, щоб там з доручення лейтенанта дістати менажу і хліб. Кухар щось бурмотів про піхотну жебранину і про ненаїсних заволок, але таки сягнув хохлею до кітла і поналивав обом повні їдунки рижової зупи з січеним воловим м’ясом. Швейк і його товариш познімали з себе наплічники, посідали на них, а далі повитягали ложки і взялися до обіду.

За яких півтора години оба вояки перекинули кріси через плечі і рушили в дорогу, яку сьогодні вже відміряли два рази. Довго йшли ті дві заблукані вівці австрійської армії і сперечалися, куди мають йти: направо, наліво, чи просто себе. По дорозі нікого не стрінули: ні війська, ні обозів — вся околиця була спокійна й пуста. Товариш Швейка вже почав боятися, чи вони припадком не знайшлися вже поза російським фронтом. На це Швейк розлютився і сказав:

— Ну, а коли б навіть так, то що з того? Не плач, не трясися, ми ще не заблудили. Зрештою, ми не діти і дамо собі раду.

Тим часом ліс ставав щораз рідший. Крізь гілля дерев видно було голубе небо. Товариш Швейка прискорив ходу, вибіг на край лісу і сказав:

— Бачите? Там вже поле, а далі село. Там когось мусимо застати.

І справді застали. Між деревами на краю лісу появився кадет Біґлер і запитав:

— Ну, як там? Чи ви знайшли ту лісничівку? Чи принесли для мене щось перекусити? То чейже ви йшли зі мною як «шпіца»? Здається мені, що ви… говоріть, до сто чортів, ви, чи не ви?!

— Мельдую послушно, пане кадете, що не ми. Ми з вами як шпіца не йшли. З вами йшли інші люди. Ми були зв’язковими. Пан кадет певно тих людей післали до лісничівки, але ми не бачили ніяких колєґів, ані ніякої лісничівки, бо ми блукали. За нами, пане кадете, ніхто не йде. Батальйон десь пропав і про нас ніхто не знає і нами не журиться. Батальйон десь чорти взяли, а ми мусимо воювати на власну руку.

Кадет посумнів і збентежився. Золота медаля, яка мигала йому завжди перед очима, тепер утікала від нього щораз дальше.

Кадет Біґлер тільки зітхнув:

— Добре, добре, але я їсти, їсти хочу, люди, розумієте? Мене черево болить, мало не трісне, певно внаслідок того, що я напився якоїсь поганої води. Ох їсти, їсти хочу, люди, коли б ви це розуміли… Може, незадовго надійдуть ті з лісничівки?…

— Ого, пане кадете, — відповів Швейк. — Не надійдуть, напевно не надійдуть. Вони також заблукали. Ось вже й смеркається, тож мусимо самі за чимсь розглянутися. Бо ми, пане кадете, також хочемо їсти, ох дуже хочемо… Наших вже сьогодні не знайдемо. Ціле щастя, що ви, пане кадете, маєте при собі штабову карту! Завтра поглянемо, де менше-більше може тепер бути наш батальйон і вирушимо просто себе до батальйону. Гадаю, що ми повинні тепер піти до цього села на нічліг і вечерю.

— А, про мене! — сказав розпачливо кадет. — Йдім куди хочете, мені вже все одно. Я тут згину з голоду! Як мене болить живіт!… Давайте що перегризти!…

— Гм, — сказав Швейк. — Перегризти щось можна буде щойно в цьому селі.

— Хай буде по-вашому, Швейку, але що буде, коли там є москалі?… Я не беру на себе за це ніякої відповідальности.

— Якщо їх там нема, — сказав Швейк, — тоді зробимо на них штурм, а коли вони там є, тоді відступимо. Пан кадет є хворий, я вже це бачу, а припис каже, що вояк не сміє опустити свого хворого зверхника. Отже я, як найстарший, обіймаю тут команду. Напрям — найближче село! Ходом руш!

Оба вояки взяли Біґлера попід руки і потягнули його до села.

Біґлер вертівся і стогнав, начеб його тягнули до ятки на заріз.

— Хлопці, — сказав Біґлер, — а як там є москалі?… Не йдім так швидко, то небезпечно, москалі погані люди, вони дуже не люблять наших вояків… А ми можемо влізти їм просто на баґнети… Ох, ох, як мене болить живіт, не йдім так хутко, впадемо москалям відразу в руки.

Швейк був спокійний і став втихомирювати Біґлера:

— Знайте, пане кадете, що станеться тільки те, що має статися. Без Божої волі нікому не впаде волос з голови. Оповідав мені один вояк, що минулого року йшли на москалів, а разом з ними йшов також один фельдкурат. В лісі був відпочинок і єґомость взявся їсти підвечірок. Мав угорське салямі, яйця, швайцарський сир, консерву і червоне вино. Москалі відкрили цей відділ в лісі і стали його кропити ґранатами і шрапнелями. Усі як стій зірвалися і в ноги. Остав тільки фельдкурат і дальше теребив підвечірок. За вояками кричав: «Не втікайте, як стадо баранів! Що має статися, те мусить статися! Нікого судьба не мине. Як маєш згинути, то згинеш і десять миль від фронту, а як ні, то гляди вгору і свищи на ґранати і шрапнелі». І раптом тріскає саме в тому місці ґраната — якраз остання ґраната. Коли дим розійшовся — побачили вояки на пні ненарушену скатертину, усі присмаки, консерву і вино. Хибувало тільки фельдкурата. Ґраната рознесла його на дрібні кусники.

— Ось бачите, — говорив дальше Швейк. — Добре говорив фельдкурат, але одно забув додати: «Не пхай пальців між двері». Зрештою, коли навіть дістанемося в полон…

— Швейку, не говоріть про це. Полон це ще півбіди. Але ви мусите знати, що москалі полонених тортурують. Виколюють очі, обрізують вуха, кліщами виривають ніс… Москалі то варвари, це мусите знати!

— Е, пане кадете, — сказав Швейк, — багацько всякої всячини говорять! Таких звірств ніхто тепер, здається, вже не робить. Робили таке за часів турецьких воєн, але не тепер… У давніх часах, пане кадете, мучили людей на різні лади і різними приладами. Знаємо, наприклад, як тоді мучили єретиків і чарівниць… А тепер москалі не мають таких приладів і цього не практикують, хоч би й хотіли. Хіба там може десь якийсь ніс і то хіба дуже великий і горбатий…

— Що ви говорите, Швейку? Фе, не говоріть таких дурниць! А як великий ніс, то вже можна його різати? Фе! Швейку, перестаньте таке базікати!

Тим часом підходили вже до села і кадет запропонував, щоби зачекати трохи перед селом, доки зовсім не смеркнеться. Всі три влізли до якогось саду за стодолою. Біґлер став дальше стогнати, а другий вояк підкрався до хати, щоб поглянути крізь вікно, що в ній діється і чи нема в ній москалів. В міжчасі Швейк потішав кадета як міг:

— Я вам, пане кадете, зварю води з часником і прив’яжу до живота розпалену цеглу. Це дуже помічне. Я вас не покину…

Вояк вернувся з підгляду і повідомив, що в селі, крім селян, нема нікого. Настрій у кадета пішов вгору. Всі три пішли до одної хати і застукали у вікно. Якась стара бабуня відчинила двері і крикнула, неначе побачила сатану:

— Нічого не маємо, ми самі голодні, москалі все забрали.

— Давно тут були москалі? — спитав кадет Біґлер.

— Ой, недавно, ой, недавно, любенький, ой, забрали, забрали все до нитки, Бог би їх скарав…

— Але коли, коли були тут ті москалі? — спитав ще раз Біґлер.

— Та рано, нині рано, Бог би їх скарав. Всьо забрали і пішли, ой падоньку ж ти мій!

— А виходок у вас є? — запитав Біґлер, якому знов пригадався біль живота.

— Ой нема, нема, любенький, нема нічого, москалі забрали, щоб їм дороги не стало… — йойкала дальше бабуня.

— Пустіть-но, бабуню, — сказав Швейк і відсунув бабуню на бік. — Хай погляну сам, чи москалі все забрали.

Світлиця — а була це українська хата — була дуже чиста і привітна. Від великої печі било тепло, а на лаві біля печі лежало кілька бохонців хліба, приготованих до печення. Зі світлиці пішов Швейк до комори і тут побачив чимало припасів. У кобелі були яйця, а на стіні висіла солонина і ковбаса. Серце Швейка затріпотіло жвавіше на вид цих ласощів і він гукнув на свого товариша і кадета, які ще дальше розмовляли з бабунею, а вона не переставала їх переконувати, що москалі все забрали.

— Ой, любенькі, ми бідні люди, там за рікою самі богачі, йдіть туди, там попасетеся…

— Ну, ну, досить вже того, бабуню, — сказав Швейк, повернувши з контролі. — Москалі трохи забрали, але ще дещо лишили. Пускайте нас до хати і варіть їсти, ми дармо не хочемо. За все платимо готівкою. Чи не бачите, що між нами є пан капітан? Пускайте нас до хати.

Почувши про пана капітана, бабуня запросила усіх трьох до хати і мигом кинулася варити вечерю. Принесла хліба, спражила молока, підігріла якоїсь вудженки і взагалі поводилася дуже гостинно.

По вечері кадет витягнув гроші і заплатив бабуні за прийняття. Небаром появився в хаті старенький ґазда, що приїхав тоді з млина. По короткій розмові з ґаздою і ґаздинею, мовою не дуже для обох сторін зрозумілою — усі три вояки ц. к. армії пішли спати.

Вранці, коли бабуня вже поралася біля печі, а Швейк варив білу каву, прокинувся також кадет Біґлер. Помітивши, що кадет вже не спить, Швейк підійшов до нього і замельдував:

— Мельдую послушно, пане кадете, вночі ніщо не сталося. Чи вам вже краще? Подам вам зараз сніданок.

— Швейку, — сказав кадет Біґлер, — дайте щось перекусити, бо згину. Вже не болить мене ніщо, але я слабий, як муха. Не чути там нічого про неприятеля? Я не знаю, чи могтиму піти з вами дальше.

— Ми пана кадета не покинемо за ніщо в світі, — сказав Швейк. — Вам, пане кадете, не грозить в цій хаті ніяка небезпека.

— Ага! Ніяка небезпека, — сказав Біґлер. — А неприятеля недалеко нема?…

— Мельдую послушно, пане кадете, що бабуня збрехала. Ніяких тут москалів і позавчора не було. Я про це довідався від людей в селі. Москалі завертають звідси праворуч здовж залізниці, куди йде мурованка. Гармати чути вже дуже далеко. Видно, що москалі втікають дуже хутко.

Кадет не противився Швейкові в нічому і дався вивести до саду. Під шурою другий вояк рубав для бабуні дрова і кликав Швейка на допомогу. Швейк не відмовився. Оба вояки стали різати старою, заржавілою пилою дерево і небаром, на велику радість бабуні, нарізали того дерева показну купку.

Кадет Біґлер посидів трохи в саду під грушкою і швидко прийшов до себе. Пополудні хотів вже вирушати дальше, але Швейк відрадив:

— Мельдую послушно, пане кадете, що спішитися нема ніякої потреби, бо нашого батальйону і так не зловимо. Ми мусимо звернутися в сторону залізничої лінії, то там напевно стрінемо наш батальйон. А далі, пан кадет є ще слабий, а в додатку бабуня говорить, що вночі буде падати дощ.

Кадет почав розглядалися на карті і поміркував собі, що Швейк таки має рацію. При цій нагоді пригадав собі Біґлер також недавнє твердження капітана Заґнера, який говорив, що цими безвістями москалі не могли втікати з артилерією й обозами, хоч би навіть дуже легкими.

Переночували у бабуні ще одну ніч і на другий день по сніданку кадет Біґлер наказав гостро готовитися до дальшого маршу.

Біґлер заплатив бабуні за харчі, розпрощався і перший ви йшов з хати, а за ним вийшли Швейк і його товариш.

Кадет пустився йти через городи на північ, бо туди можна було найскорше дійти до залізниці. Йшов так жваво, що Швейк з товаришем аж приставали трохи позаду.

Товариш заговорив до Швейка:

— Як будеш мати апетит, то скажи мені… Я потягнув у баби ковбасу…

— І як тобі не стидно, чоловіче, обкрадати добрих людей, — сказав Швейк, буцімто з доганою… — Голодний я не є, але на всякий випадок і я подумав про завтрішній день. Вранці я скрутив голівки шістьом куряткам і двом куркам. Маю це все в наплічнику. Придасться… Тільки, щоб це добро не зіпсулося. Аж важко мені нести!

Кадет перейшов село впоперек і вийшов в чисте поле. Швейк оглянувся ще раз за гостинним домом бабуні і взагалі за гостинним селом, в якому познайомився був також з вродливою молодицею і йому стало тужно… Згорбившись під вантажем наплічника, став муркотіти пісеньку:

Нагло кадет спинився, прислонив очі долонею і став напружено глядіти перед себе.

— Що це? — крикнув, вжахнувшись. — Ворог! Москалі! Нідер!

— Ага, справді, москалі? — спитав Швейк. — А вони звідки тут взялися? Ми їх зовсім не сподівалися.

Товариш Швейка почувши слово «москалі» — як стій кинув кріс і підняв руки догори, але бачачи, що ворог не підходить, опустив руки і впав на землю.

Кадет скомандував:

— Ладувати!

Кадет був так переляканий, що виглядав блідий, мов труп. В руках стискав револьвер. Швейк, який ще не помітив був ворога, приклякнув за кадетом і запитав:

— Мельдую послушно, пане кадете, де є ті москалі, я їх не бачу. Не знаю навіть, як вони виглядають, бо зроду їх ще не бачив. Бачив я вже мадярів, хорватів, босняків, але москалів ні…

Кадет притягнув Швейка до землі і рукою, в якій держав револьвер, показав напрям, в якому помітив москалів. Тоді побачив їх і Швейк.

Поміж хатами крутилося трьох російських вояків: двох бородачів і один зовсім молоденький головус, майже ще дитина. Йшли поволеньки, ледве волікли за собою ноги. Виглядали, мов утомлені ведмеді. Кріси на мотузках поперевішували через рам’я. Видно було, що солдати є дуже безрадні і знеохочені. Крутилися, мов незагнані вівці.

Зупинилися поміж хатами і щось радили, споглядаючи на хату, в котрій ще перед хвилею перебували кадет і його двох вояків.

Кадет люто споглядав на Швейка, що той на його наказ ладує кріс якимсь чудернацьким способом. Кадет вирвав Швейкові кріс, наладував його сам і прошипів:

— Ах, ви худобино, ви навіть не вмієте наладувати кріса! Міряйте як слід! Ну, слухайте моєї команди!…

Тут Біґлер підніс револьвер і хотів скомандувати: «фаєр!», але в тій хвилі Швейк потягнув його за руку з револьвером і пробурмотів:

— Мати Божа, пане кадете, що ви, хочете їх застрілити? Адже вони не роблять нам нічого злого! Пане кадете, мельдую послушно, що коли ми стрілимо, а не вцілимо, тоді вони в нас бахнуть. А чейже й вони мають кріси, ще й які довгі! Пане кадете, то може бути ворожа «шпіца», за якою йде, може, й ціла дивізія! А може, їх тільки трьох, так як нас, і може вони також заблукали, подібно як ми? Коли їх застрілимо, то муситимемо копати для них могили, а під сьогоднішню спеку це не буде, пане кадете, ніякою приємністю.

Швейк відразу якось набрав переконання, що москалі також заблукалися і його співчуття до москалів стало швидко зростати.

Швейк знов забалакав до Біґлера:

— Подумайте собі, пане кадете, що вони також, напевно, згубили свій відділ і тепер будуть крутитися по світі, а ніяка чужа частина їх не прийме, не дасть їм ні ґажі, ні менажі. Вони, певно, обмірковують справу, чи не найкраще було б для них піти до нас в полон. Гадають собі, певно, що ми такі дурні, візьмемо їх в полон і будемо зараз кормити, мов гусок клюсками. Коли так думають собі — то прорахувалися. Нема сьогодні таких дурних! Нас веде пан кадет Біґлер, що не є знов таким ідіотом, щоби мав брати москалів у полон і турбуватися про їх прохарчування.

Тим часом москалі поговорили, почухалися в голови і поманджали дальше. Тоді Швейк сказав:

— Пане кадете, бачите, тепер ми врятували собі життя. Я не страшків син, але таки не хотів би, щоб мені хтось числив ребра таким довгим російським коромислом. В тому не було б нічого приємного.

Кадет мовчав, не відаючи, що має відповісти. Йому здавалося навіть, що Швейк має рацію. Коли тут появилося трьох москалів, то може їх бути також більше. Стрілянина викликала б в цілій околиці переполох і дідько знає, як усе скінчилося би.

Кадет пустився в сторону лісу, але йдучи полем, похилявся до землі якнайнижче. Щойно в лісі став він рятувати свою повагу і зверещав на Швейка:

— Я тут командую! Що накажу, маєте виконати і замкнути губу. Зрозумів?

— Мельдую послушно, пане кадете, що зрозумів. Буду слухати і мовчати, бо ніде правди діти — ви тут командуєте, а не я. Я можу тільки дати вам добру раду. Мельдую послушно, пане кадете, чи не хотіли б ви може шматок салямі, сухе і з часником?

Кадет Біґлер збув це питання мовчанкою.

Йшли краєм лісу, поволі й обережно. На полі бачили тільки працюючих селян, але про ворога не було ні слуху, ні духу. Пополудні добилися до мурованки, що вела просто на північ, перетинаючи високий і густий ліс.

Кадет розпорядив відпочинок. Усі три посідали на траві, а Біґлер витягнув карту і став їздити по ній пальцем.

Товариш Швейка, якого в тім цілім марші нічого не цікавило крім спання і їди, миттю заснув. Швейк поглянув крізь рам’я на карту і забалакав до кадета Біґлера:

— Мельдую послушно, пане кадете, чи ви вже знайшли ту місцевість, де міг би знаходитися тепер наш батальйон? Бо кажуть, що з таких карт ґенерального штабу можна все вичитати, але розумітися на них — не легка штука. В нашім полку був один оберлейтенант Гофман, що вчив у старшинській школі визнаватися та уживати таких карт. Часто-густо він говорив:

— Вояки! Визнаватися на карті — то важніша справа, ніж знати з кількох частин складається кріс. Капралі, цуґсфірери і фельдфебелі мусять краще визнаватися на картах, ніж самі панове ґенерали. Бачите це самі при нагоді великих вправ, або маневрів. Насамперед пропаде десь на своїй шкапі пан полковник, відтак кудись заподівається майор, з черги пан капітан, а вкінці нижчі старшини. Цілий полк веде тоді пан фельдфебель або цуґсфірер. А нехай би вони зле повели полк, побачили б ви тоді, що фельдфебель чи цуґсфірер за це дістали б! В часі миру такі промахи потягають за собою ґарнізоновий арешт, а в часі війни — воєнний суд і кулю. Того пана оберлейтенанта відтак здеґрадували і тепер він є в Празі редактором. Часто пише щось проти армії і за це раз у раз сидить в Івановій хаті.

Кадет не відповідав на Швейкові слова і дальше водив очима по карті. Вкінці щось там знайшов, підчеркнув одне місце нігтем і спитав:

— Слухайте, Швейку, як властиво називається те село, в якому ми ночували? П’ятаки? Ага! Так, так, П’ятаки… Ось, бачите, вони тут є. Тепер ми є в лісі, ось тут, а та залізниця, про яку говорила бабуня — це не є ніяка інша залізниця, тільки залізниця на лінії Львів — Броди. Підміських залізниць тут нема. Хіба що москалі вибудували собі яку допоміжну лінію. За які три години доб’ємося до мурованки.

Однак насправді не добилися до тієї мурованки навіть за три години, хоч йшли дуже жвавим кроком. Щойно під вечір дійшли до чогось подібного до мурованки, бо справжньою мурованкою годі було це назвати. Була це дорога, так розбита і розорана безчисленними обозами і гарматами, що подобала радше на якусь болотисту яругу, або на дно висохлого ставу. Коли наші геройські вояки на чолі з Біґлером допленталися до тієї дороги, побачили, що нею тягнеться безконечна валка возів з хлібом, соломою і сіном. Обабіч дороги йшли всякі маркеранти з різних частин армії, всякі заблуканці і загубленці, а всі вони були дуже втомлені і ледве волікли за собою ноги. Були між ними й такі, що могли б собі позволити і на бистрішу ходу, але ті напевно думали собі: спішитися? По якого чорта?!

Кадет запитав про 91-й полк. Ніхто про нього не мав ніякої відомости. Аж якийсь капітан від саперів сказав йому:

— Дев’ятдесят перший з Будейовіц? Вчора ми його бачили. Він пішов на Броди. Там москалі закопалися і стягають більші сили.

Кадет знов вийняв карту і почав шукати дороги, якою міг би якнайскорше дійти до Бродів до свого батальйону. Через хвилю йшов мурованкою, а потім звернув навпростець і пішов через поле.

— До цієї мурованки ми знов дійдемо, але наші ще напевно не встигли до неї дійти. Може, зустрінемо їх в селі.

Пішли полями дальше і небаром наздігнали кількох запізнених вояків. Далі стрічали таких вояків щораз більше. Вояки різних полків йшли одинцем і гуртами, часто-густо сідали, відпочивали і стогнали. Коли Швейк питав їх, куди йдуть, вони щось люто бурмотіли під носом, або говорили їдко:

— Куди йдемо? Хіба ти не знаєш? Йдемо вмирати за цісаря і його рідню!

Шлях провадив через мочари, але військо вже направляло чи прокладало дорогу, щоб можна було нею перепровадити військо. Кадет Біґлер спитав старшину від саперської частини про 91-й полк, але нічого не довідався.

Тоді він гукнув на Швейка і його товариша, щоби рушали дальше — просто себе.

Уже смеркало. Кадет й оба вояки були дуже втомлені і Біґлер не дуже противився, коли Швейк запропонував, щоби вступити на відпочинок до поблизької хатини побережника.

Старий побережник прийняв гостей увічливо і сказав, що сюди перейшло позавчора і вчора багацько нашого війська.

— Останні москалі втікли звідси перед чотирма днями.

Для гостей приготовлювано якусь невибагливу вечерю. Побачив це Швейк і пішов до кухні, загрів баняк окропу і став парити курята.

Побачивши це, кадет відчув голод ще більше, а рівночасно якимсь прихильним оком поглянув на Швейка.

— Говорив я вам, пане кадете, що вас не залишу в біді, — сказав Швейк. — З цих курок заварю годящого росолу, а курята спечу. Добре, що ми не стріляли до тих москалів, бо були б спізнилися з вечерею.

Дві курки і троє курят зникли за малу хвилю в ротах кадета Біґлера і двох вояків. Решта троє курят завинув Швейк у шматину і сховав у наплічник.

По ситій вечері всі три помандрували дальше.

На шляху був тепер ще більший рух, ніж учора. Військо йшло цілими лавами вперед. Наша трійця стрінула по дорозі польових жандармів, які на запит відповіли:

— Ваш батальйон? Вчора був у Смотині, але де сьогодні він є — цього не знаємо.

Кадет випитався докладно, де лежить те село, бо вирішив туди піти з тією думкою, що там найскорше довідається чогось певного про свій полк.

Війська видно вже було і в чистому полі. Скрізь бігали вояки від дерева до дерева з довгими жердками і закладали телефони.

Небаром наша трійця почула за собою тупіт кінських копит й оглянулася. Це чвалав на спіненім коні гонець з наказом. Швейк гукнув до нього:

— Слухай, слухай, колєґо, поздоров там наш 91-й полк і скажи йому, що ми вже йдемо.

Гонець почув ці слова, спинив трохи коня і сказав:

— Я справді їду до того полку. Він є у Верб’янах і має прибути до П’яток. Буде миля звідсіля. Можете йти наперед і зачекати там на свій полк.

Так щасливо склалося, що вечером о 6-й годині кадет Біґлер зголосив свій поворот капітанові Заґнерові. Біґлер боявся, що капітан стане на нього сварити і вже мав на цей випадок приготовану відповідь, але так не сталося, бо капітан був у добрім гуморі. Причина цього доброго гумору була проста: капітан дістав від оберлейтенанта Лукаша половину куряти, що його Лукаш дістав від Швейка. Капітан навіть поклепав задоволено Біґлера по рамени і сказав з признанням:

— Ви зовсім добре сповнили своє завдання, пане кадете, зовсім добре! Зі штабу бриґади ми діставали такі поплутані накази, що від них можна було зовсім здурніти.

Коли Швейк появився серед товаришів, привітав його волонтер Марек словами:

— Могили відчиняються, покійники воскресають з мертвих, надходить день страшного суду. Швейку, пройдисвіте, куди ви дівалися?

— Не питай, брате, і будь вдоволений, що взагалі живу на світі. Маєш тут шматок куряти і гризи. Ми блукали трохи, бо кадет, видно, не мав доброї карти. Але зустрінулися були око в око з ворогом…

— З ворогом? — скрикнули присутні.

— Аякже, аякже, з ворогом, з ворогом! Було їх там тьма-тьменна, але, побачивши нас, втікли до лісу…

В тій хвилі увійшов до кімнати Балоун і з великим здивуванням став приглядатися, як Марек заїдає курятину.

Швейк змилосердився над бездонним кендюхом Балоуна, розв’язав свій вузлик і дав Балоунові кусень курки.

— Маєш тут, ненажеро, кусень курки, харчуй. Бачиш, що й про тебе я не забув. А що ви тут усі без мене поробляли? Га?

— Що поробляли? — сказав волонтер Марек. — От волочилися по світі сюди й туди, мов приголомшені… Неприятеля не побачили й на лік. Він, певно, не хоче мати тої чести з нами стрінутися… Але, що тут багато говорити, Швейку, курка в порівнянню з усім цим найважніша річ і за неї я напишу про тебе в історії полку прекрасне оповідання. Зажди, побачиш…

— Ну, друже Мареку, більшого героя з мене уже не зробиш, як я ним є насправді. А на доказ, який я герой, оповім тобі, як то ми разом з Біґлером стрінулися були з ворогом.

І Швейк став оповідати всьому товариству свою стрічу з трьома російськими вояками з крісами на мотузках.

Гамір в таборі уже притихав, вояки лаштувалися до сну. В сусідньому шатрі хтось нарікав:

— Ми повинні були піти до кухаря, щоб нам дав щось перегризти. Що це таке, до чорта! Чи ми заволоки, чи що? Чи нам не належиться добра менажа? Тут взагалі чоловік жиє, мов собака: ні горілки, ні розваги…

Але в таборі ніщо не віщувало не тільки розваги, але навіть спокою. Від часу до часу розлягався гук гармат, торохтіння обозних возів, гудіння маршируючих піхотних лав і тупіт кінноти. Цю воєнну музику чути було всю ніч. Багатьом не давала вона спати і викликувала перед очима картини, повні пекельної грози.

— Ну, Швейку, що ви на це скажете? — спитав Лукаш, лягаючи спати на в’язці сіна. — Тепер вже починається на добре. Чи ви здаєте собі справу з цього, що завтра може статися?

— Мельдую послушно, що здаю собі справу, пане оберлейтенанте.

— Ну, що може завтра бути?

— Завтра можемо оба згинути за найяснішого пана і його родину…