Пригоди бравого вояки Швейка

У стрілецьких ровах

Війна на східному фронті переходила поволі у війну типово позиційну, бодай під осінь і зиму. Позиційна війна була таким воєнним страхіттям, якого не передбачив ніякий ґенеральний штаб, ніякий воєнний ґеній.

Люди влазили глибоко в землю, так як їхні давні предки — печерні люди і поволі, але постійно перетворювалися на тварин. Урядово це називалося: позиційна війна.

Тому, коли до 91-го полку надійшла маршкомпанія, для заповнення дір в окремих компаніях, ніхто не дивувався, що одного пополудня заповіли перегляд мундирів і крісів. Кріси перевіряв оберлейтенант Лукаш тільки поверхово, запитуючи вояків:

— Набитий? Чи замок ще функціонує? Ну, то гаразд.

В інших компаніях не йшла справа так гладко. Там старшини верещали:

— І це має бути вичищений кріс? Мати Божа! Ти морська мавпо! Я тобі так випуцую кріс, що тобі око вилізе! Ти мамин сину! Ти офермо! Два тижні лежить тут, як стерво, і жере цісарський хліб, а кріс невичищений! Я тебе навчу! Як кріс зіпсується, то заплатиш за нього, драбе один!

Полковник Шредер наказав вправлятися і повторювати з вояками муштру. Лукаш виконував цей наказ таким способом, що перед полуднем казав воякам йти за село в поле, а пополудні мали шаржі тримати з вояками школу. Також ця школа не була у Лукаша дуже гостра, бо більше в тій школі оповідали шаржі масних анекдотів, ніж вчили всяких реґулямінів. Тільки один кадет Біґлер виконував свої обов’язки дуже совісно і переводив школу, мов за мирного часу в касарні.

Приловив його одного разу на такій дуже совісній школі оберлейтенант Лукаш. Біґлер переводив вправи в салютуванні і постійно поправляв рухи вояків. При тім дуже сердився і прозивав своїх нещасних вусатих і завошивлених учнів.

— От ідіот! От скінчений ідіот, — подумав оберлейтенант Лукаш. — Завтра каналія може впасти трупом, а сьогодні журиться тим, щоб «малий палець руки вояка був при салютуванні на рівній лінії з оком». А то півголовок! Господи! І кому ці всі блазенства тепер потрібні?

Одного разу поділився цією думкою навіть зі Швейком. На це Швейк відповів:

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що цілий світ і ціле життя — це один великий дім вар’ятів. Так вже мусить бути, щоб людиська мали якесь заняття…

Незабаром прийшов наказ, що батальйон має вирушити на позиції, щоб замінити якийсь відділ польського війська й оберлейтенантові Лукашеві зробилося легше на душі. Бодай надходила якась зміна, може й на краще?… Може прийде якась остаточна розв’язка?

Перегляд батальйону відбувся швидко і впала команда:

— Батальйон, ходом руш!

І батальйон рушив. Перед вечором дійшов до села Теофанівки, за котрим вже лежав фронт. Наказали короткий відпочинок, а старшини зібралися негайно на нараду в штабі того полку, який мав батальйон замінити. До вояків вислали провідника, щоб не блудили і не влізли в руки противникові.

Провідник повчав вояків:

— Глядіть лиш, марширувати тихо, бо дорога, якою підемо, є під ворожою обсервацією й обстрілом. Вистане, щоб ворог зачув якийсь хоч би малий шерех, то пішле нам миттю кілька ґранат. Щодо мене, то не думаю заради вашого товариства дати забитися. Не бачу в тім ніякої приємности.

Не було ради. Папіроски і люльки погасли, вояки притримували польові лопатки, щоб не дзенькали об кріси і наче духи чалапали в чисте поле за село. Увійшли до широкого рова і підходили до горбка. Широкий рів розчімхувався на кілька вужчих ровів, а старшина, що вів батальйон, порозділював компанії до поодиноких ровів, а сам з одною компанією пішов середнім ровом. На горбку рови кінчалися, а почалися вже фронтові, позиційні стрілецькі закопи. З цих закопів почали мовчки вилазити, мов тіні, вояки зміненої частини. На їх місце впихав старшина вояків з батальйону Лукаша. Поштовхуючи вояків, старшина говорив:

— Влазьте, до сто чортів! До кожної діри стільки, скільки є дірок для крісів. Кріси негайно вставити до дірок. Лізеш, чи ні? Ти, стоного одна, — сичав крізь зуби на одного вояка.

Змінені вояки остерігали новоприбулих:

— А не будьте дуже відважні і не показуйте носів! Вчора противник застрілив нам двох камратів, а дев’ятьох поранив!

Вигляди були неприманливі. Швейк хотів про щось запитати змінених вояків, але в тій хвилині покликав його і Балоуна оберлейтенант Лукаш. Покликані пішли вслід за оберлейтенантом Лукашем, якого повів провідник до глибокої ями недалечко від окопів і в сполуці з ними. Це був позиційний захист для команданта компанії. Яма була дуже глибока, а вели до неї східці. Капітан, що покидав цей захист, сказав якось злобно до оберлейтенанта Лукаша:

— Як вам подобається ця ямочка, колєґо, що? Цілий тиждень вояки копали цей захист, а ті сучі сини москалі, не давали робити і все бах і бах в це місце. При цьому забили лайдаки трьох вояків, а шістнадцять поранили. Але захист таки зробили і тепер він зовсім безпечний. Командант може в ньому сидіти спокійно.

Капітан стиснув Лукашеві правицю і відійшов.

Лукаш виліз з ями, щоб перевірити, чи стійки розставлені.

Повертаючи, почув, як Швейк говорив до Балоуна:

— Мушу десь вкрасти якусь дошку, щоб оберлейтенант мав на чім сидіти і лежати. Там зовсім мокро, а зі стін капає вода. Дістане ревматизму як дріт. Роздобуду трохи геблівок і зроблю йому ліжко.

— Мати Божа! — бідкався Балоун. — Як ми тут будемо жити? Я цього не витримаю. Боже, Боже, та сюди навіть кухня не доїде… Помремо тут всі з голоду… Пощо ми сюди прийшли?… Я розумію, що війна, то війна, але все має свої межі… Бодай треба було забезпечити доїзд для кухонь… Мати Божа, що то буде…?

Оберлейтенантові Лукашеві видався той цілий світ разом з цією війною крайньо безглуздим й осоружним. Він повалився в своїй землянці на купку геблівок, що залишилися по його попередникові, накрився покривалом з головою і бурмотів під носом:

— Гидь! Гидь! Гидке, плюгаве життя… І як це пережити? Хіба застрілитися, або що…

В окопах охопила вояків швидко нестерпна нудьга. Почалося безнадійне, тупе життя, без промінчика радости і надії. Люди гнили за життя, покриваючись брудом і живою гиддю. Не милися, не голилися, не чесалися. Трохи щастя мали хіба ті, що стояли близько води. Далеко за водою не можна було виходити, бо їдунка води коштувала літру крови… Залишки людської гідности і кращих почувань, які ще жевріли були у вояків, тепер погасали, мов іскри у попелі…

Поза окопами було небезпечно, тому вояки сиділи цілими днями в тих норах. Вночі було ще гірше. Спати було холодно, мокро, кусали несамовито комахи, снилися страхітливі сни.

Швейк не мав що робити і цілими днями лазив від одного «декунку» до іншого і балакав з вояками про ситуацію.

Швейка любили камрати за його веселу і товариську вдачу, а крім того вважали, що він завжди має важні і цікаві вісти від оберлейтенанта. На те конто Швейк дозволяв собі нераз пускати всякі татарські вісті. Одного разу прийшов до окопів і каже:

— Хлопці, дванадцятка робить завтра досвіта демонстрацію проти москалів. Мала йти одинадцятка, але я оберлейтенантові порадив дванадцятку, яка і так небаром виздихає.

— Хай їх лихе несе! — сказав капрал Ритіна, ґазда з Колінська. — Та демонстрація буде їх дорого коштувати! Такі блазенства робив наш батальйон в Сербії, але по десятьох хвилинах демонстрації бракувала нас вже половина, а могили для товаришів копали ми через два дні.

— Пан полковник говорив, що мусить москалям показати, що їх не боїться, — додав Швейк.

— О, це правда, — сказав вояк Бжечка, — що пан полковник не боїться москалів. Ви, хлопці, може навіть не знаєте, який «декунок» має пан полковник. Сидить собі, мов у власній твердині, аж за резервами. Сховався яких п’ять метрів під землю. Стеля «декунків» з грубих дубових стовпів, поперекладуваних навхрест. На це йдуть грубі дубові бруси, на них мішки з землею, а наверху гній і ломаччя. Боїться бомб з літака. В тій фортеці він справді не боїться москалів…

— Знаєте ви, колєґи, що було б добре? Я вам зараз скажу, — забалакав фрайтер Трнка, столяр з Печек. — Добре було б, коли б цей наш задекований старий герой визвав на двобій тамтого дурня, що командує москалями… Га? Що? Добре було б? Як ви, колєґи, кажете? Кожний батальйон, полк, чи навіть дивізія вислали б з одної і другої сторони свойого представника і нехай би вони билися в двобою. І з двобою будемо знати, хто виграє, а хто програє.

— Це не є дурна думка, — сказав вояк Бжечка. — Ще краще було б, коли б сам Вільгельм пішов воювати з Николаєм, або навіть і наш Франц Йосиф. Ви, колєґи, певно знаєте, як вони билися депешами на початку війни? Так могли би битися тепер у двобою… Тоді Вільгельм телєґрафував до Петербурга:

А на це відповів Николай:

А наш старенький найясніший також не полінувався розіслати подібні телєґрами. Подумав, подумав і написав одну і ту саму телєґраму і до Вільгельма і до Николая:

Ось бачите, колєґи, як тоді воювали всі три царі депешами? А тепер могли б закінчити війну двобоєм.

— Ну, гарно, — сказав Швейк, — а як наш старенький буде битися у двобою, коли він вже і стояти на ногах неспроможний?

— І на це є рада, — сказав вояк Бжечка. — Можна для них придумати такий американський двобій. Посадити одного на бочку пороху з запаленим ґнотом і другого на другу. Сидіти хіба можуть вже оба…

— О, — сказав Швейк, — це мусило б бути далеко від фронту, бо ще заки дотлів би ґніт, то вже був би великий сморід…

— Дуже гарно, — сказав Бжечка. — Навіть на сморід могли б вести двобій: чий сморід буде більший, той програє.

На жаль, з цих вояцьких проектів нічого не вийшло…

Тоді, коли Швейк розповідав в стрілецьких ровах татарські вісті, Балоун держав над вогнем їдунку і щось завзято колотив. Робив він це нераз. Часто, коли Швейк вертався зі своїх прогульок, бачив, як Балоун натирав їдунку кусником шкіри з солонини, приставляв їдунку до вогню, а коли товщ припалиться, він хапливо винюхує запах того товщу. Рівночасно кусав по кусневі комісняка.

Діялося це особливо в тих днях, коли з харчами було скрутно. Бувало, що москалі стежили днями і ночами, щоби не допустити ніякого довозу харчів. Бодай на мурованці не могли показатися ані вози, ані кухні, бо противник негайно сипав ґранатами і шрапнелями. Кухні мусили часто затримуватися два кілометри за позиціями і вояки бігали по страву вночі навпростець через поля. Один вояк мусив принести менажу для десятьох камратів.

Хліба діставали вояки по чвертці бохончика. Кавові консерви були до нічого, бо фабриканти замість кави домішували фасолю, біб, ґрис та інші речі. Нічого дивного, що Балоун почувався найнещасливішою людиною на землі.

Інколи не було ніяких харчів цілі два дні. Тоді Лукаш дозволяв з’їдати т. зв. залізні консерви, цебто консерви, призначені на найскрутніший час харчового недостатку.

Згодом почали вояки користати з тих «залізних» консервів також і в кращих обставинах. Але робили це дуже хитро. Бляшану пушку при самій накривці підрізували, витягали все м’ясо, а відтак денце знов загладжували і тримали на випадок контролі, але, очевидно, контролі не дуже докладної.

До таких спекулянтів належав, річ ясна, також Балоун, що поїв не тільки всі свої залізні консерви, але також консерви Лукаша.

Голод знов застукав, а тоді Балоун не знав вже, що діяти. Став базікати, що надходить кінець світу. Сидів в кутку і молився з малого молитовника, який післала йому була дружина разом з вудженкою.

Вночі москалі повели наступ, але невдатний. Вранці неприятель повторив свою атаку і то дуже нагально. Кріси і скоростріли гавкали, мов скажені пси. Гармати ревли, ґранати падали раз коло разу. Злива смертоносного заліза споліскувала окопи, дротяні засіки, передпілля і запілля. Балоун увесь час цієї стрілянини затикав собі вуха і в смертельній тривозі голосив:

— Боже, Боже, що за вар’яти! Шалені! Шалені. І пощо це і нащо?… Боже, Боже, таке знищення, така загибіль. Адже через таку стрілянину може впасти трупом маса народу! Не досить того, що голодують і бідують на фронті, але ще й мусять накладати головами… Боже, Боже, кінець світу, чи що це?… Вимордують нас усіх…

— І це не є виключене, — сказав Швейк. — А що ж ти думаєш, що тебе сюди післали на те, щоби ти витереблював консерви оберлейтенанта? Зрештою, навіть добре є, коли вояк голодний дістанеться на другий світ, а не з напханими тельбухами. Бо що з повними тельбухами на тамтім світі робив би? Чейже хіба знаєш, що на тамтой світ іде вояк як герой на небесну вечерю, як це говорив один фельдкурат-рабин на початку війни. По битві під Замостям вийшли на поле бою поміж убитих і ранених фельдкурати, щоби уділити раненим духовної потіхи. Вийшов з ними також один рабин, бо й він мав надію, хоч слабу, що знайде поміж раненими бодай одного жида. Довго ходив даремно по полю бою, аж вкінці побачив під деревом одного свого раненого. Надзвичайно цим втішився і почав уділяти раненому духовної потіхи.

— Ще сьогодні, — каже рабин, — будеш споживати з Авраамом небесну вечерю… — Ранений підвівся і спитав:

— Яку вечерю, ребе?

— Небесну вечерю, на лоні Авраама…

— Ну, що буде нині на ту вечерю? Бо я справді дуже голодний. Я дуже змучився і тільки впав тут під дерево і відпочиваю. Мені зробилося мокро, і я думав, що я ранений на смерть, але я зовсім не ранений. На ту вечерю я повинен дістати подвійну порцію, бо я дуже голодний…

Рабин залишив як стій того буцімто раненого і зголосив у штабі, що ранених жидів нема.

Балоун впав навколішки і став палко цілувати палітурки молитовника. В тій хвилині ґраната вибухнула так близько, що зі стелі стала сипатися земля, а Швейк сказав тривожно…

— А тепер вже черга на нас.

Серед цього пекельного гармидеру залунав нагло голос:

— Командант! Командант! Командант!

— Вийдіть, Швейку, і погляньте, кого сюди чорти несуть, — сказав до Швейка оберлейтенант Лукаш! — Герґот! Може, то гінець з наказом, щоб ми втікали?

Швейк хильцем, попід стіни окопів пішов в тім напрямку, звідки лунав голос.

— Командант! Командант! — роздався голос вдруге.

По хвилі Швейк вернувся з двома вояками, що таскали на плечах якісь важкі міхи.

— Що це, фасунок? Сир? Консерви? Солонина? — питав здивований оберлейтенант Лукаш.

— Слухняно голошу, пане оберлейтенанте, що самі ми не знаємо, що є в тих мішках, — сказав один з вояків. — Але маємо при собі листа пана полковника Шредера. Ми дістали наказ доставити ці міхи за всяку ціну. Маємо дістати за це срібні медалі і по два тижні відпустки.

Оберлейтенант Лукаш різким рухом руки роздер конверт полковника і швидко перебіг очима зміст листа. Полковник писав:

— Герґот! — сказав оберлейтенант Лукаш. — Що ж такого є в цих міхах? — З найвищим зацікавленням став Лукаш обмацувати обі посилки. Що це, до чорта? Ручні ґранати? Муніція? Світляні ракети? А до чорта!

Лукаш наказав Швейкові розпакувати негайно мішки, а Балоун, в якому зродилася надія на сухарі, або щось подібне, став Швейкові щиро допомагати.

Шпаґат на мішках розрізали і Швейк затопив в мішку руки. По хвилі витягнув під світло блимаючої свічки пачки тонкого паперу, поперев’язувані кольоровими стяжечками. Швейк подавав їх до рук Лукаша.

— Герґот! — сказав здивований Лукаш. — Що це має бути? Може, це папірці до тютюну для вояків? Але, чейже ще не видавали воякам тютюну?…

Лукаш споглянув безрадно на мішки і на вояків, що також стояли здивовані, чекаючи на якесь вияснення.

— Ага! — відізвався нагло один із них. — Слухняно голошу, пане оберлейтенанте, що вчора була в селі візита якихось панів докторів, які заглядали також до лятрин. Чура пана полковника говорив, що чув різні нарікання тих панів докторів на те, що вояки вкидають до лятрин листи з дому, різні образки, а навіть вирізані з ґазет портрети найяснішого пана. Через це шириться деморалізація і паде пошана для родини, реліґії і держави. Слухняно голошу, пане оберлейтенанте, що цей папір призначений напевно до вжитку в лятринах.

— Так, так, так, — гукнув радісно Швейк. — Це напевно той папірець. Видно, таки не забувають про нас там нагорі. Але який гарний папір! Бачу тут кілька барв: біла, рожева, червона і голуба… Мати Божа! Пане оберлейтенанте, відколи живу, не бачив ще такого гарного кльозетного паперу. Папір, мов шовк. Тепер кожний вояк з приємністю побіжить собі до лятрини.

Лукаш аж поблід з досади. Звелів Швейкові замовкнути, а до вояків відізвався зламаним голосом:

— Замельдуйте панові полковникові, що ми від трьох днів не маємо хліба, консервів, менажі. Скажіть також, що не маємо муніції, бо телефоном не можемо її допроситися. Папір цей накажу роздати воякам, як тільки втихне стрілянина. Тепер вояки цього паперу зовсім не потребують.

— Бо хоч би навіть вояки хотіли виконати цей наказ і паперу вжити, то не могли б, — докинув Швейк. — Насамперед треба прислати менажу, а відтак папір. Це скажіть там у штабі.

— Замкніть губу, Швейку, бо вас шляк трафить! Не доводьте мене всі ви до розпуки!

Вояки відійшли. Балоун стояв над міхами в розпуці…

Небаром стрілянина вщухла і Лукаш вийшов з землянки.

Швейк наклав собі кльозетного паперу на дошку в землянці і простягнувся на ньому, мов на перині.

— Добре й це, — сказав до себе Швейк.

Біля десятої години стрілянина притихла зовсім, а москалі прислали парляментарів, щоб переговорити про коротке завішення зброї для погребання трупів. Було цих трупів чимало. Деякі з них лежали аж перед самими австрійськими окопами. Переговори тривали коротко і покінчилися успішно. Лукаш видав наказ робочому відділові батальйону, щоб допоміг копати москалям могили. Австрійський фельдфебель, що стояв на чолі цього робочого відділу, повернувся за хвилю й повідомив, що між убитими є також австрійці з передньої сторожі, яка не мала часу втекти до своїх у хвилі як розпочалася ворожа канонада. Смерть досягнула тих вояків перед самими своїми окопами.

У міжчасі приїхала з села кухня з хлібом і фасунком. В окопах загомоніло. Де-не-де розведено в них ватри. Другий робочий відділ став швидко направляти ушкоджені ґранатами власні окопи. Вояки наситилися і були вдоволені. Багацько з них повилазили наверх і приглядалися роботі грабарів і санітарів, що зносили ранених, а вбитих стягали до могил, розбираючи їх перед засипанням до нага. Забитих москалів були цілі купи. Ноші під ними аж тріщали.

З протилежної сторони повилазили наверх також москалі. Споглядали зі смутком на купи своїх мертвих товаришів, а також цікаво приглядалися «австріякам», яких бажали кілька годин перед тим вимордувати.

Стягання і хоронення померлих протяглося доволі довго. Австрійські вояки повлазили знов до окопів і стали патякати про всяку всячину.

— Оберлейтенант зажадав, щоб нас змінили, — сказав Швейк. — Вночі, здається, відійдемо назад.

— Коли б нас хотіли змінити, — сказав капрал Ратіна, — то не присилали б нам менажі…

Не докінчив говорити, бо над окопами дався чути якийсь гармидер і крики, а відтак голос оберлейтенанта Лукаша. До землянки влетів якийсь вояк і шепнув:

— Є завішення зброї, тому наші пани з’явилися. Інакше був би їх ніхто сюди і волами не затягнув. Маємо, хлопці, відвідини. Прибули до нас: полковник, якісь чужі старшини, лікарі і ґенерал.

По окопах дійсно ходив ґенеральний лікар, доктор Вітровський, той самий, що вночі прислав два мішки кльозетного паперу. Він був завжди тієї думки, що холера, тиф і червінка вибухають на фронті тільки тому, що вояки не вживають відповідного кльозетного паперу.

Тепер пан начальний лікар ходив від лятрини до лятрини і перевіряв, чи його наказ сповнений.

— Так, мої панове, — говорив лікар. — Пошесні недуги можна успішно поборювати тільки вживанням кльозетного паперу. Можна сказати, що на війні кльозетний папір — це така сама важна зброя, як кріс чи гармата. Так, мої панове…

Виголошуючи такі мудрощі, пан начальний лікар саме виходив з одної лятрини, як напроти нього вийшла якась мала, але чудна процесія. Чотирьох вояків несли на покривалі якогось зовсім нагого чоловіка, що кидався з болю і стогнав несамовито.

— Що це за комедія? — гукнув лікар.

— Слухняно голошу, — сказав один вояк, — це є живий небіжчик. Здавалося, що убитий, а він живе. Вже лежав між небіжчиками і мали його присипати, а він ожив.

— Ага! — сказав пан лікар. — Це дурниця. Це тільки нервовий стрес. А хто це — наш чи москаль? — запитав лікар, нахиляючись над голим.

Але голий півнебіжчик не відповів. Глядів на все оточення витріщеними очима, роззявивши посинілі губи. Трясся на всьому тілі і діставав корчів.

— Наш чи рус? — спитав ще раз лікар.

Відповіді знов не було, а нещасний голий страшно стогнав і викривлював уста. Руки й ноги корчилися.

— Кажи, хто ти є, — кричав уже сердито лікар.

Лукашеві щеміло серце на вид нещасної людини, що товкла головою об землю і нігтями пальців дряпала болото з землі окопів.

Лікареві зробилося вже також неприємно. Він відвернувся до вояків і спитав:

— Не знаєте, хто це, наш чи москаль?…

І тепер ніхто не відповів, аж надбіг звідкись Швейк, що зачув питання лікаря і сказав з усмішкою:

— Мельдую послушно, пане ґенеральарцт, що не знаю докладно, хто це є, але знаю, що це людина. Коли людину розібрати до нага, тоді від інших людей годі її відрізнити. Годі знати, з якої держави чи краю вона походить. У Міхлі була одна кухарка Круцка, що мала раз троячки, три дівчинки, зовсім подібні одна до одної… Отже та Круцка не могла розпізнати, котру донечку вже нагодувала, тому позначала їх хімічним олівцем.

— Швейку, — прошипів з позаду Лукаш, — а щоб вам язик покрутило! Мовчіть, лотре!

Але лікар не дався вивести з рівноваги і сказав:

— Ага, ага! Розуміється, розуміється. Людина є завжди людиною, тільки чому не відзивається, коли її питають? — А звертаючись до свого оточення, сказав:

— Отже ходім дальше, мої панове…

Лукашевого батальйону таки не змінили. Страждання і нудьга позиційної війни затягнулися таки добряче. На вояках, ба навіть на старшинах наростала верства бруду, а воші множилися так страшно, що важко було дати їм раду. Боротьба з ними була далеко важча, ніж боротьба з противником. З противником можна було боротися крісами, баґнетами, скорострілами, гарматами, мінами, метачами вогню і ґранатами, проти вошей уся ця зброя була просто безсила.

Одного дня Швейк помітив, що Лукаш щораз частіше чухається і шукає в білизні за вошами.

— Мельдую послушно, — сказав Швейк, — що я навіть не знав, що пан оберлейтенант також мають воші. Може б так пана оберляйтнанта намастити сірою маззю — це на воші помагає, а я маю цієї мазі цілу коробку.

Лукаш прийняв радо Швейкову пропозицію, і Швейк вимастив його цілого тою гидкою мазюкою.

Лукаш натягнув по тім неприємнім масажі свіжу білизну, а відтак відчинив свій куферок, витягнув звідтам бронзову медаль і вручив її Швейкові, кажучи:

— На, маєш Швейку! Носи її собі. Пізніше дістанеш на це папір. Дістаєш її за відвагу і за обов’язковість, а зокрема за рятування старшини в небезпеці.

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що ви справді знаходилися в поважній небезпеці, — сказав Швейк, усміхаючись задоволено. — Ще кілька днів і воші могли вас загризти вночі на смерть. Мельдую послушно, що дякую красно за медаль і йду тепер до лісу по дерево.

Москалі від часу до часу знов обстрілювали й бомбардували австрійські позиції. Уже смеркалося, а Швейк з деревом не повертався. Ще ніколи не барився так довго поза окопами.

Оберлейтенант вислав Балоуна, щоби пошукав Швейка по окопах і землянках, але Балоун вернувся небаром сумний і заплаканий, в товаристві якогось вояка. Балоун станув перед оберлейтенантом і мельдував крізь сльози:

— Мати Божа! Пане оберлейтенанте, слухняно голошу, що і Швейк вже небіжчик. Хай з Богом спочиває. Впав від кулі в лісі!

— Швейк? Хто вбив Швейка? — крикнув глибоко зворушений Лукаш.

Балоун крізь плач показав пальцем на присутнього вояка, а цей подав оберлейтенантові жовту бляшку і сказав:

— Слухняно голошу, що це є лєґітимаційна бляшка, яку знайдено при вбитому. Найшли його вбитого наші хлопці в лісі і принесли цю лєґітимацію. Швейк з вашої компанії, пане оберлейтенанте. Наш пан лейтенант прохає, щоби ви прислали людей, щоб вони забрали трупа. Може, одинадцятка сама схоче похоронити свого камрата.

Оберлейтенант відчинив бляшку: не було сумніву, що належала вона до Швейка. В середині стояло виразно написане: Йозеф Швейк з Праги, компанія 11-а, полк 91. Отже Швейка вже нема між живими. Нема вже веселої, добрячої і щирої людини, що вміла розганяти тугу смутку і нудьги з облич вояків і старшин. Не стало того, хто вмів глузувати собі з усяких труднощів і небезпек і не лякався сказати слова правди навіть високопоставленим особам. Забракло між живими хороброго вояки Швейка, що чванився сам своїм урядовим ідіотизмом, а проте був мудріший від соток інших сірих вояків. Швейк уже холодний, бездушний труп… Лукаш поблід. Серце в ньому завмерло. Дрижачими устами і сумним голосом сказав він:

— Де ж він лежить? Чи трупа вже принесли?

— Слухняно голошу, що трупа ми ще не принесли, лежить ще в лісі. Дістав в голову лускою шрапнелі…

Оберлейтенант пішов негайно з вояком до лісу, а тим часом Балоун поплакував і шукав вояків, щоб помогли йому викопати для Швейка могилу. Знайшовши їх, побіг з ними вслід за оберлейтенантом до лісу.

На краю лісу лежав горілиць убитий вояк. Був тільки у штанах, а над ним на корчику висіла блюза з трьома блискучими медалями. Недалеко від трупа стояли чоботи. Голова вбитого була сторощена. Вона лежала в калюжі крови і мозку. Оберлейтенант Лукаш глипнув на блюзу і переконався, що це була Швейкова блюза. Відіпняв від блюзи медалі і сказав до вояків:

— Тут під цим дубом викопайте для нього могилу.

По цих словах Лукаш швиденько покинув місце смерти свого вірного ординарця і сльози станули йому в очах.

— Бідний Швейк, — подумав Лукаш. — Глузував собі з усього, а з нього так несподівано і по-дурному поглузувала смерть.

Лукашеві здавалося, що тепер приходить черга на нього…

Балоун вернувся до окопів пізнім вечором, прибитий свіжим горем. Пригрів для оберлейтенанта вечерю і сів при світлі свічки до молитви з молитовником в руках.

— Швейкові, — сказав Балоун крізь сльози, — зробили ми гарний березовий хрестик і на дощинці виписали його ім’я й прізвище… Боже, Боже, такий золотий колєґа, така добра душа… І вже його нема між нами. Вже він у Бога… Гей, зложив ти, братчику, голову на чужій землі, у темному лісі. І ворон над тобою не закряче і не принесе вістки з рідної сторони…

Балоун говорив це гейби до себе, але говорив голосно і плакав, втираючи вуса й бороду брудним рукавом блюзи…

Лукаш не відповів нічого і положився спати. Балоун розгорнув молитовник і став молитися:

— Помолімся за усопших християн. Даруй їм, Господи, вічную пам’ять і мир їхній душі. Со святими упокой, Христе, раба Твоєго, амінь…

В тій хвилі захиталася дерга, що замість дверей заслонювала вхід до землянки. З-за дерги з’явилася якась біла постать.

— Пречистая Діво Мати Кльокоцька! — крикнув смертельно переляканий Балоун. — Дух Швейка! Не має спокою в могилі! Христе, Мати Божа…

Балоунові стало волосся дубом і він блідий, мов полотно, став подаватися до причі, де спав оберлейтенант. Біла постать підійшла до стіни і стала обмацувати наплечник, що висів на ній.

Балоун напівживий став закривати очі молитовником і блідими устами шептав: — Свят, Свят, Свят!… — Але біла мара не тільки не щезала, але підходила ще ближче…

— В ім’я Бога святого, в Тройці святій Єдиного, відійди, духу, відійди, духу!… В ім’я Бога нашого, Ісуса Христа на древі рознятого, взиваю тебе, духу, відійди! Геть! Геть! Геть! Свят, Свят…

Балоун кричав щораз голосніше, а мертвецька блідість покривала його лице.

— Балоуне, йолопе, не роби комедії, — сказала тихо мара. — Чи ти впився, чи зсунувся з глузду?… Тихо!… Стули писок і не буди оберлейтенанта. Герґот, не буди оберлейтенанта, а я собі до ранку якось пораджу.

— Христе Боже, — крикнув Балоун, — він тут хоче бути до ранку! Христе Боже, я тут згину! Свят, Свят, Свят! Дух Швейка, дух Швейка!

На Балоуна вдарили поти і він несамовитим голосом з цілої своєї могутньої грудини крикнув над самим сплячим Лукашем:

— Геть звідси, маро, в ім’я Бога!…

Оберлейтенант зірвався, мов опарений, на ноги і відкинув з себе покривало.

— Що сталося? Балоуне, чого кричиш? Герґот, а це що? — крикнув Лукаш, побачивши білу постать, і поблід.

В тій хвилі біла постать підійшла до Лукаша, підняла руку до дашка шапки і мельдувала:

— Мельдую послушно…

— Що це, що це? Балоуне, — тихо сказав Лукаш, подаючись назад…

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, — сказала мара, — що дров я не приніс і що в лісі хтось вкрав мені мундир. Я поклав був мундир на муравлиську, щоб муравлі виловили воші і гниди. Мельдую послушно, що це дуже практичний спосіб. В недалекім рівчаку я мив собі ноги і трохи задрімав. А тим часом хтось потягнув мені мундир. За дня я не хотів вертатися, щоб не наробити компанії сорому. Мельдую послушно, що прошу дати мені новий мундир і прошу наказати вишукати злодія, бо пропали мені при блюзі всі три медалі. По дорозі я довідався, що в нашій компанії є сьогодні один вбитий.

З лиця Балоуна і Лукаша зсунувся жах, хоч Балоун ще тримав руки витягнені зі страху догори і в одній руці держав молитовник.

Тепер оба вони побачили, що це не мара, але живий Швейк, якого смерть передчасно оплакували.

— Швейку, Швейку, — сказав ніжним, врадуваним голосом Лукаш. — Ти живеш? Тебе не вбили? А щоб тебе чорт взяв, ти розбишако!… Дам тобі, дам тобі, мій Швейку, новий мундир. Дам тобі все. Ну, добре, що живеш, ґалґане один, а ми тут за тобою вже жалували…

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, я не дамся так легко забити, бо вам було б сумно…

Балоун тим часом очуняв і став навіть Швейка доторкатися…

Тоді вже остаточно повірив, що це Швейк. Оповів йому, які то похорони вони йому справили і як то якогось вояка-злодія влучила ворожа шрапнеля в голову. Того злодія й похоронили.

Шейк, почувши, що медалі не пропали, сказав:

— Має щастя ґалґан, що не пропали медалі! Інакше був би мусив важко відповідати ще й в небі…

Приблизно через тиждень після цієї події противник знов почав наступ. Злива заліза і вогню заливала австрійські стрілецькі рови, розкидаючи збудовані з таким трудом укріплення й «декунки» і вбиваючи чи ранячи чимало австрійських вояків.

Барабанний вогонь тривав цілих дванадцять годин. Москалі обстрілювали густо й докладно усі становища, так передпілля і дротяні засіки, як і самі окопи і все, що було поза окопами, а зокрема табори, кухні, муніційні склади і резерви. Коли під вечір вогонь ущух, залунав алярм: Цурік! Цурік! Аллєс цурік!

Батальйон не треба було заохочувати до відвороту, бо він не тільки відступав, але просто втікав, що мав сили. Тим часом москалі набрали духу і стали атакувати. Раз по раз чути було з їхньої сторони протяжне гурра-а-а-а-а! Гур-ра-а-а! Сам відгомін цього воєнного реву тисяч розкинених неприятельських вояків додавав сили і поспіху ногам австрійських відступаючих вояків.

Батальйон відступав до самої півночі, балуючи по коліна в пісках або в мокляках. Вкінці добилися до якогось села і смертельно втомлені полягали на спочинок у стодолах. Противник не переслідував їх вночі, бо й сам хотів відпочивати, але вранці знов засипав їх шрапнелями.

Оберлейтенант Лукаш видав наказ дальшого відвороту, щоб якнайшвидше добитися до мурованки. Вкінці до неї добилися, але через те ще відворот не пішов гладко. На мурованці, повній ям і вибоїв, товпилися вояки і табори, розліталися колеса таборових возів, а все це давало у висліді чималий хаос і викликало зупинки походу. Біля таких скалічілих возів збиралися вояки і розхапували з них хто тільки що міг: хліб, цукор, консерви і всяке інше добро. Не помагали крики і погрози підстаршин і старшин, що грозили навіть револьверами.

В юрбу, що розхапувала з одного воза консерви, замішався також Швейк і напакував собі консервами цілий наплічник.

Оберлейтенанта втратив Швейк вже давно, а Балоуна не бачив вже від ранку. Йшов собі спокійно серед людської юрби, що обштовхувала його з усіх боків і потручувала вперед. Попереду кількох піхотинців гнали стадо худоби, яку треба було якнайшвидше загнати в безпечне місце. Ціла купа волів, корів і ялівок помішалася була з відступаючою армією.

А тим часом противник натискав щораз гостріше. Націлився на мурованку і обсипав її густо шрапнелями. Нещасна худоба, що ніколи не сподівалась, що доведеться їй в такий спосіб гинути на шляху під градом пекельних стрілен, почала ґедзитися, несамовито бігти, ставати дуба і взаємно колотися рогами. Ранені тварини, мов ошалілі з болю, гнали вперед з усієї сили, втікаючи в чисте поле. На мурованці повставали справжні загати, які хвилями спиняли увесь рух. А тим часом москалі побіч шрапнелі стали посилати також ґранати. Одна ґраната тріснула по самій середині мурованки, внаслідок чого повстала велика штовханина, а в тій метушні відігралася болюча трагедія, на яку мало хто звернув навіть увагу. З величезної труби пороху і диму, що його збила ґраната, вилетіла якась велика, расова корова і стала гнати наперед себе мов скажена, задираючи догори хвіст. В цьому шаленому бігу вона натрапила край рова на маршируючого вояка і вбила йому ззаду роги в наплічник. На рогах потаскала його в поле. Вояк метався, вимахував руками і ногами і кричав:

— Гальт! Гальт! Гальт, кажу… Гальт, періста, бо шляк тебе трафить, ти стерво ошаліле!

Кінна стежа 8-го полку донських козаків посувалася обережно вперед, перевіряючи околицю. Був це чоловий відділ нової неприятельської дивізії, що мала заступити третій кавказький корпус. Широкими суголовками їхало спроквола п’ятьох козаків зі списами в руках. На краю молодого лісу вони затрималися і позлазили з коней, ведучи їх дальше за уздечки. Прапорщик йшов попереду. Раптом обернувся до своїх вояків і крикнув:

— Лажісь!

Козаки прилягли до землі, а прапорщик поліз на череві по землі до корчів, з яких долітав людський голос і мукання корови. По хвилині прапорщик вернувся і видав свому відділові накази. Козаки всіли на коней і рушили півколесом до пільної дороги, під якою був обрив. Нахилили списи до наступу і ждали на наказ. Однак і без наказу відкрили чудного якогось ворога. На пасовиську перед мурованкою паслася велика сороката корова, яку водив за шнур австрійський вояк у пошарпанім мундирі. Вояк притягнув поволі корову до корча, припняв її на повід, а відтак підліз під неї і став доїти, примовляючи:

— А бачиш? А бачиш, биню? Тільки спокою! Війна ще не такий страх! І до війни можна звикнути. Тепер будемо блукати обоє по полях, мов пустельники, а ти будеш мене кормити своїм молоком. За це ще дістанеш малу срібну медаль. Аякже! Дістанеш, дістанеш! І багацько сіна і конюшини…

Прапорщик прошептав до одного козака:

— Что ето такоє? Воєнноплєнний? Сумашедшій?

— Ваше благородіє, — сказав тихо козак, — у нєво вінтовка.

— Да! В самом дєлє, іш ти, чорт!… — сказав прапорщик, який щойно тепер спостеріг у чудного вояка перевішений через плечі кріс.

— Ну, вперйод, ребята! — сказав до своїх прапорщик.

Чотирьох козаків раптом обскочили пустельника з коровою і звернувши до нього чотири грізні списи, кричали:

— Руки ввйорх!

Вояк підніс руки вгору, а один з козаків прискочив до нього і відібрав кріс. Відтак під’їхав до нього прапорщик і спитав:

— Ти, сукін син, кто такой? Что ти здєсь дєлаєш?

Полонений розіпняв блюзу і, наставляючи груди, сказав:

— Убийте мене, бо я зрадив найяснішого пана.

— Что, у тєбя воші, братєц, — сказав один козак, думаючи, що вояк показує йому на грудях сліди, вигризені вошами.

— Ну, троґай пан в плєн, русскую кашу кушать. Ну, пашол! Пашол!

Вхопивши вояка під рам’я, помітив козак у нього на грудях три медалі і сказав до прапорщика:

— Вот сволоч! Медалі у нєво! Навєрно, харашо нашево брата калатіл!…

Дав йому по пиці, зірвав медалі і сховав до кишені.

Держачи його за рам’я, вернувся з ним назад до штабу своєї частини. Полонений звернувся до козака і сказав:

— Тієї корови не ріжте, бо вона добре доїться. Слухай, козак, кажуть, що ви буцімто наші браття, але ви, як бачу, такі браття, що то один другому випускає тельбухи. Та не держи мене так міцно, не тисни, я тобі не втечу. На Кеснерці мешкав свого часу один дротяр Фуячек, а коли раз поліцай зловив його був так само за рам’я, той дав йому в ящик.

Зустрінули полк і козак завів бранця до штабу. На старшинах мерехтіло золото і срібло, яке аж хапало за очі бідного австрійського обідранця.

Якийсь грубий полковник зверещав на нього:

— Вот воєнноплєнний. Кажется, жівой язик. Как твоя фамілія?

— Мельдую послушно, що я кавалір, — відповів полонений, — і фамілії не маю. Бо ж годі паню Мюллерову зарахувати до фамілії…

Полковник поглянув здивовано на старшин і сказав:

— Дурак? Чудак?

Відтак ламаною німецькою мовою спитав:

— Твоє прізвище?…

Вояк випрямився, глянув сміливо в очі полковника і відповів голосом, що облетів степи України, всю безмежну Росію, Урал, Сибір, Кавказ, аж до Чорного моря:

— Йозеф Швейк, Прага, кнайпа «Під чашею».