Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ЗАПИТАЛЬНИЙ ДЕНЬ

Кожний учень, який живе на Липовій алеї й сусідніх з нею вулицях, залюбки розповість, що таке Запитальний день.

“Це день особливий. По-перше, ми не навчаємося. По-друге, ми ставимо запитання - які хочемо. А по-третє, нам відповідають видатні люди. Шкода тільки, що на рік лише чотири Запитальних дні - перша субота кожного третього місяця. Чекаєш, чекаєш - не дочекаєшся”.

До цього можна додати, що в усіх школах на найвиднішому місці висять скриньки - блакитні, рожеві, білі чи жовті. І в ці скриньки з великими знаками запитання учні опускають свої записки. Сотні “чому”, “як” і “навіщо” чекають чергового Дня запитань і відповідей - так називається офіційно незвичайна субота. Але діти охрестили її по-своєму, і всі, навіть учителі, звикли говорити: “Запитальний день”.

І от, як завжди, минуло три місяці, настала особлива субота. Школярі йшли і йшли до Палацу піонерів, прикрашеного кольоровою мозаїчною картиною, що іскриться на сонці: горн, барабан, супутник у космосі, земна куля, зорі Всесвіту. А всередині, за скляними дверима, гостей зустрічали два автомати-марсіани. Їх прозвали так за блакитно-сірі тулуби, що стояли на трьох ногах, за овальні телеекрани, що скидаються на голову в скафандрі, й за довгі вуса антен. На грудях марсіан - телефонний диск. Підходь, набирай номер будь-якого запитання, зазначеного в картотеці, і приємний голос повідомить, що такс фотон, яка траєкторія польоту до Місяця й скільки на нашій планеті людей. А на екрані з’являться креслення, малюнки й кінокадри.

Як бачите, марсіани теж відповідали на запитання. Та сьогодні, за півгодини до дзвоника, марсіани осоромилися. Звичайний семикласник із школи кібернетиків відповідав швидше ніж автомати. Чому літають метелики, скільки криги в Антарктиді, чи існує швидкість більша за швидкість світла - жодне питання не спантеличувало хороброго семикласника. Електроник - це був, звичайно, він - тріщав, мов кулемет, заглушаючи марсіан. Щоправда, не всі слухачі його розуміли, бо він розмовляв дуже швидко і в нього виходили приблизно такі фрази: швидкістьсвітлатристатисячкілометрівнасекунду, - але всі аплодували переможцеві від душі.

- Ваш Сироїжкін - молодець! Просто ходяча енциклопедія, - казали учні з інших шкіл кібернетикам.

- Стривайте, ще не те буде! - багатозначно відповідали кібернетики.

Дзвоник обірвав гру, запрошуючи до залу, де на сцені за довгим столом зібралися вчені, інженери, письменники - словом, видатні люди.

Підвівся сивий чоловік з різкими зморшками на обличчі. Академік Немнонов не вперше головує на Запитальному дні, і все ж, перед тим як почати, він уважно оглянув ряди, побачив сотні очей - веселі й уважні, зухвалі Й задумливі, примружені Й широко розплющені.

Тим, хто сидів на сцені, здалося, що трохи розгладилися зморшки на обличчі академіка Немнонов кашлянув в кулак і швидко запитав:

- Скажіть, будь ласка, чи є в залі люди, які вважають, що в науці все відкрито? Якщо такі є, хай піднімуть руки!

Гомін здивування був йому у відповідь. Жодна рука не піднялася.

Академік усміхнувся.

- Спасибі, друзі мої! - сказав він. - Дозвольте почати. Коли я і мої товариші ознайомилися з вашими запитаннями, ми згадали потішну історію. Минулого століття в одній західній країні батьки віддали хлопчика до школи. Через якийсь час до них додому завітала вчителька. Вона сказала дуже ввічливо, але зміст її слів був такий: “Мені дуже неприємно говорити це, і все ж ваш син настільки дурний, що навчати його далі просто немає сенсу”. Природно, що батьки дуже засмутилися. Проте вони послухалися вчительку й забрали сина зі школи. Цього хлопчика... - академік зробив паузу й швидко промовив у мікрофон: - звали Томас Алва Едісон.

Веселий сміх вибухнув у залі й затих. Що ж далі?

- Так от, - очі академіка хитро примружилися, - прочитавши ваші запитання, ми подумали: а що сказала 6 про них ота вчителька? Напевне вона б вигукнула: “Боже мій, скільки безглуздих запитань і жодного розумного!” - Немнонов знову зачекав і несподівано закінчив: - Молодці, діти! Отак і далі робіть!

Ну й забавні ці окаті хлопчаки й дівчатка! Жартуй з ними хоч весь день, і їм не набридне веселитися. Академік подумав: а що якби сміх був чимось видимим? Якби, наприклад, він породжував легких, як сонячні плями, зайців, то сотні, тисячі золотавих тіней промчали 6 зараз по залу, стрибнули у двері й вікна й поскакали вулицею, перекидаючись і звеселяючи перехожих.

- Переходимо до запитань, - діловито сказав академік, і очі, спрямовані на нього, знову стали уважними. - Запитань дуже багато, всі вони цікаві й потребують розмірковувань. І, хоч ми розбили їх на групи, довелося запросити фахівців з різних галузей науки, виробництва, мистецтва й літератури. Це нас радує. Я недаремно спитав на початку бесіди, чи все ми знаємо про природу й чи вважає хто-небудь, що всі відкриття уже зроблено. Ваше красномовне мовчання і запитання переконують, що скептична приказка “ніщо не нове під місяцем” безнадійно застаріла.

Академік став читати записки дітей.

“Я чув, - говорилося в записці семикласника Юрія Боброва, - що в ніжці простого стільця міститься стільки енергії, скільки дає Братська ГЕС за кілька років. Чи правда це?” І друге запитання із школи номер три: “Чи можна перетворити Місяць на електростанцію Землі, щоб вона збирала сонячні промені й передавала нам електрику? Адже Сонце посилає на Землю стільки теплоти, що кожні дві з половиною хвилини можна кип’ятити озеро Севан”.

- Я гадаю, - сказав головуючий, - що академік Петро Іванович Сомов розповість нам про найважливіші проблеми фізики й енергетики: про термоядерні реакції, про перетворення сонячної енергії в електричну й про інші перспективні джерела енергії. І ми разом поговоримо про те, як людство з допомогою грандіозного моря електроенергії готується керувати кліматом, збирати величезні урожаї цілий рік, заселяти інші планети.

Ще кілька записок оголосив Немнонов. Запитання до медиків: “Чи можна на час тривалих космічних польотів усипляти або заморожувати людину?”, “Чи досить космонавтові у стані невагомості двох годин сну?”, “Як продовжити життя людини?” Запитання до письменників-фантастів:

“Як придумати те, що не передбачено наукою?”, “Як працював Жюль Верн?” Звернення до фізиків: “Що таке штучний ніс? Чи можна створити запахотелескоп, щоб принюхатися до інших планет?”

Я не читатиму всіх записок, - вів далі Немнонов. - Скажу тільки, що серед них дуже багато питань з кібернетики. І, хоч тут сидять майбутні фізики й хіміки, інженери й лікарі, педагоги й біологи, я нагадаю історію слова “кібернетика”. Грецьке “кібернос”, яке зустрічається ще в стародавнього філософа Платона, перекладається як “керманич”, “стерновий”, “людина, що управляє кораблем”. Це дуже вдалий образ, і, по-моєму, він стосується не тільки кібернетиків, а й усіх нас.

Уявіть, що вирушає у велике плавання великий корабель. Тисячі людей готують його до подорожі. Прощальний салют гармат, ї корабель виходить в океан. Попереду в нього тисячі миль важкого шляху, незвідані землі, таємниці природи... Й успішне плавання цього корабля залежить від усього екіпажу - від матроса до капітана. Змінюватимуться біля штурвала стернові, будуть вітри й шторми, й обов’язково буде радісний вигук того, хто стоїть на вахті й дивиться вперед: Земля!.. Таким кораблем мені уявляється сучасна наука. І ви всі у ній будете керманичами, бо питання, проекти й гіпотези, що їх ми обмірковуємо сьогодні, - це та спадщина, яку вчені лишають вам, нашій зміні. Пливіть далі!

Поки академік жартівливо відмахувався від аплодисментів, над сценою спалахнули електричні лампочки, утворивши слова перших запитань:

- На ці запитання, - сказав головуючий, - відповідатимуть інженер Іван Олександрович Глушков і кандидат наук Олександр Сергійович Свєтловидов.

У глибині сцени розсунулася завіса, й на темному фоні ясно позначилися п’ять перлисто-матових екранів: один великий - у центрі, й чотири менші - з боків. Водночас екрани засвітилися, і хоч сонце, як і раніше, лилося у вікна, кольорові зображення, що з’явилися, були чіткими, об’ємними.

На кожному екрані йшов окремий фільм, але це не заважало уважним глядачам спостерігати за всіма хитромудрими машинами й слухати пояснення інженера Глушкова. Навпаки: здавалося, різні кадри створювали цілісну картину світу електронних помічників людини.

...Горять яскравим блиском розжарені бруси. Ось вони надходять на прокатний стан і з’являються вже у вигляді тонких залізних листів, а керує цим процесом приземкувата шафа-автомат... Стоять у степу сотні вишок. Вмикає і вимикає їх, жене нафту трубами електронний диспетчер... Біжать по рейках поїзди, їдуть вулицею тролейбуси й електробуси - їх ведуть теж роботи... Якщо в тяжкохворої людини зупиниться серце, його замінить електронний невеличкий прилад. Живе людина, не померла!.. А поряд інша машина переглядає колекції геологів і підказує, де шукати вугілля, де нафту, де - алмази...

Тепер розповідає Олександр Сергійович Свєтловидов.

Ковзаючи по екранах променем ліхтаря-указки, він дуже стисло і ясно говорить про те, як допомагають електронно-обчислювальні машини вченим: не тільки збирають матеріали, узагальнюють факти, продумують варіанти, а й самі творять - дають нове вирішення проблем. Машини вже знайшли такі доведення теорем, які нікому з математиків не приходили в голову. Вони переглядають за фізиків фотографії елементарних частинок, сортують їх і висловлюють свої міркування. І вчені, подякувавши споїм думаючим помічникам за відкриття невідомого досі й заощаджений час, беруться за такі складні теорії, які ще недавно були недоступні людині.

Екрани гаснуть, і всі бачать в руках Светловидова два великих предмети, схожих на книжку й чемоданчик.

- Це теж обчислювальні машини, - каже Свєтловидов. - Вони прості, зручні й необхідні в роботі інженерам і філологам, археологам і економістам.

- І школярам. Дуже зручні для підказування, - додав академік Немнонов усім на втіху. - Щоправда, поки закладеш в таку машину знання, дивись, і сам усе вивчив.

Свєтловидов, усміхнувшись разом з усіма, обернувся до екранів, натиснув кнопку на пульті і ввів присутніх у просторі зали Обчислювальних центрів - в електронний мозок країни. Тут складаються плани транспортних перевезень і сільськогосподарських посівів, плани роботи заводів і плани видобутку корисних копалин. Усе життя країни відбите в математичних знаках програм і відомостей. День і ніч обчислюють швидкодіючі машини - шукають розв’язання тисяч і тисяч задач, щоб якомога краще працювали верстати, трактори, мартени, електростанції, щоб рівно бився пульс могутньої держави.

- Як бачите, кібернетика всесильна, - так закінчив свій виступ Свєтловидов. - Вона народилась у відповідь на потребу поліпшити керування складними процесами й операціями. І вона всесильна тільки у співдружності з іншими науками. А електронно-обчислювальні машини, що ви їх бачили, вивільняють людину від важкої фізичної праці, щоб вона могла більше часу віддавати творчості.

І в цю мить уже засвітилися нові запитання:

- Ми попросимо виступити професора Громова, - повідомив головуючий. - Гель Іванович Громов живе в Сибіру, він не частий гість у нас. Але він приготував для наших школярів сюрприз. Словом, професор сам усе розповість.

- Насамперед, - почав професор Громов, - повинен вас попередити, що мова піде про невдалий сюрприз, тому в цієї історії сумний кінець.

Професор розповів історію Електроника. В дітей запалали щоки, розгорілися очі. От так Електроник, от так зірвиголова! Немов справжній. Немов живий. Наче вони самі... Шкода, що не можна його зараз побачити... потиснути руку... побалакати... побігати наввипередки. Дуже шкода.

Всі сиділи притихлі, коли Громов закінчив говорити.

- Я певен, що Електроник з’явиться сам, - жартівливо зауважив головуючий. - А зараз, діти, ви приємно здивуєтеся. На наступне запитання відповідає не вчений, не інженер, а ваш колега - учень сьомого класу Сергій Сироїжкін. Він майбутній кібернетик і розповість вам, як навчитися розуміти тигрів, носорогів та інших диких звірів. Вудь ласка, Сергію.

Багато хто не повірив своїм вухам. Але до трибуни справді вийшов хлопчик у синій курточці. Хлопці зі школи юних кібернетиків почали усміхатися, багатозначно закашляли, згорда подивилися на сусідів. Професор Громов згадав знайоме прізвище. Він усміхнувся, примружив короткозорі очі й підбадьорливо кивнув доповідачеві.

- Чи здатні тварини розмовляти? - почав хрипло маленький доповідач. - Я повинен сказати...

- Зачекайте! - пролунав раптом голосний крик. - Зачекайте! Я все поясню!..

Проходом біг якийсь хлопчак. Це кричав він, відчайдушно махаючи руками. Дехто устав, дехто обернувся. Головуючий підвівся. А професор Громов упустив люльку, яку крутив у руках, і поліз у кишеню за окулярами.

Першою, кого побачив Сироїжкін, коли вбіг до великого залу, була дівчинка у блакитному платті. Вона стояла біля самих дверей, прихилившись до колони, й широко розплющеними очима дивилася на Ссргійка. Потім повернулася до сцени, й очі її стали ще більшими, ще здивованішими.

Сергійко теж глянув на сцену й зблід: на трибуні перед усім залом виступав Електроник! Тут Сергій зірвався з місця і, сам не тямлячи, що робить, побіг до довгого столу, за яким сиділи якісь люди. Він не чув свого голосного крику, він тільки хотів швидше добігти до столу.

У цілковитій тиші зупинився Сергійко перед сивою людиною, яка уважно дивилася на нього, опустив голову й ледь чутно сказав:

- Сироїжкін - це я...

Сироїжкін промовив майже пошепки. Але його почули. І всі раптом помітили, як схожий він на хлопчика, який стояв на трибуні.

Академік Немнонов дивився то на одного, то на другого Сироїжкіна й чомусь мовчав.

- Близнюки? - голосно кинув один з глядачів. - Це нечесно!

- Ні, не близнюки! - прозвучав голос професора.

Громов устав, підійшов до краю сцени. - Не поспішайте робити висновки, друзі. Зараз ви все зрозумієте.

Очі Громова сяяли. Лічені кроки відокремлювали його від хлопчака, який кілька хвилин тому виступав під іменем Сергія Сироїжкіна. Професор звернувся до нього:

- Хлопчику, скажи, будь ласка, яким днем тижня було перше січня сто вісімдесятого року?

- П’ятницею, - не вагаючись відповів хлопчик у синій куртці.

- Сума трьох чисел - сорок три, - питав далі професор, а сума їхніх кубів - сімнадцять тисяч двісті дев’яносто дев’ять. Що це за числа?

- Двадцять п’ять. Одинадцять. Сім, - умить відповів хлопчик.

Потім Громов попросив добути корінь двадцятого степеня з числа в сорок дві цифри, й знову відповідь надійшла негайно.

- Людина-лічильник? - висловив припущення один старшокласник.

Професор похитав головою.

Та раптом хтось нерішуче сказав:

- Електроник?

І всі разом загаласували:

- Так! Так! Електроник!.. Електроник!.. Це він!.. Точно!.. Дивіться! Це ж Електроник!..

Немов обвал загримів у горах чи поповз униз льодовик - такий зчинився гамір.

Головуючий узяв мікрофон і вигукнув:

- Оголошується перерва!