Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ЯК НАВЧАВСЯ ЕЛЕКТРОНИК

Розповідь перебив негучний гудок. Увімкнувся блакитний екран на стіні. Професор і Свєтловидов кинулися до відеотелефону. Вони побачили чергового міліції.

- Ваш Електроник накоїв неподобств у парку культури, - суворо сказав черговий, хоч очі його були веселими. - Показував з естради фокуси й проковтнув з десяток годинників, гаманців, авторучок. Ось заява деяких потерпілих.

- Я так і знав, що ця вигадка Пумпонова до добра не доведе... - простогнав професор.

- Хлопчика знайдено? - нетерпляче запитав Свєтловидов.

- Хлопчик зник, перестрибнув через двометровий паркан. Ось речовий доказ, який є у багатьох потерпілих. - Черговий розгорнув на весь екран хустку з веселим личком і монограмою “Електроник”. - Я дав вказівку всім постам, - розповідав далі черговий, - затримати хлопчика й негайно відправити його в лікарню. Особисто я, - додав черговий, - не зовсім розумію, як можна проковтнути таку кількість предметів.

- Прошу негайно викликати нас, коли надійдуть відомості, - сказав Свєтловидов. - Спасибі.

Професор ходив по кімнаті, зчепивши руки за спиною.

- Що таке? - бурмотів він, ні до кого, власне, не звертаючись. - Легковажність цього Пумпонова завжди ставить мене в незручне становище. Замість серйозної роботи виходить клоунада, фарс. Яка легковажність!

Свєтловидов несподівано розвеселився. Цікаво було б зараз побачити Електроника, подивитися на його фокуси.

- Які, одначе, здібності у вашого хлопчика! - жартівливо сказав він. - Мабуть, разом з червоним лисом вони могли б виступати в цирку.

- Ну, знаєте... - загарячився Громов. - Ви ще не вислухали й половини, а вже робите висновки!

- Не хвилюйтеся, - засміявся Свєтловидов. - Я не сумніваюсь, що всі речі, які проковтнув Електроник, можна повернути потерпілим.

- Звичайно, звичайно... Там є така маленька скринька, вона легко відчиняється. Все буде повернено власникам.

- Я гадаю, його скоро знайдуть, - сказав Олександр Сергійович. - Ця потішна історія ще більше підігріла мою цікавість. Прошу вас, добрий Гелю Івановичу, візьміть свою люльку й розповідайте далі. Якби я не чув цю історію від вас, я вважав би все це за жарт.

- Щоб не бути і в ваших очах шарлатаном, - усміхнувся професор, - доведеться закінчити історію.

Він сів у крісло навпроти Свєтловидова, запнув домашню куртку, запалив люльку. Свєтловидов знову помітив лукавий вогник в його очах, що спалахнув майже водночас із сірником, і вирішив, що до професора повернувся його звичайний жартівливий настрій.

- Насамперед, - мовив Громов, - ми виявили, що наш Електроник дурний як пень. Так, так, він абсолютно нічого не знав. Ми заздалегідь перевірили пристрій, здатний читати, і з’ясували, що він зможе розпізнавати різні образи. Пумпонов тренував прилад розрізняти звуки людської мови: він пищав, свистів, говорив басом, лепетав, як дитина, прикидався жінкою і врешті-решт навчив прилад реагувати на різні голоси. Пам’ять Електроника була спроможна класифікувати слова почутої мови і з часом мала складати самостійні судження. Коротше кажучи, в ньому було передбачено всі механізми, які могли провадити відбір і засвоєння корисної інформації. Але поки що він нічого не знав...

А втім, я надто прискіпливий, - поправив себе Громов. - Пам’ять кожної дитини схожа на учнівський зошит: чистий папір, на який треба записати корисні відомості. Якщо згадати, що маленька людина ставить за день майже п’ятсот запитань батькам, стане ясно, як вона заповнює цей чистий папір... Ми подякували природі за її винахід і з легкою душею перейняли простий метод набуття знань. Ні, чесно кажучи, на душі в нас було не так легко: на нас звалилася лавина праці. В повсякденному житті ми просто не задумувались, яка безліч речей і понять оточує нас. А всі ж їх треба було показати й розтлумачити Електроникові...

Свєтловидов знав, яке це важке завдання - навчити машину самостійно мислити, складати собі програму дій. Слухаючи професора, він яскраво уявив усю картину шкільного життя Електроника. Урок перший: як розпізнавати й відрізняти один від одного різні образи? Що таке літера “А”? Це цілий маленький світ. Як пояснити машині, що літера “А” - з’єднані вгорі дві палички з поперечкою посередині і кружальце з паличкою праворуч - теж літера “А”? І от кожна літера пишеться різними почерками сто разів. Потім учений показує Електроникові двадцять літер і пояснює: “Це “А”. Решту вісімдесят він сам має назвати.

Як і кожний учень, Електроник одержував двійки. Ніхто його, звичайно, не сварив за погані відповіді. Та щоразу, коли учень помилявся, професор натискував кнопку, і всередині Електроника - в одній із схем машини - послаблювався той зв’язок, який передав неправильну інформацію. Іншим разом сигнал мчав правильним шляхом, і Електроник уже не помилявся. Він був дуже старанним учнем.

Після азбуки й цифр - картинки. Чоловічі, дитячі, жіночі обличчя, тварини, автомобілі, домашня обстановка, шкільні приладдя... Тисячі й тисячі понять запам’ятовував учень. Це не означає, що в його пам’яті укладався точний, майже фотографічний образ якогось певного будинку чи автомобіля. Якби це було так, Електроник не впізнав би і жодного іншого будинку, жодного іншого автомобіля, Він запам’ятовував якісь загальні, найважливіші риси різних образів і міг уже відрізнити дитину від чоловіка. Приблизно так діє і людська пам’ять. Ми ніколи не запам’ятовуємо з фотографічною точністю, в усіх деталях навіть близького друга - наш мозок не перевантажує себе. Проте не сплутаємо його ні з ким іншим, а після тривалої розлуки неодмінно впізнаємо...

- Я не втомив вас, Олександре Сергійовичу? - спитав професор.

- Навпаки, я боюсь, що з міліції подзвонять надто швидко, й ви не закінчите розповідь.

- Ну, наскільки я їх зрозумів, сильний заряд в акумуляторах ще не скінчився. Ще доведеться за ним побігати. А я тим часом перейду до третього уроку Електроника - читання. Ви, певно, уявляєте, скільки криється за одним цим словом: читання фраз, класифікація слів у групи, постійні уточнення меж цих груп, з’ясування різних значень одного й того самого слова, студіювання словників, проникнення у зміст фраз, закінчених думок, абзаців. Методи осмислення тексту, якими користувався Електроник, здивували б лінгвістів, але факт лишається фактом: він з величезною швидкістю читав книжки одну за одною. Я тільки встигав їх підбирати.

Справедливість дає змогу мені сказати, що Електроник виявився досить тямущим. Дуже скоро мені довелося відмовитися від покарань і перейти до простого роз’яснення помилок. Щоправда, це потребувало більшого терпіння, ніжзвичайне звичайне натиснення кнопки. Та успіхи Електроника надихнули б будь-кого з учителів. Він охоче заглиблювався у теореми, блискавично робив підрахунки і навіть порівняно легко вчив напам’ять вірші. Ми вже розмовляли на різні теми, причому Електроник висловлював двоїсті міркуван- ня: одні він перейняв у авторитетних осіб, інші - склав сам.

І ось перші кроки по кімнаті. Ми підготували Електроника до цієї події, записавши на плівку біотоки з людських м’язів і заклавши їх у його пам’ять. Як відомо, електричні сигнали, що керують м’язами однієї людини, можна передати м’язам іншої, і вона робитиме те саме. Так і з Електроником. Чужі біотоки нав’язували м’язам хлопчика потрібні рухи.

І знову почалися мученицькі дні: Електроник учився ходити й натикався на всі предмети. Він ледь не зіпсував себе, поки не звик до простору.

Електроник уже навчився ходити, а я ще зволікав, боявся виводити його на вулицю...

Оповідач схопився з крісла: гудів відеотелефон. На екрані - знайоме обличчя.

Голос у міліціонера так само спокійний, очі - з хитринкою.

- Є нові відомості, - каже він. - На Липовій алеї під час змагань хлопчик у синій куртці випередив усіх спортсменів. Прикмети збігаються. Проте, коли його зустріли пізніше, він назвав себе не Електроником, а Сергієм Сироїжкіним.

- Він біг дуже швидко? - запитав професор.

- Кажуть, що він міг би встановити світовий рекорд. Це сталося до пригоди в парку.

- Тоді це він! - упевнено сказав Громов.

- Але Сергій Сироїжкін, тринадцяти років, справді живе на Липовій алеї, будинок п’ять, квартира сто двадцять шість, - заперечив черговий.

- Хм, хм... - збентежено кашлянув Громов. - Дивна гра фантазії... Не розумію, навіщо він це придумав...

- А Сироїжкіна ви затримали? - втрутився Свєтловидов.

- Ні.

- Затримайте хлопчика з нашими прикметами, - твердо сказав Олександр Сергійович, - хоч би ким він себе не називав. Ми чекаємо.

Вони повернулись на свої місця, деякий час мовчали.

Нарешті Гель Іванович, знизавши плечима, сказав:

- Я нічого не розумію. Докажу вам про Електроника те, що знаю... Чому я не поспішав виводити його на вулицю, цілком зрозуміло. Досі Електроник був кімнатним хлопчиком. На нього мав звалитися світ, що складався з руху й моря звуків. Окрім наших голосів, він нічого не знав - ні гавкання собаки, ні гудків машин, ні стуку м’яча.

Але Електроник виявляв цікавість до нового світу, і нам довелося вчити його заново. Ті самі будинки, автомобілі, тварини, що їх він бачив на малюнках, з пласких перетворилися на об’ємні. Хлопчик бачив квіти, траву, дерева, і я намагався прищепити йому уявлення про безперервність процесів на Землі. Він помічав, які схожі й не схожі між собою будинки, вулиці, сквери, як кожного дня змінюється або повторяється погода. Одне слово, я хотів, щоб він, як і всі ми, люди, звик до характерних умов життя й різноманітності світу... Не мені судити, як це вдалося. Я вважав, що він чемний, спокійний, правдивий, і не чекав від нього таких трюків. Потім ще це дивне ім’я - Сергій Сироїжкін. Не уявляю, чому він ним назвався...

І знову вимогливо просигналив апарат. Черговий міліції сказав коротко:

- Приїжджайте. Знайшли.

- Кого? - спитав професор. - Хлопчика чи лиса? - Від хвилювання він зовсім забув, що міліція нічого не знає про лиса, який утік,

- Якого лиса? - здивувався черговий. - Ви ж просили хлопчика..!