Пригоди Електроніка (квадрилогія)

ЯК ВИВЧАТИ ЛЮДИНУ

- Ура! Нас визнали! - радісно сказав Електроник, з’явившись в астрономічній обсерваторії.

В руках у нього пачка телеграм. Він з переможним виглядом кладе їх перед Сироїжкіним.

- З Мадраса, Мельбурна, Бюрокана. Від Академії наук, - перелічував Електроник. - Усі вітають з відкриттям Наднової.

Сергій відірвався від аркуша, на якому писав, переглянув телеграми.

- Спасибі, Електронику, за новину. Справу зроблено. Йдемо далі, - і він скосив очі на свій рукопис.

Електроник запитав:

- Навіщо тут моя фотографія?

На стіні поряд з портретом Кеплера висів портрет Електроника. Зосереджене обличчя. Ніс, як у Сироїжкіна, трошки кирпатий. Губи пояснюють щось дуже важливе.

- Це я зробив, - признався Сергій. - У класі, коли ти мені підказував. Моментальний знімок. Найкращий у світі підказувач...

- Я нікому не підказую, - поправив друга Електроник.

- Згадав! Ти мене просто доповнював на уроці.

- І я згадав, - уточнив Електроник. - Ти намагався зняти непомітно, але я побачив і навіть позував. Непогано вийшло.

- У самий раз, - погодився Сироїжкін. - Тільки ти мене не дослухав. Ти - найкращий у світі підказувач Наднової. І це - портрет першовідкривача.

- Першовідкривач - ти, - з усією відвертістю заявив Електроник. - Я тільки робив розрахунки й добував інформацію.

Поряд з портретами - фотографії Плеяд. Про сім зірок у давнину склали легенду: ніби це семеро дочок бога Атласа, які втекли від мисливця Оріона в бездонне небо й перетворилися спочатку на голубів, а потім на зорі.

На другій фотографії вирізняється яскрава цятка - Наднова.

Та головне тут - перша фотографія, де на місці блискучої Наднової маленька неяскрава цятка. Зірка перед вибухом. Єдиний у світовій астрономічній колекції знімок.

Сироїжкін дивиться на знімок, спокійно каже:

- Тепер нехай розбираються спеціалісти, як виник Всесвіт.

- Можна зробити попередній висновок про те, що людина дістане нову енергію для Космічного корабля “Земля”, - заявив Електроник. - Це дані Рессі, його спостереження тривають.

- Рессі нічого не проґавить, - задоволено сказав Сироїжкін, - Твій винахід!

Електроник підсумовував далі перемоги восьмого “Б”.

- Корольков зустрічався з піаністом Туріним, пояснив йому свій метод компонування музики... Від Майї Свєтлової ні на крок не відходять два фізики...

- Тобто як не відходять ні на крок? - стривожився Сироїжкін і почервонів. - Які ще фізики?

- Наш учитель фізики Віктор Ілліч Синиця й академік Кримов. Вони намагаються зрозуміти, як Свєтлова зробила антигравітаційний прилад, а вона... Ти чому такий червоний? Ти не захворів?

- А-а, Синиця. - Сироїжкін махнув рукою. - Чому “захворів”? Це напад раптової думки.

Він знову сідає за саморобний стіл, шкрябає пером на папері. Електроник читає із-за його плеча: “Дятел довбе ялинові двері небес”... “Дятел гримить у ялинові двері”... “Дятел гуркоче в ялинові”...

- Пошуки дієслова, - сказав Електроник. - Але при чому тут дятел?

- Сам ти дятел! - скипів Сироїжкін і, глянувши на товариша, заспокоївся. - Розумієш, дятел - не просто дятел, а символ. Я складаю одне послання... - Сергій трохи запнувся, порожевів. - Для однієї людини...

- Я здогадався, що це вірші, - сказав Електроник. - Візьми замість дятла сучасніший символ. Наприклад, Наднову.

- Я відмовляюсь від зірок, - твердо викарбував Сироїжкін. - Сьогодні Наднова, завтра Наднова...

Він висунувся по пояс у відчинене вікно, глянув на блакитний квітневий сніг, набрав повітря і знову забурмотів про дятла.

Гігантська праця поста була дуже наочна: він викрешував пером на папері іскру неповторного слова. Дивак Електроник! Хіба пишуть вірші про наднові, про надсильних чи про а-килимки? Справжні вірші складають з найзвичайнісіньких слів. Он за вікном дятел стукає на старій сосні. Обережно стукає, діловито. А в віршах він має стукати так, щоб людина, якій вони призначені, запам’ятала ці слова на все життя.

- В одна тисяча п’ятдесят четвертому році, пролупав скрипучий голос, - у червні місяці, як свідчать хроніки, в небі з’явилася “зірка-гостя”. Вона світила так яскраво, що її бачили навіть удень. Зірка перевершувала Венеру - найпомітніше світило після Місяця та Сонця. Потім погасла.

Сироїжкін здивовано вслухався у знайомі інтонації.

Як хитро Електроник намагається привернути його увагу: “В одна тисяча п’ятдесят четвертому році...” Немов говорить сам Таратар.

- Ти готуєшся до уроку? Репетируєш? - усміхнувся Сергій. - Завтра в тебе важливий день. Перший урок учителя Електроника. Даруй, а як до тебе звертатися? - спантеличено запитав він. Адже в тебе немає по батькові...

- Називай мене просто вчителем, - з гідністю сказав Електроник. - Завтра я продемонструю нові можливості викладання.

- Слухаюсь, учителю!

Сироїжкін не сумнівався в успіхові Електроника. І добре, якщо він розповість про Наднові зірки. Як колись на світанку земного життя спалахнула Наднова в нашій Галактиці. Астрономи кажуть, що минули десятки років, поки світло від вибуху досягло планети. Минули ще десятки тисяч років, і вимерли гігантські динозаври - можливо, від космічного випромінювання.

Сергій шкодував уже, що ніхто, крім Електроника й Рессі, не бачив, як бабахнула його Наднова. Напевно, після вибуху небо довго ще світилося загадковим фіолетовим сяйвом. Але всі знайомі спали.

- Таратар не спав, - уточнив пунктуальний Електроник. - У нього кілька ночей горить світло.

- Мучиться, бідолаха, - зітхнув Сергій, - перевіряє наші роботи.

- Я глибоко поважаю вчителя математики, - сказав Електроник. - Він виправляє свої помилки. Я надіслав йому перелік помилок.

- Ти?

- Сто двадцять сторінок розрахунків, - додав Електроник, - Або він визнає наші винаходи, або ні.

І батько Віктора Смирнова, виявляється, одержав від Електроника грубезний том розрахунків штучної тварини. Поштою. Може, теж вивчає вечорами?

- Навіщо ти це робиш? - здивовано запитав Сергій. - Хіба примусиш інженера полюбити корову?

Електроник пояснив, що перевіряє на супротивниках корисність дослідів. Сам він нітрохи не сумнівався, що той, хто відхиляє беззаперечні винаходи, робить помилку. “Найкращий у світі колекціонер чужих помилок”, - подумав Сергій.

- Ти й про мене можеш сказати що-небудь... особливе? - вирішив випробувати він новий талант друга.

- Звичайно.

- Я готовий вислухати правду.

Сироїжкін розкинувся на саморобному стільці.

- Ти серйозно хворий, - хриплим голосом промовив Електроник. - Я поки що не знаю, яка це хвороба. Тільки почав вивчати медицину. Але захворювання не просте, щось подібне до гарячки.

Сергій поблажливо усміхнувся.

- Припустимо... В чому ж полягає моя хвороба?

- Коли хтось говорить про Майку, ти відразу червонієш або бліднеш.

Сергій схопився, стиснув кулаки:

- Зараз же замовчи!

- Я кажу правду, - відповів Електроник, відступаючи. - Ось і зараз ти з одного боку червоний, а з другого білий. Обережно!

Протягом хвилини вони мовчки дивились у вічі один одному. Сергій розтиснув кулаки.

- Вибач, - сказав він стомлено. - Це такий скажений вірус. Гірше за грип.

- Може, тобі допомогти чим-небудь? - запитав Електроник хворого товариша. - Може, порадитися з Майєю? Подзвонити їй зараз?

- Ти що - телефонний вузол? У тебе немає справ важливіших, аніж теревенити з дівчиськами?

Електроник похитав головою.

- У мене є нерозв’язна задача. Якщо я її не розв’яжу, то застарію.

Він не додав при цьому, що може перегоріти від напруги. Проте й без того було ясно, що справа дуже серйозна - настільки сумний вигляд мав завжди спокійний Електроник.

Сироїжкін злякався.

- Ну що ти, Електронику, - бадьоро сказав він. - Які можуть бути проблеми, коли ми перемагаємо в усьому!

- Я не можу розв’язати головну задачу, - повторив Електроник. - Ти мій друг і маєш знати, що для мене існує межа...

І Електроник дуже точно виклав, у чому полягає межа для розвитку електронної системи.

Виявляється, є одна формула, згідно з якою грам будь-якої матерії - живої чи штучної - не може обробити більше ніж 1047 бітів інформації за секунду. Електроник розшукав цю формулу в старих працях і сам перевірив її. На перший погляд цифра межі нібито величезна: адже з моменту утворення Землі минуло всього 1023 мікросекунд, а кількість атомів у відомому нам Всесвіті 1073. Але Електроник не збирався лічити атоми й мікросекунди, він хотів розв’язувати нові задачі. І не міг взятися за багато які з них через виняткову складність.

Відомо, наприклад, що кількість варіантів у шаховій грі становить приблизно 10120. Якби Електроник грав чесно, перебираючи всі варіанти, як він звик це робити, то йому не вистачило б на одну партію не тільки людського життя, а й кількох тисячоліть. Навіть якби Електроник навчився лічити в мільйон разів швидше, він однаково не встиг би зіграти жодної партії, бо кількість комбінацій лишалася б надто великою - не 10120, а 10114.

Електроник утратив спокій. Бар’єр нової лічби був для нього нездоланним.

Електроник болісно переживав, що він не людина! Люди - Електроник бачив це - постійно робили відкриття, не перебираючи весь потік інформації, що надходила; вони багато працювали, але не механічно - вміло й винахідливо; результат приходив немов сам по собі, у хвилину осяяння. Інакше, як сказав професор Громов, не було б чемпіонів з шахів, полководців, учених. Електроник так не міг.

Сироїжкін розгублено дивився на двійника, почуваючи себе безсилим.

- У цій голові, - Електроник потер долонею лоба, - проаналізовані й зібрані перемоги Сократа, Архімеда, Македонського, Колумба, Наполеона, Ферма, Ейнштейна та багатьох інших. Мільйони великих відкриттів і... помилок.

З розповіді Електроника було ясно, що він марно виконав велику роботу. Він точно встановив, що за останні дев’ятсот років у всіх енциклопедіях світу названо геніальними 29 771 людину. Отже, в середньому на кожний рік припадало 33,7 генія в тій чи іншій сфері діяльності суспільства. Вивчивши життєписи багатьох тисяч великих людей, Електроник розгубився. Серед них він не знайшов жодного точно сформульованого прийому праці, який допоміг би йому подолати бар’єр механічної лічби. Жодного математичного знака, який позначав би народження геніального творіння.

- Формула геніальності? - пробурмотів Сергій. - От буде здорово, якщо ти її виведеш!

Електроник похитав головою.

- Цією формулою користуються лише люди. Але її ніде немає... Певно, я маю вивчати саму людину, щоб зрозуміти, як вона мислить.

Сироїжкін щиро зрадів з висновку:

- Вивчай, Електрошо! Починай одразу ж, починай з мене. - Він набрав поважного вигляду. - Давай будь-які запитання! Не соромся.

- А як вивчати людину? Якими засобами? - запитав друг.

Сергій задумався.

Справді, як вивчати його, Сироїжкіна, коли він сам не знає, чим живе зараз і що захоче через якусь хвилину? Іноді він думав: хто він такий - Сергій Сироїжкін? І уявляв своє обличчя, ніби дивився у дзеркало. А якщо глянути глибше? Як він, наприклад, думає? Ясно, що працюють у ці хвилини всередині нього якісь складні механізми пам’яті й він звично ними керує. Але як вони діють, як він, Сироїжкін, керує собою і в чому полягає формула геніальності людини, яку шукає Електроник, він не уявляв.

- На багато серйозних запитань немає ще відповіді у книжках, - сказав Електроник. - Зокрема, про твій скажений вірус.

- Який ще там вірус?

- Коли ти бліднеш або червонієш.

- Це все брехня щодо віруса, - признався Сергій. - Просто я хвилююся, коли чую про неї. Кажу тобі одному.

Сергій схопив зі стола аркуш, прочитав свої вірші.

- Це я для неї складав, розумієш? Вивчай мене, вивчай!

Електроник оцінював здобуту інформацію.

- Прочитай ще вірші, - несподівано попросив він.

Сергій здивувався, але почав читати, згадуючи те, що він учив. Спочатку несміливо, напівголосно, потім упевненіше, навіть з виразом. Електроник стояв нерухомо: він вбирав у себе незнайомі звуки й словосполучення.

- Поети стисло й точно передавали важливу інформацію, - сказав Електроник, коли Сергій замовк. - Мені здається, поети, художники, музиканти знають те, що я шукаю.

Сироїжкін здогадувався, що в схемах Електроника точиться складна боротьба, що він приймає важливе рішення.

- Я згадав Ньютонові слова, - хрипло сказав Електроник. - Він уявляв себе маленьким хлопчиком, який грається на морському березі камінчиками й черепашками, тоді як перед ним лежить великий непізнаний океан істини... Океан істини це дуже багато для однієї людини. А я навіть не людина.

- Я - людина! - впевнено сказав Сергій. - Не бійся.

Ми разом відкриємо цю формулу. Ти запитуй мене, запитуй!

- Гаразд. Дай відповідь: як ти розумієш прекрасне?

Сироїжкін замислився...

Одинадцяте квітня.