Пригоди Електроніка (квадрилогія)

КОНЦЕРТ ДЛЯ ВЕРТОЛЬОТА З ОРКЕСТРОМ

Фермопіл Турін був одним з небагатьох, хто погодився б жити в такому місті, як Ойкуменополіс: він не любив виходити на вулицю.

А йому часто доводилося подорожувати в далекі країни. Турін був великим піаністом, і за багато тижнів до гастролей квитки на його концерти були розпродані. Він легко переносив польоти на будь-яку відстань, навіть любив їх, не виказуючи ні найменшої ознаки хвилювання від висоти. Сидів випростаний у кріслі, слухав рівний шум турбін, так схожий на гомінливий перед концертом зал, і в думці грав який-небудь складний етюд. Довгі, нервові пальці піаніста завжди рухалися.

Літаки, автомобілі, повітряні таксі - все це було звичне для музиканта. Проте ось кілька кроків вулицею від під’їзду до таксі, особливо такої весняної погоди, могли виявитися фатальними. Кілька років тому Турін посковзнувся на вулиці й вивихнув палець.

Музичний світ був схвильований. Якби піаніст зламав собі ногу, він міг би вийти на сцену на милицях. Але палець! Через нього відмінили всі концерти. Телебачення, зважаючи на хвилювання поклонників таланту Туріна, показувало різко окреслений профіль артиста й знамениті руки, які торкалися клавіш так легко й швидко, ніби грали відразу кілька пар рук.

Глянувши у вікно й побачивши ожеледь, Турін подзвонив дирекції і відмовився їхати сьогодні на концерт. Адміністратор концертного залу довго не здавався. Він запропонував прислати за піаністом двох помічників, посипати асфальт перед під’їздом піском із сіллю, зрештою - розстелити для певності килимову доріжку від вхідних дверей до автомобіля. Турін чемно відмовлявся, поглядаючи у вікно на підталий лід: незабаром мали бути гастролі за океаном. Та ще не вистачало, щоб хтось із сусідів побачив, як його ведуть по килиму під руки й садовлять у машину.

Коли Турін сів біля телевізора, знову пролунав дзвоник, і знайомий голос директора лагідно, але переконливо промовив:

- Шановний Фермопіле Івановичу, хочу нагадати вам, що сьогодні у вас шефський концерт. Зараз без чверті шість, а зал повний. Це школярі, Фермопіле Івановичу, хлопчаки й дівчатка. Вони чекають саме вас!

Турін глянув на годинник, занепокоєно сказав:

- Чого ж ви раніше не нагадали, що це шефський концерт! Тепер я напевне запізнюся.

- Не турбуйтеся, Фермопіле Івановичу! - пророкотів директор. - Машина стоїть біля вашого під’їзду.

- М-м... Ну гаразд, поки я збираюся, розважте як-небудь дітей.

На концерти Фермопіла Туріна в його рідному місті дехто з любителів музики не міг потрапити протягом багатьох років. А дітям неймовірно щастило: для них давали спеціальні концерти.

Ну хто відмовиться від запрошення, в якому зазначено прізвище артиста світового класу! Деякі дорослі вважали такий заведений порядок несправедливим.

Усі запрошені з’явилися на концерт.

Зал був повний. Чекали Туріна. Зараз він вийде - зосереджений, поривний і геніальний. Вийде, не бачачи нічого навколо себе, крім рояля з піднятим чорним полірованим крилом.

А вийшов хлопчик в учнівських окулярах. Маленький, рудуватий, з папкою під пахвою. Всі гадали, що він виступить з привітальною промовою. А він - до рояля.

Підійшов, розгорнув ноти й пискливо промовив у мікрофон, що стояв поряд:

- “Концерт для вертольота з оркестром”. Виконує автор.

Зал ахнув (“Що за віртуоз - “вертольотчик!”). Гомінлива хвиля прокотилася по рядах, злилася з першими звуками рояля. Здавалося, червоний від хвилювання автор передбачав саме такий початок свого концерту: вслід за першою хвилею припливу ринули наступні - місто ритмічно вливалося в академічний зал безмежним океаном звуків.

Фуркотіли машини, поспішали перехожі, напружено трудилися вулиці. Десь удалині пробив вежовий годинник, залунали дитячі голоси. Знайоме місто відкрилося слухачам, місто, в якому день за днем минає життя.

Несподівано вступив оркестр. Піаніст подивився в зал, усміхнувся, комусь кивнув і грав далі разом з оркестром. Хоч ніяких музикантів на сцені не було, звучали труби, співали скрипки, трудився великий барабан, розцвітивши музичне місто всіма барвами.

Тільки ті, хто сидів у партері, здогадалися, що замість оркестру грав хлопчик. Він сидів спокійно в першому ряду, задерши ніс до стелі, а з-під його синьої куртки линула оркестрова музика. Електроник заздалегідь домовився з Професором про те, що допомагатиме йому оркестровим супроводом - адже було оголошено, що концерт з оркестром, і він записав на вмонтований усередині себе магнітофон уривки симфоній, запозичених у класиків. Вони відрепетирували вступ, і зараз Електроник виконував роль оркестру.

Радощі й печалі великого міста цілком заполонили слухачів. Вони неначе йшли тротуаром, відчуваючи дружнє тепло нагрітого каменя; давали дорогу малюкам, здалеку чуючи стукіт поквапних черевичків; засинали, дивлячись на зорі у вікні, впустивши розкритий підручник; зустрічали новий день, радіючи сходу сонця, - школярі притихли, вражені тим, як точно знає самовпевнений автор концерту їхнє життя.

Музика гриміла дедалі наполегливіше, і в очах слухачів замиготіли розряди блискавок. Піаніст і хлопчик-оркестр захопилися виконанням і наближалися до небезпечної для людського слуху межі, коли навіть найприємніша мелодія може викликати біль. У такі хвилини музика стає зримою, і задум композитора, який писав свій твір на нотному папері звичайною авторучкою, втілюється у дивних символах. Слідом за різкими спалахами, що їх іноді спостерігають космонавти, літаючи в кораблі, глядачі бачать фантастичні силуети, постаті танцівників, нескінченні простори космосу; декому при цьому здається, ніби вони стоять біля класної дошки, намагаються згадати якісь формули, але їм ліньки підняти руку, розкрити рота, ліньки навіть думати про формули.

У цьому зоровому сприйнятті твору Королькова не було нічого дивного. Як відомо, музика відбиває у звукових образах риси свого часу, якісь важливі ідеї. Вавілонський клинопис, ніким поки що не розшифрований, являє собою, як здогадуються вчені, запис мелодії, що супроводжує стародавній міф. І музична теорія Птолемся виражав його космологію з непорушним Сонцем у центрі світу. А твір Професора, звичайно, опирався на сучасні знання, і насамперед - на математику, інакше його не міг би так легко засвоїти й блискуче інструментувати Електроник.

Хлопчик-піаніст і хлопчик-оркеетр розуміли один одного чудово. Та ось оркестр замовк - місто затихло, настала нічна тиша. Звучав лише один рояль, звучав так, ніби це стрекотів вертоліт. Вертоліт піднімався все вище й вище - над людьми, над ніччю, над світом, аж поки зник серед зірок...

Авторові вертольотного концерту аплодували від душі. А він схопився із стільця, забувши ноти, квапливо пішов за куліси. І там побачив знаменитого піаніста.

- Поздоровляю, - палко сказав Турін, тиснучи руку юному колезі. - Як тебе звати? Невже ти сам написав?

Професор був страшенно переляканий: Фермопіл Турін чув його твір! Він увібрав голову в плечі й щось белькотав у відповідь. Потім побачив Електроника й зрадів.

- Це ось він, - показав Професор на товариша, - навчив мене колись грати за формулою Ріхтсра.

Турін прискіпливо оглянув Електроника: він здогадався, що під його одежею захований магнітофон.

- Це ти зображав оркестр? - запитав він.

- Я, - спокійно сказав Електроник. - Формулу Ріхтера я пробував вивести, але, звичайно, не зумів: мистецтво надто складне для математичного аналізу. Зате я навчився деяких музичних прийомів.

- Прекрасно, - пробурмотів Турін. - Ти мені потім розповіси про свою роботу... - Він квапився на сцену. - Не зникайте після концерту, друзі. Мені потрібно з вами поговорити.

Музикант вийшов на сцену. Сів, поклав руки на клавіші і якусь хвилю сидів нерухомо, з цікавістю розглядаючи забуті Професором ноти.

“Формула Ріхтера... - промовив він тихо. - Виходить, можлива і формула Туріна?”

- Я знаю сімдесят дев’ять математичних символів початку вашої гри, - підтвердив Електроник, почувши висловлені вголос думки. - Для формули цього мало. Хочете, покажу їх у повітрі?

Дуже дивно, але Турін почув математика, подивився на нього, намагаючись угадати, чи не жартує він, і зрозумів: хлопчик говорить правду. Сказав у відповідь швидко, майже не розтуляючи губ:

- Зараз не треба. Потім покажеш.

Математику Турін не любив ще з шкільної лави, йому іноді снилися похмурі сни про екзамени з тригонометрії. Але зараз, як не дивно, згадка про формулу зацікавила його. Він зосередився, вирішив грати для цих загадкових хлопчаків.

Турін грав Чайковського.

...Друзі слухали піаніста в ложі. Електроник з гордістю поглядав на свого однокласника. Можливо, він бачив портрет Професора, що висить у ряду класиків музики. А можливо, уявляв собі його скульптуру, вилиту з чистого золота, - точно таку, яку ставили фараони славетним музикантам.

Електроник мав рацію: вивести формулу Туріна було не легше, ніж навчитися добре грати в шахи. Проте він почував, що саме музика допомагає йому обдумувати головну задачу, й був удячний товаришеві за те, що потрапив на цей концерт.

Звучав Чайковський.

Фермопіл Турін грав, як звичайно, блискуче.

Професор і досі переживав за свій твір. Електроник нетерпляче ждав розмови з великим музикантом: можливо, він відкриє йому якісь закони творчості?

Дев’яте квітня.