Природа всіх речей

Розділ перший

Перші п’ять років свого життя Алма Віттекер справді була скромним подорожнім у цьому світі — всі ми в малих літах не більш як подорожні — отож її життя поки що не було ані шляхетне, ані надто цікаве: незугарне дівчатко збавило цей час без недуг і прикрих випадків, серед розкоші, майже не знаної в тогочасній Америці, навіть у заможній Філадельфії. А поки дівча підросте й знову прикує до себе нашу увагу, варто розповісти історію про те, як її батькові вдалося збити такі фантастичні статки. Бо року 1800-го то була не менша дивовижа, як і в усі інші часи, щоб неграмотний чоловік із бідної родини став найбагатшим жителем міста, а отже, шлях, яким Генрі Віттекер дістався до багатства, безперечно, вельми цікавий — хоч, може, й не шляхетний, чого й сам Генрі не заперечував би.

Генрі Віттекер народився року 1760-го в Ричмонді, селі на Темзі трохи вище за течією від Лондона. Він був наймолодшим сином у злиденній родині, де й без нього вже вистачало дітлашні. Хлопчик виріс у двох тісних кімнатчинах із глиняною долівкою й такою-сякою стелею. У горщиках на печі майже щоднини щось та й булькотіло, матір з чаркою не зналася, батько на сімейство руки не піднімав — одне слово, супроти інших тогочасних родин жили вони пишно. Мати навіть мала за хатою клаптик землі, де, мов істинна пані, вирощувала задля краси сокирки й люпин. Але сокирками й люпином Генрі було не здурити. Він змалечку спав коло стіни, за якою рохкали свині, й не бувало в його житті й хвилини, щоб злидні не завдавали йому сорому.

Хтозна, чи ображався б Генрі так сильно на свою долю, якби довкола не ясніло багатство, що на його тлі власна вбогість колола очі — проте хлопчак бачив довкруж не тільки статки, а й королівську розкіш. У Ричмонді височів палац, а навколо нього — прогулянкові сади, що звалися садами К’ю. Ними дбайливо й зі знанням справи опікувалася принцеса Авґуста, яка привезла зі собою з Німеччини цілий почет садівників, охочих перетворити справжні, скромні англійські луки на бутафорний царський ландшафт. На літо туди перебирався її син, майбутній король Ґеорґ III. Зійшовши на трон, Ґеорґ постановив собі перетворити К’ю на ботанічний сад, гідний будь-якого зі своїх суперників на континенті. Англійці — на своєму холодному, мокрому, відірваному від світу острові — пасли в ботанічному ділі задніх, і Ґеорґ III заповзявся наздогнати Європу.

Батько Генрі служив у садах К’ю Садівником. Простодушний чолов’яга, він користав повагою своїх господарів — утім, не більшою за ту, що на неї заслуговує всякий простий собі садівник. Містер Віттекер мав дар до збирання плодів — і глибоку шанобу до дерев. («На відміну від інших, — казав він, — вони віддячують землі за турботу».) Якось він урятував улюблену яблуню короля, прищепивши паросток хворого деревця до міцнішого стовбура й добре замазавши те місце глиною. Щепа того ж року вродила, а невдовзі з неї можна було натрусити не один кошик яблук. За це диво король власною персоною охрестив містера Віттекера «Яблуневим Чаклуном».

Попри непересічні таланти, Яблуневий Чаклун був звичайнісіньким собі чоловіком, що взяв собі за дружину сором’язливу жіночку, а втім, якимось робом привели вони на світ шістьох відчайдушних шибайголів (одного з яких кликали не інакше як «Гроза Ричмонда», а двійко його братчиків віддали Богу душу, махаючи кулаками в тавернах). Генрі, хоч і наймолодший, був серед них найбільший зірвиголова — та й по-іншому не могло бути, раз йому не судилося скінчити так, як його братам. То був упертий і живучий миршавий хлопчисько, сухоребрий відчайдух, який, зціпивши зуби, терпів стусани від своїх братчиків, й безстрашно підставляв себе під сокиру, коли його хто до цього під’юджував. Навіть тримаючись осібно від своїх братів, Генрі був збитошним дослідником, палієм заборонених вогнищ, пересмішником, який гасав дахами і брав на кпини добропорядних господинь, грозою дітлашні, хлопчиськом, який нікого б не здивував, якби дав сторчака з церковної дзвіниці чи втонув у Темзі, — але волею випадку доля ця його оминула.

Однак, на відміну від своїх братів, Генрі мав рису, що згладжувала його бешкетну натуру. А точніше, дві риси: мав кебету в голові й цікавився деревами. Обожнювати дерева, як його батько, він не обожнював, але інтерес до них виявляв, позаяк належали вони до тих небагатьох предметів у його злиденному світі, що їх можна було легко пізнати, а досвід уже підказував Генрі, що знання вивищують одних людей перед іншими. Коли хто хоче й далі жити (а Генрі хотів), і коли хто хоче рано чи пізно збити сякі-такі статки (а Генрі хотів), то все, що можна вивчити, треба вивчити. Латина, каліграфія, стрільба з лука, їзда на конях, танці — все то було недосяжне для Генрі. Зате в нього були дерева — і батько, Яблуневий Чаклун, який терпеливо взяв на себе клопіт навчити сина всього, що знав сам.

Ось так Генрі опанував усі садівничі знаряддя — глину, смолу з воском, ножі — та премудрощі: брунькування, стеблування, розщеплення, насадження й розважливе обрізання. Він навчився пересаджувати дерева навесні, коли земля волога й щільна, й восени, коли ґрунт пухкий і сухий. Дізнався, як підпирати й захищати абрикоси від вітру, як вирощувати в оранжереї цитрусові, як обкурити аґрус, щоб позбутися борошнистої роси, як позрізати засохле гілля зі смоківниць, а коли не вартує завдавати собі такого клопоту. Навчився оббирати понищену кору зі старого дерева й зрізати його без щему в серці й жалю до самого пня, щоб іще з десяток весен з нього знову пробуджувалося життя.

Генрі чимало почерпнув від свого батька, та все ж соромився його, вважаючи слабодухом. Якщо містер Віттекер направду Яблуневий Чаклун, міркував собі Генрі, то чому прихильність самого короля не озолотила його? Дурні, й то багатіють — і таких багато. Чому Віттекери досі живуть зі свиньми, коли ондечки зелені луки палацу й ошатні будиночки на Алеї фрейлін, де на французькій постелі почивають прислужниці королеви? Видершись одного дня на верхівку вигадливої огорожі довкола саду, Генрі угледів, як дама, вбрана в кремову сукню, вправлялась у верховій їзді на білому-білісінькому коні, а служниця розважала її, граючи на скрипці. Ото живуть люди тутечки, в Ричмонді, а у Віттекерів долівка, й та глиняна.

Але батько Генрі зроду не прагнув красот. Він тридцять років отримував ту ж нікчемну платню, жодного разу не завів мови про те, щоб її підвищили, й ні разу не поскаржився, що стільки років працює надворі в нестерпну спеку й дошкульні морози, що занапастив своє здоров'я. Його батько ступав життєвою стежкою якнайобережніше, надто коли мав діло з кращими за себе — а кращими він вважав геть усіх. Містер Віттекер порішив ніколи ані живої душі не образити й не ошукати, хоч би здобич сама йшла йому в руки. Своєму синові він сказав: «Генрі, не будь нахабою. Зарізати вівцю можна тільки раз. Та коли поводитись обачно, то стригти її можна щороку».

Маючи за батька такого покірного слабодуха, чи варто було Генрі сподіватися дістати від життя щось більше за те, що він міг ухопити власноруч? Заледве йому сповнилось тринадцять, як він сказав собі: треба заробляти грошики. Вівцю треба різати щодня.

От тільки де її взяти?

Саме в ту пору Генрі Віттекер і почав красти.

До середини 1770-х років сади в К’ю стали Ноєвим ковчегом, тільки ботанічним — колекція вже налічувала тисячі сортів, щотижня прибували нові й нові екземпляри: гортензії з Далекого Сходу, магнолії з Китаю, папороть з Вест-Індії. Ба більше, сади дістали нового, честолюбного наглядача: сера Джозефа Бенкса, який щойно повернувся з тріумфального вояжу довкола світу — він служив головним ботаніком на судні «Індевор», що ним керував капітан Кук. Тепер Бенкс, який працював задарма (йому йшлося, мовляв, тільки про славу Британської імперії, хоча подейкували, нібито про славу сера Джозефа Бенкса йому трішки, ну зовсім трішки, але теж ішлося), з шаленим запалом колекціонував рослини, маючи на думці створити направду дивовижний сад — гордість імперії.

О сер Джозеф Бенкс! Вродливий, розпусний, честолюбний, невтомний авантурник! Цілковита протилежність батька Генрі. Щедрий спадок завбільшки шість тисяч фунтів на рік зробив Бенкса в його двадцять три одним із найзаможніших у Англії чоловіків. Подейкували, що за вродою він теж перевершував усіх. Бенкс міг, і пальцем об палець не вдаривши, завиграшки розкошувати все своє життя, та він натомість поклав собі стати найхоробрішим дослідником рослинного світу — і обрав це покликання, не пожертвувавши ані краплиною своїх чарів. Бенкс із власної кишені заплатив мало не за всю першу експедицію капітана Кука, чим заслужив право взяти зі собою на корабель, де й так не було де яблуку впасти, двійко слуг темношкірих, двійко білошкірих, ще одного ботаніка, вченого секретаря, двох художників, рисувальника й пару італійських хортів. За час своїх мандрів Бенкс спокушав таїтянських королев, танцював у чому на світ народився на пляжі з дикунами й дивився, як юним дівчатам-язичницям наколювали малюнки на гузицях під сяйвом місяця. До Англії він привіз із собою одного чоловіка з Таїті на ім’я Омай, щоб тримати його за домашнього улюбленця, і з чотири тисячі екземплярів розмаїтих рослин — добра половина з яких доти не була знайома науці. Сер Джозеф Бенкс був найлегендарнішим зухом у Англії — і Генрі його обожнював.

Але все одно обкрадав.

Все саме йшло йому до рук. У вчених колах Бенкс мав славу не лише визначного колекціонера рослин, а й видатного скнари. У ті часи ввічливості й люб’язності порядні ботаніки вільно ділилися своїми знахідками з колегами, однак Бенкс усе тримав при собі. До К’ю з усіх усюд з'їжджалися професори, вельможі й колекціонери, закономірно сподіваючись отримати насіння, живці й екземпляри з величезного гербарію Бенкса — але той усім давав відкоша.

Юний Генрі захоплювався скупою натурою Бенкса (якби в нього були якісь скарби, він теж нізащо б ними не ділився), але невдовзі хлопець розгледів свій шанс на сердитих обличчях заморських гостей, які піймали облизня. Він чекав на них одразу за воротами К’ю, підстерігаючи відвідувачів, коли ті покидали сад, проклинаючи сера Джозефа Бенкса французькою, німецькою, голландською чи італійською. Генрі підходив до них, питав, які екземпляри їх цікавлять, і обіцяв роздобути їх до кінця тижня. Він завжди мав при собі записник і теслярський олівець — якщо чоловіки не розмовляли англійською, Генрі просив їх намалювати, що саме їм потрібно. А що всі вони вміли майстерно малювати рослини, то завиграшки пояснювали, за чим приїхали. Того ж вечора Генрі непомітно пробирався у теплиці, прослизав повз робітників, які в холодні ночі підтримували жар у велетенських печах, і цупив рослини для власного зиску.

Ця справа акурат йому пасувала. Хлопець добре розрізняв, де що росте, в його руках не загинув жоден живець, робітники його знали, а значить підозри він не будив, ще й майстерно приховував свої сліди. І, щонайважливіше, міг за всю ніч і ока не склепити. Цілий день Генрі працював з батьком у саду, а цілу ніч крав — рідкісні рослини й рослини цінні, венерині черевички, тропічні орхідеї, комахоїдні дивовижі з Нового Світу. Крім того, він зберігав усі малюнки, що їх отримував від високоповажного панства, й штудіював доти, доки не вивчав напам’ять кожну тичинку й пелюсточку кожнісінької квітки, про яку мріяв світ.

Як і всі вправні злодії, Генрі пильно дбав про свою безпеку. Він не звірив своєї таємниці жодній живій душі й ховав зарібки в кількох схованках у різних куточках саду в К’ю. Хлопець не стратив ні фартинґа. Його срібло дрімало в землі, як міцне кореневище. Він хотів, щоб воно накопичувалось і накопичувалось, аж поки не пробилося б на світ Божий і не купило б йому право називатися багатієм.

За рік у Генрі з’явилося кілька постійних клієнтів. Від одного з них, стариганя з Паризького ботанічного саду, який вирощував орхідеї, хлопець почув чи не першу похвалу в своєму житті: «Ти малий помічний шельма, еге ж?». За два роки Генрі вже вів жваву торгівлю, продаючи рослини не тільки поважним ученим, а й заможним лондонським дворянам, яким кортіло мати в своїй колекції екзотичні екземпляри. За три роки він таємно переправляв рослини до Франції й Італії, вправно обкутуючи живці мохом і воском, щоб ті пережили мандрівку.

Утім, по трьох роках злодійства Генрі Віттекера піймали на гарячому — і то не хто інший, як його рідний батько.

Містерові Віттекеру, який зазвичай міцно спав, однієї ночі сон ніяк не йшов, і він помітив, як його син опівночі вирушив кудись із дому. Батьківська тривога змусила його встати й піти назирці за сином — він побачив, як той заходить до теплиці, шукає те, що йому треба, зрізає й майстерно загортає у пакунок. Старий садівник одразу ж упізнав обережну руку грабіжника.

Містер Віттекер не був із тих батьків, які б’ють своїх синів, навіть коли ті заслуговують на прочуханку (а вони частенько на неї заслуговували), тож тієї ночі він не дав Генрі березової каші. Та й узагалі з ним про це мови не завів. Генрі й гадки не мав, що його піймали. Ні, містер Віттекер зробив дещо в стократ гірше. Другого дня вранці він найпершим ділом попросив про аудієнцію в сера Джозефа Бенкса. Таким злидарям, як Віттекер, не часто випадало перемовитися словом із таким джентльменом, як Бенкс, але за тридцять років невтомної праці батько Генрі заслужив якраз стільки поваги в К’ю, щоб наважитися потурбувати поважне панство, хоч би навіть один раз. Попри те, що був старим бідняком, він усе ж славився як Яблуневий Чаклун, рятівник улюбленого дерева короля, і завдяки цьому титулу й потрапив до господаря саду.

Містер Віттекер ледь не приповз до Бенкса на колінах, понуро схиливши голову, наче грішник, який збирається покаятись. Він зізнався у ганебному вчинку свого сина й насмілився припустити, що Генрі крав уже не перший рік. Сказав, що готовий зараз же зректися праці, тільки б його сина не кинули за ґрати й не скривдили. Яблуневий Чаклун пообіцяв вивезти свою сім’ю геть із Ричмонда і простежити, щоб ніхто з Віттекерів більше ніколи не зганьбив доброї честі К’ю, а заразом і Бенкса.

Бенкс — вражений шляхетністю садівника — звільняти його не захотів, а послав натомість за юним Генрі. А то була, знов-таки, незвичайна оказія. Якщо прийняти неграмотного садівника в своєму кабінеті було для сера Джозефа Бенкса справою винятковою, то зустрітися з шістнадцятирічним крадієм, синком неграмотного садівника — й поготів.

Може, вартувало просто наказати схопити хлопчака. Але за крадіжку карали шибеницею — і то ще молодших дітлахів, ніж Генрі, і то за значно менший переступ. Бенксові було неприємно, що на його колекцію хтось зазіхнув, але йому стало шкода батька, й він вирішив самотужки все з’ясувати перед тим, як кликати судового пристава.

А шибеником, що його сер Джозеф Бенкс прийняв у себе в кабінеті, виявився хирлявий, рудий, мовчазний, широкоплечий юнак із затуманеним поглядом, запалими грудьми і блідою шкірою, шершавою від вітру, дощу й палючого сонця. Хлопчина був хоч і надто худорлявий, зате високий і мав великі руки. Бенксу подумалось, що коли б він добре харчувався, то одного дня став би значною персоною.

Генрі не знав докладно, навіщо його викликали до контори Бенкса, але йому вистачило кебети запідозрити найгірше, і він не знаходив собі місця. Якби не його затята впертість, він би нізащо не переступив через поріг, не вибиваючи дрижаків.

Але ж, Господи, який то прегарний кабінет! І як вишукано Джозеф Бенкс вбраний — лискуча перука, чорний, як вороняче крило, оксамитовий костюм, напуцовані пряжки й білі панчохи. Заледве увійшовши до кімнати, Генрі вже оцінив подумки вишуканий письмовий стіл із червоного дерева, жадібно ввібрав очима пуделка з колекційними екземплярами, розставлені на полицях, і захоплено глипнув на чудовий портрет капітана Кука на стіні. Хай йому грець, та сама тільки рама до того портрета коштує добрих дев’яносто фунтів!

На відміну від батька, Генрі не схилив голови в присутності Бенкса, а виструнчився перед поважним паном, дивлячись йому просто в вічі. Бенкс, який сидів у кріслі, дозволив Генрі трохи постояти в тиші, чекаючи, мабуть, що той зізнається у скоєному чи благатиме про помилування. Проте Генрі ні в чому не зізнався, нічого не благав і навіть не понурив засоромлено голови, і якщо сер Джозеф Бенкс гадав собі, що Генрі Віттекер не має клепки й першим заговорить у такому драматичному становищі, то він зовсім не знав, хто такий Генрі Віттекер.

Відтак після довгої мовчанки Бенкс строго запитав:

— А скажи-но мені, чому б я не мав відправити тебе на шибеницю до Тайберна?

От і все, подумав Генрі. Піймався.

Однак хлопець гарячково шукав порятунку. Конче треба щось придумати — і то хутко. Недарма він змалку нахапався стусанів від старших братів — битися його навчили. Коли більший і сильніший суперник завдав першого удару, ти маєш єдиний шанс ушкварити йому у відповідь перед тим, як тебе зіб’ють на квасне яб(лу)ко — і ліпше витворити якусь несподіванку.

— Бо я — малий помічний шельма, — відказав Генрі.

Бенкс, який страх як полюбляв всілякі незвичайні оказії, від подиву аж розреготався.

— Правду кажучи, не бачу я від тебе ніякої помочі, юначе. Ти лиш крадеш мої скарби, зароблені важкою працею.

То не було запитання, але Генрі все одно відповів.

— Хіба трохи понадкушував, — сказав він.

— То ти цього не заперечуєш?

— Хай навіть я репетуватиму на цілий світ, хіба ж від того що зміниться?

Бенкс знову розсміявся. Може, він подумав, що хлопець тільки вдає з себе великого сміливця, але хоробрість Генрі була справжня. Як і його страх. Як і брак каяття, якого Генрі бракуватиме ціле життя.

Бенкс пішов іншим шляхом.

— Мушу сказати тобі, молодий чоловіче, що ти завдаєш великого горя своєму батькові.

— А він — мені, сер, — випалив Генрі.

Не сподіваючись таке почути, Бенкс знову гучно зареготав.

— Та невже? Якої ж кривди тобі завдав цей добродушний чоловік?

— Зробив мене бідним, сер, — відповів Генрі.

А тоді, зненацька все збагнувши, спитав:

— То ж він був, правда? То він виказав мене?

— Ясна річ. Твій батько — шляхетна душа.

Генрі стенув плечима.

— Для всіх, крім мене, еге ж?

Бенкс вислухав його і кивнув, великодушно визнавши його правоту. А тоді запитав:

— Кому ти продавав мої рослини?

Генрі почав називати імена, загинаючи пальці:

— Манчіні, Флад, Віллінк, Ле-Фавор, Майлз, Сетер, Івашевські, Фоєрль, лорд Лессіґ, лорд Ґарнер…

Бенкс махнув рукою, щоб той замовчав. Він витріщився на хлопця, не приховуючи свого здивування. Як не дивно, але коли б той перелік був скромніший, Бенкс розізлився б дужче. Але ж то були найшанованіші в ботаніці люди! Кількох з них Бенкс називав своїми приятелями. Як хлопчисько їх розшукав? Дехто з них роками не бував в Англії. Значить, малий переправляє товар морем.

Як так сталося, що той пуцьвірінок розгорнув під самісіньким його носом таку діяльність?

— Звідки ти взагалі знаєш, як поводитися з рослинами? — запитав Бенкс.

— Я змалку знався на рослинах, сер, все своє життя. Таким, певно, вродився.

— А ті всі чоловіки, вони тобі платять?

— Інакше як би вони дістали свої рослини? — відказав Генрі.

— То ти непогано заробляєш. Певно, за ті роки призбирав чимало грошенят.

Генрі був надто хитрий, щоб на таке відповідати.

— А як же ти розпорядився заробленим, юначе? — не вгавав Бенкс. — У свій гардероб ти, вочевидь, нічого не вклав. Та й грошенята твої, поза всяким сумнівом, належать К’ю. То де ж вони?

— Я все спустив.

— Спустив? Як?

— Програв, сер. Я, бачите, полюбляю грати в кості.

Правду каже хлопчисько чи бреше, подумав Бенкс, але відчайдух він ще той. Генрі його заінтригував. Адже Бенкс був тим чоловіком, що варвара тримав за домашнього улюбленця і сам мав славу напівварвара й — відверто кажучи — насолоджувався нею. Життєве становище змушувало його хоча б удавано захоплюватися аристократичним світом, тоді як у душі йому було до вподоби шаленство. І диви-но, який шалений задирака той Генрі Віттекер! У Бенкса вже майже згасло бажання передати цього чудного екземпляра в руки констеблів.

Генрі, який помічав усе, побачив, що на обличчі Бенкса щось змінилося — вираз лиця полагіднішав, в очах розквітла цікавість, розпустилася брунька надії на те, що його помилують. Захмелівши від бажання будь-що врятуватись, хлопець ухопився за ту бруньку надії ще один, останній раз.

— Не посилайте мене на шибеницю, сер, — сказав Генрі. — Потім про це пошкодуєте.

— Що ж тоді з тобою зробити?

— Візьміть до себе на службу.

— А нащо ти мені здався? — запитав Бенкс.

— Бо я кращий за всіх.

Розділ другий

Тож, зрештою, Генрі не повис на шибениці, а його батько не позбувся роботи в садах К’ю. Віттекерів — о диво! — помилували, а хлопчака всього лиш відправили на заслання — сер Джозеф Бенкс спровадив його в море, подивитись, як його змінить світ.

Був 1776 рік, капітан Кук збирався вирушити в третю навколосвітню подорож. Бенкс у тій експедиції участі не брав. Відверто кажучи, його не запросили. Та й у другу мандрівку теж не покликали, що зачепило його за живе. Капітанові Куку набридли примхи й повсякчасні намагання Бенкса привернути увагу до власної персони — і він, на превеликий сором, знайшов йому заміну. Цього разу Кук мандруватиме зі скромнішим, покірнішим ботаніком — чоловіком на ім’я Девід Нельсон, смиренним, досвідченим садівником із К’ю. Однак Бенксові кортіло хоч якось докластися до цієї виправи й нізащо не хотілося спускати ока з тих рослинних багатств, що їх збиратиме Нельсон. Думка про те, що за його спиною вестимуть важливі наукові дослідження, була йому геть не до вподоби. Отож він улаштував усе так, що Генрі взяли в експедицію як одного з помічників Нельсона. Хлопчиську було сказано за всім пильно спостерігати й на вус мотати, а потім доповісти Бенксу все до найменших подробиць. Зробити Генрі Віттекера своїми очима й вухами на судні — ліпшого завдання для того шибеника й не вигадаєш. До того ж заслати Генрі в море — добрий спосіб тримати його кілька років подалі від садів К’ю і з безпечної відстані визначити, що з нього може вирости. Три роки на кораблі — більш як досить часу, щоб виявилася його істинна натура. Ну а повісять Генрі на нок-реї як злодія, убивцю чи бунтівника… що ж, то буде проблема Кука, а не Бенкса, еге ж?

А може вийти й навпаки: хлопчисько виявить хист у якійсь справі, і тоді Бенкс триматиме його коло себе після того, як експедиція трохи вгамує його шал. Ось що Бенкс сказав Нельсону, знайомлячи його з Генрі:

— Нельсоне, познайомся зі своїм новим помічником, Генрі Віттекером з роду ричмондських Віттекерів. Він — малий помічний шельма, і ти переконаєшся, запевняю, що коли йдеться про рослини — він знає їх як свої п’ять пальців.

Згодом, залишившись із Генрі віч-на-віч, Бенкс дав йому останні настанови перед тим, як відправити хлопчиська в море:

— Як будеш на кораблі, синку, щодня загартовуй своє здоров’я. Слухай містера Нельсона — хоч він і нудний, але знає про рослини стільки, що ти за все життя не знатимеш. Твоя доля буде в руках старших моряків, і щоб ти ніколи слова кривого про них не сказав, інакше буде тобі непереливки. Від блудниць тримайся подалі, а то ще лиху хворобу схопиш. У плавання вирушає два судна — ти будеш на «Резолюшн», із самим Куком. Ніколи не заступай йому дороги. Ніколи до нього не говори. А як вже заговориш — що я забороняю тобі робити — то боронь Боже розмовляти з ним так, як ти зі мною говорив. На відміну від мене, його це зовсім не потішить. Ми з Куком ані на йоту не схожі. Коли йдеться про етикет, той чоловік — сущий деспот. Старайся не траплятися йому на очі, й буде тобі щастя. І наостанок скажу тобі, що на палубі «Резолюшн», як і на всіх суднах Його Величності, ти опинишся в товаристві, де будуть і пройдисвіти, і джентльмени. Будь мудрий, Генрі. Дивися, як поводитимуться джентльмени, і собі так роби.

З незворушного обличчя Генрі неможливо було здогадатися, що той відчуває, тож Бенкс і гадки не мав, як сильно хлопця вразила його остання пересторога. У словах Бенкса йому почувся натяк на щось неймовірне — припущення про те, що Генрі колись зможе стати джентльменом. Ба навіть не припущення, а наказ, і то якнайприємніший для його вуха: іди в білий світ, Генрі, й дивися, як стати джентльменом. За роки, сповнені тяжкої праці й самотності, що їх Генрі проведе в морі, ця випадкова фраза, цілком можливо, не виходитиме йому з голови. Можливо, він більше ні про що не зможе думати. Можливо, з часом Генрі Віттекер — той честолюбний, старанний хлопчина, який щодуху прагнув вибитися у вищий світ — віритиме, що дістав тоді обіцянку.

Генрі відчалив від берегів Англії у липні 1776 року. Третя експедиція Кука мала дві мети. Перша — поплисти на Гаїті, щоб повернути домашнього улюбленця сера Джозефа Бенкса — чоловіка на ім’я Омай — на його рідну землю. Омай втомився від придворного життя і тужив за домівкою. Став похмурий, товстий і упертий — Бенксові його улюбленець набрид. І друга — вирушити звідти на північ, уздовж тихоокеанського узбережжя американського континенту, в пошуках Північно-Західного проходу.

Поневіряння почалися, щойно Генрі піднявся на палубу. Його поселили в трюмі, біля кліток з курками й бочок. Зусібіч незадоволено кректали птиці й мекали кози, але Генрі ні на що не скаржився. З нього знущалися й глузували чолов’яги з руками, вкритими соляною кіркою, й зап’ястями завбільшки як ковадло. Старші моряки обзивали його річковим вугром, який ще не пробував на власній шкурі, що воно таке — суворий океан. У кожній експедиції, казали вони, хтось гине, і на їхньому судні Генрі першим накладе головою.

Вони його недооцінили.

Генрі був наймолодший, та — як невдовзі виявилося — не найслабший. Життя на кораблі було не дуже вже й гіршим за те, що він покинув на суші. Він вчився усього, що від нього вимагалося. Навчився висушувати зібрані містером Нельсоном рослини й готувати їх для наукового реєстру, малювати рослини просто неба — відганяючи мух, які сідали на пігменти, заледве він їх змішав, а ще — допомагати іншим на кораблі. Його змушували натирати оцтом кожну тріщинку на судні й вибирати блощиць з постелі старших моряків. Він допомагав корабельному м’ясникові солити й набивати в бочки свинину й навчився управляти пристроєм для опріснення води. Навчився ковтати власну блювоту, аби не виставляти на глум свою морську хворобу. Генрі переживав бурю, не виказуючи свого страху ні Богові, ні людям. Їв акул — і гнилі рештки риби в череві акули теж їв. Жодного разу не завагався.

Сходив на берег на Мадейрі, у Тенеріфе й у Столовій бухті. На мисі Доброї Надії вперше в житті зустрів представників Голландської Ост-Індської компанії, які вразили його своєю розсудливістю, обізнаністю й багатством. Він бачив, як моряки програвали в карти всі свої заробітки до копійки. Бачив, як люди позичали гроші в голландців, які самі не грали. Генрі теж тримався осторонь. Перед його очима моряка з їхнього корабля піймали на шахрайстві й — за наказом капітана Кука — побили мало не до смерті. Генрі ж поводився чесно. Коли їхній корабель огинав в хурделицю мис Доброї Надії, хлопець цілу ніч трусився під тоненькою ковдрою — зуби так цокотіли, що один не витримав і зламався, але він усе одно не скаржився. Різдво він святкував на острові, де вітер пронизував до кісток, у товаристві морських левів і пінгвінів.

На Тасманії Генрі зійшов на сушу й побачив голих тубільців — або ж «індіанців», як їх (і всіх червоношкірих людей) називали британці. Він був свідком, як капітан Кук подарував індіанцям на згадку про цю історичну зустріч медалі з викарбуваним портретом Георга III й датою експедиції. Індіанці тут же викували з медалей риболовецькі гачки й наконечники для списів. У нього випав ще один зуб. Він бачив, як англійські моряки не вірили, що життя дикуна може мати хоч найменшу вагу, тоді як Кук марно намагався переконати їх у протилежному. Бачив, як моряки силоміць брали жінок, яких не могли вмовити, вмовляли жінок, яких не могли собі дозволити, й просто купували собі дівчат у їхніх батьків, якщо мали хоч кавалок заліза, щоб виміняти його на плоть. Генрі дівчат уникав.

Цілісінькі дні він проводив на палубі, допомагаючи містерові Нельсону малювати, описувати, складати й класифікувати ботанічні колекції. Не відчуваючи до містера Нельсона особливої симпатії, він усе-таки прагнув опанувати все, що той уже знав.

Генрі зійшов на сушу в Новій Зеландії, яка йому здалася тією ж Англією, тільки з вкритими татуюваннями дівчатами, яких можна було купити за пригорщу-другу копійчаних цвяхів. Він дівчат не купував. Хлопець бачив, як моряки з його судна купили в Новій Зеландії двійко беручких і завзятих братів — десяти і п’ятнадцяти років — в їхнього батька. Тубільці долучилися до команди помічниками. Вони прийшли з власної волі, заявили брати. Але Генрі знав, що хлопці уявлення не мають, що то значить — покинути своїх. Їх звали Тібура й Ґова. Вони пробували, було, заприятелювати з Генрі як із наймолодшим з команди, але той їх цурався. Тубільці були раби — і приречені. А з приреченими він не хотів мати діла. Генрі бачив, як хлопці з Нової Зеландії їли сире собаче м’ясо й тужили за домом. Рано чи пізно на них чекає загибель.

Він бував на острові Таїті, вкритому розкішною, запашною зеленню. Спостерігав, як капітана Кука вітали на Таїті як величного короля, вірного приятеля. Зустрічала «Резолюшн» юрба індіанців, які випливли назустріч кораблю й голосно вигукували ім’я капітана. Генрі бачив, як Омая — уродженця Таїті, знайомого з самим королем Георгом III — спершу вітали на рідній землі як героя, а тоді як непроханого зайду. І усвідомив, що тепер в Омая нема на цьому світі рідного дому. Він дивився, як таїтянці танцювали під звуки англійських волинок і ріжків, і як містер Нельсон, його статечний учитель ботаніки, одного вечора так начаркувався, що, оголившись до пояса, витанцьовував під таїтянські барабани. Генрі не танцював. На його очах капітан Кук наказав корабельному цирульникові відрізати обидва вуха одному з тубільців за те, що той двічі поцупив залізо з кузні на «Резолюшн». Він бачив, як один із таїтянських вождів спробував украсти в англійців кота й дістав за це канчуком по обличчі.

Бачив, як капітан Кук звелів вистрілити з гармат в бухту Матаваї, щоб справити враження на аборигенів, але ті, натомість, налякалися. Тихими ночами він бачив у небесах над Таїті мільйони небесних світил. Пив із кокосів, їв собак і щурів. Бачив кам’яні храми, всіяні людськими черепами. Дерся попри водоспади вузенькими стежками скелястих круч, збираючи для містера Нельсона, який не хотів туди видиратися, зразки папороті. Бачив, як капітан Кук силкувався втримати серед своїх підручних порядок і дисципліну, а ті віддавалися розпусті. Всі моряки й офіцери закохувалися в юних таїтянок, кожна з яких начебто володіла особливим, таємним мистецтвом кохання. Чоловіки навідріз відмовлялися відчалювати від острова. Генрі тримався від жінок подалі. Вони були привабливі, мали чарівні перса й розкішне волосся, незвично пахнули й не давали йому спокою уві сні — але майже кожна з них приховувала в собі французьку хворобу. Він встояв перед сотнею ароматних спокусниць. З нього кепкували. Та Генрі все одно встояв. Він прагнув до чогось більшого. Весь свій час присвячував ботаніці. Збирав гарденії, орхідеї, жасмин, плоди хлібного дерева.

Корабель знову рушив у плавання. Він був свідком, як за наказом капітана Кука аборигенові на островах Дружби відрізали по лікоть руку, бо той вкрав з їхнього судна сокиру. На тих самих островах вони з містером Нельсоном збирали рослини для своєї колекції, коли це тубільці влаштували на них засідку, відібрали в них одяг та — ще гірше — їхні ботанічні зразки й записники. Підсмалені на сонці, приголомшені, вони повернулися на судно в чому мати народила, проте Генрі ні на що не нарікав.

Він здалеку спостерігав за джентльменами на кораблі, пильно стежачи за їхньою поведінкою. Пробував говорити так, як вони. Вимовляти слова так, як вони. Поліпшив свої манери. Якось Генрі почув, як один офіцер сказав іншому:

— Хоч аристократія споконвіків була не більш ніж хитромудрою вигадкою, вона досі є найкращим способом стримати натовпи неосвіченого, пустоголового люду.

Він бачив, як офіцери раз по раз виявляли повагу до тубільця, схожого на аристократа (чи принаймні на уявлення англійців про особу шляхетну). На кожному острові, куди вони причалювали, офіцери з «Резолюшн» обирали серед аборигенів темношкірого чоловіка, який мав кращий головний убір ніж інші, чи більше татуювань, вищий спис або ж більше дружин, якого несли на ношах інші чоловіки, або котрий — не сподобившись жодної з цих почестей — був вищий за решту своїх земляків. Того чоловіка англійці шанували. Вели з ним перемовини, обдаровували, а часом і величали «королем». З цього Генрі виснував, що всюди, куди вирушають англійські джентльмени, вони неодмінно шукають собі короля.

Він виловлював черепах і їв дельфінів. Його кусали мурахи-шашелі. Тим часом корабель плив далі. Генрі бачив крихітних індіанців з гігантськими мушлями у вухах. Бачив, як тропічний шторм зафарбовує небеса блідо-зеленим — єдине, що наганяло страху на старших моряків. Бачив палаючі гори, що звалися вулканами. Вони прокладали собі шлях на північ. Знову позимніло. Він знову їв щурів. Судно пристало до західного узбережжя північноамериканського континенту. Там Генрі скуштував оленини. Бачив людей, які вбиралися в хутра й торгували бобровими шкурами. На його очах нога моряка заплуталася в якірному ланцюгу, й того потягнуло за борт, де він знайшов свою смерть.

Корабель плив ще далі на північ. Генрі бачив хатини з китових ребер. Купив вовчу шкуру. Разом з містером Нельсоном збирав примули, фіалки, смородину і ялівець. Бачив індіанців, які жили в землянках і ховали від англійців своїх жінок. Їв поточену личинками солонину. Позбувся ще одного зуба. Чув, як у Беринговій протоці завивають арктичної ночі морські чудовиська. Усі сухі речі, які в нього були, дощенту промокли, а відтак покрилися льодяною кіркою. Борода, хоч і негуста, примерзла до шкіри. Волосинки перетворилися на бурульки. Вечеря примерзла до тарілки, й він зостався голодний. Але Генрі не скаржився. Він не хотів, щоб серу Джозефу Бенксу потім доповіли, що він хоч раз на щось нарікав. Вовчу шкуру хлопець виміняв на пару снігоступів. Він бачив, як помер корабельний лікар містер Андерсон, і його поховали в морі — в моторошному світі вічної мерзлоти й мороку. В нього перед очима моряки заради розваги гатили з гармат по морських левах на березі, допоки там не зосталося жодної живої істоти.

Він бачив Аляску, землю росіян. Допомагав варити пиво з ялини, що його моряки мусили пити, хоч і терпіти не могли, бо іншого не було. Зустрічав індіанців, які мешкали в халупах, анічим не кращих за берлоги, де жили звірі, що їх вони полювали й споживали, а ще росіян, які застрягли на китобійній станції. Чув, як капітан Кук сказав про старшого російського офіцера (високого, вродливого блондина):

— Це, без сумніву, джентльмен із достойної родини.

Здавалося, що всюди — навіть у цій Богом забутій тундрі — важило на тому, щоб бути джентльменом із достойної родини. У серпні капітан Кук облишив свою затію. Ніякого Північно-Західного проходу їм знайти не вдалося, а шлях «Резолюшну» вже заступили велети-айсберги. Вони різко змінили курс і вирушили на південь.

І не зупинялися, поки не дісталися Гаваїв. Не варто було їм туди плисти. Краще б знемагали від голоду серед льодовиків. Гавайські королі виявилися бузувірами, а тубільці — зухвалими злодійчуками. Гавайці були геть не схожі на лагідних, приязних таїтянців — і жили їх на островах тисячі. Але капітан Кук будь-що потребував прісної води й не міг покинути порт, не заповнивши трюм. Туземці грабували корабельне добро, англійці жорстоко їх карали. Стріляли рушниці, індіанці проливали кров, вожді не тямили себе від люті, з обох боків лунали погрози. Дехто казав, що з кожною новою крадіжкою капітан Кук гнівався дедалі більше, ставав ще жорстокіший, шаленів і бісився, рвав і метав. Але індіанці цупили далі. Цьому конче треба було покласти край. Вони витягали цвяхи просто з корабля. Крали човни й зброю. Рушниці стріляли ще частіше — ще більше індіанців падали без духу. Генрі день і ніч стояв на чатах, й ока не склепивши. Жодна душа не спала.

Капітан Кук рушив на сушу, воліючи зустрітися з вождями, вмилостивити їх — назустріч йому вийшли натомість сотні розгніваних гавайців. За одну мить юрба перетворилася на розлючений натовп. У Генрі перед очима капітана Кука вбили — груди йому проштрикнули списом, череп проламали — і кров його змішалася з хвилями. Одна мить — і великого мореплавця не стало. Тубільці пошматували його тіло. Пізно ввечері індіанець в каное завдав їм найбільшої образи — жбурнув на палубу корабля кавалок капітанового стегна.

Генрі спостерігав за тим, як на знак помсти англійські моряки спалили дощенту ціле поселення. Вони заледве стрималися, щоб не вирізати всіх чоловіків, жінок і дітей на острові. Понівечені голови двох індіанців настромили на палю — і настромлять ще, пообіцяли моряки, якщо тіло капітана Кука не повернуть, щоб належно поховати. Другого дня мертвого капітана повернули на «Резолюшн», тільки без хребта й ніг, яких так ніде й не знайшли. Генрі бачив, як рештки командира корабля поховали в морі. Капітан Кук ніколи ні слова не сказав до Генрі, а Генрі — дотримуючись поради Бенкса — жодного разу не трапився йому на очі. Але Генрі Віттекер був живий, а капітан Кук — мертвий.

Він сподівався, що після трагедії вони повернуться до Англії, але даремно. Капітаном став чоловік на ім’я містер Клерк. Вони ще не сповнили своєї місії — віднайти Північно-Західний прохід. Щойно настало літо, корабель знову вирушив на північ, у нестерпний холод. Генрі обсипало попелом і пемзою з вулкану. Свіжі овочі вже давно поїли, доводилося пити солонкувату воду. Судно переслідували акули, ласуючи нечистотами з вбиралень. Вони з містером Нельсоном задокументували одинадцять нових видів полярної качки — і дев’ять з них з’їли. Він бачив, як повз їхній корабель ліниво проплив велетенський білий ведмідь. Спостерігав, як індіанці прив’язували себе до маленьких каное, вкритих хутром, і плавали в воді так, наче злилися зі своїм човном в одного звіра. Дивився, як індіанці мчали по льоду, а їхні пси тягнули їх уперед. Був свідком, як наступник капітана Кука — капітан Клерк — загинув у тридцять вісім років і знайшов свій останній притулок у морі.

Тож Генрі пережив уже двох англійських капітанів.

Вони вдруге відмовилися від затії з Північно-Західним проходом. Попливли на Макао. Він бачив цілі флотилії китайських джонок і знову зустрів представників Голландської Ост-Індської компанії в чорній одежі й простих черевиках на дерев’яній підошві, якими аж кишіло довкола. Здавалося, що в кожному куточку світу хтось та й був у боргу перед якимось голландцем. У Китаї Генрі дізнався про війну з Францією і революцію в Америці. Вперше про них почув. У Манілі він побачив іспанський галеон, навантажений, як подейкували, сріблом на два мільйони фунтів. Свої снігоступи він виміняв на іспанський морський кітель. Зліг від дизентерії — всі вони злягли — але одужав. Генрі побував на Суматрі, а відтак на Яві, де вкотре побачив, як заробляють на хліб голландці. Узяв це собі на розум.

Вони востаннє обігнули мис Доброї Надії й взяли курс на Англію. 6 жовтня 1780 корабель без пригод причалив у Дептфорді. Генрі провів у морі чотири роки, три місяці й два дні. На сушу він зійшов двадцятилітнім молодиком. Упродовж усієї подорожі він поводився як годиться джентльменові. І сподівався, що його репутація дійде до вух сера Джозефа Бенкса. До того ж Генрі був пильним спостерігачем і ревним ботанічним колекціонером — як йому й було сказано — і тепер чекав, що зможе доповісти про свою працю господареві К’ю.

Він покинув корабель, одержав платню, дістався до Лондона. Місто потопало в безладі й бруді. 1780-й видався жахливим роком для Британії — розлючені натовпи, різанина, осатанілі противники католицизму, спалений дощенту маєток лорда Менсфілда, рукави, що їх відірвали від сутани Архиєпископа Йоркського й пожбурили йому в обличчя просто посеред вулиці, випущені на волю в’язні, воєнний стан — але Генрі про це не чув і перейматися не збирався. Він пройшов через ціле місто до площі Сохо, 32, прямісінько до помешкання Бенкса. Хлопець постукав у двері, назвав своє ім’я й завмер на місці, чекаючи на свою винагороду.

Бенкс відіслав його в Перу. Ось і винагорода для Генрі.

Бенкс здивувався, угледівши на порозі Генрі Віттекера. За ті кілька років він уже встиг забути про того хлопчиська, але був надто розумний і надто ввічливий, щоб це показати. Бенкс тримав у голові колосальні знання й чималу відповідальність. Він не лише наглядав за розростанням садів К’ю, а й опікувався незліченними ботанічним експедиціями по всьому світу. У 1780-х не було такого корабля, що причалив би в Лондоні й не мав на палубі рослини, насіння, цибулини чи живця для сера Джозефа Бенкса. До того ж він належав до вищого товариства й стежив за найновішими науковими розробками в Європі в усіх галузях — від хімії з астрономією до розведення овець. Простіше кажучи, сер Джозеф Бенкс не мав коли й угору глянути, й за останні чотири роки думав про Генрі Віттекера геть не так часто, як Генрі Віттекер про нього.

Втім, упізнавши в ньому сина садівника, він дозволив Генрі увійти в його особистий кабінет і запропонував йому чарку портвейну, від якої той відмовився. Він попросив хлопця розповісти йому про мандрівку все до найменших подробиць. Бенкс, ясна річ, знав, що «Резолюшн» щасливо прибув до Англії, й увесь час отримував листи від містера Нельсона, але Генрі був першим із членів команди, хто трапився Бенксу, тож він — пригадавши собі, що то за один — привітав його, знемагаючи від цікавості. Генрі говорив добрих дві години — розповів про рослини й особисті спостереження усе — до найменших подробиць. А що розповідав він невимушено і слів надто не добирав, то розповідь його виявилася істинним скарбом. Доки Генрі закінчив, Бенкс, на превелику втіху, довідався все, що його цікавило. Понад усе на світі Бенкс любив знати те, що, на думку інших, він знати не міг, а тут — задовго до того, як йому подадуть офіційний, політично бездоганний корабельний журнал із «Резолюшна», — він уже знав про все, що трапилося під час третьої експедиції Кука.

Розповідь Генрі з кожним словом усе більше вражала Бенкса. Він бачив, що останні кілька років Генрі не так вивчав, як завойовував ботаніку, а його теперішніх здібностей цілком вистачило б на першокласного садівника.

Хлопчака треба втримати коло себе, подумав Бенкс, перед тим, як його вхопить хтось інший. Бенкс і сам був вправним ловцем за головами. Він частенько користав зі своїх грошей і слави, щоб переманити з інших закладів та експедицій юнаків, які обіцяли далеко піти, й залучити їх до служби в К’ю. Нічого дивного, що з плином часу він теж втратив кількох молодиків, які спокусилися на надійне, тепле місце садівника в розкішних маєтках. Цього парубка він нізащо не випустить з рук.

Хай навіть Генрі погано вихований — Бенксові байдуже, лиш би мав кебету в голові. У Великій Британії водилося стільки природознавців, як макового зерня, та більшість з них були телепні й дилетанти. Бенкс, тим часом, знемагав за новими рослинами. Він би залюбки й сам вирушив у експедиції, але наближався вже до п’ятого десятка і невимовно страждав від подагри. Спухлий і зболений, він ледь не цілий день був прикутий до свого крісла за столом. І мусив посилати замість себе колекціонерів. А знайти їх було не так легко, як здається. Здорових молодих чоловіків було не так багато, як хотілося б — молодиків, згідних за нікчемну платню вмерти від малярії на Мадагаскарі, потрапити в кораблетрощу поблизу Азорських островів, дістати прочухана від розбійників в Індії, опинитися серед заручників у Гренаді, а то й просто щезнути назавжди на Цейлоні.

Фокус полягав у тому, щоб створити в Генрі враження начебто йому судилося до кінця життя працювати на Бенкса, й не дати хлопчиськові часу подумати, послухати чиєїсь поради, закохатися в якусь виклично вбрану дівицю чи скласти власні плани на майбутнє. Бенкс мусив переконати Генрі, що його майбутнє вже визначено наперед, і що воно присвячене К’ю. Генрі був упевнений у собі парубійко, проте Бенкс знав, що його статки, могутність і слава забезпечують перевагу — ба навіть створюють враження, що він є рукою самого божественного провидіння. Трюк був у тому, щоб та рука діяла швидко й не здригнувшись.

— Чудово, — сказав Бенкс, коли Генрі завершив свою розповідь. — Ти добре впорався. Наступного тижня їдеш в Анди.

Генрі на мить задумався: Що таке Анди? Острови? Гори? Країна? Щось таке, як Нідерланди?

Але Бенкс не замовкав, так, ніби все вже вирішено.

— Я оплачую ботанічну експедицію в Перу, яка вирушає в дорогу наступної середи. Твоїм наставником буде містер Росс Найвен. Затятий старий шотландець — може, й застарий, скажу тобі чесно — але такого твердого горішка ти ще не зустрічав. Дерева й, насмілюся сказати, цілу Південну Америку він знає як свої п’ять пальців. Щиро кажучи, для такої роботи я полюбляю наймати шотландців, а не англійців. Вони розважливіші й витриваліші, готові з неослабним запалом домагатися своєї мети, а саме цього й прагнеш бачити в людях, яких посилаєш за океан. Ти, Генрі, отримуватимеш сорок фунтів на рік, і хоч на такі заробітки молодому чоловікові не розжитися, робота ця почесна, на благо Британської імперії. А що ти ще парубок, то, безперечно, даси собі раду. Що ощадливіше ти житимеш тепер, Генрі, то багатшим станеш колись.

Генрі явно збирався щось спитати — Бенкс вирішив збити його з пантелику.

— Ти ж не розмовляєш по-іспанському, еге ж? — насупив він брови.

Генрі похитав головою.

Бенкс зітхнув так голосно, начебто назавжди в ньому розчарувався.

— Ну що ж, доведеться навчитися. Я все одно дозволяю тобі поїхати в цю експедицію. Найвен трохи балакає по-іспанськи, тільки трохи кумедно гаркавить. Та ти якось вже зумієш порозумітися з тамтешніми іспанськими можновладцями. Вони, знаєш, взяли Перу під свою опіку й часто завдають клопоту, але що поробиш, воно таки їхнє. Та коли б мені випала нагода, я б, Їй-Богу, обнишпорив кожен закуток джунглів. Страх як не люблю іспанців, Генрі. Ненавиджу мертву руку іспанського закону, яка стримує і нищить все, на що наткнеться. А їхня церква — то взагалі страхіття. Можеш собі уявити — єзуїти досі вірять, що чотири річки, які витікають з Андів, — то ті самі чотири райські річки, згадані в Книзі Буття? Тільки подумай, Генрі! Сплутати Оріноко з Тигром!

Генрі уявлення не мав, про що той говорить, але мовчав. За останні чотири роки він навчився відкривати рота тільки тоді, коли знав, що каже. Ба більше: він переконався, що співрозмовники, буває, гадають, що мовчанка — ознака розуму. Крім того, в його голові досі відлунювали слова: «то багатшим станеш колись»…

Бенкс закалатав у дзвінок — до кімнати зайшов блідий незворушний слуга, сів за письмовий стіл і витягнув кілька аркушів паперу. Бенкс, більше ні слова не промовивши до хлопця, продиктував:

— Сер Джозеф Бенкс, який ласкаво відрекомендував вас лордам-засідателям ботанічних садів Його Величності в К’ю, і так далі, і тому подібне… За наказом лордів, повідомляю вам, що вас, Генрі Віттекера, призначено колекціонером рослин для саду Його Величності, і так далі, і тому подібне… За винагороду й заробіток вам правитиме сорок фунтів на рік, за які ви оплачуватимете свої харчі й подорожні витрати, і так далі, і тому подібне…

Пізніше Генрі подумалась, що тих «і так далі, і тому подібне» з біса забагато як на сорок фунтів на рік, але хіба в нього був інший вибір? Заскрипіли пера — Бенкс, ліниво помахуючи листком у повітрі, щоб той висох, сказав:

— Твоє завдання, Генрі — цинхона. Тобі вона, мабуть, відома як хінне дерево. З нього одержують єзуїтську кору. Дізнайся про нього все, що тільки зможеш. Це дуже цікаве дерево, і мені б хотілося ретельніше його дослідити. Не заводь собі ворогів, Генрі. Стережися злодіїв, дурнів і розпутників. Веди детальні записи й неодмінно повідом мене, в якому ґрунті ти знайдеш екземпляри — піщаному, глинистому, болотистому — щоб ми спробували вирощувати його тут, у К’ю. Мисли, як шотландець! Що менше ти розкошуватимеш тепер, то більше розкошуватимеш у майбутньому, коли розбагатієш. Утримуйся від трунків, лінивства, жінок і смутку. Всі ці насолоди спізнаєш пізніше, коли станеш нікудишнім стариганом, як ото я. Будь уважний. Краще хай ніхто не знає, що ти досліджуєш рослинний світ. Захищай рослини від кіз, собак, котів, голубів, свійської птиці, комах, цвілі, моряків, солоної води…

Генрі слухав його упіввуха.

Він їде до Перу.

За тиждень, у середу.

Він досліджуватиме рослинний світ — за дорученням самого короля Англії.

Розділ третій

Після майже чотирьох місяців у морі Генрі прибув до Ліми. Він опинився у містечку на п’ятдесят тисяч душ — зубожілому колоніальному поселенні, де титуловані іспанські родини, бувало, обідали гірше за мулів, які тягнули їхні екіпажі.

Він приїхав туди сам. Росс Найвен, керівник експедиції (до якої, до речі, входили тільки вони двоє — Генрі Віттекер із Россом Найвеном) помер дорогою, щойно вони відчалили від узбережжя Куби. Старому шотландцю взагалі не можна було покидати Англії. Він мав сухоти, зблід, кашляв кров’ю, але вперто приховував свою недугу від Бенкса. Найвен не протягнув у морі й місяця. На Кубі Генрі нашкрябав Бенксові лист, повідомивши того про Найвенову смерть й висловивши рішучий намір продовжувати експедицію самотужки. На відповідь хлопець не чекав. Йому не хотілося вертатись додому.

Поки Найвен ще був живий, він навчив Генрі дечого про хінне дерево. За його словами, року 1630-го єзуїтські місіонери в Перуанських Андах зауважили, що індіанці з племені квечуа п’ють гарячий чай, заварений з потовченої кори, щоб вилікувати жар і мороз, які проймають від пронизливого холоду на височині. Спостережливий ченець замислився, чи та гірка потовчена кора не може вилікувати, бува, й гарячку, що її викликає малярія, — недуга, якої в Перу зроду не існувало, але яка в Європі споконвіків косила і попів, і бідняків. Тож монах відправив трохи кори хінного дерева до Рима (того огидного малярійного болота) вкупі з настановами, як той порошок приймати. Сталося диво: цинхона справді зупинила руйнівну ходу малярії — і ніхто не міг збагнути, чому. Хай там як, але виглядало на те, що кора повністю долала малярію, і то без побічних впливів — хіба що хворий довший час не міг чути — але то невелика ціна за врятоване життя.

До початку XVIII століття перуанська — або ж єзуїтська — кора була найціннішим товаром, що його везли з Нового Світу до Старого. Один грам чистої єзуїтської кори коштував стільки ж, як грам срібла. То були ліки для багатіїв, але в Європі ними аж кишіло, і ніхто з них не хотів умерти від малярії. Коли єзуїтська кора вилікувала Людовіка XIV, ціни стрибнули ще вище. Якщо Венеція багатіла від торгівлі перцем, а Китай — від продажу чаю, то єзуїтам статки приносила кора перуанських дерев.

Тільки британці не квапилися визнавати чудодійну силу цинхони — здебільшого через власні упередження проти іспанців та папістів, а почасти тому, що й далі вважали за краще пускати недужим кров, замість давати їм чудернацькі порошки. До того ж добути з хінного дерева ліки було не так легко. Існувало мало не сімдесят видів дерева, і ніхто достеменно не знав, яка саме кора діє найсильніше. Доводилося сподіватись на чесність збирача кори — зазвичай індіанця за шість тисяч миль. Порошки, що їх лондонські аптекарі продавали як начебто «єзуїтську кору», потрапляли до країни через таємні бельгійські канали й були переважно нікудишніми підробками. Втім, кора врешті-решт привернула увагу сера Джозефа Бенкса, який захотів дізнатися про неї більше. І тепер таке ж саме бажання — що приховувало в собі тонкий натяк на можливі багатства — виникло і в Генрі, який щойно очолив власну експедицію.

Невдовзі Генрі вже пробирався углиб Перу як чоловік, якого підганяють у спину кінчиком багнета — тільки за багнет йому правила його жадоба. Перед смертю Росс Найвен дав Генрі три слушні поради про те, як мандрувати Південною Америкою, і юнак мудро їх дотримувався. Перша: ніколи не взувай черевиків. Загартуй свої стопи, доки ті не стануть схожі на стопи індіанців, і назавжди забудь про прілі обійми мокрої звіриної шкури. Друга: позбудься важкого вбрання. Одягайся легко, щоб звикнути, як індіанці, до холоду. Так ти будеш здоровіший. І третя: як індіанці, щодня купайся у річці.

Ось і все, що знав Генрі, крім того, що цинхона обіцяє добрий заробіток і що росте вона тільки в високих Андах, у віддаленій провінції Перу під назвою Лоха. Він не мав ні порадника, ні мапи, ні книжки, які б ще щось йому підказали, тож мусив сам давати собі раду. Перед тим, як дістатися до Лохи, Генрі пережив річкові переправи, колючі чагарники, змій, хвороби, спеку, холод, дощ, іспанських можновладців і — найбільшу небезпеку — власну команду — впертих мулів, колишніх рабів і розлючених негрів, чиї говірки, образи й таємні змови він допіру починав розгадувати.

Босоногий і голодний, він прямував уперед. Щоб не вибитися з сил, жував листя коки, як індіанці. Вивчив іспанську, себто затявся, що вже може говорити по-іспанському і що люди вже можуть його розуміти. Коли ж не розуміли, він кричав на них щораз голосніше й голосніше, доки тим нарешті не ставало ясно. Врешті-решт він дістався до провінції під назвою Лоха. Розшукав і підкупив каскарильєрів, або ж «зрізувачів кори», — місцевих індіанців, які знали, де ростуть путні дерева. Та пошуків не припиняв і знайшов приховані від чужого ока гущавини, де росли хінні дерева.

Як син садівника, Генрі відразу ж помітив, що більшість дерев зачахли, хворі, з облупленою корою. Кілька цинхон мали стовбур завтовшки як його стан, але не більше. Він узявся обкладати мохом місця зі здертою корою, щоб ті позагоювалися. Каскарильєрів Генрі вчив зрізати кору поздовжніми смугами замість вбивати дерево, вирізаючи кору кільцями довкола стовбура. Інші хворі дерева він повирубував, щоб звільнити місце молодим. Генрі не покидав роботи, навіть коли сам хворів. Якщо недуга чи зараження звалювали його з ніг, він наказував індіанцям прив’язати його, як бранця, до мула, щоб далі щодня навідуватися до своїх дерев. Їв морських свинок. Застрелив ягуара.

У Лосі він провів чотири жалюгідні роки, сам босоногий і закоцюблий, ночував у халупі разом з босоногими й закоцюблими індіанцями, які палили кізяки, щоб зігрітися. Він далі піклувався про зарості цинхон, які за законом належали Іспанській королівській аптеці, та які Генрі потайки вважав своїми. Він був надто глибоко в горах, щоб у його справи втручався хтось із іспанців, а з часом навіть індіанцям він перестав надокучати. Виявилося, що найсильніщі ліки можна добути з хінних дерев із найтемнішою корою, а найкращу кору мають наймолодші пагони. Отож годилося їх обрізати. Він визначив і назвав сім нових видів цинхони, але з більшості з них жодної користі, на його погляд, не було. Генрі зосередився на найціннішому виді — так званій цинхоні червоній. Він щепив її до кореневища міцніших, стійкіших до хвороб видів цинхони, щоб одержати більше кори.

А ще він багато думав. Молодий чоловік на самоті в далеких лісах високо в горах має вдосталь часу на роздуми, тож Генрі вибудовував грандіозні теорії. Від покійного Росса Найвена він дізнався, що торгівля єзуїтською корою приносить Іспанії десятки мільйонів реалів на рік. Тоді чому сер Джозеф Бенкс хотів, щоб він усього лиш дослідив її, якщо вони могли б нею торгувати? І чому єзуїтську кору добувають лише в цьому закутку світу, куди годі дістатися? Генрі пам’ятав батькові слова про те, що людство споконвіку полювало за цінними рослинами перед тим, як їх вирощувати, і що полювати за деревом (як-от дертися за ним, проклятущим, на верхівки Анд) зовсім невигідно супроти того, якби його культивувати (себто навчитися вирощувати його деінде, у середовищі, що піддається керуванню). Він знав, що французи 1730-го року пробувати висадити цинхону в Європі, але зазнали невдачі, і тепер зрозуміло чому: вони знехтували висотою. У Долині Луари це дерево не виростиш. Цинхона потребувала високогірного, розрідженого повітря й вологого лісу — а у Франції таких місцин не було. І в Англії теж. Та й в Іспанії, раз на те пішло. Шкода. Підсоння до себе не привезеш.

Але за чотири роки роздумів ось що спало Генрі на думку: Індія. Генрі був готовий закластися, що цинхона ростиме й процвітатиме у холодних, вологих передгір’ях Гімалаїв — місці, де Генрі ніколи не був, але про яке чув від британських офіцерів у Макао. Ба більше: чому б не вирощувати це корисне, лікувальне дерево ближче до місцевостей, де спалахує малярія, ближче до місць, де воно направду потрібне? В Індії єзуїтська кора була на вагу золота — нею лікували лихоманки, які підточували здоров’я британським воякам і тамтешнім робітникам. Наразі ліки коштували надто дорого, щоб ними лікувати простих вояк і робітників, але ж все могло змінитися. У 1780-х, поки єзуїтська кора діставалася з Перу до європейських ринків, її ціна зростала на двісті відсотків, здебільшого через вартість перевезення. Настав час перестати полювати за цим деревом і почати вирощувати його задля прибутку ближче до місць, де його потребували. Генрі Віттекер, якому вже виповнилося двадцять чотири, вирішив, що найкраще за всіх це вдасться саме йому.

На початку 1785-го він покинув Перу, прихопивши не лише записки, розкішний гербарій і замотану в лляне полотно кору, а й голі кореневі живці й близько десяти тисяч насінин цинхони червоної. Ще він віз за собою кілька видів стручкового перцю і настурцій та декілька рідкісних фуксій. Але найціннішим скарбом був таємний згорток з насінням. Генрі два роки чекав, поки ті насінини проростуть, поки його найкращі дерева розквітнуть цвітом, якого не торкнувся мороз. Він цілий місяць висушував насіння на сонці, що дві години обертаючи його на другий бік, щоб не поцвіло, а вночі замотував його в полотно, щоб уберегти від роси. Знаючи, що насіння нечасто переживає плавання за океан (Бенксові, й тому не вдалося привезти додому насіння зі своїх мандрів з капітаном Куком), Генрі вирішив спробувати три способи пакування. Одну частину насінин він засипав піском, другу помістив у віск, а третю обклав сухим мохом. Кожну частину засунув у сечовий міхур бика, щоб захистити від вологи, а той прикрив від чужого ока вовною альпаки.

Монополією на цинхону досі володіли іспанці, а отже, за законом Генрі вважався контрабандистом. З огляду на новий статус, він вирішив триматися осторонь від жвавого тихоокеанського узбережжя й подався сушею на схід, через усю Південну Америку, маючи при собі паспорт французького торговця тканинами. Разом з мулами, колишніми рабами й незадоволеними індіанцями Генрі вирушив злодійським шляхом — від Лохи до ріки Самори, а відтак до Амазонки й Атлантичного узбережжя. Звідти він поплив до Гавани, тоді до Кадіса, а відтак додому, в Англію. Зворотна мандрівка тривала півтора року. На своєму шляху він не стрів ані піратів, ані лютих штормів, ані важких недуг. Не втратив жодного екземпляра. Все виявилося просто. Сер Джозеф Бенкс буде задоволений, подумав він.

Але коли Генрі вдруге зустрівся з ним у його затишній оселі на площі Сохо, 32, сер Джозеф Бенкс задоволений не був. А був ще більше постарілий, хворий і збентежений, ніж завжди, — тільки й усього. Його мучила подагра, спокою не давали наукові питання, які він сам же й вигадав, вважаючи їх важливими для майбутнього Британської імперії.

Бенкс силкувався придумати, як покласти край залежності Англії від заморської бавовни, і для цього відправив садівників до Британської Вест-Індії, де ті — поки що марно — намагалися вирощувати бавовну. Так само даремно він старався здолати голландську монополію на торгівлю прянощами, вирощуючи в К’ю мускатний горіх і гвоздику. Бенкс запропонував королю перетворити Австралію на колонію для злочинців (цю ідею він придумав якось на дозвіллі), але його ніхто не слухав. Він працював над створенням телескопа сорок футів заввишки для астронома Вільяма Гершеля, який жадав відкрити нові комети й планети. Але найдужче за все Бенксу хотілося мати повітряну кулю. Французи мали повітряні кулі. Французи експериментували з газами, легшими за повітря, і відправляли кулі з людьми в Париж. Англійці ж пасли задніх! Британська імперія, Їй-Богу, потребувала повітряних куль — заради науки й національної безпеки.

Тому того дня Бенкс не мав настрою слухати, як Генрі Віттекер запевняє його, мовляв, насправді Британській імперії потрібні плантації цинхони на середніх висотах індійських Гімалаїв — запевнення це аж ніяк не сприяло решті починань щодо бавовни, прянощів, відкриття комет і повітряних куль. У його голові роїлися тисячі думок, нога так боліла, що аж, а настирлива присутність Генрі так дратувала, що Бенкс пропустив повз вуха всю розмову. І тут сер Джозеф Бенкс скоїв рідкісну тактичну помилку — помилку, що пізніше дорого коштувала Англії. Втім, варто сказати, що й Генрі наробив у тій розмові з Бенксом чимало тактичних помилок. Ба навіть кілька поспіль. Першою помилкою були з’явитися на порозі його дому без попередження. Справді, він і раніше так робив, але Генрі вже не був тим нахабним парубійком, якому можна було пробачити таку погрішність у вихованні. Тепер то був дорослий чоловік (і до того ж кремезний), чий безперервний грюкіт у двері натякав на безсоромність і тілесну загрозу.

Крім того, Генрі прийшов до Бенкса з порожніми руками, а для ботаніка-колекціонера це непрощенна помилка. Його перуанська колекція досі була на палубі корабля з Кадіса, який безпечно став на якір у гавані. Колекція розкішна, але звідки Бенкс міг про це знати, коли всі екземпляри сховали від людського ока на торгівельному кораблі, в міхурах биків, бочках, джутових лантухах і в скляних скриньках Ворда? Генрі варто було прихопити зі собою що-небудь і особисто вручити Бенксові — якщо не живець самої цинхони червоної, то принаймні гарненьку розквітлу фуксію. Будь-що, аби тільки захопити увагу старого, м’яко переконати, що сорок фунтів на рік, які він виділяв на Генрі Віттекера, й Перу не пішли за вітром.

Але м’яко переконувати Генрі не вмів. Натомість він словесно напав на Бенкса, кинувши йому в обличчя різке звинувачення:

— Ви помиляєтесь, сер, коли просто досліджуєте цинхону замість продавати її!

Цей напрочуд непродуманий закид зробив із Бенкса дурня і водночас осквернив площу Сохо відразливим духом торгівлі — так наче сер Джозеф Бенкс, найзаможніший джентльмен у Британії, міг мати особисту потребу вдаватися до крамарства.

Заради справедливості скажемо, що розум Генрі дещо потьмарився. Він багато років провів на самоті в дрімучих лісах, а молодий чоловік у лісі може стати загрозливо вільним мислителем. Генрі стільки разів подумки обговорював цю тему з Бенксом, що вже не міг дочекатися, коли ж вони порозмовляють насправді. Генрі уявлялось, що все вже успішно домовлено. Генрі думалось, що розмова мала єдино можливе закінчення: Бенкс назве його ідею геніальною, познайомить Генрі з управителями Ост-Індської компанії, залагодить усі дозволи, роздобуде гроші й розпочне — не пізніш як завтра по обіді — цю честолюбну затію. Генрі мріялось, як плантації цинхони вже ростуть у Гімалаях, він уже став тим казковим багатієм, як колись пророкував Джозеф Бенкс, а лондонське товариство вже прийняло його як джентльмена в свої обійми. Ба більше: Генрі дозволив собі повірити в те, що вони з Джозефом Бенксом уже вважають один одного за дорогих, близьких приятелів.

Генрі Віттекер і сер Джозеф Бенкс могли б, ясна річ, стати дорогими й близькими приятелями, якби не одна маленька проблема: сер Джозеф Бенкс зроду не вважав Генрі Віттекера кимось більшим за невихованого та злодійкуватого шмаркача-роботягу, чиїм єдиним життєвим призначенням було витиснути з себе все до останньої краплі, догоджаючи великим світу цього.

— Крім того, — сказав Генрі, поки Бенкс намагався оговтатися від посягання на його почуття, честь і вітальню, — я думаю, що нам варто обговорити моє призначення до Королівського наукового товариства.

— Постривайте, — втрутився Бенкс. — Хто, заради Бога, запропонував призначити вас членом Королівського наукового товариства?

— Гадаю, це зробите ви, — відповів Генрі. — У винагороду за мою працю й винахідливість.

Бенкс на хвилю втратив дар мови. Його брови самоволі полізли на лоба. Він різко вдихнув. А тоді — на превелике нещастя для майбутнього Британської імперії — розсміявся. Він так нестримно реготав, що мусив прикладати до очей хустинку з бельгійського мережива, яка, цілком правдоподібно, коштувала більше, ніж будинок, у якому виріс Генрі Віттекер. Після виснажливого дня було приємно трохи собі пореготати, й Бенкс віддався веселощам усім тілом. Він так голосно гиготів, що слуга, який стояв за дверима, не витримав і з цікавості встромив голову до кімнати подивитися, чому там зненацька стало так весело. Бенкс так заходився від реготу, що не міг слова сказати. Що, мабуть, було й на краще, бо навіть коли б він і не реготав, то не міг би дібрати слів, які б передали всю безглуздість цього твердження про те, що Генрі Віттекер, який за всіма правилами ще дев’ять років тому мав гойдатися на шибениці в Тайберні, який мав тхорячий писок вродженого злодюжки, чия базгранина добряче тішила Бенкса всі ці роки, чий батько (бідолаха!) водився зі свинями — що цей юний пройдисвіт сподівається, що його запросять до найповажнішого й найшляхетнішого вченого товариства в усій Британії! Ото сміхота!

Сер Джозеф Бенкс, звісно ж, був усіма шанований голова Королівського наукового товариства — про що Генрі чудово знав — і якби він запропонував прийняти до товариства борсука з переламаною лапою, то його колеги гостинно прийняли б те створіння й навіть викарбували для нього почесну медаль. Але прийняти Генрі Віттекера? Дозволити цьому зухвалому крутію, брехливому шмарколизу, неотесаному селюку ставити перед своїм абияк нашкрябаним підписом ініціали «К.Н.Т.»?

Нізащо.

Коли Бенкс розреготався, шлунок Генрі сплюснувся в твердий кубик. Горло стиснулося так, наче довкола нього таки зав’язали петлю. Він заплющив очі й побачив кров. Він був здатен на вбивство. Генрі уявив, як убиває Бенкса, й ретельно обдумав можливі наслідки. Поки Бенкс нестримно реготав, у нього було вдосталь часу, щоб подумати, чим це все може скінчитися.

«Ні, — вирішив. — Не вбиватиму».

Коли він розплющив очі, Бенкс усе ще заходився від сміху, але Генрі вже став іншою людиною. Молодість, яка ще жевріла в його серці того ранку, назавжди згасла. З цього моменту йому йтиметься не про те, ким стати, а про те, як заробити. Ніколи йому не бути джентльменом. Ну і хай. До дідька клятих джентльменів. До дідька їх усіх. Генрі стане багатшим за всіх джентльменів, які жили на світі, і одного дня вони всі танцюватимуть під його дудку. Генрі зачекав, поки Бенкс перестав реготати, а тоді мовчки вийшов з кімнати.

На вулиці тут же звернув у провулок і знайшов собі шльондру. Сперши її до стіни, він вибив з себе свою невинність, покалічивши і дівчину, і себе так, що та обізвала його тварюкою. Тоді ввалився до шинка, вижлуктив дві склянки рому й перерахував комусь ребра, за що його викинули на вулицю й віддубасили по нирках. Ну от і по всьому. Все, від чого Генрі останні дев’ять років утримувався, аби стати шанованим джентльменом, — все перепробував. Ще й так легко! Діло, ясна річ, неприємне, зате з ним покінчено.

Він найняв човняра, щоб той переправив його вгору по ріці до Ричмонда. Вже споночіло. Генрі, не зупиняючись, пройшов повз жалюгідну халупу, де жили його батьки. Своїх рідних він більше ніколи не побачить — та й не хотітиме. Хлопець пробрався у сади К’ю, знайшов лопату й викопав усі гроші, які заховав там у шістнадцять років. Під землею на нього чекав величенький згорток зі сріблом — він навіть не пригадував, щоб стільки свого часу ховав.

— Молодець, — похвалив він себе тодішнього: малолітнього, жадібного злодійчука.

Заночував Генрі коло річки, примостивши під голову замість подушки вогкий пакунок із монетами. Другого дня він повернувся до Лондона й придбав собі добротне вбрання. Під його пильним оком усю перуанську ботанічну колекцію — насіння, бичачі міхурі, взірці кори — вивантажили з корабля, що прибув із Кадіса, й перенесли на судно, яке прямувало до Амстердама. За законом, уся колекція належала К’ю. А пішло те К’ю під три чорти! Хай спробують його знайти.

Через три дні він поплив до Голландії й продав свою колекцію, ідеї й послуги Голландській Ост-Індській компанії — чиї прискіпливі й хитрі розпорядники прийняли його, до слова, без натяку на посмішку.

Розділ четвертий

Минуло шість років — Генрі Віттекер розбагатів і прямував до ще більшого багатства. Його плантація цинхони на голландському колоніальному острові Ява процвітала, проростаючи так легко, мов бур’ян у прохолодних, вогких, уступчастих горах під назвою Пенґаленґан — як Генрі й думав, тамтешнє середовище виявилося достоту таким, як у перуанських Андах і біля підніжжя Гімалаїв. Генрі сам жив на плантації, не спускаючи ока зі свого ботанічного скарбу. Світові ціни на єзуїтську кору тепер визначали його компаньйони в Амстердамі, дістаючи шістдесят флоринів з кожної сотні фунтів обробленої кори. Вони не встигали її обробляти. То була справжня золота жила — і то завдяки пильності Генрі. Він увесь час щось вдосконалював у своєму саду, який був тепер захищений від перехресного запилення менш життєздатними деревами й давав дієвішу й міцнішу кору за ту, що прибувала з самого Перу. До того ж вона не втрачала своїх властивостей під час перевезень і — не потрапляючи до рук капосних іспанців та індіанців — вважалася в світі надійним товаром.

Тепер голландські колонії були найбільшими в світі виробниками й споживачами єзуїтської кори, якою захищали своїх вояк, управителів і робітників по всій Ост-Індії від малярійної лихоманки. Це давало їм незліченні переваги над суперниками, надто англійцями. З твердим наміром помститися, Генрі докладав усіх зусиль, аби його товар узагалі не потрапляв на британський ринок, а якщо ж єзуїтська кора таки проникала в Англію чи її колонії, то щоб за неї правили втридорога.

А тим часом у К’ю, безнадійно пасучи задніх, сер Джозеф Бенкс таки спробував вирощувати цинхону в Гімалаях, але без знань і досвіду Генрі його затія кульгала. Британці марнували гроші, сили й ентузіазм, садячи не ті дерева не на тій висоті — й Генрі, холоднокровно посміхаючись, про це знав. У 1790-х в Індії сила-силенна громадян і підданих британської імперії щотижня вмирали від малярії, не маючи доступу до цілющої єзуїтської кори, тоді як здорові як бугаї голландці невтомно рухались уперед.

Генрі захоплювався голландцями й любив мати з ними справу. Він без зайвих слів розумів цих людей: працелюбних і невтомних кальвіністів, які копали канави, потягували пиво, говорили правду ввічі й не кидали грошей на вітер — які ще з шістнадцятого століття наводили лад у торгівлі й спокійно спали кожної ночі, певні, що Бог хотів, аби вони багатіли. Вихідці з країни банкірів, крамарів і садівників, голландці любили ті ж самі обіцянки, що й Генрі (себто лиш ті, що обіцяли зиск), і цілий світ тримали в полоні своїх височенних відсотків. Вони не засуджували його грубих манер і зухвалості. Дуже скоро Генрі Віттекер і голландці робили одне одного казково багатими. У Голландії дехто охрестив Генрі «принцом Перу».

До тієї пори Генрі став тридцятиоднорічним багатієм — настав час спланувати решту свого життя. По-перше, тепер йому випала можливість розпочати своє діло, ніяк не пов’язане з голландцями, тож Генрі ретельно перебирав усі варіанти. Копалини й самоцвіти його не цікавили, позаяк він у них зовсім не тямив. Як і в будівництві кораблів, книгодрукуванні й тканинах. Отож ботаніка. Але яка саме? Генрі не мав жодної охоти торгувати прянощами, хоч і міг на тому збити колосальні статки. Прянощами торгувало забагато держав, а витрати на захист своїх товарів від піратів і суперників, схоже, перевищували прибутки. Торгівлю цукром і бавовною Генрі теж не поважав, вважаючи цю справу каверзною і затратною — ще й без рабів не обійтися. А з рабством Генрі не хотів мати нічого спільного — не тому, що вважав його огидним явищем, а через те, що була то малоприбуткова, брудна й дорога справа, ще й у руках посередників, які мали чи не найгіршу на світі репутацію. По-справжньому його цікавили лікарські рослини — ринок, з якого ще ніхто не зумів одержати великого зиску.

Отож вирішено — лікарські рослини й аптекарська справа.

Далі належало визначитися, де йому жити. На Яві Генрі мав гарний маєток із сотнею слуг, але за роки він уже встиг зненавидіти тамтешнє підсоння, яке раз по раз насилало на нього тропічні хвороби, що руйнували його здоров’я до кінця життя. Потрібні були помірніші умови. Генрі радше б відрізав собі руку, ніж повернувся до Англії. Європейський континент його не приваблював: французи його дратували; в Іспанії життя було продажне й мінливе; про Росію й мови не могло йти; Італія — безглузда; Німеччина — надто строга; Португалія занепадала. Голландія, хоч і приязно до нього налаштована, була нудна.

А от Сполучені Штати Америки, вирішив Генрі — це шанс. Він ніколи там не був, але чув багато доброго. Особливо про Філадельфію — жваву столицю молодої держави. Казали, що то було місто з непоганим вантажним портом, осередок східного узбережжя країни, де жили діяльні квакери, аптекарі й працелюбні фермери. Подейкували, що там не побачиш пихатих аристократів (як у Бостоні), нудотних пуритан (як у Коннектикуті) й надокучливих скоробагатьків (як у Вірджинії). Місто — побудоване на раціональних засадах релігійної терпимості, вільної преси й благоустрою — заснував Вільям Пенн: чоловік, який вирощував у ваннах для купання саджанці дерев і уявляв свою метрополію величезним розплідником дерев та ідей. Філадельфія гостинно зустрічала всіх без винятку — окрім, ясна річ, євреїв. Почувши про це, Генрі вирішив, що Філадельфія — неозорий край нереалізованих прибутків, і поклав собі отримати з цієї місцини добрий зиск.

Та перед тим, як десь оселитися, Генрі хотів знайти собі дружину, а що дурнем він не був, то вирішив одружитися з голландкою. Йому потрібна була розумна й доброчесна жінка, по змозі якомога серйозніша, а де ж таку знайдеш, як не в Голландії? Всі ці роки Генрі коли-не-коли розважався з повіями, навіть тримав у своєму маєтку в Пенґаленґані юну яванку, але настав час вибрати собі порядну дружину. Йому пригадалася порада мудрого португальського моряка, який колись давно сказав йому:

— Генрі, бути багатим і щасливим — просто. Обери собі одну жінку, обери вдало, і віддай себе в її руки.

Отож він поплив у Голландію вибирати собі пару. І вибрав швидко й з розрахунком — дівчину з шанованого давнього роду ван Девендерів, які багато поколінь опікувалися ботанічними садами «Гортус» в Амстердамі. То були одні з найкращих дослідницьких садів у Європі — найдавніше в історії поєднання ботаніки, науки й торгівлі — і ван Девендери завжди бездоганно за ними доглядали. Вони аж ніяк не були аристократами й, тим більше, заможними, але Генрі й не шукав багатійки. Водночас, ван Девендери славилися в Європі як родина вчених — і це імпонувало Генрі.

На жаль, симпатія не була взаємна. Якоб ван Девендер, партіарх родини й «Гортуса» (а ще майстер вирощувати декоративні алое), чув про Генрі Віттекера, і те, що він чув, йому не подобалося. Він знав, що цей молодий чоловік мав злодійське минуле й зрадив батьківщину заради наживи. Такої поведінки Якоб ван Девендер не схвалював. Так, як і всі голландці, він любив гроші, але ні банкіром, ні спекулянтом не був. Він не оцінював людей за тим, скільки в них золота.

Втім, Якоб ван Девендер мав на виданні дочку, ліпшої за яку не знайти, — принаймні Генрі в цьому не сумнівався. Її звали Беатрікс, і була вона ані нечупарою, ані красунею — чим не ідеальна дружина? Огрядна й плоскогруда, вона була схожа на невеличке барильце й на ту пору, коли Генрі її зустрів, уже котилася до когорти старих дів. Більшість женихів Беатрікс ван Девендер відлякала б своїм розумом. Вона вільно володіла п’ятьма живими мовами й двома мертвими, а знаннями з ботаніки могла позмагатися з будь-яким чоловіком. Ця жінка явно не була кокеткою. І аж ніяк не окрасою вітальні. Вона вбиралася в усі відтінки кольорів горобиного пір’я. З глибокою недовірою ставилася до пристрасті, брехливих емоцій і краси, довіряючи лише всьому серйозному і надійному, набутій мудрості, а не імпульсивним потягам. Генрі вона видалась живим баластом — а саме цього він і потребував.

А що ж такого Беатрікс знайшла в Генрі? Тут на нас чекає невеличка таємниця. Вродливим Генрі не був. Вихованим теж. Зі своїм рум’яним обличчям, великими руками й неотесаними манерами він, ніде правди діти, скидався на сільського коваля. Ані серйозним, ані надійним не виглядав. Генрі Віттекер був запальний, крикливий забіяка, який по всьому світу мав ворогів. А останнім часом ще й почав заглядати в чарку. Хіба могла порядна дівчина з доброї волі вибрати собі за чоловіка такого лобуряку?

— Та він не має ніяких принципів, — обурено заявив Якоб ван Девендер.

— Ви прикро помиляєтеся, тату, — незворушно заперечила Беатрікс. — Містер Віттекер має чимало принципів. Просто не найкращих.

А що в Генрі гроші водилися, то дехто пліткував, мовляв, Беатрікс вони приваблювали більше, ніж вона вдавала. Крім того, Генрі мав намір забрати свою молоду жону до Америки, і хтозна — плескали язиками тамтешні нероби — чи не має вона якоїсь ганебної, таємної причини назавжди покинути Голландію.

Однак насправді все було значно простіше: Беатрікс ван Девендер вийшла заміж за Генрі Віттекера, бо їй сподобалася його вдача. Їй імпонували його сила, хитрість, могутність і великі надії, які той подавав. Генрі поводився грубувато, що тут скажеш, але й сама вона була далебі не ніжна квіточка. Вона з розумінням ставилася до його різких манер, так само, як він — до її. Беатрікс розуміла, що йому від неї потрібно, й відчувала, що зможе з ним разом трудитися — а може, навіть трохи ним верховодити. Отже, Генрі з Беатрікс побралися — швидко й без зайвих церемоній. Їхню спілку вдало опише одне голландське слово, з царини комерції: partenrederij — партнерство, засноване на чесній торгівлі й відкритості, коли завтрашні прибутки є наслідком сьогоднішніх обіцянок, а процвітання — плодом співпраці обох сторін.

Батьки її зреклися. Чи то пак Беатрікс їх зреклася. Її велика родина була невблаганна. Вона не схвалювала її шлюбу, а ван Девендери не змінюють своєї думки до кінця життя. Обравши Генрі й перебравшись до Сполучених Штатів, Беатрікс назавжди розірвала всі зв’язки з Амстердамом. Останнім, кого вона бачила зі своїх родичів, був молодший брат, десятирічний Деес: він плакав, коли вона від’їжджала, вчепився за спідницю й кричав:

— Її забирають від мене! Її забирають від мене!

Беатрікс розчепила братові пальці, сказала, щоб більше ніколи не ганьбив себе плачем на людях, і, обернувшись, пішла геть.

Вона взяла до Америки свою служницю — вправну дебелу молодицю на ім’я Ганнеке де Ґроот. А ще забрала з батькової бібліотеки «Мікрографію» Роберта Гооке, видану 1665 року, й безцінну колекцію ботанічних ілюстрацій Леонарта Фукса. Вона пришила до свого дорожнього вбрання десятки кишень, поклавши до кожної цибулини найрідкісніших тюльпанів із «Гортуса», кожну дбайливо обклала мохом. Крім того, захопила зі собою кілька десятків рахівничих журналів.

Подумки вона вже будувала свою бібліотеку, сад і — як виявиться пізніше — статки.

Беатрікс і Генрі Віттекер прибули до Філадельфії на початку 1793 року. Місто, не захищене мурами чи іншими укріпленнями, складалося на той час із жвавого порту, кількох кварталів з діловими й державними конторами, фермерських садиб і кількох гарненьких нових маєтків. То було місто щедрих можливостей — воістину родючий ґрунт для процвітання. Допіру рік тому там відчинив свої двері Перший банк Сполучених Штатів. Уся Співдружність Пенсильванія воювала з лісами — і мешканці, озброєні сокирами, волами й честолюбством, перемагали. Генрі придбав 350 акрів пологих пасовищ і незайманих лісів уздовж західного берега річки Скулкілл, маючи намір, як тільки випаде змога, купити ще більше земель.

Взагалі-то Генрі збирався розбагатіти до сорока, але так швидко, як то кажуть, гнав коней, що досягнув бажаного раніше.

Йому було тільки тридцять два, а він уже заощадив чимало фунтів, флоринів, гіней і навіть російських копійок. І планував заощадити ще більше. Однак тепер, по приїзді в Філадельфію, настав час похвалитися своїми статками.

Генрі Віттекер назвав свої володіння Білим Акром, обігравши так власне ім’я[1], і зараз же узявся споруджувати паладіанський маєток, який за розмірами пасував би лордові — такої розкішної споруди місто ще не бачило. То була простора, пропорційно збудована кам’яниця — оточена зі сходу й заходу гарними альтанками, з півдня — оздоблена галереєю з колонами, а з півночі — широкою терасою. До того ж Генрі збудував грандіозний каретний сарай, величезну кузню й чудернацьку сторожку, а до того всього ще кілька ботанічних приміщень — зокрема перші з багатьох теплиць, що стоятимуть осібно одна від одної, оранжерею, споруджену за взірцем славнозвісної оранжереї в К’ю, і основу парника, який пізніше розрісся до колосальних розмірів. Уздовж болотистого берега ріки Скулкілл — де ще якихось п’ятдесят років тому індіанці збирали дику цибулю — Генрі збудував власний приватний причал для барж на кшталт тих, що їх мали гарні старовинні маєтки вздовж Темзи.

У ту пору мешканці Філадельфії жили доволі скромно, тоді як Генрі задумав Білий Акр як безсоромний виклик самому поняттю ощадності. Він жадав, щоб його маєток аж кричав про його достатки. Заздрісників він не боявся. Заздрощі його, навпаки, добряче розважали, ще й давали неабиякий зиск, бо приваблювали до нього людей. Свій маєток Генрі збудував не лише так, що той розкішно виглядав здалеку — з річки одразу впадало в вічі, як він велично височить над рівниною, зухвало позираючи на місто по другий бік. Кожна найдрібніша деталь дихала багатством. Усі ручки на дверях були мідні, натерті до блиску. Меблі прибули прямісінько з лондонської майстерні Седдона, стіни декорували бельгійськими шпалерами, посуд був із кантонської порцеляни, погріб заповнили пляшками з ямайським ромом і французьким кларетом, лампи ручної роботи замовляли у Венеції, а бузок довкола маєтку вперше розквітнув у Османській імперії.

Генрі не перечив чуткам про своє багатство. Хай люди плещуть язиками про його начебто казковий капітал — йому це тільки на руку. Коли сусіди почали перешіптуватися, мовляв, у Генрі Віттекера коні підковані сріблом, він ні словом не заперечив. Насправді його коні мали не срібні підкови, а залізні, як і у всіх інших. Ба більше: Генрі сам їх підкував (він навчився цього в Перу — на бідолашних мулах, з поганенькими інструментами). Але для чого це комусь знати, якщо чутки страх які приємні?

Генрі знав, що людей приваблюють не тільки гроші, а й загадковий чар влади. Знав, що його маєток не просто зачаровує, а й лякає. Людовік XIV запрошував гостей на прогулянку своїми садами не лише, щоб їх весело розважити, а й щоб продемонструвати власну могутність: кожне екзотичне квітуче дерево, кожен мерехтливий водограй, кожна безцінна грецька статуя були всього лиш засобом чітко сповістити світові: не раджу оголошувати мені війну! Генрі прагнув, щоб Білий Акр висловлював те ж саме послання.

Крім того, поблизу бухти у Філадельфії він збудував великий склад і фабрику, щоб отримувати лікарські рослини з усіх куточків світу: блювотний корінь, квасію, ревінь, кору гваякового дерева, дикий ямс і сарсапарилу. Генрі вступив у спілку з аптекарем, вірним квакером на ім’я Джеймс Ґеррік — обидва зараз же почали виготовляти піґулки, порошки, мазі й настоянки.

Їхнє з Ґерріком діло розпочалося у дуже слушний момент. Улітку 1793-го у Філадельфії лютувала пошесть жовтої лихоманки. Вулиці були завалені трупами, в стічних канавах сироти чіплялися за своїх мертвих матерів. Люди гинули парами, сім’ями, цілими десятками, випускаючи на порозі смерті огидні річки чорного слизу з горлянки й кишок. Місцеві лікарі вирішили, що гарячку можна вилікувати в один-єдиний спосіб — до нестями прочищати хворим кишки, раз у раз викликаючи блювоту й бігунку, а найвідомішими в світі ліками для прочищення шлунку була рослина під назвою іпомея, яку Генрі вже ввозив цілими оберемками з Мексики.

Сам Генрі здогадувався, що іпомея ніякої цілющої сили не має, й забороняв своїм домашнім і челяді її пити. Він знав, що креольські лікарі з островів Карибського моря значно ближче знайомі з жовтою лихоманкою, ніж їхні північніші побратими — лікували хворих милосердніше: приписуючи їм зміцнююче пиття й спокій. Однак на зміцнюючому питті й спокої грошей не заробиш, тоді як іпомея давала нічогенький заробіток. Ось чому так вийшло, що наприкінці 1793 року третина жителів Філадельфії померла від жовтої лихоманки, а Генрі Віттекер подвоїв свої статки.

На зароблені гроші Генрі збудував ще дві оранжереї. За порадою Беатрікс він узявся вирощувати місцеві американські квіти, дерева й кущі й вивозити їх на продаж до Європи. Порада була слушна: американські луги й ліси роїлися ботанічними екземплярами, які для європейців виглядали екзотично й легко продавалися за океаном. Генрі вже набридло відправляти кораблі з бухти Філадельфії з порожніми трюмами — тепер він міг заробляти безперервно. Острів Ява, де вони разом з голландськими партнерами обробляли єзуїтську кору, приносив йому чималий заробіток, але на американських теренах можна було вхопити ще більше. Року 1796-го Генрі почав відправляти збирачів у гори Пенсильванії, де ті збирали корінь женьшеню на продаж до Китаю. І ще багато років він був єдиним американцем, який примудрився щось продавати китайцям.

Наприкінці 1798-го Генрі насадив у своїх американських оранжереях заокеанських тропічних екзотів, що їх продавав новій американській аристократії. Економіка Сполучених Штатів стрімко й несподівано зростала. Джордж Вашингтон і Томас Джефферсон мешкали в розкішних заміських маєтках, і тепер кожному кортіло мати таку оселю. Зненацька молода нація взялася випробовувати межі марнотратності. Одні громадяни багатіли, інші — грузли в злиднях. Генрі впевнено рухався догори. Всі розрахунки Генрі Віттекера ґрунтувалися на принципі: «Я зароблю», і він неодмінно заробляв — на вивозі та ввозі товарів, на виробництві й найрозмаїтіших авантюрах. Гроші явно любили Генрі. Вони ходили за ним слідом, як те збуджене цуценя. Року 1800-го він без особливих зусиль став найбагатшим чоловіком у Філадельфії і одним із трьох найбільших багатіїв у Західній півкулі.

Отож коли того року — всього лиш через три тижні після смерті Джорджа Вашингтона — у Генрі народилася донька Алма, її батьком була цілковито нова істота, якої світ ще не бачив: могутній новітній американський султан.