Природа всіх речей

Розділ двадцять сьомий

Алма Віттекер прибула до Голландії в середині липня року 1854-го.

Вона провела в морі майже рік. Безглузде плавання, чи то пак цілий ланцюжок безглуздих плавань. Алма покинула Таїті торік у середині квітня, на палубі французького вантажного корабля, який прямував до Нової Зеландії. В Окленді їй довелося чекати два місяці, доки знайшлося голландське торговельне судно, охоче взяти її за пасажира до Мадагаскару, куди вона пливла в товаристві чималого стада овець і худоби. З Мадагаскару Алма попливла до Кейптауна на древньому голландському флайті — кораблі, збудованому за найкращими взірцями кораблебудування XVII століття. (То був єдиний відрізок її мандрівки, коли Алма по-справжньому боялася за своє життя.) З Кейптауна вона поволі рушила на північ вздовж західного узбережжя Африки, пересівши на інші судна в портах Аккри й Дакару. У Дакарі знайшла ще один голландський торговельний корабель, який прямував спочатку на Мадейру, тоді до Лісабона і через Біскайську затоку й Ла-Манш аж до Роттердама. У Роттердамі Алма придбала квиток на пасажирський пароплав (її перше плавання на пароплаві), яким пропливла вздовж узбережжя Голландії й через затоку Зюйдер-Зее — на південь до Амстердама. І там 18 липня 1854 року її мандрівка нарешті скінчилася.

Вона було б коротша й легша, якби з нею разом не подорожував її пес Роджер. Та Алма взяла його зі собою, бо коли настав час покидати Таїті, сумління не дозволило залишити його. Хто подбає про незугарного Роджера, коли її не буде? Хто нагодує його, не боячись, що пес вкусить? Вона не була до кінця впевнена, що ватага Гіро не з'їсть Роджера, щойно вона покине острів. (З Роджера не вийшло б ситної вечері, але від думки про те, як він обертається на рожні, її занудило.) А найважливішою причиною було те, що пес був останньою реальною ланкою, що з’єднувала її з покійним чоловіком. Коли Емброз помирав, Роджер, напевно, був поруч з ним у фаре. Алма уявляла, як вірний песик охороняв кімнату в передсмертну годину Емброза, проганяючи своїм гавкотом духів, демонів і решту жахіть бездонного розпачу. Уже тільки через це вона відчувала моральний обов’язок узяти його зі собою.

На жаль, дуже мало морських капітанів радіють товариству сумних, згорблених, неприязних песиків на своєму кораблі. Більшість з них відмовлялися брати на палубу Роджера й відчалювали без Алми, розтягуючи її мандрівку до безконечності. А навіть якщо не відмовлялися, Алмі часом доводилося платити подвійну ціну за те, щоб перебувати в товаристві Роджера. І вона платила.

Розрізала ще одну потаємну кишеньку в своїй дорожній сукні, а тоді ще одну, витягаючи одну золоту монету за другою. Треба завжди мати чим відкупитися.

Алма зовсім не переймалася тим, що її подорож тривала так нестерпно довго. Навпаки, вона цінувала кожну годину й радісно прийняла довгі місяці самотності на чужих кораблях і в незнаних портах. З того моменту, коли вона мало не втопилася в затоці під час бурхливого поєдинку гару раа пуу, Алма почала мислити як ніколи гостро й не хотіла, щоб хтось уривав її роздуми. Думка, що пронизала її тоді під водою, тепер не виходила їй з голови. Алма деколи не знала, чи то вона полює за нею, чи то думка намагається піймати її. Деколи вона була схожа на якусь істоту з невиразного сну — то наближалась, то зникала, то з’являлася знову. Алма вистежувала її з ранку до вечора, рішуче мережачи сторінку за сторінкою нерозбірливими записами. Навіть уночі її розум невтомно йшов назирці за тією думкою, так що вона прокидалася кілька разів за ніч, сідала в ліжку й писала ще і ще.

Втім, Алма, хоч і написала вже дві — майже три — книжки, не мала великого хисту до письма. Вона ніколи не вважала себе обдарованою письменницею. Її книжок про мох ніхто б ніколи не читав заради розваги, та й зрозуміти їх було до снаги хіба невеликій когорті бріологів. У неї був талант до систематизації — вона досконало пам’ятала відмінності між видами й гострим оком помічала найменші подробиці. Ні, оповідач із неї був ніякий. Але виборсавшись тоді на поверхню в затоці Матаваї, Алма вирішила, що тепер має що розповісти — і то дещо грандіозне. Її історія не була весела, але вона чимало всього пояснювала про світ природи. А точніше, пояснювала все.

Ось історія, яку хотіла розповісти Алма: світ природи — це місце крайньої жорстокості, де великі й малі істоти змагаються між собою, щоб вижити. У цій боротьбі за виживання сильні залишаються, слабкі — зникають з лиця землі.

Сама по собі ідея ця була не нова. Науковці вже десятки років говорили про «боротьбу за існування». Томас Мальтус описував цим поняттям сили, що через них популяції одних видів стрімко зростають, а інших — скорочуються. Овен і Лаєлл також використовували цю фразу в своїх працях про вимирання й геологію. Коли вже на те пішло, боротьба за існування була явищем очевидним. Та Алмина історія мала несподіваний поворот. Алма припустила й з часом повірила в те, що боротьба за існування впродовж тривалого часу не просто зумовила особливості життя на Землі, а створила це життя. Вона стала творцем приголомшливого розмаїття життя на планеті. Боротьба була механізмом. Боротьба була поясненням усіх найзагадковіших біологічних таємниць: видозміни, вимирання й мутації видів. Боротьба пояснювала все.

Ресурси на планеті обмежені. Боротьба за ці ресурси — запекла й безперестанна. Витримати всі життєві випробування вдавалося переважно тим, хто мав якусь особливість чи видозміну, що робили їх стійкішими, розумнішими, винахідливішими чи тривкішими за інших. Коли в представника певного виду з’являлась якась сприятлива відмінність, він передавав цю корисну ознаку своїм нащадкам, які таким чином насолоджувалися всіма перевагами домінування — себто, доки не з’являвся сильніший суперник або не зникав потрібний ресурс. У процесі безкінечної боротьби за виживання неминуче змінювалася сама будова й вигляд істоти.

Міркування Алми були співзвучні поняттю, яке астроном Вільям Гершель назвав «безперервним творенням» — явищем вічним і невпинним. Але Гершель вважав, що творення безперервне тільки в масштабі космосу, тоді як Алма була тепер переконана, що творіння триває безкінечно всюди, на всіх рівнях життя — навіть на мікроскопічному рівні, навіть на рівні людей. Боротьба всюдисуща, а світ природи щохвилини змінюється. Одні здобувають перевагу, інші — втрачають. Після пори достатку наставала гіа’іа — пора голоду. За несприятливих умов усе могло вимерти. А за сприятливих — перетворитися на щось інше. Вимирання й перетворення існували споконвіків, існували досі, й існуватимуть до кінця часів — і якщо це не «безперервне творення», то Алма не знала, що тоді назвати цим словом.

Вона нітрохи не сумнівалась, що боротьба за існування визначила біологію й долю людини. І найкращим прикладом цього, на думку Алми, був Завтра Вранці, чию родину всю до ноги знищили невідомі хвороби, привезені на Таїті європейцями. Його рід практично вимер, але Завтра Вранці чомусь не загинув. Якась особливість його тілобудови допомогла йому вижити, попри те, що Смерть скосила всіх довкола нього. Завтра Вранці вижив і породив нащадків, які, ймовірно, успадкували його переваги й дивовижну стійкість до хвороб.

Ба більше, подумала Алма, — боротьба за існування визначала й духовне життя людини. Завтра Вранці був язичником, який перетворився на побожного християнина — бо був хитрий і дбав про власну шкуру й помітив, куди рухається світ. Він відмовився від минулого на користь майбутнього. Завдяки його передбачливості його діти не знатимуть горя в новому світі, де всі шанують їхнього могутнього батька. (Чи принаймні не знатимуть горя доти, доки їх не захлесне наступна хвиля боротьби. Тоді їм доведеться самим боротися за себе. То буде їхня боротьба, від якої їх ніхто не врятує.)

Протилежністю йому був Емброз Пайк, чоловік, якого Бог щедро обдарував талантом, самобутністю, красою й доброчесністю — але якому просто бракувало вміння боротися. Емброз хибно сприйняв цей світ. Він хотів бачити його раєм, тоді як насправді світ був полем бою. Він ціле життя мріяв про вічне, незмінне й чисте. Тягнувся до божественного канону ангелів — і був скований, як і всі і все, невблаганними законами природи. До того ж Алма добре знала, що в боротьбі за існування перемагають не завжди красиві, талановиті, оригінальні й доброчесні; деколи переможцями стають найжорстокіші чи найвезучіші, чи, може, просто найупертіші.

Завдання — витримати випробування життям якомога довше. Шанси на виживання — мізерні, бо світ — не що інше, як нагромадження бід і незгасне горнило страждань. І ті, що виживають, формують цей світ, попри те, що світ одночасно формує їх.

Алма назвала свою гіпотезу «Теорією суперницьких змін» і вірила, що зможе її довести. Звісно, їй не вдасться довести її на прикладі Завтра Вранці й Емброза Пайка — хоч вони й житимуть вічно в її уяві велетенськими, романтичними, яскравими постатями. Сама згадка про них грубо суперечитиме науковому підходу.

А от мох підтвердить її теорію.

Алма писала швидко й багато. Вона не зупинялася, щоб перечитати написане, а просто шматувала старі чернетки й чи не щодня починала з чистого аркуша. Алма не могла писати повільніше, не мала жодної охоти. Як захмелілий пияк — який може бігти й при цьому не впасти, а от іти, не падаючи, не може — Алма могла розвивати свою гіпотезу тільки на шаленій швидкості. Вона боялася сповільнити темп і писати обдуманіше, щоб не спіткнутися, втратити терпець чи — ще гірше! — збитися з думки.

Щоб розповісти свою історію — історію перетворення видів на прикладі поступової трансформації моху — Алма не потребувала ні записів, ні доступу до старої книгозбірні в Білому Акрі, ані свого гербарію. Усього цього їй не треба було, бо повна класифікація моху вже існувала в її голові, заповнюючи кожен куточок її черепа назавжди вивченими фактами й подробицями. Крім того, вона (чи, скоріше, її мозок) мала напохваті всі теорії на тему перетворень видів і геологічної еволюції, понаписувані за останні сто років. Її розум був фантастичним сховищем, де на незліченних полицях стояли тисячі книжок і коробок, вишикуваних за абеткою у безкінечні тематичні каталоги.

Їй не потрібна була бібліотека — вона сама була бібліотекою.

Перші кілька місяців плавання Алма писала й переписувала основні постулати своєї теорії, доки не звела їх до десяти істинних тверджень.

Співвідношення суші й землі на планеті не завжди було таке, як тепер.

Судячи з викопних решток, мох пережив усі геологічні епохи, відколи зародилося життя.

Мох пережив усі ці розмаїті геологічні епохи завдяки процесу адаптаційних змін.

Мох здатний змінити свою долю, змінивши або своє місце проживання (тобто перебравшись у сприятливіший клімат), або внутрішню будову (тобто мутувавши).

Впродовж століть мутація моху виявлялася у безкінечному процесі привласнення й відкидання певних рис, що зробило мох пристосованим до різних умов: стійкішим до висихання, менш залежним від прямого сонячного світла й здатним ожити після багаторічної посухи.

Колонії моху змінюються так швидко й кардинально, що ці зміни, ймовірно, відбуваються безупинно.

В основі безупинних змін лежить суперництво й боротьба за існування.

Колись мох, скоріш за все, був іншою рослиною (ймовірно, водоростями).

З огляду на те, що світ зазнає постійних перетворень, мох може з часом стати чимось зовсім іншим.

Те, що стосується моху, стосується всіх живих істот.

Ця теорія навіть самій Алмі видалася сміливою і небезпечною. Вона знала, що ступила на слизький шлях — з погляду не лише релігії (це її не надто турбувало), а й науки. Рухаючись до висновку, як скелелаз — до вершини гори, Алма розуміла, що ризикує втрапити в пастку, яка за історію людства підстерегла не одного знаного французького мислителя — в пастку l’esprit de systeme, коли спочатку вигадують колосальне й захопливе універсальне тлумачення, а тоді пробують допасувати до нього факти й логічні міркування, дарма що тлумачення саме по собі безглузде. Проте Алма твердо вірила в те, що її теорія має сенс. От тільки як це довести на письмі?

Корабель був прекрасним місцем для писання — а кілька кораблів поспіль, які повільно тягнулися порожніми водами, — ще прекраснішим. Алмі ніхто не заважав. Роджер лежав у кутку її каюти й спостерігав, як вона працює — пес важко дихав, чухався й деколи виглядав страшенно розчарованим у житті, але так було б усюди, хоч де б вони замешкали. Вночі він інколи застрибував до неї на ліжко й умощувався біля колін. Часом будив Алму своїми стогонами.

Алма теж деколи стогнала уві сні. Як і під час її першої морської мандрівки, їй снилися яскраві й насичені сновидіння, в яких часто фігурував Емброз Пайк. У її сни навідувався і Завтра Вранці, часом зливаючись з Емброзом у дивні, чуттєві, химерні постаті: голова Емброза на тілі Завтра Вранці; з Емброзового горла чути голос Завтра Вранці; один чоловік, кохаючись з Алмою, раптом перетворюється на іншого. Але в цих чудернацьких снах не тільки Емброз і Завтра Вранці поєднувалися в одне — усе решта теж зливалося й перемішувалося. В Алминих найчарівніших нічних фантазіях стара палітурна майстерня в Білому Акрі перетворювалася у порослу мохом печеру; возівня ставала крихітною, але гарною кімнаткою в Ґриффоновому притулку для душевнохворих; запашні луги Філадельфії оберталися на поля теплого чорного піску; Пруденс зненацька вбиралася в одежу Ганнеке; сестра Ману обрізала пагони самшиту в евклідовому саду Беатрікс Віттекер; Генрі Віттекер веслував рікою Скулкілл у маленькому полінезійському каное.

Та хоч які ці образи були принадливі, сновидіння, як не дивно, не турбували Алму. Вони, натомість, сповнювали її приголомшливим відчуттям синтезу — так, ніби такі різні уривки її біографії нарешті сплелися в одне ціле. Все, що вона знала й любила на світі, складалося докупи в одну цілісну картину. Від цієї думки їй стало легко й радісно на душі. Вона знову пережила те саме відчуття, що досі переживала тільки раз, незадовго до весілля з Емброзом, — відчуття, що вона по-справжньому живе. І не просто живе, а має розум, який працює на повну силу, — розум, що бачить усе й усе розуміє, мовби споглядає на світ із найвищої вершини, яку тільки можна уявити.

Прокинувшись і перевівши дух, Алма одразу ж бралася за писання.

Визначивши десять постулатів своєї сміливої теорії, Алма приборкала дрож і гарячковий запал і почала писати історію Війн моху в Білому Акрі. Вона докладно описала ті двадцять шість років, що їх провела, спостерігаючи за наступами й відступами суперницьких колоній моху на купі каменюччя на узліссі. Особливу увагу Алма присвятила роду Dicranum, що пережив найрозмаїтіші перетворення з-поміж інших родин. Вона бачила і приземкуватий, непоказний Dicranum, і облямований незвичайними торочками. Одні його види мали прямі листочки, а інші — закручені; одні жили на зігнилих колодах біля каменів, інші — на найосвітленіших гребенях високих брил; одні множилися у каламутній воді, а інші стрімко розросталися біля посліду білохвостого оленя.

За десятки років досліджень Алма зауважила, що найподібнішими між собою видами Dicranum були ті, що росли один біля одного. І стверджувала, що це не випадково — виснажлива боротьба за сонячне проміння, ґрунт і землю змусила рослини впродовж тисячоліть виробити в собі ледь помітні зміни, що дали б їм крихітну перевагу над своїми сусідами. Ось чому на одному камені могло існувати три, а то й чотири види Dicranum: кожен із них знайшов у тому замкненому тісному середовищі свою нішу й тепер захищав власну територію незначними змінами. Тут не йшлося про щось надзвичайне (мохи не мусили цвісти, давати плоди чи мати крила); їм просто треба було відрізнятися саме настільки, щоб подолати своїх суперників — а на світі нема загрозливішого суперника, ніж той, що живе в вас під боком. Найзапекліші війни завжди точаться удома.

Алма з вичерпними подробицями описувала перемоги й поразки, що вимірювалися дюймами й десятками років. Вона пояснювала, як зміни клімату впродовж тих десятиліть дали одному виду перевагу над іншим; як пташки змінили долю моху; і як цілий всесвіт тих замшілих брил змінився за одну ніч — коли старий дуб біля загорожі впав, забравши за собою і затінок.

Вона писала: «Що сильніше потрясіння, то, схоже, швидше відбувається еволюція».

Вона писала: «Рушієм усіх змін є розпач і крайня потреба».

Вона писала: «Краса та розмаїття світу природи — всього лише видимі наслідки безкінечної війни».

Вона писала: «Переможець виграє — але тільки до того моменту, коли перестає вигравати».

Вона писала: «Це життя — інтуїтивний і складний експеримент. Деколи страждання увінчується перемогою — але наперед нічого не знати. Найвартісніше й найгарніше створіння — не обов'язково найвитриваліше. Природні баталії керуються не злим наміром, а єдиним могутнім і байдужим законом природи: існує надто багато форм життя й надто мало ресурсів, щоб усі вони вижили».

Вона писала: «Безперервної боротьби між видами неможливо уникнути, як і втрати, як і біологічної модифікації. Еволюція — жорстока математика й довга дорога часу, засмічена скам'янілими рештками незліченних невдалих експериментів».

Вона писала: «Тим, хто не готовий до боротьби за виживання, напевно, було б краще взагалі не пробувати жити. Єдиний непростимий злочин — обірвати експеримент зі своїм життям до моменту його природного кінця. Це ознака слабкості, що викликає жаль, бо життєвий експеримент і так швидко обірветься, в будь-якому випадку, тож варто відшукати в собі сміливість і допитливість і продовжувати боротьбу аж до остаточної й неминучої кончини. Втікати від бою за життя — боягузливо. Втікати від бою за життя — значить відцуратися від свого головного життєвого обов’язку».

Часом Алма мусила перекреслювати цілі сторінки списаного тексту, коли, підвівши голову від писанини, усвідомлювала, що хоч кілька годин не відривала руки від аркуша, писала вже давно не про мох.

Тоді вона робила квапливий обхід палуби — на кораблі, яким їй трапилось пливти того дня — а Роджер біг підтюпцем слідом за нею. Руки дрижали, а серце від надміру емоцій мало не вискакувало з грудей. Алма провітрювала голову й легені й обдумувала зроблене. Тоді поверталася до каюти, сідала за стіл із чистим аркушем паперу й починала писати все з початку.

І так сотні разів за чотирнадцять місяців.

Коли Алма прибула до Роттердама, її праця була практично готова. Не повністю, бо чогось там іще бракувало. Істота, що причаїлася в закутку її сновидінь, невдоволена й неспокійна, досі не зводила з неї очей. Це відчуття незавершеності гризло Алму, й вона вирішила не відступати від ідеї, доки остаточно її не приборкає. При цьому вона була впевнена, що більшість її постулатів неспростовно правильні. А якщо її теорія правдива, значить, вона тримає у руці доволі революційні сорок сторінок наукової розвідки. А що як її міркування хибні? Що ж, тоді вона — щонайменше — написала найдетальніший опис життя й смерті в одній колонії моху в Філадельфії, яка коли-небудь потрапляла на очі науковій спільноті.

У Роттердамі Алма зупинилася на кілька днів у єдиному готелі, де погодилися прийняти Роджера. Вони з Роджером до самого вечора блукали містом у даремних пошуках житла. Її щораз сильніше дратувало те, з якою відразою готельні службовці дивилися у їхній бік. Їй мимоволі подумалося, що коли б Роджер був гарним, милим песиком, їй би не довелося затрачати стільки зусиль, щоб знайти кімнату. Це видалось Алмі страшенно несправедливим, бо для неї цей малий рудий дворняга був по-своєму шляхетною твариною. Хіба він не переплив цілий світ? Скільки зарозумілих готельних клерків могли таким похвалитися? Але що зробиш, таке життя — упередження, приниження й решту неприємнощів.

Готель, що згодився їх прийняти, був занедбаною дірою, якою управляла підсліпкувата стара жінка, що зиркнула на Роджера з-за свого столу й сказала:

— Я мала колись такого самого кота.

«О Господи! — подумки вжахнулась Алма. — Ото жалюгідна тварина була».

— Ви ж не шльондра, га? — уточнила жінка. Алма ще раз сказала:

— О Господи! — цього разу вголос.

Вона вже просто не стрималась. Її відповідь, схоже, задовольнила власницю.

У потемнілому люстерку в готельному номері Алма побачила, що виглядає не надто пристойніше за Роджера. Боронь Боже їхати такою в Амстердам! Її вбрання було зношене й неохайне. Майже посивіле волосся — жорстке й розкуйовджене. З волоссям важко було щось вигадати, зате за два-три дні їй на замовлення пошили кілька нових сукенок. Вона вийшли не дуже гарні (викроєні за зразком тих давніх, практичних суконь, пошитих Ганнеке), зате нові, чисті й без латок. Алма придбала собі нові черевики. Вона сіла в парку й написала довгі листи Пруденс і Ганнеке, повідомивши їм, що дісталася до Голландії й планує залишитися тут на деякий час.

Гроші майже скінчилися. У подолах суконь ще були зашиті кілька золотих монет, але небагато. Вона й так залишила собі лиш дрібку батькової спадщини, й тепер, за стільки років у мандрах, витратила — одну коштовну монету за іншою — більшу частину свого скромного спадку. У неї зосталася сума, яка й близько не покриє найпростіших повсякденних витрат. Звісно, при крайній потребі вона завжди зможе роздобути більше грошей.

До прикладу, зайде в першу-ліпшу контору в порту Роттердама й, назвавши ім’я Діка Єнсі й назву батькової компанії — візьме позику під заставу майна Віттекерів. Але їй не хотілося цього робити. Вона вважала, що це майно по праву не належить їй. Для неї стало страшенно важливим — віднині й надалі — самій дбати про себе в цьому світі.

Відіславши листи й придбавши нову одежу, Алма разом з Роджером покинула Роттердам на пароплаві — найлегший відтинок їхньої мандрівки! — і вирушила в порт Амстердама. Зійшовши на берег, Алма залишила свої речі в скромному готелі біля пристані й найняла візника (якого за додаткових двадцять стіверів таки вдалося вмовити взяти Роджера за пасажира). Екіпаж завіз їх у тиху дільницю Плантаж, просто до воріт ботанічного саду «Гортус».

Алма ступила в промені надвечірнього сонця навпроти високого цегляного муру, що оточував сад. Роджер був біля її ніг, під пахвою вона тримала пакунок, загорнутий у простий коричневий папір. Біля воріт стояв молодий чоловік в охайному однострої сторожа — Алма підійшла до нього й запитала голландською, чи є на території «Гортуса» директор. Молодий чоловік підтвердив, що так, директор, звичайно, в саду, бо він приходить на роботу кожного дня цілий рік.

Алма всміхнулась. Ну звичайно, подумала вона.

— А можна з ним порозмовляти? — запитала вона.

— Чи можу я поцікавитись, хто саме його питає і в якій справі? — спитав у відповідь сторож, осудливо глянувши на них із Роджером. Алма не мала нічого проти його запитань, але його тон їй не сподобався.

— Мене звати Алма Віттекер і моя справа — досліджувати мох і перетворення видів, — сказала вона.

— А навіщо директору з вами бачитись? — запитав сторож.

Алма рішуче випростала спину і, як рауті, взялася голосно перелічувати своїх родичів.

— Мій батько — Генрі Віттекер, якого дехто з ваших земляків колись називав «Принцом Перу». Мій дід по татові був «Яблуневим Чаклуном» при його величності Королю Англії Георгу III. Моїм дідом по матері був Якоб ван Девендер, знавець декоративних алое і директор цього ботанічного саду, який тридцять з лишком років провів на цій посаді, успадкувавши її від свого батька, який, своєю чергою, успадкував її від свого батька, і так далі, аж до року 1638-го, коли цей сад був заснований. Вашого нинішнього директора, наскільки мені відомо, звати доктор Діс ван Девендер. Він мій дядько. Його старша сестра має на ім'я Беатрікс ван Девендер. Вона була моєю матір’ю і поціновувачкою евклідової ботаніки. Мама моя народилась, якщо я не помиляюсь, за рогом он тієї будівлі, в будинку під стінами «Гортуса» — там само, де народжувалися всі ван Девендери з середини сімнадцятого століття.

Сторож здивовано на неї витріщився.

— А якщо ви, молодий чоловіче, стільки всього не запам’ятаєте, можете просто передати моєму дядькові Дісу, що з ним дуже хоче зустрітися його небога з Америки, — додала наостанок вона.

Розділ двадцять восьмий

Діс ван Девендер свердлив Алму поглядом з-над захаращеного стола в своєму кабінеті.

Хай собі. Відколи її кілька хвилин тому провели до його кімнати, дядько не сказав до неї ні слова й не запросив сісти. Він не був негречний — він просто був голландцем, а значить — обережним. Змірював її поглядом. Роджер сидів коло Алминих ніг, схожий на згорблену малу гієну. Пса дядько Діс теж оглянув з голови до лап. Загалом, Роджер не любив, коли на нього дивилися. Коли на нього витріщалися незнайомі люди, Роджер зазвичай обертався, хнюпив голову й сумно зітхав. Та раптом Роджер зробив щось неймовірне. Він покинув Алму, заліз під стіл і поклав голову на ноги доктора ван Девендера. Алма ніколи не бачила нічого подібного. Вона вже збиралася про це сказати, але дядько — нітрохи не зважаючи на пса — заговорив першим.

— Je lijkt niet op je moeder, — сказав він. Ти не схожа на матір.

— Я знаю, — відповіла Алма по-голландському.

Він повів мову далі:

— Ти як дві краплі води подібна на свого батечка.

Алма кивнула. З його голосу було зрозуміло, що її подібність до Генрі Віттекера не йшла їй на користь. Але ж вона їй справді ніколи не була на користь.

Дядько знову мовчки витріщився на неї. А вона — на нього. Його лице зацікавило її так само сильно, як її обличчя — його. Якщо Алма не була схожа на Беатрікс Віттекер, то цей чоловік був її копією. Разюча подібність — материне лице з усіма його рисами, тільки постаріле, чоловіче, бородате й сповнене в ту мить підозри. (Щоправда, підозра ще дужче підкреслювала його схожість із Беатрікс.)

— Як склалося життя в моєї сестри? — запитав він. — Ми чули про успіх вашого батька — всі європейські ботаніки про нього чули — але від Беатрікс ми так і не дістали жодної звістки.

Як і вона від вас, подумала Алма, але вголос не сказала. Насправді вона нікого в Амстердамі не звинувачувала в тому, що вони не зробили жодної спроби зв’язатися з Беатрікс з — гм, стривайте — 1792 року. Вона знала, якими були ван Девендери: впертими. Це нічого б не дало. Її матір ніколи не пішла б на поступки.

— Мама жила в достатку, — відповіла Алма. — Всім була задоволена. Облаштувала прекрасний класичний сад, яким захоплювалися у всій Філадельфії. Вона все життя разом з батьком торгувала рослинами, аж до самої смерті.

— А коли померла? — запитав дядько тоном, що пасував би поліцейському.

— В серпні 1820-го, — відповіла Алма.

Почувши дату, він спохмурнів.

— Так давно, — сказав. — І така молода.

— Вона померла раптово, — збрехала Алма. — Їй не довелося страждати.

Дядько на якийсь час затримав на ній погляд, а тоді сьорбнув кави й узяв шматочок французького тоста з тарілочки, що стояла на столі. Вона явно перебила йому підвечірок. Алма була готова ледь не все віддати, щоб і собі скуштувати шматочок. Він просто чудесно виглядав і пахнув. Коли вона востаннє їла тост із корицею? По-моєму, тоді його зробила для неї Ганнеке. Запах викликав у неї болісну ностальгію.

Та дядько Діс не запропонував їй кави й не збирався поділитися з нею своїм чудовим, золотистим, намащеним маслом тостом.

— Може, ви хочете, щоб я розказала вам щось про вашу сестру? — врешті-решт запитала Алма. — Ви були ще малі, коли вона поїхала, й, напевно, мало що пам’ятаєте. Якщо хочете, можу вам щось розповісти.

Дядько мовчав. Вона спробувала уявити його таким, як його завжди описувала Ганнеке, — славним десятирічним хлопчаком, який розплакався, коли його старша сестра втекла до Америки. Ганнеке не раз розповідала Алмі, як Діс чіплявся за спідниці Беатрікс, аж та мусила прогнати його геть. А ще вона розповідала, як Беатрікс наказала своєму малому братику, щоб той більше ніколи не показував світові своїх сліз. Алмі важко було це уявити. Тепер він виглядав страшенно старим і страшенно серйозним.

Вона сказала:

— Я виросла серед голландських тюльпанів, які повиростали з тих цибулин, що їх моя мама привезла зі собою до Філадельфії звідси, з цього саду.

Дядько вперто мовчав. Роджер зітхнув, покрутився й умостився ще ближче до його ніг.

Алма спробувала зайти з іншого боку.

— Хочу вам ще сказати, що Ганнеке де Ґроот досі жива. Сподіваюсь, ви ще пам’ятаєте її з тих давніх часів.

Тепер обличчям старого промайнула нова емоція: подив.

— Ганнеке де Ґроот, — здивувався він. — Я багато років про неї не згадував. Ганнеке де Ґроот? Хто б міг подумати…

— Думаю, ви будете раді почути, що Ганнеке добре почувається, — сказала Алма.

В її словах було більше надії, ніж упевненості, бо Алма вже майже три роки не бачилась із Ганнеке.

— Вона управляє маєтком мого покійного батька.

— Ганнеке була служницею моєї сестри, — сказав Діс. — Вона прийшла до нас дуже молодою. Якийсь час була моєю нянькою.

— Так, — сказала Алма, — вона й мене няньчила.

— Тоді нам обом пощастило, — сказав він.

— Еге ж. Провести юність під опікою Ганнеке було одним із найбільших благословень у моєму житті. Вона не менше за моїх батьків вплинула на те, якою я стала.

Вони знову мовчки дивились одне на одного. Цього разу Алма вирішила не порушувати мовчанки. Вона тихо спостерігала за тим, як дядько наколов виделкою ще один шматочок французького тоста й умочив його в каву. А тоді неквапливо прожував, не згубивши жодної крихти. Треба дізнатися, де можна роздобути такий делікатес.

Нарешті Діс витер губи серветкою і сказав:

— Ви непогано говорите голландською.

— Дякую, — відповіла Алма. — Дитиною я часто розмовляла по-голландському.

— А як ваші зуби?

— З ними все гаразд, дякую, — сказала Алма.

Їй не було чого приховувати від цього чоловіка. Той кивнув.

— У всіх ван Девендерів міцні зуби.

— Пощастило зі спадком.

— У моєї сестри були інші діти, крім вас?

— Вона мала ще одну доньку — названу. Це моя сестра Пруденс, яка тепер керує школою в старому маєтку мого батька.

— Названу, — сухо повторив дядько.

— Моя матір не була обдарована плодючістю, — пояснила Алма.

— А ви? — запитав він.

— Я, як і моя матінка, теж не маю такого дару, — сказала Алма.

Відповідь була далека від правди, але принаймні на запитання вона відповіла.

— Хто ваш чоловік? — запитав дядько.

— На жаль, він уже помер.

Дядько Діс кивнув, але свого співчуття не висловив. Алмі стало смішно: її матір відповіла б точно так само. Факти є фактами. Смерть є смертю.

— А ви, сер? — насмілилася спитати вона. — Чи є у вас дружина?

— Вже покійна.

Алма кивнула — точнісінько, як він. Вийшло трохи фальшиво, але їй подобалась ця відверта, різка, незв’язна розмова. Гадки не маючи, коли й чим усе це може закінчитись, і чи її доля якось перетнеться з долею цього старого чоловіка, Алма відчувала, що вона на знайомій території — голландській території, території ван Девендерів. Давно вона вже не почувалась як удома.

— Як довго ви пробудете в Амстердамі? — поцікавився Діс.

— Не знаю, — відповіла Алма.

Такої відповіді він не сподівався.

— Якщо ви прийшли попросити про допомогу, — сказав він, — то ми не маємо, що вам дати.

Вона всміхнулась. Ох, Беатрікс, подумала Алма, як я скучила за тобою за стільки років.

— Мені не потрібна допомога, — сказала вона. — Батько залишив мені добрий спадок.

— Тоді що ви збираєтеся робити в Амстердамі? — насторожено запитав дядько.

— Я б хотіла працювати тут, у «Гортусі».

Тепер він по-справжньому злякався.

— О Господи! — сказав. — І ким же?

— Ботаніком. А точніше, бріологом.

— Бріологом? Та що ви взагалі знаєте про мох?

Тут Алма не стрималась і розсміялася. Сміятися було так приємно. Вона забула, коли востаннє це робила. Вона так голосно реготала, що мусила сховати обличчя в долонях. Це видовище, схоже, ще дужче роздратувало її бідолашного старого дядька. Зараз вона сама собі все зіпсує.

Чому вона вирішила, начебто її скромна слава вже дійшла до його вух? Ох, дурнувата гордість! Вгамувавшись, Алма витерла очі й усміхнулася.

— Я знаю, що захопила вас зненацька, дядьку Діс, — сказала вона, легко перейшовши на тепліший, приязніший тон. — Пробачте мені, будь ласка. Зрозумійте: я здатна подбати про себе сама й не приїхала сюди, щоб зіпсувати вам життя. Але річ у тім, що я — як науковець і класифікатор — маю певні вміння, які можуть стати в пригоді таким закладам, як ваш. І хочу твердо вас запевнити, що найбільшим задоволенням і радістю для мене стане можливість провести решту своїх днів тут, віддаючи свій час і сили закладу, який відіграв таку важливу роль в історії ботаніки й, водночас, історії моєї родини.

Після цих слів вона витягнула з-під пахви загорнутий у коричневий папір пакунок і поставила його на край стола.

— Я не прошу вас, дядьку, вірити мені на слово, — сказала Алма. — У цьому пакунку — теорія, яку я нещодавно розробила на основі досліджень, які провела за останні тридцять років свого життя. Деякі з викладених тут ідей видадуться вам надто сміливими, але я прошу тільки про одне — щоб ви прочитали їх неупереджено й, звісно, нікому про них не розповідали. Навіть якщо ви не погодитеся з моїми висновками, то принаймні складете собі думку про мої наукові здібності. Тільки прошу вас поставитися до цієї праці з повагою, бо це все, що я маю, і ким я є.

У відповідь — мовчанка.

— Ви ж читаєте по-англійськи? — запитала Алма.

Дядько звів одну сиву брову, мовляв, жінко, заради Бога, май совість. Перед тим, як залишити пакунок дядькові, Алма взяла зі стола олівець і запитала:

— Можна?

Той кивнув, і вона написала щось на обгортці.

— Це назва й адреса готелю в порту, де я зупинилась. Прочитайте цей текст без поспіху й дайте мені знати, якщо захочете ще раз зі мною зустрітися. Якщо за тиждень я не дістану звістки від вас, то повернуся сюди, заберу свою працю, попрощаюся з вами й піду своїм шляхом. І більше ніколи не турбуватиму ні вас, ні ваших рідних, обіцяю.

Поки Алма це говорила, її дядько настромив на виделку ще один трикутничок тоста. Але замість піднести його собі до рота, він зігнувся в кріслі й поволі простягнув одну руку вниз, пропонуючи гостинець Роджерові — й при цьому не зводячи очей з Алми й вдаючи, ніби уважно її слухає.

— Ой, вважайте… — Алма схвильовано перехилилася через стіл.

Вона вже хотіла застерегти дядька про те, що пес має жахливу звичку кусати кожного, хто хоче його нагодувати, та не встигла вона відкрити рота, як Роджер підняв свою криву голівку й — делікатно, як добре вихована дама — зняв з виделки шматочок цинамонового тоста.

— Отакої, — здивовано відхилилася назад Алма.

Але дядько так і не сказав ні слова про пса, тож Алма облишила цю тему. Вона розправила спідниці й зібралася йти.

— Було дуже приємно познайомитися з вами, — сказала вона. — Ця зустріч, сер, значила для мене більше, ніж ви можете уявити. Я ніколи не знала, як це — мати рідного дядька. Сподіваюсь, вам сподобається моя праця і що вона не надто вас ошелешить. На все добре.

Дядько у відповідь не сказав ні слова, тільки кивнув.

Алма рушила до дверей.

— Ходи, Роджере, — сказала вона, не обертаючись.

Вона трохи постояла, відчинивши двері, але пес і не ворухнувся.

— Роджере, — сказала вона вже суворіше, обернувшись до пса. — Пішли.

Пес далі лежав на ногах дядька Діса.

— Ну йди, песику, йди, — сказав Діс не надто переконливо, не посунувши ноги навіть на дюйм.

— Роджере! — гукнула Алма, нахилившись під стіл. — Ходи, досить грати вар’ята!

Їй ще ніколи не доводилося його кликати — пес завжди сам ішов слідом за нею. Та Роджер зіщулив вуха й навіть не думав вставати. Він нікуди не збирався йти.

— Це вперше таке, — вибачилася Алма. — Зараз я його винесу звідси.

Але дядько підняв руку.

— Та хай собі побуде тут зі мною одну-дві ночі, — сказав він байдужим голосом, так ніби йому було однаковісінько, зостанеться пес з ним чи піде геть.

Він навіть не дивився на Алму, коли це казав. Дядько — всього на мить — став схожим на хлопчика, який приніс із вулиці цуценя й умовляє маму взяти його собі. Ох, дядьку Діс, подумала Алма. Тепер ви піймалися.

— Гаразд, — відповіла Алма. — Він точно не надокучатиме вам?

Діс стенув плечима, наче йому було зовсім байдужісінько, й нанизав на виделку ще один шматочок тоста.

— Ми дамо раду, — сказав він і знову пригостив пса, просто з виделки.

Алма швидко вийшла з ботанічного саду й попрямувала до пристані. Їй не хотілося наймати екіпаж — вона б у ньому просто не всиділа. З порожніми руками й легким серцем, вона почувалась трохи схвильованою і по-справжньому живою. І голодною. Вона за звичкою оберталась назад, шукаючи очима Роджера, але той не чимчикував, як завжди, позаду. О Господи, вона щойно залишила свого пса й працю всього свого життя у кабінеті чоловіка, з яким була знайома якихось п’ятнадцять хвилин!

Оце так зустріч! Оце так ризик!

Але вона мусила ризикнути, бо хотіла бути саме тут — якщо не в «Гортусі», тоді в Амстердамі чи принаймні в Європі. У Південних морях вона страшенно сумувала за життям на півночі. Сумувала за зміною пір року і холодним, яскравим, бадьорливим зимовим сонцем. За холодним кліматом, від якого ціпеніло тіло й розум. Вона просто не створена для життя у тропіках — воно не підходить ні її зовнішності, ні вдачі. Дехто любив Таїті через те, що цей острів здавався їм райським садом — початком історії, проте Алмі не хотілося жити там, де історія тільки починалась; їй кортіло жити в теперішньому моменті людства, на вершині винаходів і поступу. Вона не хотіла мешкати в країні духів і примар — її вабило життя у світі телеграфу, потягів, новаторств, теорій і науки, у світі, який щодня змінювався. Вона жадала знову працювати в плодотворному й серйозному середовищі, серед плодотворних і серйозних людей. Знову користуватися усіма зручностями: переповненими книжковими полицями, слоїками для колекційних екземплярів, папером, який не гниє й не розпадається на клаптики, й мікроскопами, що не зникають посеред ночі. Вона мріяла про доступ до найсвіжіших наукових журналів. Про спілкування з колегами.

А найдужче — про сім’ю — сім’ю на кшталт тієї, в якій виросла вона сама: про проникливих, допитливих, цікавих і розумних людей. Їй знову хотілось відчути себе однією з роду Віттекер і жити серед Віттекерів. Але позаяк на світі більше не зосталося Віттекерів (крім Пруденс Віттекер Діксон, яка займалася своєю школою, й окрім представників батькового відразливого й невідомого клану, які ще не зігнили в англійських в’язницях), вона вирішила замешкати серед ван Девендерів.

Якщо ті її приймуть.

А що як ні? Що ж, або пан, або пропав. Хтозна, чи ван Девендери — скільки їх там є серед живих — так прагнуть її товариства, як вона — їхнього. Може, вони не захочуть прийняти її допомоги в «Гортусі». Може, вважатимуть її непроханим гостем, дилетанткою. Алма пішла на ризик, коли залишила свій трактат дядькові Дісу. Її праця могла викликати в нього що завгодно — нудьгу (мохи Філадельфії?), образу релігійних почуттів (безперервне творення?), тривогу науковця (теорія, що стосується всього світу природи?). Алма розуміла, що вона могла виставити її нерозважною, самовпевненою, наївною, вільнодумною, зіпсованою і навіть трохи схожою на французького філософа. Та з іншого боку, трактат був насамперед відображенням її здібностей, а їй хотілось, щоб, коли вже діло дійшло до знайомства, родина дізналася про її здібності.

Якщо ж ван Девендери й «Гортус» дадуть Алмі відкоша, вона розпрямить плечі й піде своєю дорогою. Може, так і залишиться в Амстердамі, а може, повернеться до Роттердама або переїде до Лейдена й замешкає біля тамтешнього університету. Крім Голландії, є ще Франція і Німеччина. Вона може пошукати праці деінде, може навіть в іншому ботанічному саду. Нелегке завдання для жінки, але можливе, адже батькове ім’я й слава Діка Єнсі додадуть їй авторитету. Вона знала всіх найвідоміших професорів бріології в Європі, з багатьма з них роками листувались. Можна розшукати їх і попроситися до котрогось із них у помічники. А якщо ні, то вона б могла викладати — звісно, не в університеті, а, скажімо, в якійсь заможній родині. Якщо не ботаніку, то чужоземні мови. Один Господь знає, скільки їх у неї в голові.

Алма годинами блукала містом. Вона не була готова повернутися до готелю. Все одно не зможе заснути. Вона сумувала за Роджером і водночас відчувала полегшу, бо він не плентався за нею позаду. Ще не вивчивши географії Амстердама, вона бродила цим містом з чудернацькими обрисами, губилась і знову віднаходила дорогу — навмання блукала вуличками, що перерізували впоперек гігантський лук з натягнутою тятивою, утворений п’ятьма величезними закрученими каналами. Алма знову й знову переходила через них десятками мостів із невідомими їй назвами. Прогулялася уздовж вулиці Геренґрафт, милуючись ошатними будинками з їх подвійними коминами й випнутими фронтонами. Проминула Палац. Натрапила на центральну пошту. Знайшла кав’ярню, де нарешті замовила собі французький тост, який з’їла з такою насолодою, як жодну іншу страву в житті, читаючи при цьому старий примірник «Тижневика Ллойда», який, мабуть, люб’язно залишив там якийсь британський мандрівник.

Настала ніч, а вона далі блукала містом. Проминула стародавні храми й нові театри. Бачила таверни, пивнички, салони розваг і зовсім непристойні заклади. Бачила старих пуритан у коротких плащах і жабо, які немовби вигулькнули з епохи Карла І. Бачила молодих жінок з оголеними руками, які вабили чоловіків у темні підворіття. Бачила — й чула запах рибальні, де консервували оселедець. Бачила плавучі будиночки вздовж каналів з охайними горщичками квітів і котами, які ліниво походжали довкола. Вона пройшла через єврейський квартал і бачила майстерні шліфувальників діамантів. Бачила шпиталі для знайд і сиротинці; друкарні, банки й контори; велетенський квітковий ринок, замкнутий на ніч. Повсюди довкола неї — навіть у таку пізню годину — гула торгівля.

Амстердам — збудований на болотах і палях, захищений помпами, шлюзами, закривками, землечерпалками й дамбами — здався Алмі не так містом, як вершиною, тріумфом людської працелюбності. Годі було уявити інше місто, де було б стільки винаходів. Тут були всі досягнення людства. Досконале місто. Їй хотілося зостатись тут назавжди.

Алма повернулася до готелю далеко за північ. Нові черевики понатирали ноги. Власниця не дуже зраділа, почувши, як та постукала в двері серед ночі.

— А де пес? — суворо запитала жінка.

— Я залишила його в свого приятеля.

— Гм, — гмикнула господиня.

І глянула на неї з таким осудом, ніби Алма сказала: «Я продала його цигану».

Вона дала Алмі ключ.

— Не забувайте, чоловіків до себе сьогодні не пускати.

Ні сьогодні, ні завтра, моя дорогенька, подумала Алма. Але дякую, що подумали, що я на таке ще здатна.

Вранці Алму розбудив грюкіт у двері. Стукала її давня приятелька, сварлива власниця готелю.

— На вас чекає екіпаж, леді! — розлючено крикнула жінка.

Алма, спотикаючись, підійшла до дверей.

— Але я не чекаю ніякого екіпажа, — сказала вона.

— Ну то він чекає на вас, — зарепетувала жінка. — Вдягайтеся. Той чоловік без вас не поїде. Казав, щоб ви збирали речі. Він вже заплатив за вашу кімнату. Не знаю, чому ті люди вбили собі в голову, що я тут хлопчик на побігеньках!

Алма, ще не оговтавшись зі сну, вбралася й спакувала свої дві сумки. Акуратно застелила ліжко — чи то сумлінно, чи то зволікаючи. Що за екіпаж? Невже її заарештували? Виганяють геть з країни? А може, то якесь шахрайство, трюк для туристів? Але ж вона не туристка.

Спустившись, Алма побачила візника в лівреї, який чекав на неї біля невеликого приватного екіпажа.

— Доброго ранку, міс Віттекер, — сказав він, припіднявши капелюха.

І закинув її сумки на переднє сидіння. От і справдилось найгірше передчуття — її посадять на потяг.

— Перепрошую, — сказала вона. — Але я не замовляла екіпаж.

— Мене послав за вами доктор ван Девендер, — сказав візник, відчиняючи двері. — Сідайте, він із нетерпінням на вас чекає.

Вони майже годину кружляли містом, доки дісталися до ботанічного саду. Алма подумала, що пішки дійшла б туди значно скоріше. І спокійніше. Прогулянка її б трохи заспокоїла. Нарешті екіпаж підкотив до чепурного цегляного будинку позаду «Гортуса» на вулиці Плантаж-Парклаан.

— Можете заходити, — кинув візник через плече, знімаючи її сумки. — Двері відчинені. Він уже на вас чекає.

Алмі було трохи ніяково заходити самій до чужої оселі, але вона зробила так, як їй сказали. Зрештою, та оселя була не зовсім чужа. Якщо вона не помиляється, тут народилася її мама.

У кінці коридора Алма помітила прочинені двері й зазирнула всередину. Вітальня. На канапі сидів дядько й чекав на неї.

Вона відразу побачила, що в нього на колінах — просто неймовірно! — умостився Роджер.

Тоді зауважила, що в правій руці дядько Діс тримав її трактат, легенько сперши його Роджерові на спину, так наче пес був його переносним письмовим столиком.

І нарешті вона помітила, що дядькове обличчя мокре від сліз. Промок навіть комірець його сорочки. І, схоже, борода. Підборіддя тремтіло, а очі сильно почервоніли. Так, ніби він проплакав не одну годину.

— Дядьку Діс! — кинулась до нього Алма. — Що сталося?

Старий чоловік ковтнув сльози й узяв її за руку. Його долоня була гаряча й волога. Деякий час він не міг вимовити ні слова. Міцно стиснув її пальці. І не збирався відпускати.

Врешті-решт він підняв другою рукою трактат.

— Ох, Алмо, — сказав він, не приховуючи сліз. — Хай благословить тебе Господь, дитинко. Ти така розумна, як твоя мати.

Розділ двадцять дев'ятий

Минуло чотири роки.

Для Алми Віттекер вони були щасливі, та й чому мало бути інакше? Вона мала домівку (дядько поселив її в домі ван Девендерів); мала сім’ю (чотирьох дядькових синів із чудовими дружинами й цілою юрбою дітлахів); регулярно листувалася з Пруденс і Ганнеке у Філадельфії; і мала відповідальне місце в «Гортусі». Її посада офіційно звалася Curator van Mossen — Доглядачка мохів. Для неї виділили окремий кабінет на третьому поверсі ошатної будівлі на тій самій вулиці, через два будинки від маєтку ван Девендерів.

Алма надіслала прохання переслати їй усі її старі книжки й записи з возівні в Білому Акрі, а ще її гербарій. День, коли прибув вантаж, став для неї справжнім святом; вона кілька днів розгортала пакунки, з головою поринувши у спогади. Як же їй бракувало кожної книжки, кожного тому! Алма дуже здивувалась і почервоніла, коли знайшла на самому споді валізи непристойні книжки, які колись давно читала. Вона вирішила залишити їх усіх, тільки добре сховати. По-перше, Алма не знала, як позбутися таких скандальних текстів і при цьому не зганьбитися. А по-друге, ці книжки все ще її збуджували. Попри далеко не молодий вік, у її тілі ще горіло безсоромне бажання, й бували ночі, коли воно вимагало її уваги — тоді вона під ковдрою знову торкалася свого добре знайомого лона, ще раз пригадуючи присмак Завтра Вранці, запах Емброза, гостроту найупертіших і найневблаганніших життєвих потреб. Тепер Алма навіть не пробувала їх побороти, давно впевнившись, що вони — її частина.

У «Гортусі» Алма діставала добру платню — вперше в житті — й мала помічника й секретаря, яких ділила з директором відділу мікології та наглядачем за папороттю (які стали її близькими приятелями — першими науковцями, з якими вона заприятелювала). Невдовзі Алма здобула репутацію не лише талановитого класифікатора, а й доброї кузини. Алма була приємно здивована, що так швидко звикла до метушні й галасу родинного життя, адже вона змалку жила доволі замкнуто. Вона сміялася з дотепних реплік дітей і внуків Діса за вечерею й гордилася їхніми численними досягненнями й талантами. Їй було приємно, коли дівчатка розповідали їй про свої зворушливі чи жахливі романтичні переживання й шукали в неї поради чи втіхи. В їхньому збудженні вона впізнавала Ретту; у стриманості — Пруденс; а в сумнівах — себе.

З часом уся родина ван Девендерів почала вважати Алму цінною знахідкою і для «Гортуса», і для їхньої родини — хоча, зрештою, це було одне й те ж. Дядько віддав їй невеликий, затінений закуток пальмової оранжереї й запропонував облаштувати там постійну виставку під назвою «Печера мохів». То було непросте завдання, яке водночас дало їй чимало задоволення. Мохи люблять рости тільки там, де народилися, й Алма добряче поморочилася, доки підібрала потрібні умови (правильну вологість, необхідне співвідношення світла й тіні, каміння, жорству й колоди, що годяться як підшарок), що спонукали б колонії моху розцвісти в цьому неприродному середовищі. Втім, цей фокус їй вдався, й незабаром у печері квітли мохи з усього світу. Виставка мала стати справою всього життя, бо в закутку з мохом треба було постійно розпилювати туман (за допомогою парових двигунів), утримувати прохолоду в заізольованих стінах і стежити, щоб туди не потрапляли прямі сонячні промені. Агресивний мох, що швидко ріс, треба було тримати в шорах, щоб рідкісніші, слабші види моху теж могли рости. Алма прочитала про японських монахів, які доглядали за моховими садами, прополюючи їх крихітними щипцями, і собі перейняла їхній досвід. Її можна було щоранку побачити в Печері мохів, де вона одну за одною витягала стеблинки непроханих бур’янів кінчиками міцних сталевих щипчиків при світлі гірничого ліхтарика. Вона хотіла, щоб усе було ідеально. Щоб печера мерехтіла, мов скарбниця смарагдів, — як та казкова замшіла печера на Таїті, що багато років тому виблискувала перед нею і Завтра Вранці.

Печера мохів стала популярним місцем у «Гортусі», але тільки для певної когорти відвідувачів: тих, хто прагнув поринути в прохолодний морок, тишу й мрії. (Словом, для тих, кого не цікавив білосніжний цвіт, гігантське латаття й натовпи галасливих родин.) Алма любила вмоститись у куточку печери й спостерігати за розмаїтим людом, який заходив до створеного нею світу. Вона бачила, як вони гладили клаптики моху, і їхні обличчя ставали спокійними, а рухи — розкутими. Алма відчувала душевну спорідненість із ними — з тими спокійними, тихими людьми.

У ту пору Алма також присвятила багато часу своїй теорії суперницьких змін. Дядько Діс — відколи прочитав її трактат 1854 року — наполягав, щоб вона опублікувала його, проте Алма ще тоді відмовилася давати його в друк, і досі не змінила своєї думки. Ба більше: вона забороняла йому обговорювати цю теорію з кимось іншим. Її відмова хіба розчарувала її любого дядечка, який вважав Алмину теорію не тільки важливою, а й, цілком імовірно, правильною. Він сказав, що вона надміру скромна й потайна. Що не хоче публікувати своєї теорії про безперервне творення й перетворення видів через страх, що її звинуватять у богохульстві.

— Тобі просто не вистачає сміливості стати боговбивцею, — сказав цей порядний голландський протестант, який ціле життя щонеділі чемно ходив до церкви. — Ну скажи, Алмо, чого ти боїшся? Будь зухвалою, дитинко, як твій батько! Давай, нароби в цьому світі гармидеру! Розбуди своїх противників — хай собі погавкають! «Гортус» заступиться за тебе! Ми самі можемо її надрукувати! Навіть під моїм іменем, якщо ти боїшся критики.

Та Алма не боялася церковного осуду — вона твердо вірила в те, що цю теорію ще можна спростувати. Була глибоко переконана, що в її аргументації існувала маленька прогалина, й вона ніяк не могла визначити, як її заповнити. Алма була вимоглива й педантична — і то добряче — й не мала жодної охоти публікувати теорію з прогалиною, хай навіть невеличкою. Вона не боялася образити почуттів вірян, як не раз казала дядькові; вона боялась образити щось значно священніше для неї: розум.

Бо ось де в Алминій теорії була прогалина: вона ніяк не могла збагнути еволюційних переваг альтруїзму й самопожертви. Якщо світ природи справді був таким, як виглядав, — цариною безсоромної й невпинної боротьби за виживання, і якщо секретом домінування, пристосування й довголіття була перемога над суперниками — то як зрозуміти поведінку когось на кшталт її сестри Пруденс?

Щоразу, як Алма згадувала про неї, коли заходила мова про теорію суперницьких змін, її дядько стогнав.

— Знову ти за своє! — казав він, смикаючи бороду. — Алмо, про Пруденс ніхто не чув! Усім байдуже!

Проте Алмі байдуже не було, й так звана «проблема Пруденс» не давала їй спокою, бо вона загрожувала зруйнувати цілу теорію. І до того ж зачіпала її особисто. Адже саме заради Алми Пруденс пішла на таку щедру самопожертву майже сорок років тому — й Алма досі про це пам’ятала. Пруденс, не кажучи ні слова, відцуралась свого єдиного справжнього кохання — з надією, що Джордж Гокс одружиться з Алмою, і що їхній шлюб зробить Алму щасливою. Те, що жертва, на яку пішла Пруденс, виявилась цілковито даремною, анітрохи не применшила її чесності.

Але навіщо вона це зробила?

З погляду моралі Алма могла відповісти на це запитання (бо Пруденс — добра й безкорислива), а от із погляду біології — не могла (для чого існує доброта й безкорисливість?). Алма прекрасно розуміла, чому дядько смикає бороду щоразу, як вона згадує ім’я Пруденс. Вона усвідомлювала, що у велетенському масштабі людської і природничої історії цей трагічний трикутник між Пруденс, Джорджем і нею самою такий мізерний, що порушувати це питання (ще й під час наукової дискусії) — щонайменше смішно. Та все ж, питання нікуди не зникало.

Навіщо вона це зробила?

Думаючи про Пруденс, Алма мусила знову й знову запитувати себе про це, а тоді безпомічно спостерігати, як її теорія суперницьких змін розпадається просто перед її очима. Бо ж, зрештою, Пруденс Віттекер Діксон була не одна така. Чому люди роблять вчинки, які виходять за межі їхніх власних інтересів? Алма ще могла висунути більш-менш переконливий аргумент про те, чому, до прикладу, матері йдуть на жертви заради своїх дітей (бо це гарантує продовження роду), а от пояснити, чому вояк біжить просто на частокіл багнетів, щоб захистити пораненого товариша, — вона не могла. Яку користь чи вигоду має цей вчинок для сміливого вояка чи його родини? Ніякої: пожертвувавши своїм життям, тепер уже мертвий вояк перекреслив не тільки власне майбутнє, а й продовження всього свого роду.

Алма не могла пояснити й того, чому в’язень, який вмирає від голоду, віддає свій харч однокамернику.

Або чому жінка стрибнула в канал, щоб урятувати чуже немовля, і сама затонула, — ця трагічна подія сталася не так давно неподалік від «Гортуса».

Алма не знала, чи повелась би вона так само за таких обставин, але інші, безперечно, поводилися — і, судячи з усього, доволі регулярно. Алма нітрохи не сумнівалась, що її сестра й преподобний Веллс (ще один взірець надзвичайної доброти), не вагаючись, віддадуть свою їжу, щоб порятувати від голодної смерті іншого, й так само рішуче ризикнуть своїм життям, щоб урятувати чуже немовля чи навіть чийогось кота.

Крім того, наскільки вона знала, у світі природи не було нічого подібного на такі крайні випадки людської самопожертви, як у людському суспільстві. Так, у бджолиному вулику, вовчій чи пташиній зграї чи навіть колонії моху окремі особини деколи гинуть заради добра цілої групи. Але ніхто не бачив, щоб вовк рятував життя бджолі. Ніхто не бачив, щоб стеблинка моху добровільно йшла на смерть, віддавши свій коштовний запас води мурашці — просто змилосердившись над нею!

Коли Алма і Діс рік за роком засиджувалися до пізньої ночі, обговорюючи це питання, ці аргументи позбавляли її дядька терпцю. Була рання весна року 1858-го, а вони далі про це сперечалися.

— Не будь занудним філософом! — сказав Діс. — Видай трактат таким, як він є.

— Але я така є і нічого не можу зі собою зробити, дядьку, — всміхнулась Алма. — Не забувай, у мене материн розум!

— Ти випробовуєш моє терпіння, небого, — відповів він. — Опублікуй його, і хай весь світ про нього говорить, а ми трохи відпочинемо, бо я вже втомився роками вишуковувати в ньому помилки.

Та Алма не збиралася відступати.

— Якщо я, дядьку, бачу в своїх аргументах прогалину, то інші точно її зауважать, і мою працю ніхто не сприйме всерйоз. Якщо теорія суперницьких змін справді правильна, то вона має справджуватися щодо всього світу природу — і, зокрема, людства.

— То зроби для людей виняток, — зітнув плечима дядько. — Як Аристотель.

— Я не маю на увазі Великого ланцюга буття, дядьку. Мене не цікавлять етичні й філософські аргументи; мені йдеться про універсальну біологічну теорію. Закони природи не допускають винятків, інакше вони не будуть законами. Пруденс підлягає закону тяжіння, а значить, теорії суперницьких змін теж мусить підлягати, якщо вона, звісно, правдива. Якщо ж ця теорія є винятком, значить, вона — хибна.

— Закон тяжіння? — закотив очі дядько. — Господи, дитинко, ти чула, що сказала? Тепер ти хочеш мати славу Ньютона!

— Я хочу мати рацію, — виправила його Алма.

Часом, коли Алма перебувала в безтурботному настрої, проблема Пруденс здавалася їй мало не комічною. За часів їхньої юності Пруденс завжди була проблемою для Алми, і навіть тепер — коли Алма навчилася любити, цінувати й глибоко поважати свою сестру — вона все одно залишалась для неї проблемою.

— Деколи мені хочеться, щоб у цьому домі більше ніколи не згадували про Пруденс, — сказав дядько Діс. — Я вже не можу чути її ім’я.

— Тоді поясни мені її поведінку, — не відступала Алма. — Навіщо вона всиновила сиріт негритянських рабів? Чому вона віддає останню копійку бідним? Який їй з цього зиск? Яка тут користь для її нащадків? Поясни мені!

— Алмо, вона — християнська мучениця, й час від часу насолоджується своїми муками — от тобі й зиск. Я знаю таких людей, моя дорогенька. Думаю, ти сама не раз зустрічала людей, які від допомоги іншим і самопожертви дістають стільки ж задоволення, скільки хтось інший — від грабунку й вбивств. Таких надокучливих екземплярів мало, але вони є.

— Ну от, ми знову зачепили саму суть нашої проблеми! — відповіла Алма. — Якщо моя теорія правильна, таких людей взагалі не мало б існувати. Мій трактат не називається «Теорія насолоди від самопожертви», дядьку, не забувай.

— Надрукуй його, Алмо, — втомлено сказав він. — Це гарний філософський трактат. Видай його таким, як він є, і хай інші люди дискутують на цю тему.

— Я не можу його видати, — не відступала вона, — доки в ньому буде про що дискутувати.

І їхня розмова кружляла й кружляла довкола одного запитання й закінчувалася, як завжди, тим, що заходила в один і той же сліпий кут. Дядько Діс глянув на Роджера, що скрутився в нього на колінах, і сказав:

— Якби я тонув у каналі, ти б урятував мене, мій друже, еге ж?

У відповідь Роджер замотиляв своїм чудернацьким куцим хвостом.

Алмі довелось визнати: Роджер, скоріш за все, врятував би дядька Діса, якби той тонув у каналі, горів у вогні, вмирав від голоду у в’язниці чи лежав під руїнами будинку, — і Діс, безперечно, пішов би на те саме заради нього. Дядько Діс і Роджер полюбили одне одного відразу й назавжди. Відколи вони познайомилися, їх завжди бачили разом — чоловіка та його пса. Після того, як чотири роки тому вони прибули до Амстердама, Роджер дуже швидко дав Алмі зрозуміти, що він більше не її пес — що, по суті, він ніколи й не належав ні їй, ні Емброзу, а весь час був псом Діса — просто так склалася його доля. Те, що Роджер народився на далекому Таїті, тоді як Діс ван Девендер жив у Голландії, було, на думку Роджера, прикрою помилкою, яку тепер, на щастя, виправили.

Що ж до ролі, яку Алма відіграла в Роджеровому житті, то вона була простим кур’єром, який мав перевезти вертлявого рудого песика через півсвіту, щоб поєднати пса й господаря у вічній і відданій любові, на яку вони мали повне право.

Вічна й віддана любов.

Чому?

Роджер був іще одним створінням, яке залишалося для Алми загадкою.

Роджер, і Пруденс — та була другою.

Настало літо 1858 року, а за ним — несподівана пора смертей. Нещастя почалися в останній день червня, коли Алма дістала від сестри лист з цілою низкою сумних новин.

— Мушу тобі розповісти про три смерті, — попередила її Пруденс у першому ж рядку. — Може, сестро, тобі краще сісти перед тим, як читати далі.

Алма не сіла. Вона читала цей скорботний лист з далекої Філадельфії, стоячи на порозі будинку ван Девендерів на вулиці Плантаж-Парклаан, і руки їй трусилися від хвилювання.

Найперше Пруденс написала, що померла Ганнеке де Ґроот — їй було вісімдесят сім. Стара економка відійшла на той світ у своїй кімнаті в підвалі Білого Акру, за ґратами, що надійно захищали її сховок. Схоже, вона померла безболісно уві сні.

— Ми не знаємо, як дамо тут раду без неї, — писала Пруденс. — Мені нема потреби нагадувати тобі, яка вона була добра і як ми всі її цінували. Мені — як, напевно, і тобі — вона була як мама.

Але як тільки вони знайшли Ганнеке мертвою, продовжувала Пруденс, як до Білого Акру прибіг хлопчик із запискою від Джорджа Гокса про те, що Ретта — «яка за роки божевілля змінилася до невпізнання» — померла в своїй кімнаті в Ґриффоновому шпиталі для душевнохворих.

Пруденс писала: «Важко сказати, що викликає сильніший жаль: смерть Ретти чи те, як сумно склалося її життя. Я намагаюся пригадати Ретту такою, якою вона була колись, — веселою й безтурботною. Але мені ніяк не вдається уявити її тією дівчинкою, якою вона була, доки її розум не потьмарився… Бо це, як я вже казала, було так давно, а ми всі були такі молоді».

А тоді — найстрашніша звістка. Не минуло й двох днів після Реттиної смерті, писала Пруденс, як помер і сам Джордж Гокс. Він щойно приїхав зі шпиталю Ґриффона, де давав розпорядження щодо похорону своєї дружини, і раптом упав посеред вулиці, перед своєю друкарнею. Йому було шістдесят сім.

«Вибач, що я більш як тиждень писала тобі цей невтішний лист, — додала наостанок Пруденс, — але в моїй голові роїлося стільки сумних і тривожних думок, що мені було важко писати. В це неможливо повірити. Ми всі розбиті горем. Може, я так довго відкладала писання, бо думала: нехай ще один день моя бідолашна сестра не знає цих новин і не страждає під їхнім тягарем. Я шукаю в своєму серці хоч дрібку втіхи, щоб поділитися з тобою, але нічого не знаходжу. Сама не знаю, де шукати розради. Хай Господь упокоїть їхні душі. Більше не знаю, що написати — прошу тебе, вибач. У школі все гаразд. Учні добре вчаться. Містер Діксон і діти передають тобі найщиріші вітання. Щиро, Пруденс».

Тепер Алма сіла й поклала лист біля себе.

Ганнеке, Ретта, Джордж — усі відійшли, усі нараз.

— Сердешна Пруденс, — вголос пробурмотіла Алма.

Сердешна Пруденс, бо тепер вона назавжди втратила Джорджа Гокса. Звісно, Пруденс втратила Джорджа ще багато років тому, але тепер втратила ще раз — цього разу назавжди. Пруденс усе життя кохала Джорджа, а він її — принаймні так сказала Алмі Ганнеке. Але Джордж зійшов слідом за бідолашною Реттою у могилу, навічно пов’язаний долею зі своєю нещасною мініатюрною дружиною, якої він ніколи не кохав. Усі можливості їхньої юності, подумала Алма, були змарновані — всі. Їй уперше спало на думку, як схоже в них із сестрою склалася доля — обидві були приречені кохати недосяжних їм чоловіків, і обидві вирішили кохати їх попри все. Кожен, звісно, вибирає свій шлях, і в стоїцизмі є певна шляхетність, але деколи трагічність цього світу неможливо стерпіти, а муки кохання, подумала Алма, найбезжалісніші з усіх.

Спочатку їй захотілося зараз же повернутись додому. Але Білий Акр більше не був їй домом, і від самої думки, що, увійшовши в старий маєток, вона не побачить Ганнеке де Ґроот, Алмі голова пішла обертом. Вона натомість пішла до свого кабінету й написала у відповідь лист, шукаючи в своєму серці дрібку розради й не знаходячи її. Звернувшись, проти своєї звички, до Біблії, вона процитувала Псалми. Написала сестрі: «Близький Господь до тих, у кого розбите серце». Алма цілий день провела, зачинившись у своїй кімнаті, згорблена під тягарем горя. Їй не хотілось засмучувати свого дядька трагічними новинами. Він був такий радий почути, що його улюблена няня Ганнеке де Ґроот досі живе на світі; Алмі не вистачить духу повідомити йому про її смерть, як і про решту смертей. Вона не хотіла затьмарювати його життєрадісний настрій.

Не минуло й двох тижнів, як вона переконалася, що зробила правильно, бо дядько Діс зліг з гарячкою, і до вечора його не стало. То була одна з тих лихоманок, що прокочувалися Амстердамом щоліта, коли застояна вода в каналах починала немилосердно тхнути. Ще сьогодні вранці Діс, Алма й Роджер снідали разом, а вже до наступного сніданку дядька не стало. Йому було сімдесят шість. Ця втрата — слідом за трьома іншими — стала для Алми таким тяжким ударом, що вона ледве тримала себе в руках. Вона цілу ніч ходила туди-сюди кімнатою, притиснувши руку до грудей зі страху, що її ребра розкриються і серце впаде на землю. Вона так мало знала дядька — надто мало! Чому в них було так мало часу? Вчора він ще був тут, а сьогодні Бог уже покликав його до себе. Покликав їх усіх.

На похорон доктора Діса ван Девендера зібралося пів-Амстердама. Четверо його синів і двоє найстарших внуків несли домовину від будинку на Плантаж-Парклаан до церкви за рогом. Невістки й внуки плакали, тримаючись одне за одного; вони затягнули Алму до себе, й та знайшла втіху в тісному родинному колі. Діса всі обожнювали. Його смерть усіх спустошила. Крім того, родинний духівник розповів, що доктор ван Девендер усе життя був потайним взірцем милосердя; і серед присутніх було чимало тих, кому він роками допомагав, чи кого він навіть урятував.

Це відкриття було сповнене такої іронії — у світлі нескінченних опівнічних суперечок Алми й Діса — що Алмі захотілося нараз плакати і сміятися. Дядькова ціложиттєва щедрість, звичайно, ставила його на високу сходину на Маймонідовій драбині, але ж він міг хоч раз про це згадати! Як він міг сидіти поруч з нею і рік за роком заперечувати будь-який зв’язок між альтруїзмом і наукою, і при цьому таємно і невтомно займатися добрими справами? Алма була ним зачудована. Сумувала за ним. Їй захотілось розпитати його про все, по-доброму подражнити, — але його вже не було.

Після похорону найстарший син Діса, Елберт, який відтепер переймав управління «Гортусом», підійшов до Алми й люб’язно запевнив, що її становищу в їхній родині й у ботанічному саду нічого не загрожує.

— Про майбутнє можете не хвилюватися, — сказав він. — Ми всі хочемо, щоб ви залишилися з нами.

— Дякую, Елберте, — тільки й змогла вимовити Алма, й вони з братом обійнялись.

— Мене тішить те, що ви його любили так само, як і ми, — додав Елберт.

Але ніхто не любив Діса дужче, ніж його вірний пес Роджер. Як тільки Діс занедужав, руденький песик ні на крок не відходив від господаревого ліжка; не пішов навіть тоді, коли покійника звідти забрали. Він застрибнув на постіль і завмер на охололому простирадлі. Нічого не їв — навіть французького тоста, якого Алма приготувала для нього власноруч і крізь сльози хотіла згодувати йому з руки. Пес обернувся до стіни й заплющив очі. Вона погладила його по голові, заговорила до нього таїтянською і нагадала йому про його шляхетних предків, та Роджер навіть не писнув. За кілька днів його теж не стало.

Якби не чорна хмара смерті, яка заступила Алмі світ того літа 1858 року, вона б почула про те, що 1 липня у Лондоні відбулося засідання Ліннеївського товариства. Зазвичай Алма читала всі публікації найавторитетніших наукових товариств Європи й Америки. Але того літа думками вона витала деінде — і їй можна було пробачити. Доки вона тужила, на її столі накопичився цілий стос непрочитаних журналів. Догляд за Печерою мохів забирав останні сили. Все решта проходило повз неї.

Тому засідання товариства вона теж пропустила.

І почула про нього аж через рік, одного ранку наприкінці грудня, коли розгорнула примірник «Таймс» і прочитала рецензію на нову книжку містера Чарльза Дарвіна під назвою «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження придатних порід у боротьбі за життя».

Розділ тридцятий

Алма, звісно ж, чула про Чарльза Дарвіна; про нього всі чули. Року 1839-го він опублікував доволі популярну книжку про свою мандрівку на Галапагоські острови. Та книжка — захопливий опис мандрів — прославила його. Дарвін був вродженим оповідачем і передав своє захоплення світом природи невимушеним і дружнім тоном, який припав до вподоби читачам із найрозмаїтіших прошарків. Алма й сама захоплювалась талантом Дарвіна, бо самій їй ніяк не вдавалось писати так цікаво й доступно.

З його «Подорожі на кораблі „Біґль“» Алмі найбільше запам’ятався опис пінгвінів, які пливли посеред ночі в фосфоресцентних водах, залишаючи, за словами Дарвіна, «вогненний слід» у темряві. Вогненний слід! Алмі так сподобалась ця фраза, що вона пам’ятала її й досі, двадцять років опісля. Його слова пригадались їй навіть під час мандрівки на Таїті, тієї чарівної ночі на «Елліоті», коли вона побачила світіння на власні очі. Але більше нічого з тієї книжки вона згадати не могла, а Дарвін відтоді нічим особливим не відзначився. Він покинув мандри й зайнявся наукою, написавши, якщо Алма не помилялась, кілька непоганих і детальних розвідок про вусоногих раків. Але вона ніколи не вважала його чільним натуралістом свого покоління.

І от тепер, читаючи рецензію на його нову, дивовижну книжку, Алма побачила, що Чарльз Дарвін — красномовний знавець вусоногих раків, сумирний любитель пінгвінів — ховав свої карти. Як виявилось, він збирався показати світові щось грандіозне.

Алма поклала газету на стіл і схилила голову на руки.

Вогненний слід, ага.

Алма витратила майже тиждень на те, щоб дістати з Англії примірник «Походження видів», і весь той час прожила, мов у трансі. Вона знала, що не зможе належно відреагувати на цей поворот подій, доки не прочитає — слово в слово — те, що Дарвін сказав сам, а не те, що хтось сказав про нього.

Книжка прибула 5 січня — на її шістдесятий день народження. Алма пішла до свого кабінету, захопивши зі собою їжі й пиття, щоб протриматися деякий час, і зачинила двері. А тоді розгорнула «Походження видів» на першій сторінці, почала читати захопливу Дарвінову оповідь і відразу ж провалилась у глибоку печеру, де з усіх боків відлунювали її власні ідеї.

Ні, він не вкрав її теорії. Ця абсурдна думка жодного разу не прийшла їй до голови — адже Чарльз Дарвін зроду не чув про Алму Віттекер, та й не мав для цього причин. Але мов ті два дослідники, які двома різними стежками рушили на пошуки одного й того ж скарбу, вони з Дарвіном натрапили на ту ж саму скриню зі золотом.

Висновок, до якого вона дійшла на прикладі моху, він зробив, спостерігаючи за зябликами. Те, що вона бачила на валунах у Білому Акрі, він бачив на Галапагоському архіпелазі. Її валуни були не чим іншим, як архіпелагом у мініатюрі. Зрештою, острів є островом — байдуже, скільки він має завширшки: три фути чи три милі — а всі найдраматичніші події у світі природи відбуваються на незайманих, крихітних острівних полях бою. Прекрасна книжка.

Коли Алма її читала, душа борсалася між розпачем і прагненням помсти, між жалем і захопленням.

Дарвін писав: «Особин народжується більше, ніж може вижити. Житимуть вони чи помруть, визначає піщинка на шальках».

Він писав: «Одне слово, ми всюди бачимо чудові наслідки пристосування, у кожному куточку світу природи».

Алма відчула, що в її душі наростає така могутня хвиля суперечливих почуттів, що вона от-от зімліє. Її наче вогнем з печі всипало: вона мала рацію.

Вона мала рацію!

Вона продовжувала читати, а думки про дядька Діса без упину роїлися в голові. Думки нестримні й суперечливі: якби ж він дожив до цього дня! Дякувати Богові, він не дожив до цього дня! Як би він гордився і злився водночас! Дорікав би їй без кінця: «От бачиш, я ж казав тобі друкуватися!». Та все ж він би радів цьому визначному, схвальному підтвердженню теорії його племінниці. Вона не знала, як осмислити все це без нього. Їй страшенно його бракувало. Вона б залюбки вислухала його дорікання заради кількох підбадьорливих слів. Шкода, що батько не дожив до цього. Шкода, що мама не дожила. І Емброз. Шкода, що вона не опублікувала свого трактату. Алма не знала, що думати.

Чому вона не видала його?

Це питання боляче її жалило — та все ж, читаючи Дарвіновий шедевр (а то був таки шедевр!), вона знала, що ця теорія належить йому, що вона мусила належати саме йому. Навіть якби вона висунула її першою, вона б не висловилась краще за нього. Могло б статись і так, що до її аргументів ніхто б і не прислухався — але не тому, що вона жінка чи тому, що про неї ніхто не чув (хоча це теж не пішло б їй на користь), а просто через те, що вона не зуміла б переконати весь світ так красномовно, як Дарвін. Її наукові міркування були досконалі, а от письмо — кульгало. Алмин трактат мав сорок сторінок, а «Походження видів» — понад п’ять сотень, але вона не мала жодного сумніву, що Дарвінова праця у стократ приємніше читається. Дарвінова книжка була написана вправно. Задушевно. Грайливо. Вона читалась, як роман.

Він назвав свою теорію «природним добором». Геніально точний термін, простіший і гарніший за Алмину громіздку «теорію суперницьких змін». Старанно вибудовуючи свою теорію природного добору, Дарвін не був різкий і агресивний. Читач пізнавав у ньому свого лагідного сусіда. Він писав про той же похмурий і жорстокий світ, що його пізнала Алма, — світ безкінечних убивств і смерті — але в його мові не було ані натяку на жорстокість. Алма нізащо б не наважилась писати так м’яко; вона просто не знала б як. Її проза гриміла, як удар молотком; Дарвінове письмо звучало, мов псалом. Він прийшов не з мечем, а зі свічкою. Ба більше: на кожній сторінці він натякав на існування божества, жодного разу при цьому не згадавши про Творця! Виспівуючи хвалебні оди могутності часу, він творив відчуття дива. Він писав: «Що за безлік поколінь, яких не здатен охопити розум, змінювався один за одним упродовж довгих років!». Він був зачудований «прекрасними відгалуженнями» змін. Висловив чудове спостереження про те, що дива пристосування зробили кожне створіння на планеті — навіть найдрібнішого жучка — дорогоцінним, дивовижним і «шляхетним».

Він запитував: «Чи має ця могутність межу?».

Він писав: «Ми споглядаємо обличчя природи, осяяне радістю…»

Він підсумовував: «У такому погляді на життя є велич».

Алма дочитала книжку й дозволила собі розплакатись.

Перед обличчям такого розкішного й неймовірного досягнення їй залишалось тільки одне — плакати.

Року 1860-го «Походження видів» прочитали всі, і всі про це сперечалися, але ніхто не читав книжку так уважно, як Алма Віттекер. Під час дискусій у салонах на тему природного добору вона не розкривала рота — навіть коли про це заговорили її голландські родичі — зате ловила кожне слово. Вона побувала на всіх лекціях на цю тему й прочитала кожну рецензію, критику й відгук. Крім того, Алма час від часу перечитувала книжку, відчуваючи при цьому і дослідницький інтерес, і захоплення. Вона була науковцем і хотіла розглянути Дарвінову теорію під мікроскопом. Хотіла порівняти свою теорію з його.

А найдужче її цікавило те, як Дарвіну вдалося розв’язати проблему Пруденс.

Відповідь знайшлася швидко: ніяк.

Дарвін не подолав її, бо — доволі хитро — взагалі не згадав у цій книжці про людей. У «Походженні видів» ішлося про природу, а не про Людину. Тут Дарвін обережно зіграв свої карти. Він писав про еволюцію зябликів, голубів, італійських хортів, скакунів і вусоногих раків — але жодного разу не згадав про людей. Він писав: «Сильні, здорові й щасливі виживають і множаться», але при цьому не додавав: «І ми також є частиною цієї системи». Читачі з науковим стилем мислення самі дійдуть до такого висновку — і Дарвін чудово про це знав. Релігійні читачі теж дійдуть до такого висновку й назвуть його обурливим блюзнірством — але ж Дарвін насправді такого не казав. Так він захистив себе. Міг тепер сидіти в своєму затишному заміському будиночку в Кенті, безневинний перед обличчям обурених громадян: що поганого в звичайному обговоренні зябликів і вусоногих раків?

Алма гадала, що ця стратегія стала найяскравішим проявом Дарвінової геніальності: він розглянув лише частину проблеми. Може, решту він розгляне пізніше, але не тепер і не тут, не в своєму першому виваженому трактаті про еволюцію. Цей здогад так приголомшив Алму, що вона, зачудована, ледь не вдарила себе по чолі; вона ніколи й подумати не могла, що справжній учений не конче мусить братися відразу за ціле питання — байдуже, що він досліджує! По суті, Дарвін зробив точнісінько те саме, до чого дядько Діс роками намагався схилити Алму: він опублікував прекрасну теорію еволюції, яка стосувалася тільки царин ботаніки й зоології, полишивши людям змогу самим дискутувати про власне походження.

Їй страшенно захотілося поговорити з Дарвіном. Помчати через Ла-Манш до Англії, сісти в потяг до Кента, постукати в двері його будинку й запитати: «А як ви поясните поведінку моєї сестри Пруденс і явище самопожертви, маючи переконливі докази невпинної біологічної боротьби?». Але в ту пору з Дарвіном хотів порозмовляти кожен, а Алма не мала такого авторитету, щоб домовитися про зустріч з найпопулярнішим науковцем того часу.

Пізніше вона краще зрозуміла, хто такий Чарльз Дарвін, і їй стало очевидно, що він не з тих джентльменів, які люблять посперечатись. Він, мабуть, не дуже зрадів би нагоді подискутувати з нікому не відомим американським бріологом. Всміхнувся б до неї лагідно й сказав: «А що ви про це думаєте, мадам?» — і зачинив би перед нею двері.

Доки весь освічений світ силкувався скласти свою думку про Дарвіна, той, як не дивно, мовчки стояв осторонь. Коли Чарльз Годж із богословської семінарії у Принстоні звинуватив Дарвіна в атеїзмі, той і не пробував захищатися. Коли лорд Кельвін відмовився прийняти цю теорію (шкода, подумала Алма, бо його підтримка була б дуже вагома), Дарвін не заперечував. Прихильників він теж не намагався здобути. Коли Джордж Серл — знаний астроном-католик — написав, що теорія природного добору видається йому досить логічною і не загрожує католицькій церкві, Дарвін ніяк не відреагував на його слова. Коли англіканський пастор і письменник Чарльз Кінґслі проголосив, що йому теж подобається думка про те, що Бог «створив примітивні форми, здатні до саморозвитку», Дарвін ні словом не висловив своєї згоди. Коли богослов Генрі Драммонд спробував відшукати докази еволюції у Біблії, Дарвін узагалі тримався подалі від дискусії. Алма стежила за тим, як ліберально налаштовані священики прикривалися метафорами (мовляв, сім днів творіння, про які згадує Біблія, не що інше, як сім геологічних епох), тоді як конвервативні палеонтологи, як от Луї Аґассіс, з почервонілими від злості очима називали Дарвіна та його прибічників ницими віровідступниками.

Замість Дарвіна в цих баталіях воювали інші: знаменитий Томас Гакслі в Англії; красномовний Ейса Ґрей в Америці. Сам же Дарвін тримався від цих суперечок подалі, як і годиться англійському джентльменові. Натомість Алма всяку критику теорії природного добору сприймала на свою адресу, так само, як у душі тішилася кожній похвалі — бо ж тут розглядали не тільки Дарвінову ідею, а й її власну. Деколи їй здавалося, що ці дискусії засмучують і хвилюють її більше, ніж самого Дарвіна (мабуть, іще одна причина, чому йому вдалося представити цю теорію краще, ніж їй). З іншого боку, Дарвінова стриманість її розчаровувала. Їй хотілось струсонути його й підштовхнути до бою. На його місці вона б кинулась у бій, розмахуючи кулаками, як Генрі Віттекер. Їй би, звісно, дісталось по носі, але й суперники її теж ходили б із розквашеними носами. Вона билась би до останнього, щоб захистити їхню теорію (тепер Алма подумки називала його теорію «їхньою»)… Якби, звісно, взагалі її опублікувала. Чого вона не зробила. А отже, права воювати не мала. І тому мовчала.

Все це її дратувало, заворожувало, бентежило.

А найголовніше, як відразу зауважила Алма, ніхто так і не розв’язав проблеми Пруденс, яка її турбувала.

У теорії досі зяяла прогалина.

Вона досі була недосконала.

Та невдовзі увагу Алми спочатку відволікло, а потім міцно прикувало до себе щось інше.

У розпалі суперечки довкола Дарвінової теорії вона помітила, що на її тінистому узбіччі поволі вимальовується невиразна постать. Колись — коли Алма була молода — вона не раз помічала краєм ока, як у куточку предметного скельця щось рухається, і пробувала навести туди фокус (підозрюючи, що то може бути щось важливе) — так само й тепер вона зауважила у закутку щось незвичайне і, мабуть, значуще. Щось тут було не так. В історії Чарльза Дарвіна й теорії природного добору існувало щось, чого існувати не мало б. Вона покрутила ґвинт, підняла важіль й скерувала всю свою увагу на таємницю — і дізналася про чоловіка на ім’я Альфред Рассел Воллес.

Вперше Алма почула про Воллеса, зацікавившись, коли ж уперше згадали про природний добір, — а це відбулося 1 липня 1858 року на зібранні Ліннеївського товариства в Лондоні. Через траур Алма пропустила момент, коли наукові записки були опубліковані, але тепер повернулася до тодішньої публікації й пильно її перечитала. І тут же помітила одну незвичну річ: того дня, відразу після виступу Дарвіна, була представлена ще одна праця. Та друга стаття мала назву «Схильність різновидів невпинно віддалятися від оригінального виду», а її автором був такий собі А. Р. Воллес.

Алма відшукала й перечитала його статтю. У ній ішлося точнісінько про те саме, що висловив Дарвін у своїй теорії природного добору. По суті, там було написано точно те саме, що висловила Алма в своїй теорії суперницьких змін. Містер Воллес стверджував, що життя є невпинною боротьбою за існування: що бракує ресурсів для всіх; що розвиток популяції стримують хижаки, хвороби й нестача харчів; і що першими завжди гинуть найслабші. Далі в Воллесовій статті йшлося про те, що всяка видозміна виду, яка допомагає йому вижити, може врешті-решт змінити той вид назавжди. Вчений писав, що найуспішніші різновиди множаться, а найбільші невдахи — вимирають. Таким чином види з’являються, перетворюються, процвітають і зникають. Стаття була коротка, проста і до болю знайома.

Хто ж то такий?

Алма ніколи раніше про нього не чула. Дуже дивно, адже вона пильно стежила за світом науки і його представниками. Алма написала листи кільком колегам з Англії із запитаннями:

— Хто такий Альфред Рассел Воллес? Що про нього кажуть? Що трапилось у Лондоні в липні 1858 року?

Їхні відповіді ще дужче її заінтригували. Як виявилось, Воллес народився у Монмутширі поблизу Вельса в заможній родині, яку згодом спіткала скрута; він самотужки вивчився на топографа. Закоханий у пригоди, він не раз побував у джунглях і став завзятим колекціонером комах і птахів. Року 1853-го Воллес опублікував книжку під назвою «Пальми Амазонки та їхній ужиток», про яку Алма почула вперше, бо в той час якраз пливла з Таїті до Голландії. З року 1854-го він перебував на Малайському архіпелазі, де вивчав деревних жаб та інші створіння.

Там, у дрімучих лісах Сулавесі, Воллес підхопив малярію і ледь не помер. У гарячковому маренні, на порозі смерті, йому сяйнув здогад: теорія еволюції ґрунтується на боротьбі за існування. За якихось кілька годин він записав її на папері. А тоді надіслав нашвидкуруч написану статтю з Сулавесі аж до Англії, чоловікові на ім’я Чарльз Дарвін, з яким він колись мав нагоду познайомитися і яким вельми захоплювався. Воллес шанобливо запитав містера Дарвіна, чи має ця теорія еволюції хоч якусь цінність. Невинне запитання, позаяк Воллес ніяк не міг знати, що Дарвін сам трудився над тією ж самісінькою ідеєю ще з 1840 року. Насправді Дарвін уже написав тисячі дві сторінок, які згодом перетворилися у трактат «Походження видів», але не показував тієї праці нікому, крім свого вірного приятеля Джозефа Гукера з Королівського ботанічного саду в К’ю. Гукер не один рік умовляв Дарвіна видати трактат друком, але Дарвін — і Алма чудово його розуміла — вагався, почуваючи невпевненість чи сумніви.

І ось в історії науки трапився ще один дивовижний збіг обставин: виявилось, що Дарвінову геніальну й оригінальну ідею — яку він таємно плекав майже два десятки років — щойно висловив, достоту слово в слово, на другому кінці світу нікому не відомий тридцятип’ятирічний самоук-натураліст, який, до того всього, страждав від малярійної лихоманки.

Лондонські знайомі Алми писали, що лист Воллеса спонукав Дарвіна оприлюднити власну теорію природного добору — він боявся втратити авторство, якщо той опублікує її першим. Яка іронія, подумала Алма: Дарвін боявся програти в боротьбі за саму ідеї боротьби! Як справжній джентльмен, Дарвін вирішив представити Воллесового листа на зібранні Ліннеївського товариства і липня 1858 року — разом з власним дослідженням природного добору — та при цьому навести докази, що він першим висунув цю гіпотезу. Не минуло й півтора року, як «Походження видів» вийшло друком. Алмі здалося, що такий поспіх свідчив про те, що Дарвін запанікував — і було чого! — Воллес наступав йому на п’яти! Чарльз Дарвін мусив рухатись, діяти, пристосовуватись — як ті тварини й рослини, яким загрожує знищення. Алмі згадалася фраза з її власного трактату: «Що сильніша криза, то швидша еволюція».

Розмірковуючи над цим дивовижним випадком, Алма не сумнівалася в одному: теорію природного добору вперше запропонував саме Дарвін. Але її автором був не він один. Так, була ще Алма, але, крім неї, існував і ще хтось. Це усвідомлення було, мов грім з ясного неба. Якесь неймовірне наукове диво! Та все ж думка про те, що існує хтось такий, як Альфред Рассел Воллес, як не дивно, її втішила. Алма зраділа, що вона не одна опинилась у такому становищі. Тепер їх двоє. Віттекер і Воллес: заочні приятелі — хоча, Воллес, звісно, і гадки не мав про такі їхні стосунки, бо якщо про нього чув хоч хтось, то про неї — взагалі ніхто. Зате Алма це знала. Вона відчувала зв’язок із ним — із цим чудернацьким, дивовижним молодшим братом по розуму. Коли б у неї була сильніша віра, вона б подякувала Господу за Альфреда Рассела Воллеса, бо саме тендітне відчуття спорідненості допомогло Алмі гідно й розважливо — без руйнівного почуття образи, розпачу чи сорому — пережити всю ту галасливу метушню, що здійснялася довкола містера Чарльза Дарвіна та його колосальної теорії, що змінила цілий світ.

Дарвін, звичайно, увійде в історію, проте в Алми є Воллес.

І цього, принаймні на деякий час, достатньо.

Минули 1860-ті. В Голландії панувало затишшя, тоді як Сполучені Штати шматувала немислима війна. Впродовж тих жахливих років, коли з дому надходили звістки про безкінечну, жахливу бійню, Алма втратила інтерес до науки. У битві при Ентітемі загинув найстарший син Пруденс, який служив офіцером. Двоє її молодших внуків захворіли в військовому таборі й померли, так і не дійшовши до поля бою. Усе життя Пруденс воювала проти рабства, і ось йому настав кінець, але в боротьбі полягло троє її рідних дітей. «Я радію, а тоді плачу, — написала вона Алмі. — А потім знову плачу». Алма знову задумалась, чи не варто їй повернутися додому — й навіть написала про це сестрі — але та відрадила її покидати Голландію. «У нашій країні надто велика біда, щоб сюди їхати, — відповіла Пруденс. — Зоставайся там, де спокійніше, й дякуй Богові за той спокій».

Пруденс якимось чином зуміла влаштувати так, що школа працювала впродовж усієї війни. Вона не тільки вистояла під час конфлікту, а й взяла на науку нових дітей. Війна скінчилась. Президента вбили. Союз встояв. Будівництво трансконтинентальної залізниці завершилось. Алма подумала, що, може, саме ці грубі, металеві стібки могутньої залізниці й зішиють Сполучені Штати докупи. З безпечної відстані Америка здавалась Алмі місцем нестримного, бурхливого росту. Добре, що вона не там. Америка залишилась у її житті далеко позаду; навряд чи вона б упізнала той край, а він — її. Їй подобалось бути голландкою, вченою, однією з роду ван Девендер. Алма читала всі наукові журнали й у багатьох публікувалась. Вона вела жваві дискусії зі своїми колегами за кавою й тістечками. Щоліта «Гортус» відпускав її на місяць збирати взірці моху по всій Європі. Алма досить добре вивчила й полюбила Альпи, мандруючи їхніми величними вершинами з ціпком і валізкою колекціонера. Обходила і вологі, покриті папороттю ліси Німеччини.

Стала задоволеною життям літньою пані.

Настали 1870-ті. В спокійному Амстердамі Алма вступила у восьмий десяток свого життя, але своєї роботи не покидала. Подорожувати їй уже стало важко, але вона далі доглядала за Печерою мохів і час від часу читала в «Гортусі» лекції з бріології. Її зір погіршився, і Алма хвилювалася, що більше не зможе розрізняти мох. Готуючись до цього прикрого неминучого моменту, вона пробувала працювати з мохом у темряві, щоб навчитись розрізняти його види на дотик. І їй це добре вдавалось. (Алма не мала потреби дивитися на мох до кінця свого життя, зате інтерес до його вивчення в неї не згасне ніколи.) На щастя, тепер вона мала чудових помічників. Її улюблена юна кузина Марґарет — яку всі ніжно кликали Мімі — виявила глибоке зацікавлення до моху й невдовзі стала Алминою протеже. Закінчивши науку, дівчина почала працювати разом з Алмою в «Гортусі»; з допомогою Мімі Алмі вдалося закінчити ґрунтовну двотомну працю «Мохи Північної Європи», яку схвально сприйняла вчена спільнота. Видання було чудово проілюстроване, хоча з Емброзом Пайком художнику було не зрівнятися.

Зрештою, зрівнятися з Емброзом Пайком не міг ніхто.

Чарльз Дарвін тим часом здобував усе більше славу. Вона не заздрила його успіху; він заслужив на похвалу й гідно тримався. Їй було приємно бачити, що Дарвін далі працює над теорією еволюції — як завжди, ретельно й розсудливо. Року 1871-го він опублікував усебічний трактат «Походження людини», в якому нарешті застосував принципи природного добору до людей. Алмі подумалось, що він вчинив мудро, вичекавши стільки часу. Тепер головний постулат книжки (так, ми — мавпи) здавався очевидним висновком. Впродовж десятка років, відколи друком вийшло його «Походження видів», світ передбачав і завзято обговорював так зване «питання Мавпи». Вчені розділились на два табори, понаписували гори статей і без упину наводили спростування й докази. Схоже, перед тим, як спокійно винести свій добре побудований і виважено сформульований вердикт, Дарвін чекав, доки світ призвичаїться до тривожної теорії про те, що Бог, скоріш за все, не створив людство з пороху земного. Цю книжку Алма теж прочитала найуважніше зі всіх і була вельми нею захоплена.

Однак рішення проблеми Пруденс вона й тут не знайшла.

Алма нікому не розповідала про власну еволюційну теорію — і про свій тендітний, слабкий зв’язок із Дарвіном. Її досі набагато більше цікавив його таємний побратим — Альфред Рассел Воллес. Вона багато років пильно спостерігала за його діяльністю, відчуваючи гордість за його успіхи й смуток через його невдачі. Попервах здавалось, що Воллес завжди буде Дарвіновою приміткою — чи то прислужником, бо майже всі 1860-ті він писав статті на захист природного добору, а отже, самого Дарвіна. Та раптом Воллес зробив несподіваний поворот. У середині десятиліття він довідався про спіритуалізм, гіпнотизм і месмеризм і взявся досліджувати те, що поважні вчені називали «окультизмом». Алмі мало не вчувалось, як Дарвін невдоволено бурчить по той бік Ла-Маншу — бо імена обох чоловіків пов’язані назавжди, а Воллес узяв і віддався ганебному й антинауковому польоту фантазії. Те, що Воллес відвідував спіритичні сеанси, ходив до хіромантів і клявся, що розмовляє з мертвими, ще можна було якось пробачити, а от те, що він публікував статті з заголовками на кшталт «Науковий вимір надприродного», — ні.

Та Алма не могла нічого зі собою вдіяти — вона ще дужче полюбила Воллеса за його нетрадиційні переконання і палкі, сміливі аргументи. Її життя ставало щораз спокійнішим й стриманішим, і їй страшенно подобалось спостерігати, як Воллес — вільний, невгамовний філософ — зчиняє в науковій спільноті справжній гармидер. Він не мав ні крихти Дарвінової аристократичної пристойності; він сипав здогадами, заплутаними ідеями й непродуманими теоріями. Ніколи не затримувався надовго на одній думці, пурхаючи натомість від однієї вигадки до іншої.

Своїми найбожевільнішими фантазіями Воллес неминуче нагадував Алмі про Емброза, й цим подобався їй ще дужче. Як і Емброз, Воллес був мрійником. Непохитним прибічником чудес. Він казав, що немає нічого важливішого за дослідження того, що начебто суперечить законам природи, бо хто ми такі, щоб заявляти, нібито розуміємо ці закони? Будь-що є чудом, доки ми його не пізнаємо. Воллес писав, що чоловік, який уперше побачив летючу рибу, напевно, подумав, що він бачить диво, — а того, хто вперше ту летючу рибу описав, безперечно, обізвали брехуном. Алма обожнювала його жартівливі, вперті аргументи. Він був би чудовим співрозмовником за вечерею в Білому Акрі, не раз думала вона.

Втім, Воллес до кінця не занедбав своїх наукових розвідок. Року 1876-го вийшов друком його шедевр «Географічний розподіл тварин», який відразу ж назвали найвичерпнішою працею з зоографії. Незрівнянна книжка! Її читала Алмі вголос юна кузина Мімі, бо до того часу Алмі вже зовсім помутніло в очах. Алмі так припали до вподоби Воллесові думки, що в окремих місцях вона навіть голосно підтакувала.

Мімі піднімала очі від книжки й казала:

— Бачу, тітонько, той Альфред Рассел Воллес дуже вже вам подобається!

— Він король науки! — всміхалась Алма.

Проте зовсім скоро Воллес зруйнував свою нещодавно врятовану репутацію, вплутавшись у радикальну політику — гучно виступаючи за земельну реформу, виборче право для жінок, права убогих і знедолених. Він просто не міг стояти осторонь. Впливові друзі й прихильники намагалися знайти йому стабільну працю в солідних установах, але Воллес прославився таким радикалом, що ніхто не хотів ризикувати, наймаючи його до себе. Алма хвилювалася, що він не має за що жити. Вона здогадувалася, що він не вміє розумно розпоряджатися грошима. Воллес з усіх поглядів попросту відмовлявся грати роль порядного англійського джентльмена — може, тому, що він і не був порядним англійським джентльменом, а тільки підбурювачем з робітничого класу, який ніколи не думав перед тим, як щось сказати, й не робив паузи перед тим, як щось дати в друк. Його запал наробив чимало безладу, а суперечки чіплялися за нього цупко, мов реп’яхи, та Алмі не хотілося його цуратися. Їй подобалося дивитись, як він збурює світ.

— Покажи їм, хлопчику, — бурмотіла Алма щоразу, як чула про його новий скандальний вчинок. — Покажи їм!

Привселюдно Дарвін ніколи не сказав кривого слова про Воллеса, а Воллес — про Дарвіна, однак Алму завжди цікавило, що тих двоє чоловіків — однаково геніальних і таких різних за вдачею і манерами — думали в душі одне про одного. Відповідь на своє запитання вона дістала в квітні 1882 року, коли Чарльз Дарвін помер, і Альфред Рассел Воллес, згідно з письмовими вказівками Дарвіна, був одним із тих, хто ніс його домовину під час похорону.

Вони любили одне одного, збагнула вона. Любили, бо зналися.

Від цієї думки Алмі стало страшенно самотньо, вперше за десятки років.

Дарвінова смерть налякала Алму — вісімдесятидворічну й кволу. Йому було тільки сімдесят три! Вона й подумати не могла, що переживе його. Страх не покидав її ще багато місяців після того, як Дарвін відійшов. Здавалося, що разом з ним померла й частинка її особистої історії, про яку ніхто ніколи не дізнається. Про неї, звісно, й раніше ніхто не знав, але зв’язок між ними, безперечно, втратився — зв’язок, що так багато для неї значив. Невдовзі Алма теж помре, і тоді залишиться тільки одна ланка їхнього трикутника — молодий Воллес, хоча, зрештою, не такий і молодий — йому от-от виповниться шістдесят. Якщо далі все йтиме так, як раніше, вона помре, так і не познайомившись із Воллесом, так само, як не познайомилась із Дарвіном. Зненацька їй стало нестерпно сумно від думки про те, що так може статися. Цього не можна допустити.

Алма задумалась. Думала кілька місяців. І врешті-решт вирішила діяти. Вона попросила Мімі написати на поштовому папері «Гортуса» ввічливий лист, запросивши Альфреда Рассела Воллеса прочитати лекцію на тему природного добору навесні 1883 року в ботанічному саду «Гортус» в Амстердамі. Витрачений ним час і зусилля обіцяли компенсувати гонораром у дев’ятсот фунтів, а про всі дорожні витрати, звичайно, подбає «Гортус». Дійшовши до ціни, Мімі затнулась — але ж це чийсь заробіток за кілька років! — та Алма спокійно зауважила:

— Я за все заплачу з власної кишені, крім того, містерові Воллесу потрібні гроші.

Далі йшлося про те, що містера Воллеса гостинно запрошують зупинитися у затишному родинному маєтку ван Девендерів, зручно розташованому відразу поруч із садом, у найчарівнішій дільниці Амстердама. У ботанічному саду буде чимало молодих ботаніків, які з превеликим задоволенням покажуть славетному біологові всі принади «Гортуса» й міста за його мурами. Для ботанічного саду стане великою честю гостити такого визначного дослідника. Алма підписала лист: «Щиро ваша, міс Алма Віттекер — Доглядачка мохів».

І тут же дістала відповідь від дружини Воллеса — Енні (Алма була вражена, дізнавшись, що її батьком був знаменитий Вільям Міттен, хімік-фармацевт і видатний бріолог). Місіс Воллес писала, що її чоловік охоче приїде до Амстердама. Прибуде 19 травня 1883 року й залишиться на два тижні. Воллеси щиро дякували за запрошення й вельми щедрий гонорар. Запрошення, натякав лист, прийшло в дуже слушний час — так само, як і гроші.

Розділ тридцять перший

Він такий височезний!

Алма навіть не сподівалась. Альфред Рассел Воллес був такий же високий і цибатий, як Емброз. Йому було шістдесят — майже стільки ж, як Емброзу, якби той був живий. Він був у доброму здоров’ї, тільки трохи горбився. (Просто цей чоловік надто багато років провів над мікроскопами, розглядаючи взірці.) Він мав сиве волосся й густу бороду, й Алма ледь стрималась, щоб не підняти руку й не провести кінчиками пальців по його лиці. Вона погано бачила й хотіла краще пізнати риси його обличчя. Але це було б грубо й непристойно, і Алма притлумила своє бажання. І все ж, щойно вони познайомились, їй здалося, що вона вітає свого найдавнішого приятеля на цілому світі.

Спочатку його візит здійняв таку бучу, що Алма мало не загубилась у юрбі. Так, вона була жінка огрядна, але вже стара, а на великих зібраннях старих жінок відштовхують на марґінес, навіть коли вони оплатили те зібрання з власної кишені. Побачити знаменитого еволюційного біолога хотіли десятки людей: юні кузини Алми — всі як один завзяті молоді науковці — заполонили його увагу, оточивши його, мов чепуруни й кралі, впевнені у своєму успіху. Воллес був надзвичайно ввічливий і приязний — надто з молоддю. Він терпляче слухав, як вони хваляться власними розвідками й просять його поради. Їм, звісно, хотілось поводити його по Амстердаму, тож кілька днів минуло в легковажних прогулянках і гордих розповідях про рідне місто.

А далі був його виступ у Пальмовій оранжереї, довжелезні запитання вчених, журналістів і міських достойників, а опісля — неминуча, довга, нудна, офіційна вечеря. Воллес чудово тримався і під час лекції, і за вечерею. Терпляче відповідав на надокучливі запитання про природний добір від людей, які нічого в цьому не тямили, майстерно уникаючи суперечок. Напевно, його дружина попросила його поводитись якомога ввічливіше, подумала Алма. Молодчина, Енні.

Алма чекала. Вона була не з тих, хто боїться трохи почекати.

З часом ореол новизни, який оточував Воллесовий візит, розвіявся, і галаслива юрба помалу розійшлася. Молодь повернулася до інших розваг, і Алма мала нагоду поснідати разом з гостем кілька днів поспіль. Вона, звісно, знала його краще за інших і розуміла, що він не хоче безперестанку говорити про природний добір. Алма натомість розмовляла з ним на теми, що, як було їй відомо, любі його серцю: мімікрію метеликів, різновиди жуків, читання думок, вегетаріанство, згубні наслідки успадкованого багатства, його намір закрити фондову біржу, його план покласти кінець усім війнам, його підтримку індіанців і самоуправління Ірландії, його заклик, щоб британська влада попросила в світу вибачення за безчинства своєї імперії, його мрію збудувати для навчальних цілей модель Землі, що мала б чотириста футів у діаметрі і довкола якої люди могли б кружляти в велетенській кулі… і таке інше в тому ж дусі.

Іншими словами, він відпочивав біля Алми, а вона — біля нього. Коли його не сковували умовності, Воллес був надзвичайно приємним співрозмовником — охочим обговорити найрозмаїтіші теми й захоплення. Алма вже багато років не діставала такого задоволення від розмови. Уважний і ввічливий співбесідник, він не тільки говорив про себе, а й розпитував про її життя. І ось Алма розповіла Воллесові про своє дитинство в Білому Акрі, про те, як вона, п’ятирічна дівчинка, збирала ботанічні взірці на поні з шовковими китичками, про своїх дивакуватих батьків і їхні складні й водночас такі захопливі розмови за вечерею, про батькові розповіді про русалок і капітана Кука, про незвичайну книгозбірню в маєтку, про її сміховинно застарілу класичну освіту, про роки досліджень серед замшілих валунів у Філадельфії, про свою сестру — відважного борця проти рабства, і про свої пригоди на Таїті. Неймовірно — бо Алма десятки років не говорила ні з ким про Емброза — вона навіть розповіла йому про свого славного чоловіка, який малював орхідеї краще за всіх на світі й помер у Південних морях.

— Яке цікаве життя ви прожили! — сказав Воллес.

Алма знічено відвела погляд. Їй ще ніколи ніхто такого не казав. Вона почервоніла й знову відчула непереборне бажання торкнутися його лиця й провести по ньому рукою — так, як проводила рукою по моху, запам’ятовуючи пальцями те, що більше не могло милувати їй погляд.

Алма не знала, коли сказати йому найголовніше. Вона взагалі не планувала йому про це говорити. Коли його візит добігав кінця, Алма подумала, що, мабуть, узагалі йому не скаже. Вона щиро вважала, що їй досить просто познайомитися з цим чоловіком і заповнити прогалину, яка розділяла їх усі ці роки.

Але от у свій останній день в Амстердамі Воллес попросив Алму показати йому Печеру мохів, і вона провела його туди. Він терпеливо йшов садом, підлаштовуючись під її повільний крок.

— Мені так незручно, що я повзу як черепаха, — сказала Алма. — Тато колись називав мене малим верблюжатком, а тепер я пройду якихось десять кроків, і все — вже втомилась.

— Тоді будемо відпочивати щодесять кроків, — відповів Воллес і узяв її під руку.

То було у вівторок по обіді, надворі сіялася мжичка, й «Гортус» майже обезлюднів. У Печері мохів Алма з Воллесом були єдиними відвідувачами. Вона провела його від каменя до каменя, показуючи мохи з усіх континентів і пояснюючи, як їй вдалося поєднати їх усіх в одному місці. Воллес був зачарований — як і кожен, хто любив світ.

— Мій тесть був би на сьомому небі, якби це побачив, — сказав він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Мені давно хотілось запросити сюди містера Міттена. Може, колись він і побуває тут.

— А я, — сказав Воллес, сідаючи на лавку посередині печери, — якби міг, приходив би сюди щодня.

— Я так і роблю — приходжу сюди щодня, — сказала Алма, сідаючи поруч. — І часто стою тут на колінах зі щипцями в руках.

— Ви створили для нащадків справжній шедевр, — сказав він.

— Дуже приємно почути такі слова від того, хто сам є автором шедевру, містере Воллес.

— Та що ви, — відмахнувся він від її компліменту.

Вони трохи посиділи серед приємної тиші. Алмі згадалось, як вона зосталась наодинці з Завтра Вранці на Таїті. Згадала, як сказала йому тоді:

— Наші з тобою долі переплітаються тісніше, ніж здається на перший погляд.

Тепер їй хотілося сказати те саме Альфредові Расселу Воллесу, але вона сумнівалась, чи не прозвучить це грубо. Вона не хотіла, щоб він подумав, нібито вона вихваляється власною теорією еволюції. Чи ще гірше — бреше. Або найгірше з усього — що вона претендує на шедевр, що належить йому або Дарвіну. Напевно, найкраще промовчати.

Та раптом він сам заговорив. Він сказав:

— Хочу вам сказати, міс Віттекер, що ці останні кілька днів, проведені з вами, були для мене дуже приємні.

— Дякую, — відповіла Алма. — А мені було приємно у вашому товаристві. Більше, ніж ви собі уявляєте.

— Ви так терпляче вислухали оті мої міркування про все на світі, — сказав він. — Таких, як ви, мало. За своє життя я вже не раз переконався, що коли я говорю про біологію, мене порівнюють із Ньютоном. Але як тільки заводжу мову про потойбічний світ, мене тут же називають божевільним, здитинілим йолопом.

— Не слухайте їх, — сказала Алма й погладила його по руці. — Мене завжди дратує, коли вас ображають.

Воллес трохи помовчав, а тоді сказав:

— Можна запитати вас про щось, міс Віттекер?

Вона кивнула.

— Чи можу я поцікавитись, звідки ви стільки всього про мене знаєте? Не думайте, що я серджусь, — навпаки, це дуже приємно — просто мені дивно. Ви займаєтесь бріологією, а я — зовсім іншим. Ви ні спіритуаліст, ні гіпнотизер. І при цьому знаєте мої праці в усіх можливих галузях як свої п’ять пальців, знаєте, хто мене критикує. Вам навіть відомо, ким є мій тесть. Як це так? Ніяк не можу зрозуміти…

Він замовк, вочевидь, злякавшись, що його слова прозвучали грубо. Їй не хотілось, щоб Воллес подумав, нібито він образив старшу пані. Й водночас не хотілось виглядати перед ним пришелепкуватою старою пліткаркою, яка одержимо стежить за кожним його кроком. Що ж їй було робити?

Вона йому все розповіла.

А коли нарешті закінчила, він трохи помовчав, а тоді запитав:

— Ви ще маєте ту статтю?

— Авжеж, — відповіла Алма.

— Можна її прочитати? — запитав Воллес.

Вони повільно, мовчки вийшли через задню браму «Гортуса» й увійшли до Алминого кабінету. Задихано піднявшись сходами, вона відчинила двері й запросила містера Воллеса вмощуватися зручніше за її письмовим столом. З-під канапи в кутку Алма витягнула запорошену шкіряну валізку — таку обшарпану, ніби вона кілька разів об'їхала довкола світу, а так воно насправді і було — й відчинила її. Всередині лежала єдина річ: трактат на сорок сторінок, написаний від руки й дбайливо закутаний, мов немовля, у фланель.

Алма вручила його Воллесові, а сама сіла на канапу. Він довго читав. Вона, мабуть, задрімала — як це тепер часто траплялося, у найневідповідніші моменти — бо за якийсь час збудилася від голосу.

— Коли ви, кажете, написали це, міс Віттекер? — запитав він.

Алма потерла очі.

— Там ззаду вказана дата, — відповіла вона. — Пізніше я ще дописувала дещо, деякі думки й усяке таке — ті всі додатки десь лежать тут, у кабінеті. А у ваших руках — оригінал, який я написала 1854 року.

Він задумався.

— То все-таки Дарвін був перший, — нарешті сказав.

— О, так, безперечно, — підтвердила Алма. — Дарвін був найперший і найскрупульозніший. У цьому немає жодного сумніву. Зрозумійте, містере Воллес, я зовсім не збираюсь претендувати…

— Але ви дійшли до такого висновку раніше за мене, — сказав Воллес. — Дарвін, звичайно, випередив нас обох, але ви висунули свою теорію за чотири роки до мене.

— Ну… — завагалась Алма. — Я вела зовсім не до цього.

— Але ж, міс Віттекер, — сказав Воллес голосом, дзвінким від радісного відкриття. — Це значить, що тепер нас троє!

Алмі перехопило подих.

Вона на мить подумки перенеслась до Білого Акру, в погожий осінній день 1819 року — день, коли вони з Пруденс познайомилися з Реттою Снов. Вони були такі юні, небо — ясно-блакитне, а кохання ще не поранило їхніх сердець. Тоді Ретта сказала, глянувши на Алму своїми блискучими, жвавими оченятами: «Тепер нас троє! Ото нам пощастило!».

Як там та пісенька, яку вигадала для них Ретта?

Не дочекавшись від Алми відповіді, Воллес підійшов і сів поруч із нею.

— Міс Віттекер, — сказав він уже тихіше. — Ви розумієте? Тепер нас троє.

— Розумію, містере Воллес. Виглядає, що так.

— Неймовірний збіг обставин.

— Я теж ніколи не могла в це повірити, — відповіла вона.

Воллес довго мовчав, втупившись у стіну. Нарешті запитав:

— Хто ще знає про це? Хто може поручитися за вас?

— Тільки мій дядько Діс.

— А де ваш дядько?

— Уже, знаєте, помер, — відповіла Алма й, не стримавшись, засміялась.

Діс хотів би почути від неї саме таку відповідь. Ох, як же їй бракує того затятого старого голландця! Ото б йому сподобався цей момент!

— Але чому ви цього не видали? — запитав Воллес.

— Бо тут багато чого бракує.

— Що ви таке кажете! Тут є все. Уся теорія від початку до кінця. І набагато краще розписана, ніж той мій безглуздий лист, якого я писав у гарячці Дарвінові в п’ятдесят восьмому. Треба його опублікувати хоча б тепер.

— Ні, — заперечила Алма. — У цьому нема потреби. Справді, мені цього не треба. Досить того, що ви тільки що сказали, — що нас тепер троє. Для мене цього достатньо. Ви щойно ощасливили стару жінку.

— Але ми б могли це видати друком, — не відступав Воллес. — Я б міг представити трактат від вашого імені…

Алма накрила його долоню своєю.

— Ні, — твердо відповіла вона. — Повірте мені, прошу. В цьому немає потреби.

Вони трохи помовчали.

— Чи можна принаймні поцікавитись, чому тоді, в 1854-му, ви подумали, що ця праця недостойна, щоб її публікувати? — порушив мовчанку Воллес.

— Я не зробила цього, бо вважала, що теорії чогось бракує. І зізнаюсь вам чесно, містере Воллес, я й досі так вважаю.

— Чого ж саме в ній не вистачає?

— Переконливого пояснення людського альтруїзму й самопожертви з погляду еволюції, — відповіла Алма.

Вона задумалась, чи варто їй пояснити йому все детальніше. Але сумнівалась, що їй вистачить сил знову зануритись в аналіз тієї колосальної проблеми — розповісти йому про Пруденс і сиріт, про жінок, які витягують немовлят із каналів, і чоловіків, які кидаються у вогонь, щоб урятувати незнайомців, про зморених голодом в’язнів, які діляться останніми крихтами з іншими голодними в’язнями, і про місіонерів, які пробачили блудників, про сестер-доглядальниць, які піклуються про божевільних, і про людей, які любили псів, яких більше ніхто не міг полюбити, і про всіх-всіх інших.

Але вдаватися в подробиці не було потреби. Він відразу все зрозумів.

— Знаєте, мене теж цікавило це питання, — зізнався він.

— Я знаю, — відповіла Алма. — Цікаво, чи Дарвін теж над цим задумувався?

— Так, — підтвердив Воллес.

А тоді, задумавшись, замовк.

— Але, щиро кажучи, я ніколи достеменно не знав, якого висновку він дійшов. Він, знаєте, був дуже обережним і ніколи ні про що не заявляв, коли не був до кінця впевнений. На відміну від мене.

— На відміну від вас, — погодилась Алма. — Але я така сама, як він.

— Так, такі самі.

— Вам симпатизував Дарвін? — запитала Алма. — Мене завжди це цікавило.

— О, так, — тут же відповів Воллес. — Дуже. Він був найкращий серед людей. Геній нашого часу, чи то пак, усіх часів. Хто з ним зрівняється? Колись був Аристотель. Копернік. Галілей. Ньютон. А тепер є Дарвін.

— То ви ніколи на нього не ображалися?

— Господи, звичайно, що ні, міс Віттекер. У науці вся слава належить першовідкривачу, а отже, теорія природного добору — його заслуга. Скажу вам більше: тільки в нього було достатньо величі, щоб її створити. Він став Вергілієм нашого часу, який провів нас крізь рай, пекло й чистилище. Був нашим божественним провідником.

— Я теж завжди так думала.

— Ось що я скажу вам, міс Віттекер — мене анітрохи не засмутило те, що ви скоріше від мене висунули теорію природного добору, але я б страшенно зажурився, якби дізнався, що ви випередили Дарвіна. Розумієте, я від нього в захваті. І не хотів би побачити, що його скинули з трону.

— Я на його трон не претендую, молодий чоловіче, — м'яко відповіла Алма. — Не хвилюйтесь.

Воллес розсміявся.

— Мені дуже подобається, міс Віттекер, коли ви називаєте мене молодим чоловіком. Чудовий комплімент для того, хто вже розміняв сьомий десяток.

— Для тої, що вже розміняла дев’ятий, це не комплімент, а правда.

Він справді здавався їй молодим. Як цікаво склалось — найкращі роки свого життя вона провела в товаристві старих чоловіків. Усі ті розмови за вечерею, які хвилювали розум і уяву, коли вона, ще дитина, сиділа за столом із безкінечною шерегою геніальних учених. Роки, проведені в Білому Акрі, коли вони з батьком допізна говорили про ботаніку й торгівлю. Чотири щасливі роки тут, у Амстердамі, коли дядько Діс ще був живий. А тепер вона сама постаріла, й старих чоловіків довкола неї більше не зосталось! Тепер вона сиділа біля згорбленого сивого бороданя — дитини в свої шістдесят — і почувалась у цій кімнаті древньою черепахою.

— Знаєте, яка моя думка, міс Віттекер? Щодо вашого запитання про походження людського співчуття й самопожертви? Я вважаю, що еволюція пояснює майже все про нас і, безперечно, все про решту світу природи. Але я не вірю, що сама лише еволюція здатна пояснити унікальну людську свідомість. Розумієте, у такому гострому й чутливому інтелекті й емоціях немає жодної еволюційної потреби. На практиці нам не потрібен такий розум. Розуму, який вміє грати шахи, нам не треба, міс Віттекер. Нам не потрібен розум, здатний вигадувати релігії чи сперечатися про наше походження. Нам не потрібен розум, що змушує нас плакати в опері. Та й опери нам, взагалі-то, не потрібно, ні науки, ні мистецтва. Ані етики, моралі, гідності й самопожертви. Нам не потрібні любов і кохання — принаймні точно не такою мірою, як ми їх відчуваємо. Наша чутлива натура може стати тягарем, бо через неї ми неймовірно страждаємо. Тому я не вірю, що наш розум є наслідком природного добору, хоча в те, що саме природний добір дав нам наше тіло й більшість здібностей — вірю. Знаєте, звідки, на мою думку, у нас такий дивовижний розум?

— Знаю, містере Воллес, — тихо відповіла Алма. — Не забувайте, я прочитала майже всі ваші праці.

— Я скажу вам, звідки в нас такий незвичайний розум і душа, міс Віттекер, — продовжував він так, ніби й не чув її. — Ми маємо їх, бо у Всесвіті є вищий розум, який прагне возз’єднатися з нами. І цей вищий розум хоче, щоб ми його пізнали. Він закликає нас. Притягує нас до своєї таємниці й дарує нам дивовижний розум, щоб ми спробували досягнути до нього. Він хоче, щоб ми його знайшли. Жадає злитися з нами.

— Я знаю, що ви так думаєте, — сказала Алма, знову погладивши його руку, — і гадаю, що це дуже цікава теорія, містере Воллес.

— Думаєте, я маю рацію?

— Не знаю, — відповіла Алма, — але ця теорія прекрасна. Супроти всіх решту вона дає найпереконливішу відповідь на моє запитання. Та все ж ви відповідаєте на одну загадку іншою, і я не впевнена, що це можна назвати наукою — зате поезією можна. На жаль, як і ваш приятель містер Дарвін, я далі шукатиму аргументованішу відповідь емпіричної науки. Така вже моя вдача. Але містер Лаєлл погодився б із вами. Він казав, що створити людський розум могла тільки божественна істота. Моєму чоловікові припала б до вподоби ваша ідея. Емброз сам вірив у таку. Він прагнув возз’єднання з вищим розумом, про яке ви згадували. І помер у його пошуках.

Вони знову замовкли.

За деякий час Алма всміхнулась.

— Мене завжди цікавило, що містер Дарвін думав про вашу теорію — про те, що наш розум не підлягає законам еволюції, і що Всесвітом керує вищий розум.

Воллес теж всміхнувся.

— Він не погоджувався.

— Так я і думала!

— Ох, вона йому зовсім не подобалась, міс Віттекер. Він жахався, коли я заводив про це мову. Не міг повірити — після всіх наших баталій — що я знову втягую Бога в нашу суперечку!

— А ви що йому на те?

— Я старався пояснити йому, що ніколи не згадував про Бога. То він називав його ім’я. Я тільки казав, що у Всесвіті існує вищий розум, який прагне злитися з нами. Я вірю в світ духів, міс Віттекер, і ніколи б не згадав про Бога в науковій дискусії. Зрештою, я ж затятий атеїст.

— Ну звісно, мій любий, — відповіла Алма, вкотре погладжуючи його по руці.

Їй так подобалось його торкатися, подобалась кожна мить, проведена поруч із ним.

— Ви думаєте, що я наївний, — сказав Воллес.

— Я думаю, що ви чудовий, — виправила його Алма. — Найчудовіший з усіх, кого я зустрічала, і хто досі живий. І я дуже рада, що ще живу на цьому світі й маю нагоду познайомитися з такою людиною, як ви.

— Що ж, ви не одна в цьому світі, міс Віттекер, навіть якщо пережили всіх. Я вважаю, що нас оточує цілий сонм невидимих друзів і близьких, уже покійних, які впливають на наше життя й ніколи не покинуть нас.

— Гарна теорія, — зауважила Алма, ще раз погладивши його руку.

— Ви колись бували на спіритичному сеансі, міс Віттекер? Можемо піти якось разом. Ви зможете поспілкуватися з вашим чоловіком через межу між світами.

Алма задумалась над його пропозицією. Їй пригадалась та ніч у палітурній майстерні з Емброзом, коли вони розмовляли одне з одним через долоні: єдиний її дотик до містичного й незбагненного.

Вона досі не зрозуміла, що тоді трапилось. Досі не була впевнена, чи не було то все витвором її фантазії, потьмареної коханням і бажанням. Деколи їй здавалося, що Емброз справді був магічною істотою — таким собі плодом еволюційної мутації, народженим не за тих обставин або не в той історичний момент. Може, такого, як він, більше ніколи не буде. Може, він був невдалим експериментом.

Хай там як, а скінчилося все погано.

— Знаєте, містере Воллес, — відповіла Алма, — з вашого боку дуже люб’язно запросити мене на сеанс, але, напевно, я відмовлюсь. У мене був невеликий досвід із мовчазним спілкуванням, і я знаю, що те, що люди здатні почути одне одного через межу між світами, ще не значить, що вони розуміють одне одного.

Воллес розсміявся.

— Що ж, якщо ви передумаєте, пошліть мені звістку.

— Неодмінно. Але думаю, містере Воллес, що це ви, скоріше, пошлете мені звістку, коли я помру, під час котрогось із ваших спіритичних сеансів! Вам не доведеться довго чекати такої нагоди, бо я вже скоро піду звідси.

— Ви ніколи не підете. Душа лише тимчасово мешкає в тілі, міс Віттекер. А смерть їх просто роз’єднує.

— Дякую, містере Воллес. Мені дуже приємно це чути. Але не треба мене втішати. Я застара, щоб боятися великих життєвих змін.

— Знаєте, що я подумав, міс Віттекер? Ось я сиджу тут і виголошую свої теорії, і навіть на секунду не зупинився, щоб запитати вас, мудру жінку, у що вірите ви.

— Те, в що вірю я, напевно, не таке цікаве, як те, у що вірите ви.

— Мені все одно хотілось би про це почути.

Алма зітхнула. Оце так запитання! У що ж вона вірить?

— Я вірю в те, що наше життя скороминуще, — сказала вона.

І, трохи подумавши, додала:

— Вірю, що ми всі підсліпуваті й коїмо одну помилку за іншою. Що ми дуже мало розуміємо, а те, що розуміємо, є здебільшого хибним. Я вірю, що в житті неможливо вижити — це й так очевидно! — але якщо пощастить, можна доволі довго протриматись на світі. А якщо буде і везіння, і впертість, то від життя час від часу навіть вдасться дістати насолоду.

— Ви вірите в потойбічний світ? — запитав Воллес.

Вона вкотре погладила його руку.

— Ох, містере Воллес, я так стараюсь не сказати нічого, що б могло вас засмутити.

Він знову засміявся.

— Я не такий чутливий, як ви собі гадаєте, міс Віттекер. Можете сміливо поділитися зі мною своїми думками.

— Що ж, якщо ви вже так наполягаєте, то я скажу вам, що люди доволі вразливі. І коли Галілей оголосив, що ми не живемо в центрі Всесвіту, це, мабуть, стало для них страшним ударом — як і тоді, коли Дарвін сказав, що Бог не зробив чуда, створивши людину за одну мить. Думаю, більшості людей прикро таке чути. Це змушує їх почуватися нікчемними. І тому, містере Воллес, мені цікаво, чи отой ваш потяг до світу духів і потойбіччя не є всього лиш ознакою споконвічного бажання людей почуватися… важливими? Вибачте, я не хотіла вас образити. Чоловік, якого я кохала, мав таку ж потребу, як і ви, те ж саме бажання — з’єднатися з якимось таємничим божеством, вийти за межі свого тіла й цього світу, бути важливим у якомусь кращому світі. Мені він здався самотнім, містере Воллес. Прекрасним, але самотнім. Не знаю, чи ви теж самотні, але це змушує мене задуматись.

Воллес нічого на це відповів. А за якийсь час запитав:

— А ви, міс Віттекер, хіба не маєте такої потреби? Почуватися важливою?

— От що я вам скажу, містере Воллес. Я вважаю себе найщасливішою жінкою на світі. Так, моє серце — розбите, а більшість бажань не здійснилися. Мене розчаровувала власна поведінка й інші люди. Я пережила майже всіх, кого любила. На цьому світі в мене зосталась тільки одна сестра, якої я не бачила вже більш як тридцять років — і з якою я ніколи не була близька. У мене не було блискучої кар’єри. За все життя мені спала на думку одна оригінальна ідея — і, як виявилось, важлива, така, що могла зробити мене знаменитою — але я побоялась розповісти про неї іншим і змарнувала свій шанс. Я не маю чоловіка. Не маю нащадків. Колись мала статок, але віддала його. Зір покидає мене, а легені й ноги завдають великого клопоту. Напевно, я не доживу до наступної весни. Помру по інший бік океану від того місця, де я народилась, і мене поховають тут, далеко від моїх батьків і сестри. І тепер ви, напевно, думаєте, чому ця нещасна жінка називає себе щасливою?

Воллес мовчав. Занадто милосердний, щоб відповідати на таке запитання.

— Не хвилюйтеся, містере Воллес. Я не глузую з вас. Я справді вважаю себе щасливою. Щасливою, бо мала нагоду ціле життя досліджувати світ. І тому ніколи не почувалась нікчемою. Так, це життя — таємниця й дуже часто випробування, але якщо випадає змога знайти в ньому якісь факти, в жодному разі не варто її марнувати, адже знання — найкоштовніше, що в нас є.

Воллес далі мовчав, і Алма продовжила:

— Розумієте, я ніколи не відчувала потреби вигадувати ще якийсь світ, крім цього, бо наш світ завжди здавався мені величезним і прекрасним. І мені було дивно, чому інші вважають його замалим і незугарним — навіщо вигадують нові, чудернацькі світи або прагнуть жити деінде, за межами цього світу… але це не моя справа. Напевно, ми всі різні. Мені завжди хотілось тільки одного — пізнати цей світ. І тепер, коли моє життя добігає кінця, я можу сказати, що знаю про нього набагато більше, ніж тоді, коли тільки в ньому з’явилась. Ба більше: моя частинка влилась до того моря знань, що утворилось за цілу історію людства — стала, так би мовити, ще однією книжкою у гігантській бібліотеці. А це вже неабищо, сер. Кожен, хто може таке про себе сказати, прожив щасливе життя.

Тепер уже він погладив її по руці.

— Гарно сказано, міс Віттекер, — сказав Воллес.

— Дякую, містере Воллес, — відповіла Алма.

Схоже, на цьому їхня розмова добігла кінця. Вони обоє сиділи задумані й утомлені. Алма поклала свій рукопис до Емброзової валізки, заштовхала її під канапу й зачинила двері кабінету. Вона більше ніколи не покаже його жодній живій душі. Воллес допоміг їй зійти по сходах. Надворі було темно й туманно. Вони поволі попростували назад до маєтку ван Девендерів за два будинки звідти. Вона впустила його всередину — вони зупинились у коридорі й побажали одне одному на добраніч. Уранці Воллес від’їжджав, і вони більше ніколи не побачаться знову.

— Я дуже рада, що ви приїхали, — сказала йому Алма.

— А я дуже радий, що ви мене запросили, — відповів Воллес.

Вона простягнула руку й торкнулась його лиця. Він не відсахнувся. Алма вивчала його тепле обличчя на дотик. Його лице було лагідне — це відчувалось.

Опісля він рушив нагору до своєї кімнати, Алма залишилась у коридорі. Їй не хотілося спати. Почувши, як за Воллесом зачинилися двері, вона взяла свій ціпок й шаль і знову вийшла на вулицю. Стемніло, проте Алмі було байдуже; вона навіть удень мало що бачила, а в своїй дільниці орієнтувалась навіть наосліп. Вона відшукала браму до «Гортуса» — чорний хід, яким ван Девендери користувалися ось уже три століття — і ввійшла до саду.

Алма збиралась повернутися до Печери мохів і трохи поміркувати там на самоті, але дуже скоро задихалась і сперлася на найближче дерево, щоб трохи перепочити. Господи, яка ж вона стара! Як швидко все минуло! Вона була вдячна, що там росте дерево. Вдячна цьому прекрасному, огорнутому темрявою саду. Вдячна за те, що їй трапилось затишне місце, де можна перевести подих, їй згадались слова бідолашної божевільної Ретти Снов: «Слава Богу, що в нас є земля, а то де б ми сиділи?». Алмі запаморочилось у голові. Оце так вечір!

Нас було троє, сказав він.

Ну, звісно, було троє, а тепер вже тільки двоє. Незабаром буде тільки один. А тоді й Воллеса не стане. Але він принаймні дізнався про неї. Тепер про неї хтось знає. Алма притулилась обличчям до дерева, зачудована, як швидко все сталось, як неймовірно збіглися обставини.

Але в занімілому зачудуванні не стоятимеш вічно, і за якийсь час Алма спіймала себе на думці, що не знає, що то за дерево. Вона знала всі дерева в «Гортусі», але забула, куди саме забрела, й ніяк не могла пригадати. Запах був знайомий. Алма провела долонею по корі й тут же здогадалась — ну звичайно, це великий кошлатий гікорі, єдиний у всьому Амстердамі. Juglandaceae. Родина горіхових. Це деревце прибуло з Америки добру сотню років тому, швидше за все, із західної Пенсильванії. Через довгий стрижневий корінь його важко пересадити. Напевно, приїхало сюди крихітним саджанцем. Росте в низинах. Любить мулистий ґрунт; улюбленець перепілок і лисиць; стійке до морозів; вразливе до гнилі. Старе дерево. І вона теж — стара.

Зусібіч до Алми сходились лінії доказів, підштовхуючи її до останнього, моторошного висновку: скоро, дуже скоро настане її час. Вона знала, що це правда. Може, не сьогодні, але котроїсь ночі — завтра, позавтра. Теоретично вона не боялась смерті. Відчувала тільки повагу й велику шанобу до Генія Смерті, який вплинув на цей світ більше за всяку іншу силу. Та при цьому їй не хотілося вмирати просто зараз. Вона все ще хотіла побачити, що станеться далі, — хотіла ще сильніше, ніж завжди. Треба будь-що не дати себе втопити.

Алма вхопилась за велике дерево так міцно, як за коня. Притислася щокою до його мовчазного, живого стовбура. Вона запитала:

— Ми з тобою дуже далеко від дому, правда?

У темному саду, посеред безгучної міської ночі дерево мовчало.

Але ще трохи підтримало її тіло.

Подяки

За допомогу й натхнення авторка хоче подякувати Королівським ботанічним садам в К’ю; Нью-Йоркському ботанічному саду; ботанічному саду «Гортус Ботанікус» в Амстердамі; саду Бартрама; «Зе-Вудлендз»; музею «Ліберті-Голл»; інституту Есален; а також Марґарет Корді, Енн Коннелл, Ші Гембрі, Раї Еліас, Мері Блай, Лінді Шанкарі Баррері, Тоні Фройнду, Барбарі Пейка, Джоелу Фраю, Марі Лонґ, Стівенові Сайнону, Мії Д’Аванца, Кортні Аллен, Адамові Сколніку, Селесті Бреш, Рою Візерсу, Лінді Тамере, Крі ЛеФейве, Джонні Майлзу, Ерні Сесскін, Враяну Фостеру, Шерил Моллер, Деборі Люпніц, Енн Патчетт, Ейлін Мароллі, Карен Лессіґ, Майклові й Сандрі Флад, Томові й Діггу Гіґґінсам, Джанетт Тайнен, Джимові Новаку, Джимові й Дейву Кагіллам, Біллу Бардіну, Ерні Маршалл, Сарі Челфант, Чарльзові Бачену, Полу Словаку, Ліндсі Преветт, Міріам Фоєрл, Александрі Прінґл, Кейті Бонд, Террі й Деборі Олсон, Кетрін Ґілберт Мардок, Джону й Керол Ґілберт, Жозе Нансу, покійному Стенлі Ґілберту й покійній Шелдон Поттер. Особлива подяка доктору Робін Волл-Кіммерер (колекціонерці моху) й, безперечно, усім жінкам-науковцям, які жили на цьому світі.

«Насмілюсь запевнити вас, дорогий друже, що чимало вартих уваги, визначних наук і мистецтв з'явилися завдяки жіночій проникливості й гострому розуму, які проявляються як у логічних міркуваннях, на письмі, так і в творчості, у витворах фізичної праці. Я наведу вам силу-силенну прикладів».

Христина Пізанська (Крістін де Піза) «Книга про Град Жіночий»