Вона була донька свого батька. Всі це відразу визнали. Насамперед Алма Віттекер була мов дві краплі води схожа на Генрі: руде волосся, червонувата шкіра, невеличкий ротик, широке чоло, ніс бульбиною. Доволі несприятлива картина для Алми, яка нескоро це збагнула. Обличчя Генрі значно більше пасувало зрілому чоловікові, ніж маленькій дівчинці. Втім, самого Генрі це анітрохи не обурювало; Генрі Віттекер полюбляв милуватися своїм відображенням, де тільки його бачив (у дзеркалі, на портреті, на дитячому обличчі), тому зовнішність Алми завжди його тішила.
— Відразу зрозуміло, хто її татуньо! — вихвалявся він.
Крім того, Алма була така ж розумна, як він. І сильна. Мале верблюжатко — невтомне й покірне. Ніколи не хворіло. Вперте. Як тільки дівча навчилося говорити, останнє слово мусило бути за нею. Якби її матуся — серце як криця — твердою рукою не вибила з неї все нахабство, дівчина виросла б відвертою грубіянкою. А так була просто настирлива. Вона прагнула зрозуміти світ і звикла добувати знання з найдальших закутків — так, наче від цього щоразу залежала доля всіх народів світу. Алма хотіла знати, чому поні — не коник. Чому простирадло іскриться, коли спекотної літньої ночі провести по ньому рукою? Її цікавило, що таке гриб — рослина чи тварина, і — почувши відповідь — чи це точно правда?
Батьки Алми якнайкраще надавалися до таких невтомних розпитувань: якщо вона ввічливо висловлювала свої запитання, то неодмінно діставала на них відповідь. Генрі й Беатрікс Віттекер терпіти не могли тупості й усіляко підтримували в своїй доньці дух допитливості. Навіть на запитання про гриб Алма дістала серйозну відповідь (цього разу Беатрікс процитувала знаменитого шведського ботаніка-систематика Карла Ліннея, який пояснив, як відрізнити мінерали від рослин, а рослин від тварин: «Каміння росте. Рослини ростуть і живуть. Тварини ростуть, живуть і відчувають»).
Беатрікс вважала, що чотирирічна дитина вже доросла до класифікації Ліннея. Ба більше: за освіту Алми вона взялася, як тільки та зіп’ялася на ноги. Беатрікс була переконана: якщо інші люди вчать своїх дітлахів лепетати молитви й катехизис, то її дитя можна навчити чого завгодно.
Таким робом, Алмі ще й чотирьох не виповнилося, як вона вже вміла лічити — англійською, голландською, французькою і латинською. На латинську налягали найдужче, бо Беатрікс твердо вірила, що той, хто не знає латини, ніколи не зможе написати і одного правильного речення ні англійською, ні французькою. Вона трохи займалася з нею і грецькою, але вже не так наполегливо.
(Навіть Беатрікс вважала, що дитині нема чого братися за греку, поки їй не сповниться п’ять.) Свою розумницю Беатрікс навчала самотужки — і з великим задоволенням. Батьку чи матері, які самі не вчать свою дитину мислити, нема виправдання. Крім того, Беатрікс гадала, що розумові здібності людства невпинно погіршуються ще з другого століття від Різдва Христового, й насолоджувалася думкою про те, що заснувала заради своєї доньки в Філадельфії такий собі приватний афінський ліцей.
Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця маєтку, думала, що молода дівоча голівонька Алми надмірно обтяжена наукою, але Беатрікс і чути про це хотіла, бо так навчали і її саму, і всіх дітей з родини ван Девендер — і хлопців, і дівчат — з незапам’ятних часів.
— Не говори нісенітниць, Ганнеке, — шпетила її Беатрікс. — Відколи існує людство, ще жодна розумна дівчина, яка гарно їсть і добре почувається, не вмерла від надмірної науки.
Беатрікс надавала перевагу корисному, а не пустому; повчальному, а не веселому. Так звані «невинні розваги» викликали в неї підозру, а все дурне й непристойне — огиду. До дурного й непристойного, на її думку, належали: пивниці; нарум’янені жінки; дні виборів (чекай стовпотворіння людей); поїдання морозива; відвідини каварні, де продають морозиво; англіканці (насправді ті ж самі католики, чия релігія, стверджувала вона, суперечить моралі й здоровому глузду); чай (порядні голландки п’ють лише каву); люди, які взимку їздять на санях, не чіпляючи коням дзвоники (через що не чути, як вони наближаються в тебе за спиною!); недорога хатня челядь (невдячна економія); люди, які розраховуються з прислугою ромом замість грошей (сприяючи так пияцтву); люди, які приходять до тебе зі своїми клопотами, а тоді не хочуть дослухатися до розумної поради; новорічні святкування (новий рік настане так чи інакше — теленькатимете ви в дзвіночки чи ні); аристократія (мірилом шляхетності є поведінка, а не спадок); і діти, яких хвалять на кожному кроці (добру поведінку треба вимагати, а не винагороджувати). Беатрікс дотримувалась принципу: Laboripse Voluptas — праця вже сама по собі насолода. Вона вважала, що коли хтось байдужий до почуттів і тримається від них осторонь, це свідчить про його вроджену гідність; ба більше: була твердо переконана, що байдужість до почуттів є самою сутністю гідності. А найвище за все Беатрікс Віттекер ставила порядність і мораль — втім якби її змусили вибрати щось одне, то вона, мабуть, обрала б порядність.
І всього цього Беатрікс прагнула навчити свою доньку.
Що ж до Генрі Віттекера, то він, певна річ, ніяк не міг підсобити з класичними мовами, але високо цінував намагання Беатрікс навчити розуму їхню доньку. Тямущий, але неосвічений ботанік, він уже давно відчував, що грека з латиною були, мов ті два важкенні залізні засуви, які не давали йому прочинити двері до знань; він не дозволить, щоб їх зачинили ще й перед його дитиною. І взагалі — перед нею мають відкриватися всі дороги.
То чого ж Генрі навчив Алму? А нічого. Себто безпосередньо він нічого її не вчив. У Генрі не вистачало терпцю розказувати й пояснювати, крім того, він не любив, щоб його обсідали діти. Але якби занотувати, чого Алма почерпнула від батька мимохідь, вийшов би довгенький перелік. Насамперед вона навчилася не дратувати його. Варто було його розсердити, і її тієї ж миті виганяли з кімнати. Тож Алма ще з пелюшок затямила: батька сердити й дратувати не варто. Для неї то було непросто, бо доводилось рішуче тамувати всі свої вроджені пориви (а їй від народження кортіло саме цього: сердити й дратувати). Втім, вона помітила, що батько не має нічого проти серйозного, цікавого й виразного запитання від своєї доньки — якщо тільки вона не уриває його на півслові або (оце вже було важче) на півдумці. Часом її запитання його смішили, хоч Алма й не завжди розуміла, чому — як-от тоді, коли вона поцікавилася, чому кнур так довго морочиться зі свинею, тоді як бик дуже скоро злазить з корови. Почувши це, Генрі розреготався. Алма не любила, коли з неї сміялися. У такому разі вона ніколи не перепитувала.
Алма зауважила, що її батько втрачає терпець з робітниками, гостями, дружиною, з нею і навіть зі своїми кіньми — проте з рослинами ніколи не губить голови. З рослинами він завжди був милосердний, завжди їм усе пробачав. Інколи Алмі хотілося стати рослиною. Однак вона ніколи нікому в цьому не зізнавалася, бо тоді б виглядала по-дурному, а Генрі навчив її, що нема нічого гіршого, як пошитися в дурні.
— Люди — дурні, які тільки й мріють, щоб їх обвели круг пальця, — не раз казав він, давши доньці зрозуміти, що між бовдурами й розумниками — нездоланна прірва, і стояти треба на боці розуму.
Показувати, до прикладу, що ти мрієш про щось, чого мати ніяк не зможеш — нерозумно.
Від Генрі Алма дізналася, що в світі є далекі краї, куди деякі чоловіки мандрують і вже не вертаються, але її батько побував там і знайшов шлях додому. (їй було приємно уявляти, начебто він повернувся заради неї, щоб стати її татусем, хоч Генрі ніколи на таке не натякав.) Вона довідалася, що світ не зламав Генрі, бо він був мужній. І хотів, щоб і вона трималася мужньо, навіть за найстрашніших оказій — коли гримів грім, коли за нею гналися гуси, коли річка Скулкілл виходила з берегів чи коли у фургоні ремісника їхала мавпа з ланцюгом на шиї. Генрі не дозволяв Алмі такого боятися. Вона ще до кінця не зрозуміла, що таке смерть, як він уже заборонив їй її боятися.
— Люди кожного дня вмирають, — сказав він. — Але шанси, що це будеш ти, — вісім тисяч проти одного.
Вона побачила, що бувають тижні — надто як дощить — коли батькове тіло болить сильніше, ніж мав би терпіти будь-який християнин. Йому постійно боліла нога через те, що поламана кістка погано зрослася, і час від часу мучили хвороби, що їх він підхопив у тих далеких, небезпечних краях. Бувало, що Генрі не міг цілих два тижні встати з ліжка. Не дай Боже, щоб його хтось тоді потурбував! Навіть листи приносили навшпиньки. Через ці недуги Генрі більше не міг нікуди їздити і натомість приймав людей у себе. Ось чому в Білому Акрі завжди крутилося чимало гостей, а справи залагоджували у вітальні й за обіднім столом. Ось чому Генрі найняв чоловіка на ім’я Дік Єнсі — мовчазного голомозого здоровила з крижаним поглядом, який мандрував від імені Генрі й тримав людей у шорах від імені компанії Віттекера. Алма переконалася, що до Діка Єнсі краще не говорити.
Вона бачила, що батько не відвідує служби, але притримує для себе найкраще відгороджене місце в шведській лютеранській церкві, куди Алма з матір’ю ходили щонеділі. Матір Алми не надто симпатизувала шведам, але позаяк поблизу не було голландської реформатської церкви, шведи були краще, ніж нічого. Вони принаймні розуміли й приймали основні засади кальвіністського вчення: ми самі відповідаємо за власне життєве становище і, скоріш за все, приречені, а попереду нас не чекає нічого приємного. Беатрікс усе це було добре знайоме. Краще за всякі інші релігії, які лицемірно й геть непереконливо силкуються вас утішити.
Алмі не хотілося ходити до церкви — ліпше б вона в неділю зоставалася вдома, як тато, й займалася рослинами. У церкві було нудно, незатишно, ще й тхнуло тютюном. Улітку крізь прочинену браму, бувало, заходили індички й пси, шукаючи затінку від палючого сонця. А взимку в старій кам’яниці аж дрижаки пробирали. Як тільки через котресь із високих вікон з хвилястим склом пробивався промінчик світла, Алма підставляла йому своє личко, немов тропічна ліана в батьковій оранжереї, яка хотіла видертися нагору, ближче до сонця.
Алмин батько не любив церкви й релігії, але часто закликав Бога покарати його ворогів. Генрі ще чимало всього не любив — з часом Алма досконало вивчила весь список. Вона знала, що батько зневажає дебелих чоловіків, які тримають малих псів. Крім того, він презирливо ставився до тих, хто купував скакунів, а їздити на них не вмів. До того ж він ненавидів: вітрильники, на яких плавали на дозвіллі; інспекторів; дешеве взуття; все французьке (мову, їжу, народ); нервових канцеляристів; порцелянові блюдця, які розліталися на друзки в міцній чоловічій руці; поезію (але не пісні!); згорблені спини боягузів; злодійкуватих байстрюків, народжених повіями; брехливі язики; звуки скрипки; військо (будь-яке військо); тюльпани («цибуля з претензіями!»); блакитних сойок; кавування («клята гидка голландська звичка!») і — Алма ще не розуміла, що значать ці слова — рабство, і тих, хто вимагав його скасувати — і то однаково сильно.
Генрі бував запальний. Він міг обізвати й принизити Алму швидше, ніж хтось інший защепив би жилет («Ніхто не любить дурненьких і самовдоволених поросят!»), але бували моменти, коли їй здавалося, що він любить її, ба навіть гордиться нею. Одного дня до Білого Акру прийшов незнайомець, який хотів продати Генрі поні, щоб Алма навчилася на ньому їздити. Поні звали Соамз, він мав шерсть кольору карамелі й відразу сподобався Алмі. Чоловіки домовилися про ціну — зійшлися на трьох доларах. Алма, якій на ту пору було шість років, запитала:
— Перепрошую, сер, а вуздечка й сідло також входять у ціну?
Незнайомець промовчав, а Генрі розреготався:
— Попався, чоловіче! — проревів він, і цілий день, як тільки Алма потрапляла йому на очі, куйовдив їй волосся, примовляючи:
— Ото малий спритник в мене росте!
Алма бачила, що по вечорах батько прикладався до пляшок, і що ті пляшки часом приховували в собі небезпеку (він кричав на неї, виганяв з кімнати), а часом диво — як-от дозвіл посидіти на колінах у тата, який розповідав їй фантастичні історії і ласкаво називав «Сливкою», що нечасто траплялося. Такими вечорами Генрі казав їй:
— Завжди носи з собою вдосталь золота, Сливко, щоб викупити своє життя, якщо тебе викрадуть. Якщо треба, заший монети в поділ сукні, але завжди май гроші при собі!
Генрі розповідав, що на такі крайні випадки бедуїни в пустелі зашивають собі під шкіру коштовні камені. Він сказав, що й сам має під шкірою на животі зашитий смарагд, що для невтаємниченого ока це виглядає як шрам у місці, куди поцілила куля від рушниці, і що він ніколи і нізащо не покаже їй, де саме той смарагд — але він точно там є.
— Завжди треба мати чим відкупитися, Сливко, — сказав він.
Вмостившись у батька на колінах, Алма довідалася, що Генрі плавав по світу разом з видатним чоловіком на ім’я капітан Кук. Ті історії були найцікавіші. Одного дня на поверхню океану виринув велетенський кит із широко роззявленою пащею — капітан Кук скерував корабель прямісінького у черево кита, роззирнувся довкола, а тоді знову виплив на світ Божий — тільки з іншого боку! Якось Генрі почув на морі плач — зирк, а то русалка пливе по воді. Її поранила акула. Генрі взяв мотузку й витягнув русалку з води — вона померла в нього на руках, але перед тим — їй-Богу! — поблагословила Генрі Віттекера й напророкувала, що колись він розбагатіє. Ось як у нього з’явився цей великий будинок — завдяки благословенню русалки!
— А якою мовою розмовляла русалка? — запитала Алма, уявляючи, що то була не інакше, як грецька.
— Англійською! — відповів Генрі. — Заради Бога, Сливко, хіба б я рятував ту чортову русалку, якби вона балакала не по-нашому?
Перед матір’ю Алма відчувала страх і трепет, натомість батька — обожнювала. Вона любила його найбільше за все. Навіть більше, ніж поні Соамза. Її батько був колосом, а вона визирала в світ з-поміж його велетенських ніг. Супроти Генрі біблійний Бог здавався нудним і далеким. Як і Бог, Генрі не раз випробовував любов Алми — особливо після того, як відкорковував пляшку.
— Сливко, — казав він, — а побіжи-но до пристані так швидко, як тільки зможеш на своїх цибатих ногах, і подивися, чи не припливли таткові кораблі з Китаю?
Пристань була за сім миль від їхнього дому, ще й на тому березі річки. Неділя, дев’ята вечора, надворі пронизливий березневий дощ зі снігом, а Алма зістрибує з батькових колін і біжить. Слуга ловить її коло дверей і заносить назад до вітальні, інакше — у шість років, без накидки чи хоча б капелюшка, без копійки в кишені й кавальчика золота в подолі сукні — вона б, їй-Богу, виконала його просьбу.
Оце дитинство їй випало!
Алма не тільки мала сильних і розумних батьків, а й цілий маєток Білий Акр, що його могла досліджувати, як їй тільки заманеться. То була істинна Аркадія. Оце так простір для досліджень! Сам лише будинок був невичерпною скринькою чудес. У східній альтанці стояло незграбне опудало жирафи зі збентеженою, кумедною мордочкою. У передпокої лежало три гігантських ребра мастодонта, що їх викопав на поблизькому полі місцевий фермер і виміняв у Генрі за нову рушницю. Ще в будинку був бальний зал, сяючий і порожній, де колись — за перших приморозків пізньої осені — Алма знайшла колібрі, який випадково залетів знадвору й промчав повз її вухо чудернацькою траєкторією (наче блискуче малесеньке ядро з крихітної гарматки). У батьковому кабінеті жила майна — пташка, яка приїхала аж із Китаю і говорила схвильовано й красномовно (принаймні так казав Генрі), але тільки рідною мовою. Ще в домі були шкіри рідкісних змій, набиті соломою і тирсою. Полиці, заставлені коралами з Південних морів, стародавніми єгипетськими коштовностями з лазуриту й запорошеними турецькими альманахами.
А скільки там було місць, де можна було скуштувати чогось смачненького! Їдальня, вітальня, кухня, салон, кабінет, засклена тераса й веранди з затіненими альтанками. Там вони чаювали й снідали медяниками, каштанами й персиками (ще й якими персиками — з одного боку рожевими, з другого — золотистими). Взимку в дитячій кімнаті нагорі можна було пити бульйон і милуватися річкою унизу, яка виблискувала під сірим небом, наче поліроване люстерко.
Та надворі таємничих принад було ще більше. Будинок оточували величаві оранжереї з цикасами, пальмами й папороттю, обгорнутими товстим шаром чорної, смердючої дубильної кори, яка зберігала тепло. Вологість в оранжереях підтримувала шумна, грізна поливачка. У загадкових теплицях — таких спекотних, що можна було зомліти, делікатні заморські рослини відновлювали свої сили після довгих морських мандрів, а орхідеї хитрощами змушували цвісти. В оранжереях росли лимонні дерева, що їх кожного літа — наче хворих на сухоти — вивозили на вулицю на сонечко. В кінці дубової алеї причаївся невеличкий грецький храм, де можна було гратися в Олімп.
А ще в Білому Акрі була молочарня, а відразу коло неї — маслярня — звідки долинали привабливі пахощі алхімії, забобон і чаклунства. На дверях маслярні німецькі доярки малювали крейдою шестикутники, а перед тим, як переступити через поріг, бурмотали закляття. Сир не затвердне, казали вони Алмі, якщо його прокляне диявол. Коли Алма запитала матір, чи це правда, та обізвала її довірливою вівцею і прочитала довгу лекцію про те, як насправді робиться сир, — виявляється, свіже молоко вступає в цілком природну хімічну реакцію зі шматочком шлунка молодого теляти, а тоді сир кладуть у воскові форми, де він тверде при сталих температурах. Закінчивши урок, Беатрікс стерла шестикутники з дверей маслярні й вичитала доярок, обізвавши їх забобонними простачками. Втім, Алма помітила, що другого дня на дверях знову з’явилися крейдяні шестикутники. Хоч би що там було, а сир далі тверднув.
А ще довкола маєтку тягнулися незліченні акри лісистих земель — яких зумисне не обробляли — де водилися кролики, лисиці й олені, які брали їжу просто з рук. Батьки дозволяли Алмі — ні, заохочували її! — блукати лісами, пізнаючи світ природи. Вона збирала жучків, павуків і метеликів. Одного дня перед її очима велику смугасту змію живцем поглинула значно більша за неї чорна змія — від жахливого видовища, яке тривало кілька годин, неможливо було відвести погляд. Алма спостерігала, як тигрові павуки рили в землі глибокі тунелі, а вільшанки збирали з річкового берега мох і мул для своїх гнізд. Вона заприятелювала з гарненькою гусеничкою (гарненькою супроти інших гусениць) і замотала її в листочок, щоб пізніше забрати зі собою додому, але потім випадково сіла на нього і вбила свою приятельку. То був важкий удар для неї, але треба було жити далі. Ось що їй сказала мама:
— Перестань плакати — життя продовжується.
Тварини вмирають, пояснила вона. А деякі тварини, як-от вівці й корови, народжуються тільки для того, щоб вмерти. Не можна плакати над кожним. У вісім років Алма — разом з Беатрікс — уже розрізала голову ягняти.
До лісу Алма завжди вирушала в найзручнішому одязі, озброївшись спорядженням колекціонера: скляними пробірками, коробочками для зберігання, ватою і записниками. Вона гуляла в будь-яку погоду, завжди знаходячи для себе щось цікаве. Одного року хурделиця наприкінці квітня принесла зі собою дивне поєднання щебету співочих птахів і теленькання дзвіночків на санях — уже заради цього варто було вийти з дому. Алма переконалася, що нічого цікавого не знайдеш, коли ступатимеш по багнюці обережно, щоб не забруднити черевиків і подолу спідниці. Якщо вона поверталася додому з гарними екземплярами для свого гербарію, її ніколи не сварили за брудне вбрання.
Під час цих виправ Алму неодмінно супроводжував її вірний супутник — поні Соамз. Деколи вона їхала на ньому верхи через ліс, а інколи він ступав за нею слідом, як великий, добре навчений пес. Улітку йому на вуха чіпляли чудові шовкові китички, які відганяли мух. Узимку під сідло клали хутро. Кращого компаньйона для колекціонера, ніж Соамз, годі було шукати — Алма без упину з ним балакала. Для своєї господині він готовий був зробити що завгодно — тільки швидко перебирати ногами не міг. І деколи з’їдав зібрані нею екземпляри.
Дев'ятого літа, спостерігаючи за тим, як квіти розкривають і згортають свої пелюстки, Алма навчилася визначати час. Вона помітила, що козельці завжди розпускаються о п’ятій ранку, а стокротки й купальниця — о шостій. Щойно годинник вибивав сьому, розквітали кульбабки. О восьмій наставала черга курячих очок. Дев’ята: піщанка. Десята: луговий шафран. Об одинадцятій усе починало рухатися в зворотний бік. Опівдні закривалися пелюстки козельців. О першій — піщанки. О третій згорталися кульбабки. Якщо до п’ятої години — коли купальниця стуляла свої пелюстки, а вечірній первоцвіт — розкривав — Алми не було вдома з помитими руками, їй було непереливки.
Найдужче Алму цікавило, як побудований світ. Хто той головний механізм, що всім керує? Вона відщипувала в квіток пелюстки, роздивляючись, як вони влаштовані. Те ж саме робила з комахами й мертвими тваринками, які їй траплялися. Якось пізнього листопадового ранку Алма здивовано помітила в траві крокус — квітку, яку вона досі зустрічала тільки весною. Оце так знахідка! Ніхто не міг дати їй задовільної відповіді, що ці квіти собі думали, коли пробилися отак з-під землі холодної осені, безлисті й беззахисні, тоді як усе довкола поволі помирало.
— Це осінні крокуси, — сказала їй Беатрікс.
Ну так, явно й безсумнівно осінні — але навіщо вони розквітли? Вони що — дурненькі? Чи згубили лік часу? Заради яких таких важливих справ ці крокуси розпустили цвіт у перші ночі лютих заморозків? Ніхто не знав.
— Ці квіти просто так поводяться, — пояснила Беатрікс, але її відповідь Алму, на диво, не задовольнила. Коли ж донька не відступила, вона заявила:
— Не на всі запитання є відповіді.
Алму настільки приголомшила ця думка, що вона кілька годин не могла оговтатися. Глибоко вражена, вона сиділа заціпеніло й розмірковувала. Отямившись, Алма намалювала в своєму записнику таємничий осінній крокус, а поруч занотувала дату й свої запитання і заперечення. Записи велися старанно. Нотувати потрібно все — навіть те, чого не розумієш. Беатрікс навчила її завжди робити якомога точніші замальовки своїх знахідок і, при змозі, ділити їх на категорії, дотримуючись правильної класифікації.
Алмі подобалося робити ескізи, але закінчені малюнки переважно її розчаровували. Облич і тварин вона малювати не вміла (навіть метелики виглядали грізними), але з часом помітила, що непогано малює рослини. Серед її перших успіхів були доволі гарні зображення зонтичних — рослинок із порожнистим стеблом і пласким суцвіттям, які належали до тієї ж родини, що й морква. Її малюнки вийшли точні, але дівчині хотілося, щоб вони були не тільки точні, а ще й гарні. Вона так і сказала своїй матері, яка зауважила:
— Вони не мусять бути красиві. Краса заважає точності.
Під час своїх лісових прогулянок Алма, бувало, зустрічала інших дітей. Це її завжди насторожувало. Вона знала, хто ці непрохані гості, але ніколи з ними не розмовляла. То були діти батькових робітників. Маєток Білий Акр скидався на гігантського живого звіра, чиє велетенське нутро потребувало слуг — німецьких і шотландських садівників, яких батько наймав замість ледачих корінних американців, і голландських служниць, яких вимагала й на яких покладалася її мати. Домашня челядь жила в мансарді, а робітники з сім’ями — в будиночках і хатинах, розкиданих по всій території садиби. Будиночки також гарно виглядали — не тому, що Генрі переймався, щоб його робітникам затишно жилося, а тому, що терпіти не міг, як щось виглядало занедбано.
Коли Алма натрапляла в лісі на дітей, їй аж у животі хололо. Втім, вона мала свій спосіб, як пережити ці зустрічі, — вдавала, начебто нічого не відбувається. Алма проїжджала повз дітей на своєму вірному поні (який, як завше, рухався повільно й незворушно, наче холодна патока).
Проминаючи дітлахів, вона затримувала подих і дивилася просто перед себе, ані ліворуч, ані праворуч, доки ті нишпорки не лишалися позаду. Якщо вона їх не бачить, значить, їх не існує.
Діти робітників ніколи не займали Алми. Скоріше за все, їм було сказано її не чіпати. Генрі Віттекера всі боялися, а значить, і його доньки теж треба було боятись. Втім, деколи Алма підглядала за дітьми з безпечної відстані. Їхні ігри були грубі й незрозумілі. Вони одягалися не так, як Алма. Ніхто з дітей не мав на плечі набору ботаніка-колекціонера й не їхав верхи на поні з яскравими шовковими китичками. Вони штурхали одне одного й кричали, не цураючись лайливих слів. Алма боялася цих дітей, як вогню. Вони часто навідувались до неї у страшних снах.
Але з нічними жахіттями все просто: треба тільки знайти Ганнеке де Ґроот, яка жила в підвалі. Інколи це допомагало й заспокоювало. Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця, управляла цілим всесвітом Білого Акру, і ця могутність наділила її духом спокою і статечності. Ганнеке спала у власних покоях біля кухні в підвалі, там, де ніколи не гас вогонь. Вона жила в хмарині теплого підвального повітря, пропахлого солониною, що звисала з кожної балки. Ганнеке мешкала в клітці — принаймні, так здавалося Алмі — бо вікна і двері в її особистих покоях були заґратовані, позаяк одна тільки Ганнеке знала, де зберігається домашнє срібло й порцеляна, і видавала платню всім слугам і робітникам.
— Я живу не в клітці, — якось виправила Алму Ганнеке, — а в банківському сховищі.
Коли Алмі не давали спати жахіття, вона збиралася з духом і вирушала в моторошну подорож темними сходами, цілих три поверхи вниз, до найдальшого закутка в підвалі, де, вчепившись за ґратки на дверях до кімнати Ганнеке, кричала, щоб її впустили. Такі виправи завжди були ризикованою затією. Деколи Ганнеке вставала й, сонна й невдоволена, відчиняла свою «клітку» й дозволяла Алмі залізти до неї в ліжко. А деколи ні. Часом вона називала Алму малою дитиною, питала, для чого та докучає старій, втомленій голландці, й відсилала дівча назад лячними темними сходами до її спальні.
Але той рідкісний випадок, коли Ганнеке таки брала її до себе, вартував тих десяти, коли її проганяли, бо тоді Ганнеке розповідала різні історії, а вона стільки всього знала! З Алминою матір’ю Ганнеке зналася сто років, відколи та ще під стіл пішки ходила. Ганнеке розповідала про Амстердам — Беатрікс ніколи про нього не згадувала. З нею Ганнеке завжди розмовляла голландською, і для Алми та мова до кінця життя уособлювала затишок, банківські сховища, солонину й безпеку.
Алмі ніколи не спадало на думку шукати вночі розради в матері, чия спальня була за стіною. Її матір мала багато здібностей, але таланту заспокоювати серед них не було. Беатрікс Віттекер не раз казала: дитина, яка вже доросла до того, щоб ходити, говорити й думати, повинна вміти — без сторонньої допомоги — заспокоюватися сама.
А ще в них були гості — нескінченна вервечка відвідувачів, які прибували до Білого Акру мало не щодня, в екіпажах, верхи на конях, човнами й пішки. Батько Алми нічого так не боявся на світі, як нудьги. Він полюбляв збирати за вечерею людей, які б його розважали, розповідали новини з усіх куточків світу й підкидали ідеї для нових справ. Генрі Віттекеру не треба було двічі запрошувати гостей — вони приходили до нього охоче і з вдячністю.
— Що більше в тебе грошей, — пояснював Генрі Алмі, — то ввічливіше з тобою поводяться. Запам’ятай собі.
На ту пору в Генрі назбиралася ціла купа грошей. У травні 1803-го він підписав угоду з чоловіком на ім’я Ізраель Велен — державним чиновником, який відповідав за постачання ліків для експедиції Льюїса й Кларка західною Америкою. Генрі зібрав для нього чималі запаси ртуті, настоянки опію, ревеню, білого маку, кореня ятеоризи, каломелю, блювотного кореня, олова, цинку й солі сірчаної кислоти — справді лікувальні властивості мали тільки деякі з цих препаратів, тоді як прибуток приносили всі. Року 1804-го німецькі аптекарі вперше виділили з опійного маку морфін, і Генрі одним з першим вклав кошти у виробництво цієї корисної речовини. Через рік він отримав контракт на поставку медичних препаратів цілому американському війську. Тепер Генрі мав деякий вплив на політичні справи і користувався довірою громадськості, тому — так! — люди охоче з ним вечеряли.
Та це в жодному випадку не були світські вечері. Віттекерів особливо не запрошували до тісного, вишуканого кола вищого товариства Філадельфії. Коли вони тільки прибули до міста, їх одного разу запросили до себе на вечерю Енн і Вільям Бінґем на розі Третьої і Смерекової вулиць, але візит не вдався. За десертом місіс Бінґем — яка поводилася так, ніби мешкала в королівському палаці Сент-Джеймс — запитала Генрі:
— А звідки походить ваше прізвище — Віттекер? Ніколи такого не чула.
— З центральної Англії, — відповів Генрі. — Походить від слова Ворвікшир.
— То Ворвікшир — ваша родинна садиба?
— Не тільки вона. Куди нас, Віттекерів, посадять, там і наша садиба.
— Але ж ваш батько, сер, досі володіє землями в Ворвікширі?
— Мій батько, мадам — якщо він ще живий — володіє двома свинями й горщиком під ліжком. Хоча дуже сумніваюся, що в нього є ліжко.
Бінґеми більше ніколи не запрошували Віттекерів на вечерю. Однак ті зовсім не переймалися. Беатрікс усе одно не подобалися розмови й вбрання світських пань, а Генрі дратувала нудьга, що панувала у вишуканих вітальнях. Генрі натомість створив власне товариство, на другому березі річки, високо на своєму пагорбі. Вечері в Білому Акрі були не змаганнями з пліток, а вправами, що розвивали інтелект і діловий хист. Якщо десь там на світі жив собі молодий сміливець, який творив незвичайні подвиги, Генрі хотів бачити його в себе за столом. Коли через Філадельфію проїжджав шанований філософ, знаний науковець чи багатонадійний винахідник, його також запрошували на вечерю. Часом навідувалися і жінки — дружини поважних мислителів, перекладачки знакових книжок, талановиті акторки, які гастролювали Америкою.
Деяким людям вечері в Генрі були не з медом. Попри те, що стіл вгинався від наїдків — устриці, біфштекс, фазани — за столом у Білому Акрі бувало незатишно. Гостей допитували, з ними сперечалися, їх провокували. Ворогів зумисне садили поруч. Під час розмов, що нагадували скоріше словесну боротьбу, ніж ввічливу бесіду, від непорушних істин і каменя на камені не лишалося. Деякі поважні персони покидали Білий Акр з відчуттям, що їм завдано щонайглибшої образи. Інші гості — розумніші, а може, просто не такі чутливі чи охочіші знайти собі патрона — виходили з маєтку з прибутковою угодою, вигідним партнерством чи бажаним рекомендаційним листом для якогось впливового бразильця. Їдальня у Білому Акрі була небезпечним ігровим полем, але перемога могла назавжди змінити життєвий шлях гравця.
Алмі дозволяли сидіти за цим столом, де точилася боротьба, відколи їй виповнилося чотири, — не раз поруч із батьком. Їй не забороняли ставити запитання — тільки питати щось розумне. Дехто з гостей був зачарований дитям. Якось один фахівець з хімічної симетрії голосно сказав:
— Ти — справжня мала енциклопедія!
Алмі назавжди запам’ятався його комплімент. Інші вчені мужі, навпаки, не звикли, щоб їх розпитувало мале дівча. Але, як зауважив Генрі, якщо деякі знамениті науковці не можуть захистити своєї теорії перед малою дівчинкою, значить, вони шахраї, і їх треба вивести на чисту воду.
Генрі вважав — і Беатрікс з ним цілком погоджувалася — що нема такої теми, яка була б надто серйозна, складна чи бентежна, щоб її не можна було обговорювати в присутності дитини. Якщо Алма не розуміла, про що мова, гадала Беатрікс, то всього лиш діставала ще один привід поглибити свої знання, щоб наступного разу не згубити нитки розмови. Беатрікс навчила Алму, що коли на думку не спадає нічого розумного, щоб сказати, треба всміхнутися до того, хто говорив останнім, і ввічливо прошепотіти:
— Прошу вас, продовжуйте.
Якщо ж Алма нудилася за столом — що ж, це нікого не цікавило. Вечорами в Білому Акрі збиралися зовсім не заради дитячих розваг (Беатрікс, звісно, стверджувала, що в житті мало що повинне робитися для дитячої розваги), і що швидше Алма навчиться годинами спокійно сидіти на стільці з твердою спинкою, уважно дослухаючись до думок, яких їй було не до снаги зрозуміти, то краще для неї.
Ось так Алма провела ранні роки дитинства, слухаючи найдивовижніші розмови — з чоловіками, які вивчали, як розкладаються людські останки; з чоловіками, які збиралися ввозити до Америки добротні бельгійські пожежні шланги; з чоловіками, які зображали потворні каліцтва; з чоловіками, переконаними, що ліки можна не тільки ковтати, а й — не менш дієво — втирати в шкіру, через яку вони проникнуть до організму; з чоловіками, які досліджували органічну матерію сірчаних джерел; і з одним чоловіком, фахівцем із легеневих функцій водоплавних птиць (за його словами, в усьому світі природи не знайти захопливішої теми — але він так марудно бурмотів за столом, що йому ніхто не повірив).
Інколи вечірні посиденьки розважали Алму. Найдужче вона любила, коли приходили актори й дослідники, які розповідали чудернацькі історії. Бували вечори напружених суперечок. Бували й такі, коли нестерпна нудьга тривала до безкінечності. Часом вона засинала за столом із розплющеними очима, не падаючи зі стільця лише через невимовний жах перед материним осудом і завдяки корсету своєї вечірньої сукні. Проте один вечір Алма запам’ятала до кінця життя — пізніше він здавався їй апогеєм її дитинства. Того вечора до них завітав італійський астроном.
Було пізнє літо 1808 року. Генрі Віттекер придбав новий телескоп. Крізь добротні німецькі лінзи він милувався нічним небом, але розумів, що нічогісінько не тямить серед небесних світил. Він знався на зірках так, як знається кожен моряк, себто доволі добре, але з найновішими дослідженнями знайомий не був. На ту пору астрономія рухалася вперед семимильними кроками, і Генрі щораз частіше переконувався, що нічне небо стає для нього ще однією бібліотекою, з якої він ні слова не вміє прочитати. Тому коли Маестро Лука Понтесіллі, славетний італійський астроном, приїхав до Філадельфії, щоб виступити на засіданні Американського філософського товариства, Генрі заманив його до Білого Акру, влаштувавши бал на його честь. Подейкували, що Понтесіллі — великий прихильник танців, тож Генрі подумав, що він не зможе відмовитися від запрошення на бал.
Віттекери ще ніколи не влаштовували такої грандіозної затії. Пополудні до будинку прибули найкращі в Філадельфії кухарі — негри в накрохмалених білих строях — і взялися складати пірамідки безе й змішувати різнобарвні пунші. По всьому маєтку розставили панно з тропічних квітів, які досі ніколи не покидали запашних оранжерей. Раптом у бальній залі з’явився цілий оркестр — похмурі музиканти тинялися туди-сюди, налаштовуючи інструменти й нарікаючи на спеку. Алму відмили й затиснули в білосніжні криноліни, а вихор неслухняного рудого волосся пов’язали атласним бантом завбільшки як ціла її голова. Прибули гості — напудрені, закутані в хвилі шовку.
Стояла спека. Сонце пражило весь місяць, але той день видався найспекотнішим. Передбачивши незручності, пов’язані з погодою, Віттекери вирішили почати бал о дев’ятій, коли сонце вже зайшло, але в повітрі ще відчувалася нестерпна спека. Зала швидко перетворилася на задушливу, вологу оранжерею, в якій розкошували тропічні рослини, та аж ніяк не запрошені дами. Знеможених музикантів заливав піт. Спраглі свіжого повітря, гості висипали надвір — походжали верандами, опиралися на мармурові статуї, даремно сподіваючись, що камінь поділиться з ними своєю прохолодою.
Щоб утамувати спрагу, гості випили значно більше пуншу, ніж збиралися. Нічого дивного, що всі забули про стриманість — усіх поглинув дух легковажного шаленства. Музики облишили бальні церемонії й заграли жвавих мелодій на широкому моріжку. На вулицю винесли лампи й ліхтарі — довкола гостей закружляли миготливі тіні. Чарівний італійський астроном спробував навчити джентльменів з Філадельфії простеньких неаполітанських танцювальних кроків і покружляв у танці з усіма дамами — всі визнали його кумедним, сміливим, цікавим. На втіху гостям він навіть запросив до танцю негритянських кухарів.
Того вечора Понтесіллі мав прочитати лекцію про еліптичні орбіти й швидкість обертання планет, представивши детальні ілюстрації і розрахунки. Але в якийсь момент від цієї ідеї відмовилися. Хіба ж зможе таке розшаленіле товариство спокійно висидіти серйозну наукову лекцію?
Алма так ніколи й не дізнається, чия то була ідея — Понтесіллі чи її батька, але відразу після півночі зійшлися на тому, що славетний італійський маестро космології відтворить модель Всесвіту на великому лужку в Білому Акрі, використовуючи за небесні тіла самих гостей. Модель вийде не зовсім точного масштабу, заявив захмелілий італієць, але вона принаймні дасть дамам уявлення про життя планет і їхні взаємостосунки.
З удавано серйозним і водночас грайливим настроєм, Понтесіллі поставив Генрі Віттекера — Сонце — посередині моріжка. Відтак вибрав ще кількох джентльменів, які уособлювали планети, що розходилися на всі боки від свого господаря. На втіху всіх гостей, Понтесіллі обрав на ці ролі чоловіків, найбільш подібних до планет, що їх вони представляли. Так, крихітного Меркурія зображав миршавий, але поважний торговець зерном із Джермантауна. Позаяк Венера й Земля були майже однакові за розміром, але більші за Меркурій, Понтесіллі вибрав на ролі цих планет братів із Делавера — двійко чоловіків, однаковісіньких на зріст, статуру і зовнішність. Марс мав бути більший за торговця зерном, але меншим за братів із Делавера — відомий банкір із підтягнутою статурою був саме тим, ким треба. На роль Юпітера Понтесіллі взяв відставного капітана-товстопуза — щойно його опецькувате тіло з’явилося в сонячній системі, як усе товариство аж заходилося від сміху. Що ж до Сатурна, то тут у пригоді став журналіст із не таким огрядним, та все ж кумедним черевцем.
Так тривало доти, доки всі планети не вишикувалися на моріжку на відповідній відстані від Сонця й одне від одного. Тоді Понтесіллі показав їм, як рухатися по орбіті довкола Генрі, відчайдушно намагаючись втримати кожного сп’янілого джентльмена на його небесному шляху. Невдовзі дами почали голосно вимагати, щоб і їх залучили до розваги — відтак, Понтесіллі розмістив їх довкола чоловіків, щоб ті виконували роль супутників, обертаючись по своїй вузькій орбіті. (Матері Алми дісталася роль супутника Землі, яку вона зіграла з холодним місячним блиском.) На краю моріжка маестро створив сузір’я з найчарівніших красунь.
Знову заграв оркестр, і ансамбль небесних світил закружляв у найдивовижнішому й найгарнішому вальсі, який добрі люди з Філадельфії бачили в своєму житті. У центрі стояв і сяяв Генрі, король-Сонце із вогненною чуприною, довкола нього оберталися чоловіки, стрункі й огрядні, а довкола них крутилися жінки. У найдальших закутках Усесвіту виблискували сузір’я молоденьких дівчат — далекі, як незнані галактики. Понтесіллі виліз на високий садовий мур і, небезпечно похитуючись, диригував і командував цією феєрією, вигукуючи в літню ніч:
— Не сповільнюйтесь, чоловіки! Дами, не покидайте своїх траєкторій!
Алмі теж кортіло там бути. Вона ще ніколи не бачила такого захопливого видовища. Ще ніколи не було такого, щоб вона так пізно не спала, — хіба після нічних жахіть — і от, у розпалі веселощів про неї взагалі забули. Того вечора — як, зрештою і завжди — там не було жодної дитини, крім неї. Алма кинулася до паркана й гукнула до маестро Понтесіллі, який дивом досі звідти не впав:
— Сер, візьміть і мене!
Італієць витріщився на неї зі свого сідала, перед очима в нього все пливло: звідки тут взялася дитина? Він би вже відмахнувся від неї, якби Генрі раптом не зарепетував із центра Сонячної системи:
— Знайди для дівчинки місце!
Понтесіллі стенув плечима.
— Будеш кометою! — крикнув він Алмі, далі вдаючи, начебто однією рукою диригує Всесвітом.
— А що робить комета, сер?
— Літай в усіх напрямках! — скомандував італієць.
Так вона й зробила. Алма промчала між планетами, прошмигнула, кружляючи, кожною орбітою, гасала й вертілася так, що бант ледь не злетів із голови. Як тільки вона наближалася до батька, той кричав:
— Тримайся подалі від мене, Сливко, а то згориш дотла! — і відштовхував її подалі від свого вогненного, розпеченого тіла, скеровуючи її в іншому напрямку.
Раптом їй встромили до рук іскристий факел. Алма не бачила, хто саме це зробив. Досі їй забороняли мати справу з вогнем. Факел метав на всі боки іскри й кавалки розжареної смоли, а вона мчала космосом — єдине небесне тіло, яке рухалося не по строгій еліптичній орбіті. Її ніхто не зупинив.
Вона була кометою.
І справді вірила в те, що летить.
Дитинство Алми — точніше, найщасливіші й найневинніші дитячі роки — різко скінчилося в листопаді 1809 року, вдосвіта, в звичайнісінький вівторок, який, втім, виявився не зовсім звичайним.
Алма пробудилася з міцного сну, коли почула гучні голоси й звуки коліс, які проїхали по гравію. У кімнатах, де в таку годину завжди панувала тиша (як-от у коридорі за дверима спальні й у горішніх покоях слуг), було чутно кроки, які розбігалися в усіх напрямках. Вона встала в холодній спальні, запалила свічку, намацала шкіряні черевики й схопила шаль. Напевно, Білий Акр спіткало якесь лихо і, можливо, потрібна її допомога. Через багато років Алма зрозуміла, якою безглуздою була така думка (невже вона справді вірила, що може чимось допомогти?), але на той час вона — юна десятилітня панночка — все ще вважала себе важливою персоною.
Діставшись широких сходів, які вели вниз, Алма побачила в просторому вестибулі гурт чоловіків із ліхтарями. Посеред них стояв її батько, у пальті, накинутому поверх нічного вбрання, з виразом роздратування на обличчі. Була там і Ганнеке де Ґроот, з волоссям, схованим під чепець. І матір також. Значить, сталося щось серйозне. Алма ніколи не бачила, щоб мама серед ночі була на ногах.
Але там був ще хтось, хто відразу прикував до себе її погляд. Між Беатрікс і Ганнеке стояла дівчинка, трохи менша за Алму, з довгою білявою косою. Обидві жінки поклали руки на її тендітні плечі. Алмі здалося, що вона вже колись бачила ту дівчинку. Може, вона донька котрогось із робітників? Хтозна. Дівчинка — байдуже, чия — була прегарна, хоч при світлі ліхтарів її обличчя виглядало збентеженим і наляканим.
Проте Алму стривожив не так її страх, як те, що Беатрікс і Ганнеке так міцно стискали плечі дівчинки, наче то була їхня дитина.
Коли один з чоловіків ступив крок до дівчинки, жінки стали ще ближче одна до одної, ще сильніше вхопилися за дитя. Чоловік відступив — і мудро зробив, подумала Алма, бо вже встигла розгледіти вираз материного лиця: запеклу лють. Той же вираз проступав і на обличчі Ганнеке. Розлютовані лиця двох найдорожчих жінок у її житті сповнили Алму незбагненним жахом. Відбувалося щось незрозуміле.
У ту мить Беатрікс і Ганнеке одночасно підвели голови й глянули вгору, на сходи, де мовчки, втупившись униз, стояла Алма, тримаючи в руках свічку й свої великі черевики. Вони обернулися так, наче Алма покликала їх, відірвавши від чогось важливого, і їм це зовсім не сподобалося.
— Йди спати! — гаркнули вони на неї: Беатрікс англійською, Ганнеке — голландською.
Алма була б запротестувала, але проти їх об’єднаної сили вона була безпорадна. Її налякали їхні строгі, розгнівані обличчя. Вона ще ніколи їх такими не бачила. Її присутність була явно зайва і небажана.
Алма ще раз стурбовано глянула на красиве дівча посеред повної незнайомців кімнати й побігла до своєї спальні. Вона цілу годину сиділа на краю ліжка, вслухаючись у звуки, аж їй заболіли вуха, сподіваючись, що хтось надійде і все їй пояснить і заспокоїть. Але голоси стихли, коні протупотіли геть, а до неї так ніхто й не прийшов. Врешті-решт Алма впала на ліжко й зморено заснула, загорнута в шаль, притискаючи до себе черевики. Прокинувшись уранці, вона побачила, що натовп незнайомців забрався геть з Білого Акру.
А дівчинка зосталася.
Її звали Пруденс.
Тобто Поллі.
А точніше Поллі-яка-стала-Пруденс. Її історія була огидна. В Білому Акрі намагалися її приховати, але таке важко тримати в таємниці, тому за кілька днів Алма про все дізналася. Дівчинка була донькою старшого городника в їхньому маєтку, мовчазного німця, який вигадав нову конструкцію теплиці для динь, що дало немалий прибуток. За жінку городник узяв місцеву з Філадельфії. Вона походила з бідної родини, але славилася своєю вродою — і була всім відомою блудницею. Чоловік обожнював її, але втримати коло себе не міг. Про це теж усі знали. Дружина роками невтомно наставляла йому роги, навіть не стараючись приховати своїх походеньок. Він мовчки терпів — не помічав, а може, вдавав, нібито не помічає — аж тут ні з того ні з сього терпець йому увірвався.
Тієї ночі, у вівторок, у листопаді 1809 року, городник збудив свою дружину, яка мирно спала біля нього, виволік її за волосся надвір і перерізав їй горло від вуха до вуха. А тоді повісився на в’язі. Серед інших робітників Білого Акру зчинилася буча — вони повибігали зі своїх будинків подивитися, що там сталося. А посеред цього гармидеру, що його здійняли дві наглі смерті, стояла маленька дівчинка на ім’я Поллі.
Поллі була такого ж віку, як Алма, тільки делікатніша й напрочуд гарна. Наче філігранна фігурка, вирізьблена з найкращого французького скла, яку хтось оздобив парою блискучих, переливчасто-блакитних очей. Проте особливої краси дівчинці надавали вуста, схожі на крихітні рожеві подушечки — вони перетворювали її на маленьку спокусницю, що позбавляє душевного спокою, на мініатюрну Вірсавію.
Коли тієї трагічної ночі Поллі привели до Білого Акру в супроводі констеблів і кремезних роботяг, які хапали її своїми ручиськами, Беатрікс із Ганнеке відразу відчули, що дитині загрожує небезпека. Дехто з чоловіків запропонував віддати дівчинку до сирітського притулку, тоді як інші відверто заявляли, що охоче самі подбають про сирітку. Половина чоловіків у тій кімнаті вже колись злягалися з матір’ю дівчинки — для Беатрікс і Ганнеке це не було таємницею — і їм не хотілося думати про те, яка доля може чекати на цю маленьку красуню, на цей плід розпусти.
Обидві жінки, наче змовившись, вихопили Поллі з натовпу й притиснули до себе. То було ані продумане рішення, ані жест милосердя під покровом материнського тепла й доброти. Ні, то був інтуїтивний вчинок, продиктований глибоким, негласним жіночим знанням про те, як влаштований світ. Таке мале красиве дівча не залишають посеред ночі наодинці з десятьма збудженими чоловіками.
Але коли Беатрікс із Ганнеке захистили Полі, коли чоловіки подалися геть, — що було з нею робити? Тоді вони вже подумали й вирішили. Точніше, вирішила Беатрікс, позаяк тільки вона мала право вирішувати. І прийняла воістину приголомшливе рішення — назавжди залишити Полі собі, зараз же удочерити її, зробивши однією з Віттекерів.
Пізніше Алма дізналася, що батько був запротестував проти цієї ідеї (Генрі розсердився, що його підняли з ліжка посеред ночі, вже не кажучи про звістку, що в нього раптом з’явилася ще одна донька), але Беатрікс метнула на нього лютий погляд, і він розважливо замовк. Що ж, хай буде так. Їхня сім’я і так надто мала, а Беатрікс досі не спромоглася її поповнити. Хіба після Алми не народилося ще двоє немовлят? Невже він забув, що вони так і не зробили першого подиху? І хіба двійко тих мертвих діток не лежить тепер на лютеранському кладовищі й нема від них ніякого зиску? Беатрікс завжди мріяла про другу дитину, і ось — за волею провидіння — те дитя саме до них прийшло. Якщо вони візьмуть Поллі до себе, нащадків Віттекерів за одну ніч побільшає удвічі. Вигідно, як не крути. Беатрікс усе вирішила швидко й рішуче. Генрі згодився без жодного слова протесту. Зрештою, він і так не мав вибору.
Крім того, що дівчинка була красива, вона виявилася не такою вже простачкою. Коли все вляглося, Поллі виявила неабияку вихованість — ледь не аристократичну стриманість, якої ніхто не сподівався від дитини, в якої перед очима недавно загинули обоє батьків.
Беатрікс розгледіла в Поллі неабиякий потенціал і не уявляла для неї іншого достойного майбутнього. Вона була переконана, що порядна родина й правильний моральний вплив підштовхнуть дівчинку до іншого життєвого шляху, ніж той, сповнений пошуку чуттєвих насолод і розпусти, за який поплатилася життям її матір. Але найперше дівча треба було відмити. Черевики й руки бідолахи були вимащені кров’ю. Далі потрібно було дати їй нове ім’я. Поллі — так називали хіба що папуг і вуличних дівок. Віднині й надалі дівчинку зватимуть Пруденс[2], і це ім’я, сподівалася і вірила Беатрікс, вказуватиме їй на праведний шлях.
Отож не минуло й години, як усе було вирішено. І наступного ранку Алма Віттекер, прокинувшись, почула приголомшливу звістку про те, що в неї з’явилася сестра на ім’я Пруденс.
Поява Пруденс назавжди змінила життя в Білому Акрі. Коли Алма підросла й почала займатися наукою, вона дізналася, що поява нового елемента в контрольованому середовищі змінює його багатьма розмаїтими й непередбачуваними способами, але тоді, дитиною, вона відчула тільки вторгнення чогось лихого, наближення біди. Алма не прийняла зайду з розпростертими обіймами. Та й, зрештою, чому б вона мала це робити? Хіба хтось із нас колись приймав сердечно того, хто втручається в чуже життя?
Спочатку Алма уявлення не мала, що те дівчисько робить у їхньому маєтку. Пізніше вона дізналася про історію Пруденс (випитавши доярок, ще й німецькою!), але в той перший день ніхто їй нічого не пояснив. Навіть Ганнеке де Ґроот, яка зазвичай могла більше за інших розповісти про всілякі таємниці, сказала тільки:
— Це все воля Божа, дитинко, і то на краще.
Коли Алма не відступилася від неї, Ганнеке суворо прошепотіла:
— Май стримання і більше нічого мене не питай!
За сніданком дівчат познайомили. Про події минулої ночі ніхто ні словом не згадав. Алма очей не зводила з Пруденс, а та втупилася у свою тарілку. Беатрікс розмовляла з дітьми так, ніби нічого не сталося. Вона сказала, що по обіді з міста приїде така собі місіс Спеннер, щоб викроїти для Пруденс сукні з кращої матерії, ніж та, що на ній. Привезуть ще одного поні, і Пруденс муситиме навчитися на ньому їздити — що швидше, то краще. Крім того, в Білому Акрі з’явиться вчитель. Беатрікс вирішила, що на те, щоб навчати двох дівчат одночасно, їй піде надто багато сил, а що Пруденс ніколи не ходила до школи, молодий вчитель стане корисним поповненням у їхньому господарстві. Відтепер дитяча кімната перетвориться на клас. Алма, безперечно, навчить свою сестру орфографії, арифметиці й геометрії. Що стосується інтелектуального розвитку, Алма, звісно ж, пішла далеко вперед, але якщо Пруденс докладе всіх зусиль — і якщо сестра їй допоможе — то й вона досягне висот. Дитячий інтелект, заявила Беатрікс, навдивовижу гнучкий, а Пруденс ще досить юна, щоб наздогнати сестру. Людський розум за належних тренувань може виконати все, що ми йому накажемо. Треба лише наполегливо працювати.
Поки Беатрікс говорила, Алма розглядала Пруденс. Невже на світі є щось гарніше й бентежніше за її обличчя? Якщо краса заважає точності, як не раз казала її мати, то за кого тоді вважати Пруденс? Мабуть, за найменш точний об’єкт у світі й за найбільшу заваду! Алму враз охопило погане передчуття. Раптом вона зрозуміла дещо жахливе, над чим ніколи не мала причин задумуватися: вона — Алма — негарна. Поки їй не було з ким себе порівняти, їй таке і на думку не спадало. Пруденс була зграбна, Алма — неповоротка. Пруденс мала волосся, мов виплетене з золотаво-білого шовку, волосся Алми було на колір і дотик, мов іржа, і росло, як на зло, в усіх можливих напрямках, тільки не вниз. У Пруденс замість носа — пуп’янок, в Алми не ніс, а картоплина. З голови до п’ят усе в ній було не так.
Після сніданку Беатрікс сказала:
— А тепер, дівчатка, обніміться, як годиться сестрам.
Алма слухняно обняла Пруденс, але в її обіймах не відчувалося тепла. Коли вони стояли поруч, різниця ще більше впадала в очі. Алмі здалося, що більш за все вони з Пруденс схожі на кругленьке яєчко вільшанки й велику незугарну шишку, що якимось дивом опинилися в одному гнізді.
Ця думка викликала в неї бажання розревітися або дати Пруденс ляпаса. Вона відчувала, як на її лице найшла чорна хмара. Матір, напевно, теж це помітила, бо сказала:
— Пруденс, з твого дозволу мені треба поговорити з твоєю сестрою.
Беатрікс схопила Алму за руку, так сильно стиснувши, що аж запекло, і вивела її в коридор. Алмі навернулися сльози на очі, але вона змусила себе стримати плач, а тоді змусила ще раз, і ще.
Окинувши поглядом свою єдину кровинку, Беатрікс холодним, мов граніт, голосом прокарбувала:
— Щоб я більше ніколи не бачила на обличчі своєї доньки такого виразу, як бачила щойно! Ти мене зрозуміла?
Алмі вдалося пробурмотати тремтячим голосом одне слово («Але…») перед тим, як її змусили замовкнути.
— Бог споконвіку засуджує прояви ревнощів і злоби, — вела далі Беатрікс, — і твоя родина також завжди їх засуджуватиме. Якщо в твоїй душі причаїлися неприємні й жорстокі почуття, задуши їх відразу. Опануй себе, Алмо Віттекер. Ти все зрозуміла, що я сказала?
Цього разу Алма сказала одне слово («Але…») вже подумки, однак подумала, напевно, надто голосно, бо мати якимсь дивом його почула. Тепер Беатрікс остаточно розізлилася.
— Співчуваю тобі, Алмо Віттекер, що ти така безсердечна до інших, — відчеканила тепер уже по-справжньому розгнівана Беатрікс.
А останні три слова виплюнула, мов гострі уламки льоду:
— Працюй над собою!
Втім, Пруденс теж мусила над собою попрацювати, і то добряче!
По-перше, вона сильно відстала від Алми в навчанні. Та, чесно кажучи, хто б із дітей не пас порівняно з нею задніх? У дев’ять років Алма спокійнісінько читала «Записки» Цезаря в оригіналі і праці Корнелія Непота. Могла обґрунтувати, чому Теофраст перевершує Плінія. (Перший був істинним дослідником природи, тоді як другий усього лиш його наслідував.) Грецькою — мовою, яку Алма обожнювала й вважала химерною формою математики — вона володіла з кожним днем усе краще.
Натомість Пруденс уміла тільки читати й лічити. Вона мала приємний, мелодійний голос, а от над мовленням — кричущим свідченням її нещасливого минулого — треба було ще працювати й працювати. Відколи Пруденс оселилася в Білому Акрі, Беатрікс постійно чіплялася до її слів, немовби витягаючи гострим кінчиком в’язальної спиці фрази, що звучали по-простацьки чи грубо. Алму теж заохочували робити сестрі зауваження. Беатрікс наказала Пруденс більше ніколи не казати «спереді» й «взаді», а висловлюватися культурніше — «спереду» й «ззаду». «Фіґлі» звучали нетактовно в будь-якому реченні, як і «мужики». Коли хтось надсилав до Білого Акру листа, той ішов поштою, а не по пошті. Людина була не «хора», а хвора. До церкви йшли не «скоро», а невдовзі. Ходили не «туда», а туди. Не «спішили», а поспішали. У цій сім’ї не говорили, а розмовляли.
Слабше дитя вже б давно перестало розкривати рота. Зухваліше поцікавилось би, чому Генрі Віттекеру дозволяли лаятися, як портовому вантажнику, чому він міг сидіти за столом і обзивати іншого чоловіка «тупорилим ослом», дивлячись йому просто в вічі, і не почути при цьому ні слова зауваження від Беатрікс — тоді як решта членів родини мусили розмовляти, як адвокати. Втім, Пруденс не була ані слабкою, ані зухвалою. Вона виявилася створінням незворушним і пильним і щоденно працювала над собою так, наче гострила лезо своєї душі, дбаючи про те, щоб більше не скоїти однієї й тієї ж помилки двічі. П’ять місяців у Білому Акрі вистачило для того, щоб Пруденс навчилася бездоганно розмовляти. Навіть Алма не знаходила помилок, хоч ніколи не переставала за ними пильнувати. Інші складові образу Пруденс — її постава, манери, вбрання — також невдовзі стали досконалі.
Пруденс вислуховувала всі докори без нарікань. Вона, навпаки, прагнула почути зауваження — а надто від Беатрікс! Коли Пруденс виконувала якесь завдання абияк, або думала про щось нешляхетне, або ляпала щось, не подумавши, вона особисто зізнавалася в цьому Беатрікс, визнавала свою провину й добровільно вислуховувала нотації. Так Беатрікс стала для Пруденс не просто матір’ю, а матір’ю-духівницею. Алма, яка з самого малку приховувала власні огріхи й брехала про свої проступки, ніяк не могла збагнути, навіщо сестра так поводиться.
І почала ставитися до неї ще підозріливіше. У характері Пруденс було щось тверде, як діамант, а за ним, здогадувалася Алма, зачаїлося щось порочне, може, навіть саме зло. Дівчина здалася їй підступною і хитрою. Пруденс мала звичку бочком вислизати з кімнати, ніколи не оберталася ні до кого спиною, завжди нечутно причиняла за собою двері. До того ж Пруденс завжди була надміру до всіх уважна, ніколи не забувала важливих дат, неодмінно вітала служниць з уродинами й релігійними святами, й ще всяке-різне в тому ж дусі. Алмі здавалося, що та аж зі шкіри пнеться, аби показати, яка вона добра, як мужньо все зносить.
Алма не сумнівалася в одному: порівняння з такою бездоганною особою, як Пруденс, явно не йде їй на користь.
Генрі навіть кликав Пруденс «Наша маленька принцеса», супроти чого давнє прізвисько Алми — «Сливка» — здавалось убогим і простим. Біля Пруденс сама Алма почувалася вбогою простачкою.
Втім, бували й приємні моменти. Де-де, а в класі першість завжди належала Алмі. Пруденс ніяк не вдавалося наздогнати сестру в навчанні. Річ була не в тім, що дівчина лінувалася — зусиль вона справді не шкодувала. Бідолаха гнула спину над підручниками, як баскський каменяр. Для Пруденс кожна книжка була наче гранітна плита, яку вона, важко сапаючи, піднімала вгору під палючим сонцем. За нею було боляче спостерігати, але Пруденс не відступала й жодного разу не розплакалася. І таки робила успіхи — і то разючі, якщо зважити, в якій сім’ї дівчина виросла. Математика завжди даватиметься їй важко, але вона таки вбила собі в голову основи латини й з часом заговорила доволі пристойною французькою з милим акцентом. А манеру письма Пруденс відточувала доти, доки не почала писати, як справжня герцогиня.
Втім, усі зусилля на світі не могли заповнити прогалин у її освіті, тоді як Алма була обдарована розумовими здібностями, з якими Пруденс нізащо було не зрівнятися. Алма мала чудову пам’ять на слова й вроджений талант до арифметики. Вона обожнювала вправи, задачі, формули й теореми. Прочитати що-небудь один раз означало запам’ятати назавжди. Вона могла розібрати аргумент так, як добрий вояк розбирає гвинтівку, — у темряві, напівсонна, вона бездоганно розкладала все по пунктах. Обчислення викликали в неї ейфорію. З граматикою Алма була запанібрата — мабуть, тому, що змалку вчилася говорити кількома мовами відразу.
Крім того, вона обожнювала свій мікроскоп — магічне продовження правого ока, що давало їй змогу зазирнути в душу самого Творця.
Зваживши на це, можна було б припустити, що вчитель, якого Беатрікс найняла для дівчат, більше уваги присвячував Алмі, а не Пруденс. Але насправді все було не так. Він, навпаки, не робив між дівчатками жодної різниці, ставлячись до них як до двох абсолютно рівних вихованок. Учитель — непоказний молодий чоловік, британець за походженням — мав обличчя з блідою, як віск, шкірою, поцяткованою слідами віспи, й завжди стурбованим виразом, і раз у раз зітхав. Звали вчителя — недавнього випускника Единбурзького університету — Артур Діксон. Беатрікс вибрала його, прискіпливо допитавши десятки кандидатів, кожен з яких дістав відмову за те, що — серед усього іншого — був надто тупий, надто балакучий, занадто релігійний, недостатньо релігійний, надто радикальний, надто вродливий, затовстий чи надто часто заїкався.
У перший рік його служби Беатрікс часто сиділа в класі, схилившись у кутку над шиттям, і пильнувала, чи не зробить Артур якої помилки і чи поводиться з дівчатами пристойно. Врешті-решт вона заспокоїлася: молодий Діксон виявився блискучим знавцем наук і страшенним занудою, нездатним до якихось пустощів і геть-чисто позбавленим почуття гумору. Отож можна було з чистим серцем довірити йому чотири рази на тиждень займатися з юними представницями родини Віттекер, чергуючи природничі науки, латину, французьку, греку, хімію, астрономію, мінералогію, ботаніку й історію. Крім того, Алма діставала додаткові завдання з оптики, алгебри й сферичної геометрії, від яких Беатрікс — рідкісним жестом милосердя — звільнила Пруденс.
У п'ятницю від цього розкладу занять відступали — до маєтку приїжджали вчителі малювання, танців і музики, які доповнювали їхню науку. Вранці дівчата працювали разом з Беатрікс у її грецькому саду. То був тріумф практичної математики, де всі доріжки й фігурно підстрижені дерева відповідали строгим принципам евклідової симетрії (лише кулі, конуси й акуратно вистрижені трикутники, підрівняні, непорушні й геометрично правильні).
До того ж кілька годин на тиждень дівчата мусили вправлятись у рукоділлі. Вечорами Алму й Пруденс кликали за стіл, де за проханою вечерею вони мали підтримувати інтелектуальну бесіду з гостями з цілого світу. Якщо ж у Білому Акрі ніхто не гостював, Алма з Пруденс допізна сиділи в вітальні, допомагаючи батькові з матір’ю з офіційним листуванням. У неділю ходилося до церкви. Перед сном промовлялося багато молитов.
Решту часу вони могли займатися чим завгодно.
Втім, такий графік не був надто виснажливим — принаймні для Алми. Жвава й допитлива, вона зрідка втомлювалася. Алма насолоджувалася розумовими вправами, працею в саду й бесідами за вечерею. Пізно ввечері завжди охоче допомагала батькові дати лад із листами (інколи то була єдина нагода побути з ним наодинці). Вона навіть знаходила час для себе й присвячувала ці години винахідливим ботанічним експериментам. Алма вертіла в руках живці верби, розмірковуючи, чому ті деколи випускають корінці з бруньок, а деколи — з листочків. Кожну рослину, що потрапляла їй до рук, розтинала й запам’ятовувала, зберігала й класифікувала. Створила прекрасний hortussiccus — невеличкий гербарій.
З кожним днем Алма все більше закохувалася в ботаніку. Її приваблювала не так краса рослин, як їхня таємнича впорядкованість. Дівчину дедалі сильніше захоплювали системи, послідовності, класифікації й покажчики, а ботаніка дарувала вдосталь можливостей всім цим насолодитися. Алмі дуже подобалося, що, зайнявши своє місце в класифікації, рослина нікуди з нього не зрушувала. Рослинна симетрія підкорялася строгим математичним правилам, які сповнювали Алму спокоєм і глибокою повагою. До прикладу, кожному біологічному виду було властиве стале співвідношення між зубцями чашечки й кількістю пелюсток — і воно ніколи не змінювалося. То було своєрідне мірило. Незмінний, обнадійливий, непорушний закон.
Алма понад усе мріяла мати більше часу на вивчення рослин. У неї були чудернацькі фантазії. Їй уявлялось, як вона служить у природничому війську й живе у бараках, де на світанку прокидається від звуку мисливського ріжка й, вбрана в однострій, марширує разом з іншими юними природознавцями до праці в лісі, біля річки, в лабораторії. Іншим разом Алма фантазувала, начебто мешкає у такому собі ботанічному монастирі, у товаристві ботаніків, які так само захоплюються систематикою, як і вона, й, не втручаючись у дослідження одне одного, діляться між собою найцікавішими відкриттями, їй підійшла б навіть ботанічна в’язниця! (Алма не здогадувалася, що в світі справді існують такі притулки, де вчені скніють у чотирьох стінах, і що називаються вони «університетами». Але 1810 року маленькі дівчатка не мріяли про університети. Навіть якщо ними опікувалася Беатрікс Віттекер).
Алмі подобалося наполегливо працювати. А от п’ятниць вона терпіти не могла. Обтяжливі заняття малюванням, танцями, музикою дратували її, забирали час, який можна було присвятити тому, що її справді цікавило. Алма не вміла зграбно рухатися. Не могла відрізнити одне відоме полотно від іншого, а коли малювала обличчя, то персонажі її картин виглядали як не наляканими до смерті, то вже мертвими. Музичних здібностей у неї теж не було, тож коли Алмі виповнилося одинадцять, батько сказав більше не мучити її грою на фортепіано. Пруденс, навпаки, була в усіх цих заняттях неперевершена. Крім того, вона вміла бездоганно шити й з майстерною вишуканістю подавати чай і мала ще з десяток талантів, які дратували її сестру. Щоп’ятниці Алму переповнювали найчорніші, найзаздрісніші думки про Пруденс. У ті дні вона, скажімо, думала — і то не жартома — що залюбки обміняла б знання однієї з мов (будь-якої, крім грецької!) на просте вміння так гарно складати конверт, як це вдається Пруденс.
Всупереч — а, може, й завдяки — цьому Алма насолоджувалася заняттями, в яких перевершувала сестру, а одними з оказій, коли її перевага ставала особливо помітна, були славнозвісні вечері в маєтку Віттекерів, надто в розпалі напружених дискусій. З віком Алма почала висловлюватися щораз сміливіше, точніше, переконливіше. Пруденс, натомість, так і не навчилася впевнено триматися за столом. Вона переважно мовчала, виконуючи роль милої, але пустої окраси товариства, заповнюючи простір між гостями, не додаючи до бесіди нічого, крім своєї краси. До певної міри це робило Пруденс корисною. Її можна було посадити поруч із ким завгодно — вона ніколи не скаржилася. Сердешне дівча не раз садовили між двома найзануднішими, найглухішими старими професорами — ходячими мавзолеями — які длубалися в зубах виделками й засинали над тарілкою, стиха похропуючи в розпалі найгарячіших полемік. Пруденс ніколи не заперечувала й не просила про дотепніших співрозмовників. Здавалося, їй узагалі було байдуже, хто біля неї сидить: її постава й вираз лиця ніколи не змінювалися.
Алма тим часом рвалася у суперечки на всі можливі теми — від догляду за ґрунтом до молекул газу й фізіології сліз. Так, одного вечора до Білого Акру прибув гість, який щойно повернувся з Персії, де поблизу древнього міста Ісфаган знайшов екземпляри рослини, яка, на його думку, виділяє аміачну смолу — стародавній, коштовний складник лікарських засобів, що його походження досі було таємницею для західного світу, позаяк торгівлю ним контролювали бандити. Молодий чоловік трудився на благо британської корони, але розчарувався у своїх зверхниках і хотів поговорити з Генрі Віттекером, чи той би не хотів підтримати грошима його подальші дослідження. Генрі й Алма — діючи й мислячи як одне ціле, як то часто бувало під час вечірніх посиденьок, з обох боків накинулися на гостя з запитаннями, як двійко вівчарок, які заганяють у кут барана.
— А який клімат у тому регіоні Персії? — запитав Генрі.
— А висоти? — додала Алма.
— Та рослина росте на відкритих рівнинах, сер, — відповів гість. — А смоли в ній стільки, що вона витікає з неї цілими…
— Добре, добре, добре, — урвав його Генрі. — Так воно і є, як ви кажете, а нам доведеться не інакше як повірити вам на слово, бо ж ви привезли з собою мізерну щіпку тої смоли. Тоді скажіть мені, скільки ви платите перським чиновникам? Я маю на увазі данину за те, що ви отак блукаєте їхніми землями і збираєте скільки собі захочете смоли?
— Ну, вони хочуть трохи грошей, сер, але, по-моєму, сума невелика за…
— Компанія Віттекера ніколи не платить данини, — заявив Генрі. — Для мене це слово звучить огидно. Нащо ви взагалі комусь розказували, чим саме займаєтесь?
— Але ж як інакше, сер? Я ж не буду займатися контрабандою!
— Та невже? — підняв брову Генрі. — Чому б і ні?
— А ту рослину можна вирощувати деінде? — втрутилася Алма. — Розумієте, сер, нам вийде надто дорого щороку посилати до Ісфагана експедиції, щоб її зібрати.
— Я ще не мав нагоди дослідити…
— А на Катхіяварі вона буде рости? — запитав Генрі. — Ви маєте там знайомих?
— Чесно кажучи, не знаю, сер, я тільки…
— Або, може, її можна вирощувати на американському Півдні? — поцікавилась Алма. — Скільки води їй треба?
— Алмо, ти чудово знаєш, що я не збираюся нічого вирощувати на півдні Америки, — зауважив Генрі.
— Але ж, тату, кажуть, що в Міссурі…
— Алмо, їй-Богу, невже ти думаєш, що цей блідий англійський кліщ не зачахне в Міссурі?
Блідий англійський кліщ, про якого йшлося, тільки закліпав очима й, здавалося, втратив дар мови.
Проте Алма не вгавала, а тільки ще завзятіше розпитувала гостя:
— Як ви гадаєте, сер, чи не може рослина, про яку ви розповідаєте, виявитися тією ж, що про неї згадує Діоскорид у своїй праці «Про лікарські рослини»? Ото було б чудово, правда? У нашій бібліотеці є прекрасне раннє видання Діоскорида. Якщо хочете, я покажу вам його після вечері!
Беатрікс нарешті не витримала й зробила зауваження своїй чотирнадцятилітній доньці:
— Алмо, невже весь світ мусить знати, про що ти думаєш? Може, дасиш бідолашному гостю відповісти на одне запитання перед тим, як накинутися на нього з іншим? Прошу вас, молодий чоловіче, що ви хотіли сказати?
Але тут у розмову знову втрутився Генрі.
— Ви що, навіть живців мені не привезли? — запитав він спантеличеного гостя, який не знав, кому з Віттекерів першим відповідати й скоїв непростиму помилку — не відповів узагалі нікому.
Запала тривала мовчанка — всі не зводили з нього погляду. Але молодий чоловік так і не спромігся вичавити з себе хоч слово. Тоді Генрі роздратовано заговорив, обернувшись до Алми:
— Ет, облиш його, Алмо. Мене це не цікавить. Нічого він не продумав. Ти тільки глянь на нього! Всівся собі тут, вечеряє, попиває мій кларет і надіється, що я дам йому грошенят!
Алма послухала і облишила його в спокої, більше не питаючи нічого ні про аміачну смолу, ні про Діоскорида, ні про звичаї перських племен. Натомість вона з усмішкою повернулася до іншого джентльмена за столом — не помітивши, що той другий гість так само зблід, як полотно — і запитала:
— Отож судячи з вашої фантастичної статті, ви знайшли якісь незвичайні скам’янілості! Ви вже порівнювали ті кістки з сучасними зразками? Гадаєте, то справді зуби гієни? А печеру, на вашу думку, затопило? Ви читали нещодавню статтю містера Вінстона про доісторичну повінь?
Пруденс тим часом — тишком-нишком — обернулася, мовби нічого не сталося, до свого сусіда, приголомшеного молодого англійця, якому допіру так рішуче закрили рота, й прошепотіла: «Прошу вас, продовжуйте».
Того вечора перед сном, закінчивши свої підрахунки й молитви, Беатрікс, як завжди, прочитала дівчаткам щоденну нотацію.
— Алмо, — почала вона, — ввічлива бесіда не має перетворюватися на перегони до фінішної прямої. Якщо ти хоч деколи дозволиш своїй жертві закінчити думку до кінця, то, повір, переконаєшся, що це корисно й гарно. Справжня господиня підкреслює таланти своїх гостей, а не вихваляється безперестанку своїми власними.
Алма хотіла, було, заперечити: «Але…», проте Беатрікс не дала їй завершити:
— Більше того, не варто далі реготати над жартами після того, як усі віддали їм належне й посміялися. Я помітила, що ти останнім часом надто вже довго смієшся. Жодна зі знайомих мені порядних жінок не ґелґоче, як гуска.
Тоді Беатрікс обернулася до Пруденс.
— Хоч мені й подобається, Пруденс, що ти не береш участі в порожніх і надокучливих балачках, але те, що ти взагалі тримаєшся осторонь від розмови — то вже зовсім інше діло. Гості подумають, що ти тупа, а це ж не так. Для нашої родини буде велика ганьба, якщо люди гадатимуть, що тільки одна з моїх доньок уміє говорити. Я вже тобі не раз казала: скромність — це просто різновид марнославства. Позбудься її.
— Пробачте, мамо, — сказала Пруденс. — Сьогодні ввечері я погано почувалася.
— Тобі тільки так здається. Перед самою вечерею я бачила тебе з книжкою легковажних віршиків у руках. Ти собі любісінько байдикувала. Той, хто перед вечерею читає віршики, ніяк не може за якусь годину погано почуватися.
— Пробачте, мамо, — повторила Пруденс.
— Крім того, Пруденс, я хочу поговорити з тобою про поведінку містера Едварда Портера сьогодні за вечерею. Не можна дозволяти, щоб чоловік так довго дивився на тебе, як ото він. Такі погляди принизливі для всіх. Мусиш навчитися класти край такій поведінці чоловіків, рішуче заводячи з ними розмову на розумні, серйозні теми. Може, містер Портер скоріше б оговтався зі свого романтичного заціпеніння, якби ти заговорила з ним, наприклад, про російську кампанію. Треба бути не тільки вихованою, Пруденс, а ще й розумною. Ти — жінка і, ясна річ, завжди матимеш моральну вищість над чоловіками, але якщо не порозумнішаєш і не почнеш захищати власної позиції, з твоєї моралі буде мало зиску.
— Розумію, мамо, — відповіла Пруденс.
— Немає нічого важливішого за гідність, дівчата. Час покаже, хто її має, а хто — ні.
Сестрам Віттекер жилося б легше, коли б вони — як той сліпий і кривий — навчилися допомагати одна одній там, де котрась із них мала слабкість. Натомість вони мовчки шкутильгали пліч-о-пліч, наосліп намацуючи шлях через власні хиби й труднощі.
Варто віддати належне їм і їхній матері, яка пильно стежила за їхніми манерами — дівчата ніколи не сварилися. Жодного разу не сказали одна одній образливого слова. Коли йшов дощ, вони люб’язно крокували під однією парасолькою. На порозі ввічливо пропускали одна одну вперед. Пропонували одна одній останнє тістечко й найкраще місце біля коминка. На Різдво обмінювалися скромними, старанно дібраними подарунками. Одного року Алма купила для Пруденс, яка полюбляла малювати квіти (гарно, але не зовсім точно), чудову книжку з ботанічними ілюстраціями під назвою «Самовчитель малювання для дам: новий трактат про зображення квітів». Того ж року Пруденс пошила для Алми вишукану атласну подушечку для голок фіалкового кольору — улюбленого кольору Алми. Отож дівчата справді намагалися поводитися розважливо.
«Дякую за подушечку, — написала Алма Пруденс у коротенькій ввічливій записці. — Я користуватимуся нею щоразу, коли мені буде потрібна голка».
Рік за роком сестри Віттекер трималися одна з одною бездоганно ввічливо, тільки мотиви в них були різні. Для Пруденс бездоганна ввічливість була виявом її вродженої натури. Тоді як для Алми — колосальним зусиллям, постійним, мало не фізичним пригнобленням підлих інстинктів, що їх вдавалося придушити тільки завдяки строгій моральній дисципліні й страху перед материним осудом. Отож у Білому Акрі всі дотримувалися манер і жили, на позір, мирно. Та насправді між Алмою і Пруденс височів могутній мур, який жодного разу не похитнувся. Ба більше: його ніхто й не пробував зрушити з місця.
Якось узимку, коли дівчаткам виповнилося п’ятнадцять, до Білого Акру приїхав давній приятель Генрі з ботанічних садів Калькутти, який багато років провів за океаном. Стоячи на порозі, ще не обтрусивши снігу з пальта, гість гукнув:
— Генрі Віттекере, старий шельмо! Ану покажи мені своїх славнозвісних доньок, про яких я стільки чув!
Дівчата сиділи поруч у вітальні, переписуючи записи з ботаніки. Вони чули кожне його слово.
Генрі рявкнув:
— Алмо! Ану ходи сюди! Тебе хочуть бачити!
Алма кинулася в передпокій у радісному передчутті майбутнього знайомства. Глянувши на неї, незнайомець розреготався і крикнув:
— Та ні, дурню, я не її мав на увазі! Покажи мені ту свою красуню!
Анітрохи не образившись, Генрі відповів:
— Ага, то тебе цікавить наша маленька принцеса? Пруденс, ходи сюди! Тебе хочуть бачити!
Пруденс прослизнула до передпокою і стала біля Алми, яка не могла зрушити з місця — її ноги мовби засмоктувала густа, моторошна трясовина.
— Ось вона яка! — вигукнув гість, оглядаючи Пруденс так, ніби визначав її ціну. — Прекрасна, еге ж? А я сумнівався. Думав, що всі перебільшують.
Генрі махнув на нього рукою.
— Ет, ви всі зависокої думки про Пруденс, — сказав він. — По-моєму, та, що лицем не вдалася, вартує десятка красунь.
Як бачите, обидві дівчинки, цілком можливо, страждали однаково.
Рік 1816-й — не тільки Білому Акру, а й чи не всьому світу — запам’ятався як «рік без літа». Виверження вулкану в Індонезії наповнило атмосферу Землі попелом і темрявою й принесло в Північну Америку посуху, а в більшість країн Європи й Азії — холод і голод. У Новій Англії загинув урожай кукурудзи, у Китаї — рису, а по всій північній Європі — вівса й пшениці. Сотні тисяч ірландців вмерли від голоду. Не маючи корму, коні й худоба гинули цілими табунами. У Франції, Англії та Швейцарії відбувалися голодні бунти. У Квебеку в червні випало дванадцять дюймів снігу. В Італії сипав коричнево-червонуватий сніг — нажахані люди подумали, що наближається кінець світу.
Цілий червень, липень і серпень того зануреного в темряву року Пенсильванія була закутана густим, холодним, непроглядним туманом. Нічого не росло. Тисячі сімей залишилися ні з чим. Втім, для Генрі Віттекера той рік видався непоганим. Навіть у напівмороку грубки в його теплицях зуміли зберегти тропічні екзоти живими. До того ж через великі ризики він і так ніколи не заробляв на хліб землеробством на відкритому ґрунті. Майже всі лікарські рослини Генрі привозив із Південної Америки, де клімат не змінився. Ба більше: через негоду люди хворіли, а хворі люди купували більше ліків. Отож Генрі практично нічого не втратив — ні на ботанічній, ні на фінансовій ниві.
Ні, того року Генрі дістав заробіток на спекуляціях нерухомістю, а задоволення — від рідкісних книг. Фермери цілими юрбами втікали з Пенсильванії, рухаючись на Захід з надією знайти там яскравіше сонце, родючіший ґрунт і гостинніше оточення. Генрі скупив чимало нерухомого майна, покинутого цими розореними людьми, і таким робом заволодів прекрасними млинами, лісами й лугами. Того року збанкрутіло багато філадельфійських знатних родин, які стали жертвами економічного занепаду, що його спричинила негода. То була чудова звістка для Генрі. Як тільки ще одна заможна родина розорялася, Генрі міг за безцінь купити їхню землю, меблі, коней, вишукані французькі сідла й перські килими, і — з найбільшою приємністю — їхні бібліотеки.
З часом звичка купувати розкішні видання переросла в Генрі у своєрідну манію. І манію, до того ж дивну, бо він і англійською добре читати не вмів, не кажучи вже, наприклад, про Катулла. Проте Генрі й не хотів читати цих книжок — йому просто кортіло здобути їх як своєрідні винагороди для своєї щораз більшої книгозбірні в Білому Акрі. Понад усе його цікавили медичні, філософські й вишукано ілюстровані ботанічні видання. Генрі знав, що ці фоліанти зачаровують його гостей не менше за тропічні скарби в його теплицях. Він навіть запровадив традицію вибирати (чи то пак, просити Беатрікс вибрати) перед вечерею одну цінну книжку, щоб показати товариству за столом. Цей ритуал приносив йому особливе задоволення, коли в нього гостювали відомі науковці, яким від бажання аж подих перехоплювало й запаморочувалося у голові; мало хто з учених мужів сподівався, що йому колись випаде нагода потримати в руках раннє видання Еразма Роттердамського, де на одному боці сторінки текст був надрукований грецькою, а зі звороту — латинською.
Генрі скуповував книжки жадібно — не по кілька томів, а цілими скринями. Серед них, ясна річ, треба було добирати справді достойні уваги видання, а Генрі до такої роботи очевидно не годився. Ця фізично й розумово виснажлива робота на довгі роки лягла на плечі Беатрікс, яка невтомно перебирала сотні книжок, добираючи найцінніше, а непотріб віддавала до публічної бібліотеки Філадельфії. Втім, пізньої осені 1816 року Беатрікс зрозуміла, що не дає собі ради з цим завданням. Книжки прибували до маєтку нескінченним потоком — вона просто не встигала їх перебирати. У возівні, де тільки було місце, лежали гори зачинених скринь, а в кожній з них — десятки томів. Щотижня одна шляхетна родина за іншою опинялася у фінансовій руїні, і на Білий Акр звалювалися як сніг на голову цілі приватні книгозбірні — з величезною горою книжок годі було дати раду.
Тому Беатрікс попросила Алму допомогти їй посортувати книжки. Їй це завдання пасувало найкраще. З Пруденс пуття не було б: у грецькій вона нічого не тямила, латини майже не знала, і ніколи б не зрозуміла, як розділяти книжки з ботаніки на видання до і після 1753 року (себто, до і після запровадження класифікації Ліннея). Натомість Алма, якій на ту пору вже виповнилося шістнадцять, взялася упорядковувати книгозбірню Білого Акру з завзяттям і знанням справи. Чудово орієнтуючись в історії, вона знала, з чим має діло, й виявилася палким, ретельним класифікатором. Ще й мала достатньо сили тягати важкі ящики й коробки. Року 1816-го погода була така мерзенна, що прогулянки обіцяли мало приємного, а працювати в саду було марно. Алма з радістю сприймала свою роботу в бібліотеці як своєрідне домашнє садівництво, отримуючи задоволення від фізичної праці й дивовижних відкриттів.
Вона навіть виявила в собі талант до реставрації книжок. Досвід готування гербаріїв дав Алмі навики роботи з матеріалами в палітурній майстерні — темній кімнатці, до якої можна було потрапити з бібліотеки через таємні двері. Там Беатрікс зберігала папір, тканини, шкіру, віск і клеї, потрібні для реставрації крихких стародруків. За кілька місяців Алма опанувала цю справу мало не досконало, і Беатрікс доручила їй цілу бібліотеку Білого Акру — і відсортовані видання, і ті, які ще тільки треба було класифікувати. Сама вона надто розповніла й не мала сили дертися на бібліотечні драбини, та й робота їй набридла.
Втім, у деяких читачів могли виникнути сумніви, чи варто було залишати порядну шістнадцятирічну дівчину напризволяще серед моря книжок, у яких невідомо що писало, чи варто було довіряти їй самій прокладати собі шлях серед океану вільнодумства. Можливо, Беатрікс думала, що вже завершила виховання Алми, зліпивши з неї молоду жінку, начебто прагматичну й порядну, свідому того, як не піддатися впливу порочних ідей. А може, Беатрікс не задумувалась над тим, на які книжки може натрапити Алма, відчинивши скрині. Або вірила в те, що простота й незграбність захищають дівчину від небезпек — борони Боже! — чуттєвості. А може, Беатрікс (яка вже от-от мала розміняти шостий десяток і потерпала від запаморочення й неуважності) просто втратила пильність.
Так чи інакше, Алма Віттекер опинилася на самоті — і саме тоді їй потрапила до рук одна книжка.
Вона так і не дізнається, кому вона раніше належала. Алма знайшла книжку в скрині, на якій не було ніяких позначок, — вона лежала серед звичайнісіньких, здебільшого медичних видань — кілька традиційних праць Галена, декілька останніх перекладів Гіппократа, нічого нового, нічого цікавого. Але між тими виданнями лежала груба, важка, оправлена в телячу шкіру книга під назвою «Cum Grano Salis», написана анонімним автором. Кумедна назва: «З дрібкою солі». Спочатку Алма подумала, що то трактат з куховарства на кшталт венеціанського передруку п’ятнадцятого століття праці «De Re Coquinaria», датованої четвертим століттям, яка вже була в бібліотеці Білого Акру. Але прогортавши кілька сторінок, Алма побачила, що книжка написана англійською, і ані ілюстрацій, ані переліків продуктів для кухарів там нема. Дівчина розгорнула книжку на першій сторінці, й від того, що вона там прочитала, в неї запаморочилося в голові.
«Мене дивує, — писав у вступі неназваний автор, — що ми від народження обдаровані дивовижними тілесними прутиками й отворами, які — навіть найменша дитина це знає! — є об’єктами істинної насолоди, але в ім’я цивілізації ми мусимо вдавати, начебто це — мерзота, якої боронь Боже торкатися, яку не можна показувати і якою заборонено насолоджуватися! Але чому б нам не дослідити ці дари плоті — свої й чужі? Тільки наш розум застерігає нас від такого захопливого заняття, лише вигадане нами поняття „цивілізації“ забороняє таку невинну розвагу. Мій розум, який теж був колись затиснутий лабетами суворих правил пристойності, багато років тому звільнився для найвишуканіших тілесних насолод. Я переконався, що прояви плотської чуттєвості можуть стати витонченим мистецтвом, якщо їм присвячувати стільки ж часу й зусиль, що й музиці, живопису чи літературі.
Далі на цих сторінках, шановний читачу, ти прочитаєш відверту розповідь про моє життя, сповнене еротичних пригод — що їх дехто називає порочними — яким я з великою приємністю і не причиняючи нікому шкоди віддаюся ще з часів своєї молодості. Коли б я був людиною релігійною, поневоленою почуттям сорому, я б назвав цю книжку зізнанням. Але я не соромлюся чуттєвості, й переконався, що чимало людських спільнот по всьому світу також не відчувають сорому за чуттєві насолоди. Я дійшов висновку, що брак такого сорому — це природний стан людської істоти, стан, що його спотворила наша цивілізація. З цієї причини я не зізнаюся у своїй незвичній історії, а просто розповідаю про неї. Сподіваюся і вірю, що моя оповідь буде повчальна й цікава не тільки для джентльменів, а й для сміливих, освічених дам».
Алма закрила книжку. Голос був їй знайомий. Особисто автора вона, звісно, не знала, але впізнала типаж: освічений письменник із тих, що часто вечеряли в Білому Акрі. Він належав до тих чоловіків, які могли заввиграшки написати чотириста сторінок про філософію природи коників-стрибунців, але вирішив натомість описати на чотирьохстах аркушах свої чуттєві пригоди. Це відчуття, що вона впізнає автора, що він знайомий їй, збентежило Алму і заразом заінтригувало. Якщо цей трактат написав поважний джентльмен, який так поважно висловлюється, то чи й сам текст — теж поважний?
Що б сказала Беатрікс? Алмі не треба було довго думати. Беатрікс сказала б, що ця книжка заборонена, небезпечна й огидна — справжнє гніздо пороку. Беатрікс наказала б тут же знищити трактат. А що зробила б Пруденс, якби раптом знайшла таку книжку? О, тій, певно, було б гидко навіть взяти її. А коли б книжка якось опинилася в її руках, то Пруденс слухняно принесла б її Беатрікс, щоб та її знищила, і дістала б на горіхи за те, що взагалі доторкнулася до такої мерзоти. Але ж Алма — не Пруденс.
Що ж тоді їй робити?
Вона позбудеться книжки й нікому про неї не скаже. Сьогодні ж по обіді. Не прочитавши більше ні слова.
Алма знову навмання розгорнула книжку. І знову почула знайомий, серйозний голос, який розповідав щось неймовірне.
«Мені кортіло дізнатися, — писав автор, — у якому віці жінка втрачає здатність діставати чуттєву насолоду. Мій приятель, власник публічного дому, який у минулому допомагав мені в багатьох експериментах, розповів про одну куртизанку, яка з насолодою віддавалася своїй справі з чотирнадцяти років до шістдесяти чотирьох, а тепер, коли їй сповнилося сімдесят, замешкала в місті неподалік від того, де я жив. Я написав тій жінці, а вона надіслала мені у відповідь напрочуд щирого й теплого листа. Не минуло й місяця, як я навідав її, і вона дозволила мені оглянути її геніталії, які майже не відрізнялися від геніталій набагато молодшої жінки. Вона продемонструвала, що досі здатна відчувати насолоду. Покривши розкішницю тоненьким шаром горіхової олії, вона погладжувала себе пальцями, доки не сягнула найсолодшого моменту…»
Алма закрила книжку. Її треба негайно знищити. Спалити в кухонній грубці. Не сьогодні по обіді, бо хтось може її побачити, а трохи пізніше, ввечері.
Вона ще раз розгорнула книжку навмання.
«Я переконався, — спокійнісінько продовжував оповідач, — що деякі люди потребують для доброго тілесного й душевного стану, щоб їх час від часу лупцювали по оголених сідницях. Я не раз був свідком того, як це піднімає настрій і чоловікам, і жінкам, та здогадуюсь, що в нашому розпорядженні нема корисніших ліків від меланхолії та інших душевних недуг. Два роки я приятелював з чарівною дівчиною, модисткою, чиї невинні, ба навіть ангельські півкулі стверділи й поміцнішали від регулярних шмагань, а скуштувавши батіжка, вона вже не згадувала про свої жалі. Як я вже описував раніше на цих сторінках, колись я тримав у своєму кабінеті вишукану канапу, яку зробив для мене лондонський майстер, оснащену на моє замовлення лебідками й мотузками. Та дівчина найдужче за все любила, коли я міцно прив’язував її до канапи, де вона брала до рота мого прутня й смоктала, як дитина смокче льодяника на патичку, тоді як мій помічник…»
Алма закрила трактат. Будь-хто, чий розум займався трохи вищими матеріями, відразу згорнув би ту книжку. Але ж душу Алми точив хробачок допитливості. Як же її бажання щодня пізнавати щось нове, незвичайне, справжнє?
Алма знову розгорнула книжку й, охоплена гарячковим збудженням і сумнівами, читала ще з годину. Сумління смикало її за спідницю, благаючи зупинитися, але вона не могла себе змусити відкласти книжку. Те, що Алма прочитала на тих сторінках, стривожило її, розбурхало й схвилювало. Коли ж вона відчула, що от-от знепритомніє від образів, які вилися, мов переплетені між собою стебла, в її голові, то нарешті швидко згорнула книжку й зачинила на замок у непримітній скрині, де та перед тим лежала.
Пригладжуючи фартух спітнілими долонями, вона поквапилася геть із возівні. Надворі, як і цілий рік, було холодно й хмарно, з неба сіялася неприємна мжичка. Повітря було таке густе, що здавалося, ніби його можна розрізати скальпелем.
Того дня Алма ще мала виконати кілька важливих завдань. Вона пообіцяла Ганнеке де Ґроот, що допоможе наглянути за тим, як бочки з сидром опускають на зиму до пивниці. Хтось розкидав папір попід бузком, який ріс уздовж паркану з боку південного лісу — потрібно прибрати. До чагарника за материним грецьким садом вдерся плющ — треба послати хлопчика, щоб його обрізав. Вона зараз же візьметься за ці обов’язки й виконає їх, як завжди, спритно.
Прутики й отвори.
Прутики й отвори не виходили їй з голови.
Звечоріло. У вітальні запалили лампи, розставили порцеляну. От-от мали прийти гості. Алма перевдяглася до вечері, нашвидкуруч вбравши дорогу сукню з легкого мусліну. Гостей треба було дожидатися у вітальні, але вона вибачилася й сказала, що на хвильку мусить забігти до бібліотеки. Переступивши поріг бібліотеки, Алма шаснула в таємні двері й зачинилася в палітурній майстерні. То були найближчі двері з міцним замком. Книжки вона при собі не мала. Та її й не треба було; образи, які та витворила в її уяві, — дикі й пронизливі — ціле пообіддя вперто не давали Алмі спокою.
У голові роїлися думки, які мордували її тіло. В міжніжжі боліло. Там чогось бракувало. Цілий день біль наростав. Нестерпне відчуття порожнечі між ногами здавалося не інакше як відьомськими чарами, каверзами диявола. Їй хотілося там щосили потерти. Спідниці тільки заважали. У тій сукні вона вмирала від сверблячки. Алма підняла поділ. Сидячи на стільчику в тісній, темній, зачиненій на замок палітурній майстерні, де тхнуло клеєм і шкірою, вона розвела ноги й почала пестити себе, встромила пальці, водила ними всередині й зовні, гарячково обмацуючи свої вологі пелюстки, намагаючись відшукати диявола, який там причаївся, й стерти його своєю рукою.
І знайшла. Вона терла його все сильніше й сильніше. А потім відчула, як усередині неї щось розкрилося. Біль у лоні обернувся на щось інше — спалах полум’я, вихор насолоди, жар, що виривається з розпеченої грубки. Алма повністю віддалася своїм відчуттям. Вона була невагома й безіменна, ні про що не думала й про все забула. А тоді перед її очима спалахнуло світло, яскраве, наче феєрверк, і все скінчилося.
Їй стало тепло й спокійно на душі.
Відколи Алма себе пам’ятала, її розум уперше звільнився від сумнівів і хвилювань, від клопотів і бентежних думок. А тоді з цього чудесного пухкого спокою зародилася одна думка й затьмарила собою все решту: треба буде зробити це знову. Не минуло й півгодини, як Алма вже стояла в передпокої Білого Акру, схвильована й розпаленіла, й приймала гостей. Того вечора серед них був серйозний молодий чоловік на ім’я Джордж Гокс, філадельфійський видавець вишуканих друкованих творів, книжок, часописів і журналів із ботаніки, а також статечний старший джентльмен Джеймс К. Пек, який викладав у коледжі Нью-Джерсі в Принстоні й недавно видав книжку про фізіологію негрів. Артур Діксон, блідолиций наставник сестер, теж, як завше, сидів за столом, хоча він майже не брав участі в розмовах, а цілий вечір стурбовано розглядав свої нігті.
Джордж Гокс, видавець ботанічних книжок, уже не раз гостював у Білому Акрі й дуже подобався Алмі. Сором’язливий, добродушний і страшенно розумний, він був схожий на великого, незграбного, вайлуватого ведмедя. Вбрання завелике, капелюх зсунуто набакир, а сам він переминався з ноги на ногу, не знаючи, де стати. Джорджа Гокса було нелегко розговорити, але коли він нарешті долучався до бесіди, слухати його була одна приємність. Про ботанічну літографію він знав більше за будь-кого в Філадельфії й друкував розкішні видання. Джордж Гокс розповідав про рослини, митців і палітурне ремесло з великою любов’ю — Алма обожнювала його товариство.
Другий же гість, професор Пек, вечеряв у них вперше, і Алма відразу його незлюбила. З усього було видно, що він зануда, ще й надокучливий. Тільки прибувши до маєтку, він на двадцять хвилин застряг у передпокої, переповідаючи з прискіпливістю Гомера всі перипетії своєї мандрівки з Принстона до Філадельфії. Вичерпавши цю захопливу тему, професор висловив своє здивування, що Алма, Пруденс і Беатрікс складуть компанію джентльменам за вечерею, адже бесіди, які вестимуть за столом, явно не їхнього розуму діло.
— Е, ні, — заперечив Генрі. — Думаю, ви скоро побачите, що моя дружина й доньки вміють непогано підтримувати розмову.
— Справді? — недовірливо перепитав гість. — І на які ж теми?
— Ну, — Генрі потер підборіддя, кинувши оком на своїх домашніх, — Беатрікс знає все, Пруденс тямить у мистецтві й музиці, а Алма — он та висока, міцна дівчина — розбирається в ботаніці краще за всіх.
— Ботаніка, — зневажливо повторив професор Пек. — Вельми корисна розвага для дівчат. Я давно здогадувався, що то єдина наукова царина, що пасує жіночій статі, бо ж у ній немає ані жорстокості, ані математичної точності. Моя донька теж гарно малює польові квіти.
— Як цікаво, — пробурмотіла Беатрікс.
— Так, доволі цікаво, — відповів професор Пек і обернувся до Алми. — Бачите, жіночі пальці піддатливіші. М’якші за чоловічі. Дехто каже, що вони краще підходять для такого делікатного заняття, як збирання рослин.
Алма, яка зроду не червоніла, зашарілася по самі вуха. Чому цей чоловік говорить про її пальці, піддатливість, делікатність і м’якість? Тепер всі дивилася на Алмині руки, які ще недавно занурювалися в її лоно. То було нестерпно. Краєм ока вона помітила, що її давній приятель Джордж Гокс співчутливо їй усміхається. Джордж червонів увесь час. Він вкривався рум’янцем щоразу, як на нього хтось дивився, щоразу, як мусив говорити. Мабуть, він співчував ніяковому становищу Алми. Відчувши на собі погляд Джорджа, Алма аж побуряковіла. Вперше в житті в неї відняло дар мови, хотілося, щоб ніхто на неї не дивився. Вона була готова на все, лиш би не сідати того вечора за стіл.
Проте Алмі пощастило — професора Пека найдужче цікавила власна персона, і коли подали вечерю, він узявся читати довгу, докладну лекцію, так нібито Білий Акр був аудиторією, а господарі дому — його студентами.
— Дехто, — почав він, акуратно згорнувши серветку, — заявив недавно, що темний колір шкіри негрів — це всього лиш шкірна хвороба, яку, ймовірно, можна змити, правильно дібравши хімічні речовини, й так зробити з негра здорову білу людину. Це неправда. Мої дослідження довели, що негри — не хворі білі люди, а окремий біологічний вид, що я зараз і продемонструю…
Алмі було важко його слухати. Її думки втікали до «Cum Grano Salis» і палітурної майстерні. Втім, того дня Алма вже не вперше почула про геніталії і людську сексуальність. На відміну від інших дівчат — яким батьки казали, що немовлят приносять індіанці, або що вагітність наступає, коли в маленькі прорізи в животі жінки вкладають сім’я — Алма знала основи людської анатомії — і чоловічої, і жіночої. У Білому Акрі було надто багато медичних трактатів і наукових книжок, щоб вона нічогісінько не тямила на цю тему, та й ботанічна термінологія, яку Алма знала як свої п’ять пальців, була сповнена сексуальних відтінків (сам Лінней називав запилення «шлюбом», квіткові пелюстки — «величною запоною над ліжком», а квітку з дев’ятьма тичинками й однією маточкою сміливо порівняв із «дев’ятьма чоловіками в спальні однієї нареченої»).
Крім того, Беатрікс нізащо не дозволила б, щоб її доньки виросли невинними ягнятками, які самі наражають себе на небезпеку — надто, зважаючи на трагічну історію рідної матері Пруденс. Тому Беатрікс, затинаючись, ніяковіючи й гарячково обмахуючись віялом, сама розповіла Алмі з Пруденс про найголовніші моменти людського розмноження. Та розмова нікому не була приємною, і всі хотіли якнайскоріше її спекатися — але інформація дійшла до адресата. Якось Беатрікс навіть застерегла Алму, що деяких частин тіла заборонено торкатися, хіба що вона вмивається, і що у вбиральні не можна затримуватися через небезпеку порочних потягів, які виникають, коли перебуваєш на самоті. Тоді Алма пропустила материні застереження повз вуха, бо ті звучали безглуздо: кому спаде на думку затримуватися у вбиральні?
Але коли до її рук потрапив трактат «Cum Grano Salis», Алма раптом усвідомила, що по всьому світу творяться неймовірні речі, пов’язані з чуттєвістю. Чоловіки й жінки займаються одне з одним справжніми дивовижами — і то не тільки заради розмноження, а просто для розваги — чоловіки з чоловіками, жінки з жінками, діти й слуги, фермери й мандрівники, моряки й швачки, а деколи навіть одружені чоловіки й заміжні жінки!
Як Алма допіру виявила в палітурній майстерні, дивовижі можна витворяти навіть із самим собою. З тоненьким прошарком горіхової олії і без.
Чи інші люди теж таким займаються? Не лише гімнастичними трюками з проникненням, а й отакими таємними пестощами? Анонімний автор писав, що таке робить чимало людей — навіть шляхетні дами, якщо вірити його розповідям й досвіду. А Пруденс? Вона таким займається? Чи відчувала вона колись вологі пелюстки, вихор полум’я, спалах світла? Ні, це неможливо уявити; Пруденс навіть не пітніла. Її вираз лиця було важко витлумачити, вже не кажучи про те, що ховається у неї на споді й у її помислах.
А їхній учитель, Артур Діксон? Чи криється в його думках ще щось, крім нудних знань? Чи приховує його тіло ще щось, крім посіпувань і безперестанного сухого кашлю? Вона втупила погляд в Артура, вишуковуючи в ньому якихось ознак чуттєвого життя, але його постава й обличчя були непроникні. Алмі не уявлялось, як він здригається від насолоди, яку вона щойно пережила в палітурній майстерні. Уявити, як він лежить на ліжку, було важко, а як виглядає без одягу — і поготів. Їхній учитель начебто народився, сидячи на стільчику, вбраний у тісний жилет і вовняні бриджі, тримаючи в руках товсту книжку й сумно зітхаючи. Якщо він відчував потяг, то де й коли його задовольняв?
Алма відчула, як на її передпліччя лягла холодна рука. Материна.
— Що ти думаєш про трактат професора Пека, Алмо?
Беатрікс знає, що вона не слухала. Але звідки? Що ще було їй відомо? Алма швидко оговталася, намагаючись пригадати тих кілька фраз, які почула на самому початку вечері. У неї завжди була чудова пам’ять, але тепер чомусь на думку нічого не спадало. Кашлянувши, вона сказала:
— Перед тим, як висловити власну думку, я б воліла повністю прочитати книжку професора Пека.
Беатрікс кинула на доньку різкий погляд: здивований, докірливий, невдоволений. Натомість професор Пек сприйняв відповідь Алми як прохання продовжити розповідь — і заради присутніх за столом дам переповів по пам’яті добру половину першого розділу своєї праці. Зазвичай Генрі Віттекер не дозволив би набридати своїм гостям нудними лекціями, однак Алма бачила на його обличчі втому й виснаження — батько явно був на порозі одного зі своїх приступів. Тільки близький напад хвороби втихомирював тата, як-от тепер. Якщо Алма правильно здогадується — а батька вона вже добре вивчила — завтрашній день, а, можливо, й цілий наступний тиждень, він проведе в ліжку. А тим часом Генрі терпів монотонне бурмотіння професора Пека, наливаючи собі одну щедру порцію кларету за другою, і довго сидів із заплющеними очима.
Алма ж вивчала Джорджа Гокса, видавця ботанічних праць. Чи він таким займався? Пестив себе, щоб досягнути вершини насолоди? Неназваний автор трактату писав, що чоловіки займаються онанізмом частіше за жінок. Молодий, сповнений здоров’я і сил чоловік начебто може кілька разів на день довести себе до сім’явиверження. Сповненим сил Джорджа Гокса не назвеш, але він був молодий і мав огрядне, важке, спітніле тіло — тіло, яке точно було чогось сповнене. Чи Джордж займався цим недавно, може, навіть того ж дня? А що тепер робить прутень Джорджа Гокса? Безтурботно відпочиває? Чи його от-от охопить бажання?
Раптом трапилася найдивовижніша подія, яку тільки можна було собі уявити.
— Перепрошую, сер, — обізвалася Пруденс, спрямувавши свої слова й спокійний погляд на професора Пека, — якщо я вас правильно зрозуміла, ви начебто вважаєте різну текстуру людського волосся доказом того, що негри, індіанці, уродженці Сходу й білошкірі люди є представниками різних біологічних видів. Однак мене дивує ваше припущення. У цьому маєтку, сер, ми вирощуємо кілька видів овець. Може, ви помітили їх, під'їжджаючи до будинку сьогодні ввечері? Одні вівці мають шовковисту шерсть, другі — грубу, а треті — густі вовняні кучерики. Але ж ви, сер, точно не сумніваєтеся в тому, що попри різну шерсть, усі вони — вівці. Крім того, прошу вибачення, але я вважаю, що всі ці види овець можна успішно схрестити. Хіба з людьми не так само? Чому тоді не можна заявити, що негри, індіанці, виходці зі Сходу й білі люди представляють один і той же біологічний вид?
Всі прикипіли поглядом до Пруденс. Алма аж стрепенулася, наче на неї хтось вилив цеберко крижаної води. Генрі розплющив очі. Він поставив келих на стіл і, випроставши спину, нашорошив вуха. Навряд чи хтось із присутніх помітив, але Беатрікс і собі сіла прямо, мовби приготувавшись до подальшого витка розмови. Учитель Артур Діксон стривожено округливши очі, глянув на Пруденс і тут же схвильовано роззирнувся довкола так, ніби хтось міг звинуватити його в нестриманості. Оказія була направду незвичайна. За вечерею — та й узагалі за все своє життя — Пруденс ще ніколи не виголошувала такої довгої промови.
На жаль, Алма до того моменту не стежила за дискусією й не була до кінця певна, говорить Пруденс до теми чи ні, але — Господи милостивий! — дівчина нарешті заговорила! Ошелешені були всі, крім самої Пруденс, яка не зводила з професора Пека свого незворушного, спокійного погляду, широко розплющивши ясно-блакитні очі, й чекала на відповідь. Так, наче вона кожнісінького дня сперечалася з професорами Принстонського університету.
— Людей не можна порівнювати з вівцями, юна леді, — заперечив професор Пек. — Тільки тому, що двох тварин можна схрестити… Гм, ваш батько не буде проти, якщо я порушу цю тему в присутності дам?
Генрі, який тепер уважно дослухався до розмови, махнув професору рукою, мовляв, продовжуйте.
— Те, що двох істот можна схрестити, ще не значить, що вони належать до одного й того ж біологічного виду. Ви, напевно, знаєте, що коня можна схрестити з віслюком. Канарку з зябликом, півня з куріпкою, а козла з вівцею. Але від цього вони не стають однаковими з погляду біології. Більше того — добре відомо, що в негрів водяться інші види вошей і кишкових глистів, ніж у білих, що неспростовно доводить: вони належать до різних біологічних видів.
Пруденс ввічливо кивнула.
— Я помилилася, сер, — сказала вона. — Прошу вас, продовжуйте.
Алма далі сиділа мовчки, геть збита з пантелику. Для чого ці всі розмови про парування? І чому саме сьогодні?
— Якщо різниця між расами очевидна навіть для дитини, — вів далі мову професор Пек, — то вищість білої людини має бути зрозуміла всякому, хто хоч трохи знається на історії та походженні людства. Тевтонці й християни, ми цінуємо чесність, міцне здоров’я, ощадливість і моральність. Ми — господарі своїх бажань. А отже, ведемо перед. Інші раси, які рухаються все далі й далі від цивілізації, ніколи б не змогли винайти грошей, абетки чи промислового виробництва. А найбезпомічніші з усіх — негри. Вони надміру виражають свої емоції, що й призводить до горезвісного браку самовладання. Це видно з їхньої будови обличчя. Негри мають завеликі очі, губи, ніс, вуха — вони безсилі перед напливом відчуттів. Темношкірий чоловік здатний на найніжнішу приязнь і, водночас, на найжорстокіше насильство. Ба більше: негри не червоніють, а отже, не мають почуття сорому.
Після самих слів «червоніють» і «сором», Алма почервоніла від сорому. Того вечора вона взагалі втратила самовладання. Джордж Гокс знову співчутливо до неї всміхнувся — Алма зарум’янілася ще більше. Беатрікс кинула на неї такий спопеляюче-насмішкуватий погляд, що Алма злякалася, що дістане зараз ляпаса. Насправді їй хотілося, щоб хтось таки дав їй ляпаса — може б, він вибив з її голови дурні думки.
Пруденс — диво дивне! — знову заговорила.
— Цікаво, — промовила вона спокійним, стриманим голосом, — чи наймудріший із негрів перевершує за розумом найдурнішого білого? Я запитую про це вас, професоре Пек, тому, що торік наш учитель містер Діксон розповідав нам про карнавал, на якому він колись побував, і зустрів там колишнього раба з Мериленду, містера Фуллера, який славився своїм умінням швидко рахувати. За словами містера Діксона, варто було сказати цьому негрові, якого дня і о котрій годині ви народилися, і він тут же підраховував, скільки секунд ви прожили, сер, не забуваючи при цьому про високосні роки. Видовище було, мабуть, фантастичне.
Артур Діксон виглядав так, наче от-от знепритомніє. Професор, уже не приховуючи свого роздратування, відповів:
— Я бачив на карнавалах, юна леді, й віслюків, яких навчили рахувати.
— Я теж, — відказала Пруденс, так само тихо й незворушно, — але мені ніколи не траплявся на карнавалах віслюк, сер, який би не забував при цьому про високосні роки.
Почувши її сміливе зауваження, професор Пек аж здригнувся, але стримано кивнув і продовжив:
— Що ж, вам видніше. У відповідь на ваше запитання скажу, що серед представників кожного біологічного виду трапляються як ідіоти, так і великі ерудити. Але, так чи так, це не нормально. Я роками збирав і вимірював черепи білих і негрів та дійшов наразі до безперечного висновку, що череп білої людини, заповнений водою, містить у середньому на чотири унції більше, ніж череп негра, що свідчить про вищі розумові здібності.
— Цікаво, — м’яко зауважила Пруденс, — що б сталося, якби ви спробували заповнити череп живого негра знаннями, замість лити воду в череп мертвого?
За столом запанувала напружена тиша. Джордж Гокс за весь вечір не промовив ні слова і явно не збирався розкривати рота. Артур Діксон вдавав із себе трупа — вийшло дуже правдоподібно. Обличчя професора Пека побагровіло. Пруденс — порцелянова, бездоганна фігурка — чекала на відповідь. Генрі дивився на свою названу доньку поглядом, у якому зблиснуло зачудування, але з якоїсь причини вирішив мовчати — може, почувався надто зле, щоб вступати в бесіду, а може, його просто цікавило, куди далі поверне ця несподівана суперечка. Алма також не сказала ні слова. Щиро кажучи, їй не було що додати. Алмі вперше в житті забракло слів, а Пруденс вперше була така балакуча. Отож обов’язок відновити розмову за вечерею ліг на плечі Беатрікс, і та сповнила його як справжня голландка з загостреним почуттям відповідальності.
— Професоре Пек, — сказала Беатрікс, — мені було б дуже цікаво перечитати згадані вами дослідження про те, що в негрів і білих людей водяться різні види вошей і кишкових паразитів. Ви, бува, не маєте зі собою паперів? Я б залюбки їх проглянула. Біологія паразитів — така захоплива тема!
— Я не ношу при собі своїх праць, мадам, — відповів професор, до якого поволі поверталося відчуття власної гідності. — Та й вони мені не потрібні. У цьому випадку документальні підтвердження зайві. Різниця між вошами й кишковими паразитами в негрів і білих людей — загальновідомий факт.
На превелике здивування всіх присутніх, знову обізвалася Пруденс.
— Як прикро, — пробурмотіла вона, незворушна, мов статуя. — Пробачте нам, сер, але в нашому домі заборонено припускати, що коли якийсь факт начебто загальновідомий, то документальних підтверджень уже не потрібно.
Попри нездужання й втому, Генрі голосно розреготався.
— І це, сер, — гукнув він до професора, — загальновідомий факт!
Беатрікс, мовби нічого не сталося, обернулася до дворецького і сказала:
— Здається, час подавати пудинг.
Гості мали заночувати в Білому Акрі, але роздратований професор Пек, який зазнав за вечерею такої ганьби, вирішив натомість повернутися до міста й заночувати в готелі в середмісті, щоб удосвіта вирушити в важку дорогу до Принстона. Його рішення нікого не засмутило. Джордж Гокс запитав у професора Пека дозволу під’їхати до центру Філадельфії у його екіпажі, на що той неохоче згодився. Але перед тим, як попрощатися, Джордж попросив залишитися на хвильку наодинці з Алмою і Пруденс. За весь вечір він промовив заледве кілька слів, а тепер виявив бажання щось сказати, і то обидвом дівчатам. Отож Алма, Пруденс і Джордж утрьох подалися до вітальні, тоді як усі решта сновигали передпокоєм, збираючи свої плащі й пакунки.
Діждавшись ледь помітного кивка від Пруденс, Джордж заговорив до Алми.
— Міс Віттекер, — сказав він, — ваша сестра розповіла мені, нібито ви — просто щоб задовольнити власну цікавість — написали прецікаву працю про під’ялинник. Якщо ви не дуже втомлені, зробіть мені ласку — поділіться найголовнішими знахідками вашого дослідження.
Алма не знала, що думати. Таке дивне прохання і ще й у таку пору!
— Хіба ви ще не втомилися, щоб такої пізньої години слухати про мої ботанічні захоплення? — запитала вона.
— Анітрохи, — запевнив її Джордж. — Залюбки послухаю. Ваша розповідь щонайменше зніме з мене напругу.
Після цих слів Алма відчувала, що й сама стала не така напружена. Нарешті якась проста тема! Нарешті ботаніка!
— Що ж, містере Гокс, — почала вона, — як ви, певно, знаєте, Monotropa hypopitys, або ж під’ялинник звичайний, росте тільки в затінку й має бліде, блякле забарвлення. У минулому природознавці вважали, що під’ялинник не має пігментів через те, що в його середовищі бракує сонячного світла, але, на мою думку, ця теорія безглузда, адже в затінку ростуть папороті й мох найяскравіших відтінків зеленого. Провівши дослідження, я виявила, що під’ялинник тягнеться не тільки до сонця, а й у протилежний бік, що наштовхує на думку, чи не живиться він від якогось іншого джерела, а не сонячних променів. Я дійшла висновку, що під’ялинник черпає сили від рослин, на яких він росте. Іншими словами, це рослина-паразит.
— Що повертає нас до теми, яку ми обговорювали сьогодні ввечері, — зауважив Джордж, злегка всміхнувшись.
Господи, невже Джордж Гокс жартує? Алма гадала, що він на таке не здатний, але збагнувши його жарт, щиро розсміялася. Пруденс не сміялася, а просто сиділа й дивилася на них двох, гарна й байдужа, як картина.
— Можна й так сказати, — підтакнула Алма, розговорюючись усе більше. — Але на відміну від професора Пека з його вошами, я маю документальні підтвердження. Під мікроскопом я розгледіла, що стебло під’ялинника не має нікутикулярних пор, через які повітря й вода зазвичай потрапляють в інші рослини, ні якогось механізму для отримання вологи з ґрунту. На мою думку, під’ялинник бере корисні речовини й вологу від рослини, на якій паразитує. А мертвотно блідий він тому, що харчується їжею, яку вже перетравив його, так би мовити, господар.
— Дуже незвичне припущення, — зауважив Джордж Гокс.
— Що ж, поки що це тільки припущення, але, може, колись хімія доведе те, що мій мікроскоп наразі припускає.
— Надішліть мені, будь ласка, ваше дослідження цього тижня, — сказав Джордж, — я б хотів його опублікувати.
Алма була така зачарована цією несподіваною пропозицією (і така спантеличена дивними подіями того дня й схвильована розмовою з дорослим чоловіком, який зовсім недавно викликав у неї нескромні думки), що не звернула уваги на найзагадковіший елемент їхньої розмови — присутність її сестри Пруденс. Що вона тут узагалі робить? Навіщо Джордж Гокс чекав, доки Пруденс йому кивне? І коли — в який невідомий момент того вечора — Пруденс мала нагоду розповісти Джорджеві Гоксу про особисті ботанічні дослідження Алми?
У будь-який інший вечір ці запитання заполонили б думки Алми й не давали їй спокою, але сьогодні вона їх проігнорувала. Того вечора — яким завершувався найдивовижніший і найбожевільніший день у її житті — в голові Алми вихором кружляло стільки думок, що все це пройшло повз її увагу. Зачудована, втомлена і дещо збентежена, вона побажала Джорджу Гоксу на добраніч і залишилася разом з сестрою у вітальні, чекаючи, коли прийде Беатрікс зі своїми нотаціями.
При думці про Беатрікс ейфорія Алми згасла. Щовечірні материні лекції про їхні гріхи ніколи не бували приємні, та сьогодні Алма боялася їх ще більше. Того дня стільки всього сталося (книжка, плотські помисли, пестощі наодинці в палітурній майстерні), що на її лиці, певно, аж світилося почуття вини. Алма боялася, що Беатрікс це якось відчує. До того ж бесіда за столом видалася цілковитим фіаско: Алма виглядала тупою, як ступа, а Пруденс — хто б міг подумати — мало не наговорила професору грубощів. Беатрікс була незадоволена ними обома.
Алма й Пруденс сиділи у вітальні тихо, як миші, чекаючи на матір. Опиняючись удвох, вони завжди мовчали. Жодного разу їм не вдалося знайти приємної теми для розмови. Вони ніколи не теревенили про те, про се. І так буде завжди. Пруденс сиділа, склавши руки на колінах, Алма теребила в руках хустинку. Вона зиркнула на Пруденс, шукаючи на її обличчі сама не знаючи чого. Можливо, приязні. Тепла. Чогось, що б могло їх зблизити. Якоїсь згадки про події того вечора. Однак Пруденс — сяючи, як завше, своєю вродою — явно не збиралася вести задушевних розмов. Алма все ж вирішила спробувати.
— Пруденс, а те, про що ти сьогодні говорила? — запитала вона. — Від кого ти це почула?
— Від містера Діксона. Наш любий учитель полюбляє розмови про становище й важку долю африканської раси.
— Та невже? Ніколи не чула, щоб він про таке згадував.
— Тим не менше, ця тема його хвилює, — незворушно відповіла Пруденс.
— То він, значить, аболіціоніст?
— Еге ж.
— Господи, — видихнула Алма, дивуючись, що Артура Діксона може щось хвилювати. — Мамі з татом краще про це не знати!
— Мама знає, — відповіла Пруденс.
— Знає? А тато?
Пруденс промовчала. Алму переповнювали запитання — ціла купа питань — та Пруденс не виявляла великої охоти до розмови. У кімнаті знову запала тиша. Аж раптом Алма її порушила, дозволивши шаленому, божевільному питанню злетіти з її вуст.
— Пруденс, — запитала вона, — а якої ти думки про містера Джорджа Гокса?
— По-моєму, він порядний джентльмен.
— А я закохана в нього до нестями! — вигукнула Алма, вразивши сама себе цим абсурдним, несподіваним зізнанням.
Та не встигла Пруденс відповісти — якщо вона взагалі збиралася щось відповідати — як до вітальні ввійшла Беатрікс, обвівши поглядом обох доньок, які сиділи на канапі. Вона довго мовчала. Беатрікс свердлила дівчат суворим поглядом — спочатку зміряла очима одну, потім другу. Алму її мовчанка лякала більше за всякі нотації, бо вона таїла в собі незлічимі, жахливі наслідки. Беатрікс могла про все здогадуватися, все знати. Алма далі бгала в руках хустинку, надірвавши кутик. Пруденс далі сиділа незворушно.
— Я втомилася за цей вечір, — сказала Беатрікс, порушивши нарешті зловісну мовчанку.
Вона глянула на Алму й сказала:
— Сьогодні, Алмо, я вже не маю сили говорити про твої вади. А то ще більше розізлюсь. Тільки скажу, що якщо я ще раз побачу, що ти сидиш за столом, роззявивши рота, й витаєш у хмарах, то відправлю тебе вечеряти деінде.
— Але, мамо… — почала було Алма.
— Не виправдовуйся. Так роблять тільки нікчеми.
Беатрікс уже рушила до дверей, а тоді, обернувшись, глянула на Пруденс так, ніби щойно дещо згадала.
— Пруденс, — сказала вона, — сьогодні ти була молодчина.
Оце так дивина! Беатрікс ніколи їх не хвалила. Але хіба того дня не було дивним абсолютно все? Ошелешена Алма глянула на Пруденс, знову чогось шукаючи. Усвідомлення? Співчуття? Не меншого здивування? Однак Пруденс не подавала знаку й на Алму не дивилася. Тоді та підвелася з канапи й рушила нагору до спальні. Однак на нижній сходинці обернулася до Пруденс і ще раз здивувала саму себе.
— Доброї ночі, сестричко, — сказала Алма.
Вона вперше назвала Пруденс сестрою.
— І тобі, — тільки й відповіла та.
Від зими 1816 до осені 1820 року Алма Віттекер написала ще три десятки статей для Джорджа Гокса — той опублікував усіх їх у своєму щомісячному журналі «Botanica Americana». Її праці не можна назвати новаторськими, зате ідеї були цікаві, ілюстрації — бездоганні, а аргументи — переконливі й логічні. Хай навіть дослідження Алми не надихали світ, вони надихали саму Алму, а для сторінок «Botanica Americana» її зусиль було більш як досить.
Алма писала ґрунтовні статті про лаврове дерево, мімозу й вербену. Писала про виноград і камелію, миртолистий апельсин і вирощування інжиру. Підписувалася вона «А. Віттекер». Вони з Джорджем Гоксом обоє вважали, що Алмі краще не публікуватися під жіночим іменем. У тогочасному науковому світі існував строгий поділ між «ботанікою» (коли рослини вивчали чоловіки) і «художньою ботанікою» (коли рослини вивчали жінки). «Художня ботаніка» часто анічим не відрізнялася від «ботаніки» — хіба тим, що одну галузь поважали, а іншу — ні, однак Алма все-таки не хотіла, щоб її зневажали як ботаніка «художнього».
Та ім’я Віттекер, звісно, прославилося у світі рослин і науки, тож багато ботаніків достеменно знали, хто така «А. Віттекер». Багато, але не всі. У відповідь на свої статті Алма деколи отримувала листи від ботаніків з різних куточків світу, надісланих на адресу друкарні Джорджа Гокса. Деякі з них починалися зі звертання «Дорогий сер». Інші були адресовані «Містерові А. Віттекеру». Алмі особливо запам’яталося послання до «Доктора А. Віттекера». (Почесний титул так їй полестив, що вона довго зберігала той лист.)
Відколи Джордж із Алмою почали ділитися одне з одним своїми науковими знахідками й разом редагувати статті, Джордж почав учащати до Білого Акру. На щастя, його сором’язливість розвіялася. Тепер він часто говорив за вечерею, а деколи навіть пробував жартувати.
Натомість Пруденс більше не брала участі в розмові. Її тирада про негрів того вечора, коли в них гостював професор Пек, була, мабуть, скороминущим нападом лихоманки, бо вона більше ніколи не повторила свого виступу й жодного разу не заперечила комусь із гостей. Відтоді Генрі немилосердно кепкував із Пруденс, називаючи її «нашим захисником смуглявих», але та відмовлялася вступати в суперечку. Вона знову стала незворушною, далекою, таємничою Пруденс, яка ставилася до всіх і до всього зі звичною байдужою, загадковою ввічливістю.
Дівчата дорослішали. Коли їм виповнилося вісімнадцять, Беатрікс нарешті припинила їхні заняття, оголосивши їхню освіту завершеною, і відіслала геть горопашного, надокучливого Артура Діксона, який почав викладати класичні мови в Університеті Пенсильванії. Це, напевно, означало, що дівчат більше не вважали за дітей. На місці Беатрікс Віттекер кожна матір вирішила б, що настав час наполегливо підшуковувати донькам чоловіків. Кожна матір гордо представила б Алму й Пруденс товариству й заохочувала б дівчат кокетувати, танцювати й відповідати на залицяння. То був би слушний момент замовити нові сукні, вигадати нові зачіски, намалювати нові портрети. Втім, Беатрікс про таке й думати не думала.
Правду кажучи, Беатрікс зовсім не дбала про те, щоб Пруденс із Алмою виросли бажаними нареченими. У Філадельфії подейкували, що Віттекери — зробивши своїх доньок такими премудрими й тримаючи їх осторонь від кращих родин — ніколи не видадуть їх заміж. Сестри ні з ким не приятелювали. Вони з самого малку вечеряли з дорослими вченими мужами й крамарями, а отже, їхні душевні якості явно нерозвинені. Їх ніхто не вчив правильно розмовляти з женихами. Коли хтось із молодих чоловіків, які гостювали в Білому Акрі, захоплювався лататтям у мальовничих ставках, Алма відразу ж його виправляла:
— Ні, сер, ви помиляєтеся. Це не латаття, а лотоси. Розумієте, латаття плаває на поверхні води, а лотос здіймається над водою. Тепер ви вже знаєте між ними різницю і більше ніколи не помилитеся.
Алма виросла по-чоловічому висока й широкоплеча. Здавалося, вона заввиграшки орудує сокирою. (Насправді розмахувати топірцем Алма не тільки вміла, а й частенько мусила — під час польових досліджень.) Але це не конче означало, що її ніхто не візьме заміж. Деяким чоловікам подобалися опасисті жінки, чиє міцне тіло свідчило про сильний характер, а комусь Алма здавалася ще й вродливою — принаймні з лівого боку. Всі знали, що вона має приємну, приязну вдачу. Втім, бракувало їй якогось невидимого, але дуже важливого складника, тож попри відверту чуттєвість, що крилася в її нутрі, присутність Алми в кімнаті не викликала в чоловіків думок про пристрасть.
До того всього, Алма сама вважала себе негарною. І думала так тому, що їй про це казали сотню разів, сотнями способів. Зовсім недавно вона почула «комплімент» від свого батька, який — хильнувши ввечері забагато рому — бовкнув ні з того ні з сього:
— Не переймайся, дитинко!
— Не перейматися чим, тату? — перепитала Алма, піднявши голову від листа.
— Не журися, Алмо. Мати гарне личко — ще не значить вхопити Бога за бороду. Багато жінок далеко не красуні, а їх усе одно кохають. От як твоя матір. Та вона ніколи не була гарна, а чоловіка знайшла, еге ж? А місіс Кавендіш, та, що біля моста живе? Вона ж страшна, як відьма, а чоловіку, бачиш, подобається, раз сімох дітлахів їй зробив. І для тебе хтось знайдеться, Сливко, і йому з тобою добряче пощастить.
І цим він хотів її втішити!
Пруденс, навпаки, славилася своєю красою — дехто називав її найвродливішою дівчиною у Філадельфії — але все місто казало, що вона холодна й неприступна. Пруденс викликала заздрість у жінок, а от чи викликала вона пристрасть у чоловіків — хтозна. Вона вміла вселити в чоловіків відчуття, що до неї краще клинців не підбивати, то вони й не підбивали. Чоловіки не зводили з неї очей — бо від Пруденс Віттекер відвести погляд було просто неможливо — але трималися від неї подалі.
Не було б нічого дивного, якби за сестрами Віттекер впадали мисливці за посагом. Справді, про їхні родинні статки мріяв не один молодик, але перспектива стати зятем Генрі Віттекера звучала скоріше як погроза, ніж несподіване щастя, та й ніхто все одно не вірив, що Генрі колись розпрощається зі своїми грішми. Хай там як, а навіть мрії про казкове багатство не приваблювали до Білого Акру женихів.
У будинку, ясна річ, постійно крутилися чоловіки, але вони приходили до Генрі, а не до його доньок. У будь-яку пору дня у вестибулі Білого Акру никали джентльмени, які сподівалися на аудієнцію з Генрі Віттекером. Тут можна було зустріти всіх: відчайдухів і мрійників, навіжених і брехунів. Вони прибували до маєтку зі зразками товарів, винаходами, кресленнями, проектами й судовими позовами. Пропонували акції, благали про позики, показували модель нової вакуумної помпи, обіцяли винайти ліки від жовтяниці, тільки б Генрі вклав гроші в їхні дослідження. І ніхто з них не приїжджав до Білого Акру заради такої приємної справи, як женихання.
А от Джордж Гокс виявився іншим. Він ніколи не просив у Генрі грошей, а навідувався до його будинку просто, щоб побалакати з ним і оглянути його трофеї в оранжереях. Генрі любив товариство Джорджа, бо той публікував у своїх журналах найновіші наукові знахідки й знав про все, що відбувалося у світі ботаніки. Джордж не поводився як залицяльник — ані фліртував, ані загравав — однак сестер Віттекер не ігнорував і добре до них ставився. До Пруденс завжди був уважний. А з Алмою розмовляв так, ніби вона була його авторитетним колегою-ботаніком. Алмі подобалися Джорджева лагідність і доброта, але їй хотілося більшого. З коханою дівчиною не ведуть наукових дискусій, думала вона. І це її страшенно засмучувало, бо ж Алма кохала Джорджа Гокса всім серцем.
То був дивний вибір. Джорджа ніхто б не назвав вродливим, проте Алмі він здавався найгарнішим з усіх. Вона відчувала, що вони пасують одне одному, ба навіть, що це само собою зрозуміло. Так, Джордж огрядний, блідий і незграбний — але ж Алма така сама. Він одягався абияк, але ж Алма теж не стежила за модою. Його жилети завжди були затісні, а штани — заширокі, але була б Алма чоловіком, то, мабуть, теж би так вбиралася, бо їй ніколи не вдавалося добре підібрати собі одяг. Чоло в нього було завелике, а підборіддя — замале, зате Джордж був володарем густої, лискучої, темноволосої, пишної чуприни, якої Алмі так і кортіло торкнутися.
Кокетувати Алма не вміла. Вона не знала, як його привабити, тож їй не залишалося нічого іншого, як писати одну за другою статті на ще не досліджені ботаніками теми. Між Джорджем та Алмою трапився лише один момент, який можна було б назвати ніжним. У квітні 1818 року Алма показала Джорджеві Гоксу під мікроскопом прекрасну колоніальну інфузорію (Carchesium polypinum) (чудово підсвічена й жива, з торочкуватими, квітучими стебельцями, вона радісно витанцьовувала в крихітному озерці ставкової води, обертаючи чашечками й колихаючи війками). Джордж несподівано схопив її ліву руку, стиснув її у своїх великих, вологих долонях і вигукнув:
— Оце так, міс Віттекер! Ви — геніальний мікроскопіст!
Його доторк, потиск рук, похвала — серце Алми ледь не вистрибнуло з грудей. Воно ж змусило її пізніше кинутися до палітурної майстерні, щоб укотре власноручно задовольнити своє бажання.
О, так — знову до палітурної майстерні!
З осені 1816 року Алма навідувалася до тієї майстереньки щодня, а деколи й по кілька разів на день, роблячи паузи лише під час менструацій. Ви, напевно, дивуєтесь, як вона знаходила час на такі заняття, маючи стільки справ і обов’язків, але вона просто не могла цього не робити — от і все. Тіло Алми — високе й чоловікоподібне, дебеле й поцятковане ластовинням, з крупними кістками, великими суглобами, широкими бедрами й міцними грудьми — перетворилося з роками на суцільний орган статевого бажання, хоч у це мало хто повірив би. Її переповнювала жадоба.
До того часу Алма прочитала трактат «Cum Grano Salis» стільки разів, що він міцно закарбувався у її пам’яті, і вона перейшла до іншого відвертого чтива. Щоразу, як батько скуповував чужі книгозбірні, Алма якнайпильніше перебирала книжки, видивляючись, чи не причаїлося, бува, за безневинними фоліантами, під звичайнісінькою на перший позір обкладинкою, щось небезпечне й заборонене. Так вона натрапила на Сапфо й Дідро, а ще на переклади кількох японських посібників з тілесних насолод, які її не на жарт розхвилювали. Алма знайшла французьку книжку про дванадцять сексуальних пригод, поділених на місяці, під назвою «L’annee Galante», в якій розповідалося про розбещених коханок, хтивих священиків, пропащих балерин і гувернанток, які не встояли перед спокусою. (Ох, ті багатостраждальні гувернантки, які піддалися спокусі! Цілими десятками ставали вони жертвами принижень і безчестя! Вони з’являлися чи не у всіх непристойних книжках! Навіщо ставати гувернанткою, думала Алма, якщо попереду тебе чекає саме лиш насилля і рабство?) Алма навіть прочитала посібник таємного лондонського клубу любительок батіжка, а також незліченні оповідки про римські оргії та безсоромні релігійні ініціації в індуїзмі. Всі ці книжки вона відкладала й ховала в скринях у старому сіннику в возівні.
Та це ще не все. Алма уважно перечитувала медичні журнали, де часом натрапляла на чудернацькі й незвичайні розповіді про людське тіло. Вона ознайомилася з серйозними теоріями про ймовірний гермафродитизм Адама та Єви. Читала наукові розвідки про волосся, яке росло на геніталіях у таких химерних кількостях, що його можна було зістригати й робити перуки на продаж. Дізналася статистичні дані про стан здоров’я повій у районі Бостона. Натрапляла на розповіді про моряків, які начебто спаровувалися з тюленями. Читала порівняння розмірів пеніса в різних расах і культурах, а також між різними видами ссавців.
Алма знала, що їй заборонено таке читати, але зупинитися не могла. Вона хотіла дізнатися все, що тільки можна. Через це чтиво в її думках тепер кружляв цілий карнавал тіл — оголених і шмаганих, принижених і зганьблених, які знемагали від бажання і втрачали себе (щоб потім знову знайти і віддатися ще більшим приниженням). У неї також прокинулося невідступне бажання класти собі до рота різні речі, точніше такі, що їх справжня леді ніколи собі до рота не покладе. Частини людських тіл і таке інше. А понад усе — чоловічого прутня. Його вона прагнула відчути в своїх вустах більше, ніж у лоні, бо їй кортіло якнайближче з ним запізнатися. Алма любила все досліджувати зблизька, а ще ліпше — під мікроскопом, тож нічого дивного, що вона жадала побачити, ба навіть спробувати на смак найпотаємнішу частину чоловічого тіла — таємне кубельце його буття. Думки про це, разом з щораз більшою чутливістю її вуст і язика, перетворилися на нав’язливе бажання, яке назрівало в ній доти, доки врешті не поглинуло її всю. Задовольнити це бажання можна було тільки пальцями і лише в палітурній майстерні — у безпечному мороці, який приглушував усі звуки, серед знайомих запахів шкіри й клею, за міцним замком на дверях. І вона задовольняла його, встромивши одну руку в міжніжжя, а іншу — до рота.
Алма знала, що нема гіршого пороку, ніж рукоблудство, і що воно навіть може зашкодити її здоров’ю. Та вона вкотре не змогла стриматися, щоб не дослідити все до кінця, і, докладно вивчивши цю тему, нічого доброго не дізналася. В одному британському медичному журналі вона прочитала, що діти, які змалку поживно харчувалися і багато бували на свіжому повітрі, ніколи не повинні відчувати ні найменших сексуальних потягів у своєму тілі й не мають цікавитися темою чуттєвих насолод. Невинні пустощі, що їх пропонує життя на лоні природи, заявляв автор, розважають молодих людей достатньо для того, щоб у них ніколи не виникало бажання досліджувати свої геніталії. В іншому медичному журналі писало, що раннє статеве дозрівання можуть спричинити нічне недержання сечі, побої в дитинстві, подразнення заднього проходу глистами і навіть (тут Алмі аж дух перехопило) «передчасний інтелектуальний розвиток». Ось і знайшлася причина, подумала вона. Адже коли розум надміру розвивати в малому віці, в ньому неминуче виникнуть порочні думки, і жертва шукатиме іншого способу задовільнити себе, окрім як вступити в статеві стосунки. Проблема ця стосувалася переважно хлопчиків, прочитала вона, але в рідкісних випадках траплялася і в дівчаток. Молоді люди, які самотужки задовольняли примхи свого тіла, в дорослому віці, вже одружившись, мучили своїх чоловіків і дружин, змушуючи їх до любощів кожнісінької ночі, і врешті-решт на їхню сім’ю чекали хвороби, моральний занепад і зубожіння. Рукоблудство руйнувало здоров’я — людина згорблювалася, починала кульгати.
Словом, звичка ця нічого доброго не обіцяла. Та попервах Алма й не мала наміру перетворювати самовдоволення на звичку. Вона цілком серйозно й щиро обіцяла зупинитися. Принаймні спочатку. Клялася, що перестане читати непристойне чтиво. Давала обіцянки, що більше не поринатиме у чуттєві фантазії про Джорджа Гокса і його змокрілу, темноволосу чуприну. Ніколи не уявлятиме, як кладе собі до вуст його таємничий орган. Присягалася, що більше не ступить ні кроку до палітурної майстерні, навіть якщо треба буде підклеїти книжку!
Але з часом її рішучість, ясна річ, згасла. Алма пообіцяла, що піде до палітурної майстерні ще однісінький раз. Однісінький раз дозволить цим збудливим, огидним думкам заполонити їй голову. Однісінький раз повертить пальцями в лоні й у вустах, відчує, як ноги стискаються, а лице пашить жаром, як тіло рветься на волю, у запаморочливий, дивовижний хаос. Однісінький раз.
А тоді, може, ще раз.
Невдовзі стало зрозуміло, що цю звичку не побороти, тож Алма не мала іншого вибору, як мовчки схвалити таку поведінку й далі так поводитися. Як інакше було їй тамувати жадобу, що наростала в ній з кожною годиною? До того ж вплив цього порочного заняття на її тілесний і душевний стан так відрізнявся від застережень у журналах, що їй подумалось, що, може, вона робить щось неправильно, і заняття помилково приносять їй користь замість шкоди? Як інакше пояснити те, що її таємна звичка не має жодного з тих жахливих наслідків, про які попереджали медичні журнали? Після візиту до палітурної майстерні Алма відчувала полегшення, а не слабість. Її обличчя наливалося здоровим рум’янцем, а не мертвотною блідістю. Так, нав’язливий потяг викликав у неї сором, але закінчивши справу, вона завжди відчувала чітку розумову ясність. З палітурної майстерні вона бігла до своїх досліджень, над якими трудилася з відчуттям, що робить важливу справу. Жвава, ясна свідомість, тілесний трепет від плодотворного натхнення, що проймало все її єство, штовхали її до подальшої наукової праці. Саме після таких візитів її розум був найясніший, найгостріший. Саме після них робота вдавалася найкраще.
Крім того, Алма тепер мала власне робоче місце. Власний кабінет — принаймні так вона називала те місце.
Повиносивши з возівні гори батькових книжок, вона зайняла одну з просторіших кімнат на першому поверсі, де колись тримали кінську упряж, і перетворила її на своє пристановище. Місце було прекрасне. Возівня у Білому Акрі займала гарну цегляну споруду, пишну й величну, з високими склепінчастими стелями й широкими, великими вікнами. Кабінет Алми розташувався у найліпшій кімнаті, де з вікон з північного боку струменіло м’яке світло, долівка була вкрита світлими кахлями, а крізь шибку виднівся материн бездоганний грецький сад. У кімнаті пахло сіном, пилом і кіньми й панував милий безлад: тут і там лежали книжки, сита, тарілки, каструлі, зразки рослин, листи, стояли глечики й старі бляшанки з-під солодощів. На своє дев’ятнадцятиліття Алма дістала від матері в подарунок камеру-люціду, яка давала їм змогу збільшувати й переносити контури ботанічних взірців на папір, створюючи точніші наукові ілюстрації. Тепер вона мала ще й чудовий набір італійських призм, почуваючись майже як Ньютон. У неї був міцний, масивний письмовий стіл і широкий, простий лабораторний стіл для експериментів. Замість звичайних крісел Алма сиділа на старих бочках, між якими було легше ходити в пишних спідницях. Вона була володаркою двох дивовижних німецьких мікроскопів, з яким навчилася працювати — за словами Джорджа Гокса! — як спритна вишивальниця. Першу зиму в кабінеті було неприємно працювати (так холодно, що замерзало чорнило), але невдовзі Алма роздобула металеву грубку, власноруч позаліплювала щілини в стінах сухим мохом — і її кабінет став урешті-решт на цілий рік таким затишним і славним пристановищем, про яке тільки можна було мріяти.
Там, у возівні, Алма зібрала свій гербарій, досконало вивчила класифікацію і почала проводити ще складніші експерименти. Свій примірник «Словника садівника» Філіпа Міллера вона перечитала стільки разів, що та книжка стала схожа на старовинний, заяложений фоліант. Алма ознайомилася з найновішими медичними дослідженнями про цілющу дію наперсника на хворих, які страждали від водянки, й використання копайського бальзаму для лікування венеричних хвороб. Вона невтомно вдосконалювала свої ботанічні ілюстрації, які — дарма що не бездоганно красиві — завжди були бездоганно точні. Алма працювала невтомно й старанно, пальці безтурботно пурхали над сторінками записників, а губи ворушилися, наче шепотіли молитву.
Якщо деінде в Білому Акрі життя протікало в щоденній діяльності й боротьбі, то ці дві місцини — палітурна майстерня і кабінет у возівні — стали для Алми келіями-«близнюками», де на неї сходили одкровення. Одна кімната була тісна й не мала вікон, друга — простора й приємно освітлена. В одній пахло старим клеєм, у другій — свіжоскошеним сіном. Одна надихала на таємні думки, інша — на ідеї, що їх можна було публікувати й поширювати. Ті дві кімнати містилися в окремих будівлях, їх розділяли моріжки й сади, між ними пролягала широка, всипана гравієм доріжка. Ніхто нізащо не помітив би між ними зв’язку.
Та обидві кімнати належали Алмі Віттекер і більш нікому, і в обох кімнатах вона заново народжувалася на світ.
Одного дня восени 1819 року Алма сиділа за письмовим столом у возівні й читала четвертий том природничої історії безхребетних Жана-Баптиста Ламарка, коли в материному грецькому саду промайнула чиясь постать.
Алма не раз бачила, як через сад проходили в своїх справах робітники Білого Акру; зазвичай на землі щось дзьобала куріпка чи павич, але та істота була ані робітником, ані пташкою. То була невисока, охайна темноволоса дівчина років вісімнадцяти, вбрана в рожевий прогулянковий костюм, який їй дуже пасував. Походжаючи садом, дівчина безтурботно крутила в руках парасолю з зеленими торочками й китичками. Здалеку не було добре видно, але скидалося на те, що вона розмовляла сама зі собою.
Алма відклала Ламарка вбік і придивилася уважніше. Незнайомка нікуди не квапилася і за кілька хвилин знайшла лавку, на яку спочатку сіла, а потім — оце дивина! — лягла, просто на спину. Алма не зводила з неї погляду, чекаючи, що дівчина встане, але та, напевно, заснула.
Все це було дуже дивно. Того тижня у Білому Акрі були гості (фахівець із рослин-хижаків із Єльського університету й надокучливий науковець, який написав величенький трактат про вентиляцію в оранжереях), але ні той, ні той не приїхав з доньками. До робітників маєтку та дівчина теж, ясна річ, стосунку не мала. Жодному садівнику не вистачило б грошей купити своїй доньці таку вишукану парасолю, та й донька робітника нізащо б не прогулювалася отак безтурботно улюбленим грецьким садом Беатрікс Віттекер.
Заінтригована Алма покинула роботу й вийшла надвір. Вона підійшла до дівчини якомога тихіше, щоб її не збудити, але придивившись, побачила, що та й не збиралася дрімати, а, поклавши голову на пишні, чорні, як вороняче крило, кучері, мов на подушку, просто лежить і дивиться в небо.
— Добридень, — привіталася Алма, дивлячись на неї згори.
— О, добридень! — відповіла дівчина, анітрохи не збентежена появою Алми. — А я якраз дякувала небесам за те, що послали мені таку лавку!
Дівчина різко сіла, радісно всміхаючись, і поплескала по лавці, запрошуючи Алму присісти. Алма слухняно сіла, розглядаючи мимохідь свою нову знайому. Дівчина виглядала дивакувато. Здалеку вона здавалася гарнішою. Звичайно, фігура в неї була чудова, пишні кучері — чарівні, а ямочки на щічках — привабливі, проте зблизька в очі впадало, що обличчя її — пласке й кругле, наче блюдце, а зелені очі — надто вже великі й виразні. Вона раз у раз моргала. Всі ці риси надавали їй дитинного, не надто розумного й зовсім трішки божевільного вигляду.
Дівчина повернула до Алми своє незугарне личко й запитала:
— А тепер скажи мені — ти чула вчора ввечері, як дзвонили дзвони?
Алма задумалася. Вчора ввечері вона справді чула дзвони. На Фермонт-Гілл була пожежа, і дзвони по всьому місту били на сполох.
— Чула, — відповіла Алма.
Дівчина задоволено кивнула й, заплескавши в долоні, сказала:
— Я так і знала!
— Знала, що я вчора чула дзвони?
— Ні, знала, що вони справді існують!
— Здається, ми з вами незнайомі, — обережно сказала Алма.
— Ой, справді! Мене звати Ретта Снов. І всю дорогу сюди я пройшла пішки!
— Та невже? А звідки ж ти прийшла?
Вона б не здивувалася, якби та відповіла: «Зі сторінок книжки з казками!». Але дівчина натомість сказала:
— Он звідти, — й показала пальцем на південь.
Алма миттю все зрозуміла. За якихось дві милі вниз по течії від Білого Акру будувався новий маєток. Власником був заможний торговець тканинами з Мериленда. Значить, та дівчина — його донька.
— Я сподівалася, що десь тут поблизу житиме дівчина мого віку, — сказала Ретта. — Пробач мою відвертість, але скільки тобі років?
— Дев’ятнадцять, — відповіла Алма, почуваючись набагато старшою, надто біля цієї крихітки.
— Неймовірно! — знову заплескала в долоні Ретта. — А мені вісімнадцять, не така вже й велика різниця, еге ж? А тепер скажи мені дещо, але тільки чесно. Як тобі моя сукня?
— Ну… — Алма нічогісінько не тямила в сукнях.
— Я теж так думаю! — вигукнула Ретта. — Не найкращий вибір, правда? Якби ти бачила інші мої сукенки, то зразу б зі мною згодилася, бо я маю просто фантастичні сукні! Але ж це не зовсім вже бридке, га?
— Ну… — Алма знову не могла підібрати слів. Однак Ретта й не чекала від неї відповіді.
— Ти надто добра до мене! Не хочеш мене образити! То ми вже з тобою приятельки! А ще в тебе таке гарне й міцне підборіддя. Глянеш на нього — і тобі відразу хочеться довіряти.
Ретта обійняла Алму за стан і притулилась до неї, схиливши голову їй на плече. У світі не було ані однісінької причини, чому б Алмі мав сподобатися її жест. Хоч ким та Ретта Снов була, з усього відразу ставало зрозуміло — перед нею дурненьке дівчисько, в якого замість голови — порожній глечик. Алма мала повно роботи, а та її відволікала.
З іншого боку, Алму ніхто ніколи не називав приятелькою.
Ніхто не питав її, якої вона думки про чиюсь сукню.
Ніхто не захоплювався її підборіддям.
Вони якийсь час просиділи на лавці в теплих, незвичних обіймах. А відтак Ретта відсторонилася, глянула на Алму й усміхнулася — чарівно й по-дитячому довірливо.
— Що тепер будемо робити? — запитала вона. — І як тебе звати?
Розсміявшись, Алма назвала своє ім’я і зізналася, що уявлення не має, що далі робити.
— А тут є ще дівчата? — поцікавилася Ретта.
— Є, моя сестра.
— Ти маєш сестру! Як тобі пощастило! Ходім її пошукаємо.
Вони встали й рушили стежкою далі, поки не натрапили в одному з розаріїв на Пруденс, яка стояла за мольбертом.
— Ось де твоя сестра! — вигукнула Ретта, кинувшись до Пруденс так, ніби виграла приз, і призом тим була Пруденс.
Пруденс — як завжди, стримана й ґречна — поклала пензлика на місце й ввічливо простягнула Ретті руку для потиску. Ретта потрусила її руку так, ніби страх яка щаслива була її бачити, а тоді, схиливши голову набік, відверто обвела її поглядом. Алма напружилася, чекаючи, що Ретта скаже, яка Пруденс гарна, або голосно запитає, як таке взагалі могло статися, що Алма й Пруденс — сестри? Таке питав кожен другий, хто вперше бачив Алму з Пруденс разом. Як так, що одна сестра — білошкіра, мов порцеляна, а друга — червона, як буряк? Як так, що одна така тендітна, а друга — така огрядна? Пруденс також напружилася у передчутті тих самих неприємних запитань. Але врода Пруденс, напевно, не зачарувала й не вразила Ретти, та й те, що вони сестри, її теж анітрохи не збентежило. Вона всього лиш пильно оглянула Пруденс з голови до п’ят, а тоді радісно заплескала в долоні.
— Тепер нас троє! — скрикнула вона. — Оце пощастило! Знаєте, що б ми зараз робили, якби були хлопчиськами? Ми б затіяли страшну бійку, билися, боролися й розквасили б одне одному носи до крові. А тоді, надававши одне одному стусанів, стали б друзяками нерозлийвода. Чесно! Я вже таке бачила! З одного боку, це, звичайно, весело, але мені не хотілося б рвати свою нову сукенку — хоч вона й не найліпша, як сказала Алма — тому дякувати Богу, що ми не хлопчиськи. А значить, можемо відразу стати вірними приятельками, без усяких там бійок. Так?
Але підтакнути їй ніхто не встиг, бо Ретта торохкотіла далі:
— Значить, усе вирішено! Тепер ми — трійко вірних приятельок! Тепер про нас треба скласти пісеньку. Хтось з вас вміє складати пісні?
Пруденс і Алма ошелешено перезирнулися.
— Ну тоді я сама складу! — не вгавала Ретта. — Одну секунду.
Ретта заплющила очі, заворушила губами й забарабанила пальцями по талії, мовби рахуючи склади.
Пруденс кинула на Алму запитальний погляд — та стенула плечима.
Після мовчанки, яка тягнулася так довго, що засоромила б будь-кого на світі, тільки не Ретту Снов, дівчина розплющила очі.
— По-моєму, готово, — заявила вона. — Тільки музику хай напише хтось інший, бо з мене музикант ніякий, але перший куплет я склала. Він ідеально описує нашу дружбу. Ось послухайте.
Кашлянувши, вона продекламувала:
— Ми скрипка, виделка й ложка,
Танцюємо з місяцем трошки,
Хочете нас поцілувати,
Мусите вже поспішати!
Не встигла Алма розшифрувати цей геніальний віршик (і спробувати здогадатися, хто ж із них скрипка, а хто виделка з ложкою), як Пруденс розреготалася. Диво дивне — Пруденс ніколи не сміялася! Сміх її був чудний — різкий і гучний, зовсім не такий, якого сподіваєшся від такої лялечки.
— Хто ти така? — запитала Пруденс, коли нарешті заспокоїлася.
— Ретта Снов, мадам, — ваша найновіша й найвірніша приятелька.
— Що ж, Ретто Снов, — відповіла Пруденс, — я вірю тільки в одне — ти не інакше як божевільна.
— Всі так кажуть! — награно вклонилася Ретта. — Але я тут, а не деінде!
Так воно й було.
Невдовзі Ретта Снов стала постійною гостею Білого Акру. В дитинстві Алма мала кошеня, яке свого часу так само забрело до їхнього маєтку, а потім стало там повноправним господарем.
Те кошенятко — пухнастик із яскраво-жовтими смужками — просто зайшло собі одного сонячного дня до кухні в Білому Акрі, потерлося всім біля ніг, а тоді згорнулося клубочком коло вогню, тихенько муркочучи, й приплющило задоволено очі. Котик тримався впевнено, як у себе вдома, так що зрештою його пошкодували й не сказали, що то не його дім, а він тільки цього й чекав.
Ретта поводилася так само. З’явившись того дня у Білому Акрі, вона трималася так невимушено, начебто споконвіку там жила. Ретту ніхто ніколи не запрошував, але вона явно не належала до тих панянок, які звикли чекати на запрошення. Вона приходила тоді, коли хотіла, проводила в маєтку стільки часу, скільки їй хотілось, брала все, що їй впадало в вічі, і прощалася, коли була готова.
Ретту Снов ніхто — який жах! — не контролював, та її життю можна було позаздрити. Її мати полюбляла проводити час у товаристві; цілий ранок вона чепурилася, по обіді навідувала інших світських леді, а вечори присвячувала танцям. Батька ніколи не було вдома, а що він у всьому потурав доньці, то купив для неї, зрештою, надійного коня і двоколісний екіпаж, у якому дівчина роз’їжджала Філадельфією, сама обираючи, куди їй їхати. З ранку до вечора Ретта гасала в своєму екіпажі, мов весела, жвава бджілка. Хотілося їй до театру — вона їхала до театру. Хотіла подивитися на парад — знаходила парад. А як кортіло провести цілий день у Білому Акрі, чому б і ні?
За рік Алма натрапляла на Ретту в найнезвичніших місцях: то вона стояла на діжці в молочарні й грала сценку зі «Школи лихослів’я» так, що доярки аж за животи хапалися; то звісила ноги з причалу для барж в маслянисті води річки Скулкілл, вдаючи, ніби ловить пальцями рибу; то розрізала навпіл котрусь зі своїх розкішних шалей, щоб віддати половину служниці, яка щойно зробила їй комплімент. («Дивись, тепер у нас однакові шалі, значить, ми близнючки!») Ніхто не знав, що вона за одна, але проганяти її не насмілювалися. Не те що Ретта всіх зачарувала, її просто неможливо було спекатися. Не зоставалося нічого іншого, як змиритися.
Ретта навіть зуміла завоювати прихильність Беатрікс Віттекер, а то було неабияке досягнення. Здоровий глузд підказував, що Беатрікс мала би зненавидіти Ретту, яка уособлювала всі її найбільші страхи щодо дівчат. Беатрікс виховувала Алму й Пруденс так, щоб ті не виросли саме такими, як Ретта, — напудрена, пустоголова Ретта, самозакохана кралечка, яка нищила в болоті дорогі черевички до танцю, могла вмить розридатися і так само швидко зайтися сміхом, яка невиховано тицяла пальцем на людях, не прочитала ні сторінки й не мала розуму прикрити голову під дощем. Як Беатрікс могла відчути приязнь до такого створіння?
Передчуваючи можливий клопіт, Алма, щойно потоваришувавши з Реттою Снов, навіть пробувала заховати її від Беатрікс. Вона боялася, що варто тим двом зустрітися, як станеться найгірше. Однак Ретту не так легко було сховати, а Беатрікс не так просто обвести довкола пальця. Не минуло й тижня, як уранці за сніданком Беатрікс суворо запитала Алму:
— Що то за дитя з парасолею гасає останнім часом по моєму маєтку? І чому біля неї я завжди бачу тебе?
Алма, хоч-не-хоч, мусила познайомити Ретту з матір’ю.
— Як вам ведеться, місіс Віттекер? — доволі чемно спитала Ретта, навіть не забувши зробити реверанс, щоправда надто вже артистично.
— А тобі як ведеться, дитинко? — запитала у відповідь Беатрікс.
Беатрікс не прагнула почути щирої відповіді на це запитання, але Ретта поставилася до нього серйозно й перед тим, як відповісти, на якийсь час задумалася.
— Що ж, місіс Віттекер, якщо хочете, я вам розповім. Мені дуже погано. Сьогодні вранці в нас удома сталася жахлива трагедія.
Алма налякано на неї глянула, не в змозі втрутитися в розмову. Вона гадки не мала, куди та хилить. Ретта цілий день провела в Білому Акрі, в чудовому настрої, і Алма оце вперше почула про якусь жахливу трагедію в домі Снов. Подумки вона благала Ретту замовкнути, але дівчина не вгавала, так наче Беатрікс страх як кортіло почути її розповідь.
— Не далі як сьогодні вранці, місіс Віттекер, я пережила величезне душевне хвилювання. Одна з наших служниць — а точніше, моя молоденька покоївка з Англії — розридалася за сніданком. Коли ми поснідали, я пішла за нею до кімнати, щоб розпитати, чому ж вона так засмутилася. Ви нізащо не вгадаєте, що я почула! Виявилось, що саме цього дня три роки тому померла її бабуся! Коли я дізналася про цю трагедію, мені, вірите, самій сльози на очі навернулися! Я цілу годину проплакала на ліжку тієї бідолахи. На щастя, вона змогла мене заспокоїти. Хіба вам, місіс Віттекер, не хочеться від такого плакати? Втратити бабусю якихось три роки тому?
Від самої згадки про той випадок великі зелені очі Ретти наповнилися слізьми, які за мить перелилися через край.
— Що за купа нісенітниць! — вичитала її Беатрікс, карбуючи кожне слово, тоді як Алму після кожного складу проймала дрож. — Уявляєш, як часто, у моєму-то віці, я бачила, як у людей вмирають бабусі? По-твоєму, я мала оплакувати кожну з них? Смерть бабусі, дитинко, то не трагедія — а від того, що в когось три роки тому вмерла бабця, аж ніяк не треба ревіти. Бабусі вмирають, дитя моє. Так влаштований світ. Не помилюсь, якщо скажу, що таке воно призначення в бабці — вмерти, навчивши молодше покоління розуму й гідності. Крім того, навряд чи ти втішила свою покоївку, для якої було б більше користі, якби ти проявила стійкість і витримку, замість падати в сльозах на ліжко.
Ретта і бровою не повела, слухаючи її настанови, тоді як на Алмі не було лиця від хвилювання. Ось і прийшов Ретті Снов кінець, подумала Алма. Та зненацька Ретта розсміялася.
— Прекрасні зауваження, місіс Віттекер! Який незвичний підхід! Ви цілком праві! Смерть чиєїсь бабці більше ніколи не буде для мене трагедією!
Алмі здалося, що сльози Ретти так і поповзли вгору по її щічках, а тоді безслідно висохли на очах.
— А тепер мушу вас покинути, — сказала Ретта, бадьора, як весняний вітерець. — Я збираюся ввечері на прогулянку — треба поїхати додому й вибрати найкращий капелюшок. Обожнюю гуляти, місіс Віттекер, але тільки в найгарнішому капелюшку, не інакше.
Ретта простягнула Беатрікс свою руку, якій не зоставалося нічого іншого, як її потиснути.
— Як добре, що я познайомилася з вами, місіс Віттекер! Не знаю навіть, як подякувати вам за ваші мудрі настанови! Ви — цар Соломон серед жінок; не дивно, що ваші діти так вами захоплюються. Якби ви були моєю мамою, місіс Віттекер, уявляєте, яка б я була розумна! Не хочу вас засмучувати, але моя матуся в житті не сказала нічого розумного. А найгірше, що вона так густо намащує лице воском, маззю й пудрою, що стає як дві краплі води схожа на манекен у кравецькій майстерні. Уявіть собі, як мені не пощастило — мене виховував неосвічений кравецький манекен, а не така розумна жінка, як ви. Ну що ж, тоді бувайте!
І пострибала геть, а Беатрікс здивовано витріщилася їй услід.
— Оце так дивачка, — пробурмотіла Беатрікс, щойно Ретта пішла геть, і в будинку знову запанувала тиша.
Наважившись стати на захист своєї єдиної приятельки, Алма відповіла:
— Вона, безперечно, дивачка, мамо. Але, по-моєму, в неї добре серце.
— Добре серце в неї чи ні, Алмо, про це судити може тільки Бог. Та лице в неї недоладне. На ньому відображається все що завгодно, тільки не розум.
Ретта повернулася до Білого Акру наступного ж дня, привітавшись із Беатрікс Віттекер так радісно й доброзичливо, ніби та їй геть ні в чому не дорікала. Вона навіть принесла Беатрікс букетик квітів, що їх зухвало нарвала в садах Білого Акру. На превелике диво, Беатрікс узяла букет, не промовивши ні слова. Відтоді Ретті Снов дозволили проводити в маєтку стільки часу, скільки їй заманеться.
Те, що Ретта зуміла обеззброїти Беатрікс, здавалося Алмі справжнім досягненням. Це було схоже на чаклунство. Ще й усе трапилося так швидко! Якимось дивом, за одну коротку, відчайдушну розмову Ретта змогла запобігти доброї (принаймні достатньо доброї) ласки матріарха, діставши дозвіл навідуватися до маєтку, коли їй схочеться. Як їй це вдалося? Алма точно не знала, але здогадувалася. По-перше, Ретту було важко змусити замовкнути. До того ж Беатрікс з роками підупала й уже не мала охоти вести словесні баталії до переможного кінця. Хтозна, може, Алмина матір уже не була рівнею таким панянкам, як Ретта Снов. Але найголовніше ось що: хоч її мама терпіти не могла нісенітниць і лестощів, Ретта знала, що робить, коли назвала Беатрікс Віттекер «царем Соломоном серед жінок».
Напевно, те дівчисько не таке дурненьке, як здається.
Ось так Ретта зосталася в Білому Акрі. Восени 1819-го частенько бувало так, що Алма приходила рано-вранці до свого кабінету, щоб попрацювати над ботанічним дослідженням, а Ретта вже тут як тут — вмостившись у кутку на старій канапі, розглядала модні ілюстрації в останньому номері «Дамського журналу».
— О, привіт, дорогенька! — щебетала Ретта, підводячи на неї радісний погляд, так наче вони домовлялися про зустріч.
З часом Алма перестала дивуватися. Ретта їй не надокучала. Вона ніколи не торкалася наукового приладдя (хіба що призм, перед якими не могла встояти), а коли Алма цитькала на неї: «Люба, прошу тебе, заради Бога трохи помовч, дай я дещо порахую», Ретта замовкала й давала їй закінчити розрахунки. Як уже на те пішло, Алмі подобалося мати простодушну, дружелюбну компаньйонку. Таку собі пташину в клітці у куточку, яка мило туркотіла, поки Алма працювала.
До кабінету Алми, бувало, навідувався Джордж Гокс обговорити остаточні правки до тої чи тої наукової статті — присутність Ретти його завжди спантеличувала. Джордж ніколи не знав, як поводитися з Реттою Снов. Його, чоловіка дуже розумного й серйозного, тупість Ретти страшенно дратувала.
— І що Алма з містером Джорджем Гоксом сьогодні обговорює? — поцікавилася Ретта одного листопадового дня, коли їй набридло гортати ілюстровані журнали.
— Антоцеротових, — відповіла Алма.
— То, певно, щось бридке. Це якісь тварини, Алмо?
— Ні, люба, не тварини, — відповіла та. — Рослини.
— Їх можна їсти?
— Хіба що ти олень, — засміялася Алма. — І то дуже голодний.
— Як добре бути оленем, — розмірковувала Ретта. — Звісно, якщо ти не бідолашний олень, який потрапив під дощ, бо тоді тобі мокро й неприємно. Розкажіть мені про тих антоцеротових, містере Джордже Гокс. Але так, щоб було зрозуміло такому пустоголовому дівчиську, як я.
То було нечесне прохання, бо Джордж Гокс умів вести тільки вчені, ерудовані розмови, геть не пристосовані до пустоголових дівчисьок.
— Що ж, міс Снов, — зніяковіло почав він. — Це одні з найменш розвинутих рослин…
— Але ж, сер, так негарно казати!
— …і до того ж автотрофні.
— Їхні батьки, певно, ними пишаються!
— Ну… ем-м-м, — затнувся Джордж.
Він більше не знав, що казати. Тоді, змилосердившись над Джорджем, у розмову втрутилася Алма.
— Автотрофні рослини, Ретто, живляться їжею, яку виробляють собі самі.
— Ага, то я ніколи не зможу бути антоцеротовою, — сумно зітхнула Ретта.
— Ще чого! — пирхнула Алма. — Але якщо ти познайомишся з антоцеротовими ближче, то, може, сподобаєш їх собі. Під мікроскопом вони досить гарно виглядають.
Ретта махнула рукою.
— Ет, я навіть не знаю, куди там дивитися в той мікроскоп!
— Куди дивитися? — здивовано розсміялася Алма. — Та ж сюди, через окуляр!
— Але ж він такий маленький, а та вся дрібнота так моторошно виглядає! Мене аж починає нудити. А вас, містере Джордже Гокс, нудить, коли ви дивитеся у мікроскоп?
Джорджа таке запитання заскочило зненацька, він утупився в підлогу.
— А тепер цить, Ретто, — сказала Алма. — Нам із містером Гоксом треба зосередитися.
— Якщо ти ще раз на мене цитьнеш, я піду знайду Пруденс і надокучатиму їй, поки вона малюватиме свої квіти на горнятках і вмовлятиме мене поводитися, як шляхетна дама.
— Ну то йди! — добродушно засміялася Алма.
— От ви двоє, — відказала Ретта, — чесно, не розумію, для чого вам постійно стільки працювати. Хоча, якби не робота, ви б вешталися по крамницях і шинках — то, певно, так воно й на краще…
— Йди вже! — Алма жартома підштовхнула її до дверей.
І вітрогонка Ретта почимчикувала собі геть — Алма з усмішкою дивилась їй услід, тоді як Джордж Гокс стояв геть збитий з пантелику.
— Мушу зізнатися, що не розумію ні слова з того, що вона говорить, — сказав Джордж, щойно Ретта пішла.
— Можете не хвилюватися, містере Гокс. Вона вас теж не розуміє.
— Але цікаво, чому вона завжди крутиться коло вас? — задумався Джордж. — Невже хоче стати кращою у вашому товаристві?
Алма аж зарум’янілася, так їй стало приємно від його компліменту — приємно, що Джордж гадає, начебто її товариство може на когось добре впливати — але вголос вона сказала:
— Мотивів міс Снов ніколи не знаєш напевне, містере Гокс. Хтозна? Може, вона намагається зробити кращою мене.
До Різдва Ретта Снов зуміла так тісно заприятелювати з Алмою та Пруденс, що не раз запрошувала сестер Віттекер на обід до себе додому — відволікаючи Алму від її ботанічних досліджень, а Пруденс — від котрогось із її занять.
Обіди в Ретти виглядали безглуздо, як і пасувало її безглуздій вдачі. Гостям пропонували всяку всячину — морозиво, тістечка, грінки, а завідувала всім (якщо, звісно, слово «завідувати» сюди годиться) чарівна, але незграбна англійська покоївка Ретти. В їхньому будинку ніколи не було чути цікавих чи розумних розмов, зате Ретта завжди була готова до всіляких дурниць, розваг і веселощів, їй навіть вдалося вмовити Алму й Пруденс грати з нею в безглузді кімнатні ігри, задумані для значно молодших дітей — в «Пошту», «Відшукай замкову щілину» і в її улюбленого «Німого оратора». Страшенно дурнувате заняття, але й страшенно веселе. Річ у тім, що Алма й Пруденс ніколи в ігри не грали — ні одна з одною, ні наодинці, ні з іншими дітьми. Алма взагалі до ладу не розуміла, що таке гра.
Натомість Ретта Снов тільки те й робила, що забавлялася. На дозвіллі вона обожнювала розважати Алму й Пруденс, читаючи вголос статті з місцевих газет про різні трафунки. То було непристойно, але так смішно. Начепивши на себе шалик і капелюх, Ретта, розмовляючи з чужоземним акцентом, розігрувала найжахливіші сцени: немовлята падали в грубку, робітникам відтинало голови гілками, які падали з дерева, матерів з п’ятьма дітьми виштовхували з екіпажів у канави, повні води (ті тонули догори дриґом, тільки черевики виднілися з води, на очах у своїх безпомічних дітей, які нажахано репетували).
— З такого не можна сміятися! — протестувала Пруденс, але Ретта зупинялася допіру тоді, коли вони вже задихалися від реготу.
Деколи Ретта так заходилася сміхом, що не могла зупинитися. Вона втрачала самовладання, віддаючись нестримним веселощам. Інколи навіть валялася по підлозі, лякаючи всіх інших. В ті хвилини здавалося, що Ретту опанував чи то осідлав якийсь демон. Вона реготала, аж поки не засапувалася, а її обличчям проминало щось схоже на страх. Та коли Алма з Пруденс починали вже не на жарт за неї хвилюватися, Ретта приходила до тями. Вона зривалася на рівні, витирала піт із чола й вигукувала:
— Слава Богу, у нас є земля! А то де б ми сиділи?
Ретта Снов була найбільш чудернацькою панночкою у всій Філадельфії, але в житті Алми — і, як виявилося, Пруденс — вона грала особливу роль. Коли вони були втрьох, Алма почувалася майже нормальною — таке почуття в неї виникло вперше в житті. Сміючись разом з приятелькою і сестрою, вона уявляла себе простою дівчиною з Філадельфії, а не Алмою Віттекер з маєтку Білий Акр — заможною, заклопотаною, високою і негарною молодою жінкою, з головою, напхом напханою знаннями й мовами, з кількома десятками наукових публікацій під своїм іменем і з порочними еротичними образами, що творили в її думках давньоримську оргію. У товаристві Ретти все це зникало — Алма могла бути дівчам, звичайним дівчам, яке наминає глазуроване тістечко й хихоче з жартівливої пісеньки.
Ба більше: Ретта єдина на світі могла сотворити надприродне диво — розсмішити Пруденс. Сміх змінював Пруденс до невпізнання: з холодної красуні вона перетворювалася на милу школярку. В такі хвилини Алмі здавалося, що Пруденс теж може бути звичайною дівчиною з Філадельфії, і вона кидалася з обіймами до сестри, радіючи, що та поруч.
На жаль, близькість існувала між Алмою та Пруденс тільки в присутності Ретти. Щойно Алма і Пруденс покидали маєток Снов і рушали до Білого Акру, між сестрами знову западала мовчанка. Алма не втрачала надії на те, що вони навчаться підтримувати теплі взаємини й тоді, коли Ретти не буде поблизу, та все даремно. Всяка спроба згадати під час довгої дороги додому якийсь жарт чи витівку, що її вони утнули по обіді, викликала тільки зніяковілість, прикрість і сором.
Повертаючись так додому одного лютневого дня 1820 року, Алма — якій пообідні веселощі додали духу — зважилася ризикнути. Вона насмілилася ще раз завести мову про свої почуття до Джорджа Гокса. Алма, серед іншого, розповіла Пруденс, що Джордж назвав її одного разу геніальним мікроскопістом, і що це їй неабияк полестило. Алма зізналася:
— Колись я б хотіла мати такого чоловіка, як Джордж Гокс, — доброго, який підтримуватиме мої починання і яким я захоплюватимуся.
Пруденс нічого не відповіла. Після довгої мовчанки Алма ще раз спробувала завести розмову:
— Я постійно думаю про містера Гокса, Пруденс. А деколи навіть уявляю, як… обіймаю його.
Сміливі слова, але ж нормальні сестри якраз про таке й говорять. Хіба у всій Філадельфії прості дівчата не розповідають своїм сестрам, про яких женихів вони мріють? Невже вони не відкривають їм свого серця? Не описують одна одній омріяних майбутніх чоловіків?
Але спроба Алми щиро побалакати з сестрою закінчилася нічим. Пруденс тільки пробурмотіла:
— Ага, — і більше ні слова не сказала.
Решта дороги до Білого Акру минула в звичній мовчанці. Алма повернулася до свого кабінету, щоб закінчити роботу, яку їй вранці перервала Ретта, а Пруденс кудись щезла, займаючись, як завжди, якимись своїми справами.
Алма більше ніколи не заводила з сестрою відвертих розмов. Ретта мовби привідкривала таємничу заслону, яка розділяла Алму й Пруденс, та варто було сестрам залишитися наодинці, як заслона та знову щільно затулялася. І розтулити її ніяк не вдавалося. Інколи Алма уявляла, як би їм жилося, коли б Ретта була їхньою сестрою — наймолодшою, третьою сестричкою, розпещеною і пустотливою, здатною підкорити й найсуворіше серце й сповнити їхній світ теплом і любов’ю. Якби ж прізвище Ретти було Віттекер, а не Снов! Тоді усе було б по-іншому. Може тоді, в такому родинному колі Алма і Пруденс навчилися б довіряти одна одній, стали б близькими приятельками… сестрами!
Ця думка страшенно засмучувала Алму, але тут нічого було вдіяти. Як не раз казала їй мама, того, що є, вже не зміниш.
А те, чого не зміниш, треба мужньо терпіти.
Настав кінець липня 1820 року.
Сполучені Штати Америки переживали економічний занепад — перший за свою коротку історію — і того року торгівля Генрі Віттекеру не йшла. Ні, для нього в жодному випадку не настали скрутні часи, але незвичні труднощі відчувалися. У Філадельфії ринок тропічних екзотів уже наситився, а європейцям набридли американські рослини. Ще гірше було те, що кожен тамтешній квакер відкривав у ту пору власну аптеку й самотужки виготовляв пігулки, порошки і мазі. Ніхто з конкурентів поки що не перевершив за популярністю аптеки «Ґеррік енд Віттекер», але на п’яти їм уже наступали.
Генрі дуже хотілося почути пораду Беатрікс, але вона цілий рік нездужала. Їй постійно паморочилася голова, а в спекотну літню погоду її стан ще більше погіршився. Беатрікс ослабла, почала задихатися. Вона ніколи не нарікала й старалася не занедбувати своєї повсякденної роботи, але почувалася зле, а лікаря кликати не хотіла.
Беатрікс не вірила в лікарів, аптекарів і ліки — чудасія, коли зважити на їхню родинну справу.
Генрі теж підупав на здоров’ї. Йому вже було шістдесят. Напади давніх тропічних болячок тепер тривали довше. Планувати вечірні зібрання стало важче, бо ніколи не було знати напевне, чи матимуть Генрі з Беатрікс силу приймати гостей. Генрі через це злився й нудьгував, а його злість ще більше ускладнила життя в Білому Акрі. Його спалахи гніву ставали щораз дошкульніші. Хтось за це заплатить! Тому виродку кінець! Я зітру його з лиця землі! Служниці нишкли по кутках і ховалися, як тільки бачили, що він наближається.
З Європи теж надходили погані новини. Міжнародний представник і агент Генрі, Дік Єнсі — високий йоркширець, якого так боялася мала Алма, недавно прибув до Білого Акру з вкрай тривожними чутками: двійко хіміків у Парижі зуміли виділити в чистому вигляді так званий хінін, речовину, яка міститься в корі цинхони. Вони заявили, мовляв, та сполука є не що інше, як загадкова складова єзуїтської кори, яка так успішно лікує малярію. Зробивши таке відкриття, французькі хіміки зможуть виготовити з кори кращий засіб — сильніший, дієвіший, дрібніший порошок. Зможуть завиграшки покласти край пануванню Генрі над торгівлею ліками проти малярії.
Генрі картав себе (і Діку Єнсі теж трохи дорікав) за те, що вони цього не передбачили. «Треба було самим до такого додуматися!» — сказав Генрі. Але він був далекий від хімії. Неперевершений гербарист, безжалісний крамар, геніальний новатор, він усе ж ніяк не міг встежити за науковим поступом у світі. Нові знання з’являлися надто швидко. Ще один француз недавно запатентував механічний прилад для математичних розрахунків під назвою арифмометр, який умів ділити великі числа. Якийсь данський лікар заявив, що між електрикою і магнетизмом існує зв’язок, але Генрі не зрозумів, про що взагалі мова.
Одним словом, у ту пору з’являлося надто багато нових винаходів і нових ідей, дуже глибоких і складних. Більше не можна було знатися на всьому, відкушуючи добрий кавалок пирога з усіх можливих царин. Генрі Віттекеру цього вистачало, щоб відчути себе старим.
Однак не все було аж так зле. Дік Єнсі привіз Генрі одну чудову звістку: сер Джозеф Бенкс помер.
Чоловік, який завдавав усім страху й вважався колись найбільшим красенем у Європі, улюбленець королів, який об’їхав усю земну кулю й спав на піску просто неба з язичницькими королевами, який привіз до Англії тисячі нових ботанічних видів і відправив юного Генрі у світ широкий, де той став Генрі Віттекером, — той чоловік був мертвим.
Зігнилим мертвяком у склепі десь у Гестоні.
Коли Дік Єнсі прибув з цією новиною, Алма, котра якраз сиділа в батьковому кабінеті, переписуючи листи, охнула й сказала:
— Хай Бог упокоїть його душу.
— Хай Бог прокляне його душу, — виправив її Генрі. — Він хотів знищити мене, але я його переміг.
Усе справді виглядало на те, що Генрі переміг сера Джозефа Бенкса. Чи принаймні став йому рівнею. Попри болісні приниження, яких Генрі зазнав від Бенкса багато років тому, він домігся казкових успіхів. Генрі не тільки тріумфував у торгівлі цинхоною, а й мав ділові інтереси в усіх куточках світу. Він заробив собі ім’я. Майже всі сусіди боргували йому гроші. Сенатори, власники кораблів і крамарі всіх мастей прагнули його благословення, мріяли про його опіку.
За останні три десятки років Генрі збудував у Західній Філадельфії оранжереї, які затьмарювали все, що можна було побачити в К’ю. У Білому Акрі квітнули орхідеї, що їх Бенкс даремно намагався вирощувати на берегах Темзи. Почувши, що Бенкс придбав для свого звіринця в К’ю черепаху, яка важила чотириста фунтів, Генрі зараз же замовив двійко таких для Білого Акру — їх зловили на Галапагосах, і невтомний Дік Єнсі власноруч привіз їх до маєтку. Генрі зумів привезти до Білого Акру велике латаття з Амазонки — таке велетенське й міцне, що могло втримати на собі дитину на повен зріст — тоді як Бенкс за все життя навіть не бачив такого латаття.
Ба більше: Генрі розкошував не менше, а то й більше, ніж Бенкс. У такому величезному й грандіозному маєтку, як Генрі спорудив собі в Америці, Бенкс ніколи в Англії не жив. Його будинок мерехтів на пагорбі, мов гігантський сигнальний вогонь, кидаючи яскравий відблиск на ціле місто.
Генрі навіть одягався, як сер Джозеф Бенкс, уже багато років. Він усе життя пам’ятав, як його, малого хлопчака, заворожувало Бенксове вбрання, і, розбагатівши, зумисне все своє життя одягався так само, як Бенкс — і навіть краще. А відтак, 1820 року Генрі досі вбирався старомодно. Тоді як кожен другий американець давно почав носити звичайні штани, Генрі досі одягав шовкові панчохи й бриджі, вишукані сиві перуки з довгими косичками, блискучі сріблясті пряжки, жакети з широкими вилогами, блузи з оборками й гаптовані жилети яскравих відтінків лаванди й смарагду.
Отак по-старосвітськи, хоч і по-панському, вбраний у пістряву георгіанську одежу, Генрі виглядав на вулицях Філадельфії щонайменше диваком. Йому казали, що він схожий на воскову фігуру з музею Піла, та Генрі не зважав. Саме так він і прагнув виглядати — точнісінько, як сер Джозеф Бенкс у конторі К’ю 1776 року, коли злодійчука Генрі (худющого, голодного й честолюбного) привели до дослідника Бенкса (вродливого, елегантного й чудового).
Але тепер Бенкс був мертвим. Бароном, звісно, але мертвим. Тоді як Генрі Віттекер — добре вбраний імператор американської ботаніки, який виріс у злиднях — жив і процвітав. Так, йому боліла нога, дружина хворіла, французи, які торгували ліками від малярії, наступали йому на п’яти, американські банки один за одним лускали, у шафі лежала ціла купа перук, і сина в нього так і не народилося — але, їй-Богу, Генрі Віттекер таки взяв гору над сером Джозефом Бенксом.
Він сказав Алмі спуститися у погріб і принести йому плящину найкращого рому — цю подію треба відсвяткувати.
— Краще дві пляшки, — крикнув він навздогін.
— Може, не пий сьогодні так багато, — обережно сказала Алма.
Він тільки-но видужав після гарячки і не дуже добре виглядав. На його лиці застигла моторошна гримаса.
— Сьогодні ми питимемо стільки, скільки нам захочеться, мій друже, — сказав Генрі до Діка Єнсі, так ніби Алма була порожнім місцем.
— І навіть більше, — відповів Єнсі, кинувши на Алму докірливий погляд, від якого тій аж морозом сипонуло за спиною.
Вона терпіти не могла того чоловіка, яким її батько так захоплювався. Діка Єнсі, гордо заявив він колись Алмі, добре мати поруч під час суперечок, бо він залагоджує їх не словами, а ножами. Вони познайомилися в порту на острові Сулавесі 1788 року — Генрі бачив, як Єнсі кулаками змусив британських морських офіцерів ввічливо з ним розмовляти, не промовивши при цьому ні слова. Генрі зараз же найняв його за свого агента й охоронця, і відтоді вони гендлювали по світу разом.
Алма з самого малку боялася Діка Єнсі, як вогню. Його всі боялися. Сам Генрі називав Діка «дресированим крокодилом» і колись зізнався:
— Навіть не знаю, хто небезпечніший — дресирований крокодил чи дикий. Хай там як, а я б довго не тримав своєї руки в його пащі, дай йому Бог здоров’я.
Алма ще малою зрозуміла, що на світі є два типи мовчазних чоловіків: перші — покірні й послужливі, другі — такі, як Дік Єнсі. Замість очей у нього було двійко акул, які повільно кружляли по колу, і тепер у його погляді, яким він уп’явся в Алму, чітко читалося: «Принеси рому».
Тож Алма спустилася в погріб і слухняно принесла рому — дві повні плящини, по одній на кожного. А тоді пішла геть до возівні, зануритися в роботу й не бачити їхніх захмелілих облич. Далеко за північ вона заснула на канапі — хоч лежати на ній було незручно, повертатися додому не хотілося. На світанку Алма прокинулася й пішла через грецький сад до будинку поснідати. Однак підійшовши ближче, вона почула, що батько з Діком Єнсі ще й не думали лягати. Вони щосили горланили моряцьких пісень. Дарма, що Генрі вже років тридцять не був на морі — усі пісні він досі пам’ятав.
Алма зупинилася на порозі, притулилася до дверей і прислухалася. У сірому ранковому світлі по цілому маєтку відлунював батьковий голос — сумний, похмурий і виснажений. Здавалося, що то голосять привиди з океанських глибин.
Не минуло й двох тижнів, як уранці 10 серпня 1820 року Беатрікс Віттекер упала з парадних сходів у Білому Акрі.
Того дня вона прокинулася вдосвіта й, напевно, відчула в собі сили трохи попрацювати в саду. Беатрікс взула старі шкіряні черевики, зібрала волосся під цупкий голландський чепчик і рушила вниз по сходах. Але напередодні сходинки якраз наполірували воском, а шкіряні черевики Беатрікс мали надто слизьку підошву. Вона покотилася по сходах вниз головою.
Алма сиділа в своєму кабінеті в возівні, редагуючи статтю для «Botanica Americana» про клапани пухирника, які ловлять і перетравлюють комах, коли побачила, як до неї через грецький сад біжить Ганнеке де Ґроот. Алмі найперше подумалося, що стара економка дуже кумедно біжить — спідниці лопочуть, руки метляються, обличчя почервоніло й напружилось. Здавалося, що подвір’ям котиться, підстрибуючи, гігантська бочка з пивом, на яку хтось натягнув сукню. Та вже за мить Алма оговталася. Ганнеке явно розхвилювалася, а вона була не з тих жінок, які через будь-яку дрібницю здіймають переполох. Напевно, сталася якась біда.
Алма подумала: батько вмер.
Вона схопилася за серце. Будь ласка, тільки не це. Господи, тільки не тато.
Ганнеке вже добігла до дверей й, широко розплющивши перелякані очі, намагалася віддихатись. Економка закашлялася, глитнула й випалила:
— Je moeder is dood. Твоя матір померла.
Слуги занесли Беатрікс до спальні й поклали її на ліжко. Алма боялася ступити через поріг; їй мало коли дозволяли заходити до материної спальні. Вона побачила, що мамине обличчя зблідло. На чолі виросла ґуля, на розбитих губах запеклася кров. Шкіра була холодна на дотик. Слуги поставали довкола ліжка. Одна зі служниць піднесла до носа Беатрікс люстерко з надією, що та ще дихає.
— Де батько? — запитала Алма.
— Ще спить, — відповіла служниця.
— Не будіть його, — сказала Алма. — Ганнеке, послаб її корсет.
Беатрікс завжди була туго затягнута в добропристойний, міцний, задушливий корсет. Вони обернули її на бік, і Ганнеке послабила шнурування. Та це не допомогло — Беатрікс не дихала.
Алма обернулася до одного з молодших слуг — хлопчака, який, судячи з усього, вмів швидко бігати.
— Принеси мені salvolatile, — сказала вона.
Той здивовано на неї витріщився. Алма збагнула, що через поспіх і хвилювання звернулася до хлопчини латиною.
— Принеси карбонат амонію, — тут же виправилася вона.
Знову той самий погляд. Алма крутнулася й обвела очима всіх присутніх. Довкола неї — одні збентежені обличчя. Ніхто не розумів, про що вона говорить. Треба сказати по-іншому. Вона перебрала кілька варіантів. Спробувала ще раз.
— Принеси мені нашатирного спирту, — сказала вона.
Ні, ці люди й такого не чули. Цей термін щось каже хіба науковцям. Алма заплющила очі, силкуючись згадати народну назву речовини, яка їй була потрібна. Як її називають прості люди? Пліній Старший згадував про «аміачну сіль». Нею повсякчас користувалися алхіміки тринадцятого століття. Але згадки про Плінія ніяк їй не зарадять, та й середньовічна алхімія у пригоді не стане. Алма кляла свій мозок — смітник мертвих мов і нікому не потрібних знань. Вона марнувала дорогоцінний час.
Нарешті згадала. Розплющивши очі, рявкнула наказ, який цього разу подіяв:
— Нюхальні солі! — крикнула вона. — Знайдіть їх! Швидко! І принесіть мені!
Солі зараз же принесли. Їх знайшли скоріше, ніж Алма згадала їхню назву.
Алма піднесла кристалики солі матері до носа. Беатрікс з вологим, деренчливим хрипом вдихнула. Слуги й служниці, які зібралися довкола ліжка, вражено зойкнули й заохали, а одна жінка скрикнула:
— Слава Господу Богу!
Отож Беатрікс не померла, але цілий тиждень пролежала без тями. Алма й Пруденс по черзі сиділи біля матері, пильнуючи її днями й довгими ночами. Першої ночі Беатрікс знудило уві сні — Алма її вмила. Вона витирала й сечу й випорожнення.
Вона ніколи досі не бачила материного тіла — крім лиця, шиї та рук — але вмиваючи нерухому постать на ліжку, помітила, що в неї у грудях по кілька твердих гульок. Пухлини. Великі. Одна з пухлин вкрилася виразкою, звідки сочився гній. Від її вигляду Алму занудило. Згадалося грецьке слово: karkinos. Рак. Беатрікс, напевно, страждала від нього вже довший час. Місяцями, якщо не роками, жила в муках. Вона жодного разу не поскаржилася. У ті дні, коли біль ставав нестерпний, просто вибачалася й вставала зі столу, мовляв, їй паморочилася голова.
Ганнеке де Ґроот цілий тиждень майже не спала, і вдень, і вночі приносила компреси й бульйони. Ганнеке обгортала голову Беатрікс свіжими вологими пов’язками, змащувала виразки на грудях, приносила дівчатам хліб з маслом і змочувала водою потріскані вуста Беатрікс. Алмі було соромно за те, що деколи біля материної постелі її охоплювала нетерплячка, тоді як Ганнеке терпляче піклувалася про свою господиню. Беатрікс і Ганнеке все життя провели пліч-о-пліч. Вони разом виростали в ботанічних садах Амстердама. Разом припливли кораблем з Голландії. Обидві заради Філадельфії покинули своїх близьких і більше ніколи не бачили своїх батьків і братів із сестрами. Інколи Ганнеке оплакувала свою господиню й молилася голландською. Алма не плакала й молитов не шептала. Як і Пруденс — принаймні цього ніхто не бачив.
Генрі забігав до спальні в будь-яку пору дня і ночі, розхристаний і неспокійний. Від нього даремно було чекати допомоги. Краще б він узагалі не приходив. Генрі сидів біля дружини хвилину-другу, а тоді вигукував:
— Не можу більше цього терпіти! — і, горланячи прокльони, ішов геть з кімнати.
Він узагалі перестав про себе дбати, однак Алма не мала на нього часу. Вона спостерігала, як її матір в’янула під тонкими фламандськими простирадлами. То більше не була грізна Беатрікс ван Девендер Віттекер — то був жалюгідний, неживий предмет, смердючий і чахлий. Через п’ять днів Беатрікс перестала виділяти сечу. Її живіт набряк, став твердий і гарячий. Їй зосталося недовго.
Приїхав лікар, по якого послав аптекар Джеймс Ґеррік, та Алма відіслала його геть. Кровопускання й банки ніяк матері не допоможуть. Алма натомість передала через нього записку містерові Ґерріку з проханням приготувати для неї настоянку опію, яку б вона щогодини крапала матері до рота.
Сьомої ночі Алма спала в своєму ліжку, коли прийшла Пруденс — яка сиділа біля Беатрікс — і збудила її, торкнувши за плече.
— Вона заговорила, — сказала Пруденс.
Алма мотнула головою, щоб зрозуміти, де вона є. Моргнула, глянувши на свічку в руках Пруденс. Хто заговорив? Їй снилися кінські копита й крилаті звірі. Алма ще раз мотнула головою, згадавши нарешті, де вона.
— Що вона сказала? — запитала Алма.
— Попросила мене вийти з кімнати, — відповіла Пруденс рівним голосом. — Питала, де ти.
Алма накинула на плечі шаль.
— Ляж поспи, — сказала вона Пруденс, забрала в неї свічку й пішла до материної спальні.
Беатрікс лежала з розплющеними очима. Одне око налилося кров’ю і нерухомо застигло. Друге пильно дивилося на Алму, обмацуючи допитливо кожну рису її лиця.
— Мамо, — сказала Алма й озирнулася в пошуках чогось, що б їй можна було дати попити.
На столику біля ліжка стояло горнятко з холодним чаєм, що його недопила Пруденс, коли чергувала біля матері. Та Беатрікс нізащо не питиме клятого англійського чаю, навіть на смертному одрі. Але нічого більше не було. Алма піднесла горнятко до пересохлих материних губ. Беатрікс сьорбнула і, як Алма й передбачала, скривилася.
— Я принесу тобі кави, — вибачилася Алма.
Беатрікс ледь помітно хитнула головою.
— А що тобі принести? — запитала Алма.
Мовчанка.
— Покликати Ганнеке?
Беатрікс, здається, не почула — Алма ще раз повторила запитання, тепер уже голландською.
— Zalik Hanneke roepen?
Беатрікс заплющила очі.
— Zalik Henry roepen?
Мовчанка.
Алма взяла матір за руку — холодну й маленьку. Вони ніколи не трималися за руки. Минула хвилина-дві. Беатрікс не розплющувала очей. Алма мало не задрімала, коли матір заговорила — англійською.
— Алмо.
— Так, мамо.
— Ніколи не покидай…
— Я тебе не покину.
Але Беатрікс похитала головою. Вона не це мала на увазі. Ще раз заплющила очі. Алма знову чекала, відчуваючи втому, яка лягла на неї тягарем у цій темній кімнаті, де панувала смерть. Минуло багато часу, доки Беатрікс зібралася з силами й змогла вимовити повне речення.
— Ніколи не покидай батька, — сказала вона.
Що було Алмі казати? Що можна пообіцяти жінці на смертному ложі? Надто, якщо та жінка — ваша матір? Тоді пообіцяєш будь-що.
— Я ніколи його не покину, — відповіла Алма.
Беатрікс вдивлялася в обличчя Алми одним здоровим оком, немовби оцінюючи, наскільки її обіцянка щира. Вочевидь, вона була задоволена побаченим, бо знову заплющила очі.
Алма дала матері ще краплину опію. Дихання Беатрікс стало неглибоким, шкіра — холодною. Алма вирішила, що матір уже сказала свої останні слова, але за години дві, коли вона задрімала в кріслі, почувся хрипкий кашель, і Алма, здригнувшись, пробудилась. Вона подумала, що Беатрікс задихається, але та просто силкувалася ще щось сказати. Алма знову змочила матері губи ненависним чаєм.
Беатрікс сказала:
— Мені крутиться голова.
Алма відповіла:
— Я покличу Ганнеке.
Неймовірно, але Беатрікс усміхнулася.
— Ні, — сказала вона. — Hetis fijn. Це приємно.
Відтак Беатрікс Віттекер заплющила очі і — немовби з власної волі — померла.
Другого дня вранці Алма, Пруденс і Ганнеке вимили й одягнули покійницю, закутали її в саван і підготували до поховання. Мовчазна, сумна робота.
Попри місцевий звичай, тіло не поклали у вестибулі для відкритого прощання. Беатрікс не воліла б, щоб на неї дивилися, та й Генрі не хотів дивитися на труп дружини. Мовляв, він цього не терпить. Крім того, в таку спеку наймудріше й найбезпечніше було якомога скоріше поховати покійну.
Тіло Беатрікс ще за життя почало гнити, і тепер усі боялися, що воно швидко розкладатиметься. Ганнеке наказала одному з теслярів, які працювали в Білому Акрі зараз же витесати просту домовину. Щоб запобігти смороду, трійко жінок попідкладали під саван подушечки з лавандою, а як тільки домовина була готова, тіло Беатрікс поклали на підводу й завезли до церкви, де воно до самого похорону лежало в прохолодному підвалі. Алма, Пруденс і Ганнеке пов’язали на передпліччях чорні жалобні пов’язки. Їх вони носили ще півроку. Тканина так міцно стискала руку, що Алма почувалася немов підв’язане дерево.
По обіді в день похорону вони йшли за підводою, проводжаючи домовину на шведське лютеранське кладовище. Похорони були короткі, скромні, швидкі й добропристойні. Зібрався заледве десяток людей. Серед присутніх був аптекар, Джеймс Ґеррік. Впродовж усієї церемонії він аж заходився від кашлю. Алма знала, що роки праці з порошком іпомеї, який приніс йому добрі гроші, зруйнували його легені. Дік Єнсі теж там був — його лисина виблискувала на сонці, як зброя. Джордж Гокс теж прийшов — Алма мріяла кинутися йому в обійми. Вона неабияк здивувалася, побачивши там і блідого Артура Діксона — свого колишнього вчителя. Вона гадки не мала, звідки той дізнався про смерть Беатрікс, і навіть не підозрювала, що він відчував симпатію до своєї давньої господині, але її зворушило те, що Артур прийшов — вона так йому і сказала. Ретта Снов теж прийшла. Стояла між Алмою і Пруденс, тримаючи кожну з них за руку, незвично мовчазна. Того дня Ретта — віддамо їй належне — трималася так само стійко, як і всі Віттекери.
Ніхто не плакав, та й Беатрікс цього не хотіла б. Усе своє життя Беатрікс завжди вчила їх виявляти впевненість, терплячість і стриманість. Було б прикро виявити сентиментальність тепер, в останній момент, коли ця жінка так достойно трималася до самої смерті. Ніяких поминок, щоб випити лимонаду, поділитися спогадами про покійну й розрадити одне одного, після похорону в Білому Акрі не влаштовували. Алма знала, що матері подобалися вказівки, що їх Лінней — батько ботанічної класифікації — дав своїй родині на випадок своєї смерті: «Нікого не розважати й співчуттів не приймати».
Домовину опустили в свіжовириту могилу. Заговорив лютеранський священик. Літургія, молебень, Апостольський символ віри — все минуло швидко. Надгробного слова не виголошували, бо в лютеран такого не було прийнято, але проповідь, знайому і похмуру, прочитали. Алма щосили дослухалася, але пастор бубонів так монотонно, що вона вловлювала тільки окремі слова. Гріх — вроджений, почула Алма. Милість Господня — таїнство, яким обдаровує нас Бог. Милість не можна заробити чи змарнувати, її не можна ані примножити, ані скоротити. Милість мало кому дається. Ніхто не знає, хто її сподобився. Прийнявши хрещення, ми до смерті належимо Богу. Воздаймо хвалу Господу.
Палюче літнє сонце, яке вже спускалося за обрій, немилосердно обпікало Алмі обличчя. Від яскравих променів усі мружилися. Генрі Віттекер спантеличено заціпенів на місці. Він просив тільки про одне: прикрити віко соломою, коли домовину опустять у яму, щоб приглушити жахливий звук, коли перші грудки глини впадуть зі стуком на труну з його дружиною.
Тепер господинею маєтку Білий Акр стала Алма Віттекер, якій на той час виповнилося двадцять.
Вона перейняла материну роль так легко, ніби ціле життя до неї готувалася — хоч, до певної міри, так і було.
Наступного дня після похорону Алма зайшла до батькового кабінету й узялася перебирати гори паперів і листів, маючи намір зараз же подбати про все те, про що зазвичай дбала Беатрікс. І не на жарт стривожилася, побачивши, що останні кілька місяців, ба навіть цілий рік, коли здоров’я Беатрікс занепало, багатьма важливими справами — рахунками, фактурами, листуванням — ніхто не займався. Алма розізлилася сама на себе за те, що не помітила цього раніше. На письмовому столі Генрі завжди творився безлад — потрібні документи валялися упереміш із мотлохом, однак Алма щойно тепер, уважніше роззирнувшись довкола, зрозуміла, як усе погано.
Ось що вона побачила: останні кілька місяців на столі Генрі нагромадилося стільки паперів, що важливі документи попадали на підлогу, утворивши такий собі геологічний пласт. Глибоко в шафі — який жах! — лежали гори коробок із нерозібраними паперами. Передивившись одну з них, Алма знайшла рахунки, що чекали оплати ще з минулого травня, відомості про заробітну плату, яку так і не нарахували, і листи — цілий пакунок листів! — від будівельників, які чекали на вказівки, від ділових партнерів, які мали термінові запитання, від заокеанських колекціонерів, юристів, патентного бюро, ботанічних садів з усього світу, від директорів найрізноманітніших музеїв. Якби Алма раніше дізналася, що стільки листів чекає відповіді, вона б давно про це подбала. Тепер усе дійшло до критичної межі. В ту мить корабель, повен Віттекерових рослин, стояв на якорі в порту Філадельфії: розвантажити його не можна було, бо капітанові не заплатили, а вартість його стоянки стрімко зростала з кожним днем.
А найгірше, що папери, які потребували негайної уваги, лежали вперемішку з безглуздими нотатками, на які не варто було гаяти часу, з купами нісенітної базгранини. Якась жінка з Західної Філадельфії нашкрябала записку, яку Алма насилу розібрала: її дитина проковтнула шпильку, і вона боїться, що дитя помре — чи може хтось із Білого Акру порадити їй, що робити? Вдова природознавця, який працював на Генрі п’ятнадцять років тому в Антигуа, скаржилася на злидні й просила призначити їй пенсію. Управитель саду в Білому Акрі багато місяців тому написав записку про те, що одного з садівників треба негайно звільнити, бо той після роботи розважається з кількома молодими жінками в своїй кімнаті, пригощаючи їх кавуном і ромом.
Невже її матір, серед усього іншого, займалася ще й таким? Шпильками, які хтось проковтнув? Безутішними вдовами? Кавуном і ромом?
Алма не бачила іншого виходу, як вичистити ці авгієві стайні, розбираючи папірець за папірцем. Вона вмовила батька сісти поруч із нею й допомогти їй зрозуміти, що означає це і те, чи варто той чи той судовий позов сприймати серйозно, чому ціна на сасапарель так різко підскочила за рік. Ні Алма, ні Генрі не змогли до кінця зрозуміти зашифрованої, потрійної системи рахівництва, що її вела Беатрікс, скоріш за все, на італійський манер, однак Алма краще знала математику й змогла більш-менш дати раду рахівничим книгам і водночас придумати на майбутнє простіший метод. Алма посадила біля себе Пруденс, щоб та писала, сторінка за сторінкою, ввічливі листи, тоді як Генрі — голосно обурюючись — диктував найважливіші відомості.
Чи сумувала Алма за матір’ю? Важко сказати. Вона не мала на це часу. Її поглинула трясовина роботи й розчарування, а це відчуття було дуже схоже на смуток. Алма почувалася втомленою і розбитою. Деколи вона піднімала голову від паперів, щоб запитати щось у матері й — дивлячись на крісло, де колись завжди сиділа Беатрікс — була вражена порожнечею, що тепер там панувала. Так почуваєшся, коли дивишся на те місце на стіні, де роками висів годинник, а тепер порожньо. Алма не могла змусити себе не дивитися туди; пустота щоразу її дивувала.
Та крім того, Алма ще й злилася на матір. Гортаючи сторінка за сторінкою заплутані документи, які накопичилися за багато місяців, вона думала, чому Беатрікс — знаючи про свою хворобу — ще рік тому не взяла собі когось у помічники. Навіщо вона складала папери в коробки й ховала їх у шафі замість попросити про допомогу? Чому Беатрікс нікого не навчила своєї складної системи рахівництва чи принаймні не сказала, де шукати документи за минулі роки?
Вона згадала, як багато років тому мати застерігала її:
— Доки сонце ще високо, ніколи не відкладай роботи, Алмо, з надією, що завтра матимеш більше часу — бо завтра буде стільки ж годин, як сьогодні, а раз занедбавши свої справи, більше їх не надолужиш.
Чому ж Беатрікс дозволила собі так занедбати свої справи?
Може, вона не вірила, що смерть уже близько.
Може, біль так затуманив їй голову, що вона була не в змозі стежити, що відбувається у світі.
А може — сердито подумала Алма — Беатрікс хотіла покарати тією роботою живих, покарати після своєї смерті.
Що ж до Ганнеке де Ґроот, Алма незабаром зрозуміла, що то свята жінка. Раніше вона не здавала собі справи, скільки роботи в маєтку виконує Ганнеке. Вона наймала й навчала десятки робітників, стежила за їхньою працею і суворо вичитувала. Завідувала погребами й збором урожаю, так наче вела кінноту за собою через поля й сади. Ганнеке наказувала своєму війську чистити срібло й мішати підливку, вибивати килими й білити стіни, солити свинину й посипати гравієм доріжку, топити смалець і готувати пудинг.
Врівноважена й строга, Ганнеке вміло тримала в шорах заздрощі, лінивство й дурість сотень людей, і, без сумніву, саме завдяки їй у маєтку панував лад після того, як Беатрікс занедужала.
Якось уранці, незадовго після материної смерті, Алма застала Ганнеке за тим, як та вичитувала трьох кухонних робітниць, вишикувавши їх попри стіну так, ніби збиралася їх розстріляти.
— Один добрий робітник замінить вас трьох укупі взятих, — гримала на них Ганнеке, — і повірте мені, як тільки я знайду одного доброго робітника, то в ту ж хвилину вас звільню! А тепер — за роботу, досить ганьбити себе неробством!
— Не знаю, як віддячити тобі за службу, — звернулася Алма до Ганнеке, коли дівчата пішли. — Маю надію, що колись я зможу більше допомагати тоді по господарству, та поки що мусиш робити все сама, доки я розберуся в батькових справах.
— Я завжди все робила сама, — відповіла Ганнеке: в її голосі не було чути нарікання.
— Ну так, Ганнеке, так воно, мабуть, і є. Працюєш за десятьох.
— Твоя матір, Алмо, працювала за двадцятьох. Ще й мусила дбати про твого батька.
Ганнеке вже обернулася, було, до дверей, та Алма взяла домоврядницю за руку.
— Ганнеке, — сказала вона втомлено й понуро, — а що робити, коли дитина проковтнула шпильку?
Не вагаючись і не цікавлячись, чому Алма про таке питає, Ганнеке тут же відповіла:
— Хай дитина вип’є сирий яєчний білок, а матір — заспокоїться. Скажи їй, що, скоріш за все, шпилька вийде через задній прохід, не заподіявши шкоди. Якщо ж дитина трохи старша, хай пострибає через мотузку, щоб прискорити процес.
— А дитина може від такого померти? — запитала Алма.
Ганнеке стенула плечима.
— Може. Але якщо сказати, що робити, й говорити з матір’ю впевнено, вона почуватиметься не так безсило.
— Дякую, — сказала Алма.
Що ж до Ретти Снов, то перші тижні після смерті Беатрікс дівчина кілька разів приходила до Білого Акру, однак ні Алма, ні Пруденс — які старалися нагнати домашні справи — не мали для неї часу.
— Можу вам допомогти! — заявила Ретта, але всі знали, що вона нічим допомогти не зможе.
— Тоді я щодня чекатиму на тебе в твоєму кабінеті в возівні, — врешті-решт, пообіцяла Алмі Ретта, коли від її послуг вкотре відмовилися. — Приходь, коли переробиш усю роботу. Доки ти вивчатимеш дивовижні речі, я розмовлятиму з тобою. Розкажу тобі незвичайні історії, які тебе здивують і розсмішать. Бо я маю просто приголомшливі новини!
Алмі важко було уявити, що колись їй вдасться знайти час, щоб посміятися чи подивуватися разом з Реттою, вже не кажучи про те, щоб продовжити власні дослідження. Після смерті матері вона надовго забула, що взагалі має якусь свою роботу. Тепер вона була простим писакою, переписувачем, рабою батькового письмового столу, управителькою гігантського господарства, яка пробиралася крізь джунглі занедбаних обов’язків. Вона два місяці майже не виходила з батькового кабінету. І батькові теж забороняла виходити — наскільки це було можливо.
— Мені потрібна твоя допомога, — вмовляла вона Генрі, — інакше ми ніколи не надолужимо.
Раптом, одного пізнього жовтневого пообіддя, не дочекавшись, доки вони закінчать розбирати папери, рахувати й вирішувати, Генрі встав і вийшов із кабінету, покинувши Алму й Пруденс з купою паперів у руках.
— Куди ти йдеш? — запитала Алма.
— Йду нап’юся, — відповів він злим, похмурим голосом. — Мене вже від того верне, їй-Богу.
— Тату… — запротестувала вона.
— Закінчиш сама, — твердо сказав він.
І вона закінчила.
З допомогою Пруденс і Ганнеке, та здебільшого самотужки, Алма навела в кабінеті бездоганний лад. Вона впорядкувала всі батькові справи — залагоджуючи один клопіт за іншим — допоки не виконала кожен указ, розпорядження, доручення і припис, не відповіла на кожного листа, не оплатила кожен рахунок, не заспокоїла кожного інвестора, не задобрила кожного торговця і не втихомирила кожного, хто прагнув помсти.
Коли вона закінчила, була вже середина січня — тепер Алма знала як свої п’ять пальців, як працює компанія Віттекера. Вона п’ять місяців носила жалобу. І не помітила навіть, як промайнула осінь — не зауважила ні її початку, ні кінця. Алма підвелася з-за батькового столу й розв’язала жалобну пов’язку на руці. Поклала її в останній кошик зі сміттям і непотребом, щоб потім усе разом спалити. Досить.
Алма пішла до палітурної майстерні за бібліотекою, зачинилася на замок і швидко задовольнила себе. Вона місяцями не торкалася свого лона — від такого знайомого, бажаного відчуття полегшення їй захотілося плакати. Плакала вона востаннє теж не один місяць тому. Ні, неправда, — не один рік тому. Двадцять перші уродини теж, як виявилось, промайнули минулого тижня так, що ніхто не помітив, — навіть Пруденс, від якої зазвичай можна було сподіватися невеличкого, ретельно дібраного подарунка.
Ну а що вона собі думала? Вона подорослішала. Стала господинею найвеличнішого маєтку у Філадельфії і, судячи з усього, управителькою однієї з найбільших у світі фірм, які ввозили рослини. Час дитячих розваг минув.
Алма вийшла з палітурної майстерні, роздягнулася і прийняла ванну — дарма, що то не була субота — і лягла спати о п’ятій по обіді. Вона спала тринадцять годин. Коли прокинулась, у будинку панувала тиша. Вперше за багато місяців маєток нічого від неї не потребував. Тиша звучала як музика. Вона, не кваплячись, одяглась, із насолодою випила чаю з грінкою. А тоді перейшлася через старий материн грецький сад, укритий памороззю, і дійшла до возівні. Настав час повернутися, хоч на кілька годин, до статті, яку вона покинула на середині речення того дня, коли мати скотилася зі сходів.
Коли Алма підійшла ближче, то здивовано побачила, що з комина в’ється димок. Вона увійшла до кабінету й побачила там Ретту Снов, яка — як і обіцяла — скрутилася на канапі під товстою вовняною ковдрою і міцно спала, чекаючи на неї.
— Ретто… — Алма торкнулася руки своєї приятельки. — Господи, що ти тут робиш?
Ретта вмить розплющила великі зелені очі. Пробудившись, дівчина явно не знала, де вона, й не впізнала Алми. Її обличчям промайнув моторошний вираз. Вона виглядала жорстокою, ба навіть небезпечною, і Алма налякано відсахнулася від неї, як від загнаного в кут пса.
Тоді Ретта всміхнулася, і той образ зник. Вона знову стала такою, як завжди, — приємною і ласкавою.
— Вірна моя приятелько, — сонно пробурмотіла Ретта, взявши Алму за руку. — Хто тебе найбільше любить? Більше за всіх на світі? Хто думає про тебе, коли всі решта сплять?
Роззирнувшись кімнатою, Алма побачила на підлозі невеличку гірку порожніх бляшанок з-під печива й недбало розкиданий одяг.
— Ретто, чому ти спиш у моєму кабінеті?
— Бо в мене вдома так нудно, що вмерти можна. Тут теж не дуже цікаво, але якщо набратися терпцю, то можна часом побачити чиєсь миле обличчя. Ти знала, що в твоєму гербарії завелися миші? Чому ти не заведеш собі тут кота, щоб їх половив? Ти коли-небудь бачила відьму? По-моєму, минулого тижня в возівні була відьма. Я чула, як вона реготала. Сказати твоєму батькові про це, як думаєш? По-моєму, тримати вдома відьму трохи небезпечно. Але він, певно, подумає, що я з'їхала з глузду. Хоча він, мабуть, вже так думає. У тебе є чай? Скільки можна терпіти такі холодні ранки? Невже ти не мрієш про літо? Де поділася твоя чорна пов’язка?
Алма сіла й притиснула до губ долоню своєї приятельки. Як приємно було слухати ці нісенітниці після серйозних подій останніх кількох місяців!
— Ніколи не знаєш, на яке з твоїх запитань відповідати найперше, Ретто.
— Почни з середини, — відповіла Ретта, — а тоді рухайся по черзі — то до початку, то до кінця.
— Як виглядала та відьма? — запитала Алма.
— Ага! Тепер ти ставиш забагато питань! — Ретта скочила з канапи й стрепенулася, щоб остаточно прокинутися.
— То як — працюємо сьогодні?
Алма всміхнулася.
— Думаю, так, працюємо. Нарешті!
— І що будемо сьогодні вивчати, люба моя Алмо?
— Utricularia clandestina, моя люба Ретто.
— Рослина?
— Еге ж.
— І, напевно, дуже гарна!
— А от і ні, мушу тебе розчарувати, — сказала Алма. — Але цікава.
— А що Ретта сьогодні вивчатиме?
Алма підняла дамський журнал, який валявся на підлозі біля канапи, й прогортала кілька сторінок, нічого з них не зрозумівши.
— Сукенки, в яких виходять заміж модні кралі, — безтурботно відповіла Ретта.
— То ти вибираєш собі весільну сукню? — любісінько поцікавилась Алма.
— Ну звісно!
— І що ж ти з нею робитимеш, пташко?
— Ох, я збиралася вдягнути її в день свого весілля.
— Геніальний план! — відповіла Алма й обернулася до свого робочого столу, маючи намір упорядкувати свої нотатки, зроблені ще п’ять місяців тому.
— Але в отих намальованих сукенках закороткі рукави, — далі теревенила Ретта. — Ще змерзну. Моя люба служниця порадила мені закутатися в шаль, але тоді ніхто не зможе помилуватися намистом, яке мені дозволила вбрати моя мама. А ще я б хотіла нести букетик троянд, але вони взимку не ростуть, та й дехто каже, що букети тримають ті, хто не має ніякого смаку.
Алма обернулася і глянула на свою приятельку.
— Ретто, — сказала вона, цього разу вже серйознішим тоном. — Ти що, справді виходиш заміж?
— Дуже на це сподіваюсь! — засміялася Ретта. — Мені казали, що як виходити заміж — то вже справді!
— І за кого ж ти виходиш?
— За містера Джорджа Гокса, — відповіла Ретта. — Того кумедного вченого. Я страшно тішуся, Алмо, що тобі дуже подобається мій наречений, бо це значить, що ми всі будемо приятелювати. Він захоплюється тобою, а ти — ним, тож, напевно, він добра людина. Чесно кажучи, я довіряю Джорджеві саме тому, що ти маєш до нього таку велику симпатію. Він попросив моєї руки невдовзі після смерті твоєї матері, але я не хотіла говорити тобі про це раніше, бо ти, бідолашна моя, так страждала! Я навіть не думала, що йому подобаюсь, але мама каже, що я подобаюся всім людям, хай благословить Бог їхні серця, бо по-іншому вони думати не можуть.
Алма сіла на підлогу. Що вона ще могла зробити?
Ретта підбігла до неї й сіла поруч.
— Диви-но! Ти так за мене хвилюєшся! Так переймаєшся моєю долею!
Ретта обійняла Алму за стан, як того дня, коли вони познайомилися, і міцно притиснула її до себе.
— Правду кажучи, я теж трохи хвилююся. Що такий розумний чоловік знайшов у такому дурненькому дівчиську? Мій батько так здивувався! Сказав мені: «Лоретто Марі Снов, я завжди думав, що ти вийдеш заміж за якогось вродливого дурня, який ходить у високих чоботах і полює заради потіхи на лисиць!». А тут — оце так так! — я виходжу за вченого. Подумати тільки, може, маючи такого премудрого чоловіка, я й сама з часом помудрішаю? Хоча, мушу сказали, що Джордж не так терпляче відповідає на мої запитання, як ти. Він каже, що друкування книжок з ботаніки — заскладна тема, та я й досі не знаю різниці між літографією і гравюрою. Я ж правильно кажу — літографія? То ж може бути, що я залишуся такою ж дурною, як і була! Хай там як, а ми житимемо якраз навпроти вас, по той бік ріки! Ото буде весело! Батько обіцяв збудувати для нас чудовий будиночок відразу біля Джорджевої друкарні. Ти муситимеш приїжджати до нас щодня! Ми всі троє ходитимемо на вистави в «Олд Друрі»!
Алма, яка досі не встала з підлоги, не могла вимовити ні слова. Добре, що Ретта лопотіла, сховавши голову в неї на грудях, і не бачила її лиця.
Джордж Гокс одружується з Реттою Снов?
Але ж Джордж був судженим Алми. Останні п’ять років вона так ясно собі це уявляла. Навідуючись до палітурної майстерні, Алма фантазувала про нього — про його тіло! Але вона плекала і скромніші фантазії. Як вони працюють пліч-о-пліч, проводять ретельні дослідження. Як вона виїжджає з Білого Акру в день весілля. Вони житимуть разом у маленькій кімнатці над друкарнею, де приємно пахнутиме чорнилами й папером. Алма уявляла, як вони помандрують до Бостона, а може, навіть далі — аж до Альп, де лазитимуть по каміннях, шукаючи сон-траву й переломник мохнатий. Він запитає її:
— Як тобі ця рослина?
А вона відповість:
— Гарна й рідкісна.
Він завжди був такий добрий до неї. Якось навіть узяв її руку в свої долоні. Вони стільки разів по черзі дивилися в один і той же мікроскоп, захоплюючись побаченим.
Що ж такого Джордж Гокс побачив у Ретті Снов? Їй пригадувалось, як Джордж, заледве глянувши Ретту, відразу розгублювався і ніяковів. Алма пам’ятала, як Джордж завжди спантеличено дивився на неї, коли Ретта щось казала, немовби шукаючи допомоги, підтримки чи пояснення. Ті миті, коли Джордж із Алмою перезиралися, почувши Реттині слова, були найсолодшими моментами близькості — принаймні Алма так собі уявляла.
Напевно, вона уявляла собі надто багато.
Глибоко в серці вона ще надіялася, що це просто ще одна з чудернацьких витівок Ретти, оманливий політ її уяви. Ще хвилину тому Ретта казала, нібито в возівні оселились відьми, тож усе було можливо. Та ні. Алма надто добре знала Ретту. Вона не жартувала. Ця Ретта була серйозна. Ця Ретта теревенила про клопіт із рукавами й шалями, який маєш, коли виходиш заміж у лютому. Ця Ретта справді хвилювалася через намисто, яке їй мала позичити матір, — хоч коштовне, Ретті воно було не зовсім до вподоби: що коли ланцюжок задовгий? Що як він заплутається у корсеті?
Алма зненацька встала й підняла Ретту з підлоги, їй увірвався терпець. Вона більше не мала сили спокійно сидіти і слухати її балаканину. Не знаючи, що робити далі, вона обійняла Ретту. Обіймати її було значно легше, ніж дивитися на неї. До того ж Ретта нарешті замовкла. Вона так міцно стиснула Ретту, що почула, як та, писнувши від несподіванки, різко вдихнула. Відчувши, що Ретта от-от знову заговорить, Алма цитьнула на неї і обійняла приятельку ще міцніше.
Вона мала незвично сильні руки (руки коваля, як у батька), а Ретта була така крихітна, з грудками, як у кролика. Деякі види змій так убивають свою жертву — стискаючи обійми все міцніше й міцніше, допоки та не перестає дихати. Алма ще сильніше її стиснула. Ретта знову писнула. Алма ще міцніше її здушила — так міцно, що її ноги відірвалися від землі.
Вона пам’ятала той день, коли вони зустрілися: Алма, Пруденс і Ретта. Скрипка, виделка і ложка. Тоді Ретта казала: «Якби ми були хлопчиськами, то затіяли б бійку». Але Ретта не вміла битися. Вона би програла. Ще й дістала б доброї прочуханки. Алма ще сильніше стиснула обійми довкола цього крихітного, нікчемного, дорогого їй дівчиська. Міцно-міцно заплющила очі, однак із куточків усе одно потекли сльози. Вона відчула, як Ретта обм’якла в її обіймах. Ще трохи — і вона б узагалі перестала дихати. Дурненька Ретта. Люба Ретта, яку — навіть тепер! — неможливо було зненавидіти.
Алма впустила приятельку на підлогу.
Ретта, охнувши, гупнулася і мало не підскочила, як м’яч, угору.
Алма змусила себе сказати хоч щось.
— Вітаю тебе — будь щаслива! — видушила з себе вона.
Ретта схлипнула й тремтячими руками схопилася за корсет. Всміхнулася, така простодушна і довірлива.
— Яка ж ти добра, Алмо! — сказала Ретта. — Як сильно ти мене любиш!
Алма на диво церемонно, наче б була чоловіком, простягнула Ретті руку для потиску, спромігшись на ще одне речення:
— Ти цього заслуговуєш.
— Ти знала? — накинулася Алма на Пруденс за годину, заставши сестру у вітальні за шиттям.
Пруденс поклала шиття на коліна й, склавши руки, мовчала. Проте Алма вперто чекала, доки сестра заговорить, їй не терпілося її на чомусь підловити. Але на чому? На її обличчі нічого не можна було прочитати, а якщо Алма сподівалася, що Пруденс Віттекер поведеться так нерозважливо, що першою заговорить за таких дражливих обставин, то вона зовсім не знала Пруденс Віттекер.
Серед мовчанки, що запанувала в кімнаті, Алма відчула, що її злість перетворюється з лютого обурення у відчуття якоїсь прикрої образи, спустошливого смутку.
— Ти знала, — змушена була нарешті спитати Алма, — що Ретта Снов виходить заміж за Джорджа Гокса?
Пруденс не змінилася на лиці, проте Алма помітила, як довкола сестриних вуст з’явилася тоненька біла лінія, немовби вона їх злегка стиснула. За мить лінія зникла — так швидко, як і з’явилася. Може, Алмі вона всього лиш привиділася.
— Ні, — відповіла Пруденс.
— Як так? — запитала Алма.
Пруденс мовчала, тож Алма продовжила.
— Ретта каже, що вони заручилися за тиждень після того, як померла наша мама.
— Ясно, — сказала Пруденс після довгої паузи.
— Ретта взагалі знала, що я… — Алма затнулася й мало не розплакалася. — Що він був мені небайдужий?
— Звідки я можу таке знати? — відказала Пруденс.
— Вона дізналася про це від тебе? — в Алминому голосі з’явилися різкі, нетерплячі нотки. — Це ти їй сказала? Більше ніхто, крім тебе, не міг сказати їй, що я кохаю Джорджа.
Біля вуст Пруденс знову з’явилася біла лінія, уже надовше. Тепер усе ясно. Вона злилася.
— Я думала, Алмо, — сказала Пруденс, — що за стільки років ти краще вивчила мій характер. Невже хоч хтось, хто приходив сюди попліткувати, ішов додому задоволеним?
— То Ретта приходила до тебе за плітками?
— Яка різниця, приходила вона чи ні, Алмо? Хіба я колись вибовкувала комусь чужі таємниці?
— Перестань відповідати мені загадками! — крикнула Алма.
А тоді вже тихіше запитала:
— То ти казала Ретті Снов, що я кохаю Джорджа Гокса, чи ні?
Алма зауважила, як повз двері промайнула тінь, затрималася нерішуче й зникла. Вона встигла розгледіти тільки фартух. Хтось — напевно, служниця — збирався зайти до вітальні, але вочевидь передумав і вислизнув геть. Чому в цьому будинку ніколи не можна побути на самоті? Пруденс теж помітила тінь, і їй це не сподобалося. Вона встала, підійшла до Алми і грізно глянула їй просто в обличчя. Сестри не могли подивитися одна одній в очі, бо були надто вже різні на зріст, але Пруденс зуміла зміряти Алму очима, хоч і була на цілий фут за неї нижча.
— Ні, — сказала Пруденс. — Я нікому нічого не казала і ніколи не скажу. Але твої натяки ображають мене й несправедливо зачіпають Ретту Снов і містера Гокса, які мають право самі вирішувати, одружуватися їм — на що я щиро сподіваюся — чи ні. А найгірше те, що своїми розпитуваннями ти принижуєш сама себе. Шкода, що твої мрії не справдилися, але ми мусимо радіти за наших друзів і побажати їм щасливої долі.
Алма хотіла щось сказати, але Пруденс урвала її на півслові.
— Перед тим, як говорити далі, Алмо, краще опануй себе. Інакше пошкодуєш про сказане.
Що ж, із цим важко посперечатися. Алма вже пошкодувала про те, що наговорила. Краще б вона взагалі не починала тієї розмови. Та вже пізно. Тепер треба якомога швидше з цим всім покінчити. Алма мала чудову нагоду замовкнути. Але — який жах! — вона не змогла стриматися.
— Я просто хотіла дізнатися, чи Ретта мене не зрадила, — випалила Алма.
— Та невже? — незворушно перепитала Пруденс. — Себто ти припускаєш, що наша з тобою приятелька, міс Ретта Снов, — найневинніше створіння, яке я зустрічала в своєму житті — навмисно вкрала в тебе Джорджа Гокса? Але навіщо, Алмо? Просто заради інтересу? І раз ти вже запитала — може, думаєш, що я теж тебе зрадила? Що вибовкала Ретті твою таємницю, щоб зіграти з тобою злий жарт? Думаєш, я заохочувала Ретту до лукавої гри — впадати за містером Гоксом? Думаєш, я хочу бачити, як ти каратимешся?
Господи, виявляється, Пруденс могла бути безжалісна. Була б вона чоловіком, із неї вийшов би грізний адвокат. Алма ще ніколи не почувалася так жахливо нікчемно.
Вона сіла в найближче крісло й утупилася в підлогу. Але Пруденс пішла слідом і, ставши над нею, знову заговорила:
— А тим часом, Алмо, я теж маю деякі новини, про які я тобі зараз же і розповім, раз уже зайшла мова на цю тему. Взагалі-то я збиралася почекати, доки наша сім'я вийде з жалоби, але, бачу, ти вже вирішила, що ми з неї вийшли.
Пруденс торкнулася передпліччя Алми — вже без чорної жалобної пов’язки — і Алма мало не здригнулася.
— Я також виходжу заміж, — оголосила Пруденс — у голосі її не прозвучало жодного натяку на торжество чи радість. — Містер Артур Діксон попросив моєї руки, і я погодилася.
В Алминій голові якусь мить було порожньо: хто такий Артур Діксон, заради Бога? На щастя, вона не промовила цього вголос, бо зараз же, звичайно, згадала, що то за один, і здивувалася, як їй таке взагалі могло вилетіти з голови? Артур Діксон — їхній учитель. Той згорблений бідолаха, котрий якимось чудом втовкмачив у голову Пруденс французьку й безрадісно допомагав Алмі опанувати грецьку. Оте зажурене створіння, яке раз у раз зітхало й жалісливо покашлювало. Надокучлива постать, про яку Алма не подумала жодного разу, відколи вони востаннє бачилися, а це було — коли? Чотири роки тому? Коли він нарешті покинув Білий Акр і став професором древніх мов в університеті Пенсильванії? Ні, стрепенулася Алма, неправда. Артура Діксона вона бачила зовсім недавно, на материному похороні. І навіть розмовляла з ним. Він висловив їй свої співчуття, а вона ще подумала, навіщо він приїхав.
Що ж, тепер усе зрозуміло. Він приїхав женихатися до своєї колишньої учениці, яка ще й виявилася найбільшою красунею у Філадельфії і, ніде правди діти, найбагатшою.
— І коли ж відбулися заручини? — запитала Алма.
— Якраз перед тим, як мама померла.
— Як?
— Як заведено, — холодно відповіла Пруденс.
— Це відбулося одного й того ж дня? — не вгавала Алма. Від самої думки її занудило. — Ви з містером Діксоном заручилися в той самий час, як Ретта Снов заручилася з Джорджем Гоксом?
— Я не знаю, що роблять інші, — відказала Пруденс, а тоді вже м’якшим голосом додала:
— Але здається, що десь так воно й було. Мої заручини відбулися, скоріш за все, на кілька днів раніше. Хоча це й так не має значення.
— Тато знає?
— Скоро дізнається. Артур збирався поговорити з ним після того, як мине наша жалоба.
— Але Пруденс, заради Бога, що Артур Діксон скаже татові? Та він боїться його як вогню. Не можу собі цього уявити. Артур замертво впаде, коли дійде діло до розмови! І чим ти займатимешся все своє життя, вийшовши заміж за вченого?
Пруденс випростала спину й поправила сукню.
— Ти, напевно, не знаєш, Алмо, але коли хтось оголошує про заручини, взагалі-то прийнято бажати нареченій щастя і здоров’я, надто коли наречена — твоя сестра.
— Ох, вибач, Пруденс… — спохопилася Алма, вдесяте за день засоромившись.
— Можеш не перейматися, — відповіла Пруденс і обернулася до дверей. — Я й не сподівалася почути від тебе щось інше.
У кожного в житті бував день, який хочеться назавжди стерти з пам’яті. Може, ми прагнемо забути його, бо він приніс нам такий глибокий смуток, що сама згадка про нього завдає нам нестерпного болю. А, може, хочемо назавжди викреслити якийсь день тому, що жахливо тоді повелися, виявили неймовірне себелюбство чи несосвітенну дурість. А може, когось образили, і тепер хочемо приглушити почуття провини. На лихо, в житті бувають дні, коли все трапляється нараз — коли наше серце розбите, а ми самі робимо дурниці й завдаємо непростимої образи іншим. Для Алми такий день настав 10 січня 1821 року. Вона зробила б усе, тільки б викреслити той день зі свого життя.
Вона так ніколи й не пробачила собі, що, почувши радісну звістку від своєї любої приятельки й сердешної сестри, найперше виказала ревнощі, самолюбство й (у випадку з Реттою) фізичне насилля. Чого їх завжди вчила Беатрікс? Гідність, дівчата, найважливіша в житті, і час покаже, в кого вона є. 10 січня 1821 року Алма показала себе жінкою, в якої нема ні краплини гідності.
Це не давало їй спокою ще багато років. Алма мучила себе, уявляючи — вкотре і вкотре — як вона могла по-іншому повестися того дня, коли б тільки вміла тримати себе в руках.
В уявних розмовах із Реттою Алма ніжно обіймала приятельку, щойно та згадувала ім’я Джорджа Гокса, і спокійно казала:
— Ото йому пощастило здобути твою руку!
В уявних розмовах з Пруденс вона ніколи не звинувачувала сестру в тому, що вона зрадила її таємницю Ретті, і, звісно, ніколи не казала, начебто Ретта вкрала в неї Джорджа Гокса, а коли Пруденс оголошувала про власні заручини з Артуром Діксоном, Алма тепло всміхалася, з любов’ю стискала в своїх долонях сестрину руку й казала:
— Важко уявити для тебе кращого обранця!
На жаль, накоєних помилок уже не виправиш.
Щоправда, 11 січня 1821 року — не далі як наступного дня! — Алма змінилася на краще. Вона швидко опанувала себе. Твердо пообіцяла собі прихильно ставитися до обох заручин. Вирішила грати роль стриманої молодої жінки, яка щиро радіє чужому щастю. І коли за місяць відбулося два весілля — одне, а за тиждень — друге — вона зуміла бути приємною і веселою гостею на обох подіях. Алма допомагала нареченим і ввічливо розмовляла з женихами. Ніхто не бачив, що її серце розколоте надвоє.
Але в душі Алма страждала.
Вона втратила Джорджа Гокса. Її покинула сестра і єдина приятелька. Одразу ж по весіллі Пруденс і Ретта перебралися на другий берег річки, до середмістя Філадельфії. Товариству скрипки, виделки й ложки настав кінець. Тепер в Білому Акрі зосталася сама тільки Алма (яка вже давно вирішила, що в їхньому тріо вона була виделкою).
Алму трохи заспокоювало те, що крім Пруденс, більше ніхто не знав про її кохання до Джорджа Гокса. Палких зізнань, що ними вона кілька років ділилася з Пруденс (Боже, як вона про це шкодувала!), вже не викреслиш із минулого, але Пруденс принаймні мовчала як могила, в якій таємниці поховано назавжди. Скидалося на те, що Джордж і гадки не мав, що Алма відчувала до нього симпатію, або що вона могла взагалі припускати, начебто йому небайдужа. Одружившись, він ставився до Алми так само, як і раніше. До весілля він був привітний і діловий — привітним і діловим залишився і після весілля. Алму це підбадьорювало і водночас страшенно засмучувало. Підбадьорювало, бо між ними не було відчуття зніяковіння, про її приниження ніхто не дізнався. Засмучувало, бо між ними, очевидно, ніколи нічого не було — хіба що в її фантазіях.
Згадувати про це було жахливо соромно. А не згадувати, як на лихо, було несила.
До того ж виглядало на те, що Алма до кінця свого життя мешкатиме в Білому Акрі. Батько її потребував. Із кожним днем це ставало все очевидніше. Пруденс Генрі відпустив без сварки (він, ясна річ, обдарував свою названу доньку доволі щедрим посагом і навіть великодушно поставився до Артура Діксона, хоч той і був занудою і пресвітеріанцем), однак Алму він не відпустить нізащо. Пруденс не мала для Генрі жодної цінності, тоді як Алма була йому вкрай потрібна, надто тепер, після смерті Беатрікс.
Отож Алма зайняла місце своєї матері. Цю роль довелось перейняти їй, бо подбати про Генрі більше ніхто не міг. Алма писала замість батька листи, оплачувала його рахунки, вислуховувала його нарікання, стежила за тим, щоб він не пив забагато рому, коментувала його плани й заспокоювала його, коли він гнівався. Генрі міг покликати Алму до себе в кабінет в будь-яку годину дня і ночі, і вона ніколи не знала, чого йому від неї треба, і скільки часу займе та чи інша справа. Часами від сидів за письмовим столом і шкрябав швейною голкою по купі золотих монет, намагаючись визначити, чи не підроблене золото, і хотів почути думку Алми. Деколи просто нудьгував і просив Алму принести йому горнятко чаю, зіграти з ним у крибедж чи нагадати йому слова старої пісні. Коли батькові щось боліло, або йому вирвали зуба чи наклеїли на груди пластир, він кликав Алму до свого кабінету, щоб поскаржитись на нестерпний біль. Або, ні з того ні з сього, йому кортіло просто перелічити їй усе те, чим він був незадоволений. («Чому в цьому домі молоде ягня смакує, як старий баран?» — роздратовано питав він. Або: «Ну для чого служниці вічно перекладають килими так, що ніколи не знаєш, де стати? Скільки ще разів я гепнуся на землю?».)
У дні, коли Генрі краще почувався і мав більше справ, він давав Алмі справжню роботу. Як-от казав написати погрозливого листа позичальнику, який заліз у борги. («Скажи йому, що він має два тижні, щоб почати вертати мені гроші, а то я зроблю так, що його діти проведуть решту життя в робітному домі», — диктував Генрі, і Алма писала: «Дорогий сер, зі щонайглибшою повагою мушу попросити Вас виплатити цей борг…») Або Генрі отримував з-за океану колекцію засушених рослин і просив Алму відживити їх у воді й швиденько накидати ескіз, доки ті не зів’януть. Або хотів, щоб Алма написала від його імені лист якомусь миршавцю на Тасманії, який заганяв себе до смерті, збираючи екзотичні рослини для компанії Віттекера.
— Напиши тому неробі, — казав Генрі й шпурляв доньці блокнот через стіл, — що мені нецікава його писанина про те, що він нібито знайшов таке-то й таке-то на берегах якоїсь затоки, назву якої він, певно, сам вигадав, бо її нема на жодній карті. Скажи йому, що мені потрібні практичні відомості. Мені начхати, що йому зле. Я теж погано почуваюся, але ж не докучаю йому зі своїми болячками! Напиши, що я обіцяю десять доларів за сотню екземплярів кожного виду, але опис мусить бути точний, а взірці має бути легко розпізнати. І хай перестане наклеювати сушені рослини на папір, бо вони тоді руйнуються, і він би, дідько його побери, мав би вже це затямити. Нехай в кожну скриньку Ворда кладе два градусники — один кріпить до самого скла, а другий вставляє в землю. І перед тим, як відправляти нові взірці, вмовить моряків забирати на ніч ящики з палуби, якщо обіцяють заморозки, бо я не заплачу йому ні шеляга ламаного за ще один ящик із чорною цвіллю замість рослини. Ага, і ще напиши, що я не збираюся платити йому наперед. Йому й так пощастило, що я його досі не вигнав, бо він тільки те й робить, що старається мене розорити. Заплачу, коли він ті гроші заробить.
(«Дорогий сер, — писала Алма, — компанія Віттекер висловлює Вам щиру вдячність за Вашу працю й просить вибачення за незручності, яких Вам довелося зазнати…»)
Цим більше ніхто не міг займатися. Тільки Алма. Все вийшло так, як і казала Беатрікс на смертному ложі: Алма не могла покинути батька.
Чи здогадувалася Беатрікс, що Алма ніколи не вийде заміж? Напевно, подумала Алма. Хто її захоче? Кому потрібна велетка добрих шість футів заввишки, голова якої аж тріщить від знань, а волосся такого ж кольору й форми, як півнячий гребінь? Найкращим — і, ніде правди діти, єдиним — кандидатом був Джордж Гокс, але і його не стало. Алма знала, що їй нема чого надіятися знайти собі годящого чоловіка, й навіть поділилася своїми міркуваннями з Ганнеке де Ґроот одного дня, коли вони разом обрізали самшит у старому грецькому саду Беатрікс.
— Моя черга ніколи не прийде, Ганнеке, — ні з того, ні з сього сказала Алма.
Щиро, без жалю. У голландській мові (а Алма завжди розмовляла з Ганнеке тільки голландською) було щось таке, що спонукало до щирості.
— Треба трохи почекати, — відповіла Ганнеке, відразу здогадавшись, що Алма має на увазі. — За тобою ще прийде чоловік.
— Вірна моя Ганнеке, — ніжно сказала Алма, — будьмо чесні з самими собою. Хто захоче надягти обручку на ці руки — грубі, як у перекупки, яка торгує рибою? Кому захочеться поцілувати цю голову — не голову, а якусь енциклопедію?
— Мені, — сказала Ганнеке й, притягнувши до себе Алму, поцілувала її в чоло. — Ось так. Досить нарікати. Ти завжди поводишся так, ніби все знаєш, але багато чого тобі невідомо. Твоя матір була така сама. За своє життя я багато чого побачила, тому повір мені — ти ще молода й вийдеш заміж і, може, навіть народиш діток. З цим теж не варто квапитися. Подивись на місіс Кінгстон з Локуст-стріт. Та їй вже п’ятдесят, не менше, а вона недавно народила своєму чоловіку близнят! Як жінка Авраама, кажу тобі. Вченим було б цікаво подивитися, що там у неї в утробі.
— Чесно кажучи, Ганнеке, я не вірю, що місіс Кінґстон вже п’ятдесят. І не думаю, що їй би сподобалося, якби в її утробу хтось заглядав.
— Я просто веду до того, що невідомо, дитинко, що тебе чекає в майбутньому, хоч ти й думаєш, що все знаєш. Крім того, хочу тобі сказати ще дещо.
Ганнеке перестала обрізати дерева, а її голос посерйознішав.
— Всі розчаровуються, дитя моє.
Алмі подобалося, як «дитя» звучить голландською. Kindje.
Ганнеке завжди називала так Алму, коли та була маленька й серед ночі налякано залазила до неї в ліжко. Kindje. Тепле-тепле слово.
— Я знаю, Ганнеке.
— Ні, не знаєш. Ти ще молода й думаєш тільки про себе. Ти не помічаєш, скільки горя довкола, як страждають інші люди. Можеш не сперечатися, це правда. Але я не звинувачую тебе. У твоєму віці я теж дбала тільки про себе. В молодості ми всі егоїсти. Тепер я мудріша. Шкода, що стару голову не поставиш на молоді плечі, а то ти теж була б мудра. Але колись ти зрозумієш, що в цьому світі страждання не минає нікого, навіть щасливих на позір людей.
— Що ж нам тоді робити з цими всіма стражданнями? — запитала Алма.
Священика, філософа чи поета вона нізащо б про таке не запитала, але від Ганнеке де Ґроот їй хотілося — відчайдушно хотілося — почути відповідь.
— Що ж, дитя моє, зі своїм стражданням можеш робити все, що тобі заманеться, — м’яко відповіла Ганнеке. — Адже воно належить тобі. Але скажу, що я роблю зі своїм. Хапаю його за загривок, жбурляю на землю і топчу черевиком. Раджу й тобі цього навчитися.
І Алма її послухала. Вона навчилася топтати розчарування своїми черевиками. Маючи міцні черевики, була готова до такого завдання. Алма змушувала себе стирати свої жалі в порох, який можна змести в канаву. І робила так щодня, а деколи й по кілька разів на день.
Минав місяць за місяцем. Алма допомагала батькові, допомагала Ганнеке, працювала в оранжереях і час від часу влаштовувала в Білому Акрі прохані вечері, щоб трохи розважити Генрі. Зі своєю давньою приятелькою Реттою вона бачилася нечасто. Ще рідше, вряди-годи, — з Пруденс.
За звичкою Алма ходила в неділю до церкви, але часто, сама того соромлячись, навідувалася після служби до палітурної майстерні, щоб, торкаючись свого тіла, звільнити голову від думок. Те звичне заняття не приносило їй більше радості, але дарувало відчуття хоч якоїсь свободи.
Вона постійно шукала собі різні справи, але їх було замало. За рік Алма відчула, як на неї насувається апатія — і не на жарт перелякалася. Їй кортіло зайнятися якоюсь роботою чи проектом, які б дали їй змогу проявити свої непересічні розумові здібності. Попервах їй стали в пригоді батькові торгівельні справи, які заповнювали її дні горами обов’язків, але невдовзі вправність Алми стала її ворогом. Вона занадто добре й спритно виконувала доручення компанії Віттекера. Незабаром, вивчивши все, що тільки можна, про ввезення й вивезення рослин, Алма могла виконувати всі завдання, які їй давав Генрі, за чотири чи п’ять годин. Надто швидко. Надто багато годин залишалися вільними, а значить, небезпечними. Вільні години спонукали її до роздумів про розчарування, які треба було натомість топтати черевиком.
У ту пору — за рік після обох весіль — Алма дійшла важливого й заразом приголомшливого висновку: виявилося, що Білий Акр — не такий уже й величезний маєток, як їй здавалося у дитинстві. А, радше, навпаки: крихітний притулок. Так, їхнє помістя виросло до понад тисячі акрів, добру милю тяглося понад річкою, мало величенький клапоть пралісу, грандіозну садибу, розкішну бібліотеку й цілу вервечку стаєнь, садів, оранжерей, ставків і струмочків — але коли воно все утворювало межі цілого світу (як-то для Алми), то здавалося далеко не величезним. Будь-яке місце, яке не можеш покинути, здаватиметься малим — а надто для природознавця!
Річ була в тім, що Алма змалку досліджувала природу в Білому Акрі й досконало вивчила помістя. Вона знала кожне дерево й камінчик, кожну пташку й зозулин черевичок. Кожного павучка, кожного жучка, кожну мурашку. Їй більше не було що досліджувати. Так, можна було вивчати незнайомі тропічні рослини, які щотижня прибували до багатющих оранжерей її батька — але ж це не відкриття! Ті рослини відкрив хтось інший! А завдання природознавця, як його розуміла Алма, — відкривати нове.
Та Алмі більше ніколи не випаде такої нагоди, бо вона вже досягнула меж своїх ботанічних кордонів. Усвідомлення цього лякало її та не давало спокійно спати, що, своєю чергою, лякало ще більше. Вона боялася занепокоєння, яке підкрадалося до неї. Майже фізично відчувала, як розум роздратовано нипає туди-сюди, загнаний у клітку її черепа, а вага ще не прожитих років загрозливо тисне на неї.
Природжений класифікатор, якому більше не було що класифікувати, Алма тамувала хвилювання, наводячи лад серед інших речей. Вона розібрала батькові папери й розклала їх за абеткою. Прибрала в бібліотеці, викинувши книжки, які не мали жодної цінності. Повиставляла на полицях слоїки для колекційних рослин за висотою і створила ще досконалішу систему зберігання документів. Ось як одного ранку в червні 1822 року сталося так, що Алма Віттекер сиділа на самоті в возівні, уважно перечитуючи наукові статті, які вона написала свого часу для Джорджа Гокса. Вона міркувала над тим, як краще впорядкувати старі видання «Botanica Americana» — за темами чи в хронологічному порядку. У цьому не було жодної потреби, зате ще одна година минула б скоріше.
У стосі журналів на самому споді Алма знайшла свою найпершу статтю про Monotropa hypopitys, яку написала в шістнадцять років. Ще раз її перечитала. Сам текст був написаний по-юнацькому, але наукові аргументи були слушні, а її висновки про ту розумну, бліду рослину-паразита досі не втратили ваги. Втім, придивившись до своїх старих ілюстрацій під’ялинника, вона мало не розсміялася, такі вони були грубі і незграбні. Ескізи виглядали так, наче їх робила дитина, хоч, по суті, так воно й було. Не те, що за останні роки Алма стала прекрасним художником, ті перші малюнки справді були доволі недоладні. Джордж мав добре серце, раз узагалі згодився їх надрукувати. Під’ялинник на її малюнку мав рости на підстилці з моху, а скидалося на те, що він пробивається крізь старий грудкуватий матрас. Нікому б і на думку не спало, що ті вбогі грудки на малюнку — то мох. Треба було виразніше їх вималювати. Справжній природознавець створив би ілюстрацію, з якої було б відразу зрозуміло, на якому саме виді моху росте Monotropa hypopitys.
Однак ще трохи поміркувавши, Алма збагнула, що й сама не знає, що то за вид моху. А потім зрозуміла, що взагалі не розрізняє їхні види. Скільки ж їх існує на світі? Декілька? Десяток? Кілька сотень? Не може бути — невже вона не знає?
Хоча звідки їй було про це дізнатися? Хіба хтось колись писав про мох? Чи принаймні про моховидних? На думку не спадало жодної авторитетної праці на цю тему. Цим ніхто фахово не займався. Та й кому хотілося таке вивчати? Мох — не орхідеї, не ліванські кедри. Малі, негарні, непоказні. Мох не мав лікувальних властивостей і не приносив прибутку, який би допоміг розбагатіти комусь на кшталт Генрі Віттекера. (Втім, Алма згадала, як батько розповідав їй, що обгортав цінні насінини цинхони висушеним мохом, щоб привезти їх неушкодженими на Яву). Може, Ґроновіус щось писав про мох? Цілком ймовірно. Але працям старого голландця вже сповнилося сімдесят років — вони вже надто застаріли, їм бракувало нових відомостей. Ясно було одне — мохом усі нехтували. Колись Алма навіть позакладала клаптиками моху — наче якоюсь ватою — щілини в потрісканих стінах возівні.
Вона мала його за нізащо.
Алма скочила зі стільця, закуталася в шаль, кинула до кишені велике збільшувальне скло й вибігла надвір.
Стояв свіжий, прохолодний ранок, небо затягло хмарами. Світла було якраз вдосталь. Їй не треба було далеко йти. Алма знала, що на пагорбку біля річки, у затінку поблизьких дерев, лежить купа вологих вапнякових брил. Там вона і знайде те, що шукає, бо якраз звідти приносила клаптики моху, щоб утеплити кабінет.
І не помилилася. Алма натрапила на перший валун на межі між лісом і скелястим узбережжям. Він скидався на величезного сплячого вола. І, як вона й думала і сподівалася, весь поріс мохом. Алма стала навколішки в високій траві й якомога ближче нахилилася до каменя. І там, на висоті щонайбільше дюйм від поверхні брили, розгледіла чудесний, крихітний ліс. У цьому замшілому світі нічого не рухалося. Вона схилилася так близько, що відчула запах моху — сирий, насичений, давній. Алма лагідно поклала руку на цей клаптик густого, малесенького лісу. Той стиснувся під її долонею, а тоді, наче пружинка, ні шелеснувши, відновив свою форму. В його відповіді було щось незвичайне. Мох був теплим і пружним на дотик, на кілька градусів теплішим за довколишнє повітря, і значно вологішим, ніж Алма думала. Так, наче в нього була своя, окрема погода.
Алма піднесла до очей збільшувальне скло й придивилася ще раз. Тепер мініатюрний ліс розпався на її очах на величні деталі. Алмі перехопило подих. Дивовижне королівство. Джунглі Амазонки з висоти орлиного польоту. Вона окинула очима приголомшливий пейзаж, простеживши поглядом стежечки, які розходилися на всі боки. Ось розкішні, родючі долини з карликовими деревцями з русалчиних кісок і малесенькими, посплутуваними ліанами. Ось ледь помітні струмочки, які цебенять крізь джунглі, а тут — мініатюрний океан у заглибині посередині каменя, де збирається вся вода.
По той бік океану — завбільшки як половина її шалі — вона помітила ще один материк моху. На цьому новому континенті все було по-іншому. Напевно, припустила Алма, на цей бік валуна потрапляє менше сонячного світла, ніж на той. Або трохи менше дощу? Так чи так, тут панував зовсім інший клімат. Мох утворював гірські кряжі, що простягалися завдовжки як ціла її рука, витонченими конусоподібними групками темнішої, насиченої зелені. Ще на іншій ділянці того ж каменя вона виявила клаптики маленької-премаленької пустелі, де ріс міцний, сухий, лускуватий мох, схожий на кактус. Трохи далі вона натрапила на глибокі, крихітні фіорди — такі глибочезні, що, на превеликий подив, навіть тепер, у червні, — мох, що ріс у їхніх глибинах, досі зберігав у собі холод ще не до кінця розталого зимового льоду. Втім, трапилися їй і теплі гирла, мініатюрні собори й вапнякові печери завбільшки з великий палець.
Відтак Алма підвелася й побачила, що простягалося перед нею — десятки таких валунів, яких годі було полічити, і кожен — укритий мохом, кожен — по-своєму особливий. Їй перехопило подих. Цілий світ! Ба навіть більше. Ціле небесне склепіння, побачене крізь один із могутніх телескопів Вільяма Гершеля. Безмежний Всесвіт! Перед нею розгорталися древні, недосліджені галактики — і до них рукою подати! Звідси було видно її дім. Вона бачила на річці Скулкілл знайомі старі човни. Чула, як перегукуються батькові садівники, які працюють у персиковому саду. Якби Ганнеке зателенькала в дзвінок, скликаючи на обід, вона б відразу його почула.
Світ Алми й світ моху весь цей час тісно переплітались, накладались і наповзали один на одного. Тільки один світ був гучний, величезний і швидкий, тоді як другий — тихий, крихітний і повільний, і лише один із них здавався безмежним.
Алма занурила пальці в коротке зелене хутро й відчула хвилю радісного передчуття. Воно може належати їй! Ніхто з ботаніків не присвячував себе всього дослідженню цього недооціненого типу рослин, тоді як Алма готова піти на таке. Вона має час і терпіння. Має знання. І, ясна річ, мікроскопи. Навіть видавця вона має — бо хоч що там сталося (чи не сталося) між ними, Джордж Гокс завжди з радістю надрукує наукові розвідки А. Віттекер, байдуже, про що в них ітиметься.
Усвідомивши це, Алма відчула, що її світ розширюється і, водночас, звужується, але до приємного, затишного масштабу. Він зменшився до незліченних дюймів, кожен з яких приховував у собі іншу можливість. Цього світу в мініатюрі їй вистачить до кінця життя. А найголовніше, збагнула Алма, те, що вона ніколи не вивчить про мохи все — бо вже тепер знати, що в світі його надто багато; мох росте всюди, а його видів на пальцях не злічити. Та вона скоріше зістаріється і помре, ніж зрозуміє половину з того, що відбувається на одних цих каменях. Ну і слава Богу! Адже це значить, що Алмі вистачить роботи до кінця життя. Досить байдикувати. Досить страждати. Може, навіть досить почуватися самотньою.
Тепер у неї є завдання.
Вона досліджуватиме мох.
Була б Алма католичкою, то, певно, перехрестилася б з вдячності за те, що Бог послав їй це відкриття, бо воно справді таїло в собі невагоме, чудесне відчуття, що його переживають навернені у віру. Та Алма не була побожна. Втім, навіть так в її серці зажевріла надія. Навіть так вимовлені нею слова звучали точнісінько як молитва:
— Благословенна хай буде праця моя, — сказала вона. — Починаймо.