Природа всіх речей

Розділ двадцять перший

Алма відпливла на Таїті 13 листопада 1851 року.

У Лондоні щойно завершили будівництво Кришталевого палацу для Всесвітньої виставки. В Паризькій обсерваторії нещодавно встановили маятник Фуко. В Долину Йосеміті вперше ступила біла людина. По дну Атлантичного океану прокладали підводний телеграфний кабель. Джон Джеймс Одюбон помер від старості; Ричард Овен отримав Медаль Коплі за праці в галузі палеонтології; Жіночий медичний коледж Пенсильванії от-от мала закінчити перша група вісьмох жінок-лікарів; а Алма Віттекер — п’ятдесятирічна жінка — перебувала в ролі пасажира на борту китобійного судна, що рухалося в бік Південних морів.

Вона пливла без служниці, без приятельки, без провідника. Почувши, що Алма від’їжджає, Ганнеке де Ґроот розплакалася в неї на плечі, але швидко заспокоїлася і розпорядилася пошити Алмі практичну одежу в дорогу, зокрема дві прості сукні з льону й вовни з міцними ґудзиками (вони не надто відрізнялися від тих, що Алма носила на щодень), які Алма могла защіпати без сторонньої допомоги. У такому вбранні Алма була схожа на служницю, зате їй було вельми зручно й легко рухатися. Чому вона не вдягалася так усе життя? Коли дорожнє вбрання було готове, Алма попросила Ганнеке вшити в поділ суконь потаємні кишеньки, куди вона заховала золоті й срібні монети, щоб потім розплатитися за дорогу. Ці монети становили більшу частину багатства, яке залишилося в Алми в цілому світі. Не хтозна-які статки, але їй би мало цього вистачити — щиро сподівалась Алма — щоб ощадливо провести в мандрах два, а то й три роки.

— Ти завжди була така добра до мене, — сказала Алма Ганнеке, коли та принесла їй сукні.

— Що ж, я сумуватиму за тобою, — відповіла Ганнеке, — і плакатиму, коли ти поїдеш, але погодься зі мною, дитинко, — ми обидві застарі, щоб боятися великих змін у житті.

Пруденс подарувала Алмі на згадку браслет, сплетений з пасем її власного волосся (досі такого ж світлого й блискучого, мов цукор) і волосся Ганнеке (сірого, мов полірована сталь). Пруденс сама зав’язала браслет на Алминому зап’ясті — Алма пообіцяла ніколи його не знімати.

— Важко уявити дорогоцінніший подарунок, — сказала Алма, і слова її були від щирого серця.

Тільки-но Алма вирішила поїхати на Таїті, вона зразу ж написала листа преподобному Френсісу Веллсу, місіонеру в затоці Матаваї, і попередила його, що невдовзі приїде й залишиться на невизначений час. Вона розуміла, що, скоріш за все, прибуде до Папеете швидше, ніж туди дійде її лист, але з цим нічого не можна було вдіяти. Вона мусила вирушити в плавання, доки не настала зима. Їй не хотілося чекати так довго, щоб зрештою передумати. Алма сподівалася тільки, що по приїзді на Таїті вона матиме, де жити.

Вона збиралася три тижні. Достеменно знала, що брати, адже десятки років пояснювала колекціонерам рослин, як мандрувати в безпеці й з користю. Отож Алма спакувала арсенове мило, шевську смолу, мотузку, камфору, щипці, корок, коробочки для комах, прес для рослин, кілька водонепроникних індіанських гумових торбин, два десятки міцних олівців, три пляшечки індійського чорнила, бляшанку з акварельними фарбами, пензлики, шпильки, сітки, лінзи, мідний дріт, маленькі скальпелі, фланелеві ганчірки, шовкову нитку, аптечку й двадцять п’ять стосів паперу (до промокання й писання і просто коричневого). Вона задумалась, чи не прихопити зі собою пістолет, але стріляти добре не вміла й вирішила, що зблизька дасть собі раду зі скальпелем.

Пакуючи речі, Алма чула в голові батькові настанови, згадуючи всі рази, коли писала з його голосу листи або слухала, як він навчає молодих ботаніків.

Будьте уважні й обережні, казав Генрі. Упевніться, що серед членів експедиції є ще хтось, крім вас, хто зможе написати чи прочитати лист. Треба буде вам води — йдіть слідом за собакою. Будете голодувати — їжте комах перед тим, як тратити сили на полювання. Можете їсти все, що їдять птахи. Ваші найбільші вороги — не змії, леви чи канібали, а мозолі на ногах, неуважність і втома. Розбірливо пишіть у щоденниках і картах: якщо ви загинете, ваші записи знадобляться майбутнім дослідникам. У крайньому разі пишіть кров’ю.

Алма знала, що в тропіках треба вдягатися в світлий одяг, щоб не перегрітися. Знала, що коли втерти в тканину мильну піну й дати їй висохнути за ніч, одежа не пропускатиме води. Під спід краще вдягати фланелеву білизну. Подарунки треба привезти всім: і місіонерам (свіжі газети, насіння овочів, хінін, топірці й скляні пляшки), і тубільцям (ситець, ґудзики, дзеркала й стрічки). Вона запакувала один зі своїх улюблених мікроскопів — найлегший — хоч і переживала, що він не витримає довгої мандрівки. Взяла зі собою новесенький хронометр і маленький дорожній термометр.

Усе це вона помістила в скрині й дерев’яні коробки (з любов’ю встелені висохлим мохом), які вискладала пірамідкою надворі біля возівні. Побачивши, що всі потрібні їй речі вмістилися в невеличку купку, Алма відчула хвилю паніки. Як вона виживе з таким мізером? Що вона робитиме без своєї бібліотеки? Без гербарію? Як вона витримає по півроку чекати на звістку від сім’ї, на новини зі світу науки? А що як корабель потоне й усі її речі разом з ним? Раптом їй стало дуже шкода всіх тих безстрашних юнаків, яких Віттекери колись відсилали в ботанічні експедиції — якими наляканими й невпевненими вони, мабуть, почувалися, хоч і вдавали з себе сміливців. Від деяких із них вони більше ніколи не отримували звістки. Всі її приготування й пакування мали створити враження, начебто Алма — мандрівний ботанік, тоді як насправді вона їхала на Таїті зовсім не для того, щоб збирати рослини. Її справжній мотив причаївся в одному предметі, захованому на самому споді однієї з найбільших скринь: у шкіряній валізі Емброза, надійно перев’язаній і наповненій зображеннями оголеного таїтянського хлопця. Алма рушала на пошуки того хлопчини (якого вона подумки охрестила Хлопчиком) і була впевнена, що його знайде. Вона шукатиме Хлопчика по всьому острову, шукатиме так ретельно, мов екземпляр якоїсь рідкісної орхідеї. І з першого погляду його впізнає. Його лиця вона не забуде до кінця свого життя. Емброз усе-таки був геніальний художник і досконало передав його риси. Емброз немовби залишив їй мапу, якою вона тепер керувалася.

Алма не знала, що зробить з Хлопчиком, коли його відшукає. Але знала, що неодмінно його знайде.

Алма сіла на потяг до Бостона, провела три ночі в недорогому портовому готелі (де тхнуло джином, тютюном і потом попередніх гостей) і звідти відчалила в дорогу. Її корабель називався «Елліот» — китобійне судно 120 футів завдовжки, широке й міцне, як стара кобила, яке пливло до Маркізьких островів уже дванадцятий раз, відколи було збудоване. За кругленьку суму капітан погодився звернути вбік на 850 миль, щоб завезти Алму на Таїті.

Капітаном був містер Терренс із Нантакета. Його дуже поважав Дік Єнсі, який і домовився про місце для Алми на його кораблі. Якщо вірити Єнсі, містер Терренс був строгий капітан і краще за інших тримав своїх моряків у шорах. Терренс прославився тим, що полюбляв іти на ризик (всі знали, що під час бурі він підіймає вітрила, а не опускає, сподіваючись, що вітер додасть йому швидкості), та водночас був людиною побожною і тверезою й прагнув утримати на морі високий моральний дух. Дік Єнсі довіряв йому й багато разів плавав на його судні. Він завжди квапився й надавав перевагу капітанам, які вели судно швидко й безстрашно, а Терренс був саме такий.

Алма ще ніколи не була на кораблі. Точніше, була — і не на одному, коли їздила разом з батьком у філадельфійський порт оглядати прибулий вантаж, але плавати кораблем вона не плавала. Коли «Елліот» відчалив від берега, вона стояла на палубі, й серце її так швидко стукотіло, що, здавалося, от-от вирветься з грудей. Алма дивилась, як останні портові споруди наближалися до неї, а потім враз — з запаморочливою швидкістю — промайнули й опинились позаду. І ось вони мчали через велику Бостонську бухту, а позаду них на хвилях погойдувалися риболовецькі суденця. Надвечір Алма вперше в житті опинилася у відкритому океані.

— Я зроблю все, що в моїх силах, щоб ви не відчували ніяких незручностей під час плавання, — пообіцяв капітан Терренс Алмі, коли та піднялася на палубу.

Вона цінувала його увагу, та невдовзі переконалася, що в цій мандрівці їй випаде небагато зручностей. Її каюта, поруч із капітанською, була тісна, тьмяна й тхнула нечистотами. Питна вода смерділа болотом. Корабель віз ціле стадо мулів до Нового Орлеана, і тварини без кінця ревіли. Їжа не смакувала й скріпляла шлунок (ріпа й солені коржики на сніданок, сушена яловичина й цибуля на вечерю), а погода, в найкращому разі, була непередбачувана. За перші три тижні плавання Алма так і не побачила сонця. На «Елліота» тут же наскочив сильний вітер — побив посуд, розкидав палубою моряків. Їй деколи доводилось прив'язувати себе до капітанського стола, щоб спокійно з'їсти свою яловичину з цибулею. Втім, вона люб’язно споживала те, що їй давали, й ні на що не скаржилась.

На кораблі, крім неї, не було жінок, та й освічених чоловіків не було. Моряки допізна різались в карти, реготали й галасували, заважаючи їй спати. Деколи вони, як одержимі, витанцьовували на палубі, аж поки капітан Терренс не пригрозив поламати їм їхні скрипки, якщо вони не вгомоняться. На палубі «Елліота» пливли терті калачі. Один моряк впіймав біля узбережжя Північної Кароліни яструба, заради розваги відтяв йому крила й дивився, як той стрибав палубою. Алма вжахнулась, але промовчала. Другого дня моряки, які їхали з глузду від нудьги, влаштували весілля двох мулів, вчепивши тваринам з цієї нагоди святкові паперові комірці. Стояв нестерпний галас і лемент. Капітан не втручався; він не бачив у цьому нічого поганого (мабуть, тому, подумала Алма, що женили їх по-християнськи). Алма зроду не бачила, щоб так поводилися.

Їй не було з ким говорити про серйозні матерії, тож вона перестала про них говорити. Вирішила бути завжди в доброму гуморі й балакати з усіма. Поклялася не наживати собі ворогів. Її стратегія видавалась слушною, адже їм треба було п’ять-сім місяців пливти на одному кораблі. Алма навіть дозволяла собі сміятися з моряцьких жартів, якщо ті були не надто непристойні. Вона не хвилювалася, що її можуть скривдити; капітан Терренс не терпів безцеремонності, а чоловіки не виявляли до неї ніякого інтересу. (Це її не здивувало. Якщо вона не цікавила чоловіків у свої дев’ятнадцять, то в п’ятдесят один її, ясна річ, узагалі ніхто не помічав.)

Її найближчим приятелем стала мавпочка, яку приручив капітан Терренс. Звали її Малюк Нік, й вона годинами сиділа з Алмою, легенько перебираючи лапками її одяг, завжди вишуковуючи щось нове й незвичайне. Малюк Нік був вельми розумною і допитливою тваринкою. Більш за все його цікавив волосяний браслет, що його Алма носила на зап’ясті. Він ніяк не міг утямити, чому такого браслета немає і на її другому зап’ясті — й щоранку перевіряв, чи не виріс він там, бува, за ніч. А відтак, змирившись, зітхав, мовляв:

— Ну чому ти не можеш хоч на день стати симетричною?

З часом Алма почала ділитися з Малюком Ніком нюхальним тютюном. Той акуратно клав дрібку собі в ніздрю, гучно чхав, а тоді засинав у неї на колінах. Що б вона робила, якби не він?

Вони обігнули Флориду й кинули якір у Новому Орлеані, щоб висадити на берег мулів. За тваринами ніхто не сумував. У Новому Орлеані Алма побачила незвичайний туман над озером Пончартрейн. Бачила гори мішків із бавовною і бочок із тростиновим цукром, що лежали на причалі, чекаючи, поки їх завантажать на кораблі. Бачила шеренги пароплавів, які простягалися, скільки сягало око, й ждали, коли настане їхня черга гребти вгору по Міссісіппі. У Новому Орлеані їй стала в пригоді її французька, хоч акцент тамтешніх мешканців збивав з пантелику. Вона милувалася будиночками й садками, всіяними морськими мушлями й оточеними підстриженими кущами, й зачаровано розглядала вигадливо вбраних жінок. Шкодувала, що має так мало часу, щоб все оглянути, бо невдовзі сказали повертатися на корабель.

Вони попливли на південь, уздовж мексиканського узбережжя. На судні лютувала лихоманка. Майже нікому не вдалося її уникнути. На палубі був лікар, але пожитку з нього було мало, тож незабаром Алма сама роздавала ліки зі свого дорогоцінного запасу послаблюючих і блювотних засобів. Медичною сестрою вона себе не вважала, але фармацевтом була доволі здібним, і своєю допомогою завоювала собі невелике коло прихильників.

За якийсь час Алма й сама захворіла й мусила триматися каюти. У гарячці їй ввижалися затуманені сновидіння і яскраві жахіття. Руками вона безперестанку торкалася свого лона й пробуджувалася від болісних і водночас солодкаво-приємних спазмів. Їй постійно ввижався Емброз. Вона щосили намагалася не думати про нього, але гарячка підточила мури її розуму, і всередину ринули страхітливо викривлені спогади. У своїх мареннях вона бачила його в ванні — оголеним, таким самим, як тоді по обіді — тільки тепер його прутень виструнчився, й Емброз хтиво шкірився до неї, змушуючи смоктати його, доки вона не задихалась. Іншим разом їй снилося, що Емброз тоне в ванні, й Алма прокидалася в поті, з жахом усвідомлюючи, що вбила його. Однієї ночі хтось прошепотів їй на вухо:

— Тепер ти дитина, а я — мати, — і вона прокинулася, закричавши й змахнувши руками. Але в кімнаті нікого не було. Голос говорив німецькою. Але чому саме німецькою? Що це значило? До ранку вона так і не заснула — лежала й міркувала над словом «мати» — Mutter по-німецьки — словом, що в алхімії мало значення «тигель». Той сон видавався безглуздим, але відчувався важким, мов прокляття.

Вона вперше пошкодувала, що наважилась на цю мандрівку.

Другого дня після Різдва гарячка забрала життя одного з моряків. Чоловіка замотали в парусину, поклали всередину гарматне ядро й обережно спустили в воду. Його смерть, схоже, нікого не засмутила — речі покійного моряки розділили між собою. Ввечері здавалось, що його взагалі ніколи не було на світі. Алма уявила, як моряки ділять її пожитки. Що б вони подумали про Емброзові малюнки? Хтозна. Може, такий скарб содомітської чуттєвості став би цінною знахідкою для котрогось із них. У плавання вирушали різні люди. Їй це було добре відомо.

Алма одужала. Погожий вітер доправив їх до Ріо-де-Жанейро, де Алма побачила португальські кораблі з невільниками, які пливли на північ, на Кубу. Бачила прекрасні пляжі, де рибалки ризикували своїм життям на плотах, не міцніших за дах курника. І віялові пальми, більші за всіх своїх родичів у оранжереях Білого Акру — їй до болю хотілося показати їх Емброзу. Вона не могла викинути його з голови. Цікаво, чи бачив він ті пальми, коли пропливав тут?

Щоб відволіктися, Алма годинами невтомно кружляла містом. Вона бачила жінок, які не носили капелюшків і, йдучи по вулиці, курили сигари. Бачила втікачів, торговців, брудних креолів і поштивих негрів, напівдикунів й елегантних квартеронів. Їй стрічалися чоловіки, які продавали як харч папуг і ящірок. Алма смакувала апельсинами, лимонами й лаймами. Так наїлася манго — пригостивши кількома плодами Малюка Ніка — що її аж посипало. Алма побувала на кінських перегонах і танцювальних виставах. Вона замешкала в готелі, яким управляло подружжя з різним кольором шкіри — така пара їй ще ніколи не траплялась. (Жінка — приязна, здібна негритянка, в якої все горіло в руках; чоловік — старий і білошкірий — байдикував.) Не минало й дня, щоб вона не бачила, як вулицями Ріо гнали невільників, пропонуючи закутих у кайдани людей на продаж. Для Алми те видовище було нестерпне. Їй ставало гидко й соромно за те, що вона роками не помічала цього мерзенного явища.

Незабаром корабель знову відчалив, узявши курс на мис Горн. Коли вони наблизились до мису, настали такі несподівані для тієї пори холоди, що Алма — й так загорнута в кілька прошарків фланелі й вовни — начепила на себе ще й чоловіче пальто й позичила російську шапку-вушанку. Закутану, її важко було відрізнити від чоловіків на палубі. Вона побачила гори на Вогняній Землі, але через люту негоду судно не могло пристати до суші. Після того, як вони обійшли мис, настали п’ятнадцять нещасливих днів. Капітан наполягав на тому, щоб вітрила не спускати, й Алма уявлення не мала, як мачти витримали таку напругу. Корабель нахилявся то на один бік, то на інший. «Елліот» немовби кричав від болю — бідолашне дерев’яне суденце немилосердно били й шмагали хвилі.

— Пройдемо, як буде на то воля Божа, — не відступав від свого Терренс, відмовляючись опустити вітрила й силкуючись нагнати до ночі ще двадцять вузлів.

— А що як хтось загине? — крикнула Алма наперекір вітру.

— Поховають у морі, — крикнув у відповідь капітан і погнав корабель далі.

Після цього настали сорок п’ять днів лютої холоднечі. Корабель без кінця штурмували хвилі. Часом буря так сильно шаленіла, що старші моряки співали псалми, щоб заспокоїтися. Інші сипали прокляттями й скаженіли, дехто мовчав — так ніби вже був мертвий. Буревій пошматував курятники і розкидав курчат по палубі. Однієї ночі рея розлетілася на друзки — такі дрібні, що хоч бери й розпалюй у печі. Другого дня моряки спробували прикріпити нову рею, але нічого з того не вийшло. Одного з моряків хвиля збила з ніг — той упав у трюм і поламав ребра.

Алма весь час вагалася між надією і страхом, розуміючи, що їй може в будь-яку мить прийти кінець, але вона жодного разу не закричала в паніці й не підвищила зі страху голос. Коли все скінчилось, і небо знову стало ясне, капітан Терренс сказав:

— А ви справжня донька Нептуна, міс Віттекер, — й Алма подумала, що такої приємної похвали вона ще не чула.

Врешті-решт у середині березня корабель причалив до Вальпараїсо, де на моряків чекало предостатньо борделів, щоб ті задовольнили свої любовні жадання, а Алма вирушила на оглядини цього химерного й гостинного міста. Багниста портова дільниця стояла на березі моря, який постійно затоплювало припливом, тоді як на крутих пагорбах красувалися будиночки. Вона цілими днями гуляла пагорбами й відчула, що її ноги знову зміцніли. У Вальпараїсо їй трапилося не менше американців, як у Бостоні, — всі вони їхали до Сан-Франциско шукати золото. Алма досхочу наїлася персиків і вишень. Перестріла релігійну процесію, що тяглася на півмилі, і хоч святий, на чию честь її влаштували, був їй невідомий, вона все одно приєдналася до натовпу й дійшла до величезного собору. Вона читала газети й надіслала листи додому до Пруденс і Ганнеке. Одного ясного прохолодного дня Алма вибралася на найвищу точку Вальпараїсо і звідти — в імлистій далечині — роздивилась засніжені вершини Анд. У серці її зяяла глибока рана через втрату батька. І це відчуття — сум за батьком, а не Емброзом, як завжди — дало їй дивну полегшу.

І ось вони знову вирушили в море, в широкі води Тихого океану. Потепліло. Моряки заспокоїлися. Вони вичистили палубу між дощок, завзято витерши давню плісняву й блювоту. А працюючи, щось собі наспівували. Вранці, коли на судні кипіла робота, здавалося, що то не корабель, а невеличке село. Алма звикла, що на самоті їй залишитися не вийде, й тепер присутність моряків її заспокоювала. Вона їх усіх знала й раділа їхньому товариству. Вони навчили її в’язати вузли й виспівувати моряцьких пісень, а вона чистила їм рани й проколювала чиряки. Алма скуштувала альбатроса, якого застрілив молодий моряк. Вони пропливли повз роздуту тушу кита, яка погойдувалася на хвилях, — увесь його жир дочиста зрізали інші китобійники, але живих китів поблизу не було.

Тихий океан — величезний і порожній. Тепер Алма нарешті зрозуміла, чому європейці так довго не могли відшукати Terra Australis у цих безкрайніх просторах. Ранні мандрівники припускали, що десь на цьому кінці землі мусить бути південний материк завбільшки з Європу, щоб планета перебувала в рівновазі. Але вони помилялися. Тут не було майже нічого, крім води. Коли на те пішло, Південна півкуля була протилежністю Європи: гігантський континент океану, поцяткований крихітними озерцями суші, розкиданими далеко один від одного.

Минав день за днем, а довкола простягалася сама лише блакитна порожнеча. Зусібіч — скільки сягала її уява — Алма бачила водяні прерії. Китів не було. Як і пташок. Зате шторм вони помічали за сотню миль, і той часто не обіцяв нічого доброго. Спочатку в повітрі западала тиша, а коли налітала буря, починали жалібно завивати вітри.

На початку квітня погода різко змінилися — небо враз почорніло, прикінчивши день на його середині. Повітря стало важке, запахло тривогою. Раптова переміна так стривожила капітана Терренса, що той спустив вітрила — і то всі до одного, а тим часом на них зусібіч полетіли блискавки. Хвилі перетворилися на чорні гори, що накочувалися на них зі всіх боків. Та зненацька шторм припинився — так само різко, як і почався — й небо знову просвітліло. Та замість полегшено зітхнути, моряки нажахано закричали, побачивши, що до судна наближається смерч. Капітан наказав Алмі спускатися в каюту, але та не могла зрушити з місця — надто величне було видовище. Тоді знову почувся страшний лемент — моряки побачили, що довкола корабля кружляють три смерчі, і то на загрозливо малій відстані. Алма стояла як заворожена. Один із них крутився так близько від корабля, що вона побачила, як довгі нитки води підіймаються по спіралі з океану аж до неба, закручуючись у велетенський стовп, що без упину вертівся. То було найвеличніше явище, яке вона бачила в своєму житті, — воно вселяло трепет і благоговійний страх. Повітря стало таке важке, що їй здавалося, що її барабанні перетинки от-от тріснуть, вона насилу вдихала повітря в легені. Наступні п’ять хвилин Алма була така ошелешена, що не знала, жива вона ще чи вже мертва. Не знала, в якому світі це діється. Їй подумалось, що її час у цьому світі вичерпався. Як не дивно, це її не засмутило. Їй не було за ким тужити. Вона ні про кого не згадала — ні про Емброза, ні про когось іншого. Ні про що не шкодувала. Стояла зачудована й готова до всього.

Коли водяні смерчі врешті-решт пролетіли повз, і море знову заспокоїлось, Алма подумала, що то були найщасливіші миті в її житті.

Вони пливли далі.

На півдні лежала далека й таємнича крижана Антарктика. На півночі, схоже, не було нічого — принаймні так казали знуджені моряки. Корабель тримав курс на захід. Алма сумувала за прогулянками на суші й запахом землі. Позаяк довкола не було ніяких рослин, які можна було б вивчати, вона попросила чоловіків витягнути їй з моря водорості. Алма не надто добре на них розумілася, але невдовзі побачила, що одні водорості мають корені, зібрані в клубок, тоді як інші — стиснуті в пучок. Одні були шорсткі на дотик, інші — гладкі. Вона міркувала, як зберегти водорості для досліджень так, щоб вони не перетворилися на слизькі чорні клапті. Їй так нічого з цього й не вийшло, зате вдалося збавити час. Алма також дуже зраділа, виявивши, що моряки обкладають наконечники гарпунів висушеним мохом — вона знову могла досліджувати своїх давніх друзів.

З часом моряки почали викликати в Алми щире захоплення. Як вони витримують таку довгу розлуку з сушею і її вигодами? Як їм вдається не зійти з розуму? Океан зачудовував її й водночас тривожив. Ніщо ніколи не діяло на неї так сильно. Океан здавався квінтесенцією матерії, таємничим шедевром. Однієї ночі вони пропливали полем прозорих, самосвітних смарагдів. Корабель збурював позаду себе химерні зелені й пурпурові молекули світла — здавалося, що «Елліот» тягне за собою по морю довгий, широкий осяйний шлейф. Видовище було таке красиве, що Алма дивувалась, як чоловіки не кидаються в воду, де п’янкі чари затягнуть їх униз назустріч смерті.

Ночами, коли до неї не йшов сон, вона ходила туди-сюди палубою босоніж, щоб шкіра на стопах згрубла перед тим, як вони прибудуть на Таїті. На водяному плесі колихалися видовжені відображення зір, що світилися, мов факели. Небо над головою було таке ж незнайоме, як і море довкола неї. Кілька сузір’їв — Ореон, Плеяди — нагадували їй про рідну домівку, але Полярної зірки не було видно, як і Великої Ведмедиці. Через те, що ці скарби зникли з небесної скарбниці, Алма почувалася безпомічною і розгубленою. Але небеса відшкодовували втрату новими дарунками. Перед її очима був Південний Хрест, Близнюки й розсип зір широкого Чумацького Шляху. Зачудована сузір’ями, Алма однієї ночі сказала капітанові Терренсу:

— Nihil astra praeter vidit et undas.

— Що це означає? — запитав той.

— Це з Горацієвих «Од», — відповіла вона. — «А тепер довкола тільки хвилі й ніч та зоря змигне десь».

— Шкода, але я не знаю латини, міс Віттекер, — попросив вибачення капітан. — Я не католик.

Один зі старших моряків, який багато років прожив у Південних морях, розповів Алмі, що коли таїтянці обирають собі провідну зорю, то називають її авея — божество, яке вказує їм шлях. На Таїті зорі зазвичай називають фетія. До прикладу, Марс звуть фетія ура — червона зоря. Ранішня зоря — фетія ао, або ж зоря світла. Таїтянці — надзвичайно талановиті мореплавці, сказав моряк, не приховуючи свого захоплення. Вміють прокладати собі шлях у ніч, коли на небі нема ні місяця, ні зір, — тоді вони орієнтуються лише за океанськими течіями. Вони розрізняють шістнадцять різновидів вітру.

— Мене завжди цікавило, чи вони колись бували в нас на півночі до того, як ми дісталися до півдня, — сказав він. — Цікаво, чи допливали вони до Ліверпуля чи Нантакета в своїх каное? Може, й підпливали до самого берега й дивилися на нас, а тоді пливли геть, щоб ми їх не побачили. Я б зовсім не здивувався, якби так воно й було.

Алма вивчила кілька таїтянських слів. Дізналася, як буде зоря, червоний і світло. Вона попросила моряка навчити її ще кількох. Той згадав, що міг, бажаючи їй допомогти, але перепросив, мовляв, знає тільки морські терміни й слова, якими звертаються до гарненьких дівчат.

Вони так і не зустріли китів.

Чоловіки були розчаровані. Знуджені й непосидючі. З моря виловили все, що можна. Капітан боявся збанкрутіти. Деякі моряки — з тих, з якими Алма заприятелювала — хотіли похизуватися перед нею своїми мисливськими вміннями.

— Такої пригоди ви ще не бачили, — запевняли її.

Вони щодня виглядали китів. Алма теж. Але їй так і не пощастило хоч одного побачити, бо в червні 1852 року корабель причалив до берегів Таїті. Моряки подалися в один бік, Алма — в інший, і більше про «Елліот» вона ніколи не чула.

Розділ двадцять другий

З палуби «Елліота» Алма першими розгледіла скелясті гірські вершини Таїті, що впиралися в безхмарну небесну блакить. Був погожий, ясний ранок — вона щойно прокинулась і вийшла на палубу глянути на світ. Те, що постало перед її очима, заскочило її зненацька. Від краєвидів Таїті їй перехопило подих — але її вразила не їхня краса, а те, як дивно вони виглядали. Вона все життя чула розповіді про цей острів, бачила малюнки й картини, але й гадки не мала, що тут такі височезні, дивовижні гори. Вони були анітрохи не схожі на округлі пагорби Пенсильванії; зарослі, дикі схили — неймовірно круті, страхітливо гострі, шалено високі й сліпучо зелені. Густа зелень тяглася до самісінького узбережжя. Здавалося, що кокосові пальми виростають просто з води.

Алмі мурашки по спині забігали. Ось вона й допливла, буквально до самої середини водяної порожнечі — на півдорозі між Австралією й Перу — і з голови їй не виходило одне питання: звідки тут узагалі взявся острів? Таїті видався їй таємничою, надприродною плямою на безмежній, безкінечній океанській гладі — химерним собором, що вигулькнув зненацька з морських глибин. Алма гадала, що перед нею постане рай, принаймні так завжди описували Таїті. Думала, що буде зачарована його красою, що почуватиметься, наче потрапила до едемського саду. Хіба Бугенвіль не називав Таїті Новою Китерою, на честь острова, де народилась Афродіта? Та першим, що відчула Алма, був, чесно кажучи, страх. Цього ясного ранку, у цих теплих широтах, коли їй раптом явилась славнозвісна утопія, вона не відчувала нічого, крім загрози. Цікаво, як почувався Емброз? Їй не хотілося залишатися тут самій.

Але куди ж вона ще поїде?

Старий неквапливий корабель плавно увійшов у гавань Папеете — десятки видів морських птахів так швидко завертілися, закружляли довкола щогл, що Алма не могла їх ні порахувати, ні як слід роздивитися. Алму разом з її валізами висадили на жваву, різнобарвну пристань. Капітан Терренс повівся дуже люб’язно — найняв для Алми екіпаж, який мав доправити її до місіонерського поселення у затоці Матаваї.

Після стількох місяців, проведених у морі, її ноги дрижали, сама вона мало не трусилася від хвилювання. Довкола неї тлумився найрозмаїтіший люд — моряки, морські офіцери, крамарі, був навіть хтось у черевиках на дерев’яній підошві, певно, голландський торговець. Алма бачила двійко китайських продавців перлин з довгими, закинутими на спину косичками. Бачила аборигенів, напіваборигенів і ще всяку різну публіку. Огрядний тубілець мав на собі грубе вовняне пальто, явно куплене в британського моряка, під яким виднілися голі груди, а замість штанів — просту спідничину з трави. Тутешні жінки вбиралася абияк. Старші безцеремонно виставляли напоказ свої груди, молодші були вбрані в довгі сукні, а волосся скромно позаплітали в косички. Напевно, вони — новонавернені християнки, подумала Алма. Вона бачила жінку, загорнуту в щось схоже на скатертину й взуту в європейські чоловічі шкіряні, на кілька розмірів завеликі, черевики, яка продавала незнайомі їй фрукти. Бачила чудернацько вбраного чоловіка, який натягнув європейські штани замість жакета, а на голову начепив корону з листя. Ото дивак, подумала Алма, та на нього ніхто, крім неї, уваги не звертав.

Тубільці були вищі на зріст, ніж її земляки. Деякі жінки були такі ж високі й дебелі, як Алма. Чоловіки — ще вищі. Їхня шкіра мала колір начищеної міді. Одні чоловіки мали довге волосся й відлякували своїм виглядом, інші були коротко підстрижені й виглядали цивілізовано.

Алма бачила, як зграйка повій пурхнула до моряків з «Елліота», щойно ті зійшли на берег, й тут же почала зухвало пропонувати свої принади. У жінок було довге розпущене волосся, що спадало нижче за талію блискучими чорними хвилями. Зі спини вони всі виглядали однаково. Та варто було глянути їм у лице, як різниця у віці й вроді відразу ставала очевидна. Почалися торги. Цікаво, скільки таке коштує. Цікаво, що саме ті жінки пропонують. Скільки тривають їхні справи, де відбуваються. І куди йдуть моряки, якщо хочуть купити хлопців, а не дівчат? На пристані ніде не було видно, щоб таким торгували. Мабуть, усе відбувається у тихішому закутку.

Алма бачила немовлят і дітлахів найрізноманітнішого штибу — голеньких і одягнених, у воді й на суші, здалеку й просто на своєму шляху. Діти рухалися, як косяки риби, як зграйки пташок, кожне рішення приймалося миттю, гуртом: А тепер стрибаймо! А тепер біжімо! А тепер просімо! А тепер глузуймо! Їй трапився старий чоловік із розпухлою ногою, завбільшки як цілих дві. Його очі побіліли від сліпоти. Вона бачила невеличкі екіпажі, що їх тягнули найсумніші в світі маленькі поні. Зграю коричневих, плямистих песиків, які борюкалися в затінку. Трійко французьких моряків, уже захмелілих у таку ранню годину, які йшли попідруч, виспівуючи непристойних пісеньок. Вивіску більярдного салону й — невже! — друкарні. Земля захиталася в неї під ногами. Вона перегрілася на сонці.

Гарний чорний півень помітив Алму й рушив до неї поважно, наче гінець, якого послали їй назустріч. Він був такий набундючений, що Алма нітрохи б не здивувалась, якби в нього на грудях висіла стрічка з медаллю. Півень зупинився просто перед нею, величний і насторожений. Зараз він щось скаже або попросить показати йому документи, здалося Алмі. Не знаючи, що ще зробити, вона присіла й погладила поважну пташку, наче якогось пса. Неймовірно, але півень не відскочив убік. Вона ще трохи його погладила — той задоволено закудкудакав. Врешті-решт півень статечно вмостився коло її ніг і розпушив пір’я. Усім своїм виглядом він показував, що їхнє спілкування відбувається точнісінько за планом. Алму їхня простенька «розмова» чомусь заспокоїла. Незворушність і впевненість, з якою тримався півень, розвіяли її неспокій.

Відтак вони удвох — птах і жінка — мовчки чекали на пристані, чекали, що буде далі.

Від Папеете до затоки Матаваї було сім миль. Алма так шкодувала бідолашного поні, який мусив тягнути на собі її речі, що вийшла з екіпажа і пішла пішки поруч із ним. Як приємно було крокувати після стількох нерухомих місяців на морі! Мальовнича дорога пролягала в затінку мереживного листя пальм і хлібних дерев. Краєвид видався Алмі знайомим і водночас на диво чужим. Деякі види пальм росли в батькових оранжереях, тоді як решта були загадковими витворами з переплетеного листя й слизької, цупкої кори. Досі Алма тільки бачила пальми в оранжереях, але ніколи їх не чула. Вітер шелестів у їхній листві м’яко, мов шовк. Коли ж він дув сильніше, їхні стовбури рипіли, як старі двері. Пальми були живі й мали свій голос. Що ж до хлібних дерев, ті були величніші й вишуканіші, ніж вона собі уявляла. Нагадували в’язи з її рідних теренів — такі ж лискучі та величні.

Візник — старий таїтянець зі страшнуватими малюнками, наколеними на спині, й грудьми, ретельно змащеними олією — не міг збагнути, навіщо Алма так уперто йде пішки. Він явно боявся, що йому не заплатять. Щоб заспокоїти його, вона вирішила заплатити йому за половину дороги. Але це ще більше заплутало візника. Капітан Терренс наперед домовився з ним про ціну, а тепер все виходило зовсім по-іншому. Алма заплатила йому американськими монетами, а той дав замість решти цілу пригорщу брудних іспанських піастрів і болівійських песо. Алма ніяк не могла утямити, за яким курсом він рахує, аж поки не зрозуміла, що той вимінює старі тьмяні монети на блискучі нові.

Її висадили в затінку біля бананового гаю посеред місіонерського поселення у затоці Матаваї. Візник склав її багаж у невеличку пірамідку; вона виглядала точнісінько так само, як та, що сім місяців до того височіла навпроти возівні в Білому Акрі. Зоставшись на самоті, Алма роззирнулась довкола. Досить приємно, подумала вона, тільки трохи скромніше, ніж вона уявляла. Місіонерська церква була простою приземкуватою спорудою, вибіленою й з дахом із пальмового листя — довкола неї з’юрмилися такі ж побілені, накриті пальмовим листям хатини. Тут мешкало щонайбільше кілька десятків людей.

Громада — хоч яка вона там була — тулилася на березі річечки, що вела просто до моря. Річка перетинала пляж, вигнутий і подовгастий, засипаний щільним, чорним вулканічним піском. Через колір піску затока не сяяла бірюзою, як то зазвичай буває в Південних морях, а скидалася на величну бухту чорнила, якою повільно котилися важкі хвилі. Їх стримував риф, що виступав з води ярдів за триста від берега. Навіть з такої відстані Алма чула, як хвилі розбиваються об далекий риф. Вона набрала жменю піску — кольору сажі — й пропустила його крізь пальці. На дотик він був, як теплий оксамит, і зовсім не бруднив пальців.

— Затока Матаваї, — сказала Алма вголос.

Їй не вірилося, що вона там опинилась. Там, де побували всі найвідоміші мореплавці століття. І Волліс, і Ванкувер, і Бугенвіль. Капітан Блай півроку прожив на цьому самому пляжі. А найбільше Алму вразило те, що саме тут капітан Кук уперше зійшов на сушу на Таїті 1769 року. Неподалік від Алми, ліворуч, був високий виступ, звідки Кук спостерігав за проходженням Венери — він переплив цілий світ, щоб на власні очі побачити, як крихітна чорна планета проходить через сонячний диск. Лагідна річечка праворуч від Алми колись позначала останню в історії межу між таїтянцями й британцями. Щойно Кук зійшов на берег, представники обох народів стали по два боки від струмка й кілька годин насторожено розглядали одне одного. Таїтянці думали, що британці випливли з неба, а їхні величезні, разючі кораблі були островами — моту — які відкололися від зірок. Англійці силкувалися визначити, чи войовничі ті індіанці, чи загрожують вони їм. Таїтянки підійшли до самого краю річки й дражнили англійських моряків грайливими, викличними танцями. Небезпеки немає, вирішив капітан Кук, і відпустив своїх моряків до дівчат. Ті в обмін на тілесні утіхи дали їм залізні цвяхи. Жінки взяли цвяхи й повстромляли їх у землю з надією, що з них виросте дорогоцінне залізо, так як із галузки виростає дерево.

Алминого батька там не було. Генрі Віттекер прибув на Таїті через вісім років, під час третьої експедиції Кука, в серпні 1777 року. До того часу англійці й таїтянці вже звикли одне до одного — і навіть одне одного полюбили. Дехто з британських моряків мав на острові дружину й навіть дітей. Таїтянці кликали капітана Кука «Тутом», бо не могли вимовити його імені. Алма знала про це з батькових розповідей — розповідей, про які востаннє згадувала десятки років тому. Тепер вона все згадала. В юності тато купався в цій самій річці. Алма знала, що відтоді місіонери влаштовують у ній хрещення.

Опинившись нарешті на місці, Алма не знала, що робити далі. Довкола не виднілося ні душі, тільки дитина гралася самотньо біля річки. Хлопчик мав на вигляд не більш як три роки — голий-голісінький, він зовсім не хвилювався, що його залишили самого коло води. Алмі не хотілось покидати свої речі напризволяще, тож вона просто сіла на них зверху й чекала, поки хтось надійде. Її мучила спрага. Вранці вона була дуже схвильована й не поснідала на кораблі, тож тепер відчувала ще й голод.

Минуло багато часу, доки з однієї з дальших хатин вийшла дебела таїтянка в довгій, простій сукні й білому капелюшку, з мотикою в руках. Побачивши Алму, вона зупинилась. Алма підвелась і розправила сукню.

— Bonjour! — вигукнула вона.

Таїті офіційно належав Франції, тому Алма вирішила за краще говорити французькою.

Жінка чарівно всміхнулась.

— Тут говорять англійською! — гукнула вона у відповідь.

Алма хотіла спершу підійти ближче, щоб вони не мусили кричати одна до одної, але подумала, що не варто покидати багаж, хоч це й виглядало по-дурному.

— Мені потрібен преподобний Френсіс Веллс! — крикнула вона.

— Він сьогодні в саду! — весело крикнула у відповідь жінка й пішла далі своєю дорогою у бік Папеете, знову залишивши Алму наодинці зі своїми валізами.

У саду? Вони тут щось вирощують? Навіть якщо так, Алма не бачила ні загорожі, ні якихось насаджень. Що та жінка мала на увазі?

За наступні кілька годин повз Алму та кучугуру її скринь і валіз пройшло ще кілька таїтянців. Усі вони були приязні, але жодного з них її поява особливо не здивувала, й ніхто з нею довго не балакав. Від усіх вона почула одне й те ж: преподобний Френсіс Веллс сьогодні в саду. А коли він звідти повернеться? Ніхто не знав. Усі сподівалися, що до того, як стемніє.

Кілька хлопчаків оточили Алму й почали зухвало кидати камінці в її багаж, поціливши раз-другий і в ноги, аж поки огрядна стара жінка сердито їх не нагнала, й ті не втекли плескатися в річці. Надвечір групка чоловіків із вудками пройшла повз Алму на пляж і ввійшла в море. Вони стояли по шию серед лагідних хвиль, закидаючи вудки у воду. Спрагу й голод більше годі було витерпіти. Та все ж Алма не наважувалась піти геть і покинути свої речі без нагляду.

У тропіках швидко темніє. За стільки місяців у морі Алма вже в цьому переконалася. Тіні довшали. Дітлахи вибігли з води й помчали назад до своїх хатин. Алма спостерігала, як сонце квапливо заходило за скелясті вершини Муреа, далекого острова по той бік затоки. Її охопила паніка. Де вона сьогодні заночує? Над головою кружляли москіти. Таїтянці перестали звертати на неї увагу. Вони займалися своїми справами так, наче вона зі своїми речами була кам’яною брилою, що споконвіків стояла на пляжі. З дерев випурхнули на лови вечірні ластівки. Промені призахідного сонця відбивалися від води сліпучими зблисками.

Раптом Алма щось помітила у воді — до берега щось рухалося. Невелике каное, швидке й вузьке. Вона прикрила очі долонею й примружилася від світла, що відбивалося від води, силкуючись розгледіти людей, які в ньому сиділи. Ні, там сиділа тільки одна людина — і щосили гребла. Каное підлетіло до берега швидко, мов досконало направлена стріла — й з нього вискочив ельф. Принаймні це першим спало їй на думку: та це ж ельф! Та придивившись уважніше, Алма побачила, що перед нею насправді білошкірий чоловік із білосніжною чуприною і такою ж білою бородою, яку розвівав вітер. Низенький, кривоногий і моторний, він витягнув каное на берег із неймовірною для такого чоловічка силою.

— Преподобний Веллсе? — з надією крикнула Алма, геть непристойно розмахуючи рухами.

Чоловік підійшов ближче. Важко сказати, що дивувало більше — його крихітна постать чи його худорлявість. Він був Алмі по пояс, мав тіло, як у дитини, ще й кістляве. Щоки позападали, під сорочкою виступали гострі плечі. Штани трималися на вузенькій талії завдяки двічі обмотаній мотузці. Борода спадала до середини грудей. Він був узутий у чудернацькі сандалі, теж сплетені з мотузки. Капелюха не мав, і його лице сильно засмагло. Його одежа нагадувала, скоріше, лахміття. А сам він був схожий на поламану парасолю. На старого, мініатюрного вигнанця.

— Преподобний Веллсе? — ще раз запитала вона, вже не так упевнено, як раніше.

Той подивився на неї знизу вгору щирими, ясно-блакитними очима.

— Я преподобний Веллс, — відповів він. — Принаймні думаю, що досі ним є!

Він розмовляв із легким, невиразним британським акцентом.

— Преподобний Веллсе, мене звати Алма Віттекер. Сподіваюсь, ви дістали мій лист?

Він схилив набік голову, наче пташка, зацікавлений і незворушний.

— Ваш лист?

Сталось саме те, чого вона так боялася. Її тут ніхто не чекав. Алма глибоко вдихнула, міркуючи, як краще все пояснити.

— Я приїхала сюди відвідати вас, преподобний Веллсе, а може, й затримаюсь трохи надовше — як ви бачите.

Вона вибачливо махнула рукою у бік піраміди з багажем.

— Мене цікавить ботаніка, і я б хотіла дослідити тутешні рослини. Знаю, що ви теж, до певної міри, натураліст. Я приїхала з Філадельфії, що в Сполучених Штатах. А ще я б хотіла оглянути плантацію ванілі, яка належить моїй сім’ї. Генрі Віттекер був моїм батьком.

Її співрозмовник здивовано звів свої пухнасті білі брови.

— Генрі Віттекер був вашим батьком, так ви сказали? — запитав він. — А що, цей добрий чоловік уже відійшов?

— Так, преподобний Веллсе, на жаль. Торік.

— Мені прикро це чути. Нехай Господь прийме його до себе. Бачите, я роками по-своєму працював на вашого батька. Продав йому чимало екземплярів рослин, за які він люб’язно мені заплатив. Тільки я ніколи не бачив вашого батька, працював через його посланця, містера Єнсі. Він завжди був щедрим і чесним чоловіком, ваш добрий тато. За всі ці роки гроші від містера Віттекера не раз допомагали врятувати цей хутірець. Ми ж не завжди можемо розраховувати, що Лондонське місіонерське товариство зможе до нас сюди дістатися, правда ж? Але от на містера Єнсі й містера Віттекера ми завжди могли покластися. Скажіть мені, ви знаєте містера Єнсі?

— Дуже добре знаю, преподобний Веллсе. Я знайома з ним із самого малку. Він допоміг мені сюди приїхати.

— Ще б пак! Звісно, що ви його знаєте. Тоді знаєте й те, що він добра людина.

Алма не могла зізнатися, що їй би ніколи не спало на думку назвати Діка Єнсі «доброю людиною», та вона все одно кивнула. Так само вперше вона чула, щоб батька хтось називав щедрим, чесним і добрим. До таких слів ще треба звикнути. Їй пригадався один чоловік із Філадельфії, який колись обізвав її батька «двоногим хижаком». Та він би не повірив своїм вухам, якби почув, як того «двоногого» шанують тут, десь посеред Південних морів! При тій думці Алма всміхнулась.

— Я з великим задоволенням покажу вам плантацію ванілі, — продовжував тим часом преподобний Веллс. — Відколи нас покинув містер Пайк, управління нею перебрав на себе абориген із нашої місії. Ви знали Емброза Пайка?

Серце зробило в Алминих грудях пірует, але їй вдалося зберегти на обличчі байдужий вираз.

— Так, я була з ним знайома. Я досить тісно працювала зі своїм батьком, преподобний Веллсе, й насправді ми обоє вирішили відіслати містера Пайка на Таїті.

Ще багато місяців тому, перед від’їздом із Філадельфії, Алма сказала собі, що на острові нікому не розповість про свої взаємини з Емброзом. Усю дорогу вона подолала як «міс Віттекер», дозволивши світові вважати її старою дівою. Правду кажучи, вона, звісно, нею і була. Жодній розумній людині і в голову не прийшло б вважати, начебто вони з Емброзом вступили в шлюб. Ба більше: вона справді виглядала, як стара діва — й почувалася нею. Взагалі, Алма не любила обманювати, але вона приїхала сюди, щоб скласти докупи історію Емброза Пайка, й дуже сумнівалась, що хтось говоритиме з нею щиро, дізнавшись, що той був її чоловіком. Якщо Емброз направду виконав її прохання й нікому ні словом не прохопився про їхній шлюб, то навряд чи хтось міг запідозрити, що між ними існує якийсь зв’язок, окрім того, що містер Пайк працював на її батька. Що ж до Алми, то вона була всього лиш мандрівним природознавцем, донькою доволі заможного імпортера рослин і фармацевтичного магната; немає нічого дивного в тому, що вона мала свої причини приїхати на Таїті — дослідити мох, оглянути плантацію ванілі, що належала її родині.

— Що ж, ми дуже сумуємо за містером Пайком, — мило всміхнувся преподобний Веллс. — Мені його, напевно, найбільше не вистачає. Розумієте, його смерть стала великою втратою для нашого села. Якби ж то всі чужинці, які приїжджають сюди, показували такий добрий приклад для тубільців, як містер Пайк, приятель сиріт і грішників, ворог злоби, пороку й усякого іншого зла. Він мав добре серце, той ваш містер Пайк. Розумієте, я ним захоплювався, бо бачив, що він міг показати аборигенам — як це не під силу багатьом християнам — по-справжньому християнську поведінку. Розумієте, інші християни, які сюди приїжджають, не завжди стараються поводитись так, щоб підвищити авторитет нашої релігії в очах цього простого люду. А от містер Пайк був взірцем доброти. До того ж мав дар, який мені рідко траплявся в інших — він дуже легко знаходив спільну мову з тубільцями. Зі всіма тримався дуже просто й доброзичливо. На жаль, люди, які приїжджають на острів із далеких країв, не завжди так поводяться. Хоч Таїті і рай на землі, тут буває небезпечно, скажу я вам. Для тих, хто звик до, так би мовити, строгішої моралі європейського суспільства, цей острів і його мешканці стають спокусою, перед якою важко встояти. І новоприбулі з цього користають. Мені прикро про це говорити, але навіть дехто з місіонерів дере шкуру з цих людей, невинних як діти, хоч через слово Боже ми вчимо їх більше стерегтися. Але містер Пайк був не такий, не використовував їх.

Алма була приголомшена. Вона ще ніколи не чула, щоб хтось виголошував цілу промову під час знайомства (хіба за винятком того дня, коли вона зустріла Ретту Снов). Преподобний Веллс навіть не поцікавився, навіщо Алма Віттекер приїхала через цілий океан із Філадельфії, щоб тепер сидіти на купі клунків і скринь посеред місіонерського селища, а вже взявся вихваляти Емброза Пайка! Вона такого не сподівалася. І не думала, що її чоловіка, з валізою, повною таємних і непристойних малюнків, прославлятимуть як моральний взірець.

— Так, преподобний Веллсе, — тільки й сказала вона.

Неймовірно, але той і не думав зупинятися:

— Крім того, я полюбив містера Пайка як свого найдорожчого друга. Ви не можете собі уявити, як приємно мати такого розумного співбесідника в такій глушині. Повірте мені: я б пройшов з десяток миль, щоб ще раз побачити його лице або по-дружньому потиснути йому руку, якби ж це було можливо — але такого чуда не станеться, бо містера Пайка забрали до раю, а ми, міс Віттекер, залишилися тут самі.

— Так, преподобний Веллсе, — повторила Алма.

Що їй ще було казати?

— Можете кликати мене братом Веллсом, — сказав він. — А ви не заперечуватимете, якщо я називатиму вас сестрою Віттекер?

— Звісно, що ні, брате Веллс, — відповіла вона.

— А тепер можете приєднатися до нас для вечірньої молитви, сестро Віттекер. Бачите, ми трохи поспішаємо. Сьогодні почнемо трохи пізніше, ніж завжди, бо я цілий день був серед коралів і трохи загаявся.

Ах, серед коралів, подумала Алма. Ну звісно! Він цілий день був у морі, в кораловому саду!

— Дякую, — сказала Алма.

Вона знову глянула на свої валізи й завагалась.

— А де б я могла залишити свої речі, щоб вони нікуди не зникли? У своєму листі, брате Веллс, я питала вас, чи не могла б я на якийсь час замешкати в вашому селищі. Розумієте, я вивчаю мох і хотіла б оглянути острів…

Вона замовкла, збентежена ясним поглядом блакитних очей свого співрозмовника.

— Звичайно! — сказав він.

Алма чекала, що він ще щось скаже, але той мовчав. Це ж треба, він навіть нічого не запитав! Її поява анітрохи його не здивувала — так ніби вони ще десять років тому запланували собі цю зустріч.

— У мене достатньо грошей, — невпевнено додала Алма, — щоб заплатити місії за житло…

— Звичайно! — знову прощебетав преподобний Веллс.

— Я ще не вирішила, чи надовго тут залишусь… Але старатимусь вам не надокучати… Мені нічого особливо не треба…

Алма знову замовкла. Вона відповідала на запитання, яких він їй не ставив. Пізніше Алма побачила, що преподобний Веллс ніколи нікого ні про що не питав, але в ту мить їй це здавалося незвичним.

— Звичайно! — втретє вигукнув він. — А тепер ходімо разом з нами на вечірню молитву, сестро Віттекер.

— Звичайно, — повторила вона, змирившись.

Він повів її геть від її багажу — геть від усього, що вона мала в житті й що було цінне для неї, — і рушив широким кроком до церкви. Вона не мала іншого виходу, як піти слідом за ним.

Каплиця мала щонайбільше двадцять футів завдовжки. Всередині стояли шереги простих лавок, стіни були побілені й чисті. Чотири ліхтарі з китовим жиром підтримували в приміщенні напівморок. Алма нарахувала вісімнадцятьох вірян — усі тутешні таїтянці. Одинадцятеро жінок і семеро чоловіків. Алма роздивилась обличчя всіх чоловіків, скільки мала змоги (вона не хотіла видатися неввічливою). Хлопця з Емброзових малюнків серед них не було. Чоловіки були вбрані в звичайні штани європейського крою і сорочки, а жінки мали на собі такі ж самі довгі вільні сукні, що їх Алма бачила всюди, відколи зійшла на берег. Більшість жінок була в капелюшках, тільки одна — Алма впізнала в ній сувору пані, яка відігнала від неї малих бешкетників — мала на собі солом’яний бриль з широкими крисами, оздоблений вигадливим букетиком свіжозрізаних квітів.

За мить розпочалась найнезвичніша й найкоротша відправа, на якій бувала Алма. Спочатку всі заспівали псалом таїтянською мовою, хоч у руках ніхто псалтиря не тримав. Музика для Алминого слуху звучала дивно: негармонійна і різка, з немилозвучним багатоголоссям, під супровід одного тільки барабана, на якому вистукував хлопчина років чотирнадцяти. Ритм барабана не збігався зі словами пісні — принаймні Алмі так здалося. Жіночі голоси пронизливим лементом здіймалися над монотонним чоловічим співом. Вона не могла розрізнити в цій чудернацькій музиці мелодії. Вслухалася, щоб вловити знайомі слова (Ісус, Христос, Бог, Господь, Єгова), але так нічого й не піймала. Їй було ніяково сидіти мовчки, тоді як всі жінки довкола неї так голосно співали. А долучитися до дійства вона не могла.

Коли співи скінчилися, Алма подумала, що тепер преподобний Веллс виголосить проповідь, але той далі сидів на місці й, схиливши голову, молився. Він навіть не підвів голови, коли огрядна таїтянка в заквітчаному капелюшку встала й підійшла до простої кафедри. Жінка зачитала англійською короткий уривок із Євангелія від Матвія. Алмі було дивно, що вона вміє читати, ще й англійською. Хоч Алма була не з тих, хто звик молитися, знайомі слова її заспокоїли. Благословенні вбогі духом, смиренні, милосердні, чисті серцем; благословенні ви, коли вас скривджують і переслідують. Благословенні, благословенні, благословенні. Стільки благословень, так щедро їх роздано.

Відтак жінка згорнула Біблію і — далі розмовляючи англійською — гучно виголосила коротеньку й чудну проповідь.

— Ми народжуємось! — крикнула вона. — Повзаємо! Ходимо! Плаваємо! Працюємо! Народжуємо дітей! Старіємо! Дибаємо з ціпком! Але тільки в Господі знаходимо душевний спокій!

— Спокій! — повторила паства.

— Коли ми полетимо до небес, Бог буде там! Коли попливемо в море, Бог буде там! Коли підемо сушею, Бог буде там!

— Буде там! — вигукнули віряни.

Жінка простягнула перед собою руки й кілька разів швидко стиснула й розтиснула долоні. Тоді раз за разом закрила й відкрила рота. Засмикалася, як маріонетка. Дехто з присутніх загиготів. Але жінці, схоже, було байдуже. Раптом вона завмерла на місці й вигукнула:

— Подивіться на нас! Як ми розумно зроблені! Скільки в нас шарнірів!

— Шарнірів! — повторили парафіяни.

— Але шарніри заіржавіють! Ми помремо! Тільки Бог залишиться!

— Залишиться! — крикнули віряни.

— Король плоті не має плоті! Він дасть нам спокій!

— Спокій! — гукнули віряни.

— Амінь! — сказала жінка в заквітчаному брилі й повернулася на своє місце.

— Амінь! — повторили парафіяни.

Тоді преподобний Веллс підійшов до вівтаря й почав причащати. Алма стала в чергу разом зі всіма. Преподобний був такий крихітний на зріст, що їй довелося зігнутися майже навпіл, щоб дістати причастя. Замість вина Христову кров символізував кокосовий сік. А за Христову плоть слугувала маленька хлібна кулька з чогось липкого й солодкого — з чого саме, Алма не розпізнала. Голодна як вовк, вона жадібно її ковтнула.

Преподобний Веллс прочитав навдивовижу коротку молитву:

— Дай нам сили, Боже, стерпіти всі біди, дані нам. Амінь.

— Амінь, — хором сказали віряни.

На цьому служба скінчилася. Все тривало не довше як п’ятнадцять хвилин. Утім, цього часу вистачило — побачила Алма, коли вийшла надвір — щоб небо почорніло, а всі її речі зникли.

— Забрали? — сердито перепитала Алма. — Але хто і куди?

— Гм, — гмикнув преподобний Веллс, чухаючи голову й утупившись у те місце, де ще донедавна лежали Алмині клунки. — Важко сказати. Розумієте, може, то ті малі шибеники їх кудись забрали. Вони таке люблять. Але їх точно забрали.

Його слова нітрохи її не заспокоїли.

— Брате Веллс! — стурбовано закричала вона. — Я ж питала вас, чи не можна занести речі в безпечне місце! Мені вони потрібні вже, негайно! Їх же можна було поставити в якійсь хатині за зачиненими дверима! Чому ви цього не запропонували?

Преподобний Веллс закивав, щиро з нею погоджуючись, але при цьому він анітрохи не розхвилювався.

— Ми могли б занести ваші речі в хатину, звичайно. Але, розумієте, їх би й так забрали. Вони б забрали їх якщо не тепер, то пізніше.

Алма подумала про свій мікроскоп, папір, чорнило, олівці, ліки й слоїки для рослин. А що з її одежею? О Господи, а як же Емброзова валіза, напхом напхана непристойними, паскудними малюнками? Їй хотілось розплакатися.

— Але ж я привезла подарунки для місцевих, брате Веллс. Їм не конче було їх у мене красти. Я б сама їм усе дала. Я привезла їм ножиці й стрічки!

Той широко всміхнувся.

— Що ж, як бачите, ваші подарунки вони вже дістали!

— Але там є речі, які я вимагаю, щоб мені повернули — предмети дуже для мене важливі й дорогі.

Все-таки, він не такий уже черствий. Треба віддати йому належне. Він лагідно кивнув на знак, що розуміє — бодай трохи — її горе.

— Ви, мабуть, засмутилися, сестро Віттекер. Але запевняю вас — ваші речі не вкрали назавжди. Їх просто позичили на якийсь час. Мусите трохи потерпіти, і щось вам та й повернуть назад. Якщо там були якісь особливо цінні для вас речі, я можу попросити, щоб їх віддали. Деколи речі повертаються, якщо правильно попросити.

Алма подумки перебрала всі свої пакунки. Що їй потрібно вже і негайно? Попросити про валізку з содомітськими малюнками Емброза вона не могла, хоч їй і було нестерпно прикро втрачати свою найдорожчу річ.

— Мій мікроскоп, — ледь чутно сказала вона.

Преподобний Веллс ще раз кивнув.

— З ним може бути важкувато. Розумієте, мікроскоп у цих краях — неабияка дивовижа. Його ніхто в очі не бачив. Та мені самому він ніколи не траплявся! Та все ж я зараз же почну всіх розпитувати. Що ж, будемо сподіватися на краще! Мусимо знайти, де вам сьогодні переночувати. Трохи далі на пляжі, за чверть милі звідси, є хатина, яку ми допомогли збудувати містерові Пайку, коли він сюди приїхав. Там усе досі так, як було, коли він помер, Царство йому Небесне. Я думав, що там поселиться хтось із місцевих, але, по-моєму, ніхто не хоче туди заходити. Те місце тепер має тавро смерті, як бачите — тобто це вони собі так гадають. Вони, розумієте, люди забобонні. Але це гарна хатина зі зручним умеблюваннями, і якщо ви не вірите в забобони, то вам там добре житиметься. Ви ж не забобонна, правда, сестро Віттекер? Принаймні ви на таку не схожі. То як, підемо подивимось?

Алмі захотілося впасти на землю.

— Брате Веллс, — сказала вона, намагаючись не кричати. — Пробачте мені, будь ласка. Я подолала довгу дорогу. Тут усе мені незнайоме. Я досі не можу повірити, що втратила всі свої речі — берегла їх цілі п’ятнадцять тисяч миль, а от хвилину тому вони взяли й зникли! Я ні крихти не мала в роті, крім причастя, яке ви мені люб’язно дали, і востаннє їла вчора ввечері на китобійному судні. Для мене все нове і дивне. Мені дуже важко, я не можу зосередитися. Прошу мені вибачити…

Алма замовкла. Вона забула, що хотіла сказати. За що саме вона просила вибачення?

Преподобний Веллс сплеснув руками.

— Їжа! Ну звісно, вам треба поїсти! Пробачте мені, сестро Віттекер! Бачите, я сам нічого не їм, ну майже нічого. І забуваю, що іншим треба їсти! Моя дружина дала б мені чортів, якби побачила, який я невихований!

Не кажучи більше ні слова про свою дружину, преподобний Веллс кинувся до хатини, що стояла найближче до церкви, й постукав у двері. Відчинила огрядна таїтянка — та сама, що проповідувала того вечора. Вони перекинулись кількома словами. Жінка глянула на Алму й кивнула. Преподобний Веллс підстрибом поквапився назад до Алми на своїх кривеньких ніжках.

Невже це його дружина? — подумала Алма.

— Все вирішено! — сказав він. — Сестра Ману про вас подбає. Їжа в нас тут проста, але ж ви мусите щось поїсти! Вона вам принесе. Я також попросив її дати вам агу таото — ковдру, якою ми всі накриваємося уночі. А я принесу вам лампу. А тепер ходімо. Думаю, вам більше нічого не треба.

Алма могла назвати ще багато всього, що їй треба було, але обіцяна їжа й ночівля наразі її задовольнили. Вона рушила вздовж чорного піщаного пляжу слідом за преподобним Веллсом. Як на чоловіка з такими короткими, кривими ногами, він рухався надзвичайно швидко. Навіть широко ступаючи, Алма мусила наддати ходи, щоб за ним поспіти. Він розмахував ліхтарем, щоправда незапаленим — місяць саме зійшов і яскраво освітив небо. Алму налякали великі тіні, що метушилися по піску на стежці. Вона подумала, що то щурі, але придивившись ближче, зрозуміла, що це краби. Вони її стривожили. Зовсім немалі, з великим клешнями, що їх тягнули позаду себе, моторошно клацаючи. Краби тулилися до неї надто близько. Краще вже щурі, подумала Алма. Добре, що вона взута. Преподобний Веллс десь згубив свої сандалі після церковної служби, але краби його не турбували. Він далі безтурботно теревенив.

— Дуже цікаво, чи сподобається вам Таїті, сестро Віттекер, як ботаніку, — сказав він. — Багато хто розчаровується. Тут чудовий клімат, як бачите, але сам острів маленький, тому рослин тут хоч і багато, але всі вони одноманітні. Сер Джозеф Бенкс вважав Таїті убогим — я маю на увазі, з погляду ботаніки. Казав, що тутешні люди значно цікавіші за рослини. Може, він і мав рацію! Тут росте тільки два види орхідей — містер Пайк дуже засмутився, коли це почув, і завзято шукав іще — а коли ви дослідите всі пальми, а це станеться дуже швидко, вам тут більше не буде що вивчати. Тут росте ще дерево апаґе, яке здасться вам подібним на евкаліпт, але жінку, яка виросла в дрімучих лісах Пенсильванії, воно нічим не здивує, еге ж? Ха-ха-ха!

Алма не мала сили пояснювати преподобному Веллсу, що вона не зростала в дрімучих лісах. А той тим часом продовжував:

— На острові є прекрасний вид лавру, зветься таману — дуже корисне дерево. З нього роблять меблі. В ньому, бачите, не заводяться шкідники. Ще є сорт магнолії під назвою гуту — я надсилав його вашому батечку 1838 року. По всьому узбережжі ростуть гібіскус і мімоза. Вам сподобається наш горіх — може, ви бачили його біля річки? Як на мене, це найгарніше дерево на острові. Жінки шиють собі одежу з кори паперової шовковиці — вони називають її тапа — але тепер більшість полюбляє бавовну й ситець, що їх привозять моряки.

— Я привезла ситець, — зажурено пробурмотіла Алма. — Для жінок.

— О, вони будуть вам вдячні! — безтурботно зауважив преподобний Веллс, наче вже й забув, що Алмині речі хтось вкрав. — А папір ви привезли? Книжки?

— Привезла, — відповіла Алма, і на серці їй стало ще важче.

— Тут важкувато з папером, самі побачите. Вітер, сіль, дощ, комахи — гіршого клімату для книжок годі знайти! Я був свідком того, як усі мої папери зникли просто перед моїми очима!

І я, тільки що, мало не сказала Алма. Здається, вона ще ніколи не почувалась такою голодною і втомленою.

— От би мені таку пам’ять, як у місцевих, — продовжував преподобний Веллс. — Тоді б не треба було ніякого паперу! Те, що ми тримаємо в бібліотеках, вони тримають у голові. Проти них я почуваюсь недолугим. Наймолодший рибалка знає назви двох сотень зірок! Можете собі уявити, що знають старі! Колись я вів записи, але не міг дивитися, як вони псуються, коли я ще й рядка не дописав. Розумієте, в цьому родючому кліматі гарно ростуть не тільки дерева й квіти, а й пліснява й гнилизна. Це не місце для вчених! Але що таке історія, питаю я себе? Наше життя в цьому світі таке коротке! То нащо завдавати собі клопоту й записувати, що там з нами сталося за ту коротку мить? Якщо москіти дуже вам надокучатимуть вечорами, попросіть сестру Ману, хай покаже вам, як спалювати біля дверей сухий поросячий послід; він їх трохи віджене. Сестра Ману завжди всім допомагає. Раніше проповіді читав я, але їй це заняття припало до душі більше, ніж мені, та й місцевим подобаються її проповіді, тому тепер проповідує вона. Сім’ї в неї нема, то вона доглядає за свиньми. Годує їх із рук, щоб ті не порозбігалися від селища. Вона по-своєму багата. Одне порося може виміняти на місячний запас риби й інші скарби. Таїтянці шанують запечених поросят. Колись вони вірили, що запах риби приваблює богів і духів. Звичайно, дехто й досі в це вірить, хоч і вважає себе християнином, ха-ха-ха! Так чи так, а з сестрою Ману добре мати знайомство. В неї гарний голос. Острівна музика не має в собі нічого приємного для вуха європейця, але з часом ви до неї звикнете.

Значить, сестра Ману не одружена з преподобним Веллсом, подумала Алма. А хто ж тоді його дружина? І де вона?

А той тим часом невтомно продовжував:

— Якщо серед ночі ви побачите в затоці світло, не лякайтеся. Це всього лиш чоловіки, які ловлять рибу з ліхтарями. Дуже гарне видовище. Світло приваблює летючих риб, і ті застрибують просто в каное. Деякі хлопці вміють ловити їх голіруч. Кажу вам — може, на Таїті і бракує всяких-різних рослин, але морські чудеса покривають їх із лишком! Якщо хочете, я покажу вам завтра коралові сади он там, на рифі. І ви побачите, який Господь винахідливий. Ось ми й прийшли — хатина містера Пайка! Тепер вона стане вашою оселею! А точніше, вашою фаре! Тут хатину називають фаре. Як бачите, ви вже вивчили пару нових слів.

Алма подумки повторила це слово: фа-ре. Зберегла його в пам’яті. Вона падала з ніг від утоми, але навіть у такому стані Алма Віттекер не могла не нашорошити вух, коли чула нову, незнайому мову. В тьмяному місячному світлі, на пагорбку біля пляжу вона розгледіла маленьку фаре, сховану під мереживним листям пальм. Завбільшки вона була як найменша повітка в Білому Акрі, та виглядала доволі мило. Була схожа на літню дачу на морському узбережжі Англії, тільки зменшену в кілька разів. Від пляжу до дверей вела кривуляста стежинка, викладена потовченими дрібними й більшими мушлями.

— Дивна стежка, я знаю, але її прокладали таїтянці, — засміявся преподобний Веллс. — Вони не розуміють, для чого прокладати пряму стежину, навіть на найкоротшу відстань! Ви з часом звикнете до таких чудес! Добре жити трохи далі від пляжу. Бачите, ви на чотири ярди вище за лінію припливу.

Чотири ярди. Не так уже й високо.

Алма й преподобний Веллс піднялися кривулястою стежкою до хатини. Алма побачила, що роль дверей виконує проста заслона, сплетена з пальмового листя, яку проповідник відкрив легким поштовхом. Замка ніде не було видно — його там, певно, ніколи й не було. Він зайшов усередину і запалив ліхтар. Вони стали вдвох посеред маленької кімнати, накритої простим дахом із пальмового листя. Алма мало не зачіпала головою найнижчу балку. По стіні пробігла ящірка. На долівці лежало сіно, яке шелестіло під ногами. В кімнаті стояла коротка шорстка дерев’яна лавка без подушки, зате принаймні зі спинкою і підлокітниками. Був там і стіл з трьома стільцями — один із них зламався й перекинувся. Не стіл, а, скоріше, дитячий столик у вбогій дитячій. Вікна без фіранок і шиб виходили на всі боки. З меблів там стояло ще маленьке ліжко — трохи більше за лавку, а на ньому лежав тонкий матрац. Його, схоже, пошили зі старого вітрила, наповнивши чим-небудь, що було під рукою. Загалом, кімната пасувала б, скоріше, не їй, а комусь заввишки як преподобний Веллс.

— Містер Пайк жив так, як місцеві, — сказав він, — себто в одній кімнаті. Але якщо ви хочете мати перегородку, можемо вам тут її поставити.

Алмі було важко уявити, як у цій тісній кімнатці поміститься перегородка. Як поділити те, що не ділиться?

— Може, пізніше вам захочеться перебратися до Папеете, сестро Віттекер. Більшість так робить. У столиці, мабуть, більше цивілізації. Але й пороків більше, і зла. Але там можна найняти китайця, щоб виправ вам одежу, і ще всяке таке. Там повно португальців і росіян — з тих, що зістрибують з китобійних суден і лишаються на острові назавжди. Я не кажу, що португальці й росіяни — невідь-яка цивілізація, але там, розумієте, все-таки більше різного люду ніж тут, у нас!

Алма кивнула, хоч у душі знала, що нікуди зі затоки Матаваї не поїде. Тут жив на засланні Емброз, тут житиме й вона.

— За хатиною, біля саду є місце, де можна зварити щось поїсти, — продовжував преподобний Веллс. — Але дуже на сад не надійтесь, хоч містер Пайк і старався самовіддано про нього дбати. Всі так стараються, але після набігів свиней і кіз для нас там і гарбуза не лишається! Якщо захочете свіжого молока, можемо роздобути вам козу. Тільки скажете сестрі Ману.

На порозі, мовби почувши своє ім’я, тут же з’явилася сестра Ману. Напевно, вона йшла за ними назирці. Але в кімнаті, де вже стояла Алма з преподобним Веллсом, зовсім не було для неї місця. Алма навіть сумнівалась, що сестра Ману зі своїм широким заквітчаним брилем протиснеться в двері. Та якось вони всі помістилися. Сестра Ману розгорнула клуночок і почала викладати на крихітний столик їжу, використовуючи замість тарілок бананове листя. Алма ледве стрималась, щоб не накинутись на харчі. Сестра Ману простягнула Алмі бамбукове стебло, закрите вгорі корком.

— Питна вода! — сказала сестра Ману.

— Дякую за вашу доброту, — відповіла Алма.

Деякий час вони стояли й дивились одне на одного: Алма втомлено, сестра Ману насторожено, а преподобний Веллс — доброзичливо.

Врешті-решт преподобний Веллс схилив голову й промовив:

— Дякуємо тобі, Господи Ісусе й Боже, Владико наш, за те, що твоя раба сестра Віттекер щасливо до нас дісталася. Просимо тебе бути милостивою до неї. Амінь.

Після цих слів проповідник і сестра Ману нарешті пішли, й Алма накинулась на їжу, хапаючи її обома руками, й так швидко ковтала, що навіть на секунду не затрималась, щоб подумати, що саме вона їсть.

Вона пробудилася серед ночі від присмаку теплого заліза в роті. Вловила в повітрі запах крові й хутра. В кімнаті була якась тварина. Ссавець. Алма визначила це раніше, ніж згадала, де вона. Серце швидко забилося в грудях, доки вона збиралася з думками. Вона не на кораблі. І не в Філадельфії. Вона на Таїті — ага, нарешті зорієнтувалась! На Таїті, в хатині, де жив Емброз і де він пізніше помер. Як тут називають хатину? Фаре. Вона в своїй фаре, а з нею разом у кімнаті якась тварина. Раптом почулось скавуління, тонке й моторошне. Алма сіла в маленькому, тісному ліжку й роззирнулася. Крізь вікно проникало достатньо місячного світла, щоб побачити — посеред кімнати стояв пес. Малий песик, вагою фунтів зо двадцять. Він прищулив вуха й вишкірив на неї зуби. Не зводив із неї очиць. Скавуління перейшло в гарчання. Алма не мала охоти боротися з псом. Хай навіть малим. Вона подумала про це цілком спокійно. Біля ліжка лежало бамбукове стебло, наповнене прісною водою, яке дала їй сестра Ману. Єдина річ, до якої вона могла дотягнутися і використати як зброю. Алма задумалась, чи зможе вона вхопити бамбук, не злякавши пса? Ні, вона не мала жодного бажання вступати з ним у сутичку, але якщо вже доведеться битися, то нехай то буде рівний двобій. Вона повільно опустила руку на підлогу, не зводячи погляду з тварини. Пес гавкнув і підступив ближче. Алма забрала руку. Спробувала ще раз. Пес ще раз загавкав, цього разу вже зліше. Таки не вдасться їй дістати зброю.

Що ж, нехай. Вона не має сили боятися.

— Що тобі не так? — втомленим голосом запитала Алма пса.

Почувши її голос, пес вибухнув цілою зливою нарікань, гавкаючи так надсадно, що, здавалося, після кожного складу його тільце відривалося від землі. Вона байдуже за ним спостерігала. Глуха ніч. На дверях нема замка. Під головою — подушки. Вона втратила всі свої речі й спала в брудній дорожній сукні з позашиваними в подолі монетами — єдиним, що залишилось у неї після того, як усе її майно вкрали. В неї не було чим захищатися, крім короткого бамбукового стебла, та й до того вона не могла досягнути. Довкола її хатини кишіли краби й ящірки. А тепер ще й це: злий таїтянський пес у її кімнаті. Алма була така знесилена, що їй набридло хвилюватись.

— Йди звідси, — сказала вона псові.

Той загавкав ще голосніше. Вона покинула ту затію. Обернувшись до нього спиною, лягла на ліжко, знову намагаючись більш-менш зручно вмоститись на тонкому матраці. Пес не переставав гавкати. Його обуренню не було меж. Давай, нападай на мене, подумала Алма. А тоді заснула під його розлючений гавкіт.

Через кілька годин Алма знову пробудилась. У кімнаті посвітлішало. От-от мало зійти сонце. Тепер на долівці посеред кімнати сидів, схрестивши ноги, хлопчик і дивився на неї. Алма кілька разів моргнула й запідозрила, що тут не обійшлося без чарів: що за чарівник прийшов і обернув малого пса на дитину? Хлопчик мав довге волосся й серйозний вираз лиця. На вигляд йому було років вісім. На ньому не було сорочки, зате він мав на собі штани — щоправда, одна штанина була вдвічі коротша, так ніби хлопчик визволяв ногу з пастки й розірвав тканину навпіл.

Він тут же скочив на ноги, немовби чекав, коли вона встане. Підійшов до ліжка. Алма налякано відсахнулась, та раптом помітила, що він тримає щось у руці — простягає їй. Предмет лежав на його долоні й виблискував у перших променях сонця. Щось невеличке й мідне. Він поставив предмет на краю ліжка. Окуляр її мікроскопа.

— Ох! — охнула вона.

Почувши її голос, хлопчина втік геть. За ним безгучно захиталась хистка заслона, яку величали дверми.

Після цього Алма більше не змогла заснути, але й вставати не квапилась. Вона почувалася такою ж утомленою, як напередодні ввечері. Хто наступний прийде до її кімнати? Що це за місце таке? Треба знайти, чим зачинити двері — але чим? На ніч можна присунути до дверей столик, але ж його легко відсунути. Та й чи є взагалі сенс загороджувати двері, коли вікна — це не вікна, а пробиті в стінах діри? Вона збентежено й зажурено крутила в руках мідний окуляр. Де ж решта частин її улюбленого мікроскопа? Що то за хлопець? Можна було б кинутися слідом за ним і простежити, де він ховає решту її речей.

Вона заплющила очі й прислухалася до незнайомих звуків довкола. Їй здавалося, що вона от-от почує, як зійде сонце. Було виразно чути, як за дверима розбиваються об берег хвилі. Надто близько від її хатини. Краще було б поселитися трохи далі від води. Все здавалося надто близьким, надто небезпечним. Пташка, що всілася на дах прямісінько над її головою, дивно скрикнула. Її покрик скидався на слова: «Думай! Думай! Думай!».

Та вона тільки те й робила, що думала!

Нарешті Алма встала, змирившись з тим, що сон її остаточно покинув. Цікаво, де тут вбиральня, чи хоча б місце, яке б могло виконувати цю роль. Минулої ночі вона присіла за фаре, але надіялась, що десь поблизу є краща місцина. Алма переступила через поріг і мало не перечепилась через щось. Глянула вниз і побачила — просто на ґанку, якщо то, звісно, можна було назвати ґанком, — Емброзову валізку, яка спокійно чекала на неї, зачинена й міцно затягнута ременем. Вона присіла, розв’язала ремінь, відкрила валізку й швидко переглянула все, що лежало всередині, — малюнки були на місці.

На березі — ні праворуч, ні ліворуч, скільки було видно в світанковому присмерку — не виднілося ні душі: ні жінки, ні чоловіка, ні хлопця, ні пса.

Думай! — скрикнула пташка над головою. — Думай!

Розділ двадцять третій

Час ніколи не зупиняється — навіть у найдивніших і найнезвичніших ситуаціях — тож і для Алми в затоці Матаваї час проминув швидко. Поволі, спотикаючись, вона почала розуміти новий світ, у якому опинилася.

Як і в дитинстві, вперше відчувши потяг до пізнання, Алма почала з того, що обстежила свою оселю. Це зайняло їй небагато часу, бо мініатюрній таїтянській фаре було далеко до Білого Акру. Одна кімнатка, сякі-такі двері, три вікна без шибок, грубо збиті меблі й дах з пальмового листя — ось і все, що там було. Того першого ранку Алма ретельно обшукала всю хату в пошуках хоч найменшого сліду Емброза — нічого. Ознак присутності Емброза вона почала шукати ще раніше, ніж взялася за (цілком даремні) розшуки свого зниклого багажу. Що вона сподівалася знайти? Послання для неї, нашкрябане на стіні? Таємну схованку з малюнками? А може, в'язку листів чи щоденник, де він записував не тільки незрозумілі містичні бажання? Ні, після нього нічого не зосталось.

Змирившись, Алма позичила в сестри Ману віник й позмітала зі стін павутиння. Замість старого сіна насипала на долівку нове. Підбила матрац і прийняла фаре за свою нову оселю. А ще, за порадою преподобного Веллса, прийняла той прикрий факт, що її речі або рано чи пізно повернуться, або ні, і що цьому ніяк — геть ніяк — не зарадиш. І хоч ця думка її засмучувала, проте було в цьому щось на диво слушне, ба навіть справедливе. Втратити все, що тобі дороге, — наче вмить відбути покуту. Алма відчула, що вони з Емброзом зблизилися — обоє приїхали на Таїті, щоб втратити там усе.

І от, у єдиній сукні, що в неї зосталась, вона подалася досліджувати довколишній світ.

За хатиною стояла так звана гімаа — відкрита піч, де Алма навчилася кип’ятити воду й готувати кілька простих страв. Сестра Ману підказала їй, що можна зробити з місцевих фруктів та овочів. Алма не думала, що її кулінарні витвори смакуватимуть як сажа чи пісок — а саме так вони й смакували! — але вона не здавалась і гордилася, що може сама себе прогодувати, чого їй зроду не доводилось робити. (Автотроф, от хто вона така, сумно всміхнулась Алма; як би нею пишалася Ретта Снов!) Був там і жалюгідний клаптик саду, але з нього не було пуття; Емброз збудував собі хатину на палючому піску — даремно було навіть пробувати щось там вирощувати. Ящірок, які цілу ніч бігали туди-сюди по балках, теж неможливо було позбутись. Зрештою, плазуни допомагали боротися з москітами, тому Алма старалася не звертати на них уваги. Вона знала, що шкоди ящірки їй не заподіють, та все ж краще б вони не повзали по ній уночі. Але хоч не змії — то вже добре. На щастя, змії на Таїті не водилися.

Зате аж кишіло крабами, проте Алма з часом перестала зважати на крабів усіх можливих розмірів, які без упину крутилися в неї під ногами на березі. Вони теж були безневинні. Щойно запримітивши її своїми очицями на рухомих стеблинках, вони тут же квапливо дріботіли в протилежному керунку, поклацуючи клешнями. Невдовзі Алма звикла ходити босоніж, зрозумівши, що це значно безпечніше. На Таїті було надто спекотно, волого, піщанисто й слизько, щоб ходити взутій. На щастя, природа сприяла босоногій ходьбі — тут не росло жодної колючої рослини, а стежки були здебільшого викладені гладенькими камінцями або піском.

Алма вивчила береговий ландшафт і години припливу та відпливу. Купатися вона не любила, але змушувала себе заходити в повільні, темні води затоки Матаваї — з кожним тижнем трошки глибше. Добре, що риф захищав затоку від хвиль.

Вранці Алма звикла купатися в річці разом з іншими мешканками селища — такими ж опасистими й сильними, як вона сама. Таїтянці були одержимі чистотою, кожного дня мили волосся й тіло пінистим соком імбиру, що ріс вздовж узбережжя. Алма, яка не звикла щодня купатися, невдовзі дивувалася, чому вона все життя так не робила. Так само дуже скоро вона перестала звертати увагу на хлопчаків, які тлумилися біля річки й кепкували з жінок і їхньої голизни. Ховатися від них було марно; дітлахи ходили назирці і вдень, і вночі.

Таїтянкам було байдуже до їхніх насмішок. Їх більше хвилювало жорстке як дріт, вицвіле Алмине волосся, коло якого вони засмучено й стурбовано метушилися. Усі жінки мали красиве волосся, яке спадало їм на спину чорними хвилястими пасмами, і їм було страшенно шкода, що в Алми немає такого розкішного багатства, їй самій було шкода. Однією з перших фраз, які Алма вивчила таїтянською, було вибачення за те, що в неї таке волосся. Цікаво, чи є ще у світі таке місце, де б її волосся не вважалося трагедією? Мабуть, нема.

Як тільки хтось із нею починав розмову, Алма старалася схопити якомога більше таїтянських слів. Люди ставились до неї приязно й охоче допомагали — її спроби розмовляти їхньою мовою вони сприймали за гру. Алма найперше вивчила назви того, що траплялося в затоці Матаваї найчастіше: дерев, ящірок, риб, неба й гарненьких голубок ууайро (це слово звучало точнісінько як їхній неголосний клекіт). Далі, як тільки випала змога, взялася за граматику. Мешканці селища розмовляли англійською — хтось вільно, а хтось просто імпровізував — та Алма, давня любителька мов, як тільки випадала нагода, наполегливо розмовляла таїтянською.

Але ця мова виявилась зовсім не простою. Своїм звучанням вона нагадувала їй, скоріше, пташиний спів, ніж людське мовлення, а музичного слуху їй бракувало. Алма побачила, що таїтянська мова ще й до того нелогічна. Вона не мала строгих правил, як латина чи грека. Жителі затоки Матаваї гралися словами й крутили їх на всі боки, щодень їх міняючи. Часом вони доточували до них кавалки англійських і французьких слів, вигадуючи нові химерні слова. Таїтянці обожнювали малозрозумілі каламбури, що їх Алма могла б зрозуміти хіба що тоді, якби діди її дідів народилися на цій землі. Крім того, у затоці Матаваї розмовляли по-іншому, ніж у Папеете, місті за якихось сім миль звідтіля, — а там говорили зовсім не так, як у Таравао чи Теагупо. На одному боці острова одне й те ж речення могло означати щось зовсім інше, ніж на другому боці; сьогодні — мати інше значення, ніж учора.

Алма пильно придивлялася до тамтешніх людей, вивчаючи триб життя у цьому дивному місці. Найважливішою персоною була сестра Ману — вона не лише дбала про свиней, а й стежила за дисципліною в цілому селищі. Вона стояла на сторожі правил, пильнуючи за добрими манерами й поведінкою. Якщо преподобного Веллса все селище любило, то сестру Ману — боялося. Сестра Ману — чиє ім’я означало «птаха» — мала такий же зріст, як Алма, й такі ж міцні мускули, як чоловік. Вона б заввиграшки понесла Алму на спині. Жінок, які б заслуговували на такі слова, було не так і багато.

Сестра Ману завше мала на голові бриль з широкими крисами, щодня оздоблений іншими квітами, однак, купаючись у річці, Алма помітила, що чоло Ману помережане грубуватими білими шрамами. Двоє чи троє старших жінок теж мали на чолі такі загадкові позначки, але Ману мала ще й інші рубці: на її мізинцях бракувало останньої фаланги. Алмі її каліцтва видались дуже дивними — надто акуратні й симетричні. Що можна було робити, щоб відірвати собі пучки обох мізинців, ще й так рівно? Але спитати вона не наважилась.

Сестра Ману щоранку й щовечора калатала в дзвін, скликаючи вірян на службу, й ті — всі вісімнадцятеро дорослих жителів селища — слухняно приходили. Навіть Алма старалася не пропускати жодної релігійної відправи в затоці Матаваї, бо сестра Ману образилась би, а без її прихильності Алма довго не прожила б. Та й на службі було не так вже й важко всидіти; вона мало коли тривала більш як чверть години, а проповіді, які сестра Ману вперто виголошувала англійською, завжди її розважали. (Якби лютеранські зібрання у Філадельфії були такі ж короткі й цікаві, подумалось Алмі, вона б частіше ходила до церкви.) Алма уважно прислухалась і з часом вловила зміст окремих слів і фраз у нерозбірливих таїтянських наспівах.

Те ріма атуа : рука Божа.

Те мау пуре атуа : народ Божий.

Що ж до хлопчика, який тієї першої ночі приніс Алмі окуляр від її мікроскопа, виявилось, що він був одним із зграйки, до якої входило п’ятеро шибеників, що блукали по селищу й, не маючи іншого заняття, безперестанку бавилися, а тоді падали від втоми на пісок і, як собаки, там же засинали. Минув не один тиждень, поки Алма нарешті навчилася їх розрізняти. Того, хто з’явився тоді в її кімнаті й віддав окуляр до мікроскопа, звали Гіро. Він мав найдовше волосся й, схоже, найвищий статус у їхній ватазі. (Згодом вона дізналася, що у таїтянській міфології Гіро був королем злодіїв. Їй стало смішно, що вона вперше зустрілась із малим королем злодійчуків у затоці Матаваї, коли той повертав їй вкрадене.) Гіро був братом хлопця на ім’я Макеа, хоч, може, вони й не були справжніми братами. Вони казали, що Папеіга, Тіномана й ще один Макеа — теж їхні брати, але Алма сумнівалась, що це правда, бо всі п’ятеро були більш-менш одного віку, а двійко ще й називалися однаково. Вона нізащо б не могла визначити, хто їхні батьки. Ніщо не вказувало на те, щоб про тих дітлахів хтось піклувався, крім них самих.

У затоці Матаваї жили й інші діти, але вони ставилися до життя набагато серйозніше, ніж п’ятеро хлопчисьок із «ватаги Гіро», як їх подумки охрестила Алма. Ті інші діти щодня по обіді ходили до місіонерської школи на заняття з англійської й читання, навіть якщо їхні батьки не мешкали в селищі преподобного Веллса. Серед них були хлопчики з акуратно зачесаним коротким волоссям і усміхнені дівчатка з гарними косичками, вбрані в довгі сукенки. Вони займалися у церкві, а навчала їх весела молода жінка, яка в той день, коли Алма тільки прибула до селища, гукнула їй:

— Ми розмовляємо англійською!

Ту жінку звали Етіні — «білі квіти, розсипані стежкою», й вона бездоганно розмовляла англійською, з виразним британським акцентом. Казали, що її в дитинстві навчала сама дружина преподобного Веллса, і тепер Етіні вважалась найкращою вчителькою англійської на цілому острові.

Охайні, слухняні школярі приємно вразили Алму, та набагато сильніше її зацікавили п’ятеро неграмотних бешкетників з ватаги Гіро. Вона ще ніколи не бачила, щоб діти насолоджувались такою свободою, як Гіро, Макеа, Папеіга, Тіномана й другий Макеа. Малі королі свободи й веселуни! Наче якісь міфічні створіння, що пішли водночас від риби, птаха й мавпи, вони всюди — у воді, на деревах, на суші — почувалися як удома. З безстрашними криками вони звішувалися з ліан і, розгойдавшись, стрибали в річку. Гребли на маленьких дощечках до рифу, а тоді робили щось неймовірне — ставали на дошки й розтинали ними пінисті хвилі, що наростали й розбивалися об риф. Вони називали це заняття фагееї, й Алма не могла уявити, якими спритними й упевненими вони почувалися, коли так легко розсікали воду. Повернувшись на пляж, хлопчаки невтомно вовтузились і борюкались. Вони мали ще одну улюблену гру: робили собі ходулі, намащували тіло якимось білим порошком, вставляли під повіки галузки й бігали один за одним по піску, мов якісь цибаті, моторошні чудовиська. Запускали уо — повітряного змія з сухого пальмового листя. Набігавшись, грали в крем’яшки. Мали й свій звіринець, в якому жили щораз інші тваринки: коти, собаки, папуги й навіть вугрі (вугрі плавали в зроблених із каміння річкових загатах; на звук хлопчачих посвистів вони вистромлювали свої страшні голови з води, готові вхопити з рук шматочки фруктів). Час від часу ватага Гіро поїдала своїх улюбленців — хлопці обдирали з них шкіру й запікали на власноруч зробленому рожні. Тут було прийнято їсти псів. Преподобний Веллс сказав Алмі, що таїтянський пес смакує так само, як англійське ягня, але, знову ж таки, він востаннє куштував ягня десятки років тому, тож вона сумнівалась, чи варто йому довіряти. Алма сподівалась, що Роджера ніхто не з’їсть.

Роджером звали того малого пса, який навідався до Алми, коли та вперше ночувала у своїй фаре. Роджер, схоже, нікому не належав, але, напевно, сподобав собі Емброза, який і назвав його цим поважним, шляхетним іменем. Усе це Алмі розповіла сестра Етіні, яка, крім того, дала їй одну дивну пораду:

— Роджер нізащо вас не вкусить, сестро Віттекер, хіба що ви спробуєте його нагодувати.

Перші кілька тижнів, відколи Алма оселилась у своїй хатині, Роджер щоночі приходив до її тісної кімнатки й щосили на неї гавкав. Довгий час він ніколи не траплявся їй на очі за дня. Поступово, явно неохоче, пес таки заспокоївся, а його напади люті покоротшали. Якось уранці Алма, прокинувшись, побачила, що Роджер спить на підлозі біля її ліжка, а це значило, що вночі він зайшов до будинку без гавкоту. А це вже неабищо. Почувши, що Алма поворухнулась, Роджер загарчав і втік, але наступної ночі знову повернувся і відтоді більше не гавкав. Одного разу вона все-таки спробувала його нагодувати, а він, як і попереджала сестра Етіні, ледь її не вкусив. А взагалі вони добре ладнали одне з одним. Ні, дружелюбним Роджер не став, але він більше не виявляв бажання перегризти їй горло, а це вже досягнення.

Роджер був потворний. Мало того, що рудий і плямистий, він мав криву щелепу й сильно накульгував, а чималий кавалок його хвоста, схоже, зник у чиїйсь хижій пащі. Крім того, він був туапуу — горбатий. Та все ж Алмі подобалося мати його поряд. Емброз полюбив його за щось, подумала вона, цікаво тільки за що. Вона годинами розглядала пса, міркуючи, що той знає про її чоловіка, свідком яких сцен був. Їй було приємно в його товаристві. Не можна було сказати, що Роджер її захищав чи був їй вірний, але якусь прив’язаність до цієї хатини пес таки відчував. Знаючи, що він прийде уночі, вона не боялася засинати сама.

І це було на краще, бо Алма вже давно перестала сподіватися хоч на якусь безпеку чи можливість побути на самоті. Не було ніякого сенсу навіть пробувати означити якісь межі довкола своєї оселі чи тих кількох речей, що у неї залишились. Дорослі, діти, тварини, погода — всі і все в затоці Матаваї відчували за собою право вільно заходити до Алминої фаре просто так, у будь-яку годину дня і ночі. Щоправда, вони не завжди приходили з порожніми руками. З часом її пожитки почали повертатися — окремі їхні частини і деталі. Невідомо, хто приносив їй ці речі. Вона ніколи не бачила, коли це відбувалося. Здавалося, що сам острів спочатку глитнув її багаж, а тепер потрохи його викашлює.

У перший тиждень до неї повернувся стосик паперу, нижня спідниця, пляшечка ліків, згорток тканини, моток мотузки й щітка для волосся. Треба тільки трохи почекати, й усе повернеться, подумала вона. Але помилилась, бо речі зникали так само несподівано, як і з’являлися. На превелику радість, їй віддали ще одну дорожню сукню — як не дивно, з подолу ніхто не вийняв ні монети, а от капелюшків так ніхто й не повернув. Папір для писання теж принесли, але небагато. Аптечки вона так більше й не побачила, зате на ґанку з’явилась рівненька шерега скляних пляшечок для ботанічних екземплярів. Одного ранку Алма виявила, що зник один черевик — тільки один! — але їй було важко уявити, кому потрібен був один черевик, тоді як такі корисні акварельні фарби їй повернули. Наступного дня їй дісталась назад основа її дорогоцінного мікроскопа, зате окуляр хтось за це забрав собі. Це нагадувало хвилі, які то припливали до її оселі, то відпливали, приносячи зі собою й забираючи уламки її колишнього життя. Вона не мала іншого виходу, як змиритися з цим і щодня дивуватися з того, що знайшла, а що втратила, щоб наступного дня знову втратити і знову знайти.

Проте Емброзову валізку більше ніколи в неї не забирали. Того ранку, коли її повернули на ґанок, Алма поставила валізку на столик усередині фаре, й так вона там і стояла — недоторканна, мовби її охороняв невидимий полінезійський Мінотавр. Ба більше: не зникло жодне з зображень Хлопця. Вона не розуміла, чому до цього саквояжа і його вмісту поставилися так шанобливо, коли більше жодної речі не можна було залишити в затоці Матаваї напризволяще. Але запитати когось: «Чому ви не торкаєтесь цієї валізки і не крадете цих малюнків?» вона не наважувалась. Та й як їй було пояснити, що то за малюнки і чому той саквояж такий важливий для неї? Їй залишалось хіба мовчати, нічого не розуміючи.

Алма повсякчас думала про Емброза. На Таїті від нього не зосталось ні сліду, крім симпатії в серцях тубільців, але вона без упину шукала ознак його присутності. Все, що вона робила, все, чого торкалась, викликало в неї роздуми: чи він теж так робив? Як він проводив тут час? Якої він думки був про цю крихітну хатину, дивну їжу, незрозумілу мову, безперестанний гул моря, ватагу Гіро? Чи подобалось йому на Таїті? Чи він, як і Алма, вважав цей острів надто чужим і чудернацьким, щоб його полюбити? Чи засмагав він на сонці, як тепер Алма на чорному піщаному пляжі? Чи сумував за свіжими фіалками й тихим співом дрозда удома, як Алма навіть у ті хвилини, коли милувалась пишним гібіскусом і слухала гучні викрики зелених папуг? Який він був — сумний і зажурений чи радісний, бо знайшов рай на землі? Чи хоч раз згадував про Алму? Чи тут же викинув її з голови, радіючи, що звільнився від її бентежних бажань? А, може, він забув про неї, бо закохався у Хлопчика? А Хлопчик — де він тепер? Та й хлопчиком його не назвеш — подумки зізналася Алма, вкотре передивившись малюнки.

Зображена на них постать була схожа, скоріше, на юнака. А тепер, коли минуло вже два чи три роки, він уже став дорослим чоловіком. Однак Алма все одно називала його Хлопчиком і не переставала його всюди шукати.

Але в затоці Матаваї не було ні сліду, ні згадки про нього. Вона шукала його в обличчях усіх чоловіків, які проходили селищем, усіх рибалок, які ловили рибу на узбережжі. Коли преподобний Веллс розповів Алмі, що Емброз навчив одного таїтянця таємниці запилення ванільних орхідей (маленькі хлопчики, маленькі пальчики, маленькі прутики), вона подумала — це точно він. Але навідавшись на плантацію, застала там не Хлопчика, а кремезного чоловіка з пов’язкою на одному оці. Алма кілька разів ходила на ванільну плантацію, вдаючи, начебто її цікавить, що там відбувається, але не побачила нікого, хоч трохи схожого на Хлопчика. Раз на кілька днів вона казала, що їде збирати гербарій, а насправді поверталася в столицю Папеете, позичивши з плантації поні для довгого переїзду. Діставшись туди, Алма цілими днями блукала вулицями до самого вечора, вдивляючись у лиця перехожих. Поні дибало слідом за нею — кістлява тропічна версія Сомса, вірного приятеля її дитинства. Вона шукала Хлопчика на пристані, біля будинків розпусти, в готелях, де мешкали шляхетні французькі колоністи, в новому католицькому соборі, на ринку. Деколи перед нею виринав високий, статний тубілець із коротким волоссям, і вона підбігала до нього й легенько стукала по плечі, ладна запитати будь-що, тільки б той обернувся. Щоразу вона була певна: це він!

Але завжди помилялась.

Алма знала, що невдовзі їй доведеться розширити пошуки, шукати його за межами Папеете й затоки Матаваї, але не знала, з чого почати. Острів Таїті мав тридцять п’ять миль завдовжки й дванадцять — завширшки і за формою був схожий на криву вісімку. Чимало його ділянок було важко, а то й узагалі неможливо подолати. Варто було вийти за межі затіненої, піщаної дороги, що почасти огинала берегову лінію, і місцевість подекуди ставала непролазна. До вершин пагорбів тягнулися східчасті плантації ямсу, гаї кокосових пальм і хвилясті пасма трави, а їм на зміну зненацька приходили високі скелі й непрохідні джунглі. Алмі розповідали, що на високогір’ї ніхто не жив — самі лише верховинці: майже міфічні персонажі, які напрочуд вправно лазили по скелях. Ці люди не були ні мисливцями, ні рибалками. Дехто з них ніколи не торкався до морської води. Таїтянці, які жили серед скель, і ті, що мешкали на узбережжі, споконвіків ставилися одне до одного насторожено — між ними пролягала межа, якої ніхто не наважувався переступити. Може, Хлопчик належав до тих племен, що жили в верховині? Однак Емброз зображав його біля моря, з рибальською сіткою в руках. Алмі ніяк не вдавалося розгадати його таємниці.

Хтозна, чи не був Хлопчик моряком — помічником на китобійному судні, яке затрималося на якийсь час у порту? Якщо так, то вона ніколи його не знайде. Його могло занести в будь-який куточок світу. А може, його взагалі вже не було серед живих. Але відсутність доказів — як Алма чудово знала — це не доказ відсутності.

Треба шукати далі.

У місіонерському селищі вона нічого не дізналася. Брудних пліток про Емброза вона жодного разу не чула — навіть під час купань на річці, коли всі жінки плескали язиками, аж гай шумів. Про містера Пайка, за яким усі так сумували, ніхто слова кривого не сказав. Алма навіть наважилася запитати преподобного Веллса:

— А з ким тут містер Пайк приятелював найближче? Він мав друга, якого любив більше за інших?

Той тільки глянув на неї своїми ясними очима й відповів:

— Містера Пайка всі любили.

Це сталося в той день, коли вони пішли на могилу Емброза. Алма попросила завести її туди, щоб віддати шану покійному батьковому робітнику. Прохолодного й захмареного пообіддя вони разом вибралися на пагорб Тагара, де недалеко від вершини хребта було розташоване невелике англійське кладовище. Преподобний Веллс видався Алмі дуже приємним супутником, бо рухався він швидко й спритно будь-якою місцевістю й дорогою розповідав усілякі цікаві історії.

— Коли я сюди тільки приїхав, — сказав він того дня, підіймаючись на крутий пагорб, — я вирішив визначити, які рослини й овочі споконвіків ростуть на Таїті, а яких привезли сюди давні поселенці й дослідники, але, розумієте, з’ясувати таке, на жаль, дуже важко. Самі таїтянці мені з цим не допомогли, бо вони вірять, що всі тутешні рослини — навіть ті, що дають урожай — тут посадили боги.

— Греки казали так само, — задихано зауважила Алма. — Вони вірили, що виноградну лозу й оливкові гаї посадили боги.

— Ага, — кивнув преподобний Веллс. — По-моєму, люди забувають про те, що самі колись створили, правда? Тепер нам відомо, що всі полінезійські народи, поселяючись на новому острові, привозять зі собою корінь таро, кокосову пальму й хлібне дерево, але спитайте їх, і вони скажуть, що їх посадили боги. Деякі їхні історії схожі на казку. Вони вважають, начебто боги створили хлібне дерево подібним на людське тіло, щоб підказати людям — це дерево корисне. Нібито саме через це листки хлібного дерева схожі на руки — вони показують людям, що треба потягнутися до цього дерева й знайти там харчі. Взагалі таїтянці кажуть, що всі їстівні рослини на цьому острові схожі на частини людського тіла, що це, розумієте, божественне послання. Ось чому кокосову олію, яка допомагає, коли болить голова, роблять з кокоса, схожого на голову. Тутешній горіх, кажуть, лікує нирки, бо він сам нібито на них схожий. Яскраво-червоний сік рослини феї допомагає при хворобах крові.

— Природа всіх речей, — пробурмотіла Алма.

— Так, так, — підтакнув преподобний Веллс.

Алма сумнівалася, що він її почув.

— Гілки банана — такі, як ця, сестро Віттекер — також нібито символізують людське тіло. Через їхню форму їх використовують як жести примирення, жести людяності, так би мовити. Якщо хочете показати, що ви здаєтесь чи готові піти на компроміс, просто киньте таку гілку на землю під ноги своїм ворогам. Добре, що я дізнався про це відразу, коли приїхав на Таїті! Я кидав гілки банана в усі боки, аби мене не вбили й не з’їли!

— А що, вас справді могли вбити й з’їсти? — запитала Алма.

— Скоріш за все, ні, але місіонери завжди такого бояться. Чули один дотепний жарт про місіонерів? Якщо канібал з’їсть місіонера й перетравить його, а тоді помре, то чи воскресне перетравлене тіло місіонера в день Страшного суду? А якщо ні, то як святий Петро знатиме, які частини його тіла відправляти до раю, а які — до пекла? Ха-ха-ха!

— А містер Пайк говорив з вами про те, що ви мені тільки що розповіли? — запитала Алма, слухаючи його жарт упіввуха. — Про те, що боги надали рослинам певну форму, щоб підказати, як людина може з них скористатися?

— Ми з містером Пайком багато про що говорили, сестро Віттекер!

Алма не знала, як розпитати його детальніше, не видавши при цьому себе. Чому батьковий робітник мав би аж так її цікавити? Вона не хотіла викликати підозри. Але який дивний чоловік той преподобний Веллс! Щирий і водночас скритний. Коли заходила мова про Емброза, Алма пильно вдивлялася в його обличчя, шукаючи там якихось натяків, але воно завжди залишалось непроникним. Преподобний Веллс дивився на світ із одним і тим самим незворушним виразом. Його настрій не змінювався за жодних обставин. Він був постійний, як маяк. Щирість його була така абсолютна й бездоганна, наче маска.

Нарешті вони дійшли до кладовища з невисокими вибіленими на сонці надгробками, подекуди вирізьбленими в формі хреста. Преподобний Веллс відразу провів Алму до Емброзової могили — доглянутої й позначеної невеликим каменем. Вона була розташована в гарному місці, звідки виднілася ціла затока Матаваї і прозоре, безкрає море. Алма боялася, що, побачивши могилу, не зможе стримати емоцій, але вона, навпаки, почувалась спокійно, ба навіть відсторонено. Присутність Емброза тут не відчувалась. Не може бути, щоб він лежав під цим каменем. Алмі згадалось, як він любив простягнутися на траві, випроставши свої довгі ноги, й розповідати їй про чудеса й таємниці, доки вона вивчала свій мох. Їй здавалося, що він не тут, що він живе у Філадельфії, у її спогадах. Вона не могла уявити, як його кості гниють під її ногами. Емброзові не було місця в землі — він належав повітрю. Навіть за життя в ньому не було майже нічого земного. Тож як він міг лежати в землі після смерті?

— У нас забракло дерева на домовину, — сказав преподобний Веллс, — тому ми загорнули містера Пайка у виткану на острові тканину й поховали його в старому каное — тут часом так роблять. Розумієте, столярувати без інструментів важкувато, а коли в руки тубільцям потрапляє хороша деревина, вони не хочуть марнувати її на домовини, тож ми обходимося старими каное. Але тутешній люд, як бачите, поставився з повагою до християнських переконань містера Пайка. Його поховали головою на захід, обличчям до сонця, що сходить, як роблять усі християнські церкви. Я вже казав, що його тут любили. Сподіваюсь, він помер щасливим. Достойний то був чоловік.

— А він здавався щасливим, коли тут жив, брате Веллс?

— З часом він, як і всі ми, знайшов на острові багато цікавого для себе. Але орхідей йому бракувало, це точно! Як я вже казав, Таїті може стати розчаруванням для тих, хто приїжджає сюди досліджувати природу.

— А містер Пайк вам ніколи не здавався стурбованим? — насмілилась запитати Алма.

— Люди прибувають на цей острів з різних причин, сестро Віттекер. Як казала моя дружина, людей прибиває до берега, й ці відкинуті всіма чужинці переважно не здогадуються, де опинилися! Одні з них на вигляд порядні джентльмени, а потім виявляється, що на своїй батьківщині вони сиділи у в’язниці. А інші були порядними джентльменами, коли жили в Європі, а, приїхавши сюди, поводяться як злочинці! Ніколи не знаєш, що твориться в чужій душі.

Він не відповів на її запитання.

А як же Емброз? — хотілося їй запитати. Що творилося в його душі?

Але вона стрималась.

А тоді преподобний Веллс, як завжди життєрадісно, сказав:

— А он там, по той бік низької стіни, поховані мої доньки.

Від його слів Алмі відібрало мову. Вона не знала, що в преподобного Веллса були доньки, не кажучи про те, що вони померли на острові.

— Їхні могилки зовсім маленькі, — сказав він, — бо дівчатка довго не прожили. Жодна не дожила й до року. Ліворуч — Гелен, Елеанор і Лора. Праворуч біля них — Пенелопа й Теодозія.

П’ять мініатюрних надгробків, менших за цеглину. Алма не знала, що сказати. Нічого сумнішого вона в житті не бачила.

Глянувши на її приголомшене обличчя, преподобний Веллс лагідно всміхнувся.

— Але без горя нема радості. Їхня наймолодша сестричка Крістіна жива й здорова. Господь дав нам одну доньку, яку ми змогли виховати, й вона досі жива. Живе в Корнволлі й сама вже стала матір’ю трьох хлопчиків. Місіс Веллс живе з нею. Як бачите, моя дружина оселилась з нашою єдиною дитиною, яка зуміла вижити, а я залишився тут, скласти товариство мертвим.

Він зазирнув Алмі через плече.

— О, дивіться! — вигукнув. — Плюмерія розцвіла! Зірвемо кілька галузок і принесемо сестрі Ману. Хай вчепить собі на капелюшок до вечірньої служби. Думаю, їй сподобається!

Преподобний Веллс завжди збивав Алму з пантелику. Вона ще ніколи не зустрічала такого веселого чоловіка, який ні на що не нарікав, який так багато втратив і жив, маючи так мало. Пізніше вона дізналась, що в нього навіть домівки не було. Він не мав власної фаре. Ночував у місіонерській церкві, на лавці. Часто навіть не мав агу таото, щоб накритися. Він, як кіт, міг задрімати будь-де. В нього не було нічого, крім Біблії, — і навіть та деколи зникала на кілька тижнів, аж поки її хтось нарешті йому не повертав. Преподобний Веллс не тримав худоби й не доглядав за садом. Маленьке каное, на якому він веслував до коралового рифу, належало чотирнадцятилітньому хлопчаку, який його люб’язно йому позичав. На світі не було в’язня, монаха чи жебрака, подумала Алма, убогішого за цього чоловіка.

Проте, як виявилось, так було не завжди. Френсіс Веллс виріс у Корнволлі, у прибережному Фалмуті, у великій родині заможних рибалок. Хоч усіх подробиць своєї юності він розповісти Алмі не захотів («Не хочу, щоб ви почали мене зневажати, почувши, що я наробив!»), судячи з його слів, він був ще тим відчайдухом. До Господа його привів удар по голові — принаймні так преподобний Веллс описав своє навернення: корчма, шарпанина, «дали пляшкою по макітрі», а тоді… одкровення!

З того моменту він узявся за голову й почав вести побожне життя. Невдовзі одружився з дівчиною на ім’я Едіт, освіченою й доброчесною донькою пастора тамтешньої методистської церкви. Завдяки Едіт він навчився правильно розмовляти, мислити й поводитися більш шанобливо й гідно. Захопився книжками й «усілякими високими помислами». Прийняв висвячення. Щойно висвячений преподобний Френсіс Веллс із дружиною Едіт — молоді й схильні до віри в недосяжні ідеали — записалися в Лондонське місіонерське товариство й попросили відправити їх до найдальших язичницьких земель, щоб проповідувати там слово Спасителя. Лондонське місіонерське товариство радо прийняло Френсіса — нечасто вдавалося знайти священика, який до того ж був досвідченим і вправним моряком. Пещені кембриджські джентльмени до такої роботи не надавались.

Преподобний Френсіс і місіс Веллс прибули на Таїті року 1797-го, на палубі першого місіонерського корабля, який дістався до цього острова, у товаристві ще п’ятнадцятьох англійських протестантів. На ту пору бога таїтянців уособлював шестифутовий дерев’яний стовп, загорнутий у шматок тканини з паперової шовковиці й оздоблений червоним пір’ям.

— Коли ми зійшли на берег, — сказав він Алмі, — острів’яни були зачудовані нашим одягом. Один із них стягнув з мене черевик й, побачивши шкарпетку, налякано відскочив. Він, бачте, подумав, що я не маю пальців на ногах! Що ж, дуже скоро я не мав і черевиків, бо він їх у мене забрав!

Таїтянці відразу припали Френсісу Веллсу до душі. Йому сподобався їхній гумор. Вони чудово вміли робити гримаси й обожнювали дражнити одне одного. Це нагадало йому про веселі забави на пристані Фалмута. Тепер, щоразу як він надягав солом’яний бриль, дітлахи бігли за ним слідом, вигукуючи:

— Солом’яна головешка! Солом’яна головешка! — але йому це подобалось.

Так, йому були до вподоби таїтяни, але навернути їх до християнства він так і не зміг.

— У Біблії пише: «Тільки почують мене — і підкоряються мені; чужинці підлещуються до мене». Що ж, сестро Віттекер, може, дві тисячі років тому так і було! Але не тоді, коли ми вперше зійшли на Таїті! Попри всю їхню лагідність, ці люди опиралися всім нашим зусиллям навернути їх у християнство — і ще й як опиралися! Ми навіть дітей не могли переконати! Місіс Веллс заснувала для дітлахів школу, але їхні батьки скаржилися: «Нащо ви тримаєте мого сина? Які багатства він дістане від вашого Бога?». Але, бачите, ми полюбили тих учнів, такі то були добрі, милосердні й ввічливі діти. Тільки з ними був один клопіт: наш Господь їх нітрохи не цікавив! Коли бідолашна місіс Веллс старалася навчити їх катехизму, ті сміялися з неї.

Першим місіонерам жилося нелегко. Злидні й труднощі зводили нанівець їхні добрі наміри. Їхні проповіді зустрічали байдужими поглядами й кпинами. За перший рік двоє місіонерів померло. Як тільки на острові траплялася якась біда — в ній звинувачували місіонерів, натомість за несподівану благодать їм ніколи не дякували. Їхні речі зігнили, стали поживою для пацюків або зникли просто в них з-під носа. Місіс Веллс привезла з Англії тільки один родинний скарб: красивий годинник із зозулею, яка відбивала години. Вперше почувши удари годинника, таїтянці нажахано сипнули врозтіч. Вдруге вони принесли годиннику плоди й схилилися перед ним у побожному трепеті. Втретє вони його вкрали.

— Важко навернути людину до віри, — сказав він, — якщо твої ножиці цікавлять її більше, ніж твій бог! Ха-ха-ха! Але хіба можна звинуватити когось в тому, що він хоче ножиці, якщо він їх у житті не бачив? Хіба порівняно з кинджалом, зробленим з акулячого зуба, ножиці не здаються чудом?

Алма дізналася, що майже за двадцять років ані преподобний Веллс, ані хтось інший із місіонерів так і не зумів переконати бодай одного таїтянця прийняти християнство. Чимало інших полінезійських островів охоче прийшли до Істинного Бога, тоді як Таїті вперто опирався. Приязно, але вперто. Сендвічеві острови, острови Мореплавців, острови Гамб’є, Гавайські острови — навіть грізні Маркізькі острови! — прийняли Христа, тільки не Таїті. Таїтянці були дуже милі й веселі — і страх які затяті. Вони сміялися, реготали й танцювали й нізащо не хотіли відмовлятися від своїх утіх.

— Їхні душі викувані з міді й заліза, — нарікали англійці.

Втомлені й розчаровані, кілька місіонерів із тих, що першими прибули на острів, повернулися додому до Лондона, де незабаром виявили, що здатні чудово заробляти, описуючи свої пригоди в Південних морях під час виступів і на сторінках книжок. Одного місіонера випровадили з Таїті, погрожуючи списами — той спробував розібрати один із священних храмів на Таїті, щоб збудувати з тих каменів церкву. Що ж до тих, хто залишився на острові, вони присвятили себе іншим, простішим заняттям. Один почав торгувати мушкетами й порохом. Інший відкрив готель у Папеете, взявши собі не одну, а цілих дві дружини з місцевих, щоб зігрівали йому постіль. Один хлопчина — юний кузин Едіт Веллс на ім’я Джеймс — просто втратив віру, впав у відчай, найнявся на корабель як звичайний моряк, і більше про нього не чули.

Смерть, вигнання, зневіра, виснаження — гурт місіонерів змалів, так що в затоці Матаваї залишилися тільки Френсіс і Едіт Веллс. Вони навчилися розмовляти таїтянською й жити по-простому. За перші кілька років Едіт народила трійко дівчаток — Елеанор, Гелен і Лорі — які, одна за одною, повмирали ще немовлятами. Та Веллси не здавалися. Вони практично самотужки збудували невелику церковцю. Преподобний Веллс навчився робити з вибілених коралів вапняний розчин — він висушував їх у простенькій печі, поки ті не перетворювалися на порох. Побілена, церква виглядала привабливіше. З козячої шкіри й бамбука зробив ковальські міхи. Спробував посадити сад, висіявши в землю кволе, відсиріле англійське насіння. («Через три роки спроб ми нарешті зуміли виростити одну полуничку, — сказав він Алмі. — Ми з місіс Веллс поділили її навпіл. Моя дружина аж розплакалась, така вона була смачна. Відтоді в мене більше ні одна не виросла. Зате мені час від часу щастить з капустою!».) Преподобний Веллс купив чотирьох корів, та пізніше їх вкрали. Пробував вирощувати каву й тютюн — і даремно. З картоплею, пшеницею і виноградом теж нічого не вийшло. Свиням добре жилося на острові, тоді як ніякі інші тварини в тому кліматі не прижилися.

Місіс Веллс навчала жителів затоки Матаваї англійської — мова їм давалася швидко й легко. Вона навчила десятки тутешніх дітей читати й писати. Кілька дітлахів перебралося жити до Веллсів. Один хлопчик, геть неграмотний, за якихось півтора року зміг, не затинаючись, читати Новий Заповіт, але християнином він не став. Ніхто з них не став.

Преподобний Веллс сказав Алмі:

— Таїтянці часто питають мене: «А де докази, що ваш бог існує?». Вони хочуть, щоб я розповідав їм про чудеса, сестро Віттекер. Хочуть бачити, що доброчесні дістануть винагороду, а винні будуть покарані. Один безногий попросив мене, щоб я сказав своєму богу, щоб той дав йому нову ногу. А я кажу йому: «А де мені ту ногу шукати — тут чи деінде?». Ха-ха-ха! Бачите, я не вмів робити чудес і не міг їх вразити. Я бачив, як маленький хлопчик стояв біля могили своєї новонародженої сестрички й питав: «Чому Бог Ісус поклав мою сестричку в землю?». Він хотів, щоб я наказав Богові Ісусу воскресити те немовля, але ж я своїх власних дітей не міг воскресити, що вже казати про таке чудо? Я не міг дати їм ніяких доказів існування Спасителя, сестро Віттекер, крім тих, що моя дружина місіс Веллс називає «духовними». Тоді я довіряв — як і тепер довіряю — своєму серцю, а воно каже, що без любові нашого Господа мені кінець. Це єдине чудо, яке я можу підтвердити, й мені цього досить. А іншим, мабуть, ні. Але я не можу їх у нічому звинувачувати, бо ж вони не можуть зазирнути в моє серце. Не можуть побачити, яка там колись панувала темрява, і що прийшло їй на зміну. Але це єдине чудо, про яке я можу розповісти, і то не велике.

Крім того, Алма дізналась, що тубільці ніяк не могли зрозуміти, що то за такий англійський бог і де він живе? Довгий час жителі затоки Матаваї думали, що Біблія, яку носив зі собою преподобний Веллс, і була його богом.

— Їх дуже хвилювало, як це я так ношу свого бога під пахвою, лишаю напризволяще на столі, а то й узагалі позичаю його іншим! Розумієте, я старався пояснити їм, що мій бог — усюди. Тоді вони запитали: «А чому ми його не бачимо?». «Бо мій бог невидимий», — відповів я. А вони: «Тоді як ви не перечіпляєтесь об нього?». А я їм: «Якщо чесно, друзі, деколи перечіпляюсь!».

Лондонське місіонерське товариство не надсилало їм жодної допомоги. За десять років преподобний Веллс нічогісінько не дістав із Лондона — ні вказівок, ні грошей, ні підтримки. Відтак він узяв релігію у свої руки. Зокрема почав хрестити всіх, хто хотів охреститися. Усупереч правилам Лондонського місіонерського товариства, яке наполягало на тому, що хрестити язичників можна допіру впевнившись, що вони справді відкинули своїх старих ідолів і увірували в Спасителя. Але таїтянці хотіли хреститися, бо це було весело, але водночас не збиралися відмовлятися від своїх старих переконань. Преподобний Веллс поступився. Він охрестив сотні невіруючих і тих, хто вірив тільки упівсили.

— Хто я такий, щоб забороняти людям приймати хрещення? — запитав він Алму, яка дуже здивувалась, почувши його слова. — Щоправда, місіс Веллс цього не схвалювала. Вона, бачите, вважала, що перед хрещенням майбутні християни мусять пройти суворе випробування, щоб перевірити, чи щира їхня віра. Але мені це нагадувало інквізицію! Вона не раз казала мені, що в Лондоні хотіли, щоб ми насаджували єдину віру. Але ж навіть між нами з місіс Веллс нема єдиної віри! Я часто казав своїй дорогенькій дружині: «Едіт, люба, хіба ми приїхали на другий кінець світу для того, щоб стати іспанцями?». Люди хочуть пірнути в річку? То хай пірнають! Якщо хтось і приходить до Господа, то тільки з його власної волі, а не тому, що я щось зробив чи не зробив. То що такого поганого в хрещенні? Людина виходить з річки трошки чистішою, ніж зайшла, й, може, навіть трошки ближчою до раю.

Бувало й таке, зізнався преподобний Веллс, що він хрестив людей по кілька разів на рік або десяток разів поспіль. Він не бачив тут нічого поганого, та й все.

За наступні кілька років у Веллсів народилося ще двійко донечок: Пенелопа й Теодозія. Але й вони померли немовлятами і знайшли вічний спочинок на пагорбі поруч зі своїми сестричками.

На Таїті прибули нові місіонери. Але вони трималися подалі він затоки Матаваї й загрозливо вільних поглядів преподобного Веллса. Ці нові місіонери були строгіші з місцевими. Вона забороняли подружні зради й полігамію, посягання на чуже майно, працю в недільний день, крадіжки, дітовбивство й римо-католицизм. А Френсіс Веллс тим часом ще далі відійшов від традиційного місіонерства. Року 1810-го він переклав Біблію таїтянською, не діставши перед тим згоди Лондона.

— Розумієте, я не переклав цілу Біблію, а тільки ті уривки, які, на мою думку, мали б зацікавити таїтян. Моя версія набагато коротша за ту, з якою ви, сестро Віттекер, знайомі. Наприклад, я вилучив усі згадки про Сатану. З часом я переконався, що про Сатану з ними краще відверто не говорити, бо що більше тубільці дізнавалися про Князя темряви, то сильнішу повагу й інтерес він у них викликав. Я бачив, як одна заміжня жінка стояла навколішки в моїй церкві й щиро молилася, щоб Сатана послав їй за первістка хлопчика. Коли я спробував виправити цю прикру помилку, вона сказала: «Я хочу заслужити милість того єдиного бога, якого бояться всі християни!». Тому я вирішив більше не говорити про Сатану. Треба вміти пристосуватися, міс Віттекер. Треба вміти пристосовуватися!

Врешті-решт Лондонське місіонерське товариство дізналося про його пристосування й, вкрай незадоволене, надіслало лист, вимагаючи, щоб Веллси перестали проповідувати й негайно повернулися додому. Але ж Лондонське місіонерське товариство було на другому кінці світу — як воно могло їх до чогось змусити? На той час преподобний Веллс уже й так перестав проповідувати — він дозволив виголошувати проповіді сестрі Ману, хоч вона до кінця й не відмовилися від усіх своїх інших богів. Однак їй подобався Ісус Христос, і вона говорила про нього вельми красномовно. Звістка про це ще сильніше розлютила Лондон.

— Але ж я не можу звітуватися перед Лондонським місіонерським товариством, — мало не виправдовуючись сказав він Алмі. — Розумієте, їхній закон залишився в Англії. Вони уявлення не мають, яке тут життя. Тут я можу складати звіт тільки Творцю всіх наших благ, а я завжди твердо вірив, що Творець наших благ прихильний до сестри Ману.

Попри це, жоден таїтянець так і не прийняв християнства аж до 1815 року, коли король Таїті — король Помаре — відправив усіх своїх священних ідолів британському місіонеру в Папеете, разом з листом, написаним англійською, де він сказав, щоб його старих богів кинули в полум’я: він нарешті вирішив стати християнином. Помаре сподівався, що це рішення врятує його народ, бо в той час на Таїті сипалася одна біда за іншою. Кожен новий корабель привозив нові хвороби. Люди гинули цілими сім’ями — від кору, віспи, жахливих хвороб, породжених розпустою. Якщо року 1772-го капітан Кук нарахував на острові двісті тисяч душ, то до 1815-го їх залишилося всього лиш вісім тисяч. Хвороба косила всіх — верховних вождів, землевласників, простий люд. Сухоти забрали життя навіть королівського сина.

Через це таїтянці почали зневірюватися у своїх богах. Коли смерть навідується до стількох осель, засумніваєшся в будь-якій істині. Услід за недугами поширювалися чутки про те, що це англійський Бог карає таїтян за те, що ті відкинули Його сина Ісуса Христа. Страх цей підготував тубільців до увірування в Господа, й першим до нього навернувся король Помаре. А ставши християнином, він найперше наказав приготувати розкішний обід і перед усіма скуштував страви, не задобривши перед тим старих богів приношенням їжі. Люди з’юрмилися довкола короля, нажахано чекаючи, що розлючені божества уб’ють його на смерть. Але з ним нічого на трапилось.

Після цього вони всі до одного прийняли християнство. Ослаблий, принижений і спустошений, Таїті нарешті прийняв Христа.

— Хіба нам не пощастило? — запитав преподобний Веллс Алму. — Ну хіба не пощастило?

Він сказав це так само життєрадісно, як завжди. Для Алми ця його особливість завжди була загадкою. Вона ніяк не могла збагнути, що ховається за його вічною безтурботністю, якщо там справді щось ховається. Може, він цинік? Єретик? Простак? Його невинність удавана чи справжня? З його лиця, скупаного в ясних променях щирості, ніколи не можна було нічого сказати. Відкрите обличчя преподобного Веллса здатне було засоромити людей підозріливих, жадібних, жорстоких. Його обличчя змусило б почервоніти і брехуна. Воно не раз завдавало сорому й Алмі, адже вона ніколи не розповідала йому відверто про своє життя і те, що спонукало її приїхати на острів. Часом їй кортіло нахилитися, узяти його маленьку руку в свої величезні долоні й — відкинувши їхні ввічливі звертання «брате Веллс» і «сестро Віттекер» — сказати по-простому:

— Я не була повністю відверта з вами, Френсісе. І тепер хочу розказати вам усе, як є. Розповісти вам про свого чоловіка й наш химерний шлюб. Будь ласка, допоможіть мені з’ясувати, ким насправді був Емброз. Прошу вас, розкажіть мені все, що ви знаєте про нього і що вам відомо про Хлопчика.

Проте вона не сказала. Він був посланцем Господа й доброчесним, одруженим християнином. Як їй було з ним про таке говорити?

Натомість преподобний Веллс був з нею відвертий — майже нічого не приховав. Сказав, що через кілька років після того, як король Помаре прийняв християнство, в них із місіс Веллс, доволі несподівано, народилась ще одна дівчинка. Цього разу немовля вижило. Місіс Веллс побачила в цьому Божу ласку — за те, що Веллси допомогли навернути Таїті до Бога. Через це дівчинку охрестили Крістіною. На ту пору вони мешкали в найгарнішій хатині в селищі, поруч з церквою, там само, де тепер жила сестра Ману, й були, звісно, дуже щасливі. Місіс Веллс вирощувала разом з донькою ротики й сокирки, виплекавши довкола хатини справжній англійський садочок. Дівчинка, як і всі тамтешні дітлахи, плавати навчилися скоріше, ніж ходити.

— Крістіна була моєю радістю й винагородою, — сказав преподобний Веллс. — Але моя дружина вважала, що Таїті — не місце для виховання юної англійки. Тут, бачте, забагато шкідливих впливів. Я б так не сказав, але місіс Веллс так собі думала. І коли Крістіна стала юною міс, вона забрала її до Англії. Відтоді я їх не бачив. І до кінця життя не побачу.

Алмі його доля здалась не тільки самотньою, а й страшенно несправедливою. Жоден добрий англієць не повинен залишатися тут, один як палець посеред Південних морів, і зустрічати старість у повній самотності. Їй пригадався тато в останні роки свого життя: що б він робив без Алми?

Преподобний Веллс немовби прочитав її думки, бо сказав:

— Я сумую за своєю дорогою дружиною і Крістіною, але зовсім без родини я не залишився. Сестра Ману й сестра Етіні для мене як справжні сестри. Крім того, в нашій місіонерській школі ми за ці роки виховали кількох обдарованих учнів із добрим серцем, яких я вважаю своїми дітьми, а дехто з них і сам став місіонером. Тепер наші місцеві учні проповідують на далеких островах. Таматоа Маре поширює Слово Боже на великому острові Раятеа. Патіі поширює Царство Спасителя на острові Гуангіне. Паумоана невтомно проповідує Слово Господнє на Бора-Бора. Всі вони — мої сини, і всіх їх я дуже люблю. На Таїті існує поняття таіо — своєрідне всиновлення, коли ви родичаєтеся з чужинцем. Вступивши в таіо з місцевим жителем, ви обмінюєтеся з ним своїми предками, стаєте членом його родоводу, а він — вашого. Родовід тут понад усе. Деякі таїтянці можуть назвати вам своїх предків до тридцятого коліна — як нащадки біблійних патріархів. Ввійти до їхнього родоводу — велика честь. Тож я маю біля себе своїх, так би мовити, таїтянських синів, які живуть на цих островах і тішать моє старе серце.

— Але ж їх нема поруч, — не стрималась Алма. Вона чудово знала, як далеко звідти до Бора-Бори. — Вони не допомагають вам і не потурбуються про вас, коли ви цього потребуватимете.

— Ваша правда, але мені спокійно від самої думки, що вони є. Вам, напевно, моє життя здається досить сумним. Але це не так. Я живу там, де маю жити. Розумієте, свою місію я ніколи не покину. Моя праця тут — це не доручення, сестро Віттекер. І не робота, після якої виходять на пенсію, а потім, здитинівши, мирно доживають свого віку. Моє завдання — до кінця своїх днів підтримувати життя у цій церковці, що схожа на той човник, який пливе вперед усупереч вітрам і негоді. В мій човник може застрибнути кожен, хто має охоту. Я нікого до цього не змушую, але хіба я можу його покинути? Моя люба дружина каже, що християнин з мене кращий, ніж місіонер. Може, вона й має рацію! Сумніваюсь, що мені вдалося хоч когось навернути в свою віру. Але ця церква — мій обов’язок, сестро Віттекер, і так буде завжди.

Йому, як дізналася Алма, було сімдесят сім років.

У затоці Матаваї він прожив довше, ніж вона на світі.

Розділ двадцять четвертий

Настав жовтень.

На острові запанувала пора, яку таїтянці називали Гіая — голодна пора, коли плоди хлібних дерев стає важко знайти й люди часто не мають що їсти. На щастя, в затоці Матаваї голод не лютував. Місцевий люд, звісно, не розкошував, але й від голоднечі не вмирав. Рятувалися рибою й коренем таро.

Ох, корінь таро! Нудний, прісний корінь таро! Подрібнений і товчений, варений і слизький, запечений на вугіллі й поскочуваний у вологі кульки — пої — його використовували всюди: їли на сніданок, давали під час причастя, кидали свиням.

Одноманітність кореня таро час від часу переривали крихітними бананами — солодкими, чудесними бананами, які можна було ковтати цілими — але навіть їх бувало непросто знайти. Алма з апетитом поглядала на свиней, але, як виявилось, сестра Ману берегла їх на чорний день. Тому свининою посмакувати не вдалося — сам лише корінь таро на сніданок, обід і вечерю, а вряди-годи, як пощастить, ще й величенька рибина. Алма все віддала б, щоб хоч один день не їсти кореня таро — але день без кореня таро означав день без їжі. Вона починала розуміти, чому преподобний Веллс взагалі перестав їсти.

Дні були одноманітні, спекотні й тихі. Всі розімліли й розлінилися. Роджер вирив у Алминому саду нору й спав там цілий день, висолопивши язика. Неоперені курчата шпорталися в землі в пошуках їжі, а тоді покинули й, зажурені, поприсідали в затінку. Навіть хлопчаки з ватаги Гіро — невтомні шибеники — аж до вечора дрімали в холодку, як старі пси. Тільки час від часу бралися неохоче до всіляких пустощів. Гіро десь роздобув сокиру, яку прив’язав до мотузки й гамселив нею по камені, наче бив у гонг. Один із Макеа стукав каменем по ободу від старої бочки. Алма здогадалась, що так вони грають музику, але їй вона видалась нудною і втомливою. Увесь Таїті був знуджений і виснажений.

За часів її батька острів палав у полум’ї війни й хіті. Вродливі молоді таїтянці й таїтянки так відверто й дико витанцьовували довкола ватри на цьому ж самому узбережжі, що Генрі Віттекер — юний і недосвідчений — мусив налякано відвертатися від цього видовища. Тепер же на острові панувала нудьга. Місіонери, французи й китобійні судна з усіма їхніми проповідями, канцелярщиною і хворобами вигнали диявола з Таїті. Могутні воїни всі до одного померли. Зосталися тільки ліниві дітлахи, які куняли в затінку, а для розваги вдовольнялися грюкотом сокири й обручів від бочки. Куди ті юнаки мали тепер виплескувати свій дикий шал?

Алма невтомно шукала Хлопчика, вирушаючи на щораз довші й довші прогулянки — сама, з Роджером, з безіменним кістлявим поні. Вона обійшла всі селища й хутори вздовж узбережжя по обидва боки від затоки Матаваї. Бачила всяких чоловіків і хлопців. Були серед них і гарні юнаки зі шляхетними рисами обличчя, якими так захоплювалися перші прибулі на острів європейці, але траплялися і молоді хлопці з покаліченими слоновою хворобою ногами, і хлопчаки з загноєними очима — наслідком венеричних хвороб їхніх матерів. Бачила дітей, скорчених і скоцюрблених від сухот кісткового мозку. Підлітків, які б виросли красенями, якби не рубці від віспи й кору. Алма натрапляла на майже порожні села, спустошені хворобами й смертю. На місіонерські селища, де панувала значно строгіша дисципліна, ніж у затоці Матаваї. Інколи вона навіть відвідувала церковні служби в тих поселеннях, де ніхто не співав таїтянською; люди шукали розради в пресвітеріанських гімнах, які виспівували з сильним акцентом. У жодній з парафій вона не зустріла Хлопчика. На своєму шляху Алма проминала втомлених робітників, заблудлих бродяг і мовчазних рибалок. Якось бачила одного старця, який сидів на палючому сонці й грав на таїтянській флейті в традиційний спосіб — дув у неї однією ніздрею: звук виходив такий журливий, що Алмі аж груди стиснуло від туги за рідною домівкою. Але Хлопчика вона так і не зустріла.

Пошуки її були даремні, розвідки закінчувалися нічим, але до затоки Матаваї і повсякденного життя у селищі вона щоразу поверталася з радістю. Алма завжди з вдячністю приймала запрошення преподобного Веллса попливти з ним до коралового саду. Їй стало зрозуміло, що його кораловий сад — це щось на кшталт її замшілих валунів у Білому Акрі — щось, що росте рясно й повільно, що можна вивчати десятками років, не знемагаючи від самотності. Алмі дуже подобалися розмови під час їхніх виправ до рифу. Преподобний Веллс попросив сестру Ману сплести Алмі такі ж сандалі, як у нього, з вузлуватого листя пандана, щоб вона могла ходити по гострих коралах, не ранячи ніг. Він показав Алмі циркову круговерть губок, анемон і коралів — усю привабливу красу мілких, прозорих тропічних вод. Розказав їй, як називаються барвисті рибки й розповів чимало історій про Таїті. І при цьому ніколи не розпитував про її власне життя. І вона зітхнула з полегшенням — не доведеться йому брехати.

Алмі припала до душі церковця в затоці Матаваї. У ній не було ані натяку на багатство й пишноту (деінде на острові Алмі траплялися значно розкішніші церкви), але короткі, виразні, незвичайні проповіді сестри Ману завжди приносили їй насолоду. Від преподобного Веллса вона дізналась, що історія Ісуса мала знайомі для таїтянців елементи, й саме вони допомогли першим місіонерам познайомити тубільців із Христовим вченням. Жителі Таїті вірили, що світ ділиться на по і ао — темряву й світло. Їхній найвищий бог Тароа, творець, народився у по — серед нічного мороку. Почувши про цей міф, місіонери пояснили таїтянцям, що Ісус Христос теж прийшов на світ у по — серед ночі, з’явившись із темряви й страждань. Їхні слова захопили уяву таїтян. Той, хто народжувався уночі, мав небезпечну, непересічну долю. По був світом мертвим, незбагненним і лячним. Смердючим, прогнилим і страшним. Наш Господь, проповідували англійці, прийшов, щоб вивести людство з по на світло.

Таїтянцям це було більш-менш зрозуміло. Христос принаймні викликав у них повагу, бо межа між по й ао була небезпечним тереном, і перейти з одного світу в інший могла здужати тільки надзвичайно смілива душа. По й ао — це щось на кшталт раю і пекла, пояснив преподобний Веллс Алмі, але вони сильніше взаємодіють, і там, де обидва світи перетинаються, царює божевілля. Таїтянці так і не перестали боятися по.

— Коли вони думають, що я не бачу, — сказав він, — то далі приносять пожертви богам, які живуть у по. Але, розумієте, вони це роблять не тому, що поважають чи люблять тих богів темряви, а для того, щоб підкупити їх, умовити далі залишатися в світі примар, тримати їх подалі від світла. Як бачите, з уявленням про по дуже важко боротися. Навіть коли настає день, по не перестає існувати в голові таїтянців.

— А сестра Ману вірить у по? — запитала Алма.

— Звісно, що ні, — як завжди незворушно відповів преподобний Веллс. — Ви ж знаєте, що вона вірна християнка. Але до по вона ставиться з повагою.

— То в духів вона все-таки вірить? — не відступала Алма.

— Звісно, що ні, — спокійно відповів преподобний Веллс. — Це ж не по-християнськи. Але, з іншого боку, вона їх не любить і не хоче, щоб вони навідувалися в селище, тому деколи не має вибору, як принести їм пожертву, щоб прогнати їх геть.

— Значить, вона таки вірить у духів, — сказала Алма.

— Та ні, не вірить, — заперечив преподобний Веллс. — Вона просто ними керує. Ви ще побачите, що на цьому острові є місця, куди сестра Ману не хоче, щоб хтось ходив. Кажуть, що в найвищих і найнедоступніших горах на Таїті можна ввійти в туман і назавжди в ньому розчинитися, потрапивши просто в по.

— Невже сестра Ману справді вірить, що це можливо? — запитала Алма. — Що людина може розчинитися?

— Та ні, звісно, — весело відповів преподобний Веллс. — Але їй дуже не подобається, коли хтось туди йде.

Алма задумалась: може, Хлопчик просто розчинився у по?

І Емброз разом з ним?

Алма не діставала ніяких новин із зовнішнього світу. До неї на Таїті не приходили листи, хоч сама вона часто писала додому до Пруденс і Ганнеке, а деколи навіть до Джорджа Гокса. Вона самовіддано передавала листи з китобійними суднами, знаючи, що шанси на те, що ті коли-небудь дістануться до Філадельфії, — мізерні. Алма дізналась, що преподобний Веллс, бувало, по два роки не діставав ані звістки від своєї дружини й доньки. А часом листи приходили після тривалої мандрівки морем такими розмоклими, що ні слова не можна було розібрати. Алмі здалося, що отримати такий лист — ще сумніше, ніж узагалі ніякого не отримати, але її приятель сприймав це так само, як і всі інші прикрощі: спокійно й покірно.

Алма почувалась самотньо, а надворі стояла нестерпна спека — навіть уночі пражило не менше, як удень. Алмина хатинка перетворилася на задушливу піч. Однієї ночі вона пробудилась від того, що чоловічий голос шепнув їй просто в вухо: «Слухай!». Але підвівшись на ліжку, вона побачила, що в кімнаті нікого нема — ні шибеника з ватаги Гіро, ні пса Роджера. Навіть вітер — і той не віяв. Алма вийшла надвір — серце гупало в грудях. Нікого. Вона побачила, що в ту безгучну, спекотну ніч затока Матаваї стала гладенька, мов люстерко. Небесні сузір’я відбивалися у воді, так ніби небо розділилося навпіл: одне — вгорі, друге — внизу. Видовище було таке умиротворене й бездоганне, що аж мурашки йшли по шкірі. Узбережжя наче було сповнене якихось невидимих істот.

Чи бачив таке Емброз, коли був тут? Два неба за одну ніч? Чи відчував він хоч колись цей страх і зачудування, це почуття самотності й водночас чиєїсь присутності? Може, то він щойно розбудив її, шепнувши на вухо? Вона спробувала пригадати, чи був той голос схожий на голос Емброза, але не була до кінця певна. Та й чи впізнала б вона голос Емброза, якби ще раз його почула?

Проте це було так схоже на нього — збудити її, щоб вона послухала. Ну так, звісно. Якщо хтось із мертвих і спробував би заговорити до живих, то це був би не хто інший, як Емброз Пайк — з усіма його піднесеними уявленнями про речі метафізичні й дивовижні. Він навіть мало не переконав Алму в тому, що чудеса існують, а вона в таке ніколи не вірила. Хіба в ту ніч у палітурній майстерні вони не поводилися, як чарівники, — говорили одне з одним без слів, розмовляли своїми стопами й долонями? Він хотів спати біля неї, казав Емброз, щоб слухати її думки. Вона хотіла спати біля нього, щоб нарешті віддатися тілесним бажанням і вкласти чоловічий прутень собі до вуст — а він просто хотів слухати її думки. Чому вона не дозволила йому слухати — і все? Чому він не дозволив їй торкнутися його?

Чи думав він про неї хоч раз, коли жив на Таїті?

Може, він пробував надіслати їй подумки послання, але між ними пролягла надто велика відстань. А може, подолавши широченну морську безодню між смертю й землею, слова ставали розмоклі й незрозумілі, як ті жалюгідні, нерозбірливі листи, що їх преподобний Веллс часом діставав від своєї дружини з Англії.

— Хто ти? — запитала Алма Емброза посеред свинцевої ночі, дивлячись на безгучну затоку, в якій відбивалося небо.

Її голос прозвучав на порожньому березі так голосно, що вона аж здригнулася. До болю в вухах дослухалась, чи не почує відповіді, але так нічого й не почула. Тільки хвильки ледь чутно билися об берег. Вода й повітря були схожі на розтоплене олово.

— Де ти тепер, Емброзе? — запитала вона вже тихіше.

Ні звуку.

— Покажи мені, де знайти Хлопчика, — прошепотіла Алма.

Емброз не відповідав.

Затока Матаваї не відповідала.

Небо не відповідало.

Вона дула на холодний попіл; там нічого не було.

Алма сіла й почала чекати. Їй згадалася історія про Тароа, першого бога таїтян, яку розповів їй преподобний Веллс. Про Тароа, творця. Тароа, народженого в мушлі. Впродовж безлічі століть Тароа лежав мовчки — єдина жива істота у Всесвіті. Світ був такий порожній, що коли він вигукнув у темряву, навіть відлуння не пішло. Він мало не помер від самотності. І з тієї глибоченної самотності й порожнечі Тароа створив наш світ.

Алма лягла на пісок і заплющила очі. Тут було приємніше лежати, ніж на матраці в задушливій фаре. Їй не заважали краби, які метушилися довкола. Закуті в свої панцирі, вони були єдиними створіннями, які рухалися на узбережжі, єдиними живими істотами на всьому світі. Вона пролежала на тій вузенькій смужці землі між двома небесами, доки не зійшло сонце, доки і з неба, і з моря не позникали зірки, але ніхто так їй нічого й не сказав.

Настало Різдво, а разом з ним — сезон дощів. Дощ приніс порятунок від пекельної спеки, а ще — на диво величезних равликів і вологі плями плісняви, що цвіла в складках Алминих зношених спідниць. Чорний пісок на узбережжі затоки Матаваї просяк вологою, наче пудинг. Через проливні дощі Алма мусила цілими днями сидіти вдома, де крізь воду, яка молотила по даху, не чула навіть власних думок. Природа помалу захоплювала її крихітну хатину. Популяція ящірок під дахом за одну ніч потроїлась — воістину біблійна пошесть! По всій фаре вони залишали після себе тугі бубки екскрементів і рештки напівперетравлених комах. У розмоклих глибинах єдиного черевика, що зостався в Алми в цілому світі, розрісся гриб. Грона бананів вона повісила на балку, щоб мокрі й нахабні пацюки не могли їх дістати.

Якось уночі Роджер навідався до неї, заступаючи на свою щовечірню вахту, й так і залишився з нею; він просто не наважувався вийти під зливу. Алмі хотілось, щоб він прогнав пацюків, але й на це у пса, очевидно, не стало духу. Роджер далі не дозволяв Алмі годувати його з руки — відразу на неї гарчав — але інколи куштував її їжу, якщо вона клала її на підлогу й оберталася. Деколи пес дозволяв їй погладити його по голові, поки він дрімав.

Бурі налітали зненацька. Було чути, як далеко в морі наростає шторм — вітри з південного заходу ревіли все голосніше й голосніше, наче потяг, який от-от прибуде на станцію. Якщо заповідалась особливо люта буря, морські їжаки виповзали з води, шукаючи вищого, безпечного місця. Часом вони знаходили притулок в Алминій хатині, і вона мусила ще уважніше дивитися під ноги. Дощ сипав стрілами. Річка на другому боці узбережжя каламутилась, поверхня затоки кипіла й плювалась. Що сильніше наростала буря, то ближче до Алми підступав світ. З моря до неї підкралися туман і морок. Спочатку зник обрій, потім острів Муреа вдалині, тоді риф, за ним узбережжя, і врешті вони з Роджером опинилися удвох серед імли. Світ стиснувся до розмірів Алминої хатини — крихітної й не надто захищеної від води. Стугонів вітер, моторошно гуркотів грім, періщив дощ.

А тоді злива на якийсь час ущухала і зненацька поверталося палюче сонце — яскраве, сліпуче — завжди ховаючись ще до того, як Алма встигала висушити свій матрац. З піску хвилями здіймалася пара. З гір віяв вологий вітер. Повітря над узбережжям потріскувало й колихалось, наче простирадло, яке хтось узявся витріпувати, — пляж немовби струшував із себе наслідки наруги, яку щойно пережив. Відтак кілька годин чи днів панувала спокійна, волога погода, доки не здіймався наступний буревій.

У такі дні Алма сумувала за своєю бібліотекою і просторим, сухим, теплим маєтком. Під час сезону дощів на Таїті вона б упала в сильний відчай, якби не одне чудесне відкриття: дітлахи в затоці Матаваї обожнювали дощ. Найдужче — ватага Гіро, та й чому б і ні? То був час ковзатися по багнюці, хлюпатися в калюжах і розрізати на дошці небезпечні, шалені хвилі повноводої річки. П’ятеро хлопчаків перетворювалися на п’ятьох видр, які не те що не боялися води, а насолоджувалися нею. Лінощі, які охоплювали їх у спекотний, посушливий сезон нудьги, змивала хвиля бурхливого, веселого життя. Хлопці з ватаги Гіро здавалися Алмі схожими на мох: у спеку той висихав і розм’якав, та варто було впасти доброму дощу, й він тут же оживав. Які незвичайні діти, рушії воскресіння! Вони кидалися у вир життя в цьому промоклому світі з такою самовідданістю, енергією і запалом, що Алма мимоволі поверталася думками у власне дитинство. Дощ і багнюка теж ніколи не ставали на заваді її дослідженням. Цей спогад викликав у неї різке, несподіване запитання: чому ж тепер вона ховається, зіщулившись, у хатині? Дівчинкою вона ніколи не втікала від негоди, то чому втікає тепер? Якщо на цьому острові нема місця, де можна сховатися від дощу, то чому б просто не вийти під зливу? Це запитання потягнуло за собою наступне: чому вона досі не попросила ватагу Гіро допомогти їй із розшуками Хлопчика? Хто скоріше знайде загубленого тутешнього юнака, як не його ровесники?

Щойно це збагнувши, Алма вибігла з хатини й окликнула п’ятьох шаленців, які саме захоплено кидалися грязюкою. Вони підкотилися до Алми одним слизьким, брудним, веселим клубком. Розсміялися, побачивши, як білошкіра пані стоїть посеред бурі на пляжі в промоклій сукні й мокне до нитки просто в них перед очима. Ото розвага, ще й безкоштовна!

Алма прикликала хлопчаків ближче й звернулася до них мішанкою таїтянської й англійської, енергійно жестикулюючи. Пізніше вона не могла згадати, як їй вдалося пояснити, чого їй від них треба, але основна думка звучала так: «Хлопці, настав час пригод!». Вона запитала, чи знають вони, в які саме місця в глибині острова сестра Ману радить нікому не ходити? Чи відомі їм усі заборонені місця, де живе гірський народ і де розташовані найвіддаленіші язичницькі села? Чи хотіли б вони провести туди сестру Віттекер і пережити неймовірні пригоди?

Хотіли б? Ну звісно, хотіли б! Їх так захопила її пропозиція, що вони вирушили в дорогу того ж дня. Точніше, тієї ж миті, й Алма, не вагаючись, пішла слідом за ними. Без мап, без їжі, без — о Господи! — парасоль, хлопчаки повели Алму в гори за межі місіонерського селища, далеко від маленьких прибережних сіл, де вона вже побувала раніше. Вони піднімалися вгору, у туман, у дощові хмари, до порослих джунглями гір, які Алма вперше побачила з палуби «Елліота» і які тоді здалися їй такими лячними й чужими. Дерлися все вище й вище — і не тільки в той день, а щодня упродовж цілого місяця. Кожного дня вони досліджували глухі стежки й здичавілі місцини, часто в проливний дощ, і неодмінно з Алмою, яка наступала їм на п’яти.

Спочатку вона хвилювалась, що не поспіватиме за ними, але незабаром усвідомила дві речі: по-перше, роки, які вона провела на природі, збираючи рослини, зробили її напрочуд витривалою, а по-друге, дітлахи поводилися дуже мило, зважаючи на її обмежені сили. В особливо небезпечних місцях вони сповільнювали крок, щоб Алма не зосталася позаду, й не змушували її стрибати через глибокі ущелини чи дертися вгору по мокрій скелі, що давалося їм заввиграшки. Деколи на крутому підйомі хлопчаки з ватаги Гіро ставали позаду неї й досить безцеремонно підсаджували вгору, впираючись руками в її широкі сідниці, проте Алма нічого не казала — вони ж просто старалися їй допомогти. Вони виявляли до неї доброту. Підбадьорювали під час підйомів, а якщо серед непролазних джунглів їх заставала ніч, брали її за руку й не відпускали, поки не діставалися до безпечного місця ночівлі. Під час тих переходів у темряві вони навчили її таїтянських бойових пісень — тих, що їх скандували чоловіки, щоб зібратись з духом перед обличчям небезпеки.

У Південних морях таїтянці славилися тим, що спритно лазили по скелях і безстрашно ходили по горах (Алма чула про острів’ян, які могли без вагань пройти тридцять миль на день непролазною місцевістю), й Алма теж відступати не збиралася — тільки не тоді, коли вона вирушила на лови, на головні лови свого життя, підказувало їй серце. То був її шанс відшукати Хлопчика. Якщо він досі на острові, ці невтомні діти його знайдуть.

Алма щораз більше часу проводила за межами селища, й це не залишилось без уваги.

Коли ласкава сестра Етіні нарешті спитала Алму, зі стурбованим виразом обличчя, де та проводить дні, Алма відповіла просто:

— Я шукаю мох, а п’ятеро ваших найспритніших юних природознавців мені в цьому допомагають!

У її словах ніхто не засумнівався, бо то був найкращий час збирати мох. Алма, звісно, помічала найрізноманітніші види моху на валунах і деревах, які вони минали дорогою, але не зупинялась, щоб придивитись ближче. Мох буде там завжди, вона ж шукала істоту невловиму, яку треба якомога швидше знайти, — чоловіка. Чоловіка, який знає таємниці. І щоб розшукати його, вона мусить рухатися у Людському часі.

Що ж до хлопчаків, ті обожнювали нову несподівану гру — водити чудернацьку старшу пані по всьому Таїті, зазираючи в усі заборонені місця й зустрічаючи народи, які жили в найдальших закутках. Вони показували Алмі покинуті храми й моторошні печери, де по кутках лежали людські кістки. Деколи в тих похмурих місцинах траплялися й живі таїтянці, але Хлопчика серед них не було. Вони відвели її в маленьке поселення на березі озера Маева, де жінки досі вбирали спідниці з трави, а чоловіки покривали лице жаскими татуюваннями, але Хлопчика й там не було. Не зустріли вони його ні в товаристві мисливців, яких вони проминули на ковзких стежинах, ні на схилах гори Орогена, ні біля підніжжя гори Аоріі, ні в довгих вулканічних тунелях. Ватага Гіро провела Алму на смарагдовий хребет на самій вершині світу — так високо, що він, здавалося, розколював навпіл небеса, бо по один бік від хребта дощило, а по другий бік — світило сонце. Алма піднялась на цю карколомну вершину, де ліворуч від неї простягалась темрява, а праворуч — сліпуче світло, але навіть тут — із найвищої оглядової точки, яку тільки можна уявити, там, де сходилися у двобої стихії, на перетині по й ао, — Хлопчика ніде не було видно.

Кмітливі дітлахи незабаром зметикували, що Алма щось шукає, але тільки Гіро — найрозумніший зі всіх — збагнув, що вона шукає не щось, а когось.

— Він не тут? — стурбовано питав Гіро Алму кожного вечора.

Він узяв собі за звичку розмовляти англійською й думав, що дуже майстерно її опанував.

Алма жодного разу не підтвердила, що шукає одну людину, але й не заперечила цього.

— Ми його завтра знайти! — клявся Гіро щодня, але ось уже минув січень із лютим, а Алма досі не знайшла Хлопчика.

— Ми знайти його наступної неділі! — обіцяв Гіро — «неділею» тут називали тиждень.

Але минуло ще чотири неділі, а Алма так і не знайшла Хлопчика. Настав квітень. Гіро ходив стурбованим і понурим. Він не знав, куди ще відвести Алму під час їхніх виснажливих виправ непролазними джунглями. Прогулянки перестали бути веселою розвагою, перетворившись на серйозний похід, і Гіро знав, що зазнає в ньому поразки. Інші учасники його ватаги, відчувши похмурий настрій Гіро, й собі занепали духом. Саме тоді Алма вирішила зняти з п’ятьох хлопчаків тягар накинутих нею обов’язків. Вони були замалі, щоб тягнути на собі тягар її тягаря; їй не хотілось бачити тих дітей згорбленими від хвилювань і відповідальності тільки через те, що вона попросила їх вистежити її примару.

Алма відпустила ватагу Гіро й більше ніколи не ходила з ними в гори. На знак подяки вона дала кожному хлопчаку по частині її дорогоцінного мікроскопа — які вони самі повернули їй цілими-цілісінькими за минулі кілька місяців — й потисла їм руки. Вона сказала їм таїтянською, що вони — найвеличніші воїни, які коли-небудь жили на світі. Подякувала їм за те, що відважно провели її незнаним для неї світом. Сказала, що знайшла все, що шукала. А тоді відпровадила їх назад, до їхнього колишнього заняття — невпинної, вільної гри.

Сезон дощів скінчився. Алма вже майже рік жила на Таїті. Вона згребла з долівки запліснявіле сіно й насипала свіже. Набила зігнилий матрац сухою соломою. Дні стали ясні й сухі — і популяція ящірок з кожним днем меншала. Алма зробила новий віник і змела зі стін павутину. Якось уранці, відчувши нестримну потребу відсвіжити в пам’яті мету свого приїзду, вона відчинила Емброзову валізку, щоб іще раз поглянути на портрети Хлопчика, й виявила, що за сезон дощів їх ущент понищила пліснява. Вона спробувала роз’єднати злиплі малюнки, але ті розпалися в її руках на бляклі, позеленілі клапті. Малюнками ще й поласувала якась мушка, подоїдавши крихти. Врятувати нічого не вдалося. Вона більше ніколи не побачить рис Хлопчикового обличчя й красивих ліній, накреслених рукою Емброза. Острів проковтнув останній доказ існування її таємничого чоловіка та його незбагненної, химерної музи.

Руйнування малюнків Алма сприйняла як ще одну смерть: тепер навіть примари не стало. Їй захотілось розплакатись, вона засумнівалась у своїй розсудливості. За останні десять місяців вона побачила силу-силенну облич на Таїті, і тепер задумалась, а чи могла вона взагалі визначити серед них Хлопчика, навіть якби той стояв просто перед нею? Може, вона таки його бачила? Чи не міг він бути одним із тих юнаків на пристані в Папеете в день її приїзду? Чи не могла вона багато разів проходити повз нього? А може, він узагалі жив у цьому селищі, а вона просто звикла до його лиця й не розпізнала, хто він насправді? Тепер їй більше не було з чим звіритися. Хлопчик завжди був скоріше уявний, ніж реальний, а тепер його взагалі не існувало. Вона зачинила валізку так, ніби опустила віко домовини.

Алма не могла далі жити на Таїті. Тепер у цьому не було сумнівів. Їй узагалі не варто було сюди приїжджати. Скільки зусиль, рішучості й коштів їй пішло на те, щоб дістатися до цього острова загадок, і от тепер вона ні сіло ні впало тут застрягла! Ще гірше те, що Алма стала тягарем для цього невеликого селища чесних душ, чиї харчі вона споживала, чиї запаси вичерпувала, чиїх дітей залучила для своїх безвідповідальних цілей. Що ж, прекрасно! Алма відчувала, що остаточно втратила нитку, яка вела її до життєвої мети, хоч якою тонкою та була. Вона перервала свої нудні, проте шляхетні дослідження моху, щоб кинутись у ці даремні пошуки примари, чи, радше, двох примар: Емброза й Хлопчика. І заради чого? Тепер вона знала про Емброза стільки ж, скільки й до приїзду сюди. Усі жителі Таїті описували її чоловіка точнісінько таким, яким він завжди здавався: лагідним, з доброчесною душею, неспроможним вчинити зло, надто добрим для цього світу.

Алмі спало на думку, що, цілком імовірно, ніякого Хлопчика взагалі ніколи не існувало. Інакше б Алма уже його знайшла чи хтось згадав при нього — принаймні б натякнув. Напевно, Емброз його вигадав. Ця думка засмутила Алму, як ніщо інше. Хлопчик був вигадкою самотнього чоловіка з нездоровою уявою. Емброз так тужив за приятелем, що намалював собі його. А витворивши уявного друга — вродливого, примарного коханця — знайшов духовний шлюб, якого все життя прагнув. Виглядало цілком правдоподібно. В Емброза психіка ніколи не була стійкою, навіть за найсприятливіших обставин! То був чоловік, якого його найближчий приятель запроторив до божевільні, який вірив, що Бог залишив відбитки своїх пальців на рослинах. Емброз бачив ангелів в орхідеях і колись вірив, що сам був ангелом — подумати тільки! Вона вирушила на другий кінець світу в пошуках привида, витвореного нездоровою, шаленою уявою самотнього чоловіка!

Ось така проста історія, яку вона ускладнила своїми даремними розшуками. Може, їй хотілось, щоб цей епізод виявився більш зловісним, щоб її власна повість виглядала ще трагічнішою. А може, вона хотіла, щоб Емброз виявився винним у мерзенних проступках, у содомії й порочності, щоб вона могла зневажати його, а не тужити за ним. Можливо, їй кортіло знайти тут, на Таїті, не одного Хлопчика, а багатьох — цілу юрбу малолітніх содомітів, яких Емброз — одного за одним — кривдив і розбещував. Але ніяких доказів його порочності не було. Насправді все було ось як: Алма, хтива дурепа, вийшла заміж за невинного молодого чоловіка, якому потьмарилося в голові. А коли той її не вдовольнив, зі злості вчинила з ним жорстоко: відправила на заслання сюди, в Південні моря, де він помер, самотній і збожеволілий, занурений у власні фантазії, загублений у забутому Богом селі, яким управляв — якщо таке, звісно, можна назвати управлінням! — простодушний, старий місіонер-невдаха.

А от чому за майже рік, що його Алма провела на Таїті, до Емброзової валізки з малюнками ніхто в її відкритій для всіх фаре навіть не торкнувся (крім природи), тоді як усі інші її речі позичали, цупили, розбирали й обнишпорювали… що ж, вона навіть не уявляла, як розгадати цю таємницю. І не мала більше сил дошукуватися відповіді на ще одне незбагненне питання.

Тут більше не було чого шукати.

Вона не мала причин далі тут зоставатися. Треба скласти план на ті роки життя, які ще в неї залишилися. Так, вона вчинила поспішний, необдуманий крок, і тепер поїде геть на наступному ж китобійному судні, що пливтиме на північ, і оселиться деінде. Вона знала тільки одне — у Філадельфію їхати не можна. Алма покинула Білий Акр і не може більше туди повернутись; це буде несправедливо щодо Пруденс, яка має повне право вступити у володіння маєтком без надокучливих настанов Алми. Так чи так, а повертатися додому принизливо, їй доведеться почати все спочатку. І придумати, як самій про себе подбати. Завтра вона пошле звістку в Папеете про те, що шукає каюту на доброму кораблі з порядним капітаном, який чув про Діка Єнсі.

Заспокоїтись вона не заспокоїлась, але принаймні вирішила, що робити далі.

Розділ двадцять п'ятий

Через чотири дні Алма прокинулася на світанку від радісних вигуків ватаги Гіро. Вона вийшла надвір, щоб подивитися, що там за метушня. П’ятеро шибеників ганяли туди-сюди узбережжям, підстрибували й перекидалися в ранніх променях сонця й голосно вигукували таїтянською.

Побачивши Алму, Гіро примчав кривулястою стежкою до її дверей.

— Завтра вранці тут! — крикнув він.

Його очі горіли від захвату — такого вона не бачила навіть у цього доволі збудливого дітвака. Алма спантеличено взяла його за руку, намагаючись трохи втихомирити й розібрати, що він хоче сказати.

— Що ти кажеш, Гіро? — запитала вона його.

— Завтра рано тут! — знову вигукнув той, підстрибуючи на місці, не в змозі стримати радості.

— Скажи по-таїтянськи! — попросила вона, перейшовши на його рідну мову.

— Теє о завтра вранці! — крикнув хлопець у відповідь: таїтянською його слова звучали так само безглуздо, як і англійською:

— Завтра рано тут!

Алма підвела голову й побачила, що на пляжі збирається натовп — посходилися жителі місіонерського поселення й мешканці поблизьких сіл. І всі такі ж збуджені, як хлопчаки. Вона побачила, що до узбережжя біжить преподобний Веллс, кумедно перебираючи кривими ногами. За ним бігла сестра Ману, сестра Етіні й місцеві рибалки.

— Дивіться! — гукнув Гіро, тицьнувши пальцем на море. — Завтра вранці приїхати!

Алма глянула на затоку й побачила — як вона відразу їх не помітила? — цілу флотилію довгих каное, які, з неймовірною швидкістю розсікаючи воду, наближалися до берега — за веслами сиділи десятки темношкірих гребців. Хоч вона вже довго мешкала на Таїті, її не переставали дивувати сила й моторність каное. Коли через затоку мчали такі флотилії, їй завжди здавалось, що вона спостерігає за прибуттям кораблів аргонавтів або Одіссея. А найбільше їй подобалась мить, коли, наблизившись до берега, гребці випинали м’язи для останнього зусилля, і каное вилітали з моря, наче стріли з величезних невидимих луків, перетворюючи прибуття на яскраве, приголомшливе видовище.

В Алми виникло багато запитань, але Гіро разом з усією юрбою вже кинувся вітати прибулих. Алма ще ніколи не бачила на березі стількох людей. Піддавшись загальному настрою, вона й собі побігла до човнів. Каное виглядали прегарно, навіть велично. Найбільше мало завдовжки футів із шістдесят, а на його носі стояв чоловік разючого зросту й тілобудови — явно очільник цієї експедиції. Він був із місцевих, але, як побачила Алма, коли підійшла ближче, мав на собі європейський костюм бездоганного крою. Селяни оточили його, виспівуючи вітальних пісень, й винесли його з каное на руках, як короля.

Люди принесли чужинця до преподобного Веллса. Алма протиснулася крізь натовп якомога ближче до середини. Прибулий нахилився до преподобного Веллса — і вони потерлися носами на знак традиційного дружнього привітання. Просяклим сльозами голосом преподобний Веллс сказав:

— Вітаємо вдома, благословенний сину Божий!

Незнайомець визволився з його обійм. Він із усмішкою обернувся до натовпу, й Алма вперше змогла роздивитись його лице. Вона його впізнала — і якби її не тримала на ногах людська тиснява, то від несподіванки впала б на землю.

Слова «завтра вранці», що їх Емброз писав на звороті кожного малюнка з Хлопчиком, — не були кодом. «Завтра вранці» не було ні мрійливим бажанням утопійного майбутнього, ні анаграмою, ні якимось таємним окультним знаком. Вперше в житті Емброз Пайк був відвертий: Завтра Вранці — це просто ім’я людини.

І ось, Завтра Вранці приїхав.

Алма розлютилась.

Лють охопила її найперше. Може, й безпідставно, але вона почувалась обдуреною. Чому за всі ці місяці пошуків і злиднів вона не почула жодної згадки про нього — про цю королівську персону, про цього обожнюваного гостя, чоловіка, зустрічати якого біг з веселими вигуками весь північний Таїті? Як так сталось, що їй ніхто навіть не натякнув на його ім’я та існування хоча б одним словом? Коли в розмові з Алмою хтось казав «завтра вранці», то ці слова завжди стосувалися чогось, запланованого на наступний день, і жодна жива душа не розповіла їй про те, що цілий острів боготворить якогось невловимого вродливого тубільця, який може ні з того ні з сього впасти просто з неба й зібрати цілий натовп шанувальників. Про таку особу ніколи не заходила мова. Як могла така важлива персона з’явитися отак раптом, як із-під землі вирости?

Юрба посунула до місіонерської церкви, хором вигукуючи й виспівуючи пісень, тоді як Алма мовчки стояла на пляжі, намагаючись усе обміркувати. Істини, в які вона твердо вірила не далі, як минулого тижня, тепер розколювались, наче лід ранньої весни. Примара, в пошуках якої вона сюди приїхала, таки існувала, тільки це був не Хлопчик, а, схоже, якийсь король. Що Емброз мав до діла з острівним королем? Як вони зустрілися? Чому Емброз зображав Завтра Вранці як простого рибалку, тоді як той, вочевидь, був чоловіком могутнім?

Знову закрутилися шестірні її впертого, невблаганного внутрішнього механізму роздумів і міркувань. Це ще дужче її розізлило. Вона вже не мала сили думати. І жодної охоти вигадувати нові теорії. Все життя, подумала Алма, вона тільки те й робила, що розмірковувала. Вона завжди прагнула тільки одного — пізнання, і от досі, після десятків років невтомних пошуків, далі не робила нічого, крім як думала, дивувалась і вгадувала.

Досить будувати здогади. Досить. Тепер вона хоче знати все. І не відступить, поки не дізнається.

Ще не дійшовши до церкви, Алма вже чула, що там відбувається. З невеличкої споруди долинав нечуваний досі спів. Не спів, а тріумфальний рев. У церкві вже не було місця, тож Алма стала на вулиці серед люду, який тіснився при вході й співав хором із усіма. Співи, що їх Алма чула в цій церкві раніше — голоси вісімнадцятьох парафіян з місіонерського селища преподобного Веллса — здавались тоненьким, пронизливим писком супроти того, що вона чула тепер. Вона вперше зрозуміла, як насправді звучить таїтянська музика й для чого їй потрібні сотні голосів, які б хором ревіли й горланили: щоб заглушити океан. Саме цим тепер і займалися люди, виражаючи своє шанування оглушливим ревом — прекрасним і небезпечним водночас.

Нарешті вони затихли, й Алма почула, як чоловік — чітким, гучним голосом — звернувся до пастви. Він говорив таїтянською, і його слова час від часу були схожі на спів. Алма протиснулась до дверей і зазирнула всередину: за кафедрою стояв Завтра Вранці, високий та прекрасний, і, піднявши до неба руки, звертався до парафіян. Алма надто погано знала таїтянську, щоб зрозуміти цілу проповідь, але збагнула, що чоловік палко засвідчував живого Христа. Але це ще не все: він приборкував цей людський тлум так, як хлопці з ватаги Гіро приборкували морські хвилі, за чим не раз спостерігала Алма. Його завзяття й витримка були непохитні. Він викликав у присутніх сміх і сльози, серйозний настрій і нестримні веселощі. Алма відчувала, що тембр і сила його голосу затягують і її у вир емоцій, хоч слова його залишались здебільшого незрозумілими.

Завтра Вранці виступав більш як годину. Він змусив їх співати; змусив їх молитися; він, здавалось, підготував їх до того, щоб вранці відважно кинутися в бій. Мама поставилась би до цього видовища з презирством, подумала Алма. Беатрікс Віттекер ніколи не була схильна до релігійних пристрастей; вона вважала, що ошаленілі люди забувають про свої манери й здоровий глузд, і яка тоді доля чекає на цивілізацію? Так чи так, Алма ще ніколи не чула в церкві преподобного Веллса — та й, зрештою, і деінде — такого гучного монологу, як той, що його щойно виголосив Завтра Вранці. То були не лютеранські повчання покірного пастора в Філадельфії і не простенькі, односкладові нотації сестри Ману, а промова справжнього оратора. Гуркіт бойових литавр. Демосфен, який виступив на захист Ктесифона. Перікл, який віддавав шану мертвим афінянам. Цицерон, який докоряв Катіліні.

У промові Завтра Вранці не було тільки одного — смирення й лагідності, які стали для Алми символом цього скромного приморського селища. У самій постаті Завтра Вранці теж не було нічого смиренного й лагідного. Вона ще ніколи не бачила такого холоднокровного відчайдуха. Їй згадався мудрий вислів Цицерона, так, як він звучав в оригіналі, величною латиною (єдиною мовою, яка, на її думку, могла позмагатися з цим оглушливим потоком таїтянського красномовства, який на неї линув):

— Nemo umquam neque poeta neque orator fuit, qui quem-quam meliorem quam se arbitraretur.

Ще ніколи не було на світі поета чи оратора, який би вважав когось ліпшим за себе.

Шаленим був весь день.

Звістка про приїзд Завтра Вранці швидко поширилася островом завдяки неймовірно дієвій місцевій системі телеграфу (прудконогі хлопчиська з гучними голосами), й на узбережжя затоки з кожною годиною сходилося все більше радісного люду. Алма хотіла розшукати преподобного Веллса і про все його розпитати, але крихітна постать пастира раз у раз розчинялася в натовпі, тільки час від часу можна було вгледіти то тут, то там його сяюче лице й пасма сивого волосся, яке розвівав вітер. До сестри Ману теж ніяк не виходило наблизитись — від збудження вона аж загубила свій величезний заквітчаний бриль і ридала, як школярка, серед натовпу радісних щебетух. Ватаги Гіро ніде не було видно — точніше, хлопчаки були всюди й відразу, але рухались так прудко, що Алмі було не до снаги піймати їх і розпитати.

Юрба на пляжі — наче за одностайним рішенням — розпочала святкування. Розчистили місце для боротьби й боїв навкулачки. Юнаки поскидали сорочки, понамащувалися кокосовою олією й зчепилися один з одним. Дітлахи мчали наввипередки узбережжям. На піску накреслили коло й зненацька почалися запеклі півнячі бої. По обіді прибули музики, тягнучи за собою всякі-різні інструменти: від місцевих барабанів і флейт до європейських ріжків і скрипок. З другого боку пляжу чоловіки завзято копали в піску яму для вогню й обкладали її камінням. Заповідався розкішний бенкет. Раптом Алма побачила сестру Ману — та, з’явившись мов з-під землі, вхопила свиню, притисла до піску й, на превеликий жах тварини, перерізала їй горлянку. Алму це видовище обурило. (Скільки часу вона чекала, щоб скуштувати свинини? Але варто було Завтра Вранці приїхати, і все — діло зроблене.) Озброївшись довгим ножем, Ману впевненою рукою радісно розібрала тушу. Нутрощі витягнула так легко, як цукерку з торбинки. Сестра Ману й ще кілька дебелих жінок піднесли тушу до відкритого вогню в ямі, щоб зісмалити щетину. Відтак вони загорнули її в листя й поклали на гаряче каміння. Услід за свинею смерть спіткала й добрий десяток курчат, безсилих перед нестримною хвилею святкових веселощів.

Повз Алму продріботіла гарненька сестра Етіні з оберемком плодів хлібного дерева. Алма кинулась до неї, торкнулась до її плеча й запитала:

— Сестро Етіні, скажіть, будь ласка, хто такий Завтра Вранці?

Енні, широко всміхнувшись, обернулась.

— Син преподобного Веллса, — відповіла вона.

— Син преподобного Веллса? — перепитала Алма.

Преподобний Веллс мав тільки доньок, і то вони всі померли, крім однієї. Якби сестра Етіні не розмовляла англійською так легко й вільно, Алма подумала б, що жінка обмовилась.

— Син за таіо, — пояснила Етіні. — Завтра Вранці — його названий син. Він і мій син, і сестри Ману теж. Усе наше селище вважає його за свого сина! Ми всі — одна родина за таіо.

— Але звідки він родом? — запитала Алма.

— Звідси, — відповіла Етіні, не приховуючи гордості. — Завтра Вранці — один із нас.

— А звідки тоді він приїхав сьогодні?

— З Раятеа, де він тепер мешкає. У нього там власне місіонерське селище. Він домігся величезних успіхів на цьому острові, який колись був найбільш вороже налаштований до істинного Бога. Люди, які приїхали разом з ним, — це ті, кого він навернув у християнство, тобто деякі з них. Він, звичайно, привів до Бога значно більше людей.

Алма, звісно, мала ще чимало запитань, але сестрі Етіні нетерпеливилося приєднатися до банкету, тож Алма подякувала їй і відпустила. Вона пішла до куща ґуави коло річки й сіла в його затінку обміркувати почуте, їй було про що подумати й у чому розібратись. Відчайдушно силкуючись осмислити всі ті неймовірні речі, які вона щойно почула, Алма пригадала собі розмову, яка відбулась багато місяців тому між нею та преподобним Веллсом. Їй невиразно пригадувалось, як преподобний Веллс розповідав їй про трьох своїх названих синів — трьох найобдарованіших випускників його місіонерської школи в затоці Матаваї, кожен з яких тепер сам очолював шановану місію на найдальших островах. Вона щосили напружувала пам’ять, аби пригадати всі подробиці тієї розмови, яка відбулась тільки один раз, ще й так давно, але спогади її були, як не прикро, геть нечіткі. Алмі здавалося, що преподобний Веллс згадував серед інших островів і Раятеа, але про «Завтра Вранці» він не сказав ні слова, це точно. Алма, безперечно, завважила б таке ім’я, якби хоч раз почула. Сповнені особистих асоціацій, ці слова відразу б прикували до себе її увагу. Ні, вона ніколи не чула цього імені раніше. Преподобний Веллс називав його якось інакше.

Сестра Етіні знову квапливо прочимчикувала повз, цього разу з порожніми руками, й Алма знову метнулась уперед і перехопила її. Вона знала, що надокучає їй, але стриматися не могла.

— Сестро Етіні, — запитала вона. — А як звати Завтра Вранці?

Та розгубилась.

— Його звати Завтра Вранці, — по-простому відповіла вона.

— А як його кличе брат Веллс?

— Он воно що, — в очах сестри Етіні зблиснуло розуміння. — Брат Веллс називає його таїтянським іменем — Таматоа Маре. А Завтра Вранці — його прізвисько, яке він сам собі вигадав, коли ще був малим хлопчаком! Йому подобається, щоб його так кликали. Він завжди був дуже здібний до мов, сестро Віттекер, — кращого за нього учня в нас із місіс Веллс, певно, й не було, ви самі побачите, що він розмовляє англійською набагато краще за мене — і ще змалечку він розпізнав, що його таїтянське ім’я звучить дуже подібно до тих англійських слів. Малий був, а такий розумний. І ми всі кажемо, що те ім’я йому пасує, бо він приносить надію кожному, кого зустрічає, — ви розумієте, про що я. Як новий день.

— Як новий день, — повторила Алма.

— Саме так.

— Сестро Етіні, — знову звернулась до неї Алма. — Пробачте, будь ласка, але мушу вас спитати ще одну річ. Коли Таматао Маре востаннє бував тут, у затоці Матаваї?

Сестра Етіні, не задумуючись, відповіла:

— У листопаді 1850 року.

І поквапилась геть. Алма знову вмостилась у затінку, спостерігаючи за тим, як довкола вирує веселий безлад. Спостерігала похмуро. Вона відчувала, що в її серці утворилася вм’ятина, так наче хтось із силою натиснув на нього великим пальцем.

У листопаді 1850-го на цьому острові помер Емброз Пайк.

Алмі ще нескоро випала нагода наблизитися до Завтра Вранці. Того вечора відбулося розкішне святкування — бенкет, гідний монарха, яким тут і вважався прибулий гість. Узбережжя заполонили сотні таїтянців — вони їли запечених поросят, рибу й плоди хлібного дерева, куштували пудинг з аррорута, ямс і цілі гори кокосів. Розпалили ватри, і люди пішли в танок — танцювали, звісно, не ті горезвісні непристойні танці, якими колись славився Таїті, а трохи пристойніший традиційний танок під назвою гура. В усіх інших місіонерських селищах на острові його б заборонили, проте Алма знала, що преподобний Веллс часом дозволяв його танцювати. («Я просто не бачу в цьому нічого поганого», — сказав він колись Алмі, якій спало на думку, що ця його улюблена фраза могла б стати для нього чудовим девізом.)

Вона бачила цей танок уперше — він зачарував її так сильно, як і всіх решту. Молоді танцівниці заквітчали волосся трьома галузками жасмину й гарденії, на шию повісили гірлянди з квіток. Повільна музика то стихала, то голоснішала. Обличчя деяких дівчат були поцятковані віспою, але у відблисках ватри вони всі як одна виглядали красунями. Хоч вони й були вбрані у вільні сукні з довгими рукавами, як того вимагала місія, все одно можна було вловити рухи їхніх ніг, рук і стегон. Звабливішого танцю Алма не бачила за все своє життя (вона чудувалась, що навіть їхні долоні виглядали звабливо) й не уявляла, яке враження цей танок справив на її батька 1777 року, коли на танцівницях не було нічого, крім спідничок із трави. Оце так видовище для юнака з Річмонда, який старався зберегти свою душу чистою!

Час від часу мускулясті чоловіки застрибували в коло, перериваючи гуру жартівлими фіглярськими сценками. Спершу Алма подумала, що вони хочуть веселощами розвіяти чуттєву атмосферу, але невдовзі своїми рухами чоловіки почали випробовувати межі пристойного. Раз у раз вони жартівливо підбігали до танцівниць, так ніби хотіли їх схопити, а дівчата граціозно кидалися врозтіч. Схоже, навіть найменші дітлахи розуміли, що ця сценка натякає на пристрасне бажання й відмову, й так гучно заливалися сміхом, що виглядали значно старшими за свої роки. Навіть сестра Ману — яскравий взірець християнської порядності — кинулась якоїсь миті в саму гущу й приєдналась до танцівниць гури, на диво спритно вихиляючи широкими стегнами. Коли за нею побіг один із юних танцівників, вона дала себе піймати — натовп аж заревів від захвату. Чоловік притиснувся до її стегон, зробивши кілька рухів, таких зухвалих і грубих, що ніхто б не міг засумніватися, на що вони натякають, але сестра Ману тільки кинула на нього вдавано грайливий погляд, не перестаючи танцювати.

Алма не зводила очей з преподобного Веллса, явно зачарованого видовищем. Біля нього рівно, як струна, сидів Завтра Вранці, вбраний бездоганно, наче лондонський джентльмен. Цілий вечір до нього підходили люди — вітали його й терлися носом об його ніс. Завтра Вранці з усіма тримався поштиво й велично. Більшого красеня вона в житті не бачила, мусила визнати Алма. Звичайно, краси в її тілесному вияві було на Таїті вдосталь, з часом до неї звикалось. Місцеві чоловіки були вродливі, жінки — ще вродливіші, а діти — найвродливіші зі всіх. Супроти неймовірної вроди таїтянців більшість європейців здавалися блідими й короткорукими горбанями! Це було сказано тисячі разів тисячами заворожених чужоземців. Тож краси тут не бракувало, й Алма нею вже намилувалась — але Завтра Вранці виявився красенем, якому тут не було рівних.

Його шкіра була темна й лискуча, усмішка — схожа на серпик місяця. Його погляд світився душевною щедротою і внутрішнім сяйвом. Від нього неможливо було відвести очей. Вже сама його постать, не кажучи про вродливу зовнішність, привертала увагу. Він був справжнім велетом, Ахіллом во плоті. За таким, як він, люди були готові ринутися в бій. Преподобний Веллс якось розповідав Алмі, що колись давно, коли мешканці островів у Південних морях воювали одне з одним, переможці перебирали трупи своїх супротивників, вишукуючи серед мертвих тіл тих, хто мав найвищий зріст і найтемнішу шкіру. А знайшовши убитих богатирів, вони пробивали їм груди й виймали кості, з яких потім виготовляли рибальські гачки, різці й зброю. Подейкували, що кості найдужчих чоловіків мають в собі могутню силу, а вирізані з них знаряддя й зброя роблять свого володаря непереможним. Із Завтра Вранці, зловтішно подумала Алма, вони могли б зробити цілий арсенал зброї — якби, звісно, зуміли його вбити.

Алма спостерігала за веселощами подалі від багать, намагаючись залишатися непомітною. Та всі так захопилися святкуванням, що її й не помічали. Бенкет тривав до пізньої ночі. Яскраве полум’я ватр здіймалося так високо й відкидало такі темні й покручені тіні, що, здавалося, от-от перечепишся за них, або вони схоплять тебе й затягнуть під землю, у по. Танці набрали шаленого темпу, діти гасали й стрибали, як одержимі. Алма подумати не могла, що візит знаного християнського місіонера здійме такий бешкет і гульбощі, але, знову ж таки, вона надто мало часу прожила на Таїті. Преподобного Веллса нітрохи не хвилювало те, що відбувалось, — він ще ніколи не виглядав щасливішим і бадьорішим.

Коли вже було давно за північ, преподобний Веллс нарешті помітив Алму.

— Сестро Віттекер! — вигукнув він. — Який я же невихований! Ходіть, я познайомлю вас зі своїм сином!

Алма підійшла до двох чоловіків, які сиділи так близько до вогню, що здавалось, ніби самі охоплені полум’ям. Становище вийшло незручне, бо Алма стояла, а чоловіки — за місцевим звичаєм — сиділи. Але вона не збиралась сідати. Не збиралась тертись носом об чужий ніс. Завтра Вранці простягнув свою довгу руку для ввічливого потиску.

— Сестро Віттекер, — сказав преподобний Веллс, — це мій син, про якого я вам розповідав. А це, мій любий сину, сестра Віттекер, яка приїхала до нас зі Сполучених Штатів Америки. Вона відомий природознавець.

— Природознавець! — повторив Завтра Вранці з вишуканим британським акцентом, зацікавлено кивнувши. — У дитинстві я любив природознавство. Мої друзі вважали, що я з глузду з’їхав, захоплюючись тим, що нікого більше не цікавило — листочками, комахами, коралами й усім решту. Але для мене то було приємне заняття й добра наука. Яке достойне життя — так пильно вивчати світ! Вам неабияк пощастило мати таке покликання!

Алма глянула на нього згори вниз. Бачити врешті-решт, так близько його обличчя — це незабутнє обличчя, лице, яке так довго не давало їй спокою й заворожувало її, лице, що через нього вона прибула сюди з другого кінця світу, лице, що так уперто виснажувало її уяву, лице, яке не давало їй просвітку й мало не стало її одержимістю, — було просто приголомшливо. Його обличчя так її ошелешило, що Алма не могла повірити, що її лице анітрохи не приголомшило його: як же це так — вона так тісно з ним знайома, а він зовсім її не знає?

Але звідки він, заради Бога, міг її знати?

Завтра Вранці спокійно дивився на Алму. Його вії були страшенно, недоладно довгі. Їхній вигляд не просто дивував, а обурював — не вії, а ціле віяло, надміру пишні торочки! Алма відчула, як у ній наростає роздратування — навіщо комусь такі вії?

— Приємно познайомитися, — сказала вона.

Завтра Вранці, поштиво як державний муж, відповів, що йому теж дуже приємно. А тоді відпустив її руку, Алма вибачилась і пішла, а Завтра Вранці знову обернувся до преподобного Веллса — свого щасливого, мініатюрного, сивоголового батька.

Він провів у затоці Матаваї тиждень.

Увесь цей час Алма не зводила з нього очей, намагаючись дізнатись — завдяки спостереженням зблизька — якомога більше про нього. Дуже швидко вона впевнилась, що Завтра Вранці люблять геть усі. Її, чесно кажучи, мало не дратувало те, якою сильною була та любов. Цікаво, чи вона ніколи не дратувала його самого. Йому ніколи не випадала нагода залишитися наодинці, хоч Алма й сама її шукала, сподіваючись поговорити з ним віч-на-віч. Здавалось, цього ніколи не трапиться — на його честь удень і вночі влаштовували обіди й вечері, зустрічі, зібрання й церемонії. Завтра Вранці ночував у хатині сестри Ману, куди невпинним потоком тягнулися відвідувачі. Королева Таїті Аїмата Помаре Вагіне Четверта запросила Завтра Вранці на чай до королівського палацу в Папеете. Усім кортіло почути — англійською, таїтянською чи обома мовами відразу — історію неймовірного успіху Завтра Вранці в ролі місіонера на острові Раятеа.

А найдужче її хотіла почути Алма, й за час візиту Завтра Вранці вона змогла скласти цілу історію з уривків розповідей розмаїтих слухачів і прихильників Великого Чоловіка. Раятеа, дізналась вона, був колискою полінезійської міфології, а отже, місцем, яке прийняти християнства ну ніяк не могло. На тому острові — великому й скелястому — народився й жив Оро, бог війни, чиї храми, всипані людськими черепами, вшановували людськими жертвами. Раятеа був місцем суворим (сестра Етіні сказала «важким»). Гора Темегані посередині острова вважалася вічним притулком усіх померлих у Полінезії. Казали, що верхівка гори завжди покрита пеленою туману, бо мертві не люблять сонячного світла. Жителі Раятеа не любили жартів — то був строгий народ, войовничий і величний. Зовсім не схожий на таїтянців. Вони дали відсіч англійцям. Дали відсіч французам. А перед Завтра Вранці не встояли. Він уперше прибув на Раятеа шість років тому, влаштувавши ціле видовище: приплив сам у каное, яке залишив, не допливши до острова. Він роздягнувся й, стрибнувши в воду, поплив до берега, з легкістю розтинаючи рокітливі буруни; тримаючи над головою Біблію, виспівував:

— Я співаю слова Єгови, єдиного Бога істинного! Я співаю слова Єгови, єдиного Бога істинного!

Острів’яни його помітили.

З того часу Завтра Вранці розбудував цілу проповідницьку імперію. Поруч із капищем язичницької богині він спорудив церкву, яку можна було легко сплутати з палацом, якщо не знати, що це молитовний дім. Тепер це була найбільша споруда в Полінезії. Вона трималася на сорока шести колонах, витесаних зі стовбурів хлібних дерев і відшліфованих акулячою шкірою.

Завтра Вранці налічив добрих три з половиною тисячі душ, які прийняли християнство. Перед його очима люди кидали старих ідолів у вогонь. Колишні капища стрімко перетворювалися зі святилищ, де здійснювали криваві жертвоприношення, на безневинні груди замшілого каменюччя. Він вбрав раятеанців у скромну європейську одежу: чоловіків — у штани, жінок — у довгі сукні й капелюшки. Хлопчаки вишиковувалися в чергу, щоб він обрізав їм волосся до пристойної довжини. Завтра Вранці наглядав за будівництвом шереги охайних вибілених хатин. Він навчив писати й читати людей, які до його появи абетки в очі не бачили. Тепер чотириста дітей ходили до школи й вивчали катехизм. Він подбав про те, щоб люди не просто бездумно повторювали слова Євангелія, а розуміли, про що йдеться. Для цього він самотужки навчив сімох місіонерів, яких нещодавно відправив на ще дальші острови — вони також пливли до берега, тримаючи над головою Біблію і оспівуючи ім’я Єгови. Часи неспокою, омани й забобон минули. Вбивству немовлят було покладено край. З полігамією покінчено. Дехто називав Завтра Вранці пророком; йому самому нібито більше подобалось «слуга».

Алма дізналась, що Завтра Вранці знайшов собі на Раятеа дружину на ім’я Теманава, що значило «гостинна».

Мав на острові і двох малих донечок — Френсіс і Едіт — названих на честь преподобного Веллса та його дружини. На островах Товариства він був найшанованішим чоловіком. Алма чула це так часто, що їй вже набридло це слухати.

— Подумати тільки, — казала сестра Етіні. — Він вчився у нашій маленькій школі в затоці Матаваї!

Нагода поговорити з Завтра Вранці випала Алмі аж через десять днів після його приїзду, пізно ввечері, коли він ішов на самоті короткою стежкою від хатини сестри Етіні, де щойно вечеряв, до оселі сестри Ману, де збирався заночувати.

— Можна з вами поговорити? — запитала вона.

— Звичайно, сестро Віттекер, — відповів Завтра Вранці, без жодних зусиль пригадавши її ім’я.

Він, схоже, анітрохи не здивувався, побачивши, як вона вигулькнула з темряви йому назустріч.

— Чи могли б ми порозмовляти десь у тихішому місці? — запитала Алма. — Я б хотіла обговорити з вами одну річ, але наодинці.

Він доброзичливо засміявся.

— Мої вам вітання, сестро Віттекер, якщо вам хоч раз вдалося побути наодинці у затоці Матаваї! Все, про що ви хочете зі мною поговорити, можете казати просто тут.

— Що ж, гаразд, — відповіла Алма, все-таки роззирнувшись довкола, чи ніхто їх не почує.

— Завтра Вранці, — почала вона, — наші з вами долі, по-моєму, переплітаються значно тісніше, ніж здається на перший погляд. Мене представили вам як сестру Віттекер, але я хочу, щоб ви знали, що в моєму житті був короткий проміжок, коли я називалася місіс Пайк.

— Можете не продовжувати, — лагідно урвав її Завтра Вранці, піднявши руку. — Я знаю, хто ви така, Алмо.

Вони довго дивилися одне на одного, не кажучи ні слова.

— Значить, знаєте, — нарешті сказала вона.

— Так, — відповів він.

Знову запанувала довга мовчанка.

— Я теж знаю, хто ви такі, — врешті-решт сказала Алма.

— Справді? — він і бровою не повів. — І хто ж я?

Але тепер, коли від неї чекали відповіді, вона не знала, що казати. Але сказати щось треба було, й Алма відповіла:

— Ви добре знали мого чоловіка.

— Ваша правда, знав. І навіть більше — я сумую за ним.

Його відповідь заскочила Алму зненацька, але краще приголомшливе зізнання, ніж суперечка чи заперечення. Уявляючи собі їхню розмову за кілька днів до того, Алма думала, що збожеволіє, якщо Завтра Вранці звинуватить її у підлій брехні або вдасть, начебто ніколи не чув про Емброза. Але він явно не збирався опиратися чи зрікатися знайомства з ним. Вона пильно глянула на нього, шукаючи на його лиці ще чогось, крім спокійної упевненості, але нічого не знайшла.

— Ви сумуєте за ним, — повторила вона.

— І завжди за ним сумуватиму, бо Емброз Пайк був найкращою людиною на світі.

— Усі так кажуть, — відповіла Алма, роздратовано відчуваючи, що її обвели довкола пальця.

— Бо так воно і є.

— Ви любили його, Таматоа Маре? — запитала вона, знову шукаючи на його обличчі найменшого натяку на занепокоєння.

Алма хотіла заскочити його зненацька, так, як він заскочив її. Але на його лиці не було ні краплини стурбованості. Він навіть оком не моргнув, коли вона назвала його на ім’я. Завтра Вранці відповів:

— Його любили всі, хто його знав.

— Але чи любили ви його особливо?

Завтра Вранці встромив руки в кишені й подивився на місяць. Він не квапився з відповіддю. Роззирався довкола, як чоловік, який безтурботно чекає на потяг. За якийсь час він знову глянув на Алму. Вони були майже однакові на зріст, зауважила вона. Її плечі не надто вужчі за його.

— По-моєму, вас дещо цікавить, — сказав він замість відповіді.

Алма відчула, що сідає на мілину. Треба запитати ще відвертіше.

— Завтра Вранці, — звернулась вона, — можна, я буду з вами відвертою?

— Авжеж, — відповів той.

— Я розповім вам дещо про себе — може, тоді ви відкритіше зі мною розмовлятимете. Вродженою рисою мого характеру — яку я не завжди вважаю чеснотою чи благословенням — є бажання дістатися до суті. Через це я прагну зрозуміти, ким був мій чоловік. Я приїхала сюди через півсвіту, щоб краще його зрозуміти, але досі мені це так і не вдалося. Скупі розповіді про Емброза, які я тут почула, ще більше мене заплутали. Наш шлюб, правду кажучи, був незвичний і тривав недовго, але це ніяк не заперечує кохання й турботи, що їх я відчувала до свого чоловіка. Я не є невинним дитям, Завтра Вранці. Мене не треба оберігати від правди. Зрозумійте мене, будь ласка, я не збираюся вас критикувати чи робити з вас свого ворога. Ваші таємниці залишаться таємницями, якщо ви наважитесь їх мені довірити. А я маю причини підозрювати, що ви знаєте секрети мого покійного чоловіка. Я бачила ваші портрети, які він намалював. І ті малюнки — думаю, ви розумієте, чому — змушують мене запитати вас, які стосунки існували між вами й Емброзом насправді? Чи можете ви задовольнити прохання вдови й розповісти мені все, що знаєте? Мене не потрібно шкодувати.

Завтра Вранці кивнув.

— Ви матимете завтра вільний час? — запитав він. — Скажімо, пізно ввечері?

Алма кивнула.

— Ви ще чуєтеся в силі? — додав він.

Його недоречне запитання збентежило Алму. Завтра Вранці помітив її зніяковіння й пояснив:

— Я просто хотів з’ясувати, чи ви здужаєте пройти пішки далеку дорогу? Ви — натураліст і, думаю, міцні й здорові, але краще все ж перепитати. Я б хотів вам дещо показати, але не хочу вас надто обтяжувати. Ви зможете видертися нагору по крутому схилу, як гадаєте?

— Думаю, зможу, — роздратовано відповіла Алма. — За рік я пішки перейшла цілий острів. Побачила на Таїті все, що можна побачити.

— Не все, Алмо, — заперечив Завтра Вранці, приязно всміхнувшись. — Ще не все.

Вони вирушили в дорогу на світанку. Завтра Вранці роздобув для їхньої виправи каное. Не хиткий човник, на якому преподобний Веллс навідувався до своїх коралових садів, а гарне суденце, міцне й добротне.

— Попливемо на Таїті-Їті, — сказав він. — Сушею ми добиратимемось туди кілька днів, а вздовж узбережжя допливемо за п’ять-шість годин. Ви добре почуваєтесь на воді?

Алма кивнула. Важко було сказати, що ховалося за його словами, — турбота чи поблажливість. Вона прихопила зі собою бамбукове стебло, наповнене прісною водою, і корінь таро на обід, загорнувши його в муслінову хустинку, яку прив’язала до пояса. Вбрала найзношенішу сукню — ту, що пережила всі найлютіші негоди. Завтра Вранці глянув на її босі ноги, які за рік на Таїті так згрубли й покрилися мозолями, як у робітника плантації. Подивився, але нічого не сказав. Він теж був босоногий. Однак від кісточок і вище виглядав як справжній англійський джентльмен. Завтра Вранці мав на собі, як завжди, чистий костюм і білу сорочку, тільки жакет скинув і, акуратно склавши, поклав його в каное замість подушки для сидіння.

Дорогою до Таїті-Їті — маленького, круглого, скелястого й далекого півострова з другого боку Таїті — не було сенсу розмовляти. Завтра Вранці зосередився на веслуванні, а Алма не хотіла щоразу обертатися, щоб щось сказати. Тому пливли вони в тиші.

У деяких місцях було важко веслувати, й Алма шкодувала, що Завтра Вранці не дав і їй весла, щоб вона допомагала штовхати каное уперед — хоча, чесно кажучи, він не потребував її допомоги. Завтра Вранці розтинав воду спритно й легко, без вагань минаючи рифи й течії, ніби пропливав цією дорогою сотні разів — а так воно, певно, й було. Добре, що вона надягла свій крислатий капелюх — сонце добряче припікало, а від зблисків на воді рябіло в очах.

Через п’ять годин праворуч вигулькнули скелі Таїті-Їті. Господи, Завтра Вранці плив просто на них! Невже вони розіб’ються об кручі? То ось вона — жахлива мета їхньої виправи? Раптом Алма побачила склепінчастий отвір у скелі, темну щілину, вхід до печери на рівні з водою. Завтра Вранці спрямував каное на велику хвилю й тоді — сміливо, аж дух перехопило — стрімко пролетів просто крізь шпару. Алма думала, що вода тут же винесе їх назовні, але він завзято веслував, майже ставши на рівні, й каное плюснулось на мокру гальку скелястого берега глибоко в печері. Справжнє чудо — от що це було! Навіть ватага Гіро, подумала Алма, не наважилась би на такий маневр.

— Вистрибуйте, — скомандував Завтра Вранці, і хоч він і не крикнув, Алма зрозуміла, що треба рухатись швидко, доки не прикотилась наступна хвиля.

Вона вискочила й побігла до найвищої точки — яка, щоправда, здалась їй занизькою. Одна велика хвиля, подумала вона, і їх змиє в море, де їм настане кінець. Але Завтра Вранці нітрохи не хвилювався. Він витягнув каное на берег.

— Можете мені допомогти? — ввічливо спитав.

Він показав пальцем на уступ над головою, й Алма збагнула, що він хоче поставити каное туди, щоб його не дістало море. Вона допомогла йому підняти каное, й разом вони заштовхали його на виступ, куди не сягав прибій.

Алма присіла на пісок — Завтра Вранці, задиханий, сів поруч.

— З вами все гаразд? — нарешті запитав він.

— Так, — відповіла Алма.

— Тепер треба трохи зачекати. Коли настане відплив, ви побачите вузьку стежку, якою можна обійти скелю й піднятися на плоскогір’я. Звідти я проведу вас до місця, яке хочу показати. Якщо ви, звісно, дасте раду.

— Дам, — сказала Алма.

— Добре. А тепер можемо трохи відпочити.

Він сперся на свій складений жакет і розслаблено випростав ноги. Хвилі, накочуючись, мало не лизали йому п’яти. Він явно знав, як вони поводяться у цій печері. Так дивно. Коли Алма дивилась на Завтра Вранці, який лежав на піску поруч з нею, її раптом пронизав спогад про те, як Емброз полюбляв отак зручно простягнутися на будь-чому — на траві, на канапі, на підлозі вітальні в Білому Акрі.

Вона дала йому десять хвилин перепочити, але довше терпіти не могла.

— Як ви познайомилися? — запитала вона.

Печера була не найтихішим місцем для розмови — вода розбивалась об камені, відлунюючи між вологих стін. Але було в цьому монотонному гуркоті щось таке, що робило цю печеру найнадійнішим закутком на світі, де можна було про все розпитати й відкрити всі таємниці. Хто міг їх почути? Хто міг їх побачити? Ніхто, крім духів. Хвилі витягнуть їхні слова з цієї печери й понесуть у море, де їх пошматують бурхливі хвилі й з’їдять риби.

Завтра Вранці відповів, не підводячись.

— У серпні 1850-го я повернувся на Таїті навідати преподобного Веллса, і Емброз уже був тут — так, як тепер ви.

— Що ви подумали про нього?

— Подумав, що він ангел, — не задумуючись, відповів він, навіть не розплющивши очей.

Він надто швидко відповідає на запитання, подумала Алма. Її не цікавили поспішні відповіді — вона хотіла почути всю історію. Їй не потрібні були висновки — її цікавило те, що трапилось перед ними. Вона прагнула уявити, як Завтра Вранці познайомився з Емброзом. Як вони розмовляли. Що думали, що відчували. І, звісно, чим вони займалися. Алма чекала продовження, але його не було. Трохи помовчавши, вона доторкнулася до його руки. Завтра Вранці розплющив очі.

— Будь ласка, — сказала вона, — продовжуйте.

Той сів і глянув на неї.

— Преподобний Веллс розповідав вам, як я потрапив до місії? — запитав він.

— Ні, — відповіла Алма.

— Мені було лише сім років, — сказав Завтра Вранці. — Може, вісім. Спочатку помер мій тато, потім мама, а тоді обидва брати. Мене взяла до себе одна з батькових дружин, але й вона померла. Тоді мною опікувалась ще одна татова дружина, але і її не стало. Невдовзі одне за одним повмирали всі діти інших жінок, які були одружені з моїм батьком. Ще були бабусі, але й вони відійшли.

Завтра Вранці замовк, задумавшись, а тоді додав:

— Ні, вони повмирали не в такому порядку, я помилився, Алмо. Спочатку померли бабусі, найслабші члени нашої родини. Так, спочатку бабусі, потім тато, а потім всі інші, як я й казав. Я теж захворів, але, як бачите, не помер. Але такі історії є у всіх на Таїті. Ви ж чули їх раніше, правда?

Алма не знала, що відповісти, і промовчала. Вона знала, що за останні п’ятдесят років смерть спустошила Полінезію, але їй ніхто не розповідав про те, як втратив своїх близьких.

— Ви бачили рубці на чолі сестри Ману? — запитав він. — Хтось пояснював вам, звідки вони взялися?

Алма похитала головою. Який стосунок це все має до Емброза?

— Це скорботні рубці, — пояснив Завтра Вранці. — Коли тутешні жінки тужать за померлими, вони ріжуть собі чоло акулячими зубами. Європейцям цей звичай здається жахливим, я знаю, але жінка так виявляє свою скорботу й водночас звільняється від неї. У сестри Ману більше рубців, ніж у решти, бо вона втратила всіх своїх близьких і серед них кількох дітей. Ось чому ми завжди ставилися одне до одного з симпатією.

Алму вразило, що глибоку любов між жінкою, яка втратила всіх своїх дітей, і хлопчиком, який втратив усіх своїх матерів, він назвав так просто — «симпатія». Надто кволо звучало це слово.

Тоді Алма згадала про ще одну тілесну ваду сестри Ману.

— А що з її пальцями? — запитала вона, піднявши долоні. — Що сталося з її пучками?

— Ще один символ втрати. Деколи люди, які пережили горе, відрізають собі пучки пальців. Після того, як європейці привезли нам залізо й сталь, робити це стало простіше.

Він сумно всміхнувся. Однак Алма не всміхнулась у відповідь — надто жахливий звичай. Завтра Вранці повів мову далі.

— Що ж до мого діда, про якого я ще не згадував, то він був рауті. Знаєте, хто такий раутії Преподобний Веллс не раз просив мене перекласти це слово, але це не так просто. Мій тато зупинився на слові «оратор», але воно не передає всієї почесності цього фаху. «Історик» — уже ближче, але теж не точно. Завдання рауті — бігти поруч із воїнами, які мчать у бій, і підтримувати їхню мужність, нагадуючи їм, хто вони такі. Рауті співає пісні про кревних предків кожного чоловіка, щоб воїни пам’ятали про славетну історію свого роду. Він дбає про те, щоб вони не забували про героїзм своїх пращурів. Рауті знає родовід кожного чоловіка на острові, починаючи з богів, і співає їм пісень, які вселяють у них відвагу. Така собі проповідь, тільки войовнича.

— А які слова в тих піснях? — запитала Алма, змирившись з його довгою, недоречною розповіддю.

Він привів її сюди не просто так, подумала вона, і, напевно, є причина, чому він їй про це розповів.

Завтра Вранці обернувся до входу в печеру й задумався.

— Англійською вони не звучатимуть з такою ж силою, але приблизно це щось таке: «Не спускай з них очей, доки їхня воля не похитнеться! Налети на них, мов блискавка! Ти — Арава, син Гоані, внук Паруто, який пішов від Тапунуї, котрий здобув голову могутнього Анапа, батька вугрів — ти цей чоловік! Розбий їх, як хвиля розбиває берег!».

Завтра Вранці вигукував ці слова на весь голос, і ті відлунювали від каменів, заглушуючи хвилі. Він обернувся до Алми, в якої руки покрилися гусячою шкірою: якщо ці слова пройняли її до самого серця, то уявити тільки, яке враження вони справляли таїтянською! — й сказав уже звичайним голосом:

— Жінки часом теж воювали.

— Дякую, — відповіла Алма, не розуміючи до кінця, за що саме дякує. — А що сталося з вашим дідом?

— Він помер, як і всі решта. З цілої сім’ї вижив я один. На Таїті це не така важка доля для дитини, як, напевно, в Лондоні чи Філадельфії. Тут діти з самого малку мають волю, а кожен, хто може вилізти на дерево чи закинути вудку в воду, здатний прогодувати себе. Вночі тут не замерзнеш від холоду. Я був такий самий, як ті хлопчаки, яких ви бачили на пляжі в затоці Матаваї, — у них теж немає рідних — хоч я, мабуть, був не такий щасливий, як вони, бо в мене не було своєї ватаги. Я не боявся, що моє тіло голодуватиме — духовного голоду, от чого я боявся, розумієте?

— Так, — кивнула Алма.

— Тому я дістався до затоки Матаваї, де було невелике селище. Кілька тижнів я здалеку спостерігав за місією. І побачив, що хоч вони жили скромно, та мали кращі речі, ніж люди по інших селах на острові. Вони мали такі гострі ножі, що ними можна було заколоти свиню одним ударом, і сокири, якими заввиграшки рубали дерева. Їхні хатини здалися мені розкішними. Я побачив преподобного Веллса, такого білого, що він здався мені привидом, але привидом доброзичливим. Він і розмовляв мовою привидів, але й мою мову трохи знав. Я спостерігав за тим, як він хрестив людей, — то була розвага для всіх. Сестра Етіні разом з місіс Веллс уже заснували школу, і я бачив, як туди ходять діти. Лежав під вікнами й слухав уроки. Я не був зовсім безграмотний. Знав назви півтораста риб, міг намалювати на піску мапу зоряного неба, але з погляду європейця я нічого не знав. Деякі діти ходили на уроки з грифельними дощечками. Я й собі змайстрував таку з плаского вулканічного каменя, відшліфувавши його піском. Тоді натер її соком подорожника, щоб вона стала чорна, й шкрябав на ній рисочки білим коралом. Чудовий то був винахід, от тільки з тієї дощечки нічого не стиралося!

Цей спогад викликав на його лиці усмішку.

— Наскільки я знаю, ви мали в дитинстві велику бібліотеку? А ще Емброз казав, що ви змалку розмовляли кількома мовами?

Алма кивнула. То Емброз таки згадував про неї! При цій думці її пройняла радісна дрож (він не забув про неї!) і водночас неспокій: що ще Завтра Вранці знав про неї? Явно набагато більше, ніж вона про нього.

— Я завжди мріяв колись побачити бібліотеку, — сказав він. — А ще — вітраж. Словом, одного дня преподобний Веллс вистежив мене й підійшов. Він був дуже добрий до мене. Думаю, вам не треба багато зусиль, щоб уявити його доброту, Алмо, бо ж ви з ним знайомі. Він дав мені завдання. Я мав передати послання одному місіонерові в Папеете. Він запитав, чи зможу я дещо передати його приятелю. Звісно, я погодився. Запитав його: «Що саме я маю передати?». А він простягнув мені дощечку з нашкрябаними рисками й сказав таїтянською: «Ось це моє послання». У душі я трохи завагався, але відразу ж побіг у Папеете. За кілька годин я розшукав того місіонера в його церкві на пристані. Він не знав ні слова по-таїтянськи. Я не розумів, як зможу передати йому послання, якщо не знаю, про що в ньому йдеться, і взагалі не можу порозумітися з тим чоловіком! Але я простягнув йому дощечку. Він глянув на неї й зайшов у церкву.

А коли вийшов, дав мені стосик паперу для писання. Я вперше бачив на власні очі папір, Алмо, й подумав, що ще ніколи не бачив, щоб із шовковиці зробили таку тоненьку, білу тканину — і ніяк не міг уявити, що ж то за вбрання пошиють з таких маленьких кавалків. Вирішив, що напевно їх зшиють докупи, й тоді вийде якась одежина.

— Я поквапився назад до затоки Матаваї, пробіг усі сім миль, і віддав папір преподобному Веллсу, який дуже зрадів, бо це, сказав він мені, й було його послання: він хотів позичити папір для писання. Я, Алмо, був таїтянським дитям і знав магію і чудеса, але його чарів я не зрозумів. Мені здалося, що преподобний Веллс якимось робом умовив дощечку сказати щось тому місіонерові. Напевно, він звелів їй звернутися до нього від його імені, щоб той виконав його бажання! Ох, як мені кортіло навчитися таких чарів! Я прошепотів бажання своїй жалюгідній подобі дощечки й нашкрябав на ній коралом кілька рисок. «Поверни мого брата зі світу мертвих», — ось що я їй наказав. Тепер мені дивно, чому я не попросив повернути мені мою маму, але тоді я більше сумував за братом. Може, тому, що він захищав мене. Я завжди любив свого брата — він був набагато сміливіший за мене. Думаю, ви не здивуєтесь, Алмо, коли почуєте, що моє заклинання не спрацювало. Але коли преподобний Веллс побачив, що я роблю, він сів поруч порозмовляти зі мною, і це стало початком моєї нової науки.

— Чого він навчив вас? — запитала Алма.

— Найперше, Божого милосердя. Потім англійської. А далі — читання.

Після довгої мовчанки він заговорив знову.

— Я був добрий учень. Ви ж, напевно, також?

— Так, я завжди добре вчилась, — відповіла Алма.

— Логічні міркування завжди давалися мені легко, як, мабуть, і вам?

— Так, — сказала Алма.

Що ще розповів йому Емброз?

— Преподобний Веллс став мені батьком, а я завжди був його улюбленцем. Мене він, мабуть, любить сильніше за свою рідну доньку й дружину. І точно сильніше за інших своїх названих синів. Зі слів Емброза я виснував, що ви теж були улюбленицею свого батька — що Генрі любив вас більше, ніж свою дружину?

Алма здригнулась. Сміливі слова! Вона не знала, що сказати. Але її відданість матері й Пруденс була така сильна попри всі роки й милі, що розділяли їх, і навіть попри межу, яка пролягає між живими й мертвими, — що вона не змогла чесно відповісти на це запитання.

— Але ж татусеві улюбленці завжди відчувають, що їх люблять найбільше, правда ж, Алмо? — запитав Завтра Вранці, вже м’якше підштовхуючи її до відповіді. — Їхня любов наділяє нас унікальною силою, еге ж? Якщо найважливіша для нас людина на світі вибрала нас з-поміж усіх інших, то ми звикаємо мати все, чого бажаємо. Хіба з вами такого не було? Як такі люди, як ми з вами, можуть не відчувати своєї сили?

Алма задумалась, чи має він рацію.

Звісно, що має.

Батько залишив їй усе своє майно, обділивши всіх решта. Він забороняв їй покидати Білий Акр не тільки тому, що потребував її, раптом збагнула вона, а й тому, що любив. Алма згадала, як він садовив її собі на коліна, коли вона ще була маленькою, й розповідав їй усілякі химерні історії. Згадала, як він сказав:

— А по-моєму, та, що лицем не вдалася, вартує десятка красунь.

Їй згадався той бал пізнього вечора в Білому Акрі, 1808 року, коли італійський астроном склав із гостей живу картину небес і повів їх у чудесний танець. Її тато — Сонце, центр усього — вигукнув через цілий Усесвіт:

— Знайдіть дівчинці місце! — й підштовхнув її вперед.

Алмі вперше в житті спало на думку, що то, мабуть, не хто інший, як він, Генрі, встромив того вечора їй до рук факел, довіривши тримати вогонь, випустивши її, мов ту прометеєву комету через моріжок у широкий білий світ. Більше ніхто не посмів би дати дитині вогонь. Більше ніхто не дозволив би їй долучитися до танцю.

Завтра Вранці тим часом продовжував.

— Мій тато завжди вважав мене кимось на кшталт пророка.

— Ви теж себе ним вважаєте? — запитала вона.

— Ні, — відповів Завтра Вранці. — Я знаю, хто я такий. По-перше, я рауті. Оратор, як і мій дід. Я супроводжую воїнів і підбадьорюю їх співами. Мій народ зазнав чималих страждань, і я спонукаю їх знову зібратися з духом — але в ім’я Єгови, бо новий бог могутніший за наших старих богів. Якби це було не так, Алмо, весь мій народ був би досі живий. Ось що я проповідую: могутність. Я вважаю, що повідомляючи звістку про Творця й Ісуса Христа на цих островах, треба діяти не лагідно й переконливо, а сильно й рішуче. Ось чому я домігся успіху там, де інші зазнали невдачі.

Він розповідав про це Алмі доволі безтурботно. Так, ніби тут і говорити не було про що.

— Але це ще не все, — сказав він. — Колись вірили в існування таких собі посередників — посланців між богами й людьми.

— Таких, як нинішні пастори? — перепитала Алма.

— Маєте на увазі, як преподобний Веллс? — усміхнувся Завтра Вранці, знову глянувши на вхід у печеру. — Ні. Мій батько — добра людина, але я зараз говорю трохи про інше. Він не божественний посланець. Я маю на увазі не пастора. А… як би це його краще назвати?.. Гінця. Раніше ми вірили, що кожен бог має свого гінця. Коли ставалася біда, таїтянці благали тих гінців про допомогу. «Прийдіть у світ, — молилися вони. — Прийдіть на світло й допоможіть нам, бо тут війна, голод і страх, і ми страждаємо». Гінці не належали ні одному світові, ні другому — вони рухалися між ними.

— То ви вважаєте себе гінцем? — знову спитала Алма.

— Ні, — відповів Завтра Вранці. — Гінцем я вважав Емброза Пайка.

Він тут же обернувся до неї після цих слів — його обличчя, всього лиш на мить, скривилося від болю. Алмі стиснулося в грудях, їй довелося докласти всіх сил, щоб не втратити самовладання.

— Ви теж його так сприймали? — запитав він, пильно вдивляючись їй в лице в пошуках відповіді.

— Так, — відповіла вона.

Нарешті вони дійшли до цього. Нарешті дійшли до Емброза.

Завтра Вранці кивнув — здавалось, йому впав із душі тягар.

— Він, знаєте, міг чути мої думки, — сказав він.

— Знаю, — кивнула Алма. — Він умів таке робити.

— Він хотів, щоб я слухав його думки, — додав Завтра Вранці, — але я не маю такого вміння.

— Так, — сказала Алма. — Я розумію. У мене теж його нема.

— Він бачив зло — як воно клубочиться. Він так і пояснював мені, що зло — це темні клубні. Він бачив смерть. І добро теж бачив. Хвилі добра довкола деяких людей.

— Я знаю, — сказала Алма.

— Він чув голоси мертвих. Чув мого брата, Алмо.

— Так.

— Казав мені, що якось уночі зміг почути світло зірок, але тільки тієї одної ночі. Він засмутився, що більше ніколи його не почує. Думав, що коли б ми з ним удвох спробували послухати, з’єднавши свої розуми, то почули б їхнє послання.

— Так.

— Він жив на світі в самотності, Алмо, бо другого такого, як він, не було. Ніде так і не знайшов собі дому.

Алмі знову стиснуло в грудях — від сорому, вини й жалю. Вона стиснула долоні в кулаки й притисла ними очі. Тільки не плакати. Коли опустила кулаки й розплющила повіки, Завтра Вранці дивився на неї, немовби чекаючи сигналу, немовби перевіряючи, чи не варто йому замовкнути. Але вона хотіла одного — щоб він не зупинявся.

— Чого йому хотілося, коли він був з вами? — запитала Алма.

— Він хотів мати супутника, — відповів Завтра Вранці. — Близнюка. Хотів, щоб ми були однакові. Але, як бачите, він помилився в мені. Думав, що я кращий, ніж насправді.

— У мені він теж помилився, — сказала Алма.

— Тож ви знаєте, як то буває.

— Що ж тоді ви хотіли від нього?

— Хотів кохатися з ним, Алмо, — не здригнувшись, похмуро відповів Завтра Вранці.

— Як і я, — відповіла вона.

— Значить, ми з вами однакові, — сказав Завтра Вранці, хоча ця думка явно його не заспокоїла. Їй теж не відлягло від душі.

— То ви кохалися? — запитала Алма.

Завтра Вранці зітхнув.

— Мені вдалося переконати його, що я теж невинний. Думаю, він вважав мене першим чоловіком, новітнім Адамом, а я дозволив йому в це вірити. Дозволив малювати мої портрети — ні, я з марнославства заохочував його малювати мене. Просив малювати мене так, як він зображав орхідеї, — безсоромно оголеним. Адже хіба в очах Господа між голим чоловіком і квіткою є якась різниця? Ось що я йому сказав. Ось як зблизився з ним.

— Але чи ви кохалися? — перепитала Алма, зібравшись з духом, щоб почути відверту відповідь.

— Алмо, — сказав Завтра Вранці, — ви дали мені зрозуміти, що ви за людина. Пояснили, що вами рухало бажання пізнання. А тепер хочу пояснити вам, що я за один — я завойовник. Не подумайте, що я хвалюсь. Просто така в мене натура. Може, ви ще ніколи не зустрічали завойовника, і вам важко це зрозуміти.

— Мій тато був завойовником, — відповіла Алма. — Я розумію вас краще, ніж ви собі можете уявити.

Завтра Вранці кивнув.

— Генрі Віттекер. О, так. Ви маєте рацію. Напевно, ви справді розумієте, про що я. І знаєте, що за своєю природою завойовник завжди домагається бажаного.

Після цих слів вони довго мовчали. Алма хотіла ще дещо спитати, але ніяк не могла наважитися. Але якщо вона не запитає про це зараз, то ніколи не дізнається відповіді, і тоді це запитання допікатиме їй до кінця життя. Вона знову набралася сміливості й запитала:

— Завтра Вранці, а як Емброз помер?

Той мовчав, і вона додала:

— Преподобний Веллс сказав мені, що він помер від зараження.

— Напевно, так і було, в самому кінці. Лікар сказав би вам те саме.

— А як він помер насправді?

— Про це не дуже приємно говорити, — сказав Завтра Вранці. — Його загнав у могилу смуток.

— Смуток? Що ви маєте на увазі? Як це сталось? — не відступала Алма. — Ви мусите мені розповісти. Я приїхала сюди не для приємних балачок і, повірте, готова почути все. Як саме це трапилося, скажіть?

Завтра Вранці зітхнув.

— За кілька днів до смерті Емброз дуже сильно порізався. Пригадуєте, як я розповідав вам, що тутешні жінки, які втратили близьких, роблять собі порізи на голові акулячим зубом? Але вони таїтянки, Алмо, і це таїтянський звичай. Місцеві жінки знають, як це робити безпечно. Якими глибокими мають бути порізи, щоб горе витекло з них разом з кров’ю, але при цьому не наробило їм біди. Рани відразу затягуються. Проте Емброз, на жаль, на цьому мистецтві самокаліцтва не знався. Він зовсім занепав духом. Світ його розчарував. Я його розчарував. А найгірше, що він сам розчарував себе. Він перестав бути опорою самому собі. Коли ми знайшли його в фаре, його вже було пізно рятувати.

Алма заплющила очі й побачила, як її коханий, її Емброз — його розумна, гарна голова — стікав кров’ю від завданих його ж рукою ран. Вона теж розчарувала Емброза. Він хотів одного — чистоти, тоді як їй хотілося насолоди. Вона відправила його у вигнання в це самотнє місце, й він помер тут жахливою смертю.

Алма відчула, як Завтра Вранці торкнувся її руки, й розплющила очі.

— Не мучте себе, — тихо промовив він. — Ви б ніяк не могли цього відвернути. Не ви послали його на смерть. Якщо хтось це і зробив, то це був я.

Та вона так і не змогла видушити з себе ні слова. Зненацька їй спало на думку ще одне жахливе запитання, й вона не мала іншого вибору, як його вимовити:

— Пучки пальців він теж собі відрізав? Так, як сестра Ману?

— Не всі, — відповів Завтра Вранці, і вона була вдячна за його делікатність.

Алма знову заплющила очі. Його руки художника! Їй пригадався — хоч вона зовсім не хотіла про це згадувати — той вечір, коли вона поклала його пальці собі до рота, жадаючи ввібрати його в себе. Емброз налякано здригнувся й відсахнувся від неї. Він був такий тендітний. Як він зміг так страшно себе скалічити? Її занудило.

— Це мій тягар, Алмо, — сказав Завтра Вранці. — І мені вистачить сили його нести. Віддайте його мені.

Коли до неї нарешті повернувся дар мови, Алма сказала:

— Емброз сам позбавив себе життя. Але преподобний Веллс поховав його по-християнськи.

Це було не запитання, а сповнене подиву твердження.

— Емброз був взірцевим християнином, — зауважив Завтра Вранці. — А мій батько, хай береже його Господь, — милосердний чоловік з великим серцем.

Алма, поволі складаючи з уривків цілу історію, запитала:

— А ваш батько знає, хто я така?

— Думаю, так, — відповів Завтра Вранці. — Тато знає про все, що відбувається на цьому острові.

— Але він так добре ставився до мене. Ніколи не втручався в мої справи, не допитував…

— Тут немає нічого дивного, Алмо. Мій батько — суще втілення доброти.

Знову запала довга мовчанка. А тоді:

— Але про вас, Завтра Вранці, йому теж усе відомо? Він знає, що відбулося між вами й моїм покійним чоловіком?

— Знову ж таки, думаю, що так.

— І попри це його любов… — Алма не змогла закінчити речення, а Завтра Вранці не збирався продовжувати його за неї.

Алма ще довго сиділа й приголомшено мовчала. Преподобний Френсіс Веллс, очевидно, мав надзвичайний дар співчувати й пробачати, що його неможливо було осягнути розумом і описати словами. Та врешті-решт у її голові визріло ще одне жахливе запитання. Огидне, божевільне запитання, але вона мусила почути відповідь.

— Ви взяли Емброза силою? — запитала вона. — Заподіяли йому кривду?

Її відверте звинувачення не образило Завтра Вранці, але він вмить постарів.

— Ох, Алмо, — зітхнув він. — По-моєму, ви не до кінця розумієте, хто такий завойовник. Я нікого не мушу силувати — якщо я вже вирішив, в інших немає вибору. Розумієте? Хіба я змушував преподобного Веллса прийняти мене за сина й любити мене сильніше, ніж він любить своїх рідних? Хіба силував острів Раятеа прийняти Єгову? Ви ж розумна жінка, Алмо. Спробуйте це зрозуміти.

Алма знову притисла кулаки до очей. Ні, вона не дозволить собі розплакатись, але тепер їй відкрилась жахлива правда: Емброз дозволив Завтра Вранці торкнутися його, тоді як від неї він з огидою відсахнувся. Це усвідомлення пригнітило її тяжче за все, що вона почула того дня. Їй стало соромно за те, що вона переймалася таким дріб’язком, який зачіпав її самолюбство й більш нічого, але нічого з цим вдіяти не могла.

— Що таке? — запитав Завтра Вранці, глянувши на її згорьоване лице.

— Я теж хотіла з ним кохатися, — нарешті зізналась Алма. — Але він відштовхнув мене.

Завтра Вранці подивився на неї з безмежною ніжністю.

— Ось у чому різниця між нами, — сказав він. — Ви відступили.

Нарешті настав відплив, і Завтра Вранці сказав:

— Поквапмося, поки є змога. Якщо йти туди, то вже.

Вони залишили каное на виступі, куди не досягала вода, й вийшли з печери. Як і обіцяв Завтра Вранці, вздовж підніжжя скелі тягнулася вузенька стежка, якою можна було впевнено йти. Вони пройшли кілька сотень футів, а тоді почали спускатися. З каное скеля виглядала стрімкою, прямовисною і недоступною, але тепер, ідучи слідом за Завтра Вранці, ставлячи стопи й долоні в ті самі місця, що й він, вона бачила, що стежка веде на саму вершину. Хтось наче витесав у скелі сходинки з опорами саме в тих місцях, куди було найзручніше спиратися. На хвилі внизу Алма старалася не дивитися, але вона довіряла досвіду свого провідника — як раніше ватазі Гіро — й своїм міцним ногам.

Піднявшись на кроків п’ятдесят, вони дійшли до гребеня. А відтак увійшли в густу смугу джунглів, видираючись крутим схилом, порослим вологими коренями й ліанами. Після кількох тижнів у товаристві ватаги Гіро Алма була готова до затяжних походів й витривала, мов шотландський поні, однак той підйом був направду небезпечний. На мокрому листі під ногами можна було легко посковзнутися, і навіть босоніж було важко намацати опору. Алма втомилася. Стежка давно закінчилась. Вона не розуміла, як Завтра Вранці знає, куди йти.

— Йдіть обережно, — кинув він через плече. — C’est glissant.

Він, мабуть, теж втомився, бо навіть не помітив, що тільки-що звернувся до неї французькою. Вона не знала, що він розмовляє французькою. Що ще він знає? Алма була вражена. Непогано, як для сироти.

Вони вийшли на трохи пологішу ділянку й тепер ішли вздовж струмка. За якийсь час у далині почувся приглушений гуркіт. Спочатку не було видно, що то за шум, але незабаром вони обігнули виступ у скелі й побачили водоспад футів із сімдесят заввишки — стрічка білосніжної піни з гуркотом спадала у збурене озеро. Сила, з якою вода лилась униз, здіймала пориви вітру, що їх огортала імла, витворюючи блідих примар. Алма хотіла зупинитись, але водоспад був не тим місцем, куди прямував Завтра Вранці. Він нахилився до неї, щоб гуркіт води не заглушив його слів, показав пальцем на небо й крикнув:

— А тепер знову вгору.

Вони повільно видерлися вгору попри водоспад. Дуже скоро Алма змокла до нитки. Вона хапалася за більші кущики подорожника й бамбукові стебла й молилася, щоб не висмикнути їх випадково зі землі. Біля верхівки водоспаду виднівся порослий високою травою горбок із гладеньким камінням і грудою валунів. Алма подумала, що це, мабуть, і є те плоскогір’я, про яке він говорив — їхнє місце призначення — хоч їй було незрозуміло, що в ньому такого особливого. Завтра Вранці підійшов до найбільшої брили — Алма пішла слідом за ним. А там виявився вхід до маленької печери — так акуратно висіченої в скелі, наче кімната в будинку; кожна стіна мала футів вісім заввишки. У печері було прохолодно й тихо і пахло сирістю й землею. Долівка була вкрита — щільно, наче килимом — найрозкішнішою ковдрою з моху, яку Алма Віттекер бачила в своєму житті.

Печера була не просто вкрита мохом — він пронизував її наскрізь. Не просто зелена — зеленюща. Її зелень була така яскрава, що цей колір, здавалось, от-от закричить, вирвавшись зі світу зорових образів до світу звуків. Мох скидався на товсту, живу шкіру, що обертала кожен камінь на міфічного, сплячого звіра. Неймовірно, але найглибші закутки печери виблискували найяскравіше, всіяні самоцвітами світляного моху Schistotega pennata — від побаченого Алмі перехопило подих.

Schistotega pennata або ж самосвітний мох — найрідкісніший печерний мох, штучний смарагд, що зблискує, мов кошаче око, у вічних сутінках геологічного мороку, неземна блискуча рослина, яка — варто на неї потрапити найтоншому промінцеві світла — сяятиме вічно, геніальний спритник, чиї блискітливі вічка ошукали впродовж століть сотні мандрівників, котрі вірили, що натрапили на прихований скарб. Але для Алми це й був справжній скарб, дивовижніший за всяке золото, бо він огортав цілу печеру надприродним, мерехтливим, смарагдовим світлом, який досі вона бачила тільки в мініатюрі, у стеблинках моху, побачених крізь мікроскоп…І от тепер вона стояла серед цілої гущі.

Від краси, яку вона побачила, щойно ввійшовши в цю чудесну печеру, їй відразу захотілось заплющити очі. Її було несила стерпіти. Алмі здалося, що вона не має права бачити це видовище без дозволу, без якогось релігійного розрішення. Вона не заслуговувала такого. Заплющивши очі, Алма відітхнула й переконала себе, що це їй примарилось. Але коли насмілилась розплющити повіки, печера нікуди не зникла. Вона була така прекрасна, що їй аж руки звело від бажання торкнутися до неї. Вона ще ніколи не жадала дотулитися до чогось так сильно, як тепер — до миготливого покрову з моху, їй кортіло зануритись у нього з головою. І тієї ж миті — ще стоячи посеред печери — вона вже почала за нею сумувати. І знала, що сумуватиме до кінця своїх днів.

— Емброз завжди казав, що вам тут сподобається, — промовив Завтра Вранці.

І після цих слів Алма нарешті розплакалась. Вона ридала гірко й безгучно — не в силах навіть схлипувати — а її обличчя скривилося від горя. У неї всередині щось розбилося, поранивши осколками серце й легені. Вона впала в обійми Завтра Вранці так, як застрелений воїн падає на руки свого товариша. Той не дав їй упасти на землю. Алма трусилася як скелет. Нестримно ридала. Вона так міцно до нього притулилася, що поламала б йому ребра, якби він був худорлявіший. Їй хотілося протиснутися крізь нього й вийти з другого боку — або, ще краще, щоб він знищив її, поглинув своїми нутрощами, стер, заперечив її існування.

Охоплена горем, вона спочатку цього не відчула, але пізніше помітила, що й він теж плакав — сльози тихо стікали його обличчям. Вона тримала його, так само, як він — її. Так і стояли вони, обійнявшись, у порослій мохом печері й виплакували його ім’я.

Емброз, ридали вони. Емброз.

Він більше ніколи до них не повернеться.

Врешті-решт вони, мов зрубані дерева, впали на землю. Одежа намокла, зуби цокотіли від холоду й втоми. Не кажучи ні слова й без найменшого зніяковіння Завтра Вранці й Алма скинули з себе мокрий одяг. Це слід було зробити, інакше вони б застудилися й померли. Тепер вони лежали не тільки виснажені й мокрі, а ще й голі. Лежали на моху й розглядали одне одного. Не оцінювали одне одного. Не спокушали. Завтра Вранці мав вродливе тіло — але це було й так очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо. Тіло Алми Віттекер було негарне — і це теж було очевидно, очікувано, цілком зрозуміло й неважливо.

Вона взяла його за руку. Як дитя поклала його пальці собі до рота. Він дозволив їй. Не відсахнувся від неї. Тоді вона торкнулася його прутня — крайню плоть йому ще в дитинстві, як і всім хлопчикам на Таїті, обрізали акулячим зубом. Вона відчула потребу торкнутися його найсокровеннішого місця — він був єдиним, хто торкався Емброза. Алма не питала в Завтра Вранці дозволу на цей доторк; він мовчки дозволив його сам. Вони порозумілися без слів. Алма провела пальцями по його кремезному, теплому тілу, а тоді обхопила його прутня вустами.

Вона мріяла про це все життя. Стільки всього зреклася й ніколи не нарікала — то невже їй не можна зробити це хоча б раз? Вона не хотіла виходити заміж. Не хотіла бути вродливою і бажаною. Не хотіла мати довкола себе друзів і жити весело й легковажно. Не потребувала ні маєтку, ні бібліотеки, ні грошей. Вона стільки всього не хотіла й не потребувала. Їй навіть не хотілось, щоб незнані терени її древньої цноти нарешті дослідили, тепер, у її п’ятдесят три, — хоч вона знала, що варто їй захотіти, і Завтра Вранці задовольнить її бажання.

Але ось цього вона потребувала, хай тільки перший і останній раз у житті.

Завтра Вранці не зволікав, але й не квапив її. Він дозволив їй дослідити його й укласти до вуст те, що їй хотілось. Дозволив утягувати його в себе так, ніби вона втягувала через нього повні груди повітря — наче Алма була під водою, а він — єдиною ланкою, що сполучала її з зовнішнім світом. Увіткнувшись колінами в мох, зануривши лице в його сокровенний закуток, вона відчувала, як він грубшає у її вустах, стає гарячішим і поблажливішим.

Усе було точнісінько так, як вона собі завжди уявляла. Ні, ще краще, ніж вона сподівалась. А тоді він пролився у неї, і вона прийняла його сім’я як коштовний дар, як милостиню.

Вона була вдячна.

Після цього більше не було сліз.

Ту ніч вони провели разом, у тому високому, встеленому мохом ґроті. Повертатися до затоки Матаваї у темряві було надто небезпечно. Завтра Вранці міг спокійно гребти в каное (та й серед нічної прохолоди, казав він, пливти було легше), але він не хотів ризикувати й спускатися повз водоспад і вниз по скелі потемки. Знаючи острів як свої п’ять пальців, він, напевно, з самого початку розумів, що їм доведеться там заночувати.

Та Алму це зовсім не сердило. Ночувати просто неба було не зовсім зручно, але вони старалися влаштуватись якомога вигідніше. З круглих камінців завбільшки як більярдні кульки виклали невелике місце для багаття. Назбирали сухого гібіскусу, з якого Завтра Вранці за якихось кілька хвилин зумів добути вогонь. Алма назривала плодів хлібного дерева й, загорнувши їх у бананове листя, запекла на вогнищі, доки ті не потріскали. Ковдру вони зробили з того ж листя, потовкши його каміннями на таке собі м’яке полотно. Спали разом, накрившись цією саморобною ковдрою з бананового листя і притулившись одне до одного, щоб зігрітись. У печері було волого, але терпимо. Вони заховалися в норі, мов двійко лисиць. Прокинувшись уранці, Алма побачила, що сік з бананового листя залишив на її шкірі темно-сині плями — тоді як на тілі Завтра Вранці не було ані сліду. Плями злилися з кольором його тіла, тоді як на її світлій шкірі — чітко виднілися.

Здавалося мудрим не згадувати про події вчорашнього вечора. Але вони мовчали про них не через сором, а через почуття, ближчі до поваги. А ще через втому. Вони одягнулися, з’їли плоди хлібного дерева, що залишилися після вечері, спустилися попри водоспад, обережно зійшли стежкою зі скель, повернулися до печери, стягнули з виступу своє сухе каное й рушили назад до затоки Матаваї.

Через шість годин, коли вдалині завиднівся добре знайомий чорний пляж навпроти місіонерського селища, Алма обернулася до Завтра Вранці й поклала руку йому на коліно. Той перестав веслувати.

— Вибач, — сказала вона, — можна, я запитаю тебе ще дещо, вже востаннє?

Вона мусила дізнатися ще одну річ і мала спитати його вже, бо сумнівалась, що вони ще колись побачаться. Завтра Вранці кивнув головою, спонукаючи її продовжувати.

— Ось уже майже рік як Емброзова валіза — повна твоїх портретів — лежить у моїй фаре на узбережжі. Будь-хто міг би її взяти. І розповсюдити ті малюнки по всьому острову. Але жодна душа на цьому острові не поцупила їх. Чому?

— О, тут відповідь проста, — тут же відповів Завтра Вранці. — Вони всі бояться мене як вогню.

Після цих слів Завтра Вранці знову взявся за весла й скерував каное до берега. Коли вони причалили, якраз настав час вечірньої служби. Всі зустріли їх тепло й радісно. Завтра Вранці виголосив чудову проповідь.

Ніхто не питав, де вони були.

Розділ двадцять шостий

Через три дні Завтра Вранці покинув Таїті й повернувся до своєї місії на Раятеа — до своєї дружини й дітей. У ті дні Алма переважно трималась осторонь від людей. Сиділа здебільшого в своїй фаре в товаристві Роджера й міркувала над усім, що дізналася. Вона відчувала на душі полегшу й, водночас, тягар: полегшу — від звільнення від давніх запитань; тягар — від почутих відповідей.

Алма перестала ходити на ранкові купання в річці разом з сестрою Ману й іншими жінками, бо не хотіла, щоб ті бачили сині плями, що досі виднілися на її шкірі. Церковні служби відвідувала, але трималась непомітно позаду. Їй більше не випало нагоди побути з Завтра Вранці наодинці. Щоправда, вона бачила, що й він сам ніколи не залишався на самоті. Дивно, що вони взагалі зуміли побути удвох.

За день до від’їзду Завтра Вранці відбувся ще один бенкет на його честь — такий же гучний, як і два тижні до того. Знову були танці й розмаїті наїдки й напої. Знову музики, турніри з боротьби й півнячі бої. Знову багаття й зарізані поросята. Тепер Алма побачила, як його всі шанували, ще сильніше, ніж любили. Вона збагнула, яке відповідальне становище він займав і як гідно поводився. Йому на шию повісили десятки квіткових гірлянд — квіти звисали, мов важкі ланцюги. Його обдарували дарами: пара зелених голубок у клітці, оздоблений голландський пістоль XVIII століття, який більше не стріляв, Біблія, оправлена в козячу шкіру, коштовності для його дружини, сувої ситцю, мішки цукру й чаю, майстерно викуваний залізний дзвін для його церкви. Люди поскладали дарунки коло його ніг, і Завтра Вранці вдячно їх прийняв.

Надвечір на берег прийшло кілька жінок з віниками й узялися підмітати пляж для гри гару раа пуу. Алма ще ніколи не бачила, як грають гару раа пуу, але знала, що це таке, — преподобний Веллс якось їй розповідав. Гру — назву якої можна було б перекласти як щось на кшталт «ухопити м’яча» — традиційно грали дві команди жінок, які ставали одна навпроти одної на такому собі полі завдовжки десь із сотню футів. З обох кінців поля на піску креслили лінію, що позначала ворота. За м’яч слугував товстий клубок скручених докупи бананових листків, завбільшки з невеликий гарбуз, тільки легший. Метою гри, дізналась Алма, було вихопити м’яч в команди-суперника й пробратися до протилежного кінця поля, не віддавши його в руки суперника. Якщо м’яч потрапляв у море, гра продовжувалася у воді. Гравці могли робити що завгодно, аби не дати суперникам здобути перемогу.

Англійські місіонери вважали гару раа пуу збудливою грою, в яку жінкам грати не годиться, і тому в усіх інших селищах вона була заборонена. Чесно кажучи, місіонери мали рацію — гра справді не пасувала жінкам. Ті постійно травмувалися під час гри — ламали руки й ноги, розбивали голову, проливали кров. Гару раа пуу, як захоплено висловився преподобний Веллс, була «разючим проявом варварства». І жорстокість лежала в її основі. У давні часи, коли чоловіки готувалися до війни, жінки вправлялися у гару раа пуу. Щоб теж бути готовими, коли прийде час воювати. Тоді чому ж преподобний Веллс досі дозволяв гару раа пуу, тоді як інші місіонери забороняли її як нехристиянський вияв дикунства? А тому, що, як і з усім решта, він просто не бачив у цьому нічого поганого.

Але коли гра почалась, Алма мимоволі подумала, що тут преподобний Веллс грубо помилився: поєдинок гару раа пуу міг завдати колосальної шкоди. Щойно м'яч потрапляв у гру, жінки перетворювалися на грізних і, водночас, лячних істот. Ці лагідні й гостинні таїтянські жінки — чиї тіла Алма бачила під час ранкових купань, чию їжу куштувала, чиїх дітей гойдала на коліні, чиї піднесені голоси чула під час щирих молитов, чиє волосся бачила оздобленим квітами — вмить утворювали два ворожі війська пекельних чортиць. Алмі було важко сказати, у чому полягала суть гри: схопити м’яч чи відірвати своїй суперниці голову — а може, і те й те. Перед її очима мила сестра Етіні (сестра Етіні!) схопила іншу жінку за волосся й жбурнула її на землю — а та навіть не була близько до м’яча!

Натовп глядачів обожнював це видовище й голосно підбадьорював гравців. Преподобний Веллс теж вигукував разом з ними, й Алма вперше побачила того корнуолльського портового шибайголову, яким він був, доки Христос і місіс Веллс не втихомирили його агресію. Спостерігаючи за тим, як жінки кидалися за м’ячем і одна на одну, преподобний Веллс більше не був схожий на безневинного ельфа — він, скоріше, скидався на безстрашного маленького тер’єра-щуролова.

Раптом Алму зненацька збив з ніг кінь.

Принаймні відчуття було схоже. Але її звалив на землю не кінь, а сестра Ману, яка вибігла за межі поля й з усієї сили накинулася на Алму. Сестра Ману вхопила її за руку й затягла на поле. Юрба була в захваті. На березі стояв шалений гул. Алма краєм ока зауважила лице преподобного Веллса, розпашіле від несподіваного повороту подій — він аж скрикнув від радості. Вона глянула на Завтра Вранці — той тримався стримано й спокійно. Він був надто величною постаттю, щоб сміятися з такого видовища, але й засуджувати його не засуджував.

Алма не хотіла грати в гару раа пуу, але її думки ніхто не питав. Не встигла вона й оком змигнути, як опинилася у грі. Їй здалося, що на неї нападають з усіх сторін, але, скоріш за все, на неї й нападали з усіх сторін. Хтось кинув їй м’яч й штовхнув. Сестра Етіні.

— Біжи! — крикнула вона.

Алма побігла. Але не встигла відбігти, як її знову збили з ніг. Хтось ударив її рукою в груди, й вона впала на спину. Падаючи, прикусила язик й відчула в роті присмак крові. Алма подумала, чи не краще так і лежати на піску, щоб їй ще рук і ніг не поламали, але боялась, що безжалісний табун її просто затопче. Вона підвелась. Натовп знову заревів. Часу на роздуми не було. Жіноче юрмище потягнуло її за собою, вона не мала іншого вибору, як бігти слідом за ними. Алма уявлення не мала, де м’яч. Як хтось узагалі міг знати, де він? Раптом вона опинилася у воді. Її знову збили з ніг. Виринула, солона вода затекла в очі й горло. Хтось штовхнув її під воду, ще глибше.

Тепер вона по-справжньому злякалась. Ці жінки, як і всі таїтянці, вчилися плавати скоріше, ніж ходити, тоді як Алма трималася на воді невміло й нерішуче. Спідниці намокли й обважніли — це налякало її ще дужче. Хвилі, хоч і невеликі, набігали на неї одна за одною. Їй вдарили м'ячем у вухо — вона не бачила, хто його кинув. Хтось обізвав її пореіто, що буквально перекладалося як «устриця», але в розмовній мові так лайливо називали жіночі геніталії. Що Алма такого зробила, що її назвали так образливо — пореіто?

Зненацька вона знову опинилася під водою — трійко жінок спробували пробігти просто по ній. Їм це вдалося. Одна відштовхнулася ногами від Алминих грудей, скориставшись її тілом як опорою, як каменем, на який стають, переходячи через ставок. Друга вдарила її ногою в обличчя й, напевно, зламала їй носа. Алма ледве виборсалася на поверхню, хапаючи повітря й випльовуючи кров. Хтось голосно обізвав її пуа’а — свиня. Її знову штовхнули під воду. Цього разу, без сумніву, навмисно — дві дужі руки запхнули її голову під воду. Вона знову виринула на поверхню, помітивши, як повз пролетів м’яч. Десь здалеку почулися вигуки юрби на березі. На неї знову хтось набіг. Вона знову занурилась під воду. Але цього разу підвестись не вдалось: хтось сидів на ній верхи.

А далі сталося щось неймовірне: час завмер на місці. З розплющеними очима й ротом, з розквашеним носом, з якого в затоку Матаваї текла кров, знерухомлена під водою і безсила, Алма зрозуміла, що зараз помре. І приголомшено відчула, що заспокоїлась. А це не так і зле, подумала вона. Насправді все дуже легко. Смерть, якої всі так бояться і уникають, насправді найпростіша річ у світі, коли дійсно настає її час. Щоб померти, треба просто перестати старатися жити. Треба просто погодитися зникнути. Якщо Алма застигне нерухомо під важким тілом невідомої суперниці, вона без жодних зусиль зникне. Смерть покладе кінець усім стражданням. Настане кінець сумнівам. Сорому й вині. Всім її запитанням. А найголовніше, спогадам теж настане кінець. Вона може непомітно визволитися від життя. Емброз, зрештою, так і зробив. Яке то, мабуть, було для нього полегшення! Зовсім недавно вона шкодувала його за те, що він сам відібрав собі життя, але яке бажане звільнення він відчув! Йому можна позаздрити! І вона може піти слідом за ним на той світ. Хіба вона має причини боротися за ковток повітря? Який у цьому сенс?

Вона ще більше заспокоїлась.

Побачила бліде світло.

Відчула, що її запрошують у якесь гарне місце. Кличуть її до себе. Їй пригадалися материні останні слова: Het is fign.

Це приємно.

А тоді — за кілька секунд до того, як уже стало б надто пізно щось змінити — Алму раптом пронизала одна думка. Всім тілом вона відчула щось, що не підлягало обговоренню: вона, донька Генрі й Беатрікс Віттекер, з’явилася на цей світ не для того, щоб затонути в п’яти футах води. І ще одне: якщо їй доведеться когось убити, щоб врятувати своє життя, вона це зробить без вагань. І останнє, найважливіше усвідомлення: вона зрозуміла, що світ ділиться на дві категорії: тих, хто щосили хапається за життя, і тих, хто здається і вмирає. Так просто. І це стосувалося не тільки людей, а й усіх живих істот на землі, від найдовершенішого творіння до найскромнішого. Так було навіть у моху. То був механізм самої природи — рушійна сила існування, перетворення й мінливості — і пояснення, як був влаштований цілий світ. Пояснення, якого Алма шукала все життя.

Вона випірнула з води. Скинула з себе чуже тіло так легко, наче пір’їнку. З роз’юшеним носом і очима, які пекли від солоної води, з розтягненими зап’ястями й грудьми в синцях, вона виринула на поверхню й гарячково втягнула повітря. Алма роззирнулася довкола — хто та жінка, що тримала її під водою? Її люба подруга, безстрашна велетка сестра Ману, з головою, порубцьованою після всіх жахливих битв власного життя! Ману сміялася з виразу Алминого обличчя. Доброзичливо, ба навіть по-дружньому, але — сміялася. Алма схопила Ману за шию. Схопила так, ніби збиралася скрутити їй в’язи. І на весь голос викрикнула слова, яких навчила її ватага Гіро:

А тоді Алма ослабила потиск і відпустила сестру Ману. Тієї ж миті Ману проревіла їй в обличчя схвальний клич. Алма побрела до берега.

Вона не бачила довкола нічого і нікого. Якщо хтось на березі й кричав щось до неї, добре чи погане, Алма цього не чула.

Вона вийшла з моря так, ніби народилася в ньому.