Природа всіх речей

Розділ дванадцятий

Року 1848-го Алма Віттекер якраз почала писати нову працю — «Антологія мохів Північної Америки». За минулі двадцять шість років вона вже опублікувала дві книжки — «Антологію мохів Пенсильванії» й «Антологію мохів Північного Сходу США» — товсті, вичерпні, чудово оформлені видання, що їх надрукував її давній приятель Джордж Гокс.

Перші дві праці Алми отримали теплі відгуки від інших ботаніків. Кілька авторитетних журналів надрукували схвальні рецензії, назвавши її геніальним класифікатором мохоподібних. Вона опанувала цю тему, не лише досліджуючи мохи, які росли в Білому Акрі та довколишній місцевості, — Алма купувала, вимінювала й випрошувала взірці від інших ботаніків-колекціонерів з цілої країни та різних куточків світу. Це їй вдавалося доволі легко. Алма вже знала, як ввозити рослини, а з перевезенням моху не було жодного клопоту. Треба було тільки висушити його, запакувати в ящики й завантажити на корабель — і мох переживав мандрівку без анінайменших труднощів. Він займав мало місця й майже нічого не важив, тож капітани суден погоджувалися взяти його за додатковий вантаж. І ніколи не гнив. Висушений мох так чудово надавався до перевезення, що люди століттями використовували його як пакувальний матеріал. Уже на самому початку своїх досліджень Алма виявила, що батькові припортові склади заповнені кількома сотнями видів моху з усієї планети — порозпихані по найдальших закутках і ящиках, вони лежали занедбані й недосліджені, аж поки Алма не поклала їх під мікроскоп.

Завдяки таким пошукам та імпорту за двадцять шість років Алма зуміла зібрати екземпляри майже вісьмох тисяч видів моху, які зберігала в спеціальному гербарії в найсухішому сіннику в возівні. Хоч вона ніколи не виїжджала за межі Пенсильванії, її знання в царині світової бріології були неймовірно глибокі. Вона листувалася з ботаніками з усієї планети — від Вогняної Землі до Швейцарії — і уважно стежила за заплутаними дебатами таксономістів, які затято сперечалися в маловідомих наукових журналах про те, є та чи та гілочка Neckera чи Pogonatum новим біологічним видом, чи тільки різновидом виду вже задокументованого. Деколи Алма й собі вступала в дискусію, надсилаючи старанно аргументовані статті.

Ба більше: тепер вона підписувалася повним іменем. Уже не «А. Віттекер», а просто — «Алма Віттекер». Біля її імені не були вказані ніякі ініціали — ні згадки про вчені титули або членство в знаних наукових організаціях, як би то пасувало вченим мужам. Навіть «місіс» вона не була, а отже, й не мала тієї шани, що її надає дамам цей титул. До цього часу, ясна річ, усі вже знали, що вона — жінка. Та це нічого не важило. Мох мало кого цікавив, і, може, саме тому їй так легко дозволили ввійти в цю наукову царину. Її уперта наполегливість теж дала своє.

З кожним роком Алма щораз глибше пізнавала царство моху й тепер розуміла, чому ніхто його досі ретельно не вивчав: пересічній людині здавалося, що там немає що досліджувати. Коли хтось описував мох, то зазвичай не змальовував його властивостей, а писав, чого йому бракує, — а бракувало йому немало. Мохи не давали плодів. Не мали коріння. Виростали щонайбільше кілька дюймів заввишки, не маючи внутрішнього клітинного скелету, що їх би підтримував. Мохи не вміли пускати через свій організм воду. Вони навіть не парувалися. (Принаймні не так очевидно, як лілії чи яблуневий цвіт — зрештою, як будь-яка квітка — з чітко вираженими чоловічими й жіночими органами.) Мохи тримали своє розмноження в таємниці від неозброєного людського ока. З цієї причини їх ще називали промовистим іменем — криптогамні або ж тайношлюбні.

Хоч з якого боку глянь, мох видавався невигадливим, нецікавим, убогим, ба навіть примітивним. Супроти нього найпростіший бур’ян, що пробивався крізь звичайнісінький міський хідник, здавався досконалим витвором природи. Але мало хто усвідомлював те, про що дізналася Алма: мох на диво міцний. Він поїдає камінь, тоді як його самого практично жодна істота не їсть. Мох повільно смакує валунами, і цей руйнівний обід триває сотні років. Колонія моху здатна з часом перетворити скелю на купу гравію, а той гравій — на землю.

Під уступами оголеного вапняку колонії моху утворюють вологі, живі губки, які міцно тримаються за камінь і просто з нього п’ють насичену кальцієм воду. За якийсь час суміш моху з мінералом перетворюється на вапняковий мармур. На твердій, кремово-білій мармуровій поверхні назавжди застигають блакитні, зелені й сірі прожилки — сліди древніх колоній моху. Сама Базиліка святого Петра збудована з цього матеріалу, витвореного й поцяткованого давнім мохом.

Мох росте там, де не росте ніщо інше. Виростає на цеглі. Росте на корі дерев і черепиці. За Полярним колом і в духмяних тропіках; на хутрі лінивців, на мушлях равликів, на зігнилих людських кістках. Мох, помітила Алма, першим з усіх рослин знову з’являється на спаленій чи безплідній землі. Він мов той відчайдушний сміливець, який спонукає ліс відродитися до життя. Це рушійна сила воскресіння. Засохлий клаптик моху може сорок років дрімати, та варто його змочити водою, і він зараз же оживе. Мох потребує тільки часу, й Алмі почало здаватися, що часу в світі більш як вдосталь. Інші науковці, зауважила вона, припускали те ж саме. На початку 1830-х Алма вже прочитала «Принципи геології» Чарльза Лаєлла, який висунув теорію про те, що планета старіша, ніж ми собі гадаємо, і налічує кілька мільйонів років. Вона захоплювалася свіжою працею Джона Філліпса, який року 1841-го представив геологічну хронологію — ще давнішу за розрахунки Лаєлла. Філліпс вважав, що Земля вже пережила три ери природничої історії (палеозойську, мезозойську та кайнозойську), й розпізнав скам’янілі рештки флори й фауни з кожного періоду — зокрема, й закам’янілий мох.

Теорія про немислимо древній світ не вразила Алму, проте ошелешила багатьох людей, позаяк прямо суперечила біблійному вченню. Алма, натомість, мала свою особливу теорію про час, яку скам’янілі рештки з первісного океану, що на них посилалися у своїх дослідженнях Лаєлл із Філліпсом, тільки підтвердили. Алма взагалі вірила в те, що у Всесвіті одночасно існує кілька видів часу; як сумлінний класифікатор, вона навіть спробувала виокремити й назвати кожен з них. Найперше Алма визначила так званий «людський час» — хроніку обмеженої, смертної пам’яті, засновану на хибних спогадах із задокументованої історії. Людський час був коротким і горизонтальним утворенням. Він простягався прямою, вузькою лінією від недавнього минулого до ледь мислимого майбутнього. А найдивовижнішою особливістю людського часу було те, що він рухався надзвичайно швидко. Так швидко, немов у Всесвіті хтось клацнув пальцями. Хоч як то було прикро, але смертні дні Алми — як, зрештою, і всіх інших — належали до царини людського часу. А значить, болісно усвідомлювала Алма, вона недовго пробуде на цьому світі. Її життя — як і життя всіх решта — коротке, наче спалах світла. На іншому кінці спектра, припускала Алма, — «божественний час»: незбагненна вічність, де розвиваються галактики й де живе Бог.

Про божественний час вона нічого не знала. Та й ніхто не знав. Її страшенно дратували люди, які заявляли, начебто мають якесь розуміння божественного часу. Вивчення цього часу її не цікавило, бо, на думку Алми, людський розум ніяк не здатен його осягнути. То був час за межами часу. Тому вона залишила його в спокої. Втім, Алма відчувала його існування і здогадувалася, що він застиг у стані якоїсь грандіозної, безкінечної рівноваги. Коли ж спуститися з небес на землю, то Алма вірила ще в такий собі «геологічний час» — той, про який так переконливо писали Чарльз Лаєлл і Джон Філліпс.

До цієї категорії належала природнича історія. Геологічний час рухався так повільно, що майже дорівнював вічному, божественному часу. В такому темпі ростуть каміння й гори. Геологічний час нікуди не квапився й відлічував секунди, на думку вчених, у стократ довше, ніж припускали досі. А десь між геологічним часом і часом людським, вважала Алма, був ще один — «час моху». Супроти геологічного часу, час моху мчав зі сліпучою швидкістю, адже за тисячу років він розвивався до такого рівня, про який камінь міг не мріяти і за мільйон років. Однак порівняно з людським часом, час моху плинув повільно до божевілля. Пересічній людині могло здатися, що він узагалі не рухається. Проте мох таки рухався, і то з неймовірними успіхами. Сьогодні начебто нічого не відбувалося, але за років десять усе змінювалося до невпізнання. Просто мох рухався так повільно, що людство не могло відстежити його руху.

А от Алма могла. І стежила за ним. Задовго до 1848 року вона навчилася спостерігати за світом в уповільненому темпі часу моху. По краях вапнякових валунів Алма повставляла в камінь крихітні різнокольорові прапорці, щоб позначити межу, до якої дійшла кожна колонія, і спостерігала за цим тривалим видовищем ось уже двадцять шість років. Які види моху заповнять собою усю поверхню каменя, а які — відступлять? І скільки це триватиме? Вона спостерігала за тим, як це величне, безгучне, малорухоме царство зелені розширювало й звужувало свої володіння. І вимірювала їхній поступ довжиною нігтя й п’ятиліттями.

Вивчаючи час моху, Алма намагалася не перейматися власним смертним життям. Її захопив у свої лабети людський час, але цьому годі було зарадити. Зоставалось якомога краще прожити коротке життя мухи-одноденки. Їй уже виповнилося сорок вісім. Дрібниця для колонії моху — і немалі літа для жінки. Місячні в неї вже скінчилися. У волоссі з’явилася сивина. Якщо пощастить, думала Алма, вона зможе жити й працювати ще років двадцять-тридцять — щонайбільше сорок. Більше їй не було чого бажати — і вона мріяла про це щодня. Стільки всього треба вивчити — і так мало часу!

Якби мох знав, що Алми Віттекер скоро не стане, часто думала вона, то він би її пошкодував.

А тим часом життя у Білому Акрі йшло своїм звичаєм. Компанія Віттекера вже багато років не розширювала торгівлі рослинами — але й не скорочувала; вона, так би мовити, перетворилася у джерело стабільного прибутку, їхні оранжереї досі вважалися найкращими в Америці, а на території садиби росло понад шість тисяч видів рослин. На той час американці божеволіли від папоротей і пальм («птеридоманія», казали зухвалі журналюги), а Генрі, який вирощував і продавав сотні таких екзотів, заробляв на їхньому шаленстві купу грошей. Крім того, добрий заробіток приносили млини й ферми, які належали Генрі, а за останні роки він вигідно продав залізничним компаніям великий шмат земель. Генрі зацікавився торгівлею каучуком — новітньою галуззю, яка обіцяла чималі прибутки — й через своїх знайомих у Бразилії та Болівії зробив перші капіталовкладення у цю непевну, нову справу.

Отож Генрі Віттекер був, як не дивно, живий-живісінький. У вісімдесят вісім років він ще чувся при силі, що було доволі разюче, коли зважити на те, як важко він усе життя гарував і як голосно нарікав на свої болячки. В нього погіршився зір, але зі збільшувальним склом і при доброму світлі він міг дати раду своїм паперам. Коли не падав дощ, Генрі обходив по обіді своє помістя, тримаючи в руках міцний ціпок, вбраний — як завжди — наче заможний лорд вісімнадцятого століття.

Його дресирований крокодил — Дік Єнсі — далі спритно завідував заокеанськими справами компанії Віттекера, привозячи нові, прибуткові лікарські рослини, як-от сімарубу, хондодендрон і багато інших. Джеймс Ґеррік, квакер і давній діловий партнер Генрі, вже помер — аптекою тепер керував його син Джон, а лікувальні препарати марки «Ґеррік енд Віттекер» розходилися по всій Філадельфії та за її межами. Французькі суперники таки скинули Генрі з трону короля світової торгівлі хініном, але на рідних теренах йому добре йшло. Недавно він випустив новий засіб — «Бадьорі пігулки Ґерріка енд Віттекера» — суміш єзуїтської кори, мирри, сасафрасової олії й дистильованої води, яка начебто лікувала всі людські недуги — від триденної малярії й пухирчастої висипки до жіночого нездужання. Пігулки мали колосальний успіх. Вони не потребували великих затрат і приносили стабільний прибуток, надто влітку, коли по всьому місту спалахували хвороби й лихоманки, і кожна сім’я — байдуже, багата чи бідна — жила в страху перед епідемією. Матері давали ті пігулки дітям при всіх хворобах.

Довкола Білого Акру виросло місто. Там, де колись серед тиші стояли ферми, тепер вирувало міське життя з усіма його омнібусами, каналами, залізничними коліями, брукованими дорогами, заставами й пароплавами. З 1792 року, коли Віттекери прибули до Сполучених Штатів, населення країни подвоїлося, а на стягу тепер майоріло тридцять зірок. Урізнобіч поспішали потяги, випльовуючи гарячий попіл і золу. Пастори й моралісти побоювалися, що легкодухих жінок, які промчать отак у паротязі, де безупину погойдує і трусить, охопить пристрасний шал. Поети співали оди природі, дарма що та зникала просто перед їхніми очима. Якщо раніше у Філадельфії був один мільйонер — Генрі Віттекер, то тепер їх налічувався цілий десяток. Усе це було нове й незвичне. З іншого боку, холера, жовта лихоманка, дифтерія, пневмонія і смерть нікуди не зникли. Це все було старе як світ. Отож аптекарська справа любісінько процвітала.

Після смерті Беатрікс Генрі не одружився вдруге й не проявляв жодного інтересу до шлюбу. Він не потребував дружини — в нього була Алма. Алма добре ставилася до Генрі й вряди-годи, десь раз на рік, він навіть хвалив її за це. За той час вона навчилася влаштовувати своє життя, враховуючи батькові примхи й бажання. Зазвичай їй було приємно в його товаристві (вона любила батька, хоч яким він був), однак Алма чудово розуміла, що кожна година, проведена біля тата, — це час, який вона могла б витратити на вивчення моху. Її пообіддя й вечори належали Генрі, тоді як ранки Алма присвячувала власній праці. З роками батько вставав з постелі щораз пізніше, тому такий розклад усіх влаштовував. Інколи Генрі бажав запросити на вечерю гостей, але це траплялося далеко не так часто, як колись. Тепер вони вечеряли в товаристві не чотири рази на тиждень, а чотири рази на рік.

Генрі далі був капризним і нестерпним. Алма не раз прокидалася серед ночі від того, що Ганнеке де Ґроот, яка, здавалося, взагалі не старіла, торкалась її плеча зі словами:

— Дитинко, твій батько тебе кличе.

Тоді Алма вставала, куталася в теплий халат і йшла до батькового кабінету, де роздратований Генрі, який страждав від безсоння, шарудів паперами, вимагав налити йому чарку джину й зіграти з ним о третій ночі дружню партію в нарди. Алма, ані слова не кажучи, потурала його бажанням, знаючи, що наступного дня Генрі буде втомлений, а значить, вона матиме більше часу на свої заняття.

— Я тобі колись розказував про Цейлон? — питав він, і Алма давала йому виговоритися, аж поки він не засинав.

Часом вона й сама засинала, слухаючи його оповідки про давнє минуле. Розвиднювалося, і перші промені сонця освітлювали старого чоловіка і його сивоголову доньку, які задрімали просто в кріслах, так і не закінчивши партії в нарди. Тоді Алма прокидалася й прибирала в кімнаті. Кликала Ганнеке й дворецького, щоб ті допомогли їй перенести батька в ліжко. А відтак нашвидкуруч снідала й рушала до свого кабінету в возівні або ж до спостережного пункту серед замшілих валунів, де знову поринала в дослідження.

Так тривало понад два з половиною десятки років. І так, думала Алма, триватиме завжди.

Алма Віттекер вела спокійне, щасливе життя.

Щасливе цілком і сповна.

Натомість іншим не так пощастило.

Так, давній Алмин приятель Джордж Гокс не знайшов щастя у шлюбі з Реттою Снов. Ретта також почувалася нещасною. Втім, знаючи про це, Алма не відчувала ні втіхи, ні радості. На її місці інша жінка зловтішалася б цією своєрідною похмурою помстою за її розбите серце, однак Алма була не з тих, хто насолоджується чужими стражданнями. До того ж Алма більше не кохала Джорджа Гокса, хоч свого часу його шлюб завдав їй великого болю. Полум’я її кохання згасло багато років тому. Було б геть безглуздо далі кохати його всупереч обставинам, та й крім того, вона й так наробила чимало дурниць. Втім, Алма шкодувала Джорджа. Він мав добре серце й завжди був їй вірним приятелем, тільки дружину обрав собі на диво невдало.

Попервах статечний видавець ботанічних праць просто дивувався своїй безтурботній, жвавій нареченій, та з часом уже не приховував свого роздратування. У перші роки після того, як вони побрались, Джордж і Ретта час від часу вечеряли в Білому Акрі, проте Алма незабаром зауважила, що як тільки Ретта починала говорити, Джордж відразу супився й напружувався, так наче побоювався того, що вона збиралася сказати. Врешті-решт він узагалі перестав розмовляти за вечерею, мабуть, сподіваючись, що і його дружина вмовкне. Та його бажання не збувалося. Ретта хвилювалася, чому її чоловік мовчить, і теревенила за двох, що, натомість, змушувало Джорджа ще міцніше стулити вуста.

Через кілька років у Ретти з’явилася чудернацька звичка, яку Алмі було прикро бачити. Коли Ретта розмовляла, її пальці безпомічно пурхали довкола її губ, так наче вона силкувалася піймати щойно вимовлені слова чи навіть заштовхати їх назад. Деколи Ретті вдавалося урвати речення на середині якоїсь божевільної думки, і тоді вона притискала пальці до вуст, щоб не зронити більше ні слова. Однак бачити цей тріумф було ще важче, бо те останнє, дивне, обірване речення висіло ні в сих ні в тих у повітрі, тоді як Ретта нажахано дивилася на свого безмовного чоловіка, широко розплющивши очі, які благали про вибачення.

Після низки таких прикрих трафунків містер і місіс Гокс узагалі перестали приходити на вечерю. Алма бачилася з ними тільки в них удома, коли навідувалася на Арк-стріт, щоб обговорити з Джорджем деталі майбутньої публікації.

Заміжжя, як виявилось, не пасувало місіс Ретті Снов-Гокс. Вона явно не була створена для нього. Та й сама зрілість їй не личила. У світі дорослих існувало надто багато обмежень, від неї сподівалися надто великої серйозності. Ретта більше не була тим дурненьким дівчиськом, яке легковажно роз’їжджало по місту в своєму маленькому двоколісному екіпажі. Тепер вона була дружина й помічниця одного з найповажніших видавців Філадельфії й мала поводитися відповідно до свого нового статусу.

Ретті більше не годилося самій ходити до театру. По правді, їй і раніше не годилося, але ж цього ніхто не забороняв. Тепер же Джордж був проти. Йому не подобався театр. Крім того, Джордж змушував дружину ходити до церкви — і то кілька разів на тиждень — де Ретта так нудилась, що, як мала дитина, не могла встояти на місці. Після весілля їй уже не пасувало яскраво одягатися й співати, коли охота, пісеньки. Точніше, вона могла співати й деколи співала, однак це виглядало непристойно й тільки дратувало її чоловіка.

Що ж до материнства, то Ретта й цього обов’язку не могла сповнити. Невдовзі після шлюбу в домі Гоксів оголосили про вагітність, але та передчасно скінчилася. Наступного року стався ще один викидень, а за рік — іще один. Втративши п’яту дитину, охоплена глибоким розпачем Ретта перестала виходити зі своєї спальні. Її плач, казали, було чути сусідам на другому кінці вулиці. Бідолашний Джордж Гокс гадки не мав, що робити зі своєю згорьованою дружиною і кілька днів поспіль не міг працювати через її божевілля. Зрештою, він послав записку до Білого Акру, благаючи Алму прийти на Арк-стріт і посидіти біля своєї давньої безутішної приятельки.

Проте коли Алма прийшла, Ретта вже спала з великим пальцем у роті, а її прекрасне волосся розсипалося по подушці, схоже на голі чорні галузки на тлі бляклого зимового неба. Джордж пояснив, що аптекар прислав їм трохи настоянки опію, і та, вочевидь, допомогла.

— Тільки прошу тебе, Джордже, не захоплюйся цим, — застерегла його Алма. — Ретта вельми чутлива, і коли дати їй забагато опію, він їй зашкодить. Так, часами вона поводиться безглуздо, а деколи просто жахливо. Але, наскільки я знаю Ретту, для щастя їй потрібні тільки терпіння і любов. Може, варто трохи почекати…

— Вибач, що потурбував тебе, — сказав Джордж.

— Усе гаразд, — відповіла Алма. — Я завжди готова тобі допомогти — і Ретті теж.

Алма хотіла ще щось сказати — але що? Вона й так боялася, що висловилася надто вільно і, може, навіть натякнула, що з нього поганий чоловік. Сердешний Джордж. Він так втомився.

— Я твій друг, Джордже, — сказала вона, торкнувшись його плеча. — Можеш розраховувати на мене. І кликати в будь-який час.

Що ж, він її послухав. 1826 року, коли Ретта обрізала собі волосся, Джордж покликав Алму. Покликав у 1835-му, коли Ретта зникла на три дні, аж поки її не знайшли в Фіштауні, де вона покотом спала серед безпритульних дітлахів. Послав за нею 1842 року, коли Ретта напала на служницю, тримаючи в руках швейні ножиці, бо то, мовляв, не жінка, а привид. Служниця обійшлася кількома подряпинами, але більше ніхто не хотів носити Ретті сніданок. Знову звернувся за поміччю у 1846-му, коли Ретта почала писати довгі, незрозумілі листи, де сліз на папері було більше, ніж чорнила.

Джордж не знав, що робити з її вибриками і капризами. Вони не давали йому ні думати, ні працювати. А на той час він видавав понад п’ятдесят книжок на рік, а також низку наукових журналів і «Екзотичну флору в іноктаво» — нове, дороге видання, яке розповсюджувалося тільки за передплатою (виходило чотири рази на рік, проілюстроване величезними, розфарбованими вручну літографіями щонайвищої якості). Всі ці проекти потребували його цілковитої уваги. Він не мав часу на жінчині коники.

Алма теж не мала них часу, але все одно приходила. Часами, коли справи ставали геть кепські, вона навіть залишалася з Реттою на ніч і спала в подружньому ліжку Гоксів, обійнявши свою тремтячу приятельку, тоді як Джордж ночував на тапчані в друкарні. Хоч Алмі здалося, що він там проводить кожну ніч.

— Якщо я стану самим дияволом, — запитала Ретта Алму якось посеред ночі, — ти все одно мене любитимеш і будеш до мене добра?

— Я завжди тебе любитиму, — запевнила Алма єдину подругу в своєму житті. — І ти ніколи не станеш дияволом, Ретто. Тобі просто треба відпочити й перестати завдавати клопоту собі та іншим…

На ранок після таких нічних розмов вони всі втрьох снідали в великій їдальні. Розмова ніколи не йшла. Джордж і в найкращі дні був небалакучий, а Ретта сиділа то перезбуджена, то заціпеніла — залежно від того, скільки опію їй дали напередодні. Розум її майже завжди був затуманений. Інколи Ретта жувала якийсь шматок ганчірки, й ніхто не міг його від неї відібрати. Алма гарячково шукала тему для розмови, що підійшла б їм трьом, але ніяк не знаходила. Такої теми ніколи не існувало. З Реттою вона могла теревенити про якісь дурниці, з Джорджем розмовляти про ботаніку, а про що говорити з ними обома — вона ніколи не знала.

У квітні 1848-го Джордж Гокс знову послав за Алмою. Та саме працювала за столом, завзято намагаючись розкусити таємницю погано збереженого Dicranum consorbrinum, що його недавно надіслав їй колекціонер-любитель із Міннесоти, — аж раптом верхи примчав худорлявий хлопчак із нагальним посланням: міс Віттекер просять негайно прийти в будинок Гоксів на Арк-стріт. Стався нещасний випадок.

— Що трапилося? — запитала Алма, стривожено відірвавшись від роботи.

— Пожежа! — відповів хлопець, ледве стримуючи радість.

Хлопчиська обожнюють пожежі.

— О Боже! Хтось постраждав?

— Ні, мем, — явно розчаровано відповів хлопчак.

Як виявилося, Ретта влаштувала в своїй спальні пожежу. Чомусь вирішила спалити постіль і фіранки. На щастя, погода була вогка, і тканина не загорілась, а тільки почала тліти. Диму було більше, ніж вогню, але спальня все одно зазнала чималої шкоди. Ще більше постраждав моральний стан мешканців дому. Двійко служниць звільнилися. У такому домі ніхто не хотів жити. Ніхто не збирався терпіти господиню, яка геть з’їхала з глузду.

Коли Алма туди прийшла, на Джорджеві не було лиця. Ретті дали настоянки опію — вона міцно спала на канапі. В будинку тхнуло горілою травою після дощу.

— Алмо! — кинувся до неї Джордж.

Стиснув її руку. В минулому він зробив так тільки раз, більш як тридцять років тому. Тепер усе було інакше. Алмі стало соромно за те, що вона досі пам’ятала той випадок. Його зіниці розширилися від паніки.

— Вона більше не може тут залишатися.

— Вона твоя дружина, Джордже.

— Я знаю, хто вона така! Знаю! Але їй більше не можна тут жити, Алмо. Вона ставить під загрозу своє життя і всіх решту. Вона ж могла нас усіх вбити і спалити друкарню! Ти мусиш знайти для неї інше місце.

— Шпиталь? — спитала Алма.

Однак Ретта вже не раз бувала в шпиталі, де їй ніхто так і не зміг зарадити. Вона верталася додому ще в більшому збудженні, ніж до того.

— Ні, Алмо. Місце, де вона могла б жити постійно. Інший дім. Ти ж знаєш, що я маю на увазі! Більше вона тут і ночі не ночуватиме. Хай перебирається деінде. Ти мусиш мене за це пробачити. Тобі відомо більше, ніж всім, але навіть ти не знаєш, на що вона перетворилася. За минулий тиждень я ока не склепив. У цьому домі ніхто не спить зі страху, що вона знову щось витворить. Треба, щоб біля неї завжди чатувало двоє людей, а то вона наробить біди як не собі, то комусь іншому. Все, я більше не маю сили про це говорити! Ти розумієш, чого я прошу, я знаю. Ти мусиш зробити це заради мене.

Не замислившись ні на хвилину, чому це мусить бути саме вона, Алма взяла й зробила, про що її просили. Написавши кілька листів потрібним людям, вона швидко домовилася про те, щоб влаштувати свою подругу до божевільні Ґриффона в Трентоні, що в Нью-Джерсі. Її звели допіру рік тому, а доктор Віктор Ґриффон — поважана особа у Філадельфії, колишній гість Білого Акру — сам спроектував будинок шпиталю, щоб забезпечити розбурханим душам якнайбільший спокій. Він був найвідомішим американським лікарем, який закликав лікувати душевнохворих згідно з моральними засадами, і подейкували, що його методи були досить гуманні. До прикладу, хворих ніколи не приковували ланцюгами до стін, як колись прикували Ретту в філадельфійському шпиталі. Казали, що божевільня Ґриффона — спокійне, затишне місце з доглянутими садами та, звісно, високими мурами. Начебто доволі приємна. І доволі дорога, як переконалася Алма, коли заздалегідь заплатила за перший рік лікування Ретти. Їй не хотілося завдавати Джорджеві клопоту ще й з рахунком, а Реттині батьки давно померли, залишивши по собі самі борги.

З важким серцем Алма залагоджувала ці справи, проте всі зійшлися на тому, що так буде найліпше. Ретта матиме власну кімнату в притулку, щоб не завдати шкоди іншому хворому, за нею цілоденно доглядатиме медична сестра. Думка про це заспокоювала Алму. Крім того, у притулку використовували сучасні, наукові методи лікування. Душевну хворобу Ретти лікуватимуть гідротерапією, вертінням по колу на спеціальній дошці й лагідними моральними настановами. Вона не матиме доступу ні до вогню, ні до ножиць. У цьому Алму запевнив сам доктор Ґриффон, який перед тим визначив, що Ретта страждає від так званого «пересихання нервового джерела».

Отож Алма про все домовилася. Джорджу залишилося тільки підписати підтвердження про те, що його дружина божевільна, й разом з Алмою супроводити її до Трентона. Всі втрьох вони рушили в дорогу найнятим екіпажем, бо в потязі Ретта могла, чого доброго, знову щось встругнути. Зі собою взяли ремінь, на випадок якби Ретту довелось зв’язати, але та поводилася спокійно і мугикала пісеньки.

Коли вони прибули до божевільні, Джордж швидко рушив через моріжок до головного входу, тоді як Алма з Реттою крокували попідруч позаду, мовби насолоджувалися прогулянкою.

— Який гарний будинок! — сказала Ретта, окинувши оком ошатну цегляну споруду.

— Справді гарний, — відповіла Алма, якій аж від серця відлягло. — Рада, що тобі подобається, Ретто, бо це тепер твій новий дім.

Чи розуміла Ретта, що відбувається, було неясно, але збудженою вона не виглядала.

— Чудовий сад, — продовжувала Ретта.

— Еге ж, — підтвердила Алма.

— Хоч я терпіти не можу, коли квіти зрізають.

— Що ти таке кажеш, Ретто! Та ж ти дужче за всіх на світі любиш букет свіжозрізаних квітів!

— Мене покарано за жахливі злочини, — незворушно відповіла Ретта.

— Ніхто тебе не карає, пташко.

— А найбільше за всіх я боюся Бога.

— Бог нічого не має проти тебе, Ретто.

— Мене мучать загадкові болі в грудях. Деколи мені здається, що моє серце от-от розірветься. Не зараз, але дуже скоро.

— Тут ти зустрінеш друзів, які тобі допоможуть.

— В юності, — спокійно продовжувала Ретта, — я займалася непристойними речами з чоловіками. Ти знала про це, Алмо?

— Цить, Ретто.

— Не цитькай на мене. Джордж і так знає. Я не раз йому про це казала. Я дозволяла тим чоловікам робити зі мною все, що їм хотілось, і навіть брала від них гроші — хоч ти знаєш, грошей мені ніколи не бракувало.

— Цить, Ретто. Не мели дурниць.

— А ти колись хотіла розважитися з чоловіками? Коли ще була молода?

— Ретто, прошу тебе…

— Жінки з молочарні в Білому Акрі теж цим займалися. Вони показали мені, що робити з чоловіками, й підказали, скільки грошей брати з них за мої послуги. За ті гроші я купувала собі рукавички й стрічки. А одного разу купила і для тебе стрічку!

Алма сповільнила крок, щоб Джордж не чув, про що вони говорять. Але в душі вона знала — він уже все це чув.

— Ретто, ти втомилася, побережи свої сили…

— Невже ти ніколи не робила цього, Алмо? Невже ніколи не мріяла зайнятися чимось безсоромним? Хіба ти ніколи не відчувала дикого голоду в своєму нутрі?

Ретта схопила її за руку й жалібно зазирнула Алмі в обличчя, шукаючи там натяк на те, що хотіла почути. А не знайшовши, покірно похнюпила голову.

— Ну звісно, не відчувала. Бо ти добра. Ви з Пруденс обоє доброчесні. А я — втілення самого диявола.

Алмі здалося, що її серце от-от розіб’ється на друзки. Вона глянула на широкі, згорблені плечі Джорджа Гокса, який ішов попереду. І її охопив жагучий сором. Вона ніколи не мріяла зайнятися чимось непристойним із чоловіками? Ох, якби ж Ретта знала правду! Якби хто-небудь знав! Алма — сорокавосьмирічна стара діва з усохлим лоном — і то кілька разів на місяць вчащала потайки до палітурної майстерні. І то не один і не два! Ба більше: всі заборонені книжки її молодості — «Cum Grano Salis» і всі решта — досі жили в її пам’яті. Часом вона виймала їх зі скрині, захованої на сіннику в возівні, й знову перечитувала. Алма знала про дикий голод геть усе!

Алма відчувала, що вчинить нечесно, коли не запевнить цього знедоленого тендітного створіння у своїй підтримці й любові. Невже вона допустить, щоб Ретта гадала, начебто вона єдина зіпсована дівчина в цілому світі? Але ж на кілька кроків попереду ішов Джордж Гокс, який точно все чув. Тому Алма не втішила Ретти і навіть не поспівчувала їй. Сказала тільки:

— Оселившись у цьому новому домі, моя люба Ретто, ти зможеш щодня гуляти в саду. І тоді ти заспокоїшся.

Майже всю дорогу додому Алма з Джорджем мовчали.

— Про неї добре дбатимуть, — нарешті порушила мовчанку Алма. — Доктор Ґриффон особисто мене в цьому запевнив.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — сказав у відповідь Джордж. — Прийти на цей світ — сумна доля.

— Можливо, — обережно сказала Алма, здивована запалом, із яким він це сказав. — Але ми мусимо шукати в собі терплячість і смирення, щоб пережити випробування, які виникають на нашому шляху.

— Авжеж. Принаймні так нас завжди вчили, — відказав Джордж. — Знаєш, Алмо, бували моменти, коли я хотів, щоб Ретта знайшла полегшення в смерті замість терпіти безперервні страждання й мучити мене і всіх решту.

Вона не знала, що відповісти. Джордж не зводив із неї очей — його похмуре лице аж скривилося від болю. За якийсь час вона, затинаючись, витиснула з себе:

— Де є життя, Джордже, там є і надія. Смерть кладе всьому кінець. Дуже скоро вона прийде за нами всіма. І я б, напевно, не бажала, щоб до когось вона поквапилася.

Джордж заплющив очі й мовчав. Її слова навряд чи його заспокоїли.

— Я навідуватиму Ретту в Трентоні раз на місяць, — якомога невимушеніше сказала Алма. — Якщо матимеш охоту, приєднуйся. Я привозитиму їй свіжі примірники «Дамського журналу». Вона любить його читати.

За наступні дві години Джордж не промовив ні слова. Він то дрімав, то прокидався. Розплющив очі допіру тоді, як вони в’їжджали в Філадельфію. На ньому не було лиця. Щиро його жаліючи, Алма вирішила змінити тему. Кілька тижнів тому Джордж позичив Алмі нову книжку про саламандр, яка щойно вийшла друком у Лондоні. Можливо, згадка про неї бодай дрібку його розвеселить. Отож доки екіпаж поволі котився до міста, вона подякувала Джорджеві і, розповівши трохи про книжку, наприкінці сказала:

— Загалом, у тій праці чимало глибоких думок і ретельного аналізу, але вона препаскудно написана й жахливо оформлена — невже, Джордже, в англійців нема редакторів?

Джордж, який досі сидів, утупившись у підлогу, глянув на неї і ні з того ні з сього сказав:

— Твій швагер наробив собі недавно клопоту.

Він явно не почув ні слова з того, що вона йому розповідала. Крім того, Алма була вражена, що він про таке заговорив. Джордж зроду не пліткував, та з якого дива він узагалі згадав про чоловіка Пруденс? Напевно, його так стривожили події того дня, що він був сам не свій. Але щоб не ставити його в незручне становище, Алма вирішила підтримати розмову так, наче вони з Джорджем завжди обговорювали такі теми.

— Що він наробив? — запитала вона.

— Артур Діксон надрукував один зухвалий памфлет, — втомлено пояснив Джордж, — який йому вистачило розуму підписати своїм іменем. Він написав, що влада Сполучених Штатів Америки — моральна почвара, яка схвалює рабство.

Алму ця новина нітрохи не вразила. Пруденс і Артур Діксон роками були ревними аболіціоністами. Своїми майже радикальними поглядами, спрямованими проти рабства, вони прославилися на цілу Філадельфію. На дозвіллі Пруденс працювала в місцевій квакерській школі — вчила вільних негрів читати. Крім того, вона піклувалася про дітей у негритянському сиротинці й час від часу виступала на засіданнях жіночих спілок, які виступали за скасування рабства. Артур Діксон часто — чи то пак, невпинно — друкував памфлети і працював одним з редакторів «Визволителя». Правду кажучи, багатьом жителям Філадельфії Діксони зі своїми памфлетами, статтями й промовами вже набридли. («Як на чоловіка, який уявляє себе агітатором, — казав Генрі про свого зятя, — Артур Діксон — страшенний зануда».)

— Але що з того? — запитала Алма Джорджа Гокса. — Всі знають, що моїй сестрі з чоловіком небайдужа та справа.

— Цього разу, Алмо, професор Діксон перебрав міру. Він не тільки хоче, щоб рабство негайно скасували, а й вважає, що ми не повинні платити податків й дотримуватися американських законів, доки не приймуть це малоймовірне рішення. Він закликає нас вийти на вулиці зі смолоскипами, вимагаючи, щоб усіх негрів тут же звільнили.

— Артур Діксон? — Алма не витримала й повністю вимовила ім’я свого надокучливого колишнього вчителя. — Зі смолоскипами? Щось геть на нього не схоже.

— Прочитай сама і побачиш. Всі про це говорять. Кажуть, йому ще пощастило, що його не вигнали з університету. А твоя сестра, по-моєму, виступала на його захист.

Алма деякий час обдумувала почуте.

— Що ж, мене це трохи лякає, — нарешті визнала вона.

— Кожен з нас народжений, щоб страждати, — повторив Джордж, втомлено провівши долонею по обличчі.

— Але мусимо шукати в собі терплячість і смирення… — знову, затинаючись, почала було Алма, але Джордж урвав її на півслові.

— Горопашна твоя сестра, — сказав він. — Ще й з купою дітлахів у хаті. Прошу тебе, Алмо, дай мені знати, якщо я можу якось допомогти твоїй сім’ї. Ти завжди була з нами така ласкава.

Розділ тринадцятий

Її горопашна сестра?

Що ж, може, й так… проте Алма не була в цьому певна.

Пруденс Віттекер Діксон не викликала до себе жалю — минув не один рік, а її далі неможливо було зрозуміти. Алма розмірковувала над цим наступного дня, розглядаючи свої колонії моху в Білому Акрі.

Родина Діксонів була таємницею за сімома замками! Ще один нещасливий шлюб. Пруденс і її колишній наставник були одружені двадцять п’ять років і народили шістьох дітлахів, однак Алма жодного разу не помітила між ними ані натяку на кохання, ніжність чи взаємне порозуміння. Ніколи не чула, щоб хтось із них сміявся. Мало коли бачила на їхніх обличчях усмішку. Вони навіть не злилися одне на одного. Чесно кажучи, Алма не помічала, щоб між ними промайнуло хоч якесь переживання. Що ж то за шлюб, у якому люди збавляють рік за роком у бепросвітній нудьзі?

Втім, довкола заміжжя її сестри завжди роїлося чимало запитань, починаючи від пекучої таємниці, через яку всі філадельфійські пліткарки багато років тому, коли Артур із Пруденс побралися, не могли спокійно спати: що сталося з посагом? Видаючи свою названу доньку заміж, Генрі Віттекер подарував їй щедру суму, але не було видно, щоб молодята витратити з неї хоча б пенні. Артур і Пруденс Діксон животіли як бідняки на його куцу університетську платню. Навіть не мали власної оселі. Та що там казати — вдома в них аж пробирало від холоду. Артур засуджував усякі розкоші, тому дім його був такий же холодний і блідий, як і його власна нудна й млява персона. Як голова сім'ї, він дотримувався засад стриманості, скромності, навчання й молитви, і Пруденс перейняла їх собі. З першого ж дня заміжжя Пруденс відмовилася від пишного вбрання й почала одягатися, мов квакерка: у шерсть, вовну й темні кольори, начіпляючи на голову незугарні капелюшки з козирком. На ній не було ніяких прикрас — ні брошки, ні годинника на ланцюжку, ні окрайчика мережива.

Построгішав не лише її гардероб. Харчувалася Пруденс так само скромно й невигадливо, як і вдягалася, — одним тільки кукурудзяним хлібом і патокою. Її ніколи не бачили з горнятком чаю чи лимонадом, не кажучи вже про келих вина. Коли в них народилися діти, Пруденс виховувала їх у тих же злиднях. Грушка, зірвана з поблизького дерева, була справжнім смаколиком для тих хлопчиків і дівчаток, яких навчили не заглядати на принадливіші делікатеси. Дітей Пруденс одягала так само, як і себе: в просте, акуратно залатане вбрання. Вона немов зумисно хотіла, щоб її діти виглядали голодранцями. А може, вони справді бідували, але ж на те не було причин.

— А де вона, в біса, поділа всі свої сукні? — бризкав слиною Генрі щоразу, коли Пруденс гостювала в Білому Акрі, вбрана в лахміття. — Вона що — напхала ними матраци?

Проте Алма бачила матраци Пруденс — вони були набиті соломою.

Філадельфійські нероби добряче поплескали язиками, мізкуючи, що Пруденс зі своїм чоловіком зробили з посагом Віттекера. Може, Артур Діксон грав на гроші і розтринькав усі статки на скачки й собачі бої? Може, він утримував другу сім’ю в іншому місті, й та жила в розкошах?

А може, голуб’ята закопали в землю скриню з казковими багатствами, а самі навмисно вдавали з себе злидарів? З часом таємницю розкрили: всі гроші пішли на боротьбу проти рабства. Невдовзі після весілля Пруденс нишком передала майже весь свій посаг на потреби Філадельфійського товариства борців проти рабства. Крім того, сім’я Діксон викуповувала на ті гроші рабів із неволі, по 1300 доларів за душу. Вони заплатили за те, щоб кількох невільників-утікачів перевезли до Канади, де їм гарантували безпеку. Оплатили друк незліченних памфлетів і трактатів. І навіть підтримували негритянські дискусійні клуби, де негрів учили боротися за свою ідею.

Усе це випливло на світ ще 1838 року, у статті про чудернацький спосіб життя Пруденс Віттекер Діксон, яку опублікував «Вивідач». Після того, як натовп лінчувальників спалив зал, де збиралися тутешні аболіціоністи, часопис узявся шукати цікавих — ба навіть потішних — історій про рух борців проти рабства. Коли відомий аболіціоніст привселюдно похвалив непоказну щедрість спадкоємиці Віттекерів, одному з газетярів спало на думку розшукати Пруденс Діксон. Історія відразу його заінтригувала — ще б пак, адже у Філадельфії ім’я Віттекер пов’язували зовсім не з проявами безмежної щедрості. До того ж Пруденс була гарна, мов намальована, — таке завжди впадає у вічі — і разючий контраст між її прекрасним личком і скромним способом життя робив з неї ще цікавішу героїню публікації. З витонченими кремово-білими зап’ястями, з тендітною шиєю, що визирала зі старого дрантя, вона скидалася на богиню в неволі — на запроторену в монастирі Афродіту. Газетяр не зміг перед нею встояти.

Стаття вийшла на першій шпальті, поруч із доволі вдалою гравюрою місіс Діксон. У публікації були викладені вже знайомі всім відомості про аболіціоністів, однак уяву філадельфійців захопило те, що Пруденс — яка виросла в королівських покоях у Білому Акрі — заявила, що вже багато років забороняє собі й своїм близьким користуватися будь-якими предметами розкоші, виготовленими руками невільників.

«У тому, щоб носити одяг із бавовни, вирощеної в Південній Кароліні, немає на перший позір нічого поганого, — цитував її слова автор статті, — але це не так, бо так до наших домівок проникає зло. Ми розбещуємо дітей, пригощаючи їх цукром, і вважаємо це невинною насолодою, але насолода ця стає гріхом, якщо цукор вирощений руками людей, яких тримають у невимовних злигоднях і муках. З цієї ж причини наша родина не п’є ані кави, ні чаю. Я закликаю всіх доброчесних філадельфійських християн вчинити так само. Якщо ми виступаємо проти рабства й водночас насолоджуємося його плодами, то ми не хто інші, як лицеміри, які чомусь гадають, що Господь поблажливо ставиться до нашого лицемірства».

Але Пруденс на цьому не зупинилася: «Ми з чоловіком мешкаємо по сусідству з родиною вільних негрів, до якої належать добрий і порядний чоловік на ім’я Джон Геррінґтон, його дружина Седі і трійко дітлахів. Вони бідують і ледве зводять кінці з кінцями. Ми пильнуємо за тим, щоб жити не багатше за них. Щоб наш дім не був розкішніший за їхній. Геррінґтони часто допомагають нам по господарству, а ми допомагаємо їм. Ми з Седі Геррінґтон обіруч вичищаємо піч. Мій чоловік разом з Джоном Геррінґтоном рубають дрова. Мої діти вчаться читати й лічити разом з дітьми Геррінґтонів. Вони частенько вечеряють з нами. Ми споживаємо ту ж їжу, що й вони, носимо такий самий одяг, що й вони. Взимку, коли Геррінґтони не мають чим обігріти дім, ми мерзнемо разом з ними. Нас зігріває думка про те, що нам нічого соромитися і що Христос вчинив би так само. В неділю ми ходимо на службу разом з Геррінґтонами — до їхньої скромної негритянської методистської церкви. У їхній церкві нема ніяких вигод — то чому наша церква мусить їх мати? Їхні діти часом не мають черевиків — то чому наші дітлахи мусять бути взуті?».

Тут уже Пруденс перехопила через край.

За наступні кілька днів у редакцію газети посипалися обурені відгуки від читачів. Деякі листи надійшли від нажаханих матерів («Донька Генрі Віттекера тримає своїх дітей босими!»), але більшість — від розлючених чоловіків («Якщо місіс Діксон любить чорношкірих африканців так сильно, як заявляє, то хай видасть свою найгарнішу білу донечку за чорнішого за чорне синка її сусідів — дуже хочеться на це подивитися!»).

Що ж до Алми, то її ця стаття роздратувала. У тому, як Пруденс розповідала про свій спосіб життя, Алма запідозрила легкий натяк на гордощі, ба навіть пиху. Не те щоб Пруденс була марнославна, як усі прості смертні (Алма ніколи не бачила, щоб та зазирала в дзеркало), вона поводилася пихато, але по-іншому — більш завуальовано, виставляючи напоказ свій аскетизм і жертовність.

Дивіться, як мало мені треба, натякала Пруденс.

Погляньте, яка я милосердна. Крім того, Алмі не сходило з думки ще одне: а може, темношкірі сусіди Пруденс — Геррінґтони — хотіли б одного вечора скуштувати щось інше, крім кукурудзяного хліба й патоки — чому б Діксонам просто не купити їм щось поїсти, замість і собі голодувати на знак безглуздої солідарності?

Газетна стаття наробила клопоту. Філадельфія, може, й була вільним містом, але це не означало, що його мешканцям було до вподоби, коли вишукані білошкірі дами водилися з нужденними неграми. Спочатку на родину Геррінґтонів посипалися погрози й напади — їх довели до того, що вони мусили перебратися в іншу дільницю. Відтак Артура Діксона закидали кінським гноєм, коли той ішов на роботу до Пенсильванського університету. Матері забороняли дітям бавитися з дітлахами Діксонів. На воротах їхнього будинку що другий день хтось чіпляв смужки південнокаролінської бавовни, а на ґанку насипав купку цукру — направду дивне й винахідливе попередження! А тоді одного дня в середині 1838 року Генрі Віттекер дістав непідписаного листа, в якому писало: «Краще закрийте рота своїй доньці, містере Віттекер, а то скоро від ваших складів тільки попіл залишиться».

Генрі ввірвався терпець. Досить того, що донька проциндрила його щедрий посаг, то тепер ще й його майно було під загрозою. Він викликав Пруденс до Білого Акру, маючи намір втовкмачити їй, що пора би вже взятися за розум.

— Тільки не кричи на неї, тату, — попросила його Алма напередодні тієї зустрічі. — Пруденс і так, напевно, стривожена й знервована. Події останніх тижнів і так їй допекли, та й вона, певно, більше хвилюється про життя своїх дітей, ніж ти — про свої склади.

— Сумніваюся, — буркнув Генрі.

Але Пруденс не виглядала заляканою чи занепокоєною. Вона зайшла до кабінету Генрі гордо, мов Жанна д'Арк, і безстрашно стала перед батьком. Алма приязно її привітала, однак Пруденс і не думала церемонитися. Як і Генрі. Той зараз же приступив до розмови.

— Бачиш, що ти наробила? Спочатку зганьбила нашу сім’ю, а тепер привела до батькового дому натовп лінчувальників? Оце така твоя подяка за все, що я для тебе зробив?

— Перепрошую, але я ніякого натовпу не бачу, — незворушно сказала Пруденс.

— Скоро він тут буде! — Генрі шпурнув Пруденс лист з погрозами — та прочитала його, і бровою не повівши.

— Попереджаю тебе, Пруденс, — я буду дуже незадоволений, якщо мені доведеться керувати своїми справами з обвугленого кістяка замість будинку. Що ти собі думаєш, коли граєш у ті свої ігри? Для чого ти наговорила то все тій газетці? Це так низько. Беатрікс це не сподобалося б.

— Я горджуся тим, що мої слова надрукували, — відповіла Пруденс. — І гордо повторю все до останнього слова будь-якому газетяреві з Філадельфії.

Пруденс тільки підкидала дров до багаття.

— Ти приходиш сюди в лахмітті, — у голосі Генрі щораз сильніше звучало роздратування, — бідна, як церковна миша, хоч я був до тебе щедрим. Приходиш зі злиденного пекла, де тебе тримає твій чоловік, і граєш тут із себе бідну й нещасну, щоб ми всі почувалися біля тебе нікчемами. Лізеш туди, куди тебе не просять, і підбурюєш людей розколоти це місто надвоє — і заодно розвалити мою компанію! І основне, що ти висмоктала все це з пальця! У Співдружності Пенсильванія нема ніякого рабства, Пруденс! То нащо ти далі товчеш воду в ступі? Хай Південь сам розбирається зі своїми гріхами!

— Шкода, що ти не поділяєш моїх поглядів, тату, — сказала Пруденс.

— Та мені наплювати на твої погляди! Але клянусь тобі — не дай Боже щось станеться з моїми складами…

— Ти впливова людина, — не дала йому договорити Пруденс. — Твій голос міг би допомогти нашій справі, а твої гроші могли б піти на благо цьому грішному світу. Прислухайся, що підказує тобі твоє серце…

— До дідька, що воно там мені підказує! Ти хочеш тільки одного — зіпсувати життя всім місцевим торговцям, які й так не мають коли вгору глянути!

— І що ж ти, тату, хочеш, щоб я зробила?

— Стулила рота й зайнялася своєю сім’єю.

— Всі, хто страждає, — моя сім’я.

— Чорта лисого! Проповідуй комусь іншому, а не мені! Люди в цій кімнаті — ось твоя сім’я!

— Така сама, як і всі решта, — відказала Пруденс.

Генрі замовк. Йому аж подих перехопило від її слів.

Навіть Алму вони приголомшили. У неї зненацька так сильно запекло в очах, ніби її хтось щойно уперіщив по переніссі.

— То значить, ми для тебе — не сім’я? — запитав, отямившись, Генрі. — Що ж, добре, дуже добре. Тоді ти більше мені не донька.

— Тату, не треба… — нажахано скрикнула Алма.

Однак Пруденс урвала її на півслові й дала таку ясну й спокійну відповідь, ніби роками повторювала її в думках. Може, так і справді було.

— Як хочеш, — сказала Пруденс. — Але знай — ти зрікаєшся доньки, яка завжди була тобі вірна і яка має право сподіватися на ніжність і співчуття єдиного чоловіка, якого вона пам’ятає як свого батька. Твій вчинок жорстокий і важким тягарем ляже на твоє сумління. Я молитимуся за тебе, Генрі Віттекер. І в своїх молитвах запитаю Господа на небесах, що сталося з совістю мого тата — чи, може, в нього її зроду не було?

Генрі зірвався на рівні й розлючено грюкнув обома кулаками по столу.

— Ти мала дурепо! — рявкнув він. — У мене ніколи її не було!

Це сталося десять років тому, і відтоді Генрі не бачив своєї доньки Пруденс, а Пруденс не шукала нагоди зустрітися з ним. Алма теж бачилася з сестрою кілька разів, навідуючись до будинку Діксонів з робленим виразом безтурботності й доброзичливості. Вона вдавала, начебто проїжджала їхньою дільницею у справах й заразом захопила невеличкі подаруночки племінникам і племінницям або — напередодні Різдва — кошик зі смаколиками. Алма знала, що сестра передасть подарунки й делікатеси якійсь убогішій сім’ї, але привозити їх не переставала. Коли їхні родинні стосунки дали тріщину, Алма пропонувала сестрі гроші, але Пруденс — як та й думала — відмовилася їх узяти.

Відвідини завжди відбувалися в прохолодній і незатишній атмосфері, і Алма завжди зітхала з полегшенням, коли вони добігали кінця. Щоразу, як вона бачила Пруденс, її гризло сумління. Хоч Алму й дратувала сестрина надмірна скромність і моральність, вона не могла погамувати в собі відчуття, що батько погано повівся під час тієї останньої зустрічі з Пруденс — чи то пак, вони з Генрі обоє повелися недобре. Той випадок виставив їх у негарному світлі: Пруденс твердо (хоч і лицемірно) стояла на боці Добра й Чесноти, тоді як Генрі всього лиш захищав своє майно й відцурався своєї названої доньки. А як же Алма? Що ж, Алма стала на бік Генрі Віттекера, принаймні так виглядало: не вступилася за сестру, зосталась у Білому Акрі після того, як Пруденс пішла геть.

Але ж вона потрібна батькові! Може, Генрі Віттекеру і бракує щедрості й милосердя, але він важлива персона і потребує її. Він не може без неї жити. Ніхто, крім неї, не може вести його справ — а справ у нього сила-силенна, і всі вони вимагають уваги. Так Алма себе переконувала.

До того ж аболіціонізм не зачіпав її за живе. Вона, цілком природно, вважала рабство огидним, але мала стільки різних клопотів, що це питання не обтяжувало її сумління кожного Божого дня. Зрештою, Алма жила за часом моху і просто не могла зосередитися на роботі — й дбати про свого батька — стежачи за найменшими порухами щоденної людської політичної драми. Так, рабство безглузде й несправедливе, і його неодмінно слід скасувати. Але ж у світі стільки всього несправедливого — бідність, тиранія, грабежі й убивства. Докладати зусиль, щоб подолати всяку несправедливість, і водночас писати змістовні книжки про американський мох і управляти справами родинної компанії, що діє по всьому світу, — просто неможливо.

Хіба не так?

І навіщо Пруденс зі шкіри пнеться, щоб виставити усіх довкола скупими нікчемами супроти неї самої, яка пожертвувала мало не всім?

— Дякую за твою доброту, — казала Пруденс щоразу, коли Алма навідувалася до них з подарунком чи кошиком з їжею, але в її словах ніколи не звучала щира вдячність і любов.

Пруденс трималася ввічливо — і холодно. Після таких візитів Алма поверталася з убогої домівки Пруденс до розкішного Білого Акру з відчуттям, що її допитали й винесли нищівний вердикт — так, наче вона постала перед суворим суддею, і той визнав її винною. Тож, мабуть, не варто дивуватися, що з часом Алма почала навідувати Пруденс усе рідше й рідше — між сестрами пролягла глибока прірва.

І от тепер, коли вони поверталися екіпажем додому з Трентона, Джордж Гокс сказав Алмі, що Діксони опинилися в біді через підбурливий памфлет Артура Діксона. Тієї весни 1848 року Алма стояла біля валунів і, роблячи нотатки про ріст моху, міркувала, чи не відвідати їй знову Пруденс. Якщо її зять ризикує втратити місце в університеті, справа, вочевидь, серйозна. Але що Алма може сказати? Як може цьому зарадити? Яку допомогу запропонувати Пруденс, щоб та не відкинула її через пиху й удаване смирення?

Та, й крім того, Діксони самі заварили кашу! Хіба то не був логічний наслідок їхніх крайніх і радикальних поглядів? Які з Артура й Пруденс батьки, якщо вони наражають життя своїх шістьох дітей на небезпеку? А їхня справа була направду карколомна. Аболіціоністів частенько тягнули по землі й лупцювали — навіть у вільних північних містах! Північ не любила рабства, проте любила мир і стабільність, а противники рабства їх порушували. Розлючений натовп уже не раз нападав на негритянський сиротинець, де Пруденс безплатно навчала дітей. А борець проти рабства Елайджа Лавджой? Його вбили в Іллінойсі, а друкарські верстати, на яких він друкував памфлети й статті аболіціоністів, розтрощили й пожбурили в річку. Те ж саме могло статися тут, у Філадельфії. Пруденс і її чоловіку варто поводитися обачніше.

Алма повернулася думками до своїх замшілих каменів. Їй було що робити. За останній тиждень вона й так відстала, доки влаштовувала горопашну Ретту до божевільні доктора Ґриффона, і тепер не збиралася ще більше пасти задніх через нерозсудливу хоробрість своєї сестри. На неї чекали вимірювання — треба було їх провести.

На одному з найбільших валунів росло три колонії Dicranum. Алма спостерігала за ними двадцять шість років і недавно впевнилася в тому, що один з видів, без сумніву, рухався уперед, тоді як два інші — відступали. Алма присіла біля каменю, порівнюючи нотатки й малюнки, зроблені за більш як два десятки років. Вона геть нічого не розуміла.

Dicranum був найсокровеннішим захопленням Алми — самим осердям її любові до моху. Земля була вкрита сотнями, тисячами видів Dicranum, і кожен різновид мав свої, властиві тільки йому особливості. Алма знала про Dicranum більше за всіх на світі — і все одно цей клас не давав їй спокійно спати. Алма — яка все своє життя мізкувала над будовою і походженням — роками сушила голову над пекучими питаннями щодо цього складного класу. Звідки з’явився Dicranum? Чому він настільки різноманітний? Навіщо природа завдала собі такого клопоту й створила кожен вид на одну йоту іншим від решти? Чому одні різновиди Dicranum витриваліші за своїх родичів? Чи Dicranum споконвіку існував у такому розмаїтті, чи, може, одні види перейшли — перетворилися — на інші, тоді як предок зостався спільний?

Останнім часом наукові кола жваво обговорювали перетворення біологічних видів. Алма пильно стежила за перебігом дискусії. Про це говорили не вперше. Сорок років тому Жан Батист Ламарк із Франції заявив, мовляв, кожен вид на Землі змінився з моменту, коли його створено, через так зване «внутрішнє почуття», що закладене в організмі й спонукає його вдосконалюватися. А зовсім недавно Алма читала працю анонімного британського автора під назвою «Сліди природничої історії творення», який стверджував, що біологічні види здатні розвиватися і змінюватися. Автор не запропонував переконливого пояснення, як саме види можуть змінюватися, але наголосив на тому, що перетворення таки існує.

Такі теорії могли здійняти неабияку бучу. Припустити, що будь-яка істота може самотужки змінюватися, означало поставити під сумнів верховенство Бога. Згідно з засадами християнства, Господь створив усе живе на світі за один день, і жодне з його творінь споконвіку не змінювалося. Однак Алма дедалі сильніше переконувалася в тому, що насправді все мінялося. Вона тримала в руках взірці скам’янілого моху, геть не схожого на сучасний мох. І то була одна крихітна рослинка! Що ж тоді казати про велетенські викопні кістки ящероподібних істот, що їх Ричард Овен нещодавно охрестив «динозаврами»? Не було ні найменшого сумніву в тім, що ці гігантські тварини колись ходили по землі, а тепер — цілком очевидно — перестали. На зміну динозаврам прийшло щось інше, або вони перетворилися у якусь іншу істоту, а, може, просто зникли з лиця землі. Як пояснити такі масові вимирання й перетворення?

Як писав великий Лінней: Natura non facit saltum.

Природа не робить стрибків.

Проте Алма вважала, що таки робить. Хай навіть малесенькі стрибки — на заячий скік. У природі явно відбувалися метаморфози. Достатньо було поглянути на розведення собак і овець, на безперевний переділ влади й володінь між різними колоніями моху на цих найзвичайнісіньких вапнякових брилах на узліссі в Білому Акрі. Алма мала певні здогадки, але ніяк не могла зліпити їх докупи. Вона була твердо переконана, що одні види Dicranum виникли з інших, давніших його різновидів. Вважала, що один вид міг постати з іншого або взагалі призвести до вимирання цілої колонії. Алма не могла збагнути, як це відбулося, але в тому, що це справді так, — не сумнівалася.

Вона відчула, як груди їй стиснуло знайоме відчуття — бажання упереміш із гострою потребою. Залишилося ще дві години до заходу сонця, коли ще можна було попрацювати надворі, перед тим як повернутися до батькових щовечірніх завдань. Щоб дослідити ті питання так, як належить, їй потрібно було більше, значно більше годин. Та їх завжди бракуватиме! Того тижня вона й так змарнувала купу часу. Кожна жива душа на світі чомусь вважала, що Алмин час належить їй. А коли ж вона зможе нарешті присвятити себе науковим пошукам?

Спостерігаючи за тим, як сонце сідає за обрій, Алма вирішила, що не поїде до Пруденс. У неї просто нема на це часу. Читати свіжий бунтарський памфлет вона теж не мала охоти. Чим Алма може зарадити Діксонам? Сестра не хотіла ні чути Алминої думки, ні приймати її допомоги. Алмі було шкода Пруденс, але вона розуміла, що їхати туди — зайве, бо й так під час кожного її візиту всі почувалися не в своїй тарілці.

Відтак Алма обернулася до своїх каменів. Витягнула рулетку й ще раз виміряла розміри колоній. Нашвидкуруч занотувала дані в блокноті.

Ще дві години, і по всьому.

А роботі кінця-краю не видно.

Артур і Пруденс муситимуть навчитися уважніше дбати про своє життя.

Розділ чотирнадцятий

Через кілька днів Алма дістала записку від Джорджа Гокса, який просив її завітати на Арк-стріт до його друкарні й подивитися на дещо незвичайне.

— Наразі більше нічого тобі не скажу, щоб не зіпсувати несподіванки, — писав він, — але, гадаю, ти вельми зрадієш, побачивши це на власні очі, коли матимеш вільний час.

Що ж, вільного часу Алма не мала. Та й Джордж теж — і саме тому його записка була мов грім серед ясного неба. Раніше Джордж писав Алмі тільки у видавничих справах або коли ставалося якесь лихо з Реттою. Але відколи вони влаштували Ретту в шпиталь Ґриффона, з нею більше не траплялося нічого лихого, а Джордж з Алмою наразі над жодною книжкою не працювали. Що ж то за нагальна справа?

Алму взяла така цікавість, що вона тут же сіла в екіпаж і рушила на Арк-стріт.

Вона застала Джорджа в підсобці — той схилився над довгим столом, встеленим сліпучим розмаїттям форм і кольорів. Коли Алма підійшла ближче, то побачила, що це велетенська колекція зображень орхідей, складених у високі стосики. І не тільки малюнки, а й літографії, рисунки і гравюри.

— Я ще ніколи не бачив таких прекрасних ілюстрацій! — сказав Джордж замість привітання. — Отримав їх учора з Бостона. Така дивна історія з ними вийшла! Дивись, який талант!

Джордж простягнув Алмі літографію плямистої орхідеї роду Catasetum. Квітка була зображена так майстерно, що немовби виростала просто зі сторінки. Її пелюстки мали червоні цятки на жовтому тлі й виглядали вологими, наче жива плоть. Листочки були соковиті й м’ясисті, а з кореневих цибулинок, здавалося, можна струсити землю. Не встигла Алма добре розгледіти цю красу, як Джордж подав їй ще одну фантастичну гравюру — Регіsteria barkeri з золотистими суцвіттями — такими свіжими, що от-от сколихнуться від вітру. Той, хто розмалював цю літографію, був майстром текстури й кольору: пелюстки скидалися на м’який оксамит, а білі краплинки на кінчиках створювали враження, мовби суцвіття вкрите росою.

Коли Джордж простягнув їй ще один малюнок, Алма аж охнула. Такої орхідеї вона ніколи не бачила. Її крихітні рожеві пелюсточки були схожі на сукенки, що їх феї одягли б на бал-маскарад. Їй ще не траплялися такі ретельно вималювані, витончені зображення. Алма добре зналася на літографіях. Цей спосіб зображення винайшли всього лиш за чотири роки до її народження, і в бібліотеці Білого Акру вона зібрала чи не найвишуканішу в світі колекцію літографій. Алма думала, що їй відомі всі вади цього способу зображення, але ці малюнки довели, що вона помиляється. Джордж Гокс теж чудово розумівся на літографії. У Філадельфії не було талановитіших за нього майстрів. Але коли він передавав Алмі ще один малюнок — ще одну орхідею — його рука тремтіла. Він хотів, щоб вона побачила все — все й відразу. Алмі страшенно кортіло передивитися всі малюнки, але спершу треба було з’ясувати, звідки ж вони взялися.

— Стривай-но, Джордже. Скажи мені спочатку — хто це намалював? — запитала Алма.

Їй були відомі всі найкращі ботанічні ілюстратори, але цього художника вона не знала. Навіть сам Волтер Гуд Фітч так не намалював би. Якби вона хоч раз побачила щось подібне, то запам’ятала б назавжди.

— Напевно, хтось надзвичайно здібний, — відповів Джордж. — Його звуть Емброз Пайк.

Алма вперше чула це ім’я.

— А хто видає його ілюстрації? — спитала вона.

— Ніхто!

— А хто ж тоді їх замовив?

— По-моєму, ніхто не замовляв, — сказав Джордж. — Містер Пайк самотужки надрукував літографії у друкарні свого приятеля в Бостоні. Він знайшов орхідеї, зробив замальовки, надрукував і навіть власноруч розфарбував. Він надіслав мені свої роботи, пояснивши не більше, як оце я тобі. Вони прибули вчора в найзвичайнісінькій коробці. Але я мало не впав, коли її відкрив. Містер Пайк каже, що останні вісімнадцять років мешкав у Гватемалі й Мексиці й зовсім недавно повернувся додому, в Масачусетс. Ці орхідеї він намалював, перебуваючи в джунглях. Про нього ніхто не чув. Треба, щоб він приїхав до Філадельфії, Алмо. Може, ти б могла запросити його до Білого Акру? Його лист дуже скромний. Він написав, що присвятив цій справі ціле своє життя. І питає, чи міг би я надрукувати його ілюстрації.

— Ти ж надрукуєш, правда? — запитала Алма, яка тут же уявила, як ці розкішні малюнки виглядатимуть у вишуканому фоліанті.

— Ну звісно! Але спочатку треба зібратися з думками. Деякі з цих орхідей, Алмо, я бачу вперше в житті. Такої досконалої майстерності я ніколи не бачив.

— Я теж, — відповіла Алма, схилившись над столом і обережно перегортаючи ілюстрації.

Вони були такі чудові, що їх лячно було торкатися. Кожну з них вартувало сховати за склом. Навіть наймініатюрніші замальовки були справжніми шедеврами. Мимоволі вона глянула на стелю, чи та ціла, чи не накапає звідти на малюнки вода і їх не знищить. А що, як трапиться пожежа, чи в дім проникнуть грабіжники? Треба, щоб Джордж замикав кімнату на ключ. І рукавиці годилось би вдягти.

— Ти коли-небудь… — почав, було, Джордж і тут же від хвилювання затнувся.

Алма ще ніколи не бачила його таким збудженим.

— Ні, — пробурмотіла вона, — ніколи.

Того ж вечора Алма написала лист містерові Емброзу Пайку з Масачусетса.

За життя вона написала тисячі листів — було серед них і чимало запрошень, і хвалебних послань — але тут вона не знала, з чого почати. Як звернутися до істинного генія? Врешті-решт Алма вирішила написати просто.

Він приїхав у середині травня 1848 року.

Алма працювала в своєму кабінеті за мікроскопом, коли побачила, що до брами підкотився екіпаж. З нього вийшов високий, худорлявий, рудоволосий молодий чоловік у коричневому вельветовому костюмі. Здалеку він виглядав років на двадцять, хоч Алма знала, що такого не може бути. Зі собою він мав тільки шкіряну валізку, яка, здавалося, кілька разів об’їздила разом з господарем довкола світу й до вечора розсиплеться на порох.

Перш ніж вийти назустріч гостю, Алма ще деякий час за ним поспостерігала. За своє життя вона бачила, як до Білого Акру прибували сотні гостей, і ті, хто приїжджав до них уперше, завжди поводилися однаково: завмирали на місці й вражено розглядали будинок перед собою, адже Білий Акр зачаровував і, водночас, лякав, надто з першого погляду. Помістя зумисно побудували так, щоб вселяти страх, і мало кому з гостей вдавалося приховати свій трепет, заздрощі чи страх — особливо, якщо вони не знали, що за ними спостерігають.

Але містер Пайк навіть не глипнув на маєток. Він, навпаки, зараз же обернувся до нього спиною і почав розглядати старий грецький сад Беатрікс — що його Алма з Ганнеке десятками років тримали в первозданному вигляді в пам’ять про неї. Гість ступив кілька кроків назад, так, наче хотів краще його роздивитися, а тоді зробив щось дуже дивне: поставив на землю валізу, зняв жакет, подався до північно-західного закутка саду, а тоді перетнув його широкими кроками по діагоналі до південно-східного кутка. Трохи там постояв, роззирнувся, а тоді виміряв кроками дві прилеглі сторони саду — його довжину й ширину — так землемір вимірює межі наділу. Дійшовши до північно-західного кута, він зняв капелюх, почухав голову, трохи постояв на місці, а тоді розреготався. Алма не чула його сміху, але бачила, як він сміється.

То вже було занадто — вона не витримала й вибігла з возівні йому назустріч.

— Містере Пайк! — гукнула вона, простягаючи йому руку для потиску.

— Ви, напевно, міс Віттекер! — відповів він, приязно всміхнувшись і потиснувши їй руку. — Не вірю власним очам! Скажіть мені, міс Віттекер, що то за божевільний геній завдав собі стільки клопоту, щоб розбити цей сад за строгими ідеалами евклідової геометрії?

— Це спало на думку моїй матері, сер. Коли б вона багато років тому не покинула цього світу, то дуже зраділа б, почувши, що ви розгадали її наміри.

— Та їх же кожен розгадає! Це ж золотий перетин! Ось тут — подвійні квадрати, кожен з яких містить сітку з квадратів, а стежки, що розділяють усю цю конструкцію навпіл, утворюють кілька трикутників зі співвідношенням сторін три-чотири-п’ять. Так приємно! Не можу повірити, що хтось завдав собі клопоту й зробив це в такому великому масштабі. Деревця самшиту ідеально сюди пасують. Вони мовби знаки рівності між частинами рівняння. Ваша матуся, певно, була чудесна особа.

— Чудесна… — Алма задумалася, чи можна так сказати про її матір. — Що ж, моя матінка була обдарована розумом, який працював із чудесною точністю, це справді так.

— Неймовірно, — відповів її співрозмовник.

Будинку він, схоже, взагалі не помічав.

— Приємно познайомитися з вами, містере Пайк, — сказала Алма.

— І з вами, міс Віттекер. У своєму листі ви виявили неабияку щедрість. Чесно кажучи, я оце вперше їхав сам у екіпажі — і мені сподобалося. Я вже так звик мандрувати поруч із верескливими дітлахами, бідолашними тваринами й гамірними чоловіками, які цмулять товсті сигари, що не знав, куди себе подіти під час такої довгої подорожі на самоті й у спокої.

— І чим же ви займалися? — всміхнулась Алма, вислухавши його жваву розповідь.

— Заприятелював із гарним краєвидом за вікном.

Не встигла Алма щось відказати на його доладну відповідь, як помітила, що на обличчі містера Пайка промайнув вираз занепокоєння. Вона простежила за його поглядом і обернулась — до масивних парадних дверей Білого Акру ішов слуга, тримаючи в руках валізку містера Пайка.

— Моя валіза… — пробурмотів той, простягаючи руку.

— Слуга просто занесе її у вашу кімнату, містере Пайк. Вона стоятиме коло вашого ліжка й чекатиме вас.

Той зніяковіло похитав головою.

— Ну звісно, — сказав. — Оце я дурницю бовкнув. Перепрошую. Я не звик до слуг і всього такого.

— Ви б хотіли тримати валізу при собі?

— Ні, ні. Пробачте, що я так відреагував, міс Віттекер. Але коли то ваш єдиний пожиток, трохи хвилюєшся, коли незнайомець кудись його несе!

— Ви маєте далеко не єдиний пожиток, містере Пайк. У вас є винятковий художній талант, якого ні я, ні містер Гокс ще ні в кого не зустрічали.

Він розсміявся.

— Ох! Дуже мило з вашого боку, міс Віттекер. Але в тій валізі — все решта, що я маю в цьому житті, і ті дрібнички мають для мене, мабуть, вищу цінність!

Тепер і Алма засміялася. Між ними не зосталося і крихти тієї стриманості, що зазвичай панує між двома незнайомцями. Може, її й узагалі не було.

— А тепер розкажіть мені, міс Віттекер, — повеселіло сказав гість, — які ще дивовижі існують у Білому Акрі? І чи правда, що ви, як мені казали, досліджуєте мох?

Ось як не минуло й години, а вони вже стояли пліч-о-пліч біля валунів, обговорюючи Dicranum. Алма збиралася спочатку показати йому орхідеї. Точніше, вона взагалі не мала жодного наміру показувати йому мох — бо досі він нікого не цікавив — але коли мова зайшла про її роботу, містер Пайк наполіг, щоб вона провела його до каменів.

— Мушу попередити вас, містере Пайк, — сказала вона, коли вони йшли разом через поле, — що більшість людей не бачить у моху нічого цікавого.

— Мене це анітрохи не лякає, — відказав той, — бо я завжди захоплювався темами, які іншим людям здаються нудними.

— О, я теж, — сказала Алма.

— Але скажіть, міс Віттекер, чим саме вас зацікавив мох?

— Своєю гідністю, — не задумуючись, відповіла Алма. — А ще спокоєм і розумом. Мені подобається, що на момент дослідження він недоторканний. Не так, як більші чи цінніші рослини, що їх уже розглядали й обмацували юрби ботаніків. Крім того, мене захоплює його скромність. Краса моху — в його вишуканій стриманості. Всі решта представники рослинного світу виглядають супроти моху простацькими і грубими. Розумієте, що я маю на увазі? Знаєте, як ото більші, яскравіші квіти часом схожі на недоумкуватих блазнів — стоять собі, ошелешені й безсилі, і тільки кивають, роззявивши рота?

— Вітаю вас, міс Віттекер. Ви щойно ідеально описали родину орхідей.

Алма охнула й затулила рота руками.

— Я образила вас!

Але містер Пайк усміхався.

— Та ні, що ви! Я тільки дражнюся. Ніколи не захищав і не захищатиму розуму орхідей. Я їх обожнюю, але визнаю, що зірок із неба вони не хапають — принаймні не за вашими мірками. Але було вельми цікаво послухати, як ви обороняєте розумові здібності моху! Наче пишете характеристику на його підтримку.

— Хтось же мусить його захищати, містере Пайк! Мох має таку шляхетну вдачу, а ним усі нехтують! Щиро кажучи, для мене мініатюрний світ моху — розкішний подарунок, прихований за непоказною оболонкою, і я маю велику честь його вивчати.

Емброз Пайк, схоже, зовсім не нудьгував. Коли вони дісталися до вапнякових брил, він засипав Алму запитаннями, а тоді так близько нахилився до колоній моху, що здавалося, нібито його борода виростає просто з каменя. Він уважно вислухав її розповіді про кожен різновид і міркування щодо можливих перетворень. Може, вона забагато говорить? Її матінка точно зробила б їй зауваження. Алма, навіть коли говорила, боялася, що її бідолашний співрозмовник от-от засне від нудьги. Але ж він, навпаки, спонукав її до розмови! Вона відчула себе вільною, випускаючи на свободу думки, що ниділи в переповнених погребах її розуму.

Рано чи пізно настає час, коли людина уже не може приховувати своїх захоплень і хоче поділитися ними зі спорідненою душею, а Алма десятки років тримала свої міркування при собі.

Невдовзі містер Пайк ліг на землю, щоб зазирнути під велику брилу й розглянути мох, що скупчився в уступах, прихованих від людського ока. З-під каменя стирчали тільки його довгі ноги, а сам містер Пайк захоплено описував, що бачить. Алма подумала, що ще ніколи не почувалася такою щасливою. Їй завжди хотілося комусь це показати.

— Хочу вас запитати одну річ, міс Віттекер, — прогуготів містер Пайк з-під скелястого уступу. — Яка істинна природа ваших колоній моху? Вони, як ви кажете, опанували мистецтво вдавати з себе спокійних і смиренних. Але з ваших слів випливає, що вони володіють непересічними здібностями. То хто ж він, отой ваш мох? Доброзичливий першопрохідець чи ворожий мародер?

— Себто, фермер чи пірат? — спитала Алма.

— Саме так.

— Точно не скажу, — відповіла Алма. — Може, і той, і той. Я сама постійно над цим думаю. Певно, мине ще років двадцять п’ять, доки я це з’ясую.

— Захоплююсь вашим терпінням, — сказав містер Пайк, викотившись нарешті з-під брили й невимушено простягнувшись на траві.

Пізніше, коли Алма познайомилася з Емброзом Пайком ближче, вона побачила, що він полюбляє лягати на землю, як тільки йому хочеться перепочити, — будь-коли і будь-де. Коли в нього був настрій, він міг любісінько впасти на килим у вітальні, надто якщо йому були до вподоби плин його думок і розмови. Цілий світ був його диваном. У цьому було стільки свободи! Алма й подумати не могла, що колись почуватиметься такою вільною. Того дня, коли він простягнувся на траві, вона акуратно сіла на найближчий камінь.

Тепер Алма побачила, що містер Пайк значно старший, ніж видався спочатку. Але тут не було нічого дивного — був би він такий молодий, як здавався, то б ніяк не міг створити таку силу-силенну ілюстрацій. Струнка постава й енергійна хода — ось що робило його схожим на студента. І ще скромне коричневе вбрання — однострій нужденного молодого вченого. Утім, зблизька його вік одразу впадав у вічі — особливо, коли він лежав на сонці, гепнувшись на землю без капелюха. Його лице було вкрите зморшками, засмагою і веснянками від багатолітньої праці просто неба, а рудувате волосся посивіло на скронях. Алма дала б йому років тридцять п’ять, щонайбільше тридцять шість. Більш як на десять років молодший за неї, але давно не юнак.

— Яке велике задоволення ви, мабуть, дістаєте від такого пильного вивчення світу, — продовжував Емброз. — По-моєму, більшість людей нехтують маленькими дивами. В деталях можна відкрити в стократ більше можливостей, ніж у загальній картині, але людям важко всидіти на місці.

— Але деколи мені здається, що мій світ надто вже детальний, — зауважила Алма. — Мені йдуть роки на те, щоб написати книжку про мох, а мої висновки такі складні й заплутані, як ті філігранні перські мініатюри, що їх розглядають хіба що під збільшувальним склом. Моя праця не приносить мені слави. Та й грошей теж — бачите, як мудро я використовую свій час!

— Але містер Гокс казав, що про ваші книжки добре відгукуються.

— Авжеж — десяток чоловіків зі всього світу, яким небайдужа бріологія.

— Цілий десяток! — вигукнув містер Пайк. — Не забувайте, мадам, що ви розмовляєте з чоловіком, який за своє довге життя нічогісінько не видав, і чиї сердешні батьки переживають, що їхній син — безсоромний лінюх.

— Але ж ваші ілюстрації — неперевершені, сер.

Він тільки махнув рукою.

— Ви гордитеся своєю працею? — запитав він.

— Так, — відповіла Алма, на хвилю задумавшись. — Але часом дивуюся, чому. Мені здаться, що більшість людей у цьому світі — особливо нещасні бідняки — були б щасливі, якби більше ніколи не мусили працювати. Тоді чому я так старанно працюю над темою, яка цікавить тільки жменьку людей? Чому я не вдовольнюся тим, щоб просто милуватися мохом чи навіть малювати його, коли мені так до вподоби його будова? Навіщо я морочуся з його таємницями й благаю дати відповідь про природу самого життя? Як бачите, мені пощастило народитися в заможній родині, а отже, я взагалі не маю потреби працювати. Тоді чому я нещасна, коли сиджу, склавши руки, коли дозволяю своїм думках рости врізнобіч, як оця трава?

— Бо вас цікавить світобудова, — просто пояснив Емброз Пайк, — і всі її чудесні творіння.

Алма зашарілася.

— З ваших слів виходить, що я займаюся грандіозною справою.

— Так воно і є, — так само просто відповів він.

Вони трохи посиділи мовчки. Десь у лісі позаду висвистував дрізд.

— Який чудовий сольний виступ! — вигукнув містер Пайк, дослухаючись до пташиного співу. — Аж хочеться йому поплескати!

— В Білому Акрі тепер найкраща пора, щоб слухати пташок, — сказала Алма. — Бувають ранки, коли можна вмоститися під вишнею на лузі й слухати цілий пташиний оркестр, який співає тільки для вас.

— Треба буде вибратися сюди якось уранці. У джунглях я дуже сумував за нашими американськими співочими пташками.

— Але ж там, мабуть, були незвичайні птахи!

— Так, незвичайні й екзотичні. Але ж це не те саме. На чужині страшенно сумуєш за знайомими звуками свого дитинства. Мені не раз снилося, як жалісливо туркочуть голуби. Їхній туркіт був такий реалістичний, що мені краялося серце. Я навіть не хотів прокидатися.

— Містер Гокс казав мені, що ви багато років провели в джунглях.

— Вісімнадцять, — відповів містер Пайк, збентежено посміхнувшись.

— Здебільшого в Мексиці й Гватемалі?

— Тільки в Мексиці й Гватемалі. Я хотів побачити більше світу, але ніяк не міг звідти поїхати, бо раз у раз натрапляв на нові й нові рослини. Знаєте, як то є — ви знаходите цікаву місцину, починаєте її досліджувати, а тоді вам починають одна за одною відкриватися таємниці, і ви вже не можете покинути того місця. До того ж у Гватемалі я натрапив на один вид орхідей — точніше, на найскромніших самітників-епіфітів — які ніяк не хотіли зробити мені ласку й зацвісти. А я сказав собі, що не поїду, доки не побачу їхнього цвіту. І не хотів відступати від свого. А вони й собі вперлися. Деякі з них змусили мене чекати років п’ять чи шість, доки дозволили нарешті зиркнути на їхні квіти.

— Чому ж ви все-таки повернулися додому?

— Через самотність.

Він був навдивовижу відвертий. Алма захоплювалася його щирістю. Вона б нізащо не зізналася в такій слабкості — відчувати самотність.

— Крім того, — сказав він, — я вже не мав здоров’я жити, де доведеться. Мав одну лихоманку за другою. Хоча, правду кажучи, вони були не такі вже й неприємні. Під час гарячки я мав дивовижні видіння і навіть чув голоси. Деколи так і кортіло податися услід за ними.

— За видіннями чи за голосами?

— За обома! Але я не міг так вчинити зі своєю матінкою. Її серце не витримало б, якби вона втратила в джунглях рідного сина. Їй би до кінця не давала спокою думка, що зі мною сталося. Втім, б’юсь об заклад, вона досі не знає, де я і що зі мною. Але принаймні знає, що я живий.

— Ваші родичі, певно, сумували за вами всі ці роки.

— Ох, мої бідолашні родичі. Я прикро розчарував їх, міс Віттекер. Вони такі поважні люди, а я все життя поневіряюся світами. Мені шкода їх усіх, а надто мою матусю. Вона думає, і, мабуть, має рацію, що я розтоптав на порох усі перлини, розсипані переді мною. Я покинув Гарвард, і року там не провчившись. Казали, що я подаю надії — тільки не зрозуміло, що вони мали на увазі під цим словом — але з університетським життям у мене не склалося. Через якусь особливість нервової системи я просто не міг всидіти на лекціях. Не шукав веселощів по студентських клубах і товариствах. Може, ви цього не знаєте, міс Віттекер, але університетське життя обертається саме довкола таких клубів і товариств. Як казала моя матінка, я завжди мріяв про одне — забитися в куток і малювати рослини.

— І дякувати Богу! — сказала Алма.

— Може, й так. Але моя матуся навряд чи з вами погодилась би, а тато зійшов у могилу, так і не пробачивши мені того, яку професію я обрав — якщо то, звісно, можна назвати професією. На щастя для моєї багатостраждальної матінки, мій молодший брат Джейкоб сповна виконав свій синівський обов’язок. Він слідом за мною подався на науку до університету, але, на відміну від мене, втримався там так довго, як належить. Він мужньо гриз граніт науки, заслуживши всіх відзнак і почестей, хоч деколи я хвилювався, щоб йому, бува, розум не помутнів через таку напругу, а тепер він проповідує з тієї ж кафедри у Фремінґемі, за якою мій тато з дідом стояли перед своєю паствою. Він добра людина, мій брат, і досягнув успіху в житті. Люди ним захоплюються. Я його обожнюю. Але не заздрю його життю.

— То ви походите з родини священиків?

— Так, і мав сам ним стати.

— І чому ж не стали? — сміливо запитала Алма. — Відійшли від Бога?

— Ні, — відповів він. — Достоту навпаки. Я занадто до нього наблизився.

Алмі кортіло запитати, що він мав на увазі під такою цікавою фразою, але вона відчувала, що й так зайшла задалеко, а її гість на цьому вмовк. Вони трохи посиділи мовчки, слухаючи спів дрозда. За якийсь час Алма помітила, що містер Пайк заснув. Так швидко! Щойно лежав із розплющеними очима, а за мить вже задрімав! Він же, мабуть, з ніг падав від утоми після довгої мандрівки, а вона засипала його запитаннями й докучала своїми теоріями про бріофітів і перетворення!

Алма тихенько встала й перейшла на другий бік ділянки з брилами, щоб іще раз глянути на свої колонії моху. Їй було так добре і спокійно. Яка ж приємна людина — той містер Пайк! Цікаво, як довго він гостюватиме в Білому Акрі. Може, їй вдасться вмовити його зостатися на ціле літо. Яке б то було щастя — жити поруч з такою приязною, допитливою особою! Він би став їй за молодшого брата.

Вона ніколи не уявляла собі, як це — мати молодшого брата, а тепер їй страшенно захотілося, щоб він у неї був, і щоб ним став не хто інший, як Емброз Пайк. Треба буде поговорити з батьком. Якби він погодився зостатися, вони б могли облаштувати для нього художню майстерню в одній зі старих молочарень.

Минуло десь із півгодини, коли Алма помітила, що містер Пайк заворушився. Вона повернулася до нього.

— Ви заснули, — всміхнулася вона.

— Е ні, — заперечив він, — мене здолав сон.

Все ще розкинувшись на траві, він потягнувся, наче кіт або немовля. Здавалося, він анітрохи не зніяковів через те, що задрімав перед очима в Алми, та й сама Алма не почувалася незручно.

— Ви, мабуть, втомилися, містере Пайк.

— Я почуваюся втомленим уже не перший рік.

Він сів, позіхнув і начепив на голову капелюх.

— Але ви дуже доброзичлива людина — отак дозволили мені трохи перепочити! Дякую!

— А ви були доброзичливі, вислухавши мої історії про мох.

— Мені було дуже приємно їх слухати. Сподіваюся почути ще. Засинаючи, я подумав, що вашому життю можна позаздрити, міс Віттекер. Тільки подумати — ви маєте змогу ціле життя присвятити дослідженню такої довершеної й витонченої рослини, як мох — ще й у затишку родини, яка вас любить.

— А по-моєму, для людини, яка вісімнадцять років прожила в джунглях Центральної Америки, моє життя мало б видаватися нудним.

— Анітрохи. Чесно кажучи, я мріяв про життя, яке було б трішки нуднішим за те, що я вів досі.

— Будьте обережні зі своїми бажаннями, містере Пайк. Нудне життя не таке цікаве, як ви собі гадаєте!

Він розсміявся. Алма підійшла ближче й, підгорнувши поділ сукні, сіла на траву поруч з ним.

— Хочу вам у дечому зізнатися, містере Пайк, — сказала вона. — Інколи мене лякає думка про те, що цей мох не має аніякісінької користі й цінності. Мені хочеться мати щось блискуче, щось розкішне, щоб запропонувати світу — як-от ваші малюнки орхідей. Я старанна й організована, але мені бракує яскраво вираженого таланту.

— Себто ви працьовиті, але не самобутні?

— Так! — відповіла Алма. — Саме так! Точно.

— Ет! — вигукнув він. — Я вам не вірю. Цікаво, навіщо ви взагалі стараєтеся повірити в такі дурниці?

— Ви маєте добре серце, містере Пайк. Сьогодні по обіді ви щедро обдарували одну немолоду панну своєю увагою. Але я знаю, чого насправді вартує моє життя. Моя робота серед цих брил цікавить хіба що корів і ворон, які цілими днями тільки те й роблять, що дивляться на мене.

— Корови й ворони прекрасно тямлять у талантах, міс Віттекер. Повірте мені на слово — я багато років малював виключно заради їхньої розваги.

Того дня Джордж Гокс склав їм товариство за вечерею у Білому Акрі. Джордж мав уперше побачитися з Емброзом Пайком і страшенно через це хвилювався — принаймні так, як може хвилюватися такий поважний старший чоловік, як він.

— Для мене велика честь познайомитися з вами, — усміхнувся Джордж. — Ваші роботи дали мені невимовну втіху.

Алму зворушила щирість Джорджа. Вона знала те, про що її приятель не міг розповісти художникові, — що весь минулий рік в оселі Гокса панував біль і страждання, а орхідеї Емброза Пайка звільнили його, хай і ненадовго, з тенет безпросвіття.

— Щиро дякую вам за такі підбадьорливі слова, — відповів містер Пайк.

— На жаль, моя подяка — це єдина винагорода, яку я можу наразі запропонувати, але вона від щирого серця.

Що ж до Генрі Віттекера, то він того вечора був у поганому настрої. Алма ще з відстані десяти кроків це побачила — краще б батько не вечеряв разом з ними! Вона забула попередити гостя про різку вдачу Генрі і тепер про це шкодувала. Бідолашного містера Пайка без його відома кинули на поталу вовкові, а вовк був явно голодний і розлючений. Крім того, Джорджеві чи їй самій треба було захопити з собою котресь із надзвичайних зображень орхідеї, щоб показати батькові, бо тепер виходило, що Генрі уявлення не мав, хто такий Емброз Пайк — знав тільки, що він ловець за орхідеями і художник, а такі люди в нього захоплення не викликали.

Не дивно, що відразу все пішло не так.

— Ану нагадай, що то за один? — запитав батько, дивлячись просто в очі новому гостю.

— Це містер Емброз Пайк, — відповіла Алма. — Як я вже тобі казала, він — природознавець і художник, з яким недавно познайомився Джордж. Він, тату, малює найвишуканіші ілюстрації орхідей, які я бачила в своєму житті.

— Ви малюєте орхідеї? — перепитав Генрі містера Пайка таким тоном, ніби спитав: «Ви грабуєте вдів?».

— Намагаюся, сер.

— Всі намагаються намалювати орхідеї, — буркнув Генрі. — Тут нема нічого нового.

— Слушне зауваження, сер.

— Що ж такого особливого в ваших орхідеях?

Містер Пайк задумався над його запитанням.

— Не знаю, що вам відповісти, — зізнався він. — Не впевнений, що в них є щось особливе, сер, крім того, що більше нічим я в житті не займаюся. Останні років двадцять я тільки те й робив, що малював орхідеї.

— Ну й безглузда робота!

— Не можу з вами погодитися, містере Віттекер, — незворушно відповів художник. — Лише тому, що я не можу назвати це роботою.

— А як ви тоді заробляєте на життя?

— Знову ж таки слушне зауваження. Але як ви, мабуть, бачите з мого вбрання, я, можна сказати, взагалі не заробляю.

— Я б таким не хвалився на людях, молодий чоловіче.

— Повірте мені, сер, я й не хвалюся.

Генрі придивився до нього, розгледівши і зношений костюм, і кошлату бороду.

— А що ж тоді сталося? — запитав він. — Чому ви бідні як церковна миша? Що, спустили всі гроші на вітер?

— Тату… — спробувала втрутитися Алма.

— На жаль, ні, — містер Пайк, здавалося, нітрохи не образився. — У моїй родині ніколи не було грошей, щоб їх спустити.

— Чим займається ваш батько?

— Наразі він мешкає на тому світі. А до того служив пастором у Фремінґемі, що в Массачусетсі.

— Тоді чому ви не стали пастором?

— Моя матінка теж не може цього зрозуміти, містере Віттекер. Боюсь, релігія викликає в мене забагато питань і доброго священика з мене не вийшло б.

— Релігія? — насупився Генрі. — А що, в біса, релігія має до діла з добрим священиком? Це робота — така ж, як і інші, молодий чоловіче. Підлаштовуєшся під свої обов’язки й тримаєш думки при собі. Так роблять — чи мали б робити — всі добрі священики!

Містер Пайк доброзичливо розсміявся.

— Якби ж хтось сказав мені про це двадцять років тому, сер!

— Якщо молодий, здоровий і розумний чоловік бідує в цій країні, йому нема виправдання. Навіть син священика мав би знайти собі якусь належну роботу.

— З вами багато хто погодився б, — відповів містер Пайк. — Зокрема, мій покійний батько. Проте я вже багато років живу так, як не годиться людині мого становища.

— А я — відколи себе пам’ятаю! — живу так, як люди мого становища і не мріють! Коли я приїхав до Америки, то мав десь стільки років, як ви. І побачив, що в цій країні гроші порозкидані на вулицях. Все, що мені треба було, — понаколювати їх своїм ціпком! То чому ж ви бідні? Яке ваше виправдання?

Містер Пайк глянув йому просто в очі й незлостиво відповів:

— Напевно, в мене не було доброго ціпка.

Алма голосно ковтнула слину й утупилася в свою тарілку. Джордж Гокс зробив те ж саме. Та Генрі, схоже, його не почув. Бували часи, коли Алма дякувала небесам за батькову щораз сильнішу глухоту. А той тим часом перекинувся на дворецького.

— Попереджаю, Бекере, — сказав Генрі, — якщо ти ще раз цього тижня змусиш мене їсти баранину, я когось пристрілю.

— Насправді він ні в кого не стріляє, — шепнула Алма містерові Пайку.

— Я так і зрозумів, — також пошепки відповів їй гість, — бо інакше я б уже був мертвий.

Решту часу Джордж, Алма й містер Пайк провели за приємною бесідою — спілкуючись здебільшого між собою — тоді як Генрі буркотів, кашляв і нарікав то на те, то на се, і навіть кілька разів задрімав, звісивши підборіддя на груди. Зрештою, йому вже виповнилося вісімдесят вісім.

Втім, на щастя, містера Пайка його поведінка анітрохи не бентежила, а Джордж Гокс уже до неї звик, тож Алма врешті-решт заспокоїлася.

— Не ображайтеся, будь ласка, на мого батька, — тихенько сказала вона містерові Пайку, коли Генрі вчергове задрімав. — Джордж уже добре знайомий з його дивацтвами, але тих, хто не знає нашого Генрі Віттекера, його вибрики можуть насторожити.

— Він наче ведмідь за столом, — відповів містер Пайк, і в його голосі прозвучало більше захоплення, ніж страху.

— О, так, — кивнула Алма. — Добре, що він, як усі справжні ведмеді, впадає в сплячку і дає нам трохи передихнути!

Її слова викликали усмішку навіть на обличчі Джорджа Гокса, однак Емброз далі міркував над чимось, розглядаючи сплячу постать Генрі.

— Мій тато теж був такий строгий, — сказав він. — Я завжди його боявся, коли він мовчав. Напевно, добре мати батька, який так вільно говорить і поводиться. Завжди знаєш, що про тебе думають.

— І не кажіть, — згодилася Алма.

— Містере Пайк, — сказав Джордж, змінюючи тему, — чи можу я поцікавитися, де ви тепер мешкаєте? Лист я надсилав на бостонську адресу, але щойно ви згадали, що ваша родина живе в Фремінґемі, то я вирішив перепитати.

— Наразі, сер, я не маю домівки, — відповів містер Пайк. — За тією адресою в Бостоні, про яку ви згадали, мешкає мій давній приятель Деніел Таппер, мій вірний друг ще з часів короткочасних студій у Гарварді. Його родина володіє невеликою друкарнею в Бостоні — далеко не такою славною, як ваша, але солідною й добре організованою. Вони переважно друкують памфлети, рекламні листівки й ще всяку всячину. Коли я покинув Гарвард, то кілька років працював у друкарні Тапперів складачем і побачив, що мені добре вдається. Там я й познайомився з мистецтвом літографії. Мені казали, що то важка справа, але я не мав із нею ніяких труднощів. Це майже те саме, що й малювання, тільки малюєш на камені — але що я вам пояснюю, ви ж обоє це знаєте! Вибачте! Я не звик розповідати про свою працю.

— А що привело вас до Мексики й Гватемали, містере Пайк? — м’яко поцікавився Джордж.

— Цим я знову ж таки завдячую своєму приятелеві Тапперу. Мене завжди цікавили орхідеї, і от одного разу Таппер вигадав план, за яким я мав на кілька років податися в тропіки й зробити з десяток ілюстрацій, а відтак ми б разом видали прекрасну книжку про тропічні орхідеї. Напевно, він думав, що після цього ми відразу розбагатіємо. Бачите, ми тоді були молоді, і він палко вірив у мене. Отож ми скинулися грішми — скільки хто мав — і Таппер посадив мене на корабель. Сказав, щоб я рушав і створив у світі гучну сенсацію. Але я, на жаль, не до того. Та йому взагалі не пощастило, бо — як я вже пояснював міс Віттекер — кілька років у джунглях розстягнулися у вісімнадцять. Ощадливість і впертість допомогли мені вижити там упродовж двох десятків років, і можу гордо сказати, що — коли не рахувати того першого капіталу — я жодного разу не позичив грошей ні в Таппера, ні в когось іншого. Та все ж, по-моєму, бідолашний Таппер думає, що повірив не в того, в кого треба. Коли я торік нарешті повернувся додому, він люб’язно дозволив скористатися їхнім родинним друкарським верстатом, щоб надрукувати кілька літографій з тих, що ви вже бачили, але в нього давно зникло бажання випустити в спілці зі мною книжку — і я його чудово розумію. Супроти його темпу я рухаюся надто повільно. Тепер він має власну сім’ю і не може марнувати часу на такі копійчані проекти. Та попри це, для мене Таппер — друг із великим серцем. Він дозволяє мені ночувати в нього на канапі, а я, відколи повернувся з Америки, знову допомагаю йому в друкарні.

— І які в вас тепер плани? — запитала Алма.

Містер Пайк здійняв руки вгору, неначе до неба:

— Я вже не пам’ятаю, коли востаннє складав якісь плани.

— Але чим би ви хотіли займатися? — запитала Алма.

— Мене ще ніхто про таке не питав.

— Ну от я питаю, містере Пайк. І дуже хочу почути від вас щиру відповідь.

Він глянув на неї своїми світло-карими очима. Вигляд у нього був страшенно втомлений.

— Що ж, тоді я вам відповім, міс Віттекер, — промовив він. — Я не хочу більше ніколи подорожувати. Мені хочеться провести решту своїх днів у такому тихому місці — й працювати в такому повільному темпі — щоб я чув, як плине моє життя.

Джордж із Алмою перезирнулися. Генрі мовби відчув, що щось проходить повз нього, — здригнувся, прокинувся й знову перетягнув усю увагу на себе.

— Алмо! — гукнув він. — Той лист від Діка Єнсі, що прийшов минулого тижня. Ти його прочитала?

— Прочитала, тату, — жваво відповіла вона.

— І що ти про це думаєш?

— По-моєму, погані новини.

— Ще б пак! Я був злий як дідько! А твої друзі що кажуть? — запитав Генрі, махнувши келихом на гостей.

— Думаю, вони не знають, що сталося, — відповіла Алма.

— То скажи їм, доню. Я хочу почути їхню думку.

Справжня дивина. Генрі ніколи не цікавився чужими думками. Але він ще раз махнув на неї келихом, і Алма заговорила, звертаючись відразу і до Джорджа, і до містера Пайка.

— Йдеться про ваніль, — почала вона. — Років п’ятнадцять тому один француз умовив мого батька вкласти гроші в плантацію ванілі на Таїті. А тепер ми дізналися, що плантація занепала, а француз зник.

— Разом з моїми грошиками, — докинув Генрі.

— Разом з батьковими грошима, — потвердила Алма.

— І то чималими, — додав Генрі.

— Чималими, — кивнула Алма.

Вона чудово про це знала, бо власноруч їх переказувала.

— Все мало вийти, — сказав Генрі. — Клімат там ідеальний. І ліани, основне, росли! Дік Єнсі сам їх бачив. Повиростали до шістдесяти п’яти футів заввишки. Той проклятущий француз казав, що ваніль там добре ростиме, і був правий. На ліанах з’явилися квітки — такі, як цілий кулак. Усе йшло так, як він і обіцяв. Як там той французик говорив, Алмо?

— Вирощувати ваніль на Таїті легше, ніж пускати вітри вві сні, — почервоніла Алма, глянувши скоса на своїх гостей.

Джордж увічливо згортав на колінах серветку, тоді як містер Пайк щиро розсміявся.

— То що ж пішло не так, сер? — запитав він. — Дозвольте поцікавитися…

Генрі сердито глянув на нього.

— Ліани не зародили. Квіти розцвіли й зів’яли, так і не давши ні одного триклятущого стручка.

— Чи можу я спитати, звідки ви отримали ту ваніль?

— З Мексики, — гаркнув Генрі, змірявши містера Пайка викличним поглядом. — Що, може ви, молодий чоловіче, скажете мені, що тут пішло не так?

Алма почала поволі розуміти, про що йому йдеться. Як вона могла недооцінювати батька? Хіба ж старий міг щось пропустити? Навіть сердитий і напівглухий, навіть уві сні він якимось робом рознюхав, хто сидить за його столом: знавець орхідей, який останні два десятки років проводив дослідження в Мексиці й поблизьких краях. А ваніль, згадала Алма, належить до роду орхідей. Він вирішив перевірити гостя.

— Vanilla planifolia, — промовив містер Пайк.

— Саме так, — потвердив Генрі й поставив келих на стіл. — Її ми й посадили на Таїті. Продовжуйте.

— Я бачив її по всій Мексиці, сер. Особливо її багато в Оахаці. Той ваш француз у Полінезії мав рацію — це справді сильна ліана, якій, мабуть, чудово підходить клімант, що панує в південних теренах Тихого океану.

— Тоді чому ті кляті рослини не родять? — проревів Генрі.

— Точно не скажу, — відповів містер Пайк, — бо ж я ніколи не бачив ваших ліан.

— Ага, то ти, значить, просто нікчема, який мазюкає орхідеї, га? — гаркнув Генрі.

— Тату…

— Однак, сер, — продовжував містер Пайк, анітрохи не образившись, — я маю деякі здогади. Коли ваш француз купував у Мексиці ванільні ліани, він міг випадково придбати один із сортів Vanilla planifolia, що його тубільці називають orejade burro — осляче вухо. Він ніколи не дає плодів.

— То він, виходить, йолоп! — сказав Генрі.

— Не конче, містере Віттекер. Розрізнити плодоносні й неплодоносні сорти planifolia зможе тільки той, хто на них уже зуби з'їв. Це дуже поширена помилка. Самі туземці їх постійно плутають. Більше того: мало який ботанік їх відрізнить.

— А ви зможете відрізнити? — не вгавав Генрі.

Містер Пайк затнувся. Йому явно не хотілось засмутити незнайомого йому чоловіка.

— Я поставив тобі запитання, хлопчику. Ти можеш відрізнити два види planifolia? Так чи ні?

— Ну, загалом — так, сер. Можу.

— Значить, той французик — справжній бовдур, — підсумував Генрі. — А я ще більший, раз вклав у нього свої гроші, бо п’ятнадцять років вирощував неплодоносну ваніль на тридцяти п’яти акрах родючих рівнин на Таїті, не заробивши з того ні копійки. Алмо, напиши сьогодні ж увечері до Діка Єнсі й скажи, хай викорчує до біса всю плантацію ліан і згодує їх свиням. А на тому місці посадить ямс. І ще скажи Єнсі — як тільки йому попадеться на очі той задрипаний жабоїд, хай і його згодує свиням!

Генрі встав і покульгав геть із кімнати, надто розлючений, щоб закінчити вечерю. Джордж з містером Пайком мовчки провели старого здивованим поглядом — такий чудернацький у своїй перуці й старих оксамитових бриджах і, водночас, такий сердитий!

Алма, натомість, тріумфувала. Француз програв, Генрі Віттекер програв, та й плантацію ванілі на Таїті вони теж, без сумніву, програли. А от Емброз Пайк — уперше склавши їм товариство за вечерею в Білому Акрі — щось виграв.

Хай навіть то була незначна перемога, але, зрештою, її йому таки зарахують.

Тієї ночі Алма прокинулася від дивного звуку.

Їй нічого не снилося, вона міцно спала, аж тут раз — і пробудилася, мовби хтось дав їй ляпаса. Вона пильно вдивлялася в темряву. В кімнаті хтось є? Ганнеке? Ні. Нікого. Вона знову відкинулася на подушку. Тиха, прохолодна ніч. Що ж порушило її сон? Голоси? Їй уперше за багато років пригадалася ніч, коли до Білого Акру привели серед гурту чоловіків малу Пруденс, заплямовану кров’ю. Бідна Пруденс. Усе-таки треба її відвідати. Варто більше піклуватися про свою сестру. Але їй просто бракувало часу. Довкола панувала тиша.

Алма вже майже задрімала, коли знову почула той самий звук. Тут же розплющила очі. Що то було? Точно якісь голоси. Але ж кому не спиться посеред ночі?

Вона підвелася, закуталася в шаль і спритно запалила лампу. Вийшла до сходів і глянула через перила вниз. У вітальні з-під дверей пробивалося світло. Було чути батьковий сміх. З ким він? Говорить сам до себе? Якщо Генрі щось хотів, то чому її ніхто не розбудив?

Вона спустилася по сходах і побачила, що батько сидить на канапі поруч із Емброзом Пайком. Вони переглядали якісь ілюстрації. Батько мав на собі довгу білу нічну сорочку й старомодний нічний ковпак, лице почервоніло від випитого. Містер Пайк досі мав на собі коричневий вельветовий костюм, а волосся було ще розкуйовдженіше, ніж уранці.

— Ми вас розбудили, — сказав містер Пайк, коли її побачив. — Вибачте.

— Чи можу я вам чимось допомогти? — запитала Алма.

— Алмо! — вигукнув Генрі. — У твого хлопчини виникла геніальна ідея! Покажи їй, синку!

Генрі не захмелілий, збагнула Алма — він просто схвильований.

— Я не міг заснути, міс Віттекер, — сказав містер Пайк, — бо все міркував про ту ваніль на Таїті. І мені спало на думку, що може бути ще одна причина, чому ліани не дали плодів. Треба було почекати до ранку, щоб нікого не турбувати, але я не хотів упустити думки. Тому я встав і пішов униз пошукати паперу. І, напевно, розбудив своїм шумом вашого батька.

— Глянь, що він намалював! — гукнув Генрі, простягнувши Алмі аркуш паперу.

То був гарний, вимальований до найдрібніших подробиць ескіз цвіту ванілі — стрілочки вказували на різні частини квітки.

Генрі вичікувально дивився на Алму, поки та розглядала малюнок, який нічого їй не говорив.

— Перепрошую, — промовила Алма, — але я хвилину тому ще спала і, напевно, ще не до кінця пробудилася…

— Запилення, Алмо! — викрикнув Генрі, сплеснувши в долоні й тицьнувши пальцем на містера Пайка, мовляв, ти розповідай.

— Як я вже казав вашому татові, міс Віттекер, могло статися ось що: той ваш француз, може, й привіз із Мексики правильний сорт ванілі. Але ліани могли не дати плодів через те, що не відбулося запилення.

Навіть посеред ночі, навіть тоді, коли Алма пару хвилин як пробудилася, її розум працював як величезна, вишколена машина ботанічних розрахунків, і вона тут же почула, як заторохтіли кісточки рахівниці в її голові.

— Який механізм запилення ванільної орхідеї? — запитала вона.

— Точно не знаю, — відповів містер Пайк. — Ніхто не знає. Може, її запилює мураха, може, бджілка, а може, і якась мушка. Чи навіть колібрі. Та хоч що то є, ваш француз не привіз його на Таїті разом з рослинами, а місцеві комахи й птахи Французької Полінезії, очевидно, не здатні запилити цвіт орхідеї через їхню складну форму. Тому й нема плодів. І стручків нема.

Генрі знову сплеснув руками.

— І прибутку нема! — додав він.

— Що ж робити? — спитала Алма. — Зібрати всіх комах і пташок із мексиканських джунглів і перевезти їх живими в південні терени Тихого океану з надією знайти серед них запилювача?

— Думаю, що в цьому нема потреби, — сказав містер Пайк. — Я тому й не міг заснути, бо це питання не давало мені спокою. І, по-моєму, я знайшов відповідь. Ви б могли спробувати запилити їх самотужки, власноруч. Дивіться, я тут дещо намалював. Ванільну орхідею так важко запилити через те, що вона має надзвичайно довгий стовпчик, що містить і чоловічі, і жіночі репродуктивні органи. Їх розділяє носик — ось тут — який не дає рослині запилити саму себе. Треба просто підняти носик, встромити патичок у пильник, зібрати на кінчик патичка пилок, а тоді встромити його в тичинку іншої квітки. Так ви виконаєте роботу бджілки чи мурахи чи якоїсь іншої комахи, яка відповідає за це в природі. Тільки вам це вдасться краще, ніж їм, бо руками ви зможете запилити кожнісіньку квітку на ліані.

— Хто ж це зробить? — запитала Алма.

— Ваші робітники, — відказав містер Пайк. — Орхідея цвіте тільки раз на рік, і їм ця робота займе щонайбільше тиждень.

— А якщо робітники позбивають цвіт?

— Не мали б, якщо їх добре навчити.

— Але ж це дуже делікатна процедура.

Містер Пайк всміхнувся.

— Треба знайти малих хлопчаків з малими пальчиками й маленькими патичками. Їм точно сподобається така робота. У дитинстві я б із задоволенням таке робив. Та й на Таїті точно не бракує маленьких хлопчиків з маленькими патичками, еге ж?

— Ага! — вигукнув Генрі. — То що скажеш, Алмо?

— Геніальна ідея!

Їй ще подумалось, що Емброзу Пайку треба з самого ранку показати примірник Флорентійського кодексу з книгозбірні Білого Акру, який містить ранні ілюстрації ванільних ліан, виконані іспанськими францисканцями. Вони точно йому сподобаються. Алма не могла дочекатися цього моменту. Він досі не бачив їхньої бібліотеки! І взагалі мало де бував у Білому Акрі. Їм стільки всього треба побачити!

— Але це тільки припущення, — сказав містер Пайк. — Можна було спокійно почекати до ранку.

Алма почула якийсь шум і обернулася. На порозі стояла Ганнеке де Ґроот у нічній сорочці — огрядна, заспана й сердита.

— Ну от, тепер я розбудив цілий дім, — зітхнув містер Пайк. — Щиро перепрошую.

— Is er een probleem? — запитала Алму Ганнеке.

— Нічого не сталося, Ганнеке, — відповіла Алма. — Ми з джентльменами просто розмовляємо.

— О другій ранку? — обурилася Ганнеке. — Is dit een bordeel? Це що — публічний дім?

— Що вона каже? — спитав Генрі.

Він не тільки недочував, а так досі й не вивчив голландської, хоч був десятки років одружений з голландкою і ціле життя працював з вихідцями з Голландії.

— Вона питає, чи хтось хоче чаю або кави, — відповіла Алма. — Містере Пайк? Тату?

— Я буду чай, — сказав Генрі.

— Ви всі дуже милі, але я, мабуть, піду, — сказав містер Пайк. — Повернуся до своєї кімнати й обіцяю більше нікого не турбувати. Крім того, завтра ж неділя. Ви, напевно, рано вставатимете до церкви?

— Тільки не я! — вигукнув Генрі.

— Ви пізніше побачите, містере Пайк, — сказала Алма, — що в цьому домі одні дотримуються неділі, інші — ні, а дехто — тільки наполовину.

— Розумію, — відповів той. — У Гватемалі я часто втрачав лік дням і, боюсь, не раз працював у неділю.

— То в Гватемалі святкують неділю, містере Пайк?

— Ага — пиячать, бешкетують і влаштовують півнячі бої!

— Ну все — їдемо в Гватемалу! — вигукнув Генрі.

Алма давно не бачила батька в такому піднесеному настрої.

Емброз Пайк зайшовся сміхом.

— Чому б і ні, містере Віттекер, їдьте. Думаю, вас там шануватимуть. Але я вже покінчив із джунглями. І тепер, напевно, піду до своєї кімнати. Коли маєш нагоду виспатися на м’якій постелі, треба бути йолопом, щоб її змарнувати. Бажаю вам обом спокійної ночі, ще раз дякую за вашу гостинність і прошу щирого вибачення у вашої домоврядниці.

Після того, як містер Пайк вийшов з кімнати, Алма з батьком сиділи деякий час мовчки. Генрі розглядав ескіз ванільної орхідеї, що його намалював Емброз. Алма немовби чула його думки — вона знала батька як облупленого. І тепер чекала, поки він скаже вголос те, що збирається сказати, й водночас міркувала, що відповість на його слова.

Тим часом до кімнати повернулася Ганнеке — вона принесла на таці чай для Алми й Генрі й каву для себе. Невдоволено зітхнувши, поставила тацю на столик і всілася в крісло навпроти Генрі. Економка налила собі першій чаю, поклавши розпухлу щиколотку на покритий гарним вишиттям ослінчик для ніг. Хай Генрі й Алма самі про себе подбають. З роками дисципліна в Білому Акрі ослабла. Може, навіть занадто.

— Треба послати його на Таїті, — нарешті сказав Генрі, добрих п’ять хвилин помовчавши. — Зробимо його головним над ванільними плантаціями.

Ну ось. Те, що й сподівалася почути Алма.

— Цікава ідея, — зауважила вона.

Але батько не може відправити містера Пайка в Південні моря — цього не можна допустити! Ще нічого в житті вона не усвідомлювала так виразно. По-перше, Алма відчувала, що художнику це завдання не припаде до вподоби. Він сам сказав, що покінчив із джунглями. Він більше не хоче мандрувати. Він втомився і скучив за домом. А дому в нього не було. Йому потрібна домівка.

Потрібен перепочинок. Потрібне місце, де він зможе працювати — створювати малюнки й видання, до яких має талант від природи, де зможе чути, як плине життя.

Але річ не тільки в цьому — Алмі потрібен містер Пайк. Вона відчула крайню потребу змусити цю людину назавжди зостатися в Білому Акрі. Оце так рішення — людину, з якою вони знайомі заледве один день! Але сьогодні вона почувалася на десять років молодшою, ніж учора. То була найсвітліша субота за десятки років — ба навіть від самого її дитинства — і променем світла був не хто інший, як Емброз Пайк.

Це становище нагадало їй один день, коли вона ще була мала й знайшла в лісі крихітне осиротіле лисеня. Вона принесла його додому й благала батьків дозволити їй залишити його. Це трапилося в ті безтурботні часи, коли з ними ще не мешкала Пруденс, коли Алма вільно розпоряджалася цілим всесвітом. Генрі вона зуміла вмовити, але Беатрікс поклала всьому край. Дикі істоти мають жити в дикій природі. Лисеня відібрали від Алми, і більше вона ніколи його не бачила.

Що ж, цього лисеняти вона не віддасть. І Беатрікс більше не зможе стати їй на дорозі.

— Мені здається, ти зробиш помилку, тату, — сказала Алма. — Відправивши містера Пайка в Полінезію, ми змарнуємо його талант. Ванільною плантацією може керувати будь-хто. Ти ж сам чув його пояснення. Все просто. Він навіть намалював усі вказівки на папері. Надішли їх Дікові Єнсі, і хай той найме когось, щоб приглянув за процесом запилення. По-моєму, для талантів містера Пайка можна знайти краще застосування тут, у Білому Акрі.

— І чим же він буде тут займатися? — запитав Генрі.

— Ти ще не бачив його ілюстрацій, тату. Джордж Гокс вважає Емброза Пайка найздібнішим літографом нашого часу.

— А навіщо мені літограф?

— Може, настав час видати книжку про ботанічні скарби Білого Акру? У твоїх оранжереях є рослини, яких ще не бачив цивілізований світ. Їх треба намалювати.

— Для чого мені тратити на таке купу грошей, Алмо?

— Зараз я тобі щось розповім, — промовила Алма у відповідь. — Кажуть, К’ю планує надрукувати каталог гравюр та ілюстрацій своїх найбільш рідкісних рослин. Ти чув про це?

— А нащо їм це здалося? — спитав Генрі.

— Нащо? Щоб похвалитися, тату, — відповіла Алма. — Мені розповів про це один з молодих літографів, який працює в друкарні Джорджа Гокса на Арк-стріт. Британці запропонували йому непогану суму, щоб переманити його в К’ю. Той хлопчина доволі здібний, хоч до Емброза Пайка йому як до неба. Скоріш за все, він прийме їхнє запрошення. Каже, що та книжка має стати найпрекраснішою колекцією ботанічних ілюстрацій. Королева Вікторія власною персоною вкладає гроші в її друк. Над нею працюватимуть п’ять майстрів кольорових ілюстрацій і найталановитіші акварелісти. Вийде справжній фоліант. Майже два фути заввишки, каже той хлопчина, а завтовшки як Біблія. За нею полюватимуть всі ботанічні колекціонери. Її видання має ознаменувати відродження К’ю.

— Відродження К’ю, — зневажливо фиркнув Генрі. — Після смерті Бенкса К’ю більше ніколи не стане таким, як колись.

— А я чула зовсім протилежне, тату. Всі кажуть, що після того, як там збудували пальмову оранжерею, сади К’ю — чарівні, як раніше.

Може, безсоромно таке казати? Може, навіть гріх? Ворушити давню ворожнечу Генрі зі садами К’ю? Але ж вона сказала правду. Все так і є. Що ж, нехай у Генрі прокинеться суперницький дух, вирішила вона. У тому, щоб пробудити цю силу, нема нічого поганого. Останнім часом життя в Білому Акрі пливло надто вже мляво й повільно. Трохи конкуренції нікому не завдасть лиха. Вона тільки розганяє кров у старих жилах Генрі Віттекера — і в своїх теж. Хай у цій родині знову заб’ється пульс!

— Про Емброза Пайка, тату, ще ніхто не чув, — продовжувала вона. — Але коли Джордж Гокс видасть його ілюстрації орхідей, його ім’я буде у всіх на вустах. А коли К’ю опублікує свою книжку, всі великі ботанічні сади й оранжереї і собі захочуть замовити антологію — і всі як один проситимуть містера Пайка створити для них ілюстрації. Не гаймо часу, чекаючи поки його перетягне до себе хтось із наших конкурентів. Хай живе в нас — даймо йому притулок і підтримку. Вклади в нього гроші, тату. Ти ж бачиш, який він розумний, яка з нього користь. Дай йому шанс. Видаймо фоліант з ілюстраціями скарбів Білого Акру, яка перевершить усе, що досі виходило друком у царині ботаніки.

Генрі мовчав. Тепер було чути, як клацає рахівниця у його голові. Вона чекала. Він довго думав. Надто довго. Ганнеке тим часом удавано байдуже сьорбала каву. Ці звуки, схоже, відволікали Генрі. Алмі хотілося вибити горня з рук старої.

Алма спробувала востаннє — ще голосніше:

— Містера Пайка не буде важко вмовити зостатися з нами, тату. Йому потрібна домівка, але на життя багато не треба — його утримання нам майже нічого не коштуватиме. Всі його речі складені у валізі, яка вміститься у тебе на колінах. Як ти сьогодні сам бачив, він приємний співрозмовник. Думаю, тобі навіть сподобається у його товаристві. Та хоч що ти вирішиш, тату, я дуже прошу тебе не посилати цього чоловіка на Таїті. Щоб вирощувати ваніль, великого розуму не треба. Знайди для такої роботи іншого француза або найми якогось знудженого місіонера. Плантацією може управляти будь-який йолоп, а от намалювати ботанічні ілюстрації так майстерно, як Емброз Пайк, нікому більше не вдасться. Не змарнуй нагоди, щоб запросити його жити тут, з нами. Я нечасто даю тобі такі настирні поради, тату, але сьогодні прошу тебе про одне — не втрать цього шансу. Бо потім пошкодуєш.

Знову запала довга мовчанка. Ганнеке далі сьорбала каву.

— Йому потрібна майстерня, — нарешті сказав Генрі. — Друкарський верстат і все решта.

— Він може працювати в возівні разом зі мною, — відповіла Алма. — Там для нього більш ніж достатньо місця.

Отож усе вирішено.

Генрі пошкутильгав до своєї спальні. Алма й Ганнеке зостались, пильно дивлячись одна на одну. Ганнеке нічого не сказала, проте Алмі не подобався вираз її лиця.

— Wat? — не втрималася Алма.

— Wat voor spellet je speelje? — запитала Ганнеке.

— He знаю, до чого ти хилиш, — сказала Алма. — Я не бавлюся в ігри.

Стара економка стенула плечима.

— Як скажеш, — відповіла вона англійською, зумисно карбуючи кожне слово. — Ти ж господиня в цьому домі.

Відтак Ганнеке встала, допила одним духом каву й повернулася до своєї кімнати в підвалі — і нехай безлад у вітальні прибирає хтось інший.

Розділ п'ятнадцятий

Алма й Емброз стали нерозлучні. Невдовзі вони проводили разом мало не кожну хвилину. Алма сказала Ганнеке перевести містера Пайка з гостьового покою до колишньої спальні Пруденс на другому поверсі, через коридор від кімнати Алми. Ганнеке протестувала проти вторгнення чужинця у родинний флігель (це неправильно, казала вона, і небезпечно, адже ми не знаємо, що він за один), однак Алма відхилила її протест, і містер Пайк перебрався на нове місце. Алма самотужки звільнила простір для Емброза в возівні — в колишній комірчині по сусідству зі своїм кабінетом. Через два тижні прибули перші друкарські верстати. Незабаром Алма купила йому добротний секретер із довгими ящичками й широкими, неглибокими шухлядками, щоб класти туди ілюстрації.

— У житті не мав власного письмового столу, — сказав їй Емброз. — Тепер почуваюся, мов якась важлива персона. Як чийсь особистий секретар.

Між їхніми кабінетами були одні двері — й ті ніколи не зачинялися. Цілісінький день Алма й Емброз ходили туди-сюди — питали одне одного, як ідуть справи, показували то ту, то іншу цікавинку в слоїку для взірців чи на слайді мікроскопа. Вони щоранку їли грінки з маслом, обідали просто неба в полі й допізна засиджувалися, допомагаючи Генрі з листами чи переглядаючи старі видання з книгозбірні Білого Акру. В неділю Емброз ішов разом з Алмою до церкви, де слухав нудну, монотонну службу шведських лютеранів і покірно читав молитви поруч зі своєю супутницею.

Хоч що вони робили — розмовляли чи мовчали — вони ніколи не розлучалися.

Коли Алма працювала серед замшілих каменів, Емброз простягався поруч на траві з книжкою. Коли Емброз малював орхідеї в оранжереї, Алма підсувала крісло ближче до нього й розбирала свої листи. Раніше вона небагато часу проводила в оранжереї, але після приїзду Емброза те місце стало найчарівнішим у всьому маєтку. Той витратив добрих два тижні на те, щоб відчистити кілька сотень шиб — тепер усередину проникали потоки прозорого, яскравого світла. Вимив і навощив підлогу, аж та заблистіла. Ба більше: на великий подив Алми він ще тиждень потратив на те, щоб натерти до блиску листочки кожнісінької орхідеї банановими шкурками, доки ті засяяли, немов чайний сервіз, виглянсуваний відданим дворецьким.

— Що далі, Емброзе? — брала його на кпини Алма. — Може, тепер позачісуємо волоски на кожній папороті?

— Думаю, папороть була б не проти, — відповів він.

Щойно Емброз навів лад і блиск в оранжереї з орхідеями, у Білому Акрі сталося щось дивне: порівняно з нею решта споруд видалися зненацька сірими й тьмяними. Так, наче хтось відполірував на запиленому дзеркалі один кружечок, і решта поверхні почала виглядати проти нього по-справжньому брудною. Раніше цього ніхто не помічав — тепер же воно відразу впадало в очі. Емброз немовби відчинив двері до чогось невидимого, й Алма нарешті побачила правду, якої досі не бачила: хоч який вишуканий був Білий Акр, за чверть століття він поволі погруз у стан занепаду й запустіння.

Усвідомивши це, Алма заповзялася навести в цілій садибі такий блиск, як в оранжереї з орхідеями. Зрештою, коли востаннє мили шибки в інших оранжереях? Вона так і не змогла згадати. Хоч куди глянеш — всюди пліснява й пил. Усі огорожі треба побілити й полагодити, під'їздна доріжка заросла бур’янами, а в бібліотеці висить павутина. Усі килимки треба було добряче витріпати, а грубки — поладнати. Пальми у великій оранжереї роками ніхто не підрізав — вони мало не пробивалися крізь дах. У закутках комор валялися висохлі кісточки тварин — там роками мародерствували коти, мідь на каретах потьмяніла, а строї служниць виглядали безнадійно застарілими — бо так воно й справді було.

Алма заплатила швачкам, щоб ті пошили всім слугам нові однострої, і навіть замовила дві льняні сукні для себе. Вона запитала Емброза, чи не хотів би він дістати новий костюм, але той попросив натомість купити йому чотири нові пензлики. (Рівно чотири. Алма запропонувала купити п’ять. Але йому не треба п’ять. Чотири пензлики — це й так уже розкіш.) Вона найняла цілу роту молодих робітників, щоб ті навели в садибі блиск. Виявилося, що коли старі працівники Білого Акру вмирали чи звільнялися, їм ніхто не шукав заміни. Тепер у садибі працювало втричі менше людей супроти того, скільки їх було двадцять п’ять років тому — їм вкрай бракувало робочих рук.

Попервах Ганнеке не хотіла мати справи з новоприбулими.

— Я більше не маю ні здоров’я, ні душевних сил доводити невмілих робітників до розуму, — нарікала вона.

— Але ж, Ганнеке, — заперечувала Алма. — Поглянь, як спритно містер Пайк навів лад в оранжереї з орхідеями! Хіба ж тобі не хочеться, щоб увесь маєток виглядав так само гарно?

— У цьому світі забагато спритності, — відповіла Ганнеке, — й замало здорового глузду. Твій містер Пайк тільки створює іншим зайву роботу. Та твоя матінка крутилась би в труні, якби почула, що квіти хтось полірує.

— Не квіти, — виправила її Алма. — Листя.

Але з часом і Ганнеке здалася — незабаром Алма побачила, як та наказує молодим робітникам викочувати з погребу старі бочки з борошном і сушити їх на сонці — востаннє таке робили за президента Ендрю Джексона.

— Дуже не захоплюйтеся прибиранням, — застеріг її Емброз. — Трохи неохайності піде тільки на користь. От ти колись помічала, що найгарніший бузок той, який росте уздовж занехаяних комор і покинутих халуп? Деколи краса найяскравіше сяє на тлі легкої занедбаності.

— І це каже той, хто полірує орхідеї банановими шкурками! — засміялася Алма.

— Ох, так це ж орхідеї! — відповів Емброз. — Зовсім інша справа. Орхідеї — це священні реліквії, Алмо, і до них треба ставитися з благоговінням.

— Але ж, Емброзе, — сказала Алма, — вся ця садиба почала скидатися на священну реліквію… після священної війни!

Тепер вони називали одне одного «Алма» й «Емброз».

Минув травень. Промайнув червень. Настав липень.

Чи почувалася вона колись такою щасливою?

Ні, ще ніколи в житті вона не була така щаслива.

До приїзду Емброза Пайка Алмі добре жилося. Так, її світ виглядав тісним, а дні — монотонними, але в цьому не було нічого нестерпного. Своєю долею вона порядкувала якнайкраще. Вивчала мох, проводила бездоганні, сумлінні дослідження. Мала свої журнали, гербарій, мікроскопи, ботанічні розвідки, листування з заморськими ботаніками й колекціонерами, зобов’язання перед батьком. Власні традиції, звички й обов’язки. Власну гідність. Справді, вона була схожа на книжку, яку тридцять років поспіль розгортають на тій самій сторінці — але сторінці цілком непоганій. Вона почувалася життєрадісною. Задоволеною. Добре життя, як не крути.

Але вона нізащо не хотіла до нього повертатися.

У середині липня 1848 року Алма поїхала до божевільні Ґриффона відвідати Ретту — вперше, відколи її приятельку туди влаштували. Алма не дотримала своєї обіцянки, яку дала Джорджеві Гоксу, — навідуватися до Ретти щомісяця, але відколи до Білого Акру прибув Емброз Пайк, життя в садибі стало таке бурхливе й приємне, що вона просто забула про Ретту. Втім, у липні Алму вже почало гризти сумління, тож вона винайняла екіпаж, щоб поїхати на день до Трентона. Вона написала записку Джорджеві Гоксу, чи не має він охоти скласти їй компанію, але той відмовився. Він не пояснив, чому, проте Алма здогадалася, що йому буде нестерпно побачити Ретту в її теперішньому стані. Втім, скласти їй товариство зголосився Емброз.

— Але ж ти маєш тут багато роботи, — сказала Алма. — Та й сам візит не з приємних.

— Робота може зачекати. Я б хотів познайомитися з твоєю приятелькою. Чесно кажучи, хвороби уяви викликають в мене інтерес. Та й було б цікаво подивитися на шпиталь.

Діставшись без пригод до Трентона й порозмовлявши з лікарем, який опікувався Реттою, Алма з Емброзом пройшли до її кімнати. Вони застали Ретту в окремій кімнатці, де стояло охайно застелене ліжко і столик зі стільцем, лежав вузенький килимок, а на стіні, там, де раніше висіло дзеркало, зяяло порожнє місце — медсестра пояснила, що дзеркало забрали, бо воно засмучувало хвору.

— Ми спробували поселити її на якийсь час з іншою пані, — сказала медсестра, — але їй це не сподобалося. Вона почала шаленіти. Мала напади тривоги й жаху. Ми боялися, що її сусідка може постраждати. Краще, хай живе сама.

— Що ви робите, коли вона страждає від таких нападів? — запитала Алма.

— Крижані ванни, — відповіла медсестра. — І закриваємо їй очі й вуха. Здається, це її заспокоює.

Кімната виглядала досить приємно. Вікна виходили в сад, світла було вдосталь, однак Алма подумала, що її приятельці, напевно, тут самотньо. Хоч і охайно вбрана, з чистим волоссям, заплетеним в косу, Ретта все ж скидалася на примару. Бліда мов привид. Досі гарненька, але від її колишньої вроди залишилася одна тінь. Побачивши Алму, Ретта не виявила ні радості, ні занепокоєння, а на Емброза взагалі не звернула уваги. Алма сіла поруч з приятелькою і взяла її за руку. Ретта своєї руки не забрала. Алма помітила, що пучки на кількох пальцях забинтовані.

— Що з ними сталося? — запитала Алма медсестру.

— Вона кусає себе вночі, — пояснила та. — Ми ніяк не можемо її відучити.

Алма привезла подружці торбинку лимонних цукерок і букетик фіалок, загорнутий у папір, але Ретта тільки зиркнула на подарунки так, ніби не знала, котрий із них їсти, а котрим — милуватися. По останньому примірнику «Дамського журналу», що його Алма купила дорогою, вона теж тільки ковзнула поглядом. Алма запідозрила, що квіти, цукерки й журнал дістануться медсестрі.

— Ми приїхали тебе провідати, — нерішуче сказала Алма.

— Тоді чому ви не тут? — запитала Ретта — від настоянки опію її голос сів.

— Ми тут, люба. Просто перед тобою.

Ретта глянула на неї невидющими очима, а тоді знову обернулася до вікна.

— Я хотіла привезти їй призму, — сказала Алма Емброзу, — і забула. Вона обожнювала призми.

— Заспівай їй пісню, — шепнув Емброз.

— Я не вмію співати, — відповіла Алма.

— Думаю, їй байдуже.

Проте Алма не могла згадати жодної пісні. Натомість вона нахилилася до Ретти й прошепотіла їй на вухо:

— Хто любить тебе дужче за всіх? Хто любить тебе всім серцем? Хто думає про тебе, коли всі сплять?

Ретта мовчала. Алма обернулася до Емброза й схвильовано запитала:

— Ти знаєш якусь пісню?

— Багато різних, Алмо. Але її пісні не знаю.

Дорогою додому Алма й Емброз задумано мовчали.

Врешті-решт Емброз запитав:

— Вона завжди така була?

— Така задурманена? Ніколи. Вона завжди поводилася трохи божевільно, але в юності з нею було так весело. Мала нестримне почуття гумору й чари, перед якими ніхто не міг встояти. Її любили всі, хто знав. Вона розвеселила навіть нас із сестрою — а я вже тобі казала, що ми з Пруденс мало коли сміялися. Але з роками її недуга щораз більше давалася взнаки. А тепер, як бачиш…

— Так. Бачу. Бідолашне створіння. Мені так шкода божевільних! Коли я поруч з ними, то розумію їх усіх серцем. По-моєму, кожен, хто заявляє, мовляв, ніколи не почувався божевільним, бреше.

Алма задумалася над його словами.

— А мені здається, що я ніколи не почувалася божевільною, — сказала вона. — Цікаво, чи обманюю я тебе, коли так кажу. Не думаю.

Емброз усміхнувся.

— Звісно, що ні. Я мав би зробити для тебе виняток, Алмо. Ти не така, як усі решта. Твій розум ясний і здоровий. А нерви міцні, мов сейф. Ось чому біля тебе люди почуваються так спокійно.

— Справді? — Алма щиро здивувалася, почувши його слова.

— Авжеж.

— Цікаво. Мені ще ніхто такого не казав.

Алма визирнула в вікно екіпажу й задумалася. Раптом їй щось згадалося.

— Але ні, я вже чула такі слова раніше. Ретта колись сказала мені, що в мене міцне підборіддя.

— Ти вся випромінюєш міць і спокій, Алмо. Навіть твій голос заспокоює. Для тих з нас, хто відчуває, що життя жбурляє нас, як мірошник — полову, твоя присутність — неоціненна розрада.

Алма не знала, що відповісти на його несподіване зізнання й спробувала перевести тему.

— Але ж, Емброзе, — сказала вона. — Ти така врівноважена людина — невже ти колись почувався божевільним?

Той задумався на мить, а тоді сказав, ретельно добираючи слова:

— До стану, в якому перебуває твоя приятелька Ретта Снов, один крок — цього неможливо не відчувати.

— Емброзе, що ти таке кажеш!

Коли він змовчав у відповідь, Алма захвилювалася.

— Емброзе, — вже лагідніше сказала вона, — це ж неправда?

Але він не квапився з відповіддю.

— Я маю на увазі відчуття відчуженості від цього світу й приналежності до світу іншого.

— Якого такого іншого? — запитала Алма.

Той знову замовк — злякавшись, що цього разу вона перебрала міру, Алма запитала його ще раз, уже невимушеним тоном:

— Вибач, Емброзе. Я маю жахливу звичку — докучати запитаннями, доки не дістану задовільної відповіді. Напевно, така вже в мене натура. Сподіваюсь, ти не подумав, що я невихована.

— Усе гаразд, — відповів Емброз. — Мені до вподоби твоя допитливість. Тільки не знаю, як відповісти тобі так, щоб ти була задоволена. Нікому не хочеться втратити прихильності людини, якою захоплюєшся, оголивши перед нею душу.

Тож Алма облишила цю тему з надією, що вони більше ніколи не згадуватимуть про божевілля. Щоб трохи послабити напругу, вона витягнула з торбинки книжку й спробувала зосередитися на читанні. Карету немилосердно трясло, букви стрибали перед очима, а думки вперто поверталися до недавньої розмови, проте Алма все одно вдавала, начебто з головою поринула в книжку.

Вони їхали так досить довго, а тоді Емброз сказав:

— Я ще не розповідав тобі, чому багато років тому покинув Гарвард.

Алма відклала книжку й обернулася до нього.

— У мене був напад, Алмо, — сказав він.

— Божевілля? — запитала Алма прямо, як завжди, але при думці, яку відповідь може почути, їй аж на душі похололо.

— Можливо. Не знаю точно, як його назвати. Моя матінка думала, що я втратив розум. Друзі думали, що я втратив розум. Лікарі сказали, що збожеволів. Але я відчував, що то щось інше.

— Щось інше? — перепитала вона спокійним голосом, хоч сама ледь не тремтіла від хвилювання. — Може, одержимість духами? Зустріч з надприродним? Стирання меж матеріального? Натхнення з вогненними крилами?

Емброз не всміхнувся. Він не мав на думці жартувати.

Його зізнання так приголомшило Алму, що вона надовго замовкла. В її світогляді не було місця стиранню матеріальних меж. У житті Алми Віттекер не було нічого кращого й заспокійливішого за обнадійливу певність матеріальних кордонів.

Перед тим, як продовжити, Емброз пильно на неї глянув. Подивився так, мовби вона була термометром чи компасом, а він намагався визначити його покази, мовби вибирав напрямок, куди повернути розмову, спираючись виключно на характер її відповіді. Алма силкувалася приховати своє хвилювання. Мабуть, Емброза вдовольнив її вираз лиця, бо він повів мову далі:

— У дев’ятнадцять років я знайшов у Гарвардській бібліотеці добірку книжок Якоба Бьоме. Чула про нього?

Звичайно, чула. Вона мала власні примірники його книжок у книгозбірні Білого Акру. Алма читала Бьоме, проте захоплення він у неї не викликав. Якоб Бьоме — швець, який мешкав у XVI столітті в Німеччині — мав містичні видіння про рослин. Його називали одним із засновників ботаніки. Натомість Алмина матір вважала його клоакою середньовічних забобонів. Отож Якоб Бьоме був персоною суперечливою.

Старий швець вірив у так зване «означення всіх сутностей» — у те, що в будові кожної квітки, листочка, плода й дерева на Землі Бог заховав вказівки, які допоможуть людству досягнути досконалості. Весь світ природи — це божественний код, стверджував Бьоме, який містить доказ любові нашого Творця. Ось чому чимало лікарських рослин схожі за формою на хвороби, що їх здатні вилікувати, або на органи, яким вони йдуть на користь. Базилік з листками в формі печінки, вочевидь, лікує захворювання печінки. Чистотіл, який виділяє жовтий сік, здатний вилікувати жовтизну шкіри, яку викликає жовтяниця. Волоські горіхи, подібні за формою на мозок, позбавляють від головного болю. Мати-й-мачуха, яка росте поблизу холодних струмків, здатна лікувати кашель і застуду після перебування в крижаній воді. Спориш із його криваво-червоними цятками на листках затягує рани на тілі.

І так далі, до безкінечності. Беатрікс Віттекер завжди глузувала з його теорії («Майже всі листки мають форму печінки — то нам що, їх усіх їсти?»), й Алма перейняла її скептицизм.

Але тепер було не до нього, бо Емброз знову розглядав Алмине обличчя. Він відчайдушно шукав на її лиці дозволу продовжувати. І Алма, попри неабиякі душевні хвилювання, вкотре вдала незворушність. Емброз знову заговорив.

— Я знаю, що нинішня наука не погоджується з ідеями Бьоме, — сказав він. — І розумію чому. Якоб Бьоме працював у напрямку, протилежному до правильної наукової методології. Його мисленню бракує строгості й упорядкованості. Його праці пересипані уламками, скалками, друзками прозрінь. Він був ірраціональний. Легковірний. Бачив тільки те, що хотів бачити. Нехтував усім, що суперечило його поглядам. Він починав із теорій, а тоді допасовував до них факти. Таке ніхто не назве наукою — і матиме рацію.

Сама Беатрікс Віттекер не висловилась би краще, подумала Алма — але вголос не сказала, а тільки кивнула.

— І все ж… — Емброз замовк.

Алма дала приятелю час зібратися з думками. Він так довго мовчав, що вона подумала, що на цьому, певно, їхня розмова скінчиться. Але після тривалої мовчанки Емброз продовжив.

— І все ж, Бьоме сказав, що Бог залишив відбиток себе у світі й дав вказівки, щоб ми його відшукали.

Алма відразу ж розпізнала паралель і не втрималася:

— Як гравер, — сказала вона.

Почувши ці слова, Емброз обернувся й глянув на неї — на його лиці проступив вираз полегші й вдячності.

— Так! — сказав він. — Саме так. Ти мене розумієш. Тепер ти бачиш, як на мене — тоді ще молодого юнака — вплинула його теорія. Бьоме сказав, що той божественний відбиток — священні чари, і що ті чари — єдине вчення про Бога, яке потрібне людству. Він вірив у те, що ми можемо навчитися читати відбитки Бога, але для цього треба спершу кинутися у вогонь.

— Кинутися у вогонь, — спокійним голосом повторила Алма.

— Так. Зректися матеріального світу. Зректися церкви з її кам’яними стінами й літургіями. Честолюбства. Науки. Плотських бажань. Прагнення володіти й самолюбства. Дару слова — і того зректися! Тільки тоді побачиш те, що бачив Бог у момент творення. Тільки тоді прочитаєш послання, які Господь залишив для нас. Як бачиш, Алмо, після такого я не міг стати священиком. І студентом не міг. І сином. І, по-моєму, живим чоловіком теж.

— Ким же ти став? — запитала Алма.

— Я спробував стати вогнем. Припинив усю звичну життєву діяльність. Перестав розмовляти. Навіть їсти перестав. Я вірив, що зможу вижити на сонячному промінні й дощі. І доволі довго — хоч це й важко уявити — таки жив на одному сонці й дощі. Мене це не дивувало. В мене була віра. Розумієш, для матері я завжди був найпобожнішим сином. Мої брати вміли розсудливо мислити, тоді як я серцем відчував любов Творця. Змалку я, бувало, так глибоко занурювався в молитву, що мама трясла мене в церкві за плечі й давала на горіхи за те, що сплю під час служби, але ж насправді я не спав. Я… я спілкувався. А прочитавши Якоба Бьоме, хотів ще ближче запізнатися з божественним. Ось чому я відмовився від усього на світі й навіть харчів.

— І що трапилося? — запитала Алма, з острахом чекаючи відповіді.

— Я побачив Всевишнього, — відповів він, і очі його заблистіли. — Чи принаймні думав, що побачив. Мені спадали неймовірні думки. Я міг читати слова, сховані в деревах. Бачив ангелів в орхідеях. Я бачив нову релігію, розмовляв новою ботанічною мовою. Чув її гімни. Тепер я вже не згадаю тієї музики, та вона була розкішна. Ба більше: цілі два тижні я чув чужі думки. І дуже хотів, щоб вони почули мої, але вони не чули. Я радів — піднесено, захоплено. Відчував, що мене більше ніхто ніколи не поранить, ніхто мене не торкнеться. Я нікому не завдавав шкоди, але втратив бажання пізнавати цей світ. Я був… цілісний. І то ще не все. Мені відкрилися такі знання! До прикладу, я переназвав усі кольори! Бачив нові, приховані барви. Ти знаєш про такий колір — свіссен? Світло-бірюзовий. Його бачать тільки мушки. Це барва найчистішого Божого гніву. Ти, мабуть, подумати не могла, що Господній гнів — блідо-блакитний, але це справді так.

— Ні, не могла, — обережно зауважила Алма.

— Ну от, а я його бачив, — відповів Емброз. — Бачив, як свіссен оточує ореолом окремі дерева й людей. У деяких місцях я бачив світляний німб там, де взагалі не мало бути світла. Те світло не мало назви, зате мало звук. Хоч де я його бачив — чи то пак чув — завжди йшов за ним слідом. Утім, незадовго після цього я мало не вмер. Мій друг Деніел Таппер знайшов мене в кучугурі снігу. Інколи мені здається, що коли б не настала зима, я б міг і далі так жити.

— Без їжі, Емброзе? — запитала Алма. — Ти б так довго не витримав…

— Часом так мені здається. Я не кажу, що це розумно, але так здається. Мені хотілося стати рослиною. Деколи я думаю, що тоді — на дуже короткий час, завдяки своїй вірі — я таки став рослиною. Бо як інакше я прожив два місяці на дощовій воді й сонячному світлі? Мені згадалися слова Ісаї: «Всяке тіло — трава… справді, народ — то трава». Вперше за багато років Алма згадала, як малою мріяла стати рослиною. Звісно, вона була просто дитям, якому хотілося більше терплячості й любові від батька. Та навіть тоді вона не вірила в те, що справді стала рослиною.

Емброз розповідав далі.

— Коли мої друзі знайшли мене в сніговій кучугурі, вони відвезли мене до божевільні.

— До такої, як оце ми щойно були? — запитала Алма.

Він зажурено всміхнувся.

— О ні, Алмо. Вона була геть не схожа на цю.

— Ох, Емброзе, мені так шкода, — сказала Алма — на душі їй стало зовсім зле.

Вона бачила звичайні шпиталі для душевнохворих у Філадельфії, коли вони з Джорджем мусили кілька разів влаштовувати Ретту в такі притулки смутку й безнадії. Їй було не під силу уявити свого лагідного приятеля Емброза в місці, де панували злидні, сум і страждання.

— Не треба шкодувати, — відповів Емброз. — Це вже позаду. На щастя, я забув майже все, що там зі мною трапилось. Але досвід перебування в шпиталі назавжди вселив у мене страх. Я був такий наляканий, що більше ніколи не зміг повністю комусь довіритися. Коли мене звідти випустили, Деніел Таппер і його сім’я взяли мене під свою опіку. Були дуже милосердні до мене. Дали мені дах над головою й роботу в своїй друкарні. Я сподівався, що ще раз зможу дістатися до ангелів, але вже більш матеріальним способом. Безпечнішим, якщо можна так сказати. Мені бракувало духу ще раз кинутися в вогонь. Тому я навчився створювати гравюри — щоб наслідувати Господа, хоч я знаю, що це звучить грішно й зарозуміло. Я хотів залишити в світі свої відбитки, хоч досі не створив такої гарної гравюри, як мріяв. Зате я дістав заняття. І міг милуватися орхідеями. Орхідеї мене заспокоюють.

Алма якийсь час вагалась, а тоді, ніяковіючи, запитала:

— І тобі вдалося знову дістатися до ангелів?

— Ні, — всміхнувся Емброз. — На жаль, не вдалося. Але робота давала мені задоволення і відволікала увагу. Завдяки Тапперовій матінці я знову почав їсти. Однак я став іншою людиною. Уникав усіх дерев і людей, яких у моменти прозріння бачив забарвленими в свіссен — колір Господнього гніву. Я прагнув почути гімни нової релігії, свідком якої став, але не міг пригадати слів. Незабаром я вирушив у джунглі. Мої близькі вважали, що я роблю помилку, що я зійду там з розуму, а самотність зашкодить моєму душевному стану.

— І як — виявилися праві?

— Не знаю. Важко сказати. Як я вже казав тобі, коли ми вперше зустрілися, я страждав від нападів лихоманки. Вони підточували мої сили, та водночас я чекав їх із нетерпінням. Під час лихоманки бували миті, коли мені здавалося, що от-от, і я побачу відбиток Бога. Я бачив, що на листі й ліанах позаписувано накази й умови. Що гілки довкола мене утворюють закручені послання. Усюди були позначки, лінії зливалися в написи, але я не міг їх прочитати. Я чув відголос давньої, знайомої мені музики, але не міг вловити її звуків. Мені нічого не відкрилося. Коли я хворів, то мигцем бачив ангелів, які ховалися в орхідеях — і то тільки окрайчик їхньої одежі. Та щоб побачити навіть таку дрібницю, потрібно було ясне світло й цілковита тиша. Однак цього було замало. Зовсім не те, що колись. Побачивши один раз ангелів, Алмо, більше не вдовольняєшся окрайчиком їхнього вбрання. Через вісімнадцять років я вже знав, що ніколи не побачу того, що колись мені відкрилося, — навіть у крайній самотності джунглів, навіть у стані гарячкового марення — і тому повернувся додому. Але, здається, завжди сумуватиму за чимось.

— За чим же ти сумуєш? — запитала Алма.

— За чистотою, — сказав він, — і цілісністю.

Алма задумалася над його словами, сповнена смутку (і водночас неприємного відчуття, що в неї відібрали щось прекрасне). Вона не знала, як утішити Емброза, хоч він і не просив про втіху. Він божевільний? Та ні, не схоже. Їй подумалось, що до певної міри вона гордиться тим, що він довірив їй свої таємниці. Але які ж вони моторошні! Як їх правильно сприйняти? Вона ніколи не бачила ангелів, не споглядала таємного кольору Господнього гніву, не кидалася в вогонь. Їй навіть не було до кінця зрозуміло, що він мав на увазі — «кинутись у вогонь»? Як це робиться? І навіщо?

— Що ти тепер збираєшся робити? — запитала вона. І вимовляючи ці слова, проклинала свій недалекий, приземлений розум, який мислив категоріями буденної діяльності: чоловік тільки що розповів тобі про ангелів, а ти питаєш його про якісь плани.

Проте Емброз усміхнувся.

— Я мрію про спокійне життя, але не впевнений, що заслужив на нього. Дякую, що ви прихистили мене в своїй оселі. Мені страшенно подобається Білий Акр. Тут для мене рай — принаймні кращого раю на землі годі уявити. Я вже наситився світом і хочу спокою. Захоплююся твоїм батьком, який не засуджує мене й дозволив мені залишитися. Тішуся, що маю роботу, яка займає мій час і приносить задоволення. І щиро дякую тобі за товариство. Скажу чесно — я почувався самотнім ще з 1828 року — відколи мої друзі витягнули мене зі снігової кучугури й повернули на світ Божий. Після всього побаченого й через те, що більше побачити мені не вдасться, я завжди почуваюся самотнім. Але, по-моєму, в твоєму товаристві я не такий одинокий, як завжди.

Алмі аж сльози до очей підступили, коли вона це почула. Вона задумалася, що сказати у відповідь. Емброз так легко ділився з нею своїми таємницями, а вона не розповіла йому жодної. Він сміливо відкривав їй своє серце. І хоч його зізнання лякали, відповідь її теж мала бути смілива.

— Ти теж рятуєш мене від самотності, — сказала Алма.

Їй було важко в цьому зізнатися. Забракло духу подивитися йому в вічі, але принаймні голос не затремтів.

— Я й подумати про таке не міг, дорога Алмо, — лагідно відповів Емброз. — Ти завжди така сильна й рішуча.

— У кожного є свої слабкості, — відповіла Алма.

Вони повернулися до Білого Акру, до звичного й приємного повсякденного життя, проте Алма постійно поверталася думками до щойно почутого. Коли Емброз зосереджено працював — малював орхідею чи готував поверхню каменя для літографії — вона часом спостерігала за ним, шукаючи ознак хворого чи підлого розуму. Але ніяких прикмет не помічала. Якщо він і страждав від зорових ілюзій чи моторошних галюцинацій, то ніяк цього не видавав. Ніщо не свідчило про те, що в нього потьмарився розум.

Щоразу, як Емброз підіймав голову й перехоплював її погляд, він всміхався і тільки. Такий невинний, лагідний і довірливий. Його, схоже, анітрохи не насторожувало, що за ним спостерігають. Він не виглядав стурбованим, як людина, яка намагається щось приховати. І, здається, не шкодував про свої зізнання перед Алмою. Достоту навпаки — його ставлення до неї потеплішало. Він став ще уважнішим, підбадьорливішим і охочішим допомогти, ніж раніше. Незмінно перебував у доброму гуморі. Терпляче ставився до Генрі, Ганнеке й усіх решту. Часом виглядав утомленим, але тут не було нічого дивного, адже він тяжко працював. Так тяжко, як Алма. Ясна річ, що час від часу почуватимешся виснаженим. У всьому іншому він був такий, як і раніше, — її любий, задушевний друг. Надмірна релігійність йому теж не була властива, принаймні так здалося Алмі. За винятком щонедільних походів до церкви в її товаристві, Алма жодного разу не бачила, щоб він молився. Куди не глянь, Емброз виглядав добрим, спокійним у душі чоловіком.

Однак їхня розмова дорогою додому з Трентона розбурхала Алмину уяву. Вона ніяк не могла надати цьому всьому якогось сенсу, прагнула отримати переконливу відповідь на цю загадку: божевільний Емброз Пайк чи ні? А якщо не божевільний, то який же? Їй було важко приймати на віру дива й чудеса — але вважати дорогого приятеля безумцем теж було нелегко. Що ж він бачив під час своїх прозрінь? Сама вона ніколи не стикалася з божественним, та й не хотіла стикатися. Ціле життя Алма прожила, сприймаючи справжнє, матеріальне. Одного разу, коли їй під дією ефіру видаляли зуб, Алма бачила, як у неї в голові кружляли зірки, але вона навіть тоді знала, що це звичайнісінький вплив наркотика, і ті зорі не підказували їй, як побудовано Всесвіт. Однак під час видінь Емброз не перебував під дією ефіру чи якоїсь іншої речовини. Його божевілля було… божевіллям ясного розуму.

Впродовж кількох тижнів після розмови з Емброзом Алма часто прокидалася посеред ночі й навшпиньки спускалася до бібліотеки — читати праці Якоба Бьоме. Старого німецького шевця вона востаннє читала ще замолоду й тепер старалася сприйняти його твори з повагою і неупередженістю. Вона знала, що Бьоме читав Мільтон, що ним захоплювався Ньютон. Якщо такі світила відшукали в його словах мудрість — якщо він до глибини душі схвилював такого незвичайного чоловіка, як Емброз — то невже Алма зостанеться до нього байдужа?

Але в працях Бьоме вона не знайшла нічого, що б її зацікавило чи здивувало. Алмі здалося, що твори Бьоме сповнені застарілих принципів, неясних і окультних теорій. Він був мислителем старого, середньовічного штибу, якого алхімія з безоарами звели на манівці. Бьоме вірив у те, що самоцвіти й метали наділені могутністю й божественною міццю. У розрізаній головці капусти він бачив Господній хрест. Усе на світі, вважав Бьоме, є втіленим одкровенням вічної сили й божественної любові. Кожна частинка природи була verbum fiat — вимовленим словом Бога, створеним висловом, чудом, втіленим у плоті. Він стверджував, що троянди не символізують любов, а насправді є любов’ю — любов’ю сущою. Його видіння були апокаліптичні й водночас утопійні. Цьому світу невдовзі настане кінець, казав він, а людство опиниться в раю — всі люди стануть незайманцями, а життя буде суцільною радісною розвагою. Однак Божий розум був за своєю природою жіночим, стверджував він.

Бьоме писав: «Мудрість Бога — вічна діва, а не дружина, цнотливість і бездоганна чистота, яка слугує образом Божим… Вона є мудрістю незліченних чудес. У ній Святий Дух споглядає образ ангелів… Хоч вона дає плоть усім плодам, вона є не самим плодом у матеріальному вимірі, а витонченістю й красою плода».

Алма нічого не розуміла. Її дратували його слова. Через них вона нізащо б не перестала їсти, вчитися чи розмовляти, і зроду б не відмовилася від тілесних утіх і не жила на одному сонячному світлі й дощовій воді. Достоту навпаки: праці Бьоме викликали в неї охоту повернутися до свого мікроскопа, до моху, до спокою, яким віє від усього реального й відчутного на дотик. Чому людей на кшталт Якоба Бьоме не задовольняє сам лише матеріальний світ? Невже їм не видається дивовижним те, що можна бачити, чого можна торкатися, чия реальність не викликає сумніву?

«Справжнє життя витримає вогонь, — писав Бьоме, — а тоді чудеса захоплюватимуть вас одне за другим».

Його тексти, безперечно, захопили увагу Алми, але не викликали в неї запалу. І розуміння теж. Прочитавши Бьоме, вона взялася за інші праці з книгозбірні Білого Акру — запилені трактати на перетині ботаніки й богослов’я. Вона була налаштована скептично й, водночас, виклично. Перегорнула всі праці старих теологів і химерних, давно померлих чаклунів. Уважно перечитала Альберта Великого. Старанно дослідила все, що монахи понаписували чотириста років тому про мандрагору та єдинорогів. Їхні наукові аргументи немилосердно кульгали. У їхній логіці зяяли такі діри, що аж відчувалося, як крізь них дмуть вітри. У минулому вірили в такі дивовижі: що кажани належать до птахів, лелеки зимують під водою, комарі плодяться в росі, гуси вилуплюються з морських жолудів, а морські жолуді ростуть на деревах. Як історичний матеріал — досить цікаво, але нащо таке величати, Алма не розуміла. Чим середньовічні вчення привабили Емброза? То була, безперечно, захоплива стежка, от тільки встелена помилками.

Однієї задушливої ночі наприкінці липня Алма сиділа в бібліотеці, поставивши біля себе лампу й начепивши на кінчик носа окуляри, й гортала примірник «Arboretum sacrum», датований XVII століттям — його автор, як і Бьоме, намагався відчитати священні послання в усіх згаданих у Біблії рослинах — коли до кімнати зайшов Емброз. Побачивши його, Алма аж здригнулася, тоді як він аніскілечки не здивувався. Скоріше навпаки: він був, схоже, стурбований через неї. Емброз сів поруч із Алмою за довгим столом посередині просторої бібліотеки. На ньому була звичайна одежа. Він або перевдягнувся з нічної сорочки з поваги до Алми, або взагалі ще не лягав спати.

— Ти вже пару ночей поспіль не спиш, моя дорога Алмо. Так не можна, — сказав він.

— Я користаю з нічної тиші, щоб проводити дослідження, — відповіла вона. — Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

Він глянув на корінці старих фоліантів, розгорнутих на столі.

— Але ж ти не читаєш про мох, — тихо зауважив він. — Чим тебе все це зацікавило?

Їй було важко збрехати Емброзу. Алма взагалі не вміла обманювати, а дурити таку людину, як він, їй тим паче не хотілося.

— Я не можу дати ради твоїй історії, — зізналася вона. — І шукаю відповідь у цих книжках.

Він кивнув, але змовчав у відповідь.

— Я почала з Бьоме, — продовжувала Алма, — який виявився для мене китайською грамотою, а тепер перейшла до… всіх решту.

— Я завдав тобі клопоту своєю історією. Я боявся, що так може статися. Не треба було нічого казати.

— Ні, Емброзе. Ми з тобою найближчі приятелі. Ти завжди можеш мені довіритися. І навіть час від часу потурбувати. Для мене була велика честь вислухати твої зізнання. Мені дуже кортить краще зрозуміти тебе, але, на жаль, мені це не до снаги.

— І що ж ці книжки розповіли тобі про мене?

— Нічого, — відповіла Алма.

Вона не стрималася й розсміялася — Емброз і собі засміявся. Вона почувалася виснаженою. Він теж виглядав втомленим.

— Тоді чому ти не запитаєш мене?

— Бо не хочу тебе сердити.

— Тобі ніколи не вдасться мене розсердити.

— Але мене дратують помилки в цих книжках, Емброзе. Дивно, що вони не дратують тебе. Бьоме постійно перестрибує з одного на інше, суперечить сам собі, збивається з думки. Таке враження, що він хоче, відштовхнувшись від власних аргументів, застрибнути просто на небеса, але його логіка хибна.

Вона сягнула по книжку, розгорнула.

— Ось, до прикладу, в цьому розділі він намагається відшукати ключі до Господніх таємниць усередині рослин, про які згадує Біблія, — але що з того, якщо його свідчення попросту помилкові? Він витрачає цілий розділ на тлумачення «польових лілей», згаданих у Євангелії від Матвія, розбирає кожнісіньку літеру в слові «лілеї», шукає в його складах одкровення… Але ж, Емброзе, сама фраза «польові лілеї» неправильно перекладена. У Нагірній проповіді Христос ніяк не міг говорити про лілеї. У Палестині ростуть лише два види лілей — і обидва надзвичайно рідкісні. Вони не могли вкрити собою ціле поле.

Пересічним людям вони були незнайомі. Звертаючись до простолюду, Христос, скоріше, згадав би про якусь всюдисущу квітку, щоб слухачі зрозуміли його метафору. З цієї причини Христос, найімовірніше, говорив про польові анемони, можливо, Anemone coronaria — хоч це й невідомо напевне…

Алма замовкла. Її слова звучали безглуздо, мов якесь повчання.

Емброз знову засміявся.

— З тебе вийшов би прекрасний поет, люба Алмо! Я б із радістю прочитав твій переклад Святого Євангелія: «Погляньте на польові лілеї; як зростають вони, не працюють, ані не прядуть — хоча, скоріш за все, тут ідеться не про лілеї, а про Anemone coronaria, хоч це й невідомо напевне, та попри це, ми всі можемо погодитися з тим, що вони ні не працюють, ні не прядуть». Оце так вийшов би гімн! Як би він зазвучав під церковним склепінням! Мені б дуже хотілося почути, як його заспівала б паства. Цікаво, Алмо, раз уже про це зайшла мова, а що ти думаєш про вавилонські верби, на які євреї повісили свої ліри й заплакали?

— Ну от, тепер ти кепкуєш із мене, — сказала Алма, його слова зачепили й, водночас, потішили її самолюбство. — Але зважаючи на місцевість, йшлося, напевно, про тополі.

— А яблуко Адама і Єви? — запитав він.

Вона чулася по-дурному, але зупинитися не могла.

— Абрикос або айва, — відповіла. — Мабуть, абрикос, бо айва не така солодка, щоб спокусити молоду жінку. Так чи так, але точно не яблуко. Бо на Святій Землі не ростуть яблуні, Емброзе, а дерево в Едемському саду мало сріблясті листочки й створювало приємний затінок, що дуже схоже на більшість сортів абрикоса… Тому, коли Якоб Бьоме пише про яблука, Бога і Едемський сад…

Тепер Емброз так реготав, що аж мусив витирати сльози з очей.

— Моя дорога міс Віттекер, — з глибокою ніжністю сказав він. — Твій розум — справжнє чудо! До речі, отаке небезпечне мислення і є саме тим, що мало статися, якби жінці дозволили скуштувати плід із дерева знань. Саме цього і боявся Бог. Твій приклад — застереження для всього жіноцтва! Негайно припини все оте розумування й берися за мандоліну, шиття чи ще якесь безглузде заняття!

— По-твоєму, я плету нісенітниці, — сказала Алма.

— Ні, Алмо, не думаю. Ти прекрасна. Мене зворушило те, що ти стараєшся мене зрозуміти. Важко уявити відданішого друга! А ще більше мене зворушує те, що ти силкуєшся осягнути розумом — раціональним мисленням — те, чого неможливо осягнути. Тут не знайдеш точних принципів. Божественне, як сказав Бьоме, не має земного коріння, воно незбагненне і перебуває поза тим світом, що його ми сприймаємо. Отут і полягає різниця між моїм способом мислення і твоїм, моя люба. Я прагну сягнути одкровення на крилах, а ти рухаєшся до нього, впевнено ступаючи по землі, тримаючи в руках збільшувальне скло. Я — неуважний волоцюга, який шукає Бога на краю світу і мріє відшукати новий спосіб пізнання. Ти ж стоїш обома ногами на землі й дюйм за дюймом розглядаєш докази. Твій шлях — раціональніший і послідовніший, але я іншої стежки обрати не можу.

— Я справді маю жахливу звичку — все з’ясовувати до кінця, — зізналася Алма.

— Знаю, що маєш, але нічого жахливого в ній немає, — відповів Емброз. — Це природний наслідок того, що ти народилася з таким досконало відточеним розумом. Але для мене сприймати життя за допомогою самого лише здорового глузду — те ж саме, що обмацувати в темряві Боже обличчя, натягнувши цупкі рукавиці. Вивчати, зображати й описувати — цього замало. Деколи треба… стрибнути.

— Але я ніяк не можу осягнути розумом Господа, до якого ти стрибаєш, — відповіла Алма.

— А навіщо?

— Бо мені хочеться краще тебе пізнати.

— То запитай мене навпростець, Алмо. Не шукай мене в тих книжках. Я сиджу тут, перед тобою, і розкажу тобі про себе все, що захочеш.

Алма швидко згорнула товстий фоліант. Напевно, трохи зарізко, бо той закрився з глухим стуком. Вона посунула своє крісло так, щоб бачити Емброза, склала руки на колінах і сказала:

— Я не розумію твого розуміння природи, і це змушує мене хвилюватися за стан твого розуму. Не розумію, як ти заплющуєш очі на суперечливість, а то й узагалі безглуздя цих застарілих теорій. Ти гадаєш, начебто наш Господь — милостивий ботанік, який позаховував у кожному виді рослин вказівки, як людству стати кращим, однак я не бачу ніяких достовірних доказів цього. У світі існує стільки ж рослин, які можуть нас отруїти, скільки тих, що можуть вилікувати. Навіщо твій божественний ботанік дав нам, до прикладу, леукотое й вовчі ягоди, від яких гинуть коні й корови? Яке тут приховано одкровення?

— Але чому б нашому Господу не бути ботаніком? — запитав Емброз. — Ким би, на твою думку, мало бути божество?

Алма всерйоз задумалася над його запитанням.

— Може, математиком, — вирішила вона. — Тим, хто пише і стирає. Множить і ділить. Бавиться з теоріями й новими розрахунками. Виправляє давні помилки. Як на мене, це було б логічніше.

— Але ті математики, яких я зустрічав, Алмо, мають не надто співчутливе серце й не леліють життя.

— Ну от, — сказала Алма. — Це чудово пояснило б те, чому людство страждає, а наші долі такі непередбачувані — адже Бог додає нас і віднімає, ділить і стирає.

— Оце так зловісна теорія! Я б не хотів, щоб ти так похмуро дивилася на життя. Загалом я, Алмо, досі помічаю в світі більше чудес, ніж страждань.

— Я знаю, — відповіла Алма, — і саме тому за тебе хвилююся. Ти — ідеаліст, а значить, тебе чекає неминуче розчарування й, може, навіть, душевні рани. Ти шукаєш вчення про милосердя й чудеса, в якому немає місця щоденним скорботам. Ти як той Вільям Пейлі, який стверджував, що досконалість кожного творіння у Всесвіті — це доказ Божої любові до нас. Пригадуєш слова Пейлі про те, що будова людського зап’ястя, досконало пристосована для того, щоб збирати їжу й творити красне мистецтво, — не що інше, як свідчення любові Господа до людини? Але ж зап’ястя чудово надається і до того, щоб замахнутися сокирою на сусіда. Де ж тут доказ любові? Крім того, через тебе я почуваюся жахливою скиглійкою — сиджу тут і перераховую свої нудні аргументи, бо не можу жити в тому осяйному місті на пагорбі, де мешкаєш ти.

Вони деякий час посиділи мовчки, а тоді Емброз запитав:

— Ми сваримося, Алмо?

Алма задумалася над його питанням.

— Можливо.

— Але навіщо нам сваритися?

— Пробач, Емброзе. Я втомилася.

— Ти втомилася, бо щоночі сидиш у бібліотеці, допитуючись відповідей у чоловіків, які вже сотні років як померли.

— Я все життя спілкуюся з такими чоловіками, Емброзе. Ще й зі старішими.

— І через те, що вони не відповідають на твої запитання, ти нападаєш на мене. Як же я можу дати тобі задовільну відповідь, Алмо, якщо тебе розчарували в стократ розумніші за мене люди?

Алма обхопила голову руками. Вона геть стомилася.

Емброз тим часом продовжував, але вже лагідніше.

— Уяви собі, що б ми могли пізнати, Алмо, якби звільнилися від суперечок.

Вона глянула на нього.

— Я не можу звільнитися від суперечок, Емброзе. Не забувай, що я донька Генрі Віттекера. Я з цим народилася. Суперечка була моєю першою нянькою. Я все життя ділю з нею одну постіль. Скажу тобі більше: я вірю в суперечку й навіть люблю її. Це найпевніший шлях до істини, єдиний надійний арбалет, який уражає стрілами забобонне мислення й недолугі аксіоми.

— А що коли все закінчується тим, що ти тонеш у словах, але не чуєш… — затнувся Емброз.

— Не чуєш чого?

— Одне одного, мабуть. Не слів, а думок. Духу. Якщо ти спитаєш мене, у що я вірю, я скажу тобі ось що: у повітрі довкола нас, Алмо, вирують невидимі сили притягання — електричні, магнетичні, вогненні й змістовні. Нас оточує всесвітнє співчуття. Прихований спосіб пізнання існує, я в цьому не сумніваюся, бо бачив його на власні очі. Коли я замолоду кинувся у вогонь, то побачив, що двері до скарбниці людського розуму рідко прочиняються навстіж. Коли ж ми відчиняємо їх, усе стає явним. Припинивши всякі суперечки й дискусії, що їх ведемо подумки й з іншими людьми, ми можемо почути й відповісти на справжні запитання. Це могутня рушійна сила. Книга природи, написана ані грекою, ані латиною. Сукупність магічних знань, що ними — як я завжди вважав і прагнув — можна ділитися з іншими.

— Ти говориш загадками, — сказала Алма.

— А ти говориш забагато, — відповів Емброз.

Вона не знала, що на таке відповісти. Щоб не наговорити ще більше. Ображена й збентежена, вона відчула, як у неї защипало в очах.

— Проведи мене туди, Алмо, де ми можемо разом помовчати, — сказав, нахилившись до неї, Емброз. — Я довіряю тобі всім серцем і впевнений, що ти довіряєш мені. Я більше не хочу з тобою сваритися. Поговорімо без слів. Дозволь мені показати тобі, що я маю на увазі.

Яке незвичне прохання!

— Можемо помовчати разом і тут, Емброзе.

Той обвів поглядом простору, вишукано вмебльовану бібліотеку.

— Ні, — похитав головою він. — Не можемо. Тут надто просторо й шумно — довкола нас сперечаються всі ті померлі дідугани. Заведи мене в потаємне й тихе місце, щоб ми послухали одне одного. Я говорю, як божевільний, я знаю, але насправді це не так. Я точно знаю одне: щоб досягнути цілісності, потрібна наша згода. Я дійшов висновку, що не зможу стати цілісним самотужки, бо заслабкий для цього. Але відколи я зустрів тебе, Алмо, я почуваюся сильнішим. Не змушуй мене шкодувати про те, що я вже розповів тобі про себе. Я так рідко тебе про щось прошу, Алмо, але цього разу благаю піти мені назустріч, бо я не зможу по-іншому пояснити, про що мені йдеться, а якщо не покажу тобі, у що вірю, ти до кінця життя вважатимеш мене дурним шаленцем.

Вона тут же заперечила:

— Ні, Емброзе, я ніколи не думатиму так про тебе…

— Але ж ти вже думаєш, — урвав він її на півслові з відчайдушною наполегливістю. — Або невдовзі думатимеш. Тоді ти почнеш мене шкодувати чи зневажати, і я втрачу свого найдорожчого друга й тяжко через це сумуватиму. Перед тим, як ця прикрість станеться — якщо, звісно, вона ще не сталася — дозволь мені показати тобі, що я маю на думці, коли кажу, що природа в своїй безмежності не зважає на межі нашої смертної уяви. Дай мені довести тобі, що ми можемо спілкуватися без слів і суперечок. Мені здається, ми, дорога подруго, відчуваємо одне до одного вдосталь любові й ніжності, щоб цього домогтися. Я завжди мав надію зустріти когось, з ким би міг мовчки розмовляти. А познайомившись із тобою, надіюсь ще дужче, бо, схоже, між нами панує невимушене й співчутливе порозуміння, яке значно перевершує грубі, банальні почуття… Правда ж? Хіба ти не почуваєшся сильнішою, коли я поруч?

З цим важко було не погодитись. Але й визнати це не дозволяла гордість.

— Чого ж ти хочеш від мене? — запитала Алма.

— Хочу, щоб ти почула мій розум і душу. А я почув твої.

— Прочитав мої думки, Емброзе? Це ж дитяча забавка.

— Називай це як хочеш. Але я вважаю, що коли мова не стоїть на заваді, відкриється все потаємне.

— А я в таке не вірю, — сказала Алма.

— Але ж ти дослідниця, Алмо — чому б тобі не спробувати? Ти нічого не втратиш, а, навпаки, здобудеш. Але для цього нам потрібна цілковита тиша. Свобода від будь-яких втручань. Будь ласка, Алмо, тільки один раз. Заведи мене до найтихішого, найпотаємнішого закутка і спробуймо здобути там цілісність. Дозволь мені показати тобі те, чого я не в змозі передати словами.

Хіба в неї був вибір?

Вона провела його до палітурної майстерні.

Ні, Алма не вперше чула про телепатію. Читання думок було популярним заняттям. Деколи Алмі здавалося, що кожна друга панянка в Філадельфії перевтілилася в пророка-медіума. Куди не глянь, всюди можна було найняти на годину «посланця духів». Інколи їхні експерименти проникали в поважні медичні й наукові журнали, що страшенно обурювало Алму. Недавно їй трапилася стаття про патетизм — теорію, згідно з якою щастя можна прикликати навіюванням — що було схоже, скоріше, на якусь ярмаркову забаву. Дехто називав ці досліди наукою, тоді як Алма роздратовано відгукувалася про них як про розвагу — і то доволі небезпечну.

До певної міри, Емброз — спраглий знань і легковірний — нагадував їй усіх цих спіритуалістів, та з іншого боку, він не мав з ними нічого спільного. По-перше, Емброз ніколи про них не чув. Він жив надто відлюдно, щоб помітити новомодні захоплення магією. Не виписував френологічних журналів, де велися дискусії про тридцять сім здібностей, нахилів і почуттів, за які відповідають випуклості й западини на людському черепі. До медіумів теж не ходив. «Циферблат» не читав. Емброз ніколи не згадував у розмовах з Алмою про Бронсона Олкотта чи Ральфа Волдо Емерсона, бо йому ніколи не траплялися їхні імена. Втіхи й спілкування він шукав у товаристві середньовічних письменників, а не сучасних.

Крім того, він перебував у постійних пошуках біблійного Бога й духів природи. Відвідуючи з Алмою щонеділі шведську лютеранську церкву, він клякав і смиренно молився разом з усіма. Сидів, випроставши спину, на твердій дерев’яній лавці й без нарікань слухав проповідь. А коли не молився, то працював у тиші за друкарським верстатом, вимальовував портрети орхідей, допомагав Алмі з її дослідженням моху чи цілий вечір грав з Генрі в нарди. Емброз уявлення не мав, що твориться в світі. Як на те пішло, він намагався втекти подалі від нього — і сам домізкувався до своєї цікавої добірки ідей. Він і не підозрював, що половина Америки й мало не вся Європа намагаються прочитати думки одне одного. Йому просто хотілося прочитати Алмині думки, і щоб вона прочитала його.

І вона не могла йому відмовити.

Тож коли молодий чоловік попросив її відвести його до тихого, потаємного місця, вона вирушила з ним до палітурної майстерні. А куди ж іще? Вона не хотіла нікого будити, пробираючись до другого кінця будинку. Не хотіла, щоб їх застали разом у спальні. Крім того, вона не знала тихішого й потаємнішого місця, ніж палітурна майстерня. Алма подумки запевнила себе, що веде його туди саме з таких міркувань. Може, то й була правда.

Він не знав, що там були двері. Цього ніхто не знав — так майстерно приховали їхні контури за вигадливою давньою ліпниною на стіні. Після смерті Беатрікс до палітурної майстерні не заходив ніхто, крім Алми. Може, Ганнеке й знала про її існування, але стара економка мало коли навідувалася у це крило будинку, до далекої бібліотеки. Генрі теж, мабуть, про неї знав — зрештою, він сам її проектував — але його тепер також нечасто бачили в бібліотеці. Скоріш за все, він давно забув, що та майстерня взагалі існує.

Алма не прихопила зі собою лампи. Вона напам’ять знала всі обриси кімнати. Там стояв ослінчик, на якому вона сиділа, коли віддавалася на самоті сороміцьким утіхам, і невеликий письмовий стіл, за яким просто навпроти неї міг сісти Емброз. Вона показала йому, де сісти. Коли вона зачинила двері на ключ, вони опинилися удвох у цілковитій темряві, у тісній, потаємній, задушливій кімнатці. Ані морок, ані тіснота його, здається, не турбували. Саме про таке він і просив.

— Можна взяти тебе за руку? — запитав Емброз.

Алма обережно простягнула руку в темряві, доки не торкнулася кінчиками пальців його руки. Вони намацали долоні одне одного. Його рука була невелика й легка. Своя власна видалася важкою і вологою. Емброз поклав руки на коліна, долонями догори — Алма поклала свої долоні на його. Той дотик пронизав її несподіваним відчуттям: бурхливим, нестримним припливом кохання. Пронизав різко, мов схлип.

Але чого вона сподівалася? Що було дивного в тому, що вона відчувала піднесення, надмір почуттів, збудження? Її вперше торкнувся чоловік. Точніше, це траплялося й раніше — вперше навесні 1818 року, коли Джордж Гокс стиснув долоню Алми в своїх руках і назвав її геніальним мікроскопістом, і вдруге нещодавно, коли Джордж торкнувся її, засмучений через Ретту — та в обох випадках вона мимоволі торкалася чоловічого тіла однією рукою. Її ще ніколи не торкалися з почуттям, яке хоча б злегка натякало на близькість. За десятки років вона незліченну кількість разів сиділа на цьому ж ослінчику, розвівши ноги й високо задерши поділ спідниці, і, зачинивши двері й припавши, мов у обійми, до стіни, навпомацки тамувала свій голод пальцями. Якщо в цій кімнаті були молекули, що відрізнялися від інших молекул у Білому Акрі — чи взагалі від усіх інших молекул на світі — то їх пронизували десятки, сотні, тисячі слідів хтивих натуг Алми. І от тепер вона опинилася в тій самій палітурній майстерні, у добре знайомій темряві, посеред усіх цих молекул, наодинці з чоловіком, на десять років молодшим за неї.

Але що їй робити з цим любовним схлипом?

— Послухай моє запитання, — сказав Емброз, легенько стискаючи Алмину руку. — А тоді постав своє. І більше не буде потреби розмовляти. Ми знатимемо, що почули одне одного.

Емброз лагідно потис її руки. Тілом розлилося приємне відчуття.

Як не дати йому згаснути?

Чи не вдати, начебто вона читає його думки, аби тільки відтягнути час і сповна насолодитися новим відчуттям? Чи вийде ще раз влаштувати таку зустріч у майбутньому? Але що, як їх тут хтось застане? Що як Ганнеке заскочить їх сам на сам у майстерні? Що скажуть люди? Що вони подумають про Емброза, у чиїх намірах, як завжди, не було жодного натяку на якісь паскудства? Скажуть, що він бабій. Виженуть геть. А її вкриють ганьбою.

Ні, усвідомила Алма, вони більше ніколи так не робитимуть. Це буде єдиний момент у її житті, коли чоловік стискатиме її руки в своїх долонях.

Вона заплющила очі й відхилилася назад, спершись на стіну. Він не відпускав її рук. Його коліна торкалися її колін. Минуло багато часу. Десять хвилин? Півгодини? Вона жадібно вбирала в себе насолоду від його доторку. Запам’ятати її назавжди!

Приємне відчуття, що виникло в її долонях, розтеклося по всьому тілу й скупчилося в міжніжжі. А на що вона сподівалася? Її тіло вловлювало сигнали цієї кімнати, звикло до неї — а тепер з’явився новий подразник. Кілька хвилин вона опиралася цьому відчуттю. Добре, що її обличчя не видно, бо найменший промінчик світла вихопив би її перекошене, розчервоніле лице. Хоч вона сама все влаштувала, їй досі не вірилось: просто перед нею, у мороці палітурної майстерні, у найпотаємнішій святині її світу сидить чоловік.

Алма старалася дихати спокійно. Вона не піддавалася тому, що відчувала, проте її опір ще дужче підсилював приємне відчуття, що наростало в міжніжжі. У голландській є таке слово — uitwaaien — «йти проти вітру заради задоволення». Саме так вона почувалася. Завмерши на місці, Алма щосили опиралася дедалі сильнішому вітру, але той лише тиснув на неї з не меншою силою, і відчуття задоволення щораз зростало.

Минуло ще трохи часу. Ще десять хвилин? Півгодини? Емброз не ворушився. Алма теж. Його руки зовсім не тремтіли. Водночас, Алма відчувала, як він поглинає її всю. Відчувала його в своєму нутрі й довкола себе. Відчувала, як він перебирає волосинки на її потилиці й досліджує пучки нервових закінчень на її хребті.

«Уява — ніжна, — писав Якоб Бьоме, — і схожа на воду. Тоді як бажання грубе й палюче мов голод».

Алма відчувала їх обох — і воду, і голод. Уяву й потяг. А тоді, з жахом і шаленою радістю усвідомила, що от-от досягне добре знайомої вершини насолоди. Відчуття швидко наростало в її лоні — і зупинити його було неможливо. І Алма спізнала найвищу насолоду — при цьому Емброз не торкався її (тільки тримав за руки), вона не пестила себе, жоден із них навіть не ворухнувся, спідниця не була задерта догори, а руки не метушилися по тілу. Зненацька вона побачила спалах яскравого світла, так наче беззоряне літнє небо розітнула навпіл блискавка. Світ за заплющеними очима став молочно-білий. Вона відчула засліплення, екстаз, і тут же — сором.

Жахливий сором.

Що вона наробила? Що він відчував? Що почув? О Господи, які запахи він уловив? Та не встигла вона поворухнутись і відсторонитись, як відчула щось нове. Хоч Емброз і далі сидів, завмерши на своєму місці, Алмі несподівано здалося, що він раз у раз погладжує її ступні. Незабаром вона збагнула, що його погладжування — це насправді запитання — фраза, яка народжувалася просто з долівки. Вона відчула, як те запитання просочилося крізь її стопи й пронизало кістки ніг. Як, просковзнувши вологою стежкою, проникло до її лона. Здавалося, що в неї проникає звучний голос, слово, вимовлене вслух. Емброз щось запитував — але запитував із середини її нутра. Тепер вона почула.

Почула його бездоганно сформульоване запитання: Ти згідна?

Вона тихо задрижала у відповідь: ТАК.

А відтак відчула ще щось. Запитання, що його Емброз помістив усередині її тіла, перетворювалося у щось інше. Воно оберталося на її запитання. Вона не підозрювала, що хоче щось запитати Емброза, але тепер те питання аж рвалося назовні. Алма дозволила йому пройти через її груди й вийти через руки. А тоді взяла й поклала своє запитання в його розпростерті долоні:

Ти цього хочеш від мене?

Вона почула, як він різко вдихнув. І до болю стиснув її руки. А тоді розбив тишу на друзки, промовивши одне-єдине слово:

— Так.

Розділ шістнадцятий

Не пізніше як за місяць вони побралися.

Багато років Алма міркувала над тим, як саме вони дійшли до такого кроку — неймовірного й несподіваного стрибка в подружнє життя, але після того випадку в палітурній майстерні одруження здавалося неминучим. Що ж до того, що насправді сталося в тій крихітній кімнатці, то все це (від цнотливого оргазму Алми до мовчазної передачі думки) було схоже на чудо чи принаймні дивовижну оказію. Алма не могла знайти логічного пояснення тому, що трапилося. Люди не можуть чути думок одне одного. Алма в цьому не сумнівалася. Люди не здатні проводити такої напруги, такого бажання й відвертого чуттєвого вибуху самим лише доторком рук. І все ж — це сталося. Безперечно сталося.

Коли вони вийшли тієї ночі з майстерні, він обернувся до неї, — розбурханий і почервонілий — і сказав:

— Я б хотів до кінця своїх днів спати поруч із тобою щоночі й слухати твої думки.

Ось що він сказав! Не подумки, а вголос. Приголомшена, вона не могла знайти потрібних слів. Просто кивнула на знак чи то порозуміння, чи то згоди, чи здивування. Відтак вони розійшлися по своїх спальнях через коридор одна від одної — та Алма, звісно, не заснула. Хіба ж вона могла?

Другого дня, дорогою до валунів, Емброз почав розмову так, ніби нічого не сталося, мовби продовжуючи незакінчену бесіду. Ні з того ні з сього він сказав:

— Різниця в нашому з тобою життєвому становищі така велика, що, мабуть, не має значення. Я не маю нічого, чого могли б бажати інші, а ти маєш все. Може, ми є двома протилежностями, що врівноважують одна одну?

Алма уявлення не мала, куди він хилить, але мовчала.

— Я також думав над тим, — тихо зауважив він, — чи зможуть дві такі різнобічні особистості, як ми з тобою, знайти гармонію в спілці.

При слові «спілка» їй аж у серці й животі похололо. Образно він говорить чи буквально? Вона чекала, що буде далі.

Він продовжив, так само завуальовано, як і раніше:

— Напевно, знайдуться люди, які звинуватять мене в тому, що я понадився на твоє багатство. Більшої брехні годі вигадати. Я живу так ощадливо, Алмо, не тільки тому, що так звик, а й тому, що сам так хочу. Я не маю грошей, які б міг тобі запропонувати, але й від тебе нічого не потребую. Ти не розбагатієш, вийшовши за мене заміж, але й не збіднієш. Твого батька це навряд чи задовольнить, але ти, сподіваюся, не матимеш нічого проти. Так чи так, а наше кохання — незвичне, зовсім не таке, як зазвичай буває між чоловіками й жінками. Ми маємо між собою ще дещо спільне — щось ближче й ніжніше. Мені це було ясно з самого початку — сподіваюсь, тобі теж. Я хочу, щоб ми жили разом як одне ціле, у радості, піднесенні й безперестанному пошуку.

Алма склала докупи всю картину допіру по обіді, коли Емброз запитав її:

— Ти сама поговориш з батьком, чи краще мені? — то справді була пропозиція руки й серця. Чи то, радше, припущення.

Емброз не просив Алминої руки, бо, вочевидь, на його думку, вона вже йому її простягнула. Алма не могла цього заперечити. Вона б усе йому віддала. Кохала його до болю. Тільки тепер вона дозволила собі в цьому зізнатися. Втратити його було б так само боляче, як позбутися руки чи ноги.

Справді, їхнє кохання було незвичайне. Їй — майже п’ятдесят, він — ще досить молодий. Вона незугарна, він — вродливий. Вони познайомилися якихось кілька тижнів тому. Вірили в різні світи (Емброз — у божественний, Алма — в матеріальний). Але без жодного сумніву, подумала Алма, це кохання. І Алма Віттекер, безперечно, виходить заміж.

— Я сама поговорю з батьком, — відповіла Алма, ледь стримуючи свою безмежну радість.

Того ж дня перед вечерею вона застала батька в кабінеті — той схилився над паперами.

— Ти тільки послухай, що тут пише, — сказав він замість привітання. — Цей чоловік каже, що більше не може управляти млином. Його син — безголовий картяр! — розорив усю сім’ю. І він пише, що вирішив виплатити синові борги й хоче померти нікому нічого не винним. І я це чую від чоловіка, який за двадцять років ні разу не наробив дурниць. Що ж, тепер має всі шанси наламати дров!

Алма не знала, про кого він говорить, що його син за один і про який млин ідеться. Останнім часом з нею всі розмовляли так, ніби продовжували якусь обірвану раніше розмову.

— Тату, — сказала вона. — Я хочу з тобою поговорити. Емброз Пайк запропонував мені вийти за нього заміж.

— Добре, — сказав Генрі, — але послухай сюди, Алмо — той йолоп хоче продати мені ще свої поля з кукурудзою і вмовляє купити на додачу той старий амбар на пристані, що скоро звалиться в річку. Ти ж його бачила, Алмо. Тільки не зрозуміло, з якого дива він вирішив, що те розвалище чогось варте, і нащо воно взагалі мені здалося.

— Ти не слухаєш мене, тату.

Генрі навіть не підняв голови.

— Слухаю, — сказав він, перегорнувши листок у руці й вчитуючись у написане. — Уважно тебе слухаю.

— Ми з Емброзом хочемо одружитися, — сказала Алма. — Не треба влаштовувати ніяких церемоній і святкувань, хочеться тільки, щоб це сталося найближчим часом. Бажано до кінця місяця. Можеш не хвилюватися — ми залишимося в Білому Акрі. Ти нікого з нас не втратиш.

Після цих слів Генрі вперше глянув на Алму, відколи та зайшла до кімнати.

— Звісно, що не втрачу, — відповів Генрі. — Чому б тобі чи йому звідси їхати? Хіба той хлопець зможе забезпечити тобі таке життя, до якого ти звикла, за свою платню — ким він там працює? — знавця орхідей?

Генрі відкинувся на спинку крісла, схрестив руки на грудях і подивився на доньку поверх старомодних окулярів у мідній оправі. Алма не знала, що далі казати.

— Емброз — добра людина, — нарешті промовила вона. — Його не цікавить багатство.

— Думаю, ти права, — відповів Генрі. — Але любов до бідності честі йому не робить. Хоча я думав, що таке може статися, ще багато років тому — коли ні ти, ні я навіть не чули про Емброза Пайка.

Генрі встав і, похитуючись, обвів поглядом книжки на полицях позаду себе. Він витягнув книжку про англійські кораблі. Алма змалку бачила там ту книжку, але ні разу не розгортала, бо англійські судна її не цікавили. Погортавши книжку, він знайшов усередині згорнутий аркуш паперу з восковою печаткою. «Алма» — було витиснуто на печатці. Він простягнув їй лист.

— Разом з твоєю матір’ю я склав року так 1817-го два документи. Один із них я дав твоїй сестрі Пруденс, коли та вийшла за свого клаповухого спанієля. Це рішення, яке має підписати твій чоловік — погодитись, що він ніколи не володітиме Білим Акром, — байдуже сказав Генрі.

Алма мовчки взяла документ. Вона впізнала материну руку по прямій «спинці» літери «А» в своєму імені.

— Емброзу не потрібен Білий Акр, і ніякого бажання ним володіти він не має, — наїжачено відповіла Алма.

— От і прекрасно. Тоді він спокійно його підпише. Ти, звичайно, дістанеш посаг, але мої гроші, мій маєток ніколи не будуть його. Маю надію, ти мене зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла вона.

— Ну й добре. А вже чи годиться містер Пайк тобі в чоловіки — то вже твоя справа. Ти — доросла жінка. Якщо ти думаєш, що він зможе задовольнити тебе в шлюбі, то я тебе благословляю.

— Задовольнити в шлюбі? — обурилася Алма. — Невже я така людина, що мене важко задовольнити, тату? Хіба я колись тебе про щось просила? Чогось вимагала? Хіба я завдам комусь страшних клопотів, коли стану чиєюсь дружиною?

Генрі стенув плечима.

— Не знаю. Побачиш.

— Ми з Емброзом відчуваємо одне до одного цілком природну симпатію, тату. Я знаю, що наша пара, може, виглядає дивно, але…

Генрі не дав їй договорити до кінця.

— Ніколи не виправдовуйся, Алмо. Так ти виглядаєш слабкою. Так чи інакше, хлопець він непоганий.

Він знову схилився над паперами на столі. Оце й усе благословення? Алма вагалася. Вона чекала, що батько ще щось скаже. Але він мовчав. Але, схоже, вона таки отримала дозвіл вийти заміж. Принаймні заборони не почула.

— Дякую, тату, — вона обернулася до дверей.

— І ще одне, — знову підвів голову Генрі. — Перед першою шлюбною ніччю нареченій прийнято давати поради щодо певних речей, які відбуваються в подружній спальні, якщо ти, звісно, ще нічого про таке не знаєш, а я здогадуюсь, що так воно і є. Я — чоловік і твій батько й нічого тобі порадити не можу. Якби твоя матір була жива, вона б тобі все розповіла. Ганнеке можеш нічого не питати: вона — стара діва, у тій справі не має кебети і померла б від розриву серця, якби дізналася, що відбувається між чоловіком і жінкою в ліжку. Моя тобі порада — сходи до своєї сестриці Пруденс. Вона вже давно вийшла заміж і народила цілу купу дітлахів. І навчить тебе, як поводитися з чоловіком. Тільки не червоній, Алмо, — ти застара, щоб червоніти, і це виглядає смішно. Раз ти вже зібралася заміж, то, їй-Богу, зроби все так, як треба. Ляж у ліжко готова — так як ти готуєшся до всього решта. Ти не пошкодуєш, повір. І заодно відправ завтра мої листи, раз уже поїдеш до міста.

Алма ще не мала часу задуматися над самим поняттям шлюбу, як все вже було домовлено й вирішено. Навіть її батько відразу перейшов до теми спадку й подружньої постелі. Після цього все завертілося ще швидше. Другого дня Алма з Емброзом подалися на Шістнадцяту вулицю, щоб їм зробили дагеротип: їхній шлюбний портрет. Алма — як і Емброз — фотографувалася вперше в житті. На світлині вони вийшли такі неймовірно схожі одне на одного, що вона спочатку відмовлялася за неї платити. Алма глянула на фотографію тільки раз і більше не мала охоти її бачити. Вона виглядала набагато старшою за Емброза! Незнайомець, побачивши ту світлину, подумав би, що поряд з молодим чоловіком — його мати, дебела, похмура, з масивною щелепою. Що ж до Емброза, той скидався на виголоднілого бранця з божевільним поглядом, якого прив’язали до стільця. Одна рука вийшла нечітко. Розкуйовджене волосся виглядало так, наче Емброза щойно різко збудили зі страшного сну. Алмина зачіска виглядала неохайно й жалюгідно. Вся ця затія страшенно засмутила Алму. Натомість Емброз, побачивши світлину, розсміявся.

— Оце так блюзнірство! — вигукнув він. — Гірка ж випала мені доля — побачити себе в усій красі! Та я все одно надішлю фотографію своїм родичам у Бостоні. Сподіваюсь, вони впізнають рідного синочка.

Чи інші люди, які зібралися до шлюбу, теж потрапляють у таку круговерть? Алма не знала. Вона була нечастим свідком залицянь, заручин і шлюбних церемоній. Ніколи не вичитувала дамських журналів і не захоплювалася легким любовним чтивом, написаним для юних цнотливих дівчаток. (Вона, звісно ж, читала непристойні книжки про злягання, але нічого особливого вони їй не прояснили.) Одне слово, Алма була далеко не досвідченою кралею. Коли б Алмин досвід на любовному поприщі не був такий куций, вона б переконалася, що їхні заручини направду були квапливі й несподівані. За три місяці після знайомства вони з Емброзом не обмінялися ні любовним листом, ні віршем, жодного разу не обнялися. Їхні почуття були очевидні й незмінні, але пристрасті між ними не було. Інша жінка на місці Алми поставилась би до такого з пересторогою. Алмі, натомість, голова йшла обертом від запитань. Деякі з них були цілком приємні, але їх стільки клубочилося в її голові, що вона не могла думати ні про що інше. Чи Емброз тепер вважається її коханцем? Чи може вона так його називати? Чи належить вона йому? Чи можна тепер будь-коли взяти його за руку? Як він ставиться до неї? Як виглядає його тіло без одежі? Чи її тіло подарує йому задоволення? Чого він чекає від неї? На жодне з цих запитань вона не могла знайти відповіді.

До того ж вона була безнадійно закохана.

Алма, звичайно, завжди захоплювалася Емброзом, відколи його вперше зустріла, але дотепер — доки він не запропонував їй вийти за нього — не дозволяла собі з головою поринути в палке кохання — це здавалося їй надто сміливим, ба навіть небезпечним. Їй завжди вистачало просто бути поруч із ним. Алма охоче вважала б Емброза просто своїм любим приятелем, аби тільки це назавжди втримало його в Білому Акрі. Щоранку снідати разом грінками з маслом, милуватися його просвітленим обличчям, коли він говорить про орхідеї, спостерігати за тим, як майстерно створює гравюри, дивитися, як вмощується біля неї на канапі послухати її теорії про перетворення й вимирання біологічних видів — їй направду було б цього досить. Вона б не наважувалася мріяти про більше. Їй цілком вистачало Емброза в ролі друга, у ролі брата.

Навіть після трафунку в палітурній майстерні Алма не просила б більшого. Хоч що там сталося між ними в темряві, вона була готова залюбки вважати це унікальним моментом, ба навіть взаємною галюцинацією. Переконала б себе, що сама вигадала той потік слів, що плинув поміж ними в тиші, те збудження, що прокотилося її тілом через дотик їхніх рук. Минув би час, і вона б забула, що між ними щось було. Навіть після того випадку вона б не дозволила собі кохати його так відчайдушно, так глибоко, так безнадійно — хіба що б він сам їй це дозволив.

Але тепер вони побралися — і їй було дозволено. Алма більше не мала змоги — та й причини — стримувати свої почуття. Вона дозволила собі поринути в них з головою. Відчула палке захоплення, бурхливе натхнення, зачарування. Якщо раніше вона бачила на лиці Емброза світло, то тепер — небесне сяйво. Раніше їй просто подобалися його руки й ноги — тепер вони були досконалі, як у римської статуї. Його голос звучав немов вечірні піснеспіви. Його мимовільний погляд сповнював її серце боязкою радістю.

Вперше в житті від давшись до останку коханню, переповнена нестримною енергією, Алма ледве впізнавала саму себе. Її можливості здавалися безмежними. Сну вона, здається, взагалі не потребувала. Відчувала в собі сили запливти човном на вершину гори. Вона рухалася світом наче у полум’яному німбі. Алма ожила. Вона сприймала не лише Емброза, а й усіх і все з чіткою ясністю й захопленням. Раптом усе довкола стало чудесним. Хоч куди вона дивилася, всюди бачила гармонію і витонченість. Одкровення таїлися навіть у найменших дрібницях. Її накрила хвиля дивовижної самовпевненості. Зненацька їй вдавалося розв’язати ботанічні задачі, які роками не давали їй спокою. Вона понаписувала сповнені нетерпіння листи відомим ботанікам (чия слава завжди її лякала), піддаючи сумніву їхні висновки, чого ніколи не дозволяла собі робити раніше.

— Ви стверджуєте, що у вашого Zygodon шістнадцять війок, а перистома немає? — дорікала вона.

Або:

— Чому ви такі впевнені, що це колонія Polytrichum?

Чи:

— Я не погоджуюся з висновком професора Маршалла. Я розумію ваше небажання досягати згоди щодо криптогамії, але раджу вам не квапитися і не оголошувати про відкриття нового виду, докладно не вивчивши зібраних доказів. Сьогодні кожен вид має стільки назв, скільки бріологів його вивчає, але це не означає, що він є конче новий чи рідкісний. У своєму гербарії я маю чотири таких види.

Досі їй бракувало сміливості виявити свою незгоду, проте кохання додало їй відваги, а розум запрацював як бездоганний механізм. За тиждень до весілля Алма різко пробудилася серед ночі, раптово збагнувши, що між водорослями й мохом існує зв’язок. Вона десятки років спостерігала за мохами й водоростями, та аж тепер усвідомила істину: вони — родичі. У цьому не було анінайменшого сумніву. Насправді, подумала вона, мохи не просто схожі на водорості, що вилізли з моря на сушу; мохи і є водоростями, що вибралися на сушу. Як моху вдалося перетворитися з водяної рослини на сухопутну, Алма не знала. Але історія обох видів перепліталася. Інакше бути не могло. Водорості щось вирішили, задовго до того, як Алма чи хтось інший звернув на них увагу, і в вирішальний момент вийшли з води й перетворилися. Вона не знала механізму їхнього перетворення, але не сумнівалася, що воно відбулося.

Коли Алма це збагнула, їй захотілося кинутися через коридор і застрибнути в ліжко до Емброза — до того, хто розпалив її плоть і дух. Їй кортіло все йому розповісти, показати, продемонструвати, як влаштований Усесвіт. Вона не могла дочекатися світанку, коли вони знову побачаться за сніданком. Їй нетерпеливилося зазирнути йому в обличчя. Коли вже настане той час, коли вони ніколи не розлучатимуться — навіть уночі, навіть уві сні! Вона лежала в постелі й тремтіла від нетерпіння й надміру почуттів.

Яка величезна відстань між їхніми кімнатами!

Що ж до Емброза, то з наближенням весілля він став ще спокійніший, ще уважніший. Був дуже ніжний з Алмою. Деколи вона боялася, що він передумає, але ніяких ознак цього не було. Простягаючи йому постанову Генрі Віттекера, вона дрижала зі страху, однак Емброз підписав її без ніяких вагань і нарікань — навіть не прочитавши. Щоночі перед тим, як розійтися по своїх кімнатах, він цілував її веснянкувату руку, трошки нижче за кісточки пальців. Він називав її «моя друга душа, моя ліпша душа».

Емброз казав їй:

— Я дуже дивний чоловік, Алмо. Ти впевнена, що стерпиш мої дивацтва?

— Стерплю, — обіцяла вона.

Алма боялася, що от-от спалахне.

Що помре від щастя.

За три дні до весілля — скромна церемонія мала відбутися у вітальні Білого Акру — Алма нарешті навідалася до Пруденс. Відколи вони бачилися востаннє, минуло багато місяців. Але не запросити сестру на весілля було б неввічливо, тому Алма написала Пруденс записку — про те, що збирається вийти заміж за друга містера Джорджа Гокса — і повідомила про свій майбутній візит. Крім того, Алма вирішила скористати з батькової поради й розпитати Пруденс, що ж відбувається на подружньому ложі. Думка про майбутню розмову не дуже її тішила, але вона хотіла підготуватися до обіймів Емброза, та й питати про таке більше не було в кого.

Алма приїхала до будинку Діксонів раннього вечора в середині серпня. Вона застала сестру на кухні — та готувала гірчичні припарки наймолодшому сину, Волтеру, який переївся зелених шкірок від кавуна й тепер лежав, схопившись за живіт, у ліжку. Решта дітлахів тинялися кухнею, допомагаючи матері то з тим, то з іншим. У кімнаті не було чим дихати. У кутку, поруч із Сарою, тринадцятилітньою донькою Пруденс, сиділо двійко темношкірих дівчаток, яких Алма раніше не бачила — всі троє вичісували вовну. Всі дівчатка — і чорні, і білі — мали на собі найпростіші сукенки. Дітлахи, навіть з темною шкірою, підійшли до Алми, ввічливо її поцілували, привіталися з «тітонькою» і повернулися до своєї роботи.

Алма запропонувала допомогти Пруденс із припарками, але та відмовилася. Один із хлопчаків приніс Алмі бляшане горня з водою, набраною з помпи в саду. Вода була тепла й мала неприємний, болотяний присмак. Алма не хотіла її пити. Вона сіла на довгу лавку, не знаючи, куди поставити горня. Що казати, вона теж не знала. Пруденс, яка дістала Алмину записку кілька днів тому, привітала сестру з майбутнім одруженням, але обмін формальностями тривав щонайбільше хвилину, і на цьому тему було закрито. Алма похвалила дітей, чистоту на кухні, гірчичні припарки — вже не було що хвалити. Пруденс виглядала змарніло й втомлено, але ні на що не скаржилася і ніяких новин не розповідала. Алма й не питала. Вона боялася почути, в якому становищі опинилася їхня сім’я.

Через деякий час Алма зібралася з духом і спитала:

— Пруденс, можна порозмовляти з тобою наодинці?

Якщо її прохання і здивувало Пруденс, та ніяк цього не виявила. Втім, незворушне обличчя Пруденс ніколи не вміло виявляти найпростіших емоцій, зокрема й подиву.

— Capo, — гукнула Пруденс до найстаршої дівчинки. — Виведи всіх на вулицю.

Діти покинули кухню поважно й покірно, наче вояки, які йдуть на війну. Пруденс далі стояла, спершись спиною на велику колоду, що слугувала за кухонний стіл, згорнувши руки на чистому фартушку.

— Слухаю, — сказала вона.

Алма не знала, з чого почати. Не могла добрати слів, які б не звучали вульгарно чи грубо. Раптом вона страшенно пошкодувала, що послухала батька. Їй захотілося мерщій втекти з того будинку — назад до затишного Білого Акру, до Емброза, до місця, де з помпи лилася свіжа, холодна вода. Однак Пруденс не зводила з неї вичікувального, мовчазного погляду. Щось треба було казати.

— Вступаючи в подружнє життя… — почала Алма й відразу затнулась, безпомічно втупившись у свою сестру й усупереч здоровому глузду сподіваючись, що з безглуздого початку її речення Пруденс здогадається, про що та хоче спитати.

— Ну, я слухаю, — сказала Пруденс.

— Я зовсім не маю досвіду, — закінчила речення Алма.

Пруденс дивилася на неї мовчки й незворушно. «Допоможи мені, жінко!» — хотілося вигукнути Алмі. Коли б сюди Ретту Снов! Не теперішню, божевільну Ретту, а колишню — веселу й невимушену. Якби ж сюди Ретту, і щоб їм усім знову було по дев’ятнадцять! Вони б утрьох знайшли спосіб обережно обговорити цю тему. Ретта обернула б усе на сміх і говорила б відверто. Ретта позбавила б Пруденс від скутості, а Алму — від сорому. Але там не було нікого, хто б допоміг їм двом поводитися, як годиться сестрам. Крім того, Пруденс увесь час мовчала, навіть не намагаючись полегшити Алминих мук.

— Я не знаю, що робити на подружньому ложі, — пояснила Алма в пориві відчайдушної сміливості. — Батько сказав, що ти могла б мені порадити, як задовольнити чоловіка.

Пруденс ледь помітно підняла одну брову.

— Прикро, що він вважає мене знавцем у цій темі, — відповіла вона.

Алма подумала, що їй не варто було цього говорити. Та вже було пізно.

— Ти не так мене зрозуміла, — заперечила Алма. — Просто ти вже давно заміжня й маєш багато дітей…

— Шлюб — це не тільки те, на що ти натякаєш, Алмо. Крім того, деякі моральні принципи не дозволяють мені обговорювати з тобою те, до чого ти хилиш.

— Ну звісно, Пруденс. Я не хочу ображати твої почуття чи втручатися в твоє особисте життя. Просто те, про що я говорю, досі для мене загадка. Прошу тебе — зрозумій мене правильно. Мені не потрібна порада лікаря, я знайома з основами анатомії. Але я потребую поради заміжньої жінки, щоб зрозуміти, що може сподобатися моєму чоловіку, а що ні. Як підійти до мистецтва задоволення…

— Мистецтво потрібне, — відповіла Пруденс, — тільки тим жінкам, які торгують собою.

— Пруденс! — Алма крикнула так голосно, що сама здивувалася. — Подивись на мене! Ти бачиш — я зовсім не готова! Я що, схожа на молоду? Чи, може, на об’єкт бажання?

Досі Алма не усвідомлювала, як сильно боїться шлюбної ночі. Вона, ясна річ, кохала Емброза й була охоплена трепетним передчуттям, та від самої думки її кидало в дрож. Цей страх почасти пояснював, чому останні кілька тижнів вона півночі тремтіла під ковдрою, не в змозі заснути: Алма не знала, як поводитися в ролі дружини. Так, вона десятки років уявляла собі яскраві, непристойні, хтиві сцени, але при цьому була цнотлива. Уява — то одне, а два тіла поруч — зовсім інше. Як Емброз поставиться до неї? Як його зачарувати? Він був молодший за неї, вродливий, тоді як справедлива оцінка Алминої зовнішності в її сорок вісім звучала б так: вона була схожа скоріше на кущ ожини, ніж троянди.

Пруденс трохи зм'якла.

— Треба тільки мати бажання, — сказала Пруденс. — Чоловіка, який має згідливу й покірну дружину, не треба особливо задобрювати.

Її слова нічого не сказали Алмі. Пруденс теж, напевно, це відчула, бо додала:

— Повір мені — подружні обов'язки не такі вже й неприємні. Якщо твій чоловік буде з тобою ніжний, то не причинить тобі болю.

Алмі хотілося впасти на підлогу й заплакати. Невже Пруденс справді думає, що Алма боїться болю? Хто чи що може причинити біль Алмі Віттекер? Їй — в якої всі руки в мозолях? Яка може підняти дубову колоду, на котру так легко сперлася Пруденс, й завиграшки пожбурити її в другий кінець кімнати? В якої засмагла шия, а на голові не волосся, а чортополох? У першу подружню ніч Алма боялася не болю, а приниження. Їй страшенно хотілося знати, як представити себе Емброзу в вигляді орхідеї, якою була її сестра, а не замшілого каменя, яким була вона сама. Але такого не навчиш. Безглузда розмова — початок її приниження.

— Я вже й так відібрала в тебе забагато часу, — підвелась Алма. — У тебе хвора дитина. Вибач.

На мить Пруденс завагалась, так наче хотіла нахилитися до неї чи попросити сестру побути ще трохи. Втім, той момент промайнув так швидко, наче нічого й не було. Вона тільки сказала:

— Рада, що ти зайшла.

«Чому ми такі різні?» — хотілося крикнути Алмі. — «Чому ми не можемо стати ближчі?».

Натомість вона спитала:

— Ти приїдеш до нас на весілля в суботу? — хоч і підозрювала, що почує у відповідь відмову.

— Боюсь, що ні, — відповіла Пруденс.

Вона не пояснила, чому. Обидві й так знали: бо ноги Пруденс більше ніколи не буде в Білому Акрі. Генрі цього не потерпить, та й сама Пруденс теж.

— Що ж, тоді всього найкращого, — наостанок сказала Алма.

— І тобі, — відповіла Пруденс.

Допіру дійшовши до середини вулиці, Алма усвідомила, що тільки що наробила: вона попросила поради щодо мистецтва злягання не просто у втомленої сорокавосьмилітньої матері — з хворою дитиною вдома! — а в доньки хвойди. Як Алма могла забути про безчесне заняття матері Пруденс? Адже сама Пруденс навряд чи колись про це забувала й, мабуть, вела таке суворе й праведне життя на противагу ганебним порокам рідної матері. Та це не завадило Алмі ввірватися в її скромну, порядну й ощадну господу з питаннями про прийоми й ремесло спокуси.

Алма пригнічено сіла на покинуту бочку. Їй хотілось повернутися до будинку Діксонів і вибачитися, але як? Що вона могла сказати, щоб не погіршити й так неприємну ситуацію?

Як вона могла бути такою безтактною дурепою?

Де був її розум?

Напередодні весілля Алмі прийшли поштою два цікаві послання.

На першому конверті стояла марка Фремінґема, штат Массачусетс, а в куточку писало «Пайк». Алма відразу подумала, що то лист для Емброза, очевидно, від його родини, проте конверт був заадресований на її ім’я, тож вона його відкрила.

Алма запам’ятала з її листа одне: дівчина, яку він кохав і обожнював. Матір була певна, що Емброз усе їй розповів, але він нічого їй не сказав. Хто та дівчина? Коли вона померла? Емброз поїхав з Фремінґема до Гарварда, коли йому заледве виповнилося сімнадцять, і відтоді туди не повертався. Виходить, вони мали роман — якщо справді мали — в дуже юному віці. Були ще зовсім дітьми. Напевно, та дівчина була красива. Алма уявила собі гарненьку кралечку, милу маленьку колі, бездоганне створіння з каштановим волоссям і блакитними очима, яке виспівувало медовим голоском гімни і гуляло з юним Емброзом серед весняних, розквітлих орхідей. Чи її смерть внесла свою лепту в його божевілля? Як звали ту дівчину? Чому Емброз ніколи не про неї не згадував? З іншого боку, хіба він мусив? Хіба в нього немає права тримати давні історії при собі? Чи Алма розповідала Емброзу про своє обшарпане, безглузде, помилкове кохання до Джорджа Гокса? Чи треба було йому розповісти? Але ж там не було про що розповідати. Джордж Гокс навіть не здогадувався, що він — дійова особа любовного роману, а це значить, що роману як такого взагалі не було.

І що тепер їй з цим всім робити? Найперше, з самим листом? Вона ще раз його перечитала, запам’ятала написане й заховала. Вона відповість місіс Пайк пізніше, напише щось коротеньке й безневинне. Краще б та їй узагалі нічого не писала! Тепер треба змусити себе забути прочитане.

Як же звали ту дівчину?

На щастя, її увагу привернув другий пакунок — загорнутий у коричневий вощений папір і перев’язаний мотузкою. На її здивування, його прислала Пруденс Діксон. Розгорнувши папір, Алма побачила нічну сорочку з м’якого білого льону, оздоблену мереживом. На вигляд вона була їй якраз. Гарна, проста сорочка — скромна, але жіночна, з пишними складками, високим комірцем, ґудзиками зі слонової кістки й широкими рукавами. Корсаж тьмяно виблискував чепурними квітами, вишитими блідо-жовтими шовковими нитками. Сорочка, від якої пахло лавандою, була акуратно складена й перев’язана білою стрічкою, під якою лежала записка, де бездоганним почерком Пруденс писало: «З найкращими побажаннями!».

Звідки Пруденс узяла таку розкішну сорочку? Власноруч вона б такої не пошила — напевно, замовила в умілої швачки. Але скільки ж їй це коштувало! Звідки вона взяла гроші? Адже родина Діксонів хтозна-коли відцуралася таких матеріалів — шовку, мережива, заморських ґудзиків, усілякої розкоші. За тридцять років Пруденс жодного разу не вбрала такої вишуканої речі. Одне слово, Пруденс той подарунок обійшовся чималим коштом — і грошовим, і моральним. Алмі підійшов клубок до горла. Що такого вона зробила для сестри, що та її так обдарувала? Як Пруденс могла обрати для неї такий подарунок, надто — зваживши на їхню останню зустріч?

Спершу Алма подумала, що мусить від нього відмовитися. Треба запакувати нічну сорочку назад й повернути її Пруденс, щоб та порізала її на шматки й пошила своїм донькам гарні сукенки, або — ймовірніше — продала й пожертвувала зароблене на боротьбу проти рабства. Та ні — це виглядатиме невиховано й невдячно. Подарунків не повертають. Навіть Беатрікс завжди так казала. Подарунків не можна повертати. Це вияв люб’язності. І прийняти його треба теж люб’язно. Алма мусить виявити смирення і вдячність.

Пізніше, коли Алма пішла до спальні й зачинила двері, стала перед дзеркалом і одягнула нічну сорочку, вона нарешті збагнула, що сестра підказувала їй зробити, і чому сорочку не можна повернути: Алма повинна була вдягти цю прекрасну річ у першу шлюбну ніч.

У ній вона виглядала розкішно.

Розділ сімнадцятий

Весілля відбулося у вівторок, 29 серпня 1848 року, у вітальні в Білому Акрі. Алма вбрала коричневу шовкову сукню, пошиту зумисне для цієї оказії. За свідків були Генрі Віттекер й Ганнеке де Ґроот. Генрі мав добрий настрій, Ганнеке — не дуже. Церемонію провів суддя з Західної Філадельфії, який раніше вів справи з Генрі, а тепер погодився зробити господарю дому послугу.

— Живіть у злагоді, — сказав він на завершення, коли наречені обмінялися клятвами. — Підтримуйте одне одного в горі й розділяйте радість.

— Партнери в науці, торгівлі й житті! — несподівано рявкнув Генрі й голосно висякався.

Більше нікого з друзів і родичів не було. Джордж Гокс надіслав з нагоди їхнього одруження ящик груш і записку про те, що він зліг з гарячкою і, на жаль, не зможе прийти. Аптека Ґерріка надіслала ще напередодні великий букет квітів. Від Емброза нікого не було. Його приятель Деніел Таппер із Бостона прислав уранці телеграму «молодчина пайк», але сам на весілля не приїхав. Дорога потягом з Бостона зайняла б не більше, як півдня, але порадіти за Емброза все одно ніхто не прибув.

Озирнувшись довкола, Алма здивувалася, як повужчало їхнє родинне коло. Товариство зібралося геть тісне. Так мало людей! Заледве вистачило на те, щоб визнати їхній шлюб законним. Як вони дійшли до такого відлюдного життя? Їй згадався бал, що його батьки влаштували 1808 року, рівно сорок років тому: як на веранді й великому лузі кружляли танцівники й музиканти, як вона бігала поміж них із факелом. Тепер здавалося неймовірним, що в Білому Акрі колись відбувалися такі видовища, лунав сміх, творилися всілякі безумства. Відтоді їхня господа перетворилася на згусток тиші.

З нагоди одруження Алма подарувала Емброзу розкішне антикварне видання «Священної теорії Землі» Томаса Барнета, яка вперше вийшла друком 1684 року. Теолог Барнет припускав, що наша планета — до Всесвітнього потопу — була гладкою сферою досконалої форми, сповнена «краси молодості й квітучої природи, свіжа й родюча, без жодної зморшки, рубця чи тріщини в своєму тілі; не мала вона ні скель, ні гір, ні порожнистих печер, ні глибоченних каналів, рівна й однорідна по всій своїй поверхні». Барнет називав її «первозданною Землею». Алма подумала, що її чоловікові сподобається — так воно й було. Уявлення про ідеал, мрії про незаплямовану вишуканість — в усьому цьому був Емброз до самих кісток.

Наречений натомість подарував Алмі квадратик із прегарного італійського паперу, згорнутий у крихітний, химерний конвертик, вкритий восковими печатками чотирьох кольорів. На кожному згині стояла різна печатка. Мила річ — така маленька, що вміщалася у долоні — і, водночас, дивна і трохи містична. Алма покрутила конвертик у руках.

— Як відкрити твій подарунок? — запитала вона.

— Його не можна відкривати, — сказав Емброз. — Хай завжди буде запечатаний.

— А що в ньому всередині?

— Любовне послання.

— Справді? — зраділа Алма. — Любовне послання! Я б хотіла його побачити!

— Я хочу, щоб ти його уявляла.

— У мене не така багата уява, як у тебе, Емброзе.

— Але ти, Алмо, так сильно любиш знання, що твоїй уяві піде на користь, коли щось залишиться нерозгаданим. Ми з тобою так близько пізнаємо одне одного. Нехай хоч щось зостанеться в таємниці.

Вона поклала подарунок до кишені. Він пролежав там цілий день — чудна, невагома таємниця.

Того дня вони повечеряли з Генрі та його приятелем-суддею. Генрі з другом перепили портвейну. Алма нічого не пила, Емброз теж. Її чоловік усміхався до неї щоразу, як вона дивилася в його бік — але ж він і раніше так робив, ще до того, як вони побралися. Нічим не примітний вечір, тільки вона вже стала місіс Емброз Пайк. Сонце заходило за обрій поволі, наче старигань, який, не кваплячись, шкандибає сходами вниз.

Нарешті після вечері Алма з Емброзом уперше пішли разом до Алминої спальні. Алма сіла на краю ліжка, Емброз — поруч із нею. Він узяв її руку. Після довгої мовчанки вона сказала:

— Я на хвилинку…

Їй кортіло одягнути нову нічну сорочку, але не хотілось роздягатися на його очах. Алма взяла сорочку й пішла до лазнички за рогом спальні — її облаштували в 1830-х, встановивши ванну й крани з холодною водою. Роздягнулася й одягнула сорочку. Вона не знала: хай волосся буде зібране чи краще розпустити. Розпущеним воно не завжди виглядало гарно, але спати зі шпильками було незручно. Алма трохи повагалась, тоді вирішила залишити його зібраним.

Повернувшись до кімнати, вона побачила, що Емброз теж перевдягнувся у нічну сорочку — простого крою, льняна, вона сягала йому до гомілок. Одяг він акуратно склав на кріслі. І тепер стояв по другий бік ліжка. Дрож пробігла її тілом наче військо на конях. Емброз виглядав цілком спокійним. Він нічого не сказав про її нічну сорочку. Жестом показав їй на ліжко, вона залізла під ковдру. Він ліг з іншого боку — тепер вони лежали поруч посередині. Тієї ж миті Алма нажахано подумала, що ліжко замале для них двох. Вони з Емброзом такі високі. Як там помістяться їхні ноги? А руки? А що, як вона хвицне його уві сні? Що, як мимоволі штурхне його ліктем в око?

Вона повернулася на бік, він повернувся на бік, вони опинилися обличчям одне до одного.

— Скарб душі моєї, — сказав Емброз.

Він узяв її руку, підніс до вуст і поцілував, акурат коло кісточок пальців, як робив щовечора цілий місяць після їхніх заручин.

— Ти подарувала мені душевний спокій.

— Емброзе, — відповіла вона, зачарована звуком його імені, замилована його обличчям.

— Сила духу найясніше являється нам уві сні, — сказав він. — Наші душі спілкуватимуться на такій близькій відстані. Саме тут, разом, посеред нічної тиші ми нарешті звільнимося від тенет часу, простору, законів природи й фізики. У своїх снах ми блукатимемо світом так, як нам заманеться. Розмовлятимемо з мертвими, обертатимемося на тварин і предмети, мчатимемо крізь час. Ми забудемо про розум і скинемо окови з наших душ.

— Дякую, — не до ладу бовкнула вона.

Що ж іще відповісти на такі несподівані слова? Може, це такі залицяння? Може, так у них у Бостоні прийнято? Вона переживала, чи в неї приємний подих. У нього подих був свіжий. Краще б він погасив лампу. Він зараз же, мовби прочитавши її думки, простягнув руку й загасив світло. У темряві було ліпше, затишніше. Їй хотілося поплисти до нього. Вона відчувала, як він знову взяв її руку й притиснув до губ.

— На добраніч, дружино моя, — сказав він.

Але руки не відпустив. І за кілька секунд — вона зрозуміла це з його дихання — заснув.

Шлюбна ніч викликала в Алми чимало фантазій, сподівань і страхів, але про такий розвиток подій вона навіть подумати не могла.

Амброз мирно й спокійно спав біля неї, легко й довірливо стиснувши її руку, тоді як Алма лежала в темряві з широко розплющеними очима, відчуваючи, як довкола згущується тиша.

Сум’яття огорнуло її, наче масляниста, вогка плівка. Вона шукала пояснення цій дивовижі, перебираючи в голові одну теорію за іншою, так як робить учений, коли експеримент йде шкереберть.

Може, він зараз прокинеться, і вони продовжать — чи то пак почнуть — шлюбні розваги? Може, йому не сподобалася її нічна сорочка? Може, вона виглядала надто скромною? Чи надто нетерплячою? А, може, йому хотілося бачити на її місці ту мертву дівчину? Чи згадував він своє давно втрачене кохання з Фремінґема? А, може, перенервував? Був неготовий до подружніх обов’язків? Та всі ці пояснення видавалися безглуздими, особливо останнє. Алма зналася на тих справах достатньо, щоб знати, що неспроможність вступити в зносини з жінкою завдавала чоловікам найтяжчого сорому — проте Емброз зовсім не виглядав засоромленим. Він навіть не спробував вступити з нею у зносини. Навпаки — спокійно й мирно спав. Наче заможний міщанин у розкішному готелі. Як король, виснажений від полювання й турнірів. Емброз спав, як мусульманський принц, натішившись удосталь з десятком гарненьких наложниць. Спав, як дитя у затінку дерева.

Алма й ока не склепила. Ніч видалася спекотна — їй було незручно так довго лежати на одному боці, боячись поворухнутись, боячись забрати від нього свою руку. Шпильки в волоссі впиналися в шкіру. Плече заніміло. Минуло багато часу, поки вона нарешті звільнилася від його потиску й обернулася на спину — та марно: сон до неї не йшов. Алма лежала заціпеніло, широко розплющивши очі, під пахвами виступив піт, у думках вона безуспішно шукала задовільного пояснення, чому все обернулося так дивно й прикро.

На світанку весело защебетали всі пташки на Землі, не помічаючи її страху. З першими променями сонця в Алми заіскрилася надія, що її чоловік прокинеться на світанку й обійме її. Може, подружня близькість виникне між ними при світлі дня.

Емброз справді прокинувся, але не обійняв її. Він пробудився миттєво, виспаний і задоволений.

— Які сни мені снилися! — сказав він і, ліниво потягуючись, витягнув руки над головою. — Не пам’ятаю, коли востаннє бачив такі сни. Яка ж то для мене честь — відчувати твою життєву енергію! Дякую тобі, Алмо! У нас сьогодні буде чудовий день! Тобі теж снилися чудові сни?

Алмі, ясна річ, нічого не снилося. Цілу ніч її тримав у своїх лабетах жах майбутнього пробудження. Та вона все одно кивнула. Що їй ще залишалося робити?

— Ти мусиш мені пообіцяти, — сказав Емброз, — що коли ми помремо — байдуже, хто з нас помре першим, — ми посилатимемо одне одному вібрації через межу, що відділяє мертвих від живих.

Вона ще раз, не задумуючись, кивнула. Це було легше, ніж думати, що сказати.

Невиспана й мовчазна, Алма спостерігала за тим, як її чоловік встав з постелі й вимив лице водою з миски. Потім узяв із крісла одяг і, попросивши вибачення, вийшов до лазнички, повернувшись звідти повністю вбраним і в доброму гуморі. Що ховається за його лагідною усмішкою? Алма не бачила там нічого, крім ще більшої лагідності. Він виглядав точнісінько так само, як і в перший день, коли вона його побачила — вродливий, усміхнений, сповнений сил двадцятилітній чоловік.

От дурепа.

— Залишу тебе на самоті, — сказав він. — І чекатиму тебе за сніданком. Ото день на нас чекає!

Алмі боліло все тіло. Огорнута жахливою хмарою заціпеніння й відчаю, вона встала з ліжка повільно, наче каліка, й одягнулася. Подивилася в дзеркало. Краще б не дивилася. За одну ніч вона постаріла на десять років.

Коли Алма нарешті спустилась униз, Генрі вже сидів за столом. Вони з Емброзом про щось безтурботно балакали. Ганнеке принесла Алмі чайник зі свіжозапареним чаєм, пронизливо на неї глянувши — так дивляться на всіх жінок вранці після їхнього весілля — та Алма відвела очі. Вона старалася не виглядати збайдужілою чи насупленою, але її сили вичерпалися, а очі, звісно, почервоніли. Її немовби вкрила пліснява. Але чоловіки, здається, нічого не помічали. Генрі розповідав історію, яку Алма чула вже з десяток разів — про ніч, коли йому довелося спати в задрипаній перуанській таверні в одному ліжку з пихатим французиком, який шварготів по-англійськи з безбожним акцентом, а сам невтомно запевняв, що ніякий він не француз.

Генрі розповідав:

— І той бовдур каже мені: «Я аглієць!», а я йому: «Ніякий ти не англієць, ти, йолопе, а француз! Чув би ти свій клятий акцент!». Де там, той штурпак знов за своє: «Я аглієць!». Тут я не витримав і сказав: «А з якого то ти дива англієць?». А він прокукурікав: «Я аглієць, бо мій жінка аглієць!».

Емброз аж захлинався від сміху. Алма витріщилася на нього, як на якийсь ботанічний екземпляр.

— То по його виходить, що я бісовий голландець, — закінчив свою історію Генрі.

— А я Віттекер! — докинув, регочучи, Емброз.

— Ще чаю? — запитала Ганнеке Алму, знову кинувши на неї той самий пронизливий погляд.

Алма стулила рота, похопившись, що занадто його роззявила.

— Ні, мені досить, Ганнеке, дякую.

— Сьогодні привезуть останні копиці сіна, — сказав Генрі. — Алмо, прослідкуй, щоб там все було, як годиться.

— Добре, тату.

Генрі знову обернувся до Емброза.

— Жінка в тебе те, що треба, особливо, як дійде до роботи. Мужик в спідниці — от хто вона така!

Друга ніч була така ж, як перша — і третя, і четверта, і п’ята. Всі ночі були однакові. Емброз з Алмою роздягалися так, щоб інший не бачив, лягали в ліжко й оберталися лицем одне до одного. Він цілував їй руку, бажав спокійної ночі й гасив лампу. Відтак Емброз поринав у сон зачарованого героя казки, а Алма лежала біля нього й мовчки страждала. З часом змінилось тільки одне — Алмі нарешті вдавалося заснути щоночі на кілька годин неспокійним сном, але тільки тому, що її тіло було до краю виснажене. Проте її сон раз у раз переривали страхітливі сни, які чергувалися з неспокійними, заплутаними, тривожними думками.

Вдень Алма з Емброзом були, як завжди, вірними соратниками в науці й міркуваннях. Він захоплювався нею ще дужче, ніж колись. Вона задубіло виконувала свої обов’язки й допомагала йому. Він хотів постійно бути коло неї — якомога ближче. І, схоже, не помічав, що їй це не до вподоби. Вона старалася цього не показувати. Вперто сподівалася, що все зміниться. Минуло ще кілька тижнів. Настав жовтень. Ночі похолоднішали. Нічого не змінилося.

Емброз здавався таким задоволеним їхнім шлюбом, що Алма — вперше в житті — злякалася, що божеволіє. Їй хотілось зім’яти його на квасне яблуко, йому ж вистачало поцілувати один квадратний дюйм її шкіри трохи нижче від середньої кісточки на лівій руці. Може, вона хибно уявляла собі природу подружнього життя? А, може, її провели навколо пальця? Як представниця роду Віттекерів вона аж закипіла від люті при думці, що її обманули. Та варто їй було глянути на обличчя Емброза — яке й у найбурхливіших фантазіях ніяк не могло належати негіднику — і її лють вкотре оберталася на прикре сум’яття.

На початку жовтня Філадельфія насолоджувалася останніми днями бабиного літа. Ранки були увінчані прохолодою й небесною блакиттю, пообіддя — оксамитові й ліниві. Емброз весь аж кипів енергією — щоранку вилітав з ліжка, як ядро з гармати. Йому вдалося змусити рідкісну орхідею Aerides odorata зацвісти в оранжереї. Генрі багато років тому привіз її з підніжжя Гімалаїв, але відтоді вона не випустила ані пуп’янка, доки Емброз не витягнув орхідею з горщика й не звісив її з балок у сонячному місці в кошику з кори й зволоженого моху. І от тепер вона зненацька розцвіла. Генрі радів. Емброз радів. Змальовував її з усіх ракурсів. Це буде гордість квіткової колекції Білого Акру.

— Коли щось по-справжньому любиш, рано чи пізно воно відкриє тобі свої таємниці, — сказав Емброз Алмі.

Якби він поцікавився її думкою, вона б із цим посперечалась. Вона кохала Емброза всім серцем, але він не розкривав перед нею своїх секретів. Алму гризла заздрість до його тріумфу з Aerides odorata. Вона заздрила і самій квітці, і турботі, якою він її оточив. Алма не могла зосередитися на своїй роботі, тоді як він досягав успіху за успіхом. Їй почала дошкуляти його присутність у возівні. Чому він постійно її перебиває? Його друкарські верстати голосно гуділи й тхнули гарячим чорнилом. Алмі ввірвався терпець. Вона почувалась так, ніби гниє живцем. З найменшого приводу спалахувала мов сірник. Одного дня, минаючи город у Білому Акрі, вона наткнулася на молодого робітника — той сидів на лопаті й ліниво витягував із пальця тріску. Вона вже колись бачила його, того лінивця. Він частіше справляв посиденьки на лопаті, ніж копав.

— Тебе звати Роберт, правда? — приязно всміхнулась вона.

— Роберт, — байдуже глянув на неї робітник.

— Що ти маєш зробити за сьогодні, Роберте?

— Перекопати цю грядку зі старим, зігнилим горохом, мем.

— І як — ти думаєш цим коли-небудь зайнятися? — сказала Алма — її тихий голос звучав загрозливо.

— Як бачите, я загнав собі тріску в палець.

Алма нахилилася над ним так, що все його вутле тільце опинилося в тіні. Вона вхопила його за комір, підняла на добрий фут у повітря і — трусячи ним як мішком із кормом — зарепетувала:

— Ану берися за роботу, ти, нікчемний довбню, а то я зараз тою твоєю лопатою відрубаю тобі яйця!

І відпустила його. Той голосно гепнувся на землю. Вибрався з-під її тіні квапливо, як кролик, і тут же від страху взявся щосили, як-небудь копати. Алма, струснувши плечима, пішла геть й зараз же повернулась думками до свого чоловіка. Може, Емброз просто не знав? Чи може хтось бути такий цнотливий, що, вступивши в шлюб, не знатиме про свої обов’язки й не здогадуватиметься про сексуальні взаємини між чоловіком і дружиною? Їй пригадалася книжка, яку вона прочитала багато років тому, коли ще тільки почала збирати непристойні тексти на горищі возівні. Вона не згадувала про неї добрих два десятки років. Порівняно з іншими та книжка була доволі нудна, але тепер саме вона виринула їй у пам’яті. Її назва звучала так: «Плоди шлюбу: настанови для чоловіків щодо статевого утримання; Порадник для одружених пар», автором був доктор Горшт.

За словами доктора Горшта, він написав цю книжку після того, як до нього за порадою звернулася скромна молода християнська пара, що не мала ніяких знань — ні теоретичних, ні практичних — про статеві взаємини, і лягаючи в подружнє ліжко, вони спантеличували одне одного такими дивними відчуттями, що почувалися так, наче їх хтось закляв. Врешті-решт через кілька тижнів після весілля горопашний новоспечений чоловік розпитав про все свого друга, який ошелешив його, сказавши, що для того, аби вступити у взаємини як годиться, той мусить устромити свій орган просто в «зволожений отвір» своєї дружини. Ця порада нагнала на бідолаху такого страху й сорому, що він помчав до доктора Горшта з запитанням, чи така чудернацька витівка доброчесна, і чи таке взагалі можливо. Доктор Горшт, зглянувшись на спантеличену юну душу, написав порадник про сексуальні механізми в поміч іншим молодятам.

Читаючи багато років тому цю книжку, Алма глузувала з написаного. Молодий хлопець — і геть нічого не тямить у сечостатевій системі? Та це повне безглуздя! Невже на світі справді є такі люди?

Але тепер їй уже було не до сміху.

Може, йому треба показати?

Тієї суботи Емброз раніше, ніж звикле, подався до спальні, сказавши, що прийме перед вечерею купіль. Алма пішла слідом за ним до кімнати. Сіла на ліжку, дослухаючись, як по той бік дверей у велику фарфорову ванну набирається вода. Було чути, як Емброз щось мугикає. Щасливий. Її сполеляли страждання й сумніви. Мабуть, він зараз роздягається. Вона почула сплеск води, коли він заліз у ванну, задоволене зітхання. А тоді настала тиша.

Вона встала й теж скинула з себе одежу. Зняла все — панталони й спідню сорочку, навіть повитягала шпильки з волосся. Якби мала на собі ще щось — скинула б і його. Вона знала, що її оголене тіло — негарне, але іншого в неї не було. Алма пішла й притулилася до дверей вбиральні, притиснувши до них вухо. Не конче було так робити. Були інші способи. Вона могла б навчитися терпіти все, так як є. Могла б покірно схилитися перед цими муками, цим дивним, неймовірним шлюбом-який-не-був-шлюбом. Могла навчитися приборкувати всі почуття, які викликав у ній Емброз, — її потяг до нього, розчарування в ньому, болісне відчуття відсутності, навіть коли вони були поруч. Якщо вона навчиться притлумлювати власне бажання, то втримає свого чоловіка — таким, як він є.

Ні. Ні, вона так не зможе.

Алма повернула клямку, налягла на двері й навшпиньки зайшла всередину. Він обернув до неї голову — його очі розширилися від страху. Вона мовчала — він теж мовчав. Алма відвела погляд від його лиця і насмілилася обвести очима все його тіло, яке щойно занурилось у прохолодну купіль. Він лежав у ванні у всій своїй оголеній красі. Шкіра молочно-біла — груди й ноги значно блідіші за руки. На грудях майже не росло волосся. Важко було уявити довершенішу красу.

Вона хвилювалася, що в нього взагалі може не бути геніталій? Думала, що проблема в цьому? Що ж, це не було проблемою. Він мав геніталії — цілком нормальні, навіть чималі. Вона наважилася пильно роздивитися той його милий відросток — блідого морського звіра, який гойдався у воді між його ногами серед гущавини мокрого волосся. Емброз завмер на місці. Його прутень теж не рухався. Йому не подобалося, коли на нього дивляться. Вона відразу це збагнула. Алма достатньо багато часу провела в лісі, спостерігаючи за лякливими тваринками, щоб уміти визначити, коли звірина не хотіла, щоб її бачили, — і цей звір між ногами Емброза теж цього не хотів. Та вона все одно на нього дивилася, бо не могла відвести погляд. Емброз дозволив їй це — але не з доброти душевної, а тому, що його немовби паралізувало.

Врешті-решт вона перевела погляд на його обличчя, відчайдушно вишукуючи на ньому якогось натяку на те, що він готовий впустити її до себе. Та Емброз, схоже, заціпенів від страху. Але чому він боїться? Вона стала навколішки перед ванною. Виглядало так, наче вона вклякла перед ним і про щось благає. Та ні — вона справді його благала. Його права рука з довгими загостреними пальцями лежала на краю ванни, схопившись за її фарфоровий обід. Вона один за одним повідгинала всі пальці. Він не чинив опору. Вона взяла його руку й піднесла до своїх вуст. Обхопила губами три його пальці. Вона нічого не могла зі собою вдіяти. Мусила мати хоч якусь часточку його тіла в своєму нутрі. Їй хотілося вкусити його, аби тільки пальці не вислизнули з її рота. Вона не хотіла його лякати, але й відпускати не хотіла. Замість вкусити, Алма почала смоктати. Всім своїм єством вона зосередилася на своїй жадобі. Раптом її вуста цмокнули — який вульгарний звук!

І з цим звуком Емброз прийшов до тями. Зойкнув і висмикнув свої пальці з її рота. Похапцем сів, розплескавши воду, й обома руками прикрив геніталії. Він виглядав так, ніби от-от помре від жаху.

— Будь ласка… — сказала вона.

Вони дивилися одне на одного як жінка й непроханий прибулець, який вторгся у спальню, — от тільки прибульцем була вона, а він виконував роль нажаханої жертви. Він витріщився на неї так, ніби вона була незнайомцем, який приставив йому ніж до горла, ніби вона збиралася використати його для найпорочніших утіх, а потім відсікти йому голову, вирізати нутрощі і зжерти його серце, наштрикнувши його на довгу, нагострену виделку.

Алма здалася. Хіба в неї був вибір? Вона підвелася й поволі вийшла з лазнички, тихенько причинивши за собою двері. Одягнулася. Зійшла сходами вниз. Її серце було таке пошматоване, що вона не знала, як досі живе.

Ганнеке де Ґроот вимітала порох із закутків у вітальні. Здавленим голосом Алма попросила економку підготувати гостьову спальню в східному крилі, де відтепер спатиме містер Пайк, доки для нього не знайдуть іншої кімнати.

— Waarom? — запитала Ганнеке.

Та Алма не могла їй пояснити. Їй хотілося кинутися в обійми Ганнеке й розплакатися, але вона стрималася.

— Хіба ж стара жінка бажає тобі зла? — спитала Ганнеке.

— Сама повідом, будь ласка, містера Пайка, де він тепер спатиме, — сказала Алма й рушила геть. — Я не маю сили.

Того дня Алма не вечеряла й спати лягла на канапі в возівні. Вона думала про Гіпократа, який вважав, що серцеві шлуночки нагнітають не кров, а повітря. Він був переконаний, що серце є продовженням легень — таким собі великим, м’язистим міхом, який вприскує повітря до внутрішнього горнила. Того вечора Алма подумала, що так воно і є. Вона відчувала в грудях пориви й свист вітру. Її серце немовби задихалося. А легені були налиті кров’ю. З кожним подихом вона тонула. І не могла позбутися цього відчуття. Алма відчувала, що сходить з розуму. Вона почувалась, як маленька божевільна Ретта Снов, яка теж колись спала на цій канапі, коли світ став для неї надто лячний.

Уранці за нею прийшов Емброз. Блідий, обличчя перекошене від болю. Він сів біля неї, хотів узяти за руку. Вона не дала. Емброз довго дивився не неї, не кажучи ні слова.

— Якщо ти силкуєшся щось мені мовчки сказати, Емброзе, — не витримала вона — в голосі її бриніла лють, — то я цього не почую. Говори, будь ласка, прямо. Зроби мені таку ласку.

— Пробач, — сказав він.

— Спочатку скажи, що саме я маю тобі пробачити.

Йому було важко говорити.

— Цей шлюб… — почав і тут же затнувся.

Алма глухо засміялася.

— Що це за шлюб такий, Емброзе, позбавлений чесних насолод, яких чоловік із дружиною мають повне право сподіватися?

Той кивнув. Він був у відчаї.

— Ти обманув мене, — сказала вона.

— А я думав, ми розуміємо одне одного.

— Справді? Що ти думав, ми розуміємо? Скажи мені прямо: яким ти уявляв наш шлюб?

Він задумався.

— Як обмін, — нарешті промовив Емброз.

— Обмін чим?

— Коханням. Думками й радістю.

— Я теж так надіялася, Емброзе. Але гадала, що ми будемо обмінюватися й дечим іншим. Якщо ти хотів жити як шейкер, то чому не втік і не приєднався до їхньої громади?

Він спантеличено глянув на неї. Та він не знає, хто такі шейкери! Господи, скільки всього той хлопчина не знає!

— Не сперечаймося, Алмо, не сварімось, — попросив він.

— Ти сумуєш за тією померлою дівчиною? У цьому річ?

Знову той самий спантеличений вираз.

— Та дівчина, яка давно померла, — повторила вона. — Про яку мені розповіла твоя матір. Та, яка багато років тому померла у Фремінґемі. Та, яку ти кохав.

Він ще ніколи не виглядав таким розгубленим.

— Ти говорила з моєю матір’ю?

— Вона написала мені лист. І розповіла про ту дівчину — про твоє справжнє кохання.

Обличчя Емброза було сповнене подиву.

— Але ж я ніколи не кохав Джулії, Алмо. Вона була любим дитям, дорогим другом моєї юності, але я не був у неї закоханий. Моя матінка, напевно, хотіла, щоб я в неї закохався, бо Джулія походила з багатої родини, але для мене вона завжди була не більше як простою сусідкою. Ми разом малювали квіти. Їй вони фантастично вдавалися. У чотирнадцять вона померла. За весь цей час я про неї майже на згадував. Чому ми взагалі говоримо зараз про Джулію?

— Чому ти мене не кохаєш? — запитала Алма, проклинаючи нотки відчаю у своєму голосі.

— Я кохаю тебе дужче за все на світі, — з не меншим відчаєм відповів Емброз.

— Я негарна, Емброзе. І завжди про це знала. Ще й до того стара. Але я маю те, про що ти мрієш — затишок, товариство. Ти б міг отримати їх і не принижуючи мене, одружившись зі мною. Я й так дала все це тобі й давала б до кінця життя. Мені б вистачило любити тебе сестринською, ба навіть материнською любов’ю. Але ж ти сам захотів одружитися. Сам заговорив про шлюб. Це ти сказав, що хочеш спати зі мною щоночі. Це ти дозволив мені прагнути того, про що я давно змусила себе забути.

Вона замовкла. Її голос переходив у крик. Цьому сорому не буде кінця.

— Я не женусь за грошима, — сказав Емброз зі сльозами смутку на очах. — Ти ж знаєш.

— Але ж ти користаєш з того, що вони дають.

— Ти не розумієш мене, Алмо.

— Я зовсім не розумію вас, містере Пайк. Просвітіть мене.

— Я запитав тебе, — сказав він, — запитав, чи ти згідна вступити зі мною у духовний шлюб — a manage blanc.

І не почувши відповіді, додав:

— Цнотливий шлюб, без контакту плоті.

— Я знаю, Емброзе, що таке manage blanc, — відрізала Алма. — Я говорила французькою ще коли тебе не було на світі. Але я ніяк не можу зрозуміти, звідки ти взяв, що я на таке піду.

— Бо я спитав тебе. Спитав, чи ти згідна, і ти погодилася.

— Коли?

Алма відчула, що коли він зараз же відверто не скаже їй правди, вона вирве йому волосся з голови.

— У твоїй палітурній майстерні тієї ночі, коли я застав тебе в бібліотеці. Коли ми разом сиділи в тиші. Я запитав тебе беззвучно: «Ти згідна?», і ти відповіла: «Так». Я чув, що ти сказала «так». Відчув, що сказала! Не заперечуй, Алмо, — ти почула моє запитання з-за межі, що розділяла нас, і відповіла ствердно! Хіба ж я кажу неправду?

У його погляді читалася паніка. Вона ж не могла видушити з себе ні слова.

— І ти теж запитала мене, — повів далі Емброз. — Мовчки запитала, чи саме цього я хочу від тебе. І я відповів «так», Алмо! І, по-моєму, навіть сказав це вголос! Я відповів так чітко, як тільки міг. І ти чула, як я це сказав!

Вона повернулася думками до тієї ночі в палітурній майстерні, до її безгучного вибуху чуттєвої насолоди, до відчуття, як його запитання пронизує її тіло, а її запитання — його. Що вона чула? Його запитання — чітке, як дзвін церковних дзвонів: «Ти згодна?». Звісно, що вона відповіла «так». Вона подумала, що він має на увазі: «Ти згодна прийняти чуттєві насолоди від мене?».

О Господи, вони хибно витлумачили свої запитання! Надприродна помилка! Єдине беззаперечне чудо в житті Алми Віттекер — і вона хибно його зрозуміла. Гіршого жарту вона ще не чула.

— Я просто питала тебе, — втомлено сказала вона, — чи ти хочеш мене. Чи хочеш мене повністю, так як хочуть одне одного коханці. І думала, ти питаєш мене те ж саме.

— Але я б ніколи не просив скористатися чиєюсь плоттю так, як ти це описуєш, — заперечив Емброз.

— Але чому ні?

— Бо я в це не вірю.

Алма не вірила власним вухам. Вона надовго втратила дар мови. Нарешті, спитала:

— Ти вважаєш подружні взаємини — навіть між чоловіком і дружиною — чимось огидним і порочним? Ти знаєш, Емброзе, що ділять між собою люди в шлюбі? Чи думаєш, що я зіпсована, бо хочу, щоб мій чоловік справді був мені за чоловіка? Невже ти не чув про втіхи, якими насолоджуються чоловіки й жінки?

— Я не такий, як інші, Алмо. Ми ж так давно знайомі — невже це справді тебе дивує?

— А який же тоді, якщо не такий, як інші?

— Йдеться не про те, який я, Алмо. Йдеться про те, ким я хочу стати. Точніше, ким був колись і ким хочу стати знову.

— Ну і ким, Емброзе?

— Ангелом Божим, — сказав Емброз — у голосі його бринів невимовний смуток. — Я сподівався, що ми разом станемо ангелами Божими. А таке неможливо, якщо не звільнитися від плоті й не злитися в небесній благодаті.

— Ох, до біса та твоя Господня благодать! — крикнула Алма.

Їй хотілося схопити його за шкварку й потрясти, як недавно того Роберта-робітника в саду. Хотілось посперечатися з ним про Святе Письмо. Єгова покарав мешканок Содому за те, що ті злягалися з ангелами — але ж тим принаймні випала така нагода! І тільки їй так пощастило — дістати вродливого ангела-недоторку!

— Емброзе, агов! — крикнула вона. — Прокинься! Ми не витаємо в небесах — ні ти, ні тим паче я. Як можна бути таким дурним? Глянь на мене, хлопчику! Своїми справжніми — смертними — очима! Хіба я схожа на ангела, га, Емброзе Пайк?

— Так, — стисло й зажурено відповів він.

Її гнів випарувався — його заступив важкий, як свинець, бездонний смуток.

— Тоді ти помилився, — відповіла Алма, — і тепер ми з тобою опинилися в чортзна-якій халепі.

Він більше не міг залишатися у Білому Акрі.

Це стало очевидно вже за тиждень — тиждень, впродовж якого Емброз спав у кімнаті для гостей у східному крилі, а Алма — на канапі у возівні. Молоді служниці глузували з них обох і підсміховувалися. Одружені якихось пару тижнів, а вже сплять не тільки в різних кімнатах, а й у різних будівлях… що ж, надто вже славний скандал, щоб тамтешні кумасі стрималися й не плескали про нього язиками.

Ганнеке намагалася закрити їм рот, але чутки розліталися навсібіч, як кажани в сутінках. Подейкували, що Алма надто стара й негарна, і Емброз її не стерпів, хоч скільки грошиків йому дісталося разом з її висохлою бандуркою. Казали, мовляв Емброза піймали на гарячому, коли він щось намагався поцупити. Що Емброз полюбляє гарненьких молодих дівчат, і якось його застали, коли він поклав руку доярці на гузницю. Вони теревенили про все, що їм тільки приходило в голову; а вигнати всіх Ганнеке не могла. Деякі плітки Алма й сама чула, а чого не почула, то легко собі уявила. Вистачало їхніх зневажливих поглядів.

Наприкінці жовтня, у понеділок по обіді, батько гукнув її до свого кабінету.

— І що? — запитав він. — Тобі вже набридла твоя нова забавка?

— Не смійся з мене, тату. Клянусь, я цього не витримаю!

— Тоді поясни, що сталося.

— Мені соромно про це говорити.

— Та не може бути! Думаєш, я не чув, що люди говорять? Навряд чи ти скажеш мені щось гірше, ніж я вже чув.

— Є речі, про які я не можу говорити, тату.

— Він тобі зрадив? Так скоро?

— Ти ж знаєш його, тату. Він би такого не зробив.

— Ми обоє його добре не знаємо, Алмо. То що тоді? Він щось вкрав у тебе… в мене? Вимучив тебе до смерті? Лупить тебе шкіряним ременем? По тобі цього не скажеш. Давай, кажи вже, дівчино. Що він такого наробив?

— Він більше не може тут залишатися, і я не можу пояснити тобі, чому.

— Я що, по-твоєму, з тих людей, які мліють, почувши правду? Я старий, Алмо, але ще не в могилі. І не думай, що не вгадаю, коли ще трохи подумаю над цим питанням. Ти що, його не хочеш? У цьому проблема? Чи, може, в нього нічого не виходить?

Вона промовчала.

— Ага, — сказав Генрі, — значить, я вгадав. То ви дотепер не виконали подружнього обов’язку?

Знову мовчанка.

Генрі сплеснув у долоні.

— Ну що ж, тут нема нічого такого. Вам же ж все одно добре одне з одним. Більшість людей і такого не має в шлюбі. Ти й так застара, щоб мати дітей, і багато сімейних пар незадоволені тим, що відбувається в них у ліжку. Та більшість з них, насправді. На світі нещасливих пар так багато, як цвіту в городі. Твій шлюб зійшов на пси скоріше, ніж в інших, але ти зберешся з духом і витримаєш це, Алмо, як витримуємо — чи витримували — всі ми. Хіба тебе змалечку не вчили зціплювати зуби й терпіти? Одна невдача ще не значить, що всьому кінець. Оберни це собі на краще. Раз він не розважає тебе під ковдрою, стався до нього як до брата. Брат з нього вийде непоганий. Нам всім добре в його компанії.

— Але мені не потрібен брат. Кажу тобі, тату, він не може тут далі жити. Ти мусиш зробити так, щоб він поїхав геть.

— А я кажу тобі, донько, що ще три місяці тому ми двоє стояли в цій самій кімнаті, і я слухав, як ти наполягала, що мусиш вийти за нього заміж — за чоловіка, про якого я нічого не знав, а ти знала приблизно так само. А тепер ти хочеш, щоб я його прогнав? Я що тобі, бультер’єр? Е ні, мені таке не подобається. Так не робиться. Чи тебе, може, пліткарки дратують? То налякай їх, як справжня Віттекер. Піди й знайди тих, хто з тебе сміється. Розбий голову тому, хто косо на тебе гляне. Буде їм наука. Вони скоро візьмуться чесати язики про когось іншого. Але вигнати назавжди цього чоловіка? Що він такого наробив? Не розважав тебе? Як тобі так вже хочеться мати в своєму ліжку молодого жеребця, то закрути роман з кимось із садівників. Є чоловіки, яким можна заплатити за такі розваги, так як платять жінкам. За гроші люди готові на все, а грошей тобі не бракує. Хочеш — потрать свій посаг на цілий гарем молодих чоловіків.

— Тату, ну будь ласка… — втрутилась вона.

— І взагалі — що ти пропонуєш мені зробити з нашим містером Пайком? — продовжував він. — Виваляти в смолі й протягнути його за каретою вулицями Філадельфії? Втопити його в Скулкіллі, прив’язавши до бочки, напханої камінням? Зав’язати йому очі, поставити до стіни й пристрелити?

Алма стояла, згораючи від сорому, не в силах видушити з себе ні слова. А що вона сподівалася почути від батька? Що ж, тепер це звучить безглуздо, але вона думала, що Генрі стане на її бік. Розлютиться, що з його донькою так вчинили. Алма навіть надіялася, що він затупотить по хаті, влаштувавши черговий показний скандал й розмахуючи руками мов комедіянт: як ти посмів так вчинити з моєю донькою? Щось такого штибу. Відповідно до гостроти й глибини її власної втрати й обурення. Але з якого дива вона так думала? Хіба вона колись бачила, щоб Генрі Віттекер когось захищав? І якщо він когось тепер і підтримував, то це Емброза.

Замість прийти на допомогу, батько її принижував. Більше того, Алма пригадала, як якихось три місяці тому вони з Генрі розмовляли про її шлюб із Емброзом. Генрі застеріг її — чи принаймні вголос зауважив — що «такий чоловік» навряд чи задовольнить її у шлюбі. Про що він тоді змовчав? Що було йому відомо тепер?

— Чому ти не заборонив мені вийти за нього заміж? — нарешті запитала Алма. — Ти щось підозрював. Чому ти нічого не сказав?

Генрі стенув плечима.

— Не моя то була справа вирішувати замість тебе три місяці тому. І тепер не моя. Якщо з ним треба щось зробити, то зробити це мусиш ти сама.

Думка про це приголомшила Алму: Генрі завжди все вирішував за Алму, відколи та була ще зовсім крихітка, — принаймні так їй завжди здавалося.

Вона не стрималася й запитала:

— Але що мені з ним робити?

— Та що собі хочеш, Алмо! Вирішуй сама. Містер Пайк не мій, щоб я ним розпоряджався. Ти привела його в наш дім — ти його й позбувайся, якщо так хочеш. І не тягни. Завжди краще обрізати, ніж рвати. Так чи так, а я хочу з цим пошвидше покінчити. За останні пару місяців наша сім’я втратила немало здорового глузду, і я б хотів, щоб він повернувся на місце. У нас забагато роботи, щоб тратити час на всякі дурниці.

Багато років Алма переконувала себе, що вони з Емброзом спільно вирішили, як йому жити далі, а насправді все було достоту навпаки. Емброз Пайк не був із тих людей, які самостійно ухвалюють рішення. Він скидався на неприв’язану кульку, яка металася сюди-туди від впливом могутніших сил, а могутнішими були всі довкола нього. Він змалку робив так, як йому було сказано. Мати сказала йому вступати в Гарвард — і він вступив. Приятелі витягнули його зі снігової кучугури й відправили до шпиталю для душевнохворих — і він покірно дав зачинити себе за ґратами. Деніел Таппер із Бостона звелів йому рушити в мексиканські джунглі й малювати орхідеї — і він подався туди й малював. Джордж Гокс запросив його до Філадельфії — і він приїхав. Алма запропонувала йому залишилися в Білому Акрі й намалювати розкішний каталог рослин, що їх вирощував її батько, і він мовчки взявся за роботу. Він ішов усюди, куди його вели.

Він прагнув стати ангелом Божим, а насправді — хай береже його Господь! — був просто ягням.

Невже вона справді намагалася придумати найкращий для нього план дій? Пізніше вона запевняла себе, що так, намагалась. Вона не розлучатиметься з ним; нема змісту наражати їх обох на такий скандал. Йому дадуть вдосталь грошей — ні, він не просив у неї ні копійки, але так треба. Назад у Массачусетс вона його не пошле не тільки тому, що ненавидить його матір (вона зненавиділа її після того єдиного листа!), а й через те, що думка про те, як Емброз до кінця життя спатиме на канапі свого приятеля Таппера, завдавала їй болю. Назад у Мексику він теж не поїде, про це не може бути й мови. Лихоманка й так ледь не загнала його у могилу.

Але й у Філадельфії він зоставатися не міг, бо його присутність завдавала їй нестерпних страждань. Господи, як він її принизив! І все ж, їй досі подобалося його лице — хай навіть бліде й заклопотане. Один тільки погляд на його обличчя викликав у ній нестерпну, непристойну хіть. Він мусить поїхати геть — якомога далі. Щоб вона не наражала себе на небезпеку знову його побачити.

Алма написала лист Дікові Єнсі — чоловіку з залізними кулаками, який вів справи її батька, — він на той час перебував у Вашингтоні, домовляючись про співпрацю з тамтешніми новими ботанічними садами. Алма знала, що невдовзі Єнсі вирушить на китобійному судні на південь Тихого океану. Він їде на Таїті — з’ясувати, що не так з плантацією ванілі, яка належить компанії Віттекера, й спробувати запровадити штучне запилення — метод, що його сам Емброз запропонував її батьку в перший вечір його візиту до Білого Акру.

Єнсі збирався відчалити на Таїті зовсім скоро, через два тижні. Треба було вирушити в дорогу до штормів, які лютували пізньої осені, й до того, як гавань замерзне.

Алма чудово про це знала. Тоді чому б Емброзу не поїхати разом з Діком Єнсі на Таїті? Достойне, ба навіть ідеальне рішення. Емброз міг би перейняти на себе управління плантацією. І це йому прекрасно вдавалося б, хіба ні?

Адже ваніль належить до родини орхідей. Генрі Віттекеру теж сподобається цей план; він із самого початку хотів відправити Емброза на Таїті, поки Алма, собі на горе, його не відрадила.

Чи було це вигнанням? Алма старалася так не думати. Кажуть, що Таїті — рай на Землі, переконувала вона себе. Зовсім не схожий на виправну колонію. Так, Емброз — чутлива натура, але Дік Єнсі захистить його від неприємностей. Робота буде цікава. Клімат на острові м’який і корисний для здоров’я. Та й кому б не хотілося побачити легендарні узбережжя Полінезії? Усякий ботанік чи торговець вхопився б за таку нагоду, тим більше за неї ще й заплатять.

Алма змусила замовкнути голоси, які нашіптували їй — так, це, звісно, вигнання, та ще й жорстоке. Вона заплющила очі на те, що прекрасно знала: Емброз — не ботанік, не торговець, а людина надзвичайно чутлива й обдарована, з чутливою душею і, мабуть, зовсім не готова до тривалої мандрівки на китобійному судні й життя на аграрній плантації в далеких Південних морях. Емброз, скоріше, дитя, а не дорослий чоловік, і він не раз казав Алмі, що в житті йому нічого не треба, крім затишної домівки й лагідного супутника.

Що ж, ми багато чого хочемо в житті, казала собі Алма, але не завжди це дістаємо.

Крім того, йому більше нема куди йти. Отак вирішивши, Алма — доки Дік Єнсі не повернувся з Вашингтона — влаштувала свого чоловіка в готель «Сполучені Штати» акурат навпроти великого банку, де в чималих таємних сейфах зберігалися гроші її батька.

У вестибулі цього ж готелю Алма через два тижні познайомила свого чоловіка з Діком Єнсі — кремезним, мовчазним Діком Єнсі з грізним поглядом і немовби висіченим із каменю підборіддям, який ні про що ніколи не питав і робив тільки те, що йому сказано. Що ж, Емброз теж зробив так, як йому сказали. Згорблений і блідий, Емброз ні про що не питав. Він навіть не поцікавився, чи надовго їде до Полінезії. Та й навіть якби спитав, Алма не знала б, що йому відповісти. Його не відправляють у заслання, подумки повторювала вона. Але їй самій було невідомо, скільки це триватиме.

— Містер Єнсі подбає про тебе, — сказала вона Емброзу. — Він простежить, щоб тобі, по змозі, нічого не бракувало.

Алма почувалася так, наче залишає немовля під опікою дресированого крокодила. В ту мить вона кохала Емброза так сильно, як ніколи, — себто, всією душею. Вона вже відчувала прірву, яка утвориться, коли він попливе на другий кінець світу. Втім, ще від першої шлюбної ночі вона не відчувала нічого, крім розверзлої прірви. Їй хотілося обійняти його — але обійняти його їй кортіло завжди, а зробити цього вона не могла. Він цього не дозволить. Вона жадала притулитися до нього, благати його зостатися, молити його покохати її. Та цього не можна було робити. З цього однаково нічого не вийшло б.

Вони потисли одне одному руки, так, як у материному грецькому саду того дня, коли вперше зустрілися. Біля ніг Емброза стояла та сама старенька шкіряна валізка, в якій були поскладані його речі. На ньому був той самий коричневий вельветовий костюм. З Білого Акру він нічого зі собою не взяв.

Її прощальні слова звучали так:

— Прошу тебе, Емброзе, зроби мені таку ласку — нікому не розповідай про наш шлюб. Хай ніхто не знає, що сталося між нами. Ти вирушаєш у дорогу не як зять Генрі Віттекера, а як його робітник. Інакше люди почнуть розпитувати, а я не хочу слухати нічиїх запитань.

Він кивнув на знак згоди. Ні слова не сказав. Виглядав хворим і виснаженим.

Алмі не треба було просити Діка Єнсі тримати її взаємини з містером Пайком у таємниці. Дік Єнсі тільки те й робив, що зберігав секрети; саме тому Віттекери так довго й тримали його на службі.

Саме тому Дік Єнсі і був їм потрібен.

Розділ вісімнадцятий

За наступні три роки Алма не дістала жодної звістки від Емброза. Вона взагалі майже нічого про нього не чула. На початку літа 1849 року Дік Єнсі написав, що вони прибули на Таїті живі-здорові, а плавання минуло без пригод. (Алма знала, що «без пригод» зовсім не означало, що воно минуло легко; для Діка Єнсі будь-яке плавання, яке не закінчувалося кораблетрощею або полоном у піратів, минало «без пригод».) Єнсі доповідав, що містера Пайка висадили на сушу в затоці Матаваї, передавши його під опіку колекціонера гербаріїв, місіонера преподобного Френсіса Веллса, і що містера Пайка ознайомлено з його обов’язками на плантації ванілі. Невдовзі після цього Дік Єнсі покинув Таїті й рушив залагоджувати справи Віттекера в Гонконзі. Після цього від нього не було жодної звістки.

Для Алми то була безутішна пора. А безутішність стомлює і швидко переходить у звичку — ось як кожен новий день став для Алми повторенням дня вчорашнього: сумним, самотнім і невиразним. Найважчою була перша зима. Алмі здавалося, що так зимно й похмуро ще ніколи не було; щоразу, як вона йшла від возівні до маєтку чи поверталася назад, над нею шугали невидимі хижі птахи. На неї відверто дивилися голі галуззя дерев, благаючи, щоб їх зігріти чи прикрити одежею. Скулкілл так швидко вкрилася товстою кригою, що чоловіки вночі палили на річці багаття й смажили на прутах биків. Варто було Алмі вийти надвір, як вітер ударяв їй в обличчя, хапав її і обгортав задубілим від морозу плащем.

Вона більше не спала в своїй спальні. Вона взагалі майже не спала. Після суперечки з Емброзом Алма практично перебралася до возівні й не уявляла, як знову зможе ночувати на подружньому ліжку. Вона перестала їсти разом з усіма й вечеряла тим самим, що снідала: супом із хлібом, молоком із патокою. Була млява й зажурена й відчувала охоту когось убити. З тими, хто був до неї найдобріший — як-от з Ганнеке де Ґроот — вона поводилася роздратовано й нетерпляче, а її сестра Пруденс і бідолашна давня приятелька Ретта більше не викликали в неї ні любові, ні співчуття. Батька вона уникала. Алма ледве давала раду паперам. Вона сказала Генрі, що той завжди ставився до неї несправедливо — що завжди мав її за служницю.

— А я ніколи й не говорив про справедливість! — крикнув Генрі й прогнав її назад до возівні, щоб вона себе опанувала.

Їй здавалося, що весь світ з неї глузує, і тому їй було важко подивитися цьому світу в вічі.

Алма завжди мала міцне здоров’я і ніколи не знала скорботи, що ховається в постелі недужого, але в ту першу зиму після від’їзду Емброза їй було важко вставати вранці з ліжка. Вона втратила інтерес до своїх досліджень. Не розуміла, чим її взагалі зацікавив мох — чи будь-що інше. Всі її давні зацікавлення заросли бур’янами. Вона нікого не запрошувала до Білого Акру. Не мала жодного бажання. Розмови нестерпно втомлювали, мовчанка — ще більше. Думки огортали її отруйною хмарою. Якщо котрась служниця чи садівник насмілювалися перейти їй дорогу, вона не раз кричала: «Невже я не можу й хвилини побути сама?» й кидалася в протилежному керунку.

Намагаючись розгадати таємницю Емброза, вона обшукала його кабінет, де він залишив усе так, як було. У верхній шухляді його стола Алма знайшла списаний записник, їй не пасувало читати таку інтимну реліквію, і вона це знала, але сказала собі, що якби Емброз хотів зберегти свої найпотаємніші думки в секреті, то не тримав би нотатки в такому очевидному місці — відчиненій верхній шухляді письмового стола. Але записник не дав їй ніяких відповідей. Навпаки, ще дужче її збентежив й налякав. Сторінки не були списані зізнаннями чи бажаннями, не був то і звичайний щоденник повсякденних дій на кшталт тих нотаток, що вів її батько. Жоден із записів не був датований. Чимало речень узагалі не були схожі на речення — просто уривки думок, а на кінці — багато тире й крапок:

Яка твоя воля —?.. Вічне забування усіх чвар… прагнути тільки розумного й чистого, дотримуючись самого лиш божественного мірила самовладання… Знаходити у всьому зв’язок… Чи ангели відчувають таку болісну відразу до себе й до мерзенної плоті? Все, що є зіпсоване в моєму нутрі, хай стане безкінечним і відродиться в образі, що не скалічить мене!.. Докорінно — відродитися! — у добродійній твердості!.. Мудрість дається тільки вкраденим вогнем або вкраденим знанням!.. Наука не має сили, вона в поєднанні обох — лінія, де вогонь народжує воду… Христе, будь моїм взірцем, заклади в моїй душі приклад!.. ПЕКУЧИЙ голод, коли його втамовано, породжує ще сильніший голод!

І так сторінка за сторінкою. Конфетті з думок. Воно починалося нізвідки, ні до чого не вело й нічого не підсумовувало. У царині ботаніки таку незрозумілу мову назвали б nomina dubia або nomina ambigua — облудні, невиразні назви рослин, через які їх неможливо класифікувати.

Одного пообіддя Алма нарешті не втерпіла й зламала печатки на вигадливо згорнутому аркуші паперу, що його Емброз подарував їй у день їхнього весілля — загадкову річ, «послання кохання», яке він наполегливо просив ніколи не відкривати. Вона розгорнула його численні згини й розпрямила папір. Посередині сторінки було одне слово, написане його елегантним, впізнаваним почерком:

Безглуздя.

Що він за людина? Точніше, ким він був? І ким стала Алма тепер, коли він поїхав? Хто вона така? Заміжня незайманка, яка цнотливо ділила постіль зі своїм витонченим молодим чоловіком аж цілий місяць. Чи має вона взагалі право величати себе дружиною? Мабуть, ні. Вона більше не витерпить, щоб до неї зверталися «місіс Пайк». Це ім’я стало жорстоким насміхом, і вона рявкала на кожного, хто наважувався вимовити його вголос. Вона досі Алма Віттекер — і завжди нею була.

Їй було важко опиратися думці про те, що коли б вона була вродливіша чи молодша, то змогла б умовити свого чоловіка кохати її так, як годиться чоловікові. Чому Емброз вибрав саме її для manage blanc? Та тому, що вона виглядала ідеальним претендентом на цю роль: проста, геть неприваблива жінка. Алма діймала себе роздумами ще й про те, чи не варто їй було стерпіти приниження їхнього шлюбного життя, як радив їй батько. Може, треба було згодитися на умови Емброза? Коли б вона проковтнула свою гордість і придушила власні бажання, то він — супутник її життя — досі був би поруч із нею. Сильніший духом витримав би.

Не далі як торік вона була щасливою, здібною, працьовитою жінкою, яка ні сном ні духом не знала про Емброза Пайка, а тепер він отруїв їй життя. Цей чоловік приїхав, осяяв її існування, зачарував її розповідями про чудеса й красу, розумів її і, нараз, не розумів, одружився з нею, розбив їй серце, дивився на неї своїми сумними, сповненими безнадії очима, змирився зі своїм вигнанням і от тепер поїхав геть. Як різко й приголомшливо змінюється життя — хлине нестримний потоп і залишає по собі самі друзки!

Пори року неохоче змінювали одна одну. Настав 1850 рік. Однієї ночі на початку квітня Алма прокинулася від моторошного, безликого жахіття. Вона стиснула себе за горло, задихаючись від останніх крихт нічного жаху. Запанікувавши, вона вчинила щось дуже дивне. Зіскочила з канапи у возівні й помчала, боса, усипаною гравієм доріжкою, через материн грецький сад до будинку. Завернула за ріг, добігла до дверей, що вели до кухні, й, штовхнувши їх, увірвалась усередину — серце несамовито гупало, в грудях бракувало повітря. Алма кинулася вниз — у темряві її ноги безпомилково намацували кожну стерту дерев’яну сходинку — й зупинилася допіру тоді, коли добігла до ґраток, які обгороджували спальню Ганнеке де Ґроот — найтепліший закуток у погребі. Вона схопилась за гратки й затрясла ними мов навіжений в’язень.

— Ганнеке! — закричала Алма. — Ганнеке, мені страшно!

Якби вона, пробудившись, хоч на мить зупинилась, а не кинулась бігти, то б стрималася. Алма, п’ятдесятилітня жінка, кидається в обійми своєї старої няньки. Яке безглуздя! Але вона не стрималася.

— Wieisdaar? — злякано крикнула Ганнеке.

— Ikbenhet Alma! — гукнула Алма, збиваючись на милозвучну, добре знайому голландську. — Допоможи! Мені приснився страшний сон!

Спантеличена, Ганнеке встала й, бурмочучи, відчинила двері. Алма кинулася їй в обійми — її руки скидалися на два могутні засолені окости — і розридалася мов дитя. Ганнеке здивувалася, але оговталася, повела Алму до ліжка, посадила її, обійняла й дала їй виплакатися.

— Ну, ну, — сказала Ганнеке. — Не переживай, від цього не вмреш.

Та Алмі здавалося, що бездна смутку вб’є її. У ній годі було намацати дно. Вже півтора року вона тонула в цій безодні й боялася, що потопатиме в ній до кінця життя. Алма виплакалася на шиї в Ганнеке, вихлюпнувши зі сльозами всі плоди свого давнього смутку. Вона, мабуть, пролила цілий кухоль сліз на груди Ганнеке, але та не рухалась і нічого не говорила, а тільки повторювала:

— Ну, ну, тихенько, дитино. Ти від цього не вмреш.

Коли Алма нарешті трохи заспокоїлася, Ганнеке сягнула по чисту ганчірку й витерла їх обох так невимушено, наче витирала кухонний стіл.

— Те, чого не уникнути, треба витерпіти, — сказала вона Алмі, стираючи сльози з її обличчя. — Ти не помреш від смутку — ніхто з нас від нього не вмер.

— Але як його витерпіти? — жалісливо спитала Алма.

— Належно виконувати свої обов’язки, — відповіла Ганнеке. — Не бійся роботи, дитинко. Вона дасть тобі розраду. Якщо тобі вистачило сил ридати, то вистачить і працювати.

— Але я кохала його, — сказала Алма.

Ганнеке зітхнула.

— Тоді ти зробила помилку й дорого за неї заплатила. Ти покохала чоловіка, який думав, що світ зроблений з масла. Чоловіка, який хотів бачити зорі посеред білого дня. Він був дурнем.

— Він не був дурнем.

— Він був дурнем, — повторила Ганнеке.

— Він був особливим, — сказала Алма. — Не хотів жити в смертному тілі. Він прагнув стати небесним створінням, і щоб я теж ним стала.

— Що ж, Алмо, скажу тобі ще раз: він був дурнем. А ти ставилася до нього, як до божого посланця. Та й не тільки ти — всі ви!

— Думаєш, він був негідником? З ницою душею?

— Ні. Але й божим посланцем теж не був. Просто дурень, кажу тобі. І якби ж безневинний — а ти ж стала його жертвою. Що ж, дитинко, ми всі часом стаємо жертвами дурнів, а деколи й нам самим бракує розуму, й ми в них навіть закохуємося.

— Мене більше жоден чоловік не захоче, — сказала Алма.

— Може, й так, — твердо відповіла Ганнеке. — Але мусиш це витерпіти — ти не перша. Ти надто довго грузнеш у смутку — твоїй матері було б соромно за тебе. Ти стала вразлива, а це не робить тобі честі. Думаєш, ти одна страждаєш? Читай Біблію, дитинко, цей світ — не рай, а долина плачу. Чи Бог, може, зробив для тебе виняток? Озирнись довкола, що ти бачиш? Одні страждання. Всюди, куди не глянеш, смуток. А якщо ти його не помічаєш з першого погляду, придивись уважніше. І відразу побачиш.

Слова Ганнеке звучали суворо, але сам звук її голосу заспокоював. Голландська мова була не така милозвучна, як французька, не така велична, як грецька, й не така шляхетна, як латина, але Алмі від неї робилося так затишно на душі, як від тарілки каші. Їй хотілося покласти голову Ганнеке на коліна й довіку слухати її бурчання.

— Здуй із себе порох! — продовжувала Ганнеке. — Твоя матінка встане з могили й не даватиме мені спокою, якщо я дозволю, щоб ти й далі блукала по дому й упивалася смутком, як вже робиш не один місяць. Твої кості цілі, ти стоїш на двох ногах. Чи ти, може, хочеш, щоб ми вічно за тобою побивалися? Хтось встромив тобі в око патик? Ні, не встромив — то перестань кривитися! Досить спати, як пес, на тому дивані в возівні. Займись роботою. Займися батьком — хіба ти не бачиш, що він хворий, старий і скоро помре? І дай мені спокій. Я застара для цих дурниць, і ти теж. У такому віці, після всього, що тебе навчило життя, буде шкода, якщо ти не візьмеш себе в руки. Йди назад до своєї кімнати, Алмо, — до своєї колишньої кімнати, у цьому домі. Завтра рано поснідаєш разом з нами всіма, як завжди, і віднині я надіюся, що ти сідатимеш за стіл вбраною так, як належить. З'їсиш все до останнього шматочка й подякуєш кухареві. Твоє прізвище — Віттекер, дитинко. Опануй себе. А тепер досить.

Алма зробила так, як їй було сказано. Вона повернулася, утихомирена й втомлена, до своєї спальні. Повернулася до сніданку, до своїх обов’язків перед батьком, до управління Білим Акром. Повернулася, наскільки їй вистачило сил, до життя, яке вела до приїзду Емброза. Пліток служниць і садівників неможливо було позбутися, але, як Генрі й передбачав, врешті-решт вони перейшли до інших скандалів і драм і перестали плескати язиками про Алмині біди.

Сама вона своїх нещасть не забула, але діри в полотні свого життя залатала, як уміла, й стала жити далі. Вона вперше помітила, що батькове здоров’я слабшає, і то швидко, як зауважила Ганнеке де Ґроот. Тут не було нічого дивного (Генрі вже сповнилося дев’яносто!), але все життя він здавався їй таким гігантом, таким взірцем людської незламності, що його теперішня слабкість вразила й налякала її. Генрі дедалі більше часу проводив у своїй кімнаті, геть збайдужілий до важливих справ. Він погано бачив, майже нічого не чув. Щоб хоч щось почути, мусив прикладати до вуха слухову трубку. Алма була потрібна йому як ніколи: і, скоріше як доглядальниця, ніж секретарка. Він жодного разу не згадав про Емброза. Про нього ніхто не згадував. Дік Єнсі писав, що ліани ванілі на Таїті нарешті дають плоди. От і вся звістка про втраченого чоловіка.

Однак Алма постійно про нього думала. Тиша в друкарні, розташованій поруч з її кабінетом у возівні, щодня нагадувала про його відсутність, як і запилені й занедбані оранжереї з орхідеями й нудьга за вечерею. Ще треба було обговорити з Джорджем Гоксом публікацію книжки Емброза про орхідеї — цим тепер займалася Алма. Ще одне нагадування — і то болісне. З цим неможливо було нічого вдіяти. Всіх нагадувань не стреш. Правду кажучи, жодного з них не стреш. Її смуток був невичерпний, але вона замкнула його в маленькому, покірному їй закутку свого серця. Це все, що було їй під силу.

Алма знову шукала втіхи й розради в роботі, як і раніше, коли їй бувало самотньо. Вона повернулася до праці над «Мохами Північної Америки». Повернулася до свого порослого мохом каміння, крихітних прапорців і позначок. Знову спостерігала за повільним розвитком і занепадом кожного виду. Знову відчула натхнення, яке востаннє відчувала два роки тому — впродовж тих п’янких, радісних тижнів перед весіллям — коли їй сяйнула думка про подібності між водоростями й мохом. Тепер вона вже не була так твердо переконана в своїй правоті, але їй досі здавалося цілком ймовірним, що водяна рослина обернулась у наземну. Тут щось таїлося — якесь поєднання чи зв’язок — але цієї таємниці вона розгадати не могла.

Шукаючи відповіді, намагаючись зайняти чимось свій розум, Алма знову занурилася у суперечки довкола мутації біологічних видів. Ще раз вдумливо перечитала Ламарка. Ламарк припускав, що біологічна трансмутація відбувається через надмірне або недостатнє використання певного тілесного органа. До прикладу, писав він, жирафи мають таку довгу шию тому, що від часу своєї появи деякі окремі жирафи так високо тягнулися, щоб з’їсти плід із верхівки дерева, що впродовж життя їхні шиї справді виросли. Відтак, цю особливість — видовжену шию — вони передали своїм нащадкам. І навпаки: пінгвіни мають крила, з якими нікуди не полетиш, саме тому, що вони перестали ними користуватися. Крила ослабли через бездіяльність, і цю характерну рису — пару куцих, непридатних до лету відростків — вони передали своєму потомству, визначивши таким робом природу свого біологічного виду.

Смілива теорія, та Алма не до кінця її розуміла. Якщо дотримуватися теорії Ламарка, думала вона, на Землі мало б відбуватися значно більше перетворень, ніж було насправді. Згідно з такою логікою, мислила Алма, у євреїв, які століттями практикують обрізання, вже давно мали б народжуватися хлопчики без крайньої плоті. У чоловіків, які все життя голять бороду, повинні були б з’являтися на світ сини, в яких узагалі б не росла борода. Жінки, які щодня завивають волосся, мали б народжувати кучерявих доньок. Але ж такого не відбувалося.

Та все ж, щось змінювалося — Алма в цьому не сумнівалася. І так думала не тільки вона одна. Ледь не всі вчені говорили про те, що один біологічний вид, ймовірно, здатний перетворитися на інший — може, не за чиєсь життя, але протягом тривалого проміжку часу — точно. Довкола цієї теми вирували неймовірні теорії й баталії. Енциклопедист Вільям Вевелл саме вигадав нове слово — «натураліст». Багатьох учених обурив цей недотепний новотвір, бо він мав зловісне звучання, схоже на жахливе слово «атеїст» — чому б далі не називати себе просто натурфілософами? Хіба це слово не побожніше й чистіше? Однак тепер між цариною природи й цариною філософії проводили межу. Щораз рідше траплялися священики, які працювали водночас ботаніками й геологами, позаяк дослідження світу природи надто часто суперечило біблійним істинам. Колись Бог являвся людям у чудесах природи, тепер ті самі чудеса кидали виклик Богові. Тепер вчені мусили вибирати, до котрого табору пристати.

Тоді як давні переконання здригалися й тремтіли на землі, що невпинно втікала з-під ніг, Алма Віттекер — наодинці в Білому Акрі — поринала в небезпечні роздуми. Вона міркувала про Томаса Мальтуса і його теорії про ріст населення, хвороби, природні лиха, голод і вимирання. Про Джона Вільяма Дрейпера і його прекрасні нові знімки Місяця. Про Луї Аґассіса та його теорію, згідно з якою, світ колись пережив льодовиковий період. Одного дня вона вирушила на довгу прогулянку до музею на вулиці Сенсома оглянути повністю реконструйовані кістки гігантського мастодонта, що змусило її знову замислитися над тим, яка древня наша планета, — та й, зрештою, всі планети. Алма вкотре задумалася над водоростями й мохами і тим, як одні перетворилися на інших. Знову зосередилася над Dicranum, розмірковуючи, як цей вид моху міг існувати в стількох розмаїтих формах; що витворило ці сотні, тисячі обрисів і структур?

Наприкінці 1850 року Джордж Гокс надрукував книжку Емброза про орхідеї — розкішне, дороге видання під назвою «Орхідеї Гватемали й Мексики». Всі, кому потрапляв до рук цей альбом, називали Емброза Пайка найталановитішим ботаніком-ілюстратором століття. Найкращі ботанічні сади хотіли найняти містера Пайка, щоб той зафіксував на папері їхні колекції, але Емброз Пайк поїхав геть — зник на другому кінці землі, вирощував ваніль на краю світу. Алма відчувала через це вину й сором, але не знала, як цьому зарадити. Вона щодня гортала цю книжку. Краса Емброзових ілюстрацій завдавала їй болю, але триматися осторонь від них вона теж не могла. Алма попросила Джорджа Гокса надіслати примірник альбому Емброзу на Таїті, але так і не дізналася, чи той його отримав. Вона розпорядилася, щоб усі кошти від продажу книжки надходили матері Емброза — ненависній місіс Констанс Пайк. Через це Алма обмінялася зі свекрухою кількома ввічливими листами. Місіс Пайк, на лихо, вважала, що її син утік від своєї дружини навздогін своїм божевільним мріям, тоді як Алма, на ще більше лихо, не стала розвінчувати її хибних переконань.

Раз на місяць Алма відвідувала свою давню приятельку Ретту в шпиталі Ґриффона. Ретта вже не впізнавала Алми — здається, вона перестала впізнавати саму себе.

Своєї сестри Пруденс Алма не бачила, але вряди-годи чула про неї звістки: бідність і скасування рабства, скасування рабства і бідність, вічно та сама невесела історія.

Алма міркувала над усім цим, але ніяк не могла з’ясувати до кінця. Чому їхні життя склалися так, а не інакше? Їй згадалося, як колись вона виокремила чотири види часу, що перетинаються й існують одночасно: божественний час, геологічний час, людський час і час моху. Подумала, що майже все життя мріяла жити в повільному, мікроскопічному часі моху. Дивне бажання, але пізніше вона зустріла Емброза Пайка, який жадав ще більшої дивовижі: жити в безкінечній порожнечі божественного часу — себто жити взагалі за межами часу. І він хотів, щоб вона жила там разом з ним.

Зрозуміло було тільки одне: найсумнішим, найбожевільнішим, найспустошливішим видом часу був, відколи існує світ, людський час. Алма щосили намагалася його ігнорувати.

Та дні минали один за одним.

На початку травня 1851 року до Білого Акру надійшов лист для Генрі Віттекера. Зворотної адреси не було, але краї конверта були облямовані чорною траурною смужкою. Алма читала всі листи Генрі, тож і тепер, сумлінно розбираючи листи в батьковому кабінеті, відкрила конверт.

Ця звістка завдала Алмі такого сильного удару, як сокира, що б’є по граніту: у вухах задзвеніло, кістки задрижали, перед очима застрибали іскри. З неї відщепили шматок — якийсь страшенно важливий шматок — і той полетів у повітря й зник назавжди. Якби вона стояла, то не втрималася б на ногах. Але Алма сиділа — і впала ницьма на батьковий стіл, притислася щокою до лагідного, вдумливого листа преподобного Ф. П. Веллса й розридалася так, наче пролилися всі хмари з небесного склепіння.

Хіба можна було тужити за Емброзом ще дужче, ніж вона досі тужила? Виявляється, можна. Невдовзі Алма виявила, що за одним пластом горя йде інший, так як на океанському дні — один пласт, за ним другий, а якщо копати глибше, то знайдеться ще й третій і четвертий. Емброз поїхав від неї так давно, що їй варто було б усвідомити, що він більше не повернеться, але їй ніколи не спадало на думку, що він може померти раніше за неї. Прості чари арифметики цьому суперечили, адже він був набагато молодший за неї. Як він міг померти першим? Емброз уособлював молодість. У ньому поєдналася вся невинність юності. Та все ж він помер, а вона досі жила. Вона послала його на смерть.

Смуток буває такий глибокий, що перестає бути схожим на смуток. Біль стає таким нестерпним, що тіло перестає його відчувати. Смуток сам себе припікає, зарубцьовується, гамує відчуття. Таке знечулення стає благодаттю.

Таку глибину смутку Алма пізнала, коли підняла голову з батькового столу, коли перестала ридати. Вона рухалася так, наче нею керувала якась різка, безжалісна зовнішня сила. Найперше Алма повідомила сумну новину батькові. Вона застала його в ліжку — той лежав, заплющивши очі; сіре, зморене обличчя скидалося на посмертну маску. Довелося ганебно прокричати звістку про смерть Емброза в слухову трубку, щоб Генрі нарешті зрозумів, що сталося.

— Що ж, і того вже нема, — сказав він і знову заплющив очі.

Алма розповіла новину Ганнеке де Ґроот — та стиснула губи, притисла руки до грудей і сказала тільки:

— God! — слово, яке голландською і англійською звучить однаково.

Алма написала листа Джорджеві Гоксу, повідомивши його про те, що трапилося, й подякувавши за те, що він виявив доброту до Емброза й ушанував честь містера Пайка, видавши розкішну книжку про орхідеї. Джордж відразу ж надіслав у відповідь записку, сповнену ніжності й ввічливого співчуття.

Незабаром Алма дістала листа від своєї сестри Пруденс, яка співчувала їй через смерть чоловіка. Вона не знала, хто розповів Пруденс. І не питала. У відповідь надіслала їй подячну записку.

Від імені батька Алма надіслала лист преподобному Френсісу Веллсу з подякою за те, що той повідомив їй сумну звістку про смерть їхнього цінного працівника й запитанням, чи можуть Віттекери щось зробити для нього у відповідь.

Вона написала записку матері Емброза, у якій переписала слово в слово лист преподобного Френсіса Веллса. Їй було страшно її надсилати. Алма знала, що Емброз був улюбленим сином місіс Пайк, хоч та й нарікала на те, що той став на «хибний шлях». Хіба могло бути по-іншому? Емброз був загальний улюбленець. Ця звістка вб’є її. Крім того, Алма не могла позбутися відчуття, що це вона погубила коханого сина цієї жінки — найкращого, найдорогоціннішого янгола Фремінґема. Надсилаючи жахливий лист, Алма сподівалася тільки на те, що християнська віра місіс Пайк хоч трохи зменшить силу удару.

Сама ж вона не шукала втіхи у вірі. Вона вірила в Творця, але ніколи не зверталася до Нього в хвилини відчаю — і тепер теж цього не робитиме. Її віра була заслабка. Алма погоджувалася з тим, що Господь — творець і рушійна сила Всесвіту, але їй він здавався лячною, далекою, ба навіть безжалісною особою. У того, хто створив світ, сповнений болісними стражданнями, даремно було просити розради від горя, що його цей світ завдавав. Розрадити могла тільки Ганнеке де Ґроот.

Після того, як Алма сповнила свої невеселі обов’язки — понаписувала й надіслала всім листи про смерть Емброза — їй більше не зоставалося нічого, окрім як звикнутися зі своїм удівством, соромом і смутком. Вона повернулася до досліджень моху — скоріше зі звички, ніж через бажання. Без роботи їй би самій настав кінець. Батькові дедалі гіршало. Її обов’язків щораз більшало. Світ звужувався.

І так би Алма й провела решту своїх днів, якби — через якихось п’ять місяців — не приїхав Дік Єнсі: погожого жовтневого ранку він піднявся широким кроком сходами Білого Акру, тримаючи в руках малу, потерту, шкіряну валізку, що колись належала Емброзу Пайку, й попросив порозмовляти з Алмою Віттекер віч-на-віч.

Розділ дев'ятнадцятий

Алма провела Діка Єнсі в батьковий кабінет й зачинила за ними двері. Вона вперше залишилася з ним у кімнаті наодинці. Єнсі був присутній у її житті, відколи вона себе пам’ятала, але поруч з ним вона завжди почувалася тривожно й ніяково. Його чималий зріст, мертвотно-бліда шкіра, лискуча голомоза голова, крижаний погляд, різкий профіль — усе надавало його постаті загрозливого вигляду. Навіть тепер, знаючи його майже п’ятдесят років, Алма не могла визначити його віку. Дік Єнсі був безсмертний. І через це викликав ще більший страх. Його боявся цілий світ — саме так, як цього хотілося Генрі Віттекеру. Алма ніколи не розуміла, чому Єнсі такий відданий Генрі і як тому вдається ним керувати, але ясно було одне: без цього страхітливого чоловіка компанія Віттекера працювати не могла б.

— Містере Єнсі, — сказала Алма, показавши рукою на крісло. — Прошу, влаштовуйтесь зручніше.

Він не сів. Стояв посередині кімнати й тримав в одній руці валізку Емброза. Алма силкувалася не дивитися на неї — єдину річ її покійного чоловіка. Вона теж стояла. Вочевидь, зручніше вони не влаштовуватимуться.

— Ви хотіли поговорити зі мною про щось, містере Єнсі? Чи, може, хочете побачитися з моїм батьком? Останнім часом він, як ви знаєте, нездужає, але сьогодні один із тих кращих днів, і в нього ясна голова. Він може прийняти вас у своїй спальні, якщо вам буде зручно.

Дік Єнсі далі мовчав. Його славнозвісна тактика: мовчанка як зброя. Коли Дік Єнсі мовчав, люди довкола нього наповнювали тишу словами. Вони говорили більше, ніж збиралися сказати. З-за своїх мовчазних мурів Дік Єнсі спостерігав за тим, як у повітрі кружляли секрети. А тоді привозив ці таємниці додому, до Білого Акру. В цьому полягала його сила.

Алма вирішила уникнути цієї пастки й не говорити, добре перед тим не подумавши. Отож вони ще хвилини зо дві простояли в тиші. Алма не витримала. Знову заговорила:

— Бачу, ви тримаєте валізу мого покійного чоловіка. Напевно, ви були на Таїті й забрали її звідти? Ви приїхали повернути мені цю валізу?

Дік Єнсі далі мовчки стояв на місці.

Алма продовжувала:

— Якщо ви хочете запитати, чи хотіла б я забрати цю валізу, містере Єнсі, то я скажу вам — так, хотіла б. Дуже. У мого покійного чоловіка було мало речей, тому для мене було б за щастя отримати на згадку єдину річ, яку він вельми цінував.

Той далі мовчав. Невже він хоче почути від неї благання? Може, треба йому заплатити? Чи він хоче виміняти її на щось? А раптом — ця думка промайнула в голові, як облудна, несподівана блимавка — він з якоїсь причини вагається? Чи здатний він сумніватися? З Діком Єнсі ніколи не знаєш напевне. Його думки неможливо вгадати. Алму охопила нетерплячка й водночас страх.

— Боюсь, мушу наполягати на тому, містере Єнсі, — сказала вона, — щоб ви пояснили причину свого приїзду.

Дік Єнсі був не з тих людей, які щось комусь пояснюють. І Алма знала це краще за всіх. Він не марнував слів на всілякі нікчемні пояснення. Він узагалі не витрачав слів намарно. З самого малку Алма ніколи не чула, щоб він промовив більш як три слова поспіль. А того дня Діку Єнсі вистачило всього двох слів, які він процідив крізь зуби, рушивши до дверей і жбурнувши їй при цьому валізу.

— Спаліть її, — сказав він.

Цілу годину Алма сиділа наодинці в батьковому кабінеті, втупившись у валізу, мовби силкуючись роздивитись — через зношену, поплямовану сіллю шкіру — що ховається усередині. Чому, заради Бога, Єнсі це сказав? Навіщо він завдав собі клопоту привезти їй ту валізу з другого кінця світу — щоб її спалити? Якщо так, то чому він сам її не спалив? І чи треба їй спершу відчинити валізу й подивитися, що всередині, чи ні? Чому він так довго вагався, перед тим, як її віддати?

Розпитати його про все це, звісно, не було змоги: він давно поїхав геть. Дік Єнсі рухався з неймовірною швидкістю; тепер він уже міг бути на півдорозі до Аргентини. Та навіть якби він зостався в Білому Акрі, то б не відповів на жодне з її запитань. Вона це знала. Такі розмови не входили до послуг, що їх надавав Дік Єнсі. Зрозуміло було одне: перед нею — дорогоцінна валіза Емброза, а ще дилема, що з нею робити.

Алма вирішила забрати її до свого кабінету в возівні, щоб там спокійно подумати на самоті. Вона поставила валізу на канапу в кутку — там, де багато років тому з нею щебетала Ретта, де Емброз любив простягнутися, звісивши на землю довгі ноги, де Алма спала в похмурі місяці після його від’їзду. Вона оглянула валізу. Два фути заввишки, півтора фута завширшки, шість дюймів завглибшки — простий прямокутник із дешевої волової шкіри кольору меду. Подряпана, поплямована й непримітна. Ручка, напевно, не раз ламалася, бо її кілька разів обмотали дротом і шкіряними смужками. Металеві кутики поржавіли від морського повітря й часу. Над ручкою ледь виднілися викарбувані ініціали: «Е. П.». Два шкіряні ремені скріпляли валізу докупи, наче попруга, затягнута попід черевом коня.

Замка — як і варто було сподіватися від Емброза — не було. Він є — точніше, був — такий довірливий. Може, якби валіза мала замок, вона б її не відкривала. Може, варто було б одного легенького натяку на якусь таємницю, і вона б відступила. А, може, й ні. Алма була з тих людей, які народжені досліджувати, дарма чим це може скінчитися, дарма, що доведеться зламати замок.

Вона без зусиль відкрила валізу. Всередині лежав складений жакет із коричневого вельвету, такий знайомий, що їй аж горло стислося. Алма витягла його й притисла до лиця, сподіваючись вловити в волокнах тканини запах Емброза, але відчула тільки дух плісняви. Під жакетом вона знайшла купу паперів: ескізи й рисунки на широких зазубрених аркушах кольору яєчної шкаралущі. Зверху лежав малюнок тропічного дерева пандана — вона відразу впізнала його за листям, що закручувалося вздовж стовбура по спіралі, й за товстими коренями.

Видно було віртуозну руку Емброза-ілюстратора — дерево було промальоване до найменших деталей. Проста замальовка олівцем — і така розкішна! Пильно роздивившись, Алма відклала її набік. Під першим малюнком лежав другий — детальний рисунок квітки ванілі, намальований чорнилом і майстерно зафарбований: здавалося, що квітка от-от злетить з аркуша.

Алма відчула, як у її серці народжується надія. Отже, в валізі ілюстрації, які Емброз створив, перебуваючи на півдні Тихого океану. Ця думка заспокоїла її з багатьох міркувань. По-перше, це значило, що, перебуваючи на Таїті, Емброз знайшов утіху в творчості, а не просто скнів у пустому відчаї. По-друге, тепер, діставши ці малюнки, Алма матиме щось від Емброза — щось чудове й відчутне на дотик, що нагадуватиме їй про нього. До того ж ці рисунки проллють світло на його останні роки життя: вона зможе побачити те, що бачив він, подивиться на світ його очима.

На третьому малюнку була кокосова пальма, проста, зроблена нашвидкуруч, незакінчена замальовка. Однак від четвертого малюнка їй перехопило подих. На ньому було зображене лице. Велика несподіванка, бо, наскільки Алма знала, Емброз ніколи не виявляв інтересу до зображення людських постатей. Емброз не був портретистом і ніколи себе таким не вважав. Проте ось він — портрет, детально промальований у манері Емброза пером і чорнилом. Голова молодого чоловіка, повернута праворуч. Його риси свідчили про полінезійське походження. Широкі вилиці, приплюснутий ніс, повні губи. Привабливий і сильний. Коротке, як у європейця, волосся.

Алма взяла до рук наступний малюнок: ще один портрет того ж молодого чоловіка, тільки тепер він дивиться ліворуч. Далі — зображення чоловічої руки. Вона належала не Емброзу. Плече ширше, ніж у нього, передпліччя — міцніше. За ним ішов рисунок людського ока, вималюваний до найменших деталей. Це не було око Емброза (його Алма впізнала б серед тисячі інших). Те око з пухнастими віями належало комусь іншому.

На наступному малюнку — молодий чоловік у повен зріст, голий, зображений ззаду, так, ніби він віддаляється від художника. Широка, мускулиста спина. Видно, як виступає кожен хребець.

Далі — оголений молодий чоловік спирається на кокосову пальму. Його обличчя вже було Алмі знайоме — те саме горде чоло, ті самі повні губи, ті самі мигдалевидні очі. На цьому малюнку він виглядав трохи молодшим, ніж на інших — майже хлопчик. Сімнадцяти чи вісімнадцяти років.

Більше ботанічних ілюстрацій не було. Всі решта малюнків, замальовок і акварелей у валізі зображали оголене тіло. Їх було понад сотня — і на всіх той самий молодий тубілець, пострижений по-європейському коротко. На деяких малюнках він немовби спав. На інших біг, тримав спис, піднімав камінь, закидав рибальську сітку — як атлет чи напівбог на давньогрецькій кераміці. На всіх малюнках він був голий-голісінький, ба навіть босий. На більшості малюнків пеніс був зображений переважно відвислим і розслабленим. На деяких — зовсім навпаки. На цих рисунках хлопець дивився на художника з відвертою, навіть здивованою прямотою.

— О Господи, — вихопилось в Алми.

І вона раптом збагнула, що вже давно повторює ці слова, з кожним новим разючим малюнком.

О Господи, о Господи, о Господи.

Алма Віттекер була жінкою, здатною швидко все з’ясувати, і далеко не безневинним ягням, коли йшлося про чуттєві насолоди. Уміст валізи підштовхував до одного висновку: Емброз Пайк — взірець чистоти, ангел Фремінґему — содоміт.

Їй пригадався його перший вечір у Білому Акрі. За вечерею він приголомшив їх обох — і Генрі, і Алму — своїми ідеями про ручне запилення ванільних орхідей на Таїті. Як він там сказав? Що це буде дуже просто, він обіцяє: треба тільки знайти малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Тоді це сприймалося як жарт. Тепер же його слова звучали порочно. Але вони все пояснювали. Емброз не міг сповнити свого подружнього обов’язку не тому, що Алма була стара, і не тому, що він хотів наслідувати ангелів, а тому, що він хотів малих хлопчаків з маленькими пальчиками й прутиками. Або — судячи з цих малюнків — великих хлопців.

О Господи, що він змусив її пережити! Якої брехні наплів! Як обвів її навколо пальця! Змусив її відчути огиду до своїх цілком природних бажань. Як він дивився на неї того пообіддя у лазничці, коли вона встромила його пальці собі до рота — так, ніби вона була дияволом у тілі жінки, що явився зжерти його плоть. Їй згадався рядок із Монтеня, що його вона прочитала багато років тому і відтоді запам’ятала назавжди — тепер він здавався жахливо слушним: «За моїми спостереженнями, дві речі завжди йдуть поруч: ангельські помисли й ница поведінка».

Емброз зі своїми ангельськими помислами, грандіозними мріями, вдаваною невинністю, напускною побожністю, шляхетними розмовами про зв’язок із божественними силами пошив її у дурні — і, найголовніше, куди це його привело! У горезвісний рай з охочим до содомітних утіх хлопчиком із гарненьким, виструнченим прутнем!

— Ах ти брехливий сучий син, — сказала вона вголос.

Інша жінка на її місці дослухалась би до поради Діка Єнсі і спалила валізу й усе, що було всередині. Проте Алма була надто старанним ученим, щоб спалювати хоч якісь докази. Вона заштовхала валізу під канапу в своєму кабінеті. Там її ніхто не знайде. У цю кімнату й так ніхто не заходить. Вона терпіти не могла, щоб їй переривали роботу, й тому навіть прибрати в своєму кабінеті нікому не дозволяла. Та й усім було байдуже, що там та стара діва робить у своїй кімнатці, заставленій дурнуватими мікроскопами, занудними книжками й слоїками з засохлим мохом. От дурепа. І життя її — комедія, жахлива, сумна комедія.

За вечерею їй було не до їжі.

Хто ще про це знає?

За ті кілька місяців після їхнього весілля вона чула — чи думала, що почула — всі найгірші плітки про Емброза, але не пригадувала, щоб хтось називав його мужоложцем. Чи злягався він з хлопчиками зі стайні? З молодими садівниками? То ось чого він хотів? Але коли Емброз цим займався? Хтось би та й розбовкав. Вони завжди були разом, Алма й Емброз, а пікантні таємниці недовго залишаються таємницями. Плітки — коштовні монети, що пропалюють дірки в кишенях, й, хоч як їх берегти, все одно губляться. Але про це ніхто ні слова не говорив.

А Ганнеке знає? — думала Алма, дивлячись на стару економку. Може, це тому вона була налаштована проти Емброза? Ми його не знаємо, стільки разів казала вона… А Деніел Таппер у Бостоні — вірний приятель Емброза? Чи, може, більше, ніж приятель? Телеграма, яку він надіслав у день їхнього весілля — «молодчина пайк» — чи був то якийсь зухвалий код? Але ж Деніел Таппер був одружений і мав цілу купу дітей, згадала Алма. Принаймні так казав Емброз. Та це однаково не мало значення. Люди могли, вочевидь, грати багато ролей, і всіх їх одночасно.

А як же його матінка? Чи місіс Констанс Пайк знала? Може, саме це вона мала на увазі, коли писала: «Може, пристойний шлюб зцілить його від нехтування мораллю?». Чому Алма не прочитала її лист уважніше? Чому не з’ясувала всього?

Як вона могла так недогледіти?

Після вечері вона ходила туди-сюди кімнатою. Почувалася так, наче її розрізали навпіл, а нутрощі вивернули. Її охопила нестримна цікавість, відполірована до блиску гнівом. Нездатна зупинитися, вона повернулася до возівні. Пішла до друкарні, яку більш як три роки тому так ретельно (й немалим коштом) облаштувала для Емброза. Тепер усі верстати були накриті простирадлами, меблі теж. Вона відкрила верхню шухляду, ще раз взяла записник Емброза. Розгорнула навмання й натрапила на уривок знайомих, містичних нісенітниць: не існує нічого, крім РОЗУМУ, а ним рухає уперед СИЛА… Не затьмарювати день, не сяяти фальшивим блиском… Покінчити з зовнішнім, покінчити з зовнішнім!

Вона згорнула записник й презирливо пхикнула. Більше ні слова! Невже не можна було писати ясно?

Алма повернулася до свого кабінету й витягла з-під дивана валізу. Цього разу вона уважніше оглянула її вміст. Завдання не з приємних, але його треба зробити. Вона пообмацувала краї валізи, шукаючи потаємного відділу, перевіряючи, чи не пропустила чогось, коли оглядала її вперше. Понишпорила в кишенях зношеного жакета Емброза, але знайшла там тільки огризок олівця.

Тоді знову повернулася до малюнків — трьох бездоганних рисунків рослин і десятків непристойних зображень одного й того ж вродливого молодого чоловіка. Раптом, придивившись ближче, їй вдасться дійти іншого висновку? Але ні, портрети були надто відверті, надто чуттєві, надто інтимні. По-іншому їх витлумачити було неможливо. Алма помітила, що на зворотному боці одного з портретів щось написано гарним, елегантним почерком Емброза. Напис тулився у кутку, схожий на невиразний, скромний підпис. Але то був не підпис, а тільки два слова з маленької літери: завтра вранці.

Перевернувши ще один портрет, Алма побачила в тому ж нижньому правому кутку ті ж самі два слова: завтра вранці. Один за одним, вона передивилася всі малюнки. На кожному тим самим гарним, знайомим почерком писало одне й те саме: завтра вранці, завтра вранці, завтра вранці…

Що це могло значити? Невже знову якийсь клятий код?

Вона взяла аркуш паперу й розклала фразу «завтра вранці» на окремі літери, склавши з них нові слова:

трава, ціна раз, танці

Ні, виходить якесь безглуздя. Переклала фразу французькою, голландською, латинською, грецькою й німецькою — нічого не зрозуміло. Прочитала навспак, призначила літерам цифри залежно від їхнього місця в абетці — даремно. Може, це ніякий не код. Може, він хоче таким робом щось відкласти? Може, завтра вранці з тим хлопцем мало щось статися, принаймні на думку Емброза? Що ж, дуже схоже на нього: загадково й таємниче. А, може, він просто відкладав момент злягання зі своєю вродливою тубільною музою? «Зараз я не буду тебе грати, хлопчику, але завтра вранці візьмусь за це першим ділом!». Може, так він беріг чистоту наперекір спокусі. Може, він ніколи й пальцем не торкнувся до того хлопця. Але навіщо тоді малював його оголеним?

Алмі спало на думку ще одне: а що, як ці малюнки виконані на замовлення? Чи хтось — якийсь інший содоміт, багатий — заплатив Емброзу, щоб той намалював цього хлопця? Але навіщо Емброзові були гроші, коли Алма подбала про те, щоб їх ніколи йому не бракувало? І чому б йому братися за таку роботу, якщо він — така витончена натура, чи принаймні вважав себе таким? Якщо він тільки вдавав із себе високоморальну людину, то, певно, мусив далі грати свою роль і по від’їзді з Білого Акру. На Таїті він не мав лихої слави, інакше преподобний Френсіс Веллс не завдав би собі клопоту й не прославляв Емброза Пайка як «джентльмена з бездоганною мораллю й безкорисливою вдачею».

Тоді навіщо? Навіщо він намалював цього хлопця? Оголеного й збудженого? Такого вродливого молодого супутника з таким виразним обличчям? Чому він витратив стільки зусиль на десятки малюнків? Чому не намалював замість них квіти? Емброз кохався у квітах, а на Таїті їх росло предостатньо! Хто був його музою? І чому Емброз зійшов у могилу, безперестанку збираючись зробити щось із цим хлопцем — і робити це, вічно й без кінця, завтра вранці?

Розділ двадцятий

Генрі Віттекер був при смерті. Чоловіка, якому сповнилося дев’яносто один, це не мало б дивувати, але Генрі його слабкість вразила й розлютила. Він багато місяців не вставав з постелі й ледве міг набрати повні груди повітря, але долі своїй вірити відмовлявся. Знесилений і змарнілий, він лежав, прикутий до ліжка, й гарячково блукав очима по кімнаті, наче шукаючи виходу. Здавалося, що Генрі силкується знайти, кого залякати, підкупити чи вмовити залишити його в живих. Він не міг повірити, що звідси не виберешся. Його охопив жах.

І що той жах сильнішав, то немилосерднішим тираном ставав Генрі зі своїми бідолашними доглядальницями. Він хотів, щоб йому безперестанку терли ноги, і вимагав — через страх задихнутися від запалення легень — вимагав, щоб йому високо підняли узголів’я. Спав без подушок, боячись, що втоне в них уві сні. З кожним днем, навіть втрачаючи сили, він ставав щораз агресивніший.

— Та в такому розгардіяші хіба худобі спати! — кричав він навздогін поблідлому, наляканому дівчаті, яке тут же бігло геть з його кімнати.

Алма дивувалася, звідки в нього беруться сили гаркати мов пес на прив'язі, якщо з кожним днем він марнів усе більше. Генрі був упертий, але його боротьба захоплювала, в його небажанні спокійно вмерти було щось королівське.

Він став легкий як пір'їнка. Його тіло перетворилося на старий конверт з довгими, гострими кістками, увесь вкритий болячками. Він не міг їсти нічого, крім яловичого бульйону, і то небагато. Та попри все голос Генрі, схоже, й не думав його покидати. До певної міри, це було прикро.

Своїм голосом Генрі завдавав чимало страждань добросердим служницями і доглядальницям, які піклувалися про нього, — як мужній англійський моряк, який тонув разом зі своїм кораблем, він горланив непристойних пісень, мовби збираючись з духом перед обличчям неминучої долі.

Смерть намагалася затягнути його на дно, але він відспівувався від неї.

— Був би радий всяк моряк засадить їй так і сяк!

— На сьогодні все, Кейт, дякую, — казала Алма молоденькій доглядальниці, якій не пощастило сидіти того дня біля Генрі, й проводила її до дверей, а Генрі репетував їй навздогін:

— Стара Кейт у Ліверпуль привезла своїх дівуль!

Генрі ніколи не поводився пристойно, а тепер йому взагалі було начхати. Він говорив усе, що хотів, — і, може, думала Алма, навіть більше, ніж йому хотілося. Був жахливо нестриманий. Горлопанив про гроші, про зірвані домовленості. Він звинувачував і провокував, нападав і захищався. Генрі навіть воював з мертвими. Він сперечався з сером Джозефом Бенксом, знову намагаючись його вмовити вирощувати цинхону в Гімалаях. Лаявся з давно покійним тестем:

— Я покажу тобі, ти, стара голландська свиня, яким багачем я стану!

Обзивав свого давно покійного батька холуєм і лизоблюдом. Вимагав, щоб до нього покликали Беатрікс і щоб та сиділа коло нього й принесла йому сидру. Де його жінка? Нащо така комусь здалася, якщо вона не доглядає за хворим? Одного дня він подивився просто в очі в Алмі й сказав:

— Думаєш, я не знаю, ким був той твій чоловік?

Алмі варто було скоріше відіслати доглядальницю з кімнати. Треба було зробити це відразу, але вона вагалася, чекаючи, що батько скаже далі.

— Думаєш, я ніколи не зустрічав таких, як він, коли їздив по світу? Думаєш, сам таким не був? Що, може мене взяли на «Резолюшн», бо я вмів добре плавати? Я був безволосим хлопчиськом, Сливко, молодим і зеленим, який моря в очі не бачив, але мав гарний, чистий зад. І я не соромлюсь про це говорити!

Він назвав її Сливкою. Востаннє Генрі називав її так багато — десятки — років тому. Останні місяці він узагалі не впізнавав свою доньку. Але тепер він назвав її ласкаво, як колись — явно знав, хто вона така, а значить і чудово розумів, про що говорить.

— Можеш іти, Бетсі, — сказала Алма доглядальниці, але та, схоже, не квапилася йти геть.

— Уяви собі, Сливко, що вони витворяли зі мною на кораблі! Зі мною, молодим і зеленим! О Господи, ото їм було весело!

— Дякую, Бетсі, — повторила Алма, випроваджаючи доглядальницю до дверей. — Можеш зачинити за собою двері. Дякую. Ти нам дуже допомогла. А тепер іди.

Генрі тим часом горлав жахливу пісню, якої Алма ще не чула:

— Давай, малий, не спи, вставай! Скоріше зад нам підставляй!

— Тату, — сказала Алма. — Перестань.

Вона підійшла ближче й поклала руки йому на груди.

— Будь ласка, припини.

Він перестав верещати й глянув на неї — очі його блищали. Він схопив її долоні своїми кістлявими руками.

— Подумай, Сливко, чому він одружився з тобою, — сказав Генрі голосно й виразно, як замолоду. — Б’юсь об заклад, не через твої грошики! І не через твою гарну гузницю! Значить, через щось інше. Нічого не ясно, еге ж? І мені не ясно.

Алма вивільнила свої руки. З його рота тхнуло гнилизною. Він був скоріше мертвий, ніж живий.

— Трохи помовч, тату, й випий бульйону, — сказала вона, уникаючи його погляду, й нахилила чашку йому до рота.

Щось їй підказувало, що доглядальниця підслуховує за дверима. А Генрі далі викрикував:

— А тепер усі втікаєм на мис! Ану ти, наймолодший, нагнись!

Вона влила йому до рота трохи бульйону, аби тільки перестав співати, але Генрі виплюнув його й відштовхнув її руку. Бульйон розлився на ліжку, чашка покотилася підлогою. Старий боєць мав ще порох у порохівницях. Він знову схопив її руку.

— Не будь така дурна, Сливко, — сказав він. — Не вір усяким виродкам і хвойдам. Їдь і сама все з’ясуй!

Цілий наступний тиждень, поволі зісковзуючи в могилу, Генрі говорив і горланив багато всього — непристойного й дошкульного — але одна фраза здалася Алмі такою доречною й невипадковою, що запам’яталася їй як останнє, що сказав батько перед смертю: «їдь і сама все з’ясуй».

Генрі Віттекер помер 19 жовтня 1851 року. Його смерть була як шторм, що бушував на морі. Він боровся до кінця, бився до останнього подиху. Коли він урешті-решт відійшов, запанувала приголомшлива тиша. Ніхто не міг повірити в те, що зміг пережити Генрі. Ганнеке, витираючи з ока сльозу, не так від смутку, як від втоми, пробурмотіла:

— Хай бережуться ті, хто вже на небесах!

Алма допомогла обмити батька. Вона попросила, щоб її залишили наодинці з покійним. Їй не хотілося молитися. Плакати теж не хотілось. Вона збиралася дещо перевірити. Піднявши простирадло, яким було накрите голе тіло, вона обмацала шкіру на животі, шукаючи пальцями й очима якогось рубця, гульки, чогось незвичного, маленького, чого не мало б там бути. Вона шукала смарагд, що його Генрі — як він сам поклявся їй десятки років тому, коли вона ще була дитиною — зашив собі під шкіру. Алма не відчувала огиди. Вона була натуралістом. Якщо камінь там, вона його знайде.

Завжди носи зі собою золото, щоб викупити своє життя, Сливко.

Нічого нема. Не може бути. Вона завжди вірила всьому, що казав батько. Але їй тут же спало на гадку, що, може, він запропонував той смарагд Смерті, коли життя його добігало кінця. Коли ні пісні, ні хоробрість, ні всі його хитрощі не допомогли викрутитися з цієї останньої, страшної угоди, він сказав їй:

— Ось, візьми мій найдорожчий смарагд!

І, може, Смерть його забрала, хтозна, думала Алма — але й Генрі прихопила зі собою теж.

Навіть її батькові не вдалося відкупитися від неї.

Генрі Віттекер помер і забрав зі собою свою останню витівку.

Вона успадкувала все. Заповіт, що його старий адвокат Генрі зачитав наступного дня після похорону, виглядав надзвичайно просто, буквально кілька речень. Генрі Віттекер залишав усе своє майно, йшлося в заповіті, своїй «єдиній рідній доньці». Всі його землі, фірми, гроші, все його майно відходило самій Алмі. І більше нікому. У заповіті не було згадки ні про його названу доньку Пруденс Віттекер Діксон, ні про вірних робітників. Ганнеке не дісталось нічого; Діку Єнсі — теж нічого.

Алма Віттекер стала однією з найзаможніших жінок у Новому Світі. До її рук перейшла найбільша в Америці компанія, що ввозила до країни рослини — останні п’ять років вона самотужки керувала її справами, а також половина багатої фармацевтичної компанії Ґерріка енд Віттекера. Алма була єдиною жителькою одного з найрозкішніших маєтків у Співдружності Пенсильванія, володіла правами на кілька прибуткових патентів і стала власником тисяч акрів родючих земель. Вона керувала десятками слуг і робітників, тоді як безліч людей з різних куточків світу працювали на неї за контрактом. Її теплиці й оранжереї могли позмагатися з найвишуканішими ботанічними садами в Європі.

Але їй це все не було за щастя.

Алма була виснажена до краю, батькова смерть її, звісно, засмутила, але його щедрий заповіт скоріше ліг тягарем на її плечі, ніж став для неї честю. Що їй було до гігантської компанії, що імпортує рослини, чи до жвавої фармацевтичної фірми? Навіщо їй здалися півдесятка заводів і шахт по всій Пенсильванії? Для чого їй маєток на тридцять чотири кімнати з рідкісними скарбами й зухвалими робітниками? Скільки теплиць треба ботаніку, щоб досліджувати мохи? (Відповідь проста: жодної.) Але все це тепер належало їй.

Коли адвокат пішов, спантеличена Алма, шкодуючи сама себе, рушила на пошуки Ганнеке де Ґроот. Їй хотілося, щоб її заспокоїла найближча людина, яка зосталась в неї у цілому світі. Вона застала стару економку біля великої, охололої печі в кухні — та стромляла ручку віника в комин, силкуючись збити ластівчине гніздо, але звідти на неї сипались тільки пил і сажа.

— Ганнеке, хіба ніхто не може тобі з цим допомогти? — запитала Алма голландською замість привітання. — Я покличу когось з дівчат.

Запилюжена й сердита Ганнеке позадкувала від печі.

— Думаєш, я їм не казала? — роздратовано запитала вона. — Але хіба в цьому домі знайдеться хоч одна християнська душа, крім мене, охоча встромити свою голову в комин, га?

Алма подала Ганнеке вологу ганчірку витерти лице, й вони обидві сіли за стіл.

— Адвокат уже пішов? — запитала Ганнеке.

— Тільки що, хвилин п’ять тому, — відповіла Ганнеке.

— Швидко він впорався.

— Йому не було що робити.

Ганнеке спохмурніла.

— То він, значить, все віддав тобі?

— Так, — кивнула Алма.

— А Пруденс — нічого?

— Нічого, — відповіла Алма, зауваживши, що про себе Ганнеке не питала.

— Дідько б його побрав, — кинула Ганнеке, трохи помовчавши.

Алма скривилась.

— Не кажи так, Ганнеке. Батька тільки день як поховали.

— Дідько б його побрав, ще раз кажу, — повторила економка. — Хай буде проклятий як запеклий грішник — забути про свою другу доньку.

— Вона б і так нічого від нього не прийняла, Ганнеке.

— Але ж ти знаєш напевне, Алмо! Вона — частина нашої родини, чи принаймні мала б нею бути. Твоя матір, якої нам дуже не вистачає, хотіла, щоб вона стала однією з нас. Сподіваюсь, ти подбаєш про Пруденс?

Алма здивовано на неї глянула.

— Яким це чином? Моя сестра не хоче мене бачити й відмовляється від усіх моїх подарунків. Я навіть тістечком не можу її пригостити, бо вона каже, що їй стільки не треба. Невже ти справді думаєш, що вона дасть мені поділитися з нею батьковим багатством?

— Так, вона дівчина горда, — сказала Ганнеке — в її голосі прозвучало більше захоплення, ніж хвилювання.

Алмі захотілося змінити тему.

— Ганнеке, що тепер буде з Білим Акром без батька? Я не хочу керувати маєтком без нього. Таке враження, що з цього дому вирвали величезне, живе серце.

— Я не дозволю тобі зневажити сестру, — сказала Ганнеке, так ніби не почула ні слова з того, що сказала Алма. — Коли Генрі лежить у могилі, грішний, дурний самолюбець, це одне, а коли ти поводитимешся так у житті — це зовсім інше.

Алма розгнівалася.

— Я прийшла до тебе за підтримкою і порадою, Ганнеке, а ти мене ображаєш.

Вона встала, збираючись піти геть із кухні.

— Ох, дитинко, сядь. Нікого я не ображала. Я просто кажу, що ти маєш перед сестрою немаленький борг, і мусиш подбати, щоб той борг виплатити.

— Я нічого сестрі не винна.

Ганнеке, вся чорна від сажі, сплеснула руками.

— Невже ти нічого не бачиш, Алмо?

— Якщо ти натякаєш на те, що між мною і Пруденс не найтепліші взаємини, то прошу тебе, Ганнеке, не звалювати всю вину на мої плечі. Вона в цьому винна такою ж мірою, як і я. Ми ніколи не любили проводити час разом, і всі ці роки вони відганяла мене від себе.

— Я не говорю про теплі взаємини. Багато сестер їх не мають. Я кажу про жертву. Мені відомо все, що відбувається в цьому домі, дитинко. Думаєш, ти одна приходила до мене в сльозах? Думаєш, тільки ти стукала в двері Ганнеке, коли в тебе краялося серце? Я знаю всі таємниці.

Глибоко вражена, Алма намагалася уявити, як її стримана сестра Пруденс в сльозах кидається в обійми економки. Ні, це неможливо. Пруденс ніколи не була така близька з Ганнеке, як Алма. Пруденс не знала Ганнеке з пелюшок, не вміла розмовляти по-голландськи. Як вони могли зблизитися?

Та все ж Алма не стрималася:

— Які таємниці?

— Чому б тобі самій не спитати Пруденс? — відповіла Ганнеке.

Алмі здалося, що економка навмисно не хоче говорити, і в неї урвався терпець.

— Я не можу змусити тебе все мені розповісти, — сказала Алма, переходячи на англійську.

Вона була надто сердита, щоб далі говорити старою доброю голландською.

— Хочеш тримати щось у таємниці — тримай. Але зі мною більше не грайся. Якщо знаєш про нашу родину щось, що мені вартувало б знати, краще скажи. Бо коли ти сидиш тут і глузуєш із моєї необізнаності — необізнаності в тому, чого я ніяк не можу знати — то я шкодую, що взагалі до тебе сьогодні прийшла. Мені треба вирішити, що робити зі всіма людьми, які живуть в нашому домі, і я тяжко сумую за татом. Тепер на мені лежить велика відповідальність. Я не маю ні часу, ні сил розгадувати твої загадки.

Ганнеке пильно глянула на Алму, ледь примружившись. Коли та закінчила, вона кивнула, так ніби одобрила тон і зміст Алминих слів.

— Що ж, добре, — сказала Ганнеке. — Ти коли-небудь задумувалась, чому Пруденс вийшла заміж за Артура Діксона?

— Перестань говорити загадками, — різко урвала її Алма. — Я вже сказала, що на сьогодні з мене досить.

— Я не говорю загадками, дитинко. Просто намагаюсь тобі щось сказати. Ти ніколи не дивувалася з їхнього шлюбу?

— Звісно, що дивувалася. Кому могло спасти на думку вийти за Артура Діксона?

— А й справді — кому? Гадаєш, Пруденс кохала свого вчителя? Ти роками бачила їх разом, коли він тут жив і вчив вас обох. Ти хоч раз помічала якісь ознаки того, що вона його кохала?

Алма замислилась.

— Ні, — визнала вона.

— Бо вона його не кохала. Вона все життя була закохана в іншого. Алмо, твоя сестра кохала Джорджа Гокса.

— Джорджа Гокса? — Алма змогла тільки повторити його ім’я.

Вона тут же уявила видавця ботанічних книжок — не такого, яким він став (втомленим шістдесятилітнім чоловіком, згорбленим і одруженим із божевільною), а такого, яким він був тридцять років тому, коли вона сама його кохала (велетнем із розкуйовдженою каштановою чуприною і скромною, лагідною усмішкою, поруч із яким було так спокійно на душі).

— Джорджа Гокса? — ще раз по-дурному перепитала вона.

— Твоя сестра Пруденс кохала Джорджа Гокса, — повторила Ганнеке. — І скажу тобі більше: Джордж Гокс теж її кохав. Б’юсь об заклад, вона досі його кохає, а він — її, до сьогоднішного дня.

Алма не могла повірити в те, що чує. Це було так само, якби їй сказали, що її тато з мамою були їй нерідними батьками, або що її звуть не Алма Віттекер і насправді вона живе не в Пенсильванії — так, ніби якась непохитна, явна істина розлетілася на друзки.

— Але за що Пруденс кохала Джорджа Гокса? — запитала Алма, надто приголомшена, щоб спитати щось розумніше.

— Бо він добре до неї ставився. Думаєш, Алмо, велике щастя бути такою гарною, як твоя сестра? Пам’ятаєш, як вона виглядала в свої шістнадцять? Пам’ятаєш, як чоловіки на неї витріщалися? Старі, молоді, одружені, робітники — всі до одного. Через поріг цього дому не переступала нога чоловіка, який би не дивився на твою сестру так, ніби хотів купити її для забави на одну ніч. І так було з самого малку. Те ж саме і з її матір’ю, але та була слабша й таки продалася. А Пруденс була дівчина скромна, порядна. Чому твоя сестра завжди мовчала за столом, га? Думаєш, вона була така дурна, що ні про що не мала власної думки? Чому на її лиці ніколи не було ніяких емоцій? Гадаєш, вона ніколи нічого не відчувала? Пруденс хотіла тільки одного, Алмо, — стати невидимою. Ти не знаєш, як це — коли все життя чоловіки їдять тебе очима, як товар, що продають на торгах.

Тут Алма не мала що заперечити. Вона, певна річ, не знала, як це.

Ганнеке тим часом продовжувала:

— Джордж Гокс був єдиним чоловіком, який дивився на твою сестру лагідно — не як на товар, а як на живу душу. Ти прекрасно знаєш містера Гокса, Алмо. Ти ж розумієш, що в товаристві такого, як він, молода жінка почувається в безпеці?

Вона, звичайно, розуміла. Біля Джорджа Гокса Алма завжди почувалася захищеною. Захищеною й поважаною.

— Ти ніколи, Алмо, не задумувалась, чому містер Гокс вчащав до Білого Акру? Невже він так часто приходив, щоб побачитися з твоїм батьком?

Ганнеке, змилостивившись, не сказала: «Думаєш, він так часто приходив, щоб побачитися з тобою?», але це невимовлене запитання висіло в повітрі.

— Він кохав твою сестру, Алмо. Залицявся до неї по-своєму, непомітно. І навіть більше: вона теж кохала його.

— Ти весь час це повторюєш, — втрутилась Алма. — Мені боляче це чути, Ганнеке. Я ж теж колись кохала Джорджа Гокса!

— Думаєш, я не знаю? — вигукнула Ганнеке. — Звичайно, ти його кохала, дитинко, бо він був із тобою ввічливий! А ти, така простодушна, зізналася в своїх почуттях сестрі. Невже така принципова молода жінка, як Пруденс, вийшла б заміж за Джорджа Гокса, знаючи, що він тобі небайдужий? Невже ти гадаєш, що вона б розбила твоє серце?

— То вони хотіли побратися? — не могла повірити Алма.

— Ну звичайно, хотіли! Вони були молоді й закохані! Але вона не могла завдати тобі такого горя, Алмо. Джордж попросив її руки незадовго до того, як померла твоя мати. Вона відмовила йому. Він попросив ще раз. Вона знову відмовила. Він просив ще кілька разів. Щоб не нашкодити тобі, вона не пояснювала йому свого рішення. А коли він не відступав від свого, пішла й кинулась на шию Артуру Діксону, який був під рукою і з яким було найлегше одружитися. Вона добре знала Діксона — той її ніколи б не скривдив. Не підняв би на неї руки й не принизив. Пруденс навіть його трохи поважала. Коли Діксон ще був вашим учителем, він познайомив її з тими ідеями, що рабство треба скасувати, і вони глибоко вплинули — й досі впливають — на неї. Вона поважала містера Діксона, але не кохала, й до нині не кохає, їй просто треба було вийти заміж за когось — байдуже за кого — щоб Джордж перестав надіятися і, як вона сподівалася, одружився з тобою. Пруденс знала, що Джордж любив тебе як свою приятельку, й мала надію, що він покохає тебе як жінку й зробить тебе щасливою. Ось що твоя сестра Пруденс зробила заради тебе, дитинко. А ти стоїш переді мною і заявляєш, що нічого їй не винна.

Алма довго не могла видушити з себе ні слова.

А тоді знову ляпнула дурницю:

— Але ж Джордж Гокс одружився з Реттою.

— Значить, з того нічого не вийшло, розумієш, Алмо? — твердо запитала Ганнеке. — Розумієш? Твоя сестра даремно відмовилася від свого кохання. Бо ж він не побрався з тобою. Він пішов і зробив те саме, що й Пруденс, — кинувся на шию першій-ліпшій, аби тільки з кимось одружитись.

«Мене він навіть не розглядав», — подумала Алма.

На превеликий сором, ця думка найперше прийшла їй до голови, і тільки потім вона почала усвідомлювати, на яку величезну жертву пішла заради неї сестра. Мене він навіть не розглядав. Але ж Джордж завжди вважав Алму не більш як своєю колегою в ботаніці й здібним юним мікроскопістом. Тепер усе стало на свої місця. Як він узагалі міг звернути увагу на Алму? Як міг розгледіти в ній жінку, якщо поруч була прекрасна Пруденс? Джордж ні сном ні духом не знав, що Алма кохала його, тоді як Пруденс — знала. Пруденс завжди це знала. А ще Пруденс, мабуть, здогадувалася — подумала Алма й ще більше занепала духом — що в цьому світі знайдеться мало чоловіків, які б погодилися одружитися з Алмою, і що Джордж був, напевно, найліпший претендент. Пруденс натомість могла вибрати собі кого завгодно. Ось як вона, мабуть, це сприймала.

Тому Пруденс віддала Джорджа Алмі — принаймні спробувала віддати. Та її жертва виявилась марною. Вона відцуралася свого кохання заради того, щоб прожити все життя в бідності й самозреченні зі скупим занудою, не здатним відчувати ніжність і любов. Відцуралася свого кохання заради того, щоб обдарований Джордж Гокс прожив усе життя з навіженою красунечкою, яка книжки в руках не тримала й тепер скніла в божевільні. Вона відцуралася свого кохання заради того, щоб Алма прожила все життя в повній самотності — і через це в зрілому віці не встояла перед чарами такого чоловіка, як Емброз Пайк, якого відштовхувало її бажання і який тільки й мріяв про те, щоб стати ангелом (чи то, як виявилось, кохати оголених таїтянських хлопчиків). Яким же безглуздим виявився той прояв доброти, та юнацька жертва Пруденс! Скільки горя вона завдала всім решту! Плачевна плутанина й ціла низка прикрих помилок — ось чим усе скінчилося.

Бідолашна Пруденс, нарешті подумала Алма. А за якийсь час: Бідолашний Джордж! І далі: Бідолашна Ретта! А тоді, коли вже на те пішло, Бідолашний Артур Діксон!

Як же їм всім не пощастило.

— Якщо ти кажеш правду, Ганнеке, — сказала Алма, — то це дуже сумна історія.

— Я тебе не обманюю.

— Чому ти раніше мені про це не розповіла?

— А для чого? — знизала плечима Ганнеке.

— Але навіщо Пруденс пішла на таку жертву заради мене? — спитала Алма. — Вона ніколи мене не любила.

— Байдуже, любила вона тебе чи ні. Пруденс має добре серце й живе так, як їй підказує совість.

— То вона пошкодувала мене, Ганнеке? Так?

— Скажу тобі, що Пруденс захоплювалася тобою. І завжди намагалася тебе наслідувати.

— Дурниці! Не може такого бути.

— Це ти городиш дурниці, Алмо! Вона з самого початку тобою захоплювалась, дитинко. Тільки подумай, якою ти здалась їй тоді, коли вона вперше сюди потрапила! Ти ж була така розумна, така обдарована! Вона так старалася тобі сподобатися. Але ти ніколи її не підбадьорювала. Ти хоч раз її похвалила? Хоч раз зауважила, як тяжко їй давалося не відставати від тебе в навчанні? Ти захоплювалася її талантами чи глузувала, що вони ніщо проти твоїх? Як ти могла бути така сліпа й не бачити її чеснот?

— Я ніколи їх не розуміла.

— Ні, Алмо, ти ніколи в них не вірила. Визнай це нарешті. Ти думаєш, вона тільки вдає доброту. Вважаєш її шарлатанкою.

— Просто в неї замість лиця — маска… — пробурмотіла Алма, намагаючись відшукати аргументи на свій захист.

— Так, маска, а що тут дивного? Вона не хоче, щоб її бачили й знали. Але я її знаю і кажу тобі, що за цією маскою ховається найкраща, найщедріша й найдостойніша жінка. Як ти цього не бачиш? Не помічаєш, що вона досі достойна похвали, що її добрі вчинки — від щирого серця? Що ще треба зробити, щоб заслужити твою повагу, Алмо? А ти жодного разу її не похвалила, а тепер, діставши цілий піратський скарб від свого батечка — старого дурня, який так само, як і ти, заплющував очі на страждання й жертви інших — збираєшся взагалі відвернутися від своєї сестри.

— Не треба, Ганнеке, — попросила її Алма, щосили борсаючись, щоб хвиля смутку не накрила її з головою. — Ти й так мене глибоко вразила, а тепер, коли я ще не оговталась, нападаєш на мене. Прошу тебе, Ганнеке, пошкодуй мене сьогодні.

— Але тебе вже й так усі пошкодували, Алмо, — відповіла економка, анітрохи не змилосердившись. — І, напевно, час уже перестати тебе шкодувати.

Сама не своя, Алма кинулася до свого кабінету у возівні. Сіла на зношену канапу в кутку, не в змозі більше витримати тягар на своїх двох ногах. Вона захекалась. Почувалась сама собі чужою. Її внутрішній компас — той, що завжди скеровував її до найпростіших істин у її світі — крутився як навіжений у пошуках надійної точки, на якій зупинитися, але ніяк не міг її знайти.

Мама померла. Батько помер. Чоловіка — хоч яким він там був чи не був — теж не було в живих. Її сестра Пруденс зруйнувала своє життя через Алму, й нікому від цього добре не стало. Життя Джорджа Гокса обернулося суцільною трагедією. Ретта Снов перетворилася на нещасну божевільну каліку. А Ганнеке де Ґроот — остання з живих, кого Алма любила й ким захоплювалась — не відчувала до неї і крихти поваги. Та й чому б вона мала її поважати?

Сидячи в своєму кабінеті, Алма нарешті змусила себе чесно оцінити своє життя. П'ятдесятиоднорічна жінка, здорова духом і тілом, сильна, як віл, освічена, як єзуїт, і багата, як лорд. Так, красою вона не вдалась, але зубів ще не погубила й не страждала від жодної болячки. На що їй узагалі скаржитися? Вона змалку купалася в розкоші. Не мала чоловіка, це правда, але й не мала ні дитини, ні батьків, які б потребували її опіки. Вона була здібна, розумна, старанна і хоробра (принаймні так їй завжди здавалось, але тепер вона вже в цьому засумнівалась). В її голові кружляли найсміливіші наукові теорії й винаходи століття, а в своїй рідній вітальні вона мала нагоду познайомитися із найбільшими геніями епохи. Її книгозбірні до сліз позаздрили б самі Медічі, а сама вона по кілька разів перечитала всі книжки зі своєї бібліотеки.

І чого ж Алма досягнула в житті з усіма цими знаннями й привілеями? Написала дві нікому не відомі книжки з бріології — книжки, яких ніхто особливо не чекав — і тепер працювала над третьою. Вона не присвятила ні хвилини свого життя комусь іншому, крім свого самолюбного тата. Незаймана, вдова, сирота, спадкоємиця, стара жінка й повна дурепа.

Вона думала, що все знає, а насправді не знала нічого.

Вона нічого не знала про сестру.

Нічого не знала про жертву.

Нічого не знала про чоловіка, з яким одружилась.

Нічого не знала про невидимі сили, які керували її життям.

Вона завжди вважала себе жінкою, сповненою гідності й житейської мудрості, а насправді була всім незадоволеною, старою принцесою — скоріше бараном, ніж ягням — яка в житті не ризикувала тим, що було їй дороге, й ніколи не від’їздила від Філадельфії далі, ніж до шпиталю для душевнохворих у Трентоні, що в Нью-Джерсі.

Цей сумний підсумок мав би видатися їй нестерпним, але з якоїсь причини не видався. Як не дивно, Алмі відлягло на душі. Дихання сповільнилось. Компас вирівнявся. Вона сиділа нерухомо, склавши руки на колінах. Завмерла на місці. Дала собі час засвоїти нову істину й стерпіла її, не здригнувшись.

Другого дня вранці Алма сама поїхала до контори давнього батькового адвоката й дев’ять годин просиділа з ним за столом, переписуючи заповіт, даючи вказівки й відкидаючи його заперечення. Адвокату не подобалось, що вона робить. Вона не послухала ні слова з того, що він казав. Він мотав своєю старою сивою головою, аж підборіддя трусилося, але вона ні на крок не відступила від свого. Тут вирішувала вона, і вони обоє це чудово розуміли.

Залагодивши справи в адвоката, Алма поїхала верхи на Тридцять дев’яту вулицю, де жила її сестра. Вже звечоріло, родина Діксонів закінчувала вечеряти.

— Йдемо прогулятися, — звернулась Алма до Пруденс; та, якщо й здивувалася через раптовий візит Алми, ніяк цього не виказала.

Жінки покрокували по Честнат-стріт, ввічливо взявшись попідруч.

— Як ти знаєш, — сказала Алма, — недавно помер наш тато.

— Так, — відповіла Пруденс.

— Дякую за твій лист зі співчуттями.

— Не треба дякувати, — сказала Пруденс.

Пруденс не приїхала на похорон. Ніхто й не сподівався, що вона приїде.

— Я сьогодні цілий день просиділа в батькового адвоката, — продовжувала Алма. — Ми переглядали заповіт. І знайшли там немало несподіванок.

— Перед тим, як ти закінчиш, — втрутилася Пруденс, — хочу тобі сказати, що сумління не дозволяє мені прийняти гроші від нашого покійного тата. Між нами виникли непорозуміння, яких я не могла й не хотіла залагоджувати, і з мого боку було б непорядно користати з його щедрості тепер, коли його нема.

— Тобі нема чого хвилюватися, — зупинившись, Алма глянула сестрі в вічі. — Він тобі нічого не залишив.

Пруденс, як завжди тримаючи себе в руках, ніяк на це не відреагувала.

— Ну тоді все просто, — тільки й сказала вона.

— Ні, Пруденс, — Алма взяла її за руку. — Зовсім не просто. Батько зробив дещо дивне, і я прошу тебе уважно мене вислухати. Він заповів цілий маєток Білий Акр і майже всі свої гроші Філадельфійському товариству борців проти рабства.

Пруденс і бровою не повела. Боже мій, ну вона й сильна, подумала Алма, якій мало не захотілося вклонитись сестриній витримці. Беатрікс гордилась би нею.

Алма продовжила.

— Але в заповіті був ще один пункт. Він дав вказівку, що його маєток відійде Товариству тільки за умови, що будинок у Білому Акрі стане школою для негритянських дітей, і що її директором будеш ти.

Пруденс пронизливо глянула на Алму, так ніби шукала на її обличчі ознак лукавства. Алмі було не важко вдати, що вона говорить правду, адже так справді писало в документах — принаймні тепер.

— Батько написав доволі довгий лист з поясненнями, — продовжувала Алма, — якого я можу тобі коротко переказати. Сказав, що зробив за своє життя мало добра, хоч доробився до великого багатства. Йому здалося, що він не дав світові нічого вартісного на знак подяки за свою щасливу долю. І подумав, що в майбутньому ніхто не подбає краще за тебе про те, щоб Білий Акр став осередком людської доброти.

— Так і написав? — як завжди незворушно запитала Пруденс. — Отими самими словами? Наш батько, Генрі Віттекер, написав «осередок людської доброти»?

— Так і написав, — підтвердила Алма. — Всі документи й вказівки вже складені. Якщо ти не пристанеш на ці умови — якщо не переїдеш до Білого Акру зі своєю сім’єю і не заснуєш там школи, як хотів батько, — то всі гроші й майно просто повернеться до нас із тобою, і нам доведеться продати його або якось по-іншому розділити. У такому випадку мені здається, було б шкода не виконати його бажання.

Пруденс знову пильно глянула на Алму.

— Я тобі не вірю, — сказала вона.

— Можеш не вірити, — відповіла Алма, — але так воно є. Ганнеке залишиться допомагати тобі по господарству й звикнутися з роллю управительки Білого Акру. Тато залишив Ганнеке щедрий спадок, але я знаю, що вона хоче зостатися й допомогти тобі. Вона тебе любить і хоче далі займатися чимось корисним. Садівники й квітникарі теж залишаться подбати про садибу. Студенти зможуть користуватися всіма книжками з бібліотеки. Містер Дік Єнсі далі керуватиме справами нашого батька за кордоном і дістане частку фармацевтичної компанії, що належить Віттекерам, прибуток від якої піде на потреби школи, платню робітникам і боротьбу проти рабства. Ти все зрозуміла?

Пруденс не відповідала.

Алма продовжувала.

— Ох, я забула про ще один пункт. Батько заповів чималу суму, щоб оплатити за перебування нашої приятельки Ретти в шпиталі Ґриффона до кінця її життя, щоб Джордж Гокс не мусив тягнути на собі тягар цих витрат.

Нарешті на обличчі Пруденс щось зворухнулось. Її очі зволожились, як і долоня, яку Алма тримала в своїй.

— Хоч що б ти казала, — відповіла Пруденс, — я нізащо не повірю, що наш батько цього хотів.

Та Алма не відступала.

— Не дивуйся так. Ти ж знаєш, він був чоловік непередбачуваний. Усі документи про власність й розпорядження про передачу майна складені чітко й законно, сама побачиш.

— Я прекрасно знаю, Алмо, що ти сама можеш скласти чіткі, законні документи.

— Але ж, Пруденс, ти так давно мене знаєш! Хіба я колись робила щось наперекір татові? Ну ж бо, Пруденс, подумай! Робила?

Пруденс відвела очі. А тоді її лице скривилось, витримка нарешті дала тріщину, й вона розплакалася. Алма притягнула свою сестру — свою неймовірну, мужню сестру, якої вона так до кінця й не пізнала — до себе, і двоє жінок довго стояли, мовчки обійнявшись, доки Пруденс не виплакалась.

Врешті-решт вона відступила і витерла очі.

— А що він залишив тобі, Алмо? — запитала вона; голос її тремтів. — Що тобі дісталося від нашого щедрого татуся в пориві благодійності?

— Про це не хвилюйся, Пруденс. Я маю більше, ніж коли-небудь потребуватиму.

— Але що саме він тобі заповів? Скажи!

— Трохи грошей, — відповіла Алма. — І возівню, точніше, все, що мені в ній належить.

— І що — тепер ти до кінця життя муситимеш жити в возівні? — запитала Пруденс, вражена й збентежена, знову схопивши Алмину руку.

— Ні, люба. Я більше не житиму в Білому Акрі, ні дня. Тепер він належить тобі. Але поки мене не буде, хай мої книжки й речі лежать у возівні. Коли я десь влаштуюсь, то пришлю за всім, що мені треба буде.

— Але куди ти їдеш?

Алма, не втримавшись, розсміялася.

— Ох, Пруденс, — сказала вона. — Якщо я скажу тобі, ти подумаєш, що я з’їхала з глузду!