Пристань Ескулапа

Розділ IX

Я застав Мацьошекову на кухні. Закачавши рукава, вона поралася біля переповненої раковини. Побачивши мене, витерла червоні підпухлі очі. Я глянув на мокрий паркет і переповнену раковину.

— Що це тут сталося?

— Хіба не бачите, раковина забилася. Весь час кажу дівчатам, щоб не виливали сюди всякої всячини, так де там, — завжди роблять по-своєму. З учорашнього дня так стоїть. Поспішали, нікчеми, до костьолу — все так і покинули. От і мусиш у таке свято возитися. Просто гріх, але й так залишити — це теж гріх. А тут і робота з рук валиться, сліз не стримати… Боже, боже, в який час ми живемо!.. Як забрали сьогодні вранці професора, то я місця собі не могла знайти. Скільки гірких сліз пролила!.. Але тут навіть поплакати не дадуть. Пані баронеса відразу: «Чи ви, Мацьошекова, батька втратили?» Батька не батька, але ж людина — то не собака. Як подумаю, що ще вчора він говорив мені: «Мацьосю, що ж це ви забуваєте про мене, а я такий хворий», то аж серце стискається. Таке нещастя! І кажуть — отруєний! Боже милосердний! А таки правда, мене ще вчора мучили передчуття… І те обличчя у вікні. То був знак, добродію. Знак! Ви теж чогось чекали… Кажуть, що будинок три дні був під наглядом… Ви теж щось думали. Боже милий, хто б подумав, що ви з міліції! У цих окулярах і таке інтелігентне обличчя. Присяглася б, що ви вчитель. Ну й як, ви вже щось знайшли? — запитала раптом Мацьошекова з такою звичайною цікавістю, яка зовсім не відповідала її попередньому настрою.

— Шукаємо помаленьку, — сказав я, — ми саме подумали, що ви могли б нам дуже допомогти…

— Я? — Мацьошекова відкрила рот і злякано дивилася на мене.

— Ви всіх тут знаєте. Ми хотіли б поговорити з вами.

— Зараз?

— Так.

— Ну що ж, гаразд… — зітхнула Мацьошекова й почала знімати фартух.

Я помітив, що перед дверима професорового кабінету вона боязливо перехрестилася, немовби вирушаючи в небезпечну мандрівку, а потім — тільки-но сіла на стілець, який підсунув їй Журка, одразу розплакалася. Журка заклопотано метушився біля неї, не знаючи, що робити.

— Заспокойтеся, — повторював він безрезультатно. — Ну, чого ж ви плачете?

— О господи… така людина… — плакала Мацьошекова. — Таку людину отруїти… на самісінькі свята… Кара божа… впаде на нас… на весь цей проклятий дім… а я казала… я ж казала, що це нечисте місце. Не захотіли освятити…

— А чому ви називаєте цей дім нечистим?

— Хіба ви не знаєте? Колись, як у будинку оті різники господарювали, тут жила розпутниця..

— Хто?

— Розпутна жінка, пане, якась Тереза, вона тут була машиністкою. Жила в тій кімнаті, де тепер пані баронеса.

— Що ви мені розповідаєте всякі дурниці! — скипів Журка. — Ви на допиті. Прошу говорити точно і до діла. Що ви робили на кухні о десятій годині вечора?

— Зараз я поясню по порядку, як було. Насамперед ще до вечері я запитала пана професора, чи їстиме він, але пан професор сказав, що нічого не їстиме, що капусняк і кендюхи надто важка страва. То, кажу, може, приготувати омлет або каші зварити, а професор говорить: «Не турбуйтеся, Мацьосю, я знаю, що й без того у вас багато справ». Такий, пане, добрий був, хоч до рани прикладай. Як це можна отак без їди, здивувалась я, а професор каже: «Не турбуйтесь, Мацьосю, у мене тут є сухарики, залишилися від сніданку, компот і консерви з курки». Але ввечері, коли я принесла каву, він гукнув мені: «Мацьосю, що ж це ви забули про мене?» Не забула, кажу, тільки ж пан професор не захотів нічого їсти. «Мацьосю, — каже він на це, — ви про мене забули», і посміхається, бідолаха, хоч йому з тим болем не до сміху було. Але то була така сердечна людина, пане! Тоді тільки я зрозуміла, що він говорить про вишнівку, бо професор щоденно пив перед сном вишнівку. «Тільки, — каже, — остерігайтеся того лисого пана, принесіть так, щоб ніхто не бачив, бо мені не дозволяють навіть чарки випити». Але я собі думаю, — як же принести, щоб ніхто не бачив? Е-е, чого я там ховатимуся! Нехай-но мені тільки хто скаже хоч слово! Я зійшла в кухню по вишнівку і раптом завмерла з жаху — так налякало мене те обличчя в вікні. Я зразу ж побігла нагору.

— Але пізніше ви занесли професорові скляночку?

— Занесла.

— І професор випив вишнівку при вас?

— Ні, він сказав, що вип'є перед тим, як лягатиме спати.

— Де ви поставили склянку?

— На столику біля ліжка, але…

— Але що?

— Професор велів мені поставити в шафі, на полиці, щоб ніхто не бачив.

— Що робив професор, коли ви принесли вишнівку?

— Сидів з грілкою в кріслі.

— Він ще щось казав вам?

— Так, просив відчинити вікно, бо йому душно. Я навіть здивувалася. Ви ж, кажу, вигріваєтесь і хочете відчинити вікно. Це шкідливо. Повітря холодне і вологе, вас продує. Для ревматизму, хай бог боронить, нема нічого гіршого. Але професор сказав, що це забобон, що свіже повітря ніколи нікому не шкодить.

— Ну і як, ви відчинили вікно?

— А що мені було робити? Відчинила.

— А потім?

— Потім?.. Потім я вийшла.

— Ще одно, пані Мацьошекова, що сталося з ключем?

Мацьошекова витріщила очі.

— То ви знаєте про ключ? — видавила вона.

— Дозвольте нам запитувати, — сказав Журка, пронизуючи її поглядом. — Де ключ?

— О боже, чого ж ви так на мене… — злякалася Мацьошекова. — Звідки ж я можу знати, що сталося? В суботу я цілий день спини не розгинала… Не помітила навіть, що ключ пропав. Тільки ввечері, коли принесла професорові ту скляночку, він запитав, чи я не знаю, де ключ. Не тому, що це його злякало чи якось стурбувало, а просто так запитав. Я почала шукати під дверима, а пан професор шукав по кишенях, але ключа не було. Тоді пан професор сказав, що, мабуть, через неуважність десь залишив ключ, хоч це й дивно, бо він ручається головою, що, повертаючись з лабораторії, він тим ключем відмикав двері.

— А як ви думаєте, чи не міг професор залишити ключ у дверях з зовнішнього боку? — запитав Журка.

— Думаю, що міг… Він завжди залишав ключ зовні. Професор ніколи не замикався в кімнаті. Хіба тільки на ніч.

— Так… так… — повторював Журка, потираючи руки. — А ви можете показати нам той графин, з якого наливали для професора вишнівку?

Мацьошекова злякано глянула на нього.

— Невже ви думаєте, пане поручику, що… це від тої вишнівки?

— Не думаю, — пробурмотів Журка. — Я ніколи нічого не думаю, я тільки веду слідство, розумієте? І прошу не задавати мені більше таких питань, що б я не робив.

— Добре, пане.

— Ну, то ходімо на кухню.

— Ще одне питання. — Трепка підійшов до Мацьошекової, тримаючи в руках кошик для сміття. — Ви вчора ввечері викидали сміття з цього кошика?

— Ні… сміття з кошиків викидається вранці, коли в кімнатах прибирають..

— Дякую, тепер можна перейти до кухні.

— От із цього графина, — показала Мацьошекова і простягнула руку до кришталевого бутеля, що стояв на поличці буфета.

— Не доторкуйтесь! — крикнув Журка.

Мацьошекова відсмикнула руку і затулила рот.

— О боже! — злякано прошепотіла вона.

— Що сталося?

— О боже! — видавила жінка. — Графин порожній.

— А ви певні, що вчора ввечері там ще була горілка?

— Ну звичайно, адже за столом випили тільки по чарці. Коли я прибирала, тут ще було з чверть літра. Професорові я налила половину скляночки, залишилося ще багато.

— А сьогодні вранці горілка ще була?

— Ні… я не помітила. Розгубилася, пане.

— Може, горілку випив хтось із мешканців? Як тут ведеться? Кожен може прийти на кухню і налити собі чарку?

— Ні, пане. Для докторів є «аптечка» у вестибюлі нагорі. А звідси горілку беремо тільки до вечері.

— Розумію!

Журка обережно взяв графин за край шийки.

— Ви його заберете? — запитала Мацьошекова.

— Так. — Журка пильно глянув на неї.

— Я хотів би ще запитати… — Трепка погладив лисину. — Ви пригадуєте, що в п'ятницю ранком професор ходив на прогулянку.

— Пригадую.

— Як ви думаєте, куди ходив тоді професор?

Мацьошекова насупила брови.

— Не знаю… Я вже казала вам, що не знаю.

— Жаль, — промимрив Трепка.

Ми вийшли, з кухні.

— Справа заплутується дедалі більше, — сказав Журка. — Не подобається мені вся історія з вишнівкою.

— Ти думаєш, що в горілці могла бути отрута? — спитав я.

— А чому б і ні…

— Все це добре, але мотив, мотив, панове? — покашлюючи, сказав Трепка.