Пристань Ескулапа

Розділ XXIX

Того ж дня, після обіду, на Повонсковському кладовищі відбувся похорон професора Містраля. На похорон зібралося дуже багато студентів і представників наукового світу столиці. Прийшли і всі наші знайомі з «Пристані Ескулапа», внісши до жалобного обряду нездоровий сенсаційний настрій. Сам факт, що на похороні присутній вбивця, надавав траурній урочистості якогось жахливого характеру. Важкі хмари, що нависли низько над землею, і дощ поглиблювали похмурий настрій.

Ми з Трепкою стояли під парасолькою і здалеку спостерігали, як відбувається похоронна відправа. Я думав, що Трепка скористається з нагоди і підійде до мешканців з «Пристані», але капітан чомусь тримався осторонь і тільки вклонився їм. І мені не дозволив навіть поговорити трохи з Галінкою. Не діждавшись, поки закінчиться похорон, ми пішли з кладовища..

По дорозі назад я запитав капітана, коли він збирається арештувати вбивцю.

— Почекаємо до суботи, — почулася лаконічна відповідь.

— До суботи? — здивувався я.

— На жаль, — сказав Трепка, — я мушу провести ще один невеличкий експеримент.

Я був дуже вражений.

— Ви, здається, казали, що слідство вже закінчено, і ви знаєте прізвище вбивці.

— Це правда, друже. Слідство вже закінчено, — буркнув Трепка.

— То в чому ж справа?

— Хочу здобути ефективний наочний доказ. Це дуже спростить акт звинувачення. Є й ще одна причина, — додав він за хвилю, — чесний математик завжди перевіряє рішення.

У суботу, коли ми вранці подзвонили в «Ізолятор», виявилося, що всі мешканці виїхали у «Пристань Ескулапа».

— Чудово, — сказав Трепка. — Можемо приступити до останньої дії.

Тоді я зрозумів, чому Трепка вибрав суботу: з якихось міркувань він хотів, щоб остання дія відбулася в «Пристані».

Дальші події розгорталися швидко. О десятій годині ми були на місці. Першою зустрілася нам Галінка. «Добра прикмета», подумав я.

Дівчина йшла стежкою до альтанки, ведучи за руки двох наймолодших Мацьошеків. Побачивши нас, вона зупинилась і помахала рукою.

— Мила дівчина, — з батьківською усмішкою промовив Трепка. — Чому ж ти, Павелеку, не привітаєшся з нею?

Зніяковівши, я вискочив з машини і підбіг до Галінки.

— Чого ви весь час сиділи тут? Чому не вернулись у Варшаву? Я чекав на вас, Галінко.

— Я була на похороні, та ви навіть не помітили мене, — посміхнулася вона з легким докором. — Я подумала, що маю для вас цінність лише як об'єкт слідства.

— Та що ви, Галінко, як ви можете… — пробелькотів я, запинаючись.

Якусь мить ми, насупившись, дивилися одне на одного, а потім розсміялися, мов діти.

— Ви не відповіли на моє запитання, — обізвався я нарешті. — Що вас так довго затримувало в «Пристані»?

Галінка глянула на мене великими, наляканими очима і прошепотіла:

— Я боялася…

— Чого?

— Бачите… Ніхто з нас не сприймав серйозно того, що говорив на прощання капітан. Ми боялися засади. Я думала, що коли виїду, то за мною стежитимуть. А я не могла б цього знести. Подумайте, весь час відчувати, що хтось іде за тобою, підглядає кожен твій рух. Ох, це було б жахливо! Тут принаймні було спокійно.

— Оце й тільки? — промовив я розчаровано.

— Крім того… — Галінка опустила очі і завагалась. — Я не хотіла псувати вам репутацію.

— Мені? Та що ви, Галінко!

— Всі ці дні я думала про нас. Багато думала. І дійшла до висновку, що ми поводилися, мов діти. Тут не місце і не час для кохання. Це ні до чого було і вам, і мені. Ваші начальники могли б зовсім неправильно зрозуміти те, що нас з'єднує… Хіба… Хіба вам не дали цього відчути?

— Ні, чого ж… — сказав я непевно, пригадуючи, що останніми днями Трепка був досить стриманий зі мною.

— Мені було б дуже неприємно, якби я пошкодила вам.

— Не хвилюйтеся, капітан знає про все, я дістав від нього спеціальний дозвіл… — спробував я посміхнутися.

Галінка зніяковіла, і це було їй дуже до лиця. Я відчував, що кров у мене починає гарячково пульсувати. «Хай йому грець, тримайся, Павле! Вона до тебе не байдужа, — подумав я собі, — здається, з усієї цієї історії тільки ти вийдеш з виграшем!»

— Галінко, я мушу сказати вам важливу річ. Слідство закінчується, настав час поговорити серйозно.

— Не тепер, — злякалася дівчина. — Потім… коли мене вже не турбуватиме ця… ця страшна справа. А тепер треба швидко діяти, допомогти капітанові.

— Допомогти капітанові? В чому ж ви можете йому допомогти, Галінко?

— Можливо… зможу. Тепер я багато на що дивлюсь інакше.

— Що ви маєте на увазі? — зацікавився я.

— Потім… потім скажу… Ходімо вже…

Від будинку до нас підходив Заплон.

— Капітан Трепка просить усіх до вестибюля, — посміхнувся він улесливо.

Трепка мав дуже офіційний вигляд.

— Кілька днів тому, залишаючи «Пристань», — сказав він, — я розраховував, що незабаром приїду повідомити вас про щасливе завершення слідства і закінчити деякі формальності піймання злочинця. На жаль, протягом цього часу виникли нові, трагічні аспекти справи. Гляньмо правді в очі. Я приходжу до вас як вісник поразки. Вже деякий час гра йшла на іншу ставку, важливішу, ніж здійснення акту правосуддя над вбивцею. Тут вчинено злочин не тільки проти однієї людини. Це злочин проти людства. Знищено твір неоціненної вартості.

Про що ви говорите? — нервово перебив Касіца.

Про рукопис «Епсилон».

— «Епсилон»?! — скрикнув професор. — А що це за робота?

— Величезне відкриття професора Містраля в галузі боротьби з білокрів'ям.

На якусь мить запала тиша. Присутні переглядалися між собою, дезорієнтовані і збуджені. Але ніхто не одізвався.

— Я не настільки компетентний, щоб пояснити вам цінність твору, — порушив мовчанку Трепка, — тому попросив доктора Йонаша коротко ознайомити вас з науковим значенням праці. Прошу, докторе.

Йонаш витер лоб носовою хустинкою. Він був блідни як стіна. Запинаючись, почав пояснювати, в чому полягала величезна цінність відкриття.

— Це блеф, — нахабно перебив його Заплон. — Навіщо ця комедія? Цим ви нас не обдурите, капітане. Знаємо ваші криміналістичні штучки!

Настало невелике замішання.

— Це дивно, що саме ви не вірите, — сказав Трепка.

— Дайте, будь ласка, докази, — засміявся Заплон. — Це фантастичні казочки. Ви, мабуть, начиталися різних нісенітниць з бібліотеки наукової фантастики.

— А якби я дав вам докази?

Спантеличений Заплон підозріливо глянув на Трепку.

— Так от прошу, — Трепка демонстративно витягнув годинник, — за півгодини, усі вже знатимуть. Ви мусите це знати, — додав він суворо. — Поразка, якої ми зазнали, — не тільки моя поразка. Це насамперед ваша поразка. Поразка науки. Для чого я вам про все це кажу? Для того, щоб урятувати все те, що можна ще врятувати. Щоб урятувати ваше добре і м ' я. — Трепка зробив невелику паузу. — У мене є докази. Мені потрібен тільки один день, щоб назвати прізвище злочинця. І я назву його. Я знаю, як шукати злочинця, і знайду його, хоч ви й далі мовчатимете. І для цього не треба провадити додаткового слідства. Проте я вважаю, що в цій справі потрібна і ваша участь. Потрібна не мені, а вам. Вашому сумлінню. Тому я востаннє прошу бути цілком відвертими. Злочинець серед вас. Одійдіть від нього! Настав час говорити правду. Я розумію, можливо, не кожен наважиться говорити при всіх. Тому влаштуємо це ось як. — Трепка знову глянув на годинник. — Через п'ять хвилин я по черзі запрошуватиму вас у лабораторію на маленьку розмову. Я повідомлю, що знаю, і ви скажете правду. Це остання ваша можливість.

Говорячи це, Трепка перейшов у лабораторію. Я рушив за ним, зовсім збитий з пантелику. Зачинивши двері, я тихо спитав:

— Що це має означати, капітане? Ви сказали, що тільки завтра знатимете прізвище злочинця…

— Так треба було, — відповів Трепка. — Це невеличкий прийом, і я сподіваюся, що ти вибачиш мені цю маленьку нещирість.

— А ваше апелювання до їх сумління теж тільки прийом?

— Друже, невже ти вважаєш мене за циніка? — кашлянув Трепка. — Я звертався цілком щиро, виходячи з свого гуманного характеру.

— Ви розраховуєте, що їх зізнання полегшать справу?

— Ні. Я не розраховую ні на які зізнання хоч би тому, що вони уже нічого цікавого не можуть мені сказати.

— То навіщо тоді все це?

— Я ж сказав уже, що роблю все це для них. Хай у них залишиться враження, що вони в чомусь допомогли справі. Мені здається, що це потрібно для моралі їх самих як науковців. Для їх самопочуття.

— Чудово! — сказав, я іронічно. — Але ж ви не переконаєте мене, що мали тільки цю безкорисливу мету.

Трепка кашлянув.

— Це правда, друже, ти маєш рацію. Я був не зовсім безкорисливий… Дуже прикро, але ніяк не можу стати зовсім безкорисливим.

— Отже, у вас є тут ще й інша мета?

— Є.

— Яка?

Замість того, щоб відповісти, Трепка раптом усю свою увагу звернув на свій костюм, почав збивати з піджака невидимі порошинки. Я зрозумів, що нічого більше не довідаюсь від нього.

Ображений, я залишив лабораторію, де незабаром мала розпочатися комедія останнього допиту.