Пристань Ескулапа

Розділ XII

О першій годині приїхав брат покійного — адвокат Гжегож Містраль. Він був страшенно вражений звісткою про смерть професора.

— Бідний Шимон, — сказав адвокат, вітаючись з нами, — він так багато надій покладав на той конгрес у Токіо.

Ми попросили адвоката наверх. Мацьошекова принесла каву.

— А все-таки я не помилявся в своїх передчуттях, коли просив вас, капітане, зайнятися цією справою, — у голосі Гжегожа Містраля бринів докір.

Трепка зітхнув.

— Я дуже переживаю, адвокате… що це так закінчилося… Може, якби професор був з нами відвертіший… На превеликий сором, повинен признатися, що ми й досі не знаємо причини вбивства… Саме тому ми дозволили собі звернутися до вас… Думаю, що ви допоможете нам.

Гжегож Містраль розвів руками.

— Я думав над цим з того часу, як одержав від вас цю жахливу звістку. Проте нічого не придумав…

Запала, мовчанка.

— Ви добре знали оточення брата? — спитав після паузи Журка.

— Трохи знав… Але мені важко уявити, щоб хтось з цих людей…

— Що ви можете сказати про професора Касіцу?

Гжегож Містраль підвів брови.

— Ви підозріваєте його?

— Ми всіма цікавимось, — ухильно відповів Журка.

— Професор Касіца… — повільно сказав адвокат. — Проти.._професора Касіци останнім часом були деякі звинувачення… Ще кілька років тому його призначення на директора інституту викликало здивування. В науковому світі Касіца не мав авторитету, і всі вважали, що цю посаду належить займати моєму братові. Але деякі впливові люди тоді вважали, що Шимон не може займати такої посади, йому дуже зашкодило перебування в Англії під час війни.

— Ви вважаєте, що між Касіцою і вашим братом могли бути якісь зіткнення? — запитав Журка.

— Навряд. Професор Касіца — людина тактовна, до брата він завжди ставився пристойно. Але вони, без сумніву, були суперниками, бо, як мені відомо, працювали над одними й тими ж питаннями.

— Ви щось згадували про закиди, які висувалися проти Касіци.

— Так, його критикували в медичній пресі і навіть у газеті «Жицє Варшави». Звичайно, дуже перебільшували. Касіца теж свого роду талант. Якщо не науковий, то в усякому разі організаторський. Останнім часом він багато зробив для інституту. Я знаю, що Касіца старався налагодити міжнародні зв'язки і допомагав розв'язати питання про виїзд Шимона на конгрес, не кажучи вже про те, що він роздобув для працівників інституту два будинки.

— Коли була опублікована стаття в газеті «Жицє Варшави»?

— Десь на початку січня.

— В чому конкретно звинувачували професора?

— У недостатній науковій кваліфікації. Касіцу спіткала тоді маленька невдача в наукових дослідах. У нього здохли піддослідні тварини чи щось таке. Препарат, над яким працював Касіца, не виправдав себе в клінічних випробуваннях. В клініці помер один хворий, і причини його смерті виявилися нез'ясованими. Касіца мусив визнати свою невдачу. Тоді подекуди почали говорити, що він повинен відмовитись від посади директора. Але, незважаючи на це, а може, саме внаслідок цього, Касіца оголосив, що він на шляху до «переломних відкриттів».

Журка підійшов до телефону і подзвонив у міліцію, щоб йому знайшли примірник газети з статтею про становище в гематологічному інституті.

— Пане адвокате, — обізвався я, скориставшись з цієї перерви, — ви не можете сказати, які стосунки були між професором Містралем і доктором Протоклицькою?

Гжегож Містраль зацікавлено глянув на мене.

— Ви, значить, і про це чули. Ну що ж! Мій брат мало не зробив дурниці. Таким мужчинам, як він, не варто одружуватися з гонористою жінкою. Я відраджував його від цього. Не знаю, чи допомогло б це, але, на щастя, він знайшов саме тоді малу Стор. Ні, не зрозумійте мене неправильно, — зробив адвокат застереження, помітивши зміну виразу мого обличчя. — Я не хочу цим сказати, що між панною Стор і моїм братом існували якісь ближчі стосунки. Тут ішлося про сам факт появи біля нього такої особи, як Галінка.

— Як це розуміти?

— Незабаром після того, як Галінка перейшла в інститут; брат писав мені дослівно: «Я знайшов створіння молоде, веселе, повне запалу і життя, — далі йшло ще кілька прикметників, які я пропускаю, — створіння, біля якого люди і справи набувають своїх справжніх розмірів і пропорцій. Нарешті я можу визначити те, чого раніше не міг. З П. мене нічого не зв'язує і ніколи не зв'язуватиме».

— А як реагувала на це доктор Протоклицька?

— Це відгадати неважко. Думаю, що вона ніколи не простила йому. Жінки здебільшого не прощають таких речей. Знаю, що незабаром доктор Протоклицька виїхала у Францію до сестри. Всі думали, що вона залишиться там назавжди. Але через місяць Протоклицька повернулася.

— Ми хотіли б ще почути вашу думку про обох асистентів, — сказав Трепка.

— Мені важко сказати щось конкретне, — надто мало я їх знаю. Доктор Заплон — це, здається, вчений з покликання, хоч у нього поганий характер і досить-таки оригінальні погляди. Я чув, як колись під час суперечки про авторство якогось наукового винаходу він сказав: «Справа не в авторі — справа у творі».

— Він давно працює асистентом Касіци?

— Кілька місяців. Касіца взяв його вже після своїх наукових невдач.

— А Йонаш?

— Ця людина, ще покаже себе. Може, він і не орел, але страшенно прагне вибитись. Крім того, Йонаш надзвичайно працьовитий. Я знаю, що брат дуже цінував його.

На цьому ми закінчили офіційну розмову.

Перед обідом нам подзвонили по телефону. З міліції повідомляли про наслідки розтину трупа. Журка нетерпляче схопив телефонну трубку, а коли закінчив розмову, обличчя його сяяло від задоволення.

— Ну й відзначилися ми! Розтин у великодні свята! Якби то завжди в наших справах покійники були медиками — протекція забезпечена, — посміхнувся Журка.

— Які результати? — запитав Трепка.

— Отруєно ціаністим калієм. Дали йому щонайменше один грам. Це така доза, що можна було б отруїти п'ять чоловік.

— А коли її прийме одна людина, то це викликає негайну смерть, — додав Трепка. — Людина, ніби вражена громом, падає мертва, перш ніж встигне зрозуміти, що з нею діється.

— Це правда! — вигукнув Журка, потираючи кістляві руки. — І тому можна цілком певно сказати, що отруту дали не в горілці.

— Чому, приятелю? — Трепка, здавалося, був здивований.

Журка поблажливо усміхнувся.

— Досить вдатися до простих міркувань. У склянці, яку перекинули на блюдці біля професорського крісла, була вода. Не вишнівка. Вода. Це означає, що, випивши горілку, професор набрав у склянку води, щоб запити порошок. Для того, щоб це зробити, професор повинен був підійти до умивальника, відкрутити кран, можливо, пополоскати склянку, набрати води і повернутись назад у крісло. Якби у вишнівці була отрута, то професор не встиг би цього зробити, бо він одразу впав би мертвий.

Я вперше з подивом глянув на Журку. Цей висновок був логічний і простий.

Навіть Трепка слухав з великою цікавістю.

— І що далі, друже?

Журка хитро посміхнувся і загадково сказав:

— Що далі? Продовження незабаром буде.