Пристань Ескулапа

Розділ XXVII

О дев'ятій ми були на Підкоморській вулиці. Тут було темно, хоч око виколи. Ні зірок, ні місяця, а вуличні ліхтарі страйкували, як то часто буває в нашому столичному місті. Тому ми. легко й непомітно пробралися на територію «Ізолятора». Видно, Кайтус виконав наказ, бо в жодному вікні не світилося, було схоже на те, що в будинку немає живої душі.

У нас були дублікати ключів від «Ізолятора». Я велів зробити їх ще на початку розслідування. Спочатку ми хотіли ввійти через головні двері, але виявилося, що вони замкнуті зсередини і в замку стирчить ключ. Я запропонував Трепці ввійти через кухню, однак Трепка волів скористатися з лапки. Він застосовував цей інструмент дуже охоче, де тільки траплялася нагода, щоб не позбутися вправності. Дивлячись, як спритно орудує Трепка цим знаряддям, я подумав, що, мабуть, небезпідставно говорять люди про злочинне минуле капітана.

У вестибюлі я вийняв з портфеля захисні туфлі, — такі, в яких ходять у музеях, — ми наділи їх на своє взуття і ввійшли в кімнату Містраля.

Я глянув на годинник. Було п'ять хвилин на десяту. Циркова вистава вже, мабуть, закінчилась, отже, незабаром мав повернутися доктор Йонаш. Ми перевірили штори на вікнах. Усі вони були щільні, і Трепка дозволив засвітити кишеньковий ліхтарик. У тьмяному світлі я оглянув кімнату. Тут панував педантичний порядок, я не помітив ні найменшого сліду якихось розшуків.

— Здається, тут ще ніхто не був, — прошепотів я.

— Можеш говорити нормально, друже, — Трепка показав на двері, оббиті товстим шаром повсті, — це справжня радіостудія. Містраль любив тишу.

Я думав, що. ми вчинимо в кімнаті деякий розгардіяш, але Трепка одразу вказав мені на високі вольтерівські крісла, які стояли в кутках по обидва боки дверей.

— Сядьмо тут, Павелеку.

Отже, нам належало чекати. Цього я найбільше не любив у нашій праці.

— Чи не можна було б тим часом пошукати трохи по шухлядах? — запитав я, обмацуючи світлом ліхтарика письмовий стіл і ряди книжок у бібліотеці.

— Навіщо? — незадоволено промовив капітан. — Хіба я не вчив тебе, хлопче, працювати економічно? Навіщо шарпати собі нерви? Нехай злочинець хвилюється за тебе, нехай відчуває корчі в шлунку, нехай йому стискає горло. Хай він лазить, наче мавпа, по полицях, витягує тремтячими лапами шухляди, залишаючи скрізь чудові відбитки пальців. Нехай платить повну ціну за злочин. Не відбирай у нього цієї приємності. — Трепка зручно вмостився в кріслі. — Це важливо з погляду справедливості. А коли вже він схопить здобич і полегшено зітхне, коли його організм от-от позбудеться напруження, — тоді ми вийдемо на сцену і одним жестом обеззброїмо злочинця. Так, спіймати його на гарячому! Уявляєш собі, що то за удар буде для нього! Ми нокаутуємо його психічно. Ні, я не хочу позбавити себе цього ефекту.

Нічого не вдієш. Я сів і склавши руки чекав. Настрій був досить кислий. Коли, нарешті, минула дванадцята, а в домі все ще панувала жахлива тиша, Трепка почав ворушитись у кріслі і зітхати, а потім раптом підвівся і пішов у ванну. Незабаром звідти почулося підозріле хлюпання. Шум води не стихав, я занепокоєний увірвався до ванної і, на превеликий свій подив, побачив Трепку у ванні.

— Що ви робите! — видавив я.

Трепка спокійно намилював лисину.

— Ти, як завжди, ставиш недоречні запитання, — бачиш же, що я купаюсь.

— Купаєтесь?

— А чого б я мав позбавляти себе щоденної ванни?

— Але ж служба… — видавив я.

— Так ти ж, Павелеку, на посту, — промовив він з легким натиском.

— Так, звичайно, — промимрив я, зрозумівши натяк.

Я подався назад до кабінету і знову всівся в кріслі.

Трепка хлюпався ще хвилин десять, потім вийшов, загорнувшись, немов житель східної країни, в узорчату одежину, в якій я, придивившись ближче, розпізнав халат покійного Містраля. Від капітана пахло милом і жасмином.

— Раджу й тобі прийняти ванну, — сказав Трепка. — Треба якнайповніше використати всі можливості — ото, друже, вся мудрість розвідника. Коли вже доля закинула тебе в приміщення з ванною і теплою водою — приймай ванну, друже. Що зробив би на нашому місці Журка? Наш друг Журка чигав би, як звір, у повному розумінні цього слова. Кожна клітина його жилуватого тіла чекала б. Завмерши, скорчившись у кутку, він напружено підстерігав би. Горло у нього було б здавлене, кулаки затиснуті, губи закушені. І так години зо дві. А потім — непереборна втома, затуманений погляд, розслаблені м'язи, отупілий розум. Йому байдуже, де довелося б чекати — на дереві, на даху чи в затишному приміщенні з усіма вигодами. Бо й тут і там він був би переповнений чеканням, захоплений тільки однією думкою. І багато хто хвалив би його за це, бо, на їх думку, такий працівник — ідеал розвідника… Але я думаю інакше. Я вважаю, що така позиція примітивна і дурна. Дуже не люблю я, друже, коли в тебе захаращений розум, не люблю такої монолітної блокади свідомості. Розвідник, який так підходить до справи, вже через три роки вибуває, стає непридатним до дальшої служби. Через три роки, друже, коли ще тільки починає набувати досвіду, такий працівник перетворюється на ганчірку, і його треба звільняти, бо в нього вже зовсім виснажені нерви. Ось чому, хлопче, я ще раз повторяю: уникай зайвої напруженості, вивчай техніку чекання. А напруженість бережи на ту мить, коли в замку заскрегоче ключ. Коли в замку заскрегоче ключ! — повторив капітан урочисто. — Отож, приятелю Дзярмаго, іди прийми ванну і душ.

На жаль, тої ночі ключ у замку не заскреготав, і я не міг перевірити ефективності наукового і нічим не ускладненого чекання. Зате я пересвідчився, що розслаблення, прописане мені Трепкою, хоча й, безумовно, приємне, мало одну ваду. Цією вадою був міцний і абсолютно не службовий сон, який зморив мене, коли, добре викупавшись, я спочивав у м'якому кріслі. Признаюся в цьому з каяттям і соромом, але факт лишається фактом: коли я розплющив очі, в кімнаті було вже видно, і Трепка порався з термосом та запасами їжі.

Після сніданку нам пощастило налагодити зв'язок з Кайтусом, який саме прибув на роботу і просунув нам під двері папірець з новими відомостями, а також свіжі газети.

Ми дізналися, чого Йонаш не прийшов увечері в кімнату. Коли він повертався з цирку, біля хвіртки на нього чекав посланець з клініки, і Йонаш усю ніч провів у лікарні, консультуючи при операції якоїсь високопоставленої особи. Потім він поспав кілька годин там же, в клініці, а з сьомої години влаштовує різноманітні свої справи в місті. Побував у інституті гематології на Хоцімській вулиці і в інституті онкології на Вавельській.

Трепка сказав, що доведеться сидіти в приміщенні ще одну добу, На другий день був призначений похорон професора Містраля, мали прибути гості, родичі і знайомі. Отже, якщо Йонаш хоче здійснити свій план, то він не відкладатиме.

Не маючи ліпшого заняття, ми почали переглядати газети. В деяких із них уже була вміщена частина матеріалів слідства, які ми одібрали для опублікування.

Трепка, зітхнувши, показав мені набраний величезним шрифтом заголовок статті у «Штандарі Млодих». «Де рукопис «Епсилон»? запитував молодий журналіст-кримінолог.

— От результат підняття так званої завіси таємниці, — розумний з півслова розуміє.

На щастя, до інших щоденних газет не можна було застосувати прислів'я про розумного, і це дуже поліпшило настрій капітана. Газети займалися не стільки таємницею вбивства, скільки нашими скромними особами. Вони підкреслювали бездарність міліції і критикували методи слідства в цій справі. Найбільше злорадних нападок зазнав Трепка і його експерименти. У деяких висловлюваннях ми впізнали отруйне перо редактора Галастри, нашого противника в пресі, який до війни сам був приватним детективом, а тепер, за визначенням Трепки, «закінчував свою кар'єру в пресі».

Назви статей були красномовні:

Під цим останнім заголовком «Експрес» надрукував інтерв'ю доктора Йонаша, який скаржився на стиль роботи слідчих органів.

Припинення слідства у «Пристані Ескулапа» газети вважали за фіаско методів Трепки.

«Здитинілий старик у міліції», писало «Жицє Варшави». «Шпильки» вмістили карикатуру — Трепка в коротких штанцях обриває пелюстки з квітки і ворожить: «Йонаш… Заплон… Касіца…» А «Кур'єр» сповіщав: «КАПІТУЛЯНТСЬКА ПРОМОВА КАПІТАНА ТРЕПКИ В «ПРИСТАНІ ЕСКУЛАПА». І далі: «Я НАТРАПИВ НА БІЛЬШОГО ЗА СЕБЕ», сказав відомий спеціаліст криміналістики Трепка, після чого безслідно зник. Нашому представникові ще й досі не пощастило розшукати його. Треба думати, що переможений старик пережовує на самоті гіркоту поразки. «Треба покінчити з несерйозним експериментуванням, — писала газета, — і зайнятися нормальною працею. Експериментування на поточних справах, зв'язаних з громадським інтересом, неприпустиме».

— Чудово, — бурмотів задоволений Трепка. — Це мене заспокоює. Думаю, що це так само заспокійливо вплине на вбивцю… І він без потреби не сполохається. На щастя, розумний детектив із «Штандару Млодих» є винятком. До того ж наші ескулапи не читають його благородної газети. Ну і — хоч це й найменш важливо, — можна бути спокійним за долю наших експериментів. Ці сердеги підготовляють чудову основу для нашої перемоги. Бо, пам'ятай, друже, найбільші, найгучніші перемоги — це перемоги несподівані, непередбачені.

Дальше читання перебили якісь крики на кухні. Ми прилипли до дверей. Крики повторилися, потім почувся плач. Хтось кілька разів грюкнув дверима. Нарешті все затихло.

Ми з Трепкою міркували, що все це означає, коли раптом у дверях заскреготів ключ. Ми поспіхом сіли на свої місця. В ту ж мить двері відчинилися навстіж, і перед нашими здивованими очима з'явився… Кайтус у власній особі, його обличчя, мов місяць, сяяло в посмішці. Він тримав піднос з графином і чарками. Спочатку Кайтус не помітив нас. Поставив піднос на письмовому столі і підняв штори. Ясне денне світло залило кімнату.

— Ти збожеволів! — у розпачі засичав Трепка.

— Ні, все гаразд, громадянине капітане, — обернувся до нас Кайтус. — Випийте по чарці!

— Бійся бога! Що за ідея?! Ти ж нас викрив.

— Перед ким?

— Перед Котовською.

— Котовської немає. В будинку нікого немає.

— Вона може повернутися.

— Сьогодні не повернеться.

— Тобто?

— Її вирядили звідси, громадянине капітане, — офіційним тоном сказав Кайтус.

— Вирядили? Кайтус, говоріть по-людськи… Ті крики… — занепокоївся Трепка.

— Жінка нервова, опиралася.

— Що таке?!

— Вибачте, громадянине капітане, але довше я не міг з погляду… гм… громадської моралі. Чорт у неї вселився. За всяку ціну хотіла одружитися зі мною. Випийте, капітане, — він подав Трепці чарку, — і ви, поручику.

Трепка мимоволі випив і тільки після цього опам'ятався.

— Кайтус, — запитав він грізно, — це коньяк?

Так точно, громадянине капітане.

Ти нишпорив у погребі?

— Ні, тільки в комірчині.

— Як тобі не соромно!

— Пийте сміливо, громадянине капітане. Господиня надала мені повну свободу щодо спиртних напоїв. Чесна жінка зрозуміла, що циклувати насухо ніяк не годиться. До речі, відносно циклування, громадянине капітане, — я сподіваюся, що мені заплатять від метра, як і домовилися.

Решту дня, завдяки чисто чоловічому рішенню капрала Кайтуса, а також його кухонним старанням, ми провели у стані повної розрядки. Згідно з рапортами, які до нас надходили, Йонаш усе ще був зайнятий, а інші ескулапи так і не виїжджали з «Пристані».

Правда, я ще раз запропонував зробити обшук у кімнаті Містраля, щоб знайти рукопис, якщо він справді тут, але Трепка знову заперечив, для різноманітності посилаючись тепер на естетичні, аргументи.

— Невже ти не розумієш, друже, — сказав, — який то чудовий ефект буде, коли ми відберемо твір прямо з рук злочинця? Я ж учив тебе, Павелеку, що наша праця — мистецтво, отже, її можна виконувати красиво або погано. Краси нашому мистецтву надає і доцільність. Я вирішив досягнути нашої мети найпростішим, найефективнішим і найекономічнішим способом. Так само, як художник, що однією безпомилковою лінією надає творові потрібного характеру.

Виголосивши цю досить незвичайну, як для фахівця з криміналістики, тезу, Трепка заявив, що, за його припущеннями, цієї ночі настане розв'язка. Йонаш почне діяти. Щоб полегшити йому завдання, Трепка доручив Кайтусу вже о четвертій годині піти з вілли, залишивши нас самих.

Ми зайняли свої місця в кріслах. Була вже, мабуть, восьма година вечора, коли біля замка почулося, нарешті, підозріле шарудіння і довгожданий скрегіт ключа. Ми затамували подих. З самого початку слідства це була чи не найбільш хвилююча мить.

Двері тихо заскрипіли, і хтось майже безшумно ввійшов до кімнати, присвічуючи електричним ліхтариком. Трепка не помилився. То був Йонаш, я впізнав його по характерній округлій фігурі. Я напружено стежив за силуетом. На ногах у Йонаша були тільки шкарпетки. Hepвово поправляючи рукавички, він поволі підходив до письмового стола. Чи не помітить нас передчасно? Ні, Йонаш, мов загіпнотизований, вдивлявся у письмовий стіл. Дійшовши до мети, він витягнув з кишені велику в'язку ключів і почав обшукувати шухляди. У тиші ми чули його часте дихання, що свідчило, як сказав Трепка, про прискорений процес обміну матерії і швидке витрачання психічної енергії.

Але розшуки, як видно, були безрезультатні, бо Йонаш витер лоб і підійшов до стінної шафки, де професор ховав спиртні напої.

Настала невеличка передишка. Йонаш випив дві чарки і важко зітхнув. Якусь мить я бачив його обличчя, обрезкле і змучене. Потім він знов одвернувся і підійшов до бібліотечних полиць. Жовтаве кружальце світла повільно просувалося по рядах книг. Перегляд нічого не дав, і Йонаш приставив крісло. Незграбно вилізши на нього, почав обома руками ритися поміж книжками. Нервуючи, він скинув кілька томів на підлогу, підняв їх, знову виліз на крісло. Він дихав дедалі важче, рухи ставали чимраз нервовіші. Раз у раз обтирав лице, знімав окуляри, знову надівав. Я бачив, що він змучений. Страшенно змучений.

Це тривало добрих півгодини, потім, збентежений, Йонаш зліз, нарешті, додолу. Погасивши ліхтарик, сидів кілька хвилин у темряві. Потім у нього, мабуть, сяйнула якась думка — з шумом відсунулося крісло, і знову блиснуло світло. Ми помітили, що Йонаш стояв тепер біля шафи, риючись у білизні і костюмах професора, відкриваючи порожні чемодани. Нарешті він стягнув піджак, зірвав з шиї галстук, зняв окуляри і підійшов до вмивальника. Якусь хвилину тримав обличчя під струменем води, голосно пирхаючи, потім витерся носовою хусточкою, опорядився і, немов для того, щоб сумління було спокійне, заглянув ще під велику картонну папку на письмовому столі.

Ми почули, як він полегшено зітхнув. У руках лікаря блиснула жовта, гладенька обкладинка рукопису. Я ледве стримався, щоб не зірватися з місця. Тим часом Йонаш зсунув окуляри на лоб і, тримаючи рукопис біля носа, почав нервово переглядати його.

Раптом його плечі затремтіли мов у лихоманці. А потім почувся сміх. Ні, я не помилився. Йонаш весь трясся у Жахливому приступі якогось хворобливого сміху.

Нарешті він повернувся на наш бік і, мов п'яний, рушив до дверей.

І в цю мить помітив нас. Ми нерухомо, наче статуї, сиділи у високих кріслах.