Пристань Ескулапа

Розділ І

— Це сталось отут, у кімнаті… — Професор Містраль відчинив двері кабінету і пропустив нас поперед себе. — Я працював за письмовим столом, як завжди в цей час. Раптом тріснула шибка…

— Пробачте, будь ласка, — перебив його капітан Трепка, — чи не могли б ви точно визначити час?

— Напевно, зможу, — відповів професор: — Як я вже і сказав, це сталося після вечері. Ми вечеряємо о восьмій годині. Коли годинник пробив пів на дев'яту, Міхал, син професора Касіци, першим схопився з-за столу і ввімкнув телевізор. Саме в цей час мали транслювати кінорепортаж про змагання з мотоспорту між командами Польщі і Швеції. Незабаром прийшли два товариші Міхала і вся компанія розташувалася біля телевізора. Спортивний репортаж — галасливе видовище, і передача дуже заважала мені працювати, хоч двері мого кабінету, як ви бачите, додатково ізольовані повстяною оббивкою. Репортаж мали передавати до дев'ятої години. В той час, коли це сталося, трансляція ще тривала, тому я думаю, що тоді було близько дев'ятої години, хоч на годинник я й не глянув.

— Чудово, — промовив задоволений Трепка.

Я знав, що капітан любить мати справу з людьми, які висловлюють свої думки коротко і чітко, а в цьому відношенні професорові не можна було дорікнути.

Ми підійшли до вікна. В лівій частині його, майже в самісінькому нижньому куточку шибки, виднілася кругла дірочка завбільшки з горошину. Від дірочки в усі боки променями розходилися тріщини, але шибка міцно трималася в рамі. Трепка з хвилину уважно придивлявся до неї.

— Чи не знайшли ви часом, як припускали, того камінця?

— На жаль, ні. Хоч, признаюсь, я був надто схвильований, щоб шукати методично.

— А чому ви одразу не повідомили міліцію?

— Я вважав, що це витівка якогось шибеника з рогаткою. На нашій вулиці є хлопці, які вправляються в стрільбі по горобцях. Тільки другого дня, під час сніданку, панна Стор, моя лаборантка, звернула увагу на те, що це міг бути постріл з вогнепальної зброї, і порадила на всякий випадок заявити в міліцію. Відверто кажучи, я вагався; не люблю таких справ. І я тільки подзвонив своєму братові, адвокатові, надаючи йому в цій справі повну свободу дій. Ну, і виявилося, що Гжегож повідомив вас, капітане.

— Пан Гжегож Містраль — мій добрий знайомий, — мовив Трепка, з інтересом оглядаючи книжки на стелажах під стіною, — колись ми працювали разом. Ну, але повернемося до справи. Скажіть нам, професоре, що ви зробили одразу після того випадку?

— Я був дуже схвильований і далебі не знав як слід, що маю зробити. Було ясно, що піймати винуватця не зможу. Самі розумієте… вечір, темрява, вулиця освітлена слабо. Та, зрештою, я сумнівався й відносно самого характеру цієї події. Чи то була випадковість, чи навмисна витівка? А якщо витівка, то які її причини — пустощі чи, може, помста? Колись я натер вуха отим шмаркачам за те, що вони били пляшки на мостовій, отож…

— Словом, ви не встали з-за письмового стола, — перебив його Трепка.

— Та ні, — сказав професор, трохи ніяковіючи, — згодом я відчинив вікно і виглянув, але нічого не побачив.

— Я думаю, — буркнув Трепка. — Зрештою, то була легковажність з вашого боку. І що ж далі?

— Я вийшов у вестибюль, — розповідав професор. — Міхал Касіца все ще сидів з товаришами біля телевізора. Я спитав, чи не чули вони чого. Кажуть, що ні. Тоді я заглянув у сад, але нічого підозрілого не помітив. Щоб не бентежити нікого в домі, я більше не згадував уже про ту подію і повернувся в свій кабінет.

— То ви навіть не перевірили, чи всі ваші сусіди були в той час дома, чи, може, когось не було?

— Не перевірив.

— Жаль.

— Мені навіть не спало на думку, що то міг би зробити хтось із нашого дому. У нас немає дітей.

— Дітей… дітей… — повторив нервуючи капітан. — Даймо вже спокій тим дітям. Тут немає жодних сумнівів. Хтось у вас стріляв. Це отвір від кулі.

— Ви так думаєте? — В очах професора було більше здивування, ніж страху. — Ви впевнені в цьому?

У відповідь Трепка нахилився над книжками на нижній полиці, деякий час немовби чогось шукав там, а потім мовчки одну за одною почав перекидати книжки. Нарешті, витягнув ту, яку шукав.

— Гляньте, — сказав, подаючи професорові том у полотняній оправі, на якій виднілася назва «Лейкемія»; на корінці книжки була кругла дірка. — Ваше щастя, професоре, — додав капітан, проводячи поглядом по лінії од вікна до м'якого крісла біля письмового стола, а потім аж до нижнього ряду книжок у бібліотеці, — ще два, три сантиметри, й така сама гарна дірка була б у вас у животі.

Ця наочна лекція справила на професора неабияке враження. Він зблід, пальці його нервово стиснулися на краю письмового стола.

Тим часом Трепка з флегматичним виглядом вийняв з полиці ще кілька книжок, а потім уміло видовбав із задньої стінки стелажа невеличку металеву річ.

— Оце й є той камінець нечемних хлопців з вулиці, — зітхнувши, промовив він і показав нам на долоні кульку.

— Виходить, це все-таки правда… — прошепотів професор. — Стріляли в мене. Але хто?! Чому?!

Трепка не звернув уваги на ці запитання. Витягнув з кишені сірникову коробку з ватою і поклав у неї кульку.

— Малокаліберна зброя, — пробурмотів він.

— Шістка, — додав я.

— Так, напевно, пістолет калібру 6,35, — промовив замислено Трепка. — Дуже цікава історія. Павелеку, ти звернув увагу на кут падіння кулі?

— Здається, стріляли з чималої висоти, — відповів я.

— Правильно, — кивнув капітан. — Стріляли з досить високого місця.

— Чому? З чого ви судите? — нервово запитав професор.

— Гляньте, професоре… — Трепка показав на полицю, звідки щойно дістав прострелену книжку. — Куля засіла явно нижче, ніж дірка в шибці. Від підлоги до дірки в шибці приблизно метр. Додаймо до цього висоту нижньої частини стіни — підмурка, і ми легко обчислимо, що стріляли, коли брати на око, з висоти щонайменше три метри. Але це приблизно, бо той, хто стріляв, міг стояти далі чи ближче од вікна.

— Три метри… — повторив професор. — Як ви собі це уявляєте, капітане? Не думаєте ж ви, що хтось став на підмурок?

— Ні, це виключається, — відповів Трепка. — Шибка не задимлена, а якби стріляли з підмурка, то на ній була б кіптява. До того ж і сила кулі порівняно слабка! Отже, виходить, що стріляли з досить далекої відстані. Щонайменше, думаю, метрів з двадцяти.

— Наприклад… з огорожі… — втрутився я.

— Або з того дерева, — капітан показав на яблуню навпроти вікна.

— З дерева? Та це ж просто смішно! — вигукнув професор.

— Можливо… — буркнув Трепка. — Чи не могли б ми тепер оглянути сад?

Сад у цю пору мав сумний вигляд. Була середина квітня, і дерева ще стояли голі, без листя. Тільки газони вже вкривала свіжа зелень. Трепка одразу ж попрямував до яблуні, яка стояла на гаданій лінії пострілу. Трохи далі на драбині стояв чоловік у захисному комбінезоні та окулярах і при допомозі спеціального апарата обприскував сусідню яблуню.

— А чи драбина часом не стояла вчора під цим деревом? — Трепка показав на яблуню навпроти вікна.

— Дуже можливо, — промовив професор. — Я не звернув уваги, але це дуже можливо. Можна запитати Котовського, — обернувся він до чоловіка з апаратом. — Це брат нашої господині, він доглядає сад.

— Не треба, — Трепка показав на сліди в траві. — Немає сумнівів, що драбина стояла тут.

Нагнувшись до землі, ми уважно, метр за метром, оглядали газон. І, нарешті, я знайшов те, що нас цікавило: гільзу від кулі.

— Ну що ж, для початку дуже непогано, Павелеку, — пробурмотів до мене Трепка, обтрушуючи руки. — Отже, стріляли звідси, точніше кажучи, з драбини. Дуже цікава історія… Тепер треба було б встановити, куди втік злочинець. Він міг вибігти через хвіртку на вулицю. Я помітив, що хвіртка не замикається ні на ключ, ні на защіпку, так же, професоре?

— Це правда, не замикається. Коли ми переїхали сюди, вона вже була така, і досі якось не полагодили замка.

— Не полагодили замка… Ну що ж, це буває. Отже, злочинець міг втекти через цю хвіртку. Але я бачу тут поблизу двері. Що то за двері, професоре?

— Це двері з кухні.

— Значить, він міг утекти й через ці двері, особливо якщо він живе у вашому домі, — але це теж тільки припущення. Ходімо тепер назад у будинок. Мені хотілося б задати вам кілька питань, професоре.

Зручно розмістившись у кріслах, ми деякий час мовчали.

— Ну то й що ви про все це думаєте? — стомленим голосом запитав нарешті професор.

— Дуже смішна історія.

— Смішна? — здивувався Містраль. — Невже замах на чиєсь життя може бути смішним?

— Скоріше це дуже дивна історія, — промовив Трепка. — Чи не подумали ви, що людина, яка хотіла б вас убити, зробила б це, мабуть, трохи інакше?

— Не розумію…

— Мене, професоре, дивує те, що злочинець діяв так невдало. Стріляти з віддалі близько тридцяти метрів, уночі, з малокаліберного пістолета — значить, стріляти навмання. Це був несерйозний замах, схожий скоріше на дурний жарт.

— Жарт? Ну знаєте, капітане! — Професор явно образився на Трепку. — Стріляти в людину — далеко не жарт.

— Це правда, — кивнув головою Трепка. — Стріляти в людей — не жарт. У всякому разі нормальна людина цього не робить. Але я не це мав на увазі, коли казав, що замах був несерйозний. Я хотів сказати, що в даному випадку метою було не вбивство, а щось інше.

— То навіщо ж усе-таки стріляли? — запитав спантеличений професор.

— Саме про це я й хотів вас запитати.

— Мене? А звідки ж я можу знати?

— Чи немає у вас якихось особистих ворогів?

— Ворогів? Ні… не думаю. — Містраль на мить замислився. — Звичайно, як і кожній людині, одні симпатизують мені, інші скоріше ні… Але от що ні в кого немає причин стріляти в мене, — то це безсумнівно.

— Може, хтось вами незадоволений?.. Який-небудь співробітник або студент?

— Ні… немає нічого такого, що могло б бути причиною. Я ніколи серйозно ні з ким не сварився. Ви думаєте, що хтось із помсти хотів мені нагнати страху?.. Ні, це смішно!

— А може, це пов'язане з вашою науковою роботою? Чи ніхто не вимагав чогось від вас?

— Вимагав? Не розумію.

— Ви науковий працівник.

— Так, ви знаєте, — я гематолог…

— Може, хтось робив вам якісь пропозиції в зв'язку з вашою працею, хотів дістати від вас якісь наукові дані?

Професор почував себе явно ніяково.

— Ні, нічого такого не було. Це схоже на різні підступи, що мають місце в галузі технічних відкриттів, капітане. У медицині таких речей, на щастя, не буває.

— А чи не одержували ви якихось листів з погрозами, чи не мали телефонних розмов, де б вам щось наказували або забороняли?

Містраль розсміявся.

— Ви маєте на увазі шантаж? Ні, слово честі, нічого такого зі мною не було. Зрештою, повинен вам одразу сказати, що в мене немає ніякого добра. Ви ж знаєте, в якому становищі перебувають сьогодні наукові працівники.

Трепка заклопотано кашлянув.

— Словом, ви не можете пояснити причин цього дивного замаху?

— Аж ніяк. — Містраль підійшов до стінної шафки і дістав звідти пляшку французького коньяку. — Мабуть, це зробив якийсь божевільний. Мій приятель-психіатр, професор Яштин, розповідав безліч історій про кримінальні подвиги своїх підопічних.

— Ну, залишимо поки що цю тему, — промовив Трепка. — Хто живе в будинку?

— О, тут ціла купа людей, — відповів професор, наливаючи чарки. — Ну, насамперед — професор Касіца, директор нашого інституту, потім його син Міхал, новоспечений лікар, потім асистенти професора Касіци: доктор Заплон і доктор Протоклицька, мій асистент, доктор Йонаш, і панна Стор, лаборантка. Крім наукового персоналу, тут живе ще в службовій кімнатці біля кухні пані Котовська, наша господиня.

— Ви говорили з ними про цю пригоду?

— Так. Я згадав про це під час сніданку.

— Ну й що?

— Нічого. Усі в той час були дома, але ніхто нічого не бачив і не чув. Вибачте, пані Котовської тоді не було дома. Вона ходила до сусідки і повернулася лише після десятої.

— Ну що ж, — сказав Трепка, — нам лишається ще оглянути будинок.

— А що це вам дасть?

— Така вже формальність, — зітхнув Трепка.

Ми вільно ходили по віллі, бо Трепка, заздалегідь домовляючись з професором, обрав такий час, щоб нікого не було дома.

Будинок був триповерховий. Перший поверх займав вестибюль, з якого одні двері вели до малої бібліотеки, а другі — до кімнати професора Містраля. Через засклені двері з вестибюля можна було вийти в коридор, а звідти, пройшовши в двері з правого боку, потрапити до кухні. За кухнею приліпилася ще службова кімнатка господині. На другому поверсі була маленька лабораторія, а також три кімнати, зайняті професором Касіцою та його сином. Крім того, біля лабораторії містилася кімнатка панни Стор. На третьому поверсі жили асистенти — лікарі Заплон, Йонаш і Протоклицька.

— Це нагадує мені фаланстер Фур'є^[1], — пожартував Трепка, коли ми сходили вниз.

— Справді, — посміхнувся професор, — дехто називає нас комуною. Ми всі займаємось однією справою і проживаємо під одним дахом, але не зовсім добровільно. Це швидше господарська необхідність. Після переїзду з Вроцлава інститут не міг знайти квартир для наукових працівників. Нещодавно завдяки певній бюджетній автономії нам пощастило купити дві вілли: одну тут, а другу — в Пясечному. Віллу в Пясечному ми вважаємо за будинок відпочинку, хоча й там обладнали невеличку лабораторію, щоб можна було продовжувати свої досліди. Колись, як ми вже налагодимо своє господарство, «Пристань Ескулапа»^[2] буде дуже приємною дачею.

— «Пристань Ескулапа»? — здивувався Трепка.

— Обом своїм віллам ми дали назви. Певна річ, неофіційно і до деякої міри жартівливо. Ось цю ми назвали «Ізолятором», — не знаю, чи дуже влучно, — а ту, що в Пясечному, — «Пристань Ескулапа». Насправді ж вони називаються дуже прозаїчно: будинки Другого інституту дослідної гематології — № 1 і № 2.

— Так, це цікаво, — неуважно промимрив Трепка, заглиблений у свої роздуми. — Ця вілла має два виходи, правда ж, професоре?

— Звичайно. З вулиці — головний вхід до вестибюля через терасу, а від саду — боковий, що веде на кухню.

— Тобто в коридор і далі на сходи можна потрапити або з вестибюля, через ті засклені двері, або ж через кухню?

— Цілком правильно.

Трепка накреслив план і уважно розглядав його. Професор Містраль здивовано зиркнув на капітана. — Чому це вас так цікавить?

— Ви казали, професоре, що після тієї події виходили в сад. Але не сказали, через які двері — головні чи через кухню?

— Через головні.

— Через головні? — перепитав Трепка. — Чому? Як на мій погляд, то через кухню вам було ближче. Стріляли з боку саду, а до саду ведуть двері через кухню.

— Так, ви маєте рацію, — промовив трохи збентежено Містраль — Я хотів вийти через кухню, але двері з вестибюля були замкнуті.

— Ті скляні двері, що ведуть у коридор?

— Так. Вони були замкнуті на ключ. Тому я повернув і вибіг через терасу.

— Кажете, замкнуті на ключ… — Трепка насупив брови. — А хіба ці двері звичайно бувають замкнуті?

Містраль, здавалося, був збентежений цим запитанням.

— Та ні… скоріше ні… — відповів він невпевнено.

— Що ви розумієте під цим «скоріше»?

— Те, що в той час двері не повинні бути замкнуті. Пані Котовська замикає їх тільки о десятій годині.

— А вас це не здивувало?

— Я не звернув уваги на це.

— Як ви гадаєте, хто міг замкнути ті двері?

— Не маю уявлення.

Деякий час Трепка мовчав.

— Ви згадували, що пані Котовської не було в той час дома…

— Справді. Її не було.

— …і що телевізор працював на всю потужність, — буркнув собі під ніс Трепка.

Більше він уже нічого не запитував, і на цьому наші відвідини закінчилися.