Притулок пророцтв

РОЗДІЛ 13

Алексі двічі об’їхав квартал навколо автомайстерні Теодора. Припаркувався на під’їзній доріжці, прикував мотоцикл до огорожі. Сходинок не було, вхід розташовувався на рівні дороги. Алексі натис на дзвінок: тричі, пауза, тоді ще двічі. Почув, як відсунулася заслінка вічка, потім двері відчинилися.

Батько впустив його досередини, зачинив двері на два замки і ривками пошкутильгав коридором на своїй милиці. Вони ввійшли до задньої кімнати, оповитої хмарами сигарного диму.

Мірон налив чарку узо15.

– Випий, сину.

– Сьогодні у мене була незвичайна зустріч, – попиваючи узо, Алексі обводив поглядом духовних натхненників і лідерів «Сімнадцятого листопада», що зібралися за столом.

Він пильно оглянув кожного товариша. Важко повірити, що ці вже немолоді люди колись були студентами політехнічного університету, які вийшли на мирну демонстрацію. Двадцять дев’ять років минуло відтоді, як жорстока репресивна машина скалічила їхніх друзів, їхні тіла й душі, проте не вбила жагу помсти за кровопролиття сімнадцятого листопада.

Пузань Теодор з повними, як у хом’яка, щоками, напихався своїм улюбленим шоколадом. Важко було уявити його дев’ятнадцятирічним студентом політології, який, агітуючи людей проти хунти, побачив перед собою танки, що прорвалися крізь ворота.

Високий, однорукий Васілі, який колись був зіркою баскетбольної команди, а потім перекваліфікувався і став чудовим футболістом, розкрив долоню здорової правої руки.

– Ця зустріч якось нас стосується?

– Так.

М’якоголосий Йорґо підвів очі і, чекаючи на відповідь, заходився погладжувати свої пишні, закручені вуса. Годі повірити, що цей лагідний співак і поет натиснув на гачок пістолета, коли ліквідовували голову місії ЦРУ, перший акт їхньої помсти американцям.

Дімітрі, найстарший з усіх, хоч і з вкритим зморшками обличчям, та ще й досі по-хлопчачому підтягнутий, перекочував свою незмінну зубочистку з одного кутика рота до іншого.

Васілі погладив підколений шпилькою лівий рукав.

– Алексі, ти довго збираєшся витримувати драматичну паузу?

– Пригадуєте Фей Сойєр з божевільні?

– Це та, що бачила твоє обличчя, але втекла, а ми не встигли її схопити, – озвався Йорґо.

– Вона вийшла зі мною на зв’язок.

– Як вона тебе знайшла? – батько подався вперед на своїй милиці.

– Вона і не думала тікати, а вистежила нас до схованки і тепер знає, де ми тримаємо Рейвен.

Залягла мовчанка. Кожен переводив погляд на свого сусіда, немов вирішуючи, кого звинуватити.

– Ця жінка вийшла з тобою на зв’язок? – майже пошепки перепитав Йорґо.

– Її справжнє ім’я Фатіма Саїд, – пояснив Алексі, доливаючи собі узо. – Вона – майорка «Моджахедін-е Халк».

– Це іранська студентська терористична група, яка допомогла муллам скинути шаха Пехлеві, – уточнив його батько.

Васілі нахилився вперед усім довготелесим корпусом.

– Якщо вони іранці, то чому перекинулися на бік Хусейна і воювали проти власної країни?

– Як можна довіряти людям, які міняють союзників, коли їм вигідно? – вступив у розмову Теодор, витираючи шоколад із губ.

Дімітрі пересунув зубочистку за другу щоку.

– І що ця майорка хотіла?

– Вона була в лазареті, коли Тедеску змусив Рейвен повторити свої пророцтва-загадки.

– Ох, товариш мій старий зі своїми загадками, – сказав батько. – Завжди придумував головоломки, а потім забував розгадки. І що ж ця медсестра Фатіма чула?

– Тільки два рядки, – наслідуючи інтонації Фатіми, Алексі продекламував:

Йорґо хруснув пальцями.

– Стерегти майбутнє, найімовірніше, означає, що вона – оракул і провіщає людську долю, як піфія у храмі Аполлона в Дельфах.

Васілі похитав головою.

– Але ж дельфійський оракул стоїть не на вежі, овіяній вітрами. Там пари підіймаються з-під землі у темній печері.

– Колоти ножем – це, можливо, алюзія на верховну жрицю оракула, що приносить в жертву богам козу, – припустив Теодор.

Дімітрі пожував зубочистку.

– Приносити жертву богам у ненависті? Щось не в’яжеться.

Теодор відкусив ще шматочок шоколаду.

– Як би там не було, Тедеску організував у Штатах мережу наших агентів і розробив план «Зуби дракона». Тож що це все означає, Алексі?

– МЕХ бажає укласти з нами союз на цю операцію.

– Абсурд, – вигукнув батько. – Це наш план, наша помста.

– Так, але, як справедливо зауважила майорка, наші люди вже немолоді, – заперечив Алексі.

Батько, неначе мечем, розітнув милицею повітря.

– Жінки з МЕХ теж старіють, може, уже й потовстішали.

– Її головний аргумент, що перше покоління «Сімнадцятого листопада» є великою силою тут, у Греції, а використовувати наших літніх агентів у Штатах без зброї моджахедів – лише марнувати людські ресурси.

Дімітрі пожував зубочистку.

– Я не довіряю терористам, які переходять на інший бік, щойно десь з’являється нагода урвати більше. Коли союз з нами стане їм невигідний, вони нас зрадять.

– Моджахеди прагнуть помститися ЦРУ так само сильно, як ми, – не погодився Йорґо. – Яку зброю вони збираються нам дати?

– Не дати, а продати.

– То ці ісламські марксисти ще й хочуть нажитися на наших ідеях, – прошамкав Теодор з повним ротом.

– Дивіться, яка справа: Саддам за гроші, які отримував із програми «Нафта в обмін на продовольство», купував для МЕХ танки, міномети та старі АК-47. Ірак також придбав у чеченської мафії біологічну зброю. Фатіма каже, що частина цієї зброї і досі в них, але ми мусимо заплатити, щоб покрити їхні витрати.

– Скільки? – запитав Мірон.

– П’ятдесят тисяч доларів.

Йорґо припалив сигару і видихнув кільце диму.

– І де ми маємо дістати таку суму?

– Вона пропонує нам пограбувати банк, який веде бізнес з американськими компаніями.

– Наприклад, афінський? – уточнив Дімітрі.

– А чому б і ні? Ми ж уже грабували банки.

– І щоразу це ставало все небезпечнішим, – Васілі підняв обрубок своєї лівої руки. – Я проти того, щоб ризикувати життям заради мусульман.

Алексі їх розумів: це була настороженість старих людей, яким так довго вдавалося виживати в підпіллі.

– Я візьму це на себе.

– Сам? – пирхнув Мірон.

У пам’яті Алексі зринули телевізійні кадри, на яких Патті Герст, перейнявши ідеї «Симбіоністської армії визволення», тримає на мушці своєї гвинтівки працівника банку.

– Рейвен мені допоможе.

Батько замолотив ручкою милиці в повітрі.

– Я проти.

– Я згоден з Міроном, – промовив Йорґо. – Через неї ми всі можемо опинитись у небезпеці.

– Я обробляю Рейвен уже два тижні, завойовую її довіру методами, якими Північна Корея колись перетворювала ворогів на своїх агентів.

– І ти гадаєш, що можеш зробити так само з нею? – спитав Мірон.

– Уже роблю і навіть її не торкаюся.

Дімітрі заходився перекочувати зубочистку язиком туди-сюди.

– Це марнування вродливого молодого тіла.

– А ти впевнений, що вона сама тебе не заморочила, га, Алексі? – реготнув Васілі.

Алексі звернувся до батька:

– Я прошу твого дозволу.

Мірон насупив брови.

– Гаразд, нехай допомагає, але якщо пручатиметься або спробує втекти – стріляй. Обстав усе так, ніби це не ти, а охоронець банку.

– Але ж якщо вона помре, пророцтва Тедеску помруть разом із нею.

– Я ж не казав убивати. Вистрели їй в ногу чи руку, привези сюди, і ми витягнемо з неї послання в той же спосіб, яким люди капітана Еліаде з антитерористичного підрозділу здобувають інформацію про нас у наших однодумців.

– А якщо не вийде?

Мірон постукав милицею по нозі.

– Тоді дівчина нам ні до чого, і ти її позбудешся.

Із зубочистки Дімітрі закрапала слина.

– Слухай, Алексі, перш ніж ти вб’єш цю сексуальну маленьку кішечку, позич мені її на годинку чи дві.