Привид часу

КРИЖАНІ АСТЕРОЇДИ

Рустам Сінг чергував на диспетчерському пункті вантажної траси Земля — Космобуд — Венера — Меркурій останню годину.

Нічна Земля мерехтіла скупченням вогнів у містах і на шляхах африканського континенту. Червонувато-жовтий світанок підсвічував лише край Атлантичного океану. А тут, на стаціонарній орбіті, у чорному небі ще владарювало кудлате сонце. Воно нанизувало, ніби скляні намистинки, на свої промені маневрові ракети, які снували між кульовими і дисковими ангарами Космобуду.

На схід од диспетчерського супутника промені обривались у конусі ночі. Там по штучному Чумацькому Шляху тяглася низка вогнів.

Робота була не складна: стежити на екранах і світлових табло за рухом автоматичних ракет, приймати з трас рапорти контрольних автоматів, нудьгувати, чекаючи, поки трапиться щось непередбачене, коли потрібна буде людська ініціатива (за всі чергування Рустама такого ще не траплялося), та ще весь час сваритися з тими, хто відправляв і одержував вантажі — їх ніколи не влаштовував оптимальний, розрахований машинами режим перевозки. Рустам усміхнувся. Варто було б «оптимальний» назвати якось інакше — адже цей термін ніколи нікого не влаштовує.

Тихо прогудів зумер біля телеекрана «Земля». Ну, ось, будь ласка! Рустам незадоволено підійшов до пульта:

— Диспетчер Сінг!

— Конструктор Ферро, Антарктида, Інститут вакуумного складання! — відрекомендувався лисий чоловік з розкішною рудою бородою. Було видно, що він надзвичайно обурений. — Чо-о-му досі не відправлено на венеріанські станції мої апарати променевого зварювання? — Ваші апарати… — Рустам ковзнув очима по таблиці черги вантажів. — Ваші апарати підуть післязавтра малою швидкістю.

— П-п-післязавтра?! Малою?! Я ж телеграфував на Венеру, що відправлю їх сьогодні і середньою! Ось! — Бородань помахав якимось папірцем.

— Якби ви сконструювали свої апарати трохи легшими, — зауважив диспетчер, — тоді…

— Он як?! — в голосі землянина відчувався сарказм. — А ви, юначе, самі коли-небудь займалися такою справою?

Рустаму вже минуло двадцять чотири роки, і він терпіти не міг, коли його називали юнаком.

— Не займався і не збираюсь займатися, дорогий товаришу. Променеве зварювання давно застаріло, і я, відверто кажучи, не розумію, навіщо ви відправляєте такі апарати на венеріанські будови? На Землі не пощастило застосувати?

У землянина одвисла щелепа. Він хотів щось відповісти на глузливе зауваження, та не встиг. У цю мить в диспетчерській пролунало:

— Сповіщає автомат-патруль 12! Невідоме тіло наближається з простору до середньої зони траси. Координати 69 східної, 15,5 південної…

Рустам, забувши попрощатися з землянином, підбіг до головного пульта.

— Траєкторія тіла перетинається з трасою під кутом три градуси, — чітко доповідав патрульний автомат. — На попереджувальні сигнали тіло не відповідає, ознак керованості не виявлено….

Рустам підняв палець над клавішею «Знищення метеорів», щоб випустити самонавідні атомні торпеди. («Нарешті буде про що розповісти!») і завмер з піднятою рукою.

— Швидкість тіла дев’яносто мегаметрів за секунду. Радіовипромінювання в діапазоні немає… — байдуже лунав штучний голос.

«Дев’яносто мегаметрів за секунду, майже третина швидкості світла. Тіло з іншої системи!»

Ось і стався той надзвичайний випадок, коли потрібна була людська ініціатива, коли людина мала перевершити машину в швидкості думки! У вільний від роботи час Рустам і товариші, які його зміняли, придумували «задачі» на можливі небезпечні ситуації в зоні траси і змагалися, хто швидше й краще впорається з ними. Тепер це згодилося: мозок диспетчера вмить оцінив відстань од дванадцятого патрульного автомата до траси, по якій ішли один за одним на відстані сотень кілометрів транспорти і визначив найнебезпечнішу ділянку. Дорогоцінну частку секунди, яку довелося б витратити, щоб простежити очима за світною схемою траси, було збережена Тепер треба натиснути і відпустити відповідні клавіші перемикання. Рустам затулив долонею частину фотоелементів, одночасно натиснувши плечем кілька клавіш. У цю ж мить транспорти помчали геть од небезпечного місця.

Диспетчер знову натиснув і відпустив клавішу. Од сусіднього ангара, розпустивши білі вогненні віяла, вгору рвонулися три електромагнітні автомати-перехоплювачі з анігіляційними двигунами.

Натиснути-відпустити! Дванадцятий патруль почав коректувати політ перехоплювачів, одночасно доповідаючи:

— Невідоме тіло схоже на паралелепіпед. Аналіз речовини за відбитим спектром: лід. Вага — майже тонна.

Диспетчер подав команду перехоплювачам:

— Одвести тіло від Сонця!

Лише тепер Сінг поглянув на схему траси. Там поміж світлячків ракет, що повзли наче мурахи, мимо нерухомих рубінових точок астромаяків і патрулів, електронний промінь гнав блакитну краплинку. Яскравий хвостик, що лишався після неї, свідчив про її величезну швидкість. Краплинка наблизилася до ланцюжка світлячків і на мить зімкнулася з ними. У Рустама похололо в грудях: зараз спалахне! Але крижаний астероїд пролетів у «вікно»! За ним, описавши пологі дуги, кинулися зелені рисочки перехоплювачів…

— Ух! — диспетчер витер спітніле чоло, відійшов — і зустрівся поглядом з землянином. Той усе чув.

— Дякую! — сердечно вклонився Сінг екрану.

— За що?

— Що ви нічого не сказали зопалу. Великий кристал, га?

— Дурниці! — Конструктор з Антарктиди похитав головою. — Таких кристалів не буває. Це штучне тіло. Повідомляйте по Сонячній! Швидше!

— І справді. Бувайте здорові…

Рустам повернув перемикач телевізофону на позначку «Блискавка», радіохвилі понесли його голос і зображення по всій Сонячній системі.

— Увага, люди! — Рустам намагався бути спокійним. — Тільки-но виявлено штучне тіло, яке летить від сузір’я Тельця з швидкістю 90 мегаметрів за секунду — крижаний паралелепіпед, вагою майже тонна. До нього полетіли перехоплювачі, але вони зможуть лише відвести тіло од Сонця. Пропоную послати в погоню зореліт… Увага! Стежте за сектором простору від сузір’я Тельця. Можливо, помітите щось нове. Передаю астрономічні координати…

Через двадцять чотири години спостерігачі зовнішньої обсерваторії на Плутоні помітили ще два крижані паралелепіпеди, які мчали від сузір’я Тельця. Шістдесят вісім днів треба було зорельотам, щоб виловити астероїди у просторі і доставити їх на Землю, в Астроград.

Три крижані брили були однаковісінькі за формою і розмірами. Невидимий космічний пил зробив своє: грані паралелепіпедів колись, мабуть, прозорі, стали матові. Астрольотчики, що транспортували астероїди на Землю, всередині нічого не помітили. Проте електромагніти виявили сталь. На всяк випадок, щоб зберегти космічний холод, астероїди поклали в контейнери з рідким гелієм.

Коли тіла перевантажили з контейнерів у закритий басейн, наповнений гелієм, матові грані астероїдів ніби розчинилися в рідині. Люди, що юрмилися навколо басейну, та й не тільки вони, — всі жителі Землі побачили на телеекранах людей усередині брил. Дві молоді жінки і присадкуватий літній чоловік застигли в крижинах. Усі троє були настільки земні, що припущення, ніби це «прийшлі брати по розуму», одразу відпали.

Спосіб безракетної мандрівки людини, яку охолоджували до абсолютного нуля у захисній крижаній оболонці, уже застосовувався в Сонячній років двадцять, хоч технічно це виконувалося інакше. Тому повернути цих трьох до життя не становило труднощів.

Астероїди прогріли інфравипромінювачами. Диспетчер Сінг, побачивши на екрані, як із камери теплового пробудження вийшла сіроока красуня, вигукнув вражено:

— І таку жінку я мало не спопелив ядерною ракетою!

Високий, трохи сутулий чоловік не поспішаючи йшов по сходинках до кімнати на п’ятому поверсі, де відпочивали три астронавти. Голова Зоряного комітету Остап Іскра сьогодні весь день сидів у Центральному архіві зореплавання. І тепер ще раз пригадував усе, що йому пощастило узнати з мікрофільмів старих наукових звітів, побляклих газетних вирізок, фотографій, магнітних записів рапортів патрульних автоматів про цих трьох.

…На відстані десяти парсеків од Сонця у холодному просторі летить жовто-оранжева зоря, що належить до сузір’я Тельця. Вона не має назви. У зоряному каталозі Гумбріджа є лише її номер — Г-1920. Неозброєним оком зорю можна побачити тільки з Місяця, де спостереженню не заважає атмосфера. Зоря мчить до далекої групи Плеяд з надзвичайною для системи Чумацького Шляху швидкістю — 360 кілометрів за секунду.

Років вісімдесят тому вчені Центральної місячної обсерваторії опрацювали дані кількасотлітніх спостережень руху Г-1920 і прийшли до незвичайного висновку: тіло, яке рухається з такою швидкістю по орбіті зорі Г-1920, не може належати до системи Чумацького Шляху! Отже, Г-1920 прилетіла з чужої галактики. Вчені навіть зазначили, з якої саме — з спіральної галактики М-33 в сузір’ї Трикутник.

Позагалактична гостя в нашій системі! Сотні мільярдів років дві галактики: Чумацький Шлях і М-33 розвивалися ізольовано одна від одної, коли не брати до уваги слабкі, ледь вловимі телескопом промені світла, якими обмінювалися ці величезні згустки матерії. Двісті вісімдесят тисяч парсеків розділяли Чумацький Шлях і галактику М-33 — майже мільйони світлових років. А тепер зоря звідти летить отут, поруч, на відстані десяти парсеків. Подорож до неї — це все одно, що політ у М-33.

Учені добре дослідили свою галактику, тому чужорідна зоря їх особливо вабила. Справді, у жарких супертропіках Венери перші космонавти відкрили небілкове кремнійорганічне життя: іхтіозаври плавали там у киплячих кислотних озерах, а птероящери водилися в палаючих печерах. Ще далі, на розжареному боці Меркурія, жили металеві комахи. Перші автоматичні ракети, які літали за межі шумового радіофону Сонячної системи, принесли записи осмислених сигналів, що линули від центрального зоряного ядра галактики. Два десятиліття тому автоматичні зорельоти зафіксували біля двох планет найближчої до Сонця зорі Проксіма Центавра групи метеорів, «які довільно міняли орбіти». Зробивши аналіз електромагнітних записів автоматів, учені прийшли до незвичайного відкриття: у космосі живуть свідомі кристалічні істоти.

Виходило: чим далі від Землі, чим більше відрізнялися од земних умови розвитку матерії, тим дивовижнішим з погляду людини був шлях розвитку матерії до своєї найвищої форми — життя. Що ж там, біля зорі з іншої галактики, яка мчала тепер на відстані близько десяти парсеків од Сонця?

«Якихось десять парсеків…» Іскра хитнув головою. Тридцять п’ять років туди, тридцять п’ять назад. Навіть тепер це — не близенький світ. А тоді, на початку двадцять першого століття… Антиречовини для фотонних зорельотів синтезували штучно. Спорядження зоряної експедиції коштувало стільки, скільки рік життя всього людства… Техніка анабіозу ще не вийшла з лабораторій, але й там експериментували тільки на собаках і мавпах. Така мандрівка в той час була за межами технічних і, головне, людських можливостей. Ні, сильних і сміливих людей і тоді не бракувало. Але у психіці людей лишився слід двадцятого століття! Століття революцій, воєн, небувалих відкриттів, винаходів, кипіння пристрастей, боротьби… Кожен, де б він не був, відчував, що дихає тим же повітрям, яким і всі, що справи і події на іншому боці планети стосуються і його, що супутник, який пролетів над ним, викликав у нього такі ж самі думки і переживання, як і у мільйонів інших людей. Кожен відчував себе членом складної п’ятимільярдної людської сім’ї.

Світ поширшав. Життя людини стало багатогранніше: за рік вона робила стільки справ, що їх у двадцятому столітті вистачило б на десятьох.

Вихопити людину з виру життя і приректи її на кількадесятилітнє комфортабельне животіння в космосі — означало майже цілковиту поразку подорожі.

Космос, зоряні перельоти… О, якби у міжзоряному просторі і справді були небезпеки, що їх змальовували письменники-фантасти у своїх творах: хмари таємничого пилу, який руйнував зорельоти, смертоносні потоки випромінювання, космічні ями з потойбічними властивостями, жорстокі залізні диктатори! Проте вже під час перших польотів автоматичних ракет стало ясно: космос приховує щось значно простіше і страшніше: небезпеку під назвою Ніщо. Немає нічого, навіть змін дня і ночі. Тиша. Пустота.

У пам’яті ще не згладилася поразка зорельота «Фрегат». Машину оснастили універсальними автоматами. Вони вели зореліт за курсом, робили у просторі потрібні обчислення, переносили вантажі, відчиняли двері, готували їжу, прибирали каюти, влаштовували кіномузичні передачі — пальцем не треба було ворушити! Ескалатори, ліфти, роботи-масажисти… А який був важкий конкурс для учасників першого зоряного польоту! Всі вони мали бути талановиті вчені, чудові спортсмени, добре знати мистецтво, бути красивими і дотепними. Одібрали двадцять найяскравіших індивідуумів Землі і відправили до альфа Центавра по трасі, яку проклали автоматичні ракети.

І «Фрегат» повернувся назад, не пролетівши і третини шляху. Ще б пак! Людей, які звикли до щоденної праці, до розмаїтого земного життя, розпещених загальною увагою, раптом прирекли на багатолітнє неробство, забуття. Для них спинилося життя! Двадцять неповторних індивідуумів оскаженіли від багатомісячного неробства, від купання у розкішному басейні, від вправ у гімнастичному залі, очманіли від вишуканих бесід один з одним… Кінчилося все тим, що вони не витримали і ні з чим повернулися на Землю.

Знову спалахнули суперечки. Вчені почали складати нові проекти. Може, варто дослідити зорі спершу автоматичними ракетами? Але автомати лише розширять й уточнять уже відоме, проте вони не побачать принципово нового, того нового, заради якого люди прагнуть у простір… Встановити у навколосонячному просторі телескопи-рефлектори з особливими багатокілометровими дзеркалами? В них можна буде розглядати планети біля найближчих зірок, як Марс і Венеру з Землі. Та цього мало…

Тоді хтось запропонував запустити якнайдалі від нашої Сонячної системи «супутник-інтернат» і виховувати там з дітей майбутніх астронавтів. Але автор цього проекту побажав на всяк випадок лишитися невідомим…

Відновили теоретичні та експериментальні пошуки «принципу надшвидкості», який дав би можливість або зовсім відмовитись од теорії відносності або хоч би спростувати її положення: «ніщо матеріальне не рухається із швидкістю, більшою за швидкість світла в пустоті». Очолив ці пошуки видатний фізик Бруно Аскер. Учені сушили голови, як з найменшою витратою часу подолати відстань, що розділяє зорі у Всесвіті. Але не знайшли в Сонячній системі жодного явища, яке б суперечило загальним філософським законам Ейнштейна. «Знань, які ми маємо, дуже мало, щоб перейти до наступного етапу порівняно з механікою Ейнштейна, — так формулював поразку пошуків Бруно Аскер. — Потрібні нові дані про речовину, простір, світ. Щоб добути їх, треба летіти, причому не за десятки, а за сотні й тисячі парсеків. А щоб летіти, треба знати те, що ми узнаємо після польотів, — принцип надшвидкості… Виходить замкнуте коло».

А світ зірок вабив! Гіпотетичні таємниці білих карликів, сяюча пустота червоних гігантів, спрямовані потоки космічних променів, шурхіт міжзоряного водню, невиразні радіовипромінювання згаслих зірок… Людство зняло з очей пелену атмосфери. Спостерігачі позаземних обсерваторій одну за одною відкривали планети і планетні системи біля далеких зірок. А жовта зоря Г-1920 тікала з швидкістю 360 кілометрів за секунду. На сімнадцять мільярдів кілометрів щороку віддалялася нерозкрита таємниця… Зорі мерехтіли в земному небі, нерухомими розсипами сяяли над Місяцем і Марсом, — вабили, розохочували людей, які вже пізнали могутність своєї праці і розуму.

Заклик зірок! Остап Іскра добре знав, що це таке. В ясну ніч не можеш заснути, до галюцинацій виразно уявляючи присмеркові відблиски на полірованому корпусі космольота і розжарений, голубуватий од великої швидкості розсип зірок. Думки стають спокійні і величні, забуваєш про труднощі пройдених парсеків пустот, про самотність, яка ссе серце, і лишається тільки одне: а що ж там, біля найяскравішої зорі? Цей заклик виник із найблагороднішого і високого прагнення людини вперед. Не один раз він зривав із Землі, кидав у простір і Остапа Іскру.

«Треба чекати. Можливо, через півстоліття і пощастить спорядити експедицію до загадкової Г-1920. А поки що — гай, гай!»

Тоді шість чоловік заявили: «Ми полетимо до Г-1920! Полетимо не через півстоліття, а тепер — на зорельоті, який має швидкість лише 0,8 світлової!»

А втім, спочатку їх було тільки троє: інженер-космобудівник Іван Корнєв, конструктор Стефан Март і міжпланетник Антон Летьє. Вони опублікували свій проект і програму польоту на ракеті зразка майстерні.

Зореліт-майстерня… Іскра пригадав фото цих трьох, які знайшов у картотеці астронавтів. Глядячи на них, Остап дивувався. Ну, Антон Летьє, тридцятидвохлітній ас номер один, зрозуміло. Тонкі риси обличчя, зухвала усмішка, сміливий погляд, розкішні кучері. Такому все за іграшку… Стефан Март дивився з фото зарозуміло і холодно, рішуче стиснувши губи. Це теж, видно, людина гонориста і вперта, ладна костьми лягти, але довести своє. А ось Іван Корнєв. Вилицюватий, коротко підстрижене з сивиною волосся, товсті губи, простодушний погляд, трохи випуклі очі, м’ясистий ніс. Цей чоловік здавався повільним, обережним — з тих, що «сім разів одміряють, а один раз одріжуть». Важко було повірити, що саме йому належить такий до зухвальства одчайдушний задум.

Через деякий час до них приєдналися дві жінки: Марина Плашек — лікар, біолог, ботанік і дев’ятнадцятилітня Галина Крон — інженер-радист.

Навіть тепер такий сміливий проект Зоряний комітет узяв би під сумнів. У простір мав піднятися не зореліт, а просто трьохсотметрова цистерна з фотонними двигунами, великим запасом матеріалів, верстатами, інструментами, продовольством… і екіпажем, що складався з шести чоловік. Обладнати зоряний корабель ці сміливці мали в космосі самі.

«На пригоди краще не розраховуйте, — попереджав членів експедиції Іван Корнєв, — летіти доведеться роки, десятиліття. Це будні. Пережити їх у космосі значно важче, ніж на Землі. Життя людини роблять змістовним праця, творчість. Ні спорт, ні розваги їх не замінять. Ось ми й плануємо свій політ так, щоб ніколи не лишатися без роботи, щоб і в міжзоряній пустоті мати змогу прикладати сили, втілювати задуми, виявляти майстерність».

А втім, Іван Корнєв був людиною діла. Він розраховував, що шість кваліфікованих спеціалістів, навіть якщо працюватимуть не поспішаючи, встигнуть до фінішу біля Г-1920 повністю обладнати зореліт…

Проект зорельота-майстерні багатьох приголомшив. Чимало проектних інститутів і заводів, сотні тисяч спеціалістів працювали над проблемою зореплавання… І раптом — на тобі! Обійшлися без них. Суперечки розпалилися.

«Послати людей у космос на такому, даруйте на слові, зорельоті — все одно, що відправити їх у пекло!» — обурювався відомий теоретик астронавтики.

«Експедиція приречена! Астронавти не зможуть розвинути потрібну швидкість, і їх притягне назад до Сонця!» — запевняли інші.

«Якщо їм пощастить вилетіти з Сонячної, все одно вони не зможуть загальмувати біля зорі!» — пророкували треті.

«Навіть загальмувавши біля зорі, астронавти не розженуть ракету назад!» — підтверджував ще якийсь авторитет.

Та найзавзятіше, як свідчили пожовклі сторінки газет і протоколи різних комісій, виступав проти проекту Бруно Аскер — фізик, математик, кібернетик, найвидатніший учений того часу. Студенти на кінолекціях і досі бачать цього огрядного чоловіка, чують його грубий бас, просту, далеку від академічної вишуканості мову. І досі на лекціях, конференціях, у наукових статтях згадують то «формулу Аскера», то «метод Аскера», то «ефект Аскера». Тепер він — класик.

А потім трапилося непередбачене. Бруно Аскер раптом став шостим учасником експедиції Корнєва. Можливо, саме це й вирішило долю голосування у Зоряному комітеті: послати чи не посилати шість сміливців у простір.

Астронавти стартували звідси, з Астрограда, шістдесят дев’ять років тому — у жовтневий день 2048 року.

І ось троє з них повернулися.

Остап Іскра тихенько прочинив двері і зупинився на порозі кімнати.

Три астронавти прикипіли очима до гір і моря, що розкинулися перед ними. Жінки стояли на балконі, обнявшись, чоловік трохи осторонь сперся на поручні. Іскра на мить глянув на все їхніми очима, очима людей, які багато років дивилися тільки на прилади та чорне небо у колючих цяточках зірок. Він теж, коли повернувся звідти, жадібно вбирав поглядом білосніжні хмарки, що велично пливли у блакиті, синюваті снігові вершини гір, зелені, пронизані промінням сонця хвилі, що розбивались об парапет набережної на білі бризки й піну; потоки машин, які мчали вулицями, зелень двоярусних бульварів, обличчя незнайомих, але рідних людей… Він так само вдихав терпке повітря, підставляв тіло свіжому надвечірньому вітру, що подихав з моря.

Остап Іскра підійшов до астронавтів.

— Здрастуйте! — схвильовано промовив. — Здрастуйте, Галино Крон. Я, здається, не помилився?

Дівчина всміхнулась. Її великі сині очі радісно засяяли. Вона подала руку.

— А ви — Марина Плашек?

— Так, здрастуйте, — почувся у відповідь приємний чистий голос.

— Стефан Март, конструктор-механік?

— Вгадали, — чоловік енергійно потис простягнену руку. — А ви хто?

— Іскра, голова Зоряного комітету. — Остап пройшовся по кімнаті, зсунув крісла в ряд і викотив їх на балкон. — Сідайте… і розкажіть, що сталося з вашим зорельотом-майстернею? Де він подівся? Де ваші товариші?

— Як? — Галина Крон здивовано глянула на Остапа. — Невже ви не одержали радіограми? Виходить… — голос її затремтів.

— Нічого не виходить, Галинко, — сказав Стефан Март, сідаючи в крісло. — Не забувай, що на Землі минуло… який тепер рік, голово?

— Дві тисячі сто сімнадцятий.

— Значить, минуло шістдесят дев’ять років. Протягом цих шістдесяти дев’яти років тут щодня відбувалася сила-силенна подій. Радіограма могла десь загубитися.

— Ні, вона не загубилась. — Іскра вийняв з кишені аркуш паперу, розгладив його на коліні. — Точніше, не загубилося те, що дійшло до Землі. А дійшли, на жаль, лише уривки… Слухайте: «…га, Сонячна!» Можливо, «увага». «Буревісник…» Шуми. «…мчить із швидкістю нуль дев’яносто один світлової…» Виходить, дуже збільшили розрахункову швидкість? — Іскра запитливо глянув на конструктора Марта.

— Так, — підтвердив той. — Що ж там далі?

— Далі… далі шум і кілька слів, яких не можна розібрати. Потім — «місцезнаходження…» Знову шум. «Г-1920…» Шум. «…маршруту такі…» Шум. «…яскравість зорі…» Шум. «…пропорційна квадрату відстані до неї». — Голова здивовано глянув на астронавтів. — Навіщо ви таке повідомляли?

— Яскравість зорі зменшується пропорційно квадрату відстані до неї! — сердито зауважила Марина. — Зменшується, розумієте?

— Зменшується?! — Остап Іскра вражено дивився на жінку. Притиснутий рукою до коліна аркушик паперу тріпотів на вітрі. — Та-ак… «Паралакс…» Знову шум. «…зменшується, повторюю…» Шум знову забив кілька фраз. «Зіткнулися з… у напрямку… бачимо… дослідити причини цього явища…» — Іскра зітхнув і віддав згорнутий аркуш Галині Крон. — Оце й усе. Потім почався такий шум, що розшифрувати далі слова не змогли навіть імовірносні електронно-обчислювальні машини[1]. Та коли врахувати, що радіограма пройшла чотири парсеки, то й це чудово!

Астронавти, нахилившись над аркушем, зачудовано розглядали його.

— Отже, вони все-таки пролетіли! — радісно вигукнула Марина Плашек. — У них все гаразд!

— А чому такий шум? Може, передавач? — Март запитливо подивився на Галину.

— Передавач був справний. Цілком справний! — впевнено промовила інженер-радист. — Просто, мабуть, дуже далеко залетіли. На межі чутності. Адже тут ефір заповнений радіопередачами…

— «…як доходить до нумізмата стертий п’ятак або як світло мертвих зірок доходить», — продекламував Стефан Март. — Ну, прийняли ви цю радіограму — і що далі? — звернувся він до Іскри.

— Ми… тобто не ми. Тоді, у 2078 році, я був у експедиції. Керівництво Комітету, судячи з протоколів, зайшло у безвихідь. По-перше, ви страшенно збільшили швидкість при своїх запасах пального. Крім того, витратили пальне на цю радіограму… Якщо врахувати, що взагалі до вашої експедиції ставилися скептично…

— Ну, звичайно! — Март кивнув головою.

— Словом, вирішили, що ваш «Буревісник» на шляху до Г-1920 зіткнувся з якимось тілом, був пошкоджений і що ви просите допомоги. Тоді й спорядили рятувальний зореліт-автомат…

— Так-так, — вигукнув Март, схопившись з крісла. — Рятувальний апарат! Людям же так далеко летіти не можна! — глузливо кинув він.

— Між іншим, такі автомати добре себе зарекомендували, — зауважив Іскра.

— Летить тепер ваш автомат, врізаючись у зорі.

— Скажіть, товаришу Іскра, — втрутилась у розмову Марина, — більше ніяких звісток не було з «Буревісника»?

— Ну, які можуть бути звістки, якщо корабель загинув невідомо де! Автомат ні на трасі, ні у гаданому районі його не знайшов… Простір — це простір! Не могли ж ми обшарити всю галактику… — Іскра хотів усміхнутись, але усмішки не вийшло. Відчував ніяковість, розмовляючи з астронавтами. Був старший і в той же час явно молодший од них. Як людина пізнішої епохи, Остап знав значно більше, ніж астронавти, — і разом з тим відчував себе малюком перед цими людьми, що стільки пережили…

— Простір — це простір… — повторила Марина. — І час — це час. Так?

— А ви хіба сумніваєтеся в цьому? — Іскра знизав плечима.

— Виходить, старий Бруно мав рацію, — задумливо вела далі жінка. — Є речі, які можна пізнати тільки там…

— Що саме? — спитав голова. — Може, ви розповісте?

— Так, розповімо. — Стефан Март вмостився зручніше в кріслі, глянув на всіх. — З вашого дозволу почну перший, бо саме того дня чергували я і Корнєв…