Привид часу

3. ЛЕТІТИ!

Галина повернула крісло до поручнів балкона.

Над темно-синім морем краєчок надвечірнього сонця розплився в червону смугу заходу. Прозора хмарна запона над нею теж забарвилась у рожеві відтінки, а потім стала сизою, білясто-голубою, перейшла в синій колір, що дедалі густішав. З другого боку рожевіли снігові вершини гір. Од них у провалля падали густі сині тіні.

Перед трьома астронавтами сидить чоловік, слухає їх шанобливо й уважно. Для нього все, що вони розповідають, далеке минуле. А їм здається, що це відбулося лише кілька днів тому.

Закінчивши свою велику промову, Бруно Аскер відкинувся в кріслі, знову витер носовичком блискучу од поту лисину.

— Виходить, ми нічого не розуміємо, так? — мовила Галина. — І хто це сказав, що істина народжується в суперечці?

Бруно промовчав.

Запала така тиша, що всі почули низький спів двигунів. Зореліт зменшував швидкість, не долетівши до мети. Мети не було на місці.

Зверху, на екранній стелі, почувся м’який тріск: це лічильник Гейгера зафіксував космічну частинку, що залетіла невідомо звідки.

«Ми зараз схожі на неї, — подумала Галина. — Самі в пустоті, без мети мчимо в ніщо… Треба щось робити, балачками зорю на місце не повернеш. Але що? Бруно, Тоні, Корнєв які розумні, а до одностайної думки прийти не можуть. А я?»

Вона підвелася.

— Іване, дозволь мені піти в радіорубку. Треба перевірити електроніку.

Корнєв кивнув. Галина вийшла.

Бруно вийняв з кишені сигарету.

— Аскер! — суворо мовила Марина. Фізик поклав сигарету за вухо.

— Але що все-таки там? — задумливо сказав Корнєв. — Повинні ж ми чимось керуватися, коли опинимося біля зорі?

— Причинно-наслідковим зв’язком подій і явищ, — промовив Аскер. — У кожному випадку треба докопуватися до причин явища, ефекту, суперечності у знаннях. До речі, ти, Іване, так і зробив. Ти почав докопуватися до причини релятивістського уповільнення процесів і знайшов її: збільшення мас елементарних частинок речовини. Речовини! У цьому, мабуть, вся справа.

— Оце думка! — вигукнув Стефан.

Фізик глянув на нього запамороченими очима.

— Схоже, що «властивості часу», по суті, властивості причинних зв’язків у природі, — вів далі Аскер. — Наприклад, необоротність — нібито якась містична властивість часу, бог Хронос, що поїдає своїх дітей. А насправді це необоротність причинно-зв’язаних подій: причина передує наслідку, і навпаки ніколи не буває… Або інший факт — принципова неможливість встановити одночасність подій. Якщо події причинно пов’язані, можна визначити, яка з них передувала іншій. А якщо вони не пов’язані, то цього встановити неможливо. Ми завжди і скрізь — у повсякденному житті і в дослідженнях — спостерігаємо причинний зв’язок явищ. Зрідка ми його розуміємо добре, іноді погано, а частіше — лише неясно вловлюємо… І, мабуть, через це інтуїтивно прагнемо підмінити безперервний потік найрізноманітніших і численних причинно зв’язаних явищ чимось простішим — плином часу.

Галина відчинила овальні дверцята радіорубки і зупинилася на порозі. Тут було її господарство: радіопередавачі, трансляційний вузол, обчислювальний автомат, блоки контролю всього обладнання зорельота. Вона натиснула кілька кнопок: на контрольному щиті спалахнули зелені лампочки індикаторів, стрілки приладів дружно відхилилися праворуч. Жодна червона лампочка не спалахнула — отже, все гаразд.

У нікельованій скобі на сірому корпусі транслятора стирчав букетик сухих коричневих стеблин з шишечками квітів і сухими скрученими листочками. Він нагадав Галині, що востаннє вона була в радіорубці рік тому. Квіти приніс Тоні. Дівчина взяла стеблини — від них ішов сумний запах прілі і пилу.

«Минув рік… На Землі за цей час у мене вже народився б син. Чому син? А може, донька? — Галина всміхнулася. — Ні, нехай син. Неодмінно син. А тут ще ніхто не знає, крім Марини. Навіть Тоні…»

І раптом Галину огорнув неспокій, похолонуло в грудях. Як же тепер буде! Коли вони, як каже Корнєв, полетять до справжньої Г-1920 на спустошеному, «облегшеному» зорельоті, життя стане дуже важке! А вона ж чекає дитину. Ще недавно мріяла, як гулятиме з ним в оранжереї… Як же тепер буде з оранжереєю?

Про що вони там сперечаються? Галина жбурнула букет у сміттєпровід, натиснула важіль на щитку транслятора.

— А що ти скажеш про наш випадок? — спитав динамік густим голосом Корнєва.

— Поширення світла Г-1920 не від неї, а до неї, — пролунав гучний бас Бруно. — Звичайно, причини і там передують наслідку, а не навпаки… Старі і там не перетворюються у підлітків. На цьому тримається світ, усі світи, хоч як вони побудовані. — Він помовчав. — Думаю, поширення антипроменів пов’язане з якоюсь корінною різницею між речовиною зорі і речовиною наших зірок. У чому різниця? Не знаю і не беруся припускати.

— Послухайте, а може… — це пролунав тенорок Стефана Марта. — А може… ніякої зорі взагалі немає?

— Що-о? Як немає? — почулося кілька голосів одразу.

— Правда… Немає там, де ми бачимо її. Невже з цього випливає, що вона знаходиться у протилежному боці — там, де ми її не бачимо?

— А що ж тоді це? — закричав Тоні.

— Так… Марево. Оптичне явище у просторі, яке ми через свою тупість не розуміємо. От і ганятимемося за примарами, блукатимемо у Всесвіті, мов кінь без уздечки.

— Ну, знаєш!

— Зовсім перемудрував!

— Марево! А наші спостереження?

— Якщо навіть там нічого немає, все одно треба летіти, — заявив Бруно. — Встановити, що там справді нічого немає. Дослідники ми чи не дослідники?

— Так, треба летіти, товариші! — рішуче промовив Корнєв.

— А зоря таки є! Повірте старому Бруно! Є!

— Галинко, ти чуєш? — пролунав радісний голос пілота. — Ми летимо до зорі!

— Я чую, Тоні, чую… — молода жінка стояла перед динаміком, обхопивши руками плечі.

«Що робити? Увійти, розповісти їм усе, зупинити їх? Ні. Нехай краще я лежатиму весь час у контейнері УЗП. Коли треба буде працювати, розбудять на кілька днів — і знову. А що, це ідея! І на Землю повернуся зовсім молодою. Галина глянула у дзеркальну шкалу. «Хто ця молода красуня?» — питатимуть люди. І ніхто не повірить, що жінці сто років!

Коли Галина ввійшла у відсік керування, там усе ще точилася суперечка.

— Отже, четверо «за», — підсумував Корнєв. — А ти, Галино?

— Звичайно, за, — лагідно всміхнулася дівчина.

— Твоя думка, Март?

Стефан підвівся, картинно сперся рукою на крісло і промовив, карбуючи кожне слово:

— Тобі більше щастило в прозі, — холодно зауважив капітан.

— Можна і прозою. У сиву давнину це називали: спалити кораблі, — Стефан похмурнів. — Шкода палити! Адже будували самі. Та якщо всі, то і я не відстану… До зорі так до зорі!