Привид часу

2. ПАРАДОКС МАРИНИ ПЛАШЕК

Небо над містом потемнішало, вкрилося хмарами. Його західний край підсвічувало жовте сонце.

Іскра підвівся, торкнув важіль: над балконом розгорнувся тент. Майже одразу по ньому застукотіли великі краплі дощу.

— Дощ! — Галина простягла руки, підставляючи долоні під великі краплини. — Дивіться, іде «сліпий» дощ.

Скісні струмені затарабанили по тенту, розсипалися райдужним пилом на дахах сусідніх будинків, утворили каламутні пухирчасті струмки внизу на асфальті. Люди сховалися під деревами. Вулиця стала безлюдною. Тільки машини снували по мокрій автостраді.

Астронавти притихли, жадібно вдивляючись у затуманене місто, похмурі гори.

— Зараз буде блискавка! І грім! Ну! — вигукнула Галина Крон.

— Блискавки не буде, — байдуже сказав голова. — Це тільки так, вечірнє поливання вулиць. І щоб повітря стало чистіше. Дощ за хвилину перестане.

І справді, незабаром хмара розтанула у блакиті неба. Під сонцем засяяли мокрі дахи, над ними і над асфальтом піднялася пара.

— Шкода… — засмучено мовила дівчина і знову сіла.

— Розповідайте тепер ви, Марино, — запропонував конструктор Март. — Те, що ви тоді сказали, багато в чому визначило дальші події.

— Якби я цього не сказала, — лагідно всміхнулася жінка, — сказав би хтось інший — Бруно, Летьє, Корнєв чи ви… Таку думку підказала мені моя наївність. Свіжий погляд не фізика на фізичні проблеми. І тоді всі почали сперечатися… Розумієте, — Марина обернулася до Іскри, — ми зіткнулися з небезпекою там, де найменше її чекали: у космічній міжзоряній пустоті, за кілька парсеків од найближчих зірок. Та ще й з якою небезпекою! О, коли б це було щось матеріальне, що загрожувало нашому життю, зорельоту… Якби ми могли застосувати свої сили, майстерність, кмітливість, навіть одвагу — як завзято почали б ми працювати, досліджувати! Та небезпека виявилася значно простіша і жахливіша. Вона крилася в нашому незнанні. З дитинства, з школи ми засвоїли механіку Ньютона — Ейнштейна, всі ті непорушні та ясні істини про простір, час, рух, які на Землі і в Сонячній системі тисячу разів були перевірені на практиці, на яких тримається уявлення людей про світ. А коли ми хотіли застосувати ці уявлення до відкриття Корнєва і Марта, з’ясувалося, що вони нікуди не годяться. І ми замість того, щоб вжити якихось рішучих заходів, сиділи у зорельоті, що мчав нас невідомо куди, і сперечалися. А втім, краще розповісти все по порядку…

Після палких і страшних своєю правдою слів Бруно у відсіку керування спалахнула суперечка.

— Нічого не розумію… — розгублено сказала Марина, глянувши на товаришів широко розплющеними очима. — Ми відкрили зорю, у якої час плине у зворотному напрямку? Нехай. Подивимося на все це логічно. Припустімо, зоря має планету. Припустімо далі, що на планеті є мислячі істоти… Адже це логічно можливо, так?

— Ну, то й що! — вигукнув Летьє і випростався.

— А те, що для цих істот їхній час плине «нормально». На нашу думку, час там іде назад, від майбутнього до минулого — старі люди перетворюються на юнаків і дівчат, потім у малюків і так далі. Але це тільки, на нашу думку, на думку людей, де система ліку часу інша. У тих істот вихідна точка і напрямок ліку часу свої. Для них час плине від минулого до майбутнього. Їм, мабуть, здалося б, що це наш час іде назад, що ми розвиваємося від старих до малюків… Отже, дві різні точки ліку часу, дві протилежні системи, але в межах кожної — природна послідовність подій.

— Одну кінострічку змотали не з того кінця, — зауважив знову Тоні. — Герой спочатку гине, а потім снідає.

— Саме так, — кивнула йому Марина. — Поки ці системи не взаємодіють, такий рух часу цілком влаштовує і нас, і істоти там, якщо вони є. Але ж системи взаємодіють! Ми, наприклад, бачимо «антипромені» Г-1920, бачимо фізичне явище, яке підкоряється іншому плину часу…

— Взагалі зовсім ізольованих систем немає, — зауважив Бруно. Його теж зацікавило міркування біолога.

— Тепер припустімо, що системи зближуються. Одна — Г-1920 і її планета. Друга… ну, наприклад, наш «Буревісник», який підлітає до Г-1920 і її уявної планети. Істоти на планеті помітять наш зореліт. Вважатимемо момент, коли нас помітять, за нуль, за початкову спільну точку часу… Після цієї миті для істот з античасом настане їхнє минуле: ті дні і роки, коли вони ще не помітили нас. — Марина перевела подих. — І навпаки, до цієї миті, навіть зараз, античас розгортає їхнє майбутнє у зворотному напрямі, те майбутнє, в якому вже є спогади про приліт «Буревісника». Отже, хоч ми від Г-1920 на відстані 14 парсеків, там знають про наш приліт, знають серед яких сузір’їв мчить «Буревісник», який він… Саме тепер розвивається їхнє майбутнє до тієї миті, коли вони нас побачать. Виходить, про наш політ на планеті знали ще до того, як ми вирушали в подорож, стартували з Землі і навіть до того, як ми народилися?.. Якась «божественна обумовленість», — Марина розгублено усміхнулася.

— І все-таки у тебе десь тут логічна помилка, — резюмував Антон Летьє.

— «Парадокс Марини»! Непогано, — усміхнувся Бруно, зручніше вмощуючись у кріслі. — Отже, нема чого туди й летіти. Ми там уже побували.

— Ми туди не зможемо полетіти, — промовив Стефан.

— Почекай, не про це мова! — Марина підвелася. — Немає значення, як назвати цей парадокс. Не в тому річ. Припустити, що у Г-1920 античас, — значить прийти до абсурду, до безглуздого роздовоєння однієї події. По-моєму, це має не тільки теоретичний інтерес. Може… — в її очах засвітилася надія.

— Може, ми зараз щось зрозуміємо, і все стане на своє місце. Це ви хотіли сказати, Марино? — спитав Аскер.

Жінка знизала плечима.

— Що ж, спробуємо… Хто, власне, перший вимовив слово «античас»? — вів далі Бруно. — Хто висловив глибоку думку, що зоря Г-1920 має античас?

— Ну, я, — стиха промовив Корнєв. — А що?

— Тоді поясніть нам, — фізик подивився на капітана. — Що таке час? Просто час?

— Час — це… Гм… Об’єктивно реальна форма існування матерії, яка розвивається… — Корнєв намагався згадати інститутський курс філософії. Він був упевнений в матеріальності світу і в дослідженнях більше покладався на здоровий глузд, досвід та інтуїцію. Тепер Іван напружував пам’ять: — Світ існує в просторі і часі… Час властивий усім явищам світу… Влаштовує?

— Не зовсім, — відповів Бруно, — простіше й конкретніше, для практичного користування.

— Простіше? Тривалість подій — це і є час. Ми бачимо, що одна подія, наприклад стрибок кота, відбувається швидше за іншу, ну хоч би за обертання Землі під Сонцем. З цього робимо висновок: тривалість стрибка кота менша, ніж тривалість одного оберту Землі.

Оскільки всі події мають тривалість, так само як і всі предмети — розміри, то й виникає універсальне поняття часу нарівні з поняттям простору… Отак.

— Чудово, — кивнув Бруно. — А що ж тоді античас? Антитривалість? Дурниця. Тривалість, довгочасність не мають зворотного знаку, так само як довжина, ширина і висота. Що ж усе-таки за звір — «античас»?

— Почекайте, Аскер! — вигукнув Корнєв. — Адже час — це тривалість подій. Від початку до кінця…

— Античас — тривалість тієї самої події, тільки від кінця до початку? Браво!

— Де початок того кінця, яким кінчається початок? — глибокодумно вигукнув Стефан Март.

Ніби прохолодний вітерець дмухнув по відсіку. Всі пожвавішали: тепер вони могли якщо не діями, то хоча б силою думки опиратися обставинам, у які їх загнала природа.

— Не заплутуйте мене! — одчайдушно махнув руками капітан. — Я мав на увазі ось що, коли вжив термін «античас». У відомій нам частині Всесвіту події відбуваються у більш-менш зрозумілій або звичній послідовності. Наприклад, Сонце завдяки термоядерним реакціям, що виникають у його надрах, випромінює світлові кванти. Вони розходяться від нього. Наголошую, від нього! Якщо ми спостерігаємо зворотну послідовність: світло зорі йде до зорі, — чому ж не зробити висновку, що час цієї зорі плине у зворотному напрямку?

— Тому, що це неправильно! — відрубав Бруно. — Не послідовність подій визначає плинність часу. Стародавня плутанина. Час — тривалість подій, великих і малих, простих і складних. Тривалість — і нічого більше! Час обумовлюється подіями, а не навпаки. А події, їхня послідовність, розвиток, результати, все, у тому числі й тривалість, — визначаються причинно-наслідковими зв’язками між явищами природи… А з погляду діалектичного причинного зв’язку тут усе зовсім ясно: наслідок — те, що зореліт помітять гіпотетичні істоти Марини, — ніколи не настане раніше за причину, тобто прибуття корабля до зорі Г-1920. І нічого тут, як кажуть, голову морочити!

— Що ж, може, це й так, — здався Іван.

— Так, це пояснює, — кивнула Марина, — хоча й не зовсім…

— Ні, я дивуюся! — підхопився з місця Тоні. — І тобі, Марино, і тобі, Іване. Професор тисне на вас своїм авторитетом — і ви легко відмовляєтесь од своїх ідей. А головне — від правильних ідей!

— Так чи не так, — зітхнув Стефан, — це все одно нічого не міняє…

Аскер обернувся до Тоні, насупивши кошлаті брови.

— Ніж збивати з пантелику інших, пілоте, скажіть самі, якщо вам справді є що сказати.

— Є, — запально прийняв виклик Летьє. — Час — не просто тривалість подій! І в уявленні людей, і в науці — це щось більше… Це реальність, яка має різноманітні властивості. А рівняння у фізиці, в які входить значок «t»? А гіпотези про існування «квантів часу»? — Тоні перевів подих. — А гіпотези про антиентропійні[4] вселенські процеси, які виникають із плинності часу і впливають навіть на форму планет? Що ви скажете на це, професоре?

— Не морочте мені голови, юначе! — поблажливо промовив Бруно. — Який каскад термінів! Яка ерудиція. Я в своєму житті слухав не одну сотню студентів, котрі не маючи справжніх знань, намагалися відбутися тріскотнею про те, чого зовсім не розуміли. Всім їм доводилося складати мені заліки по кілька разів…

— По суті, по суті, професоре!

— У ваших доказах немає суті, студенте! — обірвав Аскер. — На підтвердження неймовірної думки: час це щось, ви висуваєте гіпотези, які самі потребують доказів!

— Стривайте! — спинив їх дзвінкий голос Галини. — Про що ви сперечаєтеся? Нас щохвилини відносить на десятки мільйонів кілометрів кудись до Плеяд, а ви… — обурювалася дівчина. — Нам треба туди летіти? Там є зоря?

— Ні! — Бруно сердито промокнув лисину носовичком.

— Ні. Галинко… — сумно всміхнувся. Летьє, одразу втративши інтерес до суперечки. — Нема про що балакати.

— Добре, що хоч у цьому всі одностайні, — полегшено зітхнула дівчина.

Слова Галини повернули всіх до дійсності.

— Гаразд, поговорили, — Корнєв підвівся. — Підсумовую. Яскравість Г-1920 зменшилася втроє, а відстань до неї збільшилася майже на чотири парсеки. Це прямі вимірювання. Бруно доповнив їх: кутове зміщення зорі зменшилося. Але чи досить цього, щоб твердити: зорі там немає, — капітан показав рукою на оранжеву точку на зоряній карті.

— Звичайно, — зауважив Летьє.

— Саме так, — кивнув Март.

— Отже, гальмувати! — рішуче промовив Корнєв.

Чергові Корнєв і Март попрямували на місток. Усі інші астронавти закріпилися ременями в кріслах. Десь за стіною завили, набираючи швидкість, маховики протиобертання: поступово, наче провалювалася підлога, зникла важкість. Потім почали працювати маховики системи маневрування, спрямовуючи зореліт назад до Сонця. На великому овальному екрані передньої стіни замелькали сузір’я: астронавтів притиснуло до спинок крісел. Ще кілька хвилин маховики в шахті гіроавтомата завивали на різні голоси, заспокоюючи «Буревісник» у новому положенні.

Передня стіна раптом піднялась і перетворилася на стелю. Місток повернувся на шарнірах, кінець його сходів описав дугу перед обличчями тих, що сиділи під стіною. Власне, люди лежали: задня стінка відсіку стала підлогою. Астронавти розстебнули ремені і. закріпили крісла в новому положенні. Іван і Март, вивіривши прилади, спустилися до товаришів.

Тепер кожен переживав відчуття польоту. Тяга двигунів не створювала безжурно спокійне прискорення, схоже на гравітаційні поля[5] планет. Струси від мікровибухів анігілюючих порцій антигелію та водяної пари пружно передавалися по корпусу «Буревісника», тіло відчувало інфранизький музичний гул.

— Цікаво, на скільки раніше Ньютона люди замислилися б над тяжінням, якби воно отак давалося взнаки? — задумливо промовив фізик.

На його міркування ніхто не звернув уваги — всі думали про інше.

— Чому так безглуздо все трапилося? — сумно дивлячись перед собою, промовила Марина. — Чому ми не відкрили цього в перші роки подорожі? В перші, а не через п’ятнадцять!

— Те, що ми відкрили, суперечить уявленням людей про світ, — пояснив Бруно. — Ми не повірили, що це об’єктивність, а все пояснили несправністю приладів… Ех, скільки явищ ще не відкрито тільки тому, що люди вважають за погрішності приладів усе не схоже на те, що б їм хотілося побачити!

— Од вас сьогодні віє глибокодумністю, професоре, — іронічно зауважив Стефан.

— Жалкую, що з нами цього не трапилося раніше, — зле відповів фізик. — Тоді б ми не залетіли хтозна-куди!

— Невже отак й повернемося ні з чим на Землю? — знову захвилювалася Марина. — Ми погубимо хороше починання — наддальні зорельоти-майстерні. З такими труднощами добилися дозволу на політ, і тепер… Хіба на Землі мало скептиків. Вони перші заволають: «Ага! Ми попереджали!» Вони витлумачать наше повернення як поразку. І справа про дальні перельоти надовго забудеться.

— Марина має рацію, — підтримав дівчину Летьє. Його очі звузились од злості. — Хоча б оці діячі з «Діпрозору» — одразу зчинять галас: «Ось! Не послухали нас! Летіли б у звичайному зорельоті… А то все у вас не так, як у людей. Навіть час!»

Галинка і Марина розсміялися. Та й усі трохи пожвавішали. Навіть похмурий Стефан всміхнувся.

— Справа ж не в тому: поразка чи перемога, — сказав фізик. — Головне, з чим ми повернемося на Землю? Які нові знання про Всесвіт принесемо людям? Адже ми летіли саме для цього. А тепер знаємо навіть менше, ніж раніше! «Відкриття»… На Землі можуть і не повірити в те, що ми розповідатимемо. Що ми принесемо з собою? Адже, крім оповідок і факту повернення з середини дороги, доказів ніяких!

— Чому мовчить капітан? — спитала Галина.

— Справді, Іване, чого ж ти мовчиш?

Усі обернулися до Корнєва. Той сидів, підперши руками підборіддя. Його обличчя було в тіні, лише волосся сяяло алюмінієвим блиском, та ще лиснів кінчик товстого рівного носа. Корнєв розпрямився, відкинувся на спинку крісла. Риси обличчя його були великі і трохи незграбні: м’ясисті губи, масивне підборіддя, широкі брови, високий спадистий лоб, трохи випуклі зелено-сірі очі, які завжди пильно дивилися на співбесідника.

— Хто вам сказав, що ми летимо назад?

— Тоді куди ж? — вигукнув Тоні. — Може, завернемо до Альдебарана? Подвійна зоря, дуже цікаві силові поля! І всього-на-всього на два парсеки далі…

— Ні, — рішуче заперечив Корнєв. — Ми полетимо туди, куди нас послали, — до зорі Г-1920.

— До Г-1920? — Летьє свиснув. — 14 парсеків до неї і ще 10 від неї до Землі — майже вісімдесят світлових років шляху. А пальне? А час? Можливо, в тебе у кишені заховано безсмертя і ти відріжеш усім нам по шматочку?

— Облиш, Тоні! — розсердився Корнєв. — Я кажу цілком серйозно.

У відсіку раптом стало тихо-тихо.

— Пробач, Іване, але це несерйозно, — порушив мовчанку Стефан. — Три гальмування і два розгони. Отже… — міркував він уголос, — з нашим запасом пального ми зможемо розвинути швидкість майже 100 000 кілометрів за секунду — у 2,5 раза меншу, ніж досі. Політ триватиме 240 років. Уже в перші 60 років він втратить значення. Адже за цей час можна долетіти до Землі, а звідти на новому зорельоті — до Г-1920 і назад…

— Я завжди захоплювався твоєю здатністю добувати в думці корінь п’ятого степеня чисел, Стефане, — спокійно відповів Корнєв. — Так швидко обчислити режим польоту зуміє не кожен… — Капітан рішуче підвівся з місця, подивився на товаришів. — Нас послали до зорі Г-1920, і ми повинні долетіти до неї. Треба привезти на Землю не скандальний факт: «Зорі немає!» — а ясні знання чи принаймні точні всебічні спостереження. В тому, що трапилося, ми самі винні. Летіли до зорі чужої галактики і мали бути готові до всього, навіть до того, що всі наші основні фізичні поняття полетять шкереберть. Мали, а виявили ганебну косність мислення… Отже, ми самі повинні виправити те, що сталося. Нарешті, антигелій, який ми спалили даремно, люди на Землі синтезують ціною героїчної праці. Цю працю треба виправдати.

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Стефан.

— Я пропоную зменшити кінцеву масу «Буревісника» настільки, щоб летіти до Г-1920, а від неї до Сонця, як і раніше, з субсвітловою[6] швидкістю. А для цього доведеться демонтувати зореліт — лишити в космосі зайве обладнання, прилади, інструменти, продовольство, речі вжитку. Треба уважно все оглянути і вирішити, що саме. Тоді ми не програємо в часі порівняно з експедицією, яку пошлють… — Корнєв підсилив голос, — замість нас і після нас.

Конструктор Март нервово тарабанив пальцями по підлокітнику крісла.

— Ну, а далі? — в’їдливо посміхнувся він. — Ну, спустошимо зореліт. А потім? Летимо туди — не знаємо куди? Шукаємо те — не знаємо що? Як у казці! І знову пошиємося в дурні.

— Ти це серйозно? — Корнєв збентежено подивився на Стефана.

— Так. — Конструктор схопився з місця, почав розмахувати руками. — Ми зіткнулися з найелементарнішим фактом: промені світла йдуть не в той бік. І не можемо вирішити, що це таке — античас чи ні. Там — складний світ. А ми прилетіли, здивувалися і полетіли назад, нічого не зрозумівши? Ми не маємо знань, які б допомогли нам підійти до цієї зорі!

— Так що, по-твоєму, люди не повинні туди летіти? — вигукнула Галина.

— Ні, чому ж? — ухилився від прямої відповіді Март. — Але треба ставитися до цієї справи, як і до будь-якої дослідницької роботи. Якщо ти маєш досить знань, сил, засобів — ти виконуєш її. Якщо — ні, тоді… Повернемося на Землю, доповімо про наші спостереження. Нехай люди думають, вирішують, підготують справжню експедицію. Краще мужньо визнати поразку, ніж мчати невідомо куди і чого! — Він сів як переможець.

— Навіщо все так ускладнювати?

— Ні, Стефан має рацію!

— Невже вченим на Землі видніше?

— Хіба вони краще підготовлені за нас?

— Мені навіть стало сумно, коли я отаке почув, — побагровів Бруно. — Певно, Март забув, чого ми сюди прилетіли. Отож дозвольте нагадати. На Землі сподіваються, що біля Г-1920 ми здобудемо нові потрібні знання. Розумієте? — фізик замовк. — І тепер, коли ця надія справдилася — немає значення як — Стефан пропонує летіти назад!

— А я згодна із Стефаном, — несподівано заявила Марина. — Треба спочатку оцінити наші знання, а потім вирішувати, що робити. Справді, що там, біля тієї зорі? З чим ми можемо зіткнутися? Поки що є лише одне припущення: Г-1920 має зворотний біг часу і все там відбувається навпаки.

«Доки ми сперечаємося, — думав Корнєв, — двигуни спалюють антигелій, гальмуючи зайві маси. Але без цього не обійтися. Треба справді вирішити напевно».

— Гаразд, — сказав він. — Висловлюйтесь.

— Ти і висловлюйся, — промовила Галина. — Адже ти перший сказав: «Античас…»

— Так, справді… — Іван задумливо погладив підборіддя. — Відверто кажучи, якщо мені замість античасу запропонують щось інше, я легко зміню свою думку. Тепер я бачу, що все не так просто… — Капітан трохи помовчав. — Давайте пригадаємо, як створювалося уявлення про час? Спочатку був. бог Хронос, який поїдав своїх дітей. У цій фантазії стародавніх людей відбилася неповторність кожної прожитої миті. Потім, у середні віки, ніхто особливо не задумувався над тим, що таке час. Та й навіщо. Адже життя на Землі вважалося тільки прикрим епізодом перед раюванням на небесах, «де немає ні хвороб, ні скорботи, ні зітхань…» Згодом Ісаак Ньютон сказав: час і простір абсолютні, вони існують незалежно від матерії і один від одного, матерія вкладена у ці божественні категорії, немов у якийсь ящик. Біг часу однаковий для всього Всесвіту… Ці погляди вважали за істину майже три століття. Потім — велика криза у фізиці, досліди Майкельсона, теорія Ейнштейна. Виявилося, що час і простір зв’язані із властивостями і рухом матеріальних тіл. Простір викривлюється і ритм часу змінюється, коли тіла рухаються з велетенською швидкістю або мчать біля велетенських, як зорі, скупчень речовини. Колись це вважалося нісенітницею, а тепер — азбука практичної астронавтики. Потім довго нічого нового в питанні про час не було сказано. Виникали, правда, різні гіпотези, схожі на ту, що ніби із вселенського бігу часу можна добути енергію, що повинні бути кванти часу, схожі на кванти енергії, але… Бруно має рацію. Вони так і лишилися гіпотезами.

— До того ж скоріше фантастичними, ніж науковими, — додав Аскер.

— Так… Відсутність нових знань про час і простір багато хто став вважати за цілковиту ясність у цьому питанні. І ось наші спостереження. Нам ця «ясність» дорого коштує…

Корнєв замовк.

— А все-таки там, біля Г-1920, — античас! — не здавався Тоні. — Якщо є час, то чому не бути античасу? Час — це реальність! Ми навіть знаємо властивості цієї реальності…

— Цікаво, які? — зрадів Корнєв, з полегкістю ухиляючись од суперечки.

— По-перше, час необоротний, — Летьє загнув палець. — Він завжди плине в одному напрямі і не повертає назад. По-друге, час однорідний, — пілот загнув ще один палець. — Одна його секунда нічим не відрізняється од будь-якої іншої. Третя якість — відсутність одночасності, єдиного часу у Всесвіті. Ніякими засобами за теорією відносності, ні умоглядними, ні практичними, неможливо встановити, одночасно чи ні відбулися дві події у різних системах. Е, та що там теорія! За цими стінами ми бачимо світ, не єдиний у часі. Ось Альдебаран, — Тоні вказав на овальний екран, укритий розсипами зірок. — Ми бачимо його не там, де він тепер, а там, де він був 50 років тому, і не таким, яким він став. А он, трохи нижче, палахкотить білий Рігель. Можливо, він уже не палахкотить — потух… А може, навпаки, спалахнувши, перетворився в зорю. Невідомо. Ми його бачимо таким, яким він був сім століть тому, причому зовсім в іншому місці. І зоряна смуга Чумацького Шляху за нами — центральне ядро нашої галактики, — тепер зовсім не така. Адже світло звідти йде тисячоліття. Таке розташування зірок там було, коли будували єгипетські піраміди…

— Непогано, зовсім непогано, — пробурмотів Бруно.

— Виходить, — запально вів далі Тоні, — різні зорі і галактики мають свій хід, а можливо й напрям часу. Четверте — Іван уже про це казав — тіла, що рухаються із субсвітловою швидкістю, мають уповільнений ритм часу. У сильних гравітаційних полях, наприклад у надгустих зірок-карликів, ритм часу теж уповільнюється. І нарешті шосте: для тіл, які рухаються з швидкістю світла, для фотонів, наприклад, час ніби зупиняється зовсім. — Летьє загнув мізинець на правій руці і замахав обома руками: — Бачите, як багато ми знаємо про біг часу? Виходить, у Всесвіті є реальні «річки часу». Вони підхоплюють своїм рухом події, явища, світи. Нехай наша Чумацький Шлях розвивається в одному напрямі часу: у неї одна спіральна будова. А час галактики М-33 біжить у протилежному. Отож струмок античасу М-33 відгалузився сюди разом з її зорею Г-19201

— Добре сказав, Тоні! — схвально вигукнула Марина.

— Особливо його єгипетські піраміди! — зауважив Стефан.

У кутку піднялася товста, в рудих волосинках рука: Бруно не витримав.

— Давайте все-таки подумаємо краще про те, що Летьє назвав властивостями часу, — почав фізик. — Хіба це властивості часу? Навпаки, це те, що йому невластиво. Візьмімо хоч би одноразість часу. Що це таке? Вона означає, що закони фізики однакові для будь-яких проміжків часу. Згоден, Тоні?

— Так.

— Наприклад, сіль розчиняється у воді зимою і влітку, вдень і вночі, тепер, як і мільйон років тому. Отже, закон не залежить од проміжків часу, тут час ніяк себе не виявляє.

Тоні насупився.

— Тепер про релятивістські ефекти, — вів далі Бруно. — Почнемо з останнього — час для часток, які рухаються із швидкістю світла, зупиняється. Не «плине»! Це, колеги, скандальний факт. Виходить, матерія, наприклад фотони, може існувати і поза часом?

— Але неодмінно в системі ліку, пов’язаного з фотонами! — заперечив Летьє.

— За теорією відносності, всі системи рівноправні, — парирував фізик. — Для фотонів важлива саме їхня система… Та головне інше: в системах, де матерія рухається з швидкістю світла, поняття часу неможливо застосувати. І знову ж це нічого не говорить про властивості часу як реальності. Тепер про ефекти гальмування ритму часу. Тоні сформулював їх не точно. Теорія відносності викладає їх так: годинник, що мчить з великою швидкістю або покладений у потужні силові поля, іде повільніше, ніж у звичайних умовах. При цьому під «годинником» розуміють не лише рух маятника, а взагалі якийсь процес, що відбувається в матеріальних тілах: життя організму, розпад урану, остигання тіл, хімічні реакції. Отже, годинник — це будь-які процеси, що відбуваються в речовині… — Фізик дедалі більше захоплювався. — Чому ж ми відносимо ці ефекти до властивостей часу, а не до властивостей речовини?

— Тому що ефект уповільнення — спільний і однаковий для будь-яких процесів і речовин! — вигукнув Летьє.

— А хіба всі речовини, — обернувся до нього Бруно, — не складаються з молекул і атомів, а ті — з електронів, протонів і нейтронів? Чому не віднести ефект уповільнення процесів до властивостей самих частинок речовин?

— І справді, — пожвавішав Корнєв. — Тоді уповільнення набуває фізичного смислу! Елементарні частки взаємодіють повільніше через зростання маси при великих швидкостях. Вони стають більш інерційними.

— Іншими словами, про час як про самостійну реальність ми не знаємо нічого. Про речовину ми знаємо багато: її будову, густину, колір, здатність вступати в реакції, твердість, точки кипіння і плавлення… Про силові поля, які утворює речовина, знаємо теж чимало, хоч більшість з них і не відчуваємо безпосередньо. Нам відомо, що утворює поля: це електричні заряди, струм, маса; як залежить напруга полів од відстані, як вони взаємодіють між собою і з речовиною… А от про властивості часу як фізичної реальності ніхто нічого не знає, бо нема в нього властивостей!

Летьє скептично посміхнувся.

— Котра година, Бруно? — байдуже спитав він. Аскер глянув на електричний хронометр, що висів над дверима.

— Сімнадцять годин вісім хвилин. А що?

— Нічого особливого. Просто цікаво, що ж ви вимірюєте, якщо час — не фізична реальність?

— Давайте подивимося, що вимірює годинник, і взагалі чи вимірює він що-небудь, — спокійно відповів Бруно. — Порівняймо вимірювання часу з вимірюванням… ну хоча б електричної напруги. У вимірювальних приладах ми використовуємо якесь фізичне явище: магнітне поле, відштовхування однойменних зарядів тощо. Цей принцип справедливий і для вимірювання інших фізичних величин — оптичних, механічних, теплових. Для вимірювання завжди використовують властивості самої величини. І частина її, нехай дуже мізерна, — витрачається на вимірювання… А час? Чи позначається на годинах якась властивість часу? Ніколи. У піскових годинниках діє поле тяжіння Землі, яке тягне за собою піщинки, а також тертя між ними. У маятникових годинниках — знову поле тяжіння або сила стиснутої пружини і сила інерції. В електричних — заряд і розряд конденсатора.

— Усе це тільки слова, — зневажливо кинув Тоні. — А де докази?..

— Слова!? — фізик рішуче підійшов до хронометра, який висів над дверима. — Летьє гадає, що вимірює «потік часу» — плавний, безперервний, могутній, який тягне за собою все! А якщо так, то чому ж цей прилад… відстає? — Бруно повернув важіль на щитку: блискуча секундна стрілка уповільнила біг по циферблату. — Поспішає? — Стрілка закрутилася так, що за нею стало важко стежити; заквапилися і дві інші. — Зупиняється? — Щиголь, і стрілки завмерли. — Ну, котра година, Тоні? — В голосі Аскера чувся сарказм. — Де ж «сили часу»? Чому «потік часу» не тягне за собою стрілки? А це що, по-твоєму, — він клацнув інший перемикач, і стрілки закрутилися у зворотному напрямку, — античас?

Стефан і Марина заплескали в долоні.

Бруно настроїв хронометр на нормальний хід і сів.

— Виходить, годинники не потрібні? — в’їдливо промовив Летьє. — Вони вводять нас в оману, так?

— Не плутайте принципові питання з практичними, пілоте! — підняв палець Бруно. — Час існує як тривалість подій, як форма існування матерії, що рухається. Як форма, але не як реальність з особливими властивостями, розумієш? Ми живемо в світі, де невпинно відбуваються події. Нам треба вимірювати їхню тривалість, наприклад, щоб не запізнитися на експрес «Земля — Місяць», щоб не перетримати сталь у конверторі або суп на плиті, щоб поїзди не зіткнулися на рейках, — хіба мало для чого ще! Як же виміряти ці тривалості? Порівнювати з процесами, тривалість яких уже відома: з обертанням Землі навколо своєї осі і навколо Сонця, коливаннями маятника… Але все-таки годинники показують час, а не час рухає годинники! Отже, немає в нас знань про властивості часу, — зітхнувши, закінчив Бруно. — Про який же античас у Г-1920 може йти мова?