Привид часу

4. ЛЮДИНА У П’ЯТОМУ СТЕПЕНІ

Після обіду взялися до діла. Стефан Март замкнувся у радіорубці, поклав біля себе креслення і папки, ввімкнув лічильний автомат. Йому, головному конструкторові корабля, треба було з’ясувати, наскільки полегшити вагу зорельота, що саме викинути у простір, як демонтувати обладнання.

Бруно Аскер і Галина працювали у відсіку УЗП. Витрачати 600 днів на гальмування і новий розгін до субсвітлової швидкості із звичайним прискоренням в 1 g[7] було тепер неприпустимою розкішшю. Фізик придумав спосіб зекономити півтора року.

Галина, насупивши брови, зосереджено паяла останні проводки до схеми. Фізик протягнув проводи від електрощита і вставив у гнізда на панелі мініатюрні, схожі на чорненькі гудзички кристалоїди.

— Усе-таки страшнувато довіряти життя навіть найдосконалішим механізмам, — зітхнув він. — Одна ненадійна деталь, — і ми, обледенілі, мчатимемо мільйони років, аж поки згоримо біля якоїсь зорі.

— Не лякайтесь, Бруно, — тоненьким голоском зауважила Галина. — Вже 15 років ви тільки те й робите, що довіряєте своє дорогоцінне життя усяким механізмам. І нічого. А це навіть не механізми — електроніка.

— Людині все-таки властиво покладатися на себе, — розсудливо заперечив той, зачищаючи дріт, — або на товариша. Універсальність, живучість, талановитість, ініціативність — ось що притаманне людині. Це, на жаль, не властиве автоматам, дівчинко…

— Готової — Галина клацнула вимикачем. — Спробуємо… Ставлю видержку 10 хвилин.

Схема працювала чудово. Вода в контейнері під променями молекулярних генераторів перетворювалась у крижаний моноліт, потім через суворо встановлені для електронного реле проміжки часу моноліт знову перетворювався на воду. Галина задоволено поглядала на фізика.

— Так, так… — непевно промурмотів Аскер. — Тепер випробуємо інакше.

Він підняв схему і щосили жбурнув її на підлогу. Дюралева панель увігнулася.

Галина обхопила голову руками.

— Що ви зробили?!

— А прискорення у 80 g? — пояснив фізик. — Такий струс цілком можливий. — Ану, ввімкни тепер! — він подав погнуту панель.

Хоч як дивно — автомат працював. Тільки час видержок реле довільно змінився. Галина зітхнула, взялась перепаювати…

У цей час Корнєв і Летьє лазили по скобах і містках у шахті гіроавтомата. Над і під ними перехрещувалися тьмяно-лискучі вали з маховими дисками, зміїлися кабелі від електродвигунів.

— Тепер тільки на це і надія, — сказав пілот-інженер. — Бічні двигуни викидаємо, звичайно.

Летьє був похмурий: вони мали зруйнувати досконалу систему маневрування, яку він розробив і яка надавала зоряній машині рухливість живої істоти.

— Багато доведеться викинути. Більше, ніж залишити, — капітан вхопився за скобу.

Зверху над шахтою з’явилася голова.

— Іване, ти тут? — це був Стефан.

— Так.

— Зайди в радіорубку, — конструктор був чимось схвильований. — Тут таке виходить…

За півгодини капітан скликав у відсік управління всіх членів команди.

Стефан приколов до стіни відсіку кілька аркушів ватманського паперу. Корнєв підійшов до креслення.

— Тут усе передбачено, — сказав він. — Що викидати, послідовність демонтажу і таке інше. Тільки… — він нерішуче глянув на товаришів. — Мабуть, краще розповісти все по порядку. Основа розрахунку ось у чому…

Йому важко було почати. Таким похмурим, зібраним і рішучим товариші ще ніколи не бачили Корнєва. Це насторожило всіх.

— На зорельоті є установки, які працюють безперервно: і під час розгону, і під час уповільнення, і під час польоту по інерції, і коли ми спимо в контейнерах. Ви їх знаєте: курсовий гіроавтомат, астронавігатор, контрольні блоки УЗП. Є ще різні дрібниці, але ці — основні, без них не можна. Отже, вони, точніше, їхня довговічність визначає термін життя нашого «Буревісника», а значить і те, скільки він зможе пролетіти…

Ми розраховуємо подолати 20 парсеків із швидкістю 0,82 світлової. Це має становити 49 років за внутрішнім рахунком часу. На такий термін — округлено на 50 років або 450 000 годин роботи — ми й спроектували наше устаткування. Ну, зрозуміло, чому ми не передбачили більший запас довговічності! Хто ж знав? — Корнєв сумно всміхнувся. — Обладнання уже прослужило десять внутрішніх років. Лишилося йому, а отже, і зорельоту прожити 40 років. Не так уже й мало. Тепер треба пролетіти ще 24 парсеки — 14 до зорі і 10 від неї до Сонця. Далі все вираховується математично однозначно… — Капітан втомлено провів рукою по обличчю. — Щоб вкластись у ці 40 внутрішніх років, доведеться розвинути швидкість не менше 0,91 світлової. А щоб підтримати таку швидкість нашими запасами антигелію, треба зменшити кінцеву масу зорельота у стільки разів… — Він подивився на товаришів. — Словом, засоби до життя — лише на трьох, та й то в обріз.

Жахливий зміст слів не всі зрозуміли одразу.

— Для трьох? — повторила Марина. — Це значить?..

— Це значить, що глибокодумні розмови закінчено, і ми повертаємося на Землю, — Стефан Март весело всміхнувся.

— Ні! — Корнєв стиснув спинку крісла так, що в нього побіліли пальці. — Троє з нас повинні летіти до Г-1920 і троє — до Сонця!

Галина схопилася з місця, дивлячись на капітана широко розплющеними очима.

— Це жорстоко — викидати людей за борт! — вигукнула вона тремтячим голосом. — Я не хочу…

— Ніхто тебе силою не збирається викидати, — суворо промовив Летьє.

Дівчина спідлоба глянула на нього. Її великі, очі волого заблищали…

— Ось що, — вирішив Корнєв, — влаштуємо жеребкування. Щоб ніхто не ображався…

Марина підійшла до столика, почала голосно читати:

— Бічні двигуни… Три чверті запасу води і їжі. Бібліотека. Оранжерея. Каюти. Половина радіопередавачів. Усі верстати. Дві третини інструментів… Троє людей у контейнерах, і всі власні речі… Послухайте, а якщо розвідувальну ракету?

— Тоді нема чого летіти! — сказав Летьє. — Без неї там не обійтися.

— Ракету і обсерваторію викинуть після досліджень біля зорі, — додав Корнєв. — Це враховано…

— Невже не можна нічого придумати? Щоб не викидатись у простір? — Марина подивилася на капітана з такою болісною надією, що йому стало не по собі. — Нехай троє пересидять цей час у контейнерах. Усе-таки веселіше… І заміна, якщо хтось захворіє, га?

— Не можна! П’ятий степінь, розумієте, Марино? — Бруно, що досі сидів, напружено зігнувшись у кріслі, різко випростався. — Три гальмування, два розгони. Це значить: швидкість залежить од п’ятого степеня кінцевої маси… Найменше перевантаження сповільнить рух «Буревісника» і збільшить тривалість польоту. А троє людей, їхні контейнери і вода — це півтори тонни.

— Три астронавти зможуть долетіти до зорі при умові, що весь шлях сидітимуть в анабіозних контейнерах, — додав Корнєв.

— Але ж ми не просто маса! Ми люди! — кипіла Галина. — Вирішували такі складні проблеми — і на тобі…

— А тут усе надзвичайно просто, розумієш, — перебив фізик. — Просто, ясно, непорушно — мур без лазівок. Можливо, біля Г-1920 пощастить добути знання, які допоможуть подолати і цей мур. Але до зорі треба спочатку долетіти.

— Та-ак… — Летьє похитав головою. — Жорстока річ математика!

— Стривайте, — Марина стурбовано подивилася на товаришів. — А що буде з тими, хто лишиться за бортом?

— Мертвий вантаж треба викинути негайно. А контейнери з людьми катапультуємо, коли розженемо зореліт до Г-1920. «Буревісник» однаково летітиме в напрямі Сонця. Років за п’ятнадцять контейнери будуть біля Сонячної. Там їх перехоплять. Із зорельота, коли він пролітатиме мимо Сонця, дадуть радіограму.

— Зустрінемося на Землі, — Летьє усміхнувся, показавши білі міцні зуби. Але в очах у нього радості не було.

— Мертвий вантаж… Живий вантаж… Ну, що ти кажеш, Іване? — Галина дивилася на нього сердито. — Що ти кажеш?

— Пробач, не так висловився, Галинко… Та чи в цьому справа! — Корнєв, махнувши рукою, сів.

— Троє у контейнерах, — промовив Стефан. — Малою швидкістю, як неспішний багаж…

— Та облиш ти, нарешті! — досадливо сказав Летьє.

— Чого ж ви клеїте дурня? — підхопився з крісла конструктор. — Викинути трьох товаришів у простір, викинути все, що ми винайшли, створили своїми руками… Оцими руками! — він замахав могутніми кулаками. — І ради чого? Щоб летіти хтозна-куди, можливо, на неминучу… — Йому перехопило подих. — На дідька ця плакатна жертва? Ах, ах ми йдемо до кінця, незважаючи ні на що! Які ми герої! Дурниці це все, а не героїзм, ось що! Мужні і чесні повернулися б на Землю, коли нічого не вийшло. А якщо ви так боїтеся, що нас звинувачуватимуть у поразці, то ось він — зореліт, який ми створили в пустоті! Невже це не успіх? А ви хочете його розгромити, все викинути…

— Ну, звичайно! — додав Летьє. — Хоробрість — це обережність, принцип розумненької легкодухості.

— Помовч, Тоні. — Капітан обернувся до Марта, голос його пом’якшав. — Я тебе добре розумію, Стефане. Розумію відтоді, коли ми з тобою ще тільки розробляли проект цього зорельота. Тебе захопила ідея створити зоряну машину в незвичайних умовах — у польоті… Ти конструктор. Чудовий конструктор, що й казати. Але зореліт будують, щоб летіти. Він не мета, а засіб для досягнення мети. І ми не сорому боїмося, не в цьому річ. Ми хочемо досягти мети, хочемо довести справу до кінця. Яка ж це жертва?

— Добре, — примирливо сказав Стефан. — Ці психологічні довбання ні до чого. Вважай, що мене переконали. Не твої слова, ні. Мовчанка інших. — Він обернувся до Летьє. — Не в легкодухості справа, пілоте. Не думав я повернутися на Землю у свіжозамороженому вигляді…

— А може, тобі доведеться летіти до зорі, — зауважив Іван. — Зараз кинемо жеребок.

— Так, справді, — пожвавішав Бруно. — Почнемо жеребкування!

— Ні, краще розіграємо цю справу в карти, га? — в’їдливо зауважив Летьє.

— Облиш! — докірливо кинув йому Бруно.

— Чому облиш?! — підвищив голос Тоні. — З якої речі ми маємо розігрувати долю експедиції? Адже ми розігруємо не тільки подальшу роль кожного з нас, а успіх чи поразку всієї справи. — Він поступово заспокоївся. — Ну, скажіть відверто, невже все одно, хто полетить до цієї зорі, — Марина, Стефан і Галина чи Корнєв, Бруно Аскер і…

— І ти? — глузливо додав Стефан.

— А хоча б і я? Невже це рівноцінні сили для такої експедиції? Адже тепер риск незмірно зросте…

— Він має рацію, — сумно і спокійно сказала Марина. — Це не для мене. Я біолог, лікар — там це не головне!

— Що ж ти пропонуєш? — спитав капітан у Летьє.

— Обговорити і проголосувати.

— Правильно.

— Тепер конкретно, — підхопився підбадьорений Летьє. — Пропоную…

— Почекай! — владно спинив його Корнєв. — Це ми вирішимо потім. Спочатку невідкладне: демонтаж, форсування, гальмування, розгін… А зараз — оголошую ніч на вісім годин. Чергує Стефан. Усе…

Астронавти почали розходитися по каютах.

— «Оголошую ніч!» — Летьє жартівливо підштовхнув Корнєва до дверей. — Наче всевишній у перший день створення світу!

— Ех, Тоні, якби я був всевишнім… — Іван втомлено усміхнувся, — я б створив із нічого тонн 50 антигелію. А потім ми б показали усім богам!