Привид часу

5. СТЕФАН МАРТ

— А як сталося, — спитав голова Зоряного комітету, — що один крижаний контейнер, випередив два інших на цілу добу? До речі, хто з вас був у цьому контейнері?

— Я, — ніяково відповів конструктор Март.

Уже спустилася ніч. На вулицях засяяли пунктири білих ліхтарів, геометричний вогненний розсип вікон, різноколірні лінії вивісок і реклам. Вогники мерехтіли у вологому повітрі. А вгорі мигтіли, переливалися всіма барвами спектра — від червоного до голубого великі зорі. Супутники Космосбуду низкою білих кульок перетинали іскристий пил Чумацького Шляху.

Над осокорами набережної пливла Венера.

— Невже ви стартували не разом? Чи система катапультування спрацювала нечітко?

— Система спрацювала чудово, — в голосі Галини Крон відчулося глузування. — Нечітко спрацював її конструктор…

Стефан докірливо подивився на дівчину.

— Та що там «нечітко»? Моя поведінка була обурлива. Соромно згадувати. Заплутався тоді в усьому: в собі, в обставинах, у своїх ідіотських честолюбних думках…

З-за чорних гір, тягнучи за собою хвіст стартового полум’я, рвонулася вгору ракета. Тріпотливе жовте світло на кілька секунд освітило все навкруги. Хвіст вогню за ракетою швидко скорочувався, линучи до зірок. І тільки коли ракета зникла у темряві ночі серед світил і вогнів Космосбуду, почувся гуркіт стартового вибуху.

— Найбільше мене пригнічує, — промовив Март, — що вони там думають про мене погано…

«Буревісник» летів крізь безмежну зоряну ніч. Власна інерція все ще тягнула його назад, і він боровся з нею, відштовхуючись од простору двохсотметровим стовпом біло-голубого вогню. Якби це було в атмосфері, навіть у найвищих шарах, — гуркіт анігіляції потрясав би скелі і ламав дерева, але чорна пустота ковтала стовп беззвучно.

Стефан Март обходив відсіки зорельота і, дивлячись у список, відмічав крейдою місця, де завтра команда мала почати розгвинчувати, різати, ламати… «Так, мабуть, католики малювали хрести на дверях гугенотів перед Варфоломіївською ніччю, — подумав він. — Ну, ні, це я зроблю, але сам не ламатиму, красненько дякую!»

Він дерся по скобах. Тепер, коли двигуни працювали, коридор зорельота перетворився на півторасотметрову шахту. Знизу тягло теплом.

Конструктори з «Діпрозорі» пороззявляли б роти, побачивши, як він вирішив задачу з двигунами. «Проект самоз’їдання зорельота», — так охрестили колись проект ці дотепники. А він зробив! І в яких умовах: у космосі, на субсвітловій швидкості! Тепер пояс анігіляційних камер силою свого тяжіння сам потроху зсовувався вперед по корпусу «Буревісника», а стінки і перегородки спустілих паливних відсіків, замість того щоб висіти на кормі непотрібним баластом, теж згоряли. Цей винахід дав можливість збільшити швидкість зорельота на 6000 кілометрів за секунду.

Дерева оранжереї стирчали із щільної земляної стіни, мов дула гармат, оповиті зеленим димом. Стефан глянув і здивувався: кому це спало на думку поставити підпірки під віти? Тепер уже це ні до чого.

«Та це ж я і Корнєв — ще коли вимірювали паралакс Г-1920», — згадав він і сумно всміхнувся. Три Доби минуло відтоді, три доби, які вробили переворот у їхньому житті.

Стефан дотягнувся до найближчої карликової яблуні, зірвав велике яблуко, почав розглядати. Яблуко було зеленкувате, тверде, на прозорій шкірочці проступали білі цяточки. Перші яблука — вони всі так чекали на них, а тепер навіть ніхто не згадує. Стефан поклав яблуко в кишеню і поліз по скобах вище.

Зверху з явилися білі овали дверей. Март зупинився, перевів подих. Жилі каюти. Спроектував їх він, як колиски чортового колеса, — з гіроскопічним підвісом. У них можна спокійно спати навіть під час маневрування.

«Тепер вони вже не потрібні». Март почав ставити крейдяні позначки на ледь помітних опуклостях обшивки — кришках підшипників! І нічогісінько він не покаже на Землі. Все вилетить. Усе загине.

Раптом рука Стефана повисла в повітрі. Стривай, а це ідея! Проектувати зорельоти так, щоб, коли стане не потрібне якесь устаткування, його можна було відгвинтити й викинути! Наприклад, телескопи — у зворотному польоті не потрібні, та й уся обсерваторія теж; вистачить астронавігатора. Навіщо ж витрачати на них анігіляційне пальне? Тільки краще не викидати, а спалювати у двигунах. Так, звичайно, — і враховувати це у проектному запасі пального! Це ж новий принцип конструювання зорельотів! Є з чим повернутися на Землю!

Стефан повеселішав. Ні, він не просто маса.

Йому раптом захотілося декламувати на весь голос, але він одразу опам’ятався: в каютах сплять!

Та в каютах не спали.

До Івана Корнєва прийшла Марина, прийшла, щоб сказати все: тепер уже було байдуже, хто перший скаже про це. Вони стояли обнявшись, двоє красивих, сильних, суворих людей, і мовчали. Все було зрозуміло без слів: він полетить до зірок, Марина — до Сонця. Проте вони збережуть почуття, яке прийшло хоча й пізно, але владно…

Тоні і Галина теж не спали.

— Нехай летять до зорі. А для нас вистачить цікавих справ і на Землі. Правда ж, Тоні? Правда? Чого ти мовчиш?

— Ех, викупатися б зараз у морі… — мріяв пілот. — Я б заплив далеко-далеко. А потім смажився б на сонечку, лежачи на піску;

— А ще блукати по вулицях, дивитися людям в обличчя…

— Послухай, Галинко, а взагалі схоже, що ми знаємо карту Метагалактики з точністю до «навпаки»! Не єдина ж така зоря у Всесвіті, та й не одна галактика, мабуть. Тепер кожну зорю треба брати під сумнів: там вона, де ми її бачимо, чи в протилежному боці? І зорельотчикам доведеться добре пильнувати, щоб не вийшло як у нас. Але все одно страшенно цікаво, що ж там таке? А що коли й справді античас? І ми, люди з малюсінької планети Землі, оволодіємо ним… Заради цього варто рискнути. Іван має рацію. А взагалі нічого не трапиться — всі повернемося. Одні в зорельоті, інші так. Найшвидше прибудуть ті, що полетять у контейнерах: заплющили очі тут, а розплющили вже на Землі. Уявляєш, післязавтра ти будеш на Землі!

— А ти? Ти хочеш летіти туди?

— Звичайно! Але не хвилюйся. Все буде гаразд. Сім посадок на Місяць, посадки на Юпітер, Плутон, дванадцять рейсів через астероїдний пояс між Марсом і Юпітером, безліч метеорних атак — і, як бачиш, цілісінький.

Вони помовчали.

— Тоні…

— Що?

— Ні, нічого.

— Ти чимось схвильована, Галинко?

— Ні, це я так. Просто гидко підкорятися рівнянням. «П’ятий степінь»! «Зайва маса…» Ніби я вже не людина, а просто п’ятдесят кілограмів.

— Тим більше, що в тобі не п’ятдесят, а сорок вісім з половиною…

Бруно Аскер палив цигарку за цигаркою.

«…Думай, фізику, думай! Поспати ще встигнеш… Ось ти лежиш у темряві, лише цигарки жевріють, а за стіною, за кілька метрів пустота. Яке зрозуміле слово «пустота»! Нічого, нічогісінько немає… А вчені століттями сушать голови, вирішуючи, що це таке…»

Бруно пригадав лекцію Поля Дірака. Москва, 1956 рік. Тоді Аскер був ще хлопчиськом, захоплювався фізикою… У залі політехнічного інституту повнісінько людей. Сухорлявий високий чоловік, зовсім лисий, гостроносий, лобатий, запалі голубі очі… Один з тих, хто проголосив революцію у фізиці, вчений, який передбачив антиречовину! Бруно вбирав усе, що він казав, мов суха земля дощ.

«Кожна точка пустоти, — твердив учений, — це енергетична «яма», заповнена прихованими елементарними частинками. Щоб «вийняти» частинку з «ями», треба надати їй величезної енергії, наприклад, бомбардуючи пустоту нуклонами[8], розігнаними в синхрофазотронах. На місці тої частинки, що вискочить із «ями», лишиться дірка у вакуумі — античастинка»[9]. Та ще більш дивовижний висновок з цієї теорії: вакуум — енергетична яма безмежної глибини! У кожній точці його ховається сила-силенна електронів, протонів і нейтронів — повний набір частинок з енергією від «мінус — Mc2» до негативної безмежності. Ну, звичайно! Так має бути, щоб, згідно з квантовою механікою, не лишалося вільних рівнів негативної енергії. Інакше частинки якось виявлять себе, а це суперечить факту, що пустота все-таки пуста…

Так, тут учений схитрував. Правда, сам Дірак навіть не намагався філософськи обґрунтувати свою теорію. Він підносив до істини витонченість, дотепність. Так-так! «Учений ніколи не знає, наскільки близька до істини нова теорія, навіть якщо вона вдало пояснює якісь спостереження і підтверджується новими спостереженнями. Але якщо теорія дотепна, а висновки її тішать нас математичною витонченістю, то вона — ближча до істини, ніж менш дотепна і витончена теорія. Істина завжди красива і не банальна…»

Ще тоді в Бруно виник сумнів: матерія без руху — яка ж це матерія? Він навіть послав записку, в якій лукаво запитував: «М-р Дірак, а бог є?» Її не прочитали…

Як давно це було! Він устиг пройти шлях од школяра до вченого, кваліфікованого фізика. Речовини — і ті, що були на Землі, і ті, що люди створили самі, — розкривали йому в лабораторії і в математичних розрахунках найглибші свої таємниці. Він сам створив небувалі речовини і повірив у себе.

І ось тепер знову став школярем…

Там якась нова речовина, біля цієї Г-1920. Яка? Коли б хоч крихту її та зробити аналіз — одразу стало б ясно. Але її немає. Вона там — темна брила, що вбирає промені.

«Думай, Бруно, думай… Мало зруйнувати уявлення про античас, треба запропонувати щось замість нього. Ти повинен довести і собі, і всім, що знадобишся для дослідження цієї Г-1920. Адже схоже, що зоря ховає саме те, що ти шукаєш, заради чого ти вирушив у експедицію.

Так, ти знову школяр. Початківець у класі природи. Природа… Вона не обмежує себе лабораторним стендом — творить скрізь, завжди, нескінченні мільярди років. Її пробірки — зорі і туманності. Її стенд — простір… Дурниця, що природа нібито варіант бога! Немає природи — є матерія, яка розвивається!

Як важко прийти до висновку, коли його треба зробити самому! На Землі зібралися б учені — сперечалися б, думали, обчислювали. Схрещувалися б протилежні погляди, ідеї. І, наче від удару кременя об кремінь, висікалися б іскри істини.

Навколо пустота. У ній відбувається кругообіг матерії: речовина перетворюється в енергію, енергія — у речовину. В ній виникають, розвиваються і вмирають галактики, туманності, зорі. Навіть такі дивні, як ця Г-1920. Ні, звичайно, важко повірити у всесвіт Дірака, сповнений прихованими частинками з негативною енергією. Але щось у цьому є, якщо можна дістати позитрони, антипротони, антинейтрони і синтезувати з них антигелій. Думай, фізику, думай…»

А «Буревісник» мчав крізь зоряну ніч. Стовп біло-голубого вогню за кормою подовжився: Стефан підвищив гальмову тягу у півтора рази.