Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

1.1.1. Поняття і зміст кримінального правопорушення

З’ясування сутності та змісту кримінального правопорушення ґрунтується на загальнотеоретичному його розумінні. Це – винне порушення суб’єктом визначеної нормою права заборони або невиконання покладеного на нього обов’язку. Іншими словами, – вчинок протиправного характеру, яким спричиняється шкода певним цінностям або створюється небезпека її спричинення.

З розвитком вчення про конфлікти та їх розв’язання – конфліктології – правопорушення починає розглядатися як конфлікт між суб’єктами правовідносин, який держава часто без належних на те підстав «присвоює» собі та врегульовує шляхом покарання одного з його учасників. Сприйняття правопорушення не як одностороннього вчинку, а як двостороннього конфлікту потребує переосмислення засобів його розв’язання, адже прямолінійне присвоєння чужого конфлікту та покарання одного з його учасників зарекомендувало себе неефективним методом регулювання кримінальних правовідносин. Цей метод не забезпечує соціального миру в суспільстві. З огляду на зазначене, більш ефективним методом врегулювання кримінально-правових конфліктів все ширше визнається примирення їх учасників.

Отже, постає запитання: кримінальне правопорушення – це суспільно небезпечне протиправне діяння чи діяння, що спричинило конфлікт? На наш погляд, і те й інше одночасно. Кримінальне правопорушення – досить складне соціально-психологічне та правове явище, що не піддається однозначному визначенню. Пропоную таку його дефініцію: кримінальне правопорушення – це протиправне діяння, що спричинило конфлікт з приводу завдання одним із його учасників суттєвої шкоди іншому або створення загрози настання такої шкоди, правовим наслідком якого є передбачені законом заходи кримінально-правового характеру.

Це визначення, по-перше, переносить акцент з конфлікту правопорушника із законом на його конфлікт з потерпілим, а відтак зосереджує увагу на інтересах потерпілого, а не держави; по-друге, наголошує, що кримінальна відповідальність, і тим більше – покарання, не виступає єдиним засобом його врегулювання.

З такого визначення можна виокремити основні ознаки кримінального правопорушення:

1) наявність конфлікту між суб’єктами у зв’язку із спричиненням одним із них іншому суттєвої шкоди або створення реальної загрози настання такої шкоди;

2) наявність кримінально-правового наслідку вчинення діяння у виді кримінальної відповідальності або іншого засобу кримінально-правового реагування (відмови від її застосування, примусових засобів медичного або виховного характеру тощо).

В загальнотеоретичних визначеннях правопорушення виокремлюється і така його ознака, як вина у вчиненні протизаконного діяння. З цим важко погодитися щонайменше з двох наступних міркувань:

1) з огляду на те, що передумовою вини є осудність, останню також логічно називати ознакою правопорушення, чого з невідомих причин в літературі з загальної теорії права не робиться;

2) кримінальному законодавству України відомі непоодинокі конфлікти, що виникають на ґрунті спричинення шкоди особами, які не досягли віку настання кримінальної відповідальності або неосудними, тобто вчинення діяння без вини, але зазначені діяння, перебуваючи у сфері предмета кримінального права, є кримінальними правопорушеннями.

Включення до числа ознак правопорушення вини можна пояснити дотриманням принципу невідворотності відповідальності за правопорушення. Але зазначений принцип вже вичерпав себе і разом із принципом невідворотності покарання відійшов в історію юриспруденції. Нині у законодавстві України сповідується принцип невідворотності кримінально-правового реагування на вчинене правопорушення.

Як і будь-яке інше явище, кримінальне правопорушення має форми свого існування, що дає можливість поділити ці правопорушення на відповідні види. Донедавна проблеми розподілу кримінальних правопорушень не існувало, оскільки єдиною їх формою визнавався злочин. Всі інші діяння, передбачені у кримінальному законодавстві, не розглядалися як кримінальні правопорушення мабуть і через існуючий загальнотеоретичний підхід до вирішення цієї проблеми.

Насправді ж, з огляду на визначені вище ознаки кримінального правопорушення, які відповідають чинному кримінальному законодавству, кримінальними правопорушеннями слід вважати не лише злочини, а й так звані ексцеси малолітніх та неосудних, а також суспільно небезпечні діяння, які не «заслуговують» кримінальної відповідальності, тож законодавець надає можливість відмовитися від її застосування. На жаль, законодавче визначення останнього способу реагування на вчинення кримінального правопорушення як «звільнення від відповідальності» не можна визнати коректним, оскільки воно не точно відображає сутність та зміст такого реагування. Звільнитися, як відомо, можна лише від того, що вже настало. В зазначеній ситуації відповідальність ще не настала, тож і звільняти поки що немає від чого, тому застосовується відмова від кримінальної відповідальності.

Вказане вище привертає особливу увагу зокрема й тому, що існують обґрунтовані сумніви стосовно доцільності віднесення діяння, на яке держава реагує відмовою від застосування кримінальної відповідальності, до числа злочинів. Переважна більшість криміналістів переконана, що це також злочин, забуваючи при цьому, що в такій ситуації відсутні деякі ознаки злочину, зокрема його караність. Крім того, не варто забувати, що винуватим у вчиненні злочину суб’єкт визнається лише обвинувальним вироком суду. При звільненні від притягнення до кримінальної відповідальності вирок не виноситься взагалі. Отже, в умовах передбаченої законом обов’язкової відмови від застосування кримінальної відповідальності злочин трансформується в іншу форму кримінального правопорушення, яка може претендувати на самостійний його різновид.

Не однаково в теорії та на практиці визначається й сутність незакінченого суспільно-небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, стосовно якого мала місце добровільна відмова від його доведення до кінця. Одні вважають таке діяння незакінченим злочином, а ненастання відповідальності за його вчинення – звільненням від кримінальної відповідальності; інші ж вважають, що таке діяння взагалі не є злочином, а тому й кримінальна відповідальність за його вчинення виключається. Більш обґрунтованою вважається друга позиція. По-перше, в такому незакінченому діянні бракує ознаки його караності, тому вже через це воно не може визнаватися злочином. По-друге, законодавче визначення кримінально-правових наслідків такого діяння (ч. 2 ст. 17 КК України) схиляє дослідника до того, що це – обставина, яка виключає злочинність діяння, тобто свідчить, що воно не є злочином.

З прийняттям у 2008 році Концепції реформування кримінальної юстиції офіційно визнано за необхідне впровадження ще однієї форми кримінального правопорушення – кримінального проступку. Серед фахівців не існує єдиної думки щодо зазначеного рішення. Є чимало супротивників запровадження нової форми кримінального правопорушення. На наш погляд, глобалізація як об’єктивний процес, що охопив планету, навряд чи збереже вітчизняне кримінальне законодавство в недоторканному стані, на що сподіваються консервативно налаштовані фахівці, посилаючись на традиції, особливості національного цивілізаційного поступу та інші обставини. Відомо, що в багатьох успішних європейських державах поряд із злочином виокремлюються й інші кримінальні правопорушення з різними їх назвами (кримінальний проступок, карний проступок), що забезпечує більш глибоку, ніж та, що існує нині в Україні, диференціацію кримінальної відповідальності, а відтак і справедливість антикримінального судочинства.

Крім того, визнання кримінального проступку в Україні надає їй історичного шансу безболісно вирішити проблему кримінальної відповідальності юридичних осіб, яка до цього часу не знаходила свого вирішення. Для цього доведеться переглянути усталений підхід не лише до форм кримінального правопорушення, а й до форм кримінальної відповідальності. З визнанням кримінальних проступків різновидом кримінального правопорушення доцільно запровадити ще одну форму такої відповідальності – кримінально-правове стягнення. Сприйняття цієї ідеї, по-перше, гармонізувало б кількість форм кримінального правопорушення з кількістю форм відповідальності за їх вчинення: за злочин наставала б відповідальність у формі покарання, а за кримінальний проступок – у формі кримінально-правового стягнення. По-друге, такому стягненню можна було б піддавати не лише фізичних, а й юридичних осіб, оскільки покарання – це виключно персоніфікована форма кримінальної відповідальності. Історична та психолого-правова природа покарання така, що колективне його застосування сприймається сьогодні як відвертий анахронізм та порушення прав людини. Натомість кримінально-правове стягнення як форма кримінальної відповідальності не потребує дотримання віками усталених принципів та засад його реалізації. Застосування кримінального стягнення до колективних утворень, якими є юридичні особи, не сприймалося б як прояв відсталості юридичного мислення, а навпаки, свідчило б про прогресивність правової системи, яка його запровадила.

Таким чином, визнання кримінального проступку видом кримінального правопорушення, за яке кримінальна відповідальність може наставати не у формі покарання, а у формі кримінально-правового стягнення, призначення якого не вимагає дотримання жорстких правил, а здійснюється за пом’якшеною у порівнянні з призначенням покарання процедурою, цілком можливе та доцільне.

Незважаючи на певний спротив, визнання в Україні доцільності доповнення видів кримінальних правопорушень кримінальним проступком поступово, як і все нове, пробиває собі дорогу до практичного впровадження. Вагомим результатом цього поступу є проголошення кримінального проступку різновидом кримінального правопорушення у новому Кримінальному процесуальному кодексі України.

1.1.2. Класифікація кримінальних правопорушень

Розподіл кримінальних правопорушень на види, як і будь-яка інша класифікація явищ, може вважатися науковою лише за умови, що здійснюється вона за якимось одним критерієм. Теоретичний інтерес та практичне значення має розподіл кримінальних правопорушень на види за таким критерієм, як наявність чи відсутність можливості застосування за їх вчинення кримінальної відповідальності. За цим критерієм всі кримінальні правопорушення розподіляються на два види: 1) ті, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність; 2) ті, що не тягнуть за собою кримінальної відповідальності. У свою чергу кожен із видів можна розподілити на підвиди.

До числа кримінальних правопорушень першого виду (ті, що тягнуть кримінальну відповідальність) сьогодні можна зараховувати лише злочини, але в перспективі сюди можуть бути віднесені кримінальні проступки.

Другий вид кримінальних правопорушень (ті, що не можуть тягнути кримінальну відповідальність) репрезентують такі суспільно небезпечні діяння, як ексцеси неосудних та малолітніх, які не є суб’єктами злочину чи проступку, суспільно небезпечне діяння, що не заслуговує кримінальної відповідальності, в результаті чого особа звільняється від притягнення до неї (сьогодні це так зване звільнення від кримінальної відповідальності), а також суспільно небезпечні діяння, що не заслуговують кримінальної відповідальності через добровільну відмову від доведення їх до кінця, в результаті чого така відповідальність виключається.

Запропонована класифікація перш за все має пізнавальне значення. Вона спрощує процес вивчення цієї частини кримінально-правової теорії, оскільки надає більш повну картину об’єкта пізнання. Не позбавлена така класифікація й практичного сенсу, в тому числі кримінально-правового значення. Віднесення правопорушення до того чи іншого виду визначатиме можливість чи неможливість застосування щодо його суб’єкта відповідної форми кримінально-правового реагування. Також це може вплинути на кримінально-правову кваліфікацію правопорушення, на вид кримінально-правового реагування, на його вчинення, а якщо таким буде обрано кримінальну відповідальність, − і на міру покарання чи кримінально-правового стягнення.

З огляду на назву та зміст навчального посібника, що підпорядкований змісту спецкурсу, який він забезпечує, в ньому досліджуються лише кримінальні правопорушення, за які може наставати кримінальна відповідальність. Найперше – це злочини. Крім того, з огляду на законопроекти щодо запровадження в Україні кримінальних проступків, до числа таких правопорушень, можливо, будуть віднесені й такі проступки.

1.1.3. Проблемні аспекти виокремлення в законодавстві України кримінального проступку

Реалізовуючи ідею виокремлення поряд із злочином і такої форми кримінального правопорушення як кримінальний проступок, постало кілька проблемних питань, зокрема, чи конституційним є таке виокремлення, за якими критеріями визначати коло таких проступків, як оформити виокремлення проступків у законодавстві з погляду юридичної техніки, чи встановлювати відповідальність за готування та замах на вчинення проступку, які санкції ввести за їх вчинення тощо.

Стосовно першого думки фахівців розділилися. Одні з них вважають, що виокремлення кримінального проступку є неконституційним через те, що в тексті Основного Закону про нього не йдеться, а згадується лише злочин. На думку інших, з якою варто погодитися, відсутність поняття кримінального проступку в тексті Конституції не може бути перепоною для запровадження цього виду правопорушення до національного кримінального права.

Сьогодні існує кілька варіантів і критеріїв визначення кола таких проступків. Одні фахівці вважають, що до числа проступків слід віднести лише певну частину злочинів і певну частину адміністративно-правових деліктів. Тобто проступком визнати виключно діяння фізичних осіб. Але існує й інша позиція, згідно з якою до числа проступків доцільно зарахувати і прояви деструктивної поведінки юридичних осіб, оскільки злочину вони об’єктивно вчинити не можуть, а кримінальну відповідальність юридичних осіб час запроваджувати з огляду на світові тенденції та міжнародно-правові зобов’язання України.

Нині точиться дискусія щодо того, які з числа нинішніх злочинів слід віднести до числа проступків. Основні позиції учасників дискусії такі: 1) визнати проступками лише злочини, що максимально караються громадськими роботами; 2) до числа проступків віднести лише злочини, що максимально караються арештом; 3) визнати проступками всі злочини невеликої тяжкості та деякі злочини середньої тяжкості; 4) проступками вважати всі злочини невеликої тяжкості та більшість злочинів середньої тяжкості. Істину, як завжди, треба шукати посередині. В даному випадку вона співпадає із злочинами невеликої тяжкості. Саме їх доцільно перевести в розряд проступків, знизивши максимальні санкції за їх вчинення до арешту та доповнивши адміністративними деліктами, що вимагають змагального процесу визнання винуватим та судового розгляду справи. Узагальнюючим критерієм відмежування проступку від злочину має бути обсяг спричиненої ними шкоди або загроза її спричинення. Обов’язкова ознака злочину – істотна шкода або загроза її спричинення; проступку – неістотна. Саме така шкода характеризує нинішні злочини невеликої тяжкості, тому їх доцільно «перемістити» до корпусу кримінальних проступків. Запропонований критерій розмежування визначається оціночними поняттями, але хіба мало їх в інших сферах кримінально-правового регулювання? І взагалі, хіба без таких понять можна обійтися, відображаючи реальність в текстах законів? Питання риторичні… Якби це було можливим, напевне, людство цим би вже скористалося.

Визнання кримінальних проступків в Україні обумовить потребу перегляду існуючої класифікації злочинів. Логічною з огляду на зазначене була б така їх класифікація: 1) нетяжкі злочини; 2) тяжкі злочини; 3) особливо тяжкі злочини. Нетяжкими при цьому доцільно визнати нинішні злочини середньої тяжкості. Решта існуючої класифікації залишається незмінною.

Поряд із озвученими вище постало ще одне проблемне питання: «Як правильно «оформити» виокремлення в законі кримінальних проступків?». З цього приводу висловлено щонайменше три основні позиції. Відповідно до першої з них доцільним є прийняття окремого кодексу кримінальних проступків. Дехто вважає кращим виходом із ситуації, що склалася, не самостійний кодекс, а окремий розділ у чинному КК України, присвячений кримінальним проступкам, наприклад, «Спеціальна частина» КК України. Противники зазначених підходів до вирішення цієї техніко-юридичної проблеми пропонують «розпорошити» кримінальні проступки за відповідними статтями чинного КК України. Це відбудеться, якщо про кримінальний проступок йтиметься лише в Загальній частині Кримінального кодексу (його поняття, ознаки, види тощо) і правозастосувач сам буде обирати проступки з числа кримінальних правопорушень, передбачених Особливою частиною Кримінального кодексу. Недоліком цієї моделі є те, що не відомо, які делікти з числа адміністративних можна буде вважати кримінальними проступками. Вибір варіанта кримінально-правового закріплення нового виду кримінальних проступків залишається за законодавцем.

1.2.1. Незакінчене кримінальне правопорушення, що тягне за собою кримінальну відповідальність, та правова природа добровільної відмови від доведення його до кінця

Незакінченим кримінальним правопорушенням є передбачене Особливою частиною КК України правопорушення, припинене на стадії готування до його вчинення або замаху на вчинення такого правопорушення. Стадії правопорушення – це певні етапи його розвитку в часі. Ми ж розглянемо лише незакінчені правопорушення, що тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Такими визнаються готування та замах на вчинення злочину. Концепцією реформування кримінальної юстиції 2008 року рекомендується не встановлювати кримінальну відповідальність за незакінчений кримінальний проступок.

Інколи стадією злочину, яка не тягне кримінальної відповідальності, називають і виявлення умислу. Навряд чи є підстави вважати виявлення умислу стадією кримінального правопорушення взагалі. Виявлення умислу ще не є створенням умов для вчинення злочину. Це лише озвучування думок щодо можливого вчинення злочинного діяння. Саме через це його й не визнають злочином чи кримінальним проступком за принципом «за думки не судять, а судять за діяння». Оскільки воно не має кримінально-правового значення, не існує і його визначення у чинному кримінальному законодавстві.

Отже, першим видом незакінченого правопорушення, за яке може наставати кримінальна відповідальність, або його стадією, є готування до злочину. На відміну від виявлення умислу, готування – це вчинення певних діянь, які за своїм змістом є реальним створенням умов для вчинення у майбутньому кримінально протиправного діяння. Відносно законодавчого визначення готування до злочину (ст. 14 КК України) слід зазначити, що воно в цілому адекватно відображає сутність та зміст цього кримінально-правового явища. Щоправда, висловлюються думки щодо перегляду законодавчої формули готування до злочину. Пропонується замість існуючого казуїстичного підходу запровадити узагальнюючий, тобто зазначити, що готуванням є створення умов для вчинення злочину (В. Бурдін та інші).

Оскільки з мотивів гуманізації кримінального законодавства планується не встановлювати кримінальну відповідальність за готування до вчинення кримінального проступку, розглядати його немає сенсу.

Наступна стадія кримінального правопорушення – замах на вчинення злочину. Є проблема законодавчого визначення цієї стадії. На думку деяких фахівців, законодавче визначення замаху на вчинення злочину в ст. 15 КК України є невдалим. У ній ідеться про вчинення діяння, яке спрямоване на вчинення злочину, тобто вчинення іншого діяння у майбутньому. Але ж це – продовження думки, викладеної у попередній статті (14) КК України щодо готування до злочину як створення певних умов для реалізації злочинного наміру. Законодавець у ст. 15 КК України фактично продовжує характеризувати стадію готування до злочину замість того, щоб чітко визначити ознаки замаху.

Головна з них полягає в тому, що замах – це початок виконання об’єктивної сторони злочину, недоведеного до кінця з причин, незалежних від суб’єкта його вчинення. Саме цю ознаку й потрібно передбачити в законодавчому визначенні зазначеної стадії злочину.

Завершальна стадія кримінального правопорушення – його закінчення. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України. Тож визначення закінченого правопорушення залежить від законодавчої конструкції його складу (матеріальний, формальний, усічений). У правопорушенні з матеріальним складом його закінчення співпадає з моментом настання шкідливих наслідків діяння. Якщо склад правопорушення визначено в законі як формальний, воно вважається закінченим у момент закінчення самого злочинного діяння безвідносно до того, настали його шкідливі наслідки чи ні. Злочин з усіченим формальним складом вважається закінченим на стадії готування або замаху на його вчинення (бандитизм є закінченим злочином з початку організації банди, а не з моменту вчинення нею нападів).

Стосовно замаху на вчинення кримінального проступку серед фахівців не існує єдиної думки. Дехто вважає, що попри рекомендації, викладені в Концепції реформування кримінальної юстиції не виокремлювати стадії кримінального проступку, таку з них, як замах, все таки потрібно сформулювати в законі і встановити за її вчинення кримінальну відповідальність. Вирішення цього проблемного питання залежить від того, що визнають кримінальним проступком і які кримінально-правові заходи за їх вчинення будуть запроваджені в Україні. Чим небезпечніші діяння відійдуть до числа таких проступків, тим більше підстав залишити кримінальну відповідальність за замах на їх вчинення і навпаки.

1.2.2. Співучасть у кримінальному правопорушенні та причетність до його вчинення

У практиці протидії злочинності досить поширеними є випадки, коли у вчиненні одного кримінального правопорушення беруть участь двоє або більше осіб, які діють спільно (узгоджено) і спрямовують свої зусилля на вчинення одного й того самого правопорушення для досягнення одного результату. Йдеться про співучасть у правопорушенні. У Розділі VI КК України встановлено низку норм, які регулюють питання кримінальної відповідальності за співучасть у злочині (статті 26–31). Ці норми визначають поняття співучасті у злочині, види співучасників, форми співучасті, а також декларують кримінальну відповідальність співучасників і в сукупності утворюють самостійний інститут кримінального права – співучасть у злочині, що має важливе як практичне, так і теоретичне значення.

Щодо можливого інституту співучасті у кримінальному проступку сьогодні точиться дискусія. Переважає думка, що доцільно визнати лише одну форму такої співучасті – групове вчинення проступку (співвиконавство). З цим можна погодитися, але за умови, що відбудеться диференціація відповідальності залежно від наявності чи відсутності попередньої змови між учасниками групи.

Оскільки визнання кримінального проступку – це перспектива, зосередимо увагу на співучасті у злочині. Інститут співучасті дає змогу обґрунтувати кримінальну відповідальність не лише осіб, які безпосередньо вчинили злочин (виконавців), а й тих, хто іншим чином брали участь у вчиненні злочину, виступаючи організаторами, підбурювачами чи пособниками його вчинення. Саме за допомогою норм цього інституту і вирішуються питання про кримінальну відповідальність співучасників злочину. Отже, норми цього інституту є правовою основою протидії проявам організованої злочинності, які останнім часом поширилися на теренах України.

Вчинення злочину об’єднаними зусиллями двох чи більше осіб свідчить про підвищену суспільну небезпечність діяння, оскільки співучасть полегшує вчинення злочину або його приховування, створює можливість для тривалої злочинної діяльності (множинність злочинів). Зазвичай вона поєднується із заподіянням значної чи тяжкої (особливо тяжкої) шкоди охоронюваним кримінальним законом цінностям або ж створює можливість заподіяння такої шкоди. Злочинці при цьому діють зухвало й рішуче, у них з’являється ілюзія безкарності.

У нормах Особливої частини КК України вчинення злочину в співучасті закріплено в різний спосіб. В одних випадках воно є обов’язковою ознакою основного складу злочину, коли діяння визнається злочинним за умови його вчинення лише у співучасті, наприклад, бандитизм (ст. 257 КК України); в інших – виступає як кваліфікуюча, обтяжуюча відповідальність обставина, наприклад, крадіжка, вчинена за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 185 КК України), чи як співучасть у вчиненні злочину організованою групою осіб, які утворюють особливо кваліфікований склад злочину (ч. 5 ст. 185 КК України тощо). У зазначених випадках існує підвищена суспільна небезпечність діянь, учинених в співучасті, що й відображено у відповідних санкціях статей Особливої частини КК України. Причому положення Загальної частини КК, які регламентують інститут співучасті (статті 26–31), поширюються на всі норми Особливої частини КК України, що встановлюють відповідальність за конкретні злочини, вчинені в співучасті (незалежно від її форм).

Відповідно до ст. 26 КК України співучасть у злочині – це умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Аналіз законодавчого визначення співучасті як особливої форми злочинної поведінки дає можливість виокремити такі її ознаки: а) участь кількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину; б) їх спільна участь у вчиненні такого злочину; в) умисна участь у його вчиненні. Всі вони можуть бути згруповані та віднесені до ознак більш загального порядку – до ознак об’єктивної та суб’єктивної сторони співучасті у злочині.

Зауважимо на тому, що, на відміну від дефініції співучасті, яка містилася в попередньому КК України 1960 року, співучасниками названо не осіб, а суб’єктів злочину. Це унеможливлює визнання співучасником злочину малолітнього або неосудного, що не виключалося до набуття чинності КК України 2001 року, зокрема у справах про групове зґвалтування.

Об’єктивна сторона співучасті полягає в тому, що кілька суб’єктів злочину спільно вчиняють злочинне діяння. Із цього визначення постає, що: а) співучасть у злочині – це вчинення кількома особами конкретного суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), яке визнається злочином. Цей злочин може бути простим або ускладненим: триваючим, продовжуваним або складеним.

При цьому злочин завжди повинен мати конкретний характер і містити всі необхідні об’єктивні та суб’єктивні ознаки певного складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, а також відповідати вимогам злочину, які сформульовані у ст. 11 КК України. Не може розглядатися як співучасть у злочині сприяння з різних мотивів особам, які ведуть антигромадський спосіб життя, наприклад, наркоманам, алкоголікам (у застосуванні алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин) і навіть тим, хто схильний до злочинної діяльності, але дії яких не виявилися у формі конкретного діяння, яке містило б ознаки складу конкретного злочину.

Не є співучастю у злочині також причетність до вчинення діянь, що підпадають під дію ч. 2 ст. 11 КК України, оскільки злочину (ч. 1 ст. 11) через малозначність діяння тут немає і тому не може бути й співучасті в ньому.

За умови співучасті у вчиненні злочину беруть безпосередню участь кілька осіб (двоє чи більше), які задовольняють вимоги, що ставляться до суб’єкта злочину – кількісна ознака співучасті. Тобто кожен із них повинен бути особою фізичною, осудною, яка досягла віку кримінальної відповідальності (статті 18, 19, 22 КК України). Це означає, що вчинення злочину особою (суб’єктом злочину) за участю неосудного або особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (шістнадцяти років, а у випадках, передбачених ч. 2 ст. 22 КК України, – чотирнадцяти), не утворює співучасті у злочині. Не утворює співучасті у злочині також залучення до участі у вчиненні злочину іншої особи, яка хоч і має ознаки суб’єкта злочину, але вчиняє суспільно небезпечне діяння внаслідок фізичного або психічного примусу, виконання наказу чи розпорядження за наявності підстав, що виключають злочинність діяння (див. статті 40, 41 КК України), а також обману, коли особа, перебуваючи в омані, впевнена, що вчиняє правомірні дії.

За співучасті всі співучасники злочину діють спільно. Це означає, що злочин учиняється їхніми загальними й об’єднаними зусиллями. Кожен із них робить свій внесок (докладає відповідних зусиль) у вчинення злочину. При цьому спирається на допомогу та сприяння іншого (інших) співучасника або розраховує на це. Тож спільність діянь співучасників полягає в тому, що вона демонструє взаємодоповнюючий і взаємообумовлюючий характер – діяння кожного із співучасників взаємопов’язане з діянням виконавця чи інших співучасників (організатора, підбурювача, пособника) і спрямоване на вчинення одного й того самого злочину, досягнення одного злочинного результату. Причому роль і функції кожного із співучасників можуть бути однаковими (наприклад, у процесі вчинення групового грабежу (ч. 2 ст. 186 КК України) зловмисники завдають ударів потерпілому, чим спричиняють біль та страждання) або істотно різнитися між собою (наприклад, при вчиненні вбивства один суб’єкт позбавляє життя іншу людину, а інший – допомагає йому сховати знаряддя вбивства). Однак головне для співучасті в тому, що злочин повинен бути результатом спільних зусиль усіх співучасників і при цьому кожен із них докладає таких зусиль.

Ознака «спільність» у співучасті передбачає також, що і злочин, і суспільно небезпечні наслідки (у злочинах з матеріальним складом) − єдині і неподільні для всіх співучасників. З огляду на це всі співучасники, незалежно від ролі, яку кожен із них виконував, мають відповідати за вчинений злочин у цілому. Так, при вбивстві на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК України) відповідати за заподіяння смерті потерпілому буде і виконавець (убивця), і замовник убивства – організатор або підбурювач, і особа, яка сприяла виконавцеві (пособник). Спільність за співучасть означає, що між діями співучасників і злочином, вчиненим виконавцем, є причинний зв’язок.

Співучасть можлива і на стадії незакінченого злочину – готування до злочину і замаху на злочин (ст. 14 КК України). Неможлива співучасть при закінченому злочині, коли умисел доведено до кінця і у вчиненому є всі ознаки складу злочину. За цією ознакою співучасть слід відрізняти від причетності до злочину, зокрема таких його видів, як заздалегідь не обіцяне приховування злочину, знарядь і засобів учинення злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання або збут таких предметів (статті 198, 396 КК України).

Суб’єктивна сторона співучасті полягає в умисній спільній участі у вчиненні умисного злочину. Співучасть можлива лише при умисному злочині; усі співучасники злочину діють умисно. При цьому умисел щодо факту спільності вчинення діяння може бути лише прямим, а щодо шкідливого результату діяння як прямим, так і непрямим. Можливі також інші різновиди умислу: визначений і невизначений; заздалегідь обдуманий і такий, що раптово виник. З урахуванням ст. 26 КК України співучасть у необережних злочинах, тобто злочинах, учинених виконавцем внаслідок злочинної самовпевненості або злочинної недбалості (ст. 25 КК України), неможлива.

Умисна форма вини за співучасті передбачає взаємну поінформованість співучасників про спільний характер своїх діянь і роль кожного з них у їх вчиненні. Спільність умислу за співучасті найчастіше (але не обов’язково завжди, наприклад, за співучасті без попередньої змови) об’єктивно виражається в угоді (змові) між співучасниками на спільне вчинення злочину. Така домовленість може бути досягнута словесно чи конклюдентними діями (мімікою, змістовними рухами, внаслідок яких співучасники досягають узгодженості дій). За співучасті співучасники розуміють, що вони ставлять у причинний зв’язок свої дії із злочинними діями виконавця, передбачають, що внаслідок їх активних чи пасивних дій виконавець вчинить злочин.

Отже, для співучасті з огляду на її суб’єктивні ознаки необхідні: а) усвідомлення кожним із співучасників факту спільного з іншими співучасниками вчинення злочину; б) передбачення, що в результаті їх спільних зусиль виконавцем буде вчинено злочин; в) бажання чи свідоме припущення настання єдиного і неподільного для всіх співучасників злочинного результату. Мотив і мета діяльності співучасників (виконавця, організатора, підбурювача, пособника) можуть співпадати чи ні, що для вирішення питання про наявність чи відсутність співучасті у злочині значення не має (хоча впливає на кваліфікацію).

Враховуючи викладене та зміст ст. 26 КК України, слід констатувати, що «необережна співучасть» в умисному злочині так само, як і «умисна співучасть» у необережному злочині, неможливі.

З огляду на це має вирішуватися й питання про відповідальність за необережне спільне спричинення злочинних наслідків двома або більше особами – співвиконавцями, особливо у сфері відносин «людина – техніка». Якщо вони, об’єктивно діючи, спільно заподіюють суспільно небезпечні наслідки з необережності, то в такому разі немає ні об’єднання злочинної волі цих осіб, ні єдності умислу, ні співучасті у вчиненні злочину. Кожен із спричинників шкоди з необережності повинен відповідати за свої дії окремо і самостійно.

Вчинюючи злочин у співучасті, суб’єкти злочину можуть виконувати різні ролі (функції) – однорідні або різнорідні. Тому в ч. 1 ст. 27 КК України передбачено види співучасників: виконавець, організатор, підбурювач і пособник. Усі вони виконують різнорідні функції з погляду виконання складу злочину, лишаючись співучасниками злочину.

Виконавцем (співвиконавцем) згідно з ч. 2 ст. 27 КК України вважається особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила конкретний злочин. Тож з об’єктивного боку виконавець своїми активними діями чи бездіяльністю безпосередньо виконує у повному обсязі або частково об’єктивну сторону конкретного складу злочину. Причому злочин може бути вчинено як одним, так і двома чи більше виконавцями (співвиконавцями).

Між співвиконавцями може бути розподіл ролей у виконанні злочину. Однак цей розподіл завжди має «технічний» характер – у межах виконання об’єктивної сторони одного й того самого складу злочину. Наприклад, під час розбою (ст. 187 КК України) виконавцем злочину є не лише той, хто шляхом нападу протиправно заволодів чужим майном, а й той, хто в момент такого заволодіння застосовував насильство до особи, яка зазнала нападу, чи загрожував застосуванням такого насильства. Виконавцем у цьому злочині є і той, хто, наприклад, тільки тримав потерпілого за руки, позбавляючи його можливості пручатися. Усі ці особи – виконавці (співвиконавці) розбою, тому що кожен з них виконував певну частину об’єктивної сторони складу злочину (розбою). Отже, виконавцем (співвиконавцем) визнається особа, яка своїми діями разом з іншими співучасниками безпосередньо у повному обсязі чи частково виконала склад злочину, передбачений певною статтею Особливої частини КК України. Без виконавця немає співучасті, бо він передусім вчиняє злочин, спланований усіма співучасниками, реалізує умисел інших співучасників. І в цьому розумінні виконавець – визначальна, головна особа у співучасті.

Виконавцем згідно з ч. 2 ст. 27 КК України визнається й особа, яка використовує для вчинення злочину осіб, які не є суб’єктами злочину. В цих випадках має місце посереднє заподіяння (посередня винність), яке в цілому виключає співучасть у злочині. Оскільки фактичним (так би мовити, фізичним) виконавцем злочину виступає особа, яка не є суб’єктом кримінальної відповідальності внаслідок неосудності або недосягнення віку кримінальної відповідальності (наприклад, доросла особа залучає до вчинення крадіжок чужого майна малолітніх), особа, яка фактично вчинила злочин, не несе кримінальної відповідальності. Та ж особа, яка використовує неосудного або особу, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, розглядається як виконавець учиненого злочину. Посереднє заподіяння відповідно до п. 9 ст. 67 КК України розцінюється як обставина, що обтяжує покарання.

Як посереднє заподіяння треба розглядати і вчинення особою злочину внаслідок фізичного чи психічного примусу, виконання наказу чи розпорядження за обставин, що виключають злочинність діяння (статті 40, 41 КК України). У таких випадках відповідальність як виконавець несе особа, яка застосовувала до фактичного виконавця злочину фізичний чи психічний примус або видавала наказ чи розпорядження, внаслідок чого злочин було вчинено. На тих самих підставах повинна відповідати і особа, яка ввела іншу особу в оману, і та внаслідок цього вчинила злочин.

Організатор (ч. 3 ст. 27 КК України) – це особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації. Організатору відведено особливу роль серед співучасників, він головний серед них, зазвичай ініціює, регулює і спрямовує всю їх злочинну діяльність. Діяльність організатора може бути спрямована на вчинення одного чи кількох злочинів (двох чи більше).

З об’єктивної сторони організаторська діяльність має відповідати вимогам спільності як ознаки співучасті. Тому дії організатора завжди перебувають у причинному зв’язку з тим злочином (злочинами), який вчиняє виконавець (співвиконавець), а також із діями інших співучасників.

Закон вирізняє такі види організаторів злочину:

1) особа, яка організувала вчинення злочину, – це співучасник, який ініціює вчинення злочину, об’єднує інших співучасників, спрямовує їх дії, розподіляє ролі між ними, планує і розробляє план певного злочину (кількох злочинів), координує діяльність співучасників, розподіляє їх обов’язки та функції, визначає майбутню жертву чи предмети злочину. Організація злочину виявляється у формі змови, доручення, наказу. За обсягом дії організатора завжди ширші за підбурювання і пособництво. У багатьох випадках особа, яка організувала вчинення злочину, – це водночас і його ініціатор;

2) особа, яка керувала підготовкою або вчиненням злочину, – це співучасник, який виконує головну роль при підготовці або вчиненні конкретного злочину. Дії організатора, який керує підготовкою злочину, полягають в організаційних діях, спрямованих на добір співучасників, підшукування або пристосування засобів чи знарядь учинення злочину, усунення перешкод, організацію і проведення змови на вчинення злочину, на інші дії щодо умисного створення умов для його вчинення. Керуючи підготовкою злочину, розподіляють обов’язки між співучасниками, розробляють план, приховують злочин і його співучасників тощо.

Керування вчиненням злочину – це діяльність організатора, безпосередньо спрямована на виконання співучасниками об’єктивної сторони конкретного злочину (злочинів). Це координація дій між співучасниками, їх інструктаж, визначення послідовності їх дій, організаційна діяльність щодо приховування злочину (злочинців). При цьому не обов’язково, щоб організатор як керівник вчинення злочину був на місці злочину: таке керування може здійснюватися по телефону, радіозв’язку тощо. Головною ознакою цього виду організатора є те, що він своїми діями безпосередньо має забезпечити (організувати, скерувати) підготовку чи виконання співучасниками конкретного складу злочину;

3) особа, яка створила організовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Створення організованої групи чи злочинної організації – це широкий комплекс дій, спрямованих на утворення з кількома особами (трьома і більше) спільного злочинного об’єднання – організованої групи чи злочинної організації. Ці дії можуть виявлятись у пошуку співучасників, їх згуртуванні, підбурюванні до злочинної діяльності, розподілі ролей, постановленні завдань тощо.

Керування організованою групою чи злочинною організацією – це керування діяльністю злочинного угруповання, забезпечення функціонування, реалізації його цілей і завдань. Причому організатор може очолювати одну злочинну групу чи навіть об’єднання із двох або більше груп. Створення і керівництво групою можуть виражатися у розробленні самої стратегії майбутньої злочинної діяльності (зазвичай у значних організованих злочинних групах, коли є своєрідне ідейне об’єднання організованої злочинної діяльності), а також у встановленні контакту з іншими злочинними групами;

4) особа, яка забезпечує фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, співучасник, який, наприклад, фінансує (повністю чи частково) дії інших співучасників – виконавців, пособників, послуги охоронців, технічного персоналу, а також виробництво чи транспортування заборонених предметів – зброї, наркотиків, фальсифікованих спиртних напоїв тощо. Джерела фінансування злочинної діяльності можуть бути різні – власні гроші організатора, інших осіб чи злочинних угруповань. Для визнання цього виду організації злочину не має значення цільове призначення фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – для забезпечення їх функціонування, вчинення конкретного злочину чи інших цілей;

5) особа, яка організувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, співучасник, який виконує специфічні функції пособницької діяльності у виді приховування злочину, злочинців, засобів, слідів злочину, предметів, здобутих злочинним шляхом, узагалі злочинної діяльності злочинних угруповань. Це, наприклад, діяльність працівника правоохоронного органу, який покриває організовану групу чи злочинну організацію, не викриває злочинців, приховує їх, схованки зброї, майна та грошових коштів, а також майна, здобутого злочинним шляхом, тощо.

Із суб’єктивної сторони умислом організатора охоплюються його особисті дії з організації злочину, а також той злочин (злочини), який (які) повинен вчинити виконавець (виконавці) чи інші співучасники. Організатор хоче чи свідомо припускає вчинення цього злочину і спрямовує свою діяльність на організацію його вчинення. В організованих групах чи злочинних організаціях, що характеризуються ієрархічними та різноманітними зв’язками, таємністю і конспіративністю, організатор може навіть і не знати особисто конкретного виконавця (співвиконавця) чи інших співучасників, але його умислом охоплюється (хоча б у загальних, родових ознаках) вчинення певною (деякою) особою злочину (злочинів), що входить до плану відповідного злочинного угруповання. Він не лише передбачає, що в результаті його організаторських дій вчиняються або будуть вчинені відповідні злочини, а й хоче цього чи свідомо припускає.

Підбурювачем (ч. 4 ст. 27 КК України) вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Це означає, що підбурювач спонукає виконавця або інших співучасників до бажання і рішучості вчинити злочин, тобто викликає (породжує) у співучасників умисел на вчинення злочину.

З об’єктивної сторони підбурювач схиляє іншого співучасника до вчинення злочину і ставить свої дії у причинний зв’язок з тим злочином, який буде вчинено виконавцем. Підбурювання можливе лише на вчинення конкретного злочину – вбивства, крадіжки, інших злочинів за конкретних об’єктивних обставин, хоча б у їх родових ознаках. Водночас не можуть розглядатися як підбурювання до злочину дії особи, яка схиляла іншу людину до пияцтва, вживання наркотиків, ведення антигромадського, навіть злочинного способу життя чи ворожого ставлення до людей, ревнощів, навіть якщо внаслідок цього було вчинено злочин. Але треба встановити, чи не схиляв підбурювач підбурюваного (виконавця, пособника) до вчинення конкретних дій, що містили б склад конкретного злочину.

Підбурювання – це завжди активні дії, які впливають на інших співучасників і завдяки їм підбурювач спонукає (найчастіше у виконавця) до рішучості й бажання вчинити злочин, зароджує в інших співучасників умисел на вчинення конкретного злочину. Причому підбурювання не пригнічує волю підбурюваного (при погрозах насильством чи фізичному насильстві) і не фальсифікує її (при спонуканні до злочину шляхом омани). Остаточне рішення – вчинити злочин – приймає особа, яку підбурюють. Однак бажання (умисел) вчинити його виникає саме завдяки підбурювачу. У цьому і виявляється спільність дій підбурювача з іншими співучасниками.

Підбурювання з об’єктивної сторони може виявлятись у словесних (вербальних) діях, усній чи письмовій формі, конклюдентних діях – жестах, міміці, пантоміміці. За змістом ці дії можуть бути чітко визначеними або завуальованими, але вони повинні мати об’єктивну спрямованість на вчинення іншим співучасником (виконавцем, пособником) певного злочину.

Формами підбурювання згідно з ч. 4 ст. 27 КК України є: умовляння, підкуп, погроза, примус, інше схиляння співучасника до вчинення злочину.

Ступінь впливу підбурювача на співучасника не має значення. Головне, що він породжує у нього умисел на вчинення злочину. Якщо підбурювач, схиляючи співучасника до вчинення злочину, вчинить інший злочин, наприклад, погрозу вбивством (ст. 129 КК України), перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України), усе скоєне кваліфікується за сукупністю злочинів.

Із суб’єктивної сторони підбурювач діє з прямим умислом, бажає вчинення виконавцем певного злочину. Він усвідомлює, що спонукає виконавця (іншого співучасника) до рішучості щодо вчинення злочину, породжує у нього умисел на його вчинення, передбачає розвиток причинного зв’язку між своїми діями і діями виконавця та хоче вчинення ним цього злочину. Причому, з огляду на законодавче визначення підбурювання до злочину, доходимо висновку про те, що особа, яку підбурюють до вчинення злочину (виконавець, пособник чи навіть організатор), повинна усвідомлювати, що підбурювач схиляє її саме до вчинення злочину, яке хоча б у родових ознаках має усвідомлювати ця особа. Схиляння іншої особи до вчинення аморальних дій, антигромадського способу життя (пияцтва, хуліганства, зловживання наркотиками тощо), навіть якщо внаслідок цього вона вчинила злочин, не можна розглядати як підбурювання до вчинення злочину.

Пособником відповідно до ч. 5 ст. 27 КК України є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя, засоби, сліди вчинення злочину, предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати, збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

З об’єктивної сторони пособництво зводиться до сприяння вчиненню злочину. В законодавчому визначенні пособництва детально визначені різноманітні форми такого сприяння. Умовно їх можна об’єднати у два відносно самостійні види пособництва: інтелектуальне та фізичне. До першого з них належить сприяння вчиненню злочину порадами, вказівками надання іншій особі певної інформації щодо найбільш прийнятних способів, прийомів і засобів учинення злочину, а також місця, часу, обставин та об’єктивної обстановки його вчинення. Причому ці поради і вказівки надаються особі, яка вже має намір вчинити злочин.

До другого виду пособництва належать:

1. Надання засобів або знарядь злочину, яке полягає у передаванні іншим співучасникам засобів, знарядь учинення злочину, наприклад, зброї, інших предметів матеріального характеру для вчинення тих чи інших злочинів, що найчастіше характеризуються руйнуванням матеріальних (фізичних) об’єктів або предметів. Однак поняттям «засоби, знаряддя злочину» охоплюються й носії комп’ютерної інформації при вчиненні, наприклад, злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (Розділ XVI КК України). Засоби та знаряддя призначені полегшувати вчинення злочину виконавцю в досягненні злочинного результату.

2. Усунення перешкод, що заважають реалізації злочинного наміру співучасників, яке полягає в їх ліквідації. Воно може бути виражене в активних діях (наприклад, учинення службового підроблення (ст. 366 КК України), відключення сигналізації охоронюваного об’єкта) або бездіяльності, невиконанні особою покладених на неї обов’язків (наприклад, не включення сигналізації чи засобів зв’язку тощо).

3. Переховування злочинця, знарядь, засобів, слідів учинення злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, а також придбання чи збут таких предметів утворюють співучасть у злочині і є пособництвом у разі, якщо вони були обіцяні виконавцеві або співучаснику злочину ще до початку виконання злочину чи під час його вчинення. Переховування злочинця може проявитись у наданні йому помешкання, іншого притулку, підроблених документів, зміні зовнішнього вигляду тощо.

4. Переховування знарядь, засобів, слідів учинення злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, означає знищення зазначених предметів чи їх приховування, зберігання речей, майна, що були предметом вчинення злочину, придбання або продаж майна, здобутого злочинним шляхом, тощо. При цьому виді пособництва співучасник, обіцяючи надати певну допомогу злочинцеві, ставить свої дії в причинний зв’язок зі злочином, який вчиняє виконавець, що й дає підставу визнати його співучасником злочину. Форма, в якій іншому співучаснику було обіцяно надати допомогу, може бути різною (усною чи письмовою, що не має значення для визначення пособництва).

Якщо зазначені дії відбулися за відсутності обіцянки до початку злочину (чи на момент його вчинення), вони можуть розглядатися як пособництво (співучасть у злочині) лише у випадках, коли ці дії вчиняються систематично (наприклад, систематичне придбання або продаж майна, здобутого злочинним шляхом, систематичне зберігання грошей, майна, які були предметом злочину, тощо). У таких випадках унаслідок систематичного вчинення перелічених дій виконавець має підстави розраховувати на подібне сприяння з боку пособника і в майбутньому, і тому між діями останнього і виконавця злочину є як необхідний причинний зв’язок, так і єдність умислу на спільне вчинення злочину.

5. Заздалегідь надана обіцянка приховати злочин іншим чином – це обіцянка вчинити будь-які інші дії, крім зазначених у ч. 5 ст. 27 КК України. Суттєвою їх ознакою є те, що вони спрямовані на приховування злочину і були обіцяні заздалегідь до його вчинення (обіцянка не порушувати кримінальної справи, знищення чи закриття кримінальної справи, знищення чи фальсифікація доказів справи, обіцянка підкупити посадовців правоохоронних органів тощо).

Найбільш істотною ознакою усіх зазначених у ст. 27 КК України видів пособництва є те, що пособник (у всіх випадках) сприяє вчиненню злочину іншими співучасниками, що означає: а) його дії перебувають у причинному зв’язку із злочином, який вчиняють інші співучасники; б) дії пособника зумовлюють цей злочин. Ця ознака об’єднує всі види пособництва і відображає його сутність.

Інтелектуальний вид пособництва слід відрізняти від дій підбурювача, який своїми діями схиляє виконавця чи інших співучасників до вчинення злочину, породжує у них умисел. Навпаки, інтелектуальне пособництво лише зміцнює у співучасника рішучість, умисел вчинити злочин, який сформувався у свідомості співучасника, передусім виконавця, ще до початку пособництва.

Із суб’єктивної сторони пособництво характеризується умисною формою вини – пособник усвідомлює, що він сприяє вчиненню злочину іншому співучаснику, і хоче цього чи свідомо це допускає.

В діях співучасників можливий збіг одразу кількох ролей (функцій). Наприклад, підбурювач може одночасно бути підбурювачем-організатором, підбурювачем-пособником тощо. Такий збіг функцій щодо одного учасника впливає на оцінку суспільно небезпечних дій, а також на призначення покарання.

На вид і міру покарання суттєво впливають не лише види, а й форми співучасті, що визначаються за характером об’єднання співучасників, які, у свою чергу, різняться між собою за характером виконуваних ними ролей (перший критерій класифікації) і за ступенем стійкості суб’єктивних зв’язків між ними (другий критерій класифікації). Відповідно до ч. 1 ст. 27 КК України, яка визначає, що співучасниками є виконавець, організатор, підбурювач та пособник, а в ч. 2 цієї статті названо і співвиконавця, можна зробити висновок про те, що співучасть з точки зору ролей, які виконують співучасники, можна поділити на дві форми: просту – без розподілу ролей і складну – з розподілом ролей.

Проста форма співучасті (цю форму співучасті ще називають «співвиконавство» чи «співвинність») має місце там, де всі учасники є виконавцями (співвиконавцями) злочину. Тут співучасники виконують однорідну роль: усі вони безпосередньо виконують повністю або частково об’єктивну сторону складу злочину, описаного в диспозиції статті Особливої частини КК України. При цьому між співвиконавцями може бути розподіл функцій, який має «технічний» характер з погляду повноти й обсягу виконання об’єктивної сторони того самого складу злочину.

Складна форма співучасті, тобто співучасть із розподілом ролей, полягає у тому, що учасники виконують різнорідні ролі. У цьому разі має місце розподіл ролей – один (чи кілька) виконавець, інші – організатор, підбурювач, пособник. Причому така складна форма співучасті може мати різні комбінації та охоплює дії виконавця й організатора, виконавця і пособника тощо. Однак завжди є виконавець та інший співучасник: організатор, підбурювач чи пособник (розподіл ролей).

У статті 28 КК України передбачено форми співучасті, виокремлені залежно від стійкості суб’єктивних зв’язків між співучасниками: 1) вчинення злочину групою осіб; 2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою; 3) вчинення злочину організованою групою; 4) вчинення злочину злочинною організацією.

Вчинення злочину групою осіб, передбачене у ч. 1 ст. 28 КК України, має місце тоді, якщо в ньому беруть участь кілька (двоє або більше) виконавців без попередньої змови між собою. За цієї форми співучасті всі виконавці (співвиконавці) – двоє чи більше суб’єктів злочину – виконують у повному обсязі чи частково об’єктивну сторону складу злочину; діяльність одного виконавця приєднується до вже розпочатої діяльності іншого (інших) у процесі вчинення злочину, коли злочин уже розпочався, але ще не закінчився (об’єктивну сторону складу злочину в повному обсязі ще не виконано). При цьому змова може бути, але не до початку злочину, а під час його виконання. Для визнання такої форми співучасті у злочині треба встановити всі об’єктивні і суб’єктивні ознаки останньої. Співучасники повинні діяти спільно, спиратися у своїх діях і зусиллях один на одного, між їхніми діями має бути причинний зв’язок, їм належить усвідомлювати, що спільними діями вони вчиняють злочин, і бажати чи свідомо припускати настання суспільно небезпечних наслідків. Таку форму співучасті передбачено в деяких статтях КК України як кваліфікуючу ознаку злочину (при зґвалтуванні – ч. 3 ст. 152, хуліганстві – ч. 2 ст. 296, непокорі – ч. 2 ст. 402 КК України та ін.). Розрізнені, не пов’язані між собою злочинні дії кількох осіб, які хоча й збігаються у місці й часі, але не пов’язані між собою спільністю дій цих осіб і єдністю умислу, не становлять співучасті в цілому, в тому числі у формі, передбаченій ч. 1 ст. 28 КК України.

Такій формі співучасті, як вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, властиве: а) у вчиненні злочину беруть участь двоє чи більше осіб, які задовольняють вимоги суб’єкта злочину; б) між цими особами ще до початку злочину відбулася змова про його спільне вчинення.

Форма змови – вербальна (словесна) – усна чи письмова або у формі конклюдентних дій – для наявності співучасті не має значення. Змова про вчинення злочину може відбутися задовго до вчинення злочину чи безпосередньо перед його вчиненням, але до замаху на нього. Ступінь стійкості стосунків між співучасниками не має значення. Змова між співучасниками може стосуватися місця, часу, способу вчинення злочину тощо. Ця форма співучасті може бути як простою (співвиконання), так і складною, тобто з розподілом ролей.

Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб підвищує суспільну небезпечність вчинених діянь порівняно з першою формою співучасті. Тому в Особливій частині КК України у значній кількості статей передбачено вказану форму співучасті як кваліфікуючу ознаку. Передусім це корисливі злочини проти власності, злочини у сфері обігу наркотичних засобів тощо. Крім того, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб, якщо воно прямо не передбачено в статтях Особливої частини КК України, визнається обтяжуючою обставиною при призначенні покарання (п. 2 ч. 1 ст. 67).

Згідно з ч. 3 ст. 28 КК України така форма співучасті, як вчинення злочину організованою групою, має місце тоді, коли в підготовці злочину або його вчиненні брали участь кілька осіб (троє і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення наміченого плану, відомого всім учасникам групи. Зазначене дає можливість авторам сучасних навчальних видань з цієї проблематики виокремлювати такі ознаки цієї форми співучасті:

1) для визнання групи організованою необхідна участь трьох чи більше осіб (для групи, що діє за попередньою змовою, достатньо двох учасників), які відповідають вимогам суб’єкта злочину;

2) цій групі властиве те, що її учасники зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших, тобто двох чи більше) злочинів. Стійкість групи – поняття оціночне і має встановлюватися щоразу з урахуванням конкретних обставин справи. Стійкість організованої групи як її ознака свідчить про те, що між співучасниками існують досить стабільні стосунки у зв’язку з підготовкою або вчиненням цього та іншого (інших) злочинів. Для визнання групи організованою тяжкість злочину, до якого готується ця група чи вчиняє його, не має значення;

3) організована група характеризується такими ознаками, як об’єднання всіх дій співучасників єдиним планом, причому їх діяльність спрямована на досягнення останнього, тобто на підготовку і вчинення злочинів як кінцевої мети плану цієї групи;

4) організована група також характеризується такою ознакою, як розподіл функцій учасників групи. Це може бути як розподіл функцій відповідно до ст. 27 КК України, коли, крім виконавців, співучасниками злочину є організатор, підбурювач, пособник, так і розподіл технічних функцій вчинення злочину між співвиконавцями;

5) для наявності організованої групи потрібно, щоб план її діяльності був відомий усім учасникам групи. Отже, йдеться про те, що кожен з учасників організованої групи має усвідомлювати план її діяльності;

6) організовану групу слід вважати утвореною з моменту досягнення її учасниками домовленості про вчинення першого злочину за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об’єднаннями»);

7) вчинення злочину організованою групою свідчить про підвищену суспільну небезпечність цього злочину і тому у багатьох статтях КК України зазначається як кваліфікуюча (особливо кваліфікуюча) ознака.

Погоджуючись з такою характеристикою організованої групи, все ж потрібно зазначити, що основною сутнісною ознакою такої групи є її здатність до спротиву зусиллям, спрямованим на запобігання виникненню таких груп, а також зусиллям щодо правового реагування на факт виникнення такої групи та вчинення нею злочинних діянь. Без цього навряд чи були б підстави виокремлювати подібну форму співучасті. Саме здатністю до спротиву обґрунтовується підвищена небезпечність злочинної практики таких груп, та й самої організованої злочинності. При цьому «спротив» слід розуміти широко: не лише як здатність до фізичних дій, а і як інтелектуальний спротив, корумпування представників влади тощо.

Виокремлюють і таку форму співучасті, як вчинення злочину злочинною організацією. Відповідно до ч. 4 ст. 28 КК України під злочинною організацією розуміють учинення злочину стійким ієрархічним об’єднанням кількох осіб (п’ятьох чи більше), члени або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких чи особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Вважається, що злочинній організації з об’єктивної сторони притаманні наступні основні ознаки:

– це особлива злочинна група, яка згідно із законом має високий ступінь стійкості, згуртованості та низку інших ознак. З огляду на зміст закону можна стверджувати, що ознака злочинної організації – це, передусім, наявність п’ятьох чи більше співучасників, які відповідають вимогам суб’єкта злочину;

– злочинна організація – це завжди стійке ієрархічне об’єднання осіб. Її стійкість свідчить про те, що діяльність учасників злочинної організації (як і вони між собою) тісно пов’язана. Цю організацію утворено заздалегідь і вона існує тривалий час.

Стійкість організованої групи та злочинної організації полягає в їх здатності забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об’єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недодержання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів у злочинному середовищі тощо) чинникам, що можуть їх дезорганізувати. Здатність об’єднання протидіяти внутрішнім дезорганізуючим чинникам характеризують, зокрема, такі ознаки: стабільний склад, тісні стосунки між учасниками, їх централізоване підпорядкування, одні для всіх правила поведінки, а також наявність плану злочинної діяльності й чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення. Ознаками зовнішньої стійкості злочинної організації можуть бути встановлення корупційних зв’язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів у злочинному середовищі, створення нелегальних (тіньових) страхових фондів та визначення порядку їх наповнення та використання. Набуття організованою групою, крім ознак внутрішньої, ще й ознак зовнішньої стійкості (за наявності ієрархічної побудови та мети вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів), як правило, свідчить про те, що ця група трансформувалась у злочинну організацію.

Ієрархічність злочинної організації полягає у підпорядкованості учасників останньої організатору і забезпечує певний порядок керування таким об’єднанням, а також сприяє збереженню функціональних зв’язків та принципів взаємозалежності його учасників або структурних частин при здійсненні спільної злочинної діяльності (пункти 11, 12 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України);

– злочинна організація як особлива форма співучасті має певну мету – безпосереднє вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації (двох чи більше), або керівництво чи координацію злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп;

– злочинна організація завжди має керівників (керівника) розгалуженої системи управління і координації діяльності учасників угруповання чи окремих угруповань або їх підрозділів;

– злочинній організації властиве, на відміну від організованої групи, те, що вона може утворюватися на основі кількох організованих груп, і такі групи можуть входити до злочинної організації. Причому злочинна організація може утворюватися не лише для вчинення злочинів, а й для координації злочинних угруповань щодо вчинення ними злочинів;

– особи, причетні до діяльності злочинної організації певним чином, але виконують другорядні, лише допоміжні дії, наприклад, офіціанти, кухарі, перукарі тощо, не можуть визнаватися членами злочинної організації, якщо вони не виконували дій для вчинення того чи іншого злочину (злочинів) цією організацією і не виконували функцій з керівництва чи координації дій інших осіб, або не забезпечували функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп;

– важливою ознакою злочинної організації є те, що саме створення злочинної організації і участь у ній утворюють самостійний і закінчений злочин, передбачений в Особливій частині КК України. Так, у ст. 255 КК України встановлено відповідальність за створення злочинної організації, керівництво нею чи участь у ній або участь у злочинах, вчинюваних такою організацією, а також за організацію, керівництво чи сприяння зустрічам (сходкам) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів і матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об’єднань злочинних організацій або організованих груп. Уже саме створення злочинної організації для вчинення одного чи кількох тяжких або особливо тяжких злочинів вважається закінченим злочином.

Спеціальними видами організованих груп (ч. 3 ст. 28 КК України) та злочинних організацій (ч. 3 ст. 28 КК України) можуть бути визнані за відповідних необхідних умов: створення або участь у банді (ст. 257), створення терористичної групи чи терористичної організації (ст. 258-3), створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань (ст. 260). У статтях 43, 255, 258-3 та 260 КК України передбачено заохочувальні норми, що звільняють за відповідних підстав від кримінальної відповідальності учасників організованих груп та злочинних організацій.

Із суб’єктивної сторони всі учасники злочинної організації повинні усвідомлювати, що вони є членами цієї організації і виконують певні дії з метою безпосереднього вчинення цією організацією тяжких або особливо тяжких злочинів, або виконують керівні чи координаційні дії щодо злочинної діяльності інших осіб, або забезпечують функціонування як злочинних організацій, так і організованих груп.

1.2.3. Множинність кримінальних правопорушень та її форми

В науці кримінального права випадки, коли одна особа вчиняє не один, а кілька злочинів, називаються множинністю злочинів. Це відображено у відповідному кримінально-правовому інституті, який у КК України 2001 року було виокремлено в самостійний Розділ VII Загальної частини, що називається «Повторність, сукупність та рецидив злочинів». Проаналізувавши кримінально-правові норми цього інституту, можна запропонувати наступне визначення множинності злочинів: це – вчинення однією особою особисто чи у співучасті кількох самостійних закінчених чи незакінчених одиничних злочинів за наявності кримінально-правових наслідків їх вчинення. Тобто множинність злочинів має місце там, де в діянні (або діяннях) однієї особи міститься два чи більше окремих, самостійних складів злочинів та не втрачено можливості кримінально-правового реагування на них. Отже, множинність злочинів – це «збіг злочинів» у біографії однієї особи, на відміну від співучасті у злочині, коли є «збіг осіб» у вчиненні одного злочину.

Відповідно до запропонованого визначення можна виокремити такі ознаки множинності злочинів:

– усі злочини, що становлять множинність, вчиняються однією й тією самою особою. При цьому вона може вчиняти їх як одноособово (виконати злочин самостійно), так і у співучасті з іншими особами. Причому не має значення вид співучасницької ролі, яку особа виконала при вчиненні конкретного злочину. Наприклад, множинність злочинів матиме місце тоді, коли одна й та сама особа спочатку була організатором одного злочину, потім – підбурювачем до другого, а пізніше – виконавцем третього. Ця ознака свідчить про індивідуальний характер множинності злочинів: її наявність або відсутність можна встановити лише стосовно кожної конкретної особи;

– множинність злочинів утворюють два або більше одиничних злочинів. При цьому одиничні злочини, що входять до множинності, можуть бути як закінченими, так і незакінченими, або частина з них може бути закінченими, а частина – незакінченими;

– зберігається можливість кримінально-правового реагування щонайменше щодо двох таких злочинів. Якщо, скажімо, судимість за вчинення першого злочину погашено, то вчинення другого злочину не утворює множинності. Або коли за вчинення першого злочину строк давності притягнення до кримінальної відповідальності ще не закінчився, а за вчинення другого – закінчився, множинність також відсутня.

Останню ознаку в навчальній літературі виокремлюють не завжди, але вона є обов’язковою у кримінально-правовому визначенні множинності. Інша річ – кримінологічне її розуміння. Для кримінолога повторення злочину є множинністю (рецидив) злочинів незалежно від будь-яких обставин.

Характеризуючи множинність злочинів, розрізняють множинність злочинів як факт об’єктивної дійсності (тобто власне вчинення однією особою двох і більше одиничних злочинів) і множинність злочинів як інститут кримінального права.

Множинність злочинів як факт об’єктивної дійсності має соціально негативне значення. Зокрема, проявляється це в тому, що, по-перше, вчинення двох чи більше злочинів зазвичай є проявом більш стійкої антисоціальної установки в структурі особистості суб’єкта порівняно з тим, хто вчинив один злочин; по-друге, вчинення множинності злочинів, особливо, коли за жоден з них ще не піддавався кримінальній відповідальності, може розцінюватися окремими членами суспільства як свідчення безкарності злочинців і тим самим стимулюватиме їх до вчинення злочинів; по-третє, «ціна» множинності злочинів зазвичай більш висока порівняно із вчиненням одного (більш суттєва шкода, більші затрати на організацію протидії тощо).

Множинність злочинів як інститут кримінального права має соціально позитивне значення, яке проявляється в тому, що норми цього інституту відповідно до ст. 35 КК України «враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом». Отже, норми інституту множинності є правовою базою протидії множинності злочинів. Це дає змогу відмежувати множинність злочинів від окремих різновидів одиничних злочинів і тим самим правильно кваліфікувати злочини, які складають множинність, а також визначають кримінально-правові наслідки наявності множинності злочинів у діях особи, а саме: особливості кримінальної відповідальності та покарання таких осіб.

Залежно від видів одиничних злочинів, що складають множинність, та характер їх поєднання, чинне законодавство про кримінальну відповідальність розрізняє три види множинності:

а) повторність злочинів (ст. 32 КК України);

б) сукупність злочинів (ст. 33 КК України);

в) рецидив злочинів (ст. 34 КК України).

Оскільки розуміння повторності злочинів можливе на основі попереднього з’ясування поняття та властивостей сукупності злочинів, з останньої й розпочнемо характеристику множинності.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 КК України сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК України, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом. Це – легальне визначення поняття сукупності злочинів, з якого можна виокремити такі ознаки:

1) вчинення особою двох чи більше самостійних одиничних злочинів (прояв цієї ознаки для сукупності злочинів може полягати в різноманітному поєднанні злочинів: вони можуть бути простими чи ускладненими, умисними чи необережними, закінченими чи незакінченими, вчиненими особисто чи у співучасті);

2) за загальним правилом ці злочини передбачено різними статтями КК України. Як виняток сукупність можуть утворити злочини, передбачені різними частинами тієї самої статті Особливої частини КК України, за умови, що ці частини встановлюють відповідальність не за кваліфіковані види одного й того ж злочину (як це зазвичай є в чинному КК України), а за якісно різні діяння. Наприклад, сукупність злочинів має місце, коли суб’єкт спочатку підробив офіційний документ (ч. 1 ст. 358), а згодом – використав підробку (ч. 3 ст. 358);

3) усі злочини, що входять до сукупності, повинні бути вчинені до засудження особи за їх вчинення (це означає, що на час вчинення особою останнього зі злочинів, що входять до сукупності, стосовно неї ще не було постановлено обвинувального вироку за інші злочини, що входять до цієї ж сукупності);

4) зберігається можливість притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, що утворюють сукупність (не можуть ураховуватися в сукупності ті злочини, за які особу вже було звільнено від кримінальної відповідальності з будь-яких передбачених законом підстав, наприклад, у зв’язку з дієвим каяттям, закінченням строків давності, амністією тощо (третя ознака множинності).

Залежно від того, одним чи кількома діяннями вчинено злочини, що становлять сукупність, остання поділяється на два види: ідеальна сукупність злочинів та реальна сукупність злочинів.

Ідеальною визнається така сукупність злочинів, за якої всі злочини, що її складають, вчиняються одним діянням. Фактично вчиняється одне діяння, а подумки (ідеально) його розчленовують на кілька складів злочинів. Наприклад, кидаючи вибухівку до приміщення, де перебувають люди, суб’єкт однією дією вчиняє два злочини: вбивство та пошкодження чи знищення чужого майна.

Реальною визнається така сукупність злочинів, за якої кожен злочин, що її утворює, вчиняється окремим самостійним діянням, її фактично (реально) утворюють кілька злочинних діянь.

Сукупність злочинів необхідно відмежовувати від споріднених явищ, зокрема від:

1) конкуренції статей КК України. Під конкуренцією статей КК України розуміють наявність двох чи більше статей Особливої частини КК України, які з різним ступенем деталізації описують одне й те саме злочинне діяння і встановлюють за нього різну за ступенем суворості кримінальну відповідальність. Наприклад, якщо член виборчої комісії підробляє виборчий документ, то таке його діяння підпадає і під ознаки злочину, передбаченого у ч. 1 ст. 366 КК України (службове підроблення), і під ознаки злочину, описаного в ч. 2 ст. 158 КК України (підроблення виборчого документа, вчинене членом виборчої комісії). На перший погляд, має місце ідеальна сукупність двох названих злочинів. Проте це не так, оскільки в даному разі ознаки складу злочину, описаного в одній із названих статей (ч. 1 ст. 366 КК України), повністю повторюються в іншому складі злочину (ч. 2 ст. 158 КК України) і доповнюються в ньому іншими ознаками, які більш точно характеризують вчинене особою діяння. Інакше кажучи, конкуренція статей КК України має місце там, де конкурують між собою загальна та спеціальна кримінально-правові норми. Як відомо, за такої конкуренції має застосовуватися спеціальна норма, яка найбільшою мірою передбачає специфічні, відмінні ознаки певного злочину. Загальна і спеціальна норми не можуть утворювати сукупності злочинів. Тому в наведеному прикладі вчинене кваліфікується лише за ч. 2 ст. 158 КК України без сукупності з ч. 1 ст. 366 КК України.

Отже, конкуренція статей КК України відрізняється від ідеальної сукупності злочинів тим, що при ідеальній сукупності вчиняються два чи більше злочинів, передбачених двома чи більше статтями КК України, а у випадках конкуренції особа вчиняє один злочин, який підпадає під ознаки загальної і спеціальної статей закону. При ідеальній сукупності застосовують дві чи більше статей КК України, а при конкуренції – одну, спеціальну;

2) складного (складеного) злочину. Складний злочин – це такий одиничний злочин, що складається із двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, є самостійним одиничним злочином, але вони об’єднані законодавцем в окремий одиничний злочин, передбачений однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК України.

У разі вчинення особою складного злочину її діяння кваліфікується лише за тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за такий злочин. Не допускається кваліфікація вчиненого ще й за сукупністю зі злочинами, які хоч і входять до складного, але передбачені як самостійні одиничні злочини. Наприклад, якщо особа вчиняє грабіж, поєднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого, вчинене кваліфікується лише за ч. 2 ст. 186 КК України і не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 125 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я або незначної втрати працездатності).

Отже, складний злочин – це врахована законодавцем реальна чи ідеальна сукупність і кваліфікується за однією статтею (частиною статті) КК України, тоді як сукупність злочинів – за різними статтями.

Наступним видом множинності злочинів є їх повторність. Поняття повторності злочинів визначається в ч. 1 ст. 32 КК України, відповідно до якої повторністю визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини КК України. Крім того, поняття повторності злочинів конкретизується у ч. 3 ст. 32 КК України, за якою вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями Кодексу, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині КК України, та в ч. 4 тієї самої статті, згідно з якою повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято.

Ґрунтуючись на ознаках повторності злочинів, названих законодавцем у всіх трьох згаданих частинах ст. 32 КК України, узагальнивши та систематизувавши їх, можна сформулювати таке доктринальне визначення повторності злочинів: це – вчинення кількох одиничних злочинів, передбачених, як правило, однією й тією ж статтею Особливої частини КК України, незалежно від засудження за окремі з них, але за умови збереження кримінально-правових наслідків їх вчинення.

Отже, можна виокремити такі ознаки повторності:

1) наявність двох чи більше самостійних одиничних злочинів. Це спільна ознака всіх видів множинності злочинів. Її прояв щодо повторності може полягати у найрізноманітнішому поєднанні злочинів: вони можуть бути простими чи ускладненими, умисними чи необережними, закінченими чи незакінченими, вчиненими особисто чи у співучасті;

2) за загальним правилом усі злочини, що складають повторність, передбачаються однією й тією самою статтею Особливої частини КК України.

Як виняток вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями КК України, також визнається повторним у тих випадках, коли це прямо передбачено в Особливій частині КК України. Законодавець встановлює такі винятки для однорідних злочинів, характер суспільної небезпечності яких є подібним і які часто скоює одна й та сама особа. Тобто спеціальною вказівкою законодавця може бути визнано повторністю злочинів такий вид множинності, який сам по собі має ознаки сукупності. Зокрема, таке передбачено, наприклад, у п. 1 примітки до ст. 185 КК України, відповідно до якої «у статтях 185, 186 та 189–191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу». Це означає, якщо особа, наприклад, вчинила спочатку крадіжку (ст. 185 КК України), а після цього – грабіж (ст. 186), то внаслідок згаданої вказівки законодавця грабіж має бути визнано повторним, а всю множинність названих злочинів – не сукупністю, а повторністю.

Одна із відмінностей повторності злочинів від сукупності злочинів полягає у тому, що сукупність злочинів, за загальним правилом, має місце лише при вчиненні злочинів, передбачених різними статтями Особливої частини КК України, і тільки в окремих випадках можлива сукупність злочинів, передбачених різними частинами однієї й тієї самої статті, а щодо повторності ця ознака проявляється «у дзеркальному відображенні»: за загальним правилом, повторність можлива тільки при вчиненні злочинів, передбачених однією й тією самою статтею Особливої частини КК України, і тільки у випадках, спеціально зазначених законодавцем, повторність є також при вчиненні злочинів, передбачених різними статтями Особливої частини КК України;

3) наявність чи відсутність судимості за попередні злочини не має значення. На відміну від сукупності злочинів, яку утворюють лише злочини, за жоден з яких особу ще не було засуджено, повторність злочинів вбачається як там, де особу ще не було засуджено за жоден із вчинених злочинів, так і там, де за один чи кілька з них її вже було засуджено. Наприклад, якщо особа вчинила грабіж, а через певний час після цього, але до засудження за цей злочин, знову вчинила грабіж, новий злочин визнається повторним. Але його кримінально-правова оцінка як повторного не зміниться і тоді, коли новий грабіж буде вчинено після засудження суб’єкта за попередній;

4) наявність можливості застосування кримінальної відповідальності за всі злочини, що утворюють повторність.

Як і щодо сукупності злочинів, не можуть зараховуватися до повторності ті злочини, за які особу вже було звільнено від кримінальної відповідальності з будь-яких передбачених законом підстав або за які її було засуджено, але судимість за ці злочини було погашено або знято. Тому, якщо особа вчинила новий злочин вже після того, як її було звільнено від кримінальної відповідальності за попередній злочин (наприклад, у зв’язку із закінченням строків давності) або після погашення судимості за попередній злочин, цей новий злочин не може визнаватися повторним і його юридично слід вважати вчиненим уперше.

Повторність має кілька видів.

Залежно від характеру одиничних злочинів, які її складають:

а) повторність тотожних злочинів – вчинення особою двох чи більше одиничних злочинів, які містять ознаки одного й того самого складу злочину. При цьому під тотожністю злочинів розуміють тільки юридичну тотожність, але аж ніяк не фактичну. Наприклад, якщо одна й та сама особа спочатку пострілом із вогнепальної зброї умисно вбила одну людину, а через деякий час шляхом отруєння умисно вбиває іншу, вчинені нею діяння хоча фактично і є різними, однак юридично тотожні. У наведеному прикладі має місце умисне вбивство, вчинене повторно. Як уже зазначалося, повторність тотожних злочинів типова для чинного КК України, і якщо він не містить спеціальних вказівок, повторним слід вважати вчинення тільки тотожних злочинів;

б) повторність однорідних злочинів – вчинення особою двох чи більше злочинів, які посягають на тотожні чи подібні об’єкти кримінально-правової охорони, вчиняються з однією і тією самою формою вини і щодо яких у КК України є спеціальне застереження про те, що їх вчинення один після одного слід вважати повторним. Крім наведеного прикладу повторності однорідних злочинів, що передбачена у п. 1 примітки до ст. 185 КК України, такі випадки встановлено також, наприклад, у п. 1 примітки до ст. 224, ч. 2 ст. 307, ч. 2 ст. 308, п. 3 примітки до ст. 368 та в деяких інших приписах Особливої частини КК України.

Іноді за цим критерієм виокремлюють такий вид повторності, як повторність різнорідних злочинів, під якою розуміють вчинення особою двох чи більше злочинів, що посягають на різні об’єкти або на однакові (подібні) об’єкти кримінально-правової охорони, але з різною формою вини. Проте такий вид множинності чинний КК України не відносить до повторності. За наявності інших необхідних умов вчинення особою кількох різнорідних злочинів може бути визнано сукупністю злочинів.

Залежно від судимості за вчинення попереднього злочину, існують:

а) повторність без засудження особи за раніше вчинений злочин (так звана фактична повторність). Йдеться про те, що особа вчинила кілька тотожних або (у випадках, спеціально передбачених в КК України) однорідних злочинів, за жоден з яких її ще не було засуджено;

б) повторність за наявності засудження особи за раніше вчинений злочин. Йдеться про те, що особа, яку вже було засуджено за злочин, протягом строку відбування покарання або погашення судимості вчинила новий тотожний або однорідний злочин. Такий вид повторності часто називають рецидивом злочинів. Однак слід враховувати, що за таких умов рецидив злочинів буде лише тоді, коли і злочин, вчинений до засудження, і злочин, вчинений після засудження, були умисними. Якщо ж злочини, що становлять повторність, пов’язану із засудженням, є необережними, цей вид повторності не може бути названо рецидивом злочинів.

Кваліфікація повторності злочинів залежить від багатьох чинників, серед яких вирізняються: вид повторності, характеристика злочинів, що її становлять, а також традиції, що склалися на практиці застосування судами законодавства про кримінальну відповідальність. Зокрема:

1) при повторності однорідних злочинів незалежно від того, пов’язана вона із засудженням чи не пов’язана, кожен вчинений особою злочин підлягає самостійній кваліфікації, проте наступний злочин (наступні злочини) кваліфікується як вчинений повторно. Наприклад, якщо особа вчинила крадіжку, а після того – грабіж, скоєне за відсутності інших кваліфікуючих ознак кваліфікується за ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка) та ч. 2 ст. 186 КК України (грабіж, вчинений повторно). Ці правила не змінюються від того, чи були всі злочини, що входять до такого виду повторності, закінченими або незакінченими, вчиненими одноособово або у співучасті. Якщо, наприклад, особа спочатку була пособником у незаконному виготовленні наркотичних засобів, а потім як виконавець вчинила закінчений замах на викрадення наркотичних засобів, скоєне належить кваліфікувати за ч. 5 ст. 27, ч. 1 ст. 307 КК України (пособництво у незаконному виготовленні наркотичних засобів) та ч. 2 ст. 15, ч. 2 ст. 308 КК України (закінчений замах на викрадення наркотичних засобів, учинений повторно);

2) при повторності тотожних злочинів, пов’язаній із засудженням за раніше вчинений злочин, повторний злочин підлягає кваліфікації за тією статтею КК України, яка його передбачає, з вказівкою на вчинення злочину повторно як на кваліфікуючу ознаку (звісно, якщо таку ознаку передбачено в диспозиції статті Особливої частини КК України). Раніше здійснена кваліфікація злочину, за який особу вже було засуджено, у разі виникнення повторності вже не змінюється. Наприклад, якщо особа після засудження за незаконний обіг дисків для лазерних систем зчитування (ч. 1 ст. 203-1 КК України) знову вчинить такий самий злочин, нове діяння кваліфікуватиметься за ч. 2 ст. 203-1 КК України, а кваліфікація попереднього від того не зміниться;

3) при повторності тотожних злочинів, не пов’язаній із засудженням, усі вчинені злочини, які складають таку повторність, незалежно від їх кількості належить кваліфікувати один раз – за тією частиною відповідної статті Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за вчинення цього злочину повторно. Наприклад, якщо одна особа вчинила сім крадіжок, кожна з яких підпадає під ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 185 КК України, все скоєне (всі сім крадіжок) належить кваліфікувати один раз – за ч. 2 ст. 185 КК України як крадіжку, вчинену повторно. Це рішення не зміниться і в тому разі, якщо подібних крадіжок буде безліч. Потрібно пам’ятати, що це правило кваліфікації, вироблене практикою і підтримане наукою кримінального права, є відступом від загального правила про те, що кожен одиничний злочин підлягає окремій кваліфікації. Однак це правило має кілька винятків, за яких тотожні злочини, що складають повторність, не пов’язану із засудженням, підлягають самостійній кваліфікації. Зокрема:

а) якщо злочини мають різний ступінь закінченості, кожен з них кваліфікується самостійно. Наприклад, якщо особа вчинила спочатку закінчену крадіжку, а потім – незакінчений замах на крадіжку, скоєне за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 1 ст. 185 (закінчена крадіжка) та ч. 3 ст. 15, ч. 2 ст. 185 КК України (незакінчений замах на крадіжку, вчинену повторно);

б) якщо у вчинених злочинах особа виконувала різну співучасницьку роль, кожен з них також кваліфікується самостійно. Наприклад, якщо в одній крадіжці особа була виконавцем, а в іншій – пособником, скоєне за відсутності інших кваліфікуючих ознак належить кваліфікувати за ч. 1 ст. 185 КК України (виконання крадіжки) та ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 185 КК України (пособництво в крадіжці, вчиненій повторно за попередньою змовою групою осіб);

в) якщо одні із вчинених злочинів мають додаткові кваліфікуючі ознаки, а інші не мають, або різні злочини мають різні додаткові кваліфікуючі ознаки, скоєне також належить кваліфікувати самостійно. Наприклад, якщо особа вчинила першу крадіжку без кваліфікуючих ознак, другу – з проникненням до житла, а третю – в особливо великих розмірах, скоєне належить кваліфікувати за ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка без кваліфікуючих ознак), ч. 3 ст. 185 КК України (крадіжка, вчинена повторно з проникненням до житла) та ч. 5 ст. 185 КК України (крадіжка, вчинена повторно в особливо великих розмірах);

г) якщо повторність не передбачено в жодній частині певної статті Особливої частини КК України як обставину, що обтяжує покарання, то кожен із вчинених злочинів також кваліфікується самостійно. Наприклад, у ст. 121 КК України, яка встановлює кримінальну відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, не передбачено відповідальність за вчинення цього діяння повторно. Тому, якщо винний вчинив умисне тяжке тілесне ушкодження кілька разів, кожен з них за відсутності інших кваліфікуючих ознак має бути кваліфіковано самостійно за ч. 1 ст. 121 КК України;

ґ) повинна мати місце самостійна кваліфікація вчинених злочинів у випадках, коли щодо правил кваліфікації певних злочинів є спеціальні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України. Наприклад, в абз. 2 п. 17 постанови від 7 лютого 2003 року № 2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» Пленум роз’яснює: «Якщо винний не був засуджений за раніше вчинене вбивство чи готування до нього або замах на нього, ці його дії підлягають самостійній кваліфікації, а повторно вчинене вбивство кваліфікується за пунктом 13 частини 2 статті 115 КК України. Окремо кваліфікуються діяння й у випадках, коли спочатку було вчинено закінчене умисне вбивство, а потім – готування до такого ж злочину чи замах на нього». Тобто якщо особа спочатку вчинила умисне вбивство без обтяжуючих обставин, а потім – ще раз такий самий злочин, вчинене належить кваліфікувати самостійно: окремо перше умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК України) і окремо умисне вбивство, вчинене повторно (п. 13 ч. 2 ст. 115 КК України).

Кримінально-правове значення повторності злочинів полягає в тому, що вона:

а) може виступати як кваліфікуюча ознака складу злочину – до злочину, вчиненого повторно, законодавець застосовує більш сувору санкцію, що свідчить про його більшу суспільну небезпечність порівняно з таким самим діянням, але вчиненим уперше;

б) у випадках, коли повторність злочинів не передбачено як кваліфікуючу ознаку складу злочину, вона може бути врахована як обставина, що обтяжує покарання (п. 1 ч. 1 ст. 61). Наприклад, у ч. 2 ст. 122 КК України не міститься як кваліфікуюча ознака складу умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження вчинення такого діяння повторно. Якщо ж певна особа умисно заподіяла середньої тяжкості тілесне ушкодження повторно, то при призначенні покарання за друге з них (повторне) суд повинен врахувати повторність як обставину, що обтяжує покарання.

Повторність злочинів має спільні ознаки з кількома суміжними кримінально-правовими поняттями, що обумовлює необхідність їх розмежування. Повторність злочинів слід відрізняти:

1) від продовжуваного злочину – законодавець застерігає, що повторність відсутня при вчиненні продовжуваного злочину (ч. 2 ст. 32 КК України). Особливо актуальним це питання є тоді, коли йдеться про відмежування від продовжуваного злочину повторності тотожних злочинів, не пов’язаної із засудженням. Спільним у цих двох поняттях є те, що і при продовжуваному злочині, і при повторності тотожних злочинів вчиняються юридично тотожні діяння. Однак якщо продовжуваний злочин – це такий одиничний злочин, низку юридично тотожних діянь якого спрямовано на реалізацію єдиного злочинного наміру, то при повторності тотожних злочинів діяння не поєднані єдиним наміром, вчиняються незалежно одне від одного. Наприклад, якщо особа має намір викрасти певну річ частинами і від початку усвідомлює, що для реалізації цього наміру їй необхідно вчинити кілька крадіжок, має місце продовжуваний злочин. Якщо ж особа мала намір вчинити крадіжку і своїм діянням реалізувала цей намір, а потім у неї виник вже новий намір на нову крадіжку іншої речі, який вона теж реалізувала, то в цьому разі має місце повторність крадіжки;

2) від реальної сукупності злочинів, яку зазвичай складають злочини, передбачені різними статтями Особливої частини КК України, тоді як повторність злочинів, навпаки, за загальним правилом, становлять тільки тотожні злочини. У тому разі, коли законодавець визнає повторністю вчинення особою не тотожних, однак однорідних злочинів, такий вид множинності вже не можна називати сукупністю – він є повторністю. Крім того, реальна сукупність злочинів ніколи не може бути пов’язана із засудженням, у той час як повторність не залежить від засудження. І в цьому полягає ще одна відмінність повторності від реальної сукупності злочинів.

Останнім видом множинності злочинів є їх рецидив. Поняття рецидиву злочинів наведено у ст. 34 КК України, відповідно до якої рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Це – легальне кримінально-правове визначення поняття рецидиву злочинів, яке слід відрізняти від кримінологічного (вивчають у науці кримінології) і побутового розуміння рецидиву злочинів.

Існують такі ознаки рецидиву:

1) вчинення особою двох чи більше самостійних одиничних злочинів. Ця ознака є спільною для всіх видів множинності злочинів, а тому належить і рецидиву злочинів. При цьому для наявності рецидиву злочинів (так само, як і для сукупності та повторності злочинів) не має значення, простими чи ускладненими є вчинені особою одиничні злочини, були вони закінченими чи незакінченими, вчиненими одноособово або у співучасті;

2) новий злочин (або злочини) має бути вчинено особою в період, коли вона вважається судимою за раніше вчинений злочин. Особа визнається судимою за злочин від моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду, протягом усього строку відбування покарання і зазвичай ще й після відбування покарання протягом строку погашення судимості, якщо її не буде знято судом до закінчення цього строку (Розділ XIII Загальної частини КК України). Тому рецидив злочинів буде відсутнім тоді, коли новий злочин особа вчинить, не перебуваючи у стані судимості, наприклад, до постановлення вироку суду або після його постановлення, але до набрання ним законної сили; після зняття чи погашення судимості тощо. Водночас особа, яка була засуджена вироком суду з призначенням покарання, від реального відбуття якого вона звільнена (статті 75, 79, 104 КК України), протягом встановленого судом іспитового строку вважається такою, що має судимість;

3) злочин, за який особа має судимість, і злочин, вчинений нею під час цієї судимості, мають бути умисними. Це специфічна ознака, яка вирізняє рецидив з-поміж інших видів множинності (сукупності та повторності злочинів), для яких не має значення форма вини злочинів, за якою вони вчиняються. При цьому під умисними злочинами належить розуміти не тільки злочини, вчинені з умисною формою вини (прямим чи непрямим умислом – ст. 24 КК України), а й злочини, вчинені зі змішаною формою вини, які, проте, в цілому визнаються умисними (наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, – ч. 2 ст. 121 КК України).

Якщо особа до засудження або в період судимості вчиняє кілька злочинів, одні з яких є умисними, а інші – необережними, то рецидив можуть становити лише умисні злочини, тобто вчинення цією самою особою ще й необережних злочинів не заперечує за інших необхідних умов наявності у неї рецидиву злочинів.

Види рецидиву злочинів можуть класифікуватися залежно від різних критеріїв, зокрема:

1) за характером вчинюваних особою злочинів виділяють:

а) загальний рецидив – що утворюється різнорідними злочинами. Наприклад, особа, яка має судимість за крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК України), вчиняє умисне легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК України);

б) спеціальний рецидив – що утворюється тотожними чи однорідними злочинами. Наприклад, особа, яка має судимість за крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК України), у період строку судимості вчиняє нову крадіжку або грабіж (ч. 2 ст. 185 або ч. 2 ст. 186 КК України).

За інших рівних умов більш небезпечним вважається спеціальний рецидив злочинів, оскільки він свідчить про певну злочинну кваліфікацію, професіоналізацію особи, цілеспрямованість її дій;

2) за кількістю судимостей:

а) простий (одноразовий) рецидив – це рецидив, за якого новий умисний злочин вчиняється особою, яка має одну судимість за раніше вчинений умисний злочин. Наприклад, особа, яка має судимість за раніше вчинену крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК України), вчиняє умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК України);

б) складний (багаторазовий) рецидив – це вчинення нового умисного злочину особою, яка має дві чи більше судимості за раніше вчинені умисні злочини. Наприклад, те саме умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК України) вчиняє особа, яка має судимість за крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК України) та грабіж (ч. 2 ст. 185 КК України).

За інших рівних умов більш суспільно небезпечним вважається складний (багаторазовий) рецидив;

3) за ступенем суспільної небезпечності особи:

а) пенітенціарний рецидив – новий умисний злочин вчиняється особою, яка за раніше вчинений умисний злочин відбуває або відбула покарання у виді позбавлення волі;

б) безпенітенціарний рецидив – новий умисний злочин вчиняється особою, яка за раніше вчинений злочин відбуває або відбула покарання менш суворе, ніж позбавлення волі.

За інших рівних умов більш суспільно небезпечним вважається пенітенціарний рецидив. Наприклад, умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК України) вчинене особою, яка за раніше вчинену крадіжку (ч. 1 ст. 185 КК України) відбуває або відбула покарання у виді позбавлення волі. Цей рецидив визнається більш суспільно небезпечним порівняно з тим, за якого таке саме умисне вбивство вчинила б особа, яка за раніше вчинену крадіжку відбуває або вже відбула покарання у виді виправних робіт, обмеження волі чи інший ще більш м’який вид покарання.

Кваліфікація рецидиву злочинів залежить від того, яким він є – загальним чи спеціальним. Загальний рецидив злочинів, тобто рецидив, який становлять різнорідні умисні злочини, не тягне за собою жодних особливостей у кваліфікації нового умисного злочину; тобто наявність рецидиву на кваліфікації скоєного не позначається. Наприклад, якщо особа, яка має судимість за раніше вчинений розбій (ст. 187 КК України), протягом строку судимості вчинить зґвалтування, то за відсутності інших кваліфікуючих ознак останній злочин кваліфікуватиметься за ч. 1 ст. 152 КК України.

Якщо ж рецидив є спеціальним, тобто особа вчиняє новий умисний злочин, який є тотожним чи однорідним з тим, за який вона має судимість, то кваліфікація вчиненого залежить ще й від того, чи передбачається в статті Особливої частини КК України як кваліфікуюча ознака вчинення певного злочину повторність або рецидив злочинів. Наприклад, якщо особу було засуджено за злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей і до зняття або погашення судимості за цей злочин вона знову вчинила таке саме діяння, останній злочин підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 164 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею. Оскільки спеціальний рецидив за своїми ознаками збігається з повторністю злочинів, що пов’язана із засудженням особи за раніше вчинений злочин, то для його кваліфікації може використовуватися і така кваліфікуюча ознака, передбачена у багатьох статтях Особливої частини КК України, як вчинення певного злочину повторно. Наприклад, якщо особа, яка має судимість за крадіжку, вчинить грабіж, то останній злочин, який становить рецидив, кваліфікуватиметься за ч. 2 ст. 186 КК України як грабіж, вчинений повторно. Якщо ж у діянні особи є спеціальний рецидив і при цьому в статті Особливої частини КК України, яка передбачає відповідальність за знову вчинений злочин, відсутня кваліфікуюча ознака «вчинення злочину повторно» чи «вчинення злочину особою, раніше судимою», то новий злочин кваліфікується за загальними правилами, без відображення у формулі кваліфікації того, що має місце рецидив.

Кримінально-правове значення рецидиву злочинів виявляється:

– у випадках, описаних вище, рецидив злочинів впливає на кваліфікацію вчиненого і у зв’язку з цим тягне кримінальну відповідальність за частиною статті Особливої частини КК України, яка передбачає більш сувору санкцію порівняно з тією частиною цієї самої статті, яка передбачає основний склад певного злочину;

– у випадках, коли рецидив не впливає на кваліфікацію скоєного, він може бути врахований судом при призначенні покарання як обставина, що його обтяжує (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України).

Рецидив злочинів має спільні ознаки з кількома суміжними кримінально-правовими поняттями, однак найбільш актуальним є питання відмежування його від повторності злочинів. Необхідність такого відмежування зумовлена тим, що більшість випадків рецидиву злочинів одночасно має і всі ознаки повторності. Однак не кожен рецидив злочинів є повторністю злочинів, і водночас не кожна повторність злочинів є рецидивом. Зокрема, повторність і рецидив злочинів співпадають тільки там, де особа, засуджена за певний умисний злочин, протягом строку судимості вчиняє новий такий самий або однорідний злочин. Інакше кажучи, співпадають тільки повторність умисних злочинів, пов’язана із засудженням, та спеціальний рецидив. Проте окремі види рецидиву не є повторністю. Наприклад, вчинення зґвалтування (ч. 1 ст. 152 КК України) особою, яка має судимість за грабіж (ст. 186 КК України), є рецидивом, однак не є повторністю. Водночас окремі види повторності не є рецидивом. Наприклад, вчинення двох розбоїв особою, яку за жоден із них ще не було засуджено, є повторністю, проте не є рецидивом. Так само вчинення нового необережного злочину, тотожного з тим, за який особа має судимість, є повторністю, але не є рецидивом. Отже, повторність та рецидив злочинів є поняттями, зміст яких частково співпадає.

Структурним елементом кожного виду множинності є одиничний злочин. Чинне законодавство про кримінальну відповідальність не оперує цим поняттям, тому воно має лише доктринальне (наукове) визначення: одиничним злочином є діяння, яке містить ознаки лише одного (єдиного) передбаченого КК України самостійного складу злочину. У кожній статті (або частині статті) Особливої частини КК України описуються ознаки окремих одиничних закінчених злочинів. Наприклад, одиничними злочинами є: умисне вбивство без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 115 КК України), крадіжка (ст. 185 КК України), грабіж (ст. 186 КК України), розбій (ст. 187 КК України), вимагання (ст. 189 КК України) тощо. Кожен одиничний злочин підлягає самостійній кваліфікації за тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, яка його передбачає. Разом з тим одиничний злочин може бути і незакінченим, а також вчиненим у співучасті. У цьому разі він підлягатиме кваліфікації за відповідною статтею Особливої частини КК України з посиланням на ч. 1 ст. 14 КК України (якщо йдеться про готування до злочину), ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 КК України (якщо йдеться про замах на злочин) або відповідну частину ст. 27 КК України (якщо йдеться про співучасть у злочині).

Одиничні злочини поділяють на види залежно від характеру опису в законі їх об’єктивної сторони, а також особливостей суб’єктивної сторони таких злочинів. Зокрема, за названим критерієм є дві групи одиничних злочинів:

– прості одиничні злочини, тобто такі злочини, які характеризуються відносною нескладністю законодавчого визначення їх об’єктивної та суб’єктивної сторін;

– ускладнені одиничні злочини, тобто такі, які порівняно з простими злочинами ускладнені додатковими об’єктивними чи суб’єктивними ознаками, що надають їм зовнішньої подібності з множинністю злочинів.

Ускладнені одиничні злочини на практиці важко відрізнити від множинності злочинів, тому їх доцільно розглянути детальніше.

Різновидами ускладнених одиничних злочинів є: 1) триваючий злочин;

2) продовжуваний злочин; 3) складений злочин; 4) злочин з похідними наслідками.

Триваючий злочин – це такий одиничний злочин, який, розпочавшись дією чи бездіяльністю, характеризується безперервним вчиненням складу певного злочину. Цей злочин триває у часі (звідси і його назва) на стадії закінченого злочину. До триваючих злочинів належать, наприклад, всі злочини, які полягають в ухиленні від виконання певних обов’язків, від вчинення певних дій, у незаконному зберіганні чи носінні певних предметів тощо.

Початком вчинення триваючого злочину є час вчинення особою дії (наприклад, прийняття на зберігання одного з названих предметів) або бездіяльності (наприклад, невиконання обов’язку сплатити аліменти), з якого виникає так званий злочинний стан особи. Протягом певного часу цей стан триває, і в цьому стані особа безперервно вчиняє триваючий злочин, який увесь час перебуває на стадії закінченого злочину. Іноді закінченням триваючого злочину є момент припинення «злочинного стану», що відбувається з об’єктивних або суб’єктивних причин. Триваючий злочин вважається таким, що припинився з об’єктивних причин, якщо «злочинний стан» скінчився поза волею особи: наприклад, вона була викрита і затримана правоохоронними органами або внаслідок певних об’єктивних обставин втрачено той предмет, який особа незаконно зберігала, тощо. Триваючий злочин вважається таким, що припинився із суб’єктивних причин, якщо «злочинний стан» скінчився за волею особи, яка в ньому перебувала: наприклад, особа добровільно сплатила податок або з’явилася до призовної комісії, або позбулася того предмета, який незаконно зберігала, тощо. Час вчинення особою триваючого злочину (тобто тривалість перебування її в «злочинному стані») і причини його припинення не впливають на кваліфікацію злочину. Такий злочин кваліфікуватиметься як закінчений злочин незалежно від того, скільки тривало його вчинення (кілька днів чи кілька років) і з яких причин (об’єктивних чи суб’єктивних) його було припинено.

Продовжуваний злочин – це такий одиничний злочин, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром (ч. 2 ст. 32 КК України). Продовжуваний злочин традиційно належить до ускладнених одиничних злочинів, проте критерій такого віднесення відрізняється від того, за яким виділені триваючі, складені злочини та злочини з похідними наслідками. Якщо названі три види ускладнених одиничних злочинів дійсно мають особливості в законодавчому зазначенні їх об’єктивної сторони, то продовжуваний злочин таких особливостей не має, а має особливості у фактичному виконанні особою його об’єктивної сторони. Саме тому як продовжуваний може бути вчинена значна кількість злочинів, що належать до простих одиничних, а також деякі з інших видів ускладнених одиничних злочинів.

Наприклад, продовжуваними злочинами є крадіжка певної речі частинами, зокрема: телевізора – окремими деталями, спирту – частинами тощо. Як продовжуваний злочин можуть бути вчинені окремі види триваючих злочинів, зокрема: ухилення упродовж року від сплати певного щомісячного платежу, прийняття на зберігання за кілька разів однієї партії зброї тощо.

Отже, при вчиненні продовжуваного злочину особа нібито розбиває одне злочинне діяння на кілька тотожних діянь і вчиняє їх для реалізації єдиного злочинного наміру. Продовжуваний злочин має такі обов’язкові ознаки:

а) він складається із кількох (двох чи більше) діянь, вчинених з певними проміжками часу. Одна із відмінностей продовжуваного злочину від триваючого полягає у тому, що триваючий злочин вчиняється безперервно, а продовжуваний злочин є переривчастим – у проміжках між діяннями особа не вчиняє цього злочину;

б) усі вчинені особою діяння з кримінально-правової точки зору є тотожними. Це означає, що кожне з них, взяте самостійно, має ознаки одного й того самого одиничного злочину. При цьому зовнішній, фактичний вияв таких діянь не обов’язково має бути тотожним. Наприклад, зловмисник, який вчиняє продовжуване викрадення телевізора з підприємства, де він виготовляється, частинами, кожним окремим вузлом може заволодіти по-різному: один винести, сховавши його під одягом, другий – сховавши в сумці, третій – викинути у вікно і підібрати на вулиці тощо. Фактично ці діяння є різними, проте юридично – тотожними: кожне з них має ознаки того самого злочину – крадіжки;

в) усі діяння мають бути об’єднані єдиним злочинним умислом. Це означає, що перед вчиненням першого з низки тотожних діянь особа усвідомлює, що для реалізації її наміру необхідно буде вчинити не одне таке діяння, а кілька, і кожне з них спрямовує на реалізацію цього наміру. Зокрема, у наведеному прикладі суб’єкт ще до вчинення першого з діянь має намір викрасти повний комплект деталей для телевізора і усвідомлює, що йому треба вчинити низку діянь, спрямованих на реалізацію цього наміру. При цьому слід мати на увазі, що умисел суб’єкта при вчиненні продовжуваного злочину може бути як конкретизованим (наприклад, викрасти деталі для конкретної марки телевізора), так і неконкретизованим (наприклад, викрадати з підприємства всі вузли й деталі, з яких можна зібрати телевізор).

Початком вчинення продовжуваного злочину є момент вчинення першого з низки тотожних діянь. Момент закінчення продовжуваного злочину залежить від того, з яким умислом він вчинявся – конкретизованим чи неконкретизованим. Якщо продовжуваний злочин вчинявся з конкретизованим умислом, то моментом його закінчення слід вважати вчинення особою останнього із запланованих нею діянь. Якщо ж діяльність такої особи була припинена поза її волею до вчинення останнього із запланованих діянь, незалежно від того, наскільки фактично досягнутий нею результат відрізняється від запланованого, скоєне слід кваліфікувати як замах на вчинення злочину із запланованим особою результатом. Але якщо продовжуваний злочин вчинявся з невизначеним умислом, його слід вважати закінченим з моменту вчинення особою останнього з діянь, незалежно від того, сама вона припинила подальше вчинення злочину чи її діяльність було припинено. Наприклад, якщо особа має намір постійно збагачуватися за рахунок того, що вона щомісяця або щотижня викрадатиме з каси підприємства різні суми грошей, її діяння слід вважати закінченою крадіжкою тієї суми, яку вона встигла викрасти на момент добровільного припинення або викриття даного злочину.

Складеним злочином фахівці вважають одиничний злочин, який складається з двох чи більше злочинних діянь, кожне з яких, якщо розглядати їх ізольовано, є самостійними одиничними злочинами, але які (внаслідок їх органічної єдності, типовості, поширеності одночасного вчинення тощо) об’єднані законодавством в окремий одиничний злочин, передбачений однією статтею (частиною статті) Особливої частини КК України. До таких злочинів належать, зокрема: грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого (ч. 2 ст. 186 КК України), опір представнику влади, поєднаний з примушенням його до виконання незаконних дій (ч. 3 ст. 342 КК України).

На відміну від простих одиничних злочинів з двома діяннями у складених злочинах кожне з діянь, взяте самостійно, ізольовано від іншого, визнається злочином, який передбачено як одиничний злочин іншою статтею (або іншою частиною цієї ж статті) Особливої частини КК України. Проте в поєднанні ці два діяння утворюють кількісно і якісно іншу суспільну небезпечність, що й дає законодавцеві підстави передбачити відповідальність за їх спільне вчинення як за самостійний одиничний злочин.

Складений злочин є закінченим з моменту, коли особою виконано обидва діяння, що входять до нього. Наявність тільки одного з діянь за відсутності іншого виключає кримінальну відповідальність за складений злочин, і особа може підлягати відповідальності або за тією статтею КК України, в якій передбачено відповідальність за вчинене нею одне діяння як за самостійний одиничний злочин, або за замах на вчинення складеного злочину.

Злочин з похідними наслідками (інші його назви: злочин з віддаленими наслідками, злочин, що кваліфікується за наслідками) – це такий одиничний злочин, який з об’єктивної сторони становить одне діяння, що тягне два наслідки, які настають послідовно один за одним, і при цьому перший з наслідків спричиняє другий. Крім того, такі злочини зазвичай мають змішану форму вини: щодо наслідків, які настають у часі раніше (вони дістали назву «наслідків першого порядку»), особа має умисел, а щодо тих наслідків, які настають пізніше («наслідки другого порядку») – необережність. До злочинів з похідними наслідками належить, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК України). При вчиненні цього злочину особа має умисел на заподіяння своїм діянням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження (наслідки першого порядку), яке зрештою призводить до його смерті (наслідки другого порядку), до якої винний ставиться необережно.

Особливістю злочинів з похідними наслідками є те, що наслідки другого порядку настають у них не безпосередньо через вчинення самого діяння, а в результаті розвитку наслідків першого порядку. Закінченим даний вид одиничного злочину визнається з моменту настання наслідків другого порядку.

Зазначена проблема має два аспекти. Перший стосується питань кваліфікації за чинним законодавством про кримінальну відповідальність повторності тотожних злочинів, за жоден із яких особу ще не було засуджено. Протягом багатьох років домінуючою як у теорії, так і на практиці була позиція, згідно з якою кілька вчинених особою закінчених тотожних злочинів за відсутності інших кваліфікуючих ознак завжди кваліфікувалися лише за однією статтею Особливої частини КК України, а саме за тією її частиною, яка встановлювала відповідальність за повторне вчинення такого злочину. Такої позиції дотримувався і Пленум Верховного Суду України, коли, наприклад, щодо хабарництва рекомендував судам кваліфікувати кілька вчинених особою тотожних злочинів (одержання чи давання хабара) лише за ознакою передбаченої в законі повторності, без окремої кваліфікації кожного конкретного злочину, що становить таку повторність. Тобто Пленум керувався тим, що ознакою передбаченої в законі повторності охоплюються як перший, так і всі наступні тотожні злочини, що виключає їх кваліфікацію за сукупністю. Проте з часом, наприклад, щодо умисного вбивства, зґвалтування, злочинів проти власності Пленум Верховного Суду України висловив зовсім іншу позицію і пропонує судам у разі вчинення кількох тотожних злочинів перший із них за відсутності інших кваліфікуючих ознак кваліфікувати за частиною першою відповідної статті, а інші як вчинені повторно – за іншими частинами відповідних статей КК України. Тобто, як і у випадках повторності однорідних злочинів, Пленум вважає, що кожен зі злочинів, що утворюють повторність (незалежно від того, чи складається вона з тотожних або однорідних злочинів), також повинен отримати самостійну кваліфікацію і, отже, у таких випадках має місце не тільки повторність, а й сукупність злочинів з усіма наслідками, що звідси випливають.

Останні рекомендації викликають обґрунтовані сумніви. Щоправда, Пленум Верховного Суду України у постанові від 4 червня 2010 року № 7 «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив та їх правові наслідки» висловив рекомендацію, згідно з якою коли особа вчинила кілька тотожних злочинів, які утворюють повторність, але перший з них не має кваліфікуючих ознак, то він кваліфікується за частиною першою відповідної статті Особливої частини КК України, а наступні злочини за відсутності інших кваліфікуючих ознак – за частиною другою цієї статті за ознакою вчинення їх повторно (п. 9). Отже, у всіх цих роз’ясненнях висловлені різні рекомендації судам, причому всі вони аж ніяк не враховують положення ч. 2 ст. 70 КК України, відповідно до яких незалежно від того, за якою кількістю статей Особливої частини КК України кваліфікуються діяння суб’єкта, остаточне покарання за них визначається в межах, установлених санкцією статті (частини статті), що передбачає більш суворе покарання (виняток становлять лише випадки, коли хоча б один зі злочинів, що входить до сукупності, є умисним тяжким або особливо тяжким).

Другий аспект розглядуваної проблеми полягає в тому, що деякі фахівці вбачають у конструкції складів злочину, в основу кваліфікуючих ознак яких покладено факт попереднього вчинення злочину тією самою особою (тобто повторність чи рецидив), порушення закріпленого у ст. 61 Конституції України і відтвореного у ч. 3 ст. 2 КК України принципу «nоn bis in idem», оскільки, на їхню думку, таке конструювання складів злочину фактично призводить до повторного притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину.

Проте є прихильники й іншої позиції, згідно з якою зазначений принцип (неприпустимість подвійної відповідальності за одне й те саме діяння) жодним чином не порушується ні тоді, коли повторність або рецидив фігурують як кваліфікуючі ознаки складу злочину (ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 201,

ч. 2 ст. 368 КК України), ні тоді, коли ці самі обставини визнаються такими, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України), бо закон тим самим лише враховує посилену суспільну небезпечність особистості винного і надає їй значення або обставини, що обтяжує кримінальну відповідальність (кваліфікуючої ознаки), або такої, що впливає на посилення покарання. Саме такий висновок постає з положень ч. 4 ст. 67 КК України, де сформульовано правило: «якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує». Таким чином, закон забороняє можливість подвійного врахування одних і тих самих обставин і тим самим виключає можливість порушення принципу «non bis in idem».

Крім того, скасування повторності, не пов’язаної із засудженням, може призвести до того, що особі, яку засуджують вперше за кілька тотожних злочинів, буде призначено таке саме покарання, як і особі, яку засуджують лише за один злочин. Тобто інші злочини можуть лишитися безкарними. Проте скасування рецидиву і повторності, пов’язаної із засудженням (як кваліфікуючих ознак злочину або як обставин, що обтяжують покарання), поставить у нерівне становище осіб, які вперше вчинили злочин, і осіб, які вже були піддані покаранню, а це суперечить як принципу індивідуалізації покарання, так і такій його меті, як попередження нових злочинів.

1.3.1. Загальна характеристика механізму протидії кримінальним правопорушенням (загально-соціальна та спеціальна протидія)

Об’єктивний характер існування проявів злочинності та інших кримінальних правопорушень упродовж усієї історії людства, постійне вдосконалення кримінальних практик і розширення їх географії до трансконтинентальних масштабів зумовлює потребу в функціонуванні широкомасштабного, складного механізму протидії їм.

Протидія злочинності – це складне соціально-правове явище та поняття про нього, в якому відображено теорію і практику специфічної державно-управлінської діяльності та приватних ініціатив, спрямованих на перешкоджання вчиненню злочинів, усунення їх причин і умов, переривання розпочатої злочинної діяльності чи злочинного діяння на різних стадіях їхнього здійснення, притягнення суб’єктів їх вчинення до кримінальної відповідальності і застосування до них засобів кримінально-правового характеру.

Протидія злочинним проявам відбувається за двома напрямами: загально-соціальним та спеціально-кримінологічним. Тобто існує загальна та спеціальна протидія злочинності, а також відповідні їм відносно самостійні механізми їх здійснення.

Загальна протидія злочинності – це ефективне функціонування всіх інститутів суспільства та держави, які формують раціональну систему впливу на фактори злочинності, в результаті чого мінімізується кількість злочинних проявів. Раціональне, правомірне функціонування державних та громадських інституцій у масштабах усієї держави чи на регіональному рівні, безпосередньо не маючи на меті протидію злочинності, а забезпечуючи нормальну життєдіяльність суспільства, тим самим об’єктивно протидіє злочинності.

Суб’єктами загальної протидії злочинності є всі соціальні та державно-правові інституції суспільства.

У механізмі загальної протидії злочинності особливого значення набуває вплив на соціопатичних особистостей як носіїв злочинної субкультури, потенційно готових до вчинення злочинних діянь за будь-яких умов і будь-якого рівня суспільного життя. Провідний український кримінолог академік О.М. Костенко зазначає, що соціопатична особистість характеризується наявністю в її свідомості комплексу сваволі та ілюзій, що є причиною злочинної поведінки. Усунути цю причину можна, формуючи в особи стан узгодженості волі й свідомості із законами природи. Такий стан називається соціальною культурою людини, а носії такої культури – соціономічними особистостями. Вони є антиподами соціопатичних особистостей, схильних до злочинних вчинків.

Спеціальна протидія злочинності (точніше – її прояви) – це сукупність кримінально-правових, кримінально-процесуальних, оперативно-розшукових, криміналістичних та кримінологічних засобів, які забезпечують безпосередній правовий та кримінологічний вплив на реальні й потенційні злочинні прояви.

Суб’єктами такої протидії є не всі соціальні та державно-правові інституції і навіть не всі правоохоронні органи, а лише спеціально уповноважена їх частина, що отримала назву «кримінальна юстиція».

У найбільш загальному виді кримінальна юстиція – це система державних органів, діяльність яких спрямована на винесення справедливого рішення у кримінальній справі.

Зміст кримінальної юстиції, на думку одного з перших дослідників цього явища в Україні С.Г. Міщенка, становить організована за функціональним принципом процесуальна діяльність уповноважених державних органів (суб’єктів юстиції), що регламентується кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством і забезпечує реалізацію публічної державної функції – спеціальної протидії злочинності. За характером зазначена діяльність є сукупністю зусиль, спрямованих на протидію злочинності за двома напрямами: а) правове реагування на вчинені злочини; б) запобігання новим злочинам.

Деякі інші засоби протидії злочинності, що використовуються правоохоронними органами, наприклад, оперативно-розшукова діяльність, координація правоохоронних зусиль, судово-експертна діяльність, виконання покарань тощо виходять за межі власне кримінальної юстиції, але з нею пов’язані. Вони забезпечують належну ефективність кримінальної юстиції.

Характерним для діяльності органів кримінальної юстиції є те, що її здійснюють державні правоохоронні органи, організаційно не віднесені до однієї управлінської структури. Але однорідність цілей, завдань та характер цієї сфери правоохоронної діяльності об’єднує цю частину державного правоохоронного апарату в самостійну систему. При цьому відносини між органами (суб’єктами) кримінальної юстиції регламентуються виключно кримінально-процесуальним законодавством. Цілісність цієї системи забезпечується не жорсткими організаційно-управлінськими відносинами, а суто функціональними і процесуальними залежностями. Такий механізм гарантує суб’єктам кримінальної юстиції незалежність під час прийняття процесуальних рішень, відповідність їхніх рішень закону.

З огляду на специфіку спецкурсу, в ньому зосереджено увагу не на загальній протидії злочинності та механізмі її здійснення, а на спеціальній протидії, яку забезпечують органи кримінальної юстиції шляхом безпосереднього впливу на злочинні прояви та фактори їх детермінації.

Механізм спеціальної протидії злочинності – це сукупність юридичних і кримінологічних засобів, за допомогою яких забезпечується безпосередній правовий та кримінологічний вплив на реальні й потенційні злочинні прояви.

Донедавна в теорії узагальнюючим поняттям для визначення такого впливу переважно слугувала «боротьба зі злочинністю». Поступово її замінює «протидія злочинним діянням».

Це відображено і в сучасних законодавчих актах, зокрема антикорупційних законах України. Зміна термінології в зазначеній сфері пояснюється передусім усвідомленням безперспективності боротьби зі злочинністю, оскільки вона існувала завжди.

Спеціальна протидія злочинності здійснюється за двома взаємопов’язаними напрямами:

а) кримінально-правове реагування на вчинення злочинного діяння;

б) спеціально-кримінологічне запобігання вчиненню нових злочинів.

Органи кримінальної юстиції спочатку відповідним чином реагують на факт вчинення злочину, а потім під час провадження у кримінальній справі здійснюють спеціально-кримінологічне запобігання новим злочинам.

Реагування на злочинне діяння є головним засобом спеціальної протидії злочинним проявам та практичним завданням органів кримінальної юстиції.

При цьому органи кримінальної юстиції застосовують запобіжні засоби проти потенційних злочинних проявів і до вчинення злочину, наприклад, проводячи профілактичні бесіди з потенційними правопорушниками, здійснюючи правову пропаганду тощо. Така діяльність належить до загально-соціальної, а не до спеціальної протидії злочинності. Здійснюючи її, ці органи реалізують свій загальний правоохоронний потенціал, а не спеціально-кримінологічний.

Отже, перший комплекс засобів спеціальної протидії злочинності полягає в реагуванні на вчинення злочинного діяння, включаючи готування до злочину, якщо воно є караним, та замах на вчинення злочину. Намагання знайти інший об’єднувальний термін для визначення цього комплексу засобів протидії злочинності поки що безуспішне. У новому антикорупційному законодавстві України для визначення зазначеного напряму спеціальної протидії корупції, в тому числі й злочинній, вживається термін «протидія», що є неточним. Як зазначалося вище, протидія є родовим поняттям, яким охоплюється реагування на вчинення злочинів та запобігання їх вчиненню, тому вжиття терміна «протидія» поряд із терміном «запобігання» у законах та правоохоронній практиці є недоречним.

Деякі дослідники використовують термін «кримінально-правовий вплив на суб’єктів злочину». Він також не зовсім точно відображає сутність першого напряму спеціальної протидії злочинності. Це поняття є надто широким. Воно охоплює не лише спеціальну, а й загально-соціальну протидію злочинності, адже зазначений вплив розпочинається появою кримінально-правових заборон та їх засвоєння людьми.

Правозастосовна практика для визначення цього напряму спеціальної протидії злочинності продовжує застосовувати термін «боротьба» із злочинними проявами, недоречний хоча б тому, що у «боротьбі» зі злочином, який вчинено, суспільство вже програло.

Не варто використовувати для визначення цього напряму ще один відверто архаїчний термін – «кримінальне переслідування», який, на жаль, застосовують у сучасній правничій лексиці.

Потрібно переходити до сучасних, адекватних природі самої злочинності форм протидії її проявам. Те, що називають переслідуванням, насправді є ні чим іншим, як притягненням до кримінальної відповідальності. А те, що вважалося боротьбою зі злочинністю, ні що інше, як державно-правове реагування на вчинення злочину, основу якого становить кримінально-правове реагування на злочинні прояви органами кримінальної юстиції, тобто застосування передбаченого кримінальним законодавством України комплексу засобів реагування на злочинну поведінку осіб.

Найбільш поширеною формою кримінально-правового реагування на злочинні прояви є застосування кримінальної відповідальності, тому його можна вважати кримінально-правовим реагуванням. Але воно здійснюється в чітко визначених процесуальних межах і може претендувати на назву «кримінально-процесуальне». Щоб не створювати понятійної конкуренції, пропонуємо оперувати більш узагальненим терміном «правове реагування» або для забезпечення лаконічності – «реагування».

Правове реагування здійснюється щодо факту вже вчиненого злочину і спрямоване на суб’єкта його вчинення переважно у виді кримінальної відповідальності. Іншими його засобами є: примусові засоби медичного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності як відмови від застосування останньої тощо.

Ефективність спеціальної протидії злочинності визначається якістю законодавства про кримінальну відповідальність, ґрунтуючись на якому ця діяльність здійснюється. Проте одним із показників якісного рівня законодавства про кримінальну відповідальність є його стабільність, незмінність основних принципових положень та приписів. Лише на основі відносної стабільності законодавства можна вибудовувати стійку, цілеспрямовану, прогнозовану політику держави у сфері протидії злочинності.

Така стабільність, по-перше, дає змогу належним чином опанувати його основні положення і на цій основі сформувати стабільну та належну практику застосування його приписів, а по-друге, – забезпечує можливість широкому загалу ознайомитися зі змістом цього законодавства, а отже, бути обізнаним щодо того, що є злочином і які наслідки його вчинення передбачено. Залишаючись стабільним і незмінним у своїх принципових положеннях, законодавство про кримінальну відповідальність має постійно удосконалюватися та розвиватися, а відтак – бути достатньо динамічним.

Другою складовою спеціальної протидії злочинності, поряд з кримінально-правовим реагуванням на вчинення злочину, є відносно самостійний її напрям, а не самостійне стосовно протидії явище, це – запобігання вчиненню нових злочинів.

Доволі часто цей напрям називають головним у протидії злочинності. Однак це стосується загальносоціальної протидії, а не спеціальної. На загально-соціальному рівні запобігання, а не відповідальність, є більш ефективним засобом зниження рівня криміналізації суспільства, забезпечення правопорядку в ньому, а отже, й протидії злочинності.

Спеціальна протидія злочинним проявам має інший пріоритет – правове реагування на факт вчинення злочинного діяння. У кримінології для визначення зазначеного напряму використовують й інші терміни, наприклад, «попередження», «профілактика» тощо.

Результатом фахової «домовленості» щодо застосування термінів на визначення цього напряму протидії злочинності можна вважати застосування терміна «запобігання» в назві та тексті новітнього вітчизняного законодавства у сфері протидії корупції, а також легалізації доходів, здобутих злочинним шляхом. Термін «запобігання» – означає діяльність, що перешкоджає вчиненню злочинів. Запобігання злочинам є видовим, об’єднавчим для понять «профілактика», «попередження» і «припинення злочинів», але входить як складова до більш широкого поняття «протидія злочинності».

Перший засіб запобігання злочинам – профілактика. Це нейтралізація криміногенних передумов можливого злочину, тобто діяльність з усунення та нейтралізації причин вчинення злочинного діяння, а також умов, що сприяють цьому. Існує загальносоціальна профілактика та спеціально-кримінологічна. Перша, як зазначав відомий український кримінолог А.Ф. Зелінський, переважно стосується злочинності в широкому сенсі слова як соціального явища; друга – конкретних злочинних проявів, хоча на практичному рівні вони тісно взаємопов’язані між собою.

Коли профілактика недостатньо ефективна, виникає потреба в застосуванні другого засобу запобігання – попередження (за іншою термінологією – відвернення) злочину. Попередження злочинів – це сукупність заходів, спрямованих на окремі групи або конкретних осіб, які виношують злочинні наміри, замислюють вчинення злочину; усунення криміногенних факторів, що обумовлюють формування злочинного мотиву до початку виконання злочину.

На рівні індивідуального запобігання злочинам попередження проявляється як інформування потенційного злочинця про нераціональність спланованого ним злочину. Головною ознакою цієї форми запобігання є те, що її утворюють дії, що застосовуються до конкретних осіб, які вже мають намір вчинити злочин. З позиції кримінального права це означає, що попередженням злочину є діяльність суб’єктів запобігання на стадії виявлення умислу на його вчинення.

Якщо й це не зупиняє суб’єкта потенційного злочину і він розпочинає підготовку до вчинення суспільно небезпечного діяння, застосовується третій, останній засіб спеціально-кримінологічного запобігання – припинення розпочатого злочину на стадії готування до його вчинення. Припинення лишається у сфері запобіжної діяльності за умови, що вчинене в процесі готування діяння не є кримінально караним. Якщо за готування до злочину передбачено кримінальну відповідальність, припинення такого готування слід розцінювати не як засіб запобігання злочину, а як правове реагування на його вчинення. Правовим реагуванням, а не запобіганням слід вважати припинення злочину і на стадії замаху на його вчинення, адже замах визнається кримінально караним діянням.

Під час провадження у справі органи кримінальної юстиції запобігають не лише рецидиву злочинної поведінки особи, яку притягують до кримінальної відповідальності, а й первинним злочинам невизначеного кола інших осіб. На нашу думку, запобігання первинним злочинам, здійснюване органами кримінальної юстиції в процесі провадження у кримінальній справі за фактом вчинення іншого злочину, слід вважати спеціально-кримінологічним, а не загально-соціальним, оскільки воно здійснюється органами кримінальної юстиції в межах процесуальної форми, хоча ця межа між ними умовна.

Отже, поняттям «запобігання злочинам» охоплюються їх профілактика, попередження та припинення розпочатих злочинів на стадії готування. Органи системи кримінальної юстиції під час процесуальної діяльності реалізують зазначені форми спеціально-кримінологічного запобігання злочинам у межах своєї компетенції, визначених законом.

Запобігання вчиненню злочинам у викладеному вище розумінні не завжди досягає мети, тому реєструють значну кількість нових злочинних проявів. Зазначене вимагає використання спочатку першого комплексу засобів протидії злочинності – правового реагування на її прояви, а саме: кримінальної відповідальності. Під час її застосування в межах провадження у кримінальній справі відбувається спеціально-кримінологічне запобігання новим злочинам у наведеному вище значенні цього явища, і такий процес триває нескінченно. Двокомпонентний комплекс зусиль зі спеціальної протидії злочинності – це своєрідне постійно діюче знаряддя в розпорядженні органів кримінальної юстиції, яке потрібно професійно застосовувати та постійно вдосконалювати.

Отже, спеціальну протидію злочинності та механізм її реалізації утворюють два відносно самостійні комплекси правових та кримінологічних засобів – правове реагування на вчинення злочину і спеціально-кримінологічне запобігання новим злочинам, що здійснює система кримінальної юстиції в процесі провадження у кримінальній справі з додержанням визначеної законом процесуальної форми.

Цей спецкурс присвячено головному засобу першого напряму спеціальної протидії злочинності (кримінально-правове реагування), а саме: кримінальній відповідальності.

Запобігання вчиненню нових злочинів, яке здійснюється в процесі провадження в конкретній кримінальній справі в межах цього спецкурсу, характеризується лише загальними ознаками. Більш детально він розглядається в спецкурсі «Проблеми протидії злочинності».

1.3.2. Кримінальна відповідальність – головний засіб спеціальної протидії злочинності

Правове реагування на факт вчинення злочинного діяння спрямовується на суб’єкта його вчинення передусім у виді кримінальної відповідальності. Деякі інші засоби, такі як: примусові засоби медичного характеру, звільнення від кримінальної відповідальності тощо застосовуються у виняткових випадках, тому відіграють поки що другорядну роль у процесі реагування на вчинення злочинних діянь. Це дає підстави вважати нині кримінальну відповідальність головним засобом реагування на вчинення злочину, а оскільки реагування є переважаючим напрямом спеціальної протидії злочинності – кримінальну відповідальність можна назвати головним засобом спеціальної протидії злочинності.

При цьому потрібно зауважити, що останнім часом поширюється так зване відновне правосуддя, основою якого є примирення учасників кримінально-правового конфлікту, що може зумовити в окремих випадках відмову від застосування кримінальної відповідальності. У людській свідомості вчинення злочину традиційно асоціюється з покаранням злочинця. В юриспруденції це втілилося в принципі невідворотності покарання. Але поряд з покаранням людська спільнота завжди вдавалася й до іншої реакції на вчинений злочин – примирення злочинця з потерпілим. Відповідно в суспільстві завжди існували два типи правосуддя: каральне (репресивне) та відновне (примирне).

Співвідношення зазначених типів правосуддя в практиці того чи іншого суспільно-державного устрою залежить від низки обставин, у тому числі від визначення сутності самого злочину. Якщо до злочину ставляться як до суспільно-небезпечного діяння, застосовують каральне правосуддя. У разі коли злочин розглядається переважно як конфлікт між злочинцем та потерпілим, цей конфлікт намагаються розв’язати шляхом примирення його учасників.

Поступово людство усвідомлює неефективність карального правосуддя, і дедалі частіше постає питання про розширення сфери відновного правосуддя. В другій половині ХХ століття поширюється його запровадження в Австралії та Новій Зеландії, а згодом – у Західній Європі: спочатку в Бельгії, потім – у Швейцарії та інших державах. На сьогодні воно застосовується в США та країнах Південної Америки, проникаючи на африканський континент, починаючи з Південно-Африканської Республіки.

В Україні до цієї ідеї спочатку виник громадський інтерес, а вже потім – науковий. Завдяки діяльності громадських організацій, передусім Українського центру порозуміння, та їх взаємодії з науковими установами, зацікавилися відновною моделлю правосуддя судова система України та прокуратура. Надалі ідею впровадження відновного правосуддя підтримали і на найвищому державному рівні. У Концепції реформування кримінальної юстиції, затвердженої Президентом України у квітні 2008 року, запровадження відновного правосуддя було визнано одним із завдань реформування системи кримінальної юстиції.

І це невипадково, адже позитивні наслідки відновного правосуддя у порівнянні з репресивним очевидні. В системі останнього суб’єкти кримінального конфлікту не відчувають себе повноцінними суб’єктами права: один з них визнається потерпілим, інший – злочинцем, а держава бере на себе функцію господаря конфлікту, до якого вона найчастіше не має безпосереднього стосунку. За таких умов правопорушник замість того, щоб добровільно взяти на себе відповідальність за спричинене зло, сам відчуває себе жертвою обставин, а це спонукає його до того, щоб у будь-який спосіб уникнути відповідальності.

Потерпілий за таких умов злиться на свого кривдника та сповнений почуттям помсти. Зрештою, якщо злочинця й буде покарано, соціальний мир навряд чи настане. Інша річ, коли під час примирення потерпілого зі злочинцем останній визнає себе винним, вибачиться за спричинене зло, швидко та повною мірою відшкодовує завдану шкоду, а потерпілий пробачить йому та вгамує в собі помсту.

Отже, перевагами відновного правосуддя для потерпілого є можливість безпосередньо впливати на вирішення конфлікту та на процес відшкодування завданої йому шкоди, набагато швидше одержати це відшкодування у порівнянні з можливостями карального правосуддя, за результатами якого очікування такого відшкодування триває роками, а найчастіше – взагалі марне.

Важливою перевагою відновного правосуддя є зняття емоційної напруги між учасниками кримінального конфлікту під час примирення, можливість бути почутими, настає відчуття вирішеності конфлікту.

Позитивним для правопорушника є те, що він у процесі примирення відновлює самоповагу, набуває впевненості, реалізує потребу вибачитися, притаманну людям. Він також отримує шанс уникнути ізоляції від суспільства, позбутися тавра злочинця. В процесі відновного правосуддя злочинець не просто підозрюваний або підсудний. Він є особою, яка реально впливає на процес вирішення конфлікту. Це дає йому змогу адекватно усвідомити причини свого вчинку та умови, що сприяли його вчиненню, а також здійснити кроки щодо недопущення подібного у майбутньому.

Головною проблемою щодо запровадження відновного правосуддя в Україні є відставання національного законодавства від ідеї широкого його застосування та недостатність науково обґрунтованих рекомендацій щодо цього. До кримінального та кримінально-процесуального законодавства України внесено деякі положення, що дають змогу врахувати факт примирення сторін кримінального конфлікту. Наприклад, закон надає можливість звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила нетяжкий злочин та примирилася з потерпілим, але процедура такого звільнення невиправдано ускладнена, тому занадто тривала в часі. Відповідно до чинного законодавства звільнити від кримінальної відповідальності особу може лише суд. Однак для цього потрібно чимало часу на підготовку матеріалів справи органами досудового слідства та прокуратури. Раціональних аргументів на користь абсолютизації такого порядку звільнення немає. Історичний вітчизняний, а також зарубіжний досвід свідчить про протилежне. Згідно з Кримінальним кодексом України 1960 року звільнити від кримінальної відповідальності особу за означених вище обставин міг і прокурор. Подібну практику застосовують у деяких європейських країнах, наприклад, у Швейцарії. Не закликаючи повернутися до такої практики звільнення, ми впевнені у необхідності її спрощення та прискорення, адже сьогодні звільнення від відповідальності одного з учасників кримінального конфлікту затягується на багато місяців, змушуючи сторони конфлікту переважно пасивно очікувати результатів його розв’язання судом.

Великі сподівання на вирішення цього та багатьох інших проблем, що постають на шляху впровадження стандартів відновного правосуддя на теренах України, громадськість покладає на реформу вітчизняної кримінальної юстиції.

У сучасному механізмі регулювання кримінально-правових відносин превалює каральний (репресивний) метод. Це певною мірою обмежує властиві кримінальному праву можливості впливу на життєдіяльність суспільства, не забезпечує розумного балансу при визначенні засобів кримінально-правового реагування на злочинні прояви. Успішне виконання завдань кримінально-правової охорони особистості, суспільства та держави забезпечує не лише застосування покарання, а й іноді повну відмову від покарання та інших форм кримінальної відповідальності. В нинішніх умовах реалізація принципу невідворотності покарання зазнає раціональної модифікації. До механізму кримінально-правового регулювання дедалі частіше залучають засоби, засновані не на покаранні, а на заохоченні (стимулюванні) позитивної постзлочинної поведінки. Причому сфера їх застосування розширюється, що є об’єктивним процесом, зумовленим не лише складністю та неоднорідністю предмета такого регулювання, а й гуманізацією суспільного життя.

Заохочення позитивної поведінки виявляється у різних аспектах кримінально-правового регулювання. Одним із них є звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим. Відповідно до ст. 46 Кримінального кодексу України 2001 року (КК України) особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Ця невідома попередньому КК України норма є відображенням відновного правосуддя як альтернатива каральному. Поява у чинному КК України вказаної норми переважно оцінюється як позитивне рішення, завдяки якому потерпілий має можливість більш оперативно і повно відновити свої права та інтереси, порушені суспільно небезпечним діянням. Щоправда, є й супротивники ідеї звільнення від кримінальної відповідальності як такої, що не відповідає принципу невідворотності покарання за вчинений злочин. Проте, як відомо, у правовій сфері не існує вічних принципів. Вони змінюються разом із зміною соціальних умов життєдіяльності людей. Прийшов час переглянути й принцип невідворотності покарання, та й самої відповідальності. Його замінює більш гуманний та гнучкий принцип невідворотності кримінально-правової реакції на вчинення злочинного діяння.

У теорії кримінального права залишається без відповіді багато питань кримінально-правового змісту цієї проблеми. Зокрема, потребує обґрунтування можливість прояву примирення з потерпілим не лише як підстави звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності, а й в інших сферах кримінально-правового регулювання, адже від примирення може залежати призначення справедливого покарання, звільнення від покарання і навіть звільнення від відбування призначеного покарання.

Незважаючи на зазначені переваги відновного правосуддя, основою якого є відмова від застосування кримінальної відповідальності, головним засобом спеціальної протидії злочинності залишається і в осяжному майбутньому лишатиметься саме кримінальна відповідальність як традиційний засіб кримінально-правового впливу на суспільні процеси.

Рекомендована література для самостійної роботи:

1. Давыденко Л.М. Противодействие преступности: теория, практика, проблемы: моногр. / Л.М. Давыденко, А.А. Бандурка. – Х.: Изд-во Национального университета внутренних дел, 2005. – 302 с.

2. Дуюнов В.К. Уголовно-правовое воздействие: теория и практика: моногр. / В.К. Дуюнов. – М.: Научная книга, 2003. – 520 с.

3. Козаченко О.В. Кримінально-правові заходи: культурно-антропологічний вимір: моногр. / О.В. Козаченко. – Миколаїв: Іліон, 2011. – 504 с.

4. Костенко О.М. Культура і закон у протидії злу: моногр. / О.М. Костенко. – К.: Атіка, 2008. – 352 с.

5. Кропачев Н.М. Уголовно-правовое регулирование: механизм и система: моногр. / Н.М. Кропачев. – СПб: Санкт-Петербургский гос. ун-т, 1999. – 262 с.

6. Куц В.М. Загальна характеристика механізму протидії злочинності та його понятійного апарату. Актуальні проблеми кримінального права та кримінології: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції / В.М. Куц // Донецький юридичний інститут ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка. – Донецьк, 2009. – С. 12–152.

7. Куц В.М. Кримінальне правопорушення: відродження забутого поняття / В.М. Куц // Наше право. – 2012. – № 5. – С. 117–121.

8. Куц В.М. Корегування призначеного покарання / В.М. Куц // Вісник прокуратури. – 2012. – № 12. – С. 59–66.

9. Куц В.М. Впровадження кримінального проступку та кримінальної відповідальності юридичних осіб – важливі напрями розвитку кримінального права України / В.М. Куц // Тези міжнародної науково-практичній конференції «Основні напрями розвитку кримінального права та шляхи вдосконалення законодавства України про кримінальну відповідальність».­ – Х.: НУ «ЮАУ ім. Ярослава Мудрого», 2012. – С. 192–195.

10. Митрофанов І. І. Теоретичні проблеми механізму реалізації кримінальної відповідальності: моногр. / І.І. Митрофанов. – Кременчук: Видавництво ПП Щербатих О.В., 2010. – 520 с.

Запитання для самоконтролю:

1. Які ознаки загального теоретичного визначення правопорушення не доцільно включати до визначення кримінального правопорушення?

2. Які види кримінальних правопорушень можна виокремити за таким критерієм, як можливість чи неможливість застосування щодо їх суб’єктів кримінальної відповідальності?

3. Які ознаки характеризують злочин?

4. Які з ознак злочину не включено до його законодавчого визначення?

5. Чи існує об’єктивна потреба у виокремленні кримінальних проступків?

6. Який спосіб законодавчого закріплення кримінальних проступків був би найбільш доцільним?

7. Чи доцільно змінити законодавчу класифікацію злочинів у зв’язку з виокремленням кримінальних проступків (ст.12 КК України)?

8. Який механізм протидії кримінальним правопорушенням існує в Україні?

9. Яке місце в механізмі протидії кримінальним правопорушенням посідає кримінальна відповідальність?