Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

2.1.1. Проблемні питання доктринального та законодавчого визначення кримінальної відповідальності

На рівні формального визначення кримінальної відповідальності в теорії кримінального права переважає таке її бачення: це – кримінально-правовий наслідок вчинення злочину, процес та результат реалізації кримінально-правових норм-заборон.

Щодо сутнісного визначення кримінальної відповідальності в теорії існує безліч думок. Наведемо лише деякі з них:

1. Кримінальна відповідальність – це обов’язок особи, яка вчинила злочин, відповісти за його вчинення на підставі кримінального закону, дати звіт перед державою за порушення кримінально-правової заборони й зазнати заходів державного примусу – обмежень (втрат) особистого, майнового або іншого характеру, передбачених як покарання.

Критика такого підходу полягає в тому, що, по-перше, сумнівним є те, що такий обов’язок у повному виді взагалі покладається на осіб, які вчинили злочин. Якби він дійсно існував, то за його невиконання передбачалася б юридична відповідальність. Вона ж передбачена лише за відмову зазнати деяких заходів державного примусу. Оскільки у повному виді такої відповідальності не встановлено, то й про обов’язок говорити марно. По-друге, навіть коли б обов’язок понести відповідальність дійсно існував, навряд чи правомірно ототожнювати його з самою відповідальністю. Ототожнення кримінальної відповідальності з певним обов’язком не враховує того, що сам по собі обов’язок відповісти за порушення кримінально-правової заборони не є реакцією держави на вчинення злочину. Для того, щоб зазначений обов’язок було виконано (із можливості став дійсністю), діяльність уповноважених державних органів, які спочатку викривають винного, кваліфікують вчинене ним діяння як злочин, а далі застосовують до відповідного суб’єкта санкцію кримінально-правової норми повинна бути втілена у процесуальну форму. Обов’язок відповідати не тотожний відповідальності – це лише її необхідна передумова.

Нереалізована кримінальна відповідальність – це не відповідальність, а безвідповідальність особи, яка вчинила злочин, за наявності підстави відповідальності. Якщо підозрюваний (обвинувачений) у вчиненні злочину переховується від уповноважених органів держави, недоречно стверджувати, що він несе кримінальну відповідальність. Лише акт застосування статті КК України (винесення і набрання законної сили обвинувальним вироком суду) як юридичний факт трансформує обов’язок відповісти за порушення кримінально-правової заборони у кримінальну відповідальність. Отже, кримінальна відповідальність – це не обов’язок зазнати осуду, бо вчинено злочин, та відповідного примусу з боку держави, а фактичне застосування до винуватця злочину осуду й примусу, регламентованих кримінальним законом.

2. Кримінальна відповідальність – це покарання за вчинення злочину.

Слід зауважити, що ототожнення кримінальної відповідальності з покаранням є архаїчним уявленням про відповідальність. Ці поняття відрізняються одне від одного, у тому числі за змістом. Покарання – похідна від кримінальної відповідальності, основна, проте не єдина форма кримінальної відповідальності: кримінальна відповідальність можлива і без покарання. Так, у КК України 2001 року передбачено випадки, коли в обвинувальному вироку суд взагалі не призначає винному покарання: 1) втрата особою, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, суспільної небезпечності внаслідок бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці (ч. 4 ст. 74 КК України); 2) закінчення вказаних у ст. 49 КК України строків давності (ч. 5 ст. 74 КК України); 3) захворювання особи, яка вчинила злочин, до постановлення вироку на тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання (ч. 2 ст. 84 КК України); 4) вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості неповнолітнім, до якого з урахуванням його щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки застосовуються примусові заходи виховного характеру, а не покарання (ст. 105 КК України).

3. Кримінальна відповідальність – це специфічні (охоронні) кримінально-правові відносини, що виникають з моменту вчинення злочину між державою й особою, яка вчинила злочин.

Безпідставність такого підходу в тому, що кримінально-правові відносини – це самостійна кримінально-правова категорія, ототожнення якої з іншими недоцільне.

Отже, кримінальна відповідальність – це не вище зазначені явища, а особливий кримінально-правовий інститут, у межах якого відбувається реагування держави на вчинений злочин, яке полягає в тому, що суд в обвинувальному вироку здійснює засудження порушника кримінально-правової заборони з обмеженням або позбавленням його певних благ чи без такого, а правопорушник, усвідомивши сутність засудження, морально «переживає» його.

Таким чином, кримінальну відповідальність доцільно розуміти як складне, двобічне явище. З одного боку, це – засудження особи за вчинення нею злочину обвинувальним вироком суду з обмеженням чи позбавленням її законних прав та інтересів чи без такого, а з іншого –своєрідне терпіння такого засудження винним. У цій роботі переважно розглядається перший із зазначених аспект цієї відповідальності.

Феномен кримінальної відповідальності доцільно розглядати у вузькому (власному, кримінально-правовому) та в широкому (міжгалузевому) сенсах.

У першому з них кримінальна відповідальність – це здійснене в інтересах захисту правопорядку а) засудження суспільно-небезпечного діяння та його суб’єкта обвинувальним вироком суду, що набрав чинності з б) обмеженням або позбавленням засудженого певних прав та свобод чи без такого.

У чинному КК України поняття «кримінальна відповідальність» не розкривається, хоча вживається у його тексті в різних аспектах досить часто. Подібна практика є характерною для більшості пострадянських держав. Єдиним винятком є Кримінальний кодекс Республіки Білорусь, у ч. 1 ст. 44 якого вказано, що кримінальна відповідальність – це засудження від імені Республіки Білорусь за вироком суду особи, яка вчинила злочин, і застосування на підставі засудження покарання або інших заходів кримінальної відповідальності відповідно до цього Кодексу.

У вітчизняній кримінально-правовій доктрині є прихильники та противники закріплення у КК України визначення кримінальної відповідальності.

Законодавче визначення кримінальної відповідальності доцільне з таких міркувань:

– воно сприятиме формуванню єдиного професійного розуміння цього правового феномену;

– забезпечить паритет законодавчого відображення предмета (злочину) та метода (відповідальності за його вчинення) кримінально-правового регулювання в КК України.

Щодо широкого (міжгалузевого) розуміння кримінальної відповідальності слід зазначити, що такою є здійснювані в інтересах захисту правопорядку:

а) притягнення до відповідальності за вчинене суспільно-небезпечне діяння;

б) засудження суспільно-небезпечного діяння та його суб’єкта обвинувальним вироком суду, що набрав чинності;

в) обмеження або позбавлення цим вироком засудженого певних прав та свобод, включаючи ті з них, що пов’язані з судимістю як правовим станом, спричиненим фактом засудження особи з призначенням їй покарання.

Ми вважаємо, що судимість є не наслідком кримінальної відповідальності, а її складовою (елементом, завершальним етапом) у міжгалузевому її сенсі.

Потреба застосування кримінальної відповідальності в широкому її значенні породжує щонайменше чотири різновиди тісно пов’язаних між собою правовідносин – кримінально-правових, кримінально-процесуальних, кримінально-виконавчих, адміністративних (управлінських). Кримінальна відповідальність у міжгалузевому її сенсі реалізується в межах усіх цих правовідносин, а у власному, вузькому значенні, – лише в межах кримінально-правових відносин.

2.1.2. Позитивна та ретроспективна кримінальна відповідальність

Визначену вище кримінальну відповідальність називають ретроспективною, вона настає у зв’язку з подіями, які сталися задовго до її застосування, тобто в минулому. Така відповідальність для суб’єкта, стосовно якого вона була застосована, є негативною, тому що він переживає негативні наслідки свого злочинного діяння, якими є осуд його вчинку, обмеження або навіть позбавлення певних прав і свобод.

Однак у кримінально-правовій доктрині є чимало прихильників виокремлення так званої позитивної кримінальної відповідальності.

Вона визначається як:

– усвідомлення особою необхідності (обов’язку) додержання кримінально-правової заборони (З.А. Астеміров, В.Г. Смірнов);

– єдність об’єктивної та суб’єктивної сторін, при якій має місце правомірна поведінка правосуб’єктної особи (В.А. Єлеонський);

– обов’язок виконувати дії, передбачені і заохочувані кримінальним законом (П.С. Дагель, В.А. Номоконов);

– суспільно необхідна, бажана чи допустима, щодо інтересів суспільства, поведінка громадян і колективів, яка полягає в додержанні (виконанні, здійсненні) норм права, гарантована і охоронювана державою (В.М. Кудрявцев);

– виконання особою нормативних вимог, що диктують належну поведінку (В.С. Прохоров, М.М. Кропачев, О.М. Тарбагаєв);

– правомірна поведінка особи відповідно до вимог кримінального закону (В.І. Осадчий, Е.І. Звєчаровський, Б.С. Волков);

– усвідомлення правових властивостей своїх дій (бездіяльності), співвідношення їх із чинними законами і підзаконними актами, готовність відповідати за них перед державою і суспільством (Л.В. Багрій-Шахматов);

– вид кримінальної відповідальності, що реалізується в межах регулятивних кримінальних правовідносин і становить форму виконання приписів кримінального закону, що проявляється в усвідомленому дотриманні суб’єктом вимог кримінально-правової заборони або виконанні суб’єктом свого кримінально-правового обов’язку, чи у використанні ним свого суб’єктивного права, передбаченого нормою чинного закону України про кримінальну відповідальність (КК України) (В.К. Грищук).

На мою думку, так звана позитивна відповідальність має лишатися лише у сфері філософського відображення та пояснення об’єктивної дійсності. Кримінальна відповідальність як головний засіб державно-правового реагування на злочинні прояви – це різновид публічно-правової (юридичної) відповідальності як реакції держави на вчинене в минулому кримінальне правопорушення.

Крім зазначеного вище поділу кримінальної відповідальності на позитивну та негативну, виокремлюють ще й потенційну та реальну. Потенційною визнають відповідальність, визначену санкцією відповідної кримінально-правової норми і ще не застосовану у конкретній кримінальній справі. Реальна відповідальність – це засудження конкретної особи за вчинений злочин з позбавленням чи обмеженням її певних прав та можливостей чи без такого. Зазначений поділ кримінальної відповідальності на потенційну та реальну обґрунтований і має не лише пізнавальне, а й певне практичне значення, на відміну від поділу такої відповідальності на позитивну та негативну, що позбавлений раціональності. Потенційна відповідальність – це прерогатива законодавця. З нею пов’язане явище диференціації кримінальної відповідальності. Реальна відповідальність – це сфера кримінально-юстиційної діяльності, яка переважно оперує поняттям «індивідуалізація кримінальної відповідальності».

2.1.3. Зміст кримінальної відповідальності та її співвідношення з іншими кримінально-правовими заходами

За сучасними доктринальними уявленнями сутність кримінальної відповідальності як категорії публічного права полягає в засудженні особи, яка вчинила злочинне діяння, та обмеженні її прав і свобод. На думку Ю.В. Бауліна, відповідальність існує в трьох аспектах: законодавчому, судовому та виконавчому. Правовою формою законодавчо визначеної кримінальної відповідальності є санкція кримінально-правової норми, передбаченої кримінальним законом; індивідуально визначеної судом – обвинувальний вирок суду і реально здійснюваної – діяльність органів виконавчої влади, спеціально уповноважених на виконання обвинувального вироку суду.

Конституційний Суд України визнав, що за змістом кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, особливим елементом механізму кримінально-правового реагування держави щодо особи, яка вчинила злочин. Це – застосування конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок суду.

Кримінальна відповідальність згідно з чинним вітчизняним законодавством має дві складові: обов’язкову та факультативну.

Обов’язкова полягає в офіційній (державно-правовій) оцінці судом поведінки особи як злочинної. Державно-правова оцінка злочину – це не просто констатація злочинного характеру того чи іншого діяння, а осуд особи, яка його вчинила, її засудження обвинувальним вироком суду. Засудження саме по собі містить певний каральний потенціал: незалежно від призначення чи не призначення покарання. Офіційне від імені держави визнання особи злочинцем, негативна оцінка його вчинку ганьбить члена суспільства, принижує його соціальний статус.

Такий осуд, по-перше, спроможний викликати позитивні зрушення в правосвідомості засудженого навіть без застосування до нього покарання. Осуд здатний справити попереджувальний вплив на осіб, які цінують свій соціальний престиж; по-друге, – задовольнити громадську правосвідомість, обурену фактом вчинення злочину.

Факультативна складова кримінальної відповідальності полягає у визначенні обвинувальним вироком суду виду і меж обмеження або позбавлення суб’єкта злочинного вчинку певних прав у зв’язку з його засудженням за вчинення злочину (покарання) або у відмові від цього.

Положення зазначеного Рішення Конституційного Суду України дають підстави розглядати кримінальну відповідальність як особливий правовий інститут, у межах якого відбувається реагування держави на вчинений злочин.

Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної.

Щодо примусових заходів медичного і виховного характеру варто зробити застереження: вони можуть згадуватись у контексті розкриття змісту кримінальної відповідальності лише у разі їх застосування (замість покарання або поряд із ним) на підставі обвинувального вироку суду. Наприклад, суд звільняє неповнолітнього від покарання із застосуванням примусового заходу виховного характеру (ст. 105 КК України) або застосовує відповідний примусовий захід медичного характеру стосовно особи, визнаної обмежено осудною (статті 20, 93, 94 КК України).

Якщо ж суд застосовує примусовий захід медичного характеру до неосудного (ч. 2 ст. 19 КК України) чи примусовий захід виховного характеру до особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ч. 2 ст. 97 КК України), ці заходи не є кримінальною відповідальністю. Вони не пов’язані із вчиненням злочину, це – реакція на суспільно-небезпечну поведінку осіб, яких не визнано суб’єктами злочину.

Отже, зміст кримінальної відповідальності у власному її сенсі складають: а) засудження (осуд) злочинного вчинку та суб’єкта його вчинення; б) обмеження або позбавлення прав і свобод засудженого суб’єкта (або без такого).

В теорії кримінального права щодо розуміння змісту кримінальної відповідальності існують й альтернативні точки зору.

1. До змісту кримінальної відповідальності включається так звана позитивна відповідальність.

Заперечуючи такий висновок, слід зазначити, що правомірна поведінка особи (у тому числі дотримання кримінально-правових заборон) реалізується поза межами кримінальної відповідальності. Вчення про позитивну кримінальну відповідальність як результат механічного перенесення у сферу кримінального права філософської концепції позитивної соціальної відповідальності як відповідального ставлення людини до своєї соціально значущої поведінки ґрунтується на невиправданій підміні понять: відповідальністю названо те, що фактично є належною, відповідною, узгодженою з вимогами права й моралі поведінкою індивіда.

Наслідком правомірної поведінки має бути заохочення, а не відповідальність, яка соціумом оцінюється негативно. Атрибутивною ознакою будь-якої юридичної відповідальності є осуд, а це не характерно для позитивної відповідальності. Дотримуватися кримінально-правових приписів зобов’язані всі, а відповідати – лише винні в їх порушенні. Відповідальність – означає дати відповідь, а тому може стосуватися лише минулого.

Якщо юридична відповідальність, у тому числі кримінальна, регулюється правовими нормами, то позитивна відповідальність – нормами моралі.

Теорія позитивної кримінальної відповідальності пов’язана з перебільшенням ролі примусу у регулюванні суспільних відносин. Насправді більшість людей не вчиняють злочинів не тому, що є кримінальний закон і загроза покарання. Законослухняна поведінка – нормальна, природна поведінка людини в суспільстві зазвичай є результатом не впливу кримінального закону, а внутрішнього стану особистості, її поглядів і переконань (зокрема, моральних і релігійних).

Обов’язок не вчиняти злочинів своїм першоджерелом має не КК України, а Конституцію України, відповідно до ст. 68 якої кожен зобов’язаний неухильно додержуватися законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

2. Кримінальна відповідальність включає і процес притягнення до неї.

Необґрунтованість такої позиції вбачається у тому, що процес притягнення до відповідальності реалізується в межах не матеріально-правових, а процесуально-правових відносин. Притягнення – це передвідповідальність, а не власне відповідальність. Застосування в процесі притягнення засобів кримінально-процесуального впливу (обмеження свободи, тримання під вартою тощо) не входять до власне кримінальної (матеріально-правової) відповідальності.

Притягнення до кримінальної відповідальності можна застосовувати до її змісту в широкому, тобто міжгалузевому сенсі такої відповідальності.

До кримінальної відповідальності належить процес її реалізації у формі відбування покарання, але також лише в широкому, міжгалузевому сенсі такої відповідальності. Реалізація кримінальної відповідальності у виді та межах, визначених обвинувальним вироком суду, безпосередньо здійснюється в межах кримінально-виконавчих правовідносин, тому утворює замість кримінально-правової «матерії» кримінально-виконавчу.

Визначення змісту кримінальної відповідальності дає можливість встановлення співвідношення між нею та іншими засобами кримінально-правового впливу, такими як звільнення від кримінальної відповідальності, застосування примусових заходів медичного або виховного характеру тощо. Це співвідношення характеризується тим, що вони, по-перше, є видами певного роду, а саме: державно-правового реагування на вчинення злочинного діяння; по-друге, співвідносяться як суміжні, а не тотожні явища; як частина й ціле.

3. Деякі дослідникі змісту кримінальної відповідальності зараховує до нього ще й судимість. Більш переконливе твердження про те, що судимість є не складовою змісту кримінальної відповідальності, а кримінально-правовим наслідком її застосування щодо суб’єкта кримінального правопорушення.

З’ясування сутності та змісту кримінальної відповідальності дає змогу відмежувати її від інших засобів кримінально-правового характеру та від інших видів юридичної відповідальності.

Кримінальна відповідальність відрізняється від інших видів юридичної відповідальності (адміністративної, дисциплінарної тощо):

1) за підставами застосування – кримінальна відповідальність застосовується лише щодо особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що містить склад злочину, передбачений чинним законом України про кримінальну відповідальність (КК України);

2) за змістом відповідальності – кримінальна відповідальність включає в себе засудження вчиненого особою злочинного діяння і особи, яка його вчинила, оскільки вирок виноситься від імені держави, а при призначенні покарання – ще й державний примус у виді позбавлення або обмеження прав і свобод засудженого, які передбачено у чинному законі України про кримінальну відповідальність. При застосуванні інших видів юридичної відповідальності, в тому числі й судом, державний примус у такому виді відсутній;

3) за суб’єктом застосування – кримінальна відповідальність застосовується лише судом, жоден інший орган не має права цього робити. Інші види юридичної відповідальності можуть застосовуватися як судом, так і іншими органами держави;

4) за порядком застосування – у Кримінальному процесуальному кодексі України передбачено спеціальний, детально регламентований порядок застосування кримінальної відповідальності, особливістю якого є поетапний процесуальний контроль цієї діяльності прокурором (нагляд за ОРД, дізнанням та досудовим слідством). Застосування інших видів юридичної відповідальності не передбачає такої деталізації та обов’язкового процесуального контролю прокурором;

5) за колом суб’єктів, щодо яких застосовується відповідальність. Кримінальній відповідальності властивий особистісний характер, тобто вона застосовується лише щодо фізичної особи, винної у вчиненні злочину. Інші види юридичної відповідальності (наприклад, цивільно-правова, адміністративна) можуть застосовуватися у разі невинного вчинення особою правопорушення до юридичних осіб, а також до правонаступників фізичних та юридичних осіб.

2.1.4. Проблема визначення початку й закінчення (темпоральні межі) кримінальної відповідальності

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/9 (справа про депутатську недоторканність): кримінальна відповідальність настає з моменту набрання законної сили обвинувальним вироком суду.

Час закінчення кримінальної відповідальності залежить від того, в якому сенсі – вузькому чи широкому (міжгалузевому) – розуміють кримінальну відповідальність. У вузькому, кримінально-правовому сенсі така відповідальність припиняється в момент закінчення відбування покарання.

Коли йдеться про кримінальну відповідальність у міжгалузевому, широкому її розумінні, закінчується вона з моменту погашення (зняття) судимості, або з іншого моменту, визначеного законом. Наприклад, у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК України) кримінальна відповідальність може закінчитись з моменту визнання судом визначеного ним іспитового строку таким, що минув відповідно до установлених вимог.

Щодо темпоральних меж кримінальної відповідальності існують й альтернативні думки. Дехто із фахівців вважає закінченням кримінальної відповідальності факт відбуття покарання. При цьому судимість називають не складовою відповідальності, а її наслідком.

Оскільки судимість передбачає суттєве обмеження або позбавлення певних прав та інші негативні для особи кримінально-правові наслідки, безпосередньо пов’язані із вчиненням злочину, є підстави вважати її складовою кримінальної відповідальності, але включати її до змісту останньої варто лише в широкому, міжгалузевому розумінні кримінальної відповідальності.

2.2.1. Дискусійні аспекти поняття форми кримінальної відповідальності

Передусім постає питання, чи існує форма кримінальної відповідальності, оскільки в науковій та навчально-методичній літературі переважно йдеться про форми її реалізації. Вважаємо більш точним перше визначення, адже реалізація кримінальної відповідальності здійснюється переважно в межах кримінально-виконавчих відносин органами кримінально-виконавчої системи. До речі, Конституційний Суд України також оперує поняттям «форма кримінальної відповідальності», а не її реалізація. В рішенні Конституційного Суду України (справа про депутатську недоторканність) від 27 жовтня 1999 року № 9-рп/99-1-15/99 зазначено: «Кримінальна відповідальність може мати не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводитись ...до... звільнення від покарання ...».

Наразі в теорії й на практиці чомусь переважає інший підхід – виокремлюються форми її реалізації. З цього приводу висловлено кілька позицій.

1. Формами «реалізації» кримінальної відповідальності є:

а) засудження винного обвинувальним вироком суду без визначеного покарання; б) засудження особи, поєднане з призначенням їй конкретної міри покарання, від реального відбування якої особа звільняється; в) відбування винним призначеного йому судом покарання (Ю.В. Баулін).

2. Формами (способами) реалізації кримінальної відповідальності є: а) покарання; б) звільнення від покарання; в) умовне незастосування покарання (С.Д. Шапченко).

3. Формами кримінальної відповідальності є: а) засудження особи із застосуванням призначеного покарання; б) засудження особи з відстроченням призначеного покарання; в) засудження особи з умовним незастосуванням призначеного покарання; г) засудження неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру; ґ) засудження особи без призначення покарання (В.М. Хомич, О.О. Дудоров).

4. Формами кримінальної відповідальності є: а) засудження без реального відбування покарання (осуд винної особи і вчиненого нею діяння); б) засудження з реальним застосуванням покарання (осуд винної особи і вчиненого нею діяння, виконання покарання, судимість) (Н.Ф. Кузнєцова).

5. Формами кримінальної відповідальності є: а) публічний державний осуд особи, винної у вчиненні злочину; б) покарання особи; в) судимість (В.А. Бож’єв, Є.А. Фролов, Г.Г. Криволапов).

Вкотре зауважимо, що в кримінальному праві варто вести мову не про реалізацію кримінальної відповідальності, а власне про саму відповідальність. Як і будь-яке інше явище об’єктивної реальності, вона має не лише свій зміст, а й форму, що відображає цей зміст. Оскільки, як зазначалося вище, зміст кримінальної відповідальності утворюють такі її ознаки, як засудження та певні обмеження, причому обов’язковим є лише засудження, можна стверджувати, що чинне кримінальне законодавство України виокремлює дві форми кримінальної відповідальності:

1. Засудження із застосуванням обмежень;

2. Засудження без застосування обмежень.

У свою чергу, кожна із зазначених форм поділяється на низку підформ (різновиди). Зокрема, перша форма має такі з них:

1) засудження без призначення покарання обмежено осудних осіб із застосуванням до них примусових заходів медичного характеру (ч. 2 ст. 20 КК України);

2) засудження без призначення покарання неповнолітніх із застосуванням до них примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК України);

3) засудження з призначенням покарання без звільнення від його відбування (покарання – Розділи Х та ХІ Загальної частини КК України);

4) засудження з призначенням покарання та зі звільненням від його відбування (звільнення від відбування покарання – Розділ ХІІ Загальної частини; ст. 106 КК України).

Дві останні підформи (різновиди) кримінальної відповідальності поділяються на кілька видів. Так, третій різновид кримінальної відповідальності, коли йдеться про засудження повнолітніх злочинців, поділяється більш як на десять видів за числом основних покарань, визначених у ст. 51 КК України та наявності додаткових покарань. Проявляються такі з них, як засудження до основного покарання та з призначенням додаткового. Кількість видів кримінальної відповідальності із застосуванням основних покарань стосовно неповнолітніх значно менше, адже згідно зі ст. 98 КК України замість десяти основних покарань їм встановлено лише п’ять.

Щодо останнього різновиду кримінальної відповідальності – засудження з призначенням покарання та зі звільненням від його відбування – також слід зазначити, що законодавець встановив низку окремих його видів у статтях Розділу ХІІ Загальної частини КК України, про що йтиметься в окремому розділі посібника.

Друга форма кримінальної відповідальності – засудження без застосування обмежень – має таку ж кількість видів. Чинне законодавство та сучасні кримінологічні реалії дають можливість чітко назвати наступні чотири види такої форми:

1) звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України);

2) звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74, ст. 49 КК України);

3) звільнення від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК України);

4) постановлення обвинувального вироку із звільненням засудженого від покарання через відсутність можливості його застосування (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання»).

Немає підстав визнавати формою кримінальної відповідальності так зване звільнення від неї, а насправді – відмову від застосування кримінальної відповідальності, регламентоване як Розділом ІХ Загальної частини КК України та деякими статтями інших її розділів, так і низкою статей Особливої його частини. Річ у тім, що у разі звільнення від кримінальної відповідальності немає державного осуду того, хто вчинив злочин, який є обов’язковим елементом змісту кримінальної відповідальності. Тож суд не постановляє обвинувальний вирок, яким особа офіційно визнається винною у вчиненні злочину, що містить негативну оцінку вчинку і його суб’єкта державою. У разі звільнення від кримінальної відповідальності при тому, що його підстави є нереабілітуючими, держава з різних міркувань відмовляється від свого права піддати особу, яка вчинила злочин, осуду і тим більше примусу, передбачених кримінальним законом. Це дає підстави стверджувати, що звільнення від кримінальної відповідальності – це форма реалізації кримінально-правових норм поза інститутом кримінальної відповідальності.

Дискусійним лишається питання щодо віднесення до форм кримінальної відповідальності примусових заходів медичного характеру. Зрозуміло одне: коли вони застосовуються до неосудної особи – це не може вважатися кримінальною відповідальністю. Щодо примусових заходів медичного характеру, що застосовуються до обмежено осудних осіб, такої однозначності не існує. З огляду на те, що такі заходи переважно застосовують паралельно з покаранням, вважати їх як самостійну форму кримінальної відповідальності, мабуть, недоцільно. Але тоді постає питання щодо їх кримінально-правової природи. Отже, зазначена проблема потребує додаткового вивчення.

2.2.2. Перспективи вдосконалення форм кримінальної відповідальності в контексті реформування кримінальної юстиції в Україні

Щодо можливих перспектив розвитку інституту кримінальної відповідальності взагалі і її форм зокрема слід зауважити, що на цей інститут, безперечно, вплине ідея розподілу кримінальних правопорушень на злочини та кримінальні проступки. Загалом, підтримуючи ідею введення інституту кримінального проступку, не можна не погодитися із судженнями, що це можливо лише за умови широкої і всебічної його наукової експертизи з урахуванням європейського досвіду.

По-перше, поява інституту кримінального проступку ставить принципове питання щодо поняття та визначення його місця у системі законодавства. Зміст кримінальних проступків повинні становити діяння, що за чинним КК України належать до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства повинні бути визнані такими, що не мають суспільної небезпечності, а характеризуються суспільною шкідливістю. Оскільки небезпечність і шкідливість є виключно оціночними поняттями, все залежить від того, якого консенсусу буде досягнуто в експертному середовищі. Зрозуміло одне – між злочином і кримінальним проступком існує суттєва різниця. Вона проявляється у фактичних наслідках їх вчинення, що має знайти своє відображення й у кримінально-правових наслідках вчинення цих видів кримінального правопорушення.

До кримінальних проступків слід віднести також найбільш тяжкі види адміністративних правопорушень, за які встановлено адміністративний арешт чи великі розміри штрафу, що вимагає змагального процесу розслідування та судового розгляду.

По-друге, одразу ж виникає проблема криміналізації і декриміналізації, особливо з урахуванням глибокого і всебічного вивчення соціальної зумовленості визнання відповідних видів правопорушень кримінальними проступками. Уважно потрібно ставитися до ідеї визнання деяких адміністративних правопорушень кримінальними проступками, як і, навпаки, можливої трансформації низки злочинів у проступки. Слід пам’ятати, що включення певної групи адміністративних правопорушень до КК України матиме не лише формальний характер, а й міститиме загрозу широкої фактичної криміналізації тієї частини адміністративних правопорушень, що вчиняють фізичні особи та мають значні показники за обсягом реального їх вчинення (наприклад, дрібна крадіжка, дрібне хуліганство). Ці показники для певних адміністративних правопорушень рахуються на мільйони.

По-третє, хоча сьогодні значна кількість науковців, які досліджують проблему кримінальних проступків, висловлюється за їх виокремлення в межах чинного КК України у виді книги Особливої частини з одночасним закріпленням основних характеристик цієї групи діянь у нормах Загальної частини КК України, існує й інша модель їх законодавчого визначення (крім окремого закону про кримінальні проступки). Її сутність у тому, щоб визнати кримінальними проступками нинішні злочини невеликої тяжкості, встановивши за їх вчинення замість позбавлення волі та обмеження волі арешт на строк, відповідно, до шести та до трьох місяців. Такий варіант вирішення проблеми був би найбільш оптимальним. До того ж, він гуманізував би кримінальне законодавство, адже замість злочинів невеликої тяжкості з їх покаранням аж до позбавлення волі та судимістю з’явилася б група кримінальних проступків без зазначених кримінально-правових наслідків.

На порядок денний у зв’язку з розробкою законодавства щодо відповідальності за зазначені проступки необхідно також поставити питання щодо введення до системи суб’єктів судочинства мирових суддів, які й розглядали б справи стосовно кримінальних проступків.

Впровадження кримінального проступку потребує вдосконалення форми кримінальної відповідальності за їх вчинення, а саме, застосування такої відповідальності не у формі покарання, а у формі кримінально-правового стягнення. Якщо в інших галузях права стягнення давно існує, чому б не запровадити його і в кримінальному праві? Окрім іншого, це виправдовувало б відсутність судимості при застосуванні кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку. Судимість завжди пов’язується з покаранням, тому збереження покарання за проступки без судимості важко раціонально пояснити. Інша справа кримінально-правове стягнення без судимості.

2.3.1. Філософське та кримінально-правове обґрунтування підстави настання кримінальної відповідальності

Філософська підстава настання кримінальної відповідальності ґрунтується на ідеї свободи волі, свободи вибору суб’єктом варіанта власної поведінки в конкретних умовах об’єктивної дійсності. Якщо суб’єкт не має вибору між вчиненням суспільно небезпечного діяння та його невчиненням, кримінальна відповідальність виключається. Матиме місце крайня потреба. Отже, з філософських позицій підставою настання кримінальної відповідальності є свобода вибору (волі).

У теорії кримінального права зазначалися фактична та юридична підстави настання кримінальної відповідальності. Фактична підстава розглядалась як факт об’єктивної дійсності, що обумовлює настання кримінальної відповідальності. Таким є факт вчинення злочину.

Прихильники цієї точки зору юридичною підставою кримінальної відповідальності вважають наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом.

У КК України 2001 року відбулося об’єднання фактичної та юридичної підстав в одну кримінально-правову норму (ч. 1 ст. 2 КК України). Це дало позитивний наслідок: припинилася дискусія щодо кримінально-правового поділу підстав настання кримінальної відповідальності на види. Отже, кримінально-правова (матеріально-правова) підстава настання кримінальної відповідальності одна: існування у діянні ознак складу злочину (ч. 1 ст. 2 КК України).

Проте слід виокремлювати й процесуально-правову (формальну) підставу, а саме: обвинувальний вирок суду, що набув чинності. Лише сукупність двох означених підстав здатна «запустити» механізм реалізації кримінальної відповідальності та чітко визначити початок її настання.

2.3.2. Склад злочину та його кримінально-правове значення

Традиційно склад злочину визначається як сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як злочинне. Об’єктивні ознаки характеризують такі елементи складу злочину, як його об’єкт, предмет та об’єктивну сторону, суб’єктивні ознаки – суб’єкта та суб’єктивну сторону складу злочину.

Щодо об’єкта злочину слід зауважити, що формальне його визначення не викликає суперечок серед дослідників цієї проблеми; воно полягає у тому, що: об’єкт – це те, що зазнає суспільно небезпечного впливу від злочинного діяння, в результаті якого об’єкт або зазнає шкоди, або йому створюють небезпеку її настання.

Щодо сутності та змісту об’єкта злочину існує безліч концепцій. Найбільш поширені серед них – захищений правом інтерес (Р. Ієрінг, Ф. Ліст); суб’єктивне право (В.Д. Спасович, А. Фейєрбах); безпека і добробут громадян (О.Ф. Кістяківський); блага та інтереси, що охоплюються законом (правові блага) (Г.В. Колоколов, Є.Я. Немировський, О.М. Круглевський); правові норми (М.Д. Сергієвський); норма права в її реальному бутті (М.С. Таганцев); у розумінні посереднього об’єкта, порушуваний припис, норма, а в розумінні безпосереднього об’єкта – суспільне відношення, що є реальним проявом цього припису (І.Я. Фойницький); з формального боку, норма права, а з матеріального – блага та інтереси, що охоплює ця норма (Л.С. Білогриць-Котляревський); окремі особи чи групи осіб (П.Д. Калмиков); охоронювані кримінальним законом суспільні відносини (Б.С. Нікіфоров, А.А. Піонтковський, Є.А. Фролов, М.Й. Коржанський, В.Я. Тацій та інші).

Теорія «об’єкт злочину – суспільні відносини» тривалий час була домінуючою, але останнім часом висловлено думку про її нерезультативність з погляду теорії та практики протидії злочинності.

Сьогодні немає жодних підстав для повсякденного звернення до такої високої філософської категорії, як суспільні відносини, а особливо для оперування нею при визначенні об’єкта злочину. Категорійний статус суспільних відносин більшою мірою відповідає досить абстрактному рівню соціально-філософського погляду на суспільство. Суспільні відносини як соціально-філософське поняття з успіхом можуть виконувати роль сутнісної характеристики суспільства, а не вузької юридичної категорії, якою є склад злочину.

У понятті «суспільні відносини» акцент зроблено на його першій частині – «суспільні», – що наголошує на надіндивідуальному характері соціальних залежностей і, відповідно, трансіндивідуальній сталості сторін суспільних відносин. Справжніми суб’єктами суспільних відносин є не індивідууми, не локальні соціальні групи, а винятково великі соціальні спільноти (класи, нації тощо), які становлять надіндивідуальну реальність.

Отже, суспільні відносини – це категорія, що виражає спосіб суспільного взаємозалежного співбуття великих соціальних груп, а не окремих індивідуумів.

Теза про те, що об’єктом злочину виступають суспільні відносини, дуже віддалена від безпосередньої практики юриста, оскільки окремому суб’єкту чи їх групі (співучасть у злочині) ні прямо, ні опосередковано непосильно порушити суспільні відносини у названому вище їх розумінні.

Категорія «суспільні відносини» відображає дійсність на надзвичайно високому рівні абстракції. Як правило, правознавець з такими рівнями абстракції не працює. Він має справу з питаннями правового захисту життя, здоров’я, гідності, власності, політичної системи тощо, але при цьому завдяки існуючій теорії «суб’єкт злочину – суспільні відносини» схильний трактувати злочин як посягання саме на суспільні відносини.

Це непорозуміння виникає через те, що суспільні відносини змішують з формами їх зовнішнього прояву. Найчастіше суспільні відносини ототожнюють з міжособистісними відносинами, а інтереси, потреби, цінності та ідеали вважають змістом цих відносин. Більш коректним було б таке вирішення цього питання: об’єктом злочину є не суспільні відносини, а певні цінності, щодо яких вони виникають.

Отже, в злочинних діяннях окремих осіб немає небезпеки суспільним відносинам, тому вони не є об’єктами злочину. Норми чинного кримінального права охоплюють сферу конкретних діянь індивідуумів стосовно одне одного і прямо не згадують про суспільні відносини. Це обмежує можливість спекуляцій навколо суспільних відносин як об’єкта злочину. У злочинних діях окремих осіб немає загрози суспільним відносинам. Від злочину страждають не міфічні суспільні відносини, а конкретні цінності: особистість, життя, здоров’я, громадська безпека, власність тощо.

Неабияке кримінально-правове значення має поділ об’єктів злочину на види. Зазвичай їх поділяють на три види: загальний, родовий та безпосередній. Останній вид поділяють на підвиди: основний та додатковий. При цьому додатковий об’єкт буває обов’язковим та факультативним.

Зазначений підхід потребує деяких уточнень. Зокрема, перш ніж поділяти об’єкти на зазначені вище види, слід виокремити два явища та поняття про них: об’єкт кримінально-правової охорони та об’єкт злочину. Перше охоплює всю сукупність цінностей, визначених у ч. 1 ст. 1 КК України, до моменту злочинного посягання на них. Тобто про загальний об’єкт можна говорити лише в його «статиці», а не як про елемент складу вчиненого злочину («динаміка»). До складу конкретного злочину загальний об’єкт не включається.

Щодо родового об’єкта слід зазначити, що він є структурним елементом так званого родового складу злочину як певної абстракції, теоретичної категорії, яка забезпечує пізнання кримінально-правових ознак групи однорідних злочинів. Родовим об’єктом є сукупність однорідних цінностей, які охороняються групою однорідних кримінально-правових норм. (Звідси – друга назва цього об’єкта: груповий). Родовий об’єкт є частиною загального об’єкта кримінально-правової охорони.

Із змісту Особливої частини КК України постає, що родові об’єкти поділяються на окремі, більш дрібні групи цінностей. Інколи їх називають видовими об’єктами кримінально-правової охорони, хоча з позиції теорії класифікації явищ ця назва не зовсім вдала. Наприклад, громадську безпеку утворюють такі її види, як загальна, транспортна та виробнича безпеки.

Своєю чергою так звані видові об’єкти поділяються на безпосередні об’єкти, які зараховують до складів конкретних злочинів як їх елементи.

Поділ об’єктів кримінально-правової охорони (об’єктів злочину) на зазначені види має пізнавальне (гносеологічне), аксіологічне (ціннісне) та кримінально-правове значення. Останнє полягає передусім у тому, що саме за родовим та видовим об’єктами має систематизуватися Особлива частина «кримінального» закону. За родовим об’єктом доцільно виокремлювати її розділи, а за видовим – глави. Зазначену частину чинного КК України побудовано по-іншому: в основу виокремлення одних її розділів покладено родові об’єкти, а в основу інших – видові (Розділи ІХ, Х, ХІ тощо), тому не можна назвати її досконалою.

Щодо поділу на види безпосереднього об’єкта злочину варто зазначити, що в теорії досі немає усталеної думки про ознаки основного безпосереднього об’єкта злочину. Таким об’єктом, по-перше, є цінність, заради охорони якої встановлено відповідну кримінально-правову норму-заборону; по-друге, цінність, яка у всіх без винятку випадках страждає від забороненого цією нормою злочинного діяння. Дотримання зазначеного правила забезпечує правильне визначення місця відповідного складу злочину в системі Особливої частини КК України. Під час написання цієї частини чинного КК України це правило було порушено, в результаті чого низку кримінально-правових норм розміщено не за призначенням (статті 148, 149, 150, 151-1 тощо).

Наступною складовою структури складу злочину є предмет злочину. Щодо його сутності та змісту в теорії кримінального права висловлюються різні думки. Превалююча серед них та, що предмет – це річ матеріального світу, вказана в законодавчому визначенні певного злочину, або така, що постає з цього визначення, з певними ознаками якої пов’язується наявність відповідного складу злочину. Тож можна зробити висновок, що є предметні та безпредметні склади злочину.

Подане означення предмета злочину не витримує критики. По-перше, кримінологічні реалії та зміст вітчизняного кримінального законодавства свідчать, що предметом злочину є не лише речі, а й будь-які інші субстанції, незаконно впливаючи на які, вчиняється злочин. Такими субстанціями закон називає інформацію, людину тощо.

По-друге, безпредметних злочинів немає. Інша річ, що в одних випадках предмет прямо називається в законодавчому визначенні складу певного злочину, а в інших – інформація про предмет здобувається шляхом тлумачення відповідної кримінально-правової норми.

Наступним елементом складу злочину, яким об’єднано групу його об’єктивних ознак, є об’єктивна сторона злочину. Вона є зовнішньою стороною злочину в тому сенсі, що більшість її ознак людина сприймає, на відміну від сторони суб’єктивної, яка такому сприйняттю не піддається, тому називається внутрішньою стороною злочинного діяння.

Об’єктивна сторона – це зовнішній процес вчинення злочинного діяння та його шкідливі наслідки. Її утворюють обов’язкові та факультативні кримінально-правові ознаки. До обов’язкових належать: злочинне діяння, спричинена ним шкода чи створена небезпека її спричинення та причинний зв’язок між ними. Остання ознака викликає інколи серйозні труднощі в правозастосовній діяльності. Не слід забувати, що існують два види зв’язку між діянням і спричиненою ним шкодою: безпосередній і опосередкований. Лише перший із них є власне зв’язком причинним. В ситуаціях, коли шкоду спричиняє не діяння суб’єкта, а щось інше, причинний зв’язок між діянням і шкодою шукати марно, його не існує. Натомість в таких випадках має місце обумовлюючий зв’язок тому, що діяння виступило необхідною умовою настання шкоди в результаті дії якоїсь іншої сили. Наприклад, суб’єкта, який, маючи реальну можливість, не надав допомоги особі, яка взимку впала з мосту в глибоку ріку і втопилася, може бути засуджено за ч. 3 ст. 136 КК України, але це жодним чином не означає, що спричинником смерті був саме він. Його бездіяльність лише створила умови для спричинення смерті в результаті впливу на потерпілого вказаних чинників.

Групу факультативних ознак об’єктивної сторони злочину утворюють: спосіб, місце, час, обстановка, засоби та знаряддя вчинення злочину.

Кримінально-правове значення факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину полягає в наступному:

– у випадках, визначених відповідними статтями Особливої частини КК України, вони «трансформуються» з факультативних в обов’язкові (спосіб – у складі крадіжки, грабежу, шахрайства, розбою тощо; місце – у складі контрабанди; час – у складі державної зради; обстановка – у складі залишення в небезпеці);

– у випадках, визначених відповідними частинами статей Особливої частини КК України, вони визнаються кваліфікуючими та особливо кваліфікуючими обставинами вчинення певного злочину;

– у випадках, визначених статтями 66, 67 Загальної частини КК України, вони визнаються обставинами, які пом’якшують або обтяжують покарання.

Суб’єктивні ознаки складу злочину, як відомо, зосереджені у двох його елементах: суб’єктивній стороні злочину та суб’єкті злочину. Означені елементи складу злочину, на відміну від розглянутих вище його об’єктивних елементів, достатньо відображені в тексті КК України, тому при їх вивченні та тлумаченні в процесі правозастосування виникає значно менше проблемних питань. Зосередимо увагу лише на деяких із них.

Зокрема, дискусійним є питання проблеми вини у так званих формальних складах злочину. Щодо цього слід зауважити, що, за загальновизнаною думкою, злочини з формальним складом можуть вчинятися лише умисно. З огляду на те, що законодавче визначення необережної вини сфокусоване на суспільно небезпечних наслідках діяння, а вони не входять до структури об’єктивної сторони формальних складів злочину, можливість вчинення такого злочину з необережності виключається. Отже, без зміни теоретичного розуміння та законодавчого визначення форм вини необережний злочин з формальним складом уявити неможливо. Такі злочини є тільки умисними.

Умисел є формою вини, для якої характерне найбільш негативне (зневажливе) психічне ставлення суб’єкта суспільно небезпечного діяння до охоронюваних законом цінностей, що обумовлює його підвищену, у порівнянні з необережністю, небезпечність.

Відповідно до ст. 24 КК України умисел поділяється на прямий і непрямий (евентуальний). Прямий – якщо особа під час вчинення злочину усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хотіла їх настання.

Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала лише можливість настання його суспільно небезпечних наслідків і, не бажаючи цього, свідомо припускала їх настання. Як зазначав відомий дослідник складу злочину О.М. Трайнін, евентуальний умисел (і в цьому його особливість) передбачає, що наслідок, який не бажає, але свідомо припускає винний, є саме евентуальним, тобто може настати, а може і не настати.

Отже, розмежування видів умислу здійснюється шляхом співвідношення його інтелектуальних та вольових ознак. Розмежування видів умислу значною мірою впливає на ступінь вини, а тому на межі відповідальності та покарання виступає одним із чинників їх індивідуалізації.

Законодавець визначає види умислу відповідно до матеріальних складів злочину, вказуючи на психічне ставлення суб’єкта як до діяння, так і до наслідків (ст. 24 КК України). При цьому у злочинах з формальним складом, де наслідки не є його елементом, вольова ознака у виді психічного ставлення до них, на перший погляд, не впливає на визначення виду умислу. Саме тому цю ознаку вини визначають через психічне ставлення не щодо наслідків, а щодо самого діяння.

У теорії склалося щонайменше два підходи до визначення психічного ставлення суб’єкта до об’єктивних ознак формального складу злочину. Одні криміналісти вважають, що в цих складах злочину суб’єкт усвідомлює суспільну небезпечність діяння і хоче його вчинити, не формуючи свого психічного ставлення до наслідків діяння. На думку іншої групи фахівців, усвідомлення суспільної небезпечності діяння неможливе без усвідомлення небезпечності його наслідків навіть тоді, коли останні винесено за межі законодавчого визначення складу злочину.

Окремим проблемним аспектом є визначення виду умислу у злочинах з формальним складом. Більшість фахівців стверджують, що такі злочини вчиняють лише з прямим умислом. Однак існує і протилежна думка.

З погляду представників першої групи вчених, оскільки у злочинах з формальним складом наслідки не є обов’язковим його елементом, психічне ставлення до них відсутнє. На їхню думку, ознакою об’єктивної сторони, яка втілює суспільну небезпечність діяння у зазначених складах, є заборонене законом діяння. Усвідомлення суспільної небезпечності цього діяння та бажання вчинити його і складають зміст інтелектуального та вольового моментів умислу у формальному складі злочину. Тому непрямий умисел при вчиненні злочинів з таким складом виключається, адже передбачення як різновид психічного ставлення до дійсності згідно зі ст. 24 КК України стосується лише наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом перебувають за межами об’єктивної сторони.

Аргументуючи висновок, що у формальних складах вольовий зміст умислу обмежується лише вольовим ставленням до суспільно небезпечних діянь, О.І. Рарог наводить такий приклад: ґвалтівник, усвідомлюючи, що вчиняє статевий акт з жінкою всупереч її волі шляхом застосування насильства, у будь-якому разі бажає вчинити дії, що мають саме такі соціальні ознаки. Це свідчить про те, що у разі вчинення злочинів з формальним складом вольовий елемент умислу завжди полягає у бажанні вчинити суспільно небезпечні діяння, заборонені кримінальним законом, тобто умисел може бути лише прямим.

Подібну позицію відстоює І.Г. Філановський, який стверджує, що прогалину у законодавстві щодо визначення видів умислу лише для матеріальних складів злочину практично можливо усунути за допомогою прийому, згідно з яким психічне ставлення до наслідків діяння повинно проектуватись на саме діяння. Це дає змогу ігнорувати факт відсутності наслідків.

Неможливість існування непрямого умислу у злочинах вказаної категорії підтримував і П.С. Дагель, вважаючи, що у формальних складах зміст вини визначається психічним ставленням до діяння. Водночас він зазначав, що для характеристики злочину як умисного достатньо усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, а у зв’язку з тим, що види умислу відрізняються один від одного різним психічним ставленням особи до суспільно небезпечних наслідків своєї дії, поділ умислу у формальних складах на прямий і непрямий не має сенсу. Тому правильніше говорити просто про умисел, або лише про прямий умисел.

Щодо останнього висловлює влучні критичні зауваження В.А. Ломако, наголошуючи на неможливості існування, окрім закріплених у КК України видів умислу, ще й «універсального», побудованого на основі лише інтелектуального моменту – усвідомлення суспільної небезпечності діяння. Подібне міркування, зазначає дослідник, не лише не узгоджується із загальним поняттям вини, а й суперечить законодавчому опису окремих видів умислу.

Протилежну позицію щодо характеристики вини у формальних складах злочину висловлював Б.С. Нікіфоров. На його думку, суспільно небезпечний результат завжди є органічно включеним у діяння. Вчинення діяння – ні що інше, як спричинення певних наслідків. Умисел є формою психічного ставлення не до власне діяння, а до його соціальної сутності, тобто до його наслідків.

Зазначене підтримував Г.А. Кригер, який вважав, що психічне ставлення як до діяння, так і до наслідків потрібно встановлювати незалежно від того, йдеться про матеріальний чи формальний склад злочину. Цю позицію поділяв М.Й. Коржанський, наголошуючи на обов’язковості встановлення вольової ознаки відносно наслідків злочину.

Ще більш категоричний В.М. Мельничок, який стверджує, що встановлювати вину у злочинах з формальним складом необхідно лише на підставі психічного ставлення суб’єкта до можливих наслідків цього злочину, до заподіяння шкоди об’єкту посягання. При цьому потреби у з’ясуванні вольової ознаки стосовно діяння взагалі не існує.

Послідовним прихильником необхідності встановлення психічного ставлення до наслідків злочинного діяння у будь-якому складі злочину (в тому числі й у формальному, усіченому) є відомий український криміналіст, професор А.О. Пінаєв. Він влучно зазначає, що у формальних складах злочину за межі складу виводяться не наслідки посягання, а лише їх розміри. На думку вченого, яку важко спростувати, у злочинах з формальним складом особа не лише усвідомлює суспільно-небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності, а й передбачає її суспільно небезпечні наслідки, бажаючи їх настання.

Викладене вище дає змогу зробити висновок, що необхідною та достатньою умовою наявності вини у злочинах з формальним складом можна вважати усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та бажання його вчинити, але за умови, що усвідомлення суспільної небезпечності діяння розуміється як результат усвідомлення його наслідків, а бажання вчинити злочинне діяння одночасно означає наявність бажання досягти злочинних наслідків. Та обставина, що ці наслідки у формальному складі злочину «опинилися» за межами складу, жодним чином не змінює змісту вини суб’єкта. У формальному складі злочину порівняно із матеріальним модифікується лише форма вини, а не її зміст.

Оскільки діяння є засобом досягнення певного результату в процесі осмислення діяння, в тому числі й усвідомлення його суспільної небезпечності, то результат діяння «вмонтовано» в структуру осмислення (усвідомлення) його сутності. Тож доходимо висновку, що процес усвідомлення сутності діяння одночасно є процесом усвідомлення наслідків, до яких воно призводить. Діяння і його наслідки можна вважати елементами одного об’єкта усвідомлення (осмислення) суб’єктом, який його вчиняє, а отже – досягає. Роз’єднання діяння та його наслідку повинно мати виключно умовний характер. Насправді діяння та його результат у свідомості суб’єкта злиті воєдино, інакше неможливо адекватно усвідомити та оцінити ні перше, ні друге. За дотепним висловом В.М. Мельничка, інакше ми не зможемо відрізнити подвиг героя, який вдався до самопожертви, від самогубства.

Стосовно іншого аспекту дискусії щодо змісту вини у формальних складах злочину, а саме – виду умислу, зауважимо, що для злочинів з формальним складом характерною є вина у виді прямого умислу. Але не тому, що суб’єкт не має психічного ставлення до наслідків діяння. Навпаки, саме наявність такого ставлення до наслідків визначає зміст ставлення до діяння. До слова, саме тому законодавча формула умислу є універсальною і не потребує змін та «уточнень».

Дехто з учених припускають можливість вчинення злочину з формальним складом і з непрямим умислом. Зокрема, В.Г. Макашвілі вбачає непрямий умисел у формальних складах злочину, коли суб’єкт, вчинюючи діяння, не впевнений у його злочинному характері і лише припускає, що воно є суспільно небезпечним.

На нашу думку, у зазначених складах злочину має місце лише прямий умисел. Проте ситуації, змодельовані прихильниками іншої думки, нетипові для практики. При цьому ми усвідомлюємо, що теоретично зазначений аспект характеристики вини у злочинах з формальним складом є дискусійним, тому повинен бути предметом подальших наукових досліджень.

Щодо суб’єкта злочину традиційно його поняття формулюється так: це фізична, осудна особа, яка у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила злочин (ст. 18 КК України). Це свідчить про три ознаки загального суб’єкта – його «фізичність», осудність та досягнення віку кримінальної відповідальності. Якщо ж суб’єкт наділений бодай однією додатковою ознакою, він автоматично зараховується до так званих спеціальних суб’єктів.

Подібне визначення суб’єкта злочину має суттєві вади, головна – недостатня вичерпність ознак і як наслідок – недостатньо детальна характеристика явища, що відображається у визначенні. Це призводить, окрім іншого, до формальної класифікації суб’єктів, що породжує суперечність та труднощі в кримінально-правовій оцінці суспільно небезпечних діянь, зокрема, під час кваліфікації співучасті у злочині зі спеціальним суб’єктом.

Суб’єкт злочину доцільно визначати як фізичну, осудну особу, яка вчинила у віці, з якого настає кримінальна відповідальність, суспільно небезпечне діяння, заборонене кримінальним законом, та має інші ознаки, закріплені в Особливій частині КК України. Це визначення дає змогу виокремити дві групи ознак суб’єкта – обов’язкові та факультативні.

До обов’язкових ознак належать: фізична природа, осудність, факт вчинення саме цією особою суспільно небезпечного діяння та досягнення нею на той час віку кримінальної відповідальності.

Факультативні ознаки суб’єкта – це обставини, що обмежують коло можливих суб’єктів окремих злочинів та характеризують особу, правове становище чи специфіку злочинних діянь. Ці обставини або прямо закріплені в Особливій частині КК України, або містяться в її змісті. На відміну від невеликої кількості обов’язкових ознак, факультативних ознак суб’єкта налічується кілька десятків, і їх кількість зростає, що віддзеркалює природне розмаїття людської життєдіяльності.

Особливий інтерес становить друга, обов’язкова ознака суб’єкта – осудність, формула якої є однією з аксіом кримінального права. Осудність традиційно визначають як можливість особи під час вчинення злочину усвідомлювати своє діяння та керувати ним (ст. 19 КК України).

Недоліком цього визначення є те, що воно фокусує увагу лише на психологічному боці явища, залишаючи осторонь не менш важливі його аспекти – соціально-медичний та юридичний. Більш точним за змістом могло б бути таке визначення осудності: це – здатність особи в момент вчинення злочину за своїм психічним станом усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним, а внаслідок цього – здатність підлягати кримінальній відповідальності за вчинене. Отже, осудність характеризує не один критерій (психологічний), а щонайменше три: соціально-медичний, психологічний та юридичний.

Соціально-медичний критерій визначається словами «за своїм психічним станом» і означає, що суб’єкт під час вчинення злочину, по-перше, досяг такого рівня розвитку психічних функцій та соціалізації[1], які дають можливість йому усвідомлювати справжній сенс того, що діється, та керувати своїми вчинками, по-друге, він не страждає на жодну з хворобливих вад психіки, що позбавляє його спроможності звітувати за свої дії чи керувати ними.

Соціально-медичний критерій є показником певного вікового розвитку та психофізіологічного стану людини. Він слугує своєрідною основою наступного, психологічного критерію.

Психологічний критерій осудності – це здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним. Цей критерій характеризує людину з соціально-психологічного боку, засвідчуючи, що вона є не безвольною істотою, залежною від біофізичних факторів, а особистістю, яка має розум та волю і здатна емоційно переживати. Особистість, котра спроможна не лише адекватно відображати об’єктивну реальність, розуміти антисоціальну суть своєї злочинної поведінки, а й вільно обирати той чи інший варіант поведінки взагалі, тобто керувати нею.

Психологічний критерій характеризують дві відносно самостійні ознаки – інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна – це здатність усвідомлювати фактичний характер своєї злочинної поведінки та її суспільну небезпечність, а вольова – спроможність керувати такою поведінкою. Здатність усвідомлювати свою поведінку та керувати нею – ще не усвідомлення та керування. Інтелектуальна та вольова ознаки психологічного критерію осудності характеризують потенційні психічні можливості особистості, її статику. Набуваючи динаміки, від можливості до реального усвідомлення та керування, ці властивості інтелекту та волі автоматично стають ознаками суб’єктивної сторони злочину. У цьому відмінність ознак вини, особливо навмисної, від ознак осудності.

Для визнання особи осудною необхідно встановити обидві зазначені ознаки в їх сукупності. Відсутність цих ознак або однієї з них, наприклад, вольової, трансформує осудність в неосудність. Ситуацію, коли немає інтелектуальної ознаки, а є вольова, уявити неможливо (внаслідок послідовності розвитку психічних процесів – від інтелектуального до вольового, а не навпаки).

Інтелектуальна та вольова діяльність психіки супроводжується багатьма емоціями, відбувається у своєрідному емоційному полі, що впливає як на першу, так і на другу сфери психічної діяльності. Однак емоційна ознака самостійного значення, мабуть, не має, оскільки емоції, хоч якими б сильними вони були, безпосередньо не породжують здатності усвідомлення сенсу діяння та керівництва ним. Вони лише впливають на цю здатність, через те повинні враховуватись при встановленні психологічного критерію осудності. З цих міркувань емоційну ознаку не включено і в запропоноване визначення осудності.

Юридичний критерій осудності немов би постає з двох попередніх: соціально-медичного та психологічного. Він означає здатність особи, яка вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене, підлягати кримінальній відповідальності. Зрештою, осудність – це здатність особи до усвідомлення та сприйняття сенсу осуду. Лише спроможна до цього людина піддається кримінально-правовому впливу. Стосовно суб’єкта, позбавленого здатності усвідомити та сприйняти осуд своєї поведінки, право взагалі (кримінальне зокрема) безсиле, тут потрібні інші засоби – медико-психіатричні.

Потреба відокремлення юридичного критерію від інших у формулі осудності та самостійний його розгляд обумовлені насамперед тим, що без юридичного критерію установлення інших – соціально-медичного та психологічного – перетворюється на самоціль, що позбавлена юридичного сенсу. Але ж осудність – це передусім категорія юридична, оскільки вона є ознакою суб’єкта як елемента саме юридичної конструкції – складу злочину. Розуміння цього, мабуть, і пояснює те, що в літературі ототожнюють терміни юридичного критерію з психологічним.

Доцільність самостійного виокремлення юридичного критерію осудності підтверджує і аналіз чинного кримінального законодавства. Відповідно до ч. 1 ст. 19 КК України «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння... перебувала в стані неосудності». Продовжуючи думку законодавця, можна сказати: «Не підлягає тому, що неосудна особа не здатна сприймати зміст цієї відповідальності, не здатна бути відповідальною за вчинене, тобто відсутній самостійний юридичний критерій осудності, а отже, і сама осудність».

Визнання відносної самостійності юридичного критерію в структурі осудності не свідчить про повернення до так званої концепції доцільності в формулі осудності, відповідно до якої осудність розглядалась тільки як здатність до сприйняття впливу покарання безвідносно до того, звітувала особа собі про свої дії, керувала ними чи ні. Осудність – це здатність адекватного сприйняття та відображення дійсності в момент вчинення злочинного діяння та розуміння можливих наслідків його вчинення у формі кримінальної відповідальності, тобто сукупність трьох критеріїв: соціально-медичного, психологічного та юридичного як органічного поєднання.

Таке розуміння осудності, окрім теоретичного, має і прикладний аспект. Воно дає змогу відповісти на одне непросте запитання: хто повинен встановлювати факт осудності чи неосудності, хто в цьому компетентний – юрист, психіатр чи вони разом? Якщо разом, то як це зробити? Запропонована концепція осудності дає змогу сформулювати наступну відповідь: перші два критерії повинен встановлювати психіатр, а третій, юридичний, звісна річ, – юрист. Чітка правова регламентація процесу встановлення осудності/неосудності повинна бути відображена в новому КПК України, так само, як і визначення осудності в новій редакції КК України.

Обов’язкові ознаки суб’єкта злочину характеризують його як загального суб’єкта. Однак у КК України питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб’єктом.

Поділ суб’єктів на загальний та спеціальний здійснюється в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме: за наявністю або відсутністю бодай однієї обставини, яка доповнювала б обов’язковий перелік основних ознак злочину («фізичність», осудність та досягнення певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Будь-яка додаткова обставина в характеристиці суб’єкта не завжди автоматично «перетворює» його із загального в спеціальний. Річ у тім, якщо є додаткові ознаки, причому прямо передбачені в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння, суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.

Спеціальний суб’єкт – це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх осіб, а лише для певної їх категорії, до якої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а лише щодо відповідної групи злочинів – службових, військових тощо. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, що адресується тільки їм. Особа, наділена лише обов’язковими ознаками суб’єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна, – виступити в ролі співучасника в злочині, виконавцем якого є спеціальний суб’єкт. Особа, яка має ознаки і спеціального суб’єкта, у разі порушення загальної заборони нестиме відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, посадова особа чи військовослужбовець, які вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти.

Отже, поділ суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально, механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, яке вчиняє суб’єкт, або характером кримінальної протиправності діяння.

Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, мають ще дрібнішу класифікацію. Це відіграє не лише пізнавальну, а й практичну роль. Загальні суб’єкти залежно від того, чи мають вони поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками.

Загальний суб’єкт першого виду – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних.

Загальний суб’єкт другого виду – це суб’єкт, котрий має поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але внаслідок цього він не стає спеціальним суб’єктом, оскільки ним порушується не спеціальна, «вузька» заборона, а загальна, обов’язкова для всіх: не вбий, не вкради тощо. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі злочину дитиновбивства, службову особу – у складі злочинів вимагання чи торгівлі людьми тощо.

Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи залежно від: 1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації.

2.3.3. Умови настання кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність настає за наявності не лише підстав для цього, а й визначених законом умов. Першою з них закон про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 2 КК України) називає відсутність недоведеності вини особи у вчиненні злочину. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли доведено винуватість конкретного суб’єкта у вчиненні передбаченого в Особливій частині КК України діяння. Коли цього не доведено, особа вважається невинуватою у цьому і не може бути піддана кримінальній відповідальності. Проте зауважимо, що в ч. 2 ст. 2 КК України, по-перше, вбачається деяка непослідовність законодавця – спочатку йдеться про винуватість, а потім про вину в одному й тому ж сенсі слова, хоча ці поняття відображають самостійні явища; по-друге, законодавець оперує поняттям «кримінальне покарання» замість терміна «кримінальна відповідальність».

Останнє законодавче положення не витримує критики. Воно є відлунням ототожнення кримінальної відповідальності з покаранням. До того ж, вживання терміна «кримінальне» поряд з терміном «покарання» недоречне, тому що некримінальних покарань не існує. Засоби впливу на осіб, які вчиняють дисциплінарні чи адміністративно-деліктні правопорушення, називаються не покаранням, а стягненням.

Наступною умовою настання кримінальної відповідальності відповідно до ч. 3 ст. 2 КК України є відсутність факту попереднього застосування відповідальності за той самий злочин. Як відомо, у кримінальному праві існує принцип неприпустимості подвійної відповідальності за одне й те саме діяння (non bis in idem), згідно з яким і сформульовано в законі зазначену умову настання кримінальної відповідальності.

Ще однією умовою настання кримінальної відповідальності слід визнати відсутність підстав для обов’язкового звільнення від кримінальної відповідальності, а точніше – для обов’язкової відмови від її застосування. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли відсутня передбачена законом необхідність або можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. За потреби звільнення особи від кримінальної відповідальності за нормами Розділу ІХ Загальної частини КК України (загальне звільнення) чи за відповідними статтями Особливої його частини (особливе звільнення) кримінальну відповідальність застосовувати неможливо (при обов’язковому звільненні) або недоцільно (при факультативному звільненні).

Процес реагування на вчинений злочин утворює самостійну систему заходів, які вживаються у певній послідовності. Оскільки, як зазначалося, головним засобом такого реагування, як і спеціальної протидії злочинності взагалі, є кримінальна відповідальність, механізм її застосування чи відмови від застосування уособлює механізм спеціальної протидії злочинності. Його утворюють послідовно здійснювані в межах кримінально-процесуальної форми такі складові:

1) притягнення до кримінальної відповідальності;

2) покладання кримінальної відповідальності;

3) реалізація кримінальної відповідальності.

2.4.1. Притягнення особи до кримінальної відповідальності та роль прокуратури у його здійсненні

Перший комплекс заходів застосування кримінальної відповідальності найчастіше розпочинається з виявлення злочину та його розкриття, тобто встановлення ймовірного суб’єкта його вчинення. Виявленню підлягає не лише вчинений закінчений злочин, а й готування та замах на його вчинення.

Після цього розпочинається процес притягнення підозрюваного у вчиненні злочину суб’єкта до кримінальної відповідальності, яке часто ототожнюють із її застосуванням. Насправді притягнення до кримінальної відповідальності – це ні що інше, як процес збору доказів винуватості суб’єкта у вчиненні злочину. Саму ж його вину у цьому встановлює лише суд на наступному етапі кримінально-правового реагування на вчинення злочину. При цьому уповноважені суб’єкти, які здійснюють притягнення до відповідальності, можуть вважати підозрюваного чи обвинувачуваного винним у скоєнні злочину, але їхня думка є лише фактом їх власного внутрішнього переконання і не має жодного кримінально-правового значення.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року № 9–рп/99 (справа про депутатську недоторканність):

«... б) притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності;

в) притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину».

2.4.2. Покладання кримінальної відповідальності та роль прокуратури у його здійсненні

Після притягнення до відповідальності настає черга покладання кримінальної відповідальності на суб’єкта його вчинення або відмова від цього. Академік Ю.В. Баулін зазначає: «... органи державної влади спершу притягують особу до кримінальної відповідальності, а потім покладають на неї таку відповідальність». При цьому закон дає змогу за наявності законних підстав взагалі відмовитися від покладання відповідальності на суб’єкта, застосувавши до нього так зване звільнення від кримінальної відповідальності.

Покладання кримінальної відповідальності є головною, власне матеріально-правовою складовою механізму застосування кримінальної відповідальності.

Єдиний суб’єкт покладання кримінальної відповідальності відповідно до Конституції України та галузевого законодавства України – суд. Зміст покладання кримінальної відповідальності складає діяльність суду із здійснення засудження суб’єкта, притягнутого до такої відповідальності з визначенням виду й міри обмеження чи позбавлення його певних благ (або без такого). Стосовно початку засудження виникають суперечки. Дехто вважає, що така діяльність розпочинається в дорадчій кімнаті, де суд готує текст обвинувального вироку. На нашу думку, вона розпочинається раніше, а саме в момент проголошення прокурором обвинувальної промови. Вже з цього часу у суддів починає складатися думка про кримінальну відповідальність обвинувачуваного, її вид і міру.

Роль прокуратури у покладанні судом кримінальної відповідальності на особу, визнану винною у вчиненні злочину, полягає в реалізації конституційної функції підтримання державного обвинувачення в суді (п. 1 ст. 121 Конституції України).

2.4.3. Реалізація кримінальної відповідальності та роль прокуратури у її здійсненні

Після покладання відповідальності розпочинається її реалізація, тобто реальне буття встановлених законом та визначених обвинувальним вироком суду у конкретній справі форм цієї відповідальності, головною серед яких лишається покарання.

Суб’єктами реалізації кримінальної відповідальності переважно є органи кримінально-виконавчої системи. Деякі з видів покарання реалізуються з участю інших інституцій, наприклад, види громадських робіт, що повинні виконуватися засудженими до них особами, визначають органи місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 56 КК України).

Роль прокуратури в реалізації кримінальної відповідальності полягає у виконанні нею конституційної функції нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах (п. 4 ст. 121 Конституції України).

У наказі Генерального прокурора України від 12 квітня 2013 року № 7 гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян» зазначається, що з метою удосконалення організації роботи та підвищення ефективності наглядової діяльності органів прокуратури України за додержанням вимог Конституції України, кримінально-виконавчого законодавства, міжнародних норм і стандартів поводження з ув’язненими та засудженими, ратифікованих Україною, дотримання їх прав, керуючись ст. 15 Закону України «Про прокуратуру», першому заступнику та заступникам Генерального прокурора України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, керівникам структурних підрозділів апаратів, міським, районним, міжрайонним прокурорам, районним у містах, спеціалізованим прокурорам з нагляду за додержанням законів у транспортній та воєнній сферах належить забезпечити організацію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Відповідальність за стан організації роботи на цьому напрямі покладається безпосередньо на перших керівників прокуратур, а в регіонах, де функціонує два або більше слідчих ізоляторів, також на одного із заступників прокурора обласного рівня.

Безпосереднє виконання обов’язків щодо нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальному провадженні, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, за можливості доручається найбільш досвідченим працівникам відповідних органів прокуратури.

Рекомендована література для самостійної роботи:

1. Андрушко П.П. Кримінальна відповідальність: поняття, види та диференціація / П.П. Андрушко // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави и права Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. / За ред. проф. І. Безклубого. – К., 2010. – Чис. V. – 367 с. – С. 240–254.

2. Бажанов М.И. Множественность преступлений по уголовному праву Украины / М.И. Бажанов. – Х.: Право, 2000. – 128 с.

3. Баулін Ю.В. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма / Ю.В. Баулін // Вісник Академії правових наук України № 2 – № 3. – Х.: Право, 2003. – С. 626–633.

4. Баулін Ю.В. Кримінальна відповідальність: методологічний підхід до визначення / Ю.В. Баулін // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. / За ред. проф. І. Безклубого. – К., 2010. – Чис. V. – 367 с. – С. 231–240.

5. Бурчак Ф.Г. Соучастие: социальные, криминологические и правовые проблемы / Ф.Г. Бурчак. – К., 1986.

6. Горностай А.В. Кримінальна відповідальність за замах на злочин: моногр. / А.В. Горностай. – Х.: Юрайт, 2013. – 232 с.

7. Грищук В.К. Філософсько-правове розуміння відповідальності людини: моногр. / В.К. Грищук. – Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2012. – 736 с.

8. Журавлев М. Понятие уголовной ответственности и форм ее реализации / М. Журавлев, Е. Журавлева // Уголовное право. – 2005. – № 3.

9. Зінченко І.О. Множинність злочинів: поняття, види, призначення покарання: моногр. / І.О. Зінченко, В.І. Тютюгін / за заг. ред. проф. Тютюгіна В.І. – Х.: ФІНН, 2008. – 336 с.

10. Зінченко І.О. Одиничні злочини: поняття, види, кваліфікація. / І.О. Зінченко, В.І. Тютюгін. – Х.: ФІНН, 2009. – 256 с.

11. Кваша О.О. Співучасть у злочині: структура та відповідальність: моногр. / О.О. Кваша. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2013. – 560 с.

12. Кривоченко Л.М. Класифікація злочинів за ступенем тяжкості у Кримінальному кодексі України: моногр. / Л.М. Кривоченко. – К.: Юрінком Інтер, 2010. – 120 с.

13. Маслак Н.В. Кримінальна відповідальність за готування до злочину: моногр. / Н.В. Маслак. – Х.: Право, 2010. – 232 с.

14. Меркулова В.О. Кримінальна відповідальність: окремі теоретичні та соціально-правові аспекти: моногр. / В.О. Меркулова. – Одеса: ОЮІ ХНУВС, 2007. – 225 с.

15. Навроцький В.О. Склад злочину: юридична фікція чи правова реальність? / В.О. Навроцький // Вісник академії адвокатури України. – 2009. – №1 (14). – С. 237–239.

16. Панов М.І. Кримінальна відповідальність та її підстава / М.І. Панов // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2010. – № 4. – С. 45–52.

17. Созанський Т.І. Кваліфікація сукупності злочинів: моногр. / Т.І. Созанський. – Львів: ЛДУВС, 2012. – 240 с.

18. Ус О.В. Кримінальна відповідальність за підбурювання до злочину: моногр. / О.В. Ус. – Х.: ФОП Вапнярчук Н.М., 2007. – 264 с.

19. Фесенко Є.В. Ознаки злочину та його складу в контексті підстави кримінальної відповідальності / Є.В. Фесенко // Право України. – 2011. – № 9. – С. 76–81.

20. Хряпінський П.В. Позитивна кримінальна відповідальність: (зміст, форми та реалізація): науковий нарис / П.В. Хряпінський. – Запоріжжя, 2008. – 105 с.

21. Чучаєв О. Відповідальність у кримінальному праві / О. Чучаєв, О. Лошенкова // Про українське право. Часопис кафедри теорії та історії держави и права Київ. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка. [за ред. проф. І. Безклубого]. – К., 2010. – Чис. V. – 367 с. – С. 254–266.

22. Шапченко С.Д. Склад злочину як кримінально-правовий феномен: сутність та основні форми існування / С.Д. Шапченко // Вісник академії адвокатури України. – 2009. – №1 (14). – С. 240–243.

Запитання для самоконтролю:

1. Яке визначення кримінальної відповідальності найбільш адекватне її сутності?

2. Що складає зміст кримінальної відповідальності за чинним КК України?

3. Які перспективи вдосконалення змісту кримінальної відповідальності?

4. Які види кримінальної відповідальності виокремлюються кримінально-правовою теорією?

5. Яке існує співвідношення між кримінальною відповідальністю та іншими заходами кримінально-правового характеру?

6. Коли розпочинається та закінчується кримінальна відповідальність?

7. Що таке форма кримінальної відповідальності і яке її співвідношення із змістом цієї відповідальності?

8. Які перспективи вдосконалення форм кримінальної відповідальності в Україні?

9. Що визнається підставою кримінальної відповідальності відповідно до чинного законодавства України?

10. Як визначається поняття складу злочину?

11. Які існують проблемні аспекти кримінально-правової характеристики об’єктивних ознак злочину?

12. Які існують проблемні аспекти кримінально-правової характеристики суб’єктивних ознак злочину?

13. Які умови настання кримінальної відповідальності визначені кримінальним законодавством України?

14. Які форми кримінальної відповідальності визначено кримінальним законодавством України?

15. Які перспективи розвитку форм кримінальної відповідальності відкриваються у зв’язку з приєднанням України до низки міжнародних конвенцій у сфері протидії злочинності та корупції?

16. В чому відмінність між притягненням до кримінальної відповідальності, покладанням її на суб’єкта та реалізацією цієї відповідальності?