Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

4.1.1. Поняття та кримінально-правова природа звільнення від покарання

Під звільненням від покарання в літературі (за аналогією зі звільненням від кримінальної відповідальності) переважно розуміється відмова держави від застосування покарання до особи, яку обвинувальним вироком суду було визнано винною у вчиненні злочину. Таке теоретичне визначення є занадто широким і неточним, що й створює можливість для «переплетіння» в професійній свідомості двох самостійних форм кримінальної відповідальності: звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання. Термін «застосування», використаний у цьому визначенні, охоплює обидві форми кримінальної відповідальності. Відмова суду від визначення в обвинувальному вироку виду і меж покарання є відмовою від застосування судом покарання; відмова суду від виконання визначеного ним же в обвинувальному вироку покарання також є відмовою від його застосування. Отже, термін «застосування» є об’єднувальним для обох зазначених форм кримінальної відповідальності, а не розмежувальним, яким він мав би бути.

На наше переконання, більш точним визначенням явища, відображеного в чинному законодавстві поняттям «звільнення від покарання», було б наступне – це відмова суду від визначення виду і міри покарання в обвинувальному вироку, яким особа засуджується за вчинення злочину. При цьому слід мати на увазі, що визначення «звільнення» через «відмову» є вимушеним. Насправді воно є некоректним, оскільки, як відомо, відмовитися можна від чогось поки що неіснуючого, потенційного, а звільнитися – від чогось реального. Удавання звільнення відмовою від застосування покарання обумовлене невдалим визначенням цього кримінально-правового явища в законі. Законодавець мав на увазі відмову від покарання, а назвав це явище звільненням від покарання. Зазначену недолугість бажано усунути, назвавши речі своїми іменами. Але сьогодні ми користуємось законом в існуючому його виді, тож вимушені під звільненням від покарання розуміти відмову від його визначення в обвинувальному вироку суду.

Звільнення від покарання у зазначеному розумінні його кримінально-правової природи має важливе значення в протидії злочинності, оскільки достатньо часто досягнення цілей кримінально-правового реагування як основної форми спеціальної протидії злочинності можливе без обмеження чи позбавлення особи, засудженої за вчинення злочину, певних прав чи можливостей. Тобто призначення покарання, і тим більше його відбування, в деяких випадках є неефективним, таким, що шкодить процесам ресоціалізації особи, яка вчинила нетяжкий злочин.

Звільнення від покарання (відмова від його визначення в обвинувальному вироку суду) – є там, де суд, постановивши обвинувальний вирок, у самому вироку зазначає, що покарання особі не призначається, тобто суд постановляє обвинувальний вирок без покарання. Проти цього більшість сучасних вітчизняних правників заперечує, вважаючи, що постановити обвинувальний вирок без визначення в ньому покарання неможливо, оскільки це не відповідало б вимогам ч. 2 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України). Дійсно, через брак відповідної чіткості формулювання положень зазначеної тут норми, обумовлений також неналежною якістю Розділу ХІІ КК України, виникає сумнів стосовно того, чи можливо винести обвинувальний вирок без покарання. На моє переконання, заперечення можливості винесення обвинувального вироку без покарання щонайменше не відповідає положенням матеріального права, закріпленим, зокрема, в ч. 3 ст. 88 КК України, якою прямо визнається наявність у кримінальному праві осіб, «засуджених за вироком суду без призначення покарання». Виникає запитання: звідки беруться такі особи? Відповідь можлива лише одна – в результаті так званого звільнення від покарання, передбаченого у статтях Розділу ХІІ КК України. Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 74 КК України особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Звільнена від покарання особа у цій нормі означає суб’єкта, стосовно якого судом постановлено обвинувальний вирок без визначення в ньому покарання. Але остаточно сумніви щодо цього розвіюються після ознайомлення з ч. 1 ст. 377 КПК України, якою допускається можливість ухвалення обвинувального вироку без покарання.

Звільнення від покарання законодавець відмежовує від звільнення від кримінальної відповідальності. Відповідно до чинного КК України звільненою від покарання може бути лише така особа, яку суд обвинувальним вироком визнав винною у вчиненні злочину, тобто засудив її поведінку та й саму цю особу. Тому ч. 1 ст. 74 КК України розпочинається словами: «Звільнення засудженого (курсив мій. – В.К.) від покарання...».

А звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється без засудження особи, тобто без винесення судом обвинувального вироку і процесуально оформлюється постановою (ухвалою) суду про закриття провадження у справі у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Крім того, звільнення особи від кримінальної відповідальності та звільнення від покарання мають різні правові підстави, передбачені у відповідних статтях Розділів IX та XII Загальної частини КК України. Нарешті особа, яка за вчинення злочину була звільнена від кримінальної відповідальності, в усіх випадках визнається такою, яка не має судимості. Особа ж, яка звільняється від покарання, визнається такою, що зазнала судимості, щоправда після звільнення вона визнається несудимою, стосовно чого також виникають певні сумніви. Дійсно, хіба може засуджена вироком суду особа бути при цьому несудимою? Логічно було б вважати таку особу судимою хоча б один рік після її засудження.

4.1.2. Види звільнення від покарання та юридичний склад його здійснення

Аналіз зазначеного Розділу ХІІ Загальної частини КК України спонукав до висновку, що власне так званим звільненням від покарання у розумінні його як відмови від визначення конкретних обмежень стосовно засудженої особи в обвинувальному вироку суду є лише:

1) звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України);

2) звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74, ст. 49 КК України);

3) звільнення від покарання через хворобу (ч. 2 ст. 84 КК України).

Ще один випадок можливого звільнення від покарання, який у перспективі може претендувати на визнання його окремим видом такого звільнення, описано в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання». Йдеться про те, що коли при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією статті Особливої частини КК (ст. 69 КК України), з огляду на вік підсудної особи чи стан її здоров’я неможливо застосувати жодного з визначених ст. 51 КК України видів більш м’якого покарання. У цих випадках, як зазначається у постанові Пленуму, суд, маючи на те підстави, повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання (курсив мій – В.К.).

Отже, фактично можна говорити про чотири види звільнення від покарання. Решта проявів кримінальної відповідальності, передбачених у Розділі ХІІ Загальної частини КК України, не можуть вважатися звільненням від покарання. Вони мають власну, відмінну від нього кримінально-правову природу. Це стосується й передбаченого у ст. 85 КК України «звільнення від покарання» за законом про амністію. Законодавець у цьому випадку мав на увазі все-таки звільнення не від покарання, а від його відбування. На користь цієї гіпотези свідчать наступні факти: по-перше, у ст. 85 КК України йдеться про повне та часткове звільнення, які можливі лише щодо звільнення від відбування вже призначеного покарання (звільнення ж від покарання у сенсі відмови від його визначення у вироку суду може бути лише повним); по-друге, у нормі, передбаченій у ст. 86 КК України, що є спеціальною щодо попередньої, йдеться про звільнення саме від відбування покарання, а не від покарання; по-третє, у ст. 1 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 2 червня 2011 року, який набув чинності з 1 січня 2012 року, амністією визнається «повне або часткове звільнення від відбування (курсив мій. – В.К.) покарання».

Звільнення від покарання здійснюється за умови наявності комплексу визначених законом обставин, які за аналогією із складом злочину доволі часто називають складом звільнення. До юридичного складу звільнення від покарання доцільно включати три обставини: передумову звільнення, підставу звільнення та умови його здійснення.

Передумовою звільнення є факт засудження особи обвинувальним вироком суду за вчинення злочину. Особа, стосовно якої не доведено, що вона вчинила злочин, не підлягає застосуванню жодної з форм кримінальної відповідальності, в тому числі й такої, як звільнення від покарання. Передумова звільнення від покарання одна для всіх його видів.

У теорії кримінального права визначення юридичного складу звільнення тлумачиться по-різному. Зокрема, щодо передумови його здійснення слід зауважити, що дехто з фахівців узагалі не виокремлює такого елемента юридичного складу звільнення (А.О. Пінаєв), дехто називає передумовою звільнення не факт засудження за вчинений злочин, а вчинення особою певного злочину (В.А. Ломако). З такими тлумаченнями зазначеного аспекту проблеми важко погодитися. Ігнорування передумови як складової комплексу обставин, що обумовлюють звільнення від покарання, збіднює кримінально-правову характеристику цієї форми кримінальної відповідальності, не дає змоги чітко відмежувати її від інших форм такої відповідальності, що й призводить до їх змішування як у теорії, так і в законотворчій та судовій практиках. Визнання передумовою звільнення від покарання факту вчинення злочину не сприяє чіткому з’ясуванню сутності такого звільнення, адже вчинення злочину є, так би мовити, першопричиною власне кримінально-правового реагування державою. Вчинення злочину є передумовою власне кримінальної відповідальності суб’єкта цього злочину. Воно є і передумовою звільнення від такої відповідальності, як відмови від її застосування. Отже, найбільш адекватною сутності звільнення від покарання передумовою його здійснення є не вчинення злочину, а засудження особи обвинувальним вироком суду за вчинений злочин. Без цього юридичного факту звільнити особу від покарання неможливо. Зазначена передумова є загальною для всіх видів звільнення від покарання, на відміну від інших елементів юридичного складу такого звільнення, тобто підстави та умов його здійснення.

Підставою звільнення від покарання є головна, сутнісна обставина, що обумовлює його застосування, своєрідна причина, яка породжує необхідність застосування такої форми кримінальної відповідальності, як засудження без покарання.

В теорії існує підхід до розуміння підстави звільнення як комплексу, суми умов його здійснення, визначених у законі про кримінальну відповідальність (А.О. Пінаєв та інші). Тобто підстава застосування звільнення фактично ототожнюється з юридичним складом його здійснення. Як більш сучасний сприймається інший підхід, а саме – визнання доцільним наявності юридичного складу звільнення від покарання, а в структурі цього складу виокремлення трьох самостійних обставин: передумови, підстави та умов його здійснення.

Слід зауважити, що єдиної підстави для всіх видів звільнення не існує. У кожного з них вона своя.

Умовами звільнення від покарання є обставини формального характеру, визначені у відповідних кримінально-правових нормах, без яких навіть за наявності передумови та підстави звільнення воно не може здійснитися.

Єдиних умов його здійснення, отже і єдиного юридичного складу звільнення від покарання, на думку фахівців, з якою варто погодитися, не існує. Кожен конкретний вид такого звільнення має свої підстави і свої умови, тобто свій склад його здійснення, який аналізується у процесі кримінально-правової характеристики цього виду звільнення.

Отже, звільнення від покарання за чинним кримінальним законодавством є самостійною формою кримінальної відповідальності, відмінною від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання. В цьому проявляється кримінально-правова природа зазначеного феномену та його сутність. Зміст цієї форми кримінальної відповідальності складає засудження особи, яка вчинила злочин, обвинувальним вироком суду без визначення у вироку виду і розміру обмеження чи позбавлення певних прав. Іншими словами, звільнення від покарання – це винесення обвинувального вироку без визначення в ньому будь-якого покарання.

4.2.1. Звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України)

Відповідно до ч. 4 ст. 74 КК України особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Отже, звільнення від покарання у зв’язку з втратою суспільної небезпечності – це відмова суду від призначення покарання засудженій ним за вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості особі, яка з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи в суді втратила свою суспільну небезпечність.

Передумовою такого звільнення від покарання є засудження особи обвинувальним вироком суду за вчинення злочину. При цьому такий злочин може бути як умисним, так і необережним, як закінченим, так і незакінченим, вчиненим як одноособово, так і у співучасті. Закон не пов’язує наявність передумови звільнення і з тим, чи цей злочин вчинено вперше або не вперше. Тому звільнення від покарання особи, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості не вперше, можливе. Проте варто пам’ятати, що неодноразове вчинення особою злочинів може свідчити про відсутність необхідної підстави для такого звільнення.

Підставою звільнення від покарання у випадках, передбачених у ч. 4 ст. 74 КК України, є втрата особою суспільної небезпечності на час розгляду справи в суді. Висновок про це суд має зробити з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці.

Під бездоганною поведінкою традиційно розуміють таку поведінку особи в побуті, родині, трудовому чи педагогічному колективі тощо, за якої вона додержується загальноприйнятих правил людського співжиття. Сумлінне ставлення до праці – це виконання особою, яка має роботу, своїх трудових обов’язків без порушень трудової дисципліни.

Умовою, без якої здійснити звільнення від покарання навіть за наявності підстави для такого звільнення неможливо, є факт вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК України).

За своїм характером звільнення особи від покарання у зв’язку із втратою нею суспільної небезпечності є факультативним, тобто навіть за наявності юридичного складу звільнення суд має право, але не зобов’язаний його здійснювати. Оскільки жодних вимог щодо подальшої поведінки звільненого від покарання не висувається, цей вид звільнення є безумовним.

Кримінально-правові наслідки звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності для неї є виключно позитивними. Така особа не лише не відбуває покарання, а й визнається несудимою (ч. 3 ст. 88 КК України).

Зазначений вид звільнення від покарання не набув достатнього поширення у вітчизняній судовій практиці. Однією з причин його недостатньої популярності є недосконалість законодавчого визначення підстави його здійснення. Втрата особою суспільної небезпечності як підстава такого звільнення є категорією абстрактною та оцінною. При цьому постає питання, чи «залишилося» вчинене такою особою діяння суспільно небезпечним. Та й взагалі, чи можна відмежувати суспільну небезпечність діяння від суспільної небезпечності його автора? На ці питання в теорії кримінального права, незважаючи на тривалу дискусію, немає однозначної відповіді. Не витримує критики й законодавче визначення обставин, які свідчать про втрату особою суспільної небезпечності. Вони також є абстрактними. До того ж вимога сумлінного ставлення до праці застаріла. І річ не лише в існуванні «армії безробітних», а в невідповідності нехай і завуальованого, та все ж примусу до роботи сучасним уявленням про права людини.

З метою приведення законодавчого визначення підстави такого звільнення у відповідність із сучасними реаліями, а в кінцевому підсумку – до активізації застосування зазначеної форми кримінальної відповідальності в процесі спеціальної протидії злочинності, доцільно, на наш погляд, здійснити своєрідне об’єднання положень ч. 4 ст. 74 та ст. 69-1 КК України. Тобто доцільно максимально конкретизувати підставу звільнення від кримінальної відповідальності.

4.2.2. Звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74 КК України)

У частині 5 ст. 74 КК України передбачено можливість звільнення від покарання за наявності підстав, визначених у ст. 49 КК України, а саме: у зв’язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності. Одразу постає питання щодо конкуренції зазначених кримінально-правових норм. У навчальній літературі це питання зазвичай не висвітлюється. У пошуках відповіді на нього доцільно орієнтуватися на висновок професора А.О. Пінаєва, який вважав, що можливість звільнення від покарання за правилами ст. 49 КК України настає тоді, коли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчуються не в період проведення досудового слідства, а в період судового розгляду справи. Відповідно до кримінально-процесуального законодавства України судовий розгляд кримінальної справи повинен закінчуватися винесенням вироку. Тому в зазначеній ситуації суд повинен винести обвинувальний вирок, але з огляду на те, що строки давності закінчилися, винести його без визначення покарання, тобто звільнити особу від кримінальної відповідальності. До речі, незважаючи на те, що в ч. 5 ст. 74 КК України визначено, що особа може за вироком суду бути звільнена від покарання, за своєю природою цей вид звільнення від покарання все-таки є обов’язковим.

4.2.3. Звільнення від покарання за хворобою (ч. 2 ст. 84 КК України)

З огляду на назву ст. 84 КК України, вона мала б бути такою, що висвітлює зазначене кримінально-правове явище, тобто звільнення від покарання. Насправді ця стаття переважно містить інші положення – регулює порядок звільнення не від покарання, а від відбування призначеного покарання.

Винятком є лише ч. 2 ст. 84 КК України. З її буквального тлумачення можна дійти висновку, що, керуючись визначеними нею правилами, можна звільнити особу не лише від відбування призначеного покарання, а й від власне покарання, тобто винести обвинувальний вирок без визначення в ньому покарання. У ній ідеться про те, що особа, яка після вчинення злочину захворіла на іншу (крім психічної) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання.

Спільним наказом Державної пенітенціарної служби України та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6 затверджено «Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання». І хоча, судячи з назви цього документа, він регулює питання, пов’язані із звільненням від відбування покарання, його положення слід застосовувати також в ситуації, що розглядається, оскільки іншого нормативного акта з цього приводу немає.

Зауважимо, що сам факт захворювання на тяжку хворобу, що або не перешкоджає відбуванню покарання, або від якої можна вилікуватися в процесі відбування покарання, не створює підстави для даного виду звільнення. Тому закон вимагає, аби суд приймав рішення про те, що певна хвороба перешкоджає відбуванню особою покарання з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання особи засудженого та інших обставин справи (ч. 2 ст. 84 КК України).

Передумовою цього виду звільнення від покарання є загальна передумова будь-якого звільнення від покарання, про яку йшлося вище, а саме: засудження особи за вчинення злочину. Підставою звільнення через хворобу є наявність у засудженої особи тяжкої непсихічної хвороби, що перешкоджає відбуванню покарання. Законодавець чомусь визначив у ч. 2 ст. 84 КК України часом виникнення цієї хвороби період «після вчинення злочину». Раціонального пояснення такого рішення не існує. На мою думку, на таке звільнення від покарання може претендувати й особа, яка страждала на зазначену хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, і до вчинення злочину. Час вчинення злочину жодним чином не впливає на визначення характеру захворювання особи.

Стосовно осіб, які захворіли на психічну хворобу, звільнення від покарання у ст. 84 КК України не передбачено. Можливе лише звільнення від відбування призначеного покарання таких осіб. Водночас варто розмежовувати ситуації, коли психічна хвороба має наслідком: а) втрату осудності; б) обмеження осудності. У разі її втрати, коли особа стає неосудною, застосувати до неї звільнення від покарання неможливо, як і будь-яку іншу форму кримінальної відповідальності. Така особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності.

Інша справа, коли наслідком психічного захворювання є стан обмеженої осудності. Обмежено осудна особа лишається осудною. До неї застосовується кримінальна відповідальність будь-якої з трьох її форм, в тому числі й звільнення від покарання. В законі зазначену ситуацію спеціально не виокремлено. Про неї йшлося в одній із постанов Пленуму Верховного Суду України (п. 6 постанови «Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування» від 3 червня 2005 року № 7). Претендувати на визнання такого звільнення від покарання самостійним його видом воно не може. Це, мабуть, різновид звільнення від покарання через хворобу, який слід передбачити в ч. 2 ст. 84 КК України.

4.3.1. Поняття, кримінально-правова природа та перспективи оптимізації законодавчого визначення звільнення від відбування покарання

Звільненням від відбування покарання є відмова від визначеного обвинувальним вироком суду обмеження прав та законних інтересів суб’єкта, засудженого за вчинення злочину до певного покарання.

Щодо правової природи цього явища існують різні думки, залежно від розуміння тим чи іншим дослідником сутності самої кримінальної відповідальності. Переважає ставлення до нього як до самостійної, третьої форми кримінальної відповідальності. Зрештою це витікає з чинного законодавства про кримінальну відповідальність (Розділ ХІІ Загальної частини КК України). Щоправда, частіше у відповідних джерелах ідеться не про форми самої відповідальності, а про форми її реалізації.

Висловлю з цього приводу кілька зауважень. По-перше, як вже зазначалося, доцільно говорити не про форми реалізації відповідальності, а про форми самої відповідальності. Реалізація, як відомо, це – перетворення потенційного у реальне. Теорією кримінального права відповідальність спочатку сприймається як явище статичне, потенційне, а не реальне. Тому говорити про її реалізацію доцільно після набуття чинності обвинувальним вироком суду. По-друге, за чинним кримінальним законодавством, звільнення від відбування покарання є самостійною формою кримінальної відповідальності, що відрізняється від звільнення від покарання. В цьому проявляється кримінально-правова природа зазначеного феномену та його сутність у нинішній законодавчій інтерпретації.

Змістом цієї форми кримінальної відповідальності є: а) засудження особи, яка вчинила злочин, обвинувальним вироком суду; б) визначення у цьому вироку виду і розміру обмеження чи позбавлення її певних прав (покарання); в) судове рішення про недоцільність відбування всього чи частини призначеного покарання.

Однак є підстави для гіпотези, що за кримінально-правовою природою звільнення від відбування покарання є не формою кримінальної відповідальності, а формою звільнення від неї. Для усвідомлення цього необхідно переосмислити поняття та правову природу звільнення від кримінальної відповідальності. Мною було висунуто гіпотезу, що звільнення від відповідальності не тотожне відмові від її застосування. Насправді це – самостійні явища. Звільнитися можна лише від того, що вже відбулося, а відмовитися, навпаки, можна лише від того, чого ще не було. Тому визначення «звільнення» через «відмову» методологічно небездоганне. Звільнення від відбування призначеного покарання, можливо, є не формою кримінальної відповідальності, а проявом звільнення від неї, адже воно застосовується після настання такої відповідальності (після засудження за вчинений злочин з визначенням у вироку точного виду і меж покарання).

Але поки що будемо характеризувати звільнення від відбування покарання з огляду на законодавче розуміння його кримінально-правової природи, відображеного в наукових публікаціях та навчальній літературі, тобто з позиції його визнання формою кримінальної відповідальності.

4.3.2. Юридичний склад звільнення від відбування покарання та його види

До юридичного складу застосування будь-якої форми кримінальної відповідальності включають необхідні обставини, без яких її застосування неможливе. Ці обставини неоднорідні за характером і виконують різні ролі при застосуванні тієї чи іншої форми кримінальної відповідальності. Раніше зазначалося, що доцільно виокремлювати три таких обставини: передумови, підстави та умови застосування цих форм відповідальності.

Передумовою звільнення від відбування покарання є факт призначення особі покарання за вчинений нею злочин. Підставою звільнення є причина: а) доцільності чи б) необхідності його здійснення. Умови звільнення від відбування покарання – це додаткові обставини, без яких не спрацює підстава, навіть якщо є передумова такого звільнення. Тобто засуджена до певного покарання особа не зможе реально звільнитися від відбування призначеного їй покарання без додаткових чітко визначених законом вимог, які й слід вважати умовами такого звільнення.

Звільняє від відбування покарання лише суд, але це відбувається або винятково на підставі норм, визначених законом про кримінальну відповідальність, або на підставі законів про амністію чи актів помилування.

Щодо видів звільнення від відбування призначеного покарання в теорії висловлено різні думки. Зазначимо, що поділ такого звільнення на види завжди ґрунтується на певних критеріях. Так:

1) залежно від того, правом чи обов’язком суду є звільнення особи від відбування покарання, виокремлюють:

а) обов’язкові види звільнення – ті, за яких суд зобов’язаний звільнити особу від відбування покарання. До них належать випадки, коли в КК України імперативно вказується, що особа звільняється від відбування покарання. Фактично це має місце, наприклад, у разі засудження за діяння, караність якого законом усунено (ч. 2 ст. 74 КК України); закінчення строків давності виконання обвинувального вироку (ст. 80 КК України) або коли особа під час відбування покарання захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) чи керувати ними (ч. 1 ст. 84 КК України);

б) факультативні види звільнення від покарання – ті, за яких суд має право, але не зобов’язаний звільнити особу від покарання. До них належать випадки, коли в законі вказується, що певна особа може бути звільнена від відбування покарання. Наприклад, це види звільнення, передбачені статтями 75, 79 КК України та деякими іншими;

2) залежно від того, чи висуваються певні умови щодо подальшої поведінки особи, звільненої від відбування покарання, виокремлюють:

а) умовні (чи неостаточні) види звільнення – ті, за яких щодо подальшої поведінки особи впродовж визначеного строку висунуто певні умови, виконання яких впливає на остаточність такого звільнення. Зокрема, до них належать випадки, передбачені статтями 75, 79 та 81 КК України;

б) безумовні (чи остаточні) види звільнення – ті, за яких жодних вимог щодо подальшої поведінки особи не висунуто і звільнення від відбування покарання стає остаточним з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням. До них належать, наприклад, випадки, передбачені у ч. 2 ст. 74, у статтях 80 та 82, ч. 3 ст. 84 КК України.

Одним із дискусійних аспектів проблеми є визначення правової природи звільнення, передбаченого ч. 2 ст. 74 КК України. В ній ідеться про те, що у разі усунення караності діяння, за вчинення якого особу засуджено, вона підлягає негайному звільненню від призначеного покарання. Незважаючи на те, що в законі прямо говориться про призначене покарання, в літературі містяться твердження, що це – звільнення від покарання, а не від його відбування. З таким висновком погодитись важко. Якщо вироком суду покарання призначено, його незастосування через декриміналізацію діяння слід вважати звільненням від відбування призначеного покарання, а не від покарання.

Як відомо, будь-яке явище розподіляється на види в залежності від певного критерію. За таким із них, як законодавче визначення звільнення, слід назвати наступні його види:

1) звільнення від відбування покарання з випробуванням;

2) звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років;

3) звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку;

4) умовно-дострокове звільнення від відбування призначеного покарання;

5) звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

6) звільнення від відбування покарання через хворобу;

7) звільнення від відбування покарання на підставі актів амністії та помилування.

Розглянемо кожен із них більш детально.

4.4.1. Звільнення від відбування покарання з випробуванням

Переслідуючи гуманні та виховні цілі, кримінальне законодавство передбачає можливість для окремих категорій засуджених не нести покарання повною мірою за злочини, вчинені ними. До осіб, винних у вчиненні нетяжких злочинів, може застосовуватись звільнення від відбування покарання з випробуванням. З одного боку, необхідність такого заходу викликана тим, що санкції, що пов’язані з позбавленням волі, несуть низку негативних наслідків. Зокрема, вони вимагають подальшої ресоціалізації засудженого та, переважно, спрямовані не стільки на виправлення засудженого, скільки – на тимчасову локалізацію правопорушника від суспільства. Як свідчить статистика, особи, які були позбавлені волі, більшою мірою схильні до рецидиву злочинів. Тому «умовне» покарання для осіб, які не здійснили тяжких злочинів та усвідомили свою вину, вже є певною мірою понесенням відповідальності з одночасною можливістю збереження зв’язків зі своєю соціальною групою (сім’я, трудовий колектив тощо). Реакція на злочин у виді покарання з наступним звільненням від його відбування, але із збереженням можливості застосування покарання, є стимулом для перегляду засудженим свого ставлення до асоціальної поведінки.

З іншого боку, відсутність практичного покарання при такому звільненні від відбування покарання є, по-перше, стимулом для рецидиву; по-друге, справляє у населення враження безкарності діяння; по-третє, – не дає можливості особі, звільненій від відбування покарання з випробуванням, повною мірою усвідомити асоціальність власної поведінки.

Річ у тому, що кримінальне законодавство не встановлює обов’язкових санкцій, що накладаються на звільнену від відбування покарання з випробуванням особу, у разі порушення нею умов випробування. Йдеться лише про те, що суд може покласти на засудженого певні обов’язки (ст. 76 КК України).

Таким чином, зазначений вид звільнення від відбування покарання, з одного боку, є важливим засобом запобігання подальшої асоціальної поведінки засудженого, а з іншого – відсутність реального покарання створює в громадській думці уявлення про недієвість правоохоронної системи. Тому назріла потреба дещо змінити підходи до застосування цього виду звільнення з метою посилення відповідальності осіб за виконання умов випробування. Один із дієвих напрямів такої зміни – встановлення обов’язкових громадських робіт на час випробувального терміну, тобто застосування до засуджених практичної санкції, яка, до того ж, має найбільший виховний вплив. Практика громадських робіт в інших державах свідчить саме про їх велике профілактичне значення.

Громадські роботи в їх сучасному розумінні вперше були застосовані у Великій Британії в 1975 році саме як залучення до таких робіт осіб, які перебувають під випробуванням у зв’язку із звільненням від відбування покарання. Така практика відома й у кримінальному законодавстві Франції, Швеції та Данії. Наприклад, у кримінальному законодавстві Данії випробувальний період (максимальний строк два роки) завершується тоді, коли засудженим виконані зобов’язання щодо громадських робіт.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням регламентується статтями 75–78 КК України. У першій із них зазначено, що якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

Отже, звільнення від відбування покарання з випробуванням можливе при призначенні таких основних покарань, як виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, обмеження волі або позбавлення волі. Причому при засудженні до позбавлення волі таке звільнення допускається лише при його призначенні на строк не більше п’яти років.

Щодо додаткових покарань зауважу, що у ст. 77 КК України припускається можливість не лише призначення, а й реального застосування таких покарань, як штраф, за умови, що його передбачено санкцією закону, за яким засуджується особа, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Закон виключає можливість призначення в таких випадках лише одного додаткового покарання – конфіскації майна.

Передумовою застосування такого звільнення від відбування покарання є призначення особі вироком суду покарання за вчинений злочин.

Підставу цього виду звільнення визначено в ст. 75 КК України досить широко, що надає суду можливість конкретизувати її залежно від обставин справи. В законі зазначено, що звільнення з випробуванням може бути тоді, коли суд дійде висновку, що, виходячи із тяжкості злочину, особи винного та інших обставин, виправлення засудженого можливе без відбування покарання.

Тяжкість злочину визначається насамперед тим, до якої категорії злочинів належить вчинене суб’єктом діяння (ст. 12 КК України). Ступінь тяжкості злочину має бути конкретизовано з урахуванням значущості об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, обстановки, засобу, місця і часу його вчинення, відсутності тяжких наслідків тощо. Враховується також те, чи був злочин закінченим або незакінченим, чи вчинений він у співучасті або однією особою, форма вини, мотив і мета злочину.

Важливе значення має врахування даних, що характеризують «особу» винного. Насправді йдеться про особистість суб’єкта злочину чи, що одне й те саме, підсудного. Ці дані можна поділити на чотири групи:

1) обставини, що характеризують поведінку особи до вчинення нею злочину: законослухняність, що передує вчиненню правопорушень, ставлення до праці чи навчання, поведінка в побуті, заслуги перед державою тощо;

2) обставини, безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину: фактична роль у його вчиненні, стадія вчинення тощо;

3) обставини, що характеризують поведінку особи після вчинення нею злочину: надання допомоги потерпілому, турбота про його близьких тощо;

4) індивідуальні властивості особистості засудженого: стать, вік, стан здоров’я, наявність на утриманні непрацездатних родичів, а також особливості характеру: чуйність чи озлобленість, агресивність, навички і схильності до азартних ігор, наркотиків, зловживання спиртними напоями тощо.

Слід враховувати й інші дані, які, зокрема, пом’якшують покарання, наприклад, вчинення злочину під примусом або внаслідок матеріальної, службової чи іншої залежності; незначний ступінь участі особи в злочині; вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних або інших обставин, неповнолітнім або вагітною жінкою, особою у стані сильного душевного хвилювання; усунення чи прагнення добровільно усунути наслідки злочину або відшкодувати заподіяну шкоду; активне сприяння розкриттю злочину або злочинної діяльності організованої групи; з’явлення із зізнанням, щире каяття та ін.

Усі ці обставини, що утворюють у сукупності підставу для звільнення від відбування покарання з випробуванням, суд має обов’язково враховувати. Лише таким чином можна забезпечити обґрунтований висновок суду про можливість виправлення засудженого без відбування покарання. У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 (зі змінами від 10 грудня 2004 року) зазначено, що рішення суду про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване.

Умовою застосування цього виду звільнення є певний вид і розмір покарання, від відбування якого можна особу звільнити, а саме: виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; обмеження волі; позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

Звільнення від відбування покарання з випробуванням завжди пов’язане із встановленням у вироку іспитового строку, що є невід’ємною його ознакою.

Іспитовий строк – це певний проміжок часу, протягом якого здійснюється контроль за засудженим і протягом якого він зобов’язаний виконувати покладені на нього обов’язки та інші умови випробування під загрозою реального відбування призначеного покарання. Цей строк містить загрозу реального виконання покарання, якщо засуджений не виконуватиме умови випробування, і можливість остаточного звільнення від відбування покарання і погашення судимості, якщо особа виконає покладені на неї обов’язки. Значення іспитового строку полягає і в тому, що лише протягом цього строку особа визнається судимою і за нею здійснюється контроль органів виконання покарання. Іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля – звільнення від відбування призначеної основної міри покарання чи реальне його відбування. Тривалість іспитового строку встановлено в ч. 3 ст. 75 КК України у межах від одного до трьох років. Критерієм його тривалості в кожному конкретному випадку має бути час, потрібний для того, щоб засуджений довів своє виправлення без відбування основного покарання. Цей критерій необхідно визначати з урахуванням характеру і тяжкості вчиненого злочину, виду і строку призначеного покарання, обставин, що характеризують особу засудженого, тощо. Обчислення іспитового строку починається з дня постановлення вироку, і він не може скорочуватись у заохочувальному порядку (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 зі змінами від 10 грудня 2004 року).

На звільненого від відбування покарання з випробуванням засудженого судом може бути покладено певні обов’язки. Їх вичерпний перелік наведено у ст. 76 КК України: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції; 3) повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації в кримінально-виконавчій інспекції; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

У разі потреби суд може покласти на засудженого один або кілька обов’язків. Контроль за їх виконанням значно посилює попереджувальний вплив на засудженого і тим самим посилює ефективність звільнення з випробуванням.

Важливе значення мають кримінально-правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 78 КК України). Вони можуть бути як сприятливими, так і несприятливими для засудженої особи. Сприятливими є: 1) звільнення за рішенням суду від відбування призначеного покарання замість його відбування; 2) погашення у зв’язку з цим судимості. Несприятливими наслідками визнаються: 1) направлення засудженого для відбування призначеного покарання та 2) призначення покарання за сукупністю вироків у разі вчинення засудженим упродовж іспитового строку нового злочину.

Найбільш бажаним для суспільства, а також для засудженого та його близьких є сприятливий наслідок у виді остаточного звільнення від відбування призначеного покарання. Остаточне звільнення здійснює суд після встановлення, що іспитовий строк минув відповідно до встановлених судом вимог: засуджений виконав покладені на нього обов’язки і не вчинив протиправних діянь. У цьому разі, як уже зазначалося, закон передбачає пільгове погашення судимості. Воно випливає із попереднього наслідку – звільнення від відбування призначеного покарання і настає одночасно з ним у день ухвалення рішення судом, а у разі призначення засудженому додаткового покарання, строк якого перевищує тривалість іспитового строку, – з дня відбуття цього додаткового покарання (п. 1 ст. 89 КК України).

Несприятливі наслідки настають для засудженого у двох випадках. По-перше, коли засуджений направляється судом для реального відбування призначеного йому покарання через те, що він не виконав покладених на нього обов’язків або систематично (тричі і більше разів) вчиняв правопорушення, які потягли за собою адміністративні стягнення (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 зі змінами від 10 грудня 2004 року № 18). При невиконанні покладених на засудженого обов’язків суд у кожному випадку повинен з’ясувати причини їх невиконання. По-друге, несприятливим наслідком є вчинення засудженим упродовж іспитового строку нового злочину. Відповідно до ч. 3 ст. 78 КК України суд призначає покарання за новий злочин, а потім приєднує до нього повністю або частково покарання, раніше призначене при звільненні з випробуванням, тобто тут застосовуються правила призначення покарання за сукупністю вироків, установлені статтями 71 та 72 КК України.

4.4.2. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років

Порядок здійснення такого звільнення визначено у ст. 79 КК України. Зазначений вид звільнення від відбування покарання з випробуванням є спеціальним щодо звільнення, передбаченого у ст. 75 КК України. За низкою ознак він не відрізняється від нього, але має свої особливості. Головною є та, що таке звільнення застосовується виключно щодо вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років.

Передумовою цього виду звільнення від відбування покарання є призначення особі вироком суду покарання за вчинений злочин. Підставою такого звільнення є вагітність засудженої або наявність у неї дітей віком до семи років. Умовою – те, що звільнення можливе лише стосовно жінок, засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, за винятком тих, кому позбавлення волі призначено на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Певні особливості має й тривалість іспитового строку при застосуванні цього виду звільнення, що визначається в межах строку, на який жінка відповідно до закону (ст. 179 Кодексу законів про працю) може бути звільнена від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами та доглядом за дитиною до досягнення нею семирічного віку. Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється кримінально-виконавчою інспекцією.

Мають свої особливості й правові наслідки такого звільнення. Вони можуть бути сприятливими та несприятливими. Сприятливі наслідки полягають у звільненні засудженої від відбування основного і додаткового покарання та погашенні судимості, якщо іспитовий строк закінчився успішно.

Несприятливі наслідки можуть бути двох видів. Перший вид полягає в тому, що суд (за поданням контролюючого органу) направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду. Це може мати місце тоді, коли жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов’язків, систематично вчиняє правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення. Другий вид несприятливих наслідків – це вчинення жінкою протягом іспитового строку будь-якого нового злочину. У цьому разі суд призначає їй покарання за правилами, встановленими в статтях 71 та 72 КК України.

4.4.3. Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку

Відповідно до ст. 80 КК України під звільненням від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку слід розуміти відмову держави від виконання призначеного особі покарання у тих випадках, коли воно не було виконане упродовж визначеного в законі строку з дня набрання вироком чинності.

Передумовою такого звільнення від відбування покарання є засудження особи за будь-який злочин із призначенням їй будь-якого виду основного покарання у будь-якому розмірі. Наявність, вид та розмір додаткового покарання не впливають на передумову цього виду звільнення – відповідно до ч. 2 ст. 80 КК України строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.

Підставою цього виду звільнення від відбування покарання є закінчення строків давності виконання обвинувального вироку не обтяжене ухиленням від його виконання або вчиненням нового злочину певного виду. Цей строк починає спливати з моменту набрання таким вироком законної сили і триває увесь час, доки вирок не виконується з будь-яких причин, однак не пов’язаних з ухиленням особи від його виконання. Такими причинами можуть бути, наприклад, бездіяльність державних органів, на які покладено виконання вироку, лікування особи, яка після постановлення вироку, але до початку його виконання захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, різноманітні форс-мажорні обставини тощо.

Тривалість строків давності виконання обвинувального вироку залежить від тяжкості вчиненого особою злочину, виду (а коли йдеться про позбавлення волі, то й розміру) призначеного їй покарання і визначається в ч. 1 ст. 80 КК України. Встановлено п’ять строків давності:

– два роки – у разі засудження особи до покарання, менш суворого, ніж обмеження волі, незалежно від категорії тяжкості злочину, що вона вчинила;

– три роки – у разі засудження особи до покарання у виді обмеження волі, незалежно від тяжкості вчиненого злочину, або до позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;

– п’ять років – у разі засудження особи до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;

– десять років – у разі засудження особи до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;

– п’ятнадцять років – у разі засудження особи до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.

Якщо особу засуджено за сукупністю злочинів, строк давності виконання обвинувального вироку визначається, відповідно до остаточного покарання з урахуванням найбільш тяжкого злочину, що входить до сукупності.

Умовою застосування цього виду звільнення від відбування покарання є відсутність факту ухилення від виконання вироку, а також факту вчинення нових середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких злочинів. Інакше може мати місце:

– зупинення строку давності виконання обвинувального вироку, що відбувається з моменту, коли засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках відповідно до ч. 3 ст. 80 КК України строк давності не спливає протягом всього періоду ухилення, а його перебіг відновлюється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У випадках зупинення строків давності виконання обвинувального вироку проміжок часу, що сплинув до зупинення, не втрачає свого правового значення і враховується у загальному строку давності разом з проміжком, що мине після відновлення. Слід мати на увазі, що в цьому разі, на відміну від випадків зупинення строків давності, передбачених у ст. 49 КК України, закон не обмежує максимальну тривалість строку в разі зупинення. Проте згідно з ч. 3 ст. 80 КК України у разі зупинення строків давності, передбачених пунктами 1–3 ч. 1 цієї статті, такі строки подвоюються;

– переривання строку давності у випадках, коли до закінчення цього строку засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності у цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину. Тобто з дня вчинення нового злочину починають спливати як строк давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за цей злочин (ст. 49 КК України), так і строк давності виконання обвинувального вироку за попередній злочин. Вчинення особою злочину невеликої тяжкості не перериває спливу строку давності виконання обвинувального вироку.

За характером цей вид звільнення від відбування покарання (за загальним правилом) є обов’язковим. Це означає, що в кожному випадку наявності названих передумов та підстав суд зобов’язаний звільнити особу від покарання. І тільки коли йдеться про осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, цей вид звільнення від покарання є факультативним. Відповідно до ч. 5 ст. 80 КК України питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішує суд. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі. Якщо суд все ж таки визнає за можливе застосувати давність, то особа звільняється від відбування призначеного їй довічного позбавлення волі.

Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку є винятково позитивними для особи. Вона не лише не відбуває покарання, яке призначив суд, а й з моменту звільнення вважається такою, яка не має судимості (ч. 3 ст. 88 КК України).

4.4.4. Умовно-дострокове звільнення від відбування призначеного покарання

Відповідно до ст. 81 КК України під умовно-достроковим звільненням від відбування покарання слід розуміти звільнення особи від подальшого відбування призначеного їй судом покарання, яке вона фактично вже відбуває, під умовою не вчиняти нового злочину впродовж строку, що залишився до закінчення відбуття покарання.

Передумовою такого звільнення від відбування покарання згідно з ч. 1 ст. 81 КК України є фактичне відбування особою одного із п’яти видів основних покарань: виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі. Особи, які відбувають інші основні види покарань, не підлягають умовно-достроковому звільненню від них. Крім того, відповідно до наведеного припису КК України особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання. За роз’ясненням Верховного Суду України таким додатковим покаранням, від якого можна звільнити достроково (тобто до закінчення строку), є лише позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (п. 7 постанови від 26 квітня 2002 року № 2).

Підставою умовно-дострокового звільнення від відбування покарання визнається доведення сумлінною поведінкою і ставленням до праці засудженим протягом відбуття певної частини строку покарання свого виправлення.

Під доведенням засудженим свого виправлення слід розуміти досягнення і закріплення такого стану, за якого від цієї особи, на переконання адміністрації кримінально-виконавчої установи та суду, не очікується вчинення нових злочинів. Тобто на певному етапі, до повного закінчення відбування покарання, вже досягнуто одну із цілей – виправлення засудженого, у зв’язку з чим подальше відбування покарання є недоцільним. Доведення засудженим свого виправлення має бути підтверджено сумлінною поведінкою, тобто зразковим виконанням вимог режиму, свідомим додержанням дисципліни, вказівок адміністрації, наявністю заохочень і відсутністю стягнень, ставленням до праці – чесним виконанням своїх трудових обов’язків, підвищенням кваліфікації, дотриманням правил безпеки виробництва тощо.

Умовами цього виду звільнення відповідно до ч. 3 ст. 81 КК України є відбуття засудженою особою певної частини призначеного їй покарання. Розмір цієї частини залежить від тяжкості вчиненого особою злочину, форми вини, з якою цей злочин вчинено, рецидиву та деяких інших чинників. Для умовно-дострокового звільнення від відбування покарання особа повинна відбути:

1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;

2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який її засуджено до позбавлення волі;

3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яку раніше було умовно-достроково звільнено від відбування покарання, і вона знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.

При вирішенні питання про умовно дострокове звільнення від відбування покарання щодо засудженого, покарання якому було пом’якшено згідно з актом амністії, помилування або за рішенням суду, фактично відбута частина покарання повинна обчислюватись, враховуючи покарання, встановлене актом амністії, помилування або рішенням суду. Якщо покарання визначено за сукупністю злочинів або вироків, суд, застосовуючи умовно- дострокове звільнення від його відбування, повинен виходити із загального строку покарання, призначеного за сукупністю, і враховувати при цьому положення ч. 3 ст. 81 КК України.

Сама назва свідчить, що цей вид звільнення від покарання є умовним, а саме: до поведінки особи, яка звільняється, висувається вимога невчинення будь-якого нового злочину під час строку, який залишається від моменту дострокового звільнення від подальшого відбування покарання і до моменту, в який мало б завершитися відбування особою цього покарання. Тобто невідбута частина покарання фактично стає для звільненої особи своєрідним іспитовим строком, під час якого єдиною кримінально-правовою вимогою до поведінки звільненого від покарання є невчинення ним будь-якого нового злочину.

За характером цей вид звільнення від відбування покарання є факультативним – за наявності передумов, підстави та умов такого звільнення суд має право, але не зобов’язаний його здійснити.

Кримінально-правові наслідки умовно-дострокового звільнення від відбування покарання залежать від характеру поведінки особи протягом зазначеного іспитового строку і можуть бути як сприятливими для особи, так і несприятливими. Сприятливі кримінально-правові наслідки полягають у тому, що в разі позитивного закінчення іспитового строку особа остаточно звільняється від відбування невідбутої нею частини покарання (не буде її відбувати), а строк погашення судимості для такої особи обчислюється не з моменту, коли мало закінчитися відбування нею покарання, а коли її було умовно-достроково звільнено від відбування цього покарання. Про позитивне закінчення іспитового строку свідчить невчинення особою упродовж строку невідбутої частини покарання будь-якого нового злочину. Будь-яка інша поведінка особи упродовж цього строку (в тому числі пов’язана з вчиненням адміністративних правопорушень, іншими антисоціальними проявами, які не є злочинними) не може свідчити про те, що його закінчення не є позитивним.

Несприятливі кримінально-правові наслідки полягають у тому, що в разі вчинення особою упродовж строку невідбутої частини покарання будь-якого нового злочину їй буде призначено покарання за правилами сукупності вироків (ст. 71 КК України): до покарання за новий злочин суд повинен буде приєднати повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком, тобто ту частину покарання, від відбування якої особу було умовно-достроково звільнено.

4.4.5. Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років

Цей вид звільнення здійснюється на підставі ст. 83 КК України. Під звільненням від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, мається на увазі відмова від подальшого виконання покарання щодо зазначеної категорії засуджених за умови, що вони доведуть своє виправлення і чесно виконують материнський обов’язок.

Передумовою звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, відповідно до ч. 1 ст. 83 КК України є відбування ними основного покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі, крім відбування засудженими жінками покарання у виді позбавлення волі, призначеного судом на строк більше п’яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини. Жінки, які відбувають інші види покарання або ж відбувають позбавлення волі строком більше п’яти років, що призначене їм за умисні тяжкі або особливо тяжкі злочини, не можуть бути звільнені від покарання згідно зі ст. 83 КК України.

Підстава звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, складається із двох елементів, кожен з яких є обов’язковим.

Першим елементом підстави відповідно до ч. 1 ст. 83 КК України є вагітність жінки, яка настала під час відбування призначеного їй покарання, або народження нею дитини. Не може бути звільненою від покарання за ст. 83 КК України жінка, яка мала дитину на момент засудження (в цих випадках до неї можна застосувати ст. 79 КК України) або в період відбування покарання усиновила дитину.

Другий елемент підстави звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, є доведення такою жінкою свого виправлення і чесне виконання нею свого материнського обов’язку.

Умовою такого звільнення згідно з ч. 2 ст. 83 КК України є наявність у засудженої жінки сім’ї або родичів, які дали згоду на спільне з нею проживання, або якщо засуджена має можливість самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини. Жінка, яка не має сім’ї або родичів, які дали б згоду на спільне з нею проживання, і не має можливості самостійно забезпечити належні умови для виховання дитини (наприклад, не має впорядкованого житла, законного джерела для існування тощо), не може бути звільненою від подальшого відбування покарання у разі настання вагітності або народження дитини протягом відбування покарання.

Для такої жінки фактично встановлюється своєрідний іспитовий строк (хоч такий термін і не вживається в законі), який триває від моменту звільнення її від відбування покарання до закінчення строку, на який згідно із законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і, за загальним правилом, до досягнення дитиною трирічного віку. Якщо ж дитина помре до досягнення трирічного віку, іспитовий строк для матері такої дитини закінчується з її смертю.

Звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, є факультативним. Це означає, що якщо є передумови та підстави, суд має право, але не зобов’язаний, здійснити таке звільнення.

Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, залежать від додержання звільненою від покарання умов такого звільнення і можуть бути як сприятливими для неї, так і несприятливими. Сприятливі кримінально-правові наслідки настають тоді, коли засуджена протягом так званого іспитового строку своєю поведінкою довела своє виправлення і чесно виконує свій материнський обов’язок: не відмовилася від дитини, не ухиляється від її виховання тощо. У такому разі після досягнення дитиною трирічного віку суд повинен остаточно звільнити жінку від призначеного їй покарання. Крім того, строк погашення судимості обчислюватиметься з моменту звільнення її від подальшого відбування покарання. Несприятливі кримінально-правові наслідки можливі у таких випадках:

а) якщо жінка до досягнення дитиною трирічного віку своєю поведінкою не довела свого виправлення, суд відповідно до ч. 4 ст. 83 КК України може (залежно від конкретних обставин справи) або замінити те покарання, від подальшого відбування якого засуджену було звільнено,більш м’яким покаранням, або ж направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком. У цьому разі суд може повністю або частково зарахувати у строк відбування покарання час, протягом якого засуджена не відбувала покарання;

б) якщо жінка, яка була звільнена від відбування покарання, відмовляється від дитини, передала її до дитячого будинку, зникла з місця проживання або ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, або систематично вчиняє правопорушення, що потягли адміністративні стягнення і свідчать про небажання стати на шлях виправлення, суд згідно з ч. 5 ст. 83 КК України може за поданням органу кримінально-виконавчої системи направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком;

в) якщо в період звільнення від відбування покарання засуджена вчинила новий злочин, суд відповідно до ч. 6 ст. 83 КК України призначає їй покарання за правилами сукупності вироків (ст. 71 КК України): до покарання за новий злочин приєднує повністю або частково невідбуту частину покарання за попереднім вироком, тобто ту частину покарання, від подальшого відбування якої жінку було звільнено.

4.4.6. Звільнення від відбування покарання через хворобу

Про зазначений вид звільнення йдеться у ст. 84 КК України. Як і в інших статтях цього розділу, законодавцем не дотримано термінологічної чистоти викладення змісту відповідних кримінально-правових норм. Нелегко зрозуміти, де йдеться про звільнення від покарання, а де – про звільнення від відбування призначеного покарання. Аналіз змісту цієї статті дає змогу зробити висновок, що в ч. 2 цієї статті йдеться про звільнення від покарання, про що зазначалося вище. У решті кримінально-правових приписів, закріплених у цій статті, йдеться про звільнення від відбування призначеного покарання.

На думку фахівців, у ст. 84 КК України наведено три самостійні види звільнення від відбування покарання через хворобу, ознаки яких мають свої відмінності:

– відмова від подальшого виконання покарання щодо особи, яка під час його відбування захворіла на психічну хворобу (ч. 1 ст. 84 КК України);

– відмова від подальшого виконання покарання щодо особи, яка під час його відбування захворіла на іншу тяжку хворобу (крім психічної) (ч. 2 ст. 84 КК України);

– відмова від подальшого виконання покарання щодо військовослужбовця, який визнаний непридатним до військової служби за станом здоров’я (ч. 3 ст. 84 КК України).

Єдиного юридичного складу звільнення від відбування призначеного покарання через хворобу не існує. Є лише одна передумова звільнення, а саме: призначення вироком суду будь-якого покарання особі, визнаній винуватою у вчиненні злочину. Щодо підстави та умов звільнення слід зауважити, що вони у кожного виду звільнення індивідуальні.

Підставою першого виду звільнення від відбування покарання через хворобу доцільно вважати неможливість усвідомлення засудженою до покарання особою сенсу і змісту такого засудження. У ч. 1 ст. 84 КК України це виражено словами «свої дії (бездіяльність) або керувати ними», що неадекватно відображає ситуацію. Запропоноване законодавцем визначення умови цього звільнення запозичено із законодавчої формули неосудності (ч. 2 ст. 19 КК України), але ж стан неосудності визначається на момент вчинення злочину, а не на момент винесення вироку. При визначенні підстави такого звільнення очевидно слід акцентувати увагу на неможливості усвідомлювати засудженим сутності і змісту не злочинного діяння, а засудження за його вчинення. Саме ця обставина має припинити виконання покарання стосовно такої особи, адже сенс покарання за такої ситуації повністю втрачається.

Умовою застосування першого виду звільнення законодавець називає захворювання засудженої особи на психічну хворобу «під час відбування покарання» (ч. 1 ст. 84 КК України). Маються на увазі ті психічні захворювання і в тій стадії їх розвитку, які, якби вони проявилися під час вчинення суспільно небезпечного діяння, стали б підставою для визнання особи неосудною. Саме тому в ч. 1 ст. 84 КК України встановлено, що до особи, яка звільняється від подальшого відбування покарання у зв’язку із психічним захворюванням, суд може застосувати примусові заходи медичного характеру відповідно до статей 92–95 КК України.

Слід зазначити, що умова застосування цього виду звільнення від відбування призначеного покарання сформульована в законі недосконало. За такого її визначення особа, яка захворіла на психічну хворобу, що унеможливлює усвідомлення сенсу і характеру засудження до початку відбування покарання, формально не може претендувати на таке звільнення. Але чи правильно це? Мабуть, ні. Отже, доцільно змінити законодавче визначення умови цього виду звільнення від відбування покарання, зазначивши в ч. 1 ст. 84 КК України, що звільненню підлягає особа, яка після винесення вироку захворіла на психічну хворобу.

Підставою другого виду звільнення від відбування покарання (звільнення через хворобу) є неможливість відбування покарання через іншу (крім психічної) тяжку хворобу.

Умовою такого звільнення є наявність тяжкого соматичного, а не психічного захворювання, передбаченого «Переліком захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання», який затверджено спільним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18 січня 2000 року № 3/6.

Слід мати на увазі, що сам факт захворювання на тяжку хворобу, яка не перешкоджає подальшому відбуванню покарання, або може бути вилікувана в процесі відбування покарання, не створює підстави для цього. Тому закон вимагає, аби суд приймав рішення про те, що певна хвороба перешкоджає відбуванню особою покарання, з урахуванням тяжкості вчиненого злочину, характеру захворювання, особи засудженого та інших обставин справи (ч. 2 ст. 84 КК України). За усталеною судовою практикою звільнення від відбування покарання через хворобу з місць позбавлення волі застосовується у випадках, коли подальше утримання в місцях позбавлення волі загрожує життю засудженого або може призвести до серйозного погіршення його здоров’я чи інших тяжких наслідків. Це стосується й тих осіб, які захворіли до засудження, але під час відбування покарання їх хвороба внаслідок прогресування набула характеру, зазначеного в Переліку захворювань.

Підставою третього виду звільнення від відбування покарання через хворобу є визнання військовослужбовця непридатним до військової служби за станом здоров’я. Перелік хвороб, за наявності яких військово-лікарняна комісія може визнати військовослужбовця непридатним до подальшого проходження військової служби, наведено в додатку № 1 «Розклад хвороб, станів і фізичних вад, що визначають ступінь придатності до військової служби у Збройних Силах України» до Положення про військово-лікарську експертизу та медичний огляд у Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 4 січня 1994 року № 2.

Умовою такого звільнення є засудження до одного з трьох видів покарання – службове обмеження, арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні.

Усі види звільнення від відбування покарання за хворобою є безумовними, а за своїм характером перший і третій види є обов’язковими, а другий – факультативним.

Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування покарання через хворобу є виключно сприятливими для звільненої особи.

Відповідно до ч. 4 ст. 84 КК України у разі одужання осіб, звільнених за першим та другим видами звільнення від відбування покарання через хворобу, вони повинні бути направлені для відбування (чи подальшого відбування) призначеного їм покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбачені у статтях 49, 80 КК України, або немає інших підстав для звільнення від покарання. При цьому час, протягом якого до осіб застосовувалися примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання за правилами, передбаченими в ч. 5 ст. 72 КК України, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру. Особи, звільнені від подальшого відбування покарання за третім видом звільнення від покарання через хворобу, навіть після їх одужання не направляються для подальшого відбування покарання.

4.4.7. Звільнення від відбування покарання на підставі актів амністії та помилування

Здійснення цього звільнення регламентується згідно зі статтями 85, 86 КК України, а також Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 2 червня 2011 року, який набув чинності з 1 січня 2012 року.

Відповідно до ст. 1 цього Закону амністія – це «повне або часткове звільнення від відбування (курсив мій. – В.К.) покарання певної категорії осіб, визнаних винними у вчиненні злочину...». У цьому й полягає кримінально-правова природа феномену амністії: вона є видом звільнення засудженої до певного покарання особи від відбування цього покарання, але не з підстав, визначених у Розділі ХІІ КК України, а, так би мовити, з ініціативи вищого законодавчого органу держави.

Згідно з ч. 3 ст. 92 Конституції України амністія оголошується законом України. Особливістю законів про амністію є те, що вони приймаються виключно Верховною Радою України і не можуть бути прийняті Всеукраїнським референдумом (ст. 74 Конституції України), а сама Верховна Рада України може приймати їх зазвичай не частіше одного разу протягом календарного року (ст. 6 Закону України «Про застосування амністії в Україні»). Виняток при цьому становлять закони про так звану умовну амністію, які можуть прийматися без зазначених вище кількісних обмежень. Поняття умовної амністії визначено в ч. 2 ст. 5 Закону України «Про застосування амністії в Україні». Такою є амністія, яка поширюється до певної дати після її оголошення, за умови обов’язкового виконання до цієї дати певних вимог, наприклад, сплати відповідних платежів, здавання певних заборонених предметів тощо.

Передумовою звільнення від відбування покарання у зв’язку з амністією є засудження особи за вчинення злочину. Підставою такого звільнення є набуття чинності черговим Законом України про амністію у зв’язку з певною подією в житті українського суспільства, яким передбачено можливість звільнення від покарання.

Закони про амністію можуть передбачати додаткові категорії осіб, до яких не застосовується амністія, доповнюючи перелік тих категорій, які визначено у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про застосування амністії в Україні» від 2 червня 2011 року, який набув чинності з 1 січня 2012 року.

Інколи закони про амністію визначають лише ті категорії осіб, до яких вона застосовується, або ж пов’язують застосування амністії із засудженням особи лише до певного виду покарання чи з відбуттям особою певної частини призначеного їй покарання. Зазначені обставини можна вважати умовами звільнення від призначеного покарання за амністією.

Додаткових умов звільнення від відбування покарання у зв’язку з амністією законодавством України не передбачено. Жодних спеціальних вимог до поведінки осіб, звільнених від відбування покарання за амністією, у залежність від виконання яких ставилася б остаточність такого звільнення, не встановлено. Отже, таке звільнення є безумовним.

Оскільки суд зобов’язаний звільнити від відбування покарання кожну особу, на яку поширюється дія закону про амністію, таке звільнення фактично є обов’язковим, а не факультативним, хоча в ч. 2 ст. 86 КК України і вжито термін «можуть...».

Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування покарання у зв’язку з амністією є винятково сприятливими для особи: стосовно неї достроково припиняється виконання покарання, вона визнається такою, яка не має судимості.

Ще одним видом звільнення від відбування покарання є звільнення від нього на підставі акта помилування. Як зазначалося в попередніх розділах, указом Президента України від 16 вересня 2010 року затверджено Положення про порядок здійснення помилування. Відповідно до ст. 2 цього Положення помилування засуджених здійснюється у тому числі й шляхом повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання.

Передумовою такого звільнення є засудження особи за вчинення злочину. Підставою – набуття чинності указом Президента України про помилування, яким передбачено звільнення від покарання. Таке звільнення є безумовним та факультативним з позиції суб’єкта видання указу про помилування, адже це право, а не обов’язок Президента України. Природно, що для суб’єкта, який виконує такий указ, тобто для відповідного органу виконання покарання, таке звільнення є обов’язковим.

Рекомендована література для самостійної роботи:

1. Куц В.М. Кримінально-правова природа звільнення від покарання та юридичний склад його здійснення / В.М. Куц // Протидія злочинності: теорія і практика: м-ли ІІІ міжвуз. наук.-практ. конф. – Київ–Луганськ, 2012. – 384 с. (с. 91–95).

2. Книженко О.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням за кримінальним правом України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / О.О. Книженко. – Х.: ХНУВС, 2003. – 20 с.

3. Письменський Є.О. Звільнення від покарання та його відбування: коментар до кримінального законодавства та практики його застосування / Є.О. Письменський. – Луганськ: РВВ ЛДУВС, 2012. – 216 с.

4. Шоломєєв Є. Формування інституту звільнення від покарання у кримінальному праві України… / Є. Шоломєєв // Право України 2002. – № 11. – С. 135–138.

Запитання для самоконтролю:

1. Як визначається поняття «звільнення від покарання»?

2. Які види звільнення від покарання передбачені у КК України?

3. Як визначається поняття «звільнення від відбування призначеного покарання»?

4. У чому відмінність між звільненням від покарання та звільненням від відбування призначеного покарання?

5. Які види звільнення від відбування призначеного покарання передбачені у КК України?

6. Які підстави та умови звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням?

7. Які підстави та умови умовно-дострокового звільнення від відбування призначеного покарання?

8. У чому відмінність підстав умовно-дострокового звільнення від відбування призначеного покарання та заміни невідбутої частини покарання більш м’яким?

9. Як визначається поняття амністії в Законі України «Про застосування амністії в Україні»?

10. Чи допускається звільнення від відбування покарання за актом помилування?