Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

5.1.1. Поняття та правова природа звільнення від кримінальної відповідальності

В арсеналі сучасного кримінального права, як зазначалося вище, є не лише кримінальна відповідальність, а й інші заходи кримінально-правового характеру. Це знаходить своє відображення і в чинному КК України. Прикладом цього є поява в ньому самостійного розділу, присвяченого іншим заходам. Але їх можна знайти і в інших розділах кодексу. Одним із них є Розділ ІХ «Звільнення від кримінальної відповідальності». Оскільки правову природу цього явища до кінця не з’ясовано, а також з огляду на те, що дехто із фахівців включає таке звільнення до змісту самої кримінальної відповідальності, є підстави для розгляду цієї проблеми в спецкурсі, якому присвячено цей навчальний посібник.

Щодо поняття звільнення від кримінальної відповідальності слід зазначити, що в офіційному обігу використовується визначення, наведене в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 12. Це – відмова держави від застосування щодо особи, яка вчинила злочин, установлених законом обмежень певних прав і свобод шляхом закриття кримінальної справи, яке здійснює суд у випадках, передбачених у Кримінальному кодексі України, у порядку, встановленому у Кримінально-процесуальному кодексі України.

Щодо юридичної природи звільнення від кримінальної відповідальності існує безліч думок – від визнання його формою реалізації кримінальної відповідальності до ототожнення з юридичним фактом, що припиняє кримінальне провадження. Останнє положення закріплене в названій вище постанові Пленуму Верховного Суду України.

Наведене визначення звільнення від кримінальної відповідальності не відповідає сучасним теоретичним уявленням про феномен власне кримінальної відповідальності як передбаченого законом та здійсненого судом засудження особи за вчинений злочин з визначенням виду та міри обмежень прав і свобод засудженого, установлених законом, індивідуалізованих судом та здійснюваних кримінально-виконавчими органами держави. Звільнитися від відповідальності означає позбутися реально існуючих обтяжень, вже покладених на суб’єкта. Тому те, що названо у чинному законодавстві звільненням, насправді не є таким, адже відповідальність у випадках, передбачених Розділом ІХ КК України та іншими його положеннями, ще не визначено, тому і звільняти суб’єкта немає від чого. Звільненням від кримінальної відповідальності фактично є те, що в чинному законодавстві названо звільненням від відбування покарання. Це справді звільнення від визначеної судом і вже покладеної на суб’єкта кримінальної відповідальності. Але звільнення не в повному її обсязі, а лише частково, адже від засудження суб’єкт при цьому не звільняється. З огляду на сутність і зміст кримінальної відповідальності, викладені в попередніх розділах, повністю звільнитися від неї, мабуть, взагалі неможливо. Єдиним випадком повного звільнення від застосованої до суб’єкта кримінальної відповідальності є хіба що його повна реабілітація.

Такий варіант вирішення означеної проблеми дає змогу відповісти ще на два складні запитання: 1) чи є суб’єкт, якого звільняють від кримінальної відповідальності, винним у вчиненні злочину; 2) чи можна вважати діяння, від відповідальності за яке звільнили, злочином. Такі запитання заганяли в глухий кут представників багатьох галузей права, і все через те, що поняттю «звільнення» було надано неточне офіційне визначення. Те, про що йдеться в Розділі IX КК України, є звільненням не від самої відповідальності, а від притягнення до неї. Означене породжує ще одне проблемне питання: що таке притягнення до кримінальної відповідальності? Це явище часто ототожнюють із застосуванням відповідальності, її реалізацією. Насправді «притягнення» є лише процесом встановлення причетності суб’єкта до факту кримінального правопорушення та збору доказів його винуватості у його вчиненні. Саму винуватість встановлює лише суд. При цьому суб’єкти, які здійснюють притягнення до відповідальності, можуть вважати підозрюваного чи обвинувачуваного винуватим у вчиненні правопорушення, але їхня думка є лише фактом внутрішнього переконання і не має юридичного значення. Це – своєрідна передвинуватість, презумпція винуватості, яка конкурує з іншою презумпцією – невинуватості – до кінцевого вирішення цього питання судом.

Ця неточність спричиняє низку недоречностей, навколо яких точаться запеклі дискусії. У Розділі IX КК України, де йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності, законодавець оперує поняттям «особа, яка вчинила злочин», не замислюючись над тим, що суд її такою особою ще не визнавав. Однак, аби це сталося, то звільняти від відповідальності у тому значенні цього слова, якого дотримується законодавець, таку особу було б уже запізно, оскільки визнання її судом винною у злочині – це вже є покладанням на неї кримінальної відповідальності.

Негативна відповідь на запитання, чи звільняється від кримінальної відповідальності у нинішньому значенні цього слова винуватий у злочині, логічно призводить до відповіді, чи є злочином діяння, у зв’язку із вчиненням якого особу звільняють від кримінальної відповідальності. Таке діяння – ще не злочин. Воно залишається діянням, яке лише містить ознаки злочину і може «перетворитися» у злочин обвинувальним вироком суду, а може і не «перетворитися».

Зазначені питання можна усунути лише в один спосіб – уточнивши назву різних видів звільнення в кримінальному законодавстві. Те, що нині називається звільненням від кримінальної відповідальності, слід назвати звільненням від притягнення до неї, або відмовою від застосування кримінальної відповідальності. Те, що сьогодні названо звільненням від відбування покарання, слід вважати не формою існування кримінальної відповідальності, а різновидами звільнення від неї або формою її припинення. В подальшому викладі матеріалу використовується перший термін – «звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності».

Проблемним питанням лишається визначення порядку такого звільнення та законодавча регламентація його здійснення. На нашу думку, поняттям «порядок звільнення» охоплюється лише процедура його здійснення. Процес і результат встановлення підстав та умов звільнення доцільно виносити за межі поняття «порядок» і назвати іншим терміном, наприклад, встановлення складу звільнення, можливо, інакше.

З огляду на те, що порядок – це певна процедура, вона повинна регламентуватися процесуальним, а не матеріально-правовим законом. Отже, у кримінальному законі, мабуть, взагалі недоцільно згадувати про порядок звільнення, або зазначити, що порядок звільнення визначається КПК України.

Позитивне вирішення зазначеного питання потребує відповідного вдосконалення кримінально-процесуального законодавства. На сьогодні воно в частині регламентації цього порядку поки що недосконале. Зокрема, у ньому варто відповідно до кримінального законодавства чітко, окремо визначити порядок загального та спеціального звільнення особи від притягнення до кримінальної відповідальності.

Щодо складу звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності слід зазначити, що єдиною його складовою, яка є загальною для всіх видів і різновидів такого звільнення, можна вважати передумову звільнення. Такою є вчинення суб’єктом суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України. Єдиної підстави для звільнення загалом, а також для окремих його видів (загальне, спеціальне) немає. Отже, кожен випадок загального чи спеціального звільнення має свій юридичний склад. Обов’язковими його елементами є: 1) передумова звільнення, якою є факт вчинення діяння, передбаченого Особливою частиною КК України; 2) підстава звільнення, тобто передбачена кримінальним законом визначальна обставина, що є причиною можливого звільнення; 3) умови звільнення, тобто факультативні елементи складу звільнення визначені щодо окремих його різновидів, певні обставини формального характеру, скажімо, тяжкість діяння, відсутність його множинності тощо.

5.1.2. Класифікація проявів звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності

Як зазначалося вище, звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності передбачається як у Загальній частині КК України (Розділ IX та низка інших його положень), так і в деяких статтях його Особливої частини, наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із вчиненням державної зради – ч. 2 ст. 111, шпигунства – ч. 2 ст. 114, ухилення від сплати податків, зборів чи інших обов’язкових платежів – ч. 4 ст. 212 КК України тощо. Відповідно до вказаного, звільнення поділяють на загальне та спеціальне.

Передбачені законом види загального звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності можуть бути поділені на групи за різними підставами. Так, залежно від того, правом чи обов’язком суду є звільнення, виділяють два його види: обов’язкове та необов’язкове (факультативне). Факультативним є звільнення, передбачене у ст. 47 КК України (передача на поруки), у ст. 48 КК України (у зв’язку зі зміною обстановки) та в ч. 1 ст. 97 КК України (звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру). Це означає, що якщо є передумова і підстава такого звільнення, передбачені у зазначених статтях, суд має право, але не зобов’язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках вимога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імперативною, тобто зобов’язуючою суд звільнити особу від притягнення до кримінальної відповідальності (наприклад, при дієвому каятті або примиренні з потерпілим, а також після закінчення строків давності та при спеціальних видах звільнення, передбачених в Особливій частині КК України).

Звільнення особи від притягнення до кримінальної відповідальності може бути безумовним та умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звільняється остаточно, безповоротно, незалежно від подальшої поведінки після набрання законної сили рішенням суду про її звільнення. Відповідно до цього всі види звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності є безумовними, крім двох, а саме: звільнення 1) з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації (ст. 47 КК України) та 2) неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ч. 1 ст. 97 КК України). У цих випадках особа звільняється від кримінальної відповідальності за умови, що впродовж певного строку вона поводитиме себе належно. Інакше особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин.

Питання застосування КК України щодо звільнення особи від притягнення до кримінальної відповідальності детально роз’ясняються в постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» (постанова № 12).

Кожен вид звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності характеризується притаманним лише йому юридичним складом такого звільнення, який містить передумову, підставу та умови звільнення. Тому кожен вид застосовується самостійно і не може замінити один одного або поєднуватися з іншим.

Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності можливе лише за наявності комплексу визначених законом обставин, які іменуються складом такого звільнення. До такого складу включають передумову, підставу та умови звільнення. Важливо зазначити, що єдиного складу звільнення не існує. У кожного виду звільнення є свій власний склад його здійснення. Зазначимо, що в літературі важко простежити різницю між визначенням передумов, підстав та умов будь-якого виду звільнення. Це пояснюється тим, що існують різні погляди на проблему. Однак вирішення цього питання є важливим для розвитку понятійного апарату кримінально-правової науки і гарантією дотримання закону при притягненні до кримінальної відповідальності та при звільненні від такого притягнення.

5.2.1. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

У статті 45 КК України встановлено: «Особа, яка вперше вчинила злочинне діяння невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду». Вочевидь, в цьому випадку закон передбачає обов’язкове і безумовне звільнення особи не від самої відповідальності, а від притягнення до неї.

Передумовою такого звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, тобто умисного або необережного злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до двох років або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12, статей 24, 25 КК України), або необережного злочину, за який у законі передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12, ст. 25 КК України). Наприклад, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони чи при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (статті 118, 124 КК України), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК України), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК України), необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК України) тощо.

Будь-який із зазначених злочинів визнається вчиненим уперше, якщо: 1) його вчинено дійсно вперше або 2) його вчинено хоча і не вперше, але за перший злочин закінчилися строки давності, погашена судимість тощо.

Підставою звільнення від кримінальної відповідальності у цьому разі є дієве каяття особи, яке характеризується трьома елементами, взятими в сукупності, а саме: 1) щирим розкаянням; 2) активним сприянням розкриттю злочину; 3) повним відшкодуванням завданих збитків або усуненням заподіяної шкоди. Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає підставу звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 45 КК України.

Щире розкаяння передбачає усвідомлення особою своєї вини у вчиненому злочині, щирий жаль щодо його вчинення та осуд своєї поведінки.

Активне сприяння розкриттю злочину – це будь-які дії особи, що мають на меті надати допомогу правоохоронним органам у встановленні обставин справи, а також осіб, причетних до вчиненого злочину.

Повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди означає задоволення в повному обсязі розумних претензій потерпілого, що ґрунтуються на матеріалах справи. Повне відшкодування завданих збитків може бути виражено у відновленні попереднього стану предмета посягання (наприклад, ремонт речі), виправленні пошкодженого майна, поверненні викрадених речей, заміні їх іншими або приблизно рівноцінними за вартістю, сплаті відповідної суми грошей або в іншій формі компенсації. Повне усунення заподіяної шкоди передбачає інші засоби загладжування шкоди, наприклад, прилюдне вибачення за нанесені образи, виклик «швидкої допомоги» після заподіяння поранення тощо.

Відшкодування збитків або усунення шкоди повинно бути добровільним. Воно відсутнє, наприклад, у випадках, якщо здійснюється за якихось умов, наприклад, подання письмової заяви потерпілим про прощення особи, яка вчинила злочин, про його відмову від будь-яких претензій до цієї особи в майбутньому тощо. Відшкодування збитків або усунення шкоди може бути здійснене не тільки винним, а й іншими особами (наприклад, батьками неповнолітнього, родичами, близькими). Важливо, щоб ініціатором такого відшкодування була саме особа, яка вчинила злочин, і вона об’єктивно не мала можливості зробити це особисто (наприклад, через відсутність власних коштів, перебування під арештом тощо).

5.2.2. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням учасників кримінально-правового конфлікту

Чинний кримінальний закон не містить поняття примирення. Немає єдиного його визначення і в юридичній літературі. Одні науковці трактують примирення як відмову потерпілого від будь-яких претензій до особи, яка вчинила злочинне діяння. Інші – як добровільну, чітко виражену відмову потерпілого від судового захисту своїх прав. Примиренням визнають зняття потерпілим усіх своїх претензій і вимог, пред’явлених у порядку кримінального судочинства, відмову потерпілого від своїх вимог і претензій до особи, яка вчинила злочин, і ненаполягання на притягненні її до кримінальної відповідальності.

В науково-практичних коментарях КК України пропонується розуміти примирення як оформлену в належній процесуальній формі відмову потерпілого від своїх попередніх претензій та вимог до особи, яка вчинила злочин, відмову від прохання притягнути її до кримінальної відповідальності або прохання закрити справу, порушену за його заявою. Отже, до визначення примирення включено процесуальний аспект – наявність певної форми примирення.

Схоже визначення примирення пропонують і дослідники цієї проблеми. Зокрема, О.О. Дудоров вважає, що таким є відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин (у разі, коли справу ще не було порушено), або прохання закрити вже порушену стосовно неї кримінальну справу. Подібним чином примирення визначають й інші дослідники проблеми.

На нашу думку, вказані визначення відображають переважно кримінально-правову сутність примирення, але акцентують увагу на тому, що можливість досягнення примирення залежить від волі лише однієї із сторін кримінально-правового конфлікту – потерпілого. Таке розуміння сутності примирення притаманне кримінально-процесуальному праву у так званих справах приватного обвинувачення. На відміну від справ приватного обвинувачення, у процесі досягнення примирення у справах публічного характеру необхідно, щоб брали участь обоє учасників такого конфлікту: особа, яка вчинила злочинне діяння, та потерпілий.

Як слушно зауважує провідний на пострадянських теренах експерт з цієї проблематики професор Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова Л.В. Головко, примирення у справах публічного характеру виникає не тому, що законодавець пов’язує його досягнення з волею потерпілого, а тому, що він бачить примирення оптимальною формою розв’язання конфлікту.

Інші науковці примирення розглядають як угоду між потерпілим і особою, яка вчинила злочинне діяння. При цьому зміст цієї угоди вони розуміють по-різному. Одні з них під примиренням визнають лише угоду між суб’єктом злочину та потерпілим (представником юридичної особи, потерпілої від злочину), що має правоприпинююче значення та виявляється у звільненні особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності.

Деякі з них під примиренням розуміють відновлення між потерпілим та особою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, нормальних, дружніх стосунків.

Подібні визначення певним чином узгоджуються з визначеннями примирення, яке подається у тлумачних словниках. Наприклад, у тлумачному словнику В.І. Даля термін «примиряти» від іменника «примирення» визначається як мирити, припинити ворожнечу, узгодити обидві сторони. На нашу думку, примирення у кримінальному праві, в узагальненому розумінні, є угодою (домовленістю) між особою, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, та потерпілим. При цьому змістом цієї угоди не обов’язково повинні бути дії, спрямовані на досягнення між суб’єктами конфлікту справді мирних чи дружніх стосунків. Відновлення таких стосунків не є головним у процесі досягнення примирення; важливо, щоб було відновлено доконфліктний стан між цими особами.

Отже, примирення, на нашу думку, це належним чином оформлена письмова угода, юридичний зміст якої полягає в тому, що суб’єкт, який вчинив діяння, яке містить ознаки злочину, відшкодував завдані ним збитки або усунув заподіяну шкоду, а потерпілий висловив своє задоволення вжитими щодо нього заходами і дав згоду на звільнення першого від притягнення до кримінальної відповідальності або на настання іншого юридичного наслідку. Таким чином, досягнення примирення у кримінальному праві, на відміну від кримінально-процесуального, залежить від дій двох осіб: від того, хто спричинив шкоду, але, бажаючи усунути конфлікт, пропонує потерпілому відшкодувати її, і від потерпілого, який не заперечує проти цього. Звідси, примирення – це угода між зазначеними особами, спрямована на відновлення доконфліктного стану між ними. Неприпустимим є неправомірний вплив на учасників угоди. Це добровільна угода обох сторін, що має обов’язкову силу для них у разі її досягнення.

Зазначимо, що важливу роль у досягненні примирення між тим, хто спричинив шкоду, і потерпілим відіграють існуючі в деяких зарубіжних країнах спеціальні організації, що виступають не лише ініціаторами примирення, а й докладають усіх можливих зусиль для досягнення результату. У п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» зазначено, що суди повинні активніше залучати громадськість до вирішення питань, що виникають при розгляді справ стосовно неповнолітніх та при виконанні вироків чи інших судових рішень щодо них. Рекомендувати судам всіляко підтримувати діяльність вітчизняних громадських організацій, які ставлять за мету до судового розгляду справи досягнути примирення між неповнолітнім, який вчинив злочин, і потерпілим, – надавати таким організаціям відповідну інформацію, інформувати підсудних та їхніх законних представників про такі організації у районі (місті), надавати можливість потерпілому і обвинуваченому звертатися до них для вирішення конфлікту та досягнення примирення. Досягнення примирення за допомогою таких громадських організацій, відшкодування потерпілому матеріальної та моральної шкоди можуть бути підставами для закриття справи або враховані як обставина, що пом’якшує покарання. Це роз’яснення Верховного Суду України стосується не лише неповнолітніх осіб, а й тих, які досягли 18-річчя.

Декларування Вищою судовою інстанцією України активного залучення спеціальних організацій до вирішення питань, пов’язаних із досягненням примирення між потерпілим і обвинуваченим чи підсудним, безперечно, – позитивне зрушення, яке знайшло свій розвиток у новому КПК України.

Механізм примирення учасників кримінально-правового конфлікту досить складний. Окрім іншого, він передбачає з’ясування передумови такого звільнення, а також обставин, які характеризують підставу та умови його здійснення. Сукупність передумови, підстави та умов здійснення такого звільнення (склад звільнення) – це своєрідний причинно-факторний комплекс реалізації цієї унікальної форми регулювання кримінально-правових відносин. Сума вказаних факторів є причиною, що дає можливість замість кримінальної відповідальності застосувати як регулятора цих відносин звільнення від притягнення до такої відповідальності.

Визначення змісту цих обставин при вирішенні питання про звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим має важливе теоретичне й практичне значення, оскільки дає змогу уточнити юридичну природу такого звільнення та правильно застосувати на практиці.

Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності можливе лише за наявності підстави настання такої відповідальності. Якщо у вчинку відсутні ознаки суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, втрачається потреба у постановці питання про звільнення від кримінальної відповідальності. С.Г. Келіна з цього приводу зазначала, що питання про звільнення від кримінальної відповідальності постає тоді, коли з одного боку є підстави для притягнення особи до кримінальної відповідальності, а з іншого – підстави звільнення її від такої відповідальності.

Отже, можливості порушення питання про звільнення особи від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням з потерпілим передує наявність у діях цієї особи складу злочину. Це і є, на нашу думку, обов’язковою передумовою такого звільнення.

Щодо підстави звільнення слід зазначити, що більшість криміналістів «шукають» її у вчиненому суспільно небезпечному діянні або в особі, яка його вчинила, і бачать її у невеликій суспільній небезпечності діяння або його «автора».

На нашу думку, такий підхід небездоганний. Не можемо погодитися з тим, що невелика суспільна небезпечність вчиненого діяння та особи, яка його вчинила, є загальною (універсальною) підставою звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності хоча б тому, що під час застосування спеціальних видів звільнення, передбачених статтями Особливої частини КК України, ні особа, ні вчинене нею діяння не втрачають суспільної небезпечності. Варто змістити акцент з характеристики злочинного діяння на оцінку посткримінальної поведінки особи. Підставою звільнення є вчинення особою не суспільно небезпечного діяння, а певних суспільно корисних дій.

У літературі обстоюється думка, що підставами звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності є сукупність (сума) певних ознак, описаних у нормах про це звільнення. Подібно до того, як підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою діяння, яке містить склад злочину, підставою застосування тієї чи іншої форми звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності є вся та сукупність передумов (обставин), що визначені законом для відповідної форми звільнення. Такої думки зокрема дотримується А.О. Пінаєв, уточнюючи при цьому, що загальної правової підстави звільнення не існує, а кожен її вид передбачає сукупність специфічних правових умов, що й утворює таку підставу.

Підтримуємо тих авторів, які підставою звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності за примиренням учасників кримінально-правового конфлікту вважають саме їх примирення (Р.А. Сабітов, А.М. Ященко та інші). Решта вимог кримінального закону належить до умов звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності.

Сутність примирення полягає в тому, що суб’єкт, який вчинив діяння, що містить склад злочину, відшкодував завдані ним збитки або усунув заподіяну шкоду, а потерпіла особа висловила своє задоволення вжитими щодо неї заходами й надала згоду на звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності. Таке примирення в цьому випадку є тією необхідною об’єктивною обставиною, без якої звільнити від притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України неможливо.

Така законодавча регламентація підстави звільнення за ст. 46 КК України не зовсім досконала. Буквальне тлумачення цієї норми призводить до висновку, що примирення і відшкодування або усунення наслідків суспільно небезпечного діяння – це самостійні обставини, що мають бути доказаними, підтвердженими. Саме так їх розуміють автори наукових досліджень і коментарів КК України. Між тим, усунення наслідків є атрибутом примирення, а не окремими відірваним від примирення явищем. Відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди – це основа, на якій ґрунтується примирення як підстава звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності. Відшкодування збитків та усунення шкоди або домовленість із потерпілим про таке відшкодування (усунення), на думку Ю.В. Бауліна, є обов’язковою частиною угоди про примирення потерпілого із зловмисником. Якщо потерпілий (або хоча б один із потерпілих, якщо їх кілька) незадоволений відшкодуванням заподіяної йому моральної чи фізичної шкоди, а також матеріальних збитків, що виникли або можуть виникнути у зв’язку із злочинним посяганням на нього (навіть якщо вимоги потерпілого є завищеними), застосування ст. 46 КК України є неприпустимим.

На практиці виникають певні труднощі при оцінці моральної шкоди та з’ясуванні можливостей її відшкодування. Оскільки моральна шкода є немайновою, вона не має певного вартісного еквівалента. Проте у деяких випадках майновий характер моральної шкоди може мати місце. Так, поширення відомостей про суб’єкта підприємництва, що принижують його честь і ділову репутацію, може мати своїм наслідком, наприклад, відмову в наданні позички чи в укладанні очікуваного потерпілим договору через недовіру чи сумніви в його доброчесності. У таких випадках є збитки, і вони повинні відшкодовуватися лише в тій частині, яка стосується майнових витрат.

Треба зазначити, що незважаючи на те, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди згідно із чинним законодавством визначає суд, на нашу думку, визначення такого розміру є правом потерпілої особи. Тому, коли фактично сплачена компенсація моральної шкоди містить розбіжності з визначеною судом, не повинно бути перешкод для настання певного юридичного наслідку, зокрема звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності.

Окрім відшкодування збитків, засобом примирення є усунення заподіяної шкоди. На думку С.С. Яценка, усунення заподіяної шкоди може здійснюватись внаслідок відновлення особою своїми силами чи за свій рахунок пошкодженої речі (наприклад, транспортного засобу), компенсації фізичної (оплата протезування, санаторно-курортне лікування) чи моральної (скажімо, публічне вибачення за нанесену образу) шкоди.

Зауважимо, що деякі науковці останнім часом обґрунтовують можливість звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням навіть у випадку відмови потерпілого від відшкодування завданих йому збитків. Так, Л.В. Головко таке звільнення припускає, оскільки потерпілий має право, по-перше, борг пробачити; по-друге, відмовитися від реалізації належного йому права вимагати відшкодування шкоди. Такої ж позиції дотримується і П.Л. Фріс, вважаючи, що відшкодування завданих особою збитків або усунення заподіяної шкоди не є обов’язковим, оскільки примирення може бути досягнуто і без цього; а М.І. Хавронюк взагалі пропонує вилучити із тексту ст. 46 КК України слова «та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду».

На нашу думку, відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди є атрибутом примирення, а не окремим, відірваним від примирення явищем. Ця теза нами вже обґрунтовувалась. Відшкодування збитків або усунення шкоди, таким чином, – це мінімально необхідний для констатації факту примирення «внесок» особи, яка завдала шкоди у саме примирення.

Окрім вказаної підстави, звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням можливе лише за певних умов, передбачених у ст. 46 КК України.

Питання про сутність умов звільнення від кримінальної відповідальності є не менш дискусійним у кримінально-правовій літературі, аніж питання про підстави такого звільнення. Ми погоджуємося з тими науковцями, які умови звільнення від кримінальної відповідальності пов’язують з передбаченими в законі обставинами, що визначають юридичну можливість застосування підстави звільнення від кримінальної відповідальності. Слушною також є думка, що умови звільнення від кримінальної відповідальності – це такі обставини, що притаманні вчиненому діянню або безпосередньо пов’язані з ним чи (або) особою, яка його вчинила, наявність або відсутність яких для застосування звільнення від кримінальної відповідальності є обов’язковим. Причому кожна умова необхідна, але недостатня для звільнення.

Першою умовою звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ст. 46 КК України є вчинення злочину вперше.

У доктрині кримінального права існує багато поглядів на те, в яких випадках слід говорити про злочин, вчинений уперше. Деякі автори, наприклад, зазначають, що особою, яка вчинила злочин вперше, визнається особа, яка раніше або взагалі не вчиняла ніякого злочину, або якщо і вчиняла, то строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за нього закінчився (ст. 49 КК України), або судимість погашена чи знята.

Наступною умовою звільнення від кримінальної відповідальності згідно зі ст. 46 КК України є вчинення злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості.

Як відомо, у ст. 12 КК України критерієм класифікації злочинів є їх караність, що є показником їхньої суспільної небезпечності. Форма вини не враховується при поділі злочинів на чотири категорії. Однак вона внаслідок доповнень, внесених відповідно до закону України від 15 квітня 2008 року № 270-VI, має важливе значення, адже застосування ст. 46 КК України тепер можливе не лише у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання, а й необережного злочину середньої тяжкості.

Прийняття зазначених доповнень до ст. 46 КК України стало логічним завершенням триваючої з цього приводу дискусії, незважаючи на те, що законодавець акцентував увагу лише на необережних злочинах середньої тяжкості. Однак, на думку деяких дослідників, у питанні розширення кола діянь, за вчинення яких особа, за наявності передбачених законом підстав, звільняється від кримінальної відповідальності за примиренням із потерпілим, не треба зупинятися. Так, Х.Д. Алікперов зазначає, що у деяких випадках украй важливо враховувати позицію потерпілого і при вирішенні питання про звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин іншої категорії. Зокрема, це стосується тяжких злочинів (умисних майнових злочинів та злочинів, вчинених через необережність), але таких, що не спричинили тяжких наслідків для життя і здоров’я потерпілого, коли особа, яка вчинила будь-яке із діянь перелічених категорій (наприклад, крадіжку), перебуває в близьких стосунках із потерпілим (наприклад, діти, подружжя, близькі, друзі, товариші по службі, сусіди). У цих випадках ігнорування волі жертви злочину і притягнення суб’єкта до кримінальної відповідальності призводить до того, що інтереси потерпілого порушуються двічі: один раз – у результаті взаємодії зі злочинцем, другий – у результаті взаємодії з правоохоронними органами.

Висловлюючи критичні зауваження щодо думки Х.Д. Алікперова, професор В.В. Мальцев зазначає, що її прийняття відкриє шлюзи беззаконню, а розсуд правозастосовувача, що часом буває необ’єктивним чи не завжди справедливим, стане безмежним; запанує сваволя, і злочинці від цього виграють.

Погоджуємося з висновком, що звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності за примиренням із потерпілим при вчиненні тяжких і особливо тяжких злочинів неприпустиме. Для врегулювання кримінально-правових конфліктів з приводу вчинення таких злочинів без покарання доцільно розширювати сферу звільнення від кримінальної відповідальності, а не від притягнення до неї. Йдеться, перш за все, про таку форму звільнення від кримінальної відповідальності, як звільнення від відбування призначеного покарання.

Наявність юридичного складу звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності через примирення учасників кримінально-правового конфлікту (передумови, підстави та умов) зобов’язує суд застосувати таке звільнення. Використане законодавцем у ст. 46 КК України формулювання «особа … звільняється від кримінальної відповідальності …» свідчить саме про те, що цей вид звільнення має імперативний, а не диспозитивний характер. У зв’язку з цим викликає подив позиція деяких авторів, які вважають, що звільнення від кримінальної відповідальності відповідно до ст. 46 КК України є факультативним.

5.2.3. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки

У статті 47 КК України йдеться про те, що особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнена від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.

У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

Матеріально-правовим елементом передумови звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею її на поруки є вчинення нею вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК України). Злочином середньої тяжкості відповідно до ч. 3 ст. 12 КК України визнається такий злочин, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років. До таких злочинів належать, наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України), необережне вбивство (ч. 1 ст. 119 КК України), крадіжка (частини 1, 2 ст. 185 КК України), шахрайство (частини 1, 2 ст. 190 КК України) тощо.

Процесуальним елементом передумови цього виду звільнення від кримінальної відповідальності є клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу на поруки особи, яка вчинила хоча б один із зазначених злочинів.

Підставою звільнення такої особи від кримінальної відповідальності є її щире каяття у вчиненому злочині. Таке каяття, як уже зазначалося, передбачає усвідомлення особою своєї вини, щирий жаль щодо вчиненого злочину та осуд своєї поведінки.

Цей вид звільнення від кримінальної відповідальності належить до необов’язкових (факультативних) та умовних. Факультативність звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що суд, навіть за передумови і підстави, не зобов’язаний звільняти особу від кримінальної відповідальності. Крім того, це звільнення застосовується за певної умови, а саме: особа протягом року після передачі її на поруки повинна виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру та не порушувати громадського порядку. У разі порушення цих умов стосовно особи, переданої на поруки, застосовується кримінальна відповідальність за вчинений нею злочин.

5.2.4. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки

Іноді діяння, будучи суспільно небезпечним у момент його вчинення, втрачає цю властивість через зміни, що сталися у суспільстві, регіоні, окремій місцевості тощо. Якщо такі обставини виявилися під час розслідування або розгляду справи в суді, то це й обґрунтовує можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. Можливість такого звільнення може виникнути й у разі, якщо до зазначеного часу буде встановлено, що внаслідок зміни обстановки сама особа, яка вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною. У цьому разі втрачається сенс притягувати особу до кримінальної відповідальності, оскільки її цілі вже досягнуті на стадії розслідування або розгляду справи в суді. З огляду на це у ст. 48 КК України зазначено, що особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Отже, у вказаній статті передбачено дві підстави факультативного та безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності 1) втрата діянням суспільно небезпечного характеру; 2) втрата особою суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.

Передумовою обох видів звільнення є вчинення особою вперше злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 12 КК України). Тому вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (закінченого чи незакінченого, однією особою чи у співучасті) виключає застосування даного виду звільнення.

Умовою застосування такого звільнення є вчинення вказаного злочину вперше. Тому вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, але не вперше, а повторно, також унеможливлює застосування ст. 48 КК України.

Злочини завжди вчинюються у певній обстановці, тобто за тих чи інших об’єктивних умов, що характеризують соціальні, економічні, правові, політичні, духовні, організаційні, міжнародні та інші процеси, що відбуваються в масштабах країни, області, міста, району, підприємства, установи, організації, родини, оточення тощо. Зазвичай у такий спосіб враховують обстановку на момент вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості з тим, щоб порівняти й оцінити її зміну на час розслідування або розгляду справи в суді. Для застосування ст. 48 КК України має бути встановлено, що після вчинення особою злочину змінилася та обстановка, в якій свого часу було вчинено цей злочин. Зміна обстановки може стосуватися всієї країни, цілого регіону, окремої місцевості, конкретного підприємства, оточення тощо (наприклад, припинення стану війни, зміна економічного або політичного курсу країни, зміна підходів держави до розв’язання тієї чи іншої проблеми, ухвалення різних рішень органами влади, зміна масштабу цін, високі темпи інфляції, ліквідація чи реорганізація підприємства тощо). Подібні зміни обстановки повинні таким чином вплинути на оцінку раніше вчиненого злочинного діяння або особи, яка його вчинила, за якої суд визнає, що це діяння вже не може розглядатися як суспільно небезпечне або особа перестала бути суспільно небезпечною. Втрата діянням суспільно небезпечного характеру – це або повна втрата ним суспільної небезпечності, або втрата її такою мірою, за якої діяння через малозначність (ч. 2 ст. 11 КК України) визнається незлочинним.

Втрата діянням суспільно небезпечного характеру може бути двох видів. Перший пов’язаний із втратою суспільної небезпечності певного виду злочину. Така втрата може мати місце насамперед внаслідок швидких змін у тих чи інших сферах життя суспільства, за яких законодавець не встигає відповідним чином змінити ознаки складу злочину. Крім того, втрата суспільної небезпечності певного виду злочинів може бути спричинена змінами місця, часу та інших обставин, за яких конкретне діяння визнається суспільно небезпечним. Нарешті, зміна обстановки може вплинути на оцінювання небезпечності і таких видів діянь, реальний зміст яких є нестабільним. Так, якщо службова особа внесла явно неправдиві відомості до офіційних документів державної звітності, а потім форми цієї звітності було скасовано, раніше вчинене службове підроблення документа в цій частині (ст. 366 КК України) втрачає характер суспільно небезпечного діяння. Другий вид втрати діянням суспільно небезпечного характеру має місце тоді, коли зміна обстановки тягне втрату суспільної небезпечності лише окремого, конкретного діяння, вчиненого особою, хоча в цілому цей вид діянь, як і раніше, визнається злочинним. Зазвичай це характерно для зміни обстановки локального масштабу. У цьому разі раніше вчинене діяння в конкретних умовах зміни обстановки визнається таким, що не заподіяло істотної шкоди конкретному об’єкту кримінально-правової охорони. На практиці були випадки звільнення від кримінальної відповідальності за незаконну порубку лісу, оскільки після вчинення злочину було прийняте рішення про проведення меліораційних робіт на цій ділянці з вирубуванням усього лісу.

Звільнення від кримінальної відповідальності при втраті діянням суспільно небезпечного характеру слід відрізняти від випадків декриміналізації цього діяння, за якої законодавець виключає його з числа кримінально караних. У такому разі застосовуються правила про зворотну дію в часі кримінального закону, що усуває злочинність діяння (ст. 5 КК України).

Стаття 48 КК України може застосовуватися й тоді, коли після вчинення злочину обстановка змінилася так, що внаслідок цього особа, яка його вчинила, перестала бути суспільно небезпечною. Відомо, що така небезпечність виражається передусім у вчиненні особою злочину, а в подальшому найперше визначається ступенем можливості вчинення нею нового тотожного чи однорідного злочину. Висновок про це ґрунтується на основі характеристики даної особи (соціальної, психологічної, демографічної, кримінально-правової тощо), а також оточуючої її обстановки, тобто зовнішніх умов (оточення в побуті, родині, на роботі тощо). Встановлення такої обстановки має значення для оцінювання її зміни і впливу на суспільну небезпечність даної особи під час розслідування або розгляду справи в суді. У такому разі діяння залишається злочинним як на момент його вчинення, так і під час розслідування або розгляду справи в суді, проте сама особа перестає бути суспільно небезпечною. На практиці до змін обстановки зараховують призов особи до Збройних Сил України, влаштування на роботу, тяжке захворювання, переїзд до іншого місця проживання, поміщення неповнолітнього до інтернату, усунення тяжких особистих обставин, під впливом яких було вчинено злочин, розірвання зв’язків з особами, які схиляли до вчинення злочину, тощо.

5.2.5. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

Досягнення цілей кари і виправлення особи, яка вчинила злочин, загального і спеціального попередження іноді стає або взагалі неможливим (наприклад, унаслідок закінчення тривалого строку після вчинення злочину), або зайвим. Тому недоцільним є і притягнення особи до кримінальної відповідальності, адже зникає чи істотно зменшується суспільна небезпечність особи, яка вчинила злочин. До того ж, можуть бути втрачені речові та інші докази у справі.

Унаслідок цього у ст. 49 КК України встановлено строки давності, тобто строки, після закінчення яких особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Закінчення цих строків є підставою обов’язкового і безумовного звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Існують такі строки давності:

– два роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

– три роки з дня вчинення злочину невеликої тяжкості, за який законом передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

– п’ять років з дня вчинення злочину середньої тяжкості;

– десять років з дня вчинення тяжкого злочину;

– п’ятнадцять років з дня вчинення особливо тяжкого злочину.

Для правильного обчислення цих строків потрібно визначити початковий та кінцевий моменти їх закінчення.

Початковим моментом спливу строків давності є день, коли злочин закінчено (завершено). Іноді визначення цього моменту утруднено, проте наука і практика виробили щодо цього певні рекомендації. Так, закінчення строку давності для злочинів із матеріальним та формальним складами починається з дня завершення суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності), передбаченого кримінальним законом. Строк давності щодо триваючих злочинів обчислюється з дня припинення їх з волі або поза волею особи (наприклад, з дня з’явлення особи із зізнанням, затримання тощо), а щодо продовжуваних злочинів – з дня вчинення останнього діяння з тих, що утворюють продовжуваний злочин.

Початком обчислення строків давності при незакінченому злочині слід вважати день, коли були припинені чи не вдалися підготовчі дії або злочин не було доведено до кінця з інших причин, що не залежать від волі зловмисника. При співучасті початковим вважається день, в який було завершено ту роль, яку виконував конкретний співучасник.

У ч. 1 ст. 49 КК України встановлено кінцевий момент обчислення строків давності – ним є день набрання законної сили обвинувальним вироком суду. Відповідно до процесуального законодавства обвинувальний вирок місцевого суду набирає законної сили після закінчення строку на подання касаційної скарги, внесення касаційного подання, якщо його не було оскаржено. У разі подачі апеляції, касаційної скарги, якщо його не скасовано, вирок набирає законної сили після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено КПК. Отже, якщо зазначені в ч. 1 ст. 49 КК України строки закінчилися до дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду, то особа, яка вчинила даний злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності.

Сприятливе закінчення строків давності можливе лише у разі додержання особою, яка вчинила злочин, двох умов: 1) така особа протягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49 КК України, не повинна переховуватися від слідства та суду; 2) не вчинити нового середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину.

Якщо особа, яка вчинила злочин, ухиляється від слідства або суду, то відповідно до ч. 2 ст. 49 КК України перебіг давності зупиняється. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. Але в будь-якому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення нею злочину минуло п’ятнадцять років (недиференційований строк) і давність не було перервано вчиненням нового злочину.

Переховування від слідства або суду – це вчинення особою дій, що свідчать про її прагнення уникнути кримінальної відповідальності (наприклад, зміна місця проживання, нез’явлення без поважних причин до слідчого або суду тощо). Однак при цьому особа має бути відома органам слідства або суду, які повинні вести розшук злочинця, який переховується. Зазвичай це відбувається після винесення постанови про притягнення конкретної особи як обвинуваченого та оголошення її розшуку чи обрання запобіжного заходу.

Зупинення давності означає, що час, який минув з дня вчинення злочину до дня, коли особа стала переховуватися від слідства або суду, не втрачає свого значення, він зберігається і зараховується в строк давності, що продовжує свій перебіг (а не починається спочатку) із дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. З’явлення із зізнанням – це добровільне особисте з’явлення особи, яка переховується від слідства або суду, до прокурора, слідчого, органу дізнання або суду з усною або письмовою заявою про обставини вчинення злочину і переховування від слідства та суду. Затримання – це захід процесуального примусу, відповідно до якого особу на короткий строк поміщають до приміщення для утримання затриманих і в такий спосіб позбавляють волі.

Особа, яка вчинила злочин і переховується від слідства або суду, не може все життя перебувати під постійним страхом того, що в будь-який час, хоч скільки б його минуло з дня вчинення злочину, вона може бути за нього притягнута до кримінальної відповідальності. Тому в частинах 2 та 3 ст. 49 КК України передбачено, що особа, яка переховується від слідства або суду, в будь-якому разі звільняється від кримінальної відповідальності, якщо: 1) з дня вчинення злочину минуло не менше п’ятнадцяти років і 2) давність не було перервано вчиненням нового злочину – середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого.

Якщо до закінчення зазначених у ч. 1 або ч. 2 ст. 49 КК України строків особа вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин, то відповідно до ч. 3 ст. 49 КК України перебіг давності переривається. Переривання давності означає, що час, який минув з дня вчинення першого злочину, втрачає своє значення. Він визнається юридично незначущим і при новому обчисленні давності взагалі не береться до уваги. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину.

Якщо ж протягом строку давності особа вчинить злочин невеликої тяжкості, то перебіг давності за перший злочин не переривається, а продовжується. Одночасно з ним паралельно і самостійно починає спливати строк давності щодо нового злочину невеликої тяжкості з дня його вчинення.

Додержання умов, передбачених у частинах 1–3 ст. 49 КК України, зазвичай є підставою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Проте це правило містить два винятки: один факультативний, а другий обов’язковий.

Факультативний виняток полягає в тому, що якщо після вчинення особливо тяжкого злочину, за який законом передбачено довічне позбавлення волі, минув п’ятнадцятирічний строк давності, то питання про застосування давності розглядає суд, у якого є два варіанти його вирішення: 1) застосувати давність і на цій підставі звільнити особу від кримінальної відповідальності за раніше вчинений нею особливо тяжкий злочин або 2) не застосовувати давність, у зв’язку з чим постановити обвинувальний вирок, а також призначити винному покарання. При цьому, якщо суд переконається, що винний усе таки заслуговує на довічне позбавлення волі, він не може його призначити (ч. 4 ст. 49 КК України), а заміняє його позбавленням волі на певний строк відповідно до санкції статті КК України, за якою кваліфіковано злочин.

Обов’язковий виняток із загального правила про застосування строків давності полягає в тому, що давність не застосовується до осіб, які вчинили злочини проти миру і безпеки людства (планування, підготовка, розв’язання і ведення агресивної війни, порушення законів і звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид). Це положення відповідає міжнародним зобов’язанням України, яка 25 березня 1969 року ратифікувала Конвенцію ООН «Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства», згідно з якою строки давності не застосовуються до воєнних злочинів і злочинів проти людства незалежно від часу їх вчинення. Ця Конвенція з 11 листопада 1970 року має для України обов’язкову силу. Законом України від 6 березня 2008 року ратифіковано Європейську Конвенцію 1974 року про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів. Відповідно до ст. 9 Конституції України положення міжнародних договорів є частиною національного законодавства України.

5.3. Звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності в контексті ідеї відновного правосуддя та проблемні аспекти прокурорської діяльності у цій сфері

З огляду на новизну ідеї відновного правосуддя, а також на деякі інші обставини, юридично закріплених можливостей його широкого запровадження українському законодавству відомо небагато. По-перше, це звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності, а також, певною мірою, звільнення від покарання та звільнення від відбування призначеного покарання.

Рекомендації щодо запровадження в Україні відновних процедур у кримінальному судочинстві, як необхідної умови розвитку національної правової системи, містяться у відповідних міжнародно-правових документах, зокрема в Європейській конвенції про здійснення прав дітей (08.09.95), а також у відповідних Рекомендаціях Ради Європи:

№ R(85)11 щодо статусу жертви у межах системи кримінального права;

№ R(87)18 щодо спрощення структури системи кримінальної юстиції (правосуддя);

№ R(87)20 щодо реакції громадськості на підліткову злочинність;

№ R(87)21 щодо зменшення ступеню віктимізації і надання допомоги потерпілим;

№ R(92)16 щодо європейських стандартів застосування громадських санкцій та заходів;

№ R(95)12 щодо структури управління системою кримінального правосуддя;

№ R(99)19 щодо принципів організації медіації у кримінальних справах.

У всіх цих документах наголошується на позитивному досвіді запровадження медіації як засобу позасудового врегулювання конфліктів та запобігання рецидиву, спрощення розгляду справ і уникнення певних труднощів у роботі системи кримінального правосуддя. Йдеться про законодавче визначення кола злочинів і осіб, які їх вчинили, відносно яких можливе застосування відновних процедур.

Особливо доцільним є застосування посередництва з метою примирення як засобу поновлення порушених прав у справах про кримінальні правопорушення, вчинені неповнолітніми. Стосовно них передбачено можливості звільнення відповідно до ст. 97 КК України від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру у разі вчинення вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, а також відповідно до статті 105 КК України можливості звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру у разі вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості, якщо буде визнано, що неповнолітній внаслідок щирого каяття та подальшої бездоганної поведінки не потребує застосування покарання.

Наслідком застосування відновних процедур може бути не лише звільнення від кримінальної відповідальності, а й пом’якшення покарання. Зокрема, у п. 2 ч.1 ст. 66 КК України як обставину, що пом’якшує покарання незалежно від категорії злочину, зазначено добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди.

Розробка законодавчого забезпечення відновного правосуддя в Україні здійснюється поряд з практичним застосування медіації у кримінальних справах. Із 2003 року успішно діють експериментальні проекти з використання медіації між потерпілими і правопорушниками – на підставі угод про співпрацю між неурядовими організаціями та судами застосування відновних процедур проводиться більш як у 10 регіонах України. Розробником програм відновного правосуддя та ініціатором їх запровадження виступає Благодійна організація «Український Центр Порозуміння».

За підтримки Верховного Суду України окремі районні суди за власною ініціативою передають громадським організаціям, що здійснюють таке посередництво, інформацію у справах про нетяжкі злочини (крадіжка, грабіж, шахрайство, порушення правил безпеки дорожнього руху, хуліганство тощо). При цьому кримінальні справи вирішуються у межах чинного законодавства. Судді, які застосовують програми відновного правосуддя, зазначають його переваги перед традиційними процедурами розгляду кримінальних справ і позитивний вплив як на захист прав потерпілих, так і на профілактику злочинності.

Постановами Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 5 “Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх”, від 2 липня 2004 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів», № 2 від 15 травня 2006 року «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» прямо рекомендовано судам залучати для проведення процедур медіації відповідні громадські організації.

Міжнародні рекомендації та практика використання відновних процедур в Україні свідчать про необхідність початку таких процедур ще на досудовій стадії провадження.

Однак застосуванню згаданих норм закону з використанням наслідків відновних процедур перешкоджає консервативність психології прокурорів при розслідуванні та розгляді в судах справ щодо осіб, які вперше притягуються до кримінальної відповідальності за злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. Вони ще мало зорієнтовані на альтернативне вирішення таких справ, не виявляють у цьому ініціативу.

Як наслідок, примирення до судового розгляду справи відбувається рідко і власними зусиллями сторін. Такому становищу сприяє те, що в рішеннях колегій прокуратур відповідних рівнів висловлювалась критика діяльності прокурорів, які направляли справи до суду для звільнення осіб від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими підставами із закриттям справ, хоча ці форми закінчення досудового слідства передбачено законом.

Поступово до професійної свідомості прокурорів приходить розуміння того, що покарання не повинно бути єдиною і обов’язковою метою діяльності прокурорів у кримінальному провадженні. Зокрема, у справах про злочини проти особи, які не становлять великої суспільної небезпеки – невеликої тяжкості і необережні злочини середньої тяжкості – більш важливим є відшкодування потерпілому шкоди і зміна обвинуваченим свого ставлення до злочину на негативне, тобто відновлення порушених злочином суспільних відносин.

З метою зміни цього становища в межах чинного законодавства згідно з розпорядженням Генерального прокурора України від 17 січня 2007 року №4 Генеральною прокуратурою України, Національною академією прокуратури України та Благодійною організацією «Український Центр Порозуміння» за фінансової підтримки Швейцарської агенції з розвитку та співробітництва здійснено пілотний проект «Підтримка реформи системи кримінальної юстиції України: впровадження прийомів медіації у діяльність органів прокуратури». В рамках проекту здійснено аналіз законодавства і судової практики, розроблено та апробовано спеціалізовані навчальні курси для студентів і слухачів Національної академії прокуратури, які вже починають у межах нового процесуального законодавства безпосередньо втілювати положення та принципи відновного правосуддя у правозастосовній діяльності.

Протягом останніх років видано і направлено в усі прокуратури випуски бюлетеня «Відновне правосуддя в Україні», розроблено сайт www.rj.org.ua, що має стати базовим для практики впровадження відновного правосуддя в Україні, проведено круглі столи та презентації, вивчено зарубіжний досвід органів прокуратури у цій роботі.

На базі Національної академії прокуратури України 4 — 5 грудня 2007 року було проведено міжнародну науково-практичну конференцію «Становлення відновного правосуддя у світі та Україні. Роль прокуратури у відновному правосудді» – першу в Європі спеціалізовану конференцію органів прокуратури щодо впровадження відновного правосуддя. Її рекомендації свідчать про велику зацікавленість у більш широкому впровадженні медіації між потерпілими і правопорушниками відповідно до міжнародних та європейських норм.

Нині триває чергова стадія проекту. Створено Спостережну раду проекту під головуванням представника Генеральної прокуратури України, до якої входять також суддя Верховного Суду України, працівники Міністерства юстиції України і навчальних закладів, представники громадських організацій. Заплановано низку практичних заходів з метою поширення засад відновного правосуддя в діяльності прокурорів.

З урахуванням наслідків уже проведеної роботи і подальших перспектив запровадження відновного правосуддя у кримінальному судочинстві, попередній Генеральний прокурор України звертався з листом до підлеглих прокурорів, у якому наголошував, що він вважає за необхідне змінити підходи до вирішення справ про злочини невеликої тяжкості і необережні злочини середньої тяжкості проти особи, її законних прав і свобод у разі відшкодування обвинуваченими заподіяної злочином шкоди і наявності підстав для їх примирення з потерпілими.

Зокрема, зазначалося в листі, мають бути виключені негативні оцінки роботи слідчого і прокурора у випадках обґрунтованого направлення такої кримінальної справи до суду для звільнення особи від кримінальної відповідальності і закриття справи за примиренням.

Також у листі наголошувалося, що в навчальних заходах органів прокуратури доцільно планувати вивчення програм відновного правосуддя і відновних підходів до вирішення кримінально-правових конфліктів, до навчання прокурорів залучати науково-педагогічних працівників Національної академії прокуратури України, представників благодійної організації «Український Центр Порозуміння» та регіональних громадських організацій, що впроваджують відновне правосуддя.

Прокурорам за місцезнаходженням громадських організацій, які здійснюють посередництво на стадії досудового провадження у кримінальних справах, рекомендувалося налагодити з ними співпрацю, у прокуратурах вивісити доступні для населення інформації про їх контактні дані та характер діяльності. Крім того, наголошувалося на необхідності роз’яснювати потерпілим і обвинуваченим у справах про злочини невеликої тяжкості та необережні злочини середньої тяжкості положення статей 45 і 46 КК України та незалежно від категорії злочину – зміст п. 2 ч. 1 ст. 66 КК України, їх право на примирення самостійно чи за допомогою посередників (медіаторів) і можливі наслідки вирішення кримінальних справ у разі досягнення примирення та відшкодування заподіяних злочином збитків. Вказувалося у листі й на необхідність надавати з боку прокурорів можливість потерпілому та обвинуваченому звертатися до вказаних організацій для вирішення конфлікту і досягнення примирення, із власної ініціативи інформувати громадські організації, що здійснюють посередництво, про можливість його проведення у конкретних кримінальних справах за наявності для цього підстав і надавати необхідну інформацію з дотриманням таємниці досудового слідства та іншої охоронюваної законом таємниці.

Також Генеральний прокурор у своєму листі роз’яснив, що в разі досягнення угоди про примирення між обвинуваченим і потерпілим на досудовій стадії провадження необхідно перевіряти її добровільність та повноту реалізації, відповідність вчиненому злочину, усвідомлення сторонами угоди її наслідків, приймати рішення у справі відповідно до закону з урахуванням досягнутого примирення.

Він також звернув увагу прокурорів на необхідність при підтриманні державного обвинувачення в судах враховувати угоди про примирення між підсудним і потерпілим, відшкодування заподіяної злочином матеріальної чи моральної шкоди при наданні суду пропозиції про закриття справи чи міру покарання.

При цьому, відсутність згоди підсудного на примирення чи його відмова відшкодувати шкоду відповідно до ст. 67 КК України не може вважатися як обтяжуюча покарання обставина.

Ще більш широкі можливості для впровадження відновних процедур, як відомо, з’явилися з набуттям чинності новим КПК України. Справа за тим, щоб сміливо впроваджувати їх у повсякденну прокурорську практику.

Додаткова література для самостійної роботи:

1. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: моногр. / Ю.В. Баулін. – К., 2004. – 296 с.

2. Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве / Л.В. Головко. – СПб, 2002. – 544 с.

3. Козак О.С. Ефективність звільнення від кримінальної відповідальності в Україні: моногр. / О.С. Козак. – К.: Освіта України, 2009. – 204 с.

4. Куц В.М. Звільнення від кримінальної відповідальності: деякі аспекти правової природи та порядку застосування / В.М. Куц // Вісник Академії прокуратури України. – 2006. – № 2. – С. 25–30.

5. Куц В.М. Звільнення від кримінальної відповідальності в контексті реалізації ідеї відновного правосуддя / В.М. Куц // Відновне правосуддя в Україні: щоквартальний бюлетень. – 2007. – № 4. – С. 73–75.

6. Куц В.М. Примирення учасників кримінально-правового конфлікту (кримінально-правовий аспект): моногр. / В.М. Куц, А.М. Ященко. – Х.: Юрайт, 2013. – 328 с.

Питання для самоконтролю:

1. Чи є звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності відмовою від її застосування?

2. У чому відмінність звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності від звільнення від покарання та його відбування?

3. У чому відмінність між звільненням від притягнення до кримінальної відповідальності та виключенням такої відповідальності?

4. Які види звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності відомі кримінальному праву України?

5. Чи існує єдина підстава звільнення від притягнення до кримінальної відповідальності?

6. У чому відмінність між звільненням від притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з дієвим каяттям та у зв’язку з примиренням учасників кримінально-правового конфлікту?

7. Які кримінально-правові наслідки зупинення та переривання строків давності притягнення до кримінальної відповідальності?