Професор Вільчур

Розділ II

Професор Вільчур на мить замовк. Його очі повільно просувалися по аудиторії, заповненій до краю. Настала цілковита тиша. Він відчував, що у цій залі кожне його слово потрапляє просто до сердець, і кожне серце реагує на нього яскравим резонансом.

– Тому що поклик лікаря, – знову залунав його голос, – це творіння тієї найбільшої і найпрекраснішої любові, любові до ближнього, яку Бог посіяв у наших загрубілих серцях. Призначення лікаря – це віра у братерство, це високе свідчення людської спільноти. І коли ви вирушаєте у світ, щоб виконувати свою місію, перш за все пам’ятайте про одне: любіть.

Професор Вільчур хвилину ще стояв нерухомо і мовчав, потім посміхнувся, ледь кивнув головою і своїм важким, пружним кроком вийшов з аудиторії.

Скільки разів, скільки сотень разів після лекції він проходив цим широким коридором і його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторії, коли він залишав її. Але сьогодні це була не звичайна лекція і не про звичні речі говорив професор Вільчур своїм слухачам. І він сам також не був у звичному настрої.

Останніми тижнями до нього долинали дедалі дивніші й болісніші для нього повідомлення. Спочатку вони так його здивували, що він навіть не міг зорієнтуватися. Вони видалися йому чимось випадковим, незрозумілим, навіть абсурдним. Не тому, що вони стосувалися його особи: якби подібні образливі речі розповідали про професора Добранецького, про доктора Ранцевича, Бернацького чи навіть про молодого Кольського, це вразило б Вільчура так само сильно.

До цього дня він не хотів і не міг повірити, що ця наклепницька кампанія проти нього була організованою акцією і походила з одного джерела. Він не вірив, бо не мав ворогів. Нікому не бажав зла, нікого не кривдив. Протягом усього життя він був вірний настановам, якими закінчив сьогоднішню лекцію.

«Це неможливо», – повторював про себе, йдучи світлим коридором.

Тільки перед дверима деканату він поглянув на годинник. Була одинадцята. У першій кімнаті, на своє здивування, Вільчур побачив кількох невідомих чоловіків. Коли увійшов, вони встали, і секретар пояснив:

– Це панове з преси. Вони хотіли попросити пана професора про інтерв’ю.

Вільчур усміхнувся.

– Ще вам мало? Я думав, що протягом трьох років ви нарешті змогли задовольнити цікавість своїх читачів. Ви набриднете їм моєю персоною і моїми переживаннями.

– Ні, професоре, – сказав один журналіст. – Цього разу нам ідеться про вашого нового пацієнта.

– Про пацієнта? Якого пацієнта?

– Про Леона Доната.

Вільчур розвів руками.

– Що ж я можу вам сказати з цього приводу… Нічого серйозного. Наскільки мені відомо зі звіту моїх міланських колег, операція буде легкою і навіть немає ризику якихось тривіальних наслідків.

– Однак, пане професоре, це операція на горлі, яке приносить кілька мільйонів злотих на рік. Ну й популярність Доната. Пане професоре, ви розумієте, що ця операція – сьогодні найцікавіша подія не лише у Варшаві, а й у всій Європі, та навіть у всьому світі. Усе, що ви б хотіли сказати нам про неї, завжди буде сенсацією.

– Ну гаразд, – погодився Вільчур. – Мушу вже їхати в клініку і дорогою надам вам усю інформацію.

Великий чорний лімузин професора чекав унизу. Вони сіли в нього, і поки машина рухалася багатолюдними вулицями, журналісти ретельно записували у своїх нотатниках аргументи Вільчура.

Через свою зайнятість професор лише зараз усвідомив, що в цей день до його клініки справді будуть звернені мільйони очей шанувальників великого співака. Доктор Люція Канська вже вчора йому говорила, що вся польська преса з великим задоволенням відзначала новину про рішення Доната, який, не довіряючи італійським, французьким та німецьким хірургам, вирішив доручити операцію на горлі саме йому, професорові Вільчуру, і тому вирішив здійснити далеку подорож до Варшави.

З описів та фотографій виходило, що ця операція мала б пройти легко й без ускладнень. Вільчур не міг не дивуватися побоюванням співака, для якого голос був усім сенсом існування, а незначна невпевненість руки хірурга під час операції позбавила б його слави та колосальних доходів.

Приїхавши в клініку, Вільчур помітив, що тут також панує збудження. Насамперед в очікуванні на приїзд співака перед воротами зібралася величезна юрба. У холі та коридорах був великий рух. Вільчур попрощався з журналістами і по дорозі до свого кабінету ще зазирнув до кімнати чергового лікаря. Він застав тут медсестру і поцікавився:

– Хто сьогодні чергує?

– Доктор Канська, пане професоре.

Він кивнув головою:

– Це добре.

У себе в кабінеті він побачив професора Добранецького, який щось обговорював з молодим Кольським. Обидва були збуджені розмовою, але замовкли, коли увійшов Вільчур. Вони привіталися, після чого Кольський коротко й по-діловому розповів Вільчурові про стан здоров’я кількох пацієнтів і закінчив так:

– Пане професоре, інженера Лінґіса ви мали самі сьогодні оглянути. Пані Лясковська і пан Римський також просили, щоб пан професор їх особисто відвідав. Це все на третьому поверсі. Той бідака, якого ввечері привезли з розтрощеним тазом, зранку дістав внутрішній крововилив і перебуває в агонії. Здається, що йому вже більше нічого не допоможе.

– Дякую, пане-колего, – відповів Вільчур і, глянувши на годинник, додав: – Спершу я повинен подивитися горло Доната. Чи маленька операційна готова?

– Так, пане професоре.

– Велику ви, пане-колего, займете на добрих чотири години, чи не так? – Вільчур звернувся до Добранецького. – Я був би радий, якби вам вдалося його врятувати.

Добранецький знизав плечима.

– Цілком безнадійна справа. Один шанс на сотню.

Поки Вільчур надягав халат, під вікнами щораз голосніше лунали вигуки. Лікарі обмінялися посмішками. Вони порозумілися без слів. Але Кольський зауважив:

– Усе ж люди цінують мистецтво більше, ніж здоров’я. Нікому б з нас ніхто б не зробив таких овацій.

– Ви забуваєте, колего, про професора Вільчура та його популярність, – легенько докинув Добранецький.

– Ця популярність полягає не в тому, що я лікар, а в тому, що я був пацієнтом, – відповів Вільчур і вийшов з кабінету. Відразу за ним вийшов Кольський.

Добранецький важко опустився у фотель. Його зосереджене обличчя ніби застигло. За мить він натиснув дзвінок. Увійшла медсестра.

– У якій палаті розмістили Доната? – коротко запитав він.

– У чотирнадцятій, пане професоре.

– Моя операція о першій?.. Будь ласка, переконайтеся, що доктора Бернацького повідомлено. Дякую, пані.

Коли медсестра вийшла, Добранецький підвівся і подивився на годинник. Почекав півгодини, а потім пішов. На другий поверх вели широкі мармурові сходи. Палата номер чотирнадцять була біля них. Він постукав і увійшов. Медсестра допомагала перевдягатися Донатові. Побачивши Добранецького, він весело вигукнув:

– О, професоре! Як мені приємно вас бачити. Будете мене сьогодні дорізати.

– Добрий день, маестро. Чудово виглядаєте, – Добранецький затримав руку співака у своїй, – але навіщо ви використовуєте множину? Ви чітко вимагали, щоб вас оперував Вільчур. Ви втратили довіру, шановний маестро, до свого колишнього лікаря.

– Я маю до вас повну довіру, пане професоре, – вимушено засміявся Донат.

– Дайте спокій цим справам, – вільним тоном відповів Добранецький. – Розкажіть мені, що з вами сталося, та не про ваші мистецькі успіхи, бо цим преса аж гуде, а про ваші приватні історії. Ви все ще так безконтрольно насолоджуєтесь своїми любовними успіхами?

Донат щиро засміявся:

– Але ж цього ніколи не забагато! – Його очі загорілися.

– Вам слід більше берегти серця жінок у переносному значенні та, власне, і не в переносному також, – пожартував Добранецький.

Це він сказав не без підстав. Донат, незважаючи на свій прекрасний вигляд, майже атлетичну будову й жвавий темперамент, з юності мав слабке серце. Його мати, користуючись тісними стосунками з Добранецьким, часто зверталася за порадою щодо сина.

Донат саме жваво розповідав про якусь свою нову пригоду, коли постукали у двері. Це була доктор Канська. Згідно з регламентом вона повинна була оглянути пацієнта перед операцією. Однак, зауваживши професора й пацієнта, вже готових до операції, вона зупинилася у дверях.

– Ви мене шукаєте? – спитав Добранецький. – Дуже добре, що я вас бачу. Чи не будете ви так ласкаві, пані-колего, оглянути цього мого старенького. Ви знаєте, палата 62. Незабаром він йде під ніж. Кілька зміцнюючих ін’єкцій, якщо ви будете вважати за доцільне, можуть бути корисними. Дякую, прошу поспішити.

Лікар Люція хотіла щось запитати, але Добранецький уже звернувся до Доната зі словами:

– А що далі, маестро?

– Дуже красива дівчина, – зацікавився Донат. – Це лікарка?

– Так, це наша молода лікарка-терапевт, – пояснив Добранецький.

Через кілька хвилин лікар Кольський з’явився з медсестрою.

– Маестро, вже час в операційну.

Операція почалася вчасно. Вона не належала ні до важких, ні до складних. Однак з метою убезпечити горло пацієнта застосування місцевої анестезії було не рекомендоване, і Доната мали оперувати під загальним наркозом.

Під час операції асистували доктор Янушевський і доктор Кольський. Сильне світло прожектора відбивалося на дзеркальному диску і, збільшене, освітлювало внутрішню ділянку оперованого горла. Праворуч, окрім залози, був трохи темніший, ніж навколишня слизова, наріст у формі половини лісового горіха. Так насправді поки що це не загрожувало голосові Доната, і ніколи, як доброякісна пухлина, не могла загрожувати його здоров’ю, але останнім часом вона збільшувалась і її безпечніше було видалити. Принагідно треба було б видалити невеликі спайки, які залишилися від торішньої ангіни. Усе це разом, як передбачив професор Вільчур, не мала би зайняти більше двадцяти п’яти – тридцяти хвилин.

У тиші операційної зали електричний годинник з незмінною точністю вибивав секунди. Довша стрілка власне наближалася до одинадцятої хвилини, коли доктор Кольський, спостерігаючи за пульсом пацієнта, швидко повернувся до фельдшера за своєю спиною і нетерпляче махнув рукою.

Слів не треба було.

Вправні пальці фельдшера вже наповнили шприц, і за мить голка занурилася під шкіру пацієнта. Минуло ще дві хвилини, і процедуру треба було повторити.

На вісімнадцятій хвилині професор Вільчур змушений був перервати операцію.

Операційну наповнював тупіт швидких кроків. Візок з кисневим апаратом. Штучне дихання. Нові ін’єкції.

На двадцять п’ятій хвилині пацієнт помер.

Причина смерті не вимагала ніяких пояснень. Усім було зрозуміло: серце оперованого не витримало наркозу. Професор Вільчур зняв рукавички й маску, на його обличчі застиг якийсь кам’яний вираз. Йому не було чим докоряти, і все ж смерть людини в клініці під час його операції, операції настільки тривіальної, була для нього ударом.

Він іще не замислювався над тим, яку хвилю викличе цей трагічний випадок, які матиме наслідки. Для нього особисто жахливим було те, що в клініці, якою він керував, через якусь незрозумілу недбалість, чиюсь помилку чи непорядність вбито чоловіка, який іще півгодини тому з посмішкою і довірою віддав в його руки турботу про своє здоров’я та життя.

У поглядах персоналу Вільчур побачив відображення власних думок. Він без жодного слова вийшов з операційної. У роздягальні повільно зняв халат, ніби був перевантажений неймовірною втомою.

Зайшовши до свого кабінету, він застав там майже весь старший склад клініки: доктора Ранцевича, доцента Бернацького, у якого з’явився нервовий тик; Добранецький мовчки палив сигарету, Кольський був блідий і з похмурим обличчям; також були там Жук, доктор Люція Канська та ще декілька інших. Панувала цілковита тиша. Професор Вільчур підійшов до вікна і через деякий час, не дивлячись на лікарів, запитав:

– Хто з колег-терапевтів сьогодні чергував?

Після невеликої паузи обізвалася тремтячим м’яким голосом доктор Канська:

– Я, пане професоре.

– Пані? – ніби з легким здивуванням запитав Вільчур. – Ви його обстежили перед операцією?

Тепер він повернувся і з докором подивився на неї. Власне вона, до якої мав найбільшу симпатію, якій найбільше довіряв, якій, як молоденькій лікарці, передрікав найкраще майбутнє, саме вона так жахливо знехтувала…

– Чи ви його забули оглянути?

Доктор Люція кивнула головою:

– Я не забула, пане професоре, але коли я зайшла в його палату, там застала професора Добранецького. Професор Добранецький сказав мені обстежити іншого пацієнта… тому я подумала, що Доната він уже оглянув сам… Так я зрозуміла, ось таке в мене склалося враження.

Очі присутніх звернулися до Добранецького, який трохи почервонів і знизав плечима.

– Чи оглянув його колега? – спитав Вільчур.

Гнів спалахнув у погляді Добранецького.

– Я? З якої причини? Зрештою, це обов’язок чергового терапевта.

Його високо піднята голова і напружені риси обличчя виражали обурення.

– Мені здавалось… – почала доктор Люція зі сльозами в голосі, – у мене склалося враження…

– І що з того? – іронічно спитав Добранецький. – Ви завжди виконуєте свої обов’язки, обов’язки, від яких залежить життя пацієнта, лише тоді, коли ви нічого не думаєте, якщо у вас немає якихось там вражень?..

Доктор Люція покусувала губи, щоб не розплакатися.

Тишу перервав роздратований голос доктора Кольського:

– Я зустрів колегу в коридорі, і вона сказала мені, що пан професор це зробив… Що професор – особистий знайомий Доната…

Добранецький нахмурився.

– Так, я зазирнув до нього як до давнього знайомого, щоб перекинутися кількома словами. Звичайно, я б послухав його серце, якби мені прийшло в голову, що ви так легковажно поставитесь до свого обов’язку.

Сльози котились по обличчю Люції. Її губи тремтіли, коли вона говорила:

– Я не знехтувала… Я була переконана, що… я не можу присягнути, але я майже впевнена, що ви дали мені зрозуміти, що ви сам цим займетесь, бо… Я… ніколи…

Останні слова заплуталися і розпливлись у схлипуванні.

– Якщо тут і є чиясь вина, – вибухнув Кольський, – то в жодному разі не панни Люції!

На обличчі професора Добранецького з’явився темний рум’янець. Він зробив крок назад і вигукнув:

– То так? То це такі методи? Я бачу, що проти мене затівається якась змова! На мене хочете скинути вину! То, може, я маю нести відповідальність за відсутність дисципліни у клініці, за необов’язковість деяких привілейованих співробітників?.. Можна було б обурюватись, якби це був надто очевидний абсурд. О ні, дорогі мої пані й панове! Я не боюся інтриг і брехні. Не боюся відповідальності, коли це насправді падає на мене, але тепер, коли ви змушуєте мене, я не збираюся приховувати те, що думаю. Так, скажу відверто. Скільки років я керував цим закладом, і в мене подібні випадки були цілком виключені. У мене панувала абсолютна дисципліна, у мене ніхто не користувався особливими поглядами, у мене кожен повинен був з усією відповідальністю виконувати свої чітко визначені обов’язки. Може, через це мене вважали занадто суворим, вимогливим, безжальним керівником, але тоді не було можливості жартувати з людським життям!.. Отже, Донат – жертва тих порядків, які зараз панують тут. Вони вбили Доната, і заради Бога, я не відповідаю за це!..

Не лише промовлені слова, але й поза, вираз обличчя та очі Добранецького ніби дихали звинуваченням, звинуваченням проти всіх.

Серед тиші пролунав голос професора Вільчура:

– Я б хотів попросити колегу заспокоїтися і не виносити вироки. Ніхто проти вас не плете інтриг, ніхто не ставить під сумнів ваші заслуги, ніхто вас не звинувачує. Я відповідальний за все, що відбувається у клініці, я несу відповідальність.

– Саме так. І я так думаю, – відповів Добранецький з іронічною напівусмішкою, кивнув головою і вийшов з кабінету.

Після звістки про смерть Доната на операційному столі у клініці запанував гнітючий настрій. Ясно, що новина швидко розійшлася містом, і менш ніж за годину в холі клініки було повно журналістів та редакційних фотографів.

У місті тільки й було про це мови. У надзвичайних додатках наводилися лише сухі факти, але вже у самих заголовках містився вирок: «Великий співак Леон Донат помер під ножем професора Вільчура», «Перед операцією не обстежено серце», «Жертва ганебної недбалості у клініці професора Вільчура».

Варшаву трясло. Кількатисячний натовп шанувальників померлого співака зібрався перед клінікою, з людського тлуму раз-по-раз лунали вигуки на адресу професора Вільчура й лікарів узагалі. Лікар Жук, який саме виходив з клініки, мало не постраждав, а поліція з трудом змогла розігнати натовп, щоб дати дорогу кареті «швидкої допомоги», яка везла якогось пацієнта.

У самій клініці панував похоронний настрій. Лише один професор Вільчур, певно, не переривав своїх щоденних занять. Він, здавалося, не помічав виразу обличчя підлеглих чи їхню нервозність, здавалося, він не знав про нервозність, яка охопила місто, ніби й не чув галасу натовпу під вікнами.

Професор щойно закінчив вечірній обхід пацієнтів і спускався вниз, коли привезли нового пацієнта. Доктор Кольський, який асистував професорові, хотів зайнятися його прийомом, але Вільчур сам підійшов до лікаря «швидкої допомоги», щоб забрати пацієнта. З нош, з якими двоє фельдшерів прямували до приймального покою, пролунав тихий стогін, густі краплі чорної крові позначали дорогу.

– Що це? – запитав професор Вільчур.

Лікар «швидкої допомоги» пояснив: бійка з ножами, стан безнадійний, кілька глибоких ран грудної клітки й живота. Тільки негайна операція може допомогти. Тому він привіз його саме сюди, бо це було найближче.

– Будь ласка одразу на стіл, – звернувся Вільчур до Кольського.

Кольський на секунду затнувся:

– Його буде оперувати доктор Ранцевич?

– Ні, я сам цим займусь, – відповів Вільчур.

Кольський побіг давати вказівки, потім подбав, щоб з пораненого зняли його лахміття. Це був якийсь волоцюга з давно неголеним обличчям, яке перетинала кілька свіжих неглибоких порізів, що кривавили. Він помирав у муках. Нерівномірне дихання, пронизане смородом алкоголю, майже припинилося.

Операційна була готова. Прийшла доктор Люція, бліда, як папір, з червоними від тривалого плачу очима.

– Йдіть же додому, – з проханням у голосі сказав Кольський. – Я про все подбаю. А тут навіть немає причин слухати. Я не знаю, чи його донесуть до операційної.

З’явився професор Вільчур. Він схилився над пацієнтом і випростався, потираючи рукою очі.

– Хто це? Я знаю цього чоловіка. Я точно його колись бачив.

– «Швидка» лише назвала ім’я й прізвище, – пояснив Кольський. – Це Кипріян Омела.

– Омела? – повторив професор. – Звідки я його знаю?

На порозі з’явився санітар і повідомив, що все готове. Після того, як було знято тимчасові пов’язки, виявилося, що рани були не такі глибокі й небезпечні, як це заявляв лікар «швидкої допомоги». Лише одна була надзвичайно небезпечна. Лезо ножа досить глибоко увійшло у м’язи живота і широко зачепило шлунок. Легені були неушкоджені, але дуже велика й тривала втрата крові була найсерйознішою і найнебезпечнішою загрозою.

– Другий труп у цій кімнаті за один день, – шепнула одна з медсестер докторові Кольському. – Чому професор робить цю операцію сам?

Кольський нічого не відповів. Тим часом професор Вільчур своїми незграбними руками з дивовижною майстерністю зашивав одне поранення за іншим. Однак його думка працювала, ніби шукаючи подобу цієї людини в пам’яті.

«Омела, – повторив він подумки. – Кипріян Омела… з упевненістю я його знаю».

Операція закінчилася. Хворого живим забрали зі столу. Іскорка життя, яка тліла в ньому, могла легко згаснути або знову розгорітися. Його помістили на четвертий поверх у палату для пацієнтів, які не платили, а професор Вільчур просто з операційної попрямував у канцелярію, де на нього вже чекали комісар поліції та слідчий.

Під тиском громадськості влада змушена буда ґрунтовно розслідувати справу про смерть Доната. Професора Вільчура було повідомлено, що у справі вже є свідчення усіх найважливіших осіб, які були залучені до операції, і слідчий дав зрозуміти, що тягар обвинувачення скерований на доктора Люцію Канську, яка під час розслідування не заперечувала своєї вини. Це також підтверджують свідчення професора Добранецького, але він покладає вину на погану організацію роботи в клініці.

Професор Вільчур мусив докласти чимало зусиль та аргументів, щоб переконати їх у тому, що доктор Канська не несе ніякої відповідальності, що професора Добранецького також не можна ні в чому звинуватити. Виною всьому непорозуміння й тільки непорозуміння. Ніхто не може говорити про злу волю, але непорозуміння подібного роду насправді не можуть виникати у клініці, і тут Добранецький має рацію, приписуючи провину за смерть Доната поганій організації роботи.

– Я відповідаю за організацію, – підсумував професор Вільчур, – і я один винуватий.

– Так, професоре, – сказав слідчий, складаючи папери у свій портфель, – тут не йдеться про якийсь кримінальний процес. Однак ви повинні бути готові до того, що сім’я святої пам’яті Леона Доната або страхові компанії, в яких померлий був застрахований, можуть висунути серйозні фінансові претензії. Я б також порадив вам, пане професоре, заздалегідь узгодити ці питання зі своїм адвокатом.

– Дякую, пане слідчий, – мовив Вільчур.

Уже була десята, коли Вільчур вийшов з лікарні. Внизу він побачив Люцію, яка чекала на нього. Його зворушив її вигляд. Йому промайнуло в думці, що ця бідна дівчина у розпачі, прибита подіями, в центрі яких вона мимоволі опинилася, може здійснити якесь безумство.

Він посміхнувся і взяв її під руку:

– Ну, шановна пані, більше твердості, більше твердості. Не можна так перейматися. Жодна людина не може бути абсолютно впевнена у безпомилковості всіх своїх дій. І жоден лікар. Трапилось, що трапилось, треба про це шкодувати, слід подвоїти увагу, але не можна впадати у депресію.

Люція скрушно похитала головою:

– Ні, пане професоре. Це не депресія. Це відчай від думки, що пан професор може бути переконаний у моїй недбалості. Усі обставини проти мене… Я хотіла б, щоб ви дали мені можливість усе пояснити…

Вільчур сильніше стиснув її руку.

– Але, дорога панно Люціє…

– Ні, ні, пане професоре, – перебила вона його. – Об’єктивно кажучи, я заслуговую на осуд і знаю, що ви не можете надалі співпрацювати зі мною. Наражати себе на роботу зі мною. Я готова до всього. Я просто хочу, щоб ви мені повірили, щоб ви не сумнівалися в мені… Моя вина – це не байдужість і навіть не легковажність… Можливо, тільки дуже велика довіра до доброї волі й відданості… професорові Добранецькому… Я відповідатиму за всі наслідки… Якщо навіть заберуть право на лікарську практику, хай буде!.. Але повірте мені…

– Та, я вірю, вірю, люба пані, – запевнив Вільчур. – І ви можете бути спокійна, ніхто у вас нічого не забере, як і колись, ви залишитесь у клініці, і моя довіра до вас не зменшиться ні на йоту.

Якусь мить вони йшли мовчки, і Вільчур заговорив незвичайно різким, як на нього, тоном:

– Ви молода, дуже молода, і тому я пробачу вам, і це єдина справжня провина, яку ви допустили. Яку ви щойно допустили… Я спробую забути, що ви, можливо, на мить засумнівались у добрій волі професора Добранецького, добрій волі будь-якого лікаря. Лікар може помилятися, але в світі немає такого, чуєте мене, такого, який би без будь-якої причини міг би поставити під загрозу смерті пацієнта. Ви як лікар повинні зрозуміти… Ви повинні в це вірити! У той момент, коли перестаєш вірити в це, треба перестати бути лікарем.

Люція обізвалася виправдувальним тоном:

– Я тільки хотіла зазначити, пане професоре, що професор Добранецький…

– Давайте більше не будемо про це говорити, – рішуче перебив її Вільчур. – Нехай Бог боронить вас від того, хто звіряється в якихось своїх… Ну, даймо цьому спокій. Подивіться, яка гарна ніч. Скільки зірок.

Він нахилився до неї з посмішкою.