Професор Вільчур

Розділ V

Повернувшись від друзів, Люція знайшла у своїй кімнаті великий букет троянд. Вона захоплювалася квітами, але ці стали неприємною несподіванкою для неї. Звичайно, вона не сумнівалася, що прислав їх Кольський, хоча картки серед квітів не було.

«Навіщо він це робить, навіщо?» – з сумом подумала вона.

У такому анонімному способі передачі квітів було щось студентське і разом з тим щось міщанське. Стільки разів давала йому зрозуміти, що він не може розраховувати ні на що, окрім спимпатії і дружби з її боку. Вона щиро любила його, поважала його доброчесність і характер, але він був для неї лише колегою.

Скільки разів траплялося так, що вони сам на сам залишалися у кабінеті і не мали термінової роботи, Кольський завжди намагався спрямувати розмову на суто особисте. І їй коштувало чималих зусиль і дипломатичного такту, щоб запобігти цьому. Люція не хотіла йому нашкодити. Він же, схоже, не розумів мотивів, якими вона керувалась, або не відчував у її поведінці того, що не міг розраховувати на її почуття, але він постійно повертався до своєї теми.

Власне, їй не було чим йому докоряти Кольському. Можливо, лише тим, що його повністю поглинула кар’єра, що він постійно працював, навчався, удосконалювався, намагався заробити більше і краще, просто він не міг зрозуміти її поведінку. Бо, не далі, як кілька днів тому, вони майже посварилися через це.

– Я не розумію вашого ставлення до свого майбутнього, – сказав він. – Ви витрачаєте час на практику, яка не тільки не приносить вам ані гроша доходу, але й не просуває вас у здобуванні досвіду чи медичних знань.

– Тому що ви егоїст, – байдуже зауважила Люція.

Він щиро обурився:

– Я взагалі не егоїст, тільки вважаю, що для того щоб роздавати, треба спочатку мати. Що ж, коли я справді буду лікарем у повному значенні цього слова, коли матиму гарну практику, яка дозволить мені та моїй майбутній родині процвітати, я запевняю вас, панно Люціє, що так само, як і ви сьогодні, буду опікуватись дитячими сиротинцями чи притулками для старих. Професор Вільчур, якого ви поставили так високо, запевняю вас, і я знаю це поза всяким сумнівом, на початку своєї кар’єри не хворів надмірною філантропією, тільки працював над собою і для себе.

Люція знизала плечима.

– Йдеться не про благодійність. Ви мене зовсім не розумієте. Я доглядаю за бідними не через філантропію.

– Ну, це не має значення. Можемо назвати це, якщо вам так зручно, почуттям соціальної відповідальності.

– Зовсім ні, пане Яне. Не може бути мови про обов’язок там, де є задоволення. Я це роблю для себе. Мені подобається те, що я можу бути придатна, що я справді потрібна тим людям, які не можуть дозволити собі лікаря, кращого лікаря.

– Згода. Я приймаю це з одним застереженням: спочатку потрібно стати тим кращим лікарем, більше часу присвятити вивченню клінічних хвороб, а не якихось там стандартних захворювань, які вас нічого не навчать.

Люція просто подивилась йому в очі.

– Скажіть мені, чи такі гірші лікарі, власне як я, не будуть тій бідноті потрібні?

Це роздратувало Кольського:

– Авжеж, але навіщо вам займатися цим, грузнучи в ньому за рахунок своїх здібностей та можливостей на майбутнє!

– О, бачите: егоїзм. Мої здібності, мої можливості. Але ви не берете до уваги те, що я, можливо, просто не шукаю інших можливостей, що, можливо, я знаходжу найбільше задоволення в цьому, а не в іншому використанні своїх здібностей. Який же ви смішний у тій своїй сліпоті. Вам здається, що всі люди повинні мати такі ж смаки й бажання, як і ви.

– Не ті самі, лише розумні, розсудливі!

Люція хотіла відповісти йому, що розрахунок в його інтерпретації зводиться до питань бухгалтерії, але зупинила себе.

У будь-якому разі після цієї розмови їхні стосунки трохи охололи, й отримані нині троянди Люція сприйняла як своєрідну форму вибачення. Цей здогад її трохи роздратував. З кількох причин. Перш за все вона знала про дуже жорстоку ощадливість Кольського, який зі своїх зрештою невеликих доходів мав би витратити чималу суму на ці квіти, звичайно, не без задньої думки і не без того, що він ніколи не забуде цих витрат.

По-друге, у неї було вроджене небажання отримувати будь-що від людей, яким вона не могла або не хотіла віддячити. Нарешті, Люція розуміла, що анонімність відправки – це особлива жертва з боку Кольського. Вірила, що він належить до того типу людей, які, може, не переслідують мету розголосу, але завжди прагнуть підкреслити свою присутність у різних справах, у яких вони беруть участь.

Ці негативні риси характеру Кольського не викликали обурення Люції, вона скоріше поблажливо дивилася на них. Незважаючи на це, вона вирішила висловити претензії за надіслані квіти й чітко підкреслити, що не бажає подібних доказів пам’яті.

Одразу після Різдва саме виникла така нагода. Уже пізно ввечері, працюючи в лабораторії клініки над мікроскопічним дослідженням крові одного з пацієнтів, Люція почула за собою кроки Кольського. Скориставшись тим, що може висловити свої зауваження, не дивлячись в очі Кольському, вона впевнено сказала:

– Добре, що ви прийшли. Я власне хотіла з вами поговорити. Чому ви робите такі речі? Повірте, я навіть не можу вам подякувати, бо для мене це не було приємністю.

Кольський по-справжньому здивувався:

– Я не знаю, про що ви говорите, панно Люціє.

– Не прикидайтесь. Я кажу про квіти. Ви робите безглузді витрати, якісь подарунки, які не підходять ані вам, ані мені.

– Я нічого не знаю про жодні квіти, – твердо сказав він.

Їй спало на думку, що він зараз належним чином оцінює безглуздість своєї ідеї та використає анонімність посилки, щоб не признатися їй.

– Я не думала, що ви маєте так мало громадянської сміливості, – холодно сказала Люція.

Кольський довго мовчав.

– Панно Люціє, – нарешті почав він, – тут якесь непорозуміння. Хтось хотів пожартувати над вами, наді мною чи над нами двома і підписався моїм ім’ям. Мені ніколи не бракувало громадянської мужності, й чому мені соромно було б надсилати вам квіти? І я б це зробив точно, – додав він після певного вагання, – якби я не знав, що вам властиві подібні симптоми… дружні почуття не знайшли б схвалення.

Люція повернула голову і здивовано подивилася на нього: не було сумнівів, що він говорить правду.

– Отже, ці троянди не від вас?.. Їх надіслали анонімно… Отже, я думала… Дуже прошу вас, вибачте.

Ситуація для обох була дуже неприємна. Люція почувалася так, ніби намагається переконати його, що він обожнює її більше, ніж це є насправді. Кольський був у відчаї, що припустився ганебної помилки і не зробив Люції невеликий різдвяний подарунок. Могло здатися, що він узагалі не пам’ятає про неї. А може, Люція свідомо заговорила про ці троянди, щоб підкреслити його неуважність?..

Він стояв біля лабораторного стола і збентежено дивився на її ледь схилену фігуру в білому лікарському халаті, на світле волосся, на більший, ніж завжди, рум’янець, на дуже білі руки, можливо, дещо широкуваті й занадто мускулисті, які маніпулювали біля мікроскопу.

– Дуже прошу вибачення, – повторила Люція.

– Ой, немає за що, – ніяково сказав він.

– Є за що, бо я підозрювала вас у тому, що ви робите дурниці, – по-діловому відповіла вона.

– Це не була ніяка дурниця, – заперечив доктор Кольський. – Власне, це я маю просити пробачення, що не пам’ятав про різдвяний подарунок для вас.

Люція легенько стенула плечима.

– Я не бачу жодної причини, щоб ви пам’ятали про різдвяний подарунок для мене. Найменшої.

Кольський вагався.

– Справа в тому, що належить пам’ятати про тих людей, яких вважаємо найближчими для себе…

Здогадавшись, куди хилить Кольський, Люція перервала його сміхом:

– Саме так. Чи не занадто довго ми близькі? Здається, ви вже маєте бути у своєму відділенні. Вже за чверть одинадцята.

Однак Кольський не дозволив збити себе з пантелику.

– Чому ви не хочете мене почути, панно Люціє? Чому, кожного разу, коли я хочу сказати вам те, що я відчуваю, що відчуваю вже давно, чим живу, що наповнює мої думки… Чому ви…

Не відриваючись від мікроскопа, вона поспіхом сказала:

– Тому що це непотрібно і безглуздо.

– Ви знаєте, ви не можете не знати, що я вас кохаю! – не роздумуючи вигукнув він.

– Я знаю, що вам так вважається. – Вона швидко виймала скельця з мікроскопа. Зробила кілька записів на формулярі і встала.

Він перегородив їй шлях:

– Панно Люціє, ви не підете, поки не вислухаєте мене. Чому?.. У чому моя провина?

– Я ні в чому вас не звинувачую.

– Тоді чому?.. Чому ви з такою зневагою, з таким страхом, чи я знаю, сам цього не можу визначити, відштовхуєте мої почуття?

Вона скрушно похитала головою:

– Я не відкидаю цього. Я просто цього не можу прийняти, бо я не можу відповісти вам тим самим.

– Чи я цього вимагаю від вас? Чи вимагаю від вас будь-чого? Я просто хочу, щоб ви дозволили собі говорити про мою любов. Я просто хочу мати надію, що коли-небудь я заслужу на те, що й у вашому серці прокинеться, нехай там, не кохання, лише дрібка симпатії, доброзичливості, ласки…

Вона подивилася йому просто в очі.

– Пане Янеку. Хочу, щоб ви мене зрозуміли. Я відчуваю до вас велику симпатію, доброзичливість, але я знаю, що це дуже мало порівняно з тим, що я можу, що я мала б відчувати до людини, з якою б хотіла пов’язати своє життя. Я не дитина, мені вже 26 років. Ви повинні знати, що я можу на життя, на людей і на себе дивитися тверезо. Я вважаю вас найприємнішим серед моїх колег, і якщо, як ви справедливо зауважили, я так довго намагалася запобігти цій розмові, то це лише тому, що я не хочу втрачати вашу дружбу, яку дуже ціную. Але, оскільки ви змусили мене це зробити, то мій обов’язок запевнити вас, що я вас не любила, не люблю і ніколи не полюблю.

Кольський стояв блідий з якоюсь безнадійною посмішкою на губах. Жаль огорнув серце Люції.

– Мені дуже шкода, пане Янеку, – вона взяла його за руку, – але ви самі визнаєте, що я краще роблю, кажучи вам це щиро, ніж якби я обманювала вас якимись обіцянками, яких я не можу й ніколи не зможу виконати.

– Отже, ви не залишаєте мені навіть тіні надії? – тихо запитав він.

– Навіть тіні, пане Янеку. І не тримайте жалю до мене з цього приводу.

Люція зібрала зі столу формуляри і попрямувала до виходу. Коли вона була біля дверей, він вигукнув:

– Панно Люціє, ще одне питання.

Вона зупинилася.

– Ви… ви кохаєте іншого?

– Це так важливо? – спитала вона після паузи.

– Дуже важливо, – з притиском сказав Кольський.

– Так, я кохаю іншого.

– І ще одне. Ви любите… Вільчура?

Люція нічого не сказала. Кольський підійшов до неї.

– Але це безумство, панно Люціє… Зрештою, це стара людина… людина, побита життям… Що ви можете чекати від нього?.. Ви знаєте, як я шаную і обожнюю його… Я б не говорив вам цього всього, якби не усвідомлював жахливий абсурд самого поєднання: він і ви. Він, який закінчує життя, і пані, яка щойно розпочинає його. Він, у якого безперечно народилося і згасло багато почуттів, і пані, яка їх зовсім не зазнала. Це божевілля. Я його поважаю і багато чим йому завдячую, але я люблю вас і я зобов’язаний сказати вам про все це. Панно Люціє, подумайте, що він може вам дати! Що він може вам дати!..

На обличчі Люції з’явилася усмішка.

– Дати?.. Дати?.. Як же зовсім ви мене не знаєте… Він так багато мені дасть, він дасть мені все, якщо захоче прийняти. Прийняти те, що я можу йому дати.

Люція дивилася на Кольського, але він відчув, що вона його не бачить. В її очах водночас був смуток і посмішка.

Вона постояла ще мить, потім повільно повернулася й пішла. Кольський кілька хвилин не міг рушити з місця. Ще мить тому все в ньому бунтувало проти поразки, але тепер його охопила апатія. Він стояв перед чимось, чого він насправді не міг зрозуміти, він не міг би розсудити за категоріями здорового глузду, мірками, які він звик застосовувати до людських речей, мірками, заснованими на правах, у які він вірив. І раптом він зрозумів, що зовсім не знає Люцію, що не має поняття про її психіку, про психіку жінок взагалі.

Незважаючи на те, що йому було понад тридцять років, Кольський мав недостатньо досвіду в цій галузі. Він походив з незаможної родини, з раннього віку був відданий власній долі, розвинув у собі інстинкт виживання та розуміння тих законів, які керують боротьбою за існування. А через те, що він не вмів віддаватися нічому наполовину, вчепився в реальність, реальністю для нього була робота і постійний стимул: вперед, більше, краще!

Під таким гаслом протікало його життя. На особисті задоволення та розваги рідко вдавалося увірвати кілька годин, а свої знайомства з жінками він, власне, вважав розвагою. Поки не зустрів Люцію.

У відділенні все було в порядку. Ніч обіцяла бути спокійною. Він міг спокійно лягти у черговій кімнаті, щоб поспати, але спати зовсім не хотілось. Він поступово впорядковував свої думки, з них все чіткіше і зрозуміліше почав поставати проект: оскільки Люція така нерозсудлива, слід зробити все, щоб створити труднощі для неї, щоб зробити неможливим допущення таких помилок, які могли б вплинути на все її майбутнє.

Природно, будь-які умовляння не допоможуть. Щодо цього у нього не було ілюзій. Залишилося тільки якимось ефективним способом відсунути її від Вільчура. Але як?.. Відтак, він довго не міг знайти відповіді. Якби він був у таких близьких та приязних стосунках з професором, щоб можна було дозволити собі вести відкриту й чесну розмову з ним, у нього був би певний шанс здійснити свій задум. Кольський не сумнівався в тому, що цю доброзичливу людину легко переконати. На жаль, сама справа була надто інтимна, надто особиста, щоб її можна було порушити, а крім того, наражали б Кольського на те, що Люція, дізнавшись про несвоєчасне втручання, взагалі розірве з ним усякі стосунки.

Ні, це не підходило.

Відкритим залишалося ще одне питання. Усі в клініці усвідомлювали, що незабаром, через рік, може, через півроку, професор Вільчур під тиском громадськості відмовиться й піде з клініки. Досі Кольський з сумом думав про таку можливість, але тепер це йому здавалося вкрай бажаною можливістю. Через Люцію. Щодо неї, то він був переконаний, що зможе, незважаючи на суперечку між нею та професором Добранецьким, утримати її посаду в клініці. Він знав, що Добранецький рахується з ним, з його повагою серед колег і що в перший період своєї влади не наважиться занадто радикально запроваджувати зміни, уникатиме конфліктів і намагатиметься об’єднати персонал. І тоді якось вляжеться. Зрештою, Люція як лікар має великі переваги: працьовитість, обов’язок, інтуїцію. З часом Добранецький помириться з нею…

Ці міркування дали можливість Кольському зробити висновок, що в його власних інтересах, і перш за все в інтересах Люції, не слід нічого робити, щоб якнайдовше затримати Вільчура на посаді. Навпаки, доцільно співпрацювати з тією групою, яка працює над прискоренням його відставки. Доктор Кольський з важким серцем прийняв таке рішення, але не міг прийняти іншого.

Люція тієї ночі також довго не могла заснути. Її обурила й засмутила розмова з Кольським, до якої він так жорстоко і непотрібно довів. Вона відчула великий жаль за відсутність делікатності. Насправді вона боялася, що їхні стосунки більше не зможуть повернутися до колишньої свободи та тієї колегіальності, яку вона так цінувала. Він нічого не здобув своєю незграбністю, а тільки все зіпсував. Люція, йдучи додому, дорікала собі за те, що надто лагідно поводилася з ним. Потрібно було чіткіше сказати, що таке ці зізнання і як вона оцінює його несвоєчасну наступальність.

Лише у своїй кімнаті, зайнята тими думками, вона побачила троянди у вазі і подумала: «Якщо вони не від нього, то хто їх прислав?..»

У неї було не багато знайомих, серед них же, мабуть, немає жодного, хто мав би право на щось подібне. Люція знала, що подобається іще декільком колегам і, можливо, молодому Зажецькому, але вони, безумовно, знали також, що нічого від неї не можуть очікувати.

Тоді хто?..

І раптом кров ударила її у голову. Божевільна, смішна, зухвала ідея! І все-таки щось їй підказувало, щось запевняло, щось утверджувало у найглибшому переконанні, що це саме він – професор Вільчур – послав ці квіти.

Серце забилося сильніше й швидше. Вона довго вдивлялася у рожевий букет, ніби чекаючи від нього підтвердження своєї здогадки. І нарешті, вона ніби отримала це підтвердження, на її обличчі з’явилась посмішка.

Ні, ні. Її інтуїція у цьому випадку не могла підвести. Як би з радістю вона пригорнула ці квіти до грудей…

Вона нахилилася над ними. Ніздрі вловили слабкий і ледь помітний аромат. Прохолодні пелюстки ніжно торкалися гарячих щік і багато з них густим дощем опали на стіл.

Отож-бо! Отже він пам’ятав про неї, думав про неї. Пам’ятав саме на Святвечір.

І вона була така простодушна! Повірила йому, коли сказав, що він їде!.. Звичайно, він – у Варшаві. Усі свята провів тут. На самоті. Сам-один…

Вона гарячково поглянула на годинник. Було вже після дванадцятої. Незважаючи на це, вирішила зателефонувати. Вона знала, що професор ніколи рано не лягає спати, що у будь-якому разі щось дізнається від Юзефа.

З нервовим поспіхом накручувала диск апарата. Довгий час у трубці рівномірно гуло, перш ніж нарешті почувся хрипкий незнайомий голос:

– Душе грішна, що тобі треба?

– Це… це помешкання професора Вільчура? – невпевнено запитала Люція.

– Справді. Ти здогадалася, дівчинко. Це його теперішній дім. Und mein Liebchen, was willst du noch mehr[36]?

– Чи я могла б просити пана професора? – на мить завагавшись, озвалася здивована Люція.

– Залежно про що, полуничко. Якщо про золотий годинник і грудочку цукру, то так. Якщо про те, щоб вирізати хробаковидне охвістя, – я б не радив. Якщо йдеться про партію гольфа, то про це не може бути й мови. Якщо про руку, справа запізнилася років на тридцять. Якщо про чарку алкоголю, нічого з цього не вийде, бо я накладу своє вето. Отже, хоч Святе Письмо каже: «Просіть, і дасться вам», зауваж, білоголова, що не сказано там, що дасться тобі те, про що просиш. Наприклад, попросиш пряник з мигдалем, а отримуєш жовту лихоманку з ускладненнями. Просиш натхнення, а приносять яєчню із чотирьох яєць на салі. Boîte à surprises[37]. Чаша омани долі. Suprise-party [38]з Провидінням. Отже, про що йдеться, mia bella[39]?

– Я б хотіла попросити пана професора до телефону, – сказала перестрашена Люція.

– Нездійсненно, – безапеляційно сказав хрипкий голос. – Неможливо з трьох причин. Primo, професор не у Варшаві. Secundo, не далі, як годину тому я зумів переконати його і він признав мою рацію, що розмови з жінками – марна трата часу. А tertio, навіть якби він зараз був у Варшаві і якби він хотів втратити чверть години на розмову з тобою, він все одно б не міг цього зробити, бо лежить тут під одним зі столів, не виявляючи ані найменшого бажання повернути свідомість. Addio, signora[40], good-bye[41]. Vale et me ama[42]!

І сказаши це, він поклав слухавку.