Професор Вільчур

Розділ ІІІ

Зміст ранкових газет викликав на обличчі Ніни Добранецької рум’янець. Вона наказала привезти усі, й не було жодної газети, яка б не помістила інтерв’ю з її чоловіком. Майже у кожній були суворі коментарі, які засуджували недбалість у клініці, котра роками була відома своїм зразковим порядком та високим рівнем знань лікарів. Деякі видання навіть вимагали відставки професора Вільчура, інші висловлювали побоювання: якщо в цій клініці таким недбалим чином поставилися до світової слави багатого пацієнта, то як там узагалі лікують звичайних людей. У всіх публікаціях також нагадувалося, що багаторічна амнезія професора Вільчура не могла не залишити сліду на сучасному стані його душевного здоров’я, доказом чого можуть бути залишки його знахарських уподобань до вживання трав, навіть тих, які офіційно наука давно визнала нікчемними або навіть шкідливими.

Інтерв’ю, яке дав її чоловік, видалося Ніні занадто слабким. Цей чоловік пропустив найкращу нагоду, щоб розчавити, нарешті, цілковито знищити опонента і відкинути його від аудиторії. Зайвими були ці перебільшені компліменти на адресу Вільчура. Необхідно було чіткіше підкреслити його вік і додати щось як свідчення симптомів рецидиву амнезії. Перегорнувши газети, пані Ніна натиснула на дзвінок.

– Пан професор уже встав? – спитала вона служницю.

– Пан професор пішов уже годину тому.

– Годину тому? – здивувалася пані Ніна.

Вчора вона не бачила свого чоловіка. Про смерть Доната дізналася з надзвичайних додатків до щоденних газет. Кілька разів намагалася по телефону зв’язатися зі своїм чоловіком, але в клініці їй завжди відповідали, що він не може підійти. Він повертався додому пізно вночі, коли вона вже спала. А сьогодні перед восьмою він вийшов з дому, чого майже ніколи не робив.

– Можеш йти і приготуй мені ванну, – відпустила вона служницю.

Пані Ніна вирішила діяти. Перш за все потрібно було з’ясувати, який резонанс серед знайомих викликали статті у ранковій пресі, і постаратися схилити різні впливові особистості, щоб максимально критично поставились до особи Вільчура. Це не було надто важке завдання в атмосфері, яку створили випадки. Кожен із співрозмовників пані Ніни розумів, що пані Добранецька, як дружина заступника й найближчого співробітника Вільчура, може мати більш детальну та багатшу, ніж преса, інформацію про перебіг операції та причини смерті Доната.

І пані Ніна не розчарувала цих очікувань.

Вона мала великі контакти і вміла говорити переконливо. Як результат плітки й коментарі навколо трагічної події зростали, набуваючи форми найфантастичніших гіпотез, здогадок та підозр. Варшава була так насичена цим питанням, що воно не могло зникнути зі сторінок газет. Це не була кампанія, спрямована безпосередньо проти особи професора Вільчура, але, по суті, це був удар по його становищу у світі медицини та по славі хірурга.

Пані Ніна не належала до людей, які перебирають засобами боротьби, вона також не належала до людей, які відмовляться від будь-якого кроку, якщо цей крок може наблизити до мети. Через кілька днів саме з цієї причини у неї з чоловіком дійшло до гострої суперечки.

Під час консиліуму в одного з пацієнтів професор Добранецький почув від доктора Гриневича таке безглузде звинувачення щодо Вільчура, що навіть з почуття пристойності йому довелося заперечити. Закид полягав у тому, що в деяких випадках Вільчур замість медикаментозного лікування, нібито як знахар, вдається до «замовляння». Добранецький навіть на мить запідозрив, що Гриневич вдався до підступних провокацій щодо нього.

– Дурниці, шановний колего, – сказав він скривившись. – Як можна вірити таким недоречностям?

– Моя сестра це почула від вашої дружини, – відповів лікар.

Добранецький щось пробурмотів про непорозуміння, яке, мабуть, тут сталося, але, повернувшись додому, він почав жорстоко докоряти дружині.

– Ти дійсно не знаєш міри і не маєш почуття здорового глузду. Бо таким чином ти компрометуєш мене. Зрештою, не можна людям впарювати безглузді речі, яким жодна мудра людина не повірить.

Пані Ніна знизала плечима:

– І все ж бачиш, що повірили.

– Або вдавали, що вірять, – наголосив чоловік.

– Мій любий, будь певен: якщо про когось говориш погано, завжди тобі повірять.

– І все ж я прошу тебе, Ніно, припинити свої дії. Вільчур чудово розуміє, кому може залежати на знищенні його репутації. У його поведінці щодо мене останнім часом я зауважив більшу дистанцію й холод. Коли його вивести з рівноваги, він може сильно нашкодити мені.

– Яким чином?

– Дуже просто. Він може звинуватити мене у наклепницькій кампанії проти нього.

Жінка іронічно посміхнулася:

– Кому пред’явити звинувачення?

– Не має значення. В академічних колах, у профспілці і, ймовірно, в пресі. Не забувай, що він досі користується великим авторитетом. І одна летальна операція… не може перекреслити такий авторитет.

Професор Добранецький мав рацію. Смерть Доната не змогла знищити авторитет професора Вільчура, але серйозно похитнула його. Це дуже яскраво показали вибори під час щорічних профспілкових зборів.

Становище Вільчура все ще було настільки міцним, що Добранецький вважав за доцільне зняти свою кандидатуру на посаду голови і висунути кандидатуру Вільчура. Відбулося голосування й обрали Вільчура. Але якщо іще два тижні тому вибір був би одноголосним, то тепер він відбувся лише з невеликою перевагою голосів, кілька голосів було проти і багато утрималось.

Вільчур не був присутній на зборах. Заглиблений у свої турботи, він просто забув про них. Коли йому повідомили про результати, написав короткого листа до профспілки, заявивши, що не може прийняти посаду голови. Він виправдовувався втомою і тим, що молодші мають займати громадські посади. Насправді йому було гидко від думки, що, приймаючи посаду, йому доведеться постійно зустрічатися з тими, хто голосував проти нього, хто повірив у ганебні плітки й наклепи, які кружляють містом і знаходять відгомін у багатьох щоденниках, більше того, навіть у фахових журналах.

У нього були й інші неприємності. А саме одного дня до нього звернувся представник страхової компанії, в якій Донат був застрахований на колосальну суму. Компанія стояла на позиції, що професор Вільчур несе відповідальність за смерть співака і він також повинен сплатити страхову суму. А для Вільчура це означало розорення.

Незважаючи на це, він без вагань сказав, що готовий заплатити всю суму. Чи міг він піддаватися свідченням в суді, покладатися на висновки експертизи, виносити на денне світло усі ті підозри, які стосуються не лише його, але й Люції Канської, Кольського й багатьох інших? Вони б усі мали б постати перед судом і, безумовно, хтось із них порушив би цю справу, висунув би ці претензії, від одної згадки про які Вільчура охоплювали жах і огида.

Ні, він не міг погодитися на це.

Таким чином за один день він втратив майже все своє майно. Клініка, вілла, житловий будинок на вулиці Пулавській – усе це перейшло у власність страхового товариства. Керівництво цього товариства виявило добру волю, залишивши Вільчура на чолі клініки та призначивши йому відносно високу платню й право до кінця життя займати віллу. Завдяки цьому справу було вирішено тихо і без розголосу, на чому найбільше залежало Вільчурові. На перший погляд, нічого не змінилося. Ніхто не знав про те, що у клініці Вільчур перестав бути всесильним паном і тепер залежав від голови страхового товариства «Тухвиця».

Зрештою, і сам Вільчур не відчув зміни. Багато років він не надавав великого значення грошам. Колись, коли його дружина, світлої пам’яті Беата, ще була з ним, він працював по кільканадцять годин на добу, вірив, що великою розкішшю, автівками, дорогим хутром та прикрасами може забезпечити їй радість і щастя. Й ось одного разу вона все це залишила, залишила й пішла, взявши маленьку Маріолу. Разом з її відходом розвіялися його ілюзії. Усі зусилля, зроблені до цього часу, вся наполеглива і вперта боротьба за існування здавалася смішним непорозумінням, безглуздим зусиллям, трагічною помилкою.

А потім настали роки… зовсім інші роки… Хто знає, чи не слід їх благословити, ті роки, проведені на шляхах волоцюги, роки, проведені серед добрих людей, коли праця із сокирою в руці або з важким мішком на спині була роботою за простий шматок хліба… Втрата пам’яті. Так. Багато років він не знав, хто він, звідки він, як його звати. А втрата пам’яті тоді не була для нього благом? Чи не повинен він благословити Бога за те, що відібрав йому свідомість минулого, свідомість смертельної рани, завданої його серцю, до безпам’яті закоханому серцю, жінкою, яку кохав понад усе…

Попіл часу притрусив минуле, попіл часу притрусив волосся…

З минулого йому лишилась тільки Маріола… Чи лишилася?..

Він бачив її лише один раз протягом трьох років, після того як вона вийшла заміж. Він не ображався ні на неї, ні на Лешека. Що ж, у кожного своє життя. Молоді птахи вилітають зі своїх гнізд, будуючи своє, і ніколи не повертаються до старого. Родина Лешека живе в Америці, і хоча вони часто пишуть, все більше й більше відчувається з їхніх листів ця відстань у тисячі кілометрів, цю перепону багатьох тисяч інших, відмінних, чужих умов життя, які відділяють їх від нього.

«Я їм не потрібний, – думав Вільчур, – а при їхньому багатстві вони навіть не відчують втрати, якщо після мене нічого не отримають».

Після смерті… Вперше його осінила думка, що він уже старий. Досі безліч щоденної праці та його невтомна енергія приховували перед його очима той факт, що він наближається до того віку, коли більшість людей думає лише про смерть. Коли Вільчур прочитав ці слова в інтерв’ю Добранецького, вони видалися йому такими смішними й нікчемними, як і решта його підступного судження. Минали дні і тижні, а він дедалі більше задумувався про свою старість.

Хоча Вільчур щодня о сьомій ранку був на ногах, а о восьмій – в клініці, як правило, пообідній час проводив вдома. Переважно на самоті.

Він відчував втому. Через постійні нападки, на які він не реагував, його нервовий стан погіршувався, а це позначалося на здоров’ї та самопочутті професора.

Тоді він почав пити. Це не була залежність. Просто старий, досвідчений Юзеф, слуга Вільчура, одного дня запропонував йому чарку коньяку:

– Ви трохи застудилися, пане професоре. Це піде вам на користь.

З того дня, після обіду, коли він сідав у кабінеті перед каміном, поруч з чашечкою чорної кави на столику стояла пляшка коньяку. Кілька чарок чудово розігрівали його, допомагали відволіктися від неприємної реальності, дарували ілюзію гарного настрою і задоволення. І найбільше присипляли нерви, нерви, яким останнім часом справді був потрібен спокій.

Постійні нападки на Вільчура вплинули навіть на його найближче оточення. У клініці, як йому вдалося зауважити, частина персоналу критично ставилися до нього й чітко дрейфували в бік Добранецького чи з переконання, чи для того, щоб заручитись його підтримкою у зв’язку з наближенням нового періоду його влади.

Ставлення Вільчура до Добранецького ніби зовсім не змінилося. Вимушені щодня контактувати в клініці, як і раніше, вони спілкувалися між собою, брали участь в консиліумах і нарадах. Однак обидва намагалися мінімізувати взаємні контакти. Вони також уникали будь-яких суперечок. Тому, коли професор Добранецький наказав секретареві, щоб відтепер йому не давали пацієнтів з четвертого поверху (безплатне відділення), Вільчур без будь-яких протестів прийняв це до відома і з того часу сам робив обхід у тому відділенні.

Власне, у цьому відділенні він пережив несподіваний випадок. Під час одного з обходів зустрів чоловіка, якого привезли до нього під іменем Кипріяна Омели, а точніше Омела впізнав Вільчура.

Це було так: професорові дали знати, що той пацієнт опритомнів. Коли Вільчур увійшов до його палати і нахилився над хворим, той розплющив очі і довго вдивлявся в обличчя професора, потім ледь усміхнувся і сказав:

– How do you do, darling[1]!

– Звідки я вас знаю? – спитав Вільчур.

Пацієнт в усмішці оголив гнилі зуби.

– Нас представив церемонімейстер на прийомі у княгині Монтекукули.

Професор засміявся.

– Авжеж, я також пізнаю ваш голос і те, як ви говорите.

– Це не важко, mon cher[2]. У мене є звичка змінювати голос лише один раз у житті. У період хлоп’ячої мутації. Що ж до того, як я говорю, я ніколи не перестаю бути вишуканим.

Професор підтягнув стілець і сів.

– Мабуть, це було дуже давно, – задумливо сказав він.

Омела заплющив очі.

– Якби я міг ще дивуватися іще чомусь на цьому світі, то б здивувався, що ми не зустрічаємось на тому. Який збіг обставин! Якщо мене не зраджує пам’ять, пан добродій багато років тому був позбавлений можливості продовжувати своє життя і був відправлений ad patres[3]. Кілька щирих друзів нещодавно відправили мене в тому ж напрямку. І ось ми зустрічаємось у теплій лікарні. Ви лікар?

– Так, – підтвердив Вільчур. – Я оперував вас. Вас не по-людськи порізали.

– Мені дуже прикро, що я вас турбував, signore[4]. Mille grazzia[5]. Але оскільки ви лікар, перш за все скажіть мені, чи не відрізали мені якоїсь кінцівки.

– Ні. Ви будете цілком здоровий.

– Це дуже приємна новина. Приємна для Дрожджика, який там напевно сумує за мною і виплакує свої красиві очі. Ви, dottore[6], пригадуєте Дрожджика?

– Дрожджика? – нахмурився професор.

– Так, my dear[7], я говорю про відомий établissement[8] Дрожджик, rue[9] Вітебська quinze[10]… Третьорозрядний, з точки зору доннощиків, ресторан, але першокласний у соціальному, моральному та товариському плані. Établissement Дрожджик. Це вам нічого не говорить? Rendez-vous[11] елегантної Варшави. High life[12]… Там, власне, ми мали честь і задоволення…

Професор Вільчур потер лоб.

– Хіба?.. То це ви… ви… мене тоді зачепили на вулиці?..

– Si, amico[13]. Toczno tak, tak imienno[14]. Ми увійшли до Дрожджика, щоб при сорокап’ятивідсотковому алкогольному напої розв’язати деякі абстрактні проблеми, що нам цілком вдалося. Наскільки я пам’ятаю, у вас тоді були якісь неприємності і, на жаль, занадто роздутий гаманець в кишені. З цього дня я використовував ваш приклад як аргумент, коли проповідував доброчесність бідності. Я завжди вважав, що багатство не приносить щастя. Якби у вас тоді не було стільки грошей, вас би не вгріли ломом по голові і не топили б у ямі, з якої вибирали глину.

Омела глянув Вільчурові в очі й додав:

– Nein, mein Herr[15], vous vous trompez[16]. Я в цьому участі не брав. Про все я дізнався наступного дня. Міські плітки. Легенда. Ще одна легенда до роздумів про нікчемність людських речей.

Вільчур рефлекторно потягнувся до тімені, де залишився шрам.

– Отже, так це було?

– Так, шефе. Мені навіть не снилось, що колись знову побачу тебе.

З цього дня професор досить часто відвідував Омелу, який до того ж швидко одужував. Він також рекомендував панні Люції взяти його під свою опіку, і та з подвійним завзяттям узялася за нього. Повз Вільчура не могло пройти те, з якою жертовністю ця молода дівчина віддається роботі, ніби компенсуючи допущену помилку. Він не міг не помітити, що Люція ставиться до нього з особливою симпатією, її очі випромінювали тепло, щире співчуття, дружбу й ніби якесь прохання.

Іноді вони разом виходили з клініки, і тоді вона супроводжувала його додому. Найчастіше Вільчур говорив про професійні справи, часом бувало, що розмова переходила на особисте. Він дізнався, що Люція – сирота. Вона родом із Сандомира, але з дитинства виховувалася у Варшаві. На її виховання та освіту вплинула дядькова дружина, яка померла кілька років тому. Люція розповіла йому, що колись була заручена, але незабаром переконалася, що молодий інженер, який прикинувся, що любить її, виявився людиною нікчемною, і тоді вона розірвала з ним.

– А тепер я бачу, – зауважив Вільчур, – той колега Кольський дуже вами зацікавлений.

Люція легенько знизала плечима.

– Кольський, професоре, просто колега, дуже порядний хлопець, я його люблю і ціную його якості, але це не ті якості, які могли б викликати якесь глибше почуття.

Якусь мить вони йшли мовчки.

– А хіба в жінки викликають почуття будь-які якості?.. Не краса, не молодість, чи… я не знаю… шарм, грація?

Вона заперечливо хитнула головою.

– Ні, професоре. Те, про що ви згадали, може зацікавити лише дуже неглибоких жінок. Я думаю, що ми… що я спершу шукала б у чоловікові багатство його душі, воліла б знайти в ньому щось на зразок великої бібліотеки переживань, думок, трагедій і злетів, як-от музей, живий музей… Я не можу це описати. Можливо, це погані порівняння. Скажу так: я хочу, щоб його душа була багатостороннім інструментом, щоб містила в собі стільки функцій і звуків, яких би я за все життя не могла відкрити і знайти, і не думаю, що я виняток з цієї точки зору. Мені здається, що це дуже жіночне, притаманне усім жінкам… Ця жадібність – це бажання дивитися за багатьма, багатьма скарбами, які наш розум не охоплює і які можна цінувати й шанувати… Бо, тільки шануючи, можна кохати.

Білий сніг вкривав вулиці Варшави і трохи скрипів під ногами. Світло ліхтарів розбивалося в синюватих смугах тіні. Вкриті снігом дерева стояли тихо, непорушно й поважно.

– Це неправда, – сказав Вільчур після тривалої паузи. – Ви коли-небудь переконаєтесь, що це неправда.

– Я цього ніколи не дізнаюсь, – впевнено сказала вона, але він, здається, не почув її слів і продовжив:

– Саме молодість диктує вам ці слова, саме молодість підказує ці думки. У вас немає досвіду. Любов… любов слухається тіла… підкоряється законам природи, а дух? Дух – це привид, його місце абстрактне і ніщо цьому не зарадить.

У його голосі забриніли гіркі нотки, і Люція сказала:

– Я в цьому не переконана і вважаю, що професор надто песимістично дивиться на ці речі.

– Бо я в цьому переконався, – сумно посміхнувся Вільчур. – Може, колись я вам оповім, може, колись. Як попередження. А тепер: ось мій дім. Дякую вам за приємну прогулянку і розмову. Ви добра людина, панно Люціє.

На прощання він поцілував їй руку.

Знімаючи шубу в передпокої, він поглянув в дзеркало і помітив, що неголений.

– Юзефе, – сказав він до слуги, – нагадуй мені щоранку, що мені слід голитися.

– Щодня все приготоване, – з обуренням в голосі зауважив слуга.

– Так, але я не завжди про це пам’ятаю, не завжди пам’ятаю…

Сказані слова нагадали професорові про сьогоднішню статтю в одній з газет, де знову мусолили питання про смерть Доната. Якийсь мракобіс, котрий сховався за літерами «доктор X. Y.», стверджував, що повне зцілення від амнезії майже неможливе. Пам’ять, на думку цього невігласа, ніколи не повертається повністю, а приступи мають повторюватися.

Який абсурд. І, використовуючи такі штучки, вони намагаються змусити його відмовитися від посади. Якби вони знали, що зараз клініка належить страховому товариству, вони б неодмінно знайшли нові способи для інтриги.

Вільчур переодягнувся в домашній халат і сів перед каміном. Юзеф приніс гарячу ароматну каву й вечірні газети. Може, він навмисно виклав їх таким чином, чи, можливо, це був просто збіг обставин, коли, глянувши на них, на першій же шпальті Вільчур прочитав заголовок: «Професор Вільчур виплатив родині світлої пам’яті Леона Доната мільйонне відшкодування».

Минуло кілька хвилин, перш ніж він потягнувся за газетою.

«З’ясувалося, читав він, що страхове товариство, в якому був застрахований трагічно загиблий у клініці професора Вільчура всесвітньо відомий польський співак Леон Донат, пригрозило нещасному хірургові позовом про відшкодування збитків. Враховуючи, що такий процес професор Вільчур, зрозуміло, програв би через те, що смерть великого тенора наступила внаслідок ганебної недбалості та безладу, які панували в клініці професора, йому довелося сплатити запаморочливу суму в розмірі двох з половиною мільйонів злотих. Аби покрити цю суму, клініка професора, його вілла, майже все, що йому належало, перейшло у власність товариства. Важко не співчувати відомому хірургові за те, що на нього звалилась така раптова руїна, але, з іншого боку, нехай цей випадок стане попередженням для всіх тих лікарів, які легковажно ставляться до життя довірених їм пацієнтів…»

Вільчур відклав газету і прошепотів:

– Таки сталося…

Знову підкинули хмизу у вогонь. Чиясь нерозбірливість чи затяте шпигунство. Знову підхопили плітки, знову розпочнеться нова оргія нападок…

– Я не їстиму, я не голодний, – сказав він слузі, коли той повідомив, що вечеря на столі.

– Може, хоч чашку бульйону?

– Ні, дякую. Дай, Юзеф, мені ще кави… Так, і коньяку.

Тієї ночі професор Вільчур зовсім не лягав спати. Багато спожитої кави та алкоголю зробили свою справу, і вранці у дзеркалі він побачив своє сіре, стомлене і набрякле обличчя. Незважаючи на втому, він змусив себе старанно поголитись і рівно о восьмій з’явився у клініці.

Не важко було помітити, що вчорашня газетна інформація тут уже була відома всім. Доповідаючи про програму дня і стан хворих, доктор Жук так насправді й не наважився запитати Вільчура ні про що, але його погляд свідчив, що питання крутилися на кінці язика.

Програма передбачала шість операцій: одну трепанацію черепа, три операції зі складання зламаних кісток кінцівок та операцію апендициту у чотирнадцятирічної дівчинки, яку привезли вночі. Окрім першої, всі операції були легкими та звичайними.

Після годинного обходу професор перейшов в операційну. Від того пам’ятного випадку з Донатом він додатково оглядав кожного пацієнта особисто, перевіряючи стан його серця, чи страждає він на підвищену чутливість до будь-якого зі знеболюючих засобів. Це забирало багато часу, але він волів краще покладатися лише на себе.

Перша операція тривала понад годину і пройшла ідеально. Гнійну інфекцію мозку було розрізано й очищено. Наступні теж пройшли легко. Останню ж Вільчур вирішив відкласти на півгодини. Він мусив відпочити. Безсонна ніч і нервове напруження зробили свою справу. Коли він сидів у кабінеті, зайшов Добранецький, привітався і сказав:

– Казав мені Ранцевич, що ви втомились. Може, до цієї операції на апендицит призначити когось іншого?

– Ні, дякую, пане, – бліда посмішка з’явилася на обличчі Вільчура.

– Бо я зараз вільний… Можливо…

– Ні. Дуже дякую, – Вільчур не міг приховати роздратованого тону.

Він підвівся і натиснув на дзвінок.

– Пацієнтку в операційну, – пролунав за дверима голос санітара.

Добранецький пішов. Вільчур відчинив зручну шафку, вийняв банку з бромом, налив досить велику дозу в склянку і запив водою.

На той момент, коли він приступив до операції, він був абсолютно спокійний і впевнений у кожному своєму русі. Косий розріз був точно виміряний. Кілька крапель крові на білій жировій основі та синьо-фіолетовий клубок кишок. Розпечений дріт електричного апарату коротким, різким шипінням виконав своє завдання, й опухле хробакоподібне охвістя апендиксу опинилось у склянці з формаліном. Операція підходила до кінця. На сорок п’ятій хвилині професор Вільчур наклав шви.

– …дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять, – доктор Жук рахував інструменти.

Хвору вивели з операційної.

– Бракує одного, – спокійно сказав доктор Жук.

Мить розгубленості. Професор Вільчур, який уже знімав маску, сказав хрипким голосом:

– Назад на стіл.

Черевну порожнину довелося відкрити вдруге, щоб дістати з живота невеликий металевий предмет, який виблискував нікелем. Спека в операційній і втома довели до того, що Вільчур останнім зусиллям волі утримував свій мозок у свідомості, а руки – під контролем. Він відчував, що зараз знепритомніє. На щастя, він витримав до кінця.

Пацієнтку забрали, коли вона вже прокидалася від наркозу. Похитуючись, Вільчур вийшов за нею у прохолодний коридор. Він зняв маску і кілька хвилин стояв, притулившись до підвіконня. До нього повільно поверталася свідомість і сили. Він також зрозумів, що шум, який він чує, це наслідок надто великої кількості брому. Вільчур повільно попрямував до роздягальні. Санітар допоміг йому перевдягнутися, професор наказав принести йому шубу й капелюх і, навіть не заходячи до свого кабінету, вийшов на вулицю.

Тим часом в лікарні гуло, як у вулику. Справді, залишати хірургічні інструменти в черевній порожнині – це досить поширені випадки серед хірургів, що потребує повторної операції, але професор Вільчур був відомий своєю неймовірною свідомістю і сприйнятливістю, і ніколи нічого подібного з ним не траплялося.

Асистенти також помітили слабкість професора, а доктор Жук, уважно спостерігаючи за ним, навіть передбачав непритомність і приготувався особисто замінити професора, аби закінчити операцію, якщо дійде до нещасного випадку.

Тепер уся еліта клініки зібралася в кабінеті професора Добранецького, який сказав:

– Ми всі поважаємо його, ми визнаємо його заслуги, ми дуже йому симпатизуємо, але ми не повинні закривати очі на очевидні факти: він стара людина, йому потрібен відпочинок, він нічого не хоче слухати. Адже подібні випадки будуть траплятися щораз частіше. Я справді не знаю, що робити.

Серед загальних підтакувань пролунав тремтячий голос доктора Люції Канської:

– Тут нічого не треба робити. Тут треба повідчиняти вікна й вивітрити цю огидну атмосферу, над створенням якої працюють недоброзичливі люди. Слід протидіяти бридким пліткам, брехні та наклепам. Я не знаю, чи зміг би хтось підтримувати спокій і рівновагу серед тих бридких оскаржень, мерзенних, підступних інтриг, підкилимних ігор, якими оточили професора Вільчура. Це ганьба! Це сором! Але помиляються ті, хто хоче довести професора Вільчура до руїни. Вони помиляться в розрахунках. Така людина, як він, не зігнеться під тягарем підлості нікчемних інтриганів, усі порядні люди стануть на його бік!..

Професор Добранецький зблід і нахмурив брови.

– Ми всі на його боці, – чітко промовив він.

– Еге ж? Ви також, пане професоре? – вона дивилася йому просто в очі.

Добранецький не міг приховати свого обурення:

– Моя дорога пані. Тоді, коли ви ще носили шкільну форму, я опублікував біографію професора Вільчура! Ви занадто молода і забагато дозволяєте собі нехтувати певною відстанню між нами. Вважаю, що мені не треба більш чітко це пояснювати.

Доктор Люція розгубилася: насправді між нею і Добранецьким була така відстань, як між генералом і рядовим, і лише раптове обурення дозволило їй на мить забути про це.

Скориставшись тим, що Добранецький після останнього слова відвернувся до доцента Бернацького, Люція вийшла з кабінету. Кольського вона знайшла на третьому поверсі, він саме закінчував перев’язку. Її так трясло, що він спитав:

– Щось трапилось?

Люція заперечливо похитала головою:

– Ні, нічого. Нічого важливого. Тільки вони знову задумують лихе… Я хотіла з вами поговорити.

– Гаразд, – кивнув він. – За п’ять хвилин я вільний. Зачекайте у моїй кімнаті.

В його очах була тривога і сум.

Коли Кольський увійшов, Люція сиділа за письмовим столом і плакала:

– Який огидний, який бридкий світ…

Кольський обережно взяв її за кінчики пальців і переконливо сказав:

– Він завжди був таким. Боротьба за існування – це не дитяча забава чи товариська гра, а війна, постійна війна, в якій і зуби, й кігті є такою ж гарною зброєю, як і слова. Це важко усвіддомлювати. Проте так, очевидь, має бути. Ну, заспокойтесь, панно Люціє, заспокойтесь.