Професор Вільчур

Розділ IV

Голова Тухвич задумливо постукував олівцем по стосику тонких аркушів, надрукованих на машинці.

– Я читав вашу доповідну записку, пане професоре, – сказав він, не підносячи очей на Добранецького, який сидів з іншого боку письмового стола, – я прочитав і мушу сказати, що ви ставите мене у надзвичайно неприємне становище. Звичайно, я мушу погодитися з деякими вашими аргументами, але і з точки зору юридичної, і з точки зору особистої я тут нічого не можу зробити.

Добранецький зарухався на своєму стільці:

– Пробачте, але я нічого не зрозумів.

На обличчі Тухвича намалювалося нетерпіння:

– Бачите, пане професоре, я не розуміюсь на тих ваших лікарських справах. Я фінансист, і тут я знаю свої обов’язки. Отже, професор Вільчур поступив з нами надзвичайно fair[17]. Він вчинив як джентльмен. Звісно, він міг не брати на себе провину, міг у всьому звинуватити терапевтку, яка не оглянула Доната. Ясна річ, що у такому разі я мав би право домагатися від власника клініки співвідповідальності і суд обов’язково це б визнав. Однак я сумніваюся, що ми тоді б змогли повернути всю цю суму, а справа тривала б роками. Це по-перше. Я зобов’язаний йому якщо не вдячністю, то, щонайменше, ставленням до нього такожfair…

– Але, мабуть, не ціною життя наступних пацієнтів, – саркастично продовжив Добранецький.

– Звичайно. Якщо це так, як ви говорите і як ви тут написали, я визнаю, що професор Вільчур повинен відійти. Але я не можу примусити його до цього. Я уклав з ним угоду, на підставі якої він залишиться керівником клініки, скільки захоче. По-друге. Є також третій пункт. Бачите, пане, я безмежно вдячний Вільчуру. Він багато років лікував мою матір, свого часу врятував їй життя.

У кабінеті запанувала тиша. Голова повільно запалив люльку.

– З усіх цих аргументів, – сказав Добранецький, – єдиним важливим аргументом є ваша угода з Вільчуром. Але й тут я знаходжу вихід. Не могли б ви придумати щось на зразок пенсії? Я вважаю, що професор Вільчур міг погодитися на таке вирішення. Під деяким тиском, звичайно.

– Але я не можу чинити жодного тиску, – заперечив голова.

Добранецький зробив паузу.

– Оскільки товариство, якого ви є головою, власник клініки, вам повинно залежати на renommée[18] медичного закладу, адже головна цінність – репутація і ще раз репутація. Як тільки клініка почне втрачати репутацію найкращої подібної клініки в столиці, її доходи зменшаться, а отже, й об’єктивна цінність.

– Я це добре розумію, – зізнався голова. – Тому я маю запевнити пана професора, що ми не збираємось залишити її для себе. Ми готові продати клініку першому-ліпшому покупцеві, який відгукнеться. Продати навіть з певними втратами.

Очі Добранецького ожили:

– Ми могли б поговорити про це через кілька місяців.

– Ви, пане професоре? – запитав голова.

Добранецький зробив невизначений жест.

– Не я один. Я не розпоряджаюся такими коштами. Але я розраховую знайти деяких лікарів, які б створили спілку. Природно, про це можна було б говорити лише у разі, якби керівництво перейшло в інші руки. Не зрозумійте мене погано, пане голово. Мені байдуже, чи стану я директором. Я маю на увазі насамперед безпеку пацієнтів та підтримку рівня закладу, якого, сміливо можу сказати, я є співтворцем.

Голова підвівся.

– Я подумаю про все це, пане професоре, і незабаром дам вам відповідь.

– Я буду з нетерпінням чекати цього, оскільки продовження поточного стану справ дійсно загрожує серйозними наслідками.

Голова провів Добранецького до дверей і знову опустився у свій величезний фотель. Дійсно, ця справа мала для нього надзвичайно неприємний присмак. Якби це залежало від нього, якби він не був відповідальний за фінанси товариства, то вважав би за краще на все це махнути рукою і залишити справи рухатися своїм шляхом.

Йому не подобався Добранецький. Звичайно, він знав, що це широко визнана й шанована особистість, вчений великої ваги і людина, яка відіграє значну роль в суспільному житті Варшави. Однак ставлення професора до Вільчура здалося Тухвичу неприємним і, можливо, навіть нечесним.

З іншого ж боку, до вух голови доходили чутки, які підтверджувалися даними з доповідної записки Добранецького.

Того вечора голова Тухвич за вечерею розповів дружині всю справу і почув таку пораду:

– Любий мій, найкраще, якщо тобі побачитися з Вільчуром й відкрито поговорити з ним.

– Маєш рацію, – зізнався він. – Я так і зроблю наступного тижня.

Про те, що Добранецький передав доповідну записку, у клініці було відомо, оскільки в її редагуванні взяли участь кілька лікарів, прихильників її автора. Звичайна річ, не вдалося дотримати таємниці, і незабаром ця інформація потрапила до відома Вільчура. Він це вислухав мовчки, посміхнувся, знизав плечима і нічого не сказав. Наступного дня у присутності кількох людей він звернувся до Добранецького:

– Мені належиться коротка відпустка. Оскільки наближається Різдво, хотів би попросити колегу про заміну, якщо у вас немає інших планів.

– Жодних. На свята залишаюсь у Варшаві. А ви їдете? Надовго?

– На два, може, на три тижні. Принаймні маю такий намір.

– Може, до доньки, в Америку?

– О ні, – неохоче відповів Вільчур, – це занадто далека дорога.

Згадка про Маріолу засмутила його. Всього кілька днів тому отримав від неї чималого листа. Новини про смерть Доната вже дійшли до них, а також і те, що Вільчурові довелося сплатити величезне відшкодування, яке його знищило. Маріола також знала про кампанію у Варшаві проти її батька, але з листа не чути було співчуття, якого йому бракувало.

«Нас дуже хвилюють Ваші проблеми, тату, – писала Маріола. – Але Лєшек має рацію, коли каже, що це, може, на краще, що тато не буде перевтомлюватися. У Вашому віці, тату, слід дбати про своє здоров’я більше, ніж про здоров’я інших. Слава Богу, наше матеріальне становище дозволяє, щоб тато міг відпочивати. Лєшек, який зараз перебуває у бізнесових справах у Філадельфії, вчора зателефонував мені й попросив запевнити тата, що він надсилатиме йому тисячу доларів щомісяця, і навіть більше, якщо татові не вистачить».

Окрім цього єдиного абзацу, у листі було ще багато інформації про матеріальний успіх Лєшека та про якісь незрозумілі успіхи їх обох серед знайомих.

Цей лист глибоко поранив Вільчура. Єдині близькі йому люди вважали, що виконають свій обов’язок щодо нього, якщо потурбуються, щоб у нього не забракло грошей. І вони також, як і кліка Добранецького, вважали, що він мусить відмовитися від улюбленої професії, що він більше не може працювати, що повинен поступитися місцем молодшим.

Вони не розуміли, що для нього відмова від роботи була б гіршою за смерть, що це було б визнанням, що ані світові, ані самому собі він більше не потрібен, що став мотлохом, просто використаним інструментом, який викидають на смітник. І це тоді, коли він хоче більше працювати, діяти, бути корисним як ніколи…

Він сказав Добранецькому неправду.

Він нікуди не збирався їхати. Просто деякий час хотів подихати самотністю, не бачити людей, дати спокій нервам, відновити колишній спокій, зосередити свої думки і знайти в собі ті сили, які дозволили б йому пережити кампанію ворогів.

Він також наказав слузі, щоб усім, без винятку, говорити, що «професор невідомо куди поїхав на кілька тижнів», і нікого не пускати.

Старий Юзеф досконало зрозумів доручення господаря і відправляв від порога і знайомих, і пацієнтів професора. Він навіть не набридав інформуванням про те, хто приходив. Про це професор теж не питав.

Перші два дні Вільчур провів у ліжку, затим почав читати відкладені на потім фахові журнали та кілька наукових праць, яких він ще не знав. Однак його дієва натура почала швидко бунтуватися. Він дедалі частіше кидав погляд на годинник, який тепер ні до чого не підштовхував. Незабаром професор виявив, що цей відпочинок насправді втомлює його більше, ніж робота. Після такої констатації він приступив до впорядкування своїх записів та інших матеріалів, які протягом року збирав для запланованої наукової праці про хірургічне лікування саркоми. Коли Вільчур усе підготував, одразу розпочав писати, а оскільки кожна робота поглинала його повністю, то з раннього ранку до пізньої ночі він не вставав з-за письмового стола, лише поспіхом їв обід чи вечерю.

Як результат, за тиждень працю було завершено, що ніяк не втішило Вільчура. Нудьга почала огортати його. Думки все кружляли довколо питань, пов’язаних з клінікою, і це, щонайменше, не впливало позитивно на його нерви. Вільчур витягнув з бібліотеки кілька томів давно забутих і колись улюблених поетів, але навіть це не могло заповнити його вільний час, якого тепер було вдосталь. Він безцільно ходив кімнатами, годинами вистоював біля вікна, дивлячись у порожнечу не надто людної вулиці.

Він навіть почав скрупульозно розпитувати Юзефа про те, хто приходив, хто подзвонив і що говорив.

Одного разу, стоячи біля вікна, він побачив чоловіка, який ніс ялинку. Він подивився у календар і виявив, що був Святвечір. Минуло вже багато років, відколи ця дата втратила для нього емоційний сенс, який вона мала тоді, коли була родина, коли він сидів за різдвяним столом з Беатою, коли під ялинкою височіли стоси подарунків для маленької Маріоли…

І раптом Вільчура перейняло просто болюче почуття самотності. Думка швидко промайнула через галерею знайомих, співробітників, колег.

Ні, ніхто з них не був йому близький, з жодним із них він не мав теплих стосунків…

Люція… Професор посміхнувся. Так. Це блискуча, геніальна ідея. Він зателефонує і запросить її на Святвечір. Панна Люція не відмовиться…

Захоплений цією ідеєю, професор Вільчур почав швидко гортати телефонний довідник. Однак, знайшовши номер Люції, завагався.

Важко було уявити, щоб ця молода дівчина не запланувала щось на Різдво, щоб її скоріше не запросив хтось інший, хтось, безумовно, цікавіший, до якогось веселого, милого дому, де буде ялинка, де діти, де вона зануриться в атмосферу сімейного тепла, того тепла, якого він так зараз прагнув. Швидше за все її запросила родина Кольського, чи, можливо, ті ж Зажецькі, про яких вона часто згадувала.

Професор закрив телефонний довідник. Він таки не мав права користуватися її прихильністю – можливо, з жалю – і забрати в неї цей прекрасний вечір для задоволення його примхи.

Однак Вільчур не міг перестати думати про Люцію, про її хороше, ніжне та чуйне ставлення до себе, про стосунки, в яких найкращі, найблагородніші почуття звучали так виразно. У будь-якому разі він вирішив побачити її в один з найближчих днів, а сьогодні треба було зробити їй приємність. Подумавши, він натиснув кнопку дзвінка і сказав Юзефу, що входив до кімнати:

– Юзефе, підіть до найближчого квіткового магазину, придбайте там зо двадцять троянд і попросіть відправити доктору Люції Канській. Адреса є у телефонній книзі.

– Пане професоре, картку напишете?

– Ні, ні, – заперечив Вільчур, – ніякої картки.

– А якого кольору мають бути троянди?

Вільчур незадоволено нахмурив брови.

– Ну… вони можуть бути… чи я знаю, які вони там бувають…

– Червоні, жовті, білі.

– Білі? Нехай будуть білі.

– Що робити, коли білих не буде? – педантично запитав слуга.

– Ой-й, не набридай мені, Юзефе. Бо я не можу цього знати. Порадьтесь із тією панею в магазині.

– Так, пане професоре.

Юзеф повернувся за годину і сказав, що за порадою пані в магазині вибрав рожеві троянди.

– Бо та пані питала, для кого, то я сказав, що це для молодої та надзвичайно красивої особи, але без любовних намірів. Тому вона вирішила, що найбільше підійдуть рожеві, бо…

– Добре, добре, – буркнув Вільчур. – Дякую, Юзефе.

Коли слуга пішов, Вільчур пробурмотів:

– Цей Юзеф дуже розбалакався.

Насправді в цьому був винен сам Вільчур, бо останніми днями з нудьги він витягував слугу на розмови. І того дня, коли почув у сутінках, що Юзеф сперечається з кимось у передпокої, пізніше покликав його, щоб запитати, хто то був і чого хотів.

– Та то якийсь зухвалець обшарпаний, пане професоре. Він вимагав, щоб я впустив його до вас, пане професоре, і наважився, прошу вибачення, сказати, що він ваш друг.

– Друг? – здивувався Вільчур. – А він не назвав свого прізвища?

– Так, просто тільки якесь дивне прізвище. Він не виглядав, як єврей, але прізвище його цілком єврейське. Якийсь Шекспір.

Професор засміявся.

– Як його звали, Вільям?

– Саме так, пане професоре. І горілкою від нього тхнуло, я вибачаюсь, на три метри, тож я бачу, що це людина безвідповідальна, може, навіть якийсь елемент. А що вже нахалюга! Бо кажу йому, що професор не у Варшаві, то він розказує, вибачаючись, що йому вистарчить якоїсь, я просто не пам’ятаю, чого, але це щось неприємне, спіральне тіло чи щось таке. Після того як він назвав мене цембером, тобто цербером, я не витримав і викинув його за двері. Зрозуміло, що я одразу помив руки, бо від такого й різні бактерії можуть перескочити на людину.

У той же час у зачиненій кімнаті, яка не використовувалася взимку і виходила на терасу, почувся тріск розбитої шибки. Юзеф підскочив до дверей. Ледь він встиг їх відчинити, як на порозі з’явився Кипріян Омела.

– Шекспір! – вигукнув Юзеф. – Він увірвався! Поліція! Я тебе провчу!

Він схопив прибульця за комір, а позаяк переважав його зростом і силою, затряс ним, як чорт сухою грушею.

Без особливого обурення в голосі Омела вигукнув:

– Президенте, накажи своєму титанові Атласу заспокоїтися і припинити цей землетрус. Скажи йому швидко, бо я сам його знешкоджу.

Разом з останнім словом він блискавично дав Юзефові штурхана під ребра. Той його негайно відпустив і, проклинаючи, відскочив на кілька кроків.

– Юзефе, залиш його в спокої, – сказав професор Вільчур.

– Може, викликати поліцію, пане професоре? – з величезним обуренням сказав слуга.

Омела зміряв його зневажливим поглядом.

– Подзвони, архангеле, подзвони і накажи осідлати мене. Дозволь йому, президенте, віддатися в руки поліції. Не стримати сліз від того, що такої фізії, як у нього, ще немає в поліцейському альбомі. Альбом був би захоплений від його гідної фізії. Тепер відійди, негідний Лепорелло[19], і залиш нас у спокої, бо надходить вечір.

Професор подав знак рукою, і Юзеф, який готувався знову стрибнути на Омелу, знизавши плечима, попрямував до дверей.

– О дарителю всякої розкоші, – поспішно заверещав Омела, – накажи своєму мамлюкові, darling, принести трохи якоїсь їдкої рідини, якою ми можемо наповнити кишківники. Як хірург, ти повинен знати, що ніщо не має такого позитивного впливу на загоєння ран, як сорокап’ятивідсотковий спиртовий розчин. Доведи лікування до кінця.

Професор посміхнувся:

– Коли тебе виписали з клініки?

– Сьогодні, my beautiful friend[20]. Aujourd’hui[21]. Туманного грудневого ранку я вийшов в холодний і чужий світ… І накажи подати мені води во ім’я любові до ближнього чи во ім’я любові у будь-яке інше ім’я, яке цієї миті спаде тобі на думку.

Професор відповів ствердним кивком на запитальний погляд слуги. Кипріян Омела вільно розсівся у фотелі і, коли Юзеф вийшов, коротко засміявся.

– Ну й профан, темна маса. Він думав, що, зачиняючи переді мною двері, перешкодить мені зауважити тебе, дорогий учителю. Були такі часи, що двері були для мене бар’єром. Запевняю тебе, що це були давні часи. У мене є дивна звичка не вірити, що когось немає вдома, коли я одночасно бачу його через вікно. А власне, йдучи сюди, у вікні я побачив твоє погруддя, darling.

Професор пояснив:

– Я нікого не приймаю, бо хочу відпочити. Ось чому слуга отримав розпорядження…

– Satis[22]. Я прощаю тебе. Я великодушний і поблажливий. Я також іноді шукаю усамітнення, але це трапляється лише у тих випадках, коли, розпоряджаючись відносно незначною кількістю алкоголю, я можу сподіватись на чиюсь люб’язну співучасть у споживанні. Я думаю, ти, мій любий ескулапе, ховаєшся з якоїсь іншої причини. Не важливо. Я ж мав би подякувати тобі за те, що мої передчасні останки ти якось позшивав і привів до стану публічного використання. Насправді ж я не знаю, чи не образив ти цим вічність, яка нервово чекає на мене. Уяви собі ангельські хори та не менш ефектні сатанинські хори, які перекрикують один одного за всіма правилами оперного співу в суперечці за мою шляхетну душу. І ось тим часом один тип, якийсь homo simplex[23], який володіє химерною здатністю зшивати людські кишки, вириває в них цю бажану здобич.

Вільчур розсміявся.

– Це було не так важко.

– У будь-якому разі, я вважав за доцільне відвідати тебе, mon cher. І відвідую. Пробач, що мій жакет має дещо закороткі поли і я не виглядаю, може, gentleman-like[24], але зовнішність сто разів компенсується урочистим внутрішнім настроєм. Дивись мені в очі і побачиш мою святково вбрану душу. Без перебільшення, мушу зізнатися тобі, любий кардинале, що я відчув до тебе нічим не обґрунтовану симпатію й потяг, який би стурбував мене самого, якби не цілковита переконаність у тому, що питання, які належать до департаменту Ероса, я вже давно ліквідував на взаємне, тобто моє й Ероса, задоволення. Любов, cher ami, – це винахід людей, які не люблять думати, для яких мислення дається дуже важко. Що стосується мене, то я ніколи цього в собі не помічав. Я думаю так легко, як ти, наприклад, легко вирізаєш ножичком викрутаси на людському тілі, щоб задовольнити свій інстинкт різника.

Увійшов Юзеф з гордовитою міною, повної зневаги, несучи на підносі дві пляшки, коньяк і горілку, а також чарки та каву. Поглянувши на нього, Омела вигукнув:

– Вітаю тебе, паладине, мажордоме і поважний прислужнику! Я радий, що для свого господаря ти приніс горілку, а для мене коньяк. Я ж, однак, спостерігаю в тебе спалахи інтелекту. Можеш розраховувати на мою милість, охоронцю домашнього вогнища. Коли професор викине тебе, приходь до мене. Хто знає, хто знає…

Слуга з непохитним спокоєм поставив свій піднос на стіл і велично вийшов.

Вільчур сказав:

– А ти знаєш, приятелю, що сьогодні Святвечір? Може, ми проведемо цей вечір разом?

Омела задумливо насупив брови.

– Хоча в мене вже є запрошення до прем’єр-міністра та князя Радзивілла, але я волію краще залишитися з тобою. Мені ти сподобався, оскільки я переконався, що ти вмієш слухати. Це не штука бути звичайною дурною людиною, яка постійно базікає, щоб виставляти напоказ свою душевну порожнечу, – мистецтво полягає у вмінні слухати, а отже, carissime[25], я залишуся з тобою за умови, що твоя гостинність не обмежиться лише кількістю алкоголю, яку я бачу в цих карафках, а твоя маломовність – теперішніми межами.

Уже стало темно, і Вільчур увімкнув світло. З сусідньої їдальні долинали звуки підготовки до вечері. Юзеф накривав на стіл. Професор зазирнув туди і сказав:

– Юзефе, вечеря на дві особи.

Він був задоволений з товариства цього дивного чоловіка. Його балаканина діяла заспокійливо. Під прикриттям неконтрольованого базікання таїлися іноді навіть якісь глибокі або несподівані думки, якісь дивні асоціації, котрі відводили думку від власних справ, спонукуючи до абстрактного мислення. Що більше Вільчур міг би бажати тепер?

Коли вони сіли за стіл, Омела їв мало, натомість багато пив і ще більше говорив. Юзеф з неприхованою огидою зміняв йому тарілки і підносив наповнені карафки.

– Ти мені подобаєшся, друже, – Омела постукав слугу по плечу. – Можеш розраховувати на мене. Якщо твій патрон одного чудового дня тебе пошле у відставку, зв’яжися зі мною. Буду рекомендувати тебе своєму постійному гофірантові – постачальникові до суду, – з усіх точок зору поважному і шановному Дрожджикові. Просто скажи відверто, чи зможеш ти досить вправно викидати менш симпатичних гостей за двері?

На сповному гідності обличчі Юзефа намалювався вираз раптового бажання. Він зробив півкроку вперед, а його руки здійснили такі рухи, ніби він негайно хотів довести, що нічого краще не може зробити, ніж викинути небажаних гостей за двері. Омела ж не звернув на це жодної уваги і промовив до Вільчура:

– Ти коли-небудь замислювався, signore, про дивну таємницю соціологічного механізму, в якій завжди є певна кількість людей, яким подобається бути залежними від іншого? Заздалегідь визначені парії. Раби долі з власного примусу. Їхня місія – служити…

– Кожен комусь чи чомусь служить, – зауважив Вільчур.

Омела похитав головою.

– Tournement de tête[26], amigo. Я нікому не служу. Я. Ось маєш мене у всій своїй красі. Нікому й нічому. Свобода. Ти розумієш слово «свобода»? Я зрозумів його понад тридцять років тому. Колись і я був рабом, рабом з незліченною кількістю господарів. Отже: держава, а значить, нація, а отже, і релігія, і, таким чином, почуття найрізноманітніших видів і калібрів, а отже й честь, амбіції… Не перелічити. І раптом одного прекрасного дня я побачив, як страшенно обплутаний цим всім. Я спочатку був вражений, а потім мене охопив порожній сміх. І ось я зробив граціозний стрибок і вискочив із того цього смітника – звільнений, незалежний, вільний. Я навіть не озирнувся назад, щоб побачити, яке сміття залишив після себе. І ніщо не зможе сьогодні порушити мою свободу.

– Поліція, я думаю, – пробурмотів Юзеф собі під ніс.

Омела почув це зауваження. Він підняв палець і, звертаючись до слуги, сказав:

– О темна масо! Всеїдний ссавець, думкою пов’язаний зі своїм тілом. Ти ніколи не потрапиш в бочку Діогена, ніколи ніякий дирижабль не підніме твій дух над власним тілом. Odi profanum vulgus[27]!… Звичайно, я часто й охоче просиджую у в’язниці, але дух мій не втрачає своєї свободи. Spiritus flat ubi vult[28]. Навіть тоді, коли бракує спирту. Налий мені ще й відійди, бо твоя присутність затьмарює мені перспективу вічності.

Вільчур кивнув:

– Юзефе, можете вже йти.

Юзеф охоче скористався цим дозволом, але перед тим як піти на кухню, ретельно позачиняв усі кімнати, шафи і шухляди. Цей Шекспір не викликав у нього найменшої довіри. Юзеф навіть схилявся до думки, що було б доцільно негайно подзвонити в поліцію, і довго не міг заснути, роздумуючи над тим, чи зробив він помилку, залишивши професора наодинці з цим огидним чоловіком.

– Отже, імператоре, – тим часом мовив Омела, хитаючи перед носом порожньою чаркою, яку щойно перехилив. – Отже, імператоре. І знову я бачу тебе не в найкращій формі. Тоді, наскільки моя геніальна пам’ять не підводить мене, якась жінка розірвала тобі серце… Послухай мене: дай чортові те, що його, – всіх жінок, всіх – від найстаршої відьми з Лисої гори аж до наймолодшої школярки. Це його департамент. Хай їх усіх чорт забере! Чи можуть оточувати розумного чоловіка створіння, з обох кінців загрузлі у своїй обмеженості? Обмеженості мозку і тісноті туфлів. А в середині живіт і якісь там репродуктивні частини. Яке задоволення може дати людині прикладання своїх вуст, повторюю, до розмальованого ротового отвору істот з курячими мізками, тваринними інстинктами, позбавленими совісті! Ні, володарю, це не гідне порядної людини заняття. Погану тему ти собі обрав для трагедії.

Професор Вільчур ледь усміхнувся:

– Помиляєшся. Немає ніякої трагедії. Я не переживаю жодної трагедії.

Омела заплющив ліве око, а інше, закривавлене, пильно вдивлялося в обличчя Вільчура.

– І все-таки ти чогось зажурився, darling. Я поганий тенісист, не сильний в боксі, та й співаю не найкраще, а ще гірше граю на органі, але психолог з мене пречудовий. Я не закликаю тебе звірятися мені. Не люблю сповіді. Одна з найнудніших речей у світі – слухати про чужі гріхи. Але цього разу я змилуюсь над тобою. Знай пана. Бо треба тобі ще й це знати, графе, що я єдина людина у світі, перед якою сміливо можеш викласти все, не боячись зустріти іронію, співчуття, Schadenfreude[29], жаль чи будь-які подібні мерзоти. Я буду байдужим як стіна. Бо мене ніби створили для цього, хоча євреї винайшли свою стіну плачу кілька тисяч років тому. Сідай сюди, рабіне, біля мого підніжжя і плач. Над ким ти хочеш плакати, amigo? Діти, вдови, сироти, невдачі у бізнесі, крах на фондовій біржі чи взагалі світова скорбота?

Вільчур скрушно похитав головою:

– Люди… Люди… погані люди.

Омела вибухнув сміхом.

– Христофоре Колумбе! О Ньютоне і Копернику! Відкривачу нових істин! Що за одкровення, що за спостережливість! Шановний радник помітив, що люди погані? А якими ж вони мають бути? Ти б хотів змінити їх, maestro, на ангельські хори? Це вимагало б певних зусиль. Їх слід було б зробити стерильними, звільнити від усього цього, що складає зміст життя. Ти хірург, ти виконуєш три ампутації: ампутацію кишені, ампутацію шлунків, ну й так далі. Тоді вони стануть як ягнята. Погані люди… Немає інших. Вони – або жирна худоба, що стереже свою здобич і пережовує власне сало, або розлючені собаки, що стрибають до горла. Інших немає.

Омела встав і, стукаючи кулаком по столу, повторюв у раптовому спалаху люті:

– Немає, немає, немає!..

– Я не поділяю твого песимізму, друже, – спокійно сказав Вільчур. – Я сам знаю інших…

– На Марсі? На Місяці?.. На якій планеті?! – заволав Омела.

– На нашій. На Землі.

– То так? – глумливо засміявся Омела і, раптом заспокоївшись, запитав примирливим тоном: – Чи може шановний пан дати мені адресу, будь ласка?

Вільчур підпер підборіддя рукою.

– Багато таких адрес я міг би назвати, друже. Є багато хороших людей.

– У такому разі, ах, як же добре вони ховаються… Ну, твоє здоров’я, святий Франциску. Твоє здоров’я.

Омела одним махом прехилив свою чарку, пальцем підняв шматочок лосося з полумиска, проковтнув і махнув рукою:

– Reverendissime[30], я знаю лише одну адресу: твою. Іншої дати не можу, бо не маю постійного місця проживання. Скеровую зацікавлених: Établissement Дрожджик. Poste restante[31].

– Це неправда, – сказав Вільчур. – Їх багато. Тільки, бачиш, їх важко розпізнати. Вони менш активні, ніж погані. Вони не привертають до себе уваги. Вони зайняті своєю мирною працею, їх влаштовуює простий шматок хліба, і ті, інші, борються за існування per fas et nefas[32].

– Ет, – перервав Омела. – Ось такий робиш поділ, my dear[33], згода. Але в такому разі візьми до уваги, що ці активні просто харчуються тими. Ті, хто не бореться за існування, просто виконують роль паші. Травичка росте, росте, а коли виросте на славу Божу, прийде який сучий син, зжере її, і немає трави. Ха-ха! А ти коли-небудь замислювався про те, що таке місто? Місто – винахід сатани, а село – трава. Міста пожирають села. Що більше вони їдять, тим захланнішими стають. L’appetit vient en mangeant[34]. Ці чудовиська розростаються, задихаються у лихоманці пожирання і купаються у власних екскрементах, бо не можуть усе перетравити… Міста…

Він знову налив чарку і продовжив:

– Ненавиджу місто, але воно приваблює мене жахами свого огидного процесу травлення. Я перебуваю в його кишках. І якщо я не задихаюся, то тільки тому, що я сам його продукт. Отакі-от справи!

Омела підвівся, прийняв позу Наполеона. Його розкуйовджене спітніле волосся, неголене й брудне обличчя, його склоподібні п’яні очі, обірваний одяг – усе складало потворне й загрозливе ціле.

– Ось chef-d’oeuvre[35], – заговорив театральним тоном Омела. – Ось шедевр міста, оце цвіт нашої цивілізації, це квінтесенція прогресу!..

Вільчур здригнувся. Справді, в словах свого дивного гостя він відчував якусь правду, дійсно трагікомічна постать Омели якимось чином асоціювалася з тим, що він говорив.

Професор підвівся і підійшов до вікна.

«Місто, – думав він, – місто хтивих звірів…»

Вулиця була порожня. Звідкись здалеку долинали якісь стійкі звуки. Минув деякий час, перш ніж він їх розпізнав: дзвони.

Дзвонили до Різдвяної всеношної…