Професор Вільчур

Розділ VI

Секретар голови Тухвича доповів:

– Пан професор Вільчур сьогодні повернувся з відпустки і готовий прийняти вас навіть негайно. Він запитав, чи у вас все в порядку. Я сказав, що так.

Тухвич кивнув.

– Добре. Дякую. Прошу розпорядитися, щоб шофер під’їжджав.

За десять хвилин він вже був у клініці. Його тут же запросили до кабінету професора Вільчура, який підвівся, щоб привітати гостя.

– Я приймаю вас як гостя чи як пацієнта, або як шефа? – запитав він з посмішкою.

Голова Тухвич тепло і довго тиснув професорові руку.

– Слава Богу, на здоров’я не скаржусь. З паном професором я б хотів трохи поговорити про справи.

– До ваших послуг, – кивнув Вільчур, вказуючи гостеві на фотель.

Тухвич зручно розсівся і, набиваючи люльку, сказав:

– Ви дуже коротко відпочивали, дорогий професоре. Виглядаєте, зроблю вам єврейський комплімент, не особливо.

Дійсно, відпустка не сприяла покращенню стану здоров’я Вільчура, і це було видно по ньому.

– Робота – це моя стихія, – сказав він серйозно. – Ніщо так не втомлює, як бездіяльність.

– Я дещо знаю про це, – зізнався Тухвич. – Це переходить у плоть і кров. Це стає залежністю, небезпечною залежністю. Я знайомий із цим. Здається, ми з вами одного віку, а я й досі не маю бажання кинути роботу, хоч і здогадуюсь, що, як і в мене, так і у вас, пане професоре, молодші й амбітні хотіли б зіштовхнути керівника, щоб зайняти його місце.

Професор Вільчур нахмурив брови. Насправді, він з самого початку був підготовлений до такої теми розмови.

– Я передбачав, – сказав він, – що інтриги проти мене дотягнуться до вас у вигляді пліток або розумних пропозицій.

Голова скрушно похитав головою.

– Ні, пане професоре. Вони дійшли більш безпосереднім способом. Просто я отримав доповідну записку, підписану кількома лікарями з нашої клініки, записку, про яку я просто й відверто хотів з вами поговорити. Будь ласка, оцініть це, пане професоре, що я приїхав сюди без якихось особливих намірів. Я просто хочу представити вам цю справу і залишити за вами вирішальний голос. Я цілком впевнений у вашій чесності та самокритиці.

– Я вам за це щиро вдячний, пане голово, – кивнув Вільчур.

– Не хочу чинити найменшого тиску на ваше рішення. Найменшого, – продовжував Тухвич. – Я просто не знаю цього. Я отримав одностороннє представлення справи. Додам, що маю враження, про що я щойно згадував, що ваші противники менше керуються об’єктивними мотивами, а більше – своєю амбіцією. Незважаючи на це, я вважаю, що акція, розпочата проти вас підпорядкованим вам медичним персоналом, дорогий професоре, не може не вплинути на злагоджене функціонування медичного закладу. Ці стосунки потребують зцілення. Коротше кажучи, або ви визнаєте власний відхід за бажаний, або вам доведеться усунути тих, хто вас засуджує. Теперішня ситуація не може тривати довше.

Вільчур похмуро відповів:

– Я цілком з вами, пане голово, погоджуюсь. Я хотів би почути звинувачення, які мені були висунуті.

Голова потягнувся до свого портфеля.

– У мене тут копія доповідної записки. Я не брав оригінал з собою, бо на ньому є підписи. Звичайно, ви розумієте, я маю зобов’язання щодо певної таємниці.

– Без сумніву, – визнав Вільчур.

– Природно, якщо ви приймете рішення номер два, я вручу вам оригінал, щоб ви могли прийняти відставку його авторів. Поки що я вам подаю копію.

Він передав Вільчурові кілька машинописних сторінок. Професор заглибився у читання. Як і передбачав, він не знайшов у доповідній записці жодних нових чи значущих обвинувачень. Тут все крутилося довкола підозри, що амнезія залишила тривалий слід на його психіці, що шарлатанство спотворило його медичні методи, що організація клініки зіпсувалася через халатність, мляве управління та фаворизацію деяких співробітників. Додано ряд газетних публікацій на підтвердження того, що клініка втрачає свою бездоганну репутацію, своє давно відоме реноме найкращого лікувального закладу столиці.

Вільчур склав папірці і повернув їх Тухвичу з іронічною посмішкою.

– І яка ваша думка з цього приводу? – серйозно запитав Тухвич.

Професор Вільчур взяв олівець.

– Я відповім по черзі на всі звинувачення. Отже, що стосується амнезії, то жоден фахівець не згадує ані словом, щоб йому колись трапилось виявити у будь-кого зі своїх пацієнтів її рецидиви. Ніхто. Пане голово, ви, безумовно, здогадуєтесь, що мені довелося самому дуже цікавитися цим питанням і що після відновлення свідомості я вивчив усе, що коли-небудь було написано на цю тему.

– Це зрозуміло, – підтвердив Тухвич.

– Тож перше обвинувачення відпадає. Друге щодо мого знахарства просто смішне. Я не припускаю, щоб хтось з авторів цієї доповідної записки мав би більше медичних знань, ніж я. Я не припускаю хоча б через те, що більшість персоналу, який тут працює, черпали ці знання власне у мене. Черпали і черпають. Отже, це правда, що під час своєї знахарської практики я пізнав кілька засобів, невідомих офіційній медицині або відкинутих нею. На практиці ці засоби виявилися добрими й ефективними. Чому я не маю їх використовувати? Медицина не претендує на непогрішність. Ті панове, які підписали доповідну записку, мабуть, вважають себе непогрішними. Залишилися ще два обвинувачення. Перше стосується поганої організації роботи клініки, внаслідок чого вона втрачає свою добру репутацію. Пане голово! Цю клініку заснував я, її я організував багато років тому і вважаю, що маю право сказати, що її добра репутація на сьогоднішній день – це моя робота.

– Безперечно, – сказав голова.

– Це правда, – продовжив Вільчур, – що останнім часом ця марка почала псуватися. Давайте об’єктивно розглянемо, чому. Отже, ні з якої іншої причини, тільки тому, що люди, які вирішили мене зняти, намагаються цю репутацію зіпсувати. Це звичайна агітація. Я не буду називати прізвищ. Я не буду подавати факти. Я запевняю вас, що я знаю, хто і яким чином працює на шкоду клініці. Я до тепер нікого жодним чином не покарав. Я дуже довіряв людям. Думав, що вони опам’ятаються, задумаються, що заговорить їхня совість. Зрештою, і в те, що суспільство побачить ці грубі нитки, якими шита вся ця нешляхетна справа. Я розчарувався. Нарешті, останній закид. Кажуть, що я старий і стомлений, що послаблення порядку в клініці – результат вичерпання моєї енергії та управлінських навичок. Пане голово, визнаю, що останнім часом моя енергія підупала, мої нерви перебувають у стані, який бажає багато кращого, моє здоров’я похитнулося. Це все правда. Але, власне, такий мій стан має причину, єдину причину, яка полягає у цьому жорстокому наклепі та підривних діях, які ведуть мої вороги. Я розумію, що вас як представника товариства, якому належить клініка, навряд чи хвилює, чому впали цінності керівника закладу. Для вас важливий результат, об’єктивний факт: вони зменшилися. Отже, тому я власне зараз не можу скористатися з вашої чемності й прийняти рішення, яке ви хотіли залишити для мене. І прошу вас, будь ласка, не обтяжуйте мене вирішенням цього питання.

– І все ж, дозвольте, пане професоре, наполягти на своєму. Я повторюю, що цілком довіряю вашій об’єктивності і знаю, що ваше рішення буде тільки єдино вірним.

Вільчур замислився. Довго мовчав і нарешті відповів:

– Добре, пане голово. Будь ласка, дайте мені кілька днів. Я подумаю над цим, а оскільки обвинувачення проти мене були у письмовій формі, я також хочу відповісти на них письмово. Повірте, я ще не маю жодного рішення. Мушу всю цю справу обдумати, мушу ґрунтовно вивчити ситуацію, мені потрібно перевірити, чи після усунення незадоволених у мене буде достатньо персоналу для функціонування клініки. Пане голово, ви не згадали мені, скільки підлеглих підписали цю доповідну записку, але, знаючи їх усіх відносно добре, я можу запевнити вас, що серед них, безумовно, більшість тих, хто з такою ж пристрастю буде захищати мене, як ті, що виступили проти мене.

Голова підвівся.

– І я в цьому переконаний. Я залишаю вам цю копію доповідної записки і чекатиму вашої відповіді. Ще раз щиро запевняю вас, дорогий професоре, у моїй повазі та найбільшій дружбі.

Після того як Тухвич вийшов, Вільчур довго роздумував. Червона лампочка над дверима його кабінету не згасала, і раз у раз різні люди, які хотіли бачити його, даремно заглядали до приймальні.

На двох аркушах паперу Вільчур виписував імена тих лікарів, які б прийняли той чи інший бік. На початку першого фігурував професор Добранецький, на початку другого – доктор Кольський. Цей гіпотетичний опис показав, що Вільчур може розраховувати на лояльність більшості персоналу. Він вирішив негайно взятися за справу і по черзі провести з кожним розмову. Першим запросив доктора Кольського.

Він привітав його без слова, вказав на місце і, вручивши йому пам’ятку, сказав:

– Кілька колег просто написали власне таку мотивацію з вимогою, щоб я відійшов від керівництва клініки. Можливо, ви будете ласкаві прочитати це.

Кольський трохи почервонів і занурився в читання. Коли закінчив, підвів очі на професора.

– Тепер у мене до вас є прохання, – сказав Вільчур. – Йдеться про вашу чесність, абсолютну чесність. Скажіть мені свою думку про цей текст.

– Це… чи, – почав заїкатися Кольський, – це потрібно, пане професоре?

Вільчур ствердно кивнув:

– Для мене – так, і ще раз прошу вас про абсолютну щирість.

Кольський був помітно знервований і невпевнено почав:

– Ну… зрозуміло… сам факт подання такої доповідної записки, на мою думку, є своєрідною непристойністю… Я гадаю, що навіть Асоціація лікарів могла б зробити з неї якісь висновки… Я знаю, дисциплінарні. Колеги так не роблять. У всякому разі, я думаю, вони повинні були попередити вас, пане професоре, про такий крок. Якщо вони цього не зробили, нічого не може їх виправдати. Витягувати внутрішні справи клініки… це справді непристойно.

Він ковтнув слину і замовк.

– А що ви думаєте про зміст доповідної записки? – спитав Вільчур.

– Зі змістом також не можна погодитись, – поступово опановуючи себе, сказав Кольський. – Звинувачення, висунуті тут проти пана професора, без сумніву, перебільшені…

– Перебільшені, – повторив Вільчур підголосом.

– Так, пане професоре. Перебільшені. А деякі навіть не мають підстав. Можна було б у них навіть побачити злу волю авторів. Наприклад, ці рецидиви амнезії або схильність пана професора до використання медикаментів, які зазвичай тепер не вживаються. Це цілком несерйозні претензії.

Вільчур, який сподівався, що цей документ викличе у його асистента вибух обурення, з подивом слухав його спокійні, по суті справи і навіть ніби холодні розмірковування.

– Більше того, – продовжив Кольський, – доповідна записка відредагована з очевидною ворожістю до пана професора. Якби це було адресоване мені, то викликало б у мене недовіру й підірвало б мою віру в добрі наміри авторів і змусило б думати, що для особистої вигоди, а не для блага клініки вони експлуатують важливі аспекти ситуації.

Професор Вільчур трохи звів брови і, не дивлячись на Кольського, запитав:

– А які ці важливі аспекти ситуації?

Кольський на мить завагався.

– Оскільки пан професор наполягав на тому, щоб я чесно висловив свою думку…

– Про це мені йдеться, – підкреслив Вільчур.

– Тоді я буду чесним. Ви знаєте, пане професоре, з яким пієтизмом, пошаною і вдячністю я до вас ставлюсь. Однак, об’єктивно кажучи, цим панам не можна відмовити в тому, що вони стверджують, ніби пан професор втомлений, і наслідки цієї втоми вкрай негативно впливають на роботу клініки. Пан професор рідко й епізодично придивляється до того, що тут діється. А тут відбуваються погані речі. Персонал збуджений, інтригам, пліткам, взаємній гризні кінця-краю немає. Словом, анархія. Щоб керувати таким великим закладом, ви самі це визнаєте, потрібна міцна і надійна рука, міцні нерви і, зрештою, майже постійна присутність на робочому місці. Я знаю, пане професоре, те, що я кажу, неприємне для вас, але, позаяк ви мене запитали, хочу справу поставити відкрито.

Він закінчив, і запанувала довга тиша. Нарешті професор Вільчур встав. Хотів посміхнутися, подаючи руку Кольському. Однак не міг змусити себе посміхнутися.

– Дякую вам, колего, – сказав він.

Кольський без слів залишив кабінет. Коли за ним зачинилися двері, Вільчур впав у фотель.

І ось раптом, з найменш очікуваного боку він зазнав болісного удару, завданого рукою, від якої він чекав найбільшої допомоги.

Отже, чи справді він так сильно втратив самокритику?.. Хіба він не може побачити в собі того занепаду, який чітко бачать не тільки вороги, але й друзі? Чи й справді він став людиною безпорадною, шкідливим стариганом, перешкодою для інших?.. Той, хто все ще відчуває стільки сил, віри та бажання працювати?..

Вільчур із сумом глянув на письмовий стіл, де лежали два аркушики паперу, два листочки. Він повільно взяв їх, зім’яв і жбурнув у смітник. Чому він повинен звертатися до інших? Усі вони, якщо зможуть видобути із себе лише щирість, як Кольський, без сумніву повторять йому те саме. Викликати їх тільки для того, щоб пережити іще кілька принижень, вислуховувати ці жахливі нищівні слова – він вірив, що вони несправедливі, але вимовлені вони були з переконанням у своїй правоті…

Бій програно. Вільчур розумів це і зумів поступити так, як наказувала його совість.

Він також спокійно вийняв аркуш паперу і написав на ньому:

«Шановний пане голово! Поміркувавши і вивчивши ситуацію в клініці, я дійшов висновку, що єдино правильним рішенням буде мій відхід. Оскільки після такого рішення мені було б занадто важко перебувати тут навіть ще кілька днів, дозволяю собі передати керівництво професорові Єжи Добранецькому, моєму нинішньому заступникові, який дуже добре ознайомлений зі справами закладу. Висловлюю свою повагу – Рафал Вільчур».

Склавши аркуш вчетверо, він поклав його в конверт, заадресував до голови Тухвича і натиснув кнопку дзвоника.

– Будь ласка, зараз же відправте це, – сказав він сторожеві, – і, прошу, повідомте професора Добранецького, що я хочу з ним поговорити.

На Добранецького не довелося довго чекати. Однак Вільчур зумів так опанувати себе, що цілком вільно привітав його:

– Будь ласка, сідайте. Я хотів поговорити з вами, якщо у вас є час.

Добранецький подивився на годинник.

– У мене двадцять хвилин до операції.

– О, я стільки не заберу.

– Що сталося? – спитав Добранецький.

– Нещодавно тут у мене був голова Тухвич. Він сказав, що деякі наші лікарі підписали доповідну записку з вимогою, щоб я відійшов від справ. Він не назвав мені жодних імен. Я читав цей документ і маю підстави вважати, що це ви його автор. Автор та ініціатор.

Добранецький трохи покусував губи, але підвів голову і подивився Вільчурові в очі.

– Так. І не збираюсь заперечувати це.

– І у вас немає підстав, – підхопив Вільчур.

– І в мене немає підстав, – підтвердив Добранецький. – Я не належу до людей, які чогось бояться і безпринципово воліють змиритися з тим, що, на їхню думку, вважають поганим, замість будь-якими способами протистояти тому.

Вільчур усміхнувся.

– Ви дуже влучно сказали: будь-якими способами. Ви не знехтували жодним. Але не про те я хотів з вами поговорити. Отже, Тухвич поставив переді мною альтернативу, давши мені plein pouvoir[43] щодо вибору: або взяти в свої руки управління клінікою й усунути з неї тих, хто діє, обманюючи громадськість їй на шкоду, або самому відійти.

Він замовк, очікуючи питання Добранецького. Той же лише трошки зблід, але не обізвався ані словом. Вільчур зміряв його зневажливим поглядом:

– Рішення Тухвич залишив мені. Я вже вирішив. Я щойно відправив йому листа з моєю відставкою.

На щоках Добранецького з’явилися червоні плями.

– Я ж повідомляю про це вам, бо в тому листі я заявив, що керівництво закладом передаю у ваші руки. Отже, я хотів запитати, чи зробите ви мені невеличку послугу, щоб прийняти клініку?

Губи Добранецького поворухнулися, але він нічого не сказав.

– Це мені б полегшило ситуацію, – спокійно сказав Вільчур. – Якби я передавав керівництво комусь іншому, мені б довелося витратити багато часу на пояснення та подібні речі, тоді як ви, неодноразово заступаючи мене, прекрасно орієнтуєтесь у всьому. Я щойно сьогодні повернувся з відпустки і менш обізнаний з поточними справами, ніж ви. Отже, ви погоджуєтесь?

– Я згоден, – коротко відповів Добранецький.

Вільчур підвівся.

– У такому разі справу вирішено, і я прощаюся з вами.

Добранецький теж підвівся:

– Прощавайте, пане професоре.

Він простягнув руку Вільчурові, але той похитав головою:

– Ні, прошу пана. Руки вам подати не можу.

Добранецький якусь мить стояв мов скам’янілий, потім раптом повернувся і швидко вийшов з кабінету.

Професор Вільчур мав тут ще багато роботи. По шафах, в кабінеті, на письмовому столі, по різних шухлядах у нього було багато приватних книг, записів, начерків лекцій тощо. Це треба було посортувати, упорядкувати та упакувати. Коли він закінчив цю роботу, на вулиці вже темніло.

Він одягнувся і, проходячи через приймальню, побачив Люцію. Вона на нього чекала тут.

– Доброго вечора, панно Люціє, – втішився він. – Я думав, що сьогодні вас немає у клініці. Чому ви не зазирнули до мене?

– Але я була тут, пане професоре, я проходила кілька десятків разів, а над вашими дверима все горіла червона лампочка.

– Так, так. Я був дуже зайнятий.

– У вас сьогодні закінчилася відпустка?

– Сьогодні, – підтвердив Вільчур.

– Який ви недобрий, пане професоре! На Різдво ви ж були у Варшаві, а я про це нічого не знала.

Він засміявся до неї.

– Як ви дізналися?

– У мене було аж два докази вашої присутності.

Вільчур зацікавився:

– Аж два?

– Так, я вам дзвонила, пане професоре.

– Юзеф нічого не сказав мені про це.

– Бо це зовсім не Юзеф підняв слухавку, а якийсь дивний чоловік. Мені здалося, що… що… Перепрошую, але він мені здався психічно хворим.

– Психічно хворим?

– Так. Він плів такі нісенітниці і був, здається, зовсім п’яний.

Професор засміявся і махнув рукою.

– Ах, зрозуміло. Це Омела. Ви його знаєте. Наш колишній пацієнт. Дуже приємна людина.

– Приємна людина? – здивувалася Люція. – Здається, був такий злодій у безплатному відділі.

– Саме він, – підтвердив Вільчур. – Він якийсь здекласований інтелігент. Виявити, ким він був до цього, неможливо. Сьогодні він справді злодій. Я навіть не знаю його імені. Я познайомився з ним багато років тому, якщо мене не зраджує пам’ять, Об’ядовський або Обедзинський, сьогодні він має прізвище Омела, через рік він, ймовірно, змінить його на якесь зручніше. Так, це дивна людина. Звичайно, він – злодій…

– І п’яниця, – додала Люція. – Мені було б соромно повторити вам, пане професоре, що він мені виговорював… Ви справді пили з ним, пане професоре?

– Я трохи випив… трохи забагато, – усміхнувся Вільчур. – Але що це, пані в шубі? Ви виходите?

– Так. Я просто чекала на вас, пане професоре, бо сторож сказав мені, що ви незабаром будете йти.

– Це чудово. Тоді ходімо.

На дворі був легенький морозець. Легені із задоволенням вдихали освіжаюче повітря. Вони перейшли на інший бік вулиці. Професор Вільчур зупинився і почав розглядати будівлю клініки. Майже всі вікна світилися м’яким білим світлом. Високий піднесений фасад будівлі, який панував над оточенням, мав у собі щось гідне, спокійне і незмінне.

Професор стояв нерухомо. Минали хвилини. Здивована його незвичайною поведінкою, Люція подивилася на його обличчя й побачила дві сльози, що бігали по щоках.

– Професоре! – гукнула вона пошепки. – Що з вами?

Він повернув голову в її бік і посміхнувся.

– Я трохи зворушився. Я залишив тут багато душі… багато…

– Залишили?

– Так, панно Люціє. Залишив. Я більше ніколи не повернуся сюди. Це прощання.

– Про що ви говорите, пане професоре!

– Так, панно Люціє. Сьогодні я був тут востаннє. Я подав у відставку, передав керівництво професорові Добранецькому… Я вже старий, панно Люціє.

Люція не могла відповісти, горло стиснуло, вона тремтіла, мов у лихоманці. Вільчур помітив це й обережно взяв її під руку.

– Ходімо вже. Зрештою, нічого важливого не сталося. Це звичайний порядок речей – старі поступаються місцем молодшим. Так було з початку світу. Не хвилюйтеся з цього приводу, панно Люціє…

– Страшно… страшно… – повторювала вона тремтячими губами.

– Нічого страшного. Всі так переконували мене, що мені треба відпочивати, і я нарешті їм повірив. Облишмо і не говорімо більше про це. Як ви провели свята?

Вона похитала головою.

– Ох, пане професоре, я справді не можу зібратися з думками. Це впало на мене, як грім з ясного неба.

Він коротко засміявся.

– Ну, не зовсім ясного. Ця хмара довгий час нависла над моєю головою, і там не стільки було грому, скільки якогось шипіння та свисту. Дуже дивна хмара. Мене тішить лише те, що єдина блискавка з неї впала з моєї волі… Отож, скажіть, як ви провели Різдво.

– Чому ви питаєте, пане професоре? – сказала вона за мить. – Ви ж знаєте, що для мене це не могли бути веселі свята.

– Чому ні? Ви молода, талановита, життя для вас відкрите. Ви щойно його розпочинаєте. Які турботи були у вас?

Замість відповіді вона міцніше притиснула ліктем його руку. Він замовк, і так мовчки вони йшли довгий час.

– Лише одну мить протягом усього Різдва я була щасливою, дуже щасливою. Це тоді, коли я здогадалася, що це ви мені прислали ті троянди.

Професор від здивування прокашлявся.

– Я знаю, що це ви, – продовжувала Люція. – Хоча ви були такі недобрі, пане професоре, що не написали жодного слова і не дали мені знати, що ви у Варшаві. Але це й так з боку пана професора вияв незаслуженої до мене доброти, що ви про мене згадали, що ви про мене подумали.

– Я, старий егоїст, подумав про вас на Святвечір і зізнаюся, що мені в голову навіть прийшла недоречна думка запросити вас на святкову вечерю.

Люція зробила паузу і глянула йому в очі. У її погляді було стільки тепла і радості, що аж защеміло його серце. Щоб прикрити своє зворушення, він почав говорити:

– Я сидів самотньо, як борсук у ямі, тому й не дивно, що найдивніші ідеї спадали людині на думку. І саме на Святвечір. Що ж, ходімо, не стіймо тут, бо блокуємо вуличний рух. Святвечір, ялинка, сіно під скатертиною. Спогади. Все це вибиває людину з рівноваги.

– І чому ж, чому ви мене не закликали? – сказала вона зі щирим докором в голосі.

– Я вчасно одумався. Насправді мені хотілося того вечора бути у вашому товаристві, але ви, безсумнівно, знайшли більш приємне і веселе товариство, яке більше підходить до вашого віку…

– Ні, ні, ви говорите нещиро, – перебила вона. – Ви ж знаєте, що я хотіла б провести з вами не лише цей вечір, але й усі вечори, всі вечори до кінця мого життя.

Його голос тремтів, коли він звернувся до неї неприємним голосом:

– Не говоріть мені дурниць!

– На все життя, – повторила Люція.

Вільчур вимушено засміявся.

– Ну, якщо йдеться про мене, то ви б навіть не дуже й ризикували, бо вже не надто багато цих вечорів залишилося до кінця мого життя. Але не варто говорити про подібні речі. Бо це смішно, хтось інший міг би нас підслухати і добре посміятися. У мене дочка майже вашого віку і я міг би бути вашим батьком. А як же ще.

– Але це не має ніякого значення, – жваво запротестувала Люція.

– Має, й завелике.

– Для мене має значення те єдине, що я люблю вас, що я обожнюю вас і просто не уявляю собі, як я могла б жити на відстані від вас…

Тепер зупинився Вільчур.

– Панно Люціє, – серйозно сказав він, дивлячись у її сяючі очі. – Ви ще дуже недосвідчена. Повірте мені, почуття дами у всій красі та свіжості – результат просто непорозуміння. Ви мене любите, я видаюся вам людиною, якою можна захоплюватися, доброзичливою і, нарешті, співчувати з приводу того, що нещодавно мене спіткало. Але це не любов. Через місяць чи через рік це мине, бо це повинно минути, і тоді ви переконаєтесь, що в цей момент, що сьогодні нерозважливо ви наближаєтеся до безодні. На щастя, на краю цього провалля стоїть бар’єр, який зупинить вас, цей бар’єр – це мій досвід і моє знання про життя. Дорога дитино, колись ви будете мені за це вдячна. Колись пригадаєте мої слова.

Люція сумно посміхнулася:

– Пане професоре, я й не очікувала іншої відповіді. Я знаю, що я вас не варта. Ні в якому разі. І я знала, що саме такою буде ваша відповідь. Так, бо як же іще можна відповісти жінці, на любов якої в душі немає відгуку.

– Ви помиляєтеся, панно Люціє, – Вільчур нахмурився. – Те, що ви мені сказали, те, що ви відчуваєте, – це для мене великий, великий і цінний дарунок. Людина, яка у своєму житті зазнала так мало теплих почуттів, вміє їх високо цінувати. Однак це не означає, панно Люціє, що вона зможе відповісти на них такими ж почуттями. Життя робить свою справу, роки роблять свою справу. Серце висихає, душа втрачає свої соки бадьорості, стає терпкою й жилавою, висихає на пергамент. Треба це розуміти, панно Люціє.

– Не вірю, – похитала вона головою. – Три роки я спілкуюся з вами, придивляюся до вас, щодня бачу симптоми вашого вразливого серця, велич і життєву силу вашої душі. Ваше серце свіже, як серце дитини. Ви ж любите людей?

Професор задумливо рушив вперед.

– Так, дорога пані, але це щось інше. Це не особисте, воно не бере за душу до самого дна, не рве всі нерви, не становить сенсу днів і ночей. Як би це вам сказати? Між люблячим серцем юнака і моїм така різниця, як між палаючим багаттям і тихенькою церковцею… Бачите, ось ці дві любові, два різних кохання…

Вони знову йшли мовчки. Їх минали нечисленні перехожі.

– І ви ніколи не кохали? – спитала Люція.

Вільчур підняв голову так, ніби вдивлявся в якусь точку між зірками, і нарешті сказав:

– Я кохав колись… Її звали Беата.

Здавалося, він наче забув про присутність Люції і говорив, як сам з собою:

– Вона була молода й красива і ніколи мене не кохала. Була моєю дружиною. Давно це було, багато років тому… Була моєю дружиною… Не дружиною – скарбом, королевою, дитиною. Я вже й сам зараз не знаю – вона була сенсом і метою мого життя. Кожна моя думка була думкою про неї, кожен мій вчинок був вчинком для неї. Я кохав. О, я знаю, що значить кохати. Я пам’ятаю себе в ті роки, також пам’ятаю, що я не міг, не міг завоювати її серце. Я, мабуть, був надто товстошкірим, обсипав її ласкавими словами, тремтів від думки, що якась найменша її примха не буде задоволена… Але у неї не було маленьких примх. Вона прагнула лише одного: вона хотіла покохати. А я не міг стати тим, кого вона могла би покохати. Завжди, щодня в її очах я бачив якийсь наче страх переді мною, безмежну відстань, яка відділяла її думки, її світ від мого. Вона була зразковою дружиною, навіть бували хвилини, коли я починав вірити, що ми зблизимось. Однак ілюзії швидко зникали. І знову я ставав безпорадним перед цією мовчазною, незрозумілою для мене істотою, певне такою ж незрозумілою для мене, як і я був незрозумілим для неї. Щодо мене, то вона поводилася, як маленьке дитя, котре потрапило в клітку до слона. Вона довіряє йому, але боїться кожного свого поруху, кожного свого слова, бо не знає як відреагує цей великий важкий звір.

Вільчур замовк, через деякий час Люція запитала:

– Вона померла?

Професор ствердно кивнув головою і раптом оживився:

– Ходімо. Зайдемо до мене, я покажу вам її фотографію.

І ніби не очікував найменшого протесту від Люції, одразу повернув до свого дому. Люція йшла поруч, усе в ній всередині тремтіло. Її власні зізнання, а тепер ще й зізнання професора розбурхали в ній страшенну плутанину думок і почуттів. Ах, чому ж вона не жила раніше, чому ж вона не пізнала його раніше за ту, глупу і негідну, яка не могла оцінити свого щастя.

Люція знала, що Вільчур колись був одружений і вже багато років він удівець. Три роки тому вона навіть мимохідь познайомилася з його дочкою пані Чинською, до якої відчувала справжню симпатію. Про романтичне минуле родини Вільчурів по місту кружляло так багато суперечливих історій, що важко було відрізнити правду від уявних речей. Більше того, Люція не мала схильності цікавитися тим, що спонукає інших жінок копатися в чужих справах. Щодо Вільчура, то вона навіть і надалі хотіла, щоб він залишався для неї загадковою фігурою – напівлегендарною-напівреальною. Вона хотіла пізнавати його день за днем, так як сторінка за сторінкою розкривається розповідь про трагічні переживання улюбленого героя, історія його життя, лабіринти його душі.

З приводу різних професійних питань Люція вже кілька разів відвідувала віллу професора. Він завжди приймав її у вітальні. Цього разу вперше запросив її до кабінету. Він увімкнув світло і, нічого не сказавши, вказав на великий портрет над каміном.

З широкої сріблястої рами на Люцію споглядала великими, ніби трохи здивованими очима, красуня з русявим волоссям й дівочим овалом обличчя. Смуток ніби оповив невеликі вуста, красива витончена рука з довгими гарними пальцями безвладно лежала серед складок темного шовку сукні.

Хвиля ревнощів стисла серце Люції. Їй видалося, що ця пані на портреті у сто разів красивіша за неї, незрівнянно витонченіша і делікатніша.

– Вона мала на ім’я Беата… – почула за собою тихий голос Вільчура. – Одного разу я повернувся і застав будинок… порожнім. Вона пішла, вона покинула мене, покинула мене задля іншого, заради любові.

Люція відчула, як її серце шалено забилося. Раптово вона повернулася, схопила руку Вільчура і гарячково, несамовито плачучи, почала її цілувати, ніби тими поцілунками хотіла нагородити його за ту кривду, оту злочинну кривду, заподіяну отою…

– Що ви!.. Що ви робите! Панно Люціє! – обурено вигукнув Вільчур, раптово повернувшись до реальності. – Дайте мені спокій, це ні на що не схоже.

Він посадовив її, тремтячу від плачу, у фотель, окинув поглядом кімнату в пошуках карафки з водою. На столику біля каміна стояв коньяк. Професор налив келишок і подав Люції, звертаючись твердо й водночас ніжно, як зазвичай переконував своїх пацієнтів слухатися його:

– Випийте це зараз.

Люція послушно підкорилася його наказу і повільно заспокоїлась, а Вільчур тим часом говорив:

– Ви повинні контролювати свої нерви, шановна пані. Тримати себе в руках. Що ж ви за лікар, якщо чужі страждання виводять вас із рівноваги настільки, що в старому поштивому професорові ви раптом побачили кардинала, до руки якого припали в поцілунку? А може, таким чином ви хотіли вшанувати мою старість?.. Відібрати у мене решту ілюзій? І як ви зараз виглядаєте? Будь ласка, витріть ці непристойні сльози.

Він подав їй свого великого носовичка, а Люція, витираючи очі, все промовляла:

– Ненавиджу її… Ненавиджу…

Сидячи у фотелі вона потроху заспокоювалась.

– Ну, може, ще одну чарочку? – спитав Вільчур.

Люція заперечила порухом голови.

– Дякую і дуже перепрошую за цей спалах істерики. Поводжусь справді огидно.

– Через ввічливість і тактовність я не смію перечити, – навмисне сказав Вільчур невдоволеним тоном. – Не смію перечити. Ви поводитеся так, як анемічна учениця жіночої школи після перенесеної золотухи.

Професор хотів розсмішити дівчину, але його слова не потрапили до свідомості Люції.

– Ви… ви все ще кохаєте її? – спитала вона і прикусила губу, щоб знову не розплакатись.

Брови Вільчура зійшлися.

– Дорога пані, минуло вже стільки років, стільки води утекло, стільки разів навесні її могила вкривалася новою травою… Час робить своє… У мене залишилася пам’ять, гіркі й болісні спогади. Шрам. Я пробачив. Ось і все.

Він на мить задумався й додав:

– Бачите, і з цього ви можете дізнатися, що робить час. Усе минає. Те, що колись здавалося нам всесвітом, з часом ми бачимо маленькою пилинкою і не можемо зрозуміти, чому тоді піддалися ілюзії.

– О ні, – сказала Люція, – але ж ви досі вважаєте, що та жінка була для вас всесвітом. Справжнє кохання, навіть згасле, все одно залишається чимось великим.

Вільчур махнув рукою.

– Це у таких самітників, як я. Хто знає, що б я сьогодні думав про Беату, якби незабаром після її відходу на моєму шляху постала якась інша жінка… якесь ніжне серце, якесь глибоке почуття…

Він посміхнувся і додав:

– Але на своєму шляху я не зустрів ніжних сердець. Жінки моєю дорогою не ходять.

Люція посміхнулася.

– Вони ходять, але ви їх не бачите. Коли ж з’являються такі наполегливі й поводяться нав’язливо, то ви їх позбуваєтесь за допомогою проповіді про різницю у віці.

– Це не проповідь, – сказав він ніжно. – Це переконання. І йдеться не лише про вік, панно Люціє. Слід також враховувати, що власне я людина кінчена…

– Що ви говорите? – запротестувала вона.

– Саме так. Зношений старий чоловік, викинутий за борт, – переконував її серйозно Вільчур. – Подумайте, які в мене можуть бути перспективи. Я б міг розпочати приватну практику вдома, але це означало б постійний контакт з усіма цими людьми, від погляду на яких мене верне. Я хірург. Зрештою, я не можу робити операцію вдома і в результаті буду змушений просити надати операційну. Ви самі розумієте, що після моєї відставки сьогодні наражати себе на будь-які запитання, коментарі, зауваження чи навіть косі погляди було б вище моїх сил. Отже, то що ж мені залишається? Догоряти. Panis bene merentium[44]. І без масла. Бо мусите знати, що я повністю розорений. Цей будинок, в якому ми зараз перебуваємо, вже не є моєю власністю. Мене ласкаво залишили тут доживати віку…

Професор сумно посміхнувся.

– Доживати в надії, що життя скоро закінчиться.

– Я абсолютно з вами не згодна, – енергійно протестувала Люція. – Але ж вам залишається, поки ви не позбудетеся цієї, зрештою, зрозумілої дратівливості на пункті зустрічі з ними, такий величезний напрям роботи, як наукова діяльність. Університетські лекції, клініка, літературна творчість…

Вільчур задумався.

– Ні, це не в моєму характері. Я можу писати лише тоді, коли писання заповнює вільний від активної роботи час; а щодо лекцій… Дорога пані, й звідти мене вигризуть. Ні, мені нічого не залишилося. От лише як замкнутися в домі й чекати смерті. Вона ж не забариться. Так уже це в природі влаштоване, що непотрібне зникає саме собою. І я відчуваю, що я непотрібний.

– Власне, це я маю на увазі, пане професоре. Я маю на увазі те, що ви почуваєтеся непотрібним. Я хочу переконати вас, що це просто миттєвий настрій, який незабаром минеться. Я хочу переконати вас, що ваша життєва сила не ослабла, що ваша геніальність чи енергія зовсім не зменшилися. Це тимчасова депресія.

– Не вірю.

– Тож я переконаю вас.

– Яким чином?

– Ви почали ту свою велику роботу про ракові пухлини…

– Не так розпочата, як закинута. Я вже з рік до неї не зазирав. Мені замало багатьох матеріалів. Треба було б їх збирати, шукати й сортувати, і я вам скажу відверто, що не відчуваю найменшого бажання робити це.

– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.

– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно Люціє, що я не можу прийняти таку жертву.

– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.

Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.

Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.

Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю, але все-таки вирішила і все ще твердо вірила, що щось станеться і змінить ситуацію, змінить ставлення Вільчура.

Так пролетіло два місяці. Час Люції минав між працею для професора і заняттями в клініці та пошуками роботи в якомусь іншому медичному закладі, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрічала жодних утисків, на які очікувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клініці все йшло по-старому, ніяких змін і зрушень не відбувалося. Але атмосфера стала зовсім іншою. Більш чутливі, а до них належала Люція, відчували це на кожному кроці. Тут ніхто ніколи не згадував прізвища Вільчура. Ця тиша ніби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, відвернулись від нього, забули.

З Кольським вона стикалася дедалі рідше. З часу їхньої принципової розмови він не намагався повернутися до тієї теми, але не змінився щодо неї. Про приватні справи вони взагалі не говорили. Тому він не знав, що Люція співпрацює з професором Вільчуром. Він також не знав, що вона шукає іншу роботу. Лише одного разу, коли він після розмови з Добранецьким мимохідь запевнив, що її становище в клініці не порушено, вона відповіла коротко:

– Мені все одно.

Насправді їй було не все одно. Через надлишок лікарів у Варшаві вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люція безрезультатно відвідала десятки установ. Записували її адресу та номер телефону й обіцяли повідомити, коли відкриється вакансія.

Тим часом прийшов березень, а з ним і рання весна цього року. На вулицях було все більше ошатно вбраних жінок і чоловіків у костюмах. Дерева випускали перші пуп’янки, деякі кущі вже ледь зазеленіли.

При цьому Люція не могла не помітити, що з кожним днем професор стає все похмурішим і що його зовнішній вигляд також погіршується. Вона вирішила також виводити його на прогулянки. Спершу він навіть не хотів про це чути. Але погодився за умови, що вони виходитимуть вечорами, уникаючи тих місць, де можна було зустріти знайомих.

– У селі зараз має бути чудово… Чи ви знаєте весну в сільській місцевості?

– Я лише неясно пригадую її з дитинства.

– Ви багато втратили. Весна на селі… Земля пахне, ви розумієте? Земля пахне і повітря пахне. Птахи. Дуже багато птахів. Заклопотані, збентежені літають, щебечуть, поспішають, несуть якісь стебельця, якісь соломинки, якісь клаптики моху… І жайворонки високо в небі… І корів гонять на пасовище… Небо таке блакитне, блакитне… Я провів кілька таких весен на далеких околицях, у Білорусі… Ви там колись бували?

– Ні, ніколи.

– Тихий край, прекрасний край. Земля трохи порізана пагорбами, між якими – озера, густі ліси, вистелені ялівцем й ліщиною. Хати соломою вкриті… Не всі. Ті, заможніші – черепицею або дерев’яним ґонтом. Але взагалі – біднота. Бідні люди, убогі, прості… Хороші люди. О, про це я не пригадав, коли говорив з Омелою. Він стверджував, що всі люди погані. Але він говорив про місто. O! Якби він пізнав той край, пізнав би тих людей… Може, він і мав рацію. Місто – це чудовисько. Воно асфальтом і бетоном відділило людину від землі. Звідки їй черпати свої почуття? Почуття виходять із землі, як і всі живильні соки. У місті вони пересихають, розпадаються, перетворюються на пил, залишається тільки мозок, запалений боротьбою за існування, мозок, який нездатний думати, тільки ком-бі-ну-ва-ти! Планувати якісь махінації. Щоб швидше, більше, спритніше. Людина не бачить себе, не бачить світу. Погляньте на ці будинки. Вони закривають обрій. Оточують нас з усіх боків… Залишаються тільки невеликі отвори, ніби тунелі, через які ми можемо вибратися з цього монстра. Кілька доріг, кілька залізничних колій.

Професор задумався, а потім продовжив:

– На прикордонні є таке маленьке містечко. Радолішки. Кілька вулиць, невеличкий костел, дерев’яна церковця і десь тисяча чи дві тисячі жителів. Через Радолішки проходить широкий тракт, обсаджений старими березами, товстими, вузлуватими, скривленими, вкритими потрісканою і грубою від старості корою. Дорога ніби бита, але восени й навесні на ній стоять калюжі, а влітку вітер здіймає хмари пилу. За містечком дорога повертає на південь, і вже через кілька хвилин видно млин, млин старого Прокопа Мельника. Млин лежить над ставами, над трьома ставами – це водяний млин. Один ставок великий, густо зарослий верболозом, інший менший, ніби нагадує нирку. Тут береги лагідні, луг поволі сходить до самої води, дно піщане, тут баби на дошці прачами перуть білизну, а по той бік, де буяє розлога вільха, купаються… Але це лише від Івана Купала. Там вірять, що раніше купатися – шкодити здоров’ю… Натомість нижній став круглий, як ніби хтось окреслив його циркулем. Тут купають коней і сюди гонять худобу на водопій. Із шумом, пінячись, спадає каскадом вода, а зверху долинає постійний шум жорен. На ставках плавають гуси й качки, іноді на воду сяде чирок чи якийсь перелітний лебідь або нирок. Млин Прокопа Мельника… Добрі люди, прості люди. Я там не був уже три роки. О, вони мене точно пам’ятають. Для них я не був зайвою людиною. Для них я не був перешкодою…

Вільчур задумався.

– Ви не сумуєте за ними? – спитала Люція.

– Що ви кажете? – наче отямився він.

– Я питала, чи ви не сумуєте за ними.

На обличчі Вільчура засяяла посмішка.

– Хотів би їх побачити. Багато що там напевно змінилося. Три роки. Василь оженився, Наталка підросла. Ольга і Зоня теж, мабуть, знайшли собі чоловіків… Добродушні баби.

Він засміявся і повернувся до Люції.

– Зоня навіть хотіла на собі оженити… То ж була б радість, якби я заїхав туди…

Люція подумала, що справді така поїздка до Радолішок, про які професор згадує з таким теплом, ідеально підійшла б йому. Це б заспокійливо вплинуло на його нерви, дозволило б одірватися від недавніх переживань. Він повернеться з неї відпочилим і з новим запасом енергії.

– Знаєте що, пане професоре, а чому б вам не відвідати їх? – сказала вона.

– Відвідати? – здивувався Вільчур.

– Авжеж. Ви говорите про них з таким теплом, так приємно згадуєте їх. Це б стало приємною розвагою для вас. Ви так довго не виїжджали з Варшави.

Вільчур глянув на неї.

– Отакої, – сказав він. – Хочете позбутися мене бодай на трошки.

Люція засміялась.

– Саме так. Хочу позбутися вас. Бачите, пане професоре, яка я некорислива. Я закликаю вас до цієї поїздки, хоча знаю, що там, під Радолішками, зачаїлась Соня чи Зоня і чекає на вас.

Вони обоє засміялися. Професор уже давно не був у такому гарному настрої, і Люція розуміла, що настрій цей навіяли спогади про той млин. Вона вирішила кувати залізо, поки гаряче.

– Серйозно, я не бачу жодної причини, чому б вам відмовити собі у цьому задоволенні.

– А ви знаєте, що це зовсім не погана думка, і, думаю, що й вони б зраділи моїм відвідинам.

– І ви б трохи розважилися, побачили б старі місця, які так любите, дихнули б іншого повітря. Насправді зараз у Варшаві вас нічого не тримає. А така гарна весна надворі.

З цього дня пропозиція Люції не давала спокою Вільчурові. Дійсно, перспектива відвідати млин Прокопа здавалася йому дедалі привабливішою. Він оживився, розповідав Люції нові подробиці про млин і його життя там. За тиждень, постійно заохочуваний нею, він нарешті сказав їй:

– Я вирішив. Я їду в Радолішки. Тільки перед тим нам слід закінчити збір матеріалу для першого тому, а ви його впорядкуєте, поки я буду відсутній.

Вона дуже зраділа з такого його рішення і з подвійним завзяттям взялася до роботи. Незважаючи на її старання, стало зрозуміло, що це затягнеться щонайменше на місяць, і Люція почала побоюватись, що тим часом професор може змінити свою думку щодо Радолішок.

І це справді сталося, але через цілком непередбачувану причину.

Одного дня, коли Люція, як звичайно, прийшла після обіду, в кабінеті професора застала страшний безпорядок. Усі шухляди були висунуті, на тахті порозкладені купи книжок, на підвіконні лежали відкриті футляри з хірургічними інструментами.

– Що сталося? – здивовано запитала вона.

Вільчур вискочив з-за письмового стола, а його обличчя було роздратоване й збуджене водночас. Він навіть забув привітатися з нею.

– Панно Люціє, – урочистим тоном вимовив він, – знайшов. Я знайшов вихід для себе і тепер знаю, що зроблю, і знаю, для чого живу. Я покидаю Варшаву назавжди. Так, панно Люціє. Я був божевільний або непритомний, якщо раніше цього не розумів. Так, я повертаюся до них. Назавжди. Тут нав’язали мені, що я непридатний, але там, там, я знаю, що буду придатний. Там я доведу собі й іншим, що я не є непотрібним мотлохом, що я ще можу працювати, багато років працювати на благо людей. Тільки не тих тутешніх, поганих людей поганого міста. Я ж там був такий щасливий. Ви бачите, що таке місто. Отруює, робить тупим. Серед цих вулиць, цієї суєти, поспіху, пристрастей людина забуває, ким вона сама є, забуває свої уподобання і бажання. Я потрапив у цей вир і, ніби одурманений, крутився у ньому, не розуміючи, що це не моє місце, що все мене тягне туди, до тих людей!

Збуджений, він ходив кімнатою і безперестану говорив:

– Я все продумав. Продаю речі, меблі, бібліотеку, різний мотлох, таким чином підзбираю трохи грошей, за які зможу сяк-так влаштувати собі невеличку амбулаторію у млині, зручну аптечку та подібні речі. Ви навіть не уявляєте, який я щасливий. На всю околицю є лише один лікар, який, крім того, бідує і не може дозволити собі безкоштовне лікування селян. Зрештою, він не хірург. Вони пригадають старі часи, часи, коли я був знахарем, але тепер все буде зовсім інакше. У мене будуть дезінфікуючі засоби та першокласні інструменти. Хо-хо-хо, там на мене чекає багато роботи. Я вже пригадав, що дочка гайового з радоліських лісів має пухлину печінки, ви розумієте? Звичайно, я не міг їй нічим допомогти, не маючи гідних інструментів. Але зараз спробую. Минуло три роки. Можливо, вона ще жива.

Люція стояла нерухомо і з жахом водила за професором очима. Він говорив щось іще, але вона вже не чула цього, повністю охоплена думкою, що він виїде, назавжди виїде, що вона не зможе бачити його щодня, допомагати йому, наглядати за ним, піклуватися про його справи, його здоров’я. Їй стало гірко від усвідомлення того, що він вирішив поїхати і навіть не подумав, який удар це буде для неї. І йому навіть не прийшло в голову, скільки вона страждатиме від такого його кроку. Він не подумав про неї, не взяв її до уваги. Ось і зараз він, схоже, не помічав її. Вільчур швидким кроком по діагоналі перейшов кімнату і сказав:

– Я припустився шаленої помилки, що взагалі звідтам поїхав. Бо й для чого, навіщо, якщо мені там було так добре. Там моє місце, там відпочину від цього міста, там знайду довіру й прихильність. Ось так. У цьому полягає щастя, а якщо не щастя, то у будь-якому разі почуття задоволення, відчуття корисності. Це просто виходить на одне.

Професор говорив про них, говорив про себе, проте жодним словом не згадав про неї. Однак Люція не відносила себе до тих жінок, які легко здаються. Десь у підсвідомості раптом народилося рішення. Наступної миті ця думка знайшла відображення у її словах:

– Я поїду з вами, пане професоре.

Спочатку він не зрозумів.

– Як ви кажете?

Люція чітко повторила:

– Я кажу, що поїду з вами.

– Це ідеально, – зрадів він. – Але я б більше хотів, щоб ви просто приїхали до мене в гості, коли я оселюся там і все влаштується. Ха, я вам там все покажу. Ви побачите, як там красиво і приємно…

– Ні, пане професоре, – перебила Люція його. – Я хочу їхати з вами. Їхати і залишитися з вами там.

Вільчур з недовірою глянув на неї.

– Що за жарти?

– Ніякі не жарти. Я поїду з вами.

– Яка недоречна думка!

– Чому недоречна?

– Ну, як же ви у такому віці на глуху провінцію? Ні, навіть нема про що говорити.

– А я все одно поїду, – стояла на своєму Люція.

Вільчур зупинився перед нею.

– Чи можу я знати, чому? Чому ви маєте туди їхати?

– Допомагатиму вам.

– Але мені не потрібна ніяка допомога.

– Ви говорите неправду. Під час кожної операції потрібна допомога.

Вільчур обурився.

– Для цього не потрібна допомога лікаря. Просто будь-який сільський хлопець чи баба допоможуть.

– Не можу повірити, аби хтось незнайомий з медициною міг бути кориснішим, ніж кваліфікований лікар. А крім того, ви самі сказали, що там буде великий наплив хворих, що вам часто доводилося доручати робити перев’язки комусь некваліфікованому. Я знаю, що можу бути вам користною. Зрештою, і вам також потрібен жіночий догляд. Чому б я не мала їхати? Мене з Варшавою також нічого не пов’язує. Тут мене нічого не тримає.