Путівник розгублених

Хто мандрує?

Марія, Петрова жінка, з Калинівки коло Острополя.

Йона, син Іцка і Ривки, з Острополя, що на Поділлі.

Юсуф, старий дервіш, із села в Албанських горах.

Куди мандрують?

До Святого міста Єрусалиму.

Коли мандрують?

Восени.

Навіщо їм туди мандрувати?

Хай вони самі про це розкажуть.

Шлях Марії: Калинівка — Константинополь — Єрусалим — Калинівка — Печера в Карпатських горах поблизу села Підзахаричі — Єрусалим.

Шлях Йони: Остропіль — Меджибіж — Печера в Карпатських горах поблизу села Підзахаричі — Єрусалим.

Шлях Юсуфа: Джірокастра — Берат — Пустеля над Мертвим морем — село поблизу Єрусалиму, де він затримався на п’ять років, — Єрусалим.

Ось Марія, яка лежить в крові чоловіка і сина, руки і ноги в неї зв’язані, рот заткнутий кляпом, вона намагається відкотитись у темряву…

Ось Йона, з раною в нозі, що не перестає кровити, у важкій від болота шинелі, заповз до печери в Карпатських горах і вгвинчується в її нутро, наче вуж, якому настав час змінити стару шкіру. Чи міг він собі уявити, що це доведеться робити за таких обставин? Все життя мріяв про оновлення, сподівався позбутися своїх діббуків[1], щоб відчути блаженну тишу, котра, кажуть, настає у таких випадках, але не зважився звернутись хоча б до їхнього остропільського ребе Даніеля, бо знав, що той скаже:

— Це все тому, що ти мав чорне весілля[2]. Все, що наша громада дала тобі на кіркуті[3], ти повернув нам на кіркут. Очиститися тобі допоможе свята земля ізраїльська. Я маю трохи. Зять привіз із Палестини, коли приїхав взяти собі за нову дружину сестру покійної моєї дочки…

— О, ребе! — мовив би Йона чорними пошерхлими, наче не своїми, устами. — Я вже отримав від вас колись святу землю. Я посипав нею гроби своїх дітей, зачатих під час моровиці, але їхні босі ніжки досі роблять моєму серцю боляче. Не допомогла мені ізраїльська земля, освячена ще й твоїми праведними руками.

Але він не сказав нічого. Хоч міг би взяти дрібку святої землі й посипати нею під грушкою, на якій повісилася його бідна жінка Дебора, що не могла витримати розлуки з дітьми. А виганяти дітей-діббуків вона б не дозволила. То кого йому краще слухати?

«Я жива, — думає Марія, — але то ненадовго. Я знаю, що то за бандити, з чийого вони гнізда. Отой рябий привозив торік до млина жито, ледь не побився з моїм Петром. Він із Сербинівки. А другий коней вкрав у Миколи Попового. Третій — чужий, москаль, він за старшого. Той не помилує — душогуб. Господи, та беріть усе з хати, не губіть ще одну душу! Синочку, не стогни, прикинься мертвим, бо доб’ють. Я зараз, зараз…» Марія катуляється по долівці, відповзає далі, добре, що сінешні двері одчинені. Якраз убивці пораються коло скрині, схилилися над нею. Марія знає, що на самому дні вони знайдуть скриньку залізну і, поки зриватимуть замок, вона тим часом в сіни, а там в кутку серп має лежати. Ним я переріжу мотузку і втечу через задні двері, покличу на поміч. Так їй в голові колотиться, а серце завмерло каменем у грудях. Їй здається, що рот забитий землею, але ковтнути її вона не може і виплюнути теж. Марія знаходить цеберко з водою, занурює в неї лице, щоб розмочити глину, від кашлю випадає кляп. Вона хапає ротом повітря, але не кричить, щоб не видавати себе. Повзе в куток, де мав би бути серп, сокира, щось гостре, щоб перетерти мотуззя, хоч сама розуміє — бандити зараз її знайдуть. Як не тут, то по слідах на снігу, що почав падати, як стемніло. Вони не бояться: не так ними смерть поганяє, як вони смертю.

Скринька відчиняється. На волю виривається запах ладану, трав, які Марія збирала у Кедронській долині: пахучі, смолисті. Збирала, де листочок, де стебельце, де квіточку, і тепер вони затримують убивць. Вони мнуть те сухе зілля, розтирають між пальцями, відкорковують пляшечку з йорданською святою водою, витягують вузлик зі святою землею. Земля як попіл сиплеться їм на чоботи, зілля кришиться, вода ллється. Від тої суміші утворюється сприятливе середовище для зародження життя посеред смерті за участі ще теплої людської крові, яка чорною стежкою тече до порога, до сіней, де б’ється в путах мати, дружина і господиня.

Один з бандитів взяв до рук вервицю з оливкових кісточок, яку Марія купила в Назареті, не розуміє, нащо вона. Католики називають ті пацьорки розарієм, тут кажуть «чотки», хрестик тьмяно виблискує залізом. Бабу треба вбити, вона мене спізнала, думає він, гойдаючи легку вервицю.

Ніхто з напасників не є втіленням абсолютного зла. Ліва рука спокусила праву на вбивство. Вони не сподівались, що господар з сином так скоро повернуться з млина, залишать його двигтіти й скрипіти в темряві осінньої ночі, не даючи заснути рибі в ставку і горобцям під стріхою. В таку негоду поїхали вечеряти додому, а попоївши, тут же й задрімали за столом. Марія навіть мисок не забрала, аби перемити, не хотіла тривожити. А наймичка відпросилась до хворої матері, попоравши худобу і свиней.

А тепер чоловік з сином зарізані, і їхня кров на ній. І так дивно Марії, що вона бачить усе, будучи неприсутньою, і так, наче то не її хата, не її чоловік з сином, не її руки і ноги. Тільки скринька з Єрусалиму належить їй, з ключиком у замку, щоб не шукати, а в ній — її серце, надія на чудо, її душа.

Марія чує, як відкидають скриньку убік, як ключ відлітає до печі й застряє між дровами. Для грабіжників там нема нічого цінного. А кілька десятків червінців, золоті сережки, перстеники, ланцюжки — вони їх не знайдуть. Марія не скаже, бо вони не повернуть їй чоловіка і сина, який теж віддав Богові душу, зітхнувши востаннє. Рідна кров і рідна земля, змішані з йорданською водою і святою землею, виростають, як гори, вкриваються лісом, затуляючи Марію не лише від убивць, а й від цього світу. І звідти вона чує шепіт:

— Ходи до мене! Дай руку!

Що то за жінка, що так несамовито пручається, намагаючись звільнити руки, зв’язані за спиною? Вони тепер потрібні їй не для того, щоб звільнити ноги і втікати по снігу. А для того, щоб простягнути руку тому, хто дійсно її порятує. Звати ту жінку Марія, а чоловіка Петро, а сина Іван — про їхні душі подбає Господь, а про тіла — родина. А Марія опинилася на межі двох світів, і її очі можуть бачити те, чого не бачили раніше. Срібні ниточки, якими пронизаний Всесвіт, що пов’язують бджолу з вуликом, а вулик з пасічником, а пасічника з гробами на цвинтарі, а гроби з дорогами, чумацькими шляхами, синім морем і квіткою, що цвіте лише одну ніч, а на ранок в’яне, і з зіркою, що давно згасла, але світло її мандрує світами, із загубленою в калюжі підковою, тріщиною у камені, писком миші-полівки і посвистом снаряду, що утворить велику вирву на місці старої хатини… Один з убивць шарпає шухляду столу, гасова лампа перекидається, і вогненні струмки розтікаються довкола.

Дай руку, Маріє, я переведу тебе крізь вогняні мечі, і ти побачиш знову святий Єршалаїм[4]. З розчахнутих дверей видно тоненький серпик місяця. Марія розтинає ним грубу мотузку і простягає руку назустріч Йоні, якого поглинула печера — Левіафан.

Хто такий Йона? Син Іцка і Ривки, з містечка Острополя на Поділлі, солдат російської армії, якого війна занесла в Карпатські гори на його погибель. З Марією його пов’язує щось міцніше, ніж шлюб, — та сама срібна нитка. Ось хто такий Йона. Його назвали іменем пророка, що довго не міг усвідомити своєї місії. І цим Йона з Острополя і нагадує того Йону-пророка. Був би живий Учитель Ізраель Баал Шем Тов[5], він би сказав: «Йона з Острополя пророк, не сумнівайтеся. Чим більше пророк отримує стусанів та плювків у обличчя, тим більший з нього пророк». А Гершеле Острополер[6], волоцюга і жартівник, сказав би: «Не було і не буде в Острополі пророка на ймення Йона, бо наше містечко подавиться Йоною, такий він кістлявий». Ну, то в Острополі… Світ-бо немаленький, і на кожного пророка знайдеться і піч вогненна, і Левіафан. Інша річ — Месія.

У двадцятому столітті люди більше не чекають Месію. Тепер кожен спасається сам, як може. Але пророки нікуди не ділися, вони все ще потрібні. Навіть такі тихенькі та сором’язливі, як Йона з Острополя. Марія йому вірить, бо пророцтва, почуті в дитинстві, завжди здійснюються. Згідно з давнім слов’янським звичаєм вона мала б зійти на похоронне кострище, щоб приєднатись до мужа і сина, але Йона сказав: «Йди до мене!», отже, треба його послухати. Він знає, як ліпше. Йона старший від неї на три роки, він мудріший. У ньому живуть душі його дітей, а душа його жінки Дебори живе у грушці коло кіркута. А самого Йону проковтнула Довбушова гора. Він випустить душі своїх дітей у доброму світі, який мусить для них знайти. А Деборі не треба було затикати дочасно заслінку печі, хоч би вітер і вистудив хату.

Йона хоче забрати Марію з собою, бо вона приліпилася до його серця, як листочок липи, і тепер плаче в темному куті, поверх якого стелиться дим: чому я повернулася з Єрусалиму? Чому не лишилася там, де ніхто не почуває себе чужим? Не вистачило однієї краплі одержимості, і повінь не настала. Хата горить, вбивці кричать, не хочуть втікати без награбованого — кожухів, чобіт, годинника з зозулею, сувоїв полотна. Вони все ще сподіваються знайти золото, тому намагаються загасити полум’я. Марія не усвідомлює, що то горить її хата, до якої її менший син мав привести невістку, горить усе її минуле життя, і тепер у неї є вибір — вискочити надвір або вчепитись у простягнуту руку й опинитися в іншому світі, де все нове і нічого не повториться.

— Ходи зі мною, Маріє! Тут не буде миру ніколи, ти й так втратила все!

Може, то лихий спокушає? Казав же Йона, що коли чогось дуже хочеш, то диявол тебе під’юджує.

— Або тікай! — кричить Йона, бо дим просочується навіть у його глибоку вогку яскиню в далеких Карпатських горах. — Бо вдусишся чи згориш живцем!

То таки Йона. Не лукавий. Той не міг би відпустити її. Йона брав її за руку і завжди відпускав. Слова його не завжди були золоті, але були й такі. Від нікого вона не чула золотих слів, тільки від Йони. Чула залізні, дерев’яні. І сама не говорила золотих слів, бо жінці доводиться збирати в собі метал ціле життя, щоб слова її задзвеніли і були почуті не лише Господом, а й людьми, щоб вона забула про своє жіноче єство і стала просто людиною.

І раптом настала тиша, дим торкнувся уст Марії. А потім вибухли шиби на вікнах, двері розчахнулись, протупотіли важкі кроки. Йона опинився десь далеко.

— Йоно? Йоно? — жалібно спитала Марія. — Де ти?

Вона дивилась не на дверний отвір, що забарвився червоним, а в куток, звідки тягнуло холодом. Їй здалося, що вона чує звідти стогін. І поповзла туди. Раптом полум’я з гулом вирвалось у сіни, протяг посилював вогонь. Марія помітила, що ноги її були все ще зв’язані, а місяць вже був на небі, а серп у коморі. Вона могла ще спробувати розв’язати мотузок і прорватись через вогонь, а могла доповзти до чорного отвору і віддатись невідомості. Там був Йона, живий чи мертвий, або той, хто ховався за його голосом. То була нагода покінчити з безкінечним життям, яке ставало для неї дедалі незрозумілішим і важчим, зрештою, нестерпним. Коли Марія доповзла до кута, руки її не пірнули у порожнечу, а вперлись у дошку.

— Як же це так?! — зойкнула вона, бо повірила, що Йона, який пропав безвісти на війні, хоче її врятувати, тепер від уже неминучої смерті. А виявляється — ні.

Марія не повірила, що то була від початку омана. Ні, вона просто довго вагалась. Треба було відразу йти на поклик, доки існував прохід. Вона притислася чолом до холодної дошки і сказала собі: того не може бути. А тоді крикнула:

— Йоно, я йду до тебе!

І перепона зникла. Марія ящіркою сковзнула у темряву, що пахла прілим листям. І пропав за нею слід.

Тепер вона мала знайти Йону в темряві, яка здавалась їй абсолютною після вогню, що охопив її хату. Марія намацала руками гостре каміння під собою, коліна теж відчули його, але воно наче вислизало, не давало опори. Треба розв’язати ноги, подумала вона, і не то зомліла чи заснула, бо щось уже скінчилось для неї, а нове ще не почалось. Це тривало для неї мить. Перше, що їй спало на думку: вона впала на дно висхлого колодязя і в неї поламані ноги, бо вона їх не відчувала. Марія напівлежачи прихилилась до стіни й намацала мотузки, що обвивались довкола ніг. Ламаючи нігті, вона розв’язала вузол і почала розтирати ноги, щоб приплинула кров. А потім знайшла Йону, що був на відстані витягнутої руки. Знайшла, бо від нього пашіло жаром і він був зараз непритомний.

— Я тут, Йоно, тут! — прошепотіла вона. — Чуєш, я вже з тобою!

Марія лягла коло нього, намагаючись перебрати на себе весь жар свого тіла і всі болісті, бо жінка може витерпіти те, що не витерпить жоден чоловік. І сказала собі: «Спи. Спи, Маріє, якось воно буде».

Вони спали довго і довго. За цей час згоріла Маріїна хата, а в ній — тіла її чоловіка і сина. Врятували люди стайню і клуню. І йшла війна, на п’яти наступала зима. Живі шукали прихистку в мерців, ховаючись по склепах, і заздрили їм. Ніхто не знав, чи Марія і Йона серед живих, чи серед мертвих. По правді, вони самі того не знали. Їм вистачало того, що вони у безпеці. У житті, яке розкидала і переорала війна, вони вже не потребували одне одного, як у дитинстві, коли між ними пролягло слово «Єрусалим». Єршалаїм, казав Йона. З роками воно вже стерлось, розсипалось на літери й окремі звуки. Здавалося, втратило сенс для Йони, бо Марія вже побувала у Святій Землі, і це обернулось для неї не благодаттю, а пеклом, нежданим, незаслуженим, як вона вважала. Голодом, який вона не вгамувала, спрагою, яку не втамувала. Тепер у них буде досить часу, аби поговорити про це. Тут ніхто не буде їм заважати поговорити про все на світі.

Марія лежить серед мертвих бджіл, тисяч і тисяч. Їхні крильця шурхотять під нею, як опале листя. Їхня смерть на її сумлінні, а сумління завжди беруть з собою навіть на той світ. Кожен вулик мав свою матку, а Марія була матір’ю всіх вуликів. Коли вона омила ноги з далекої дороги, то побачила, що всі вулики з її пасіки наповнені мертвими бджолами.

— Не переживай, — мовив чоловік винувато, хоч не мав за собою вини, але навіть для нього світлий день повернення Марії до родини був затьмарений. — Заведеш нові бджоли. А вулики треба спалити.

— Не тут, — сказала Марія. — Десь далеко відвези. Більше бджіл я не хочу.

Вона не витримала б виду чорної випаленої землі посеред зеленого лугу.

Бджоли пішли раніше, і тепер вони у справжньому бджолиному раю. А попіл з чоловіка й сина ще не вистиг, і жаль за ними не дійшов до серця Марії так, як жаль за бджолами. Вона покинула своїх бджіл серед цвітіння садів і сподівалася сама вибрати мед. За медові гроші Марія поїхала до Святої Землі, бодай не верталася звідти. Так вона і сказала Йоні, коли він прийшов за обіцяним вузликом зі святою землею.

— Ходи зі мною, Маріє, — сказав він. — Мушу залатвити свій дитячий гріх.

Вона ніколи не могла встояти перед поглядом його сумних очей. Обтрусила зі свого серця висхлі тільця мертвих бджіл і пішла на єврейський цвинтар із сірим лицем і міцно зімкнутими устами. Вона бачила тільки згорблену постать Йони, який ніс вузлик, затиснутий у жмені, тільки шнурочок, наче мишачий хвостик, звисав.

Йона йде попереду, Марія за два кроки позаду, але в очах зустрічних між ними не два кроки, а дві версти, бо Марія — багачка, православна, а Йона — вбогий єврей, що невідомо з чого живе. Та ще й жінка його повісилася. Вчаділа з дітьми, але її вдалось порятувати. Люди все знають, але в душу зазирнути не можуть. Ніхто не чує, як кожного разу, коли Йона минає окописько[7], груша просить голосом його небіжки:

— Віддай мені Ісаака і Маріам, та й жий собі далі. Або візьми мене до себе!

Так наче Йона винен.

— Знаю, знаю, що скаже ребе Даніель. Аби ти діток наших прогнав. І ще скаже, що не треба було тобі пити горілку в горі, бо вона горе побільшує. Горілку треба пити в радості. І не лягати на кіркуті спати межи гробами.

Але ребе Даніель не скаже, бо не знає, що Йона носить в собі двох діббуків-близнят Ісаака і Маріам. Навіть Марія не знає, та й хто вона для Йони, ця молодиця? Вже сорок літ буде, як вони з Йоною бавились дітьми, дороги в них розбіглися. І три роки, як вона не знає, що Йонині діти не на небесах, а в його змученій душі. Йона постарів, посивів, а дітям все ще чотири роки. Лише святий чоловік може побачити срібну нитку, що тягнеться від Йони до Марії, і від Марії до Йони. І називається ця нитка Єршалаїм-Єрусалим. Часом вона ставала такою тонкою, що тільки Баал Шем Тов міг би її розгледіти. Той, хто носить добре ім’я. Той, хто знає ім’я Г-да. Той, хто зцілював тіло через відмову від гріха. Праведник, який прогнав колись янгола смерті від узголів’я хворого, бо вважав, що той не виглядає на такого, що має померти.

У Марії теж свої таємниці, які вона не може нікому довірити. Нема такого священника. Отець Михаїл сказав би:

— Йди, дочко, в монастир, то місце для всіх покривджених, зганьблених, розчарованих. Там твою душу вилікують.

Але з Марії досить сестри-черниці, яка в шістнадцять літ пішла з дому служити Богу. Не була сестра Марфа, в миру Олена, ні покривдженою, ні розчарованою, ні зганьбленою. То як вона могла її зрозуміти?

Марія з Йоною проходять між двох горбків, звідки вибирають жовту глину для всіляких хазяйських потреб. Вона нагадує землю в Палестині, тільки м’якша, без камінців та піску. Зверху шапка чорного ґрунту, пронизаного дрібним корінням звітрілих сухих трав. Під ногами гнилички, на яких сидять оси. (А бджоли мертві, мої бджоли мертві.)

Йона з Марією йдуть, оси їх не чіпають, бо вони гіркі. Виходять на поле, до окописька, що потопає в осінніх травах, з яких заледве виглядають надгробки. Найбільший з них — над могилою рабина[8], який завдяки 78-му псалму врятував остропільських євреїв від козаків Хмельницького, хоч сам загинув. Йона розповідав про нього Марії. Вона бачить зараз лише його худу спину в запраній ситцевій сорочці і руки, що розсувають траву. На якусь мить жінці здається, що на спині Йони сидить величезний павук і керує його рухами, настільки думки в нього далекі від того світу, що залишився за межею цвинтаря. Марія сама піддається чарам павука, як удома піддалася чарам очей Йони, що сказав:

— Ходи зі мною, Маріє!

Так кажуть каліці, чи навіть мерцеві:

— Встань і йди!

І лише коли вони доходять до найглухішої частини цвинтаря, що поросла кущами ожини та шипшини, Марія здогадується, що павук цей — страх. Йона боїться батька, який із його вини ліг у подільську землю без дрібки святої землі, котру отримав колись з рук побожного меджибізького рабина і беріг для такої оказії, як власний похорон[9]. Марія би теж боялася. А ще Йона відразу не може знайти могилу в тих хащах, де поховані ті, хто помер давно. І це вона також добре розуміє, тільки допомогти нічим не може. Як і залишити його самого, бо невдовзі корови повернуться з пасовиська, а наймички може не бути вдома. Стала вона норовливою і пащекуватою, відколи Марія повернулась.

І що вона тут робить на жидівському цвинтарі? Йона завжди був трохи не при собі, а тепер після смерті дітей та жінки вже геть дивний став. Щось бубонить собі під ніс, верещать коники в траві, голоси зливаються в одне… «Е, хіба я ліпша за нього!» — видихає Марія, обриваючи павутиння бабиного літа, і ступає на крок ближче до Йони. Він різко зупиняється, і Марія ледь не падає на нього, торкаючись рукою плеча.

Убогий кам’яний надгробок вже похилився і літери на ньому обросли мохом. Йона розгортає траву. Там мурашник, крихітний, але сердитий. Йона не може годувати мурашок святою землею Ізраїля. На надгробку дві долоні, які вже зачекалися святої землі[10].

Марія думає, що Йона молиться. Вона теж проказує Отченаш про себе і швиденько хреститься, хоч бачила Йониного батька раз чи два, але всякого небіжчика треба пошанувати. Вона не дивується Йониному вчинку. В них так само: мрець буде приходити у снах, доки не вволиш його волю і не закопаєш у могилі те, що забув чи пожалів віддати. Йона заходить з іншого боку. Там дірка, певно, миша прорила. Він сипле суху землю в ту нірку, бо так ближче до праху батька, і йому здається, що зараз той спрагло вхопить землю, якої вже зачекався.

— Тікай, татку! — просить Маріам.

— Тікай, тату! — просить Ісаак.

Скільки ж то років Йона не був на могилі батька? Багато-багато. Хотів сам привезти святої землі ізраїльської, тому боявся йти. Все йому здавалося, що як прийде без обіцяного — батько озветься до нього, спитає: приніс? І от він прийшов, але не відчуває ні радості, ні полегшення. Коли він вів Марію сюди, в душі його звучала арфа Давида. А тепер він вдивляється у ненаситну мишачу нірку, як у шеол[11].

І він не міг сказати Марії:

— Ну от, тепер мій отець спочиває в Ерец Ізраель.

А Марія не може йому відповісти:

— Нехай спочиває у мирі!

Натомість Марія каже:

— Чому ти не поїдеш, Йоно, в Палестину? Тебе тут нічого не тримає. Я дам тобі гроші на дорогу. Будеш обробляти землю з вашими, на кораблі з нами плив цілий гурт переселенців.

— Що ти кажеш, Маріє? — відсахнувся Йона. — Не можна мені їхати, бо…

Він озирнувся на грушу край цвинтаря, де знайшла притулок душа його, хай не зовсім любої, але дружини, матері його дітей, з якою він узяв шлюб на цьому ж таки кіркуті, бо всі йому товкмачили:

— Чому б тобі, Йоно, не стати нарешті під хупу[12], і порятувати остропільських євреїв від напасті? Маєш вже поза тридцять літ, нікому про тебе подбати.

А хіба Марія з любові повінчалася в калинівській церкві зі своїм? Плакала, просила не віддавати її за старого, ніхто її не питав.

Йона посміхнувся:

— Хочеш, аби я покинув Остропіль? Як сяду я на той корабель, зразу здійметься буря, вирине з моря Левіафан і проковтне мене.

— Не буде з тебе наїдку, Йоно, — засміялась Марія. — Худий ти дуже.

І вже хотіла обійняти його, як у дитинстві, коли Йона нарікав на своє ім’я і не на жарт боявся морського чудовиська, як груша залементувала:

— Не пущу своїх дітей до Палестини, не сподівайся! Сам їдь, а дітей мені лиши!

Очі Йони оскліли. Таке з ним траплялось, коли він раптом пригадував той страшний день, коли втратив усю родину. І сам він став немов скляним: тіло його набуло прозорості й нагадувало задимлене скло в гасовій лампі. Йона завжди був трохи не при собі, хоч Марія могла би й посперечатись щодо цього. Але в таких випадках мусила визнати: Йона таки добре не при собі — причинний від нещастя.

Зараз вона стояла і чекала, бо знала, що такий стан у Йони триває недовго. А потім до неї дійшло, невідомо звідки, розуміння, що насправді діється.

— Йоно, — тихенько сказала вона, — ти чуєш якісь голоси?

Але Йона не чув Марії. Дебора сварилась, діти сперечались між собою, а він все це слухав. Йона знав, що діти несправжні, і жінка його діббук, ув’язнений у груші, але голоси були їхні, впізнавані, рідні. І він не міг би їх вигнати з себе, як кіз із городу. Вони мусять самі покинути його. Тільки не треба вступати з ними в бесіду, бо тоді вони поглинуть його душу цілком. Ні він, ні Марія не помітили, що покинули цвинтар. Прозоре Йонине тіло обвивали гілки груші. Так він виглядав збоку. А Марія просто стояла поруч, не помічаючи того.

Від раптової слабкості Йона похитнувся, послизнувся на гнилючці, що скотилася з краю кіркуту. Марія вхопила його за лікоть і потягнула вниз по стежці, відчувши неприязнь цього місця, вже не скляного, а звичайного Йони, товариша дитячих літ. Його горе заполонило її серце, як то буває з жіночими серцями, витіснило з нього тугу і страх, додавши сили й кріпості духу. Такої метаморфози не годна зазнати жодна особа чоловічої статі.

— Тобі треба піти до рабина, Йоно. Але не до вашого, а до чужого. Певно, у Меджибожі живе правнук того Бешта, що ти мені про нього стільки розповідав. Звісно, він не такий славний, як Бешт, але дрібка Бешта у ньому знайдеться.

— Ти так вважаєш? — спитав Йона, що вже майже оговтався, хоч і почував слабість в тілі. Якби йому хтось сказав, що дрібка світла Вчителя присутня в християнці Марії, він би повірив. Але чи є вона в нащадках Бешта? Б-же світло не передається через кров. Може, вони і схожі на Бешта зовні, але слава про них не дійшла до святої громади Острополя. Дух Вчителя не забажав вселитись у їхні тіла. Подібне тягнеться до противного, а не до подібного, мудрий не обирає широку дорогу чи втоптану стежку, а йде крізь хащі й болота.

— Я подумаю, — буркнув Йона, хоч уже думав про це не раз і не два. Будь-який ребе розпізнає в ньому одержимого діббуком і захоче прогнати духа криком і страшними молитвами. Через якийсь час, до року, Йона вмре, бо серце його буде надірване. Тож хай краще повисить він між раєм і пеклом, погойдається, доки не знайде вихід. Ні, Йона не був боягузом, він хотів сам знайти шлях до звільнення. Йому подобалось пливти за течією, але не так, як інші пливуть — бездумно, а щоб самому обрати час і місце, коли треба пристати до берега. Чи дозволити себе затягнути у вир. Чоловік мусить володіти часом, бо у кожного він свій.

Вони зійшли у діл і розчинились кожне у своєму просторі. Наймичка доїла корів. Чоловік з сином були у полі. Годинникова зозуля шурхотіла на всю хату, нагадуючи Марії, що кожна хвилина віддаляє Марію від подорожі. Ще ноги як слід не призвичаїлись до рідної землі, як уже минуло два тижні. Де був Йона досі? Чому не прийшов? Марія день у день показувала і роздавала вервиці, образки, хрестики, пляшечки з йорданською водою, і все чекала, що Йона прийде по вузлик зі святою землею, вибравши часину, коли нікого з сусідів не буде, в такий як зараз полудневий час. Бідний, несміливий Йона, з яким вона оплакала б своїх бджіл. Присутність Йони нагадувала їй ще про одну давню втрату, але навіть з ним вона не могла про це говорити. Це не можна передати словами, а тепер ще й тому, що Йона втратив усе геть чисто, а вона тільки частину. Те, що не передати словами, можна передати вчинками.

Марія, як бувала в Острополі, давала Йониним близнятам то щільник, то яблучка, то бублики з крамниці, зумисно звертаючи до його хати. Як не було дітей на подвір’ї, то клала на колоду, на якій діти бавилися.

Скільки вже літ минуло, як діти померли? Три чи чотири. Її старший, Степан, тоді ще не женився, але вже жив у Старокостянтинові при бездітному дядькові, помагав при кузні. Там і дівчину собі знайшов. Батько спершу бурчав, що так далеко жениться, але поблагословив. Більше Іванові дістанеться, молодшому, хоч Степан, як відділиться від тестя, отримає свою частку грошима.

Марія чекала, поки наймичка процідить молоко, а тим часом збирала чоловіку й сину обід, щоб однести в поле. Сама віднесе, щоб збутися думок про Йону, бо нечасті зустрічі з ним виштовхували Марію з того звичного світу, з яким вона змирилась. Хоч то була лише давня дитяча приязнь. Але з іншим небом, і з іншим сонцем.

Має вона достаток, найбільша господиня в селі. Двоє синів, є для кого жити. Але що їй з того?

— Що мені з того? — каже пошепки Марія.

Ніби знала, що Господь ще зранку поставив на ній печать. Не треба було дивитися в люстерко, щоб її побачити. Печать туги за незнаним, печаль за нездійсненним. Під вікном її душі завжди хтось плакав. То її треба було віддати в монастир, а не сестру. Батько мав вибір. Дав обітницю, як омине дім пошесть, він тоді саме женився, то віддасть одну дитину служити Богу. Віддав наймолодшу з трьох, що мала трохи криву ніжку з народження. Негарно вийшло, казали богомільні жіночки, що їм цікаво було, чи віддасть Юхим обіцяне. На тобі, Боже, що мені негоже.

Старша сестра лишилась при батькові. Мала рівні ноги, але криву душу, доповідаючи матері й батькові про всі дрібні гріхи сестричок. Виросла жадібною, заздрісною, бо Петро хотів узяти Марію, а не її. Правда, і її посватали через рік, але жаль лишився. Правда, велося їй гірше, ніж Марії, чоловік не був таким хазяїном, як Петро, чарку полюбляв.

Проводжаючи воза з вуликами, що батько подарував Марії перед смертю, бо привчив її змалку ходити за бджолами, сестра вигукнула:

— Аби вони всі тобі повиздихали!

Після похорону Марія не ступала більше на батьківський поріг, але приймала на великі свята сестру з дітьми, аби люди кістки їм не перемивали. Ходила на цвинтар по той бік Случі, до матері, що померла перед тим років за десять, і до батька. І ніколи не забувала подякувати батькові за бджоли. Просто за бджоли, а не за прибуток від них. Якби не пасіка, серце Марії б зачерствіло, як то буває у літніх жінок, що віддали всю ласку родині, а взамін не отримали нічого. Коли вона слухала, як бринять бджілки у вулику, то чулася затишно і спокійно. Вона знала, що то бджоли підказали татові віддати їй пасіку, щоб Марія могла здійснити свою мрію — побувати в святому Єрусалимі.

Вони чули не раз від неї і від Йони, коли ті були малі, про найкраще місто на землі, звідки можна потрапити просто в райські сади. А батько здогадувався, що сестра з чоловіком продадуть пасіку, бо не вміють ходити коло бджіл і Божі створіння їх не люблять. Він подарував Марії пасіку ще при житті, а не заповів, бо Текля би потрула бджіл, якби дізналась, що не їй вони, а багачці-сестрі дістануться. Передав дочці як годиться, при свідках, дякові та поважному сусіді Миколі. Сестра тільки люто блимала і траскала дверима.

Але потім Марія подумала, що бджоли — то Божі посланці, і що тим даром нагородив її сам Господь. Правда, спершу приймала вона цей дар якось розгублено, бо знала, який тяжкий труд — опікуватись бджолами, коли маєш велике господарство. Але сини вже повиростали, втішала вона себе, не знаючи, що великі діти — великий клопіт, і їй доведеться багато чим пожертвувати задля бджіл, оскільки вона не збиралась наймати пасічника. До останнього помагала батькові при бджолах. Сестра про те не знала, бо влітку пасіку батько вивозив під ліс. А в Марії лука була коло річки, недалечко від хати, сіно звідти йшло худобі.

Увечері, як бджоли повернулись кожна до свого вулика, повантажили всі вулики на дві підводи й повезли прямо на луку, де сіно вже стояло в копицях.

— А як не приживуться? — злякалась Марія.

— Приживуться, бо ти своя. А в мене вони пропадуть, сама знаєш, — відповів батько, важко дихаючи. Лице в нього було біле, позначене печаттю смерті. — А ти дбай про бджілок, дочко, продавай мед, а гроші пусти на якесь добре діло.

Пізніше Марія придумала, а потім сама повірила, що батько велів їй поїхати на прощу в Святу Землю і помолитись на Гробі Господньому за їхній рід, аби відвернути від нього нещастя. Дванадцять вуликів як дванадцять апостолів, дванадцять колін Ізраїлевих, дванадцять місяців у році. Як дванадцять праведників, що є в кожному поколінні.

По вечері, на якій були присутні батько і двоє свідків, Марія відпровадила їх і стояла біля воріт, чекаючи, доки не стихне звук коліс, і не настане блаженна вечірня тиша, вже майже ніч. А тоді пішла на пасіку, що пахла новою травою, але на пагорбі й коло фільварку от-от мали зацвісти липи, і латка гречки, що сіяли собі на потребу, згодиться тепер. Вона присіла коло першого вулика, міцного, збитого на славу. Тато був неабиякий тесля. Відсунула засувку льотка і сказала:

— Ти будеш «Петро», той, що апостол, бо мого чоловіка теж Петром звати. А ви, бджілоньки, будьте ласкаві до мене і моєї родини. Ваш господар недужий, а я його донька Марія. Тут вам буде добре.

— А ти, — сказала вона до другого вулика, не так міцного, як ошатного, зі світлої деревини, — будеш зватися тепер «Павло», той, що апостол. Ви, бджілоньки, літаєте на сім миль довкола вулика, а святий Павло обійшов сім і десять земель, аби нести світло Боже. Будьте добрі до нас і вибачайте, як що не так. На той рік я посаджу тут сад.

— А ти, — звернулась вона до третього вулика, — будеш «Іван». Хай святий апостол береже тебе і мого сина Івася від недуги і злого ока. Щоби бджілоньки мали силу нести мед до вулика і не потомились.

— А ти будеш «Хома», як той апостол навернувся до Христа, так і бджілки твої навернуться до моєї пасіки.

— А ти будеш зватися «Андрій», як той апостол, що приніс Святий Хрест на нашу землю. Буду ходити коло бджілок, як коло рідних дітей, по справедливості з ними чинити, аби ніколи не були голодні.

— А ти будеш «Симеон», той, що апостол. Збудую до зими бджілкам хатину теплу, хай відпочивають, сили набираються…

Пилип, Натанаїл, Матвій, Яків, Тадей, Симон, Юда… Ох, Юда! Не хотілось Марії називати вуликом іменем того, хто зрадив Христа за 30 срібних, кривдити бджіл. Тому вона назвала його «Дванадцятий».

Сестра-черниця подарувала їй колись Святе Письмо. У неділю чи на празник, по обіді, Марія сідала коло столу й читала. Була вона така одна в своєму селі. Навіть в Острополі такої не було. Чоловік не любив її за читанням, сам ледве вмів розписатися, Марія ще й рахунки вела. Тому він терпів, бо то ж Святе Письмо. Мала Марія і молитовник, що його подарував отець Микола за щедрі пожертви на церкву, і різні книжечки про життя святих, однак найбільше Марія любила Євангеліє, бо воно оповідало їй про омріяну Святу Землю.

Марія стоїть на сіножаті, яка через п’ять років стане садом, ще одним джерелом прибутку для її родини. Чоловік давно спить, сини пасуть коней в нічному, далеко за рікою, — а вона сама і одинадцять апостолів, без Юди. Час би їй спати, але вона не може відірвати погляду від неба, всіяного зірками, яке напружено бринить, передаючи безкінечні послання. Здається, ось-ось і вона почує щось, призначене їй. Готова всю ніч так простояти на мокрій від роси землі, розчинитися в прегарній подільській ночі.

Сама, завжди сама, хоч повно челяді в хаті, а нема з ким поговорити, хто б порадів з нею. Хто б зрозумів, що то не просто пасіка, а цілий всесвіт, якому вона віддаватиме тепер усю силу свою і любов.

Досі Марія жила непросто: не наважувалась грубіти душею, але й не могла обтрусити з себе пил буття, перебувала на межі, й це її муляло, тривожило. Але тепер у неї є дар отця, що тяжко її скривдив, віддавши за нелюбого чоловіка, вона перетворить цей дар на військо, що перебуватиме під опікою Апостолів Христових. Завтра вранці вона прийде сюди зі святою водою, окропить нею вулики і прочитає молитву, якої нема в молитовнику, але знають її усі пасічники:

«Господи, Творче неба й землі, і всіх тварей видимих і невидимих, що поставив єси Архангела свого Гавриїла благовістити Діві Марії зачати із Духом Святим во чреві Господа Нашого Ісуса Христа, і нині суть небеса і земля слави Його. Господи, пішли бджолам моїм зачати густі меди, жовтії воски, часті рої. Господу Богу на хвалу, а мені, господині вашій, на пожиток манну од роси небесния і од влаги земния, і од всіх зелій цвітучих і дерев по Землі. Божією поміччю і всіма святими небесними силами і дійством святого Зосими».

Марія йде, не озираючись, до своєї Калинівки повз руде поле гречки, залишає за собою Йону, щоб знайти його знову в земляній норі і вже не згубити довіку. Залишає Йону, приголомшеного тим, що він зробив, — сповнив свою обіцянку, домішавши до масної подільської землі жменьку землі з Ерец Ізраель. Йону з його дітьми-діббуками, обтяженого ними, як бджола взятком.

І близько вже той час, задимлений грозовими хмарами, коли Йона опиниться зі своїм взятком у Карпатських горах, де великий Вчитель Бешт[13] зрів, набирався сили. Якщо Бешт зумів з’єднати дві гори докупи, щоб перейти прірву, то невже Йона з Острополя не зможе скинути свій взяток і звільнитись від нього в той спосіб, який вважає найкращим для себе і для дітей? Він не хоче бути для душ Ісаака та Маріам Левіафаном, їм там тісно, вони не зможуть вирости, стати вільними. Та і Йоні недобре. Коли діти починають говорити в ньому, доводиться тікати, лишати роботу, аби чужі люди раптом не почули з уст Йони, який латає взувачку бідним, дитячий лепет. А ще гірше, коли в прекрасній святій синагозі Острополя Йона надимає щоки, затуляє рота рукавом, аби з нього не вирвалося щось, окрім молитви. Або коли доводиться в темному кутку битись головою до стіни, відчуваючи, як тисячі колючих голочок впиваються в серце, і воно спливає кров’ю. Ходити порожніми полями, слухати шепіт, сміх у собі, бо діти такі — ні злі, ні добрі.

Марія обертається і не бачить Йони, хоч відчуває його присутність. Хай тобі добро буде, Йоно, я думала, що ти йдеш за мною, хоч чого тобі йти до Калинівки, як ти живеш в Острополі? А може, то вона веде його тінь на мотузочку, бо не наговорилася з ним, і хтозна, коли ще випаде така нагода. Як по правді казати, то вже багато літ, відколи вони з Йоною перестали бути дітьми, вона розмовляє з тінню, не може відпустити Йону від себе, обірвати срібну нитку між ними, бо тоді лишиться зовсім сама — нікчемна, спустошена, безсила. Хай Йона буде хоч тінню, аби не щез назовсім. Шкода, що тінь не може відповісти, не може розрадити, але їй не звикати.

Якось у час, коли світло таке, що не знаєш, чи воно з Шеолу, чи з Едему, Йона відламав гілочку з тієї груші, на якій повісилась його жінка. Сказав їй — це не для того, щоб завдати тобі кривди, бідна моя Деборо, а так, про всяк випадок, раптом грушу зріжуть, бо вона вже стара. Носив її при собі, теж про всяк випадок, раптом здійметься такий вітер, що віднесе його на край світу. Чи раптом йому доведеться тікати як не від людей, то від себе.

Гілочка не дорікала, не сварилась, нічим себе не виявляла. Власне, і Дебориного духу в ній не було. Просто коли Йона намацував у себе в полі чи то піджака чи шинелі дерев’яний патичок, то згадував одразу свою жінку — балакучу, галасливу, часом пекучу, як перець. Мала лице подзьобане віспою, але перець не потребує краси, не в тому його призначення, щоб вабити око. Такою була і Йонина матір.

Коли Йона покинув Остропіль, гілочка була в полі його каптана. А коли пішов на війну, то сховав її у полі шинелі. Можна сказати, що на війну Йона пішов з усією родиною. В Острополі він залишив Марію, навіть не попрощався, бо покидав містечко ненадовго.

На війні Йоні доводилося підбивати та латати чоботи солдатам і навіть офіцерам, коли не стріляли. Діти-діббуки мали в кого вселитись, якби Йона загинув. Часом йому здавалося, що вони берегли його від куль і снарядів. Бува, сидить Йона в окопі, копирсається шилом у чужому чоботі, й раптом починає відчувати страшну спрагу. Підведеться, щоб набрати води з діжки, а тим часом на те місце шурх осколок, або свисне куля. Правда, чимало солдатів мали таке везіння, не один лиш Йона. Мали при собі хто зашиті єврейські молитви, хто образки святих. Про те, що гілочка груші могла би бути оберегом від куль, Йона не думав. Дебора любила понад усе дітей, а не його. Вона була одержима материнством, може, тому що батько покинув її матір ще до народження дитини, тобто Дебори.

Справжня бійня почалась уже в горах, і аж тоді Йона пізнав війну по-справжньому, коли ні образки, ні хрестики, ні молитви не допомагали, і «щасливці» падали один за одним у криваву твань. Тоді діти-діббуки закричали наляканими голосами: «Тату, тікай на гору!» Гора видавалась величезною, Йону вцілило в ногу осколком. Він збирався прикинутись мертвим, але кулі потрапляють і в мертвих. «Ти зможеш, тату! — плакала Маріам. — Ми не хочемо тут залишатись!» І Йона побіг, поповз, подерся під покровом похмурих дощових сутінків, що переросли у благословенну темряву ночі. У ній Йона і сховався від війни. Він це зрозумів, як тільки гілля невідомого дерева вирвало в нього гвинтівку і скинуло її в провалля, з якого він відчайдушно вибрався.

— Все, — прошепотів він пересохлими губами, — вже все, діти…

Марія йшла, її білу хустку було видно здалеку. На небі з’явились передосінні хмари, налиті свинцевою мрякою, а позаду почав торохкотіти віз. То міг бути хтось із знайомих. Але Марія не вміла повелівати хмарами, щоб одна з них спустилася і закрила її від цікавих очей. Вона лише насунула хустку на чоло й трохи згорбилась. Повз неї, обдавши курявою, проторохкотів віз з трьома діжками, не знати, порожніми чи повними. То їхав Мотл додому, на шабат, весело мугикаючи собі під ніс. До жінки і дітей. Він упізнав Марію і привітався, знявши капелюха.

— Не треба було покидати бджіл, — сказала собі Марія, полегшено зітхнувши. Окреслила для себе причину невимовного жалю, що гнітив її, відколи вона повернулася з Єрусалиму. Згадала сестру-черницю, до якої приїжджала перед прощею, більше похвалитись тим, що їде, аніж просити благословення. Бо молодша сестра не рівня старшій. І Марфа ще й підмастила не дуже мудро, краще б солі підсипала:

— Великої благості ти сподобилась, сестро, нагородить Господь увесь твій рід!

Марія не відчула в її словах ні лукавства, ні фальші. Вона й справді вірила, що до Святої Землі їдуть, аби зцілитися, відвернути нещастя, а не надбати його повні міхи.

Повні міхи мертвих бджіл. А над ними — сонце, схоже на купол мечеті, що покриває Наріжний камінь. Не бачила вона того каменя, бо православним його араби не показують, забрали собі. Християнам дістався камінь, на якому Ісус благав Отця відвернути від нього Чашу спокути. А кому віддати камінь, що лежить на моїй душі? — думає Марія. Може, Йона тому й відмовився їхати в Палестину, бо щось знав? А чи не він протуркотів їй усі вуха про Єрусалим, правда, вони тоді були малі, і Єрусалим був у їхніх очах золотим містом, де зустрічаються всі, хто не міг зустрітись раніше. Ні, Йона не винен. Він казав, що коли прийде час, тоді перед ним, як сувій, розвернеться дорога до Святого Міста. Хоч навіть Учитель Бешт чекав рік в Константинополі, але Єрусалим його не покликав до себе, і він повернувся до свого рідного Меджибожа, де слава його засіяла ще більше. Ніхто не докоряв йому, що не зважився сісти на корабель. Єрусалим має оселитися в твоєму серці, а не ковтати тебе жадібно, як Левіафан, — виправдовує свою відмову Йона, збившись з дороги і набравши на себе собачих реп’яхів. Йому теж не хочеться потрапляти на очі одновірцям, хоч нині п’ятниця, навечір’я шабату, і треба щось купити. Але він пригадує, як в сірих очах Марії погас вогник, як суботня свічка, коли вони прощались, й ноги самі обирають шлях, де нікого не зустрінеш. У його вікні, як завжди, горітиме свічка, коли він повернеться з синагоги. А напитися можна і води.

Ось — старий Юсуф, який майже осліп від того, що надто довго дивився на сонце. Тепер він дивиться на дорогу, яка веде до Єрусалиму і з Єрусалиму. З ранку до вечора. Йому теж потрібно до Святого міста, де під золотим куполом на нього чекає Наріжний камінь. Але ще не настав час. По нього прийдуть цією дорогою двоє, чоловік і жінка, з далекого краю. І він станцює посеред Святого міста на його честь.

Востаннє він танцював на честь Аллаха на майдані вбогого села, аби підтримати своє старіюче тіло якоюсь поживою, і впав, спіткнувшись об камінь, похований під шаром пилюки. Його товариш спересердя кинув об землю стареньким бубоном, і той розколовся, шкіра тріснула. І водночас тріснуло небо угорі, й у тріщині став прозирати інший світ. Лежачи в пилюці, дервіш дивився на той світ, а світ на нього. І побачив, як по іншому небу по білій дорозі йдуть двоє чоловіків, а за ними дріботить жінка. Ну, нехай ідуть, що йому до того. А що ж тепер буде з ним?

Те саме подумав його молодший товариш, що крім бубона не володів нічим, і страх здохнути старим і самітним все частіше охоплював його в голодні й холодні ночі. Він боявся проявів того страху більше, ніж голоду і холоду. І хоч він дивився тріщину в бубоні, а не на тріщину в небі, теж отримав знак: йому треба піти в гори до заклинача змій, який має доньку і не має сина. Той колись пропонував йому лишитись у нього, кинути бурлакувати, але він відповів, що не готовий ловити змій у розколинах й жити в глушині. Тепер, не довго думаючи, він встав, пошпурив бубон у глядачів і пішов подалі від навіжених дервішів, яким йому довелося служити, і від цього, що так зганьбився. Цей особливо йому дошкулив, бо був надто терплячий і невибагливий, і танцював як сновида, і не мав у собі тієї благості, що приносить гроші. Хоча, видно, знав, як і всі ми, ліпші часи. Обоє, музикант і дервіш, не зрослись ні вдачею, ні фортуною, тільки бубон скріплював їх, не дав розійтись.

А тепер — нема бубна. Не скріпити ні обід, не склеїти шкуру, а нового ніде взяти. Обидва відчули полегкість. І більше не зустрілися в цьому житті, хоч і думали один про одного.

Від кількох літ, уже геть старий, Юсуф мешкав спершу у вдови, а потім у її дочки, теж вдови, що мала вже свою дочку, у вбогій халупі в селі при дорозі, ставши заручником їхньої безпеки. Чоловіки в тому селі часто зникали по дорозі до Єрусалиму. Те, що святий чоловік оселився у них, було великим благом — хто б наважився скривдити цих жінок? Й інших мешканців села також. Розбійники вже давно оминали село, з якого століттями брали данину як не худобою чи грошима, то людьми — хлопцями та дівчатами. І всі з цим мирились. Однак розбійники любили похизуватись: серед ночі влітали в село, розмахуючи факелами, підпалювали чиюсь хатину, робили рейвах, лякаючи жінок та дітей, і зникали з наперед визначеною здобиччю. Пострах, як відомо, випереджає непокору. Часом вони забирали якогось чоловіка чи хлопця у ватагу, і родичі тепер чекали, що рано чи пізно отримають його тіло чи просто голову. Зате пару років родина могла жити трохи краще і влаштувати одній з дочок весілля.

З Джамілою трапилося значно гірше. Її чоловік пішов на роботу в Єрусалим і одного разу не повернувся до неї і до маленької Амаль. Вона шукала його на будовах, чоловік був землекопом, але виявилось, що той уже третій день не приходить на роботу. Сусід, який товаришив йому того дня, сказав, що разом з ним дійшов до міста. Але чи казав він правду?

Відтоді трави, які вирощувала Джаміла, були политі її сльозами. Коли старий дервіш з’явився у їхньому домі, вона спитала, чи не бачив він її чоловіка.

— Ні, — відказав він. — Якби з ним трапилось щось лихе, тобі б сказали люди. А якби з ним трапилось щось добре, Аллах послав би тобі з янголом сну звістку. Чи посилав тобі Всевишній звістку?

— Не знаю. Одного разу мені приснився мій чоловік в обіймах іншої. Він обіймав її, і навіть не соромився мене, а мені сказав: «Іди собі, Джаміло, дитина плаче».

— То це, певно, і є та звістка, — мовив старий. — Твій чоловік покинув тебе, і він тепер у раю.

І Джаміла зраділа, запишалася. Тепер вона може дивитись спокійно в очі сусідам і сказати дочці: «Твій тато в раю, бо він чесний, порядний чоловік. Якщо ми будемо чесні й порядні, то стрінемося з ним колись».

Чутка про це розійшлася селом. Всі жінки стали заздрити Джамілі і приходити, аби старий дервіш познаходив і в їхніх снах звістки від Аллаха. Джамілу це обурило. Ще бракувало, аби поважного святого чоловіка зробили ворожбитом. Хоча вона не надто втішилась, коли він до них прибився і щось таке сказав матері, від чого та заплакала і поцілувала йому ноги. Виявилось, що він стрічав її батька і приніс від нього звістку. Мати померла через рік, і лише тоді Джаміла оцінила, як їй пощастило, що в домі у них живе святий чоловік. Мовчазний, тихий, з появою якого розбійники перестали навідуватись у село. Вона навіть вирішила, що коли старий надумає покинути їх з Амаль, то вона піде за ним. Бо він став жорнами, які перемелювали хліб її життя. Вона ніколи не забуде того, що сказав він, коли померла її мати:

— Всевишній забирає зужите життя, щоб замінити його новим. Не бійся, дочко, смерті. Квітка в’яне, але насіння, сховане в ній, проростає.

Сказав краще, ніж їхній мулла. Де їй було знати, що його білі одежі з верблюжої вовни для священного танцю давно перетворились на птахів і зникли в бездонному небі.

— Але то його шлях, не менш правдивий, ніж ті, хто проповідував у помаранчевих садах серед троянд, — промовив Йона так виразно, що Марія, яка дрімала серед своїх мертвих бджіл, відразу прокинулась.

— Боже, та в тебе гарячка, Йоно! Ти мариш.

— Ні, — простогнав Йона уже іншим, хрипким ослабленим голосом. — То мені приснилося.

З розколини угорі просочувалось місячне світло. Лице Йони було таке бліде, аж біле. Він спитав нерішуче:

— А з тобою ніколи не бувало такого, щоб чуже життя тобі розповідало про себе? Спершу уві сні, а тоді, коли ще як слід не прокинувся.

— Хіба я не вмерла? — спитала Марія.

— Ні, в тебе почалося нове життя. Подивися, що в мене з ногою, бо я її не чую.

— Ой лишенько! — зойкнула Марія, торкнувшись мокрої від крові штанини. — Треба води, аби рану промити і перев’язати чимось.

— У мене баклага в кишені і ніж, і бинт. Подивися, чи кістка ціла.

— Тебе, що, підстрелили, Йоно?

— Так війна ж, Маріє. Коло мене снаряд розірвався. Крові багато витекло, поки я на гору видирався. Чи… мене щось винесло, не пам’ятаю. Я заліз в цю печеру, і заснув. Мене твій голос розбудив. Ти мене кликала…

Марія не пам’ятала, чи кликала його, та й не могла, бо рота мала заткнутого ганчіркою. І там, де вона була, нема війни. Їй казали, що на Йону прийшла картонка, ніби він пропав безвісти, хоч ніхто не знав, як він умудрився потрапити на війну. Таких, як він, не брали. Застарий був Йона для війни. Певно, сам напросився.

Її здивувало, що Йона був покритий павутиною, наче його павуки ховали від війни. Скільки ж він тут пролежав? А рана, видно, недавно почала кровити, бо під ногою сухо. Марія сподівалася знайти в кишені Йониної шинелі складаний ножик, з яким він ніколи не розлучався. Виторгував за малину, яку вони назбирали у лісі вдвох. Батько й не знав, де вона. Марія віддала все, що назбирала, Йоні, а той потай від своєї матері купив собі ножик. Тепер то був інший ніж, теж складаний, але великий і важкий.

Марія розрізала штанину. Жива кров сочилась поверх засохлої, але не бігла. Вона лила на рану воду, доки не змила кров й побачила, що ран кілька, і з них стирчать осколки заліза. Вони легко вилізли, Йона не встиг навіть нічого відчути, а кров почала сочитися сильніше. То не біда. У них в селі спиняли кров павутиною. Марія зняла з Йони павутину, він тільки лице мав без павутини, і руку, якою витяг її з палаючої хати. А тоді замотала грубим бинтом. Витратила увесь, щоб грів, як онуча, литку.

Йона терпляче все зносив, тільки сіпався трохи, а далі наче заснув. Марія зіщулилась коло нього, а місяць, що присвічував їй при поранні коло Йониної ноги, помандрував далі.

Тоді в Єрусалимі Марія не могла надивитися вночі на зорі, такі ясні й блискучі. Серед ночі прокидалася в душному притулку для прочан, виходила у двір, захищений мурами, й дивилася. Її зачаровувала ця сталість неба без хмар, непорушність, — вони мали над нею таку владу, що її думки легко перетворювались на слова, яких вона не знала, бо була простою сільською жінкою. Це можна легко пояснити, адже ці всі слова вона читала у Святому Письмі й відкладала убік, бо вони не надавалися до її щоденного життя. Однак там, під зорями, у святому місці, їй здавалось, що вона вбирає у себе зоряне насіння, і воно проростає в утробі її душі.

І чим все це скінчилось?

Марія зітхнула. Її почало морозити не так від холоду, як від того, що вона почала приходити до тями. Поруч дихав Йона, названий брат, рідного вона не мала, і мусила на людях його цуратись, бо він був іншої віри. Хоч усі люблять казати, що Бог — один, а проте розділяють людей на вірних та іновірців. Зоряне насіння, може, й проросло в Марії, але морози й вітри її Батьківщини зупинили його ріст. Це, напевно, дуже втішило б її родичів, якби вони знали. Марія потрібна була їм для праці і для порядку, вона повинна була зістаритись і впокоритись, як усі жінки, щоб їхня земля була постійна і незмінна. Бо земля і була їхнім єдиним небом, іншого вони не потребували.

Передсвітанкові чування на Святій Землі, чи в Єрусалимі, чи в Назареті, чи на горі Кармель завжди закінчувались однаково: пробудженням, гострим і терпким.

— Де я?

І коли повернулась, то це стало вже звичкою. Між Святою Землею і Калинівкою біля Острополя це питання бриніло, як натягнута нитка. Доки вона не увірвалась, а це мало колись трапитись, Марії слід було спитати себе врешті:

— Хто я?

Щоб небо сипнуло їй нового зоряного насіння. Коли воно проросте, то вже довік не зів’яне.

— Маріє, — озвався Йона. — Послухай, що я тобі скажу. Ти завжди була добра до мене, і до моєї бідної Дебори, і до наших з нею діток. То я зробив так, аби й ти опинилась зі мною в череві великої риби, щоб не потонула в бурхливому морі разом з кораблем.

— Що ти кажеш, Йоно, яке море, який корабель? Ти мене витягнув із вогню, а не з води. В тебе розум помутнів, чоловіче, від гарячки. І від горя, бо ти втратив і жінку, й дітей в один час. А я, що я втратила, Йоно?

— Бджоли, Маріє. Ми втрачаємо хіба те, що належить нам. Я не втратив ні жінки, ні дітей, бо їх дали мені на якийсь час і забрали. Як на те пішло, то й хатину нам дали за те, що погодились зіграти весілля на цвинтарі.

Марія лише зітхнула, бо і хата в неї як дзвін, і стайня, і комори, і скриня з одежею тепер горять огнем, а їй чогось байдуже. Зараз вона в підземному світі, а нагорі лютує буря людської ненависті, і понад тим усім небо — то є світ третій.

— Було б добре зараз заплакати, — мовила вона. — Та я розучилась плакати вже давно. Так що я втратила не хіба бджіл, а й сльози.

— Я хотів би тобі допомогти, Маріє, віднайти їх. Сам я був так битий змалку, що не пам’ятаю, як втратив свої сльози. Обходжуся без них.

— Бджоли ось тут, тільки мертві, — пошаруділа рукою Марія, — а сльози…

Ох, і рясні були в неї колись сльози, згадала вона. Було їй тоді років чотири. Взяли її батько з матір’ю на ярмарок в Острополі. Сестра, старша від неї на чотири роки, мала її пильнувати, поки тато й мама прицінювались до товару і торгувались. Що то було, Марія не пам’ятає, мабуть, полотно, щось довге-предовге і біле. Сестрички пірнули під розгорнутий сувій і опинилися враз на березі Случі, де бавились діти, перестрибуючи з каменя на камінь. А трохи вище був кам’яний міст з чорними дірами, через які з шумом летіла вода.

— Що то таке? — спитала мала Марійка.

— Вода, хіба не бачиш? — здвигнула плечима сестра, бовтаючи однією ногою в річці. — Не лізь, я сказала!

Раптом діти знялись і вихором полетіли до мосту, і ось уже Марія у темній норі, з просвітом попереду. Притислася до стіни, повз неї пливе темна вода, вухам боляче від гуркоту, а руки її немає вже в руці сестри. Сестру забрав потік разом з іншими дітьми. Марія не може відірватись від мокрої слизької стіни, прилипла до неї, як зірваний листочок, вона не тямиться від страху й не може ступити ні кроку назад, ні кроку вперед. Сльози наче горох котяться по її личку, бо що робити, коли ти опинилась посеред двох плям світла. Вона щиро плаче від жалю до себе, бо сестра її покинула. Вона не знає, що їй вготоване жіноче життя, яке не вчить жаліти себе, життя, скаране на покору, біль від пологів, смерть власних дітей, за якими не дуже шкодують, бо знають, що після того, як вони стечуть білим шумовинням у чорну діру, в кінці її виявиться раптом рай, якщо їх встигнуть охрестити. Завинуті в білі кокони з полотна, вони нагадують яйця, з яких не розвинуться робочі бджоли чи трутні. А матір мусить прийняти це і змиритись: Бог дав, Бог узяв, навіть плакати не сміє, аби дитині не довелося лежати в мокрому на тім світі. Отак втрачають сльози: не тому що їх не мають, а тому що забороняють їх проливати.

Сестру відніс потік у рай, я її більше не побачу, — думає Марія. Та нехай, вона недобра. Крикнула щось, відштовхнула сестру і побігла за іншими дітьми. Вона не знає, що старші сестри теж хочуть бодай на мить перестати пильнувати менших, вони потребують побігати, покричати, відчути себе вільними, їй тут страшно, та й усе.

Йона, хлопчик-семиліток, почекавши, коли інші діти зісковзнуть з аркади у водоспад, чалапає собі по воді, йому подобається опиратись м’якій прохолодній стихії, що підштовхує його до світла. Він ходить до єврейської школи вже два роки, але про пророка Йону і Левіафана йому розповів не хто інший, а тато. Якщо вже тебе проковтнув Левіафан, каже тато, велика-велика риба, то мусиш опиратися, бо ніколи не побачиш світла, тільки отаку маленьку цяточку, коли Левіафан розтулить пащу, аби позіхнути. Батько Йони зараз іде до Меджибожа, провівши вдома шабат, і навздогін йому — прокльони матері, бо не заробіток йому в голові, а книжники, що збираються при дворі цадика. Він багато приносить з Меджибожа — повні кишені думок, підслуханих і перетворених ним, помазаних медом Єршалаїм, притрушених пелюстками мигдалю і пилком цикламенів, присмачених сіллю з Мертвого моря, і вже незабаром подаровану кимось із прочан жменьку землі Ерец Ізраеля. Він вертається щасливий, бо може колись передати все це сину Йоні, може, той, як виросте, знищить гнилий грошолюбний дух Ніневії. Він іде щасливий, і вітер жартує з ним, сиплючи придорожню пилюку на потріпаний каптан, зриваючи на пагорбах капелюха.

А Йона, потинявшись по ярмарку, куди мати винесла пиріжки з вишнями і пучки зеленої цибулі, наплававшись у морі кольорів, запахів і голосів, пірнає в аркаду турецького мосту, щоб посмакувати темрявою і луною, і там надибує перелякане плаксиве дівчатко. Може, то злий дух мене приманює, щоб вселитись у мене, думає він. Тунель — як паща Левіафана, чи, може, то підземний хід до Єршалаїму? Він не знає, що так воно і є, і проганяє від себе думки. Сплетена сіть з батькових оповідок, Тори, волочиться за ним, бо завелика для дитячої душі й затяжка.

Але Давид теж був малий і не побоявся Голіафа.

Марія відчуває чиїсь гулкі кроки, повертає голову і бачить хлопчика, трохи старшого за неї. Одна мить — і між ними з дзенькотом обвалюється скляна стіна страху і фантазій. Марія хапається за чужого хлопця як за соломинку, сльози розпачу стають сльозами радості. Вона тягне його за руку туди, звідки вона прийшла, де безпечно, де мама і тато. Цей хлопець старший, він знайде їх.

Світло дня обпікає їм очі. Йона тримає за руку маленьку дівчинку й уявляє, що то його сестричка. У нього була колись сестричка, але померла, і коли він часом заводить з матір’ю розмову, що хотів би мати сестру, вона каже:

— Але ж у тебе вже була колись сестричка!

Так, була і є для матері. Для неї нема минулого і майбутнього, а якщо є, то так перемішались в її бідній голові, що навіть наймудріший рабин не міг би дати з тим ради. Чи не тому її чоловік так часто буває у Меджибожі, щоб самому не з’їхати з глузду?

Йона намацує в кишені штанців дірку, нема гостинця, вибач, мала. Діти вибираються на міст, припадають до перил, Марія не дістає до краю, Йона її підсаджує. Перед ними порожня блискуча ріка з великими каменями, на яких так добре сидіти.

— Добре, що ми не пішли вперед, — тішиться Йона, бо зникли б, як оті діти, що пострибали у водоспад. Звісно, він знає, що діти не зникли, а розбіглися і бавляться десь у іншому місці. Але він не бачить їх, отже, вони не існують. Йому подобається дивитись на порожній простір ріки, підтримуючи за плечі свою сестричку.

Маленька Марія не відчуває за сестрою жалю: та часто її щипає, б’є, втікає від неї. Вона стирає зі своєї пам’яті її ім’я, образ. Вона це повторить згодом, коли в неї на очах уб’ють чоловіка і сина. Це потрібно для того, щоб навчитися жити без когось.

Дівчинка відривається від перил і дивиться на Йону поглядом безмежної довіри. Того обволікає тепла хвиля. Матері потрібні його вуха, руки, ноги, повна покора, а цій дівчинці потрібні його захист і любов.

— Там моя мама, — показує мала на білі полотна, що злітають над торгами. — Хочу до мами!

Ці розгорнуті сувої полотна — для неї вітрила, що віднесуть її подалі від вогкого темного тунелю. Так вважає вона. Але насправді її вітрила — це Йона. З ними вона пливла по життю і допливла знову туди, звідки почався її шлях.

— Чуєш, Йоно, — каже Марія, — як ми звідси виберемося?

— Не як, а куди, — відповідає Йона.

Їй стає легше, бо вона боялась, що той скаже інше. Приміром, що звідси виходу нема, що ми тут навічно, що ми вмерли. Бо схоже: ні смутку, ні печалі, ні болю. Постаті чоловіка і сина легкими тінями сковзають по її свідомості й примерзають десь в кутку. Тут холодно. Шкода, що не можна повернутись у те літо, коли сонечко висушило їй сльози, а незнайомий хлопчик витер їй носика брудним рукавом своєї сорочки. На трошки, бо повернутись назад і пережити заново те, що вона не могла б усе одно змінити, воно їй не треба.

— То куди, Йоно?

— Я думаю, що то печера святого праведника Бешта, і звідти є підземний хід до Єршалаїму. Я тобі про це вже розказував.

— А ти не брешеш часом?

— Не знаю, може, й брешу. Бо не певен, чи то та печера. І що нам робити далі, теж не знаю. Але це зараз єдине спокійне місце на світі. Ми можемо нарешті спокійно собі побалакати. Ти розкажеш мені про те, як побувала в Єршалаїмі. Всім розказувала, а мені — ні.

— Можна й так, — погодилась Марія. — Але як воно жити під землею, без світла, без води. Ти поранений, втратив багато крові, тобі всіляке ввижається, а я, дурна, питаю, що нам робити…

— Ти ж не хочеш назад, у вогонь? Там або живцем згориш, або задихнешся в диму? Я надивився того вже на війні, як цілі села горіли.

— А тобі що до того, Йоно? Така, видно, моя доля. Ти позбувся сім’ї, і я позбулась. Але раз ти живеш після такого, то й мені тра’ чіплятися за життя?

— Виходить, що треба, Маріє. На цьому тримається світ. На волі до життя. Вона сильніша за наше хотіння. Я вижив завдяки тобі, бо моє горе кинуло тінь на твоє життя. А твоя радість, що ти побачиш Святе Місто, додала краплю радості до мого смутку. Твоя проща до Єршалаїму стала і моєю прощею. Якось я прокинувся серед ночі й відчув, що ти можеш не повернутися. І мене це не засмутило, бо я тепер мав причину вирушити до Святої Землі.

— Але бачиш, я повернулася.

— Ага. Чув я, що у деяких прочан вселяється дух Єршалаїму, і вони лишаються там назовсім. То, певно, від цього застерігав Учитель Бешт, радячи опиратися надто великим бажанням, бо вони можуть обернутися великим нещастям.

Марія подумала, що Йона міг би її про це попередити. І в ту ж мить відкинула цю думку. Як можна було відмовитися від того, що багато років тримало її на світі?

Десь через місяць, як Марія повернулася, зважилася поїхати до сестри в монастир. Мала гостинці з Єрусалиму для сестри і для монастиря. Повіз її Мотл. Чоловік не хотів дати коней і наймита. Не говорив з нею, гнівався через чутки й пересуди. А найбільше його злило, що Марія витратила купу грошей, на які можна було прикупити добрий шмат земельки у пана, той якраз продавав поле під лісом за добру ціну.

Марія в дорозі тішила себе, що в монастирі її одержимість розчиниться, як сіль у воді, що тут облегшать її жаль за бджолами й розвіють підозри, бо чоловік міг потруїти бджіл. От тільки трапилося зовсім не те, чого вона сподівалася. У монастирі їй спала з очей полуда, бо споглядання зірок у пречистому небі Єрусалиму їх очистило. Сестра огледіла прості вервички з маслинових кісточок, жмутики тоненьких свічок, запалених від Гробу Господнього, на якому день і ніч горить небесний вогонь, ладан і миро.

— Ти, сестро, могла б купити образ для церкви, в срібних ризах, але спасибі-спасибі. Видно, грошей тобі не вистарчило. А вервиці й свічки нам привозять з Єрусалиму часто. І прошу тебе не йти з цим до матушки-ігумені, бо сестри мене обмовлять. Батько сестри Параскеви подарував нашій обителі 500 червінців, ото радість.

— Як хочеш, — Марію обійняли води тиші. — А як же лепта вдовиці?

— Ти не вдовиця, сестро. Не ображайся. Привезеш потім меду й воску, вони в тебе дуже добрі. Всі хвалять.

— Не привезу.

— Що, продала пасіку?

— Ні, бджоли загинули.

Сестра перехрестилась:

— То знак, що тобі не треба було йти на ту прощу.

— Ти ж сама мене випихала туди і навіть благословила!

— Я? Як я могла сказати тобі не їхати до Єрусалиму? То був би гріх. Та й ти б мене і не послухала. Я тепер думаю, що то біс міг тебе спокушати… Вони такі хитрі!

— Йона мені про це також казав.

— Який Йона?

— Остропільський Йона, що до нас прибігав, як ми були малими.

— То ти мене рівняєш з жидом? Ох…

— Не рівняю. Йона казав, якщо дуже хочеться їхати до Єрусалиму, то не їдь, бо то лукавий тебе спокушає. Ну, то насправді не його слова, а Вчителя Бешта із Меджибожа.

Зараз Марії трохи соромно, бо ж то сестра, рідна кров. Якою вона увійшла в монастир, такою й лишилася. Те, що кажуть люди, для неї вартніше, ніж те, що каже сестра.

Побувши трохи з відкритим ротом, Марфа прийшла до тями і, відсунувши убогі дари з Єрусалиму виплеканими білими руками, промимрила:

— Я буду молитися за тебе, сестрице, щоб ти не водилася з тими, хто розіп’яв нашого Спасителя. А ти піди на сповідь до отця Михаїла і покайся.

«Ти ще не знаєш усього, — зловтішно подумала Марія. — Нічого, скоро донесуть. Будуть твої очка бігати, як мишенята, а тлустий зад буде підстрибувати, як на розпеченій пательні». Із монастиря вона вийшла з думкою, що вже не має сестри. Пригадала, як приїжджала до неї на постриг, ще батько був тоді живий, а в неї в животі брикався її первісток Степан, як їй було страшно, а сестрі ще страшніше, і якби її вихопив хтось з того кола жінок-ворон, то вона б не шкодувала. Жити в миру тяжко і боляче, але ти можеш вийти з хати і, голосячи, піти в поле, а потім повернутись, облегшивши собі серце, ніби народилась заново. Там, де біль справжній, там і радість багата. А коли вже проходила повз пічника, вгодованого парубка, що, знявши сорочку, лінькувато колов дрова, згадала свого чоловіка, чиє тіло від праці стало дерев’яним, вже зсередини його бере порохно. Було в тому гладкому парубку щось сороміцьке. На неї він і не глянув, але в неї було таке відчуття, що її торкнулась його безсоромність. Коли Марія всілась у візку поруч з Мотлом, то подумала, що втратила не хіба молодшу, а й старшу сестру, яка осудила її, повіривши пліткам, накинула мокрим рядном, мовляв, така-сяка Марія зганьбила свій чесний рід, бігаючи по Єрусалимі простоволосою, аж мусили її зв’язати і привезти додому, так не хотіла вона вертатись.

— А що, неправда, може? — пирскала слиною Текля, взявшись у боки.

— Правда буває всякою, — мовила Марія. — Спитай краще батюшку, що з нами їздив.

— Я тебе питаю, а не попа, що зманив тебе, дурну, на прощу. Так він мені й скаже! Шкода твого чоловіка і дітей.

«Мовчи! — наказала собі Марія. — А тепер — забудь. То все пусте».

Пусті лани і прив’ялі ліси теребив вітер, а потім припустив дощ, дрібний і колючий. Марія наче йшла по пустій дорозі свого життя, і їй не хотілось додому. Хай би дорога не закінчувалась, або закінчилась проваллям. Безодня розчахується зненацька посеред прибитої дощем дорожньої пилюки, й Марія летить туди стрімголов. Хоча вже пізно розуміти, що це ще гірше, ніж поговір та неслава.

— Маріє, Маріє! — трясе її Йона. — Що з тобою?

— Я… я… — жалібно лепече Марія, — я кудись падала!

— Ти нікуди не падала. Тобі, певно, повітря замало, то ти й зомліла. Ми зараз підемо, підемо…

Куди ми підемо?! — Йона жахається сам своїх слів, дивлячись угору на далеке віконце у наземний світ. Там війна, вона не закінчилася. А якщо закінчиться, то не надовго. Його страх передається діббукам-дітям. Вони мають в собі не лише його частку і Дебори, а й частку чоловіків та жінок ізраїлевих, що живуть в кожному юдеї.

— Тихо, тихо! — каже він до дітей, хоч вони й нічого не говорять. Бо теж знесилені, бо далеко від рідних могил, від матері. І хоч вони мучили його, звили гніздо в душі, але він не намагався ніколи їх прогнати, приректи на сирітство.

Марія наставляє руку, щоби вловити подих свіжого повітря. Звідки тягне — там вихід. Як розвидниться, то підемо, — думає вона. Мацає довкола себе: жодних мертвих бджіл. Та й звідки їм тут узятись? Вона допомагає Йоні підвестися і спертися на стіну. Вгорі свіжіше повітря. Посуваються вздовж стіни, щоб відчути рух своїх затерплих тіл.

— Як твоя нога? — питає Марія, яка вже не та маленька перелякана дівчинка, хоч ситуація схожа. А тому може спитати товариша дитячих літ, як той себе почуває. Це надає їхньому перебуванню невідь-де, між світом живих і світом мертвих, реалістичності. Та хоч би й боліла, це не може їх зупинити.

— Стати не можу, оніміла.

Це погано, думає Марія, аби не було гірше. Її охоплює почуття провини. Не таке глибоке, як тоді, коли їй дорікали за недостойну поведінку в Святому Місті, де вона хотіла залишитись назавжди, покинувши чоловіка та дітей. Мо’, й справді хотіла, бо не пам’ятає всього. А те, що їй розповідали, справляло прикрість. Бо отець Михайло мав клопіт через неї. Проте перед чоловіком і дітьми вона не відчувала жодної провини. Була в тому щасливому віці, коли діти вже не родяться, а невістці можна передати частину своєї роботи, коли можна піти на прощу чи навіть у монастир. І ти не дуже вже й потрібна, бо статки дозволяють тримати наймичок. Марія не боялась захворіти в дорозі, бути пограбованою, втонути у морі чи вмерти під пекучим сонцем, але коли на неї почали накладати і там пута…

— Нічого, — каже вона. — Нічого. Як я не втонула у морі, не згоріла у вогні, то вже з Божою поміччю виберусь з кам’яної труби. Разом з тобою, Йоно.

— Для того я тебе й покликав, Маріє, — сміється Йона. — Правда, ще вчора я про це й не здогадувався.

— Я завжди знала, що ми з тобою не просто так зустрілись. То був промисел Божий.

Марія закушує губу. Жорстокий цей промисел. Йона втратив усю родину, в неї лишився один син, старший. Все одно, що нема сина, бо приліпився як реп’ях до чужого роду, певно, зчарували його. Чоловік і син менший в крові лежать, вбиті розбійниками, що їх розпаскудила війна, розв’язала їм руки. Марія була певна, що Йона розуміє, чим вони заплатили за Божий промисел. Якби покійна мати її знала, що станеться з нею, то воліла б, аби пуповина, яка обвилася довкруг шиї дитини, додушила б її. Підслухала колись Марія, як мати розповідала сусідці, що вона вродилася нежива. Повитуха свічечку запалила, назвала Марією, хоч хотіли назвати Катрусею, поки душа не відлетіла, капнув гарячий віск на посиніле тільце, й дитина заплакала.

— Бо мала жити, — сказала сусідка. — Такий Божий промисел.

— Так, — погодилась мати. — Тілько замість Катрусі вродилась Марія.

Таких слів як Божий промисел у них в селі соромились уживати. Казали звичайно: «Бог дав — Бог узяв». Ото все, що треба знати батьку й матері, які втратили немовлятко.

Марія навчилась від Йони, чи може так дано було їй, бачити усюди зв’язки. Світ для неї з часом став виглядати заснованим павутиною, вона борсалась у ній, і життя ставало щораз складнішим. Все не просто так, думала вона. Все, що почалося, мусить закінчитися. Можна наперед дізнатись, як саме. Але як цього навчитись?

У дитинстві Йона часто прибігав до неї, щоб поділитись почутим від батька, худого чоловіка з виснаженим лицем, який став одержимий Учителем Бештом, надихавшись повітрям Меджибожа. Певно, якби він вчився, то став би наймудрішим в Острополі і навіть в Меджибожі. Але Іцко не вчився сам і не примушував Йону шукати у книгах мудрості. Життя — то теж книга, — жартував він. — Хоч очей не зіпсуєш, її читаючи. Хоча шанував книги безмежно, не відмовляючись потримати їх в руках. Нюхав їх, як слуга нюхає добру страву, поки несе її панові на стіл. Понюхає нишком — і вже її не потребує. Любив сидіти й слухати, як вчені мужі бесідують між собою. Меджибізький цадик не мав не лише краплини крові Вчителя, і духу його не набрався, бо тепер інші часи. Вчитель те, що заробляв за тиждень, у п’ятницю віддавав бідним і сиротам, а собі лишав те, що потрібно на шабат. Допомагав людям зцілитися від хвороби, вказавши на їхній гріх. Іцко і не чекав від теперішнього цадика чогось такого, приймав його таким, як він був, бачив у ньому дзеркало світу. Хто вдивляється у таке дзеркало, той може зрозуміти, куди прямує світ. Якщо цадик був дзеркалом, то Іцко був яйцем, з якого має вилупитися птах. Він грів свою душу там, де було тепло від подиху людей, що бесідували про важливі речі. Разом з ними він побував у святих ґмінах Константинополя, Єрусалима, Варшави, Львова… Але птах у ньому не встиг вилупитись: Іцко замерз у заметілі, вертаючись з Меджибожа до Острополя. Ривка стала вдовою, а малолітній Йона, який ще не встиг прийняти Бар-Міцву[14], — сиротою. А потім вже виявилося, що батько, якого ніколи не було вдома, який вислизав, наче вуж, із тенет родини, насправді був дахом цієї родини, і тепер цей дах зірвало. Та ще посеред зими, коли нужда вперто лізе в очі.

Старий на порозі хатини Джаміли засвічує зірки в небі. Так сказала мама маленькій Амаль. Вдень він сидить, щоб не пропустити щось важливе, а ввечері засвічує зорі.

— Це Аллах робить! — сперечаються старші діти. Але Амаль вже знає, що на це відповісти:

— Аллах звелів запалювати зорі дідусеві, бо він святий!

Старий Юсуф про це навіть не здогадується. Він радше відчуває присутність зірок, аніж бачить. І звісно, він не святий. Всевишній ним невдоволений, бо не посадив дерева, не збудував дому, не викопав криниці, не народив сина, не довів жодної справи до кінця. Через те й не може померти. Всі, кого він знав, завершили бодай одну справу: народили дітей, збудували дім, вивчили напам’ять Коран, помстились за честь роду. При світлі зірок мулла запаленою свічкою відганяв від їхніх могил злих духів, щоб не вкрали душу новопомерлого. Певно, із ним так було би, якби Юсуф залишився серед людей. Однак, він знає, що так не буде, його забере Єрусалим, коли настане час, і не буде кому його оплакати і з любов’ю вкрити землею. Поки що він наглядає за дитиною, козою, селом і зорями в небі. Старість — щасливий вік в цьому краю. Тільки не кожен може її дочекатися…

— Ти знову щось бубониш, Йоно, собі під ніс, — каже Марія незлобиво.

Очі в неї сухі, бо втратила вона сльози, пам’ятаєте? Вони вилилися, як вода з перевернутого набік колодязя. Та й чого їй плакати? Найстрашніше вже сталося, але навіть не тепер, коли загинули чоловік з сином, бо це більше нагадує сон, від якого вона колись прокинеться і в який спершу не повірить. Тому її реакція виглядає такою безсердечною: серце в ній не присутнє, розум збаламучений. Найстрашніше було тоді, коли чоловік повірив людям, а не їй, припечатав важкими словами:

— То правда, що ти в одній сорочці, простоволоса, бігала по Єрусалиму? Як мені тепер між людей показатися? Як діло з ними мати? Пощо було стільки грошей тратити, аби мене зганьбити?

Він наступав на неї, дихав самогоном на її тіло, що все ще пахло квітами і травами Святої Землі, що висушені були в ладанці на грудях, поміж сторінок молитовника і темно-зеленої книжки, яка докладно розповідала, як дістатись до Єрусалиму, що подивитись і де заночувати. Ніхто не купив тої книжки, хіба Марія. Отець Михайло брав її у неї ввечері й читав уголос прочанам. І Марія не могла дочекатися, коли він поверне їй книжку. Та невже і батюшка проти неї?

Марія злякано відступила до порога, а чоловік заступив їй дорогу, був би вдарив, але наймичка чимось загриміла в сінях, то спам’ятався. Харкнув на долівку:

— Пусти бабу саму! Хто зна, що ти там виробляла! В людей жінки як жінки, а в мене причинна, за якою бджоли дохнуть!

— «Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі. Що море? Наших сліз потоки обмілілі? Що пекло? Наших мук вогні перегорілі. Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі!»[15], — співуче проказав Йона, і лице його наче освітилося від цих слів, і темрява. — Маріє, чи ти знаєш, що я з Йони став китом? Тепер не мене ковтають, а я ковтаю світ, а в ньому душі, що не мають куди подітися, а в мені їм тепло, і я їх слухаю. І як кит випускає воду, так я випускаю їхні слова. Не дивуйся, Маріє, я цього не хотів, мене призначили. Когось завше до чогось призначено…

— А мене до чого призначено, не знаєш? — спитала Марія. Вона люба була Йониному серцю, бо вірила йому, що б він не казав. І ця віра тримала їй одне крило, а друге ще не виросло. Така собі однокрила птаха.

— Це нам ще відкриється. Одне знаю, що ти призначена до мене і ще до чогось, як і я.

— І що тобі ці голоси кажуть?

— Кажуть, що ми на дорозі до Єршалаїму. Правдивого, бо ти була в іншому, страшно сказати, від лукавого, який ледве тебе не знищив. Вчитель Бешт остерігав від цього. Тепер я знаю, завдяки тобі, що є два міста — небесне і земне. Із небесного не вертаються, так там добре.

Марія похитала головою:

— Ні, Йоно, ти помиляєшся. Звідки тобі знати, чи бачила я правдивий Єрусалим, чи фальшивий, чесний чи безчесний. Ти не торкався руками того каміння, що схоже на людську кість, ти не чув, як пахнуть трави в Кедронській долині, не бачив зірок над Єрусалимом. За цим Єрусалимом я і тужу, й хочу туди вернутися. Як ти знаєш туди дорогу, то я піду з тобою. Нема мені куди більше йти. В моїй Калинівці — сніг, там вогонь догоряє, і рідна кров стигне. Скажи тим голосам, аби вступилися. Ти маєш бути Йоною, а кит хай буде китом. Як ми пливли морем до Єрусалиму, я все визирала кита. Була буря, але кита не було. Ми вмирали від страху в череві корабля, плакали, голосили, а хтось поминав пророка Йону, називаючи його грішником. Казали, що море тому й неспокійне, бо серед нас є хтось з непрощенним гріхом.

— Ага, — вигукнув Йона. — Завжди шукають того, кого не жаль викинути в море. То старий як світ спосіб порятунку від бурі.

— Я подумала тоді, що люди подуріли, бо почали викрикувати, хто який має гріх. Той обраховував людей у лавці, та обмовила рідну сестру, бо хотіла віддатися першою. Той звів дівчину, лишив її тяжку, то вона накидала в пазуху каміння і пішла топитися, але люди витягли. Оповідали про гріхи давні, від яких отримали розгрішення. Навіть отець Михайло в молодості согрішив: доніс на семінариста, що той українські книжки читає і навіть до тіятру ходить. Того хлопця взяли жандарми і мучили. Мені теж хотілось зізнатися, що погана з мене жінка чоловікові, бо вічно йому не догоджаю, і погана матір своїм синам, бо не чую в них свою кров, лиш кров чужого роду. Але спало мені на думку таке, чуєш, Йоно? Що хіба Бог може зважувати наші гріхи, чий тяжчий, а чий легший, і нема чого гріхами хизуватися, бо ні один з тих, що каявся, не піднявся би нагору й не кинувся у бурхливе море, щоб його заспокоїти. Всі хотіли побачити Святу Землю, і я так само…

— І добре вчинила, що покаялась мовчки, хоча то ще невідомо, чи ті гріхи, які назвала, правдиві. Я тебе змалку знаю, Маріє, яка ти. Не переймайся тим. Наговорювати на себе — то теж гординя. Я от думаю, що йдучи в Єрусалим, наші і ваші люди несуть кожен свій камінь, щоб там скинути й облегшити свою ношу. А про те, що те каміння давить на Святе Місто, ніхто не думає, як воно страждає. І від того тягару все глибше загрузає в землі. Праведники не йдуть туди, бо Єршалаїм у них всередині. А інші — наші, християни, мусульмани — моляться за себе, а не за місто. Але його тримають молитви тих, хто далеко молиться за нього. Вчитель Бешт, здається, мав це на увазі. Хто ж як не він привів мене до цієї гори і печери, а потім і тебе, щоб наша дорога стала дорогою двох сердець, а не одного. Найкраща дорога на світі. Куди веде тебе серце — туди і йди. Ми не будемо нічого просити в Єршалаїмі, ми лишимо наше каміння тут, чуєш, Маріє? Ти кажеш, як гарно пахли квіти в тому Єршалаїмі, де ти була, а уяви собі, як вони пахнутимуть у тому, іншому! У сто тисяч разів ліпше! А де квіти, там і бджоли. Вони пов’язані між собою законом життя. Твої бджоли будуть там з тобою, Маріє, бо ти теж пов’язана з ними законом. Люди не бачать цього зв’язку, вважають його випадковим. Але ми з тобою відчинили двері й побачили, що обоє зв’язані так, як людина й бджола. Ти ось живеш уже скільки без своїх бджіл, і нічого, живеш. Як і без твоєї маленької донечки, що померла, тільки народившись. Але там, куди ми підемо, все це буде дуже важливим. Я знаю, Маріє, знаю!

Марія на мить глянула на них збоку, і в неї в голові промайнула думка, що вони вже опинились на дорозі в Єрусалим, раз такі слова ллються з уст Йони, та і в ній починає бити джерело незнаних раніше слів. Їй хотілося вигукнути: «Але ж дивно мені, Йоно!» Але натомість вона пригадала, що то не вперше з нею таке. Коли в бурю у череві корабля раптом погасло світло, бо розбився ліхтар, і настала тиша, скінчились плачі й лемент. Люди навіть забули про страх, настільки страшною була ця тиша. І раптом почали сходитись докупи, не як вівці, як сказав би священник, а як бджоли об’єднуються у рій довкола матки. Тільки маткою була та, що годує своїм молоком цілий Всесвіт, і вони готові були летіти з нею у невідомість. Брали одне одного за руку: чоловіки жінок, жінки чоловіків, старші молодших, забирали до себе недужих, їхні тіла гойдались, наче водорості на морському дні. І коли вони нарешті зібрались на одному боці, корабель, що майже перехилився на другий бік, вирівнявся. Очі людей були спрямовані догори, до задраєного люка. Вони чекали, що той відчиниться і звідти полине сонячне світло, і вони злетять разом зі своєю Божественною Матір’ю.

Шехіна[16], — подумав Йона. — То була Шехіна.

Він хотів узяти Марію за руку, обійняти, щоб побути разом з нею в ту мить на тому кораблі, але його обійми були б занадто плотськими, а тому недоречними, могли б стривожити Марію, з чого він зрозумів, що дорога до Єршалаїму буде довгою і важкою. Їм доведеться позбутись не одного каменю, та й віри в них мало, і править ними безвихідь. І ще страх, що можуть не витримати і зламатись. Як не витримала Дебора, яка одним оком дивилась на сина, а іншим на доньку. Йони вона й не бачила, хоч могла би з ним народити ще дітей. Але страх від того, що їх повінчали на кіркуті під час холери, виповз і чорним паском здавив її худу шию, а дух її сховався у дикій груші. Навіть Марія не знала про це. Не було як оповісти їй таємницю. А зараз, ні, почекай, Йоно, їй свого горя вистачає, вона навіть не може усвідомити власної втрати, відпихає від себе.

Тому й притихли обоє. Йона стояв на одній нозі, як бусол, а другої не відчував, не бачив. Знайти б якусь палицю, костур, такий, з яким ходив батько до Меджибожа ловити тінь Бешта чи якийсь знак від нього. Тих знаків було стільки, що й не знати, котрий з них справжній. Раз показували так, а раз — не так. Розгублений Іцко з Острополя — так мали б називати його, проте ніхто не зауважив його, схованого за чорною брилою мовчання ні в святій ґміні Меджибожа, ні в святій ґміні Острополя. Якби стрілись вони знову з батьком, то Йона спитав би його:

— Чи був я колись твоїм сином?

Тобто чи вважав ти мене своїм сином по духу, а не хіба по крові, коли розповідав про Бешта при суботній свічі. Очі твої були такі самі, як дно криниці Вчителя, що в селі Требухівці по дорозі з Меджибожа до Летичева: там на дні ворушився наче живий пісок. Вода твоїх очей була замулена, але під піском криється чисте джерело.

Якби батько вмер вдома, то перед смертю виявив би правду про свої стосунки з сином. Очі його б розкрились широко і звідти б линула найчистіша волога знання. А так дорога виснажувала його, він губив себе на ній, і краще було б, аби він не вертався до жінки з сином, не ніс їм оповідки про Бешта і Єршалаїм разом з вином і рибиною, спійманою у Бузі. Чи була його любов до родини земною, чи небесною? Ось що хотів спитати Йона у батька. Може, це б втішило його розгублене серце.

А що спитати Дебору, бідну Дебору, яку холера зробила жоною і матір’ю, як Йону зробила чоловіком і батьком? Ні, він не питатиме Дебору нічого. Просто скаже, що смерть дітей і на його сумлінні, бо, дивлячись на батька, який розривався між своєю не святою родиною і святою родиною Вчителя, він не хотів одружуватись. Але коли до нього прийшли і сказали: «Твій шлюб з Деборою врятує нашу ґміну, ти ж не хочеш, Йоно, щоб вмирали діти Ізраїлю, щоб наш народ зник з лиця землі?», він відповів: «Ні, не хочу», уявивши собі порожні синагогу і хедер. Тоді вони сказали: «Дебора — порядна дівчина, хоч косоока і сирота, стань з нею під хупу, нехай чорну, але таку саму святу, щоб вона змогла стати жінкою і матір’ю. А ми обдаруємо вас щедро».

Хто міг би противитися рабину і цілому кагалу? Йона чував про чорні весілля, що зупиняли мор і зводили докупи сиріт, калік з такими самими сиротами та каліками. Йоні вже було поза тридцятку, не мав куди привести жінку, був зарібником. Там канаву вириє, там посторожує, там дрова порубає чи латку на чобіт поставить, і тільки в тій бідності була його провина. Хлопцем мати дала його до чинбаря, то він зімлівав від духу шкір, здертих з дохлих тварин. До війська його не взяли, бо Йона два роки після того ходив у чиряках, наче вилізала з нього батькова та материна наука, бо ні душа, ні тіло її не приймали. А потім все зникло, Йона став тим Йоною, що зараз, і чужі люди зісватали йому косооку Дебору. Нічого, втішав себе Йона, вона просто по-іншому дивиться на світ. А що б сказала Марія? Йона не міг прийти до неї в Калинівку, бо Остропіль оборали, й ніхто не смів переходити через межу. За нею стояли селяни на чатах, тому в Калинівці ніхто не заслаб.

Спершу Йона думав, що буде стидатися такої жінки. Але коли поговорив з нею, відкрила вона йому серце, то шкодував, що не оженився з нею раніше. З Деборою він міг поговорити про Бешта, Ерец Ізраель, про свого батька. Вони сиділи часом на порозі причепуреної хатини, помальованої найсинішим в Острополі кольором. Дебора засинала на плечі в Йони, коли він дивився на зорі.

— Ми з тобою, Деборо, непрості люди, — казав до неї Йона. — Ми спинили мор!

— А якби не спинили?

— Значить, гріх нашої ґміни такий великий, як оте небо над нами. Але якби ми померли, то були б разом на тому світі, бо обвінчані.

При згадці про це на очах Йони закипають сльози. Добре, що Марія не бачить. Вона стоїть, як те дерево взимку, в якому завмерли життєві соки. Але не спить, бо хто спить стоячи. Йона спав, сидячи в окопі на мокрій землі з перетертою солдатськими чоботами кров’ю. Але коли ти стоїш, то не смієш заснути, бо, може, ти стоїш на сторожі. Йона ладен був закластися, що Марія прислухається, чи не йде до них щось з темних коридорів, хоч найгірше вже позаду. Тут Йона не почує голосу покійної жінки. Вона надто велика, щоб поміститися в його тілі діббуком. Через свій учинок вона не може бути з мертвими дітьми, але до живого Йони має доступ, правда, дуже обмежений. Гілочка груші в полі шинелі давно просякла кров’ю її чоловіка. Ця гілочка не замінить йому велике тепле тіло Дебори, яке пізнало подвійне щастя материнства. Якби він хотів, то вселився б у терен, який ріс коло груші. Якби він наклав на себе руки, то був би зараз з нею. Певно, і Дебора цього би бажала. Але ні, дорога Деборо, я не можу двічі осиротити наших дітей, що стали діббуками. Вони могли б жити зараз у Едемі, і якась добра жінка варила б їм істи, прала б сорочечки, мила їм голівки, а в Шабат сідала б з ними за стіл. Така добра жінка, що не мала діток, хоч дуже хотіла. А ти, проживши стільки, скільки призначив Б-г, стрілася б з ними потім. Ото би була радість! Може, ще щось вдасться виправити, може, стрінеться хтось такий мудрий, як Учитель наш Бешт, і умовить діббуків покинути Йону, бо тут для них не найкраще місце — змучене татове серце. Але не лякатиме їх, не заклинатиме, бо вони хоч і діббуки, але маленькі діти.

Йона бачив, як збирались виганяти діббука в остропільській синагозі, й ніколи не забуде цього. Мав він тоді літ п’ятнадцять. Привели жінку з Сербинівки, яка тиждень дивилась на стіну і не могла склепити очей. Від того очі її опинились наче в проваллі, оточені довкруж чорним. Не можна мені дивитися в ці очі, думав хлопець, бо впаду. Певно, й інші так думали, бо зразу відвертались і тремтіли. А інші зосередились на дверях: от-от мав над’їхати святий чоловік з Полонного виганяти діббука з нещасної, заледве його вмовили зважити на горе остропільської ґміни, яка втрапила в нечистоту і хотіла очиститися з поміччю святого чоловіка.

То було навесні, в маю, в передгрозовому повітрі стояв несамовитий дух яблуневого і грушевого цвіту, а в самій синагозі так немилосердно накадили, що в людей сльозилися очі й текло з носа. Було дуже багато людей з ближчих сіл, бо ніхто з них не бачив, як виганяють діббука. Десять чоловіків тримали в руках шофари, чекаючи знаку, щоб протрубити. З жіночої половини на галереї долинало монотонне схлипування. Матір Йони теж була там. Зараз їх обох пов’язувало почуття провини і страх. Адже пару літ тому, взимку, на дорозі між Меджибожем і Острополем замерз батько. І поховали його тільки через тиждень. Його дух міг вселитися в будь-якого подорожнього, що йшов чи їхав повз мертве тіло. І рабин поховав його в кутку кіркута як самогубцю, хоч тато не був самогубцем для тих, хто його знав. Він був химерним, однак дуже побожним чоловіком. Ривка з Йоною вважали себе винними, бо то до них поспішав батько того дня. І що по смерті не відчували його присутності за суботнім столом, що став ще убогішим. При тілі не знайшли ні суботньої свічі, ні вина, ні рибини, навіть чоботи з нього зняли. І був він такий білий на лиці, як сніг.

В ту нещасну сербинівську жінку вселився дух її померлого чоловіка, а той був німий зроду, то й діббук виявився теж німим і глухим. Люди шептались, що винні сусіди, бо побігли ловити корову, що літилася, залишивши вдову коло тіла саму. Вона не витерпіла, вийшла поглянути на поріг, а коли повернулася, діббук вселився у неї. Спершу вона вдивлялася у стіну, а потім почала водити пальцем по тиньку, ніби писала. Їй дали вуглину, і вона почала писати різні богохульства, а далі замукала, шпурнула вугіль, сіла на долівку і водила по ній пальцем, слинячи його. А того вже не можна було прочитати. Перестрашених дітей, а їх було п’ятеро, розібрали тим часом сусіди, аби вона їм з діббуком не завдала шкоди.

Розмовляти з остропільським ребе при допомозі письма діббук не захотів, і той мусив звернутися аж до ребе Нафталі з Полонного. Громада не могла утримувати аж п’ятьох дітей, а сирітського дому в Острополі не було. Та й вдова тримала з чоловіком пекарню, тепер не було кому нею опікуватись. За одну ніч до пекарні набігло тисячі щурів і все поїли дочиста. Всі знали, що в пекаря був помічник, але він його прогнав незадовго перед тим, бо йому не сподобалося, як той позирає на Маню, а вона шкіриться до нього. На багату вдову знайдеться чоловік, але хто візьме причинну?

Тож справа була варта того, аби поважного ребе Нафталі привезти до Острополя. Коли він нарешті увійшов, то всі відчули його незвичайність. Він був величний як патріарх, з довгою сивою бородою. Відразу наказав відчинити вікна, і дух ритуальних пахощів полинув у Остропіль, християнський і юдейський. Тоді ребе Нафталі підійшов до жінки, зазирнув у провалля і витяг звідти її очі. Поклав руки їй на голову і мовив:

— Доню, що сталося?

Таким голосом, що всі у синагозі відчули себе дітьми ребе Нафталі. Жінка щось тихо відповіла, ніхто не почув, що. Цадик підвів голову і сказав:

— Ця жінка не має в собі діббука. Горе її зламало. Тепер все буде добре. Свою провину вона спокутує і повернеться до дітей. І до року помре. Подбайте про сиріт. Але я цього вже не побачу. Тепер помолимося, діти Ізраїлеві!

Всі думали, що святий чоловік промовить молитву, але він скромно постояв в кутку. А по молитві одразу від’їхав. Остропільський рабин аж спітнів і в порівнянні з полонським виглядав як хлопчик. Хоча він дуже добре вчинив, покликавши святого чоловіка, бо без нього свята остропільська ґміна була б нещасною. А шофари того дня так і не пролунали.

— Нам би такого ребе, — зітхнула Ривка. — Якби твій батько, хай спочиває у мирі, не обрав собі Меджибіж, то був би з нами.

Йона був ще дітваком, то не знав, що відповісти матері, але ввечері, коли вже полягали спати, загасивши лампу, вигукнув:

— То не батько обрав Меджибіж, а Меджибіж його!

Мати нічого не відповіла, наче слова Йони не вартували бодай буркотіння. Коли почулося її хропіння, збурений тим, що побачив сьогодні, хлопець вийшов надвір. Ніч була зоряна-презоряна. В повітрі ще витав аромат із синагоги, але запах бузку й жасмину його перемагав. Над Йоною велично нависав купол неба, щільно засіяного зірками. Меджибіж був лише станцією на шляху до Єрусалиму. Мати не мусила це знати. Йона здригнувся від несподіваної думки: а що коли батько насправді не шукав тіні Бешта у Меджибожі, бо слава — то не тінь, то лиш слід у пам’яті, вдячність за добрі вчинки. Батько міг шукати у святому Меджибожі ту дорогу, яка б привела його до Єрусалиму, де можна називати Б-га його священним іменем Адонаї.

Батько мав знати побожного ребе Нафталі, але нічого не розказував про нього. Чому? Йона відчув аж неприязнь до свого батька. Адже Нафталі міг так само лагідно покласти руку на голову Іцка з Острополя і втихомирити його неспокійну одержиму душу. І Йона мав би опору в житті, як Марія, від якої нічого не залежало і за яку все вирішував батько, а потім чоловік. Тільки бджоли були від неї залежні, та й тих уже нема. Тому Йона, вигодуваний неситною їжею, взятою у незнайомого Бешта, був легкий, як цвіт яблуні, що його змітає вітер у темряві і несе у безвість.

— Маріє, — покликав він. — Ти все чула?

— Що?

— Нічого. Як ти перепочила, то, може, підемо далі? Або вернемось назад — ти в Калинівку, а я в Остропіль, якось воно буде.

Йому навіть здалося це можливим. Повернутись до хати-пустки, якщо не завалилась, пристати до якоїсь вдови, зараз вдів більше, ніж дівчат. Та й Марія може зробити те саме. Це по-людськи. Може, Б-г кинув їх на саме дно, аби вони вийшли звідти і почали жити як усі. Ще важче, ніж вони жили досі.

— А та жінка, Маня, вона вмерла до року? — раптом спитала Марія.

— Не знаю, не чув. Може, вийшла знову заміж.

— То виходить, той рабин не був святим, раз не вгадав? Він лише скидався на Бешта. Тому ти його і не шукав потім, і пішов до Меджибожа…

— Це говориш не ти, Маріє, а моє сумління, — мирно відказав Йона. — Я й не збирався йти до ребе Нафталі, він же помер по тому дуже скоро. А раз батько до нього не ходив, то не мав, очевидно, потреби. І то теж не моя дорога, хоч я хотів, дуже хотів, аби він поклав свою руку мені на голову. Мій батько ніколи не робив цього.

— Бідний Йона… А може, то наша біда, що ми хочемо йти слід у слід за нашими батьками, наступати на ті самі граблі? Може, якби я не вернулася з Єрусалиму, все було би не так. Не змішалося би, не переколотилося. Від мене рідна сестра відцуралася, чоловік ледве не побив. Навіть священник, той, що ходив з нами на прощу, не заступився. Ти навіть не знаєш, що мені довелось пережити, Йоно. Вертайся сам, як хочеш, а я не буду. Люди нічого не забувають.

— Є люди, а є людиська. Не кличу я тебе туди, пробач мою слабкість. Я в тих окопах скучив за Острополем, але ворушити попіл рідного дому не хочу. То не вихід. Ти хоч маєш старшого сина, він прийме тебе до себе. Рідна кров.

— Я тепер жебрачка, а не багачка, Йоно. Знаю, що мене там чекає нагорі. Чи, може, внизу. Та я вже не знаю, де верх і низ. Темно тут. Добре б присвітити.

— Підемо вздовж стіни. Там далі має бути озеро, а тут тісно й дихати нема чим.

Йона дійсно почувався слабким.

— Тобі зле? — сполошилася Марія. — Я й забула, що ти втратив багато крові. Мелю сама не знаю що. Добро, що ти зробив для мене, перетворилося на зло. Але ж ти не бажав мені зла, Йоно, знаю…

— Не бажав. Ніколи. Знаєш, коли ми були малі, я, бувало, перед тим, як засну, протягав срібну ниточку до твоєї хати, до твоєї руки. І мені так ставало спокійно, тепло… І тоді, коли ти мандрувала до Святої Землі, молився, щоб тебе не проковтнув Левіафан.

— А я, коли була у Святій Землі, щодень тебе згадувала. Ото б Йона це побачив, ото б тішився. Або: буде що Йоні розказати.

Завовтузились Йонині діти, запхинькали:

— Тату, що то за тітка з тобою? Де наша мама?

І стало Йоні соромно, бо їхню маму він любив, але ніколи не тягнув до неї срібної ниточки, бо нащо? Зв’язок з нею був тілесний, непорушний. Але хіба дітям це поясниш? Йона розкривався перед Марією як у ніч перед стратою, але мертві його діти… Йона не міг нічого розказати Марії. То була остання його таємниця. Так треба. Він так відчував. Діти мусять мати надійний сховок. Дивно як. Тіло Йони для його дітей як Левіафан, а сам він знаходиться всередині Левіафана, ще й Марію висмикнув з вогненного моря.

— Все буде добре, — каже Йона до дітей. — Вам нема чого боятись. Якось воно буде.

Його діти завжди були слухняні. Часом не було чого їсти, то Йона казав їм: «Лягайте спати, а встанете, тато принесе вам їсти». Йона витрачав усі свої сили на пошуки заробітку, аби прогодувати родину: йшов до християн копати грядки, рубав дрова, підсобляв на базарі, навчився латати взуття… Тільки в Калинівку ніколи не приходив шукати роботи.

— Аби хоч якось було, — зітхає Марія. — Обіприся на моє плече та й підемо. А то як стоїмо, не знаю, чи живі ми, а чи мертві.

— Ми в череві Левіафана, тому треба підкоритись йому, бо те, що спершу здається карою, може далі виявитися спасінням. Левіафан мудрий. Він випустить нас на березі. Але як ми будемо скоріше мертві, ніж живі, то він про нас забуде і буде плавати вічно.

— Отець Михайло ніколи не розказував нам про Левіафана. Наш супровідник спитав нас, чи не хочемо подивитись на те місце, де кит виплюнув пророка Йону. Ми вже мали скоро вертатись і чекали у Яффо на корабель. Усі мали побиті ноги, були змучені, але зголосився ще один чоловік з Проскурова, то супровідник повіз нас обох.

— О, я й не знав про це! — вигукнув Йона і втішився, що діти теж послухають.

— Я сама не знала, що є таке місце. Дива твої, Господи… Там місто, Ашдод називається, а на березі моря великий-превеликий камінь…

І Марія, як уміла, змалювала розпечений білий пісок, в якому грузли по кісточки її сандалі, що вона їх купила в Єрусалимі, і як дихало море в спину, і як вони дерлися на скелю, що нагадувала нечупарну скирту соломи, і в очах їй було червоно, а язик перетворився на шорстку шмату. І як вона дивилась згори на море, яке перекочувалось срібними хвильками. На горі не було ні церкви, ні хреста, ні якогось знаку, лиш звітрене темне каміння і дрібка глини. Супровідник казав, що далі є ще одна скеля, на якій нібито поховано Йону, який звідси вирушив до Ніневії, а потім повернувся сюди вмирати. Чоловік із Проскурова, Дмитром його звали, сказав, що вже третій раз у Святій Землі, але тут ніколи не бував. Марія здивувалась, хотіла спитати, чому він вже втретє сюди приїжджає, то ж гроші великі, а на багатого Дмитро не скидався. Але не наважилась. Чоловік міг відповісти не від душі, а так, аби вона відчепилась. Саме тут у Святій Землі жінка зрозуміла, яке це делікатне діло — віра, і яка тонка шкіра у душі. Людина сама знає, коли випустити слова з душі, і ті слова будуть правдиві, лишень їм можна вірити.

— Цікаво, — сказав Йона. — А я б спитав. Може, він хотів облегшити душу перед тобою, а ти не помогла йому.

— Я про се не думала тоді.

— А про що ти думала?

— Що Дмитро ніколи не поїхав би сам з супровідником. А я зголосилась перша. Та якби не він, супровідник би мене саму не повіз, якби навіть заплатила за двох.

— А чого так?

— Не положено. Могли би відібрати бомагу, і він позбувся би роботи. Ми поїхали вдосвіта, і скоро вернулись.

— Ти не боялась?

— У Святій Землі нема чого боятись, — відрізала Марія.

— Ти наче трохи сердишся на того Дмитра з Проскурова… А якби не він, то ти б не побачила того святого місця.

— Я хотіла йому подякувати, коли ми повернулись, але він одразу від мене відцурався, наче був незнайомий. Зрештою, мене всі тоді сторонились після того, що я зробила в Єрусалимі, будучи не при пам’яті.

Марія подумала, що три подорожі до Святої Землі не змінили Дмитра. Якби він не признався, то вона б думала далі, що він уперше. Був дуже неговіркий, зрештою. Про себе ж вона подумала, що одна проща до Святої Землі, може, й надламала її, але не переламала, змінила, але не перемінила. І якби не оті нещастя, що почались вдома, то воно просто б зрослося криво. Тепер же вона знала, що попереду — завершення, і відчувала приплив сил. Чи добре, чи зле — але криво не зростеться. Якщо Господь не дозволив їй згинути разом з чоловіком і сином, допоміг Йоні вирвати її з пекельного вогню, то значить, не все ще для неї скінчено. Стіни печери розійшлися, промінь сонця як ніж розрізав її нутро десь угорі, і шкода було йти в темряву. Марія знала ще з дитинства, що далі має бути озеро, а через нього кладка. Як перейти її, то потрапиш відразу в Єрусалим. І Марія готова була повернутись туди, де їй було добре, як ніколи, де вона відчула блаженство. Вона ступала босими ногами по камені, вичовганому тисячами ніг, вдихала невідомі раніше запахи, від яких її охоплювала радість. Очі посміхались і тонули в кашемірових, тканих золотом шалях, східних килимах, і вона найменше думала про муки Христа. Важливо було те, що місто зводило докупи усі народи, і ніхто не почувався тут чужим. Їй здавалось, що вона розуміє всі мови, якими говорять довкола. Хіба задля цього не варто було покинути все? Задля цих цитрин, помаранч, ґранат і фініків, зелених моріжків під мурами Старого міста. Хай то був лише напад божевілля, одержимість, яка могла вчепитись у кожного, хто надто довго вдивлявся у безхмарне зоряне небо над Єрусалимом. Її переконували, що то гріх, бо ж вона була заміжня, мала двох синів, хазяйство. Її навіть замкнули на ніч у шпиталі, а потім по неї прийшов чернець, що говорив по-московськи, бо ж вони жили в православнім притулку для прочан, і сказав, що то диявол її спокушає, і таке трапляється часом серед слабких у вірі Христовій. Чернець змушував її зазирати у заґратовані віконця. Вона бачила зарослих чоловіків та розпатланих жінок, які викрикували щось різними мовами, плакали, реготали. У декотрих були руки, зв’язані за спиною, декого прикували ланцюгами. І очі в них були як чорні діри на жовтих висхлих лицях.

— Хочеш до них? — чернець грубо притиснув Марію обличчям до ґрат.

— Ні-ні!

— Дивись мені!

Не виявилось серед прочан, хоч було їх з Острополя четверо, нікого, хто б заспокоїв Марію, всі були налякані. Та й звідки могла мати Марія приятелів, коли вже багато літ жила в домі чоловіка, ото, що з сестрою на празники бачилась, тією, що лишила її малою колись в аркаді під турецьким мостом. І раз чи два на рік їздила в монастир до меншої сестри. Отець Михайло завів було з нею розмову про диявольські спокуси, але хіба роздратував Марію. А потім ще три дні молитов, і вони сіли на потяг до Яффо. І як тільки виїхали вони з Єрусалиму, сила його тяжіння зникла. Марію дивувало, що це на неї найшло. Вона ж не птаха, щоб літати куди заманеться. І вже їй хотілось до Калинівки, до своєї хати, до синочків, до бджіл. Хотілося ступати по тій м’якенькій землі, що не обпікає ноги, а студить, роси на траві, яку вона брала, щоб змити голову, наліпити вареників з вишнями і полити їх медом… Те, чого вона там навчилась, тут не придалося, тільки ноги в неї були звиклі ходити багато, а городським довгі переходи тяжко давалися. В скриньці залізній було повно дарунків заморських, і не хіба образків, свічок з Гробу Господнього, хрестиків та вервичок, якими вона збиралась обдарувати наймичок та сусідів. Там були і камінці зі Святої Землі, жовті, як кість, засушені квіточки, листочки, галузки, колючки з терну, з такого звили вінець на голову Спасителя, запечатана пляшечка морської води, кісточки помаранчі, разки коралів для невістки, для себе й старшої сестри, турецький тютюн пахучий, крам на сорочки чоловіку й синам, пакуночок гіркого мигдалю. Марія сиділа й пригадувала, що ще лежить серед її скарбів. Палички цинамону, перець, кардамон і гвоздика, шафран. Пригадування заспокоювало її, знову робило з неї господиню, яка не забуває ні про кого. На подвір’я притулку сходились щодня араби, пропонували хустки, шалі, шовкові нитки, сережки і намиста всілякі. Тепер Марія знала, що весь той товар, який тут можна було купити дешево, як добре поторгуватись, везли купці через море до них. А що я собі купила? — думала Марія. А срібні сережки з коралами до тих п’яти разків намиста, що зосталось їй од матері. Було десять разків, поділили зі старшою сестрою, а меншій дістався золотий хрестик, бо ж черниця. Шаль празникову темно-червону з чорним візерунком, кілька хусток турецьких… Марія довго думала, де набрати святої землі для Йони. Звісно, в Єрусалимі, а не в Тивері чи Назареті. В самому місті всюди був камінь, і там, коло стіни, де євреї молилися, теж був камінь. Нарешті хтось обмовився, що для своїх євреї беруть землю зі свого найсвятішого цвинтаря, звідки почнеться воскресіння мертвих, як вони кажуть. Ну, як настане кінець світу. Цвинтар був одразу за Садом Гетсиманським, то всі пішли подивитись, і там Марія, відставши, набрала в хустинку сухої землі. Ото Йона буде тішитись. Хотіла взяти для нього кардамону, хай би йому пахло, аж раптом згадала, що нема кому замісити Йоні тісто на булку. І спротивилось їй те добро, перетворилось на червів, гниль, порохно. І хоч вона навчилась притлумлювати власний біль, пригадала собі мертву донечку, яка стала би її скарбом, потіхою. І серце їй перетворилось на зимний камінь. Вона подивилась на засмаглі обличчя прочан. То все були заможні, поважні, сповнені гідності люди, яких нічого не могло збити з пуття, змінити. Вони вірили, що опиняться в Раю. На початку подорожі вони зі сльозами на очах слухали отця Михайла: хто помре, діти мої, під час прощі, той одразу втрапить до Раю. Але, зіткнувшись з водяною прірвою, бурею, знемагаючи від спеки в жорстокій кам’яній пустелі, ризикуючи вмерти від холери чи червінки, вони не готові були розлучитись з життям і достатком. Навіть це не додало їм смирення, а нестачу його заповнила гординя: я відмолив (відмолила) свій рід на Гробі Господньому, не пошкодувавши грошей, за які можна було купити реманент, худобу чи шмат землі, аби всі мої родичі були прощені на сьому і тому світі за гріхи вольні і невольні. Якщо Марію й збаламутив злий дух, вселивши у ній несамовиту любов до Божого граду, то їх спокусив сам Люципер. Бо любов не є гріхом, а гординя — гріх смертний. Марія наслухалась казок Йони, який не мав грошей, аби відвідати Ерец Ізраель, то вона зробила це більше для нього, ніж для себе, не здогадуючись, що віра його зовсім інша: твій дім, твоя субота, твоя ґміна — то і є Ерец Ізраель, ти носиш його у собі і не смієш бруднити негідними вчинками. Для християн Єрусалим, — то було місце, яке варто побачити, бо воно ближче до Бога. Туди вирушають, аби здобути прощення і укріпити дух, розважати над своїми вчинками й обов’язково отримати те, за чим прийшов. А тому гріх гордині чіплявся більшості прочан, бо як тільки піднімешся вище у своїй побожності над іншими, то починаєш судити ближнього. Людський суд ніколи не буває справедливим. Біда в тому, що іншої мотивації прочани не мали.

Марія уникла того. Для неї важливо було здійснити дитячу мрію. Вона пообіцяла колись Йоні:

— Як я виросту, то поїду в Єрусалим і візьму тебе з собою!

Хоч то Йона мав би сказати, бо хлопець і старший за неї на три роки. Але він знав, що відповісти:

— Я тебе буду захищати від розбійників і левів!

— Добре.

І діти обнялися.

Тому, коли Марія від’їжджала з Острополя до Святої Землі, вона пам’ятала про це і шкодувала, що мрія її здійснилась не вповні. На той час вона постаріла і ствердла серцем, але сподівалася, що сонце над Святою Землею пом’якшить його, і воно стане таким, як у Йони: вічно юним, хоч Йона вже і сивий, і прибитий горем.

— Ти ж не змінився, Йоно, так? — питає вона, підтримуючи приятеля.

Йона посміхається. Він знає, що належить до людей, які не змінюються в серцевині. До тих, які, озираючись назад, не перетворюються на соляні стовпи, бо їх цікавить не те, що вони залишили за собою, а наскільки далеко вони зайшли. Зараз його непокоїть інше: Єршалаїм — це спокуса чи прохання про порятунок?

На кораблі, коли вони пливли назад, Марії приснився Йона. Не остропільський, а пророк. Ніби вона стоїть на морському березі серед людей над тілом потопельника, що лежить долілиць, посинілий і холодний, обперезаний водоростями, обліплений піском. І вона каже:

— Не ховайте його в землі. То Йона, він має йти в Ніневію, щоб грішники покаялись. Як мені не вірите, то переверніть і побачите, що то пророк.

Тіло потопельника здригається і перевертається на спину. Але Марія вже не бачить обличчя пророка, бо прокидається так різко, що ледве не випадає з парусинової койки на купу клунків. Чи був то пророк Йона, думає вона. Ніхто ж не знає, як він виглядає, як його впізнати. І чи не краще для того нещасного було б, аби його проковтнула земля, а не страшне місто Ніневія. Він лежав би собі тихо в материному череві, як лежав досі в череві великої риби. Нащо народжуватись?

— Нащо мене мати на світ народила? — плакала Марія, ще зовсім молода, не звикла до чужого дому, де нею ще десять літ верховодила в’їдлива свекруха. І може, зате її покарав Господь, що народила двох хлопців, а донечка, яку вона так чекала, й години не прожила. Дивувалась Марія, як їй можна заздрити. Заздрять, правда, не їй, а багатству: повній клуні, стайні з худобою, одежі, хоч те Марія ніколи не вважала своїм. А їй тим часом нема з ким слово змовити, розкрити серце. Бо ж Йона давно віддалився від неї, єдиний товариш її дитинства, за яким калинівські хлопці кидали камінням, а вона дивилась і боялась. Потім знаходила його безпомильно й казала:

— Йоно, то я! Вони вже пішли.

Оглядала, чи цілий, чи не розбили голову каменем, і врешті Йона починав реготати, бо ця турбота його лоскотала, а вона теж сміялась і просила:

— Розкажи мені щось про Єршалаїм!

Йона ніколи не казав «не хочу». Обіймав коліна руками і співучим голосом починав:

— В Єршалаїмі є дев’ять брам залізних, і всі вони зачиняються на ніч, а вранці стражники їх відчиняють. Через одну браму заходять християни, через другу мусульмани, через третю — ми, юдеї. Є Ще брама, через яку входять леви, тому її називають Лев’ячою…

— Леви?

— Коли леви входять в Єршалаїм, то всі люди ховаються, аби їх не з’їли.

— А ще які є?

— Є брама для старців. І є для овець та ослів…

Йона загинає пальці, і Марія повторює його рухи.

— А найголовніша брама, знаєш, яка? Зо-ло-та!

— Ох! — зітхає Марія. — Напевно, вона блищить!

— Ще й як! Можна осліпнути. Але вона не для простих людей і тому завжди зачинена.

— А для кого вона, Йоно?

— Для Машіаха[17] Правдивого. Як тільки він підійде до брами, то всі засуви впадуть, і брама сама перед ним відкриється. Машіах відбудує Храм, і буде він за числом Третій.

— А коли прийде Машіах?

— Коли настане час.

— А коли настане час?

— Не знаю, — знизує плечима Йона. — Вчені рабини шукають по книжках, але ще не знайшли.

— Ти би вчився, Йоно, став би рабином і знайшов, у котрій книжці пише про Машіаха. Я знаю, що ти би знайшов швидше, ніж оті рабини!

— Таке скажеш! — махає рукою Йона. — Мені наука в одне вухо влітає, а в інше вилітає.

Марія не знала, що відповісти. Вона в школі не дивилась на горобців, як Йона, дуже любила вчитись. Знала, що мати хоче пошвидше її з тієї школи забрати, але тато не дозволяють.