Путівник розгублених

Дівчинка дивиться крізь гілля на залиту сонцем рівнину, через яку стрічкою пролягла стежка, а далеко синіє ліс. Навіть у свої вісім років вона знає, що піти цією стежкою не може: ні сама, ні з Йоною, що її оточує коло, за межі якого вона не сміє виходити. Це знання у неї в крові, вона намагається його виправдати страшними оповідями, почутими від дорослих. У снах стежка перетворюється на змію.

Марія питає пошепки:

— Ти знаєш, куди веде ця стежка?

Йона не знає. Його цікавлять тільки дороги. Їх у нього лише дві. Перша — з Острополя до Калинівки. То його дорога. А друга — з Острополя до Меджибожа. То батькова дорога, яка мала б стати його, але не стала. Дарма, що вона забирала батька, проте й повертала. Йона ступить на неї один лиш раз. Через кілька років, коли батька вже не буде, вмираюча мати попередила, що як тільки він піде цією дорогою, то занапастить своє життя.

Доля посилає людині спокусу ламати перестороги одну за одною і ступати по них, як по битому склі, до заходу сонця свого життя. Зараз притихлі діти дивляться на стежку, наче звірятка, що бояться відкритого простору, де нема куди сховатись. Тільки коли біжиш швидко-швидко, ти захищений.

Старий, що був колись дервішем, іноді як прекрасний сон згадує прохолодні стіни текії[18], виплекані помаранчеві та фігові дерева, велетенські горіхи, фонтан, з якого поважно текла вузька цівка води у чашу, яку обіймали вирізьблені з каменю долоні, внутрішнє подвір’я, де юнаків навчали танцю, білі одежі, що нагадували поранених птахів, коли не було вітру. Але то був не сон, а одне з його життів. Рідко хто має тільки одне життя. Насправді кожен з нас віддає одне життя Аллаху, інше — людям, одне життя — мандрам, одне — книгам, ще інше — собі, і ось так, проживши кілька життів, врешті розгублюється, бо не знає, котре з життів відповідає його істинному призначенню. І починає в умі тасувати ці життя, вирішуючи сам, де був рай, а де пекло, де був урожай, а де не вродило. Котре життя було корисне для Всесвіту, а котре — для душі. Молоді думають, що зі старістю прийде мудрість, цілюща і прохолодна, як вечірній сад, але старість нерідко закінчується випаленою пустелею з поодинокими кущиками сухої колючої трави. І єдина супутниця там — туга за втраченими можливостями. Життя пройшло, як караван з верблюдами й ослами, зникло, як омана, спустившись у видолинок. І зоставшись на самоті під безжальним пустим небом, стара людина проситиме:

— Відведіть мене в Єрусалим, у Мекку, щоб я там помер. Або хоч туди, де я народився, бо в мене немає сил!

Але хто озирнеться, хто почує, хто відповість?

Сонце мандрує не хіба зі сходу на захід, а й із заходу на схід, тільки цей другий шлях невидимий. Так і людина часом потребує пройти той другий невидимий шлях, аби оновитись, струсити з себе ті всі життя, які зробили її потворною, багаторукою і багатоногою. Янголи відвертають обличчя при вигляді тих покручів, що зрослися в один клубок. Як відділити тих, чиє місце в раю, а чиє у пеклі? Затяжка то робота для янголів, от і товпляться ті покручі на заході, наче ліс, зачіпають одне одного і сваряться.

Ось таку химерну і трохи кумедну картину бачив старий Юсуф, хтозна, чим вона була навіяна. Наче вже й призабув Коран, бо стільки років не торкався Книги Над Книгами, тільки бачив здалеку у мечеті, куди тепер нечасто заходив, бо ноги стали слабі. Ще тоді, як селяни побили його, після того, як товариш вибрав не його, а змій і дочку заклинача, а він тинявся сам по світі. А побили за те, що коли запросили на гостину, Юсуф наївся, напився, але навідріз відмовився танцювати у славу Всевишнього. Він міг би розповісти про свої мандри, але ті люди хотіли танцю. Нагнали і перебили ноги його ж дрючком. Добре, що купці знайшли його на дорозі й завезли до Смірни до шпиталю, бо були доброчесні, от чому. Старий чоловік — то чийсь батько, а стара жінка — чиясь мати, як же їх не пошанувати? Шана — то милість Аллаха. Завдяки їй Юсуф має дах над головою, а село вважає його своїм оберегом, хоч він не тутешній. Ніхто й гадки не має про те, що коїться в його душі, як гнітить його, що колись ступив він в оселю бідної вдови як жебрак. За малу та ще й сумну новину отримав усе її багатство, а після її смерті не пішов нікуди, бо її дочка з онукою лишились без опіки. Тут його старість знайшла вбогий притулок. Але хіба в цьому його призначення? Стати наріжним каменем для осиротілих жінки й дитини? Чи навіть наріжним каменем для громади села при дорозі? Тобто каменем, який відкинув Всевишній, а люди підібрали й підперли ним стіну халупи, щоб не завалилася.

Але камінь, який побував у руці Аллаха, має частку Божественного, навіть якби був Ним проклятий. Тому Юсуф тепер зрозумів, що його товариш, який покинув його задля змій, теж мав у собі частку Божественного, і його окремішній шлях був прописаний на небесах. І порадів за нього. Дочка заклинача втримала мандрівного музику, бо побачила в ньому Божественне. Вона не обрала молодшого чи спритнішого, а надійнішого, того, хто виведе її рід з темряви.

Кілька років тому Юсуф міг би увійти до Єрусалиму через Дамаські ворота й приєднатися до котрогось зі старцівських гуртів. Був би ситий і мав би товариство. Проте стара вдова Зульфія, хай душа її квітне вічно в райських садах, упізнала в ньому Божого чоловіка, як вона сказала сама, і не пустила далі.

— Єрусалим, — сказала Зульфія, — проковтне тебе й не зоглянешся, перемеле твою душу і загасить твоє світло. У святих місцях більше демонів, бо більше поживи. Якби ти навіть був пророком, то Єрусалим погасив би тебе. Там є навіть вулиця Пророків[19], де вони живуть ті, чиє світло згасло. Але ти не пророк, ти хтось інший. Тому мусиш бути особливо обережний.

І скидалось на те, що останні три роки свого не надто довгого життя Зульфія міркувала над тим, ким він є і для чого призначений. А коли вона померла, то він над цим замислився і собі. І домислився до того, що прийде до Єрусалиму, аби станцювати там свій останній танець для Господа. І висхлі скалічені ноги не завадять йому станцювати на Наріжному камені, що волею Аллаха висить у порожнечі і не падає.

І віднедавна з’явився знак. Джаміла, яка торгувала травами, почала повертатись не пополудні, а вже надвечір. Готувала вечерю, годувала доньку і старого. Юсуф сидів коло вогню, вбираючи його тепло, а коли той згасав, виходив надвір, щоб дивитись тепер на зорі, а не на людей, і пізно вночі повертався у свій закуток коло дверей, завішаний латаною веретою, котра відгороджувала його сни від снів жінки й дитини. Але не від плачу самотньої Джаміли, що переживала за долю своєї донечки, яку однаково колись від неї заберуть добрі чи лихі люди. Вона зарані оплакувала розлуку з нею. Тому й не брала її з собою до міста, ніколи не розповідала при ній такого, щоб заохотило дитя його побачити. Зрештою, для неї Єрусалим був тим, чим був для тисяч бідняків — він давав можливість заробити гріш, і в ньому можна було згубити все. Місто вже забрало в неї чоловіка, а в дитини — батька. Вона була занадто молодою, щоб відчувати присутність божественного, і вже досить старою, щоб вірити в дива. Та й часто трапляється, що диво спалює людей і, якщо вдасться втекти від нього, то решту віку вони живуть у холоді й темряві.

Якось, через тиждень чи, може, більше, Джаміла вернулась змучена, постаріла, і, вклавши доньку спати, приєдналась до старого, що сидів на порозі, ще не встигнувши нагріти його своїм тілом. Жінка сказала:

— Приснилось мені, що я оце сиджу на базарі, а повз мене йде мій чоловік і веде за руку хлопчика, а з ним жінка, тримає меншого на руках. Вони гарно вбрані і веселі.

«Життя — це сон», — хотів сказати Юсуф, але промовчав.

— Ти правду казав, — мовила Джаміла. — От тільки не знаю, що мені з цією правдою робити.

— Тобі треба піти до мулли, доню, хай твій чоловік або забере тебе до себе, або розлучиться з тобою. Я сам піду з тобою, куди треба.

— А може, все лишити так, як є? — спитала жінка. — Люди з мене сміятися будуть. Так чи інак я в селі не лишуся. Ану ж він відбере дочку, а мене викине як непотріб?

Старий уявив собі, як Джаміла, закутавшись у благеньке покривало, йде назирці за щасливим своїм чоловіком та його новою дружиною. Він бачив навіть дім, не багатий, але й не бідний, з помаранчевим деревом на одному куті і ґранатовим на другому, чув дзвінкий сміх опецькуватих малюків.

— Ти вільна зробити і так, доню. І посилати щодня прокляття в бік Єрусалиму, де живе розлучниця. А можеш вдягти свою найкращу одіж і прикраси і прийти до нього, привітати з синами і розповісти, яка у вас з ним гарна дочка, і що тебе тривожить її майбутнє.

— Мені треба подумати.

Джамілу наче паралізувало перед цим старим волоцюгою, бо вона була не така, як її матір, не така побожна. Смирення приходить із сивиною в косах. Слова ненависті, болю, розпачу впали каменем на дно, туди, де їх ніхто не почує.

— Ти сильна, Джаміло, — мовив старий. — А сильні знаходять вихід.

Втішили її ці слова чи ні, але зранку жінка почала поратись у своїй невеликій оселі, потім пішла разом донькою до сільської криниці з клунком одежі, бо там була водойма для прання. В це місце сходились жінки прати, і поки білизна сохла, пліткували, балакали про своє, жартували. Цього ранку Джаміла не пішла до міста, як зазвичай. Нехай, думав старий, відігріє собі серце. Він уже п’ять років жив серед цих людей, задовго, як для нього. І не стареча неміч була тому причиною. Так було записано в книзі його життя, щоб він затримався у цьому селі і в цій родині.

А трапилось це так. Якось, йдучи через висхлі землі краєм Мертвого моря, що навіть повітря наповнювало своїм соляним віддихом, він надибав тіло старого чоловіка, таке сухе й мізерне, що навіть крукам не було що дзьобнути. Мрець лежав між двома смугами солі й не мав на собі нічого, крім ганчірки на стегнах, а при собі — навіть посудини з висушеного гарбуза на воду. Юсуф ледве шкандибав, але мав воду, бо хоч і був дуже старий та ще й кульгавий, не збирався вмирати. Він зупинився, і раптом Всевишній почав з ним розмовляти через невідомого мерця:

— Дивись, що чекає тебе, чоловіче, і це ще не найгірше. Смерть — велична і спокійна. Побудь зі мною, помолись за мене, захисти від злих духів, щоб не вкрали вони мою душу цієї ночі.

І Юсуф виклав коло з каміння довкола мертвого тіла і вирив поруч яму, загорнув померлого в свою накидку, наче у саван, і тут таки поховав до заходу сонця. І став читати молитви, які лиш пам’ятав, доки мрець знову не заговорив до нього:

— Йди, брате, в село, що коло битого шляху на Єрусалим, там побачиш мою дружину Зульфію, яку я покинув багато років тому не з власної волі, і всі ці роки був рабом. А коли став негодящим до роботи, мене привезли в цю пустелю, аби я помер. Ти її впізнаєш, бо вона винесе тобі напитись води. Ти залишишся в неї і будеш сторожем при ній і моїй дочці, бо їм грозить велике лихо. Скільки треба, стільки й будеш. Ти зробиш це для мене?

— Так, зроблю, брате мій.

— Тільки не кажи їй про те, що я вмер рабом.

— Я твій Володар, — увірвався інший голос, солодкий, як мед, і гострий, як серп молодого місяця. — Я обрав тебе захищати й оберігати цю родину, моє місто і всіляке моє творіння. Ти не вбив жодної живої істоти, ти не володів ніколи землею і водою, ти не народив ні сина, ні доньки, ти останній, хто залишився живий з роду. Ти слухав чужі пророцтва, але ніколи не пророкував сам. Ти обраний, бо смиренний. Ти уважний до живих і до мертвих. Ти не шукав знань, а шукав істину. Твій танець зупинить велике зло і подарує надію розчарованим і розгубленим, зодягне в чисту одежу світ, а порожні соти, які ти вибудуєш, наповнить медом. Не бійся нічого. Я з тобою!

Старий волоцюга схлипнув і прокинувся чи радше отямився. Ніч була холодна. Білі смуги солі нагадували паморозь на його далекій Батьківщині. Зорі тремтіли у чорному небі. Він захлинувся від болісного відчуття глибини цього неба. Так людина на кораблі раптом відчуває глибину моря і свою беззахисність та мізерність перед тим, що без дна. Коли Юсуф жив у текії, йому найбільше подобались години мовчання, існування світу без людського голосу. Повітря наче хололо, ставало чистішим, птахи співали дзвінкіше, і вітерець шелестів якось по-іншому. Але для дервішів та їх вихованців час линув повільно. Вони ковтали слова, зціплювали зуби, їх розпирало від фраз, які треба було вимовити негайно. Тому вони опанували примітивну мову жестів, бо не могли обійтися без спілкування. І це лише кілька годин. А якби довелось мовчати від сходу до заходу сонця, тиждень, місяць?

Мовчання — найважчий послух. Все живе прагне розмовляти. Відлюдник, що оселився в пустелі, теж не мовчить. Він розмовляє з Господом, з самим собою чи з лисицями, ящірками, зміями. Страшна кара — втяти комусь язик, брехливий чи правдивий. Людина прагне протягнути нитки спілкування усюди, бо від цього може залежати її життя. Юсуф був тоді дуже молодим і не розумів, що стоїть за цим послухом: кілька годин помовчати, доки не озветься муедзин з мінарету. Він не міг думати із закритим ротом. Тільки коли покинув текію, то зрозумів: мовчання прикрашає навіть немудрого чоловіка і на цей гачок спіймалося чимало людей. Про таких кажуть: мовчання — золото. Хто ж тоді пророки? Самозвані і визнані? Ті, хто отримав благословення Всевишнього говорити від Його імені. А мовчати може і мудрий, і дурень.

Цієї ночі старий подумав сто разів, чи голос не від лукавого. Він шкодував, що не може викресати вогонь для свічки на гробі померлого, а зорі давали мало світла. А на 101 раз подумав, що спокушають достойних і праведних, а за своє довге життя він розгубив духовні цноти, вкрився струпами від укусів та колючок. І якщо вдова цього нещасного, з яким він зустрівся вже тоді, коли душа його розгублено кружляла над тілом, прожене його, то він піде просто в Єрусалим, тричі святе місто, якщо на це буде воля Аллаха. Тепер відповідь на його питання залежала від незнайомої жінки.

Він ніколи не опікувався ніким, що не означає відсутності милосердя. Він просто ніколи не опікувався ТАК. Це вперше через Всевишнього заговорила до нього неприкаяна людська душа, вчепилася у нього, благаючи порятунку, і куди він міг подітися? Нагорода за це більша, ніж він міг уявити, бо не був пророком і не надавався до цього. Тому говорив, коли дозволяли, а коли ні — мовчав. Не шукав ніколи нагороди і звертав убік кожного разу, коли міг її отримати. Йому здавалось, що коли ти береш, то забираєш. І коли тобі щось дають, ти маєш право не взяти. Тобі належить лише тіло, яке позичив тобі Аллах на час твого земного існування, як і розум, ти не смієш їх осквернити дарами від інших. Найвища мудрість — навчитися розпізнавати, що від Господа, а що від шайтана. Щедрі дари, що їх приносили нечисті духи, ти врешті вибльовував, вихаркував кров’ю. Хоч тебе й прогнали, але ти сам збирався, побачивши, як у колі людей у білій одежі танцюють зажерливість, заздрість, розніженість, підступ, байдужість. Ти покинув дім батька свого і батьківщину з тієї самої причини. Загострене сумління — то був ґандж, який не міг пробачити тобі рід твій і твій народ.

І ось тепер, коли Джаміла оповіла йому про свою кривду, він зрозумів, як важливо цій жінці повернути справедливість, знайшовши для неї Суд, а не судилище. І що безвідносно до того, як усе складеться, вони обоє звільняться. Кривда така велика, що Джаміла не зможе її замовчати чи сховатись від неї. Коли чоловік бере жінку, то обіцяє її захищати. А якщо розлучиться, то повертає її з повагою у дім її батьків.

Жінка з дівчинкою повернулись додому з чистою одежею, свіжі, з вимитими косами. Повечеряли і лягли спати. Ні старий, ні Джаміла не спали до ранку, думаючи про одне і те ж — як гідно вийти з ситуації, уникнувши помсти, розголосу та інших мерзот. У старого від хвилювання щеміло серце, він думав, як йому вберегти жінку від неправильних кроків. Бо вона була даром Божим, який осквернив незнайомий йому чоловік. Вона ж не мала батька і братів, які могли б захистити її честь. І її заміжжя тривало всього два роки.

На ранок Юсуф вирішив розповісти їй про те, як стрів її батька в пустелі. Чому він не зробив цього раніше? Бо мав запечатані уста. Та її мати вже померла, не знаючи нічого про заповіт свого чоловіка, то навіщо було знати про це дочці? Що труп її батька зарито на березі моря, яке згортається, залишаючи після себе білі смуги солі? Але тепер турбота мусила переважити присягу, яку він прийняв свого часу з великим сумнівом, над ним повисло, погрожуючи обвалитись, небесне склепіння. Він не мав вибору, а з іншого боку не встояв перед спокусою — увійти в Єрусалим, тричі святе місто, кимось іншим, оновленим, омитим цілющою водою добрих справ. Що могло бути і від шайтана. Воля Аллаха — прекрасна, жахлива і мудра. Як хмари у сезон дощів відмежовують сонце від землі, так важко пробитися волі Господа до свідомості людей. Мудреці, що жили дуже давно, попереджали про це: послання богів можуть спотворитись, змінитись, поки перевтіляться у людську мову.

Юсуф хотів увійти в одну з брам тихо, як входить дитина до парадного покою. Нехай трисвяте місто омиє його і вдягне його тіло в білу тканину, щоб він нарешті спочив. Бо нема кому виткати для нього останню одежу, немає дужих чоловіків його роду, щоб омили його тіло, немає голосільниць, які б оплакали розлуку з ним і укріпили його дух перед Судом, що чекає на нього в Єрусалимі. Судом? Звідки він знає про суд і про тих, хто буде супроводити його до Святого Міста? У якому з забутих снів він бачив мапу свого життя, на якій позначені останні кроки його життя? Чому так для світу важливо, аби він прийняв вірне рішення сьогодні чи завтра? Час очікування збігає. Весь досвід, мудрість, знання вмить стали прахом, у якому кублилися ненаситні кури господині, з якими він часто ділився крихтами зі свого прісного коржа, а вони тулились до його ніг, знеможені від спеки, коли він сидів під ґранатовим деревом. Воно було тонке і високе, і якесь неправильне. Гілля було лиш угорі, і плоди, що висіли угорі, не тішили, бо хто б міг їх зірвати. Вони так і висіли перестиглі, вищирившись, а коли врешті падали, то розбивались на дрібні шматочки і кури накидалися на них. Дерево у дворі Джаміли було наче пророк, чию смерть ніхто не помітив: жилаве, тонке, втомлене і недосяжне.

— Чи щось зміниться, — спитав Юсуф у ґранатового дерева, — коли я розповім Джамілі про її батька? Чи не підштовхне це її ще більше до прірви, до якої вона вже й так наблизилася майже впритул?

— Їй байдуже до того. Єдиною опорою для неї була мати, а потім чоловік.

— А хіба я бодай трохи не був її опорою? — здивувався Юсуф, що прожив тут кілька років, і на його очах зростала дитина, яка плакала ночами, а потім перестала, бо навчилась розмовляти так, щоб її всяк зрозумів.

— Охо-хо! — заскрипіло дерево. — Ти з чужого ґрунту, чужої крові. З країни зимних дощів і снігу. Ти лишень сторож честі жінок цього дому, захист від розбишак.

— Але й це вже непогано.

Старий хотів сказати щось прикре й глузливе дереву, яке підгнилими плодами годує курей, пнеться, як дурне, до неба, але тут йому стало соромно за свою немудрість. Найбільше нас дратують ті, хто схожий на нас. Тому він висловився спокійно й розважливо:

— Той, хто нас створив, і тебе, й мене, хоче, щоб ми довірились Йому. Він дасть знак — і ти всохнеш, чи я заплющу навіки очі. А потім ти станеш верблюдом чи людиною, а я деревом чи хробаком. Тому ніхто нікому не чужий, доки не завдасть кривди ближньому. Я не гніваюся, що ти виросло таким високим і плоди твої недосяжні: ти тримаєш небо над цим домом, щоб воно не впало і не зруйнувало його. А я захищаю тих, хто мешкає в цій оселі. Навіть не захищаю, а приставлений наглядати за тими, хто не має батьківської опори. Це не мусить нас влаштовувати чи подобатись, це той відтинок шляху, який ми повинні пройти.

Дерево нічого на це не встигло відповісти, бо прибігла маленька Амал. Її чорне вологе волосся було гарно заплетене й виблискувало. Вона була вбрана в чисту сукеночку синього кольору, вишиту на грудях білим, й такі ж сині шаровари. Тільки босі ніжки її були сірі від куряви пустелі. Старого охопило тривожне відчуття: очі дитини стали для нього вікнами у моторошне провалля незворотних перемін. Дівчинка, яка часто тулилася до нього і щебетала, як пташка, раптом різко зупинилася посеред подвір’я, оточеного кам’яною непотинькованою огорожею, під якою у скринях з родючою масною землею росли трави на продаж і для власного вжитку. Кожного разу, коли Джаміла несла до міста свій кошик із зіллям, десятком яєць, грудкою сиру, він боявся, що вона не повернеться, ставав наче маленьким хлопчиком. Боявся, що її поглине невідома чорна діра, що виникне зненацька в неї на шляху. Ця жінка була одночасно беззахисна і готова прийняти будь-який розвиток подій. Зрештою, йому також було знайоме це відчуття, притаманне чоловікові, який вирушає у подорож, і ця подорож для нього — сенс життя. Але як поєднується це з глибочезним материнським інстинктом — навіть уявити не міг. Не кожна жінка ходитиме до міста сама, щоб виторгувати якусь драхму, тому таких назбирувалося кілька, навіть з інших сіл, і вони вторували собі окрему безпечну стежку, яка вела паралельно до великого торгового і прочанського шляху, а перед самим містом вливалася в нього. В натовпі, що сунув до Єрусалиму, вони почували себе не такими вразливими. Переставали голосно розмовляти, насували на чоло покривала, і їхній дзвінкий сміх згасав. Більшість з них ніколи не бувала далі Дамаських воріт і не наближалась до мечеті під золотим куполом. Окрім Джаміли, яка сходила місто вздовж і впоперек, розпитуючи про свого чоловіка. Та й та вдивлялась не у храми, а в обличчя людей, поки не стріла його там, де торгувала тричі на тиждень: на сходах, що вели від брами до святинь. Про її пошуки знали всі, про віднайдення втраченого — ніхто. Та й було це чотири роки тому, коли вона вдягнула за порадою родичів чоловіка вдовину одежу. Люди на цьому шляху зникали часто і без сліду.

Тепер лише Юсуф знав її таємницю. І його не треба було просити мовчати: той, хто вміє зберігати власні таємниці, збереже і чужі. Старий, що з дитинства не жив у родині, а віднедавна знав лише Джамілу та її матір, вважав, що інші жінки також схожі на них. Але він помилявся. Інші жінки наробили б галасу, не стримуючи почуттів, привели б купу родичів у дім, де ховався зрадник. Вони не сумнівались би у своїй правоті. Світ би потемнів від їхнього гніву.

Але не Джаміла. Родичі чоловіка, які мешкали за горою, в тихому селі, не надто горнули її до себе, бо вона не покинула матір. Батько її був погоничем мулів, йому потрібно було жити поблизу великого шляху. Коли він зник, дружина й дочка стали заручниками чекання, бранками терпіння. Вони напували подорожніх водою, й іноді хтось давав їм монету, жменьку фініків чи мисочку борошна. Але мати вперто відмовлялася брати:

— Не треба, може, зараз хтось напуває мого чоловіка, а він не має чим віддячити!

— Але ж ви такі бідні, вам згодиться! — і залишали на ґанку дарунок.

Іноді чувся гул, і дорогою, здіймаючи страшенну куряву, пробігав залізний кінь, залишаючи по собі неприємний запах. А одного разу над селом пролетів залізний птах. Дивно, але старий не відчув побожного страху перед новими часами. Він відчув себе частиною казки, в якій все можливе. Ні Аллах, ні мертвий раб, що розмовляв з ним колись в пустелі, нічого не казали про це, отже, воно було не таке важливе.

Марія з Йоною повільно спускалися вниз, так само повільно зникав запах зотлілого листя і глини. Люди не відчувають запаху каменю, запаху темряви, запаху світла, але тим двом здавалось, що трохи відчувають, тільки не можуть описати. Так низько вони ще не спускались під землю. Очевидно, що чуття на такій глибині прокидаються. Правда, Марія сходила до Гробу Господнього, до яскині, де народився Ісус, у Вифлеємі, та і могила Матері Божої була глибоко під землею, навпроти Гетсиманського саду. Спогади про це наповнили її якимось священним трепетом, і вона дуже хотіла, щоб цей шлях привів їх до Єрусалиму. Віра Йони не була така сильна, бо найглибше він занурювався в окопи, і йому здавалось, що бомба з аероплана може вцілити прямо у вершечок гори, і тоді склепіння печери обвалиться. Тому важливо сховатись якомога глибше, туди, де вже немає глини, гидкий шурхіт якої відчувався, коли летів снаряд. Війна відсунулася кудись назад, як тільки він помітив, що кам’яні брили скріплює пил, а не карпатська глина. Десь нагорі, неподалік Вчитель копав глину, яку його жінка возила і продавала гончарам. З того вони й жили цілих сім літ. Згадка про це наповнила його серце дитячою радістю, він згадав оповідки батька. Може, пророк Йона, перебуваючи у череві Левіафана, теж розважав себе, пригадуючи оповіді свого отця. І так само чув шум у вухах і биття свого серця. Але на тому схожість закінчувалась. Пророк, окрім биття свого серця, відчував ще й биття могутнього серця Левіафана за слизькою гарячою перегородкою.

Та ні Марія, ні він вже не були дітьми, щоб повірити в те, що ця вузька й тісна дорога приведе їх до Святого Міста. Вони сподівались, що недаремно опинилися в такому місці, а чи то воля Господа, чи спокуса Диявола, не могли знати. І, певно, Бешт, коли йшов цією самою дорогою, не знав цього теж. Вів його опришок-ґой, який вирішив таким чином віддячити за своє зцілення від ран. Нехай, думав він, святий чоловік вкоротить собі шлях до Єрусалиму, а заодно виявить не лише силу своїх чарів, а й людську відвагу. Та й життя в цих диких краях закінчується рано, колись кожен потрапить у пастку для людей чи звірів. А може, все було не так. Опришок просто хотів похвалитись, що знає найкоротший шлях до Єрусалиму, але сам не має наміру туди йти, бо не відчуває такої потреби. Ні духовної, ні моральної.

Але Вчитель Бешт, хоч і не сягнув тоді ще великої мудрості і вважався серед свого племені просто вправним знахарем, за що його й цінували, йдучи за опришком, вивчив для себе один урок. І повернувшись з-під землі на землю, відтоді прокладав сам дороги, щоб кудись піти, і сам копав криниці, щоб вгамувати спрагу. І вони не зникали, цими дорогами і цими криницями користувались інші, хоча слід визнати, вони були не зовсім ті самі. Доказом цього є те, що Вчитель потрапив у Ерец Ізраель не тоді, а згодом. Хоча ніхто не бачив його там, бо слава його розлилася по Святій Землі, як море по суші.

Скільки тривали розважання Йони і Марії цим доволі нудним шляхом поміж каміння, у темряві, яка їм чомусь не заважала і не лякала, невідомо. Час під землею не відповідав тому часові, до якого вони звикли, і був неважливий. Але розважання вичерпалися врешті, й щось у них перемінилось. Першими це відчули діти-діббуки.

— Тату, тату, — заскиглили вони. — Нам холодно, твоє серце холодне, і тут так порожньо.

— Чи я тому винен? — пробурчав Йона. — Доля стиснула моє серце в залізній жмені, мусите потерпіти, поки їй не наскучить мучити вашого бідного тата. Якби ж то доля була золота, то й пальці мала би золоті. Залізо студить, а золото гріє. Залізо катує, а золото пестить. Сидіть тихенько, діти, так все не буде. Та й хіба ви не знаєте, що мертвим завжди зимно? Мертвих більше ніж живих, всіх не зігрієш.

— Тату, тату! Чому ти йдеш від мами? — вередували далі діти.

— Не кажіть так, дітоньки! Я маю патичок з тієї груші, в якій живе тепер ваша мама Дебора. Зараз пошукаю…

Йона засунув руку в кишеню шинелі, в дірку збоку, і сягнув звідти до поли, де мав лежати майже струхлявілий патичок. Взагалі він спершу зробив там дірку, потім зашив, а коли бої стали надто гарячими, а загроза смерті очевидною, розпоров, щоб міг час від часу діткнутись грушевої гілочки, бо не мав, як інші солдати, картонки когось милого чи дітей, чи нареченої, чи жінки. Не було грошей на фотографа, який приїздив часом до Острополя заробити, а самі вони не бували в Старокостянтинові, а тим паче в Проскурові. Біднота не має грошей на таке. А якби знаття, що таке станеться з дітьми і з нею… Певно, віддав би останню копійку, аби мати при собі картонку, гладити, цілувати в окопі, коли стає так страшно й одиноко, що хочеться вискочити — і просто під кулі. Ну, та що з того, і Пилип вже ліг в сиру землю з картонкою своїх трьох діток, і Йван, замість оженитися зі своєю гімназисткою, оженився на паняночці-земляночці коло міста Стрий. Часом хлопці співали, а в Йони сльози капали, і ніхто не сміявся з того, тільки опускали голови й дивилися кудись вниз, собі під ноги, випльовуючи махорку.

Є гілочка, є! Трохи розкришилася. А в ній дрібка душі Дебори. Крові в ній нема, тільки на ній Йонина кров, в якій змішалася кров усіх його предків. І того, чи тієї, що слухали десь у таємному сховку молитву ребе Соломона, сина Песаха, якою він врятував остропільських євреїв від заглади в темні часи Хмельниччини. Тато казав, що вони споріднені з самим Гершеле Острополером, а може, жартував, коли мати дорікала, що вештається бозна-де, і виглядає як волоцюга. Ну, мати не знала нічого про того Гершеле, хіба що той був жартуном. А Йона трохи знав і міг би сказати батькові: Гершеле був сміливий і не боявся казати правду в очі. Не схожий ти на нього, тату. І я також.

Та хіба би він посмів таке сказати! Те, що батько приносив зі святої ґміни Меджибожа, не можна було з’їсти чи одягти, нехай так. Але й з тим, що він приносив, ділився дуже скупо. Наче боявся, щоб Йона не набрався від нього тієї зарази, що через неї чоловік стає неприкаяним, непостійним. Наче боявся, що потягне Йону за собою у вир, і той не зможе вибратись. Батько не хотів, аби син був на нього схожий. І Йона сповнив його бажання, доки в ньому не пробудилось нове життя, коли старе покинуло його. Йона чекав свого Левіафана — і ось він у нього в череві. І не сам. З ним діти-діббуки, грушева гілочка і Марія. А тато, коли вертався, аби провести з родиною шабат, і ставав на порозі хатини, то на обличчі у нього був такий вираз, ніби його не тиждень не було, а років десять. Що аж рідну жінку й сина не пізнає. Очі його скліли, застигали, а потім дуже поволі починали відтавати, і на кінець шабату його погляд ставав уже цілком теплим. А потім він знову йшов з дому. Можна сказати, що отець був для Йони з матір’ю суботньою свічкою, а поза шабатом вони обходилися світлом місяця, відсвітом полум’я від грубки, яке годували хмизом та плавником з берега Случі. Йона від малого приносив до хати все, що могло горіти, бо не любив мерзнути. Як його діти-діббуки зараз. І перші його прикрощі в житті були пов’язані саме з добуванням палива для грубки, бо комусь не подобалось, що він збирає хмиз там, де не дозволено. Такому, як він, всюди не положено. Батько не заступиться, а мати радше його вилає, ніж чужого дядька чи тітку. Бо свій то є свій, не буде мститися, все пробачить. Чи майже все.

Але й був і перший досвід, справді корисний, бо Йона навчився розпізнавати, котре дерево краще горить, а котре дає більше жару. Це залежить від того, чи то яблуня, чи дуб, чи липа. Чи далеко від води росло. Гілочки були тоненькі, часом трухляві, і згоряли дуже швидко. Ота гілочка, що вже кришиться в полі його шинелі, згорить, як сірник. Як було що рубати, то батько рубав. Не раз, щоб його втримати вдома, мати з Йоною притягували викорчувані пеньки, чи мати навіть купувала якусь зрізану деревину. То батько тоді лишався і цюкав сокирою, чи вони удвох з Йоною пиляли тупою пилою стовбур. Часом брав з собою Йону до мокви, і поки вони милися, хлопець рахував синці та садна, свої та батькові, в кого більше. Обидва вони вічно то падали, то вдарялися об щось, тільки рани і синці на тілі Йони були дитячі, а батькові — дорослі.

— Ходімо, Йоно, як вже відпочив, — каже Марія, — так і зігрієшся, та й кудись прийдемо. Не вікувати ж нам під землею.

Вона тугіше зав’язує хустку під підборіддям, насуває на чоло, наче сама змерзла, хоч насправді Марія не змерзла, вона ж побувала у вогні, їй пече відчуття драматизму того, що вона залишила за собою. Якби Марія зараз взяла в жменю грудку снігу, то він би одразу стік водою.

Йона тим часом думав: їй легше. Вона не встигла забрати з собою нікого й нічого, не вихопила із вогню, але розум їй помутнів від диму. Ще по весні вона втішалась благодаттю Святої Землі, а пізно восени втратила і родину, і дім, і благодать. А він, навіть не пізнавши благодаті, втратив усе, й поплив, як тріска по воді. Але зате… Зате його падіння не було таким стрімким, а розчарування таким глибоким. І то була плата, яку з нього взяли за Єршалаїм. Але хто — Б-г чи Диявол — поклав собі ту плату до кишені, тріска не може знати. Знає дерево, яке глибоко корінням сягає в землю, а кроною високо у небо.

А Марія думала: як давно вона не відчувала підтримки від нікого. Хоч то вона допомагала Йоні йти, бо він не ступав однією ногою, а тягнув її, рукою тримаючись за стіну. Марія чомусь боялась торкатися каменю, їй було бридко, бо той камінь ніколи не купався у сонячному світлі, не бачив світу Божого. Не такий, як у них на Случі: гладенький, що на ньому можна було посидіти, поки мокнуть сорочки, подумати трохи про себе, своє місце в цьому світі. На неї часом напливало усвідомлення того, що вона є. В цьому часі і просторі, прикріпленому тоненькою ниточкою до неба і землі, щоб її втримати, бо вона для чогось потрібна. Вона ніколи про це не казала Йоні, певно, і з ним таке траплялось, може, навіть інші відчувають, що вони прив’язані, з’єднані, що вони є. Але спитати про це так само незручно, як «для чого ти живеш, людино», хоч на це питання кожен знайде, що відповісти. Для дітей, для себе, щоб працювати в поті чола, бо так велів Господь… І Марія відповіла б так само. Але насправді її обрії вже давно розсунулися, завіса роздерлася, і зараз Марія не знала, чи варто було родити дітей, садити городи, плекати бджіл. Адже вона опинилась там, де всього того нема. Вона не хоче ні їсти, ні пити, ні повертатись в Калинівку, а досі жива, бо відчуває тепло і холод, чує, як тяжко дихає Йона, як стугонить у неї в скронях.

Там, у Святій Землі, теж було каміння, дуже багато каміння, а на кожній латці землі хотілося щось посадити, щоб коріння рослинки скріпило те каміння, аби воно не розбіглося, не закотилося кудись. Коріння обвило б, обняло його і тримало, як м’ясо тримає кості. Життя потребує сонця й води. Але, виходить, є таке місце, де нема ні сонця, ні води, і зараз вони в такому місці. Каміння, не скріплене корінням, може розійтися, впасти, перепинити їм дорогу. Коріння залишилося там, угорі, а Марія з Йоною спустилися у край вічної темряви і тиші, де ніхто їх не бачить, ніхто не спостерігає за ними, немає Бога, крім того, що присутній у них. Бо то Він освітлює їм дорогу.

І як тільки Марія зрозуміла це, прохід розширився, каміння розступилося, і їй довелося взяти Йону під руку, бо той не міг уже триматися за стіну. Перед ними постало озеро, на дні якого відсвічували синюваті вогники.

«Душі тих, хто не зміг перепливти озеро», — здогадалась Марія, а Йона відчув великий страх перед гладкою незворушною поверхнею.

«Де ж міст? — подумав він. — Де той міст, через який Учитель Бешт міг перейти, але не перейшов? Може, він зруйнував його, аби всілякі дурноверхі не шукали легкого шляху до Святого Міста? Бо якщо йому вдавалося зблизити два краї прірви, то спопелити поглядом благеньку кладку, таку, як через Черемош, залюбки!»

Розгублені стояли Йона та Марія на березі озера, яке простягалося у чорноту. Тільки тепер Йона зрозумів, як це неправильно — міст через озеро. Мости бувають через річку, як у них в Острополі — з аркадами, викладені з каменю, скріпленого мальтою, куди додавались яйця, або дерев’яні, на стовпах, занурених у воду, чи підвішені над гірськими ріками. Власне, він і не бачив ніколи озер, і моря також, в якому живе Левіафан, що випльовує пророків у те місце, на яке вкаже Г-дь. Правда, Йона бачив ставки, а на ставках греблі, мостів не було. Може, переповідаючи історію про міст через підземне озеро, люди спотворили смисл, як це часто трапляється? Опускаючись з небес на землю, святі послання замерзали, відтавали, мокли, проходили через брудні чи глухі вуха, а ціле військо писарів і вчених мужів потім порпається у тому збіжжі, намагаючись відділити зерно правди від полови брехні, потрапляючи у тенета чужих думок. Мабуть, дух Герша Острополера, який ловив, наче краплини дощу, небесні послання, був присутній і в його батькові, хоч не мав він гострого, як бритва, язика, що правда, то правда, їхня схожість була в трибі життя, хоч батько більше слухав і мовчав, і не відразу міг спізнати жінку і сина, коли повертався додому. Ноги і серце, а не голова вели його до хатини в Острополі. Він був наче кінь, що, згубивши в дорозі господаря, привозить у двір порожній візок.

Такі думки свідчили про те, що Йона не отримав батьківської ласки стільки, скільки потребував. А потребував її багато, бо в погляді матері часто відчував зачаєну ненависть. Йона не міг їй вгодити, бо батько не вгодив. Звісно, Йона боявся навіть думати про це, відганяв від себе здогади, вони ховалися десь поблизу, щоб вигулькнути колись у той момент, який філософи називають моментом істини.

Марія відчула, що на неї вже не тисне низька стеля, але це не принесло їй полегкості. Склепіння печери тонуло в темряві, а перед нею мерехтіло провалля. І для неї настав момент істини: світ перевернувся, і тепер небо було внизу, а земля вгорі, і їй нема на що опертися. Йона стрімко почав віддалятися від неї, чи вона від нього. Досі вони йшли поряд, об’єднані спільною долею-недолею, а зараз постать Йони розпливається-розчиняється у мороці на краю озера. Якби він сказав:

— Ось те озеро, яке ми маємо переплисти.

Тоді не був би тінню.

Якби Марія сказала:

— Йоно, може, перебредемо озеро, воно начебто неглибоке.

Але що хотіти від Марії, чиє життя контролювали чоловіки, і вона мусила йти, як інші жінки, вузькою стежкою, з якої не сміла зійти. Їй призначено було слухатися батька, служити чоловіку і родити синів. І працювати до скону. Якщо вона не робила цього досі — вона не жінка. Якщо перестала — відступниця. І ким вона є тепер, га? Ні батька, ні чоловіка, ні синів, ні дому — нічого. Ні пекла, ні раю, ні домовини. Тільки камінь і вода. Бо навіть найглибша криниця має над собою клаптик неба і бодай раз на день над нею зупиняється сонце.

Марія відсахнулась сама від себе, як від невідомої істоти, нога ковзнула, і гострий камінь розпанахав литку так, що потекла кров. Вона навіть зраділа болю — отже, жива. І радше відчула, ніж побачила, як хтось виходить до неї з туману невідомості. Вона сподівалася, що це Йона, з яким її на березі знову розлучила доля. Але то був не він.

Й Дочко, як ти змізерніла, і чого це на тобі одежа порвана і брудна?

Тато давно були мертві, вже років сім буде, але не постаріли зовсім. Були в тій самій празниковій одежі, в якій їх положили в труну.

— Певно, ви не знаєте, тату, що сталося! Мусите знати, бо вже мали стрітись із зятем і молодшим онуком, — незвично сміло відказала Марія.

— Ні, не стрівся. І матері твоєї не бачив. А де твої сестри?

— Там, — показала Марія на склепіння. — Я жива, тату, і йду до Єрусалиму.

— А хто за пасікою дивиться?

Марія здивувалась, бо думала, що мерці все знають і ліпше бачать живих, ніж бачили при житті.

— Нема пасіки. Як я перший раз вернулася зі Святої Землі, перед самим Спаса, то всі бджоли повмирали. Хтось позатикав льотки у вуликах, аби не могли вилетіти, і трутки насипав досередини.

І Марія тепер зрозуміла, що сталося з бджолами. Як вона раніше не здогадалася. Старша сестра. Зависна й підла те зробила.

— Хто?

— Твоя старша дочка, а моя сестра.

Батько кивнув, але якось байдуже кивнув. На лиці його не було смутку.

— Чекай, а чого ти знов до Єрусалиму йдеш, як ти вже там була?

— А що, не можна? Я тепер сама собі пані. Чоловіка вбили, сина вбили, а мене Йона врятував — витяг з вогню та диму.

— Що за Йона? Той жидок, що до тебе бігав, як ти була малою?

— Він, тату.

— Не розумію, що ти у нім найшла. Ми з твоєю матір’ю боялися, аби ви чогось не наробили…

— Тому й оддали мене за Петра, старого й нелюбого. Він мене бив, а вам з матір’ю було байдуже.

— Але потім перестав.

— Перестав, якраз перед вашою смертю.

— Бо я йому сказав, що проклену, як тебе ще раз рушить.

— А раніше не можна було сказати?

— Жінку треба бити, аби берега не пустилася і добра від добра не шукала.

— Дурне кажете, тату! Мій старший жінку не б’є, бо любить. Та й тесть би не дозволив. І Йона свою жінку пальцем не зачепив ніколи…

— То вони, а то ти.

— А що я? Слухала, робила все, пильнувала хазяйства, язиком не плескала, свекруху-гадину терпіла…

— Не шанувала мужа, і те його злило. А мені ганьба, і моєму роду образа.

— То ви тепер мені це кажете? Як я стара стала і повдовіла? Чом раніше не казали? І що ви тут робите, тату? Ваше місце на тому світі!

— Та… ось почув рідну кров, — батько показав на її закривавлену ногу, очі в нього загорілись, і він присунувся ближче.

— Господи! — скрикнула Марія і кинулась до води, встромила туди ногу, як у ополонку, аж іскри з очей посипались.

— Ти… ти… — забурмотів батько і щез.

— Господи, помилуй! — перехрестилася Марія. — Цур тобі і пек!..

Вона встромила у воду другу ногу й мовила твердо:

— То не мій тато. То злий дух.

Марія нахилилась і вмила лице. Тепер вода не здавалась їй такою холодною.

— Я піду в Єрусалим, хоч би що там було. Нехай все зло, що мені вчинили, і що я заподіяла комусь, лишиться в цій печері, їй це не зашкодить. Вона перетре його, як жорна. А я теж добра, язик розпустила. Могла би й здогадатися, що на тому світі мертві стрічаються і пізнають одне одного. І коли я помру, то мене стрінуть мама, тато, і моя донечка, і синок Івась… Може, до того часу Петрові пробачу, бо то не він моїх бджіл убив, як мені здавалось.

Вона зітхнула і додала:

— І бджілоньки мої будуть там літати, на квітки сідати. Вони апостолам посвячені, будуть їм мед носити!

Тепер, коли кров її з’єдналася з водою підземного озера, вони обидві — Марія і вода — наче посестрились, і Марії не було анітрохи зимно. Зрештою, сильний холод пече незгірше, ніж вогонь. І Йонин батько, коли замерзав на дорозі з Меджибожа до Острополя, певно, відчував щось схоже: наче притулився до гарячої печі.

Тепер Марія побачила Йону з його батьком, точніше з духом, бо ж Іцко теж помер, ще як Йона був хлопцем. Сиділи собі любенько на кам’яній долівці й балакали про щось.

— Хоч би хтось з моїх прийшов, — подумала собі Марія. — Рід наш великий. Вже й хрести повалялись на цвинтарі, все барвінком заросло. Не знати, де хто й лежить. Ще діда й баби по батькові хрести стоять, а давніших вже сліду не лишилось. Тато показували горбочки, де всі їхні рядком лежать, найстарші. Без хрестів уже. Нема в них звичаю ставити замість старих хрестів нові. Як зотлів хрест — пора забути, відпустити померлого, бо то знак від них: не ходіть до нас, поминайте раз на рік молитвою, та й вистачить. Нові небіжчики наступають, кажуть посунутися. Як ото зірки в небі: ті, що ближче, світять ясно і великі, а ті, що дальше — вже як мак, майже не видно. Певно, через те люди кажуть, що небо вночі належить душам померлих, і ліпше не вдивлятись у нього довго, бо так можна й з розуму зійти.

— Хай поговорить Йона з батьком, — вирішила Марія. — Давно не бачились.

Аби лиш батько не забрав Йону з собою, не щезли би обидва.

Батько не змінився. Вони тепер з Йоною були одного віку. Не можна сказати, щоб Йона дуже зрадів, коли батько виринув знікуди. Яким би він не був зараз дезорієнтованим, зневіреним, розгубленим, розумів, що мусить знайти вихід сам. Батько міг стати цьому на заваді. Він уже так довго був відсутній в Йониному житті, що не міг нічим допомогти. Не знав нічого про смерть матері, Дебору, онуків, велику війну, і навіть не поцікавився, як Йона жив увесь час. Бо у його світі час протікав дуже повільно.

— Зазвичай ми сидимо під глиняною стіною і чекаємо, поки нас хтось пом’яне. Молитва — то наші хліб і вода. Спершу їх так багато, що вони аж пліснявіють і протухають, з сусідом ділитися не можна. Потім їх стає все менше. Коли настає Йом-Кіпур[20], молитовні дари отримують всі. І кожен на річницю, як є кому пом’янути. Цього року ніхто не молився за мене, то я не на жарт занепокоївся. Певно, сталося щось з моїм Йоною. Та коли я відчув запах рідної крові, мені дозволили повернутися.

— Хто?

— Вчитель наш Бешт. Він знайшов мене і сказав, що настав час тебе провідати.

— Тату, чи ви знаєте, що я втратив усе, що мав, що ви бачили, і не бачили. Тепер я наче Йов.

— Не може бути Йона Йовом, — похитав головою батько. — Тебе буде ковтати Левіафан, а не їстиме проказа, твої руки будуть вологі, а не шорсткі від попелу. Я назвав тебе Йоною, щоб ти увійшов у Ніневію, бо Єршалаїм тепер став схожий на Ніневію, де більше гріхів, ніж благодаті.

Від тих слів Йоні відлягло від серця, але не зовсім. Він боявся, що цими словами батько завершить розмову, бо після них уже й нічого сказати. Вони як коштовний рядок з книг пророків, записаний на крихітному шматочку пергаменту, який можна носити коло серця.

— Наскільки ім’я визначає долю? — спитав Йона.

— Це залежить, скільки важить ім’я для того, хто називає. Як називають на честь померлих чи живих родичів — то бажають зробити їм приємність. Мене назвали на честь діда Іцхаком, а тебе мали назвати Абрамом на честь мого батька. Але я дивився на свою дружину з величезним черевом, у якому ти чекав появи на світ, і подумав: мати — то перший Левіафан, який викидає нас на сушу, і всі ми є Йонами, бо всіх нас породили матері. Але людині може не сподобатися той світ, куди вона потрапляє, де їй боляче, де вона страждає, а тому мусить тікати від того болю, як довелось тікати мені до святої ґміни Меджибожа. І щораз вертався, бо в Острополі на мене чекали дружина і син, і могила того, на честь кого мене назвали. А я хотів, щоб ти не тікав від світу, лише від себе, доки не осягнеш свого призначення — служити Господу.

— Чому ж ви ніколи мені не казали про це? Я й кебети до науки не маю, ніколи би не став вченим рабином. Не раз наш меламед[21] бив мене по руках і голові. А я чекав, коли виросту і піду в Єршалаїм, більше нічого не хотів. І ось нарешті я туди йду з…

Йона затнувся, бо йшов з Марією, що була з ґоїв. І з дітьми-діббуками.

— Йду і сподіваюсь, що ти не станеш відмовляти мене, не станеш казати, що то лихий мене спокушає. Бо то будуть не твої слова, а Бешта. Наш ребе каже, що Єршалаїм всюди, де є наша свята ґміна, але мені важко в це повірити. Я не такий вчений і не такий побожний, як наш ребе. Я розгублений. Скажи мені, батьку, чи є дорога для розгублених? Вона мусить бути одна, щоб не довелося вибирати між вправо і вліво.

Батько почухав потилицю тим звичним жестом, який Йона ніколи не забуде, й мовив:

— Не заганяй мене в пастку, сину. Хочеш — йди, не хочеш — не йди. Ось тобі моя відповідь. Ти зараз у такому місці, де нема вправо, і нема вліво. Хіба вперед і назад. Єршалаїм може бути і там, і там. Що тобі від нього треба? Сповнення дитячих мрій? Он там на березі стоїть жінка, яка здійснила і свою мрію, і твою…

— Вона хоче туди повернутись.

— А чому?

— Бо тут, поки вона мандрувала, її світ розвалився без неї. Що їй лишається робити?

— Ой, лихо! От халепа! — вигукнув батько. — Невже ніхто її не попередив, що повернутись з Єршалаїму — то згуба для серця? Бідна жінка! То все твоя провина, сину, ти її збаламутив!

— Знаю. Обставини так склалися, що ми йдемо з нею удвох, а там наші шляхи, либонь, розійдуться. Бо в Святому Місті не помічаєш того, хто поруч тебе, настільки Єршалаїм прекрасний. Близькі стають чужими, а чужі — рідними. Я хочу побачити цитринове дерево і цвіт мигдалю, розколотий плід ґранату, що лежить на землі, грона фініків й оливні дерева під мурами Старого Міста. І хай Єршалаїм робить зі мною, що хоче, воно того варте. І Марія теж цього хоче.

— І ми цього хочемо! — озвались діти-діббуки. — Ми не хочемо сидіти в льоху разом з мерцями!

— Ти мусиш розлучитися з ними, сину.

Йона похолов. Ось чого він боявся. Звісно, він здогадувався, що діббукам не місце в святому Єршалаїмі. Понад усе він хотів дати їм змогу покинути його тіло легко й безболісно, як метелик покидає квітку, а пташка гніздо. Діббуки були неспокійні, надокучливі, але не злі. Навіть слухалися, як часом Йона на них прикрикне. Зрештою, то завдяки їм він покинув Остропіль і подався до Меджибожа. Йона розумів, що приховувати щось від громади — то гріх, і що кожен гріх буде притягувати інший. І так Йона з Острополя потрапив у обійми війни, безглуздої, незрозумілої, страшної, бо то не була битва воїнів світла з воїнами темряви, жодна війна не є такою. Війна — це моровиця, чума. Вона розлучає матерів із синами, чоловіків з дружинами, а дітей робить сиротами. Вона мітить живих, щоб вони стали завтрашніми мертвими, здирає блискучий покров, під яким гниль і черви. Йона про це дізнався, коли опинився в потоці сірих шинель, які просувались на захід. Але водночас Йона наближався до гір, освячених Вчителем Бештом. І це, можна сказати, з тріски перетворило його на полководця, який провадив своє військо до підніжжя гори в Підзахаричах, де отримав осколок в ногу, і з війська зостався сам з дітьми-діббуками. Він виповз на гору, протиснувся через вузьку щілину печери, і не збирався вмирати. Смерть була б найбезглуздішим його вчинком.

— Діти мене не покинуть, — хотів сказати Йона твердо, але вийшло майже ніжно, бо серце його гладили маленькі рученята.

— Ти вчинив великий гріх, — мовив батько. — Не довірився громаді, яка б тебе порятувала. Це — раз. І те, що у Меджибожі не пішов до вчених рабинів, хоча б до Дувида. Це — два. Скільки я йому дров нарубав, скільки води приніс за честь слухати у його побожній оселі розмови мудрих людей. А він ще й давав мені перед шабатом рибу, вино, часом навіть курку. Як він тепер без мене? Довкола нього учні, не годні сокири втримати і розколоти поліно, вгадавши слабке місце деревини. А хто пронесе для ребецен через пів Меджибожа відро зі святого джерела? Певно, не раз мене згадували ребе і ребецен…

— Певно, що так, — кивнув Йона. — Я хотів піти спершу до нього. Але колись я присягнув матері, що не піду ніколи до Меджибожа, і не йшов, аж доки не зрозумів, що коли лишуся в Острополі, то вчиню наругу над собою, повішуся на тій самій груші, що й моя бідна жінка Дебора, а то було би ще більшим гріхом. Отоді я вирішив піти до Меджибожа, але те, що сталося там, переконало мене зоставити при собі своїх дітей.

— Так, то правда, — озвалась Марія, що непомітно підійшла. — Йона хотів дочекатись землі, яку я обіцяла привезти з Єрусалиму, аби посипати нею ваш гріб. То був останній раз, коли я його бачила. Десь через місяць він пропав, а потім люди казали, що Йону взяли до війська в Меджибожі.

— А ти, жінко, знала, що Йона носить у собі дітей-діббуків? Це ж видно по його мізинці, а ні, він його примотав, аби не стирчав[22].

— Що ви таке кажете? — здивувалась Марія.

— Вона не знає, тату. В християн нема діббуків, хоч вони й бачать часом злих мерців, але ті не входять у їхнє тіло. Та й ти, батьку, не бачив моїх діток, не чув їхніх голосочків, не співав їм колискової, не чесав їм кучері. Мої діти завше більше горнулись до мене, ніж до матері, але вона не могла без них жити. Розумієш, вони для мене як пташки, а я для них наче клітка. Я можу їх випустити, але вигнати… Я знаю, як це роблять. Мої діти не заслужили такого. Моя Маріам, як вона підспівувала матері, коли та місила тісто. А Іссаак мав такі ямочки на щічках, що ніхто з жінок не міг втриматися, щоб їх не поцілувати, і він тягнувся до книжок, водив пальчиком по сторінках. З нього міг би стати вчений. Я би його вивчив, тату! Я розповідав їм про дідуся, який пив воду з криниці Бешта, але люта завія вхопила його і віднесла туди, звідки ніхто не вертається. Може, я б з часом звик до своїх діббуків і лишався далі в Острополі. Я навчився у нашій синагозі бути присутнім тілом, а думки мої тим часом кривавились, боліли чи просто волочилися світом, і я не зміг з цим нічого вдіяти. Мені було від цього ой як страшно, бо я страхопуд, боявся чужого гніву, боявся гніву рабина і тих сивобородих побожних мужів, що їх віра непорушна, як наріжний камінь. Якби я почав оповідати їм, що в мене на думці, то вони сказали б, що за це мене й покарано одразу двома діббуками, і що, очистившись, я мушу померти. Я боявся опинитись на місці тієї жінки, яку хотіли очистити, але виявилося, що то горе довело її до божевілля. Я не хотів того судилища для себе й своїх невинних діточок. Пам’ятаю, як після того випадку в синагозі я не міг спати вночі, зривався і кричав. Після такого гріха, коли я замотав мізинець і брехав, що зламав палець, вчинив і другий. Я не міг звіритись і тобі, Маріє, бо не хотів, аби ти в мені розчарувалась. Сподівався, що жменька святої землі, привезена тобою, заткне дірку мого сумління, а вона полетіла прямо в чорну прірву… Твоєї вини в тому не було, але я на мить засумнівався — а що, як була?

Марія стояла збоку і не могла тепер нікуди втекти, бо отець Йони дивився здебільшого на неї, а не на сина, пронизуючи поглядом, наче примірявся, як би то перекласти гріх Йони на неї. Власне, він теж був духом, як і дух її батька, що насправді виявився лихим, бо замість того, щоб піднести, підтримати, намагався розтоптати, наче якусь гадину. Мо’, і Йонин такий?

Марія пам’ятала Іцка худим, згорбленим, завжди змученим, бо бачила, як він вертався з Меджибожа додому, пройшовши 20 верст, з клуночком харчів на шабат. Бачила його раніше, ніж Йона. А він не помічав дівча, яке стояло коло воріт і тішилось, що в Йони тепер буде тато вдома. Тато був важливий у її дитячому світі, якби не було, то її б називали сиротою, а інші діти кривдили б її, і нічого їм за те не було. Сирота винен, що він сирота. Малій Марії здавалось, що треба молитись Бозі, коли тато в дорозі, а ще в небезпечній, і вона дивувалась, що Йона не ходить засмучений, не виглядає батька так, як вона виглядає свого з поля, чи з базару, місця собі не знаходить. Їй здавалось, що без її молитви, без переживань, з батьком може щось статися. Але й стовбичити коло воріт їй не дозволяла мати, тільки ото, щоб впустити двох корів з телятами, що вертаються додому, а потім йти вчитися доїти, що не дуже їй знадобилось, бо в домі чоловіка наймички доїли корів. Але мати казала: добре все вміти, але не все робити.

Дорога в Калинівці пахла коров’ячими гімнюхами, а чим пахла дорога до Меджибожа? Вона бачила її лише шмат, що зникав у видолинку і більше не з’являвся.

Тепер Марія дізналася, що Йонин батько її знав досить добре, аби не питати, що вона робить тут в печері над озером. Його погляд не був ворожим, але настороженим. Марія могла відійти, але їй було цікаво почути Йониного батька, а може, навіть зупинити, якщо той почне баламутити Йону, казати йому щось неприємне, болюче. Бо Йона вже й так натерпівся, і ще скалічений, втратив багато крові.

Про те, що Йона зник з Острополя, Марії сказала сусідка, яка бачила, як він йшов попри її хату й так тужно подивився на вікна, що Ганна зразу здогадалася, що Йона покинув Остропіль. Він ще мав палицю в руці. Шкода, що Марії не було вдома, вирізали головки з пізньої капусти з наймичками. Вона подумала, що Йона таки вирішив податися в Святу Землю, хай не тепер, бо спершу він мусить піти в Меджибіж, розпитати дорогу, бо у євреїв своя дорога і своє товариство. Спершу вона нічого не відчула, але ввечері помолилася за щасливу дорогу Йони, бо так годилося. Випустивши молитву з уст і серця, Марія відчула, що в ній утворилася порожнеча, діра, наче вона випустила і Йону разом з нею. Хоча й не відпустила. А потім вона почула, що Йону забрали на війну, і пустка стала ще більшою. Вона й за те помолилась, щоб він вижив, але більше переживала за сина Івана, аби його не взяли на війну. Чоловік заспокоїв її, сказав, що нема чого переживати, він його викупить, як дійде до того. Та й зараз не всіх беруть, а більше тих, хто сам хоче, але то жебраки, а не сини порядних господарів. А вона нехай пильнує сина, аби хтось його не збаламутив і не потягнув на війну. Вже вчитель з Острополя не допильнував свого. Пішов, а через пів року вбили. То би хоч за щось путнє воював, а то за московського царя і отєчество дурне голову зложило. Вчитель від того став не при собі, показував учням карточку свого Миколи і казав: бач, то мій син. І руки в нього трусились. Добре, що мати не дожила до того. Дали вчителю медаль за сина, батюшка бачив, але вчитель не показував її нікому, тільки картонку учням.

Там нагорі чи йде ще війна, чи скінчилась? Чи літають кулі, горять села, і люди ховаються по лісах? Якби була така дорога до Єрусалиму, вона б не зважилась нею йти. А Йона вибрав таку дорогу, хоч і Маріїна була не краща: по скривавленій долівці, через поріг до сіней. Довелось і їй побачити смерть своїх дітей і чоловіка, чулася відтак з ним рівною по нещастю. Тільки одного не могла зрозуміти, чому Йона пішов воювати і вбивати. Може, його де підпоїли в шинку і змусили підписати бомагу? Того вони з чоловіком і пильнували Івана, аби не йшов туди, де люди п’ють і розум гублять.

Йона тим часом почав розповідати батькові про свою першу, і певно, останню дорогу до Меджибожа. Він думав побувати там і вернутися, йшов не назовсім. Хіба би знайшов там собі роботу.

Як почули, Йоно, що тебе на війну взяли, то вигребли все, що мав: муку, картоплю, капусту. Аби харч не зіпсувся, казали. Сара, твоя сусідка, підмела все дочиста, бо мала п’ять дітей. Але люди все одно її судили.

— Якби я знав тоді, що не вернусь, то сам би їй все віддав. Але звідки я міг знати? Просто збудився серед ночі, серце здавило, і я відчув, що несила мені зоставатись у хаті-пустці, що може мені серце додавити і я вмру. Не побачу святого Меджибожа, від якого мене спершу утримувала мати, а тоді жінка. Я не такий як ти, тату. Я чекаю, доки вихор не вдарить мене в спину і не понесе. У ту ніч хата аж двигтіла від вихору, що облітав довкола неї і кликав мене. Але мені не було страшно. Все страшне я вже пережив, і тепер мені дошкуляв мовчазний докір нашої громади. Судили Дебору, що наклала на себе руки, а то все одно, що мене б судили. Носили нам їсти спершу, як ми сім днів жалобних у хаті на соломі сиділи, а на восьмий день Дебора, поки я спав, пішла до кіркуту і повісилась за огорожею на груші, аби бути ближче до дітей. Там і лишився в тому дереві її дух. Твоєї невістки, тату. Мені нестерпно думати, як то в зимову стужу, вона там сама…

— Той вихор зродився у тобі, — сказав Іцко. — Бо звичайний вихор не може навіяти людині бажання йти до святого Меджибожа.

Якби він був живий, подумала Марія, то заплакав би над бідною Деборою та дітками, своїми онуками. Це якось змирило її з прикрим враженням від стрічі зі своїм батьком, в якому після смерті зникло все тепло і любов, що вона мала від нього колись. Одна дитина потребує більше любові і ласки, інша — менше. Чому так? Може, та, що хоче більше любові, збирається її потім витратити — не берегти для себе? Як Йона. В нього була сувора мати, а батька вічно не було вдома. Будучи дітьми, Йона й Марія ділились любов’ю, скільки мали. Та хай тепер, чого вже, Йонин батько лишається холодним. Бо на тепло й ласку Йона завжди був ласий, побіг би за ними на край світа. Не забере Іцко його з собою на той світ, де мертві сидять попід глиняною стіною, як старці, чекаючи, поки хтось кине їм молитву, наче кістку собаці.

Марія згадала собі сестер, бо все ще незримо знаходилась між ними. Старша хоче все загарбати, а насправді розгрібає, як курка купу гною, а молодша в своїй побожності впала у гріх гордині. А чи маю я, сестра середульша, право їх судити? І відповіла: тепер можна. Я вийшла з вавилонського полону і йду туди, де ніхто не буде зв’язувати мені руки, не битиме з п’ятниці на суботу, не пильнуватиме за кожним моїм кроком. Там я буду сама собі господиня.

Тим часом Йона почав так говорити, наче співав, і Марія забула про себе.

— Я думав відвідати Меджибіж, аби він мене не переслідував і не зваблював. Я не шукав мудрості, як ти, тату, бо чужою не наїсишся. Я хочу, щоб вона народилася в мені, з мого досвіду.

— І до Єршалаїму ти так хочеш піти?

— Єршалаїм мене потребує, тату. Ніхто не шукає в Єршалаїмі мудрості. В Єршалаїм ідуть, щоб стати Єршалаїмом. Стати каменем, глиною, помаранчею, краплею роси. А щодо мудрості, то завжди знайдеться хтось мудріший за мудрого.

— Якби так було, світ би задихнувся. Бджола кожен день облітає сто квіток, не тому, що їй треба поживи, а тому, що така її природа.

— Люди — не бджоли, у них своя природа. То чому їм поводити себе як бджоли, чи миші, чи коні?

— Ну, Йоно, як тобі сказати… Не можна перестрибнути з нижнього щабля драбини одразу на верхній.

— А раптом ти замерзнеш на першому щаблі, а на другому тебе вцілить куля? І ти опинишся в печері серед байдужих мерців, які потрохи забувають все, що знали. Мертві не шукають мудрості, їх тільки може розворушити молитва родичів або запах їхньої крові.

— То, значить, я став твоїм щаблем, хоч сподівався іншого для себе.

— Чого ти сподівався, батьку? До чого ти прагнув?

— Аби мене нарешті перестав тривожити цей світ. Тому я врешті мирно упокорився зимі.

— Тепер послухай, що було в Меджибожі. Як тільки розвиднилось, я пішов твоєю дорогою, і вона привела мене не до побожних меджибізьких євреїв, а до корчми. І то не відразу. Я заблукав, звернув не туди. Я думав, що до Меджибожа веде одна дорога, пряма, як струна, а їх було дві. Я звернув не туди, і коли зрозумів це, то вже почало темніти, і дощ, що лив цілий день, заледенів. Я йшов наче по битому склі. Потім я ще раз таке пережив, як ми йшли через побите снарядами містечко, в якому повибивало всі вікна. Ми йшли по склі, і воно так тріщало, аж вуха боліли.

— Я зійшов у видолинок, де розгледів скирту соломи, викопав у ній нору, як звір, і зарився, намагаючись зігрітись…

— А звідки ти міг знати, що та дорога не до Меджибожа? Там у полях чимало скирт, а кругом села, а в селах корчми, де мене пам’ятають. Сказав би, чий ти син, тебе б прийняли і нагодували. Я, знаєш, розповідав людям всілякі оповідки, почуті в Меджибожі, що нового, почім зараз той чи інший товар…

— То була якась пустка, тату. Був там ліс, великий і темний, про який ти не казав. Я пройшов його, завмираючи від страху. Дерева мені здавались велетнями, їхнє гілля скрипіло і тягнулось до мене. За цілий день ні разу не виглянуло сонце. Я з жалем згадав піч, де спав у дитинстві, а мати в ній пекла пиріжки на продаж: з вишнею, а взимку з калиною. Потім я вийшов з лісу і побачив кущі калини в балці, вкриті підмороженими ягодами. Я почав їх зривати і їсти. Ковтав цілими жменями і плакав. Набрав повні кишені терну і яблук-дичок, хоч їсти їх не міг, бо шлунок мій переповнився гіркотою і кислотою. Дебора сушила і терен, і дички, я завжди їй приносив, де бачив, щоб вона могла взимку варити узвар. І чим далі я йшов, тим міцніше в мені наростали гіркота і кислота, і тоді я зрозумів, що то не може бути дорога до Меджибожа. Втім, — зітхнув Йона, — може, то була та сама дорога, яка привела мене до цієї печери, звідки ми з Марією потрапимо в Єршалаїм, тільки трохи довша. Але довга дорога додає думок. Мені було так холодно, так холодно на серці, що я злякався, що замерзну в цій скирті чи задихнуся серед колючої соломи й порожніх колосків. Не за себе. Я уявив, що коли помру, то моїм дітям доведеться вселитися в мишей, а мене поховають аж навесні, коли розтягнуть солому вилами й знайдуть скоцюблене тіло. І хто знає, як вчинять ті добрі люди: покличуть жандармів чи зариють десь у вибалку, наче волоцюгу? Почав я співати дітям пісеньку, яку співала їм мати, і вони стали мені підспівувати ангельськими голосочками. Ну, хіба я міг їх вигнати?! Бешкетували вони часом, вередували, але я терпів, бо головне, аби не видали вони себе. Іноді мені навіть здавалося, що то я їх ув’язнив, тримаю в клітці, не даю їм волі. Але я прогнав цю думку швидко. Де би їм було краще, як не в моїй голові та в моєму серці? Помалу спів зігрів мене, і я заснув неспокійним сном. Десь там лютувала буря, сипало сніжною крупою, схожою на манну небесну, а я снив морем, по якому плив у безвість.

А далі нема про що таке дуже розповідати. На ранок я вибрався зі скирти, а в якомусь селі мені сказали, що Меджибіж ні далеко, ні близько, і пополудні я дійду до Ставиці, але ліпше обійти її, не йти дорогою, що веде до фортеці, бо там пости воєнні. Господиня спитала, чи не маю я часом голки. Я згадав, що ти, тату, завжди носив з собою голку з намотаною ниткою, бо в дорозі одежа рветься. На мені був твій старий каптан, я вдягнув його з думкою, що хтось спізнає його у Меджибожі, той, хто добре тебе знав. Хоч ніколи перед тим не вдягав, бо був трохи затісний і закороткий. Але я за останній рік схуд, то міг защепити ґудзики. То я віддав жінці голку, поснідав з ними гарячою картоплею і кисляком, й попрощався. Жінка ще й сказала: «З Богом!» і перехрестила мене, забувшись, що я не їхньої віри. Але я не образився, це мене втішило навіть. У мандрівці всяка поміч знадобиться. Ти ж знаєш, що під час пошесті добре взяти з християнського цвинтаря повалений старий хрест, спалити його і, розвівши попіл водою, помітити хату. Християни знали про це, але нічого не казали, бо пошесть косила всіх без розбору, і задля порятунку можна взяти якийсь старий хрест з безіменної могили…

Марії це не сподобалось. Вона підібгала губи, поправила хустку, але промовчала.

— А ти дивився у підкладку, Йоно?

— Мати дивилася, шукала грошей. Знайшла два гривеники і більше нічого.

— Гроші легко знайти. Кажеш, більше нічого не знайшла?

— Ні. Потім вона повісила каптан в коморі, напхавши туди всякого зілля, щоб відігнати мишей. Каптан мусив чекати, поки я виросту. Але коли я виріс, то не міг змусити себе вдягнути каптан, знятий з твого мертвого тіла. Спершу я навіть боявся у комірку зайти, мені ввижалось, що то ти стоїш в кутку.

— А потім не побоявся? Коли вирішив піти у Меджибіж?

— Мені вже було все одно. Я був сам не свій. Подумав, що каптан твій скучив за Меджибожем і буде радий його побачити. А що там було під підкладкою, я не мацав. Стільки літ минуло, що каптан втратив твій запах і тхнув тепер цвіллю.

— Там був папірчик з Псалмом, що про нього чув кожен єврей з Острополя. Псалом той числом 78 врятував наш люд від заглади Хмельницького. Якось Шломо хотів забити стовпець коло воріт, вдарив сильніше, і стовпець провалився у льох. Він ще подумав, що знайшов скарб, але там нічого не було, крім зотлілого лахміття і бляшаної мезузи. Ребе, дізнавшись про це, сказав, що там ховались остропільські євреї за часів Хмельниччини, а оскільки кісток не було, це означає, що євреї врятувались, їхнього сховку ніхто не знайшов. От я купив у Меджибожі шматочок кошерного пергаменту і попросив одного меламеда написати мені на ньому псалом, аби відвернути усяке нещастя в дорозі. Бо я раз стрівся з розбійниками, і вони наді мною знущались, побили й одібрали те, що я ніс додому на шабат. Тут-таки, під Острополем, ти знаєш це місце. Ти спитаєш, певно, чому мене не вберіг псалом Давида тоді взимку? Бо цар наш Давид не знав, що таке сніг і стужа. Його псалом міг вберегти від вогню, води, морового повітря і від лихих людей. Шкода, що не знайшов, тобі цей пергамент зі святими словами знадобився би…

— Шкода, — сказав Йона, хоч насправді не дуже шкодував. Бо каптан усі ці роки провисів у них в коморі, але не відвернув нещастя. — Не знаю, хто мене провадив тоді до Меджибожа, ти чи якась вища сила — добра або зла, але в моїй дорозі мені не треба ніякого пергаменту. Далі я хотів би йти сам, тобто з дітьми і Марією, бо в нас одна ціль — Єршалаїм.

— Сам то й сам. Мене мій батько теж не проводив.

— Тобі це неприємно?

— Там, де я зараз — ні. Мусиш розповісти про свою мандрівку в Меджибіж. Мені чи світові, хоч комусь. Бо кожне слово, написане чи сказане, відлунює в світі не хіба живих, але й мертвих. Слово мертвих може пройти тільки через живі уста, бо інакше його ніхто не почує. Це все потрібно задля Справедливості. Хто має голос, хай говорить. Хто має вуха — нехай слухає.

— Я не встиг ще нікому розповісти, навіть Марії. Ми не бачилися з нею дуже давно, відколи вона повернулась з Єршалаїма в Калинівку.

— Повернулась і знову йде? — перепитав батько, обернувшись до Марії, і в ній всередині наче щось урвалось, аж заболіло. — А ти ніколи там не був, а тепер йдеш?

— Отак і є, — відрізала Марія. — Того, що мене повернуло з Єрусалиму, вже нема. Чого ж не вернутись туди, де зосталось моє серце?

Вона замислилась над своїми ж словами: в якому ж місці я залишила своє серце? Чи в дуплі старезної оливи в Гетсиманському саду, чи в Кедронській долині серед лискучих чорних хробаків, чи під камінцем, з-під брами для Месії. Чи воно опустилось на дно озера Кінерет, в масний темний намул, чи гойдається на очереті в ріці Йордан, чи зарите в гарячий білий пісок над морем у Яффо. Її справжнє серце, серце Маріїної душі. Розмова Йони з батьком, що вже почала її втомлювати, почала набувати неприємного відтінку, тому вона відвернулась і почала вдивлятись у води озера, на дні якої мерехтіли блакитні вогники, наче очі. Очі вдивлялись у Марію, очі Марії дивились в очі озера, а Йона мусив тим часом оповідати, що сталося з ним в Меджибожі. Маріїн чоловік перед Покровою їздив у Меджибіж на ярмарок, і вернувся невдоволений. Дорого, бо в місті стоїть гарнізон, люди воліють їхати до Старокостянтинова. Але, видно, в Йони з батьком був свій Меджибіж — святе місто, а в Петра — свій.

— Якби мене не підвіз один крамар з наших, — оповідав Йона, — то я б ночував у скирті з мишами, бо не туди звернув знову. Він знав тебе, спізнав по каптані, чи по ході, бо спинив коня і спитав, чи я не син Іцка з Острополя. Я, наляканий своєю першою мандрівкою, не побачив у тому нічого дивного, аж потім замислився, що від смерті батька минуло вже понад тридцять літ, а крамар був не дуже старий, певно, мав літ шістдесять. Я сказав, що хочу пошукати мудрих рабинів в Меджибожі, аби мене не прийняли за волоцюгу. Мордко, його звали Мордко, засміявся:

— О, в Меджибожі мудрих рабинів як риби у Бузі, але що з того, як вони не можуть захистити бідних євреїв?

І почав розказувати про погроми, що відбуваються тепер всюди. Але в Меджибожі стоїть військо, тому там безпечно.

— Але ти ще молодий, годишся до війська, то стережися не людей в мундирах, а тих, хто вербує.

— Звісно, я пропустив це повз вуха, — продовжив Йона, — бо раптом ясно зрозумів, чого хочу. Оглянути те місце, яке любив мій батько, вклонитись могилі Вчителя Бешта та інших праведників, щоб вони взяли під свою опіку душі моїх дітей та Дебори.

Іцко похитав головою:

— Не чув я про таке ніколи…

— Господь милосердний, — не витримала Марія. — Він прощає найбільших грішників, а твої діти й жінка, Йоно, не були грішниками.

— Це ти про свого бога, жінко? Не дивно, що син мій, водячись з тобою, набрався християнства.

— Ну, коли так, то і наш батюшка те саме мені закидав, ніби я у Йони набралася жидівської єресі!

Йона зиркав то на свого батька, то на Марію, і чувся безпорадним та слабким, і це йому дуже не сподобалось. Батько помалу змінювався, він його не пам’ятав таким. Тому Йона вирішив просто продовжити

— Той добрий чоловік поцікавився, чи маю я якісь папери, і втішився, коли я їх йому показав. Мав я посвідку від рабина, що я з Острополя і що займаюся шевством, хоч я не шив взуття, а більше латав, бо не довчився. Але треба було мене якось записати.

— То добре, — мовив Мордко, — бо мусив би я зсадити зі свого воза сина самого Іцка з Острополя. Інакше нас би арештували. А так скажемо, що ти чоловік моєї сестри в других Песі, і помагаєш мені з товаром.

— Чим я маю тобі віддячити? — прошепотів я зворушено, бо звик до того, що я ніхто.

— Та нічим. Грошей, звісно, в тебе не водиться, але каптан з доброго сукна, ніхто нічого не запідозрить. А я твоєму батьку дечим завдячую. Після випадку, що трапився зі мною, я отримав дрібку благословення Б-го і на мить піднісся над землею, побачивши її такою, якою її бачать птахи.

— Ось, — зрадів Йона, вимовивши ці слова, — так я пізнав дух свого отця. Що придалося мені потім не раз. Бо війна добряче потрудилася над моєю душею, стерши з неї пилок довірливості.

— Розказуй! — кинув батько.

— Я хотів би, аби ти, батьку, сам розповів про ту пригоду, може, твоя правда трохи інша, ніж у того чоловіка.

І тільки він це промовив, як постать Іцка з Острополя зблідла і щезла. Йона прикусив губу, щоб не розплакатись.

— Сядь, Йоно, — сказала Марія. — Мені теж явився мій отець, але довго зі мною не балакав, був дуже сердитий. А твій он тільки тепер розгнівався. Може, вони і не злі, просто нещасні, як ти вважаєш?

Йона мовчки сів. Марія взяла його за руку: була вона шорстка, ледь тепла.

— Нічого, ми самі якось, — підбадьорливо мовила вона, хоч надія у ній ледве жевріла. — Розкажи мені, що було з тим чоловіком.

Йона ще трохи помовчав, тамуючи плач, бо не таким собі уявляв прощання з батьком, що задля нього явився з царства мертвих. А потім продовжив розповідь, уже для Марії:

— Ми вже доїжджали до Меджибожа, я і Мордко, який спершу хотів мене висадити, щоб зняти з себе відповідальність за незнайомого подорожнього, але старий каптан мого батька раптом зігрів йому серце. Саме заходило сонце, червоним, і раптом зблиснуло ясним жовтим світлом, і я побачив раптом вдалині замок, і він виглядав так велично, що нагадав храм Соломона, що знаходився колись за мурами Святого Міста, як ти описувала і показувала малюнок у книжці, що привезла з собою. Отій, що для прочан. Видно, це світло зворушило того доброго чоловіка, бо він зупинив коня під вербою, щоб ніщо не заважало його розповіді.

— Був я тоді молодий, вже жонатий, і трохи затримався у Меджибожі, і вирішив скоротити свій шлях, щоб встигнути на шабат. Жили ми тоді в Летичеві, то вже потім я перебрався у Меджибіж. Дорога була грузька, діялося це навесні, і сталося так, що зламалася вісь у возі. Сам знаєш, як то опинитись у шабат серед поля. З одного боку були лози й болото, а з іншого горби, порослі терном. І жодної тобі оселі, мабуть, я зблудив, як ти нині. Я не знав, що діяти. Лишити віз із товаром, коней — то був великий ризик. Із того годувалась моя родина. Це вперше довелося мені стріти шабат поза домом. Вже почало темніти. Я чув, як у лозах дзюрчить вода, але годі було й думати про те, щоб піти у хащі, де мене затягнуло би в болото. Якби хтось їхав дорогою чи йшов, я міг би переказати, щоб когось послали до мене, з ґоїв, ясна річ, бо вже мав починатися шабат. І тут надійшов чоловік. Він кульгав і спирався на костур. Я пізнав його — то був твій батько. Мені відлягло від серця. Я гукнув його і попросив розділити зі мною вечерю. Він погодився, але сказав, що треба вимити руки.

— Але де взяти воду?

— Тут повно води, — сказав твій батько.

Він присів навпочіпки коло верболозу і став колупатися в землі костуром, а потім руками вирив ямку, яка почала наповнюватися водою. Поки вода очищалась, я чекав, бо брати хліб брудними руками гріх. Твій батько розповів, що загнав скалку в ногу, і рана загноїлась. І що він збирався стріти шабат біля святої криниці Бешта. Ти можеш не мати свічки, хліба, вина, але ти не порушиш Закон, якщо проведеш шабат біля криниці Бешта.

Коли вода очистилась, ми вмились, і я став викладати хліб і вино, а рибу ми поклали у криничку, щоб вона не засмерділась, бо готувати не було на чому. А перед тим я дав твоєму батькові мазь для коней, але й людині вона помічна. Я торгую і досі нею. Свічка, встромлена у святу меджибізьку землю, горіла рівно і ясно. І твій батько вдоволено мовив:

— Тут наш Єршалаїм.

І так щиро ми молились у тій пустці, що я ніколи того не забуду.

— Послухай, Маріє, що було далі, — мовив Йона, зблискуючи очима. Він аж помолодів на лиці. — Задля цього, щоб почути таке, варто було побувати у Меджибожі! Коли вони скінчили молитву, батько почав розповідати все, що чув від побожних людей у Меджибожі, а крамар слухав ті оповідки, наче пив мед, яким не можна ніяк насититись.

А вранці, коли він прокинувся, мого батька вже не було, але над ним стояв знайомий християнин, Микола, чийого сина крамар колись порятував від гарячки, бо знався на ліках. Мордко пішов умитися до копанки і побачив, що там весело хлюпалися дві рибини, які вчора були мертві-мертвісінькі. Сталося диво!

— Він що, їх не з’їв? — спитала Марія.

— То була риба, призначена для шабату. Він би не посмів. Крамар випустив рибу у річку, побажавши їй уникнути сітей. А християнин за допомогу отримав добру мазь від болю в попереку. Отаке розповів мені Мордко і став для мене наче рідним. Я вже не почував страху перед Меджибожем, лише попросив показати мені дорогу до Бештової криниці. Крамар сказав, щоб я лишився ночувати у Требухівцях, у його сестри, бо вночі небезпечно йти до Меджибожа.

— Слава тобі, Господи, що трапився тобі хороший чоловік. То міг бути янгол, — мовила зворушено Марія. — Що би там робив сам увечері?

— Пішов би до божниці Бешта, там мене б прийняли. І я мав папір з собою від рабина, хіба ти забула?

Слова вже вилетіли, як раптом Йона відчув сором. Насправді тоді він не був такий впевнений, і страшенно втішився, що Мордко взяв його під свою опіку. Він похнюпився, радість згасла.

Марія відчула в ньому переміну і тихенько мовила:

— Ти, певно, ніколи не дізнаєшся, що трапилося з твоїм батьком. Але душа його опинилася там, де мала бути.

— Я хотів би знати, через що пройшла його душа. Сам я не хотів би сидіти й чекати молитовного хліба серед понурих душ, яким нема про що балакати.

— Вони не просто так сидять. Вони чекають воскресіння. І мій батько, і моя мати теж чекають. І живі також чекають. Вони не хочуть пустити нас до Єрусалиму, наші батьки. Хочуть повернути нас назад. Але я задовго слухалась живих, щоб слухатись ще й мерців. Я не хочу, аби сюди прийшла ще моя мати. Вона завжди була суворою до нас, своїх доньок. Наче то моя провина, що бандити вбили чоловіка і сина. Я не хочу чути її докорів, що в мене очі сухі. Багатство — у тому нещасті винне багатство. Чоловік трусився над кожною копійкою, і страх як не хотів мене пускати на прощу. Називав мене побожною. Я мо’, й була побожна, але як вернулась зі Святої Землі, то стала єретичкою. Наробила всім сорому, зганьбила рід. І я прозріла, Йоно. Нема роду, нема чоловіка, дітей, коли ти хочеш довіритися Господу. Ти так само довірився Господу, і Він поміг тобі в Меджибожі, куди тебе не пускали мати і жінка, а батько не брав з собою. І в кожного була своя причина. Мати не пускала, аби ти не став таким, як батько, що завжди лишав її саму. А батько хотів, щоб ти шукав свою стежину, а не ступав по його слідах. Ти скажеш, що моя сестра пішла в монастир і перемінилась на гірше. Так воно і є. Її віра стала гординею. Але я не краща за неї, тільки для мене все досі неясно. Десь мусить бути місце, куди можна прийти і дізнатись, хто ми і навіщо. Може, ми з тобою прокляті, може, просто загубились, як малі діти, й чекаєм, поки нас знайдуть. Але нас тут хіба мерці знаходять… Тому треба йти далі. От тільки… — Марія затнулась. — От тільки в Єрусалимі наші дороги розійдуться, бо ж ти, певно, підеш до Стіни, а я на Гріб Господній, ти до синагоги, а я до церкви, ти на гріб Давидів, а я на могилу Матінки Божої, ти на ваш цвинтар, а я в Сад Гетсиманський. Щоб ти знав, на тому цвинтарі саме каміння і пісок, не те, що у Острополі — трава зелена, а в траві квіточки, пташечки співають, що на вашому цвинтарі, що на нашому…

Марія замовкла, згубивши ниточку розмови, бо Йона її не підтримав. Він відчув, як його обплітає ниточками страх сирітства, діти-діббуки принишкли, може, теж відчували страх. А батько їх не визнав, — з гіркотою подумав Йона, — наче й не було на світі його онуків. Смерть перерізала нитку цікавості до життя. Все, що йому треба було, це трохи моєї крові. Тому я зараз такий втомлений. Мені треба відпочити, поспати трохи.

Йона уявив собі дітей, які сплять у ньому, згорнувшись у клубочок, як кошенята, і, певно, від цієї картини, від того, що повітря в печері було важке й нерухоме, позіхнув. Він навіть не мав сили подивуватись, як Марія, звичайна сільська молодиця, може так складно і мудро говорити, наче якась пророчиця. Та й сам собі дивувався, як легко його думки перетікають в слова, пливуть, не стрічаючи опору. А що, як вони обоє померли, і такі самі духи, як їхні батьки, тільки свіжіші, тому не встигли ще дійти до того місця, де мали бути. Всі душі, обіцяли мудреці його народу, стрінуться в Єршалаїмі, посередині світу. А відразу по смерті ще переймаються земними справами, за чимось шкодують, їхні тіла відчувають холод і спрагу. Але ні, в це Йона не міг повірити. Вони живі та й годі.

Раптом згадалося, як його мати не знаходила собі місця, коли батько загинув. Бо, може, не залишив по собі прощального слова, і вона не сказала йому те, що хотіла. Багато чого не сказала. Про почуття сорому, що чоловік тиняється без діла. Хай би сидів за книжками, хоч те можуть дозволити собі заможні люди, та й то одного чоловіка на весь рід. Але Йона думав, що вона сказала це не словами, а поглядом, і то не раз. Вистачить того, що мати розгубилась. Вона шукала відповідь на питання, де зараз душа її чоловіка. Бо відчувала, що дух її чоловіка не повернувся з тілом в Остропіль, а загубився на тій засніженій дорозі.

Над цим вона міркувала усі сім днів жалоби[23], сидячи на купці соломи разом з Йоною, і йому той час дався дуже тяжко. Досі стоїть перед очима нечесана мати у кофті з розірваним рукавом, з налитими кров’ю очима, які вона не могла заплющити. Сусіди приносили їм поїсти і довго не затримувались. Часом мати накидалася на якусь страву, спустошувала миску сама, наче Йони не було в хаті, або взагалі не торкалась їжі. Жінка, що працювала не покладаючи рук, дратувалась від вимушеного неробства. Чи, зрештою, так важливо, — думав Йона, — де перебуває дух мого батька? Їхня віра передбачила всі випадки. Матері не треба нічого робити, лише молитись так, як каже Закон. Йона чекав того дня, коли мати розпалить у печі й замісить тісто, і тоді дух батька навідається до хати попрощатися. Але на восьмий день мати розчесалася, напнула на голову грубу синю хустку й пішла. Йона — за нею, назирці, не знаючи, що вона надумала. І аж коли побачив, що мати заходить в дім ребе Давида, заспокоївся трохи. Було дуже холодно, хлопець підстрибував, хукав на руки. Врешті подумав, що можна вертатися, з матір’ю нічого лихого не трапиться. Але щось його стримало, і він відкинув цю думку. Бо мати поводила себе дивно, а ребе міг цього не знати і наговорити такого, що ще більше скаламутить їй душу, а Случ ось поруч. Він стояв довго, доки міг витримати, а потім наважився постукати. Ребецен вийшла до нього в сіни, і Йона прохрипів, ледве ворушачи губами, що прийшов по матір. Добра ребецен тільки сплеснула руками й потягла його на кухню пити чай, і покликала слугу, аби розтер Йоні руки. Прибігла Йонина мати, заголосила, почала бити його по щоках, аби приплинула кров. А Йона раптом побачив себе не в теплій кухні ребе Давида, а як він стоїть під липою навпроти дому, штивний і білий, як його батько, що замерз у хуртовину. Що насправді він уже вмер під супровід собачого гавкоту, і над ним повис величезний, як млинове колесо, місяць. І хоч ребецен зі слугою його оживили, в Йониній голові довбалась дятлом одна думка: моє життя сьогодні скінчилось. Він розвивав цю думку, вона проростала в ньому деревом, яке вкрилося спершу цвітом, потім листям, вродило плоди: воскресають для того, щоб жити по-іншому, не так, як раніше. І на це здатні не всі. Принаймні, не його мати, якій ребе дав амулет з молитвою від печалі. Йоні нічого не дав, тільки змусив випити келишок ганусівки. Від гіркого напою попадали плоди, а далі посипалось листя з дерева, наче настала осінь, хоча зима була ще в розпалі. Християни відсвяткували Водохреща.

Йона довго беріг у пам’яті відчуття замерзання: пекучий біль в руках і ногах, запаморочення і відчайдушний крик його молодого тіла, що відчувало смертельну загрозу. Дім ребе стояв перед ним: з великими вікнами і мезузою при одвірку, купленою в самому Єрусалимі. А що бачив його батько, якого приспали злі духи зими? Він, мабуть, метнувся вбік, коли йому примарились обриси дому крізь завію. Він увійшов туди, і в останні хвилини життя йому було тепло…

Коли Джаміла покинула дім разом з маленькою дочкою, старий Юсуф відчув, що кайдани з його ніг перемістились на серце. Його пригнічував вічний смуток молодої жінки, дратувало нічне схлипування, дивувала лють, з якою вона накидалась часом на дитину, і навіть на нього, коли здіймала під його носом куряву віником. Так вона виливала свою образу на долю, яка забрала у неї чоловіка, не чіпаючи власне саму долю. Бо Аллах казав: Не проклинай долю. Доля — це Я. З усіх шляхів, що простелилися перед нею недавно, на думку старого, найкращим був: знати, але нічого не робити. Знання — незгірший шлях. Якщо вона здобуде це знання і не дозволить, щоб воно нею керувало, то піднесеться високо в очах Господніх. Не покорою, не терпінням, а знанням, що веде до мудрості.

Жінка з дитиною покинули свій дім, залишивши під його опікою козу, курей і ґранатове дерево. І ще треба було поливати крихітний городець з пахучими травами, поки Джаміла не повернеться. Старий порався по господарству й раніше, коли жінка ходила на базар. Але тепер у мурованому збірнику на дощову воду з’явилась тріщина, і вода вся втекла у землю. Походження тріщини було зрозуміле: війна розколола землю, хай бої й відбувались далеко. Тріщини пішли всюди, і через них витікала не лише вода, а й життя. Джаміла пішла, не сказавши, куди. Може, до родичів чоловіка в сусідньому селі, а може, до Єрусалиму. Взяла з собою невеликий клуночок і обтрусила, як пил з ніг, все, що досі прив’язувало її до цього місця: хатину, козу, город, старого приблуду. Все це втратило для неї цінність. Юсуфові видавалося, що вона дріб’язкова, як миша, і ляклива, як заєць, а виявилось, ця жінка — палкá і рішуча. Мати померла, а то б вона її не пустила, не дала благословення на цей похід в ім’я справедливості і честі. Юсуф надто мало знав тутешні звичаї, ніколи не був батьком, тому не знав, що йому з тим всім робити. Джаміла вчинила б мудро, якби взяла його з собою, а раз не взяла, значить, не вважала, що їй щось загрожує. Дарма він сприйняв усе так серйозно. Вони скоро повернуться.

Але воду треба добути. Мала колись показала йому крихітне джерельце в ущелині, яке виглядало наче мокра пляма. Вони розкопали його трохи, обклали камінням, і звідти можна було черпати кухликом воду. У цьому краї жоден чоловік не носив воду, то була жіноча робота. Тому старий пішов до потаємної кринички ще вдосвіта. Їхня хатина була крайня, сусіди мешкали віддалік, але шлях до Єрусалиму, що проходив тут, дозволяв бачити усе розмаїття людського світу. Сонце саме зійшло, коли Юсуф начерпав води кухликом до глека для подорожніх. Він був невеликий і не міг вдовольнити усіх потреб. Дороги цього світу наповнились утікачами від війни і гендлярами від війни. Раз чи два на день хтось зупинявся, щоб перепитати, чи ще далеко до Єрусалиму, і зробити ковток води чи козячого молока, яке приносив пастух. Потім він сказав, що ліпше хай коза побуде в нього, а він двічі на тиждень приноситиме молоко чи грудку сиру, поки господиня не повернеться з гостини. Він так і сказав — «з гостини». Юсуф для усіх був побратимом батька Джаміли, що важливіше ніж кровні зв’язки. А ще мандрівним дервішем, який скалічів. До нього звертались за порадою рідко, і про те, що він захистив свого часу село від нападів розбійницьких ватаг, мало хто знав. Приписували це диво милості Аллаха, що було вірно, бо без на те волі Всевишнього, нічого б не сталося. Колишній наставник Юсуфа у текії, зі знатного роду, сказав би, що черні не можна довіряти. Вона невдячна і зрадлива: як мухи злітаються до свіжого кізяка, так чернь кидається на жменю мідяків, які пошпурив багатій зі своєї карети. Втримати її від згубних вчинків може лише страх перед покаранням. Простий чоловік, проживаючи серед достойних людей, може здобути собі шляхетство і всі його цноти, а шляхтич серед черні може втратити те, що подарував йому рід.

Юсуф був молодшим із трьох синів гончара, і щоб не дрібнити і так невеликі статки, батько радо погодився віддати його в текію. Коли Юсуф змушений був покинути текію, власне, став вигнанцем, то навідався у дім батька. Правда, ні батька, ні матері вже не було на світі, але він сподівався побути хоч трохи біля родинного вогнища й полікувати розбите серце і понівечену кривдою душу. Відтоді він перестав противитися словам шейха про чернь, хоч і не сприйняв їх цілком. Брати стали йому чужими, не тому, що були бідними і простими. Вони були такі самі порожні, як їх миски, горщики і глеки, тоді як Юсуфа переповнювали слова, молитви, думки про безмежність Всесвіту, і він був готовий поділитися з кожним, хто захоче його послухати, найперше з рідними. Але його нужденний втомлений вид красномовно свідчив, що молодший брат зазнав поразки в житті. Чого може навчити невдаха? Нічого доброго. Успіх приваблює людей, а неуспіх їх відвертає. А у випадку Юсуфа йшлося ще про неблагонадійність, посягання на основи суспільності, бо чутки поширюються швидко. Брати прийняли його холодно, у них були свої сім’ї. Юсуф не був їм потрібний навіть як гість. Запропонували йому вибрати якусь миску на пожертви, які мандрівний дервіш буде відтепер збирати. Юсуф вибрав миску, яка стояла коло порога, тьмяну і надщерблену.

— То для собаки, — знітився старший брат, — візьми нову.

Але Юсуф взяв цю. Вийняв дрібну монету і поклав на місце миски. Коли він йшов з мискою до воріт, то почув, як тріснуло серце брата. Так тріскає погано випалена глина. Він повернувся, обняв старшого брата й обидва заплакали. Вони були як дві тріски, які обертаються в каламутному вирі життя. Коли Юсуф відійшов, то знав, що брат стоїть коло воріт і дивиться йому вслід, і серце йому болить вже менше. Так, він був чужий чоловік, але це не означає, що можна завдавати болю чужим людям.

Лише раз йому зустрівся хтось такий самий непутящий, і неприкаяний музúка, який спершу згубив свою флейту, потім втратив бубон, а потім став ловцем змій. Ну, і ще мрець в густо посоленій пустелі на березі моря, в якому немає риби і де не можна втонути. Ці двоє стали його братами і вчителями. Вони промовляли до нього голосом Всевишнього. Вони повернули йому смак до життя. А тепер настав час стрітися з собі подібними — розгубленими душами, не менш коштовними, ніж ті, які вибудували собі оселю на міцному фундаменті.

Але не може коштовне датися легко і без боротьби, завжди з’явиться якась перешкода — загроза, спокуса, обман, і її треба здолати, належно оцінивши свої сили і рівень небезпеки.

Через кілька днів після того, як Джаміла вирушила на пошуки справедливості, на шляху до Єрусалиму з’явився багатий повіз, трохи незвичний для цих теплих країв, справжній дім на колесах, запряжений двома парами коней, з охороною і штандартом духовного владики високого рангу. Попереду їхав один вершник, з боків — по одному, і позаду два. Наче п’ять пальців, подумав старий, що сидів на порозі вбогої хатини. Із заскленого вікна визирнуло бліде повне обличчя духовної особи, яка, може, забажала випити свіжої води, побачивши глечик під стіною, або вчинити просто добру справу дорогою до святого місця.

Ні те, ні інше. З карети викотився огрядний чоловік і вирушив до старого Юсуфа з розкритими обіймами.

— Брате мій! — вигукнув він. — Благословен Аллах, що влаштував нам зустріч!

Звідкись у надвечір’ї з’явилась юрба місцевих і захопила шмат дороги і частину обійстя, де зупинився на кілька років приблудний дервіш. Кожен розумів, що час його служіння минає. Душа Юсуфа на мить покинула його заціпеніле тіло, піднялась догори, і він міг охопити поглядом химерну картину: пістряве півколо людей, що побожно дивились на двох стариганів — одного в лахмітті, а іншого в білій одежі й зеленій чалмі. Юсуф вдивлявся підсліпуватими очима в сивобородого муллу і не пізнавав його. Тоді він подивився на подорожнього очима душі й розпізнав у розплилому обличчі шляхетні риси Омара, з яким вони з’явились у текії в один день, і вже це зробило їх братами. А відтак очі його душі за Омаром угледіли двох братів по крові, в яких він узяв миску, призначену для собаки. Юсуфу несамовито захотілось повернутися додому, щоб умерти в отчому домі, а не так, як призначила йому доля — у святому місті Єрусалимі. Від того постать товариша юнацьких літ була прозорою, наче серпанок. Він навіть не здивувався, що Омар розгледів його через вікно карети, хоч це було найдивніше. І найтривожніше — великий масний знак.

Він підвівся, земля хиталася під ним, і потрапив у міцні обійми колишнього послушника. І згадав, що навіть не встиг попрощатися з Омаром, не розбудив його, бо не хотів, аби той розділив з ним вигнання, як справжній брат. Омара відірвала від свого серця матір-вдова, зачувши у собі смертельну хворобу. Через два місяці вона померла, і все її майно забрав монастир: хатинку, садок і латку поля на схилі гори. На тлі цієї зеленої веселої гори з купкою дерев на вершині постать Омара знову стала прозорою.

— Не дивуюся, що відразу не спізнав мене, брате Юсуфе. Раніше я був на найнижчому щаблі драбини, а зараз шейх текії.

— А ти був у нашому селі? — спитав Юсуф.

— О-о, — зітхнув Омар. — Пошесть викосила все село, десь років двадцять тому.

«Може, він бреше? — майнула думка. — Але яка йому з того вигода?»

— І що, нема села?

— Ми запросили туди інших людей, і вони вже облаштувалися. Засипали старі криниці і викопали на околиці нові, й пошесть більше не верталася. О, ти й не знаєш! Ми відкупили спорожнілі землі, і тепер нові люди платять нам за оренду. І збудували більшу мечеть. Та ти сам усе це можеш побачити!

— Як це?

— Бо я забираю тебе в нашу обитель, щоб ти більше нічого не потребував і тішив мене своєю присутністю, дорогий брате. Не зараз, ні. Як буду вертатися з Єрусалиму. Через десять днів.

«Чим же я заслужив таку ласку?» — мовчки здивувався Юсуф. І промовив:

— Чекай, я зараз!

Він зайшов до хати, а звідти на подвір’я. Там під деревом на лаві лежали два ґранатові плоди. Вони впали не на землю, а у діжечку з водою, тому й не розбились, тільки ледь тріснули.

— Візьми, освіжишся в дорозі. В нашому краї не ростуть ґранатові дерева.

— Найпрекрасніше з усіх дерев, шматочок раю, — розчулено мовив Омар і став прощатися:

— Пам’ятай! Через десять днів твоє життя зміниться, дорогий брате!

Коли карета від’їхала, обдавши курявою юрбу, старий дервіш увійшов усередину халупи і зачинив за собою на засув двері.

«Запишався», — подумали місцеві жителі, які були свідками розмови, а дехто ще й дістав штурхана від охоронців, яким треба було звільнити дорогу для карети. Таке траплялось так часто, що ніхто не ображався.

Ніч посіяла тишу і спокій, й старече безсоння могло втішатися ними сповна. Хоча Яв і He-Яв у випадку Юсуфа давно вже так притерлися, що різниці між ними він не робив. Помічав тільки знаки на останньому відтинку дороги свого життя. Він не чекав смерті: цю поважну пані доведеться запрошувати самому, бо вона про нього забула. Є люди незначні й непомітні, а однак живуть довго. То значні та багаті не можуть насититися життям і, коли б не прийшла по них смерть, завжди невдоволені. Але тепер, коли Юсуфа привселюдно вшанувала в досить ексцентричний спосіб значна духовна особа, він відчув, що став помітним для смерті. Йому здавалось, що він уклав з нею угоду: не помре, доки не виконає своєї місії, адже не мав сина, на якого міг би зложити несповнені обіцянки. Але ж не на вічність він її уклав! Тіло його втрачало життєву вологу, сприйняття світу тьмяніло. Спогади дитинства та юності сяяли, як начищена полою халату срібна монета. Втім, вони не так тішили, як докоряли старечій немочі і викликали сум. Людина не може повернутись назад, як і ріка. Старий мусив придумати щось, аби не повернутись у текію на своїй далекій батьківщині. Він був потрібен тим двом, що мають з ним зустрітися не то в дорозі до Єрусалиму, не то в самому місті. Тіло аж зводила судома, так йому хотілось бодай оком кинути на гори, вкриті лісами, на оновлене село, з якого зникли колишні мешканці, але хата, либонь, лишилась. Він скучив за тим солодким відчуттям зворушення, якого зазнаєш на могилах рідних, за піддатливою мокрою глиною, що виконує кожне твоє бажання, створюючи порожнечу будь-якої форми і величини. Порожнеча — це найбільша загадка Всесвіту, скриня, куди ми складаємо свої скарби для того, хто прийде після нас, і наостанок самі вкладаємо в неї своє тіло. Юсуф народився у краї, де не залишилося порожнечі, а тому полюбив пустелю, бо вона могла вмістити його душу, його серце, його думки. Самотність і причастя безмежністю. Такою була його остання думка перед тим, як він заснув.

А потім йому наснився сон, цілком гідний цього неймовірного дня. Ніби згори падає сонце, сяючий диск, загрожуючи спалити весь Єрусалим. Чому падає — невідомо, порушуючи всі закони фізики, адже Юсуф жив у часи, коли всі, хто хотів, дізнався, що Сонце величезне, земля кругла, і що все суще підкоряється певним законам. І що Земля приречена кружляти довкола Сонця, а Місяць приречений кружляти довкола Землі, а людина в силу закону гравітації приречена ходити, а не літати. Цей сон, проте, й не був навіяний дитячими уявленнями: дитина ніколи не боїться, що сонце наробить великого лиха, якщо впаде — воно ж таке маленьке. І от Юсуф ловить сонце, яке в міру наближення стає щораз меншим, і підкидає його догори, як пекар паляницю…

Старий прокидається від нестерпного болю. Він лежить навзнак на вбогій підстилці у чужій хаті, виліпленій почасти з глини і викладеній з грубого необробленого каменю. Навіть у темряві він знає, що руки його обпечені сонцем, яке він упіймав, щоб воно не впало на Єрусалим і не спалило його дощенту. Він підводиться і бреде у двір, занурює руки по самі лікті у глиняний горщик з водою. На лавці тьмяно виблискують темні плоди ґранатового дерева, які він начебто подарував Омару. Виходить, не подарував, виходить, і Омара не було. То нечистий спокушав його втриматись від подорожі до Єрусалиму. Болить серце, болять руки, хоч уже трохи менше. Цей біль зливається у єдину симфонію тріумфу — його постій закінчився, він вирушає до Єрусалиму.

Чи довго вони залишатимуться в цій печері? Чи зостануться там навіки купкою спорохнявілих кісток, бо не будуть Марія і Йона вмирати поодинці: вони все ще бояться смерті, їхні тіла не втратили снаги до життя, їхня мрія не здійснилась. Хоч Марія і побувала у Святій Землі — Єрусалимі, Вифлеємі, Назареті, і в Кані Галилейській, і на ріці Йордан заново хрестилась водою — одне питання її тривожить: чому після тих відвідин її життя, життя родини спіткало лихо? Може, не було б війни, якби я лишилась вдома, думає Марія. Вона б не дозволила бджолам вмерти, а чоловіку відкрито жити з наймичкою Ганькою, хоч останнє її боліло найменше, бо вже стара, а Петро не проміняє шлюбну жінку на служницю. І що, може, Івась не почав би грати у карти, якби вона не поїхала. Старший син Степан, дізнавшись, що брат програв коня у карти, хіба знизав плечима і сказав: «Хіба я сторож брату моєму?» Чи, може, то, прости, Господи, Каїн сказав, а Степан сказав інше: «Мені он треба домурувати хлів, а ви, мамо, гроші на вітер пустили!» Приліпився Степан до своєї жінки, що вона йому цар і бог, а як навідає батька-матір, то все йому не так: і борщ не такий, і хазяйство недоглянуте, і свині недогодовані. А тепер все, що зосталось від погорілого, що люди не розтягли, попродасть Степанко. І чомусь Марії від того серце не болить. Земля перейде в чиїсь добрі руки, будуть вони поратися як звикле. Хазяї в Калинівці знають, як коло землі ходити.

А може, якби Марія поїхала кудись-інде, сталося б те саме? Причім тут Єрусалим? Та щось, однак, муляє: не сягнули її молитви небесної канцелярії, впали і згубились там, у ледь притрушеній зеленим пустелі. Руки, складені до молитви, можна було б використати по-іншому: відвести руку сестри від вуликів і вирвати з синової руки карти. Двох її рук вистачило б. Ця думка жалить Марії серце. Вона розуміє, що грішить, і за це потрапить до пекла, але не може нічого з собою вдіяти. Їй стає душно, вона шукає поглядом Йону, але той знову віддалився від неї, поки вона залишалась наодинці зі своїми думками.

Йона стоїть над водою, ледь похитуючись, і щось наспівує. Може, колискову дітям, що вгніздились у його серці. Віра Йони така велика, що він зумів витягти Марію з палаючої хати, тримав над нею небо, коли воно почало падати, він один не змінився: як був тим хлопчиком, що вивів її з аркади, таким і зостався. І навіть якби він прийняв Христа, батько не віддав би її за жебрака із золотим серцем. Якби дух батька явився тут знову, вона б знала, що сказати: «Ви, тату, хотіли загладити провину переді мною пасікою, а чи просто хотіли оддати її в добрі руки? Скажіть правду!» Втім, сказала, не сказала — що від того зміниться? Просто Марія не знала, як захистити свою дорогу до Єрусалиму, своє повернення до нього. Скільки було крику і сварок першого разу! П’ять років вона складала гроші від пасіки і мовчала. Сини думали, що то їм на шлюбний дарунок. Правду знали лиш Йона і панотець, якого Марія випитувала про цю прощу. Врешті отець Миколай привіз із Проскурова книжечку, де було все розписано, як їхати і скільки треба грошей. Книжечку Марія нікому не показувала, тримала її в зимівнику для бджіл, за образом святих Зосими і Савватія. То Йона порадив їй мовчати, наскладати грошей і записатися на прощу. Він ще й знаходив їй покупців на мед, віск та рої, і мав з того процент з кожної оборудки, що бодай трохи підтримувало його родину. А потім після того нещастя, що сталося з дітьми, все припинилося.

Здавалося, Марія більше тужила за бджолами, ніж за новопреставленими чоловіком та сином. Смерть бджіл була злочином, а смерть Петра та Івася — карою за гріхи. Івась зв’язався з лихими людьми, заборгував картярам, а батько потурав йому, казав, що хлопець перебіситься, ще молодий, а на той рік він його оженить.

І коли Марію зморив сон від застояного повітря в печері, наснилося те, що вона думала. Заснула вона навсидячки, голова впала на коліна, разом з кров’ю до неї припливло видиво того, що могло бути, але не сталось. Ніби йде її Івась веселий, ще підпарубок, і веде за руку дівчатко, миле-миле, з білими кучериками і синіми оченятами.

— Куди ви йдете, дітки? — питає Марія.

— Подалі звідси, мамо, — відповідає Івась. — Треба поспішати, бо наздожене.

І показує назад, а там не чорна хмара суне, а велике військо. А дівчинка дає знак, аби Марія протерла очі, щоб краще бачити. І як тільки вона це робить, то злітає догори, і бачить, як те військо чорне виносить з їхньої церкви калинівської образи, книги, ризи і скидає на купу. Чи то орда татарська, чи московське військо, чи якесь інше, Марія не знає. Але досить того, що церковне добро, придбане на людську кривавицю, горить, і на нього ще ллють самогон, аби горіло краще. А калинівські люди забивають вікна храму дошками хрест-на-хрест і заганяють туди свою худібку. І то таке страшне, що Марія прокидається і гукає жалібно:

— Йоно, Йоно!

Але Йони тут немає. У нього свій сон і там перебуває його душа. Він лежить скорцюбившись на березі озера — купка сірого лахміття. Той Йона, який зумів створити зі звичайної сільської дівчинки одержиму Єрусалимом бунтівницю, більш одержиму, ніж він сам. Бо кожен з його вірою і так носить в собі частку Єршалаїму, і там, де він живе, там і є Ерец Ізраель. Без Гробу Господнього, без Голгофи, без Саду Гетсиманського. І турки теж мають свій Єрусалим і там їхня влада нині. Місто поділене, кожна віра сперечається за свій шмат, хоч усі кажуть, що Бог один. Про це їм ще перед прощею казали, зібравши в Проскурові, що так є, але тільки віра православна істинна, і лиш вона приведе до спасіння. І що в чужій землі не треба витріщатися на бусурманів, жидів, католиків чи ефіопів, бо можуть зарізати. Колись цар православний завоює Єрусалим для нас, а поки моліться Богу, терпіть і чекайте. Прочани кивали, декотрі схлипували. А як же інакше? Треба молитись, чекати і терпіти.

Але потім Марія побачила інший Єрусалим — не пошматований, місто Єдиного Бога.

Спи, Йоно, спи, бідако, хай тобі щось добре присниться. Тільки не вмирай. Нам уже небагато лишилось до Єрусалиму.

Йоні сниться ні добре, ні лихе. Він розбирає стіну, де каміння не скріплене мальтою, а просто складене. Там за стіною грає сонце, довгу траву колише вітер, і над нею літають птахи. Робота тяжка: все тіло нестерпно ламає, піт заливає очі, хочеться пити, відпочити, але руки не можуть відірватися від роботи. Виймає останній камінь, і в отвір вдирається колючий вітер зі снігом. І глухий голос, наче вибачаючись, каже:

— Завжди у когось зима.

І тоді Йона прокидається, щоб розповісти Марії все, що сталося з ним у Меджибожі. Бо доки не розповіси стару історію, не почнеться нова.

— Що тобі снилося, Йоно? — питає Марія. Тіло Йони легке, він викашлює кам’яний пил, і воно стає ще легше. Жар потрохи спадає, але мучить спрага. Йона повзе до води.

— Не треба! Не знати, може, то мертва вода. У нас ще є своя.

Марія подає йому баклагу з водою, що металева на смак, застояна, але безпечна. Йона сідає, робить ковток. Жінка обтулює його лахміттям, як мати недужу дитину.

— Снилось, як я вибираю каміння зі стіни. Але тебе не було зі мною.

— І в моєму сні тебе не було.

— Я ще не все тобі розказав, — каже Йона знесилено. Так ніби наяву розбирав стіну.

— Мо’, не треба? Іншим разом розповіси.

Йонин голос звучить хрипко і глухо:

— Та ні, треба. Може, та розповідь дасть мені силу. Може, вона стане тим ключем, що відкриє нам прохід до Єршалаїму. Діти, нагадайте мені, на чому я спинився!

— Як наш дід святкував шабат при дорозі з Мордком і той вилікував йому ногу.

— Ага, так я вже оце оповів, і хай воно лишається позаду. Мої сліди в Меджибожі свіжіші, ніж мого батька, хоч і не світяться. Зізнаюсь, перші дні я часто плакав від зворушення, бо крамар усім розповідав, чий я син, і, врешті, тінь мого батька так виросла, що стала живіша за мене, і я забув про своє горе. Який сором, як я міг забути про бідну мою Дебору[24], що як правдива бджола обрала собі запахущу грушу, а не безплідну вербу. Спасибі, дітки, ви мені нагадали, що я Йона, а не Ісаак, і мене має ще проковтнути Левіафан, аби розум мій прояснився і дух став смілим. Крамар прийняв мене у своєму домі, там я тільки ночував, а ввечері сходились сусіди і згадували про мого батька все, що могли згадати. Яким він був добрим, правдивим, як кожному допомагав, яке велике мав серце. У нас в Острополі тата мали за ніщо, волоцюгу, мати обкладала його лайкою, а заодно й мене, плід з нездорового дерева. Тільки справить йому сорочку, а він уже віддасть її комусь, вертається в каптані на голе тіло, ледащо. Хоч то було раз чи два. Перед матір’ю батько мій мізернів і не смів виказати свою любов до мене, бо вона тоді сердилася на нас обох, дорікаючи, що я вдався у батька, нездарний ні до науки, ні до ремесла.

— Та про це довго розказувати. Я аж розгубився: переді мною були дві різні людини, і я не знав, хто з них мій батько. В очах тих людей я мав би стати тим праведним Іцком, якого їм бракувало. Але я був Йоною…

— Ти і зараз Йона, — зауважила Марія. — Видно, Меджибіж таки святе місце, де не по одежі стрічають.

— Стрічають і по одежі, але це так не впадає у очі, бо дуже багато побожних євреїв приїжджають до Меджибожа облегшити душу на могилі Вчителя, очиститися водою з його криниці. Але їм і їсти щось треба, і взуття полагодити, і жити десь, то кожен з місцевих радий прислужитись і показати, що тут мешкають побожні й доброзичливі люди. А ще в Меджибожі військова залога чимала, і війна вже йшла третій місяць, то я помагав крамарю продавати кінську мазь, поки той чаклував, її варячи. Звісно, тримав рецепт у секреті, при цьому ділі був присутній лише його старший син. День у день я ходив на могилу Бешта, до його криниці, щоб він подав мені знак, що робити з діббуками. Мусив таїтися перед тими, хто міг їх у мені розгледіти, хоча не знаю, чи такі тепер бувають. Потрохи люди пізнали, що я навіть не тінь свого батька, не така вдача, не така усмішка, не така бесіда. Мене почав переслідувати страх, що до Меджибожа прибуде якийсь ясновида, перестріне мене на вулиці й кричатиме: Дивіться, той чоловік одержимий діббуками! Про те, як це зашкодить пам’яті мого батька, я теж думав. У праведників діббуки не водяться, лише в грішних. А в мене тих гріхів як маку, і ні одного великого. Або я про нього не знаю.

— Може, твій гріх у тому, що ти приятелював зі мною, православною?

— Але ти не була моєю жінкою. Ми завжди знали, що це не вільно. Може, якби я пішов до вченого рабина, він би мені розтлумачив, що є гріх. Але я не йшов до Меджибожа, аби мене судили і карали. Я хотів зрозуміти, чим Бешт так привабив мого батька, що став дорожчим за жінку і сина. Хотів насититися повітрям Меджибожа, але тепер до солодкого духу пахощів і свічок домішувався гіркий дух війни. Жінки отримували казенні листи зі звістками про смерть чоловіків та синів, і тоді повітря вибухало криком. Або вертались каліки без рук і без ніг і це дратувало тих, хто нічого не хотів про війну знати. Та й купці не мали доброго ґешефту, не могли їхати в Ґаліцію, через що почалися чвари між своїми. Це не могло мене не зачепити — ми живемо не в лісі, а серед людей. Я вже бачив, що мої чування при могилі Бешта, довгі прогулянки над Бугом, що вже підмерзав, після яких я відігрівався у корчмі, нічого в мені не зрушили. Я боявся повертатись до Острополя, бо знав, що помру в дорозі, або щось зі мною станеться. З кожним днем мій страх посилювався. Я почав питати людей, чи є хтось у Меджибожі достоту мудрий і праведний, і мені називали багатих рабинів, які мали владу, що зовсім не робило з них стовпів мудрості й праведності…

— Ти покинув мене, Йоно, в тяжку для мене хвилю. Я була розгублена, перестрашена, бо все почало кришитися і ламатися.

— Ні, то мені здавалося, що ти, Маріє, відкупилася від мене грудкою землі з Єршалаїму. Але тепер я знаю, що ми обоє віддалилися в своєму горі. Бо нас ніколи ні горе, ні радість не зближували, відколи ми перестали бути дітьми. Ні ти мені нічого не розказувала, ні я тобі, бо не було як — світ повний цікавих очей. Аж до тепер. Я не думав, що колись може стати інакше, а, бач, стало. Я лежав непритомний в печері, коли відчув, що ти зараз загинеш. Я пробив головою стіну і знайшов тебе. Се значить, що ти завжди була поруч. Чому ти так важлива для мене, Маріє? Як сестра, навіть більше ніж сестра. У нас кажуть, що людей поєднує життя, бо ми живемо не один раз. І через те я ніколи особливо не боявся смерті. Не того разу. Чи це дух Учителя вселив мені таку думку, чи я сам до неї дійшов, але вистарчить того, що тоді, на початку зими, в Меджибожі я зрозумів, що мушу жити для того, аби зробити щось важливе, а не по-дурному замерзнути десь у полі, заснувши від холоду і втоми. Мій батько не скоїв самогубства, просто знесилився, і зима його вбила. Так думали всі, зрештою, що то був нещасний випадок. Але тепер я знав: то було вбивство. Зима вбила мого тата, розумієш? То щось іншого. З Деборою було все інакше. Вона повісилась, бо не могла жити без дітей. Для неї то був найбільший скарб, про який вона не сміла думати, доки нас не зісватали під час холери. А люди судили її, обмовляли. Де їм було збагнути її тонку душу, золоте материнське серце? Вона літали зі своїми дітьми в небі, а я дивився на них знизу…